Як графоман тебе повчає,
І в очі заздрістю плює,
То знай — показує з одчаю
Він істинне лице своє.

Ну а коли бездара нищить -
То високо тримай свій стяг!
Це означає — ти найвищих
Висот у творчості досяг!

30 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Що не вбиває, робить те сильнішим –
колись повідав геній Фрідріх Ніцше.
Теорія ця не уникла краху –
не став сильнішим ще ніхто від страху…

Читаєш, чуєш: - «постарілий…»
І випрямляєшся по швам.
А шви, прибрежне твого тіла,
Який не є, а Instagram:
Свої турботи… фото - звіти.
Свої невдачі - штамп життя.
Своє відлуння… словом, звідти -
Листай, зови - ніц вороття.
Хіба зупинить ненароком,
І відмотає Пам’ять час…
І споглядаєш тихо, з боку,
Що робить Він, безбожний, з нас…
29.01.2021.

Відсутність глузду - горе для гаманця. Укотре переконуюся в цьому, спостерігаючи, як люди клюють на дешеву рекламну приманку товарів та послуг, і передвиборчі обіцянки майбутніх горе-керівників держави. А скільки тих забобонів у царині релігії! Скільки дурного, перекрученого, такого що на голову не налазить!
Підбив кума піти до церкви на всеношну, оскільки завтра Пасха (не плутати з паскою, бо це кондитерський виріб, а не свято, як дехто вважає).
Я у вишиванці та брюках, а родич - у драних джинсах з діромахами та у сорочці з написом “Fuck you”.
- А нащо дірки на штанях? - питаю.
- Зараз так модно. Увесь брендовий одяг нині в таких от оздобах.
- Тю! - одказую. - В трикотажній промисловості є котонові машини. Часто нитки рвуться, і тоді полотно тчеться з проріхами та забоїнами. Раніше це вважалося браком, таку тканину викидали на собачі підстилки. А нині, аби не здавати брак у вторсировину - шиють для неохайних дурнів отаке от як ти носиш. Подивися - чи ходить британська королева у такому? Га? А Зеленський?
- Нічого ти не розумієш у новітніх віяннях моди,- одказує кум і скрегоче зубами.
Я й справді нічого не розумію в ковбасних обрізках та вбранні для опудал. Та це ще півбіди! Кум ще й сина з собою взяв, аби долучався до святих обрядів. У того на голові дибиться різнокольоровий ірокез, губи та ніс обцяцьковані пірсінгом, а на футболці золотистими нитками вишито “ Vivat, lesbians!”. І картинка на спині вельми двозначна: гола сідниця якоїсь красуні, на половинках якої блимають очі.
Але мовчу, готуюся до божої молитви, не бажаючи відволікатися на бздики своїх сусідів.
Чалапаємо потроху до храму. Кум і каже:
- От скажи,- чому у тебе завжди так гарно поголене обличчя? Я, наприклад, шкребуся все життя, використовуючи апарати для гоління провідних світових фірм. Сьогодні оббрив писка електробритвою “PHILIPS AquaTouch”. І так вона легенько ковзає мармизою, наче жінка цілує! І все одно виходить не так, як у тебе.
- А кіко коштує цей диво-апарат?
- Три з половиною тисячі. Може, ти користуєшся якимось ще крутішим заморським агрегатом? - питає.
- Егеж, Називається “Big crome planinium”...
- Ой, якщо з платини та хрому, то я такої ціни не потягну. Мабуть, під 10 тисяч!
- Та нє, Штампують це диво у столиці, на Борщагівці. Коштує сім гривень за пачку. Голитися можна півроку.
- Тю! А якою пінкою користуєшся? Я, наприклад - “Wash N'Shave”, коштує також три з половиною тисячі..
- А я дитячим милом,- одказую, посміхнувшись у вуса.
Кум аж зупинився і розчахнув рота від здивування.
- Не може бути! Ти ж людина елітна! Знаний в усьому селі віршосплітач, а користуєшся такими дешевими засобами!
- А яка різниця? - перетипитую в ошелешеного Миколи.
- Е-е-е-е, бе-е-е-е, у-у-у-у, тьху! - сплюнув кум у придорожню калабаню, не знаючи що бовкнути у відповідь.
Вийшли з завулку на центральну вулицю. Пройшли якихось двісті метрів, а кум уже втомився, хекає так, наче довкола земної кулі тричі оббіг без зупинки. Воно й не дивно, бо одній руці несе двадцятилірове цебро крашанок, а в іншій - кошіль, завбільшки з виварку, в якому з верхом натоптано вуджених ковбас, суліяк з чикилдихою, вареників зі здором, круг сиру, ананаси та ще бозна що. Вся та гора їдла засипана зверху цукерками та печивом.
Синок теж не відстає від батечка: за плечима майталає копчена свиняча нога, а з кишені у джинсах визирає свічка, завтовшки з моє передпліччя і довга, як рука злодія. Одним словом: “підготувалися”.
Мені ж набагао легше: маленька опалка з кількома яйцями, паляниця домашньої випічки та чекушка з водою, яку хочу освятити.
Ніяких ковбас, ніякого сала, бо Христос сала не їв, а от у свиней бісів виганяв регулярно. Там вони і досі вештаються. Наче.
Заходимо це до церкви. А там море люду. В основному старі баби та діди. Воно й не дивно: нині молодь вечорами любить бігати по генделиках, на танцюльки в нічні клуби, або висиджувати геморой біля телевізорів чи ноутбуків, втюпившись в екрани.
Прилаштувалися поближче до аналоя, аби добре було чути бубоніння попа. Опустив смиренно голову і чекаю початку проповіді. А кум збоку бурчить:
- Так ладаном надиміли, що аж паморочиться в голові. Ні, щоб додавали якихось інших ароматичних масел: трояндових чи лавандових. І нахекано так, що хоч сокиру вішай.
- Куме,- сіпнув його за лапате вухо,- годі бубоніти. Ставай смиренно у позу грішника і думай про Бога.
Почалася утреня. Я слухав святкову літургію, співав в унісон з вірянами, клав хрести, молився.
- Воскресення Твоє, Христе Спасе, ангели оспівують на небесах, і нас на землі сподоби чистим серцем Тебе оспівувати і славити.
- Слава святій, і єдиносущній, і животворящій, і нероздільній Тройці, завжди, нині і повсякчас, і на віки вікі! - гримів голос священника. А люди в унісон відповідали:
- Амінь.
Загримів тропар: “ Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував!”
- Нехай воскресне Бог і розбіжаться вороги його, і нехай тікають від лиця його ті, що ненавидять його...
- Як іщезає дим, нехай іщезнуть, як тане віск від лиця вогню...
- Так нехай погибнуть грішники від лиця божого, а праведники нехай возвеселяться...
- Це день, що його створив Господь, возрадуємося і возвеселімся в нім...
Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові, і нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Урочисто задзвенів голос священника:
- Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав!
А віряни в один голос відповідали: - І тим, що в гробах, життя дарував...
Ось і диякон долучився до проповіді, затягнувши ектенію:
- В мирі Господу помолімося...
Не витримав кум, Стало йому нецікаво, крутить головою навсібіч, в носі копирсається, а синок вийняв з кишені жуйну гумку і заплямкав на всю церкву.
Чесно скажу: розгнівався я. Замість того, аби зосередетися на святковій літургії думав про те, як би вигнати кума утришиї з храму. Але вирішив не псувати святкового настрою і відійшов від нього подалі, аж під носа попові. Той не прогнав, з розумінням кивнувши головою.
Ось уже прозвучав іпакой, кондак, сихира, світильний, хвалитні псалми, ектенія усильного благання, прохальна ектенія, і, нарешті, - великий відпуст.
Священник окропив їжу, яку принесли люди. Правда, затримався хвилин на десять біля кумових лантухів з їдлом: таку гору освятити кропидлом за секудну - справа немислима.
А як закінчив - заліз я до кумового кошеля і давай перекладати звідтіля гастрономічні дива у цебра, які ніс за священником диякон та кілька вірян.
- Ти нащо мою їжу віддаєш?- гнівно запитав родич.
- Так треба. Бог наказав ділитися. Всі твої смаколики підуть нужденним та монастирській братії. А вони за тебе помолятся, аби чорт тебе не вхопив,- одказую.
- Синку, віддай свинячу ногу дяку, а то ще надірвешся,- кажу кумовому дитяті. - Хай поласують монахині та одинокі старці в будинках скорботи. Вам і так вистачить на місяць. Ще й залишиться.
І цап! з рук опецька тридцятикілограмовий хамон, і геп! його на дякові плечі, аж той присів.
А кум на мене, чомусь, злий відтоді. Учора перестрів на вулиці і запитав, чи не піде цієї весни разом зі мною освячувати паски. А він блимнув на мене, мов середа на п“ятницю, перейшов на іншу сторону вулиці і дав драла.
І вас запрошую, шановні друзі, скласти мені кумпанію. Після служби розговіємося добряче. Є у мене чекушка вина домашнього, від жінки заховав. Вистачить на душ двадцять, не менше. А ковбас з собою та сала не несіть: сусід кабанця смалить, обіцяв дати рило та вуха. Отже - голодними не лишимося.

29.01.2021 р.

Останній день своєї злої долі
ти на пустій панелі провела,
в старім пальті в дірках від молі
одеколон прострочений пила́.

Собаки грали, бились поліцаї,
всі ліхтарі електрику дали,
твою трясучку в млосному розмаї
мільйони ламп до ранку розтягли́.

Сопіло місто носом через труби,
двірник мітлою в урні шарував,
у моргу вранці розкладали трупи,
ти ще лежала трошечки жива.

Двірник газету зняв з твойого лоба
і наказав: "По-доброму, давай!.,"
а ти не йшла, а він мітлою дзьобав –
твоє хирляве тіло добивав.

Спустила дух о шостій на алеї,
де сорок літ назад цвіла, мов мак,
коли додому йшла на всі легені,
затискуючи гроші у кулак.

28 вересня 1994 р., Київ

Двадцять перше століття іде по планеті
І живе в ньому люд між дощів і снігів.
Хтось радіє, побачивши в небі комету,
Хтось і скибочці хліба тихенько зрадів.

Потягнулись увись обіч шляху тополі,
Де жита до небес шлють колосся своє.
Пролетіло життя і стомилася доля,
Зі старечого тіла мотузки вже в’є.

По світах розлетілися діточки-квіти,
Від трудящих років полиняла краса.
Доживають самотні, ніким не зігріті,
Часто з їхніх очей випадає роса.

Не збулось! Не для них золоті небокраї,
І заморські краї не для наших бабусь.
Без уваги й любові самотні згасають,
Ті, що мають дітей, говорить не берусь…

У різдвяні свята приїздіть до матусі,
Обніміть і посидьте за рідним столом…
Ті, що вже в небесах, я за них помолюся,
Бо по долях стражненних пройшов бурелом.

Він на зморшках обличчя записував радо -
Всі ГУЛАГи з війною і голодомор.
А тепер їхня старість є здобиччю влади
І вона влаштувала стареньким терор.

В безгрошів’ї, безхліб’ї, покинуті світом,
Доживають батьки і бабусі дітей,
Що розбіглись від рідних узимку і літом,
Бо забули, не чути від них і вістей.

Поможіть добрим словом і голосом тихим,
Без жалю витрачайте ви гроші на них.
Бо не знаєте, що вас чекає, як лихо
Сивочолому вам пригадає ваш гріх.
04.01.21

Зимовий день. І вітряно у парку.
Повітря аж пронизує тебе.
І зазирає вітер в кожну шпарку,
Неначе нишпорка із КаДеБе.

Навіяв снігу. І прасує свистом.
І сад у білім смокінгу. Дива.
З трави зелених гудзиків намисто
Півколом на піджак понашивав.

Зима вернулася і порядкує -
Січе, завією все холодить.
І щуляться берези, сосни, туї
Від коренів самих до верховіть.

І затремтів ясний і збліднув обрій.
За хмару ухопив мороз його.
Розтікся Велес ув усмішці добрій,
І сивиною огорнув обох...

28 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Коли в залі погаснуть вогні,
Коли врешті притишеться свято
Так тривожно, так тужно мені –
Чом у буднях так горя багато…
Чом у світлих своїх почуттях
Ми такі нерішуче стидливі.
Чом на стомлених наших устах
Не витають слова гордівливі
Про найближчих до серця людей,
Про житло, повне тихої втіхи.
Про деревце, про ранок отсей.
Краплі снігу відталого з стріхи…
Про життя – як звичайне життя,
Нас – і в буднях налитих любов’ю…
Про наповнене серцебиття
До країни, залитої кров’ю…
Ми такі, як усі на землі –
Відчайдушні в бажанні звитяги.
Тож спішім у засніженій млі
Підіймати окрилені стяги.
Ми, хто духів батьків і дідів
На Різдво прикликали до столу –
Не шкодуймо сердець і голів
Крутоверхи долати із долу.

Ми такі… як усі на землі –
Тільки ж духом дідів – немалі…

28.01.2021.

ІЯка різниця – яники чи зелі...
І ті – козли, і інші – не орли.
Одні блудили у чужій по(у)стелі,
а другі їли, (к)рали і пили.

Оба відомі слуги Ліліпуті,
які ще лижуть всі його місця
і заглядають в очі-зуби-дупу,
чекаючи подачок до кінця.

Вертаються на циркову арену
шиплячі змії-лу́каші, гієни
і рицарі ножа і тесака –
опора невмирущого совка.

Місця казенні позаймали знову
авакови, шкарлети і портнови,
загавкали шакали шарії,
на горизонті – швондєри-царьови,
в ефірі – розбишаки соловйови
і шарікови – наші і свої.

ІІАле яке кому до того діло,
що у пуху і єрмакове рило,
і каються дубінські й деркачі...
на митниці ідуть потоком гроші,
общак охороняє прокурорша,
на цирлі судді й інші діячі.

Як мовиться, знаходяться усюди
і в Україні, й на Росії люди
свої у дошку вівці і вовки,
і коміки кварталу криворожців,
і довбануті ківопезежопці –
і бойки, і живі мертвечуки.

ІІІПитається, – куди ж ідуть потоки?
Якого біса і з якого боку
усього цього парламентарі?

А їм розподіляється по чину...
працює гарно змащена машина –
перпетуум-мобі́ле... упирі.

01.2021

Не перша я і не остання,
за мною руїни століть.
На маківці неба світання
у білих одежах стоїть,
розправивши крила надії,
мій янгол, як святість ікон -
престол милосердя месії
і демонів злий легіон.
Я поміж землею і небом
на тлі рубікону вагань,
де кривди дорога ганебна
веде до палацу бажань,
а правди до сліз і страждання.
Яким же маршрутом іти?
Не перша я і не остання.
Світи мені Боже, світи!

23.01.2021р.

У небі – пташо́к недоліт,
в Европі – Хати́нь і Треблі́нка,
всі муки – на старості літ,
Господен кілок – не стеблинка.

Повийшли на паперть попи
у білих святкових ризах.
Я пасочку з снігу зліпив
і свічку купив за мізер.

Попльовує віник з відра
водою святою в обличчя.
Собору справляти пора
своє чотирьохсотріччя.

На цирлах жебрачка стримить,
рублі засмальцьовує в жменях.
Невже це не трепетна мить –
скупатися в благослове́ннях?

А я розпізнав тебе сам,
моя викривальнице й строгість.
Але поділити не дам
на всіх параф’ян нашу совість.

Мій стаціонарний візок
везе мене тільки до церкви.
Купіть паперовий бузок –
наш цвіт у гроба́х не меркне!

3 листопада 1996 р., Київ

Хоча був він із багатих –Предслав Лянцкоронський
Та, як сокіл з коршунами за свій край боровся.
Тож татари ледь почувши про нього – тікали,
А татарки ім’ям славним діточок лякали.
Син сенатора із Польщі, зять князів Острозьких,
Свояк князя Литовського – Предслав Лянцкоронський,
Міг би жити й не тужити у маєтках сво́їх.
Чому ж йому важить було в бою головою?
Чого йому бракувало? Не злата, звичайно.
Бо ж мав досить того злата аби жити файно.
Мабуть, прагла душа бою, за свій край боліла,
Бути його оборонцем найперше воліла.
Ще в юнацькі, кажуть, роки батьки спорядили,
Щоб його по закордонах різних знань навчили.
Де лишень не удалося йому побувати:
Між французів, італійців знання здобувати,
У Німеччині, Волощині, Угорщині бувши,
Гартував він своє тіло, а з ним разом душу.
Перше, вчився воювати, бо ж знав долю краю,
Скільки в його бік сусідів заздро позирають.
Скільки вже крові пролили і полів стоптали,
Бо ж добрячий зиск із того вже одвіку мали.
І нема ж кому тих заздрих було зупинити.
Пани звикли по фортецях по міцних сидіти.
А сусіди за тим часом народ полонили,
Грабувати всю маєтність рік у рік ходили.
Повернувшись в край свій рідний, він за справу взявся
Та так міцно – ніхто, навіть, і не сподівався.
Бувши старостою, кажуть, в Кам’янецькім краю,
Взнав, що кримський хан орду вже у похід збирає.
Зговорився з своїм тестем із князем Острозьким,
Аби ту орду розбійну стріти ще в дорозі.
Не чекав хан Кримський того, що будуть стрічати,
Сподівався, як звичайно, прийти, грабувати
І, обтяжені ясиром й товаром здобутим,
Без поспіху в своє ханство назад повернути.
Йшла орда татарська степом та пил піднімала,
І, здавалось, чорна хмара на півдні вставала.
Уставала чорна хмара, вгору піднімалась
І спасіння вже не буде від неї, здавалось.
Та на хмару чорну вітри, наче, налетіли,
То Острозький з Лянцкоронським орду в полі стріли.
Налетіли та й взялися її шматувати,
Розірвали геть на клоччя ту орду прокляту.
Утікали геть татари, хан поперед війська.
Лиш в Криму за Перекопом, кажуть, зупинився.
Поверталися козаки із походу того
Горді, бо ж ущент побили і хана самого.
Значить,можна орду бити, можна зустрічати,
Тільки славних отаманів на чолі слід мати.
І не тільки зустрічати. Чом би не ходити
Та у логові самому тих ординців бити.
Зібрав згодом Лянцкоронський ватагу козачу
Та і вирішив у гості навідатись, значить.
І не тільки до ординців у їхні аули,
А й до турок, що в фортецях поміж татар були.
Перейшов Дністер сміливо та бойовим станом
Підійшов аж до самого міста Аккермана.
Тут в татарських володіннях турки і засіли.
Про виправу про козачу вже їм доповіли.
Тож і вийшла вся залога турецька стрічати.
І татари підкотили їм допомагати.
Зібралося того війська чимало у полі,
Блищать дзеркалом на сонці їх голови голі.
Метушаться, щоб скоріше битву розпочати,
Якомога більш ясиру з козацтва набрати.
То не сокіл на яструба стрімко налітає,
То козаки на ординське військо нападають.
Узялися за шаблюки, тільки іскри крешуть.
Помсту, мріяну віками за розори вершать.
І не втрималося військо вороже, злякалось:
В степ татари, ну, а турки в фортецю пода́лись.
За міцні сховались стіни, за ними замкнулись,
Бо у чистім полі доля від них відвернулась.
Хай козаки лиш полізуть на ті міцні стіни,
От тоді вже турки гідно ворога зустрінуть.
Та козакам оті стіни на що і здалися.
Взяли полон, взяли товар й назад подалися.
Як озлились тоді турки: та ж їх одурили!
А татари, те узнавши, зовсім знавісніли.
Як то можна? Та ж віками вони грабували.
А тут їх пограбували, маєтність забрали.
Гвалт! Зібрали вони військо ще більше, ніж бу́ло,
Ще і турки із пашею у поміч прибули.
І погнали битим шляхом козаків гонити,
Аби всіх їх порубати і здобич відбити.
Сподівались, що козацтво, як тільки-но взнає,
Що таке велике військо їх наздоганяє,
Кине здобич та й помчиться життя рятувати.
Аби мертвим чи ясиром для татар не стати.
Та не той був Лянцкоронський, щоб отак втікати.
Став над озером Овидов ворога стрічати.
Накопали собі шанців, за возами вкрились.
Налетіла орда разом і не зупинилась.
Зразу кинулась козачі «мури» штурмувати.
Та козаки узялися кулями стрічати.
А тих, хто дістався близько, шаблями стрічають,
Ще одну, здається, стіну трупом викладають.
Цілий день орда кидалась на козацькі шанці.
Смерть вертілася у полі в своїм дикім танці.
Ледве-ледве-но встигала душі прибирати,
Як доводилося знову й знову повертати.
Утомилися татари, на спочинок стали,
А козаки їх зненацька та й атакували.
Налетіли, коли ті їх зовсім не чекали…
Гуртом турки і татари з поля утікали.
Утікали, залишили добра цілі купи
Та ще воронню встелили шлях відступу трупом.
З того часу в степу, наче, ролі помінялись.
То татари за ясиром степом відправлялись,
А тепер до них козаки у степ зачастили,
Ту орду пограбували, а ту попалили.
Не татари в Україну за ясиром ходять,
А козаки на аули страх уже наводять.
Мурзам вже не до набігів, своє б врятувати.
Хто зна, коли тих козаків можна в гості знати.
Не татари з України ясир уже гонять,
А козаки голомозих у ясир поло́нять.
І зітхнула Україна врешті від розору,
Хоча бачив Лянцкоронський, що татари скоро
Усвідомлять, що козаки малим числом ходять
І, насправді, лише страхом, а не ділом шкодять.
Тож збереться орда знову з силами, наскочить.
А він же її зупинити на час довгий хоче.
А для того треба сили усім гуртувати
І татарам у їх краї спуску не давати.
Тож зібрав усіх козаків своїх подністрових,
Позвав в поміч Дашкевича, його подніпрових.
Та й рушає на Очаків, турків турбувати,
Бо ті з часом про козаків стали забувати.
Була дуже здивована турецька залога,
Як під стінами з’явилось військо, мов з нічого.
Не було і раптом – нате, маєте турботу.
А тим туркам воювати уже не в охоту.
Вже відвикли, у фортеці сидячи, і битись.
Звідки ж можна тому війську було появитись?
Проте кликнули татарських «братів» на підмогу
Та і вибрались на битву проти війська того.
Як ударили татари й турки разом з ними.
Їм здавалось, що розтопчуть конями своїми
Все вороже військо. Наче, хмара налетіли.
Та даремно сподівались на ту свою силу.
Розтоптати вражу силу дарма намагались,
Бо від них самих на полі мало що зосталось.
Хто лишився, утікали куди бачать очі.
Самому ясиром стати з них ніхто не хоче.
А козацтво, хоч і здобич вже чималу має
Та вертатися додому все не поспішає.
Розбрелося по улусах аби мурз ганяти,
Із маєтності, що можна, у них відібрати.
А тим часом ті татари, що чимдуж втікали,
З переляку половину Криму в ґвалт підня́ли.
Збилася орда докупи, хороброю стала
І помститися козакам на північ помчали.
Ледве вигулькнули з Криму, до Дніпра помчали,
А козаки їх маневри, мов, зарані знали.
Ті, що степом розбрелися, повернулись миттю.
І готове знову військо орду вражу бити.
Мов буремна хвиля моря орда налетіла,
Бо на порох стерти військо козаче хотіла.
Налетіла, накинулась, трупом шлях встелила…
А тоді із переляку назад повалила.
Знов з орди лишилось тої ледве половина.
Врятувати власну шкуру – бажання єдине.
Провели їх козаченьки аж до Перекопу.
Та до Криму не ходили, щоб не мати клопіт.
Знов по степу розбрелися вже з другого боку
Мурз ганяти, грабувати та чекати, поки
Хан збере ще більше військо. Гуляти гуляли,
Та усі шляхи із Криму гарно пантрували.
Ледве тільки піднялася чорна хмара з Криму,
Знов загонами з’єднались козаки своїми.
Знов чекають на орду ту, щоб добре провчити.
Щоб не пхались в Україну, гарно пояснити.
Налетіла орда знову у ще більшій силі,
Навкруг сили козачої танок закрутила.
Стріли хмарами злетіли, шаблі замигтіли.
Налякати та здолати татари хотіли.
Але одкоша такого від козаків мали,
Що і втретє, куди бачать очі, утікали.
Поверталось військо славне назад в Україну.
Ішли череди, отари степом без упину.
Гнали коней табунами та ясиру силу.
Степ розорений татарський позад залишили.
Мов нагадування клятим, щоб сиділи тихо,
Не ходили в Україну, бо буде їм лихо.
Отак провчив Лянцкоронський і татар, і хана,
Сподівався: в Україні врешті мир настане.
І не будуть злі сусіди землю плюндрувати…
Жаль, таких, як Лянцкоронський було не багато.

Не видно, а вúдко – гуцульська у цім висота,
Бажання собі задивлятися вище і вище,
А потім із гір – у долину, легка простота,
Але це не все, бо на світі незатишно, хвища.

Рвонути в Европу – найближче, де злóті й пани,
Гуцульському пану вони ж то не рівня іздавна,
І навіть отам, на Мазурах, де щедрі лани,
Гуралі * свої – яко пасерби дикого фавна.

Спуститися з гір – це потреба, рідіють ліси;
Вовки по-колишньому теж завивати не можуть,
Вони за гуцулами з давньої горе-краси
Пішли у Европу, де лігвище є і сторожа.

Я можу сміятися: диво, ганьба і абсурд!
Гуцулу і звіру від цього ні жарко ні парко.
Бо цінять майдани, поета – не слухає гурт,
А влада – звичайна: усістися хоче на карку.

Я з тими гуцулами в Польщі, – о нене моя! –
Відчув: Україна про нас усвідомлено бреше,
І цінять не вдома, а на чужині, у краях,
Де ми – тимчасові, птахами присіли на шлях,
І шлях той, не наш, пообступлено знаками верші...
А далі – хрести. Це, можливо, не зле. Бо уперше.

Дощ та сніг у суперечці???
Чи у згоді, навпаки?
Їм змагатись недоречно.
Кожному – свої шляхи,
вподобання, пори року
вже поділені більш-менш.
Явище ж поодиноке,
коли з’єднанні з Небес,

падають разом на землю,
покриваючи дахи,
огорожі, все навколо…
Поховалися птахи.
Був мороз, тепер – відлига.
Всесвіт втілює думки…
Де ж знайти таємну Книгу?
Мудрих задумів рядки???!!!

Вчора, завтра та сьогодні:
у очікуванні змін.
Не сприймаємо? Чи… згодні?
Відчуваємо лиш вплив
від природи, від погоди,
від обставин, негаразд.
Не підписана угода
не виконується враз!
***
…Дощ та сніг злились у пару.
Небо сіре, навіть хмари
зникли геть, ось тільки вітер!
Помічник несамовитий!

27.01.2021 14.35- 17.30

Троянди зібрані в саду
в букет, і я за руку,
дорогою життя веду,
у перший клас - онуку.

Шкільний дзвінок, щаслива мить,
школярики веселі.
У серці спомин шелестить
буквариком в портфелі.

Пенал і зошити нові,
шовковий бант у косах.
Всі сни мої жоржинові -
каліграфічний опус.

Брунатна дошка в класі тім,
і вчитель, добрий, строгий,
огризком крейди - "мама", "дім",
зворушливо виводить.

І тридцять милих оченят
гризуть складну науку.
Це на перервах гомонять,
а зараз ані звуку.

У старших класах, інша річ,
могли бешкетувати.
І зізнаватися щорік
в симпатії дівчатам.

Ще й досі веснами живе
у споминах минулих
наш дружний клас - десятий - В,
плюс... мінус...крапка... нулик.

22.01.2021р.

О, списе мій, мій списе, ти давно
моя єдина зброя і майно.
Уся моя могуть чаїться в нім,
мандрую я зі списом іменним,
як хороше мені сьогодні з ним.
Об чім це я. О, ці мені міста,
криві провулки їх, брудна вода,
нічого в них цікавого нема,
багатіїв стрічаю, зокрема,
але такого списа в них катма!
О, списе мій, мій списе, все моє
майно, моя могуть, яка не є,
завжди разом, куди не ідемо.
Коли-небудь, кого-небудь вб’ємо,
мій списе, або відкоша дамо.
Бо що міста з пляшками їх вина,
до них велика близиться війна,
біда безлика, і чия вина,
що деяким із них не повезло,
й чіпке, як тінь, і неминуче – зло!
То що тепер, мій списе, чимале
майно моє, дитя моє мале,
настав, либонь, розлуці нашій час,
добігла, бачмо, оповідь про нас,
грими на голові, мій бідний таз!
віднині одному із нас кінець!
О, прощавай мій Санчо, мій мудрець,
бувайте всі, я вже – анітелень,
блищи мій таз, як янгельский вінець
моїм нещастям, бігма день у день.

***

Романс торгівця

« …а грішнику дає турботу збирати і накопичувати,
щоб потім віддати тому, хто добрий перед лицем Божим». (Еккл. 2:26)


У світі доста є речей
пороблених на збут
і заохочених очей
купити що-небудь.

І ось життя – уже актив,
а у пасиві кров
і гумовий презерватив,
любов і нелюбов.

Та як би ти не зискував,
ощадив, як умів,
дивись, як мало ти продав,
як мало ти купив.

Твоя крамниця прогорить,
ти вистрибнеш з вікна,
але говорить Хтось згори,
що це не новина.

О, Він укоськував азарт
наїздом кілька ден
в борделі, схожім на базар,
і місті – на бордель.

Якби Він тут і не бував,
не навівав нам сни,
якби ГОСПОДЬ НЕ НАБИВАВ
КРАЇНІ ЦІЙ ЦІНИ,

то хто поперед короля
умів їй дати лад,
і люд, щасливий опісля,
дивитись міг назад,

і хтось нетягу пожалів,
і хтось дзвонив затим
у вбогій цвинтаря імлі
на мого тліну дим.

І попіл звіяв! Як лупу
заціплих в млі погрудь!
Немов і не було. А БУВ,
та сам таким не будь.

Бувай, мій пасинок, мій син,
учись, як слід горіть,
і скісним поглядом окинь
вітчизну мимохіть.

І угорі помовчить час,
невидимий, як я,
і слава викрикне чиясь
німа, і не моя.

Зі віку міткою взнаки,
меткий не по літах,
ховай, мій пасинку, зівки
і усміх на вустах,

вдихай і сперму, і бензин,
і все, що надихне,
іди в великий магазин.
Не попрікай мене.

***

Коментар до балади й романсу короля(уривок)

...Кошмар століття – в ядернім грибі,
і ми обвиклі з гупотом чобіт,
ми звиклі до обмежень у їді,
роками лиш на хлібі та воді,
ми і без ріски в роті, рік у рік
продовжувати надилися рід,
твердити генералів імена,
от і на "хакі" мода не мина;
терплячі, тихі та веселуни,
жили ми від війни і до війни,
малої, ба, чи більшої – хутчій
у крові – у своїй, або чужій.

Це звично нам. І нас не похитне
ні вибухом, бодай і всеплане-
тним, ані неміччю – страхіть,
не те що усвідомити – в’явить.

Ба, мовкну, позаяк не ущуха
в лісах геополітики юга.
Життя і смерть, і до небес нудьга.

А далі – геж, яка не є – зима.
Пишу, а труб колінця недарма
заціплі – і прикручується кран,
і вата прокладається між рам,
тепер ти домосід, а ще звіздар,
і протяг із кватирки календар
жовтневий сіпа, і зима в умах;
і бачу я, як за церковним садом
неоковирна бляха на дахах
подобатись жадає снігопадам…

***

34

Уже кватирку сіпає Борей.
Все рідше чути брязкання дверей
в квартирі, мов обмерлій до обіду,
і пошта в скриньку падає сусіду,
і напади нудьги тим пак взнаки,
бо телефон скупіший на дзвінки.
Тепер півроку жити в темноті,
долоні гріти лиш на животі,
Удень писати, сутіні на зло,
дивитися, як иній білить скло,
немов дитина, дням радіти тим,
коли не оминуть знайомці дім.
Настали дні прозорі, ніби свист
сопілки або флейти. Падолист
під инеєм заціп і околів,
а від розбухлих тенісних столів
на березі, біля фінляндських дач
злітає вік, як пластиковий м’яч.
Так вийти в передмістя, і назад
приємно завітати в Ленінград,
у глиці пофутболивши шишок,
серед кашне і мокрих хусточок,
газет і пальт, їх стійма комірів,
і картузів, насунутих до брів
і барв затоки цинкової, ниць –
кав’ярень мимо – цинкових зіниць…
Добігти і розмові на порі,
у достобіса виморочній грі,
де гасла і речівки – все не те,
де – прощавай моє мораліте
(і розум – білка в колесі подій).
Якого дідька, друже дорогий!
Аби і книжний черв, і менестрель
кивнув услід гуляці: "Мудрагель!"
і реготнув, а дехто у юрбі
"куди воно" – поспівчував тобі.
То що там на затоці – цинк води
і вмерзлі в ріні берега сліди,
розбухлі дач покинутих столи,
вода, пісок і щоглові стволи,
і вітерець ялозить по корі.
І підсумок розмови на порі:
коту кохання – темний лантушок.
До ніг коханців падає сніжок.

***

Гріховні потяги вирують,
Гудуть, Везувієм бурлять,
Людській душі тюрму мурують
Архітектурою проклять.

Порокам важко опиратись,
Та й хочеться це не усім.
Простіше пристрастям віддатись
Впустивши блуд у власний дім.

Душі отруєної дрема
Паралізує відчуття,
Життя пустого теорема
Доводить пагубу буття,

Твого буття, і ти, осліпши,
Звертаєш знову не туди,
Всю гнилизну на кучу згрібши,
Сліпців поповнюєш ряди.

Не чуєш докорів сумління,
Зарозумілості пласти
Розчавлюють благе коріння,
З якого ріс і кріпнув ти.

Та це було колись, а нині –
Ти мимо Істини пішов,
Злюбивши радощі хвилинні,
Зневаживши святу Любов…

В осені-жінки у погляді сум.
Тільки замало наснаги.
Зносити більше не хоче тортур.
Має до себе повагу.

Дощ накликає: вже скоро сніги
напоготові з вітрами!
Осені треба красиво зійти!
Вчасно, з свого п’єдесталу!

Ось і кружляє в останню цю мить
жовтогарячим натхненням!
Сили останні збирає, летить!
Та на душі якось щемно.

Знає одне, що повернеться знов!
Час відпочити потрібен.
Щоб зберегти свій осінній вогонь,
Всесвіт надасть їй терпіння.

13.11.2020

Сегодня снова вы кумир.
На завтра вы, увы, изгой...
Ах, как прекрасен этот мир
Когда всё это не с тобой.

Служил служивый меломаном…
Подчас и врал, бузил, бухал,
Но как-то встретив Губермана -
Подробно всё пересказал.
26.01.202

А я люблю цю таємничу тишу,
Ту чарівну, магічну вечорінь,
Коли тече крізь мене безгомінь …
Я їй себе для роздумів залишу,
Порину зором в зоряну глибінь.

Нехай пливуть іскристі Зодіаки
Річками світла у мої роки
З небесної, всесильної руки,
Розшивши сріблом ночі чорні фраки,
Зірвавши снів химерні парики.

Нехай летять зазірчані спіралі
У всі висоти, де сягає дух…
Їх незбагненний, гіпнотичний рух
Най пише далі золоті скрижалі,
Здуваючи пітьми прозорий пух…

Я так люблю цю загадкову тишу,
Де сон і ява, як одне і теж.
Замислишся… Відразу не збагнеш
Поезію…Її Зорю найвишу,
Поміж суєтностей мегалітичних веж.

Гаргульї* крилаті, тремтіння долонь,
тернові сновиддя колючі.
А ніч підливає оливу в вогонь,
палає, пече іще дужче.
Давно б все зітліло, забулось, а ні!
Дуби наді мною кремезні,
гудуть півстоліття, і сниться мені -
стою за блаженством у черзі.
Навколо людва, за гріхи продають -
заможним, красивим, надійним.
Хтось лізе без черги, розхлюпує ртуть: -
"Залиште, хоч краплю надії!"
Дісталось й мені, хоч накрапує дощ,
не срібний - важкий, монотонний.
З душі пил змиває, з обвуглених площ.
Ховаю під серцем ікони,
зернятко надії, всевишню любов,
божественні дзвони червлені,
причастя святе - кров і плоть молитов,
і часточку проскури в жмені.

Гаргулья* - міфічна істота

2018р.

Вона любила готувати
постійно, навіть уві сні,
як у дитинстві вчила мати!
Лиш у фейсбуці, на "стіні"…

Матуся рідна гарно вишивала,
Радів і я, і сам отець пан-Біг.
А в пам'яті, неначе фотоспалах,
Зринає візерунок-оберіг.

Де хрестики схилися в печалі -
Видніються дубові вже хрести.
І голкою холодною, зі сталі,
Мені намалювала долю ти.

Гаптуючи безсонними ночами
На полотні судьби живі дива,-
Ти чарівними вишила квітками
Молитви материнської слова.

Хоч нині я один зостався вдома -
Святий рушник висить на образах.
І рук твоїх, натруджених, утома
Із візерунків досі не щеза.

Ой,рушники! У світлі - краплі лиха,
Біжить багрянцем чорна борона...
А голову мою вгортає снігом
Непрохана, холодна сивина.

2021р.

Поверни мені її в цілості,
у придатності, у принадності,
з кредом пе́рвісної привітності,
з медом першої безпорадності.

Дай мені її ту, неклопітну,
дивом здибану і розчулену,
дай мені, хто любив, мов зоп’яну,
її мак упритул розтулений.

Стиглий мак – знак мойого хаосу, –
сію-сію я з ностальґією,
сходить-сходиться, стало-сталося:
смерть сховалася в чорну лілію.

11, 14 червня 1995 р., Київ

А хай там що, чи дощ чи сніг,
Чи чорне, біле… Чи рожеве ,
Чи випадковість, чи то збіг,
Ви не дізнаєтесь, — forever.

Допустим так, допустим - ні?
Кінці з кінцями - варіянти!
Ви де? Ви тут? Ви увісні…
Тоді і вас вже не впіймати.

То краще дощ, чи краще сніг?
Ви мовчите… Мовчіть, служиві.
Цікаво, хто тут преміг?..
А ось і хмари сіро-сиві…
25.01. 2021.

Ще пролісок не скоро в очі гляне,
Іще снігами повниться земля.
А нині свято юної Тетяни,
Студентства свято, що прийшло здаля.

Сніжинка тане на моїй долоні,
В чужих краях затримались вітри.
Тетянин день - це день моєї доні,
Щасливий день, що посланий згори.

Тетянин день – в снігах, льодах, без квітів,
Та в душах квітне молодості цвіт.
Для мене найщасливіший у світі,
Я з ним живу вже стільки добрих літ.

Тетянин день – це день моєї доні.
25.01.21

Чи це початок, чи кінець кінця —
Бо цар наш — голий і ніщо не вдієш?!
Нема й рубця на ньому, крім вінця,
А з нами гола правда і надія.

Пусті слова, обіцянки і твердь
Удавана, насправді — твань болотна.
І забирає українців смерть,
А навкруги — для савану полотна.

Від злодіїв не заховати нас,
Тому з мовчання виростимо дії.
І я в долонях грію сонцеспас —
Маленьке пташеня моєї мрії.

Де хліб і сіль на кожному столі,
Де повна хата діток, мама й тато.
І щоб з молитви в місті і в селі
Могли б ми день щасливий розпочати.

Терпіння наше — з нашої вини,
Хоч напилися вже його по вінця.
Піднімемось, козацькії сини,
Бо нас багато, щирих українців.

І з нами є болгарин, грек, русин,
Юдейські діти і онуки Лади.
І кожен з них — то України син,
І це вже не залежить і від влади.

Бо всім болить, як матінки ріка
Пересихає і стає безводна.
Тоді врятує синова рука.
А рятувати треба вже сьогодні!

Я не меншина у своїй державі,
Я - гілка роду з глибини століть,
При пісні, мові, танцю і при славі,
Що у ментальність вживлена стоїть.

Я із того великого народу,
Що із усього працю обирав,
Боровся, бився за свою свободу,
Не гнувся і не одурив, не крав.

В мені живе його душа нетлінна,
В мені його дощі, сніги, сонця.
Я разом з ним, народом України,
З народження і до свого кінця.

Гей, слов'янине, голий та босий,-
Ти у храмі стовбичиш дарма.
Там єгови, мойсеї, христоси -
Українців між ними нема.

Пекло й вила чортячі для гоїв,
Та смола прегаряча - не ром.
Ох, земляче, ну що ж ти накоїв,
Як Дажбога звалив у Дніпро!

Ні, таке не зустрінеш у криптах,
Богострати затерто сліди.
Животворець одкинув копита -
Розіпнули Сварога діди.

А чи, може, осліп я, незрячий?
Святотацтво зоп'яну верзу?
А ікона Спасителя плаче,
Я цілую криваву сльозу.

Знає: брата вмертвили даремно,
Трон небесний вогнями пече...
От у храмі незатишно, темно,
І заходиться совість плачем.

Я живий! То не вмерли і боги!
Вихід бачу з глухого кута:
За Йорданом - Дніпрові пороги,
За неправдою - правда свята.

25.01.2021 р.

Так, не легко нам живеться,
та не голодаєм!
Є картопля з оселедцем,
хліб, сіль з короваєм,
борщ і гарбузове зерня,
квашені томати.
Хоч і пенсії мізерні
і малі зарплати.
Ягоди, грибочки білі,
(ліс нам в допомогу).
П'єм святу водичку - в силі -
дякувати Богу.
Замінили газ на дрова,
інтернет на книги.
Де живе вкраїнська мова,
там є й мамалиґа.
Нам потрібен мир для щастя,
у гаях - зозуля.
Олігархам, хай тим трясця,
у кишені - дуля.
А ми будемо співати,
берегти родини,
серцем щирі та багаті -
гордість України!

Вже сонце зимове вище,
Та стимул радіти зник,
Як малонатхненні вірші,
Закинуті у смітник,
Як малоцікаві люди,
"розведені" на брехні.
...весна, імовірно, буде...
...можливо також і ні...
Веселі сніжинки тануть
Думками у голові.
Їх, як і всього, не стане,
Бо світлий загине світ
І зіграно буде ролі
Прадавніх трагедій із.
...промінчиків руки кволі
Згори простяглися вниз...
Навіщо, скажіть, навіщо
Цей передвесняний день?
...а сонце все вище... Вище...
Спокутою, що впаде
Сокири "відкатом" ката
На горло пихатих фраз.
...сніжиння блищить лускате,
Мов погляд в останній раз.


© Copyright: Серго Сокольник, 2021
Св. №121012505253

Обарвлені у самоту літа
Згорали, не лишаючи ні сліду.
Але прийшла любов моя свята
І забуяло у сердечку літо.

На тебе я очікував давно,
Так само як весна шалену повінь.
Тепер чуття, п"янливі, як вино,
Мене колишуть крилами любові.

Ти ангелом за руку одвела
До раю, де панує мир та спокій.
За дар кохання - Господу хвала
Й Тобі - моє кохання карооке.

Не кожному воскреснути дано
І в люблячих долонях вік прожити.
Ще рік - і я би каменем на дно
Упав у води Лети сивим дідом.

Ти вирвала мене з-за чорних ґрат,
Прощальний крик спинила на півслові.
Лечу на крилах у небес блават,
В душі гримить симфонія любові.

25.01.2021 р.

Ти малював любов уві сні.
Ти цілував у вуста ясні.
Випий мої сльози – і лети.
Вітер – мій художник, а не ти.

Там,
уві сні,
коханим ти став мені.

Ти, мов огнем, мене обіймав –
ніч стала днем, ти коханим став.
Рано перший дотик, перший звук.
Ранок після тебе йде до рук.

Приспів 1:

Не сон мій прийшов.
Не сон, а любов.
Дозволь, мій коханий,
я засну в твоїх обіймах знов.

Любов уві сні.
Любов уві сні.
Мовчи, я благаю –
залишай себе у мені.

Кожен твій день – це свято моє.
Ясно одне – ти насправді є.
Ма́буть, тільки анґели і Бог
знають те, куди йдемо ми вдвох.

Приспів 1.

Зорі впали нам до ніг –
тихо спитаю: я́к ти зміг?
Кохай мене так, ніби це останній раз!
Сон відходить.
Бачиш,
сонце сходить, сонце сходить
для нас!

Приспів 2:

Не сон – а любов.
Не сон – а любов.
Тепер, мій коханий,
я засну в твоїх обіймах знов.

Любов уві сні.
Любов уві сні.
Мовчи, я благаю –
ти залишай себе,
ти залишай,
ти залишай себе у мені!

…Не залишай мене́ уві сні.
…уві сні.

9 лютого 1996 р., Київ

День студента, день Тетяни,
То ж прийміть щирі вітання
Жінки з іменем таким,
Здоров"я буде хай міцним.

Хай всміхається фортуна,
Серце завжди буде юним,
Шістдесят вам, а чи двадцять,
Нехай хочеться кохати.

Жити та добро творити,
Завжди ближнього любити.
Хай все можеться і вдасться,
Всім Тетянам зичу щастя.

2020 р.

ІНаївні люди винайшли тотем,
аби було добро у всьому світі,
та граються, буває, із вогнем
як це уміють ще маленькі діти.

По цій дорозі весело іти,
та солоно на фініші до раю,
де юності ніколи не найти,
а пройдене у Леті почиває.

Ідея симорону не така
уже й погана. Ми іще не проти,
аби із пересічного совка
отримати, умовно, патріота.

Але несповідимі ті путі,
якими йдуть далеко не святі,
аби одне на інше поміняти,
бо іноді – найлегше обіцяти
за обріями гори золоті,
а мати – невагомі результати.

ІІОт уявляю, що мине зима...
немає ні війни, ні пандемії...
і лютої імперії нема,
і сатана тікає із Росії.

Кому – в Корею, а кому – в Китай...
Ве Зе – до Ина, а Ве Пу – до Мао...
і вся еліта... Боже, помагай...
вирощує банани і какао.

Теорія... а практика – не та.
Іще далеко куцому до зайця.
Он і у Пині – ря́ба золота
уже йому не хоче нести яйця.

На вулиці викочується лють,
із ящика повилізали зомбі...
На них немає ядерної бомби,
а як і є, то кнопку не дають.

От і чекай Ґааґи, сучий сину...
немає Мао і тобі – тюрма,
і нашому паяцу – не до Ина....

Коли не чорті-що біля керма,
то видибає із ярма юрма
і Раша поважає Україну.

ІІІАле і це – ілюзія одна.
У тому, що конає сатана,
ніякої містерії немає...

У ці часи лукаві і тяжкі
удачі симорону не такі
як іноді наука досягає.

І чумакують ізотерики
від Азії і до Америки
дорогою надії і пітьми...

Та уві сні, мандруючи у часі,
ми мріємо... аби одного разу
прокинутися юними дітьми.

01.2021

Фон червоний.
Ліхтарі гой-да, гой-да!!
Униз головами, на довгих цепах,
мов лампади…
Скриплять очі,
відчиняючись, мов стопудові две-рі,
і зачиняючись…
Що буде з тобою?
Мабуть, ще не знаю.
Страшне́…

Але вчора шпаки прилетіли.
Станув сніг, і в глибокім колодязі
небо з’явилось блакитне,
і пташки спливали по нім.
Сьогодні вони вже деінде.
Знова лід, у колодязі лід.

І прощай, моє селище гар-не…

7 березня 1998 р., Київ

Вже осінь, все навколо пожовтіло
і за вікном частіше йдуть дощі.
Птахи на південь знову полетіли,
роняють лист дерева і кущі.

Вже осінь, але сонце пригріває,
проміння розсіває з високо́сті.
Утихнув дощ, мороз чогось чекає –
то літо баби завітало в гості.

Стара загралась, молодість згадала,
порозкидала скрізь своє начиння.
У літа пару гожих днин украла,
летить повсюди сиве павутиння…

Ой, літо бабине – чудовая пора,
думок про зиму і на мить немає.
Та прийде хуга, лютовія гра,
надовго скипень в гості завітає.

Осіннє щастя теплих днів отих
ще довго буде наші душі гріти.
І якнайдовше хай лунає сміх,
і літні веселяться ніби діти.

Тема з Інтернету

"Гарному настрою, Мамо,
гаплик:
Дуже образив мене
Чоловік.
Сором пекучий відчує
нехай,
Їду до тебе у гості,
чекай!" --

"Вітром образи
тебе замело,
Бути повинне
покарано Зло
Невідворотно і
повсякчас:
Їду,
лечу,
вирушаю
до вас!"

В старенькім альбомі, розчулені миті
зібрало по крихтах, минуле життя.
Ромашки і маки застигли у житі
і я з ними поряд - сердечна, проста.

Розпущені кучері, очі зелені,
на щічках рум'янець, невже це теж я?
І яблучка райські, і жолуді в жмені -
збирає гербарії стигла земля.

Світлини пожухлі рубцями на долі.
Надірваних, вицвілих безліч, дивлюсь...
покійна бабуся на них сивочола,
і в галіфе, вічно юний, дідусь.

Всміхаюся щиро, із братом на дровах,
на іншій світлині, смішна, років сім.
На задньому плані черешні в обновах, -
цвіте білорунно наш батьківський дім.

Чиє ж то весілля? - мене за баяном
ледь видно, я граю, мабуть, - полонез.
Розмиті обличчя за сивим туманом,
той спомин колишній у пам'яті щез.

Матуся сестричку за ручку тримає,
а тато мене, ще малу, на руках.
І спогад летить журавлем небокраєм, -
в очах незабудки, полин на губах.

21.01. 2021р.

Живлом сніги напоять землю,
А люди скажуть, що відлига...
Себе в собі не відокремлю,
Як болем в серці - давня крига.
Чи досягне тепло любові
Ущелин темних у міжгір'ях?
Там слів гортанних щемна сповідь
Й молочно віку у сузір'ях.
Там гір шпилі вростають в небо
І спрага ден яріє глибом,
Там підстрибом крізь весен щебет
Біжить дівча життєвим трибом.
Все, що минуло, - під снігами.
Мороз пішов. Сльоза - водою.
Гуторять гори із вітрами,
Що, крок за кроком, за звіздою
Прямуєм шляхом-колядою
Крізь нам одним розкриті брами
Світами.

Ця війна – не остання,
Буде кілька іще.
Ми пішли на заклання
Там, де слізно пече

Переспівана пісня,
Безголоса уже.
Буде млосно і тісно
Тим, що в’ються вужем.

Хто себе пожаліє –
Не спроможеться жить.
Ніби жовта олія,
Сонця нитка умить

Над ярами провисне,
Зачарує мене.
Мовбито « Харе Крішна»
Звідусюдно війне.

Я тепер в Україні,
Де хвороби, війна --
І насправді, і в тіні,
Як утіха дурна.

Ось будильник і півні --
Кличуть жити мене.
Новий день, а сумнівний.
Це повік не мине.

Поету місце – в стратосфері!
Напівживий лечу до втрат.
У шатрах раю в ефемері
стоїть нова епоха страт.

Уроджений слуга народу,
нового Риму кошовий –
поет – не я, мій сад – без плоду.
Я – вас, майбутніх, вартовий.

Цілую ваші чисті ризи
чорнилом цих постертих пер.
Чекаю совісті-підлизи
й засвідчення: поет помер…

24 квітня 1998 р.,
с. Поляна, Свалявський район, Закарпатська обл.

А сніг все йшов. По всій землі, за дальні межі.
Свіча горіла на столі
Немов пожежа.
Як влітку роєм мошкара
Летить бездумно
В вікно, дивись,
Летить сніжок,
На це полум' я.
Схрестились руки наче сон.
Схрестились долі.
Свіча горіла на столі
І мимоволі
Ліпила доля, вже одна,
І душу, й тіло.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.
І на підлогу впали знов
Два черевички.
І віск сльозою падав, плив
На сукню звично.
На свічку дуло з-за кута.
Спокуси спрага
Здійняла свої два крила,
Цим дав наснагу.
Мело весь лютий
На дворі. І час від часу
Свіча горіла на столі,
І світло, й ясно.

Печальні видива розвіяв
Мого уривчастого сну
Цей день сяйливий, наче мрія,
Коли зустрів тебе, ясну.

Немов троянди, флокси, кали
Раптово почали цвісти.
Сніги розчулені розтали...
Весна прийшла, неначе ти!

23 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Д. Павличко
О, если б знать, как тяжко ранит слово
Забытое, но все -таки мое.
Оно меня ударило внезапно,
Тупое, будто камня острие.
Ну почему не убивает слово,
А только вновь оно стыдит меня?
Возможно, я писал его в испуге,
А, может, ему просто верил я?
Я смерти не боялся, знаю точно.
Не знал я правды, был слепым как дым...
Ах, если б знать ,что буду в этой скорби,
Наверное, и умер молодым.

атоми міста є завжди безхатні
у хмарочосах молекул
де електрони з віп-охорони
хваляться східцям-парсекам
швидкістю світла
й тим що вони захистити їх здатні

вектором кожним східці скрегочуть
наче по них здертися хочуть
їхні безхатченки що в порожнечі
вакуум вперто ліплять у речі
поки знетямлені чорних дірок поторочі

ці поторочі мешкають в льосі
світобудови а різноголосі
атоми східцями пруть на горища
через туманності зорі нейрони
мови напучування і прокльони
простір влаштовуючи з кочовища

в ньому чіпляють до ультрамарину
досвітку
атомну бомбо-машину
аби вона замаскована сонцем
вибухнула кожним віп-охоронцем
шлях розчищаючи далі
бо знають
поки є шлях є надія на щастя

й робиться в щасті прокладення траси
бомбо-машинка машиною часу
місто лишаючи
сну світлофорів
а навздогін на блукання вже здатний
хоч у юрмі самотою ще хворий
суне крізь атоми всесвіт безхатній

2020

Колись над лісом хата стояла,
Жили у хаті тій баба з дідом.
От баба діду якось сказала:
- Я б зготувала оце обіда,
Так дрів немає ні цурки в хаті.
Пішов би, може, приніс в’язанку.
Прийшлося діду сокиру взяти,
Іти до лісу з самого ранку.
Іде, аж бачить липу розлогу.
Дістав сокиру аби рубати.
А липа мовить раптом до нього:
- Не рубай, діду. Вертай до хати.
Я дрів для тебе вже нарубала.
Тобі й на зиму, напевно стачить.
Ще й у сараї під стінку склала.
Вертай додому і сам побачиш.
Дід шкандибає назад додому
І, справді, бачить, що дрів багато.
Та баба злиться і каже йо́му:
- Чому ж ти хліба забув спитати?
Просив би хліба, було б що їсти.
Іди до липи, питайсь, роззява!
І дід подався назад до лісу,
Бо ж сперечатись, то марна справа.
Прийшов до липи, вклонився, мовить:
- Просила баба хліба спитати…
А липа йо́му: - Вертайся знову
У свою хату. Все будеш мати.
Дід повертає назад додому
І бачить всюди муки запаси.
Ще й хліб свіженький так пахне йо́му…
Та баба руки в боки взялася:
- Чого ж ти, дурню, питався хліба,
А не спитався ні разу грошей?!
І дід до лісу знову подибав,
Зігнувся, наче важенна ноша.
- Чого, - питає у діда липа,-
Тобі ще баба твоя згадала?
Стоїть нещасний, очима кліпа:
- Та каже грошей аби ти да́ла.
- Іди додому. Все добре буде.
Дам тобі грошей, не переймайся.
Дід тільки в хату – там гроші всюди.
А баба: - Знову у ліс вертайся!
У нас же грошей тепер багато.
Як лихі люди про те дізнають,
То налетять вмить, щоб відібрати…
Тож нас боятись всі люди мають.
Біжи до липи, проси, хай зробить,
Аби в окрузі нас всі боялись!
Йде дід до липи, просити, щоби,
Вона востаннє ще постаралась.
Прийшов, вклонився та став прохати:
- Зроби, будь ласка, як баба просить,
Бо ж з’їсть же діда та відьма клята…
- Зроблю востаннє. Та далі – досить…
Йде дід додому. Відчиня хату,
А звідти раптом з ревінням диким
На нього баба – звір волохатий,
Як шугонула. В страху великім,
Що він для баби перестарався,
Дід теж зробився тим диким звіром.
Слідом за нею у ліс подався.
Від них ведмеді в лісі й допіру

Летить Козеня, наче
вихор,
Біжить по зеленій
траві,
Стрибають Розрада
і Втіха
В рогатій малій
голові.

Ставочка замріяний
плюскіт,
Під ніжками роси
рясні,
Тримає Козятко
мотузку,
Ніколи не впустить
її!

Мале Козеня дуже
хитре,
Завзяте воно,
бунтівне...

Повітряний Змій
у повітрі -
Це ж Щастя
якесь
чарівне!

***
А печеніги на хазар ідуть...
завоювати іго путінізму
і солов'їну Чудь,
що обирає путь...
які ведуть її до комунізму.

***
А на агонізуючу орду
напали біси темні і... навальні,
шамани і вуду...
У світу на виду
виконуються танці ритуальні.

***
А у одній парафії у пущу
молитися іде юрба повій,
де на іконі сущій
висить неумирущий
у золоті і зелені Кощій.

***
А на Дону і ти, і я – чужі,
за те і маєш те, чого не маєш:
ні серця, ні душі,
ні миру на межі,
бо гени кацапні не поміняєш.

***
А на межі чатують хижаки,
яких усі боятися повинні,
бо думають, таки,
що це вони вовки,
а всі овечки їхні в Україні.

***
А у батискафі дядя Вова
хоче ще триматися за руль,
бо одна корова
(Дума й Терешкова)
перемножила його на нуль.

23.01.21

"Свати", "квартальчик", тру-ля-ля -
Оце воно! А розум - гирі.
От і зліпили короля
Із лицедія дезертири.

Вручили владну булаву
Та власну долю балабону.
Бо обіцяв нам пахлаву,
Достатку й меду бодню повну.

І кум рекламою упивсь,
Вирячуючи в плазму більма.
Кричав я всує: - Зупинись!
Веселий ліліпут - це ширма!

За глупаком - орда черви,
Голодна до майна й готівки!
Але хахляцькій голові
Подумати хоч трохи - ліньки.

Віддав свій голос? "Молодець!",
Ну що ж - тепер хвали паяца.
Епосі бідності - кінець,
Гряде розплата - час жебрацтва.

23.01.2021 р.