Надокучив спокій! Годі пасти вівці!
Час писати вірші, хмурити чоло.
Заплітаю музі шовкову косицю,
Аж натхнення дзвони линуть над селом.

Долі плач - під пиво, а пейзаж - під каву,
Натюрморт - під колу, пестощі - під грог.
Гумору малюю посмішку лукаву,
Пишний торс - Венері (Фідій скаже "Ох!").

Наративи - тлінні, Камасутра - вічна,
Для читців сердечних - афродизіяк.
Літгерой-спокусник надто романтичний,
Повторю кульбіти, то ухопить шляк.

На Парнасі галас, бродять сайтом діви,
В них сьогодні свято, празник, сабантуй.
Їх світлини - чудо! Врода - око вирви!
А як щось напишуть - Господи, рятуй!

Та бомонд у спину визвірився люто
І перо сатири у дугу зігнув.
Кажуть,- тут не місце прози шалапутам,
Бо Пегас у мене - антилопа гну.

22.12.2019р.

***
Якщо не піймаєш за фалди Фортуну,
то не уповай
на чужий коровай.
Коли не оратор, не лізь на трибуну,
а як не поет, не пиши, а читай.

***
У юрмі отетерілих мас
явно – на овації не час.
Та усі поети-дилетанти
ще не дочувають, що у нас
арії співають окупанти.

***
На рівні сноба і совка
усі поетеси вагомі.
А ту, що якась не така,
вітаю... і жму п'ятака
Жуану або Казанові.

***
Удосконаленню немає меж
як – у содомі, так і – у гаремі...
але не корелюється усе ж
усе, що не стикується по темі.

***
У гурма́нів поезій немає сюжету.
Ну і що? Туманіє і так голова.
Головне, що кугут і зозуля – естети.
Особливими римами пишуть поети,
що вигадують їм лиш відомі слова.

***
І на фігуру є надійна сітка,
коли її піймати захотять.
Лінується подумати піїтка,
що мовою, бодай би, не заїки,
найбажаніше дати, а не дать😋.

12/19

Намножилися клоники,
Вибрикують, мов слоники,
Затопчуть навіжені – уважай!
Писаку бикуватого,
Троляку дурнуватого
Завбачливо, за милю, оминай.

Коли вони вгамуються,
Коли перебикуються,
Коли вже перебісяться – хтозна...
А поки між писаками.
Неначе між собаками
Трива неоголошена війна.

10.06.2018

Був би це красі твоїй притулок -
Сам собі всю правду розкажу
- Мріяв я, аби ти одягнула,
Наче східна жінка, паранджу.

Як іранський шейх, я був би, наче -
Охорона, дім, все є в раю!
Щоби хтиві погляди собачі
Вродоньку не шарпали твою.

Чи коханням цим я став проклятий,
У лабетах опинивсь Мари.
Голову б міг кожному відтяти,
Хто твоє би личенько відкрив!

Тільки в Україні - інший звичай -
Деспотів не люблять тут віки.
Й не приховують своє обличчя
Діви найпрекрасніші й жінки.

І зчавлю погорду я оцюю,
У суспільстві інша правда є.
Інші хай з тобою потанцюють,
І цілують личенько твоє.

Хай печаль гірка, бува, насуне,
Неприємним огортає сном.
Та відчути маєш ти, красуне,
Чар своїх неміряний огром.

Українки вірні і уперті,
Й власне не ховаючи лице,
Своїх милих люблять аж до смерті...
Сподіваюся і я на це!

22 грудня 7527 р. Від Трипілля) (2019).

Значить так!
Не смі́ти мені казати "ні"!
Я не терплю заборон!
Я ваші закони, достойні фіґні,
змету під свій трон!
Я змету і спалю їх,
як бруд у вогні
мойого вивільненого жала!
Хай кричатиме хтось,
хто підпав під цей гнів,
що в мені благородства мало,
що я тиран або самодур,
що стою на землі без правил!
Але, вибачайте, від ваших тортур
усе моє тіло справа – червона заграва!
а зліва – синя олива!

Я, ставши царем своїх думок,
державцем безмежної сили,
зриваю з мойого законного замку замо́к
і умиваюсь з милом
після ваших каправих очей і рук,
заполощених трупним гноєм.
В тятиві є стріла,
і стрілятиме лук
по гнилих і блюзнірських законах!

Ноєм
був цар після потопу.
Хай мокрим спочатку ступали стопи,
але перейшовши болото й розруху,
ноги станцюють на місці, де сухо.

Бо хто на колінах –
не чує ніг!
Закони ж людей –
усередині них.

І якщо я на себе беру багато,
значить так:
лише те, що не зміг не брати!

24 листопада 1993 р., Київ

На перині - диво. Обриси гітарні...
Зваблива чаклунка, ще не у літах.
Хай пошлють ій висі красеня до пари,
Мій супутник - старість, сива самота.

Мавка ж стогне хтиво, сниться грішний прутень,
Одиноку душу в цьому не виню.
Та на волі краще. Звабі руки, груди
Пеленаю кріпко в льолю гамівну.

Доля безталанна не у цім альові,
Тут - хвилинна слабкість, спогад про любо,в.
Ранок. Щезли мрії та жаготи повінь,
Ключ у дверях клацнув замість післямов.

Крила розправляю. Мить - і буду в небі,
Вибілять сумління холоди та сніг.
А у плечі шепіт:- Не лети, мій лебідь!
Буде в нас дитина. Скоро, навесні...

22.12.2019 р.

Йому дарма все. Він іде,
тече, біжить, летить, минає.
Він наче всюди і ніде.
Руками мацаєш – немає.

Він очевидець наших втрат,
тріумфу, звершень і падіння.
Адепт пізнань і ретроград,
мірило поспіху й терпіння.

Він вічний подих, суща мить
і нерозривна павутина –
пряде свою безмірну нить,
у скронях гупає невпинно.

Критерій правди і брехні,
він пропонує аксіоми:
гріхам життя казати ні,
супроти зла не знати втоми.

Він літописець і суддя.
Він милосердя і покара.
Він батько всього і дитя:
отці його – хаос і мАра.

Він крок між далями доріг
і бумеранг земної долі.
Він руху в завтра – оберіг
і вітер мрії на роздоллі.

Він сам в собі, як самота.
Він продукує паралелі,
межа яких лиш висота
титанів, розуму й оселі…

Він обертає світ вперед
і повертає у минуле.
І зрештою він ще й поет,
коли вже ніч і всі поснули…

Його бракує за життя,
а поза ним його не треба.
Він родом з вічного Буття,
єднання урвища і неба…
12.2019

На зламі літ, на сповіді
Всі почуття оголені
Відчайно і нестримно
Шикуються в рядки.
Рівняють шлях за вітром
Мої вітрила зболені,
Земних принад лишаючись,
Летять через роки.
Поміж доріг непройдених,
Серед шляхів нездоланих,
З минулого в майбутнє
Доріженька - вузька,
Хвилинами відміряна,
Поміж горами й долами
Через пороги й кручі
Тече моя ріка.
Чи ж пропливу, чи вистою,
Не зваблюся спокусою?
Життя моє не стане
Здірявленим човном...
Пташиною із вирію
В минуле повернуся,
До ніг роки постеляться,
Як золоте руно.

На мокшанському болоті
Між племен москвиноротих
На Московії (Росії)
Зародилась Тиранія –
Зла, потворна деспотія.

Полохлива й обережна
Обирає темні стежки,
Що ведуть із трясовини
Через Мокшу в Україну.

Підібгавши хвіст облізлий,
Заглядає в очі слізно,
Обережно лізе й лізе
В Україну.

Всіх лякається потвора
І ховається у нори.
Але голод бере гору.
Заглядає вам ув очі.
Тиранія крові хоче.
Крові.

Хоче крові Тиранія
Та від страху ціпеніє.
Не наважиться напиться
З тих, хто її не боїться,
Крові.

Тиранія вовком виє
І гієною регоче.
Тиранія крові хоче
З полохливих і нервових.
Підповзає стерво знову,
Вам ув очі заглядає,
Перелякана – лякає.

Тільки жах в очах побачить,
Ікла вишкірить звірячі,
З язика стікає слина,
Шерсть стовбурчиться на спині.
Рвати й нищити готова
Тиранія хоче крові.

Ось уже хтось налякався,
Хтось побіг, хтось заховався,
Хтось заціпенів від жаху.
Тиранія б'є з розмаху.
Рубить голови похилі,
Губить дурнів полохливих.
Як вино з дірявих бочок,
Перші потекли струмочки
Крові.

Не впізнати Тиранію
У кривавій ейфорії.
Чим її бояться більше,
Тим вона все сміливіша.

Рик її як грім лунає,
І від краю, і до краю
Все навколо ціпеніє
Перед видом Тиранії.

З жаху рухи стали кволі ...
Але все у Божій волі.
Це лишень пересторога,
Бо якби то свині роги,
Вона всіх би заколола.

Бог сміливим помагає.
Козакам страхи не личать.
Хто ж боїться, той вмирає
Двічі.
20 грудня 2019 року

Занадто багато болю.
Ріки заплачуть,підуть паводки
Будуть шукати волі-
Знайдуть нові загадки.

Битимуть хвилями довго-
Злижуть усіх бізонів.
Гострі,високі пороги,
І абонент не в зоні.

Після великих трагедій,
Битого скла і вазонів
Ходить лукавий геній
І випасає схудлих бізонів.

Я з минулим була б задивляючись в очі, можливо,
розіллявшись рікою над тихою заводдю мрій.
Опадавши цнотливим пелюстям на  серце зрадливе,
та насправді не зміг, синьооких небес - водолій,
у мені проростати лозою, гранатом цукровим,
розбудити думками, у віщі приходити  сни.
Зовсім інший герой мою душу збентежив раптово,
відшукавши засніжені проліски - диво весни.
Хто б подумати зміг, що я буду літати до нього
на обпалених крилах долати завій рубежі.
Як гарячий глінтвейн, пити дихання трунку хмільного,
непритомніти в морі любові на  стислій межі.
19.12.2019р.



 

 



 

Ні, я люблю. І зрада була.
І напевне, що зрада була велика.
Але пригадай, я́к ти жила,
коли не було ні любові, ні лиха?

Більш ні на думку не йди вперед –
кого я кохаю чи ні – здогадайся,
є на стіні ще більший портрет,
з якого сьогодні мені – посміхайся.

Така розлука, мов на Сибір!
і ґіґантських розма́хів досягло серце!
хто його так – сам перевір,
якщо ти боєць – відчиню цю фортецю.

7 лютого 1996 р., Київ

Вона вірила в крила, бо ними плекала світанки,
Їх теплом огортала дітей, чоловіка і долю,
В ніжність їх сповивала, мережачи яв-колисанку...
Вона вірила в крила, у силу натхненної волі.

Вона вірила в крила і в неба блакить незрадливу.
Вона вірила в них, коли землю встеляли тумани.
Зачіпаючи струни веселки, купалась у зливах
І крилом затуляла щемливі в незгойності рани.

Вона знала: в осерді цих крил наливається зерня,
Дозріває, зростає, злотиться, ясніє дарами.
Тихим помахом їх підіймалась над прірви і стерні
І шукала, шукала, шукала відчинені брами.

Вона вірила - є шлях новий у стокрилості світла -
І трималась, трималась за ніжний ранковий промінчик,
Проростала у небо, у нім сподіваннями квітла,
І злітала увись, і цю вись дарувала всім іншим...

Я є і тут, серед підвалів

між перехресть твоїх шляхів.

Хоча б, і краще б... не застали

Мене... Мене й останніх слів.



Я тут з сестрою поруч,

пліч-о-пліч поруч- назавжди.

І як не плач і не кричи,

на свій же жаль... лиш не піти.



Я є і тут, була і буду,

Між благодаття і біди.

слуга страшного суду...

Мене Господь не приведи.



Я тут, тікати марно

і самій від себе назавжди.

Прекрасні небеса безхмарні,

Прошу секундочку пождіть.



Мене побачиш- не забудеш

заповітну суть.

І не втечеш.

Я є і тут.

Затримай подих, поки сонце тане,

прощальний погляд в ньому загуби.

Мить мине і не повіриш, темно стане,

а поки, сонце в вечір проведи.

Воно марніє, зблекне і впаде,

в обрій розільє своє "прощай";

Вже пізно, не знайти його ніде,

і промовчало з вуст "стривай".



Темрявою криє місто вечір

слова, печаль і сторінки

Повільно з місяцем на плечі

лягає, як важкі думки

Запалить хтось на небі зорі

одна із них зірветься і впаде

Можливо у твої долоні

Ти сонце почекай, воно зійде...

Прийди до мене уві сні,

Залізь тихенько в мої сни.

Навіть не знаю чому... Чому люблю?

Проснуся знову й не засну.

Не викину ніяк тебе з думок,

Я знаю точно утічу...

А поки серце на замок,

Його в багаж і полечу.

І знову запитаю: Чому люблю?

Можливо, краще не питати,

Можливо, це саме пройде;

Та через це не можу спати,

Причини ясної я не знайду.

І в голові: Чому люблю?

Іди, йдучи не обертайся,

не озирайся і мовчи.

І серця свого не зрікайся,

коли згубив свої ключі.

Можливо вітер ненароком,

торкнеться ледь, твоїх червоних вуст.

Згадай... Сповільнюючи кроки:

я теж до тебе не вернусь.

Гіркота зі спогадів - гострим каменем.
Не звучать на сто ладів труби зламані.
Береги торкають хвиль стебелиною,
Де пробився слізний біль самотиною.
Плине доля річкою, небо - зорями.
Відтінили стрічкою ниву зорану.
А пороги пам'яті між потоками
Зманюють дорогами неширокими,
Зваблюють минулого обіцянками,
Що серпанком росяно слались ранками...
Скільки в плині пам'яті збуриш кроками,
Не вернеш минувшини - вже уроками
Гіркота зі спогадів, гострим каменем.
Не звучать на сто ладів труби зламані.

Я є якоюсь мірою
і у деякій мірі.

Росте з мене.

Отже, як зерня, лежу
у сухому ґрунті.
А лежебоцтво – гріх?

Чи волога, якої бракує,
для прояву сили моєї – провина?

З мене ягода визріє тільки
на старість?

Колір, якого ягода – гріх?

Навіть пташка не їсть мене,
бо я червоний.
А люди їдять.

Навіть пташка не їсть мене,
бо я отруйний.
А люди їдять.

Тепер у гріхах таких
я сили набираю.
Розум – гріх?

Молодість, пріч од мене!

Талій гнучких у пучки́
понав’язує,
через голову перекине
на плечі…

Біжить, іде, чвалає
обтяжена гріхами
молодість,
зрілість,
старість.

І немає гріхів після неї.


5 грудня 1994 р., Київ

Я бачу
імперії підкошені коліна.
І це уже було. І не було
моєї України у країні,
яку іще очолює Пуйло,
висяче
як мумієм наколота сосиска –
і жупело, і тля бойовиків.
Розгойдує історія колиску,
криваву, у борні зведенюків,
неначе
у нас немає іншої халепи
як наші убиваючі брати
і їхні буйні ідіоми-скрепи
на тлі ідіотичної мети.
Одначе
лише на Пу лишається надія.
Дарма, що анімується кіно,
де Чук і Гек плювали на Росію,
яка іде «Титаніком» на дно.
Терпляче
чекає Україна на реформи,
коли валюта рухне до нуля
і буде анульована земля,
а два аршини – буде наша норма
козача.
Що буде, невідомо. Що усім,
то те й мені. І це уже бувало,
коли і цього не бувало мало.
Але тоді прийде у рідний дім
удача,
якщо у мене буде аркебуза
і я уб’ю у вухо москаля.
Хай буде пухом і йому земля
на нашій території Союзу.
І наче
народу в Україні поріділо,
рішали подалися за бугор,
займає територію мордор,
впрягає у ярмо, а наше діло
теляче.

12/19

1

Повз абортарії, мерії, храми
Кроком непевним, а часом лунким,
Йде прокажена і шепче «я з вами…».
Пульс аж під сто, калатають дзвінки...

Лику не видно. Спинити не можна.
В дощ не потрібен прояві дашок.
Вміє вночі обійти огорожу,
Кидає дань у діру-речмішок.

Бабця виносить останнє із хати.
Пенсійку дідо віддав без жалю...
Та руйнівниця - весела, кудлата -
Дякує довго, харкоче «люблю...»…

Виразки чорні, кровисті губища,
Цілі непевні, дорога курна...
Тицяє тлустий облесливець тищу,
Я не сказала ні разу «ось... на...».

Що ж ви услід їй регочете «ловка!»…
Надто марудне плетіння сіток...
Надто бридка... не знаходиться вовка,
Щоб заковтнув, як драглистий жовток.

Збилися в юрми чудні небораки...
Знов на танцполі крутійко і верть.
Стихли бандури.
Освистані раки...
Шабля дозорця летить шкереберть...

2

Діти мережать листи чупакабрі.
Хай прочитає - і пустить сльозу.
Вже стрічечки на стовпах і на швабрі.
Нікому пасти корову, козу...
Села притихлі. Під панциром - місто.
Жорна важезні. Утисячне (знов!)
Ради війни учиняється тісто,
Ради війни умертвляють любов,
Ради війни люд збирає пластмасу,
Ради війни компонують слова.
Де ж той месія, що спинить заразу?
Де генерація – мудра, нова?

Стиха джерґоче війна: «Патріоти…
З клунь повитягую крила, казки…
Ви самознищитись, певно, не проти…
Ось вам тузи подали мотузки».

3

Час аберацій, відхилень і вдиху.
Крик очищає куточки легень.
Йде, бо впустили, приземисте Лихо.
Погляд відвернеш - і... анітелень…

Повз абортарії, башти, аптеки
Тягнуться чорні бинти, лжеперкаль.
Ллють ацетон сердобольні ацтеки
В щойно закуплений псевдограаль.

2016

Володимир Висоцький. «Аліса»

Ви трошки шани приділіть моїй персоні,
бо ви й самі усі - розбалувані соні,
готові дерти хропака - вам тільки дай...
Але цей раз - в чуженькі соні не сідай!

(2018)

А як Смерть усе ж заявиться по мене,
прийму її, як гостю: за чаєм чи кавою із круасанами,
покажу без поспіху над чим працюю,
розкажу, що наразі тільки в задумах дрімає...
Смерть сучасна – не якась там старезна баба із косою,
А миловида молодиця із смартфоном,
що од Небес отримала таку посаду на Землі.
Навіть поспівчуваю гості: «Краще б приймати породілля...»
І як здвигне вона плечима чи й усміхнеться
(«Мовляв не всім судилось просить у Бога вибір»),
спитаю: «Невже нема незамінимих на той світ?
Рецидивіст якийсь там або ж той, що нудиться цим світом,
чи хто так і не знайшов, до чого б прикласти голову й руки».
Цікаво б знати, чи Смерть зв’яжеться із Небесами?

Обов‘язково пригадаю,
Або колись побачу в сні, –
Оцих дрібних сніжинок зграю
У захололому вікні.
Неначе іскорки зірчасті
Уважним поглядом уздрів,
Які кружляли й швидко гасли
В пітьмі вечірній без слідів.
Немов жбурнув хтось дрібку солі
На скло і злякано затих
Там, де наповнив простір холод
І сніг зникав, очам на сміх...
17.12.19

Порушено правила руху.
Прийшли не в той час й не туди...
Несказаних слів завірюха
Твої замітає сліди.

Розсипле зима світлочинно
Сніжиночки від Фаберже.
Я вже не шукаю провини,
Бо спогад неначе верже.

Розписаний болем утрати,
Розмитий туманами літ.
Приречено і винувато
Тобі я дивлюся услід.

Зронилась сльоза діамантом.
На серці залізна печать...
Ти близько й... далеко занадто-
Про щось старі верби мовчать...

Знають всі, дорослі й діти,
що чудес доволі в світі,
а зимою у наш край
завітає Миколай.

Він заходить в кожну хату
і питає маму з татом, –
Доньку маєте чи сина,
чемна чи у вас дитина?

В чарівній моїй торбинці
чудернацькі є гостинці.
Стане хлопцям і дівчаткам,
ось їм м’ячик із курчатком.

Маю котиків ласкавих,
а іще – книжок цікавих.
Гномик є із табакерки
і смачні-смачні цукерки.

Дітям тим, хто бешкетує,
іграшок він не дарує.
Всі під Новий рік чекають
на Святого Миколая!

Стогне мряка-сльота, в ринві злякано вітер голосить,
І холодний туман лиже клуню у стилі ампір.
Нам потрібна мета - у житті, у поезії, прозі,
А її і нема. Є стило і офсетний папір.

Муж заплаканий спить, в жінки часу немає на ласки,
І удень, і вночі - тількі вірші одні в голові.
Під подушкою спирт, а не тепла запаска любаски,
От і випив мужик, не ворушиться, мов неживий.

Мед чарунковий згірк, в музи око згубилось каправе,
Та кохатися гріх, став я дідом (не треба хи-хи!).
Помарновано вік на пусту, непривабливу справу,
Ні цілунків палких, ні гарячої в ліжку юги.

Чом Венері не фан? У альковах тулився б до бестій...
Замість любощів - хлів, серденя від чуттів не дрижить.
А сусідам - лафа, заклопотані справами честі:
Утішають дружин, а дружини втішають мужів.

Вчора знову ридав, із надривом і небезпричинно,
Бо розхитаний нерв, самота бенкетує в душі.
Як сідає свята , наче Бог, віршувати дружина,
То вважай що помер я для неї, немов і не жив.

16.12.2019 р.

А до нас на саночках
Десь аж попід раночок
Прибув Миколай!
І ступив на ґаночок,
А тут забаганочок
Через край...
Миколайчик вправний -
зробив як умів:
Ромчику слухняному -
конфітюр зі слив,
Петрику-розумнику -
гарний шоколад,
Лесі та Оленці -
З вишень мармелад.
А мала Марійка
(Знав про її мрії)
Сніжинок хотіла
Ялинці на вії.
Він не довго мудрував,
Їй льодяники поклав:
Будуть у ялинки
Солодкі сніжинки!

Кремезний сон хропе у мавзолеї,
давно без нагляду "музейний експонат",
і пролетів, мов осінь по алеї,
у чорних чергах пролетаріат.

Сатрап лежить, доведений до трупа,
до лампочок у скронях і руках,
а під землею тіл багряна купа
ту лису смерть несе на кістяках!

Тримає мавзолей нечиста сила,
уро́чі розстріли і кров преКрасних площ,
і матір, що над сином голосила,
який стеріг вождя у сніг і дощ.

На тлі біди прокинеться загроза,
як кане сон, розкутавши Москву.
Розкраять землю Клара, Карл і Роза
кремлівським колумбарієм по шву.

Паде́ стіна, вивалюючи урни,
постане в сморід вікопо́мний прах –
і знов парад військово-фізкультурний
вітатиме партійний патріарх!

…Постав, Росіє, хрест на мавзолеї,
світ не святи – сама до світла йди,
бо вкотре підростуть нові піґмеї
на тлі минулого твого, на тлі біди.

16 березня 2001 р., Київ

А хочеться ж - про Серйозне,
і - щоб неодмінно - Вічне...
Щоб знаком таким - окличним!..
Стрілою,як Робін - в ціль...
Голодному щоб - амброзія...
Гіпнозом - для істеричних...
Для надто вже драматичних -
рятунком від божевіль.

Слова розпирають мозок,
вдягають вінки і тоги,
Зазубрюють монологи
між піній, руїн і туй...
Як раптом печальним зором
таким патетичним ...строгим...
спіткнешся, немов об ногу,
об слово простеньке "Х..Й"

що хтось написав на стінці,
порепаного будинку.
І силою впливу стінка
вражає , як постріл, враз.
Бо ВІрші - то клей і мило.
ТРИ ж БУКВИ вмістить зуміли
катарсис, мімезис, відчай,
агонію і екстаз...

І сняться тобі до ранку
білил непочата банка.
Світанок.Туман. Серпанки.
І довга якась стіна...
Де Блазень з лицем трагічним
малює на стінці - вічне,
по справжньому драматичне:
Пішло... та ПІШЛО ВСЕ НА.

***
Не боюся я алітерації
голосною, яка не чужа
у сім’ї поетичної нації.
Наголошую на інтонації,
бо і наголос чує душа.

***
Ви любите короткі і м’які
ґлаґоли із Кубані та Алтаю, –
ідем😢 узять😍, а я – то Ї то і,
яких на Раші не було й немає.

***
Ой горе мові в Україні-ненці
од класика, що біга😭 у сукенці,
а пише як і за царя Гороха...
Ей, грамотію, вилізай із моху!

***
Перепили поети не води:
не ескімоси наче й не евенки,
а язикаті, наче п'янь орди.
Не «списуємо у Сковороди»,
але, бува😂, киваєм🤔 на Шевченка.

***
Чистоплюї та асенізатори
не пересікаються ніде.
А вимову оскопили автори.
Їх ще іменують де-не-де
гуру і любителі-аматори.

***
Ображені на цю мою сторінку, –
усім перемагати не дано
у Ватерлоо і Бородіно...
Звичайно, що полеміка не бійка,
та істина проб’ється все одно.

12/19

Г. С…
Не задобрюй як-небудь
І чимдуж не втішай, –
Хоче тільки до тебе
Терпелива душа.
Серце просить щомиті
Увільнити від мук
Безутішно любити
І питати: – Чому
Маниш так, наче небо
Неуміле пташа, –
І чом тільки до тебе
Рветься вічно душа?..
13.12.19

Він почув антифони, якісь неземні голоси.
Та фальшивили ті, що були біля лівого вуха,
І якби його воля, то він би, напевно, не слухав,
Лежачи у траві, що за літо ніхто не скосив.

І немов навперейми ті хори співали й гули,
Чи сварилися, чи торгувались не знано за віщо,
А тоді відступили, здіймаючись вище і вище,
Лиш деінде лунали уривки хвали і хули.

Забриніла вона – невимовно напружена тиша.
Наче хто саркофаг приволік і усесвіт накрив.
І, здавалося, тиша ставала дедалі густіша.
Та водночас, здавалось, вона голосніша за крик.

Дві доби без води, причащаючись голого ґрунту,
Він смиренно лежав мимоволі дотичний до тих,
Хто так само, за друга підставивши пострілу груди
У такому же віці, але вже наві́ки, затих.

А затим він почув, як селяни врожаю раділи,
Як потому котились кудись безкінечні вози,
А услід одинокі – і гупало тіло об тіло,
І чомусь цей затишений гул був страшніший в рази.

Він лежав долілиць, поглинаючи пам’яттю звуки,
Проживаючи кожну хвилину, годину і рік,
І здавалось йому, що у світі не є тої муки,
На яку би хтось владний цей змучений край не прирік.

А тоді він розчув голоси, що за нього просили,
Це були антифони та вже із дідівських могил,
І пітьма відступила, у тіло вернулися сили,
Бо зірвались торги – не згорнувся його небосхил.

Приверзлось проти ночі
І сон відступає –
Вихід нібито є,
Але входу немає.

Отака наша доля,
Повита імлою.
Королево моя –
Нам не бути з тобою.

На румовищі мрій
Круки гамір зчинили.
Ти – чужа.
Я – чужий.
Ми обоє безкрилі.

Хоч був авторитетом у друзяк
І роздавав щедротно щиглі гарні -
Не вийшло з мене ватажка-ферзя,
Пішак я у пішацькім океані.

Та (слава Богу!) це не головне,
Є муза. І цього, повірте, досить.
Літаю до галактик і планет
На фаетоні лірики та прози.

Шляхи до мрій указують зірки,
І хоч обвик ходити в небо пішки -
Сідай, мій друже, побіля руки,
Баскі Пегаси обривають віжки.

Вляглася на коліна нота до,
А ре - заснув. Співати утомився.
У райдузі сяйній - моє гніздо,
Сьогодні там гостюють сонце й місяць.

Тут все здійсниться! Тільки забажай!
Втече печаль і сенс життя воскрене!
Очиститься утомлена душа
У водоспаді слів моїх чудесних.

17.12.2019р.

На зиму ще не повернуло.
Погода тепла і ясна
і повертає у минуле,
якщо не осінь, то весна.

Було усе, що не забуте
за веремією років,
і тихе-радісне, і люте,
і те, чим жити не умів.

Не завірюха, то відлига –
така ідилія моя.
І поки не скресає крига,
гортаю книгу житія.

І як оця зима на плаї
у чисте небо голубе,
усе, що гріє, відкладаю,
аби подовжити себе.

Чекаю зорі вечорові
у ночі хмурі, та ясні,
коли минають сірі дні...

Читаю сури загадкові
і сповідаюсь у любові
усьому сущому в мені.

18.12.19

Все! Відвисі́в причіпленим до неба
на заднім плані на початку дії!
Тепер вдягтися – й вирушати треба
у справжній світ у пошуках події…

Тут, кажуть, сонце інколи буває
і можна навіть стрінути людину…
Я зараз, тільки очі заховаю
у окуляри темного пошиву.

Я бачу: зовсім не фанерний місяць
стримить у небі, зроблений на совість.
А це таке не паперове листя
примусило мене спалити повість,

де ви́сів я причіпленим до неба
фанерним місяцем, його зворотним боком,
де свіжий вітер порахує ребра
пропелером тринадцятого року…

18 квітня 1989 р., Київ

Святе письмо. Про грішників абзац,
Читаю про пекельні муки знову.
Мої ж безгрішні, в рясі, тілеса,
Забув давно - як пахнуть чорноброві.

Самітник я. Оселя як нора,
Сплітають павуки у тиші сіті.
Не відаю тяжких любовних драм,
А був вождем альковних сибаритів.

З-за тину посміхається мамзель ..
Та ну її! Ховаюся за тую.
Аж тут - бабах!- сусідка борщ несе:
- Давай тебе, дідуньо, нагодую!

Не згледівся - усілась на руках,
Стромляє ложку із гарячим в пельку.
А потім..."Ох!". А трохи згодом "Ах!",
В зубах стирчать панчохи і бретельки!

Стріла Амура втрапила у ціль!
Венера із монаха ліпить тата!
Поменшало на світі удівців,
Цілую мавці стиглі груденята.

17.12.2019 р.

Не викорчовуй, Боже, сьогоденням
Мою незмінну тугу за ровесників.
...Війна відкинула нас, її дітей,
В кам’яну епоху, де вогонь добували
Трутом і кременем-кресалом,
Де взимку на заслонці носили жар
В снігом завіяну хатину,
Де за дієту слугував підножний корм,
А квіт акації був за десерт...
Тож перед пам’яттю всіх тих,
Хто так і лишився в тій кам’яній епосі,
Спиняй мене од забаганок, Боже,
Нагадуй, що все можливе
В цім сатанинськім світі,
Що за монбланами достатку
Якоїсь миті все може обернутись
Міфічним спогадом в печері
Бозна якої вже давноминулої епохи.

Святий Миколай по зеленій стежині
Крокує у теплому просторі грудня.
Гостинці лежать у казковій торбині:
Чудові дарунки, щоб кожній дитині
Отримати вранці їх, ще до пол`удня.
Важливо окрасити радістю будні.

Повинен він встигнути й в нашу оселю,
Тому з нетерпінням чекають малята.
Іскринки в очах загорілись веселі:
Мерщій під подушку щораз заглядати:
Цікаво, чи справдяться кращі бажання,
Які загадали Сергійко і Таня???

Дорослі очікують справжнього дива:
Успішною буде житєєва їх нива,
А діти та внуки здорові й щасливі!
…Відчутні вже кроки чудового свята:
(Сюрпризів, напевне, ще буде багато!)
Давайте всі дружно його зустрічати!

18.12.2019
Свідоцтво про публикацію №119121803522

Він пішов захищати Вітчизну,
А матуся молилася вслід
І, напевне тому не загинув -
Захищала молитва від бід.

Відчував син матусі тепло,
Хоч від рідного дому далеко,
Згадував те подільське село,
Де батькам приніс сина лелека.

Душу грів горобини вогонь,
Що росла недалеко від хати
І матусиних ніжних долонь
Доторк міг він щодня відчувати.

А молитва, мов той оберіг
Заслоняла бійця від напасті.
Став синочок на рідний поріг
І матуся світилась від щастя.

2019 р.

Принцесо люба, юна молодичко,
вишнева квітко, сарно чарівна,
русалко ніжна, лагідна синичко,
казкова феє, ти – сама весна!

Красуне, рибко, світанкова зоре,
голубко сиза, мавко лісова!
Моє кохання – море неозоре,
його не здатні передать слова...

Твої глибокі і ласкаві очі,
як ті волошки – у житах зорять!
Створив шедевра всемогутній зодчий,
аби вночі комусь не дати спать…

Володимир Висоцький. «Аліса»

Кому я тільки капелюха не ладнав!
І капельмейстер був клієнт, і капельдинер...
І навіть будь-який жебрак - за півгодини
у капелюх мій - капітал збирав!

Були в замовниках - задира й відчайдух,
але були також тюхтії-копалухи;
а ще - такі капітулянти капловухі,
що краще б заощадив капелюх...

На голові, вже майже голій, головбуха,
чи на курортнику, що квіти в полі нюха, -
доречні капелюхи типові.
Але пришити не візьмусь до капелюха,
коли чогось бракує в голові...

(2018)

Тепер вже час...Вростає у асфальт
Зими коріння і скресає одяг,
Але не крига.Опівнічний потяг
Свій тужний гук переведе на альт.

Весняний час-година-до і-від-
А ти все спиш і спить твоя тривога.
Тобі укаже не твою дорогу
Старий і чемний,напівсправжній гід,

Але тримайся журавлиних смуг,
Але тримайся виспіваних колій
І зупиняй супроти його волі.
Вже потяг мчить-чатуй його на слух.

А хтось нитку життя тихесенько пряде,
І б’ється серце, б’ється в унісон…
А ніч знову навшпиньки крадеться до людей.
А хтось не спить і не впускає сон…

Коли годинник такт до ночі відіб’є,
Де стрілки, як ті коні – степові і вільні.
Хтось тихо так пряде життя твоє…
Лишаються слова… Сліди… І тіні…

Ще до Трійці далеко, ачей?
А на саміт очікує трійця
із Росії навалу гостей.
І пуйло не ховає очей,
що піймало за яйця арійця.

Озеленений бає йому,
що воно у Європі найвище.
Підіймуся і я на горище, –
каже, – руку колезі пожму
й покажу, що і я не аби-що.

А вони – як вужі потайні,
а воно – як гадюка отруйна
заповзає у душі дурні,
що потопить усе у війні
і залишиться жаба калюжна.

І чого воно лізе – оце
тупориле, криве і рогате?
Адже має одного ґаранта,
у якого попало яйце
на окраїні нашої хати.

Може й цього йому до снаги
ошелешити? Знає пихате,
що́ – віками чуже, язикате
захищає... Усі – вороги!

А понищить усіх до ноги,
то кого на землі грабувати?

12/19

Довго йде з тебе піт,
я тебе обіймаю,
твій солоний привіт
я вустами займаю,
закликаю в свій світ,
у натруджені надра,
де десятками літ
понапинано шатра
з тих блакитних тканин,
у яких без вагання
я готовий один
йти на кожне кохання..;
в мене внук є і син,
і бувала дружина,
з одурманених вин
обирала провину,
спершу – першу любов,
нерозбірливу й гожу,
згодом, після розмов –
другу, гожу й заможну,
але третя, що знов
призвела до мовчання –
це твій розум прийшов,
це тверезе кохання.
То ж, готуйся зайти
до блакитного лона.
Чи лякаєшся ти,
моя крихто солона?
Маю досвід старий,
як поквапити юних.
Отже, очі закрий –
удаваймо поснулих.

1 травня 1996 р., Київ

Світань не поспішала розтуляти очі зранку.
Із торф'яної далі нишком пробирався сніг.
Невимушено гралися зі світом у мовчанку,
ні букви, білою землею сплін нудьги поліг.
Хотілося йому чимало розказати правди,
і вимовити наостанок ті слова прості.
Застрягли у горлянці, десь на денці серця падав
холодний сніг, важка хода, сльота похмурості.
Рапідом в пам'яті полискували каруселі
люмінесцентних спалахів комічний водевіль.
Не скрапувала музика з смичка віолончелі
сльозиною, більш не проймав цей чорнобілий фільм.

12.12.2019р.

Умирає країна мрії,
не побачивши білий світ.
Білим куривом вітер віє.
Під ногами нечистий лід.
І по льоду у темінь ночі
нам пророчать німі вуста
не дорогу - незрячі очі,
піку жалю у бік Христа…
Нам не жити в країні мрії
без ілюзій, що все гаразд.
Розпинати свої надії -
це у звичаї бідних газд.

17.12.2019

Над полем, над полем,над болем - вібрує Небо,
вібрує під Небом зерном золотим - Земля...
Ти знаєш, самотність - вона проника між ребер -
малює дорогу - й дорога веде в поля

такі золоЧЕні, аж їм ні кінця, ні краю!
А ти поміж ними - Творця недолугий клон.
І все що лишається - випустити цю зграю
крізь отвір у серці - цю зграю гірких ворон,

які вже чекають на постріл. Пора. Ворони.
Ше подих. Ше помах. Ще пензля один мазок...
Ти знаєш, самотність - це те, що невиліковно.
Ти знаєш, самотність - це те,що невиліковно.
Ти знаєш, самотність - це те,що невиліковно.

(Вінсент посміхнувся. Вінсент натиснув гачок.)