Про що ти думаєш, жеброто,
Якщо в буденній самоті
Житла не маєш, а роботу
Не хочеш мати й поготів?
Живеш, завдячуючи гарту
І, зрідка, – милості людей, –
За неї дякуючи жартом
Про те, що ще від люду ждеш.
Не містить заздрості й скорботи
Душа спустошена твоя, –
Про що ти думаєш, жеброто,
Збагнуть ніяк не можу я?..
03.01.20

Час не лікує, лиш далі відносить -
Серце ж до висі пришпилене міцно.
Думи гудуть, мов сколошкані оси -
Хвиля логічно пульсує у вічне.
Голі дерева закутали плечі
Неба обрусом в зірчастому колі.
Котиться місяць, гойдаючи вечір
Тихим осердям загуслого болю.
Маківка муки у кожнім "осанна",
Але й потоптаним бути несила.
Падають зорі на стежку туманну,
Наче вуглини на спалені крила.
Чаша любові у пригорщах смутку
Не опустіє, та втримати важко.
Пера розп'яті в заквітчану хустку
Запеленаю. Лети, моя пташко!

У хлів увійшов – і осліп:
яскриться пшениці сніп!

Коло корівки телятко сповито!
Золота молотого в ясла налито!

З морозу – в таке тепло!
Любов – це тривке джерело!

10 листопада 2005 р., Богдани

Давида, як поета-меломана
в бою не подолає Голіаф.
Йому і камінець із пращі – кайф.
Запитую цибатого буяна, –
якщо ти у поезії не граф,
чого їси отого графомана?

Але одному «ґлею не хвата-
є», іншому, що розумом убоге,
не вистачає рога у Сварога,
Арею – обоюдного меча...
Ачей, кому чого не вистача-
є, те воно й вимолює у Бога.

Боги олімпу мають на таку
оказію реагувати гідно.
Отримаємо міру очевидну.

Усе було на нашому віку
та й буде ще – ку-ку й ку-ку-рі-ку,
і недалеке, і дурне, бо бідне.

Вирубуємо зайве у рядку.
Обрубки у сатирі є доцільні,
але не у сонетному вінку.

11/19

Музика, музика, музика
З дитинства у серці живе,
Пісня зринає із вуст моїх
Й лебідкою гордо пливе.

Так я окрилена піснею
Іду по життєвій стезі,
Рятує вона і від відчаю,
Вселяє надію мені.

Долати хвороби та труднощі
Допомагає вона,
Співаю тоді, коли сум бере
І радісно - пісня луна.

Звучить вона, як усе ладиться
Й тоді, коли сльози в очах,
Бо пісня сестра і порадниця
Та подруга в будні й свята.

2019 р.

Жахливо навіть уявити:
для них цей рейс останній був.
Літак лиш тільки встиг злетіти,
ніхто, що сталось, не збагнув.

Ніхто, бо всіх забрало Небо.
На землю віддало тіла.
Якби ж хтось знав, що саме треба?
Чому ж їх доля завела

в смертельну пастку так раптово???
У вічності завмерла мить!!!
Не допоможе жодне слово,
бо серце зранене болить!

Болить нестерпно, надто в рідних:
їх відчайдушний чутно крик!
Скорбота… Виходу не видно,
Бо до таких подій не звик

ніхто… Лікує час один.
Чиясь там донька, батько, син….
Їм пам’ять світла!!! Співчуття,
терпіння рідним, сприйняття:
назад не буде вороття.
Сторінка це сумна життя.

08.01.2020
Свідоцтво про публікацію №120010904594

Як, душе ти моя, без мене, як?
Все добре, чи приймаєш депресанти?
Шампанське відкорковуй і коньяк,
загадуєм бажання... Б'ють куранти!

Все обновилося в казкову мить,
ми над лісами в білій колісниці.
Кінь в яблуках по небу риссю мчить,
із-під копит ясна зоря іскриться

деінде крізь розкришене безе
Чумацького шляху в сузір'ї Діви.
До світла долі жереб привезе...
Лети, Пегасе, тут немає прірви!

Які ж смішні бо дитинчата:
Удень не хочуть в ліжках спати.
Як змушують, то ридма плачуть.
Як ні , радіють і стрибають.
Шкода, що істину не знають просту:
Сон – це не вигадка дорослих,
А ліки - для здоров’я й зросту.

Тихо репнуло небо
надвоє,
снами білими
в двері стіка.
Заблудилося
сонце у хвої,
все лапає за хвіст
літака.
А зима,
посивіла й старенька,
перебренькує
всенький крок.
Мов клубочки –
хлоп’яток жменька –
покотилися
за горбок.

2013

Розлив туман волосся хвилі світлі
На плечі ночі в далі осяйні.
Очей смарагди ніжністю заквітли,
Озера чар всміхалися мені.

Плато чола – неначе полонина,
Кущами затемніли дуги брів.
Увігнута гора. Її вершина –
Була , мов кирпа носика, вгорі.

А попід нею – цілий гай калини –
Рубінові розтулені вуста.
У ямках вушок – наче дві перлини -
Нарцисів консистенція густа.

Аж занімів од щастя… Що це? Де я?
Невже то дивишся на мене ти?!
Кохане личенько понад землею
Так вабило промінням золотим…

9 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Не віршуй на теми недоречні,
Не здіймай словесну каламуть,
Бо тебе за вправи небезпечні
Кількаповерховим обкладуть.

І підеш туди, куди послали,
Бо у тебе вибору нема,
Бо життя таки недосконале,
Жереб твій – сума або тюрма.

Тож не смійся ти передостаннім,
Ліпше – не сміятись взагалі.
Погамуй невтолені бажання,
Аби довше жити на землі.

Стояла ніч.
І човен на воді
чекав тривожно на неспокій кроків.
Від весел кола злякані й широкі
Під місяцем то білі то бліді.

Стояла ніч.
І поквапом ріка
перегортала сторінками хвилі.
І човен плив кудись у ніч щасливу.
Стояла ніч...якась не говірка.

Ну от і все. Життя їх перервалось.
У небесах закінчився політ.
Безпомічні на чорну землю впали
Усі одразу. Весь аероліт.

Заплакало, заголосило небо,
Дощу сльозами, горем матерів...
Зібратися в усіх була потреба,
В душі майбутню зустріч кожен грів.

Та не збулось... Написано не нами,
Що долю ми отримуєм тоді,
Коли з’являємось на світ із лона мами,
Улітку, чи в зимовому грудді…

Земля живе поміж тяжких конвульсій,
У двері стука третя світова,
Тримає руку на вразливім пульсі.
О, люди, зупиніть, поки жива!
08.01.20

На перший сніг лягає світла тінь,
Холодний грудень вже почав забави.
І забіліла чорна далечінь,
Куди твій потяг рушив, до Варшави.

Вдивляюся услід йому. Тепер
Залишиться чекати повідомлень.
А світ неначе у мені завмер
І враз я стала нібито бездомна.

І сад без тебе мов осиротів,
Камін холодним визирає оком.
Не вистачає рук твоїх і слів.
Розлука хазяйнує скрізь жорстока.

І скільки днів чекати, може, літ,
До зустрічі, що повторитись може?
Твій потяг вже везе тебе у світ,
В невидиму від мене огорожу.

Але щоранку нагада тобі
Мене гаряча і пахуча кава.
До тебе я прийду не у журбі,
А в радості, щаслива і ласкава.
Туди, де потяг рушив. До Варшави.
03.12.19

Чому розлука приносить стільки болю,
Адже я так її хотіла,
Хотіла враз отримати жадану волю,
А зараз я така безсила.

І ось уже не радісно мені,
Що я тебе піти од себе попросила,
Й думки кружляють наче навісні
Про тебе, все про тебе милий.

Ти радість з іншою собі знайшов,
Хоча вона й не перша після мене,
У серці біль – від мене ти пішов,
Немилий світ мені ось цей зелений.

А я вважала легко буде позабуть,
Як ти кохаючи мене торкався,
Любов пішла – ось є у чому суть,
Ти в ній вже іншій вочевидь зізнався.

І ось пишу тобі свої вірші,
Можливо біль мій вони враз приглушать,
Про тебе думаю в нічній тиші,
І сльози горя мене сильно душать.

Нехай радіє інша із тобою,
До тебе я уже не повернусь,
Я вже іду, я покидаю поле бою,
Але думками з вами я чомусь.

Я думаю як вам напевно добре
У іншім місті, далеко від усіх,
А в мене біль, як від укусу кобри
І приводу нема для втіх.

«Та ж так не можна геть себе терзати!», -
Мій ангел-охоронець так мені шептав, -
«Умій забути, як уміла ти прогнати
І жди другого, час твій не настав!».
14.06.15.

Наздогін ні про що не жалійте ніколи,
якщо трапилось те і запізно міняти.
Як нотатку зім’яту кидають додолу,
так рішуче забудьте минулі утрати.

Не шкодуйте даремно за тим, що вже сталось,
чи про те, що відбутись не може ніколи.
Лиш би чистими ваша душа залишалась
і надії птахами кружляли навколо.

Співчуття, доброти пожаліти – нахабство,
хай вам навіть в обличчя усмішка як лід.
Хтось у генії вибився, хтось у начальство...
Не жалійте, що вам не дісталось їх бід.

Ні про що не жалкуйте ніколи, нізащо –
пізно мо’ розпочав чи раніше пішов.
Хтось на флейті сюїту виконує краще,
але ноти – в душі він у тебе знайшов!

Все одно не вернути минуле ніколи:
ні змарнованих днів, ні любовних невдач...
Геніально лунає нехай чиєсь соло,
але ще геніальніший ти, як слухач!

Боже, дай мені змогу відвідати місце це.
Святині й руїни Твої, Боже, дай.
Дай з трьох джерел випити віри
іудеїв, християн і мусульман.
Поспитаюся в себе тоді я:
коли я тут жив?

Як міг Володимир Великий,
як міг Ясне Сонечко він,
язичницький Київ хрестити,
не бачивши Єрусалим?

Швидше б християнство йшло
у душі стрибогових русів,
якби кожне місто жило
не в злому – в Святому Дусі.

~ 1995 р.

На кінчику
дубового листка
вмістилось
серце
віхоли рясної.
Вчепився вітер
до руки
містка
у приступі недавнім
параної.
Зима тримала бісер
для запасу –
сорочку шили
древні повитухи…
Сховалось
небо
у підошву траси,
вушанку
натягаючи
на вуха.

2012

А вколо злостивці - обідрані, дляві,
Колеги - нездари! Труди їх безбарвні.
Невмійки! Нечеми! Нечесані бевзі!
Розумниця - я! А от дурників - безліч.

Усе в мене ловке! Й сама - пишна цяця!
Підрощую з сала хітиновий панцир.
Шліфую спесивій естетиці пазур,
От тільки сатира доводить до сказу.

Моє - геніальне! Достойне мелодій!
А музи незграби - одвік безпородні.
І де ваші оплески? Браво? Осанна?
Принишкли, плюгавці? Для вас надто гарна?

Мистецтво - для обраних, тобто - для мене.
Початок рядка - з вензельками займенник.
- Учіться,- волаю,- у мудрої пані!
Підсовую бевзям поези рахманні.

08.01.2020 р.

1

Усе врівноважиться: злети, падіння...
На пандусі ниций застиг - пожаліти?
Я вальс танцювала на мокрому сіні.
"Ти най..." - лоскотав необточений Літій.

Чудові дарунки лежать - необтяжно...
На випади - відсіч? страждання Клеопи?
Глухий не почув сутозлотого "я ж не...".
Для кого - мої вулканічні синкопи...

Злягання із музами... клоники-діти...
Під фалдами тоги - порфірові міти.

2

Стою на залитій промінням галяві.
А вколо злостивці - обідрані, дляві.
Сліпі заволали: "Оцю ми не хочем!".
Ой, сни мої зимні - хуртечної ночі.

3

Вкриваюся пледом. Кошиця на книзі.
По віхолах, торсанні бути відлизі.
Торсійні поля пірамід і містечок...
Душа - позитив - там рахманно, лелечо.


2020

Хай лишиться підтекстом
Те, що назовні рветься.
Те, чим обох обдарувала ніч.
Від чого на душі так затишно і тепло,
Що знову кличе летіть навстріч
Одне одному. І то не гріх,
Що станеться між вами,
Що не вдається відтворить словами...
Гріх – таїну виносити на світ.

На фейсбуці чимало сторінок, де поезія чи вірші. Є цікава група "Поезія щодня".
Там відбір, пильний модератор, не допускаються до публікацій пасквілі, образи.
Що ж на цьому давньому ресурсі? Він розрахований на... виживання? Хто тут має необмежені права? мстиві пасквілянти, вірші яких набили оскому не лише мені.

http://maysterni.com/publication.php?id=143519
Ось така публікація - назва "Полтавська заупокійна"... це чорна магія чи що? Так все ж погане, намислене, з дитинства знаємо, повертається до автора, персони... бумерангом. Чому полтавська - здогадуйтеся.
Пообіді переназвав текст автор Сушко: тепер "Кізка". Прочитав це. Злякався.
Закидання віршовими сухими буциками продовжується. Святкові дні, аура благоговіння (Христос народився!) - декого не стримують. Напише будь-що про будь-кого. Зачорнить, заляпає. Та писав би оди коханій чи про природу. Висміює авторів метеопоезій. Наділяє опонентів невластивими рисами - для легковірних. Гигоче... ганьбиться.
Авжеж, це - неосудний "сатирик". Хоче уваги і піару на чужому - бо своє не в тренді.
Скільки отаких графоманських пасквілів ще залле сайт? Гамівна сорочка спадає... і автор приносить на поетичний сайт чергову порцію зеленої маячні. То своєму друзяці лікує "пиху", то мене тролить. Амплітуда широка. Спробуй критикни, не відчепишся.
Зневага моя забезпечена. Та це лише заводить Сушка. Вампірить.
Саме ця персона писала: якщо ми підемо з ПМ, то сайт загибіє. То вирішив доконати? Мало на ФБ сторінок, де збирає вподобайки...
Знайшов на сайті прихисток. Пише такі вірші то про свого друзяку, то на когось іншого натякає. Ось недавно перекидалися Сушко і його друг-опонент глумливими дисками-віршами. Миру-злагоди не буде без взаємоповаги. Щирої чи хоча б позірної.
Сушка не приваблює висока поезія. Її майже не читають. О так!
Та й чи здатен він слугувати одній вимогливій музі? У нього їх повен альков - уявних. Лоскоче.
Ницість, всеїдність отаких типів очевидна. А ще коник - яро кпинить байдужих і... хоче бути "пришелепою", у вірші новому зізнався.
Та невже модератору байдуже - анонсування таких публікацій?
Якби я сприймала цей ресурс, як винятково чиюсь власність, давно б пішла.
Думалося, що сайт і автори потребують допомоги. Я ж радила ПМ новачкам.
Пане Ляшкевиче, Вам час озватися: навіщо ви пригріли тих, хто доконає ПМ?
Коли я звідси йду, настає гнітюча тиша... на головній переважно однотипні вірші, майже ніхто не коментує новачків. Я, щоразу зачиняючи браму, бачу, що там лишаються автори, які нікому не потрібні. Ні Вам, ні майстрам.
Є кілька групок, члени їх активно коментують один одного тексти, там звичне захвалювання-солодкоголосся. У ті світи-конгломерати я не вхожа, не прагну їх ворушити. Зрештою, мені це не потрібне: численні огріхи їхніх віршів задарма не виправиш. Допомогла декому - дякували. Приємно.
Цього разу Вікторія Торон розмістила вірш про тих, хто не повернеться на сайт. Він і про мене.
Я озвалася під її поезією. Бо справді не планувала повертатися. Пояснила, чому саме пішла. Вона написала, що Ви мали б захищати мене від наскоків нахаб, та цього не зробили. Вибір на користь любителів драчок. Перебувати тут без захисту модератора немає сенсу.
Лавина коментарів пана Гупала... назвиська.
Навіщо? де ми знаходимося? Це поетичний ресурс? Потім Ви переді мною вибачаєтеся за чоловіків, що так низько опускаються.
То наведіть на ПМ лад - нарешті. Забанюйте за образи - а не за те, що хтось зауважив росмову, як було колись зі мною.
Вибіркова прихильність Ваша і лояльність до бешкетників чи й бандитів сайту помітна.
Призначте редакторів, я на таку роль не погоджуся, чи модеруйте самі, навіщо ж обертати ПМ на майданчик для драчок? Я їх не ініціювала.
Не просто прикро, а бридко - на головній анонсується то про козу, то про відьму. Оці натяки параноїдальні.
Наша країна в мініатюрі - цей сайт.
Я тримала форпост, слугую Поезії.
Напади неадекватних, які, можливо, побоюються критичних зауважень, аматорів випади - допоки?
Колишні вороги дружать проти... все - як у реаліях. Жити непомітно - такий посил однієї з Ваших публікацій.
Цікавий. Та знайти апологетів не вдасться: якщо ПМ створений для самовдосконалення, медитацій, то всі мають бути ПРОСВІТЛЕНИМИ. Тоді відбір і модерація, а не вседозволеність та шабаші...
Поки що - прояви агресії віршоробів та закомплексованих аматорів. Відомі поети на ПМ довго не витримують.
І їхні сторінки можна обходити, замислюючись: чому ж вони пішли з цього сайту... чому холонуть брами.

Недомовки...напівнатяки...
Трохи глуму, бодня патоки.
У зневазі - усміх сонячний...
- Любі друзі! Годі! Боляче!

Хочу бути пришелепою:
Сни, уява - темні сепії.
Ані думки, ані здібностей.. .
Тільки маю міх нещирості.

А з-за Ворскли кізка бекає,
Всіх вважає недалекими.
Прагне слави, шануваннячка,
Дулю-ратицю - тиць з-під платтячка.

Похвалити б мару-вельбучницю -
Мед єлейний стократ окупиться...


2

Нехіть-похіть, віршатка з прозою,
Літо жебрає сонця в осені.
Сварка-бійка зим із веснами,
Штовханина носами, персами...

Похвалю! І перо піїтики
Умочу у бельмесну критику!
Відьма пальцем на мене свариться.
У правиці дубова палиця...

08.01.2019 р.

У срібному гамаку
Зимонька гойдається,
Гарну пісеньку дзвінку
Вітер їй присвячує.

Слухає його вона,
Мило усміхається,
Мабуть Зимонька-Зима
В нього закохалася.

Бо не злиться, не мете,
А сонечком радує
Та сніжинками цвіте
Так, наче трояндами.

2020 р.

Вступ
"Церемонія вибору"

...тьмяне світло, сірі стіни
І жодної душі, лиш тіні,
Вона стоїть посередині,
А перед нею вибір...

Якийсь голос її кличе:
"Підійди до мене ближче"
Вона підходить ближче й бачить
Широкий стіл, а на ньому дивні чаші...

Розділ 1
"Зречення"
У тій першій чаші гладке каміння сіре.
Таке, як сірі маси в цьому світі.
Тут ніби все засновано на вірі.
Нас учать вірити, надіятись, любити,
Нас вчать зрікатись всього й заради когось жити,
Лиш в Театрі ролі альтруїстів
Розібрали лицеміри-егоїсти.
Тут неважливо прозаїк ти чи лірик
Ти народився сірим,
Серед сірих будеш жити
По-їхньому "вірити", "надіятись", "любити"
І як тільки станеш іншим -
Не таким як всі, мудрішим!
Як тільки перестанеш бути сірим,
Тут же Система тебе знищить.

Вона знала, що думки її набагато глибші.
В руках вона тримала палітру кольорових фарб,
Тому пішла до наступної чаші далі,
Бо не хотіла жити серед сірої маси, як жалюгідний раб

Розділ 2
"Ерудиція"
А у другій чаші вода прозора
І зорі там у тій воді.
Можливо там у тому місці
Найде вона зорю собі.
Як тільки появилася надія,
Вона ніби в воду подивилась -
Зрозуміла!
Вона побачила всю правду,
Що в світі тому всі змагаються за владу.
Цим світом правлять тільки гроші
І твою долю вирішують якісь леді і вельможі.
Тут вже давно забули про громаду,
Всі тільки й думають про прибутковішу посаду.
Тут всі такі освічені й розумні.
"Та чи добре це?" - з'явився в неї сумнів.
Цей світ потоне скоро у прогресі -
Про це вже пишуть у книжках і пресі

А вона не хоче жити, як у клітці
Вона хоче творити і вірші писати.
У неї скільки всього в душі і в серці,
Але їй приходиться мовчати.

Розділ 3
"Безстрашність"
Тепер вже третя чаша перед нею
Тліли там вуглі гарячі
Вона сама горіла там неначе
Горіло й серце там з душею.
У світі цьому набагато тяжче жити
Тут сила всьому голова
Не можна вільно писати й говорити
Бо вбити можуть навіть за слова.
Диявол тут на місці головного
Тут ніхто не вірить в її Бога
І запах гнилі тут повсюди
Бо в цьому світі гнилі люди.

..черстві й жорстокі
Вона ж шукає просто спокій

Розділ 4 і 5
"Щирість" і "Дружелюбність"
В четвертій чаші лежать уламки скла
Тут щирі і правдиві брешуть без числа
Тут щирі і відверті одягнули маски
Пітбуль і стаф як блакитноокі хаскі
Вони всі твердять знову й знову:
"Спочатку було слово.."
А потім кажуть: "Це казки для стада!"
Вони ж самі заплутались, де правда.

П'ята чаша наповнена землею
Та ти копни її поглибше
Дізнайся, що лежить під нею
Це все не те саме, це інше..
Брехати тут уже нормально
Двуличні тут як в себе вдома
Вони це називають: брехня на благо
І роблять це усі свідомо.

..такі світи у чашах цих
Не знайшла вона собі місце ні в одній із них

Заключна частина
"Дивергент"
В голові її весь час питання
В чому сенс людського існування
Хто насправді ми такі:
Мішки з кістками чи матерії тонкі?
Вона не знає бути чи не бути
Вона краще хотіла би усе забути:
Обличчя, голоси, маршрути
Закрити очі і заснути
І більше їх не відкривати...

Та все ж вона зробила вибір свій
Це буде світ її фантазії і мрій
Це як смерть Дедала та Ікара
Це як життя Ернесто Че Гевара
Слово - її зброя, інструмент
Вона з моменту цього - дивергент.

Свято Різдвяне заходить в домівки.
Вранішнє світло торкнеться вікна.
Дива чекаємо, може, вказівки
з Вищих Небес. Повноводна ріка

хвилею змиє усі негаразди:
смуток, хвороби, тривоги, печаль.
Зможуть позбутись залежної пастки
всі, бо лягла Благодаті печать.

Божої милості будем благати!
Ми у обіймах чудового свята!

07.01.2020
Свідоцтво про публікацію №120010710119

Ступаю по крАю, що крок, то помИлка,
Спинитися годі, туман в голові
І я розчиняюсь у темряві стрімко,
Самотньо спазмую у серці, в крові.

Ти можеш пробачить, чи схочеш спинити,
Забути провину і власний маршрут,
Минути цю зИму, дожити до літа,
Згорнути минуле, довіру вернуть?

І я на краЮ, а між нами та ж прірва,
Потворні слова із стотисяч «пробач»...
Сьогодні ж Різдво, а я вірю так в диво,
Ти ж пОдружка віддана серед невдач...

07.01.2020

Січе січневим снігом снігопад
Літами ловко ловить липне лютий
Бурульки березневі брунькопад
Квітневий край красою квітне круто

Травнева тінь танцює танець трав
Червоний червень чорнії черешні
Липневий луг лінивий лоскіт лав
Серпнево світять смерками сердешні

Вже відганяє вересень вогонь
Живописання жовтня жовтувате
Лінивий листопад літун либонь
Грудками гонить грудень гранувати
31.01.19

Ваші сни обвисають верхівки ялинових крил.
Сни-сніги во зимі.
Мов ракети, злітають у вирій різдвяні дерева.

Десь у висях божественних поміж астральних світил
місяць-мім, сонце-мім
ходять в одягах духів по пащі космічного лева.

На арені Сатурна Я зводжу новий Віфлеєм,
сію звізди дзвінкі.
Хай Галактика чує, як Я у Різдві веселюся.

За морозами сірими вдарена ніч ледве є.
Діти ветхих віків
засівають зерно́м вас, безшумно воскресши у музі.

7 січня 1996 р., Київ

Радіє ситий люд! Христос Воскрес!
Пейсах. Дзумить Спасителю осанна.
А я чекаю кари із небес:
Ця ніч для мене, грішного,- остання.

Бо не прощав насилля ворогам,
Не вірив сліпо писаному Слову.
Від віри - присок, сажа, пилюга,
Любов до Бога - казка бірюзова

Тож від небесних брам віддав ключі,
Пішов на фронт, зі світла в чорну темінь.
Чого ж у сни приходиш уночі,
Вимолювати прощення у мене?

Бо я - твій син - загину. Як і ти.
Не на хресті - москаль заріже лезом.
Не страшно, я уже немолодий,
Але як ти, мій Батьку,- не воскресну.

Усе життя не відав отчих рук,
Обвик до самоти, отрути, скверни.
Не плач, мій Тату. Я - лише байстрюк,
Свята душа, присуджена геєні.

07.01.2019 р.

На нічній автотрасі –
Легкий вітерець.
Травичкою пахне
Теплий простір увесь.
Вдалині я побачив
Мигтючі вогні.
Злипалися очі,
Я вже був в напівсні.
Де б ніч перебути мені?

З нею стрівся я в дверях.
Почувши долі дзвін,
Я подумав собі отак:
«Це рай чи пекло –
Що пророчить він?»
Шлях вона показала,
Засвітивши свічу.
І лунали голоси якісь –
Здавалося, я чув…

Щиро просимо в готель «Каліфорнія»!
Місце чарівне
Душу сколихне.
Вдосталь кімнат має готель «Каліфорнія»!
Тут у всякий час
Радо приймуть вас!

Думки у неї химерні.
У неї є мерседес
І ціла купа милих парубків,
То – її «френдс».
Їхні танці надворі –
Млосні чуття.
Цей танець на спомин,
Той – для забуття.

Попросив принести я
На мій смак вина.
«На жаль, з шістдесят дев’ятого
Цього вже в нас нема».
А здалеку лунав хор голосів отих.
Ти прокинься тихенько вночі,
Щоб почути їх…

Щиро просимо в готель «Каліфорнія»!
Місце чарівне
Серце розітне.
Де дні марнотратять – це готель «Каліфорнія»!
От сюрприз: тобі
Треба алібі!

Дзеркало на стелі,
У цебрику – шампань…
І ти сказала: «Всі ми тут в’язні, проте
В силу своїх бажань».
І у хазяйській залі
Зійшлись вони на обід,
Ударили звіра ножами,
Але не змогли убить.

Останній мій спогад:
Як біжу я до дверей,
Щоб перехід знайти туди,
Де я був у переддень.
Дарма! У програмі
В них – лиш приймання, без меж.
З номера в номер ти переїжджай,
Та звідси не втечеш…

2019

Онук, що у столиці модний кутюр'є,
приїхав у село провідать прабабусю.
Старенька - глухувата, їсти подає,
розпитує про справи, хоче бути в курсі.

І він розповідає: "Падаю із ніг,
зірки дістали, чорнороті папараці".
А бабця думає, не приїздив торік,
під небом ночував, робили операції.

Дизайнер з апетитом уплітає борщ.
Зажурено бабуся дивиться на дреди,
на бороду кудлату - точно правнук бомж,
подерті джинси і на голу ногу - кеди.

Сльозу пустила, як зібравсь в дорогу гість
сказала: "Залишайсь, не випущу із хати!
Ось дідові шкарпетки, одягай, не бійсь,
знімай штани, швиденько залатаю лати".

2018р.

                   I
У дні Різдва, коли у високості
ярило-ладо осіняє світ,
іде Василь до братії у гості
на свят-вечерю вже багато літ.

Іде ще молодий, красивий, гордий,
несе гарячу душу на вівтар
своєї нені, у її господі
являє світу свій високий дар.

Сіяючі протуберанці серця –
палаючий і досі оберіг.
Але і Бог, як у людей ведеться,
на цій стезі його не уберіг.

Його убила партія народу
за щире слово, за любов щемку
одну-єдину на його віку
у боротьбі за волю і свободу.

                   II
Ой не одного мучили за те,
що обирали поприще святе,
молилися не ідолу, а Музі...
У казематі отруїли Стуса,
а Симоненка «вчили карате»
опричники скаженого Союзу,

І не одні ідеї москаля
на капищі, на бойні і на прощі
косили не одного Василя.
Смішили не оті партійні мощі,
а дві калоші на Червоній площі
у показній мізерії Кремля.

                   III
Незламний дух формує наше кредо,
саме життя огранює девіз –
хоча б на постать бути попереду
партійної єпархії лакиз...
..................................................
...але – куті не передати меду,
наповнюючи істиною зміст.

                 Епілог
Його іще живого поховали
у карцері серійні канібали,
але і досі небо, і земля,
і неземні Маріїні хорали
озвучують ідеї Василя,
винищуючи іродові зали.

06.01.20

1

Поезія - плин монологів,
плетіння єдвабів-шовків.
Вели за чорнильні пороги
Три долі - химерні, прудкі.

Наснились лелеки, телята,
Супою черінь і гора,
Безбарвні дощі-дистиляти,
чавунчики, гай, дітвора.

Росла, поспішала, яріла,
губила підсаки, сліди...
Обсіли метелики. Біло.
Дорога вузька - зі слюди.

2

Хитаю шезлонги апатій.
Дзуміння тривожне - вгорі.
Це кришаться зорні печаті.
Сургуч опада в чагарі...

Минулля пішло по безналу.
Заводу іржава труба.
Хват нищив і множив зухвало.
Журбу відтіснила злоба.

А заячі душі морквини,
знай, ділять - на трьох, чотирьох.
Плутарха би в цю плутанину -
описувать кублиська й мох.

3

Новітня мозаїка сюру.
Клеопа в Еммаус бреде.
Вимріюю мир, кучугури...
І руно овече руде.

Сокочуть осінні курчата.
Зоря возсіяє крізь дим.
О книго моя розпочата,
Мережана жалем твердим.

2018

Дощі у січні - вже не дивина.
А мариться хмільною хуртовиною!
Де під пахвою втомленого дня
Чуттєвий щем накриє нас лавиною...
Нехай би засніжило, замело!
І ну їх - ті блютузи із вай-фаями! -
Лиш ти і я.
І сонце, що зійшло...

Передріздвяним сяєвом світаємо...

вітер жене порохно по сухій землі…
і ні дощу… ні роси… ні сльози – прохолодне небо
кволо лягає на стомлені ковилі –
Нут огортає собою сумного Геба…
хочете, очі, я вам покажу красу?
годі вдивлятися у далечінь печальну…
пасмом в нічному небі погойдується Хонсу́
і за сріблястим сяйвом ідуть прочани…
ходить Марія по вибілених пісках
і усміхається кожній новій стежині
з болем вдивляючись у чудернацький анх
у перебиті вогнями хмари ожинні...

марить Марія заслухана в голоси…
стогне пустелею Йосипова знемога…
у пірамідах завершуються часи
і відкривається вічне мовчання Бога…

Два брата йшли полем
Вже змучені горем
На сердці обох , великий т'ягар
Бачили море, хвилі, прибої
Бачили біль,смерть близьких їх страждань
Море із крові, лилося рікою
Хвилі від вибухів, все зносили вщент
І не було, кінця тим при-боям
Всім вже вижалося, ось і кінець
Та протримались, всеш не здалися
Якою ж ціною, виграли бій?
Як же багато, вже невернеця
Врідні краї, братів і синів.
06.01.2020

Я не лечу, і не іду, й не їду
у невідомі далі і краї
і не лишаю за собою сліду,
де не було і ще нема її.

Якщо вона Снігуронькою буде,
а я до неї все-таки піду,
нехай почують недалекі люди,
яку я їй щедрую коляду.

Тоді вона не буде нічиєю
і при мені залишиться тією,
яку чекаю у своїм саду.

І хай тоді лютує завірюха,
а я ще закохаюся по вуха...
Хай гріє, поки іншу не найду.

01/20

Вона була мудрішою за ту,
з якою зустрічався у неділю.
Добрішою за щиру простоту,
що при надії - пестила надію.
Гарнішою за чарівну куму,
світлішою за багатьох білявок.
Та він весь час їй зраджував тому,
що не могла терпіти чорних п'явок.

5.01.2020р.

Різдво в теплі. Перетрудився грудень,
так ніби був найкращим двірником, –
відлигу висушив, пустивши сонце в груди,
злизав льоди відмерзлим язиком.
Мо’ завтра в лісі вискочать опеньки,
й розкажуть їжаки останні сни,
як грудень розлюбив зиму стареньку
й атлантикою дихав до весни?
Він вивів на коричневу дорогу
у рік новий здивованих людей,
які вперед ішли далеко й довго,
але морозу не знайшли ніде́.
І навіть січень, заступивши стиха,
нікого не побив і не посік.
Мабуть, ми стільки натерпілись лиха,
що вже настав найлегший теплий рік?

19 грудня 1994 р., Київ

Прилетіла пташка, сіла на ялинку.
Лапками відчула, що колючі гілки.
Та які ж солодкі аромати хвої!
Мабуть, подарунок феї лісової!
В захваті дивилась пташка на ялинку.
Щебетала радо, змовкла на хвилинку.
Дивне серед лісу дерево зелене
серед чорно-сірих ясенів та кленів.

Спілкувались довго, щиро та охоче.
Тільки в цих стосунках щось було пророче.
Не чекали лихо, та прийшло неждано:
Дерево зрубали якось на світанні.
Прилетіла пташка: де ж моя ялинка???
В пошуках кружляла, майже без зупинки!!!
Здогадалась раптом: новорічні свята!
Хтось її красуню буде прикрашати.

Ясеням тривожно та й сусіду-клену:
Боляче сприймати їм нестерпну тему.
Що росте навколо, то живі істоти.
Прагнуть до любові, захисту, турботи.
Як створити чудо? Треба зайві віти –
в зібрану ялиночку й іграшки надіти.
Штучна також гарна, порадіють діти!
Лісові ж дерева – це скарбниця світу!!!

05.01.2020
Свідоцтво про публікацію №120010507305

Премійованих - тьма...
"Долучайся... - шептав міхоноша. -
Там підлещувань луки, бджілок медоносних - рої.
Ти - у ніші поез. А на белебні бачу хороших,
всі умільці годити, усі непохитно свої...

Там лиши вподобайку... Скажи про банальне три слова.
Стань у ряд довжелезний, знайди маслечка і підмаж".
Розглядаю парцелу: іржаві підкови... полова...
Мій пегас десь літає, упав у гірчицю плюмаж.

На танцполі, на сцені, - усюди хосени та схеми.
Павутинні зв'язки нерозривні, хоч торсай, кричи.
Прісноводні пташки, знай, клюють очеретну флоему...
Блискотіти між дятлів жар-птиці? Немає причин.

2020

Проповідує піп не те
(нащо слухати пустобріха?) :
"Поважайте усіх людей,
Не бажайте злостивцям лиха..."

А кацап увірвася в дім
Ґвалтувати вагітну жінку.
Гарно нелюда "охрестив",-
Він тепер безрукий каліка.

Інший біс розстріляв сім'ю
І поцупив святу іконку.
Нині з черепа ката п'ю
Кров його, наче самогонку.

Хоч і знаю свій епілог -
Воюватиму до загину.
Бо не скаране чорне зло
Буде нищити Україну.

Дружба з ворогом? Глупсто. Блаж.
Не клюю на таку пастельку.
Затовчу миротворчу фальш
Москалеві кілком у пельку.

Милосердя до зла - наврок,
Воїн треба людві - не пастир.
З кулаками - живе добро,
А беззбройне - загине в рабстві.

06.01. 2020 р.

Вже зостарений досить,
Я, рвучкий, мов колись, –
Хочу в синь, а не в просинь,
І не вглиб, а увись.
Відкидаючи острах
Без усяких вагань, –
Прагну вигуків гострих,
А не лживих шептань.
Щоби стати героєм
І не тихо піти, –
Треба справжнього бою
А не мсти тяготи.
Хочу щирих відносин,
Та за честь борючись, –
Рвуся в синь, а не в просинь
Чи у сутінь кудись.
05.01.20

Як сміється і співає радісно малеча!
Бо на неї вже чекає сяючий Святвечір.
Зимонька готує Землю - сповиток біленький,
Бо народиться ось-ось Той, хто всім рідненький.
Щиро-рясно Небеса снігом посипають:
В білосніжні пелюшки душі сповивають.

Хто тебе одурив той собі збудував міст-
"Будеш ситий і сито твоє буде завжди з водою"
Хтось шукає в цім сенс. Хтось знаходить таємний зміст.
Хто ж тобі буде Юдою змішуючись із юрбою7
Та юрба себе тішила шилом.І шили ті-
ні шовками білЕними,ні волосінню прозорою-
Десять смертних гріхів.І щоб ти,захлинувшись підозрою,
Не до мене горнувсь- до своїх ненаїдних катів.

Сьогодні все! Мені потрібно йти.
Не зупиняй, хапаючи за лікоть!
Я не скажу – у всьому винна ти,
Промовчу, що абсент – найкращий лікар.

Прости мене, як я себе простив!
Що обіцяв, не згадуй, не нагадуй!
І не такі розводили мости,
А потім називали мене гадом.

Я перетну незаймані ліси,
У лебедя поцілю з арбалета,
Лишу тобі і ти його з’їси..
А я? Мене ковтне голодна Леда.

Живемо, наче ми не на власній землі,
Нас і поруч не чути. А так, взагалі,
Ні розмови не буде й промовця,
А згадають кремлівського горця.
Повні пальці його , як масні хробаки,
І мов гирі пудові - слова-вірняки,
Тарганові глузують вусища
І халявно блищать чоботища.

А круг нього з вождів тонкошиїх бурдей,
Він прислугою тішиться напівлюдей -
Хто вищить, хто м’явчить, хто кигиче,
Він один лиш бабаїть і тиче.
Як підкови у дар - за указом указ:
Кому в пах, кому в око, у лоб, і, всякчас,
Що не страта у нього – малина
Для широких грудей осетина.

Коли я думаю про все,
процес виходить з-під контролю –
я переходжу на есе:
пишу про вибір, час і долю.

А потім згадую про сенс,
святого вуйка із мотивом.
Нема афекту – раптом: Бемс!...
і я в ряду з щурячим рилом.

А ще про цілі і мету
(до них не близько ноги бити),
і про свою… ач, правоту,
щоби повчальників дражнити.

А наостанок про святе,
про душу, Бога і спокуси,
і замовкаю. То таке –
вагання хибного укуси.

Отак, подумаєш про все,
воно в ніщо тікає спішно,
і те ніщо його несе
туди де лячно, а не смішно…

02.01.2020

Ох, тяжкі часи настали, –
Бідкався Микита,
Владу всю узурпували
Зло́дії й бандити.

В печінках уже засіли
Кляті лиходії –
Бо простому чоловіку
І украсти ніяк.