Щоб світ позбавити біди –
Не постояли за ціною, –
Пішли без роздумів діди
В горнило праведного бою.
І не боявся ні один
Вояка пострілів убивчих,
Тому дожити до сивин
Міг Богом обраний щасливчик.
А мій дідусь таким не був,
Хоча лихого не накоїв, –
Тож ми з бабусею журбу
Ділили порівно – надвоє…
04.01.21

14
- «По руках! Якщо зумієш
взріти, може і прозрієш:
три світи є на землі,
і в тобі, і у мені, -
світлий можна звати раєм,
темний – пеклом, чорнокраєм,
а між ними – ізолятор,
що разом – акумулятор.

Все енергія. Тож миру
більше на кінцях, а виру -
посередині, де ти
просто в лоні суєти,
і тому у кожнім з вас
стільки різного нараз.

Ви й посвячені умінню
бійки зі своєю тінню,
ви - сторожа на межі,
ізолятори-мужі,
тож, як тягне до дозвіль,
зразу вам і цвіль, і міль!

15
Та як слуги Провидіння
й виконавці повеління,
хочеш, укладемо пакт
про взаємний контрафакт?»
- «Трясця, оповив журбою!
Що ж, хай пакт! І чорт з тобою!
Але скільки ворогам,
стільки помочі і нам!

В Молі, Дідьку, ти на службі,
з нами ж будеш вірний дружбі!
Бачиш на мені браслет?
Це мисливський амулет.
ми тепер з тобою більше,
ніж вертеп й анахорет!»

- «Кинь, Миколо, свої жарти,
ти серйозно? Ми ж не в карти…»
- «То й підписуй дружній пакт
чи пірнай в мій артефакт!
Будеш там, як в пляшці джин,
гарантовано один.»

16
- «Це ж, Миколо, хто з нас диявол?
Ти ж усіх порушник правил!»
- «Ти б мою бабуню знав,
тож її дарунок. Став
і печатку от сюди,
повертай мене, і йди.

А війни мине бодяга,
втратить силу ця бумага,
та вже нині із мішка
випущу твого дружка.»
Дідько криво усміхнувся,
час ожив, туман зметнувся,
і світанок у ту ж мить
пробудив природи хіть.

Літня ніч минає скоро,
Миколай глядить бадьоро
на угоду, на печать:
«Чорт не мед, але й не тать!»
Обстановка хай тривожна,
але дихати вже можна.

17
А у штабі далі рейвах,
всі на цирлах, і на нервах.
Головний дивертисмент:
що нагрянув президент,
щонайвищий командир,
з голочки новий мундир -
як не глянь, аби нівроку,
непозбутній елемент.

І немов по протоколу,
потрапляє на Миколу,
що аж руки вверх підняв -
от попав, та не пропав!
Звісно, зразу ж опустив,
честь віддав і тихо б зрив.

Та Верховний ловить мить!
Генералів підкузьмить
це улюблена зі справ,
і тепер він їх дістав!
Каже: «Як, солдате, тут?
Чим служивий дише люд?»

18
Миколай ж по повній формі
доповів, що все у нормі,
та вже до своїх пора,
а у штабі он жара.
І глядить на президента,
як слідак на резидента,
що сховався за душком
мирри вкупі з коньяком.

- «Поспішаєш ти, Миколо,
а ворожих сил навколо,
наче хто їм дав ключі,
тут бої ж були вночі?!
Тільки правду, без лапші,
винен хто в цім шабаші?»

- «А не ви дали ключа їм?
Пригрозили, чи навзаєм?
Вже була така близька
перемога, та війська
перетворені в дозори -
бо у нас переговори!

А стояв я в ближнім колі
в караулі, он у полі,
аж раптово звідкілясь
«де-ер-ге» ота й взялась.
Як проникли, де й коли -
може біси й провели.»

19
Президент: – «Говориш біси?
Хоч одного б до валізи
і на перемови з ним,
це було б! Та менше з тим…»
Слушна думка про Фацета! -
тре Микола амулета:
- «Дідьку, підсоби цьому
не програти вмить війну.»

Дідько ж тут як тут: -«Я мушу
за контрактом його душу
відробляти лиш грішми,
хай поладили й не ми.
І не здатен цей гравець
глорії вдягти вінець,

Та йому відкрию очі
на війну, і в дні урочі
може вдасться провести
цвіль і міль, але і ти
зайве не чіпай мене,
я ж не сотворяв земне!»

20
Дідько зник, а в Президенті
щось змінилося - в моменті
проявилося таке
в зорі наче і людське:
- «Я відчув твій біль, солдате,
та сусідство наше кляте!
Ядерний удар в той час
мав відбутися по нас!

Ззовні жодної підтримки,
і в скарбниці ні скоринки!
Ми спинилися за мить
до фіаско, тому «цить»,
бо то бісова мара -
на одному йти «ура»!

Глянь тверезо – ми не в змозі
наступати голі й босі.
Та вклоняюсь вам - у нас
не забрали весь Донбас!
Хлопцям так і передай,
що скінчу в тилах роздрай!»

21
Добровольцю добре всюди!
В штабі ж крик на повні груди,
мир здійнявся на диби -
як ти міг! А щоб..! Аби..!
Зупинилися на страті -
у своєму добробаті,
і відправили назад,
як форель у водоспад.

І нарешті! Майже вдома,
де все та ж війни судома.
Слава Богу, всі живі
побратими бойові.
І дружина пише, в них
теж порядок, як у всіх.

-"Чула, стали добробати,
припинили наступати,
що війська міняють вас -
тож додому в самий раз,
ти ж там не якесь цабе?»
Й вічне: - «Бережи себе.»

22
Звична фронтова дорога:
кожен день дарунок Бога,
кожна ніч - на рубежі,
на краєчку, на межі.
Літо відстрілялось. Осінь.
Та ворожа суне гусінь
збоку, знизу, звідусіль.
Тягне цвіль кремлівська міль.

Згуртувалась Україна,
та все та ж важка година,
мовби хто прокляття шле
на здорове і живе,
наче навіть чортівня
тому лиху не рівня!

Дідько теж казав Миколі,
що не вибрик це недолі -
гонять міль і цвіль сюди
невідомі з Пустоти,
владогниди всіх країн
сотні років служать їм.

Й те, що робиться, – початок,
смертний на живе податок.
Хочуть пошесті, війну,
і за будь-яку ціну.
І, що дивно, пеклу теж,
сей загрожує безмеж!

23
Здивував Миколу дідько,
ніби і поважний дядько,
а таку пургу несе!
«Невідомі»?! - Знає все!
Хоч і дане держить слово,
он як з пактом - сутінково,
та тримає на плаву
нашу мляву булаву.

А як діяти – не каже,
от же сотворіння враже!
І світи - всі три – мовчать.
Та іще незборна рать!
Що ж поставлено на кон,
раз такий армагедон?

Надто вже складні питання.
На війні ж не до вагання!
Просто знаєш - здатен ти
за країну полягти,
й вищої нема снаги!
Стережіться вороги!

25
Запах смерті. Залпи. Втома.
Сниться, щось майструє вдома.
Та горить аеропорт.
Фонтанує кров з аорт.
Сниться подорож додому,
Битому, проте живому
пара тижнів, як розмай!
Сниться Миколаю Рай.

Білосніжний, мов на хмарах,
а всередині у чарах,
не земний - ясніший світ,
у безмежності політ!
Та хтось рідний каже: – «Ні,
ви найкращі, бо земні!
Все тримається на вас,
ви на тверді в самий раз!»

Миколай: - «З цього закону
бійня там тепер до скону?»
«- Та згасає вже війна,
лине вічність осяйна,
сходять Сонце і Земля
у світанні Новодня!

26
Розтулились многі очі!
Тане зло в туману клоччі.
Прокидається живе -
розумом загати рве!
Так буває - до світання
в сни влітає тінь страждання,
а прокинешся, авжеж,
серцем радісно сяйнеш!

Будь собою - злетом Світла,
тим, чия душа не зблідла.
Ви ж бо не такі й малі,
ще й на промені Землі!
Міль зачахне, всохне цвіль,
і утрат умовкне біль.

Прокидайся ж, Миколаю,
ген, твій дім на виднокраю!
Кращого собі не чай,
і від бісів не приймай,
бо, коли пішло на те,
жінка в тебе вміє все…»

27
От наснилося в дорозі…

А вже доня на порозі!
«- Татку!» - І біжить навстріч.
Син неспішний, ясна річ.
А кохана біля сина,
наче визріла малина!

І такі тремкі в крові
дальні залпи бойові! -
наче в мирній тишині
мовлять у Височині
від замовклих на Землі
безперервні журавлі!..

-

В добровольця Миколая
в серці те, що не вмирає,
в подих зібрані один:
батько, мати, доня, син,
жінка, рідна і кохана,
і земля, що Богом дана -
все, що люблячи, беріг,
що обрати в долю зміг.

Фатальна красуня


Не дивися, спокусник,
ласкаво,
Обіцяти не смій
пастораль,
Я не лялька твоя,
не забава,
Невагому дарую
печаль.

Неймовірна, оманлива
квітка -
Залицяльника слово
крихке...
Пишний зал в родовому
маєтку -
Танго це нескінченне,
гірке!

Моя посмішка повна
чаклунства,
Душі хлопців несе
в коловерть,
Нещодавно пішла
із дитинства,
Та душевно втомилася
вщерть.

Танго гірко розплилось
імлою,
Десь розвіялась пишна
юрба,
І залишиться разом
з тобою
Мій дарунок: прозора
журба!

Завдала тобі розпач
і рану,
Познайомились ми
навесні,
Я карати жорстоко
не стану:
Ти сподобався, хлопче,
мені!

А хочеш так? Щоб сніг і хуртовина.
Імбирний чай, веселі голоси.
Посеред площі сяюча ялина
У золотому зареві краси.

І блискавично котяться хвилини.
Блищать вітрини, стеляться слова.
Хай буде так. Прокладено стежину
У Новий рік, в омріяні дива.
30.12.2020

Усе життя в театрі… За куліси
іще в дитинстві доля привела.
Не зустрічав я кращої… актриси.
Обидва в тебе зламано крила,
синці і шрами по усьому тілу,
на серці, особливо на душі…
Палке жадання, як того хотіла,
постійно закипає у ковші.
Кипить щоденно, булькає, клекоче,
випалює навколо все живе
і той вогонь не вбив мене, напрочуд,
та рана вряд чи скоро заживе…

У кущі глодовім
Знайшов зайчик сховок,
Щоб вовк та лисиця
Не дістали звідти.

То ж в кущі глодовім
Він, наче удома,
Ніби в своїй хаті
Зайчисько вухатий.

2020 р.

Ще торік писав і день, і ніч,
Сонечком обарвлював сторінку.
Нині ж - фарби й строфи - з потойбіч,
От і вмовк, щоб не лякати жінку.

Бачу правду, чорну та гірку,
Виорану кривдою та смутком.
Муза ж - у глухий загнала кут,
Бгає лжу у вірші контрапунктом.

От і б'ється серце через раз,
Удихну, а видихнуть несила.
- Геть від мене, зраднице, на Марс!
Ось, тримай Пегасові вудила.

І шукай деінде хлопака
Для рожево-теплих пасторалей...
Бач, на круп коняці клумака
Почепив. Тепер "крути педалі".

Важко, та зробила перший крок,
Попрощалась мовчечки, без крику.
В мене ж - творча пауза, амок.
А чи довго? Певно що, довіку.

03.01.2021 р.

Інакший голос,
ти якого ось.
Прононс біди
в концертній залі ранку.
Сюди іди –
тут щастя відбулось
і шлях роздоливсь
повз хмарки́ серпанку.

Інакший голос,
ти якого блеф,
якого вдих –
застуджена реальність.
З долонь моїх
твій білий барельєф,
напнувши воло,
корчить ґеніальність.

Інакший голос
тільки не кричить,
він мій завмуз,
що подає команди.
Лукавий блюз
тепер щодня звучить,
мов пса запрошує
з зимової веранди.

3 січня 1996 р., Київ

Ніч, наче тінь, промайнула і зникла
В ясності добрій прозорого дня.
Лагідна прозолоть вплавилась швидко
Блисками й іскрами в шибку вікна.
Сонце сіяє невтомно над світом,
Тільки природа дрімає німа, –
Сковує холодом яблуням віти
Ледве припудрена снігом зима.
Як іще пору оцю обманути,
Щоби наблизить появу весни?
Серце морозом пронизує смуток
І облягають звеселені сни.
03.01.21

Поволі днина догоряє,
Парує тихо так земля.
Лишає сонце в тихім гаю
Рожевий відсвіт між гілля.

Усе тьмяніє напочатку -
Кущі, дерева — як стіна!
Імлу враз прорізають цятки -
Вогні із кожного вікна.

І темрява святково дише,
Мов усміхається де-де.
І вогневіше, веселіше
Вервечка світлячків гряде.

Імла розсипалась на шмаття.
Усюди — сяєво ясне.
Мов хтось розпалює багаття,
І сад от-от ним спалахне!

2 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Звем говорилом часом недругове рило,
що по ТБ все б говорило й говорило.

2020

…і то замерзне, то розтане.
Чобіт потрібно кілька пар.
Шашлик найкращий – у Рустама,
на нього попит ще не впав.

Ще пан пропалий не знайшовся,
тож бідна пані – у сльозах:
куди весь час він вислиза?
(Коньяк найкращий – у Ашота).

А шо з коханим – скаже лиш
провидець N (вже зовсім скоро):
чи до чужої прихиливсь,
чи вже лежить на дні морському;
чи десь якийсь головоріз
його хапає за перуку…

Напередодні новоріздв –
такі сумнівні подарунки.

І то розтане, то підмерзне,
і грудень віри не втрача,
що чолов’яга цей кремезний –
не в шал розпусти, а на месу,
тож доєднався до прочан.

Сук Спотикання -
Давня проблема:

Сук,
на якому сидиш,

Пиляти,
чи не пиляти,
Рубати,
чи не рубати? -
Просто ділема з ділем...

Ну як її розв'язати -
Підступну проблему
з проблем?

З шереху листя
підказку сприймай,
Сук,
на якому сидиш,
не пиляй,
А той, на якому,
ворог сидить,
Рішуче,
без сумнівів,
в єдну мить -

Рубай!

Гірлянду розвішу в кімнаті,
прикрашу холодне житло.
Уявні сніжинки пухнаті
присядуть мені на чоло,
на вії, на вуса, на щоки,
на ковдру, що вкрила мене…
Чекатиму Нового року,
а то він повз мене майне.

Бо ще залишуся у цьому,
поміж пандемій та судом,
і затишок власного дому
розвіють Гомора й Содом…
Ступай, високосний, із Богом,
іди і з собою бери
усе, що підступно за рогом
сховалось у розпалі гри…

Епістоляр я, епістоляр,
конвертами обвішаний.
Листи надсилаючи, зовсім охляв
на тлі паперових вирішень.

Щодня я чатую біля вікна,
очікуючи голуба,
що пахне чорнилом – тим сортом вина,
яке з задоволенням пробував.

Невже у безодню я кидаю лист,
де літери плавні і сіпані?
Мовчання – мороз, що понтонить міст
на то́й бік, де мрії приспані.

Примари моїх паперових злук
зимують на тому мо́сті,
жонґлюючи в холоді замкнених рук
краплинками млості.

Співавторе мій, розтули вуста –
адреса до болю проста…

31 жовтня 1993 р., Київ

Кружляючи бенкет
несамовито,
Виделкою, мій друже,
не вдавись,
Хто надто полюбляє
оковиту,
До того прийде "білочка"
колись.

Як прийде, то не буде
порятунку,
Її стрибок в імлі
не розбереш,
Ну як оцю приборкати
пустунку,
Як подружитись з нею
врешті решт?

Минай халепа,
як водичка з гуски,
Хай зловживання нас
не розіпнуть,
Як дати більше "білочці"
закуски,
Вона перепочинок дасть,
мабуть.

Ні хрю, ні гав, ні кукуріку.
І писк мишей пішов на спад.
А скільки рил у тому ліку?
Дванадцять фізій – зоосад…
І хай му-му іще далеко,
та все гучніше рев ходи.
Було б щодня те справжнє млеко,
не як тепер, вряди-годи…
Корово-віл – повільні рухи
і розум трохи на гальмі,
а ще гудять зелені мухи
та шия ниє у ярмі.
І хай в очах сонлива смута,
але потуга – головне,
коли є сил порвати пута,
то й доля кращого сягне.

Стрічаймо рік без віри в диво,
але з надією на те,
що буде щиро, не фальшиво,
і ошук в Лету упаде…

12.2020

Життя минає роздратовано,
Бракує затишку й тепла.
Коли печаллю зачарована
Душа себе не віднайшла.

І світ ввижається пустелею,
З якої виходу нема.
Не тішить літо акварелями,
Коли пронизує зима.

Та всупереч невідворотності,
Тупій фатальності назло,
Розтопить прикрий лід самотності
Душі пробуджене тепло.

Знайдете див у парку ви чимало...
І ось іще, погляньте, дивина.
Вона увагу здавна привертала -
Незвичний камінь в образі слона.

І хочу розказати вам про те я -
Морський божок цей — Посейдона син
Явився нам під іменем Протея,
Багатогранний і цікавий він.

Наділений талантом був Пророка,
Богів усемогутніх волю знав.
І таємницю зберігав, аж доки
Могла буть нерозкритою вона.

Паріс — Єлену — ми це пам’ятаєм -
У Менелая викрав, у царя,
Зі Спарти ця красуня золотая
Полинула у Трою, за моря.

А Менелай не знав про те нічого,
Калхаса віщого питав усе.
І той сказав: знайди Протея-бога,
Лиш він правдиву вістку принесе.

Ледь не кусав правитель Спарти лікті,
Бо пошуків та доля — нелегка.
Знайшов божка морського аж в Єгипті,
А той усе від нього утікав.

Протей — великий майстер перевтілень -
Рослин подобу, звірів прибирав.
Та стиснув Менелай його щосили,
І припинилась в хованки ця гра.

Він розповів ахейському герою,
Куди його дружина утекла.
І що в майбутньому чекає Трою -
Огорне попелу її імла.

А ще Протей кузеном був Тантала,
Про нескінченні муки його знав.
Ті, що боги йому приготували,
Й застиг від горя в образі слона.

З богів — єдиний — жив на морі й суші,
Різноманітність по життю вела.
Він мав тонку і артистичну душу,
Багатогранним був його талант.

14 грудня 7528 р. (від Трипілля) (2020)

Я буду поряд в радощі і горі,
у мушлі шум прибою ми знайдем.
Допишемо на хвилях акваторій
історію любові, вірша - щем.

Над місяцем літатимем - колібрі,
збираючи нектар солодких снів.
Чумацький шлях нам гратиме на лірі
зворушливі мелодії дощів.

Зоря стелитиме покров сусальний
з мереженої срібної парчі.
І ти зриватимеш із губ вінчальних
до забуття цілунки уночі.

А я дивитимусь в глибоку прірву
твоїх очей небесну каламуть
допоки в чудеса кохання вірю
допоки в серці райдуги цвітуть.

31.12.2020р.

Дощем заплакав рік цей на прощання,
Все хлипав, хлипав, хлипав увесь день.
Сніжити став увечері й до рання
Намести кучугур устиг уже.

Все забіліло, сяяло на сонці,
Казковістю зачарувало всіх.
Постукав рік Новий вже у віконце,
Несе з собою безліч мрій й надій.

Нехай вони збуваються-здійсняться,
У мирі й злагоді щрби ми зажили.
Хай подарує всім здоров"я й щастя
Й загасить врешті полум"я війни.

2020 р.

Тонке́, ледь помітне торкання ранкове,
мов промінь, мов сумнів, мов пересторога.
Тонке, ледь сміливе, омріяне слово.
А далі – без тебе, а далі – дорога.

В імлі передчасно поси́віли скроні,
бо місяць старий має профіль кулястий
і гріє, вморожений в сонячнім лоні
засніжений шлях золотисто-сріблястий.

На тлі перехресть, між пітьмою і світлом,
мов сонце і місяць у вранішню пору,
поріднені ми так розлучені підло:
я вниз упаду – ти підіймешся вгору!

31 липня 2002 р., Богдани́

Забриніло під вітром гілля
Чи озвалось від дотиків співом?..
Звеселила хоча б звіддаля
Мене піснею кличною діва.
Здивувався б, напевно, украй
І на поклик чкурнув чимскоріше,
Адже я, мов безвітряний гай,
Почуваюся хворим від тиші.
Порожнеча безкрая навкруг –
Навіть птаха ніде не музичить, –
Я без шуму осліп і оглух,
Онімів і заслаб таємниче.
Адже очі сухі – ні сльози
На незмірно відкритих повіках, –
Тільки смуток зростає в рази
І щосили гнітить чоловіка.
01.01.21

Новорічне

Щезають негаразди
у тумані,
Імла засмоктує
найменший слід,
Зима для нас ніколи
не настане,
Любов завжди
розтопить сніг та лід.

Холодна завірюха
в юних душах
Не знайде місця
для своїх тенет,
Негода нашу ніжність
не порушить,
В серцях -
поліфонія канцонет!

Не скоро з півдня
принесе лелека
чаруюче відлуння
вогняне.
Хоч ми один від одного
далеко,
За вікнами -
буяння весняне!

Густий туман спустився на село,
Сховав хати, паркани і дорогу.
Не видно за два кроки вже нічого,
Хоч сонечко вже, наче і зійшло
Та крізь туман воно не проглядає.
Лиш чується, що вже село не спить.
Десь корба над цямриною скрипить.
Хтось воду із криниці набирає.
Десь пастуха вже цвьохає батіг,
Збирає череду на пасовисько.
Вже й тупіт череди лунає близько.
Коли пастух зібрати її встиг?
Собаки проводжають череду,
Невидимі та голосні в тумані.
Корови двір минули вже останні
І далі десь по вулиці ідуть.
Василько теж на вулицю хотів,
Але бабуся з двору не пускає:
- Заблудишся!- весь час його лякає,-
Там же в тумані водиться чортів.
Туман – то ж відьми прядиво прядуть,
Щоб всяка нечисть по селу блукала
Та чисті душі довго не шукала.
Дивись, бо й твою душу віднайдуть!
Василько не лякався, а, проте,
Бабусі суперечити не брався.
Дідусь же лише стиха усміхався,
З куточка позираючи на те.
- А хочеш знати, звідки взявсь туман?-
Спитав нарешті у свого онука,-
Я не про те, що каже нам наука,
Хоч, звісно, не кажу, що то обман.
Але в народі різне гомонять
Іще від діда-прадіда відоме.
Не знаю я, наскільки правди в тому.
Та самому було цікаво знать.
Бабуся каже: відьми то прядуть
Аби нечисту силу приховати.
Та ж нечистю всі звикли називати,
Пояснення для чого не знайдуть.
Мій дід мені про те розповідав.
Колись, як світ ще тільки народився,
Хоча в лісах вже всякий звір водився
І всякий птах у небі вже літав,
Але людей ще не було тоді.
У дикій тій природі первозданній
Водилися істоти нам не знані,
Водилися й на суші і в воді.
Одні зовсім малесенькі були,
В лісах, степах із крильцями літали,
Хоч як маленькі люди виглядали.
Другі у норах земляних жили.
Водилися іще напівпрозорі
В лісах собі блукали і в воді.
Русалки ще водилися тоді,
Сирени – тобто їхні сестри в морі.
Й багато інших водних, лісових,
Яких сьогодні вже ніхто й не знає,
Бо їх давно вже на землі немає
І згадки не лишилося від них.
Істоти ті зовсім не бу́ли злі,
Жили собі, нікого не чіпали,
Хоч часом надзвичайні сили мали,
Що люди їх не мають взагалі.
Жили вони не знаючи біди…
Аж поки, врешті, люди не з’явились
І по землі поволі розселились.
А люди ж, знаєш, добрі не завжди.
Як їм погано – крайнього знайдуть,
Хто може бути в їхніх бідах винен.
За те ж хтось поплатитися повинен,
Інакше і не може просто буть.
Тим більше, люди, як не як – царі
Природи, як самі себе назвали.
Вони ж цілком до Бога схожість мали.
А тут от від зорі і до зорі
Перед очима носяться потвори –
І люди і не люди взагалі –
Ті півпрозорі, ті зовсім малі,
Ті у лісах, ті у річках чи морі.
І вигадали купою всього,
Про злих потвор, що тільки людям шкодять.
І вже цькують, де тільки лиш знаходять,
Зживаючи зі світу із цього.
Хоч ті істоти дещо і уміли,
Але чинити опір не могли,
Занадто малочисельні були,
Не вистачало їм боротись сили.
Отож ховатись стали од людей,
Аби на очі їм не потрапляти.
Якісь місця впотаєні шукати,
Де їх людина жодна не знайде.
В воді знайшли свій сховок водяні,
Туди ж русалки також заховались,
Іще якісь істоти приєднались,
Їх назви вже й не в пам’яті мені.
В лісах густих сховались лісові.
Лиш домові, що звикли в хатах жити,
Не захотіли сховок свій лишити,
Шукати собі сховки десь нові.
Хоч і взивали люди злими їх,
Але, насправді, ті лиш відбивались,
Як люди надто вже напосідались,
Вдавались до таємних сил своїх.
А людям добрим шкоди не було.
Коли з домовиком господар ладить,
Ніколи той господі не завадить
І, навіть, буде відганяти зло.
Коли з добром людина в ліс прийде,
То й лісовик нічим їй не нашкодить
По лісі у блуканні не поводить
І в пастку ніяку не заведе.
Але ж не вічно в сховках існувать.
Хтось хоче перейти в другу господу,
Хтось хоч на трохи залишити воду
На березі танок потанцювать.
Хтось політати хоче, як було,
Над квітками, нектар із них попити.
Хтось хоче просто тихо посидіти.
Але людське їм заважає зло.
А уночі? Та ж страшно уночі,
Бо ж всяка справжня нечисть вилітає
І, справді, всьому шкодить, не питає.
Отож, жили й боялись, живучі.
А люди, розігнавши всіх істот,
Яких вони потворами вважали,
Тепер у бідах між своїх шукали.
Хтось має ж бути винним. Ну, так от,
Взялись тепер за відьом, відьмаків,
Як люди їх між себе називали.
Вони якісь знання таємні мали,
А,значить, були зовсім не такі,
Як усі інші, й запросто могли
Якоїсь шкоди іншим всім завдати.
Те, що хвороби брались лікувати
І багатьом в житті допомогли,
То швидко забувалося. А зло,
Чи, може, заздрість в душах піднімались
І люди вже топити відьом брались,
Як хтось лиш плітку кине на село,
Що та дощі на землю не пуска,
Чи то корів чиїхось за ніч здоїть.
Чи то чогось ще гіршого накоїть.
І вже на відьму кара зла чека.
Зібрались якось відьми і всі ті,
Кому від зла людського діставалось
І радитися всі разом узя́лись,
Які шляхи обрати у житті,
Аби хоч якось легше жити стало.
Сиділи довго, радились були
І, врешті, вихід хоч якийсь знайшли.
Найперш, тумани відьми прясти мали,
Щоб накривати ними часом світ,
Сховати від людського ока злого,
Як лісовик виходить з сховку свого,
Русалки залишають глиб ріки
Аби на берег вийти, посидіти,
Часом танок русальний поводити.
Домовичок, тим часом, потайки
Господаря міг залишити злого
І перебратись в більш привітний дім
Аби спокійно потім жити в нім
І більше не боятися нічого.
За те всі мали відьмам помагать,
Секретами прадавніми ділитись,
За травами і квітами дивитись,
Які хвороби здатні лікувать.
Попереджати, якщо раптом хтось
Злий люд підніме відьму покарати.
Можливо, ту ораву полякати
І відвернути зло би удалось.
Чому ж, гадаєш, відьми у казках
Живуть у хижці між густого лісу?
Там лісові їм допоможуть, звісно.
І там раптова кара не чека.
Та й трав і квітів повно навкруги.
Весну і літо відьми їх збирають.
А от, коли вже осінь наступає,
Зігріти сонцю вже не до снаги.
Сідають відьми і прядуть туман,
Який навколо землю огортає.
Людина змоги бачити не має,
Що робиться у нім. Отой обман
Дає можливість сховки залишить
Усім істотам, що ховались досі.
Русалки із річок виходять босі,
Домовичок у інший дім спішить.
Літають феї, бродить лісовик.
Прислухайся якось в туманній тиші.
Почуєш: хтось у тебе поряд дише,
А там тихенько тупа домовик.
А то десь крила раптом лопотять,
То феї не лякаючись літають.
А там від річки хлюпіт долітає.
Русалки?.. Скрізь вчувається життя.
Хтось, може, скаже: «Ти дурню несеш!»
Не бачивши, не слід казать – немає.
Бо в світі часом й не таке буває.
Тож треба просто вірити і все

Не лишайся сама –
перекинеться ліжко.
Йде погрітись зима –
заморозишся нишком.

Не стогни в однині –
це до старості звуки.
Покорися мені –
приручи мої руки.

Не будуй перепон
з ковдр і по́душок з баю.
Мов товарний вагон
я тебе розгрузаю.

Ти відходиш в аске́з,
а в екстаз потрапляєш.
Пахнеш терпко, як без,
пахнеш – і умовляєш.

19 червня 1995 р., Київ

Розсипалось небо на друзки,
над головою, щоб знала,
не можна тягти самотужки,
по дерну цілинному рало.

Кохала - красивих, зрадливих
і тих, хто мізинця не вартий,
Люби шоколад в чорносливі,
дивись на палаючу ватру.

Навчись розбиратися в людях -
дитинна, довірлива, щира,
Далека від словоблуддя,
близька до неволі, зневіри.

Порви ненависну світлину,
розбий старомодні лорнети,
стань світлом, натхненням невпинним,
ясною зорею поета.

Себе полюби, незалежно
від того, що скажуть мудріші.
Руйнують слова - легковажні,
а зводять мости й зАмки - вірші.

Скинь мотлох думок у багаття,
молися щодня сокровенно.
Встань, люба, у чергу за щастям,
там вистачить сонця стражденним.

31.12.2020р.

я добре не знаю її –
не вийшло пізнати
юна дівчина років середніх
білява дрібна
коси бавовни квітка або
вовна
очі сині
справді сині не для слівця
сині як вицвіла
хустка
лиця

вуста – оксамитова
ясна пастель
коли ніби насухо витерте –
не говірка
ця дівчина тиха ріка
її акварельна рука жестикулює
наче навколо німа
стіна
з якою їй домовлятися про союз

живе утраченим –
я трохи її боюся
але чим довше на неї дивлюсь –
тим виразніше проступає
вона із глибин
свого дна

мінчанка киянка
в долонях – донька і сни
красиві плаття –
екіпаж у минулі часи
ілюмінація час від часу дружніх
розмов
про неважливі речі про все чудово
вона нагадує пташку
з води й роси
їй не позичати краси

якби я обирала дороговкази
шляху свого то
хотіла б зустріти її знову

© Тата Рівна, 2020

А сад неначе у диму,
Аж задихається в тім «диві».
Узяв туман світ весь в тюрму,
І той похнюпився й посивів.

Все біла мряка облягла,
З“їдає обриси й предмети.
Та залишає світла мла
Дерев чарівні силуети.

Вже третя йде така зима -
Уся у мареві омани.
Де снігу білого нема,
Лиш смог ковідного дурману.

30 грудня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

В українській нашій хаті
ще не всі ми порохаті.

2020

Видувають з палуби роки,
а вітри не підпирають спину,
та ...які у мене огірки!
і яку я вирощу лохину!

Все ще обнадіюю себе,
що не за горами інша ера....
Доля довго кожного довбе,
а найдовше – селекціонера.

Більше решти – далі суєта.
У надії є іще запаси,
та удача у мої літа
меншає на успіхи і шанси.

Те, що маю, буде не моє,
те, що є у небі, не дістану,
те, що буде, не лікує рани,
ну, а те, що спати не дає...
не міняє таїни досьє,
а за явним сумувати рано.

12.2020

Зізнатися у тому, що неправда!
Звести́ на себе на́клеп до знаття!
Так хочуть інші! Так бажає влада!
Але не я – і не моє Життя!

Дрібненький жарт, доведений до жанру!
Питомий фарс, затертий до нудьги!
Ця влада – скрізь, її вчорашнє завтра,
щодня встає, та не з тої́ ноги.

~ 2010 р.

А на світанку морозець подужчав
І вітер втих, сніг перестав іти.
Коли ж поволеньки з"явилось ясне сонце
Й пустило зграю промінців в світи,

Все заблищало, заіскрилось раптом,
Сріблястий килим сяяв сніговий,
Пускала бісики ялинонька з-під вій,
Вітання посилав зимовий ранок.

2019 р.

Коли тебе не бачу і не чую,
Я божевільно потайки сумую.
І лиш тоді у мріях розкошую,
Як сон про тебе подумки малюю.

У пам'яті зринає ненароком
Передвечір'я до нового року...
І все, не поруйноване роками,
Назло всьому, існує поміж нами.

Народились вірші і... розтали,
залишивши по собі печаль,
бо, не зафіксоване в аннали,
пам'ять не утримує, на жаль.

Та не тануть образи, сюжети,
фабули, метафори, думки...
Їх переосмислюють поети,
копіюючи чужі рядки.

От, якби мені одного разу
генії навіяли таке...
щоб і захмеліти від екстазу,
і не полетіти у піке.

До оксюморону не байдужий,
я, буває, вірю... і – не дуже,
що у ноосфері зависа-
є антена поетичних візій...
...........................
...ні на яку голову не лізе
те, що «наваяли» небеса.

12.2020

Коли ви одні, сумувать моветон... Ні?
Бо звабою ніч підкладає безсоння
На гріхоцнотливо незаймане ложе.
Та тільки безсоння навряд допоможе
Самій (чи самому) на ньому зігрітись.
Від ерофантазій ніде не подітись
Самому (самій) у ночі одинокій...
А спокій? Що- спокій? До біса той спокій,
Бо сон відійшов недаремно!.. Пора те-
лефонні потрібні контакти шукати!
Тактовність ритм серця розвіює тактом,
Бо треба контакту! Контакту!.. Контакту
З метою нарешті покласти край ночі
В цій камері вимушено одиночній,
І знову на ложі єднатись тілами,
Бо грішники ми, не монахи, не лами,
Обітниць самітності ми не давали
(та хто з кого врешті їх і вимагА?..))) Ли-
шив у телефоні, у пам"яті, в тілі
Той номер, що виграш бажання утілить,
Як знаєш, казати про що?.. Набираю...
...з плодів заповідних еротики раю
Ці губи пізнають незвіданий смак страв...
- Привітик, my dear! Зустрінемось завтра?..)))

.


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120122900851

Віра - благо. Є душевні вади
І гріхи? До храму хутко йди.
Хтось біжить попові сповідатись,
Ну, а я - опуклій попаді.

От вона усі гріхи й навроки
Вмить знімає, бо таки свята.
Я давно поклав не неї око,
Жінка гарна, має Божий дар.

Поцілує - і кінець тривогам,
А обніме - в серці грає туш.
День і нічку під її порогом
Жду, коли на службу рушить муж.

Ну, скажіть, хіба у тому винний,
Що шепчу їй ніжно "I love you"?
Кублимося на м'якій перині,
Наче ув осонценім раю.


29.12.2020 р.

Он каменем завалена печера,
Там Одіссей був у недобрий час.
У Поліфема зріст, як Гуллівера,
На луках кіз він і овечок пас.

Ячмінь, пшениця, жито, інші злаки
Без сіяча родила тут земля.
Узяв поживу добру цар Ітаки,
І спрагу у струмку задовольняв.

Води набрав чимало у дорогу,
Овець і кіз повів з собою він.
Дав барана у жертву Зевсу-богу
Щоб допливли додому всі живі -

І Одіссей, і воїни відважні...
Та спершу у печеру цю зайшли.
Прийшов циклоп, і греків двох засмажив,
Він на гостей непроханих був злий.

Засмажив, з’їв, і молоком запивши,
Серед печери влаштував нічліг.
Хотіли греки вбить його сміліші,
Та камінь з входу зсунуть не могли.

Заночували. Вранці знов напасті -
Убив і з’їв ще двох товаришів
Той Поліфем. Вхід завалив і пасти
Свої отари в лузі поспішив.

Від бога велет мав одне лиш око -
Посеред лоба кліпало воно.
Замислив мстити Одіссей жорстоко,
Зробив гостряк із палиці. В лайно

Вмочив його, чекати став приходу
Господаря овець і баранів.
І людожер собі знов на догоду
Двох воїнів засмажив на вогні.

Тоді вина підніс йому аж тричі
У чаші хитромудрий гість Ніхто.
Так Одіссей назвався. І обличчя
В усмішці розпливлось разів аж сто.

“Я з’їм тебе останнім, - чуєш, гостю?
Таким дарунок буде мій тобі -
Сказав убивця й знову ліг у постіль
Заснув. Ахейці мліли у мольбі

Просили порятунку із полону,
І палицю загострену взяли,
І в око увігнали із розгону,
Циклопа кинули у царство мли.

Він став сліпим. І заревів од болю
І побратимів кликав дорогих.
Всі збіглись. Кажуть: хто вчинив сваволю?
- Ніхто, - сказав він. І почувся сміх.

- Ну раз ніхто, навіщо нас покликав?
Он Посейдон, могутній батько твій
Якщо ти хворий, одведе хай лихо,
Підступним зайдам дасть на морі бій!

...З печери вибрались під баранами,
Хоч Поліфем наосліп мацав їх.
На виході із житла. Та богами
Покараний, затримати не зміг.

І вождь ахейців закричав із моря:
- Знай, Поліфеме, осліпив тебе
Цар Одіссей, Ітаки він господар,
Бо людожерством ти зганьбив себе.

Від люті Поліфем хапав каміння,
Відламував од скель, кидав на звук
Розгніваний щосили в море синє...
Та не попав, і не завдав він мук.

Така легенда — про слона і муху -
Повідав нам повчальний міф оцей.
Маленький Одіссей був велет духу,
Циклоп-гігант по духу був пігмей!

9-10 грудня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Коли горить престол, і ти – на ні́м,
і слуги мчать з палаючого замку,
я́к не вступити в бій з вогнем твоїм,
я́к не купитись на таку приманку?!

Гнівись – хай швидше вигорить усе,
і я нехай згорю дотла з тобою!
Хай вітер наші душі віднесе
на свіжу землю для ново́го бою!

Я залишусь без ніг і голови,
твій меч мене розтрощить на уламки,
але ти сам попросиш: "Оживи",
бо я любов, а ти́ – останки замку.

Знов радо йду од тебе геть та геть,
бо вірно знаю, я́к мене багато,
ще більше стане, бо маленька – смерть,
а все Велике вміло вигравати!

10 березня 1999 р., Київ

Закінчилася в храмі заутреня.
Йдем додому родинним гуртом.
Ріже зір яснота перламутрова
За димами укритим селом.
Хоч лежить, ледве зором уловлена,
Серед поля хмариночки тінь, –
Чарівною прозорістю сповнена
До глибин голуба далечінь.
Мов протнуло завіси туманності
Сяйво світла в просторах оцих,
Де ховається тиша за скляністю
Неозорих прояснень земних.
Тож, говорячи фразу за фразою,
Я, в майбутнє закоханий дід, –
Читачу неуміло розказую
Про побачений здалеку світ.
29.12.20

Скрізь – від Сяну і до Дону
Путінські пропагандони
Побрехеньки рясно сіють
Про «вєлічіє» Росії.

З пітекантропної ери
Тягнуть до «есесесеру»...

Незчисленні ще пеньки,
Що ведуться на казки.

Л.Глібов
"Коник-стрибунець"

У степу, в траві пахучій,
Коник, вдатний молодець,
І веселий, і співучий,
І проворний стрибунець,
Чи в пшениченьку, чи в жито,
Досхочу розкошував
І цілісінькеє літо,
Не вгаваючи співав;
Розгулявся на всі боки,
Все байдуже, все дарма…
Коли гульк — аж в степ широкий
Суне злючая зима.
Коник плаче, серце мліє;
Кинувсь він до Мурав’я:
— Дядьку, он зима біліє!
От тепер же згину я!
Чуєш — в лісі ворон кряче,
Вітри буйнії гудуть?
Порятуй, порадь, земляче,
Як се лихо перебуть!
— Опізнився, небораче,—
Одказав земляк йому,—
Хто кохав життя ледаче —
Непереливки тому.
— Як же в світі не радіти?
Все кругом тебе цвіте,—
Каже Коник,— пташки, квіти,
Любе літечко на те;
Скочиш на траву шовкову —
Все співав би та співав.—
На таку веселу мову
Муравей йому сказав:
— Проспівав ти літо боже,——
Вдача вже твоя така,—
А тепер танцюй, небоже,
На морозі гопака!

[1890]

И.Крылов
Стрекоза и муравей

Попрыгунья Стрекоза
Лето красное пропела,
Оглянуться не успела,
Как зима катит в глаза.
Помертвело чисто поле,
Нет уж дней тех светлых боле,
Как под каждым ей листком
Был готов и стол и дом.
Все прошло: с зимой холодной
Нужда, голод настает,
Стрекоза уж не поет,
И кому же в ум пойдет
На желудок петь голодный!
Злой тоской удручена,
К Муравью ползет она:
Не оставь меня, кум милый!
Дай ты мне собраться с силой
И до вешних только дней
Прокорми и обогрей!
Кумушка, мне странно это:
Да работала ль ты в лето?
Говорит ей Муравей.
До того ль, голубчик, было?
В мягких муравах у нас -
Песни, резвость всякий час,
Так, что голову вскружило.
А, так ты...
Я без души лето целое все пела.
Ты все пела? Это дело:
Так поди же, попляши!

Уповаю на путі небесні,
по яких мені іще іти
до кінця зі скалкою у серці
у тонкі невидимі світи
і не повертатися ніколи
у свої минулі міражі...
домовина замикає коло
тої, що чекає як ніколи
гідну епітафію душі.

Наші мрії у свої покої
забирає небо голубе,
а месій релігії чужої
біси ПеЦееР і КаГеБе.
І насправді вибору немає,
поки не стояли на межі
рідного, але чужого краю
на позаземному віражі.
Може гріє тіло комуніста
полум’я катарсису, аби
не горіло у краю журби...
слава Богу, є ще свято-місто,
де не заважають атеїсти
і раби совкової доби.

12.2020

Ой, кружляли лебеді над ставом,
Свою рідну землю покидали,
У далеку вирушали путь.
Забіліли в небі їхні крила,
Що набралися за літо сили.
Хай вони лебедиків несуть

Там, де тепло й не замерзла річка,
Щоби мали затишок та їжу
Перезимувати ці птахи.
Навесні повернуться додому
У місцину близьку та знайому,
На зелені рідні береги.

2020 р.

Надіє моя!
Я без тебе не я.
Чомусь я довірив тебе
тобі.
А ти …
захотіла перемогти
усі ті бої,
де ти не ти.

Хіба я повинен про це
співати?
Це я винуватий!
Обнадійнува́тий…

28 березня 2004 р., Київ

Хоч доля щедро частувала
Мене солодким, як і ти, –
Сьорбнув я, подруго, чимало
Печалі й жалю гіркоти.
Стрічав світанки барвінкові
Любові сплескам завдяки, –
І був покинутим, мов човен
Край обмілілої ріки.
Пізнав презирство і повагу,
Жадобу й щедрість відчував, –
Втрачав душевну рівновагу,
Але не плакався в рукав.
Оповідати можна довго,
В повільних смерках вечорів, –
Про те, як я нещасним човгав
І як щасливим бігти вмів.
Ніяк не міг утамувати
Душі жадобу до краси, –
Купався в пестощах, як м’ята
В припливах жданої роси.
В провалля пам’яті упало,
Та непорушно збереглось, –
Чогось поганого чимало
І дуже гарного чогось…
28.12.20

ВІЧНІСТЬ

Яскрий дощ у мряковій чорно-стерні́.
Нескінченний. І вічної прірви вітрила
Заплітають на долі вузли дзигарі
В зашморг лагідно й скубають крила…
Ні, не янголи млосні й чорти-блукані́ –
Рій миттєвостей… Часу чрево й могила.
Ніц навколо й усе… тліє на вівтарі
Коловертями жертв. Непізна́вана сила
У вироку зача́ття, лиш в однім зерні,
Засіяним колись з Любові. Світ – дитина,
А в ній – його ж прадавні сенс і тягарі…
У цяточці: Різдво, Богоподоба, Домовина.

Павло Гай-Нижник
27 грудня 2020 р.

У темні часи ковідні,
Що світ тримають в напрузі,
Ріднішими стали рідні,
Дружнішими стали друзі.

Нам відстані не відомі,
Спустились й планети нижче,
А ми як в одному домі,
Коли завірюха свище.

Дарма, що все віртуально:
Цілунки, обійми, квіти.
Не все таке вже й печальне,
І є чому порадіти.

І навіть віриш у вічний
Зв'язок у космічній сфері:
Ми поруч - це фантастично! -
В ефірі (або в етері)!

22.12.20

Хоч ламалось проміння потрібки,
Та не зникло воно звідтіля, –
Приласкалося сонце до шибки,
Як до матері втішне маля.
Приросло і засяяло міддю
В прямокутнику теплім вікна, –
Потекло у кімнату повіддям,
Обпікало вогнем дотемна.
Бо пітьмою запнулася шибка
І холонула в тиші нічній, –
Тільки попелу срібного дрібки
Непривабно блищали на ній...
27.12.20

Підморгнув бабій до бабійки
і заледве уникнув бійки.

2020