Заколоти мовчань...
Це щось на кшталт... генетичного?
Що таке політика, ми
вже всі, здається, навчились...
А там, де відсутність політики –
ось де ґвалт?
Безапеляційність ВНК,
НКВС а чи КДБ
із втаємничістю їх
спецоперацій?
За що був повішений
Івасюк?
Мовчання – глибоке
й гнітюче...
Василь Симоненко, куди
ти перся
зі своїми викриттями
розстріляних
під Биківнею?
Мовчання...
На кожну епоху та
кожний народ
знайдеться
власний путін
(а чи сталін)
із власними зневагами
до відкритості та
публічності...
Там, де жорсткий порядок,
будуть вмирати
симоненки разом – з
івасюками!..
Та кому ж вони потрібні,
правда?..

***
Літо відійшло.
Я його зустріну там,
де на мене ждуть.

***
Дятел прилетів.
Відкорковує гілки.
Ранок захмелів.

***
Виноград поспів.
Павутинку відірву –
І намисто є.

Місто
Де кожен доктор на лелеку схожий –
Дзьобатий.
Кожен лікар вбраний у чорне
Димить сіркою, носить намисто
Гірке часникове – бо лікар.
Кожен лікар – лелека.
Кожен знахар – чаклун.
Кожен доктор – Фауст –
Ото ж бо. Бо це місто пошесті.
Місто, де кожен витягує жереб.
Жереб – жереп – жер би, та вона
Чума – нас жере,
Може я теж щось витягну:
Щось мені випало:
Чи то маска чумного доктора,
Чи то маска Чорного Пса –
Того, що приходив до Фауста,
Що видивлявся Nova Stella
У небі чорному – зірку Lucifer,
Що віщувала чуму –
Яка прийшла таки в Місто,
Що стало Містом Чуми,
Містом людей-лелек
Чорногузів,
Чорновбраних людей-птахів:
Мелянхляйнів Гіпербореї.
Три монети для доктора –
Фаусте, Вам три монети –
Злоті – три ноти –
Заграйте на них музику – на сопілці…

Щоночі
Я будую Місто з кавалків темряви
Початкової – як три горішки у жмені
Старого картяра Бога -
Гравця в божевільну рулетку.
Три горішки з чорним нутром
Три горішки для попелюшки,
Що бавиться з попелом у темряві
(Хтось погасив світло –
Хтось, а не я, хтось – брудними пальцями),
Бався, дитя, бався – навіщо нам світло,
Навіщо сліпим окуляри, навіщо…
Щоночі
Я складаю підмурок своєї в’язниці
З цеглин споконвічної темряви,
Хтось ходить – дзвенить ключами,
Поза дверима Всесвіту:
Я знаю – там нічого крім темряви,
Але запитую себе – хто там?
Навіщо він там ходить
І запирає двері моєї камери
Тюрми, яку я сам собі вимурував –
Тюрму Світу Сього – Світу Каїна.

А десь човен пливе у тьмі –
Човен жебрачки Венеції,
А десь мурують готичну вежу –
У тьмі.
У тьмі світу сього – вежу своєї свідомості
Назавжди готичної.

Місто темряви.
Немає з нього виходу, бо немає входу –
Ворота стоять серед міста – ворота в Ніщо.
Дайте мені цеглину – навпомацки –
Дайте цеглину старому Каменяру Вільному,
Я десь згубив свій кутомір і фартух –
Там, на вулицях міста темряви…

 
 
& ти затишно спиш
народи переселяються
річки забудовуються
звуки пекельнішають
квадратами концентричними
ще остигає посуд
& кран витікає краплями
& ти собі мариш
мріючи за легкими віями
десь полюються звірі
гільзи дзвенять
у повітрі розбитім
каламутна вода тисячами сліз
реве під опорами
ракових міст
його імператорська ницість
втоплює ложечки
у найліпшім какао
й зітхає
& я кохаюся у краєвидах
із дахами такими данськіми
поки ти кохаєшся із
небожиттями
скриків пташиних
під стріхою світу
крилами понад чуттями
безмежності
& жодна реальність
не відповідна
супокоєві
у незбагненних
розкошах
сни



✴




 

Все пожовтіло в пітьмі, Лоренцо*,
Навіть твоя недоречна Венеція
Анахронізмом дітей лагуни
Пливе каравелою жовтою
У Харона спогади човникові.

Лоренцо! Монети-ґудзики
На камзол втікача-дожа
Приший. А сняться аґонії
У павзах стогону мандолін
Міста венетів води (Аттіла).

Лоренцо! Карнавали щурів
Тих розфарбованих галеонів,
Що везуть чорний перець
Любителям смачно поїсти,
Серед міста дзеркал та паперу:
А ти кажеш: «Республіка…»

Лоренцо! Надто часто дожі
Вінчалися з морем, кидаючи
У його ненаситну пащеку
Перстень металу Сонця.
Тому марно ловити крилатому леву
Жовту рибу початку.

Маски носаті – модні після комети,
Після Нової Зорі, що так сяяла в Небі:
Селена – подруга Пана, діва Аркадії**
Гіпаріона та Теї дитя
Все зафарбовує в жовте (як Геліос гасне):
Море, обручки, монети, каблучки,
Ґудзики, дзвони, мерців, церкву, собак,
Місто і камінь, зуби і пасма, котів і мишей
І навіть чуму…

Примітки:
* - це зовсім не про Лоренцо ді П’єро де Медічі Чудового (Lorenzo di Piero de Medici il Magnifico) (1449 – 1492), це про зовсім іншого Лоренцо, що жив у Венеції. Але не про Лоренцо Пріулі (1489 – 1559) – дожа Венеції. Хоча, може і про нього – хто зна…
** - про Аркадію кажуть, що то країна козопасів, але то неправда. Це країна темних пророчих святилищ і людей, що присягаються водою Стіксу.

Смаглявий пірнальник за черепашками
Згубив своє узбережжя, збившись зі звичного маршруту –
Так багато білого піску довкруж,
Однакового у пекучості укусів вузьких ступень.
Штиль солоної води не народжує піну,
Аби закипала раменами, що розсікають блават хвиль.
Кіприда спить в коралових зарослях, міцно стуливши перламутр мушлі.
Вона ще діва…
Береги мережаних панчішок тонким шумовинням
Облягають мармурову точеність стегна.
Богиня бажання,
Велителька ритму,
Бранка сердечних вистуків.
Вона вся інкрустована перлами.
Розшукай її, пірнальнику,
Визволи з рясної нанизаності кайданок тонкі зап’ястя,
Пошрамовані незвичною покорою.
Політ невагомості тіневих переплетінь…
Ламінарії ковзають шиєю, цілуючи родинку правої чаші з вином.
Довгі пальці водоростей такі безсоромні.
Ловцю мушель, злови її сон,
Розтопи сніжинку,
Знайди шляхетну перлину. Темно-рожеву.
… У тебе такі красиві губи…
Покажи свою вправність.

29.04.17

У жмені своїй
Затискаю попіл,
Сію його, як сіють зерна:
Попіл прозорий.
Падає він на землю зорану
(Зоряну),
Падає він на каміння,
Падає він на коріння,
Падає він на води дзеркало,
Падає він у душі людської безодню
І проростає вогнем –
Деревом язикатим, зіллям сонячним –
Попіл прозорий.
Збирав його не рік, не два
Левадами та гленами,
Торфовищами та долинами,
Де колись стояли селища
Диваків-гелів:
Прочан свого святого острова.
Збирав я той попіл прозорий,
Що вікував тут не одне літечко,
Не одне століттячко
І не одне тисячоліттячко,
І зрештою втямив, що попіл – то зерна:
Тільки прозорі й не видимі,
Які сіяти тепер мушу:
Скільки років моїх вистачить:
Бо попелу того вдосталь:
Попелу Вітчизни нашої…

У цьому селищі вітер помер,
Його поховали під дольменом старим,
Таким давнім, що навіть Смерть
Не знає коли його громаджено,
Коли ці брили тисли на плечі
Бородатих пастухів-козопасів,
Що відчинили двері туди – в потойбічне,
У темне й незнане, тому одвічне.

Цей вітер міг би вказати
Шлях безтурботним ластівкам,
Хитаючи флюгер нашого дивака-часу,
Чи то подорожнім
Що вдягнені в пір’я – сіре або біле,
Не тим, золотим ланцюжком поневолені,
Іншим, що кидають сей острів зелений
І летять навмання: дикі гуси.

Вітер помер
Його поховали строчма-стоячи
Як ховали поганців – королів Ірландії,
На менгірі лускатому
Вибили-вишкрябали знаками огаму
Його імення нікому незнане:
Імення вітру-волоцюги
Злого й недоброго опівнічного.

У цьому селищі,
Що стоїть над могилою вітру
Лишилися одні копачі картоплі
З очима кольору черствого хліба,
З руками пошерхлими наче земля привидів,
Земля торфу й вересу,
Земля незачесана, патлата й нечемна,
Земля, яку втомилися люди топтати,
Селище, де помер вітер…

В одну ріку не входять двічі.
І навіть тоді, коли ти вже в ній.
Одначе ріка постійно інша,
І ти просто пливеш, бо яка різниця?
Шукати броди у інших, незвіданих, ріках
Не так цікаво, як знаходити нові відтінки синього.
І тонути в знайомих, нестерпно рідних водах.
Не шукати порятунки...
Не пускати чужинців гатити греблі.
Тут роботи непахане поле,
Себто, бездонна ріка.
Твій світ залишається тут, навіть коли ріка вкривається кригою.
І ти ковзаєш на ковзанах по поверхні, танцюєш свій танок...
Відшліфовані рухи, бездоганні стрибки!
Або навіть і там, під кригою, де немає навіть ополонки, аби вдихнути на повні груди,
Навіть і там ти вдома.
І немає різниці, ти Хопей, чи Русалонька.
Це твоя ріка і твої береги.
Тримайся їх. Не виходь за межі.
Це стихія.
Або виходь і не скигли, терпи.
Бо ріка - це ти, розливайся, наповнюйся, впадай у моря, бережи витоки, шукай підземні канали для своїх вод, але, дивись, не змілій.
Не змілій.

Душа запрагла свята… Дихає морозом
ніч у середмісті Львова.
Біг сторіч у Колісниці Часу. Подих свіч
у мерехтінні вікон. Гама кольорова
людських життів і доль. Старим обо́зом
зникає в сутінках печаль тяжких утрат…

…І, наче Немовля в підніжжі Божих Врат,
чекає Рік Новий на крок у бутність –
звістити світові свою присутність,
обвіяти своїм благим теплом
оголені дерева і дахи промерзлих хат,
старі людські обличчя і дати їм ковток
живий води… Мерщій ходім,
мерщій біжім сюди,
де Дух Різдва малює дарчі скрині –
ми всі щасливі будемо віднині,
бо тріпотить на Дереві Листок
нових іще несходжених призначень,
листок нових освідчень і освячень –
блаженний Лист на вітрі тріпотить, -
а Колісниця Часу знай летить
по кригах зламаних і стужах безталанних –
Зима, мов пава, в хаті загостить
між пампухів, малих дітей, соломи –
і тане тінь виснажливої втоми,
і вже малює Новорічна мить
те Немовля у променях осанни
і в утворі Божественної Брами
двох срібних о́ленів у пущах первозданних!

…Сп’янілий Дух Різдва...

…Так спрагло дзвони б’ють…



Зі збірки, що вкладається "Туга за Єдинорогом". - Львів,2017.

 
 
 
 
 
 
 
 
Десь між обрієм & краєм вікна готель Каліфорнія, хибна
вивіска, твій погляд сковзає безборонно, інколи сусіди
валяться зі свого верхнього поверху, все шукає або знаходить
причастя.
 
Квіти всіх пурпурів пломеніли, розкидалися, розкладалися
гаровим смородом шовкового дрантя, тонами знекровленого
листя, в розкоші, з розпачу. Риби злітали ~ виблискували
вологими сапфірами крил над лагідним & божевільним
морем, яке билося у вікна, просочувалося, полум’я рожевіло
випадково згортаючи спалахи у пелюстки-обійми.
 
Гаптовані ультрасиніми блискавками & безстидністю, ми
перейдемося маленьким театром й відчинимо рипучу
скриньку із невідомим сумлінням, з-за стін будинку
примар, щасливим, неввічливим. Далі є.
 
Народження Смерті & Народження
 
 
 
 
 
 
 
 

Окраєць щастя, скибочку-цілушку,
Що милостиво потрапляє в руки,
Відкину гордо – я ж бо не служебка!..
Собі ж залишу солі повну жменю -
Нехай погіркне те солодке щастя,
Нехай печуть, та не черствіють рани –
Бо в істинного щастя присмак терну,
Зате тоді воно вже не окраєць,
Не скибочка, а пишна паляниця –
Її я вистраждала, нею причащуся:
Я не зарібниця, я в Долі – Господиня!
«…А у тії печі
золотії плечі,
а срібнії крила,
щоб нам коровай гнітила»…

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом.2013)

Там, за териконами – джаз,
Постмодернова музика,
Саксофон сірого дня –
Такого ж сірого, як і мої берци,
Від пилу і бруду нескінченних днів
(Довершеність).

Там, за териконами – блюз,
Блюз без сезону: не осінній,
Не літній, не весняний,
І не зимовий навіть:
Блюз нескінченних доріг,
Яких не пройти, не здолати,
І навіть не проповзти,
І не плазувати – про:
Блюз.

Так, за териконами – пустка:
Порожнеча, якої немає,
Ніщо, якого не було, не є,
І не буде – Небуття.
Там. Де музику грає
Джазмен бородатий
Білий, як сніг на чорному.
Там – пустка.

Там, за териконами –
Спогади. Про неіснуюче.
Там, де матерія
Міряє часопростір –
Карма. Там, за териконами –
Сансара.
Босоногий Сітхартха
Кидає мені в долоні
Вервечку хвилин позичених.
Тільки я не ловлю – бо затиснув
Пальцями металеву іграшку.
Холодну. Сансара.

Там, за териконами –
Заперечення
Всіх істин моїх кольорових.
Барабан виграє
Все туж мелодію
Барабан джазмена Бога
(Він вміє тримати ритм).
Там, за териконами – Смерть.
Там просто батьківщина моя розстріляна,
Там.

Дерево рубав побіля річки чоловік.
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води Меркурій вирина
І простяга невдасі золоту сокиру.
«Бери та більш не лементуй»
«Це не моя. Що нею можна тут робить?»
«А ця ось, срібна, не твоя?»
«Ні, не моя. Шукай на дні залізну!»
«Ну, якщо так, тоді бери всі три».
На радощах біжить той чоловік в село
І по дорозі всім оповіда свою пригоду.
Тільки скінчив – сусід метикуватий
Ноги на плечі та й подавсь на річку.
Кинув сокиру в воду і кричить:
«Ну, хто ж зарадить лихові моєму?!»
З’явивсь Меркурій і золоту трима сокиру.
«Моя!» – кричить той чоловік.
«Ні, не твоя,- на те йому Меркурій. –
А за брехню розплачуйся сокирою!»

P.S.
Хто в радники брехню собі узяв,
Позбудеться й того, що мав.

Годинник на ратуші Праги б’є дванадцяту.
Середньовічна Ма́ла Стра́на та Карлів Міст поруч неї
оживлені, як мурашник.
Голівки вертепу життя кивають чо́лами на кожен удар – ми є… ми є...
Ми теж є… Ми – з Дерева Роду листя розвинуте,
чашею цілющого травня переповнене…
Прапра́внуки Адама та Єви – житимем, як і жили…

- Смерте, Смерте, а йди-но собі на куп’я-болота,
де кури не піють, де люди не ходять, де наш глас не заходить…
Тут тобі не ходити, білого тіла не в’ялити,
з косою не чатувати, буйноцвіття не вкорочати,
лицарів духа у часі розвою не зупиняти…

… бо будемо гнати–и–и… громадою божою
із вселенської світлої хати…

Собор Святого Віта ударить: «ars lónga»… привітаймо життя!
Собор Святого Юра підхопить і вознесе: привітаймо-о-о!
Людину, Богом сотворену, і працю рук її розкрилену
в середчассі минулому, теперішньому та майбутньому
пелюстками-листками барвінку вічнозеленого увінчаймо-о-о…

Нам – бути.
Червонорутне зілля уже розквітло для нас.
Поза простір і час – нам бути!
Не минути ні краплі з лавини образ.
Попри простір і час – нам бути!
Не минути ні риски з довершених нас – не минути…

Обертається колом Земля… Але ми – залишаємось.
Лише в часі, як маски з вертепу життя… обертаємось!..

Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013.

Чомусь погляд сумний
У цього трамваю з номером
Десять.
Я плутаю місто
Зі старою книгою:
Намагаюсь місто читати,
Намагаюсь блукати книгою,
Намагаюсь бути текстом,
Намагаюсь визирати у вікно метафор.
Прикро: міста на рівнинах мурують.
Прикро: книги пишуть знічев’я,
Чорнилом.
Прикро.
Евтерпа ходить у чорній сукні,
Плащ свій (теж кольорів невеселих)
Подарувала опудалу.
Епоха сумних комедій,
Епоха трагедій кумедних,
Затискаю в руках клубок
Ниток:
Той самий, що колись дарувала
Аріадна Теcею,
Від лабіринту лишилась
Купа каміння,
Навіть меч той зітлів –
Той, яким Мінотавра дірявили,
Перетворився на купорос,
А клубок
Ниток
Все такий. І нитки тонкі.
І не рвуться. І тягнуться.
У нескінченність сріблясту.
Ти мала б людей веселити,
Ти –
Дівчина, вбрана нині у чорне.

Час – кульгавий жебрак
З торбою – Всесвітом,
З торбою – Простором,
З торбою, де ховаємось ми
Разом з тією Порожнечею –
Нескінченністю.
Всі сидимо біля вікна
За склом якого одна чорнота
І жодної голки світла
Для ока сліпого, для шкіри
чутливої
(Люди-безхатьки бачать шкірою)
Крила комах
Ти збираєш, Ерато,
Замість квітів прозорих
У букети синього Неба
(Нам літати, їй плакати,
Нам падати, їй плакати,
Нам помирати, їй плакати
Завжди).
Люди шукають знаки,
Що писані давнім шрифтом
На крилах птахів,
На панцирах черепах
(Повільних панцерників)
А горах Еллади
У кам’яній хатці
Досі живуть люди
Які вірять,
Які просто впевнені,
Що Гомер був зрячим.

Крізь сніг лапатий
Йду до альтанки в саду -
Сліду не видно.

з марева пухнастої ніжності
висотати радість тонку
і з неї вив'язувати тепло
згорнувшись клубочком щастя

вагітність любов'ю
простір заповнює тихо
маревом пухнастої ніжності

14.12.2017

Я збираю горіхи,
Які падають з дерева,
Що намальоване на стіні
Мого кострубатого сну.
Я кладу до кожної жмені
Дітей горбатого катеринщика –
Таких сумних, як грудневий світанок –
Три горіхи з шкаралупою
Кольору зимового неба –
Сього бородатого старця –
Чорнокнижника Собачої Зірки.
Я кладу у теплі долоні
Замурзаної попелюшки,
Що міняла свої плаття подерті
На сліди сонячних зайчиків –
Три горіхи з тьмяною шкаралупою
Кольору травневого нечуйвітра
(Грай, вітре, грай
Пісню босоногих бузьків:
Чорногузів міста крейди
І поцяткованих писарів).
Я збираю горіхи
Тверді, як віра алхіміка
У збіговисько готичних літер
Книги, яку продали в Венеції
За шматки металу блискучого.
Я збираю горіхи,
Що падають з намальованого дерева
І дарую їх дітям,
Які ніколи не народяться,
Які бавляться потойбічними іграшками,
Незримими ведмедиками
Снів моїх волохатих.
А ці горіхи все падають
На бруківку покручених вулиць
Міста, де ніхто не живе,
Навіть той катеринщик,
Що співає псалми апостола горобців,
Навіть він
У цьому місті чужий –
Перехожий.

Глибочінь

Іду в офензиву.
Маркітні песиголовці
Здирають шагрань зі своїх думок.

Кучуру тут немає місця:
Його шия не пристосована до вирла,
Гнеться, ламається.

Йому б втекти у бакай,
Шубовснути у столезову осоку…
Не встиг. Рак накинув зашморг,

А щука затягнула петлю.
Вечоріє. Цьвохнув лилик.
Мавка розклепила око.

Качур мертвий.
Щука доїдає голову. Рак учепився в пір’я,
Перебирає клешнями.

Чорнобог плескає в долоні:
Сполом до ранку вони повечеряють,
Залишиться кістяк.

Він упаде на піщане дно.
Марена зробить в ньому кубло.
Чигатиме на самицю,

Яку прищуватий юнак
Зловив на хробака ще позавчора.
Амнезія. Катарсис. Пробудження…

листопад 2017р.

 
Примітивний такий наїв
чиркати запальничкою
черкати рядки за
стійкою будь-яким
час у відставку
ранкова злива
стерті кути
розплетене сяйво
кривих цигаркових
& як недоля
хай
плине

Дим



✴

Час від часу знайтись у
сподівано захаращених
апартаментах
вийти на пів години
вернутись до тями
через рік вірогідно
жорсткість
ступор &

Немудро мандруючи
обдертими лавами
транспорту шурхіт
розтерті відтінки
перехожих
північні тунелі
пляшкове скло
переходи від-до
вени афектно різані
гіпнотичні
перетини міст

Трощити ламати
відразливо хрипко
святкувати загибель
речей
якимсь терпким днем
невиразних дахів у
вуличну синь
присмерк зібгану
пристрасть скраю
постелі смерть

Обіймаючи



✴

Сигаретами цигарками
ретушована пара
кавова на сходинках
кроки у люстрах
ще погляд
спокусливий локон
підмалювавши посмішку
па прощальне
зірками розшита сукня

Пані Знада, ніжним
із поглядів
мовою сновидінь
етерність
натяк & начеб
знавіснілому
світу
всупереч

Ljubav.




 

Господар дому сього
Ніколи не запалював свічки:
Серед темряви пантрував
Скарби краси нетутешньої.
Господар дому сього
Не продавав нічого й нікому,
Тільки купляв – це – нетлінне.
І зачиняв у скрині
В домі, де завжди було холодно,
Де завжди в димарях було порожньо,
Навіть для сажотруса-вітриська,
Навіть для холодних вогників-потерчат,
Навіть для них.
Господар дому сього
Читав у темряві:
Книги, що писані в повітрі,
На чорних сторінках ночі замість паперу.
Господар дому сього
Йшов, повертався,
Шукаючи непотрібне й незриме,
Ніколи не грівся біля язиків полум’я
(Бо навіщо?),
Сміявся з важкості золота,
Малював холодом,
Не зазирав у дзеркало.
Хтось може й бачив
Обличчя його бліде,
Але не оцьому домі
Вічної темряви...

Так незвично бачити Фавна
З флейтою кумедних слів,
Фавна, що бігає вулицями Міста
Босоногих пасторів-козопасів,
Не Міста Мефістофеля й Фауста,
А Міста Голосу й Фавна.

Так кумедно – споглядати Фавна –
Пана з ногами волохатими,
Клишоногого козлорога-танцюриста,
Що співає пісню радощів
Лісового квіткового Еросу
Серед Міста Голосу –
Міста дзвінких трамваїв –
Залізноколесокрутів.

Місто, що висить голосами в повітрі –
Місто тендітної радості:
Кіфар та оголених тіл:
Беріз-німфоманок та крамниць-пегасів
(Якщо летіти, то в небо)
(Там, де звуки Галактики)
(Де панфлейта вічності)
Місто білявих скрипок –
Місто мітів та звуків Меркурія
І тракійського Аполло –
Ліхтарника нетутешнього,
Не егейського, не атоського,
Не лідійського,
Навіть не лесбійського:
Він теж соромився одягу
Наче Аркадій-жрець.
Музика. Муза. Ерато.
Дайте його перейти
По вулиці Міста Голосу
Зі своєю кіфарою
Мимо розбитих глечиків
Остракізму.

Так, Боже, я грішна.
Бо думаю, що комусь ліпше за мене.
Бо думаю, що комусь легше
і болить менше за моє.
І хоч знаю, що це не так, та продовжую
далі думати про це.
А тим часом з мого черепа виростає чорний дуб,
а на його гіллі розпускається тільки сухе листя.
Я думаю, що полию та й листя зазеленіє.
А воно від кожного найдрібнішого подиху вітру
опадає.
Хоч полито добре, аж вода дзюркотом
тече по моїх скронях.
А спинившись на загаті горла,
буйно проривається до душі,
кожного разу затоплюючи її по вінця.
Але це добре, бо тоді там
вимирають малі гаденята,
котрі кожний день підкидає світ.
Після того потопу стаю чистіша,
хапаю в руки сокиру
і йду рубати дуба.
Череп болить, кістки скрегочуть...
Проте коріння вперто тягнеться до серця.
І... перемагає...
І знову свідомість сковує тугими лещатами уїдливих думок,
що комусь є ліпше, як мені.
Що мені є найгірше.
А з кровоточливого кореня надрізаного дуба
зачинає рости вже двійко молодих дубків,
на гіллі яких розпускається
сухе, непритомне листя.
Так, Боже, я грішна.

10.11.17 р.

Мудрість Соломона - подарунок Бога,
Написав пісень він тисячу і п'ять.
Скласти приповісти ще тоді мав змогу,
Бажану отримав з неба благодать.

Мав розумне серце, довгі роки правив,
В Ізраїлі збудував найкращий храм.
В сьомий мІсяць освятив, Ієгову славив,
В сьомий місяць завжди свято кущів там.

Символом живої Церкви для народу
Став храм Соломона з тих пір на землі.
Праведний суддя, Давида син по роду,
Мав благословiння на діла земні.

Розуміть просив добро і зло, молився,
Дав Господь ще більше - честь, багато літ.
Наділив скарбами. З часом він змінився,
Вже й жінок примножив, блуд, у серці лід.

Рахував він їх на сотні, мов, пізнають Бога,
Кланялись царівни ідолам своїм.
Гірко помилився, інша вже дорога,
Елеонські капища їм, золотим.

Темряву і світло хотів поєднати,
Сумніви з'явились, чи існує Бог.
Так багато мав і так багато втратив,
Стільки був у радості, настав час тривог.

Зрозумів, що зникли чистота і святість,
Тягар не звільнило щире каяття.
Він з натхнення Господа злишив нам кладезь
Книгу Еклезіястову про життя.

Мудрий не хвалися мудрістю своєю,
Не хвались багатий скарбом повсякчас,
Сильний теж помовч про силу, бо стезею
Всіх веде Господь, Світло Він для нас.

21.11.2017
ДФНЙ

Ти бачиш щось чудове, надзвичайне,
Недавно це було твоє життя.
Не має змоги з'ясувати тайну,
Чому так сталось і не має вороття.

Стоїть біля воріт вже охорона,
Там Ангели, блищить сліпучий меч.
Згрішили вдвох, Святого заборона,
Попереду дорога сварок, колотнеч.

Можливості для грішників знайшлися,
Любов, Надія, Віра, Каяття.
На себе взяв Син Божий гріх всіх інших,
Щоб нам тепер продовжилось життя.

Боліло тільки Батькові та Сину,
Тож розірвалось серце у Христа.
Мерзоти чаша випита полином,
"По волі Божій" - змочені уста.

Бо не давали втратити свідомість
Скаліченому тілу попервах.
"Звершилось" - чулось вже натомість,
Відновлена людина у правах.

Ту жертву на хресті приніс Месія,
Своє життя віддав за людство Син.
Коли гріхи нести уже несила,
Молись, він милість виявить Один.

Загляне в душу світлий ніжний промінь,
Проллється Слово краплями води.
Тоді й повернеться давнішній спомин,
Дитинство чисте зможе відродить.

Душа знайде гармонію у світлі,
І спокій, втрачений з гріхом.
Поверненню зрадіють непомітні
Небесні Ангели гуртом.

Коваль роздмухує вогонь, робота,
Дивись, тремтливих десять пелюсток.
Четверта, скажуть, заповідь - cубота
Скрижалі кам'яні і цей листок.

19112017
ДФНЙ

Адам і Єва накликали на себе гнів Божий.
Відразу після падіння людини були послані
святі ангели охороняти дерево життя.
Цих ангелів оточували блискучі, немов вогненні мечі,
промені світла.
Ніхто з родини Адама не міг наблизитися до дерева життя,
щоб покуштувати його плодів.

Едемський сад ще довго перебував на землі після того,
як людина була вигнана з його меж.
Занепалий людський рід міг ще довгий час
дивитися на святу батьківщину,
доступ до якої охоронявся херувимами.

Євангліє від св Матвія 27. 48
'А один із них зараз побіг і взяв губку
та, оцтом її наповнивши, настромив на
тростину й давав Йому пити'

Розп'ятому давали оцет, щоб не млів.

1. Радість – у дні моїм.
Темрява згущується до світання.
Приймаю твою темряву, о часе!
Заради світла.

2. Не йтиму проти часу,
шукаючи щасливих доріг у минулому.
Не обганятиму часу,
щоби не втратити можливостей нинішнього.
Іду із часом ні, не за руку, –
дотиком серця і розуму.
Іду з ним через біль
болем.

3. Не поєднані руками, –
поєднані поглядом.
Не поєднані поглядом, –
поєднані простором.
Не поєднані простором, –
поєднані часом.
Не поєднані часом, –
поєднані Богом
у любов.

4. Не розділить уже
ні час, ні простір,
бо у дусі ми
поєдналися
чистотою.

5. Пелюстками долонь
тримаю твоє нестаріюче лице.
Зістарилось?
Керуючий часом
обирає відповідність.

6. Твій час – потребою радості
моєї.
Мій час – потребою відречення
твого.
Яка ж невідповідна відповідність.

7. У долонях мого серця – ти,
у долонях твого серця – я.
І так до безконечності.
На завершенні безконечності –
Бог.
До Нього мільярд часів – мить.

8. Щаслива вічність –
то висока Любов,
яку винесли із Землі.
15. 05. 2016 р.

Два листочка кружляють свій танець
то піднімаючи угору по вітряних сходинках в надії
то падаючи вниз разом з краплинами холодного дощу
Збиваючись з ритму та інколи забуваючи мелодію

Один з них зелений та усміхнений
Інша з темно червоними крапельками які розсипані мов перлини

Які вони були тоді?

Тремтіли від близькості
Насолоджувалися осінню, снігом та хмарами
Так особливо хмарами які пролітали над ними
Непевно та боязко

І всі ті миті та безмежна краса навколо
Так легко на всі груди...
І навіть потім та беззупинно...
Наспівуючи свій мотив майже щоранку

До речі,
Як там він починається?
З лівої чи з правої?
І чи треба дивитись в очі та вірити
В неймовірність їх.

Місто-мурашник, місто рудих тарганів,
Де стіни вулиць будуються з однакових тіл,
Де замість бруківки сліди важких чобіт,
Де замість вікон мільйони відкритих очей,
Де замість автомобілів істоти, істоти, істоти,
І замість дротів емоції – ненависті і жадання
Хліба й видовищ. Не місто, а вир – лап і голів,
У цьому місті люблять театр-видовище,
Для цього посеред юрмища теслі майструють
Теслі тешуть, цвяхують ешафот дерев’яний.
Будуть там грати вистави – вистави ножа й металу,
Вистави нових емоцій – вистави великих змін.
Для кого слава на мить, для кого влада назавжди,
Для кого наркотик емоцій, для кого нитки маріонеток,
Тільки вистава та сама – постійно, тільки все те саме
Повторюється: вистава вохри й ножа, але байдуже,
Це Місто Юрби. Тут закони диктує Плутон
Писарю-нумізмату з папірусом жовтим,
Що погризений тарганами – тими,
Що живуть в голові, яку носять на плаху паяци:
Сьогодні і завтра, в неділю нероб і в будні сірі,
Бо юрбі треба свята – щоденно –
Свято ножа і вохри рудої, тої що зрошує
Землю і дерево, тої, якою кроплять юрбу
В ім’я юрби.

Творець з полегшенням зітхнув і посміхнувся,
Була робота добре зроблена, як слід.
Аж ось внизу на дереві листок схитнувся,
Диявол вже чекав чогось на свій обід.

Підступність сатани змінила плани Божі,
Небесне воїнство змінило кольори.
Хто вірив Господу, мав одяг білий, гожий,
У князя темряви зачорнені яри.

В гармонії могла прожити пара вічно,
Росло в саду з плодами дерево життя.
Обом їм додавало літ та сили звично,
Кохалися, плекали світлі почуття.

Еденський сад такий омріяний, далекий,
На жаль, щасливі дні минули назавжди.
Чи стишились над плавнями лелеки ?
В дорозі спраглим не дісталося води.

Ось так і ми шукаємо те - краще,
Едену вже нема. Чи знаємо ми це ?
Мабуть що ні, бо все шукаєм нащось,
Й ховаємо чомусь розгублено лице.

Любов, ідилія в раю, Адам і Єва
Цей цінний скарб не втримали, не зберегли,
Серед жінок вона єдина королева,
Всі інші - смертні це гріхами довели.

У вихорі добра и зла марніє жінка,
Еден, гармонія, кохання, щастя, рай,
Як марево та сон, може колись ... Маленька бджілко
Свій мед гіркий допоки ще є час збирай.

19.11.2017
ДФНЙ

З-надою
Л-еліяно
А-роматом
Т-ендітних
О-рхідей
У-поваю
С-миренно
Ти – моє
А-нгелятко!

Цей місяць по шию вгрузає в ночі,
Його світанки - як немічний хворий,
Бліді, худі, сірі.
Його смак - у вогкості туманів
чи прілого горіхового листя.
Його подих - тоненький промінь,
Старий спогад про життя,
В якому було літо, прянощі та зорі.
Цей місяць сторониться людей,
Мов пропащий самотній дивак,
Який не вміє як слід
Трусонути легким снігом,
Влаштувати веселе свято,
Додавши людям трохи сили.
Але серед усього цього занепаду
Поміж голих стовбурів,
Поміж бетонних коробок,
Поміж пекучого холоду
Обличчя людей починають сяяти
Зсередини, як ліхтарі.
І це завмирання
Здається навіть доречним,
Бо тоді добре видно,
Як мені світять люди.
2017

І знову крик
Заповз у душу
Беззвучний..
Так болючий,
Ти чуєш їх -
Серця всіх невмирущих,
Що сотнею злягли
За просто так.

Вони кричать
Аж серце крає.
Люди схаменіться.
Невже усе було даремно?
Невже забули
Той майдан,
Де всі стояли за майбутнє?

Тепер забились у комірки,
А мати плаче:
Боже, ну за що?
Чому його?

А стало краще?
За що було убито
Стільки душ?
Відправлено туди
Майбутнього вождя,
А може просто батька.

Мамо, за що помер наш тато?
У відповідь мовчанка,
А горло здавлює обіда
І дусить так, що сил нема,
А перед очима та картина
Як пуля серце пробива.
Ну і за що? За просто так.
22.11.2017

Я буду говорити до тебе віршами...
Буду кричати мовчанням, закутим помежи рядками...
Почуй... Почуй мене... Почуй!
Бо мені болить так само, як тобі!
Бо в нас однакова мука на двох.
Бо в нас одне печальне небо на дві душі!
І одна заслабла осінь...
А ти й не підозрюєш...
А ти й не припускаєш,
уперто ховаючись від мене
під наметами своїх чорних хмар.
За безсиллям сірих мурів, на яких викарбувана
твоя палка любов до світу,
твоя невимовна любов до життя.
Саме така, що звила колюче гніздо і в моїх грудях!
Саме така, що воркує одинокою сивою голубкою в моєму серці!
Саме така...
Благаю тебе, відчуй...
Благаю тебе, прочитай...
Бо дощ із твоєї хмари падає і мені на голову.
Бо й мої плечі обдряпані сухим колючим гіллям осені.
Тієї осені, котра не має чим прикрити свою боліючу наготу,
і безпорадно тулиться до наших віршів,
як до останньої надії -
надії на своє спасіння...

5.11.17 р.

незнайомкою пахнуть всі квіти
вона як гілочка бузку що зацвіла
за пів крок:у від зими
була і хто зна…

з:га:дати намагаюся майбутнє
та вщерть думки забиті битієм
а зона спогадів прига:дує чуже

приречений за всіх забудьків пам’ятати
бинтую пелюстками квітів рани

(Триптих)

Перший подих вітру

Не повторюй слова осені –
Намарно – осені сірих Пегасів.
Не повторюй цієї музики –
Музики скрипки холодного вітру:
Най пам’ятають її собаки
Кольору олова з очима-зірками.
Місяць – алхімік старий
Наливає ночей ртуть у чашу серця.
Не повторюй зміїне шипіння
Падолисту-водяника,
Володаря мокрих каменів.
Не повторюй – нині всі змії сплять –
До весни. Доки вино холодне
Крові вужа не стане вогнем.
Не повторюй нічого,
Навіть Сонати Вужа, краще мовчи
Слухай вітер пізньої осені...

Другий подих вітру

Чорні кораблі останніх днів:
Падолистові ночі – це голландці
У камзолах з блискучими ґудзиками,
Яких привів у порти Ямато,
У місто моє без сезонів
П’яний капітан-вітровій –
Одноокий шкіпер холоду.
А вітрила кошлаті...

Кульгавий щур осіннього вечора
Гризе сир рапсодій
У мишолапці музичній:
Де заблукав ти - хвостатий Моцарте,
Волохатий Йогане з чотирма лапами,
Що лишають сліди-ієрогліфи
На партитурі життя?

Третій подих вітру

А я все не вірю,
Що скоро землю крига скує,
Заморозить час-лиходій
Все сподіваюсь на щось
(Намарно).
А я все не вірю,
Що голим деревам-повіям
Набрид холодний дощ-злодюжка,
Що вони чекають білого снігу,
Як одкровення, як знак чистоти,
Як очікували гейші Едо
Проповідника в чорній рясі,
Що дихав димом і малював
Знак «Десять» в повітрі майбутнього.
Пізня осінь – це танець метелика мертвого,
Обірвані крила якого несе
Самурай-вітер,
Що складає останнє танка,
Відчуваючи лезо катани холодне
М’язами живота – ще теплими:
Ця людина не хоче
Лишатися серед осені
Живим роніном.
А на вулиці мертвих дерев і собак
Двірники замість кленових пальців
Замітають листя карми.
А я цієї осені посадив вишневий сад
На околиці Хіросіми.

Місячна ніч –
Монетою срібною жебраку під ноги.
Осені біла сторінка:
На якій не написано
Жодного знаку
І жодної літери.
Тільки тема – для медитацій.

...А падолист пахне димом і тліном.

Місячна ніч осіння:
Гільйотини лезом –
Срібним і потойбічним
Вироком.
Наче весни вже більше не буде.
Ніби то ми стали туманом:
Поети занепаду.

...А падолист пахне димом і тліном.

Уривок холодної осені:
Сріблом карбованим
Королівства давно забутого.
Важкість металу:
Корони й підкови,
Шаблі і молоту.

...А падолист пахне димом і тліном.

Місячна ніч осіння:
Срібною кулею
Для юнака-самогубця,
Для вурдалаки сирості –
В жменю. Набої.

...А падолист пахне димом і тліном.

Брюмера холодного світло
Осінь республіки,
Вітри Бонапарта,
Туман алегорій.
Скриню відкрию осені –
Скриню скарбів:
Срібляники темних ночей
Збирає глитай фрімер –
Володар кахляних п’єців...

...А падолист пахне димом і тліном.

Ми завжди одинокі,
співаючи чужі пісні,
не намагаючись залити
води холодної собі.
На проміжку у пів долоні
на проміжку чурбан трави,
прожити в людській подобі,
наскільки важко напиши.
На ліво вправо чи по центрі,
не залишаючи сліди
та головне у тілі жертви
не залишатися завжди.
На правах земляного рову,
болото в марлі проціди,
напитися ти маєш право,
горлянка випє всі пости.

лети...
осене!
salve
замість крові
каламуть
Лети
666 злочинів
вчинив ти в моїй
оселі
999 нещасть
чорні понеділки
до чорної неділі
систематично
немов павуки у золото мого волосся повплутувалися
узявся будувати дім зрізав на тім місці
дерево роду
запроторив у підземелля розуму осоловілу
совість
немов нечестивий падишах найчеснішу
із бранок
кинувся виловлювати
ненароджених дітей
із Лети
сам ледь не став потопельником
у нявок-облудниць брехливі хвилі
тремтливі руки
холодні стегна...
пізнє каяття
і клапті клопотів
постапокаліптичний колапс
і тільки тіло осені
і я...
не ти.
не ти.
лети...

Він давно не з’являвся:
Ні в своєму саду
Ні на вулицях міста,
По якому блукають сновиди-люди.
Його старі черевики подерті
Забули якого кольору бруд
Болота із-під груші старої,
Яке воно на смак –
Блідо-брунатне болото
Старого саду сакур та сосен,
Він давно не блукав
У своєму плащі білому,
Давно ніхто не бачив
Його постать сиву й сумну,
Його бороду білу,
Що завжди чіплялась
За квітучі кущі троянд
Колючі,
Заіржавіли двері
Кованої залізної хвіртки,
Засипало жовтим листям
Стежки давно не метені,
Важкі мовчазні камені
Споглядають мертві дерева,
Що стали сухими запитаннями
В книзі байдужого Неба.
З того самого дня
Господар закинув свій сад,
З того самого дня
Господар забув про людей,
З того самого дня
Сліди його стер вітер,
Лишилась тільки іржа
Пустки.

Осіння ржа липне до вікна.
Гірким, немедовим повнять вуста
обридлі слова зізнань.
Десятки очей зазирають під листя.
Шукають? Ні,звичайна цікавість.
Так повинно бути.
Еротичний осінній пейзаж:
голі дерева, голі думки, гола плоть.
Фото на пам’ять? – модель і образ.
Хто з тобою? Сама? Звичайно, сама.
Полум’я іншого Я поглинає попіл,
що не в змозі вже горіти.
Це ти? Інший?
Тихо.
Вечір, ніч.
В чужому домі осіння ржа.
І ... самота.

Затих вітрище –
Потріпане листячко
Відпочиває…

2017

Не боїться дощів –
Сяє ще яскравіше
Осіння краса…

2017

Ти говориш про все, що ніби турбує тебе,
відкидаєш з чола волосся,
дивишся на мене, як через скло,
не доходячи поглядом, думками.
Та врешті-решт прориваєшся,
розповідаєш про те,
що міг би почути лише випадковий незнайомець
у якомусь вагоні.
Ця гра, з безмежним наміром думок
і вдаваної відсутності плоті,
захоплює нас обох.
Я не хочу знати якого кольору твоє волосся,
очі.
Мені байдужі твоя постава, одяг, –
щось інше наштовхує на думки про тебе,
обійма теплом, б’є в груди хвилею споминів
неторканого відчуття...
І за всім безладом слів
вгадувати те, чого хочеш ти або я –
дивовижна казка.
Липкі павутинки прихованих бажань
плавають по кімнаті,
збиваються до вікна,
загадково чіпляються одна за одну,
не випускаючи з темряви
слів.

Останній подих губиться в налитих бажанням і млостю грудях.
Таємнича посмішка, блукаючи, тане куточками жадібних вуст,
ховається під повіками втраченого "Я".
Ще трохи, ще...
Хвилею рве коліна, лікті, напружену і безсилу спину.
Що пізнаєш між полум’ям свічок?
Яке тілесне диво кинеш на важелі своїх сумлінь, переживань?
Вже плавиться зелений малахіт очей, і пальці шматують іншу шкіру.
Гаряче і біле піниться по краях свічок.
Тане віск.
Сіра світанкова імла випорожнює
таємничий
неспокій.

Місто старих образ – босоногих жебрачок,
Місто лункої бруківки, черевиків, чобіт і туфель,
Місто в якому кожен провулок звучить барабаном:
Місто старих образ – божевільних прочан.

Місто, яке ніколи не мало дерев і парків,
Місто, в якому замість трамваїв горожани
Каталися на барикадах – зайцями, зайцями, зайцями,
Місто старих образ – фанатичних монашок.

Місто, яке очікує. Місто, яке завмерло.
Місто, в якому коти ховаються в комірчини,
Місто, в яке злітаються круки й граки:
Місто старих образ – цитат, що стали людьми.

Місто, в якому холодний вітер не згасить
Серця, що горять полум’ям слів,
Місто, в якому листопад несе облігації листя,
Місто старих образ – проповідників сивих.

Місто, де я заблукав. Місто, де від негоди
Рятує мене чорний плащ – одяг ченця й чорнокнижника,
Місто злих і колючих дощів, місто листопада:
Місто старих образ – інсургентів, яким втрачати нічого.

Місто, в яке не приходить весна – тільки осінь,
Місто, в якому зачинені всі крамниці шовкових сорочок,
Місто, яке збудував Томас – місто тривожної музики:
Місто старих образ – важких крапель очікування.

Місто, де темний готичний собор сліпим жебраком
Співає тужливу пісню про те, що ніхто не забуде,
Місто, де майстри гострять інструменти і лагодять годинники,
Місто старих образ – двірників судного дня.

Ця абрикоса,
Наче осіння жінка!
Гірчить красою…

2017

переганяючи у вільному падінні проміння сонць
закони фізики змітаючи недбало з доріг
вогнем любові спалюючи пустоту
нові шляхи вихоплюючи зірко
спиняючись у точках росту просто
народжуючи світло
світ наповнюючи ним

Ми – так літатимемо?
Правда ж так?
Ти ж знаєш правду.
Знаєш?
Так?

20.10.2017