Ніколи зупинитися не міг...
нікому не виписую догани...
не заглядаю за чужий поріг
і вірую, що маю оберіг,
який лікує немощі і рани.
Пишу за рецептурою бабусь:
у лексиці, у мові, у харизмі,
у пісні... але іноді боюсь,
що любимо, таки, росіянізми.
Поезія навіяна з життя,
але на лобі писано поету, –
не треба у куті чужого меду,
аби не пахла
            дьогтем
                       вся кутя.
Не угаває лютий сатана,
порушує у всьому наші межі.
Якщо війна, то це, таки... війна!
Якщо на носі «руская вєсна»,
навіщо Музі послуги ведмежі?
За те, у чому впевнений, стою, –
[i]не додають обрубки шарму мові[/i]...
То ж, вибачайте, автори, на слові, –
ми зраджуємо націю свою
подвійними стандартами любові.

03.2021

Не пояснюй свій гріх, ти у ньому розкайся,
Сокруши своє серце і далі іди…
На дорозі життя міцно Слова тримайся,
З Ним осилиш усе й не зазнаєш біди.

Не розтрачуй себе на діяння сумнівні,
Хай не стане марнотною праця твоя,
А шляхи під ногами зостануться рівні,
І не ляже на них злодіянь колія.

Ти ж не дармо терпів долі вдари болючі,
Жив у злиднях і скруті… Та віру беріг.
Дух підносив тебе на вершини і кручі,
Там де одіж твоя вічно біла, як сніг.

І ти зважував час, і натхненно молився,
Дні грядущі хвалою Творцю золотив.
Світ штовхав у пітьму, а ти світу світився,
І за кривду йому добротою платив.

Залишайся таким яким бачити хоче
Тебе завжди проникливе Око Творця…
Твоє кредо таке – повертати охоче,
До Живої Святині заблудлі серця.

А біла лілея
Квітне біля хати,
Що схожа на неї,
Це мені казав ти.

Бо така ж вродлива,
Мила, ніжна, горда,
Тому неможливо
Не любить обох нас.

2020 р.

Розбуджені рухом повітря
Оманливі тіні весни, –
Немов макогони в макітрах
Товчуться, – збентежують сни.
Без теплого подиху сонця
На сонні гаї та лани,
Неначе вода в ополонці
Холодні і темні вони.
Мінлива мозаїка видив
Притишена, сіра, сумна, –
Навіюють жаль краєвиди
В прочиненій рамці вікна.
Немов би цікавої казки
Забувся початок, як сон,
І стало ніяково й жаско
Тримати дарма мікрофон…
16.03.21

Лупцює ретродощ по ши́бках – степ.
Ступає мокрий голуб підвіконням,
сердито позирає в сюрвертеп,
де Мій папуга гріється законно.

26 лютого – 1 березня 1990 р., Київ

На подвір’ї запахло весною…
Під ногами приречений сніг
у майбутнє спливає водою,
для життя він зробив все, що зміг…

Захищав своїм тілом тремтячу
ніжну зелень пророщених трав,
було холодно, темно і лячно,
взяв на себе мороз і встояв.

А тепер, у природи на святі,
весь розм’як і сльозами зійшов…
Бенефіс не його. Все «відзнято».
Без надії повернення знов.

06.03.16

Жага життя народжує пісні
І світу животворне суголосся,
Що ночі перетворює на дні
І зерна обертає на колосся.

То є життя високий лейтмотив –
Любити і відтворювати суще,
Щоб недаремно дні свої прожив
На вічне обертаючи минуще.

Тебе я кохатиму вічно,
бо смерть – то іще не кінець.
Іде лише плоть в потойбіччя
у люблячих щиро сердець.

Загубі любов не підвладна,
кохання живе у віках,
бо нитку святу Аріадна
лишила в Тесея руках.

Любов поміж нас не загине,
не кане вона в небуття,
у небо зорею полине.
Кохання – це вічне життя!

Викликають тата в школу.
Батько тут же кличе сина.
Досить впертого Миколу:
- В чім скажи твоя провина?

Чеше вухо син байдуже,
Каже трохи неохоче:
- Наш директор завтра дуже
Побалакать, певно, хоче.

Вчили ми закон тяжіння.
Ніби просто все й наочно:
- Ви підкиньте вверх каміння,-
Лиш на землю впаде точно.


- Спробуй, кинь,- сміялись хлопці.
- Я й жбурнув якусь цеглину.
Не на землю впало зовсім.
На чиюсь чужу машину.

На базарі стара баба помідори продає.
На корзині етикетка інформує про своє:
про ціну, і не маленьку, та куди там до ціни…
Про походження тих ягід, що з Чорнобиля вони!
Зупинився раптом хлопець, з дива висунув язик,
бо відвертості такої зустрічати він не звик.
– Ну й додумалися, бабцю, написали щось пусте…
Жодного ви помідора у житті не продасте!
Баба хитро посміхнулась, – Продала пів сотні кіл!
Хто бере для тещі, зятя, хто начальнику на стіл…

І саме тут. І зараз. Під дулом пістолета
Зізнався, що любив… На відстані любив
Якби ж то я не знав про страту, про вендету —
Наблизився б на крок. Якби… якби… якби…

Оглянув погляд суті, а спершу її тата
Поважні риси тигра… з виразом сича
Навряд чи би відддав рахунок свій до сплати
Спочатку б обновив закохане дівча…

Воно незнане вітром… ніким неперейняте
Їй тільки б жменьку часу у напрямку до мрій
Вселенського їй щастя, первісток - двійнята
А я тут нічого… І досі сам не свій
15.03.2021.

Запалав у діда хлів,
ледь старенький не зомлів,
а коли зайнявся тин –
він згадав про 101.
Не пройшло і пів години
як наїхали машини,
наробили куряви,
розіслали рукави,
підключились до гідранта,
та усе змінилось раптом…

Налетіла чорна хмара
і зависла над пожаром,
пролилась шалена злива,
справжнє трапилося диво –
з неба втрутилася сила
і пожежу загасила!
В чім мораль цієї байки
і за що їй ставить лайки?
Мабуть має Божий син
також номер 101!

Все ж хто швидше? Треба, братці,
тут серйозно розібраться:
згідно відомчих вимог
за пожежників – лиш Бог!

Небо чує наші голоси,
у мені луною резонує,
наші світлі аури парує
у своїй гармонії краси.

Я іду до тебе і донині
вірую ілюзії надій,
адже душі не бувають винні,
що роковані одна одній.

Самота сотає наші душі,
а жага висушує уста,
як пожежа воду у калюжі.

Поки не досягнута мета,
є ще середина золота,
і до неї ми ще не байдужі.

Йду до золотої середини,
де і ти, і я – у ній одній,
і нема у суєті подій
того, що виснажує людину.

Не питаю, – чи одна єси?
Та й у мене іншої немає
і мені тебе не вистачає
у юдолі суму і яси.

Я не із тієї одіссеї,
що вертає на свої круги.
Та єднає наші береги
течія тієї панацеї,
що лікує й додає снаги
у зеніті нашої ідеї.

03/21

На добру нічку,
мамо, надобраніч.
Вже оксамити
вкрили небозвід.
Цвітуть, мов айстри,
зорі полум'яні.
Ніч огорнула
кольоровий світ.
І причаївся спокій
у гніздечках,
Лиш соловейко
тьохкає в саду.
Так само лунко,
як моє сердечко,
коли за щастям
благодатна йду.

Лоскоче ніжність -
самоту на віях.
Калганом пахне
в лузі сон-трава.
Допоки милий
від любові мліє,
знайду для нього
райдужні слова.
Матусю мила,
ти ж мене навчила
любити всесвіт,
пісню чарівну.
То ж дай в дорогу,
лебединні крила,
щоб повернути
молоду весну.

На добру нічку,
рідна, не тривожся,
На те і літо,
тепле, щоб цвісти.
Вплету серпанку
срібло у волосся
і перейду із
Місяцем на ти.
Затихли верби,
не шумлять тополі,
В ставку гойдають
хвилі - береги.
Моя душа, на
перехресті долі
мене зустріне,
поки до снаги.

14.03.2021р.

Мимолітну веселість змінила
Безнастанна гнітюча жура, –
Наче тіло покинула сила
І недуга скрутила ураз.
Мов надії пожовкле вітрило
Вік зловісний безжально порвав, –
І я вірити далі знесилів
У придуману правильність справ…
15.03.21

Переморгуються радо
учні, наче змовники:
завтра - крос, спартакіада!
Йдем у парк Сокольники!

    Завтра вранці, в дев’ять тридцять -
    крос зимовий завихриться!
    Хай - пурга, буран, мороз, -
    завтра буде лижний крос!

...Без об’яви й перепросу,
хутче темпу звичного -
Вітька готував до кросу
Ваню Диховичного.

    Вітька, чисто на престижі,
    виміг у фізорга лижі,
    вранці рівно в сім вставав
    й друга ревно тренував.

Та коли дізналась мама
про спортивні задуми -
сталася у хаті драма
з плачними тирадами:

    «По снігах - три кілометри?
    Не врятують жодні светри!
    А якщо впаде на сніг?..»
    Вані тато допоміг.

Він сказав: «На що це схоже?
Не влаштовуй драму тут!
Може, всіх він переможе
і одержить грамоту.

    Всі - на крос, а він - до їжі?
    Молодець, що став на лижі!
    І, до речі, на війні
    лижники були в ціні».

Тільки мама - майже рюма,
перейнята бідканням:
«Ваня це не сам надумав,
а під впливом Вітькиним!

    Він за місяць за останній
    став худий і невпізнанний!
    То від вчення був невроз,
    й раптом - цей злощасний крос...»

(2020)аааааааааааааааааааа

Заснув поет у світлій спальні літа,
на кухні осені, в гостинній у зими, –
і на порозі весен, ледь прогріті,
прокинулися вірші, себто, ми.

Що з нами буде? і куди піти нам?
Які вітри підхоплять різних нас?
Одні зупиняться, мов папірці під тином,
а інші пі́дуть з ді́тьми в перший клас.

Якісь потраплять до макулатури
чи то під чорний чайник злидняка,
або в архіви міністерств культури…
І невідомо в кого путь яка.

Поет знайшов для кожного годину
під Божий час, відведений йому.
Він кожного зачав, немов дитину,
перш ніж піти самому у пітьму́.

У цьому вірші він говорить просто,
не кваплячись розставивши слова:
люби поезію, ходи до неї в гості,
хоч раз на рік – послухай, чи жива?

27 серпня 1995 р., Київ

А нині дощ...
Весна, чи не весна?..
Така понура - жодної усмішки.
Все небо затягнула пелена
зрешеченої дощової діжки.
Сльозами сіє...
Куриться димок
із комина старої хатчинини...
І хороводять натовпи думок
понурі, допасовані до днини...
Весна...
Весна...
Не бреше календар.
Вона прийшла і проситься до хати.
Не завжди квіти першими у дар...
Ще квола...
Ще її відігрівати...

01/03/2021

Зачувся крик і димом потягло,
Як хлопчик з дідом вийшли на узлісся.
Старий спинився, пильно подивився
Униз на річку й чимале село,
В якому щось чинилося страшне.
Гвалт піднімався вкупі з чорним димом.
- Чекай-но, хлопче, далі не ітимем,
А то біда нас точно не мине.
- А що воно там чиниться таке?-
Озвався хлопчик, витягнувши шию,
Щоб роздивитись,- Я не розумію…
У діда з вуст зірвалося гірке:
- То москалі збирають «Русь святу»
Докупи, щоби нею володіти.
Заскочили в село, немов бандити.
Як в себе вдома порядкують тут.
Нема Філона на всю цю орду.
Він би їм миттю заказав дорогу
У наші землі. Жаль, нема такого.
Тож москалі нахабно так ведуть.
- А хто такий – отой Філона твій?
Дід журно глянув: - Синку, не Філона,
А Філон Кміта – руський оборонець,
Що міг ворожій силі дати бій.
- А розкажи про нього! Хто він був?-
У хлопця миттю очі загорілись.
Дід ще раз глянув, що в селі творилось,
Перехрестився мовчки і зітхнув.
- Ми тут як на белебені стоїм.
Ходім до лісу, а то ще помітять.
А москалям не хочу я служити.
Хай краще чорт у пеклі служить їм!
Зайшовши в ліс, містечко віднайшли,
Щоб від дороги, наче недалеко,
Де б їх чужим очам знайти нелегко.
Сховалися, бо ж то часи були,
Коли людей хапали – не питали.
Чи то литвини, чи то москалі.
Полон вели до власної землі.
Людину, наче за худобу мали.
Усівшись поряд на траві м’якій,
Дід щось задумавсь, згадуючи, певно
Далекі роки, як для хлопця – древні.
Длубаючись між пам’яттю років.
- Філон би нині був уже старий,
Бо ж ми із ним ледь не одного віку.
Та батько мій був бідним чоловіком,
А його батько мав маєток свій.
Бо ж був він королівський дворянин,
Семен той Кмітич. Сам Філон родився
На Вінничині. У наш край прибився
Із батьком літ отак у десять він.
Король Чорнобиль батькові надав,
Щоб міг татарські шкоди відновити.
Отак й зійшлися ми на цьому світі,
І він моїм найкращим другом став.
Ми з ним усі облазили кутки,
Учились разом шабельного бою.
Він, вже як виріс, взяв мене з собою…
Тож я розповідаю не чутки,
А те, що сам побачив, де сам був…
Шляхів чимало ми з ним подолали,
У багатьох куточках побували,
Коли гонець від короля прибув,
Велів Філону їхати в Остер
Аби у замку тім урядувати.
Не встигли, навіть, ми туди примчати,
Як звістка, пам’ятаю, як тепер:
Іде на нас двотисячний загін
З Чернігова, де москалі засіли.
Вони тоді тим краєм володіли.
Філон оглянув стан остерських стін,
Зібрав усіх, хто б воювати зміг.
Таких, щоправда, лиш три сотні малось.
Але вони за стіни не ховались,
Коли ступив вже ворог на поріг.
Ми навперейми кинулись мерщій
Так швидко – вороги й не сподівались.
Вони, здається, і не відбивались,
Розбіглися, ще не прийнявши бій.
З двох тисяч тих ніхто не повернувсь,
Одних побили, тих в полон забрали.
Всіх знатних королеві відіслали…
Загін наш двома вбитими відбувсь.
Ми на Чернігів зразу ж і пішли,
Взяли в облогу й штурмом захопили,
За плюндрування краю відомстили,
Добра взяли й полону привели.
Чутки про те по Речі розійшлись
І про Філона всі заговорили,
Як про людину дуже вправну й смілу,
Тут же для нього справи віднайшлись,
Бо князь Острозький надіслав татар
Шість сотень, щоб Філон з своїм загоном
Пройшовся по краям по прикордонним,
Наніс відплатний москалям удар,
За всі набіги, що чинили ті,
За усі збитки, що вони завда́ли.
Ми ще своїх чотири сотні взяли
І рушили хутенько по путі
На Стародуб. На нас там вже чекали,
Зібрали проти військо чимале.
Здолать хотіли кількістю…але
Ми не злякались і на них напали.
В жорстокій січі їх перемогли.
У москалів п’ятсот на полі впало
І воєводу ми в полон забрали,
Боярина Козлова узяли.
Щоб якось заохотити татар,
Велів Філон їм край пограбувати,
А сам під Стародубом став чекати
Чи москалі не завдадуть удар.
Коли уже додому подались,
Обтяжені полоном і товаром,
То нову звістку принесли татари,
Що москалі нас доганять взялись.
Зібрались знову у великій силі
Із навколишніх замків. Стали ми
Над річку Снов, щоб стріти їх грудьми.
І, як то кажуть – гарно і зустріли.
Як ті зайці розбіглись москалі.
Дві сотні з них лише ми полонили,
Ще й воєводу… іншого убили,
Із тих, що були війську на чолі.
У нас один татарин лиш поліг,
Чому всі люди дуже дивувались,
А деякі відкрито сумнівались…
Філон уваги не звертав на них…
Несолодко тоді Русі було.
Москва, як пес у кістку, учепилась,
Бо стати їй великою хотілось.
А без Русі того би не було!
Князі ж бажали буть «всєя Русі»,
Тож їх у двері, вони в вікна лізуть.
Ти їх згори, а вони пхають знизу
Та ще й на всі волають голоси:
«Нас там нема, то руські все князі,
Що під Литвою до цих пір ходили,
Тепер,бач, під Москвою буть схотіли,
Бо їх литвини зобижають злі.
Але самі іти, бач, не бажають,
Ще й володіння тягнуть чималі.
Їм далі править на оцій землі
Але в Московській хочеться державі».
Як починає сікатись Литва,
Вони волають до Москви про поміч.
А та не буде, як ножа не стромить.
І так війна століттями трива.
У ті часи московський цар Іван
Схотів до рук й Лівонію прибрати.
Вдалось йому лівонців подолати.
Де використав силу, де обман.
Та у події втрутились Литва
Із Польщею, що Річчю скоро стали.
Вони то із Москвою воювали,
То замирялись. Й от війна нова
Знов почалася, бо ж Іван не міг
Собі шматок ласенький не забрати.
Заговорили знов були гармати,
Хоч січень, землю вкрив глибокий сніг.
Два війська вийшли: з Полоцька одне,
Друге із Вязьми, в Орші щоб з’єднатись,
В литовські землі грабувать податись.
А та орда нічого не мине.
Тоді великий гетьман Радзивілл
Зібрав всі сили, шлях перепинити
І поодинці ті військ розбити,
В Литву не допустити вражих сил.
Покликав і Філона він тоді,
Велів собі дві тисячі узяти
І одне з військ ворожих пантрувати.
Філон з того доручення зрадів.
Вже Оболенські військо привели
Під Оршу, Шереметьєва чекали.
Тут ми загоном перед ними стали,
Щоб вони далі рушить не змогли.
Хоча вони й не рвалися у бій,
А силу, справді, величезну мали,
Нас би за півгодини б подолали.
Але не полишали табір свій.
На річці Улі з військом Радзивілл,
Тим часом, Шереметьєва надибав
І його військо геть до цурки вибив.
Сам Шереметьєв, вибившись із сил,
В якесь село, втікаючи, забрів,
Де у криниці його і втопили.
Та й Радзивілл багато втратив сили.
Тож Оболенський, коли б захотів,
Міг би на нього вдарити ураз
І перемогу все-таки здобути.
Філон постановив: тому не бути.
Про перемогу він дізнавсь якраз.
Тож москалів надумав обхитрить.
Заслав до них солдатів із листами,
Що писані, неначе, москалями,
Що військо Шереметьєва лежить,
Побите зовсім, що литовці в силі
Уже на Оршу битися ідуть.
Ще день чи два і поряд можуть буть.
І паніка весь табір охопила.
Не знали, що чинити, москалі.
А тут і ми з’явилися з Філоном,
Неначе то передові загони…
І москалі розбіглись взагалі
Та до Смоленська хутко подалися.
Ми їх не переслідували, ні.
Філон не був безпечним на війні.
Ми оглядати табір узялися,
Що по собі лишили москалі.
А там добра – не перерахувати,
Харчі і одяг, порох і гармати.
Філон узяти все добро велів
Та і подався гетьмана стрічати.
Полонених чимало захопив,
Хто чинив опір – тих не пожалів.
При тім вояка жодного не втратив.
Минуло кілька місяців і знов
Закликала до бою нас Вітчизна.
Знов прикордоння нищить ворог грізний,
Невинних українців ллється кров.
Зібравши знов загін свій бойовий,
Філон зненацька в Сіверщину скочив,
Здобув і зруйнував містечко Почеп,
Полону чималенько наловив.
Купців азійських, що в Москву ішли,
Пограбував, послів Москви до Криму
Перехопив. І з до́бутками тими
Ми у Остер нарешті прибули.
За подвиги його у тій війні,
Філон в своє отримав володіння
Чорнобиль королівським повелінням.
Прийшлось із ним податися й мені.
Та ненадовго, бо за кілька літа
Війна з Москвою знову почалась.
Сам Сігізмунд війська вести зібравсь.
І знов йому Філон потрібен Кміта.
Дав йому знову чималий загін,
Велів Смоленськ добряче налякати
Аби удару звідти не чекати.
Філон зробив, як вміє лише він.
Раптово під Смоленськом опинивсь
І виманив залогу попід стіни.
Хто сміливіший – у бою загинув,
А хто вцілів – у місті зачинивсь.
Багато хто потрапив у полон,
Були між ними знатні і багаті.
А наш загін одного лише втратив.
Тож, налякавши ворога так’о,
Філон свої загони розпустив
Аби пройшлися з помстою по краю.
А ворог із-за стін лиш позирає,
Знов битися із нами не схотів.
По тім походу більш десятка літ
Філон Оршанським староством займався,
А я з його веліннями мотався,
Тож тоді добре надивився світ.
То на Поділля їздив, то в Литву,
То в Коростишів – де маєтність малась…
Поки знов москалі за зброю взялись.
Король Баторій розпочав нову
Війну, щоб москалів таки провчити.
Зібравши військо, він на Псков подавсь,
А, щоб не надто ворог розгулявсь,
Дніпро велів Філону сторожити.
Філон же, взявши сили чималі,
Знов на Смоленськ, як і до того рушив.
Багато міст і сіл навкруг порушив
Ще й передмістя москалям спалив.
Зі здобиччю до Орші повернувсь.
Король, дізнавшись, Кміта знов прославив,
Смоленським воєводою поставив,
Хоча Смоленськ у москалів ще був.
Але ж з такими вояками він
Уже недовго під Москвою буде.
Філон, як заохотиться, здобуде,
Йому немає неприступних стін.
Філон від того дуже загордивсь.
Гординя ж, знаєш, не в добро буває.
Бог недарма людей застерігає…
Як рік минув, і другий нагодивсь,
Приспіла осінь і, зібравши сил,
Філон оружно на Смоленськ подався.
Він його легко взяти сподівався,
Зібравши здобич і полон навкіл.
Та москалі не сіли, склавши рук,
А цілий рік ретельно готувались
І, ледве до Смоленська ми дістались,
Зі стін враз долетів гарматний гук.
Зусюди налетіли москалі
Та стали нас з усіх боків тіснити.
І не встигали ми одних побити,
Як інші лізли, наче з-під землі.
Не витримали ми і подались
Від міста як скоріше відступати.
В бою прийшлося кинути гармати.
Полонених, які ледь-ледь плелись
В надії, що їх визволять, Філон
Усіх велів воякам перебити.
Вони теж нас не стали би жаліти.
Тут або ти, або тебе – закон.
Засмучений невдачею вертавсь
До Орші Кміта з залишками війська.
Король, сприйнявши те до серця близько,
Велів, аби Філон до Пскова мчавсь.
Йому Великі Луки віддали,
Які недавно в москалів забрали.
Велів, щоб місто ми обороняли,
Щоб москалі до Пскова не пройшли.
За стінами Філон не усидів.
Як так сидіти, як війна навколо?
Та він ходив не просто в чисте поле:
Холм взяв і Стару Руссу осадив,
Куди загнав завзятих москалів,
Які зібрались, щоб його побити.
Нам містом удалось заволодіти
І здобичі загін наш прихопив.
А далі ще цікавіше було.
Поки Баторій Псковом переймався,
Велів Філону, аби об’єднався
Із Радзивіллом. І щоб військо йшло
На Білий, все пустошачи кругом,
Щоб більше шкоди москалям завдати.
Тоді, звичайно, не могли ми знати,
Що цар шатра поставити свого
Надумав в Стариці, на нашому путі,
А двом боярам повелів рушати
Й залізною рукою покарати,
Хто королю надумавсь присягти.
Як ми дізналися про той похід,
То миттю перейняти їх помчали
Й такого, врешті, прочухана дали,
Що скоро прохолов за ними слід.
Ми вслід за ними гнатись не змогли,
Бо своїх ко́ней сильно потомили.
Полонених добренько розпросили
Й здивовані вістями їх були,
Що недалеко зовсім їхній цар…
У Кміта зразу очі запалали:
От, якби ми царя в полон узя́ли?!
Ото би був для москалів удар!
Загін наш недалеко міста став
Й вогнем ми всю округу запалили.
Мабуть, цареві страху напустили,
Бо він дружину з дітьми відіслав,
Вже й сам збирався з міста утікати.
Та Радзивілл на ризик не піддавсь.
Він воєвода і, до того ж, князь,
Йому, урешті, й рішення приймати…
Але ж була нагода…ще й яка,-
Якби царя тоді ми захопили,
То і війну б скоріше закінчили.
Філон по тому довго нарікав…
Старий замовк. – А далі що було?-
Малий від нетерпіння діда смика.
- А далі… Далі, синку, стало гірко.
Мене послав Філон в одне село,
Аби я звідти козаків привів,
Які харчі поїхали збирати.
Та напоровся на татар проклятих
Із тих, хто у той час Москві служив.
Мене вони в мотузки узяли,
Мій супровід шабля́ми порубали.
Мене ж ясиром аж у Крим прода́ли.
Отам мої всі роки і пройшли.
Тепер оце вертаю в рідний край,
Бо вже в Криму татарам не потрібний,
Старий і до роботи вже не гідний.
Сльозу тремтлива витерла рука.
- А що Філон? – Та чув, що вже помер.
І не зосталось оборонця в краї.
То ж бачиш, москалі що витворяють.
Нема кому спинити їх тепер.

Переступи нарешті цю межу:
стоїш так довго, втомлює чекати...
Осінній лист усотує иржу,
осіннє серце всотує утрати.
Переступай...
Стояти можна вік,
та не вертає те, що стало пилом.
А в тобі гублять, гублять, гублять лік
останки мрій і їх живі могили...
Вже котра осінь править тризну їм.
І як би знати - хто кого тримає?..
...Осінній дощ,
грози осінній грім,
туман осінній межі розмиває...

10/10/20

…Напруживсь верблюд –
і проліз через вушко голки.
(Далися взнаки
аеробіка та дієта).
На цім не скінчились
веселі його пригоди:
напився з кравцем,
заспівали пісні дуетом.

А що їм закони природи
й закони жанру!
Такі молоді.
До сміливих новацій схильні.
Для них це – не вперше:
шановний загал вражати,
свіженькими жартами
бавлячи всіх
неспинно.

Авжеж, кравченята малі
не пішли до школи;
верблюдові діти –
на фільм «Кораблі пустелі».
(Ну… власне, яка в тім проблема?
Не роблять шкоди;
підспівують батьку,
знічев’я плюють у стелю).

І хай ще король
на паради походить голим,
а співкараванці
хай будуть на друга злими,
сьогодні доведено,
що через вушко голки,
якщо закортить,
просочитись таки
можливо!

аби ти , доню жила, я ледь не померла,
лежала важку вагітність на білій хмарі,
вивірки віршів потайки мене рятували,
ти, знай, хороша, твоя поява—сон перкалевий,
осяяла землю вогнем і місячним сяйвом.

більшого не бажєш— твій дар ростити,
ти позіхала у мене на руцях з меду і молока,
коли весняний цвіт новий день відмикав.
хочу тобі з веснянок найкращу долю сплести,
серцем розкритим тобі прикрасити будень.

якби не те гірке розлучення, що приречує
на біль— гірший за ляпас, важчий за камінь,
не було б усього того, що розриває пам’ять,
без жодного вистражданого заперечення,
ніколи, доню, не слухай люду—то вії суду.

і щоби ти не була голодним кошеням,
я відгризаю окраєць хліба від безжального міста,
розумом, доню, світлом кожного піаніста
мій світ тобою міряє час і запалу не спиня,
серце розп’яте вмить вибивається в люди.

якби ти , доню , освіту мала із крилами,
оселила тебе у рідному куточку весни.
у дитини має бути родина і казкові сни,
щоби мріями ніжними усмішка говорила.
виростай, моя мила, для тебе шию рожеві вітрила
устами мудрих…

«Твоє прекрасне ніжне серце чуле -
(Полікувала, їстоньки дала!)
Мені весну у хату повернуло,
Хлюпнуло пригорщі твого тепла.»
Ярослав Чорногуз

Любов - це не любов, а сіра мняка,
До неї треба сала півкіла.
Моя ж уважна і пестлива мавка
Полікувала! Їстоньки дала!

За поцілунком - тельбухів кружальце,
Тому до годівниці я доповз.
Лікує нежить жінка здором, смальцем
І хроном. Ось така у нас любовс.

А засумую - суне кусень м’яса,
Сльоза тече - встромля до рота сир.
Хворобу чавить їдло під обцасом,
Бактерій глушить ковбаси гузир.

Таки наївся. Відпустили муки.
А жіночка над вухом «бу-бу-бу…!».
Кохання починається зі шлунку,
Закінчується, звісно,- у гробу.

Пародія у відповідь

У слові цім “дала” - чимало змісту,
Та все до сексу зводять голоси.
В цім висновку — розбещене суспільство
І пародисти злі, неначе пси.

Чи не осколок генетичний бидла
Цей “доброзичливий” (ох!) пародист?
Святе кохання звів усе до їдла...
На це лиш здатний графоманський “хист”.

Запрограмований на все найгірше -
Поганки у дитинстві в лісі їв.
Отрутою він посипає вірші,
Й такий його гидкий, нечистий спів.

Він закопав живцем би всі таланти -
Ментальність заздрісна хохлокозла.
Якби ж йому любов по пиці раптом
За вірші “доброзичливі” дала!

14 березня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

У горах давніх мрій, підпертими дитинством
І навіть не згадати було чи не було…
Я справно кермував, хоча й не був таксистом
Край лісу дивних рік… На вигоні село
Одне з найкращих сіл... і в міру чудернацьке
Якихось пів години потомлений у край…
І все це промайнуло, повірите, зненацька
Тепер я розумію як виглядає Рай…
14.03.2021.

За вікном блукає вечір опечалений
у весняному намоклому плащі,
ходить вітер як музика неприкаяний,
навіваючи мелодії дощів.

Я запізнююсь до тебе на побачення,
наче можна запізнитись на роки.
Ой, як дорого за втрачене заплачено
з того дня, як у життя ми боржники.

Не катуй мене ні жалістю, ні ласкою.
Якщо можеш, на прощання, усміхнись
і пробач мені за те, що стане казкою...
Може, я тобі пробачу теж колись.

Синій вечір заховається за хмарами,
та забуте почуття не гріє кров.
За вікном безпечні люди ходять парами,
обікрадені сьогодні на любов.
....................................................
Цілу ніч співає вітер пісню жалібну
і дощами ополіскує поріг,
навіваючи мелодію негадану,
опадає фальш-акордами у сніг.

03.2021

Неодмінно усе розхмариться:
звиють війни, війнуть – і вйо!
Завесніє незмірна даль оця –
бач, як карта поклалась... йо!

Скільки тут заплетінь барвінкових,
скільки ж тут волошкових мрій!
на віку твоїм, як на спитові
доля стре ще росу з-під вій.

Вмийся бризами шарлатовими,
обійди три рази рогіз –
і услід полетять за совами
сто тривог твоїх, най їм біс!

Крізь ґрунти проростати болісно –
пробивати цвітінням лід...
Перемелеться – буде борошно,
пересіється – будем жить!

Своєму серцю заборон не ставлю,
лечу назустріч вітру, смерчу, зливі.
Буття мене загартувало сталлю,
огуди не боюся, бо - щаслива!

А ханжі ті, що кажуть: "непристойно
в такому віці ягідки збирати",
нехай подивляться на світ, як гойно*
він роздає старим деревам шати.

Цвітуть сади і не рахують ліку,
столітні лози виноград тримають.
Будують гнізда зоряні шуліки
й гойдають небо неземного раю.

Від білого ще відрізняю чорне -
в бабусі не записуюсь раніше.
Тоді життя - цікаве, неповторне,
коли у ньому є любов і вірші.

13.03.2021р.

Любов - це не любов, а сіра мняка,
До неї треба сала півкіла.
Мене ж уважна і пестлива мавка
Полікувала! Їстоньки дала!

За поцілунком - тельбухів кружальце,
Тому до годівниці я доповз.
Лікує нежить жінка здором, смальцем
І хроном. Ось така у нас любовс.

А засумую - суне кусень м’яса,
Сльоза тече - встромля до рота сир.
Хворобу чавить їдло під обцасом,
Бактерій глушить ковбаси гузир.

Таки наївся. Відпустили муки.
А жіночка над вухом «бу-бу-бу…!».
Кохання починається зі шлунку,
Закінчується, звісно,- у гробу.

***
Немає сенсу рипатись у люди,
серед яких, немов у негліже,
ідеш у середовище чуже,
де і тебе від осуду і суду
ніяке алібі не береже.

***
Як не насовуй на більмо бриля,
а ненависть палає із-під лоба
і видає утробу москаля,
який вдає із себе русофоба.

***
Не здує вітер з колоса полову
і не прозріє в темряві сліпе,
яке було лакеєм КаГеБе...
тупоголове не осилить мову...
немає А, то де візьметься Бе?

***
Освічене під зіркою кремля,
опушує своє свиняче рило,
в якому дріт видніється здаля...
із голого сміємось короля,
та є ще попит на нечисту силу.

***
Нас доля запрягає у ярмо,
аби орали й дякували пану
за те, що живемо,
і маємо клеймо,
і вміємо зализувати рани.

***
Навіювати бачене і чуте,
аби забути – марна суєта...
богема копіює баламута...
але гадаю, – бу́ти чи не бути...
усмішкою Чеширського кота?

03/21

Згадати легко дні врочисті.
Тоді в натхненні різний люд.
Як пух, чіпкі святкові числа –
Хвала для них і навіть суд.

У віншуванні, в кожній титлі
Бажання збільшені стократ.
Усі однаково розквітлі
І кожен, як аристократ.

Величчя повно, на пів світу!
Ще на пів світу – біль, біда…
Святе письмо, Бгаґавад-ґіту
В руках циганочка гойда.

Вона повторить: «Важко жити».
Це не почується мені.
У мене муза – Маргарита,
У неї – помисли ясні.

І я собі накличу свято,
У далину свою піду
І буду довго перейматись,
Чи наврожаїться в саду.

Від нього я ще не далеко.
Летів і біг ув інший бік…
Тієї радості пів глека
Я вип’ю мов живильний сік,
Аби мене ніхто не врік.

Приходить піст.Суворий і великий.
Дотримується хтось його, хтось - ні.
Згадуються слова митрополита
Сабодана Володимира мені.

Земляк відомий мій і дуже мудрий
Навчав усіх поводитися так:
Не тільки тіло очищати, але й душу
Повинен кожен з нас.І повсякчас.

Коли запитували в нього ще й про їжу,
Вживати можна що у піст, а що - то гріх,
Відповідав:"Ви один одного не їжте,
Найправильніше буде це.Амінь."

2016 р.

За поворотом сну
йде звивиста дорога.
Її наздожену,
потрапивши в сюжет.
А поки що пітьма́ –
нікого і нічого –
й роз’яснення нема,
та вихід знаю вже.

Хай осідлаю ніч –
колеса всі і крила –
усім думкам настріч
мене вона промчить!
Тій, найяснішій з них,
яка мене зморила,
я – завтрашній жених
і драматична мить!

За поворотом сну
ще обертів чимало,
але мету одну
я вийму з міражів –
крізь сотні маршкидків,
мов забаганку сталу –
з ґротéскових витків
й абсурдних віражів!

З глибин тортурних ям –
до палевих ідилій,
утілених життям
в надсонний обертон,
я винесу весну
у сонячнім екзилі;
десь помолюсь, засну –
а то вже віщий сон!

4 листопада 2002 р., Київ

Спорожніли поспішно бульвари.
Стало тісно по закутках площ.
Набухають вологою хмари,
Безсумнівно, віщуючи дощ...
Спершу він лиш причаєно капнув
І розплився нараз без слідів,
А вже потім полився неквапно
І притишено довго шумів.
Дріботливий, прозорий і теплий,
Він ретельно узявся до справ, –
Омивав тротуари, а стебла
Терпеливо без мір напував.
Хлюпотіли струмки вздовж обочин,
Не знайшовши в асфальті пролом, –
Тихнув дощ і малів неохоче
За кав’ярні змокрілим вікном.
14.03.21

Я прихворів. Лягла печаль на вії,
Зима весни затримала ходу,
Як та недуга. А турботи вияв
Явив любові силу молоду.

Твоє прекрасне ніжне серце чуле -
(Полікувала, їстоньки дала!)
Мені весну у хату повернуло,
Хлюпнуло пригорщі твого тепла.

І я купався у твоїх обіймах,
Від поцілунків танув, наче сніг,
І на вершині щастя — хвилі рвійній -
Свою легку недугу переміг.

Кохання знову диво нам явило -
Здоров’я повернулося, снага...
Напевне сам весняний Бог Ярило
Нам сонцесяйно так допомагав!

13-14 березня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Білий політ фантастично-величний!
У надвечір’ї рухливість зростає.
Свято жіноче привносить окличність!
Бо досконалість обмежень немає.

Білі, чарівні, пухнасті істоти
простір заповнять рухливим дизайном.
Надані, певне, Всевишнього квоти.
Раптом безмежні лягли простирадла.

І не важливо, що березня вправи
вмить запорошила сніжна лавина!
Непередбачена сталася справа.
Снігом надміру наповнена скриня.
Щедра наразі її господиня!

09.03.2021

Як зацькований звір,
Я ховаюсь від тебе.
Та не можу втекти,
Бо втікаю від себе.
Крізь людський поговір
І зів’ялії квіти
Я не можу втекти,
Бо ти є ще на світі.

Я по вулиці йду
І тебе виглядаю.
Зраду серця, біду,
Як забути – не знаю.
Ти – далекий вогонь,
Лише світиш – не грієш.
Я спокутую гріх
Без свободи й надії.

Без цілющого болю
І щасливого плачу…
Все забрав ти з собою,
Все розтало неначе.
Я горнулась до тебе,
Наче ніч до світання.
Жменька попелу – в небо! –
Ось і все від кохання.

...Велика вдячність вам за "тренд",
За вашу письмену в ній участь
А щодо мене - комплимент
Бо й досі я в чужих онучах…

Навіщо ваш мені кредит,
Хай навіть він і безпроцентний?
І всяк за всяким аудит
Чекає все на комлименти…

Німую. Годі . Ваш аркан
Хіба для коней і для вівців
Я сам собі і раб, і пан!!
А ваші хитрощі усі ці…
12.03.2021.

Я - жінка. Я така, як є.
Я мила й лагідна, і зла, і неспокійна,
І ніжна, й щира,
Й з "тараканами" постійно.

Я - жінка. Я така, як є.
В душі ранима, а насправді сильна.
Буваю вперта, просто неухильна.
Але я - жінка...
Жінка божевільна.

07.03.21

крізь повинності і провини
тіло – суміш вогню і глини –
пілігримом тане в тумані…
тут мого̀ нічо̀го немає…

Сліпа весняна мухо,
про тебе
пишу вірша,
сліпа весняна мухо.
Ти – паразит.
Допіру, у четвер,
мені влетіла ти у ліве вухо.
Та так спрожогу
і зненацька так
(десь, мабуть, навмання
свій курс тримала),
що я про все забув,
спалив прокатний фрак –
на плитку сів,
вбив хом’ячка кинджалом…
Бо саме перед тим повторював слова,
бо я ж актор,
хом’як – замість партнера.
Кажу йому: «Стривай!»,
підвів, як слід, кинджал,
а муха – бац!!
і я його – між ребра,
та так спрожогу і зненацька так…
Мабуть, ніколи я не бачив
стільки крові.
Мене взяв дикий біль чи переляк, –
я сів на плитку,
фрак спалив ще новий…
А муха безперестанку гула
і тупала всередині по вуху.
Вона б чи з розуму мене звела,
чи довела б квартиру до розрухи.
Чого вже тільки я їй не робив,
і чим у вусі я не колупався,
і димом раз у раз її труїв,
і головою вниз висів, гойдався.
Не хоче вилізти,
гуде – хоч плач!
Турбіною качає кволі нерви.
Червоне вухо, в’яле, наче квач,
приборкало собі несхитне стерво…

Коли ж годинник північ відгатив, –
із вуха випала маленька кришка.
Піджаті лапки…
Справжній неґатив
на те чудовисько, що в вусі рвало кишку.

Зелена мертва мухо,
до тебе́ мені на зло
фортунило, щастило…
І що це був за день? –
Тринадцяте число?!
Ти, часом, мухо,
не нечиста сила?..

23 квітня 1989 р., Київ

Здавалось, друзі ми, не більш,
в кафе розмови про буденність.
Мій візаві цитує вірш:
натхненно, чуйно, незбагненно.

Про погляд голубих очей,
і невзаємність почування.
Піє для іншої Орфей,
між нами тільки - спілкування.

Хіба, що друг, і що з того,
що в мене блузочка зваблива,
і завиточок на чоло
спадає з русих кіс грайливо.

І руки ходором тремтять,
коли до губ фужер підношу.
Мені давно за ендесят -
несу свою жертовну ношу.

Не раз спіткалась об асфальт,
окропом обпікала пальці.
Не з тими вальсувала вальс -
затих рояль, скінчились танці.

Навіщо, серцем не збагну,
віч-на-віч - сповіді покути?
Найкращий друг, але чому,
боюсь до нього доторкнутись?

10.03.2021р.

Синок приніс підручник татку:
- Рішити треба цю задачку.
Завдання той дививсь недовго:
- Нема нічого тут складного.
Подумай. Легко зробиш сам ти.
Бо навіть два є варіанти.
Малий задачу довго мучив.
І знов прийшов, ледь не ревучи.
- У мене два є варіанти:
Спитати в тебе чи списати.

Спливає все і явне, і таємне,
яке із головою видає
само себе, коли душею темне
ангелика із бестії вдає.

Не хочеться, та говорити мушу, –
не відпирається брудна душа,
яка марає іншу чисту душу.

У совісті немає палаша.
Її із мулу викине на сушу
Феміда і заріже без ножа

Перенизана росами,
Блискотить осока.
Прибережна укосина
І грузька, і слизька.
Пройнялися водицею
Так уже береги,
Що вилискують крицею
Звідусіль навкруги.
Під ногами аж чавкає
І тремтять пухирі, –
Полетів би за чайкою
Отією, вгорі.
Бо змокрілою стежкою
Йти не хочеться більш, –
На листочку мережкою
Тільки букви, не вірш…
13.03.21

Вік не бачити спокою ані сну –
Тлумлять мене чоботи всіх імперій.
Я межу од розуму перетнув,
Їде поволі дах – дванадцять серій.

Відпливають мізки, мов кораблі,
Напливають глюки і витребеньки,
Брага вишумовує у теплі,
Апетит вигулькує чималенький.

Причвалають вишкварки на пікнік.
Дрібно танцюватимуть, голі й босі.
Їм не треба мови – у них язик,
Бо на те і є вони, малороси.

Хіба зрозумієш епоху струн на прозорій руці?
У нас несумісні бажання пофарбовані різним.
Грізні твої троянці сонце взяли на приціл,
і від усього баского галасу стає надто тісно,
і лячно.

Нетерпляче втикаєшся в ніч як у молитву -
засни-засни,
тільки сни ,
не чіпай мої віти!
Стань жовтою фарбою, загубися між літер,
Вирви у мене вологе серце на свою палітру
снів…

Заспокоюсь ,
притулюся до скла як бранка,
бо я і є бранка ,що цілує дітей у зоряні скроні,
боронить на відстані шепотінням світанків,
сипле матіолових світлячків у рідні долоні.
Дає здачі…

Ати не спиш - приходиш,
Ревно береш за руку.
Відлуння у персиковій кухні і лини на тарелі,
нема ні поглядів ,
ні повітря, що терпкозвуке…

-Їж - кажеш,- а то станеш свічкою у потязі
див.

Камінчиком падає спротив звукам.
-Я живого не їм…

«Доглядала квіти я для кладовища...»

«Продавала квіти я на кладовищі...»

«Я нічого не робила – маю тії квіти...
Ой лежу я під землею, короткая віком,
Та й кричу я з-під землі:
«Йдіть до мене квіти!»
А квіти тихенько повідповідали:
«Ми б з охотою прийшли, але ж повсихали...»
Як же сказать людям, щоб вас не носили,
А малу мою могилку барвінком укрили?
М’ятою-рутою всю зазеленили,
А в голови поставили червону калину.
Як прилетить птаство, посіда на віття,
Нащебече-настрекоче, що діється в світі...»

«Доглядала квіти я для кладовища...»

«Продавала квіти я на кладовищі...»

Ми з тобою уже не чекали кохання,
Усього надивились: і горя, і літ...
Та зустрілися і спалахнули востаннє
Тим вогнем, що горить, зігріваючи світ.

Що робити обом, в кого ради питати?
Завинили ми в долі, за це нам і зле.
Я хотіла б твоєю дружиною стати,
Я хотіла, я дуже хотіла!
Але…

…Живемо тепер кожне у власному домі,
Голосами сплітаючись лиш уві сні.
І, на жаль, ти для мене вже тільки знайомий –
Найрідніший у світі знайомий мені.

І знову сніг зненацька встрівся
Ех недобачив, не добіг…
Назустріч ситий дядьо Ізя
Невчасно цей лапатий сніг

Ніхто ж не звав… незвані гості
Таке буває і в житті
Іду, повзу... космічний простір
І жодних знаків на путі

Ой люди люди… холоднеча —
Не суйте носа за поріг
А вуйко Ізя десь під вечір
Загріб до себе весь той сніг…
12.03.2021.