Сьогодні встали рано з дідусем,
Бо в ліс сходити з вечора зібрались.
Наготували в торбинки усе.
Хоч і весна та ще тепленько вбрались,
Поснідали та й хутко подались,
Щоб повернутись встигнуть до обіду.
Шлях по травичці по м’якій стеливсь,
Що пригиналась до землі по сліду.
Ліс нас пташиним гамором зустрів,
Я йшов та розрізнити намагався.
Дідусь же попереду мене брів
Та до усього пильно приглядався.
Шукав він трави й квіти, що якраз
Збирати треба (знає він, що робить).
До нього всі приходять повсякчас
За ліками від всякої хвороби.
Він і мене потроху приуча,
Розказує: коли, де й що збирати.
Я трохи й розбиратися почав,
Хоч, звісно, знаю зовсім не багато.
Сорока десь озвалася нараз,
Мабуть, почула, що чужі у лісі.
Це вона точно сповіща про нас.
І гамір стих… От страхопуда бісів!
Я озирнувся – де ж вона сидить,
Що нас змогла побачити здалека.
Ах, он вона, клятуща, скрекотить!
На дуба її винесла нелегка.
Аж тут дідусь: - Онучку, йди сюди!
Я покажу тобі цікаву штуку.
Сороку кинув та й подавсь туди,
Освоювати знахарську науку.
Дідусь попід горіхом зупинивсь
І щось в траві там пильно видивлявся.
Я підійшов, а він : - Ось подивись.
Ти ще з таким, мабуть, не зустрічався.
З-під листя тогорічного й трави
Якась незнана квітка виглядала.
Я ароматні запахи вловив,
Які вона навколо роздавала.
На стебельці усіяно квіток,
Нанизано, мов дзвоники рожеві.
Дрібних кружляє різних комашок
Навколо них та ще й джмелі важенні.
- Дивись, онучку, бо цей цвіт такий –
Лиш пару тижнів відцвіте й немає,
Сховається в підземний сховок свій,
Тоді уже його попошукаєш.
Вона отруйна… Так, що не чіпай.
Я сам зберу…. Якраз пора настала.
А помага від раку, пам’ятай,
Лікує і других хвороб чимало.
- А як же зветься диво це нове?
- Та як народ його не називає:
І хрест-трава, і цар-трава зове,
Семіугодник ще він назву має.
Чешуйник, можна в декого почуть,
Трава мишина, боровець, іно́ді
Ще виноградом земляним зовуть
І, навіть, потаєнниця. В народі
Багато назв, але частіш всього
Петровий хрест рослину називають.
- А чому саме так зовуть його?
- Бо, як його коріння виривають,
Воно росте у вигляді хреста…
Галузиться хрестом у різні боки.
- Чому Петрів? – дідуся я спитав.
- Ну, кажуть, що колись, в далекі роки
Петра розп’яли на хресті такім…
Того, що браму в рай охороняє.
Він був поміж апостолів одним.
Можливо, так, можливо, ні – не знаю.
Бо чув від діда інше я колись
Про те, чому цей цвіт так дивно зветься…
Онучку, ти уважно придивись,
Можливо, ще зустріти доведеться.
А я тим часом квіточок нарву
Та ще коріння трохи накопаю.
Бо оці квіти скоро відживуть.
Ти ж бачиш – листя взагалі не мають.
Насправді – це рослина – паразит.
В чуже коріння вчепиться й жирує.
Лиш навесні прогляне в білий світ,
І під землею цілий рік гарує.
Росте, з дерев всі соки випива,
Там, під землею сили набирає.
До пів центнера вироста бува…
А звідки назва? Добре пам’ятаю,
Як мій дідусь мені розповідав
Одну легенду чи то байку, може
Про те, звідкіль цей хрест Петрів постав.
Я й досі пам’ятаю слово кожне,
Так ця легенда вразила мене…
Колись село стояло попід лісом,
Коли хто їде шляхом – не мине.
Жили там люди-землероби, звісно.
Одна сім’я в селі тому жила.
Про неї всяк поважно одзивався:
І жінка працьовитою була,
І чоловік роботи не цурався.
Тож було і у полі, і в дворі….
Одне погано – що дітей не мали.
У всіх вже місця мало дітворі,
А ці іще й одного не надбали.
Й молилися, й до знахарів ішли,
Вона уже і плакала ночами…
Аж якось (вже й не молоді були)
Вона відчула – скоро стане мама.
Ото уже їм радості з того….
Як строк прийшов - то сина народила.
Петром в честь діда нарекли його.
І вже ж носились, так його любили.
Він ледве хлипне, вони тут як тут.
Не дай то Бог, якщо іще й заплаче.
Ледь не поклони біля нього б’ють,
Нікого крім Петра свого не бачать.
А він росте, неначе із води,
Вони навколо нього метушаться:
«Туди, синочку, краще не ходи…
Тобі ще рано братися до праці».
Самі ж працюють, б’ються, аби він
Мав що вдягти, та що смачне поїсти.
І день, і ніч не розгинають спин,
Немає часу, навіть, і присісти.
Вже син і батька зростом перегнав,
А все маленький, все не до роботи.
Вже звик, що хтось за нього працював,
Йому ж до того не було охоти.
Проспить пів дня, на лавці посидить
Та і горлає : - Мамо, їсти дайте!
Вже люди почали їм говорить:
- Та ж ви синка до праці приучайте!
А ті: - Ще рано. Та ж воно мале.
Нехай ще трохи підросте, змужніє.
Хтось, може, і повчив би їх, але…
В чужу сім’ю хто ж влазити посміє.
Отак і виріс, вибехкав синок.
Уже пора й женитися настала.
Вже мати придивляється одно,
Кому б вона синка свого віддала.
Така, щоб працьовитою була
І щоб Петру не надто дорікала.
Хоча з дівчат нікого із села
Вона до свого сина не рівняла.
Та і яка б за ледаря пішла.
Всі ж добре знали, що воно за птиця.
Тож мати десь в чужім селі знайшла
Сирітку, працьовиту молодицю.
Поставили і хату молодим,
І шмат землі одрізали чималий.
Та батько всім опікувався тим,
А вдома мати бігла, помагала.
Два господарства вже тепер тягли,
А син не брався й за холодну воду.
Невісткою вдоволені були,
Бо синові вона, здається, годить.
А він сидить та чухає живіт:
- Який мій хрест? Важкий мій хрест!- зітхає.-
На світі вже живу багато літ,
Але не все, чого хотів би, маю…
З тяжкої праці матінка злягла.
А через рік і батечка не стало.
Тяглася жінка, як лише могла,
І в полі, і удома працювала.
Усе годила ледарю тому.
Та, врешті, і сама зійшла в могилу.
А як же йому жити одному?
Він же ледачий та іще й невмілий.
Лише сидить про хрест тяжкий зітха.
І як йому його нести одному?
Чому до нього доля так лиха?
На світі не потрібен він нікому.
Знайшлася, правда, на селі одна,
На господарство чимале зманилась.
Та запряглася, кажуть, як дурна.
За рік до невпізнаності змінилась.
Лиш очі залишилися одні,
Бо ж дні і ночі мусила робити.
А він то спав, то сонний чуманів,
Хотів лише поїсти та попити.
Коли і цю жону в могилу звів,
Устиг із неї висмоктати соки,
Знов про свій хрест тяжкий заговорив,
Який несе він вже багато років.
Зітхав, зітхав, від голоду марнів,
Бо ж не умів і їсти зготувати.
Ніхто ж за ним глядіти не хотів.
Тут і своїх проблем у всіх багато.
Так скоро він від голоду й помер.
Душа на небо піднялась поволі.
Зустрів її святий Петро тепер,
Проглянув пильно книгу його долі
І мовив: - Ти прожив, як паразит,
З батьків, жінок ти висмоктав всі соки.
Тож повертайся знову у цей світ,
Живи так далі, аж до часу, поки
Навчишся не лише про себе дбать,
Але корисним і для інших бути.
Людиною тоді знов зможеш стать…
Останнє, що Петро устиг почути –
Як голос незнайомий пробасив:
- Хотів ти легший хрест собі дістати?!
Ну, що ж, Петро, оце твій хрест. Неси!
І довелось Петру цим квітом стати.

Страшні аварії в повітрі.
Перелік їх значний, на жаль.
Та тільки інколи Всевишній
спасіння надсилає сам.

Кому? Коли? Це вибірковість?
Чи доленосний часу збіг?
Не віриться у випадковість.
Смертельний вчора був політ.

Їх двадцять сім у екіпажі.
Дорослі й двадцять юнаків.
Курсанти й вчителі зі стажем.
Та врятувався лиш один.

Один! Який, так відчайдушно
гасити полум’я почав!
Товаришу на поміч дійсно
він кинувся, хоча не знав,

що буде далі! Ці хвилини...
у вічну переходять мить...
Обрав Господь одну людину.
Він долю кожному вершить.

26.09.2020
Свідоцтво про публікацію №120092705276

У мене муза – незвичайна діва,
що може сотворить немало дива,
а інколи десь забреде надовго,
і днем з вогнем не знайдеш її томну.

Вона зненацька може заявитись
та так невчасно, що не дасть помитись.
Буває ще на горщику впіймає,
сидить десь поряд і не заважає.

А то прилипне прямо у авто,
ніщо їй не завада і ніхто.
Зненацька щоб не втрапити і халепу –
мерщій на гальма, краще ніж до склепу.

А інколи піймає за обідом
чи на балконі, як милуюсь видом.
До теплої буває ванни влізе,
тоді корито стане як валіза.

Вночі вона немовби чорна кішка
поладилась залазити у ліжко.
Шмигне під ковдру і собі дрімає,
а в мене сну до ранку вже немає.

Та хоче досадити ще мені –
припреться боса прямо уві сні.
Який тоді там в біса відпочинок,
хвать олівець і пишеш на починок.

А завітаєш лиш до інтернету,
вона хитрюга суне по паркету.
Їй все одно, вірша ти пишеш, пулю,
завжди тримає у кишені дулю…

Не дасть спокійно глянути кіно
чи партію у шахи, доміно.
Та і цього здається їй замало,
учора в ополонку завітала!

Не встиг пірнути у холодну воду,
вона вже тут, хоч і не знала броду.
Мороз такий, що пальці задубіли,
та музі геть нема до того діла.

Прийшлося все навіяне потому
нести в „макітрі“ до самого додому.
Родилася така вже „Гра ілюзій“,
донині не позбувся всіх конфузів.

З тих пір готовий завше я до бою,
бо ноута ношу завжди з собою!

У великих будяках під широким листом
Їжачок малий сховавсь, все пихтить і свище.
Кілька кроків лиш ступив - примостився зручно,
Небезпеку він почув,у клубок згорнувся.
Не зачепить вже ніхто їжачка під листям,
А ні злющий сірий вовк, а ні лиска хитра.

2020 р.

Стріла летіла
Убити не хотіла.
Поранити не хотіла
Налякати не хотіла.

А налякала.
А поранила.
А вбила.

Стріляла людина.
Людина бачила ціль.

Живу.

16 січня 1994 р., Київ

Тендітно-мила і струнка
крокує жваво по алеї,
тримає зонт її рука –
земна, прекрасна галатея.

Чарівна осінь навкруги,
кружляє в танці жовте листя –
відлуння літньої жаги,
руде, червоне, золотисте…

Дощу симфонія звучить
під перестук її підборів
і не змовкає ні на мить
стакато у осіннім хорі.

Троянди зачекалися на тебе
у кришталевій вазі, на столі,
і з вишини в Інгул упало небо,
а ранками уже бракує слів…

Нагадує про тебе, моя мила,
мартіні келих, лишений цукат,
вчорашній запах, люба, твого тіла,
твого волосся ніжний аромат…

Неприбраним стоїть і досі ліжко,
здається вже десятки довгих літ…
Усе чекає на твою усмішку –
картини, книги, ружі, навіть кіт!.

Жила у Римі дівчина Тарпея,
Що мріяла прославитися чимсь.
І злота блиск – це щось було для неї –
Дурне дівчисько – краще не дивись.

Даремно пестиш ним уяву хвору,
І мрієш ти про нього кожну мить.
Воно блищить лише тобі на горе…
Та грішного бажання не спинить.

Рим заснували злодії, бандити…
Ромул і Рем очолювали їх.
Жінок не мали й хіть удовольнити
Бажання те подвигнуло на гріх.

І влаштували ігрища святкові
На честь морського Бога Нептуна.
Й своїм облесним запросили словом
З жінками йти – сусідів сабінян.

І ті прийшли довірливо на свято,
На підступ не чекаючи ніяк.
Дочок, дружин зуміли відібрати
Ватаги римлян – злих заводіяк.

І сабіняни, як один повстали,
Щоб покарати злодіїв гидких.
На лівих, на руках вони всі мали
Прикраси із браслетів золотих.

Тарпея з римлян – донька полководця –
На золото пожадлива була.
І Рим, і батька зрадила та доця,
Як огорнула темряви імла.

За золоті браслети, ох, Тарпеє,
Міські ворота відчинила ти.
Прикраси чарівні летіли в неї,
Та полетіли й воїнів щити.

І від щитів ударів полягла ти,
Тобі зневагу воїни несуть.
Страшна покари Божої ця суть –
За зраду і зажерливість розплата.

11 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Хрести… Беруть хрести на свої плечі люди.
І мріють, аби ноша легшою була,
Аби її не змінювала доля дуже,
А ще дорогою по рівному вела.

Вони воліють, оминаючи підйоми,
Жадану нішу полонити у житті.
Кому потрібні болі і судоми,
Щоб на вершині бачити свої хрести?

Коли усе поволі лине течією,
Без дії вітру у полоні марноти.
Душа не думає, що буде за межею,
І ношу долі обертає у плоти.

Але є ті, які воліли іти далі,
І не обмінювали долю на медалі,
Долаючи нові висоти у собі.
І оминаючи у суєті печалі,
Не утішалися дещицею моралі,
Свої хрести не залишили марноті.
2020

Чим пахнуть ранки? Росами зірниць
і молоком туманів на світанні,
і глибиною погляду зіниць
твоїх очей, наповнених коханням.

Чим пахне день, що з ночі постає
на обрії ранковою зорею?
Пташиним співом, що єство своє
натхненно сіє ранком над землею.

Твоє волосся манить чебрецем
із домішкою рути і любистку…
Підносячись над щастя острівцем,
дарує сонце нам надії вістку!

І
Чи ризи одягаємо, чи рясу,
однакова картина житія,
в якому пізнаю себе і я...
..............................................
Долаючи нові космічні траси,.
у безмірі енергії і маси
пливе terra incognita моя.

ІІ
У просторі на три координати
ніяка сила не лякає нас
і можна жити, а не існувати,
якщо не брати до уваги час.

Але чи є початок у безмежжі
або кінець у вічної душі,
коли немає сущому межі?

У полум’ї космічної пожежі,
які не наряджаємо одежі,
усе одно щезають міражі.

ІІІ
Усе суєтне перейде у Лету –
і сила духу, і душа поета,
і образи його ікон та муз...
оази віри: храми, мінарети
Його обітованої планети
у вічній еманації – Ісус.

В часописі лише Один існує,
чиє ім’я не поминали всує,
але ще боїмося, що позве
на Божий суд, адже у нас живе
той деміург, який усе руйнує,
аби на світ явилося нове.

09.2020

- Там болить а там пече -
подруга жаліється:
то викручує плече,
то щемить голівонька.
Ноги ватні, хоч не встань,
і не йди нікуди.

- То чому ж про тебе, Мань,
вже пліткують люди?
В понеділок за ставком
ти була з Іваном,
у вівторок із Петром,
в середу з Степаном.
Бачили тебе в четвер
з Василем, так близько!

- Щоб тим людям хтось запер
рота і очиська!!!
Хай їм грець, немає мови,
от - ядучі гади.
Орган лиш один здоровий,
а вони ще й заздрять!
25.09.2020р.

Коли ти вказуєш іти на північ –
я вже на півдні попри все!
Коли вже й захід мружиш сонним оком –
я свій світанок маю тут, на сході!
Коли твій силует аж десь на пляжі
з піску стримить обвугленим плечем –
я ще не твій, але вже мчу крізь щем…

Маршрутами і коридорами вагань,
чи зволіканнями трасуючи безодні,
нам збито капсулі на кожному патроні!
Я знищу все! Крім тебе! На безсонні!
На цім снобродстві, вталеному в сон
твого далекого розчуленого тіла!
Усе, крім тебе, моя зоре мила!

Ми вичерпали ризику ліміт.
Ми – компасу струнка́ подвійна стрілка.
Північний захід і південний схід…
Не кожна гілка птаху на притулок.
Не кожне небо зірці на взірець.
І для бджоли душа – ніяк – не вулик.
Лише для нас початок – то кінець.

27 квітня 2003 р., Київ

Доспілі яблука в саду,
Зриває з віт моя онука.
У вересневому меду
Слова загусли без принуки.

Мовчать, затаєні в душі,
Від цих небес, від щастя світу.
Ступаю прямо в спориші,
Сердечно дякуючи літу.

За сонечко і за тепло,
За життєдайну повінь цвіту,
За все, що в осінь перейшло,
І врожаями порадіти.

Доспілі яблука в саду,
Зриває з віт моя онука…
04.09.20

А ми ще вірим дотепер
В неукраїнського Ісуса.
І забуваєм, хто помер
За Україну саме. Стуса.

Простого хлопця, Василя,
Що виріс поряд, в Україні,
Якому рідна ця земля
Була і дорога, й єдина.

За неї вірші й молитви,
Страшна в’язниця – теж за неї.
За кожну квітку сон-трави,
Кульбабу, неземну лілею.

За слово мамине в саду,
І колискову в тихий вечір.
Усе це щастя на біду
Лягло Василькові на плечі.

На серце синове лягли
І біль, і сльози України.
Тому і вороги взяли
Його життя одне-єдине.

Щоб не горіло й не вело
Народ на захист від чужинців.
Засипали і джерело,
Щоб не пили там українці.

Щоби забули Василя
Ліси і небо, сонце й ріки.
Але не втратила земля
Його слова, які довіку

Ітимуть через всі часи,
Світитимуть зорею з неба.
Повторять інші голоси
Його слова уже для себе.
04.09.20

Ну як перекричать тисячоліття?
Яким гінцем переказать Орфею,
Що Еврідіка – тільки пам’ять?
Та перша ніч, ніч на подружнім ложі,
Ті сплетені тіла, ті губи-нерозрив,
Той скрик в нічному безгомінні, –
Де слово – подув, а не смисл,
Теж тільки пам’ять.
Не чує. Виграє на пагорбі жалі.
Хто їх почує на тім світі?
А в цім, якщо й почують, чи ж повірять?
І справді: не ймуть фракійські молодиці,
Що їхні ще дівочі груди, пругкі тіла,
Спраглі од чекання губи
Орфеєві навіки заступила Еврідіка.
І досить ковтка вина терпкого...
Ні, ще раз прокричу в тисячоліття.
Може, вдасться бодай переінакшить міф.
А як нічим уже Орфею не зараджу
(Розтерзаних, Поета і кіфару
Несе-гойдає жаліслива річка),
То розкажу, про що кіфара грає
«Чи варта пісня життя людського?
Варта.
Життя, коли воно не тління, – ватра,
Коли воно не жарти, –
Варте бодай одної пісні».

Чоловіку мало мати все,
що не заборонено мораллю,
і якщо наліво понесе,
то не оминає файну кралю.

Час не розчиняє почуття
у пучині моря-океану,
і якщо ми любимо життя,
то клюємо на його оману.

Що вночі оспівує піїт,
те йому забороняє віра,
і буяє полігамний рід
завдяки гяурам та емірам.

А якщо ля фане не шерше,
то месьє у золотому віці
так природа-мати береже,
що не зрадить і майбутній жінці.

Та іще поети-диваки,
мрії та уяві завдяки,
моляться одній своїй іконі
і на одрі будуть у полоні
течії за плесами ріки
до Харона, у її долоні.

09/20

Як тебе не любити, мій краю Подільський,
Ти, мов батько для мене із дитячих літ.
А твої краєвиди: поля, бистрі ріки,
Береги та долини, у них увесь світ.

І куточечок твій, та частинка твоя,
Де родилась і виросла - серденьку милі.
Рідна матінко-земле найкраща моя,
Ти творити і жити даєш мені сили.

2020 р.

Знов з-під по́душки білої в чорну шухляду
замикаю листа, мов приховую зраду.
Сонні руки, прохоплені сонячним ранком,
тремчучи, замітають сліди поза ґанком.

Очі, жмурячись, плачуть від згадки самої,
хто підійде надве́чір погратися мною,
хто в листах безборонно свій час призначає
і до тіла свого мою душу привчає.

Я втаю від усіх вас, сторонніх цікавих,
те ім’я з чотирнадцяти літер яскравих,
той конверт, на якому зворотна адреса
й, видно, каву варила якась стюардеса.

Хай відверне Господь муки в просторі й часі.
Закінчилось кохання, а ніч почала́ся.

4 червня 1997 р., Київ

Цілує вітер усмішку твою,
а сонце промінцями пестить губи.
Я осторонь закохано стою,
любуючись тобою, моя люба.

Немовби келих гарного вина,
в очах іскряться бісики у тебе.
Моя кохана, квітко чарівна,
таку тебе мені послало небо!

Впали крижинками
вранішні роси,
Річка не річка, а вже -
льодовик,
Жалить суворо
жало морозне,
Мерзне потроху
пан Сніговик.

Дуже красивий ліс,
акуратний,
Смачно Андрійко
жує пиріжок,
Тепло хлопчина вдягнувся,
ошатно,
Чоботи з хрустом
трамбують сніжок.

Іній застиг на гілках
верболозу,
Солодко спиться осі
та бджолі...
Хоч сніговик не боїться
морозу.
Шію потрібно тримати
в теплі.

Весело світить сонечко
ясне,
Мовить Андрійко серед
краси:
"Друже, візьми шарфик теплий,
пухнастий,
Завжди в мороз від застуди
носи!"

Слухати про Крюків розпочнемо,
розповім красиву правду вам,
що я відчував, як вересневим
Крюковим ранковим крокував.

Крокував по вулиці Приходька −
назва і прекрасна і смішна.
Радість розросталась, а погодка
наче на замовлення прийшла.

І зали́шилась, бо до вподоби
Крюкова краса і доброта,
вікові доми й новобудови −
милуватися не набрида.

А які чарівні крюківчани!
А дівчата, квіти, а птахи!..
Я в їх чарах. А печалі мчали
через міст у безвість навтьоки.
Дніпре, і вхопи їх, і втопи.
Сподіваюся: Дніпро послухає,
тугу втопить. Вересневий Крюкове,
крокувати солодко в тобі.

Наче на побачення – до жінки,
на котру усе життя чекав.
Серце б’ється фантастично дзвінко.
Крокувати Крюковим – це кайф.

Крокувати й знати, що ніколи
Туговії шлях не заметуть.
Бо врятує Крюковим ранковим.
Бо говорять кроки: саме тут

стане настрій світлим і бадьорим,
як ти мною, доле, не крути,
де квітують айстри і майори,
зяблики співають і круки.

Де ніхто, ніж ти – лунає з кроків −
не напише краще про твоє.
Не потрібен Київ, а ні Краків,
а ні Бруклін, коли Крюків є:

щастя промінь, чиста тиха повінь,
що сумне і зле в мені змива.
Я крокую Крюковим ранковим
і п’янкі повторюю слова:

вирушай правобережжю в руки,
в ньому станеш мудрим і прудким,
бо колиска щигликів – це Крюків,
Крюків – це летовище круків.

Вирушай правобережжю в руки,
маршируй, віршуй і молодій.
Бо колиска радощів – це Крюків,
Крюків – це летовище надій!

2016

лінива осінь за вікном
фарбує коси
на стиглі трави лугові
приносить роси
у небі хмарка де-не-де
тінь в океані
під жовто-сонячним шатром
пливе в нірвані
усе як завжди марафон
о шостій ранку
біжить із хати теплий сон
хита фіранку
кружляють зоряні літа
мов лист осінній
що передчасно обірвав
заброда іній
пусте міняю на дарма
лисиця зїла
солодкі кетяги вина
без них несила
шукати істини на дні
лиш на поверхні
де багряніють вже вогні
і думи шерхлі…
22.09.20

Китайська троянда вже губить листя
од вітру, що з протягу вбіг у кімнату,
щоб в осінь мою ти вступав урочисто
на жовтий килим у жовті шати.

Хай квітка остання тобі радіє
і свята чекає на голій гілці –
зайди, мій яскравий, моя надіє,
це все, що треба самотній жінці.

Ти йдеш по весні, між п’янких абрикосів,
між пахощів юних своєї природи,
минаючи дім, у якому осінь
запрошує сніг на перші сходи.

Я п’ю алкоґоля високу чару
за друга, якого ти ніжно тру́їш –
далеко я чую твою гітару,
ще далі бачу, кого цілуєш…

Слізьми я троянду свою поливала –
вона не цвіла, а лише опадала.

29 серпня 1996 р., Київ

Напевно, думав,
що я сумарна*,
а я - шовкова
трава душиця,
бучна лелітка,
граційна сарна,
яка не кожній
кульбабці сниться.

Осіння злива
із неба градом,
та п'яна вишня,
що цвіт губила,
від буйних весен
до зорепаду,
вогнем любові
палила крила

Ріка глибока,
втопитись можна -
прозора, чиста,
усім на заздрість.
Я та пір'їнка,
яка спроможна
орлом злетіти
за неокраїсть.

Степна заграва,
що - виїсть очі,
до божевілля
жага нестерпна,
що під реберцем
журу лоскоче,
пилком медовим
на серці терпне.

сумарна* - типова

23.09. 2020р.

Немає ще у нас Аполлінера.
Оригінали є, але... мовчу...
готові, наче юні піонери,
та не потрібні нині читачу.

Сюрреалісти сильні у змаганні...
митці сучліту ближчі до еліт...
Переважає все ж копіювання
самих себе... щезає колорит.

Являючи себе у писанині,
подобатися хочеться юрмі:
фотогенічні дами – на світлині,
у пасій – донжуани на умі.

Аби у Музи не було простою,
і я чекаю візії такої –
з поезією бути візаві...
але вона диктує ахінею
і після публікації цієї
прощаюся із нею... селяві...

09/20

Ми назустріч ішли,
ми долали круту свою гору,
по дорозі зробивши
забагато гірких помилок.
Виринали з імли
в не найкращу для зустрічей пору
і у тиші чекали,
зупинившись до щастя за крок.

Ми блукали в пітьмі
і боялися щиро кохати.
Нам здавалось, що доля
дивовижно несхильна до нас.
А серця у ярмі
стукотіли у ритмі стакато
і від болю волали
за даремно утрачений час.

Та розтануло все,
ми нарешті дісталися краю,
щоб злетіли у небо,
полиши́вши усю коловерть.
Нас кохання несе,
і чарівна соната лунає…
Я не можу без тебе,
я тобою наповнений вщерть!

У Василя сьогодні перший день
Роботи у бригаді лісорубів.
Він вже звалив з десяток сосон, дуба
Та й сів, відпочиваючи, на пень.
З незвички руки, як дроти, гудуть
І у вухах немов шматочки вати.
Сидить, зовсім не хочеться вставати.
Чи ж то без нього ради не дадуть?
Але потрібно братись до роботи.
Бригаді ж треба виконати план,
А він розсівся, наче на диван!
Втер рукавом із лоба краплі поту,
Встав, звичним оком на пеньок скосив
Й здивований ледь не перехрестився:
Бо з білого червоним зріз зробився,
А добре ж бачив, що на білий сів.
Він озирнувся – дерево лежить,
Хоч пізня осінь – у зеленім листі.
Стоїть Василь заклякнувши на місці,
Бо й зріз на ньому взявся червоніть.
Тут бригадир : - Чого роззявив рот?
Вільхи ніколи у житті не бачив?
Давай, працюй! - Василь зітхнув: - Пробачте!
Й подавсь туди, де ліс валив народ.
Вже по обіді сіли відпочить.
Василь підсів до бригадира свого,
Хотів спитати про вільху у нього,
Хоча й боявся того розізлить.
Але насміливсь якось та й пита:
- Скажіть, чому вільха почервоніла?
І чому листя колір не змінили?
З дерев он інших жовте обліта.
Задумливо поглянув бригадир,
Здавалось, навіть, не почув питання.
Але, відчувши хлопцеве бажання,
Всміхнувся, хоч суворий був допір.
- Тебе, я бачу, вразила вільха!
Вона і справді, на другі не схожа.
Але про неї знає майстер кожен…
От ми на душу узяли гріха,
Зрубали… А у деяких краях
Колись подібне злочином вважали.
Бо ж дух вільхи такому й хату спалить…
Про неї чув багато чого я.
Та для майстрів то гарний матер’ял –
Приємний колір, не страшить волога,
Музичні інструменти роблять з нього…
Будинки он в Венеції стоять
На її палях уже сотні років.
А в нас криничні зруби теж з вільхи,
Бо не боїться наслідків лихих
Підводного безжального потоку.
Чому, питаєш, зріз почервонів
І чому листя до цих пір зелене?
Легенда є у пам’яті у мене,
Її дідусь ще розповів мені.
Жив у часи прадавні князь один.
Як його звали - то ніхто не знає.
А от доньку вже кожен пам’ятає,
Адже назвав її Вільхою він.
Вільха ота красунею була.
А яке добре серце вона мала,
Ніколи від роботи не тікала,
Усе робила і усе могла.
Навколишні бояри і князі
На неї ще з малого задивлялись,
Увагу заслужити намагались,
Ледь не крутились на одній нозі.
Бо ж княжий зять та ще й така жона,
Якою можна довго милуватись.
Чому ж її руки не домагатись?
Хороша пара кожному вона.
Свати пішли, як виросла дочка
Просити за жону її узяти.
Та женихів взялися вихваляти.
Але у неї відповідь така:
- Пробачте, бо я дівчина проста.
Мені багатства всякого не треба.
Одної сукні вистачить для себе,
Одного дому на усі літа.
Кохання мені сили надає,
З коханим я готова вік прожити,
Дітей, із ним народжених, ростити.
У цьому щастя бачу я своє.
Ніхто в князівстві ще тоді не знав,
Що дівчина вже хлопця покохала.
Йому все своє серце віддавала,
І він її теж віддано кохав.
Але, на жаль, був бідний сирота,
Не мав, а ні багатства, а ні дому.
Про те кохання дівчина нікому
Не говорила, хто би не питав.
Бо знала, що впаде батьківський гнів
На хлопця. Тож таємно зустрічались,
Під співи солов’їні милувались
Й були щасливі в ночі ті і дні.
Аж доки зрозуміли, що вони
Не зможуть далі поодинці жити.
Надумали таємно одружитись
Й втекти десь до чужої сторони.
Сережки хлопець їй подарував
Родинні (хоч Вільха і відмовлялась),
Все, що йому від матері зосталось.
Та він її і слухати не став.
Якраз весна вступала у права.
Вдягла Вільха сережки, милувалась.
Якась рахуба про таке дізналась,
Лихі до батька донесла слова.
Розсердивсь батько, викликав її,
Став про сережки (де взяла) питатись.
Вона ж тоді не стала відмовлятись,
Про почуття повідала свої.
Упала на коліна перед ним,
Просила про його благословення.
Та батько не прийняв те одкровення,
Велів порвати з милим зі своїм.
Забути його раз і назавжди,
Він для дочки князівської не пара.
А, коли ні - його чекає кара…
Але накликав більшої біди.
Втекла Вільха з коханим в ліс глухий
І стали там удвох таємно жити.
Сховалися вони від злого світу
І думали, що не знайде лихий.
Та батько, як про втечу ту узнав,
Велів втікачку й хлопця відшукати.
Дочку велів додому повертати,
А хлопець хай би навіки пропав.
Хоч як ховались в лісі молоді
Та хтось про те довідався, повідав
І княжі слуги подались по сліду.
Ніхто ж не може не лишать слідів.
Зустріли хлопця (йшов він полювать)
Й меча у серце з засідки встромили.
Вмирати серед лісу залишили,
Самі ж помчали дівчину шукать.
Вона ж відчула серцем ту біду
І кинулася милого шукати.
Поки то слуги підійшли до хати,
Вільха їх оминула по сліду.
Побігла, серце підказало шлях.
Як тіло свого милого уздріла,
Від горя враз завмерла, заніміла
І деревом зробилась на очах.
Надбігли слуги, щоб схопить її,
Але нічого не змогли зробити.
Не спромоглись забрати її звідти.
Отак відтоді в лісі і стоїть.
Стоїть жива, надріж кору її
І кров проступить із тієї рани.
Сережки навесні вдягає рано,
Гілля ще голі прикраша свої.
Коли зелену сукню одяга,
То до зими її вже не міняє.
Це від других її і відрізняє,
Бо ж вільха вірність досі зберіга.

все ближче і ближче до осені
павук вирушає за кроснами
бо важчає сонце у волоті
стає наче пиво із золота
густе із гірчинкою літепле
лускою з полови обліплене

баламкає волоті китиця
павук вирушає і нітиться
стискається в крапку у мачинку
дрібний що уже й не побачити
біжить у стерні між покосами
все ближче і ближче до осені

22.09.2020

З апартаментів панни Гі,
з якою ми романи пишем,
літали блюда дорогі,
немов фанера над Парижем.

А панна Гі у ніґляжі
гляділа з висоти балкона,
як Ми робили віражі
і з Нас не падала корона.

Дракон з’явився з-під землі,
лиш роги маючи в обоймах, –
посол далекого Малі
пан Гі достойніший з достойних.

Але цінителька мужчин
ридала вслід мого́ трамваю,
апартаменти муж трощив –
і я їм щиро співчуваю.

22 лютого 1996 р., Київ

Криниця п'є в сосновім лісі роси,
а стежечка до неї заросла.
В журі картає сум і неба просить,
побачити цебро й перЕвесла.

Колодязі не оминайте, люди,
хоч "журавель" за обрій відлетів.
Допоки струменить у ваших грудях
дзвіночком ніжним невичерпний спів.

Купелі переповнились жагою,
умиєшся, воскреснеш, оживеш,
очистишся. Живицею пахкою
впаде бурштин із ялинкових веж.

Розквітнеш наче вишня - наречена.
У спрагу знов повернешся сюди,
де так було привітно, задушевно -
напитися джерельної води.
21.09.2020р.

У павутинні бабиного літа
літає осінь – ще на двох одна,
якщо у мене, наче Аеліта,
гостює Муза і бринить струна.

Ночами одягає оксамити
і наливає келихи... до дна,
аби лиш пригубити... і летіти
у давній сон, де мешкає вона.

Живу іще... надією одною
і лірою, осінньою порою,
навіюю мелодії сумні
у довгі ночі і короткі дні,
аж поки попрощатися зі мною
прийдеться їй, а з нею – і мені.

09.2020

На полювання не хочеться Мурочці -
Котик хай ловить мишей,
А за прання треба братись Єнотику,
Пратиме він без грошей.

Цуцик білизну прасує любесенько,
Старший над прасками він,
Швидко працює, ретельно, рівнесенько -
Тільки шипіння та дзвін.

Всі у Кицюні до діла пристроєні,
Навіть Тарган - хуліган,
Шпак у квартирі працює шеф-поваром,
Шпак - кулінар і гурман!

"Хатня робота уся розподілена,
Мрія моя, мов міраж:
Хочу на сонечку ніжитись, грітися,
Хочу на море, на пляж!"

Баскими кіньми вдаль біжать роки,
життя екватор стрімко перетнувши.
Нам осінь щедро стелить рушники,
руду свитину чинно одягнувши.

Вечірнім парком пройдемось удвох
у світлі ліхтарів, під вітру свистом.
На зламі доль, стосунків і епох
нас осінь зустрічає падолистом…

По різнобарв‘я килиму ідем
і доля шовком стелиться під ноги.
Як довго ми шукали наш едем,
але таки знайшли свою дорогу.

І
Все було занадто вже чудово -
Вірні почуття жили в мені.
Я тебе любив, леліяв словом,
Чарівні такі складав пісні.

Я тебе возносив, як Богиню,
Квіти клав на світлий п’єдестал.
Звідки те взялося баговиння,
І думок огидних дикий шал?!

Ми були... були такі щасливі,
У раю жили ми на землі.
Та упали яблука червиві -
Безпідставні ревнощі гнилі.

Знову ти собі науявляла,
Що без тебе я із кимось десь...
Бачить Бог, я чистим, як кришталик,
Був під цим склепінням піднебесь.

І благав Богів за дрібку щастя,
І беріг, як міг, любов святу.
Відбивав, як лев, усі напасті,
Почуття плекав я чистоту.

Хто твій розум так затьмарив, люба?
Бруд увесь в минулому лишивсь...
І яка Мара наслала згубу,
Зачорнила святощі душі?

Вибухать у праведному гніві?
Чи шукать у друзів співчуття?
Ті підозри яблука червиві
Отруїли чисті почуття.
ІІ
Ти не піддавайся на облуди,
Заздрість провокує їх гидка.
Бо навколо — нещасливі люди,
Хочуть, щоб і в нас була така

Нещаслива і плачевна доля...
І поспівчувають всі тобі.
І “розрадять” у тісному колі -
Селя ві! Нам жити у журбі.

Ну а може так не варто жити?
Знову ніжності змахнем крильми,
І на здивування всьому світу
Будемо щасливі знову ми?!

22 вересня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

На хорей подібен анапест,
Кавуни і кабачки - на дині...
Я нікому не потрібен - от вам хрест!
Тільки доні, тещі та дружині.

Отже, вільний. Впали ланцюги,
Крила не залипли марнославством.
Все в порядку. Тільки од борги
Аж до неба. Я ж - не здатен красти.

Хочуть люди слави! Ну і ну!
Бовтанка навіщо ця поетам?
Прагне "Аве!" - лиш нікчема! Нуль!
Йди на фронт стріляти з кулемета.

Бо барило, наче у купця,
Спиш щоденно, пестиш біле тіло.
Тільки в пеклі місце для митця,
Кров із ран - оце святі чорнила.

Думи-думи, наче та зола,
В Лету витік лірика талантик...
Кісткою з розбитого крила
Більш не можу правдоньку писати.

22.09.2020 р.

Не питайте чому я покинула весни бузкові,
абрикосові сни і мережаних мальвів шиття.
Не збагну дотепер, досі не усвідомлю, панове,
чом летіла на ватру метеликом до забуття.

Хмарочоси торкаються сонця - душі не торкають.
У мурашниках люди, за вікнами сутінь імли.
Пахне батьківський дім. У саду матіола розмаєм
і малинові грона з трояндами переплелись.

Не заснути вночі, у великого міста - безсоння,
вічний гуркіт і кіптява із вихлопної труби.
А в селі супокій синім ситечком на підвіконні,
у плетеному кошику папороть й білі гриби.

Не стрічаю знайомих, а тих кого бачу не знаю.
Може, хто помирає і нікому дати води?
Те не чую крізь біль. Переконана за небокраєм
залишила пів неба, пів серця і щастя сліди.

20.09.2020р.

День партизанської слави сьогодні,
А батько мій підлітком був партизан,
Пройшов всю війну і живим повернувся,
Не було на щастя і серйозних ран.

Він не любив про війну кінофільмів,
Казав, що не так усе в них, як було,
Розповідав про своїх побратимів
І мало про себе.Таке то воно.

За нього розказують усе медалі
Та ордени, які він заслужив.
Хоча давно вже нема з нами тата,
Та ми пам"ятаєм про нього завжди.

2020 р.

Краю глухий, укрий
глибше і дай ясу.
Як у порах кори,
крий під віком сльозу.
Лиш для вій, коли що,
хоч хвоїни пучок –
лихо відсторони
ним і оборони.

От і примíряв я
оперення глухаря,
і на пера крил мені впору
листя календаря.
В нору шасну, як лис,
від надокучних лиць,
від собачого хору
і дводульних очниць.

Вкрий і заціп уста!
Хай горує верста
і жовтіють плішини,
що ведуть в болота.
У купелі сирій
від ока кривого крий
і сліди до купúни
у трясинí зарий.

Не час мені німувать.
Час помоги гукать
тих, хто не потурає
оболокам пенять
в плині їх, в тісноті.
Пора брести в темноті,
на підспівці без слів
хитавиці лісів.

То шумуй же собі
в судейській своїй судьбі,
в гомоні з головою,
судженою тобі,
хай лиш рука моя
з жизного ручая
вільги черпає, покіль
вільга в нім нічия.

Не гани, не картай.
Громовиць не гукай.
Озирнись вслід заброді –
так і ступають пріч:
світ заочі й умлівіч,
убрід й берегами рік,
потім лісами, горами,
до доріг. До доріг.


-------------------------

Простір просотано просом простим,
прісно просіяним – лиш прорости!
Лиш оживи! Шилом вийшовши в шал!
Колос шовко́во сховавши під шаль!

Коло по колу котила літа
зе́рном по зе́рну земля прасвята!
З гречки – на просо, з роси – по стерні
босо гасали й згасали ті дні!

Захистком визріло золото нив
з пам’яті тих, кого голод гонив!
Зжер він жита́ й пшениці́, і ячмінь!
Проса ж – не вижав! За просом – АМІНЬ!

16 березня 2003 р., Київ

У Пегаса зляк! Розбіглись теми!
Тужусь над сонетами дарма.
В читачів фінансові проблеми -
Грошей на книжки мої нема.

Є на сало, інтернет, кварплату
Та пухкі зі здором пиріжки.
Попиту немає на віршата,
Накопаю ліпше хробаків

І піду на річку по густірки,
Буде юшка (пальці вже лижу!).
А поетам - дяка превелика
За словес ліричний абажур.

Ну, а потім умошусь під піччю,
Принесе планшета кіт-Баюн.
У фейсбуці обчитаюсь вічним,
Дешево й сердито! Всім адью!

22.09.2020 р.

Не вщухає світлоносна злива,
Хоч вже ніч прозора навкруги, –
Місячної повені розливи
Затопили світлом береги.
Закипає, піниться, іскриться
Сяйво пориваючись у лет, –
І ріка вилискує, мов криця,
І палає срібно очерет.
Біле все – кущі, дерева й тіні
Їхніх розкарячених корчів, –
Пожирає світ палахкотіння
Місяця розквітлого вночі.
20.09.20

Степи безмежні, степи широкі
Лиш вільний вітер по них гуля.
Бредуть неспішно степами роки,
Не відчуває їх ця земля.
Все так же вітер колише трави,
Все так же степом табун летить,
Та час від часу встають заграви
Аби хоч трохи степ обновить.
Орел у небі розправить крила
І жайвір пісню свою співа.
Та по усьому степу могили,
То його пам’ять одна жива.
Їх тут багато: малі й великі
І кожна – свідок і доль, і тих
Подій далеких, яких без ліку
Було в цім краю часів булих.
Але могили, як крапля в морі
Того, що бу́ло в степах колись.
Мільйони крапель людського горя
Скропили землю, як пролились
Потоки крові на трави м’яті,
Коли із раттю зійшлася рать.
Не було ко́му їх поховати,
Так і зостались в степу лежать.
І довго степом біліли кості,
Поки із часом не зник і слід.
І лише трави шумлять ще й досі
Про той незнаний тепер похід.
Як прислухатись, почути можна
Іржання коней і дзвін мечів.
До вітру мовить травинка кожна,
Що степ прадавній цей пережив.
А там і річка у берег б’ється,
Що їй відомо, теж розповість.
Закриєш очі і вже здається
Ти розумієш ту давню вість.
Ось славний Київ. Не той вже, звісно,
Яким бував він ще за Русі,
Як куполами сіяло місто,
Стрічало гостей у всій красі.
Сваволя княжа, Батий з ордою
Віки старання ущент знесли.
І те, що видно понад Горою
Лиш тінь старого. Часи пройшли,
Що удалося – відбудували
І нові стіни навкруг звели.
Давно вже місто того не знало,
Як того року. Війська ішли.
Князь Вітовт кинув клич войовничий
І звідусюди стікавсь народ
Аби монголам дать гідну відсіч,
Як колись Ольгерд у Синіх Вод.
Сам Вітовт славний конем правує
І оглядає свої війська.
Вже переможні він труби чує,
Вона здається така близька..
Не мав бо Ольгерд такого війська.
Як у Писанні про Вавилон,
Народи різні сюди зійшлися.
Його литовці гарцюють он,
А он кияни і волиняни.
І Полоцьк військо своє прислав,
Смоленські, брянські є росіяни,
Волоський лінник теж не відстав.
Ось хрестоносці в броню закуті,
Загін із Польщі слідом іде.
А ще й татари на хана люті,
Що Тохтамиш їх сюди веде..
Похід цей, власне, теж через нього.
Темир-Кутлук бо, як ханом став,
Зібрав він лишки від війська свого,
В литовські землі із ним помчав
Просить Вітовта під руку взяти.
А князю ж шабля не зайвина.
Дав хану землі, не став питати
Чи є у нього яка вина.
Темір-Кутлуку ж не до вподоби,
Що втікачів князь собі пригрів,
Став вимагати від нього, щоби
Той його видав без зайвих слів.
Та гордий Вітовт всміхнувся лише,
Послів ординських геть одіслав.
І от війна вже в обличчя дише.
Хан усе військо в степу підняв.
Та Вітовт змалку зростав війною,
Збирати військо не в новину.
Та й бачить добре він силу свою.
Що ж, на війну, то вже на війну.
Такого війська не мав він зроду,
Аж збурунився Дніпро старий,
Як воно разом ступило бродом,
Почавши в липні похід той свій.
Земля дрижала, трава стелилась,
Гарячий вітер завмер в страху,
Звірина, птаство кудись поділись
В пору військову, для них лиху..
До Ворскли-річки зміїлось військо,
Аж тут спинилось, щоб дати бій.
Десь і монголи блукали близько
Поза рікою. Тож табір свій
Литовці добре в степу зміцнили,
Дніпро і Ворскла із двох сторін
За течією його прикрили
І неприступним став наче він.
Монгольська хитрість всім добре знана,
А князь про неї забув, мабуть.
Монголи впали на табір рано.
Та ж гін ординський здалеку чуть.
Отож зустріли орду, як треба
Стіною списів і хмарой стріл,
Що від ординців сховала небо
І вражим трупом встелила діл.
Несамовита монгольська хвиля
У хвилі Ворскли ввірвалась вмить
І чисті води зачервоніли
І помутніли. Та вже летить
Навстріч монголам литовське військо.
Зім’яло мокру орду назад.
І враз монголи в степ подалися.
А Вітовт з того безмежно рад.
«Вперед, литовці!Доб’єм монголів!
Мечами ли́шим навік печать!
Ворожим трупом устелим поле,
Щоби не сміли сюди вертать!»
Та спробуй степом піймать ординця
На його легкім стрімкім коні.
Орда розбіглась вмить поодинці
І вже литовці в степу одні.
А хан, тим часом, ударив з тилу,
Литовський табір умить зім’яв.
Литовці опір чинить не в силах,
Загін татарський у степ помчав.
У Тохтамиша нема бажання
З Темір-Кутлуком на віч зійтись.
Хай у степу він його дістане.
Але Тимуру вони здались!
Він розвертає орду у поле
І на Вітовта веде її.
Ті, що монголів уже збороли,
Зібрать не в силах війська свої.
Як хижа зграя монголи впали,
Вернулись з степу і втікачі.
Земля від болю аж застогнала,
Нестримні ріки крові п’ючи.
Дві сотні тисяч зійшлося люду
На цім маленькім шматку степу
У битві лютій у груди груди
Аби зустріти тут смерть сліпу.
А вже вона-то роботу мала,
Уже ж косила підряд усіх
І трупом густо траву услала
Кривавим серпнем живим до ніг.
Лягло на Ворсклі Вітовта військо,
Стоптала грізна його орда,
Пройшла по землях по українських.
Не проминула їх та біда.
Вітовт лиш дивом урятувався,
Хоч залишились на полі тім
Одних князів лиш заледь не двадцять
З тих, що на битву пішли із ним.
Так і лишились посеред поля,
Не було ко́му їх поховать.
Біліли довго їх кості голі.
Та став із часом степ забувать.
Укрили трави те поле брані,
Сховали з часом усі сліди.
Лежать загиблі, лежать незнані,
А ми не можем прийти туди.
Бо де – не знаєм. Нема могили,
Немає знаку в степу про те.
Лиш трави з того набрали сили,
Полин від того буйніш росте.
Та ми, напевне, не надто й хочем
В степу безкраїм сліди шукать
Аби побачить на власні очі
Де нашим предкам прийшлось вмирать.

Людно! Ой людно! В театрі - прем'єра!
Грають виставу лише глядачі.
У режисерах - Орфей та Мінерва,
Автор відсутній, сценарій - нічий.

Плаття із золота у примадонни,
Перстень з рубіном в героя важкий.
Труппа уся - херувими іззовні,
А от всередині - геть не такі.

Фабула - тьма, не осонцена казка,
Репліка перша як в серденько ніж:
"В ложці лайна утопити не важко.
Слово подяки сказати? О ні!".

Репліка друга: "Земляче-роззяво!
Я обікрав тебе ловко! То й шо?
Свій до свого по чуже - звична справа,
Хрестик на шиї прикриє грішок".

Сцена фінальна. Судилище Лінча,
Совість - на пень, гільйотиною "хрясь!".
Чи лицедії, чи таті цинічні -
Не розібрати. А гра - вищий клас.

P.S:

Гаснуть софіти, скінчИлась вистава,
Пусто в театрі, нема ні душі
...Луснула навпіл нещасна держава,
Братик на брата здіймає ножі...

20.09.2020 р.

Таїла у серця схованці
пахучий бутон любові,
та на обважнілій яблунці
дозріли плоди медові.
Зелені, червлені, сонячні,
блискучі, терпкі та кислі.
Золочені небом, це сон чи ні,
на пружнім гіллі повисли.
Рясніли тверді, а падали
в траву соковиті, стиглі.
Коли підбирав ті падалки,
ятрили на серці стигми.
Закохувула, так ягідно,
щодня частувала віршем.
Та видно червиве яблуко
для нього було смачнішим.

18.09.2020р.

У рожевому трико
з шлейфом сонної пастелі
плівся фуетист Садко
по мальованій пустелі.

Сам, як зморщений кажан,
кинутий з польоту – в старість.
Ніс, мов синій баклажан.
Грим. Костюм. Недосконалість.

16 лютого 2004 р., Київ

Минає день за днем, за роком рік...
на капищах, руїнах базилік,
у небесах лунає алілуя...
і так триває за віками вік,
допоки має жити чоловік
у Сина-Бога-Духа одесную.

Ще обирає обраний народ
єпископів Давидового храму,
злодіїв допускає до сезаму...
і поки поміняється синод,
місцями на олімпі воєвод
міняються то каїни, то хами.

Усіх рука Господня береже.
Та є великі сумніви, – невже
рука владики грішну руку миє?

Гряде благословенна мама мія...
над вільною країною уже
Покровою являється Марія.

09/20

Життя летить крізь хугу і туман,
а в сонячну годину і тим паче.
Кінчається нескінчений роман,
душа моя рядками тихо плаче…

Про чарівну любові заметіль
і кришталево-росяні світанки.
Про серця стукіт, щем і навіть біль,
та про жагу кохання спозаранку…

Усе навкруг розсіється, як дим,
не слухай, люба, вигадок пророків.
Я повернусь до тебе, лиш други́м,
через десятки-сотні тисяч років!

У гаю, край села,
я зірвала ромашку шовкову,
і причину знайшла,
щоб до тебе вернутися знову.

Любиш... ні? Любиш...ні?
Не розкаже ця квітка лапата.
Що ж гадати мені,
хто любив, той ще влітку посватав.

Тільки очі хмурні,
не ясні, як у тебе, коханий.
Темна ніч, день при дні
гострим лезом ножа серце ранить.

Смутком терпне вуста,
зазирає у прірву глибоку.
Пролітають літа,
пудрять скроні... душею нівроку.

Не маруна* в цвіту,
та до сонця тягнусь пелюстками.
Чорні дні золочу,
кружеляю пташам над снігами.

Хай марудні літа,
пропливають листком за водою.
Щира, грішна, свята,
огортаюсь, як небом, тобою.
маруна* - ромашка

17.09.2020р.

Уподобав якось лев доньку лісникову
І відтоді позабув, що то жить в спокої.
Почвалав у дім красуні, просить її руку,
Та не віда, що батькам завдає лиш муку:
Хоч і цар лев серед звірів, а доньці не пара,
А відмовиш – в хижака наготові кара.
«Бачиш,- батько відказав жениху спроквола,-
Наша донечка наразі тендітна і квола.
А у тебе ж пазурі і зуби великі...
Як їй доведеться жити з таким чоловіком?..»
«Розумію,- лев сказав.- Та щоб бути любим,
Пазурі всі обітну і вирву всі зуби!»
Як сказав, так і зробив. З неймовірним болем
Шкутильга, а чи й повзе лев наш до любові.
Ось і хата лісника. Сумирний і тихий,
Стоїть лев перед дверима. Не чекає лиха.
А воно кийком озвалось. Удруге й уп’яте...
Позабув лев і про біль, миготять лиш п’яти.
І відтоді вже ніхто у звіринім колі
Не тривожив лісника своєю любов’ю.

P.S.
Якщо любові справжньої нема,
Щоб не чинив ти,- все дарма.