Як пощастить - зірву сьогодні куш,
Вхоплю за гострі роги власне щастя.
До каші - масло, а до жінки - муж,-
Увечері посватаюсь до Насті.

Бо чоловік без жінки - всохлий пень,
Живе для себе, цмулить оковиту.
Жує сухе плісняве канапе
Чи взагалі кайлує без обіду.

Від мене запах, наче від Рябка,
Купатися немає сил та часу.
А жінка, наче квіточка пахка,
Вдихнув - і поточився від екстазу.

Спрацьовані, жилАві моцаки
Від позирків ховаю у кишенях.
А в Насті руки пещені, м'які,
Мініатюрні, а не здоровенні.

І ликом я не пан, а хлоп простий,
Свічу у світ щодня небритим рилом.
Наш піп, хоча як мерин холостий,
Покинув церкву, рясу і кадило

Й побіг до Насті! Хтива байбуза!
Але конфуз: не здолана фортеця!
Йому вручила Настя гарбуза -
Для мене залишила руку й серце.

11.03.2020р.

Ой, літечко, літечко, літечко життєве,
Квітами барвистими ти вже відцвіло.
Йде з плодами стиглими осінь-королева,
Хоча не розхлюпалось ще її тепло.

Зігріває серденько тим приємним спомином,
Де в любові скупані юнії літа
Нині збагатилися досвідом, як золотом,
Та душа залишилась вічно молода.

2020 р.

Нам одне без одного не бути,
а все інше можна пережити.
Йди до мене, любий, квітне рута
у долонях чарівної миті.

Заголублю доп'яну в обіймах,
трепетно замру у поцілунку.
Зріє у душі натхненна рима,
арфою вібрує щастя лунко.

Нам одне без одного не жити -
день без тебе перебутий марно.
Не кохала зроду, не любив ти -
розчиняєм сутінки - рахманні.

Танемо неспішно у розмові,
забуваючи усе на світі.
Тільки ти і я , й ріка любові -
повінню у зорянім софіті.
09.03.2020р.

Сідай і послухай, я буду брехати,
У вас називається це комплімент.
А я на оці.. компліменти.. багатий,
Аби ж не поплутати тільки імен!

Карино, Марино, ой ні, Катерино,
Мій світ занепав без твоєї краси!
Дозволь, межи перса до тебе порину,
Мене на гостину у сад запроси!

Довірся, бо я, як ніхто, розумію,
Наскільки багатий твій внутрішній світ.
Проникну, подібно едемському змію,
Туди, куди слід, і туди, де не слід.

Христино, Ірино, Ярино, Дарино,
Ох, ви розгойдали мої терези!
Я прагну щосили, невтомно, тваринно
Метати в сади намистини роси.

Ми будемо доооовго, а може, не довго
Поглянь, як шалено зайнявся вогонь🔥
Дивися, Горпино!!
Та ні, не бульдогом!!!
..
Все-все,
Зрозумів я..
Вогню, охолооооо.............

Час, на жаль, безповоротно тане
І поволі знищує сліди
Перших кроків і спіткань останніх
Ніг, вже малоздатних для ходи.
Боже мій, чому я безпорадний
(Тільки б не наврочити, тьху-тьху!..)
Шкандибаю важко і незграбно
На краю життєвого шляху?
Хочу йти і дуже прагну жити
Більш не поспішаючи кудись,
Хоч ще вчора погляду відкритий,
Світ сховавсь від зору і змінивсь.
Відчуття гнітючої тривоги
Зрілий розум острахом пройма, –
Від буття до небуття дорогу
Покриває тиша і пітьма…
11.03.20

Я тебе, мою музу крилату,
Ізолюю в окремій палаті,
Аби тільки мені
Дарувала пісні,
Лиш мене научала співати.

Я злечу, як орел, над землею
І сягну вишини корифея.
Запалю анашу
І таке напишу,
Що не снилося навіть Орфею.

Розпошириться слава по світу
Про такого крутого піїта.
Я літаючим став,
Світ мене не впіймав,
Бо кому мене треба ловити?

Котяче нявкання і псяче

Довготривале валування

То стихне десь, то поруч, наче

Непереборне покарання

За теплі ночі березневі

І відчуття це незбагненне,

Що навіть немічні дерева

В обійми просяться до мене.

Адже добрішим став, ніж вчора,

І веселішим, бачу, трішки,

Раз не покрикую суворо

На псів чужих і власну кішку.

10.03.20

Призабутим днем, на пригорку літа
Віддавали дівку безцінь зі слізьми…
Ой яка ж нещасна, а куди подіти?!
А по Велокодню народились ми…

Ось вам і нещастя: ціла діто - двійня
Полонили матір, сватову рідню
Після тих, і тих. Правда, вже повільно.
Певно, хто позбувся, мав до справи нюх…

Призабутим днем розхитався вітер…
А музики знали: бубон кращий з них -
Він за головного, а куди подіти?…
Та на третій ранок вибубнивсь й затих.

Все це відбувалось ще задовго двійні.
Буде і смиренність, спершу коровай…
Доля припаде на одну із ліній
І засяє безцінь, наче справжній рай…
11.03.2020.

Було то, кажуть, в давнину далеку.
А, може, й брешуть? Хто там його зна.
Та пригадалась оповідь одна,
Комусь, можливо, буде і смішна,
Комусь в таке повірити нелегко.
Але, як чув, то й вам так розповім.
Село колись над річкою стояло,
Ніхто й не пам’ята, як називали,
Але життя у ньому вирувало,
Й жилося, кажуть, добре людям в нім.
У кожного свій двір і своя хата
І господарство в кожного своє.
У всіх і коні, і корови є,
Хтось навіть в місто возить, продає.
Отож село вважалося багатим.
Та якось щось в селі пішло не так.
То молоко в корів попропадало,
То коні в стайні цілу ніч брикали,
То кілька кіз з овечками пропали
З кошари прямо невідомо як.
В селі про відьму чутки поповзли.
Вже стали придивлятися селяни,
То до Улити, а то до Уляни.
Бувало, йде хтось та вже скоса гляне.
Вже б, мабуть, і на річку потягли…
А в тім селі вдовець жив, одинак,
Сказали б нині «пофігіст», хіба що.
Спитай у нього: «Як зробити краще?»
Чи то: «З якого боку воно важче?»
А він одно повторює: «Будь як!»
Так Будяком й прозвали на селі.
А був у нього кум. Той тихий , наче.
За Будяком селом постійно скаче.
Горілку пили, де лишень набачать.
А вип’ють – на село все королі.
Якось уранці той Будяк почув,
Що відьму скоро поведуть топити.
А зранку він не встиг «перехопити»,
Тож всупереч став раптом говорити,
Що то не відьма, чорт, напевно, був.
Та сім мішків ще вовни намолов,
Неначе сам він серед ночі бачив
Того чорта́. І кум теж поряд скаче:
- Я бачив теж. Як вас, сусідо, наче.
Он там в кущах, одразу за селом.
Будяк, відчувши поміч, і собі
Почав казати, що вони готові
Скрутити роги і хвоста чортові́…
Єдине – треба розігнати крові
Аби чорта́ здолали в боротьбі.
Мовляв, поставте випивку, а ми
Уже, як кажуть, зможем дати раду
Не лише чорту – будь-якому гаду,
Який по шкоду до села унадив.
Порадивсь голова поміж людьми:
А раптом – правда, що жаліти маєм.
З усіх узяти – мі́зерна ціна.
Відро прине́сли Будякові: «На!
Але дивись не обдуріть, однак,
Бо замість відьми в річку покидаєм»
Взяли куми горілку та й пішли,
Щоб, значить, готуватися до «бою»,
Перепочили чаркою-другою,
Дістали одіж найстарішу сво́ю
Й підвечір лаштуватись почали.
Натикали у одіж колючо́к,
Мовляв, щоб їх руками не вхопити,
Знайшли яскраві шапки начепити,
Аби себе від чорта відрізнити
Та і пішли отак через село.
Хто посміявся, що, мовляв, дурні́,
Хто плюнув вслід, жаліючи горілки.
А куми вийшли, сіли за могилку,
Щоб із села не видно було тільки
Та й узялись одною по одній.
Та під закуску. Так аж до півно́чі.
А вже за північ чорт поперед них
З’явився звідкись і на мить застиг,
Аж іскри полетіли поміж ріг
Та у кумів утупив свої очі.
А кумам що – відро уже до дна,
Який там чорт… Ввижається, одначе…
Та й не один, а двоє-троє бачать
Поперед ними, як скажені скачуть.
Будяк як скочить: «Зникни, Сатана!»
А кум собі. Чорт як махне хвостом,
Як плюне раптом полумֹ’ям у очі.
Аж засліпило їх посеред ночі.
Але куми здаватися не хочуть
І перегаром у отвіт гуртом.
На чорту шерсті наче й не було
І очі йому ледь не попалило.
Тож він, зібравши на останку сили,
Щось проревів й сховався у могилу
Аж гуркіт розбудив усе село.
Уранці люди за село пішли,
Щоб подивитись: що таке там сталось.
Від двох кумів відро лишень зосталось
Та дві рослини вітром хилитались.
Що, як куми у колючках були.
Кумів з тих пір в селі ніхто не бачив.
Отож рішили, що їх чорт прокляв.
Народ рослини будяком назвав,
Або чортополохом. Але став
В селі тім спокій від чортів, одначе.

Глибока філософія
на житейських мілинах

А з тими,
що
гріхам навчали
чужих жінок,
чоловіків,
таке чортяки
виробляли,
Що став Енею
світ не мил…

Майже за Котляревським

***

Кажуть, що на чужому
нещасті
власного
щастя
побудувати неможливо…
Можливо, можливо,
ще й як!
Воно ж, нещастя, не твоє,
а чуже!
Збирай уламки,
палаци муруй красиві
іще,
іще!

А чи можна жити,
вижити хоча б
у такому палаці? –
Питання окреме,
питання – гвіздок:
як знати,
чи
будеш ти раювати,
чи
не збереш
кісток?

Якщо ти – бездушник,
та збродні майстер,
мучає совість,
якщо не вкрасти –
сколочуй щастя своє

з
чужого щастя
труночок
(зроби сам собі
З підступу власного
подаруночок).

Але, якщо залишилась
хоч одна
невбита крапля
справжньої совісті,
з тих часів,
коли ще в пісочниці
грався
серед діточок –
не буде
«більш печальної повісті …»,
бо ця краплина
почепить тебе
«ребром на гачок»,
І тоді –
«хоч верть-круть,
хоч круть-верть -
Смерть!»…

Перш ніж руйнувати
щастя ближнього свого,
подумай,
чи є ти

сто-
від-
сот-
ковим
гадом,
поміркуй…

І якщо нема де
на тобі вже
клеймо випалювати,
тоді –
руйнуй!

І жоден дідько
не допоможе:

на суд
потрапиш,
врешті,
Божий!

Сіла птаха, вся зелена, мов папуга.
Сіло сонце у коноплі за поля.
Протягнули, протягнули в Раді «слуги»
На прем’єра – молодого Шмигаля.

Йшли на голос – він був з Офісу гаранта.
Заблукали між міністрів, як в гаю,
Бо насправді різношерста ця «команда»
Не знайома і самому Шмигалю.

А назавтра підспівали на ток-шоу
Окупантам про водичку шмигалі.
І здалося, що цю музику чудову
Написали, написали у Кремлі.

Сіла птаха чорнокрила на калину.
Сіли в крісла – з балагану жартуни.
І тривожно стало так за Україну:
Ех, дожити б до наступної весни…

03.2020

Термінатор у темряві –
мама у валянках –
на холері скінчилася черга;
для параду планет без військової техніки
усере́дині сфери печера;
на лопатки покладена кімната;
атрофовані роговиці очей;
аґітую рецепторів упізнати
ката,
того, хто зсере́дини риє печеру;
переможну невігласку, звану Гетерою,
ніч за коси волочить по гострій бруківці;
аґітую рецепторів призначити
вбивцею
того, хто зсередини риє печеру;
золотими буквами забава!
або та, хто скинула з плечей!
Рекомендую:
це вона на лопатки кімнату поклала
і того, хто її забере у печеру!

19 листопада 1992 р., Київ

Отака вже воля неба –
Вроди-зваби таїна.
Ти притягуєш до себе
Все навколо, як весна.

Сіються слова і квіти
Всі – красі душі й лиця.
Вже не знаєш де подітись
Од відвертих залицянь.

У приваті і відкрито
Все плетуть словес вінки.
В захваті несамовитім –
І жінки й чоловіки.

Пелюстками вся дорога
Стелиться тобі до ніг.
Ти ж кохаєш лиш одного,
Ще й ревнуєш до усіх.

І бува, в німім одчаю,
(Дивно бачить річ оцю!)
І зальоти пробачаєш
Ти своєму молодцю.

Хто розкаже, в чім тут справа?
Він у ліжку, певне, ас.
Має чубчик кучерявий
З ловеласів ловелас?!

Ні, волоссям він сивіє,
І на вроду – не Делон.
Але мліє жінка-мрія…
Чим він взяв її в полон?!

Бо поезію, як вишні,
Любить королева фей.
Він чудові пише вірші
І співає, як Орфей.

Бо неначе стиглі дині
Твори – діаманти мрій.
Їх вирощує єдиній,
І дарує тільки їй!

10 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Чого я плачу - не питай,
Я і сама того не знаю.
Сльоза - це радість чи печаль?
Мабуть то сіль земного раю.

Любистком пахли полини,
Тепер даровані троянди,
Мов той полин.Мабуть вони
Стосункам нашим теж не раді.

Кохання жевріє ж вогонь,
Хоча тобі давно не вірю,
Бо щезло все тепло долонь
Та і слова твої не гріють.

Ти не питай, краще мовчи,
Ніж ними ранить мою душу,
Яка від болю аж кричить.
Чому терпіти все це мушу?

Втекти так хочу від думок
Сумних, бентежних і тривожних,
Закрити серце на замок
Й забути все.Але не можу.

2016 р.

Якщо хочеш пізнати любов
зазирни їй у вічі,
розчинися у райдужці
й там відшукаєш себе,
вулканічних порід,
балюстради, руїни античні,
край підніжжя Везувію
море таке голубе.
П'є Неаполь в солоній затоці
молочні коктейлі,
золотиться на сонці
у бризі морськім повсякчас.
Залоскочує вітер
розбурхані хвилі веселі,
відшліфовує гальку
копитами білий Пегас.
У безодні жаги ти скупайся
неначе дитина,
кожен пальчик увінчуй
смарагдом свого почуття.
І тоді лиш розділиш
з любов'ю ти на половину -
житнє поле, веселку, ріку,
блискавицю життя.

08.03.2020р.

Моторні мавки ліпші, аніж мляві
І в ліжку,. й на городі - так чи ні?
А мужики усі суціль роззяви,
Лежать і сплять, неначе ті лини.

І я також ні риба, ані мнясо,
Звичайна сонна мниха, як усі.
Посивів. Та нема від Єви спасу,
Щодня: - Адаме, яблучко вкуси!

"Кусати" мушу, бо інакше - пекло!
Ієрихонська витиме труба!
І Боже збав, щоб "стук-і-грюк", хутенько,
Халтурити з богинею - ганьба!

Збираю мед з її рожевих щічок,
Стрибаю так, що знову збився пульс.
Оце такий я сонний чоловічок
Та жінка задоволена чомусь.

10.03.2020 р.

Четвертий день, як я не п'ю абсент.
Четвертий день строчу тобі присвяти.
І кришиться віршоване безе –
У музи до підлоги липнуть п'яти.

Не треба більше змочених рейтуз!
На цукор не потрібно лити воду!
В колоді був один єдиний туз
Та хтось у мене вкрав усю колоду.

І я програв, буває, я програв.
Чотири дні, чотири дні в нікуди.
Хоч грам мені абсенту, хоч би грам!
Паскудний день і вірш оцей паскудний.

А я кришу безе.. ой, ні, пишу,
У музи почалася діарея.
Вона мені дістала анашу.
Палю, а з диму випірнула фея.

Прошу себе: «До ранку дотягни!»
Вже бачу, що гидує мною муза.
Мене ж все більше тягне до ханиг,
Де фея подає абсент із мусом.

На п'ятий день пітьма, тебе нема,
Поемами усіяна підлога,
А муза щось дописує сама..
Дивлюсь, – останні строфи некролога.

Жив, говорять, у часи далекі
Чоловік, що лікувати вмів.
А життя тоді було нелегке.
Ще малим утратив він батьків.
Їх орда татарська порубала,
Що якось напала на село,
Тож його якась бабуся взя́ла
(А йому літ п’ять тоді було),
Виростила, як свого онука.
Та бабуся бу́ла не проста –
Знала вона відьомську науку.
Хоч була уже давно в літах
Та, коли приходили просити
Злікувати хворого когось,
Йшла, хоч, може і далеко звідти
І на ноги ставила його.
Хлопця також потихеньку вчила:
Трави, квіти, чарівні слова,
Які вона стиха говорила,
Від яких і мертвий ожива.
Та, на жаль, вона була не вічна,
Багатьох на ноги підняла,
Та сама якось у темну нічку
Спала і проснутись не змогла.
На той час хлопчина уже виріс,
Став юнак завидний, далебі.
Поважали всі його за щирість,
І за те, що зла не мав в собі.
Поспішав завжди на поміч людям,
Лікував, бо вже багато знав:
Від бабусі перейняв і всюди
Придивлявся та на вус мотав.
Але якось сумно йому стало,
Що по світу скільки горя є
А він людям помагає мало -
Тільки тим, хто навкруги жиє.
Тож, зібравши всі свої пожитки,
Взявши в торбу лікарський запас,
Одягнув свою стареньку свитку
Та і шляхом у світи подавсь.
Простував він від села до міста,
Хворих по дорозі лікував.
Не за гроші. Там дадуть поїсти,
Там спочив, там переночував.
На ім’я його ніде не знали.
Просто Подорожник та і все.
Скрізь неначе рідного чекали,
Знали, що спасіння він несе.
Він ніде не відмовляв нікому,
Добре кров умів заговорить,
Лихоманку вилікує, втому
Зніме, рану може заживить.
Так і жив. Ходив собі по світу,
Обійшов чимало вже країв…
Не дано людині вічно жити,
От і він прожив літа свої.
І помер, як і прожив, в дорозі.
Їхали із Криму чумаки
І знайшли його вже на порозі
Лети – тої смертної ріки.
Помирав, жаліючи, що мало
За своє життя зробити встиг.
Скільки хворих на його́ чекали,
Ще скільком він, може б, допоміг?!
Як помер, закрили йому очі,
Поховали прямо при шляху.
Та і подались до полуно́чі,
Звістку повезли свою лиху.
А весною знову в Крим зібрались,
Валкою по тім шляху ішли,
До могили у степу дістались
Й здивувались, як її знайшли.
Бо її усю укрили дивні
Квіти, трави? Спробуй, розбери.
Ще таких не бу́ло в Україні…
Вже якраз вечірньої пори
Зупинились на нічліг у полі.
І чумак, який куліш варив,
Врізав руку, засичав від болю.
Кров пішла, тож рану він закрив
Тим, що перше втрапило під руку –
Листям що могилка поросла…
Трапилась доволі дивна штука:
Кров спинилась й більше не текла.
Чумаки тому подивувались
Й рознесли по світові всьому
Про рослину, що з тих пір прозвалась
Подорожник. Знаєте чому?

Із хат оцих давно вже відлетіли
Сини і доньки в невідомий світ.
Зі стріхи дощ густий тече, мов стріли,
І так уже давно, багато літ.

У сині вікна зазирає ранок,
Біжать струмки із талої води.
Стара матуся вигляда на ганок
Вже без надій, що зайде хто сюди.

А світ мовчить, агов! Де люди? Люди!
Де синове чи доньчине плече?
Старенький пес ще спить в холодній буді,
Його життя прив’язано тече.

Тепер сама-самісінька під небом,
Спливли часи, коли цвіли сади.
Забрала доля в неї все огребом –
Красу, здоров’я. І втекла. Куди?

Стоїть одна, заметена літами,
Не видно стежки, то й нема життя.
В таких хатинах доживають мами,
Яким уже не буде вороття.

На кінчиках пальців твоїх
миттєвості, стиснені в вічність.
Лише доторкнися смичком –
і ти їм даси свободу…
Вони утічуть аритмічно
повз нерви натягнених струн.
Це буде твій власний струм
із звуків чужого століття…
Це сльози моєї скрипки
на кінчиках пальців твоїх…

30–31 березня 1989 р., Київ

Ти дивилась загадково у вечірній час,
та звела невипадково вперше доля нас.
Із очей моїх неждано спала пелена
і тепер, моя кохана, в світі ти одна!

Познайомився з тобою на свою біду,
бо не відаю покою, місця не знайду…
Ти моя прекрасна згуба! – серцем я пишу
і до танцю вперше, люба, в коло запрошу.

Разом підемо по світу у щасливий час.
Хай життя дарує квіти і чарує нас,
у серцях нехай розтануть крига та сніги
і святами будні стануть – це нам до снаги!

Вальс – не просто бажання.
Вальс – це щире зізнання!
Вальс – це танець кохання!
Вальс, наш вальс…

Гаман
Сходиться люд на площу Суз.
Невдовзі мотуз накинуть на шию,
І я зависну на шибениці тій,
Що сам звелів поставить спішно...
Як усе перекрутилось за ніч!..
Ще ж увечері оповідав я в дружнім колі,
Що сталося зо мною після розмови з Ахашверошем.
«Як належну честь віддати чоловіку?»-цар запитав.
Кому ж, як не мені, подумалось, та честь належить?
І щиросердо порадив я володарю півсвіту:
«Зодягнути в царські шати, посадовить на царського коня
І хай котрийсь там із сатрапів, тримаючи повіддя, кричатиме:
«Так честь належну віддає наш цар!»
Дружина й гості, видно, вже знали правду,
Та я не міг спинитись: лють переповняла
При спогаді однім: Мордехай сидів на тім на коні…
Юдей, що так і не вклонивсь мені, Гаману,
Без чиїх порад цареві аж ніяк не обійтись.
А я тримав повіддя й кричав, як Ахашверош звелів.
За сором слід відплатить подвійно:
На Мордехая вже шибеницю зводять,
А непокірне й гордовите його плем’я
Зо дня на день чека погибель:
Царська печать уже скріпила мій указ.
«Не чини цього!»- дружина й гості.-
Якщо з юдейського насіння Мордехай,
Перед яким сьогодні зачав ти падать,
То не здолать тобі його нізащо!»
Не послухав, хоч зненависть і пиха
Уже попідруки вели мене до лиха.
Та ще якого!.. Відки ж було знати,
Що й Естер-цариця – теж з-поміж юдеїв?!
Вчинила в себе учту цареві та мені...
Учту, що зашморгом от-от скінчиться.
А, може, й для десятьох моїх синів.

P.S.
Ставши правою рукою Ахашвероша, Мордехай розіслав в усі кінці царства новий указ, щоб юдеї розправлялись зі своїми напасниками. Відтоді й досьогодні 14 адара (за місячним календарем) вони справляють свято Пурим, назване так, бо, перш ніж здійснити свій зловісний замір, Гаман кидав жереб-пур. Того дня неодмінною стравою є коржики – «Вуха Гамана». Мабуть, для того, щоб він на тому, а новочасні юдофоби на цьому світі прислухались до голосу Історії.

Не пишіть більше в чаті про те, що, я добра,  вродлива,
саме те, що вам треба для серця і тіла й душі.
Не від Вас шаленію весною,  з якого я дива
буду пити отруту солодку на Вашім плечі.

Не розказуйте казку, про очі мої дивовижні,
блискавиці у них, вдарю струмом, та тільки не Вас.
Мені байдуже звідки Ви родом бувала й в Парижі,
скрізь хотіла жага запросити на віденський вальс.

В синім небі стрічаю з далеких доріг білу зграю,
і на згадку пір'їнка кружляє у далечіні.
Захлинаюсь від щастя і сльози гарячі ковтаю,
пишу вірші любові тому, хто не зрадить мені.

09.03.2020р

Небо зимове нічне
Сивії хмари закрили,
Лиш пробиваються зрідка
Клаптики світло-блакитні.

І зіроньки ще де-не-де
Зрідка з-за хмар визирають
І місяця знову чекають,
Що той їх в танок поведе.

Червоно ще обрій палав
І хмарки рожевими стали,
Повільно собі пропливали
Крізь ватру багряних заграв.

2020 р.

Бублком скрутила жінка ноги
І затято штудіює дзен.
Годі! Нум порозумуєм трохи
Про життя-буття, про те, про се.

Нащо ті китайські прибамбаси
Як мудрець під боком? Ще й який!
Гарно Камасутру вчив на Марсі,
В дів тамтешніх досі дрижаки.

Вистроми свого з брошурки носа,
Ляж спокійно поруч на рядно.
Лотос! - це хіба нормальна поза?
От на плечах ноги - це воно!

Бач, гавкун сидить у халабуді?
Виє, бо не в зграї,. а один.
Від обіймів гикавки не буде,
Спраглий бюстик вивільни з кофтин.

Все ж умовив пещену кохану
На любовні ігрища палкі.
Фонтанує життєдайна прана,
Ув очах стрибають світляки.

Потім тиша, пауза маленька,
Й так за ніч і день разочків сто.
Радісно всіхається веселка
Над алькова сонячним гніздом.

10.03.2020 р.

Великі люди і маленькі
по всіх усюдах на Землі
ще пам'ятають про Шевченка,
а особливо – москалі.

Не помиляється людина,
що розуміє заповіт, –
якщо існує Україна,
то не минає білий світ.

Ніхто у чукчі чи у німця
не виключає Божий дар.
Та у питомих українців
прироче слово – це «Кобзар» .

Але кацапія бажає
і це загарбати собі:
його хатиночку у гаї,
його могилу на горбі.

Поталанило чоловіку:
у Києві любити дідька,
а у городі – бузину...
у хаті – пісню вечорову,
в неволі – українську мову
за всіх одному та одну.

09/03/20

Кожного дня, приблизно о сьомій ранку,
Коли сирена будильника виє сигнал відбою,
Він прокидається, він відгортає фіранку
І починає мирити себе із собою,
З небом, з вікном із крапельками сльоти,
Із інтер’єром кімнати, кольором стін,
Із необхідністю знову кудись іти,
Просто із необхідністю бути. Він
Робить усе, як задано. Він іде
Виконати перелік стандартних дій,
Знаючи, що ніщо, ніяк і ніде
Не поміняє порядок і суть подій.
В чашку із чаєм виллється молоко,
Поїзд запізниться рівно на п’ять хвилин,
Він в телефоні зайде на weather dot com,
Зрушиться поїзд, час уповільнить плин,
В небі як завжди ітиме своє життя:
Сніг і дощі, циклон і антициклон,
Райдуги, смерчі, війна інопланетян,
Хмари будуть кришитися битим склом.
Поїзд метро повернеться із глибин,
Виштовхне із дверей пасажиропотік...
Він проведе наступні дев’ять годин
Як планував, і в принципі, як і хотів,
Як і минулі дев’ять десятків декад,
Як і мільйон геологічних епох:
Формулу часу, і форму небесних лекал,
І розпорядок дня встановлює Бог.
На циферблаті годинника стрілка - та,
Якої подвійний цикл окреслює день -
Мов нерухома - але: Та-тá, та-тá...
Цокає пульс пружини і час іде.
...День добігає кінця. Немов із відра
Сонячний дощ по зеленому листю б’є.
Хай там у небі битва зла і добрá -
В небі своє життя, а у нас своє.

Что ни поговорка, то гнусно врёт
и повод даёт нам переживать,
ведь нужно ли член, скажем, разжевать,
чтоб только потом положить вам в рот?

2020

Що було – те було… Із твоєї руки
Проростало зерно урожаєм гірким.
Чи на нього дивись, а чи очі закрий:
Все одно урожай до зерняточка твій.
Сіяв те, що хотів. Все, що виросло -треш,
І нове не зросте, поки це не збереш.
Я не та, що була. Я – згоріла дотла.
Не знайдеш у мені ні любові, ні зла.
Бо рубав ти з плеча. Бо ти грався вогнем.
І байдуже було, що межу перетнем.
Ти мене спопелив. Ось така ця межа.
Все згоріло дотла. І тепер я – чужа.
Вже мій біль – то не ти. А твій дім - то не я.
Ти вже більше не мій. Я уже не твоя.
Об каміння своє, наче майстер ножів,
Кригу тисячі лез ти в мені нагострив.
Не марнуй більш на мене даремних зусиль:
Моїх ран не пече твоя вроджена сіль.
Я вітаю тебе, майстре в’їдливих слів:
Крижану Галатею із мене створив.
Зберемо врожаї. Буде поле пустим.
Розійшлися шляхи. Кожен піде своїм.
Не відродимо ми погорілі мости.
Бо померла любов - і немає мети.

Ой, було у вдови Марії
Троє славних синів – дубочків,
Троє гарних синів – дубочків,
Ой, було у вдовиці ті́ї.
Чоловік у поході згинув
Ще синочки маленькі бу́ли,
Ледь найстаршому п’ятий ми́нув,
Батька голос уже й забули.
Вже вона коло них ходила,
Вже ночей тих недосипала.
Зайвий раз було не присіла
Все за дітьми переживала.
А сини росли як у казці,
Бог і силу їм дав, і вроду.
На одній материнській ласці
Виростали усім на подив.
Вже і вуса попробивались,
Вже й невісток пора у хату.
Та не так, як хотілось, склалось,
Як того сподівалась мати.
Чорним круком примчалась звістка:
Знов орда в Україну хоче.
Козакам треба йти до війська
І її козакам – синочкам.
Як почула таке і сіла,
Де й поділися її сили.
А сини підійшли несміло
Аби мати благословила.
Подивилась – стоять високі,
Гарні, статні – коза́ки справжні.
І у кожного шабля збоку.
Ох тримайтеся сили вражі!
Не хотіла – благословила,
Сльози рясні свої утерла.
Не для того синів ростила,
Щоби десь їх війна пожерла.
Але хто ж ту орду зупинить,
Коли всім по хатах сидіти?
Захистить неньку - Україну,
Якщо не її власні діти?
Поклонились сини дозе́мно,
Вороних коней осідлали
І туди, звідки хмара темна
З побратимами всі помчали.
Мати руки піднять не в силах
І не робиться жодна справа,
Як поїхали всі три сина,
То сама не своєю стала.
І раніш не було спокою.
А тепер взагалі не стало.
Все очей приклада рукою –
За синочками виглядала.
Люта січа в степу зчинилась,
Як зійшлися в бою дві сили.
Скільки –то матерів молилось,
Щоби ворога зупинили,
Щоби діти живі лишились
І додому скоріш вернули.
І ко́заки, як ле́ви бились
Та орду – таки завернули.
Покотилась орда татарська
В Крим, зализувать рани свої.
Повертає військо козацьке
З переможного того бою.
Матері зустрічають діток,
Ще з околиці виглядають,
А дівчата дарують квіти
І у очі їм заглядають.
Та немає синів вдовиних,
Полягли у тій лютій січі.
І коз́аки, неначе винні,
Не поглянуть вдові у вічі.
А вона навіть не питає,
В серці все ще живе надія.
А вона все ще виглядає
І від туги за дітьми мліє.
Ще весна тільки починалась.
І сніги трохи почорніли.
Зрозуміла вдова, що сталось
І здригнулось від плачу тіло.
Боса кинулась в поле чисте
Голосила і коси рвала.
Не хотіла сумної звістки,
Все синочків своїх гукала.
І котились горохом сльози
Та на землю ще не зігріту,
Не змерзалися на морозі,
Перетворювались на квіти.
На маленькі біленькі квіти,
Наче зірочки в чистім полі.
Пам'ять про удовині діти,
Що не вернуться вже ніколи.
Називають їх маргаритки.
Материнські ще сльози кажуть.
І вони, як єдині свідки
Цю легенду і вам розкажуть.

Подалі від гріха

Тримайтеся подалі
від гріха,
Най доля оминає вас
лиха,
Мов мошкара,
гріхів літають
хмари,
На всіх на нас
печатка є гріха.

***

Жабка у Коробці

Жабка у коробці
заплітає коси,
Раптом підрізає
"труна на колесах",
Коси - два аркани,
захлеснули кришку,
Хвацько Жабка
на труні
скаче, мов Мартишка.

Звідки я знаю? – Та я про це знав завжди́.
Між короткими вдихами й протяжним видихом,
Що життя – лабіринт, який огортає дим,
Щоб не кожен одразу бачив короткі виходи.
Звідки я знаю, що найбільша чеснота – любов?
Що нічого ціннішого в небо не візьмеш, крім неї? –
Колись сам Господь говорив так... Їй Богу!
У часи, коли квіти усі ще росли над землею.

Я – пілот…
І нехай на планеті чи в вирії
власних тіл ми усі пасажири є,
та коли курс утримує флот,
я не є пасажир, я – пілот.

Одного…
Не згадають і у епітафії
самоту без книжок з астрографії.
Тож, відлюдники світу цього,
вам бракує мене одного.

З неземних…
З лоцій взнаєте, ставши читаками:
зорі є розділовими знаками
молитов, гасел та позивних
і з земних далей, і з неземних.

Кораблів…
Рубки з нами – то неба трансмітери.
Розумніші за цифр тільки літери,
трансмутованих в них голосів
вже не з тіл. А з віршів-кораблів.

2020

***
А вже весна цвірінькає в кущах,
а вже «угу» провадить з голубами,
а вже комашка, гілочка і птах
до сонця пнуться, мов дитя до мами.

Ми спали, Боже, той зимовий сон
такий солодкий і такий цілющий.
І пагін кожен з лагідних долонь
росте царем, дитиною та учнем.

«Життю віват!» – цвіркочуть горобці.
«Угу! Угу!» – знов голуби на хаті.
Он первоцвіти мліють в молоці.
Тож нумо, люди, весноньку вітати.

Я пам'ятаю файну хвилю,
Коли мені з'явилась ти,
Та здуру я втікав щосили,
Неначе то були чорти.

Сліди любовної невдачі
Я відчуваю дотепер,
Як без причин сміюсь і плачу
І згадую СССР.

Ти дійсно любиш лиш мене,
чи я із тих, кого ти любиш?
Коньяк, горілка, Каберне
не до снаги, Мартіні - будеш?
Чи віскі велелюбний мій,
більш надаєш ти  перевагу?
Отьмарює хмільний напій
та не тамує серця спрагу.
Любові чисте джерело,
приготувала повний жбанок.
Пий, щоб похмілля не було
гіркого присмаку на ранок.

07.03.2020р.

Цар в офшорах грошики ловив,
А громаду аж хапає трясця.
Та корона впала з голови,
Іграшкою стала для паяца.

І у мене є один зубець,
Гострий та колючий, наче шило.
Зажену в м'яке - ухопить грець,
Від сатири стане світ немилим.

Жив безжурно гномик. Язика
Вигострив на сцені (був артистом).
Дума у гигикала тяжка:
"Чим би ощасливити поспільство?".

Пропонує спати на козі,
Їсти мед із сиром сулугуні.
Бо в колоді - шохи без тузів,
А в команді - злодії та дурні.

Увімкнула телика кума,
Ну, а там "Квартал" позаторішній.
Реготнув би - тільки сил нема,
Краще настрочу про владу віршик.

У колисці плямає роток,
Вже годину їсти просить бебі...
"Так і треба,- нам казав пророк,-
Бо немає Господа на небі".

09.03.2020 р.

Візьми Шевченкові томи –
і плач над ними, плач над ними.
Шевченком Бога обійми –
й хрестись хрестами золотими.
Хай сльози відповідь дають
на все пригноблене дитинство,
на те, як зміцнювалась лють
і поставало українство.
Чи Бог нас плакати навчив?
Чи Бог нас до тюрми спровадив?
Невже Шевченка Бог убив?
Хто дав Шевченку стільки правди?
Чом правда ця – бравад томи,
і плач над ними, плач над ними!
Ісус, Тарас, конкретні ми
були здебільшого сумними?
Чи, може, діти сатани
пристерегли́ колись Ісуса?
Чи запобігли б тим вони
Шевченку кожному чи Стусу?
Ось повна людством є земля.
Воно будує власне право.
Воно росте, а з ним – і я.
Воно – карає. Я – караю.
Якщо моєї думки слід
порушує його закони,
знаходять Бога – і привіт!
Так роблять з Бога – забобони.
Шевченко Бога був знайшов,
коли у ньому сумнівався?
а, може, Бог – це злість і жовч,
в яких Тарас перестарався?
Хто у Шевченкові бродив,
коли поет любився з нами,
коли повідав стільки див,
перекотивши світ піснями?
Ісус багато що сказав,
але Його почули мало.
Той, хто Його маленьким знав,
у Біблії попав в опалу.
Так само, вирісши, Тарас
став на Голгофі над панами,
щоб кожен з них казав в свій час:
Його "повісили меж нами".

21 жовтня 1995 р., Київ

Курли,курли ясному дню!
Я повернулась,рідний краю,
Ти ж мене знову зустрічаєш
Плачем вогню.
Горять вогні...Димлять дими-
Чи рай мені,чи капище-
Так і впаду униз грудьми
І стану згарищем.
Казав пророк...Пророк помер...
А сонце тінь мою відкине
І з плес моїх вороже злинуть
Ключі химер.

Ти не просто тепер, ти членкиня піїтьського цеху.
Ледь знаходжу слова, ті слова, що слова, а не мат.
Бо зліпив тебе я, як із глини виліплюють цеглу,
А виходить, що ти.. що тебе.. що для мене нема!

Я нагострюю пера, вмокаю у власну отруту,
Я стрілятиму ними, хай лусне мені сагайдак!
Уподібнюся я, чи то Гуру, чи Робіну Гуду.
Ну і що, що не в такт, що безтактно, бездарно.. Хай так!

Хай несе мене кінь, мій кудлатий і трохи крилатий!
Хай від кожного руху зника депресивна пітьма!
І блищатимуть лати на диво всієї палати,
Я за бороду музу,
ойц, ні!
санітара впіймав.

Пройшовши крізь мереживо часу́,
Змінивши слів за довгий час чимало,
Легенда ця мене зачарувала
І я поринув у її красу,
У світ прадавній, у віки минулі,
Яким уже повернення нема.
Лише легенда в пам’яті трима,
Яку почув у лісі від зозулі.
Спочатку думав: то просте «ку-ку»,
Хотів спитати: скільки маю років
Ще у запасі. Та вже за два кроки
Відчув утому. На траву м’яку
Сів попід дубом, прихиливсь спиною,
Вдихнув повітря чисте лісове
І відчуваю – у очах пливе
Та й задрімав якось само собою.
І от крізь сон вчувається мені
Зозулі голос, але дивний, наче,
Чи то сміється птаха, чи то плаче
Поміж гілок десь там у вишині.
І не «ку-ку» я чую, а слова
Звичайні, ті, що з прадіда я знаю.
І та зозуля, начебто, питає:
- Агов, скажи, стежино лісова,
Чи не ступа чужа нога тобою?
- Ні, не ступа,- стежина шелестить
Опалим листям. - А чужий он спить
Під дубом, заколисаний травою.
- Заснув? – Заснув! – Ну, хай і далі спить,
Не треба, щоби чули чужі вуха,
Що ми говорим. Але ти послухай:
Чи справді спить, чи так собі лежить?!
Настала тиша. Я лежу, затих,
Боюся, щоби не подати виду
Та все міркую: що із того вийде?
Вухам не вірю, слухаючи їх.
Але й очей відкрить не поспішаю.
А як злякаю? То й не буду знать,
Про що таке у лісі гомонять,
Коли ніхто чужий не заважає.
І знов зозуля: - Мабуть, що заснув.
Тож слухай, мила, давню оповідку
Мені відому і не знати звідки.
Хтось, мабуть, йшов у лісі та й забув.
Було це в ті часи, що й не згадати,
Ще звірі й птахи говорить могли.
В якомусь лісі, може й тут, жили.
Хто гнізда вив, хто нори рив, хто спати
Вкладався просто на сирій землі.
Хто як хотів, той так і жив у лісі,
Ганяв чи повзав, в піднебесній висі
Кружляв, як тільки сам того волів.
І ворожнечі не було між них,
Сильніші слабших зовсім не гнітили,
На інші справи витрачали сили.
Тож в лісі чувся лиш веселий сміх.
А в тому ж лісі під пеньком старим,
В норі глибокій, в затхлім підземеллі,
У непривітній і пустій оселі
Жив злий горбань. Лиш два вершки у нім
Та злий настільки, аж дрижав від злості,
Його бісив отой веселий сміх,
Він того всього винести не міг,
Все мудрував та ворожив на кості,
Усе шукав, як вивести той сміх,
Щоб ліс стояв похмурий, непривітний,
Щоби не смів ніхто чомусь радіти
І всі йому схилялися до ніг.
І, врешті-решт, він спосіб віднайшов:
Не мазь-отруту, а чарівне слово –
Лише промовиш і уже готово,
Вважай, що ліс без боротьби зборов.
Та слово це не він сказати мав,
А разом всі, хто в лісі тому вівся.
Горбань таємно з круками зустрівся,
Бо допомоги їх потребував.
Помчали круки на усі кінці,
Скликати стали живність всю на раду.
І от зібрались птахи, звірі, гади,
Можливо, й на галявині оцій.
І виліз чарівник з-під свого пня,
Навіяв всім, що він орел великий.
Махнув крилом – у лісі стихли крики,
Ніхто його злодійство не спиня.
А він почав навіювати всім,
Що лиш добра і користі всім хоче,
Що ладен працювати дні і ночі
Аби в усьому догодити їм.
А круки слідом: - Крак-так-так-так-так!
Мовляв, послухай, що розумний каже.
Відчула легку здобич сила вража.
Чаклун же знову так собі і сяк.
А ліс стоїть увесь, як у тумані
І лиш слідом за злодієм кива,
Сприйма на віру всі його слова,
Ніхто не каже: «Чи ви, може,п’яні?»
А чарівник і далі промовля:
- Мене вам треба королем обрати,
Для того лише разом згоду дати
І щастям ця наповниться земля.
Ну, усі разом дружно крикніть: «Згода!»
І буде все , і буде вам усім.
А сам до себе: «Буде все моїм,
І весь цей ліс, і землі всі, і води.»
Аж тут зозуля звідкись узялась.
Кудись літала та й не чула круків,
Вернулася, а навкруги ні звуку.
Туди-сюди мотнулася, пройшлась
Понад дерева та й знайшла ті збори.
Спустилась нижче, глянула – «Овва!»
Уся галява, наче, нежива.
Горбань на пні підстрибує угору.
Та і давай зозуля та кричать,
Так, що в найближчих аж заклало вуха:
- Ви що, зібрались ту потвору слухать?!
Та вас же будуть діти проклинать!
Женіть його, бо буде вам біда!
І тут усі ураз, немов прозріли,
Замість орла потвору ту уздріли
І від мани не стало і сліда.
Ліс загудів, побачивши оману,
Горбань від злості аж позеленів,
Метали очі блискавки і гнів.
Що він кричав, повторювать не стану.
Наобіцяв помтситися усім,
Зозулі першій за свою невдачу.
Сказав, що їй дітей своїх не бачить
І не нестися у гнізді своїм.
Сказав і зник. А слуги його круки
Взялись зозулям гнізда руйнувать
І пташенят на землю викидать,
Щоб були більші материнські муки.
З тих пір зозулі гнізд своїх не в’ють,
А яйця в гніздах у чужих ховають.
Бояться – круки знов поналітають
І діточок маленьких їх поб’ють…
Тут, як на зло, мураха в ніс заліз,
Залоскотав. Я чхнув і все пропало.
Лиш десь зозуля вдалині кувала
І навкруги шумів прадавній ліс.

Закохала ти мене у себе,
у свої озера лісові
і мої думки летять до тебе,
і лунає Моцарт в голові…

Серце ти моє заворожила,
спогади мої ти заплела –
тож несе непереборна сила
до душі твоєї джерела.

Пташкою тендітною літала,
мавкою ходила по траві…
Ти мене у себе закохала,
у свої озера лісові!

Ти мене навіки полонила
у тенета дум своїх і рук –
маєш силу дарувати крила
через сло́ва дивовижну гру.

Нарешті я - вояка запасний,
Чотар додому виштовхнув у плечі.
Вдихають груди запахи весни,
Вгортає обрій клекотом лелечим.

На шостий рік упала з пліч гора,
За комуналку відсьогодні пільга.
Із острахом ступив із пекла в рай,
Зіщулившись в очікуванні лиха.

Все сплуталось однині: верх і низ,
Чи ще живий, чи вже усохла гілка...
А з хмари жайвір: - Друже, не журись!
Радій, що руки маєш, не каліка...

Хоча б хвилину жити без думок
Та вереску озлоблених ериній.
На плечі впало райдуги ярмо:
Орав би ниву та не можу - міни.

08.03.2020 р.

"Я - коза...", й козачка на півслові зрозуміла,
що вона вже не така й зарозуміла.

2020

З циклу – «Химерні світи»

Кажуть, є жінки-бійці,
рід яких древніший
за амазонок.

З химерних хронік.

***

«Прокинься, дівчино, ти спиш,
чи йдеш кудись!» --

«Ти хто? Чому так темно?» --

«Страшно?» --

«Не страшно, дивно!
я сновида стала?» --

«Здається, що за хлопцем ти сумуєш,
Тому і ніч тобі не в ніч».--

«Ти нявка? Мучити прийшла
І збиткуватись наді мною…» --

«Відьми над лісом цим
пролітають,
Та сідати бояться,
Пробігають вовкулаки,
не люди і не звірі,
для нас вони – дурненькі
блазні…

Але,
я іншої породи,
І віри найдавнішої:
Я – діва-воїн
з древньої громади,
яка зустрічала народження
Сварога,
яка вітала бога
християнського».

«Якщо - мара ти, вбий
і якнайшвидше,
мук позбав,
та тільки
з мене
упирицю не роби!» --

«Не вмію, не проси ( жарт),
а краще прийми вітання
від коханого -
любові поцілунок». --

«Цілунок? Від дівчини! Боже збав!» --

«Так він казав, так просив,
Мене він цілував
невинними хлоп’ячими
устами,
він передав тобі
невинний свій цілунок,
а мене
цілунок цей пече вогнем,
Бо зберігаю я чуже,
Скоріш своє ти забери.»

«Як же дівчину
дівчині
цілувати,
щоб відчути
коханого цілунок!?"

…Вже майже зовсім
зблизились уста,
Як спалахнуло полум’я пекуче
між ними…

Ось дівчина відчула
цілунок-подих милого,
Сяють очі, гояться рани,
А діва-воїн,
неначе сп’яніла трохи,

Шепоче –
«Ми природу не ображали,
передали цілунок хлопця,
не торкаючись,
через вогонь кохання!
Твій хлопець перший
у борні,
Залишити не може
побратимів,
На допомогу воякам
ми зберемо
Із воїнів - дівчат загін
сталевий…

Віки, віки,
Занадто довго ми
Із бою не виходили
зі злом,
Забули вже, яка вона -
Любов,
Кохання ваше нагадало
нам,
Заради чого варто
жить
на світі.»

«О, чудо – діви,
з вами я піду,
Знайду коханого,
ми вдвох
до бою станемо,
Або
загинемо зі славою
удвох!»

Приховай мене, Боже, розкутого
Між корінням безчасся в оваціях…
Я озвуся на свист після лютого
Як у травні на сонце акація…

Приховай мене, Боже, пропащого
Що таїв і лілеїв - Світланене.
Я вдавав, грішно каюсь, за кращого
І невідав, що серденько ранене…

Приховай мене, Боже, безплідного
Слів -томи, а чомусь не вагітніли…
І цурались у похві… як бідного
І кормили чужими обітнями…
Приховай мене, Боже…
7.03.2020

Коли всевладний майстер-Бог
створив в екстазі чоловіка,
то той мав сплачувати борг
лише добром, лише до віку.

Так і було б. Але юнак
зненацька занедужав дуже,
занудьгував, та так, та так,
що світ йому став осоружним.

І тут замислився Господь,
і дивлячись на хлопця муки,
почав творити іншу плоть,
піднявши вище неба руки.

Він взяв сто променів палких,
зірниці загадкову казку
і тихий плескіт хвиль морських,
і вітру трепетную ласку,

далекий жур прекрасних зір,
цнотливість місячного сяйва,
величність непокірних гір,
принадність ночі, сонця барви

і ґраціозність диких сарн,
і запах першої троянди,
ще й іскру блискавки, та з хмар
невтримний дощ із діамантів,

і гнучкість ви́ткої лози,
і жар вогню, й солодкість меду,
і свіжість ранньої роси... –
краси довічної прикмети!

Господь все воєдино склав –
і виліпив богиню, Жінку,
життя вдихнув і так сказав,
той дар вручивши чоловіку:

– Бери, що є, і не сумуй.
Її змінити ти не пробуй.
Блаженствуй з нею, рід заснуй.
Добром плати свій борг до гробу!

6 березня 1990 р., Київ

Жінка -творіння Творця,досконалого і вищого Митця,
Рисами наділив її такими, задум цей слід зрозуміти,
Щоб життя на Землі процвітало, щасливо дорослі і діти жили...
Чоловіки – це мужність, сила і відвага,
Щоб на Землі був мир і спокій, головна їх роль...
Якщо ці ролі не ганьбити, не рватись до багатства, і сумнівних утіх,
Гармонічно жити в мирі, природу і людей навколо цінувати, поважати,
Багато кращим стане все, що бачить зір...
Доросле покоління, передасть наступним,той приклад – кращий всяких слів, законів,
Що є хороше, а що ні, чого слід уникати, чого не слід робити... 4.03.18 10.40

О, жінка, ти досконалість,
Природою в дар тобі дано,
Народжувати дитя, і не одне
Ти стимул в житті для чоловіків,
Не потрібно їм інших причин,
Щоб в політ завжди прагнути,
І честі, слави їм домогтися,
Така граціозна, така красива,
По життю, ти йдеш як диво,
Блаженство, радість випромінюючи,
Завжди впевнено крокуючи,
Хочеш зробити світ добріше,
Створити затишок і виховати дітей ...2009
(переклала на українську мову 22.05.18 6.10)

Что может женщина – не счесть,

Природа главную ей роль дала

И материнством наделила,

Рожать, воспитывать детей,

Свое тепло и душу им отдать,

Чтобы потом гордиться ими…

18.06.17

​

Не вмію в усмішці таїти
Душі зболілої печаль, –
Хоч гартувалася й відлита
Вона життям, неначе сталь.
Душа – діянь моїх основа,
Надій і волі цільна плоть, –
Ані мовчанням, ані словом
Її нікому не збороть.
Давно плачем і сміхом повна,
Вже затісна для плину слів, –
Моя душа завжди назовні
Натхненням зроджених рядків.
Німа пораднице незрима, -
В щоденних утисках годин
Ніщо пройти не зможе мимо
Твоїх незміряних глибин.
06.03.20

забуття життєвої паузи…
мить – і нібито небуття…
час завис у повітрі маузером
поміж пострілом і життям…
ти на пікові – далі сходження
і неясно: швидкѐ? повільне?
все налагоджено й погоджено
як ранкова меса недільна…
для абсурду бракує мужності…
темне метиво… гола логіка…
і тиняєшся по окружності
з мертвим поглядом алкоголіка…
і раптово на точці ро̀сяній
коли кров досягає осені
радість арфою задзвенить
зупиняєш прекрасну мить…