Бач, костюм у труну як влитий?
І баланс, і фасон - все вірно.
А доокола часу крихти,
Одиноко між ними, зимно.

Без корабликів-мрій причали,
Тиша - кісткою, болем в горлі.
Радість світла - в зубах печалі
Ширить ікла земній юдолі.

Хочте - вірте або не вірте,
Чи слова ці сприйміть за жарти:
Я - антихрист. І я - Спаситель,
Розривають гріхи і святість.

Флейту важко робити з гільзи,
Чи ліпити добро з халепи.
Пензлем чорні малюю висі,
А насправді - веселку в небі.

А орда - за рікою, adsum,
Руки вкриті липким карміном...
Колють жалами крихти часу,
Одиноко між ними, зимно...

24.07.2020 р.

Adsum (тут, присутність - лат.)

І
У мережі гуляє еФеСБе.
І солов’ї, і зелі, і гордони,
та буратіни п'ятої колони
показують(як істину) себе.
Нувориші, вербовані в Союзі,
уже з’їдають зуби і клики,
а щирі і лукаві любі друзі
блокують і чіпляють ярлики.
І правду – зі свічею пошукати...
То фейки, то поези маячні.
Свідомістю маніпулюють сайти,
закаляні іржею кацапні.

ІІ
Наразі українцю не звикати
до паразитів, погані і бід,
і до сусід, які є супостати,
і до клієнтів шостої палати...
але не так лякає недорід,
covid, війна, убивці, окупанти,
комета, астероїд чи болід
як диверсійні екскурси ґаранта.

ІІІ
Критична маса є, аби юрма
із ним «поговорила» делікатно,
аби «піти його» і не питати, –
кому іще загрожує тюрма?
Але нема критичного ума,
аби за мрії воювала правда.

07/20

Хто їздив повз Манойловку хоч раз,
Той бачив у степу Корсак-Могилу.
Мені вона нагадує весь час
Шолом, що їх богатирі носили.
Тому я вам легенду розповім,
Як виникло в степу таке творіння.
Її початок у часу такім,
Заледве не у роки Сотворіння.
Степи ці наче створені були
Творцем для того, щоб на них робити.
І перші люди, що отут жили
Сохою вміли землю обробити.
Жили осіло та ростили хліб,
Хоча, також, розводили й худобу,
Але богам несли найперший сніп,
Як те робили справжні хлібороби
По балках понад річками росли
Оселі їхні, чисті й чепурненькі,
Сади вишневі коло них цвіли
І дітки грались коло свої неньки.
Ніхто осель тоді не городив,
Бо ворогів іще в степу не було.
Тоді – бо степом велетень ходив,
Що його кроки за сто верст всі чули.
І звали того велетня Корсак.
Його Творець послав в степи для того,
Щоб він їх боронив від забіяк,
Тих, що занадто ласі до чужого.
Одягнутий, як справжній богатир,
З мечем в руці він степ віками міряв
І тому панував тут завжди мир.
Коли ж комусь хотілось перевірить,
Що буде, як вчинить сюди набіг
І поживитись чимсь на дармівщинку,
Вже звідси повернутися не міг,
Лишався тут для вічного спочинку.
Одним ударом тисячі голів
Той велетень стинав у всіх злодіїв.
І вже століття, як ніхто не смів
Приходити сюди, як лиходії.
Одна була у велетня біда:
Земля ваги такої не тримала.
Тож він не зупинявся, не сідав,
Ходив весь час, щоб не застрять, бувало.
Ледь спиниться – вже по коліна вгруз
І спробуй тоді вирватися з пастки.
І, хоча зовсім був не боягуз,
Але боявся оступитись й впасти.
І день, і ніч луна його хода
На радість тим, хто на землі працює,
На страх тому, хто ласо погляда
На дармове і за чужим полює.
Під неусипним наглядом степи
Із кожним роком більше розквітали
Та блиск багатства очі всім сліпив
Сусідам злим, що заздро поглядали.
Їм і трава здавалася густіш
У цих степах, аніж у їхнім краї,
Вода в річках за їхньої смачніш.
Наскочили б, та велет заважає.
Кругами ходять круг ції землі,
Своїми кіньми витоптали трави.
Від безнадії іще більше злі.
Не знають, як би заладнати справу.
Зібрались якось їхнії вожді,
Сиділи довго – довго гомоніли
І от рішили накінець тоді
Аби боги їм їхні пособили.
І вже надвечір вогнище пала,
Шамани в бубни, як скажені, луплять.
Зарізали найкращого козла,
Можливо, цим чиюсь прихильність куплять.
Товклися довго, поки знемогли,
Пісні свої скажені завивали.
І ось боги пораду їм дали
Аби, лишень, вони позамовкали.
З поради тої підлість віддає:
Із сон – трави зварити сонне зілля
І у ріку, з якої велет п’є
Те вариво якнайскоріше виллять.
Нап’ється велет сонної води
Засне натрохи і в землі застрягне.
А їм то й треба – забирай іди
Усе, чого душа твоя запрагне.
Уся орда блукає по степах
І сон – траву посилено збирає,
А вариво вже булька в казанах,
Шамани в бурдюки його зливають.
Коли набрали чималий запас,
Повезли все у ці краї возами.
Мовляв, купці, тож не лякайтесь нас,
Везем товар, щоб торгувати з вами.
А вся орда у засідці сидить.
Як стихнуть кроки велета, негайно
На землі багатющі налетить
Усе хапати, що лежить погано.
Дісталися злодії до ріки
Де, кажуть, велет часто п’є водичку
І узялись очікувать, поки
Той богатир наблизиться до річки.
Все ближче кроки. Ось, нарешті, він.
Мерщій взялися зілля виливати.
Струїли річку на багато гін.
Схилиливсь Корсак, аби води набрати.
Не зупинився. Випив раз, другий
І раптом став. Подіяла отрута.
Заснув миттєво і в землі оцій
Почав нестримно усе більш тонути:
Вгруз по коліна, під пахви, по ніс,
Ось видно вже лише його шолома.
Ото тоді він тільки і спинивсь.
А злодії страшенно раді тому.
Дали сигнала схованій орді
І ті негайно коршуном знялися.
Що у степах зчинилося тоді!
До неба зойк і стогін піднялися.
Орда топтала ниви і сади,
Орда палила чепурненькі села.
Лишилась лише згарища сліди.
Картина, скажем прямо, невесела.
Із землеробів хто в бою поліг,
Кого з полону продали у рабство,
А хтось в ліси податися устиг.
Пішло вогнем усе їхнє багатство.
На безкінечно довгії віки
Степ став своїм для кочового люду.
Земля вже не оралася ніким,
Бо кочівник із того жить не буде.
Степи, які давали людям хліб,
Приносили достаток хліборобам
Тепер зробились і підступні й злі.
Загроза вічна, як страшна хвороба.
І хлібороб меча не випускав
В своїх лісах. І городив оселі.
Тії загрози кожен день чекав.
Як налетять, то трупом землю встелять.
Та все зітхав: де богатир Корсак?
Коли проснеться, прожене злодіїв?
Та він не прокидається ніяк
І з – під землі лише шолом видніє.
Пройшли віки, поки зібравсь народ
І повернув собі степи із боєм,
Та знов живе зі степових щедрот:
І хліб росте, зерно тече рікою.
Степ вже втомився від віків спання
І радий знову людям догодити.
І хліб, і сад, і скошена стерня –
Він вчиться знову усьому радіти.
А серед степу височить гора
Корсак – могила зветься поміж люду.
Чи то шолом, чи то природи гра,
Не знаю я, отож брехать не буду.
Та, як не мене, пам’ятник того,
Щоб на чужих дядьків не сподівались.
А брались разом всі до одного
І всі надії би тоді збувались.

Він контролює вся і все,
земельний, мовний рубікон,
і влади повноту несе!
Лиш віртуально – язиком…

Скачуть Вершники в ніч
І палає вогнем небосхил,
Посміхається небо
багрянцем пекучим.
Від копит, аж до хмар,
Підіймається колами пил,
Кольоровий цей пил,
він красивий, хоч дуже
ядучий.

Вони летять
у непроглядну ніч,
Ось ось доскачуть
скоро вже
до ранчо,
Підкови
іскри розкидають
навсібіч,
Хто переможе
у Коханні,
хто цей
мачо?

Від Кохання
і Радість,
І зграя лихих
небезпек,
Та у Вершників
Серце
нестримним горить
божевіллям.
У ночі замовкають
голоси напівсонних
лелек,
А Кохання
аж душить,
неначе
суворе
похмілля.

Вони летять
у непроглядну ніч,
Ось ось доскачуть
скоро вже
до ранчо,
Підкови
іскри розкидають
навсібіч,
Хто переможе
у Коханні,
хто цей
мачо?

Вчиняйтеся, осердя крутоскельні,
сочіться, трави, молочайним сном.
Чекай до себе, лісова оселе,
осипана дубовим порохном,

мене, стрімку, з дарами у долонях:
медові ябка, перстень-яроцвіт...
Іду набосо по земському лоні,
пливу наголо проз усенький світ.

Дощі тридзвонні, четвергова соле
і ватрище, розгнуздане, мов кінь,
в одному танці виплавляйте долю,
на дні кормиги зворохобте рінь.

Босорки, шийте голубі портали,
галактики крутіть із лободи!
Летять з-над світу, розігнавши хмари,
мої дракони пити до води.

Іду життєвим полем день у день,
Воно широке, що й не видно краю.
Угору вибираюся лишень
І тут же вниз із розмаху спускаюсь.

Вітер не тільки в спину, в очі теж,
Шарпає так, що витискає сльози.
Але цей шлях інакше не пройдеш
У спеку. дощ, тумани і морози.

Життя долати труднощі нас вчить,
Хоча опанувати ці уроки
Не кожному під силу.Час летить
І не вертає, як німий всім докір.

2020 р.

В літню пору, біля ставу,
В неширокому ярку, –
То прогулююсь по травах,
То мощуся на піску.
То дивлюся в небо синє,
То нікуди не дивлюсь,
А на сонці грію спину,
Засинаючи чомусь.
То, зомлілому на втіху,
Щоб дрімотність побороть, –
І поволі, і з розбігу
Каламучу спокій вод.
Довго міряю глибини
Уподовж і там навкіс,
Де збентежену калину
Обступає верболіз.
Так від ранку до смеркання,
Віднедавна дотепер, –
Час марнує безустанно
Молодий пенсіонер.
24.07.20

У Музи є такі слова,
які почує тільки Ліра,
аби явилася нова
Надія...
             і Любов,
                         і Віра...

і воля... і вода жива...
і слава – іпостась кумира...
усе, помножене на два,
у чому –
             ні ваги,
                         ні міри.

Але у течії життя
єднає душі почуття,
і мрія...
             і слова
                         у мові,
і те, що є у таїні,
дарує музику мені,
а я...
            мелодію
                        любові.

07.2020

Вкладає мама синочка спати:
- Спи, мій маленький, заплющуй очі.
- Не буду спати! Я казку хочу!
- Яку ж ти хочеш? Казок багато.
- Таку, якої не чув ніколи.
І, щоб цікава обов’язково.
- Щось розказати тобі із нових?
І тут згадала, як вчила в школі
Про те, як мати нерідна взя́ла,
Послала взимку дитя до лісу,
Другій дитині, вже рідній, звісно,
Аби та квітів там назбирала
- Ти чув, як в грудні одній дівчині
Проліски в лісі знайти вдалося?-
- Не чув такої я казки досі…-
Та і питає слідом дитина:
Що то за диво – проліски, мамо?
Чому їх взимку пішли шукати?
- З-під снігу можуть ще розцвітати
Ті гарні квіти, найперші самі.
Таке малому цікаве стало,
Забув про казку та і питає:
- І зима люта їх не злякає?
Як же ті квіти повиростали?
- Коли Зимі вже кінець приходив
Й Весна, нарешті, в права вступала,
То їй зробити, щоб пам’ятала,
Зима рішила побільше шкоди.
Вони зустрілись в лісі густому,
Що ріс на схилах гори крутої.
Весна всміхнулась до Зими злої,
Хоча з дороги відчула втому.
А та сердита, очима кліпа
Та дума, як би все заморозить,
Аби замерзли і сміх, і сльози.
Морозом диха та снігом сипле.
Весна в печері на ніч сховалась,
А та їй снігом забила вихід:
«Нехай посидить собі на лихо,
Аби не надто тут задавалась».
Та уже ж сили тої не мала,
Тож утомилась, спочити сіла
На те, що з вітром сама ж звалила
Та розмовляти з собою стала:
«Чого оце їй так себе ставить?
Все рівно завтра цей ліс покине,
Спочатку вище, де лід полине,
А потім крила білі розправить
Та і подасться на північ білу,
Туди, де літу не зазирати.
Там буде сили знов набирати
Аби за рік їй вернутись сміло.
Цікаво, як там Весна в печері?
Що вона робить? Чи спочиває?
Чи, може, квіти свої збирає
Аби розсіять по лісі щедро.
Лиш вона піде і все розквітне,
Усе навколо зазеленіє…
А вона квіти ростить не вміє…
А було б добре так учинити,
Щоб вона також зростила квітку,
Яка весняних нічим не гірша.
Невже спроможна морозить лише?»-
Прийшла їй думка не знати й звідки.
Набрала снігу вона в долоні
І квітку гарну зліпила білу.
Замилувалась : «Таки зуміла!»
А нічка темна уже на сконі.
Піднялось сонце, схил освітило,
Весна з печери назовні вийшла.
І Зиму бачить, що душу тішить,
Бо з снігу квітку собі зліпила.
Весна зібралась Зимі помститись
І розтопити ту квітку гарну,
Щоб тої праця зійшла на марне.
Побачить, як та ще буде злитись.
Проміння сонця взяла гарячі
Та і на квітку їх направляє.
І та пелюстки униз схиляє,
І краплі котять, мов вона плаче.
Зимі так стало жаль тої квітки,
Що і кричати не мала сили,
Тож тихо-тихо прошепотіла:
«Прошу, не треба цього робити.
Пощади квітку, хай собі квітне.
Хай така гарна не пропадає.
Хтось її стріне – мене згадає,
А я на північ буду летіти».
Отак з’явилась ця квітка дивна.
Як тільки сніг десь трохи розтане,
Вже звідти квітка на сонце гляне,
Щоб стріти Весну, провести Зиму.

Випадають з обойми живих.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.
Ні, ми просто були у Життя на службі.
Боїмося не смерті.
Не раз і не два здавалось – оце вже кінець.
І лишилося тільки до молитви скласти руки...
Та Всевишній щоразу до життя підводив нас.
Мовби брав на поруки.
Боїмося не смерті,
А форми відходу з життя.
Якби можна, поминувши хвороби й борги,
Залишить лаконічне: «Подавсь в інші сфери...»
І без сліз, без прощань просто вийти з життя
Крізь зачинені наніч двері.
Нехай іншим оркестри та словеса,
Нам востаннє дещицю хотілось би в цьому світі:
Щоб дружина без смутку ввійшла у нове життя,
Щоб про неї завжди дбали діти...
...Випадають з обойми живих.
Наче кулі свистять імена
І лягають на серце болем...

А сонце пензлем золотим
Малює все в такий же колір:
Пшеничні й житні колоски,
Дині та стиглі помідори.

І яблук круглії боки,
Солодких груш та винограду.
Усе здається золотим
У полі, в лузі й біля саду.

Багата кольором таким
В цю пору майже кожна квітка.
Зовуть недарма золотим
Щедре барвисте тепле літо.

2020 р.

Давно зозуля не кувала,
Не чути одуда в гаю, –
Мене в мені лишилось мало,
Себе в собі не впізнаю.
Ніяк вчорашнє не минає.
Чомусь теперішнє не йде, –
Мабуть, нема доріг до раю,
Якщо не видно їх ніде.
Байдуже що і як ще буде.
Роблю за кошти чи дарма, –
Нема давно надій на чудо
І часу мріяти нема.
Куди іду – і сам не знаю.
Не видно завтрашнього лик.
Я швидко й гарно догоряю,
Немов розжарений сірник.
Укриюсь попелом надалі
На невідомому краю, –
Мене в мені лишилось мало,
Себе в собі не впізнаю…
23.07.20

Дозвольте у ворота вас завести
Архітектурні форми ці малі –
Домашнє вогнище Богині Вести
Символізують. Ніби з Тіволі,

Із міста італійського узяті…
На всьому – миру й злагоди печать,
Високої моралі й благодаті.
Це Веста має все оберігать.

О цноти символ вічної – найпершій
Тобі припали жертви всіх родин
Із волі Зевса – Бога-громовержця…
До святості, Богине, нас веди…

Вогонь небесний втілює твій образ,
І шість дівчат – весталочок малих
Підтримують його у храмі добре,
Щоб сім`ї рятував од бід і лих.

На тридцять літ обітницю давали
Себе Богині Весті присвятить.
І непорочні, в білих покривалах
Ходили, наче символ чистоти.

Як обраних, їх люди шанували,
Це – магії пресвітлої печать.
Засуджених на смерть лише весталки
Могли своїм велінням врятувать.

У час, коли свята духовність гине –
Двояко бачим суть таких начал:
Ворота ці – як вхід в Афінський ринок
І ностальгійний Вести ідеал.

7519 р. (Від Трипілля) (2011)

На берег серпня,уночі,
Виходять мовчазні риби.
Гострять мокрі мечі,
Лаштують рипучу дибу,
І тчуть з осоки різуче мотуззя,
Пробивають човнам днища,
З повалених верб збирають галуззя,
Палять- вогонь вище,вище!!!

І тремтить очерет. Жаско.
Я піду- то моя пастка.

- А що це за квіточки жовтим цвітуть?-
Питає синочок у мами своєї.
Вони до села саме луками йдуть
І він поспіша у траві перед нею
Побачити щось незвичайне таке,
Чого він раніше ніколи не бачив.
А що воно бачило, коли міське
Приїхало вперше за місто, на дачу?
А мама в селі із дитинства росла,
Тож знає багато про трави і квіти.
Неспішно до сина вона підійшла,
Схилилася аби той цвіт розглядіти.
Хоча і без того вже знала тоді,
Що то звіробій, їй з малого відомий.
Дідусь її часто на луки водив,
Вони різні трави збирали додому.
- То жовтим, синочку, цвіте звіробій.
Такий непримітний та дуже корисний.
- А звідки він, мамо, з’явився такий?
Розкажеш про нього? – Синочку, ну, звісно.
Було то у давні, далекі часи,
Коли ще єдиного Бога не знали.
Дари богам різним небесним несли,
Самі ж на родючій землі працювали.
Хоч спільною була вся їхня земля,
Та вже були й ті, хто за сво́є чіплявся,
Заводив собі і окремі поля
Та і господарством уже відділявся.
Казали, що хочуть себе годувать
Й за ледарів досить вже їм працювати.
На сході й рішали – чому ж і не дать,
Як хочуть самі - що ж насильно тримати.
Так от, за пожертви, що люди несли,
Боги їм в роботі й житті помагали.
Аби люди мати удосталь могли,
Дощі вчасно їм на поля посилали.
Злітав із небес тоді Птах золотий,
Громи й блискавиці приносив з собою.
І вал дощовий за ним слідом котив,
Щоб землю суху напоїти водою.
А ще, як хвороба, бува, насіда,
То люди до Птаха в надії звертали.
Тоді він пір’їну на землю кидав,
Яка від хвороби людей рятувала.
Був щастям для люду той Птах золотий,
Вони його радо у небі стрічали
І кожен хоч чимось віддячить хотів…
Та були і ті, що друге в думці мали.
В одному поселенні жив чоловік,
Що землю свою обробляв самостійно.
Він з кимось ділитись прибутком не звик
І, бачачи Птаха, злостився постійно.
І думав, якби ж того Птаха зловить,
То можна у клітку його посадити.
Й за те, що над полем чужим пролетить,
Усім треба буде йому заплатити.
Він тільки б вирішував – дать чи не дать
І він би у світі був найголовнішим.
Став гроші великі у скрині складать…
Не лише надією сам себе тішив,
А й вирішив втілити мрію свою.
За Птахом уважно щораз придивлявся:
Коли дощик піде, як блискавки б’ють,
Де б саме до Птаха найближче добрався.
Помітив, що птах біля річки сіда
Щораз, коли понад селом пролітає.
Чи то у воді чогось там вигляда,
Чи перепочинок утомлений має.
Тож вирішив засідку там учинить.
В кущах заховався і взявся чекати.
Аж бачить, що Птах у блакиті летить,
Вже здалеку й грім почина долітати.
Вже й небо поволі чорніє від хмар.
А Птах потихеньку до річки спустився.
Від тіла гарячого чується жар,
Аж лист на деревах найближчих скрутився.
Зловмисник уваги на те не звернув,
Бо жадібність очі йому засліпила.
Схопився на ноги, до Птаха майнув,
За ноги вхопив і тримає щосили.
Та руки зненацька від жару обпік
І випустив того із криками болю.
Птах знявся у небо, але чоловік
Схопив свого лука і вцілив стрілою.
Потрапила Птахові прямо в крило
І крові краплини на землю упали.
Спочатку його трохи в бік понесло
Та вирівнявсь й скоро його вже не стало.
Розлючений той ледве лук не зламав:
Пропала так гарно задумана справа.
Він Птахові вслід кулаком помахав,
Мовляв, я знайду ще на тебе управу.
Та ледве устиг він два кроки ступить,
Як хмара нізвідки на небі взялася
І дощ вогняний став на голову лить,
Аж одіж на ньому вогнем зайнялася,
А потім і сам він вогнем запалав,
За мить тільки попелу купка лишилась…
Та Птах з того часу літать перестав,
Хоч люди богам дні і ночі молились.
Дощі йшли й без нього та, звісно, не так –
То густо, то пусто - то сонце попалить,
То дощ заливає, зібрати ніяк.
Тож роки голодні, бува наставали.
Хвороби косити людей почали,
Бо ж пір’я у поміч нема золотого.
А що люди їм протиставить могли?
Бо ж з ліків, крім пір’я не знали нічого.
А тут через рік після всіх тих подій,
На місці, де краплі крові пролилися
На квітах розцвів раптом цвіт золотий,
Ніхто і не знав, звідки він появився.
І квітка така собі непоказна,
Звичайна, якої багато у полі,
Та сили такі зберігає вона,
Що допомага й від хвороби, й від болю.
Назвали ту квітку тоді звіробій…
- Вона, справді, звіра спроможна убити?
- Так, є щось такого отруйного в ній.
Та знані такими не лише ці квіти.
Але звіробій він зовсім не тому,
Що, наче, худобу спроможний вбивати.
Колись «джерабой» дали назву йому
Ті, хто в цих степах узялись кочувати.
По нашому значить «цілителем ран»
Він був для усіх, хто до нього звертався.
Ну, синку, вже далі іти нам пора,
Аби, часом, дощик, бува не почався.

Темне переходить
В Чорне,
Чорне – в Морок,
Морок…

***

Невже втрачаю я
Свого Коханого?

Ховаються
Ознаки Явні
У Напівтемряві Емоцій.
Та Серце знає Все…
Душа болить,
Страждає
безупинно.

А Найгустіший
Фіолет
Рожевий Внутрішній
Мій Світ
Затоплює,
як Морок
Непроникний.

Ось Гудзики…

Я пришиваю їх
До білої сорочки
Рідної Людини.

За Гудзиком, за кожним
відгризаю нить
І відчуваю,
Ніби
Рву безжально
Все те, що зв’язувало
Нас…

Коханого від Себе
Відгризаю…

О, Гудзики!
Молю!
Нехай не буде
Вам
Кінця!

Коли закінчується казка
І наближається фінал,
Душа на згадку просить ласки,
Бо ще не згас колишній шал.

Солодкі спогади проймають,
Хмільні шепочуться слова,
Та все дарма, як сил немає.
Неначе скошена трава

Зів’яло все. Безплідні мрії
Безвладно тріпають крильми.
У душу сум, як мжичка, сіє...
Минає час.
А з ним і ми.

Я повертаюся з тобою на чолі
у давнину запеклу і ворожу.
О, скільки мрій жило у цім селі,
забожених і до людей не схожих!

А скільки воєн виходило тут,
кістяк на кістяку лежить ще й досі.
Тут був редут, а осьдечки цей бруд
ще від монгольських походеньок в осінь.

А хліб, що на столі, з яких вимог!?
з яких залежностей від праці до роботи!?
У слові «хліб» лише півслово – Бог,
а ще пів слова – в крові, плоті й поті.

Чому цураєшся багатої землі?
Вона ще всіх нас прибере старенька.
Колись мій дід ходив по цім селі
і руки мав робучі, мов обценьки.

Колись, ще вглиб даліш, поліський зем
лісився весь і був таким ґілю́зним!
Чи на чолі з тобою доповзем
до коренів моїх, чи не загрузнем?

Ти вибачай за ці мої слова.
Є ще асфальт і ро́боти горбаті.
А будуть ще і не такі дива,
машини ча́су в українській хаті.

11 січня 2002 р., Київ

Промінчик сонця, мов долоня мами,
Ковзнув теплом забутим по щоці,
А потім лоскотали ручаями
Обличчя незліченні промінці.
Вони котились хвилями німими
Безцінних згадок і гірких думок
Про маму незабутню та єдину,
І наймилішу з-поміж всіх жінок.
О мамо, мамо!.. Вже мовчать несила,
Хоча мене тепер не чуєш ти, –
Моя душа такі зростила крила,
Що досягне твоєї висоти.
Тож почекай іще недовго, мамо,
І я знайду в те піднебесся шлях,
Звідкіль проміння ллється ручаями
І пальцями здається на щоках?..
22.07.20

Якщо піднятись птахою
у сині небеса
І з висоти поглянути
на море, на Азовське,
То там, де простягається
Федотова коса
Лиман, який нагадує
ступню людини босу.
В народі називається
Утлюкським той лиман,
Великий і Малий Утлюк
у той лиман впадають.
І є легенда, може то, хай гарний,
та обман,
Та розкажу, бо люди так
мені розповідають.
В далекий час, коли ще
тут татари кочували,
В однім аулі жив старий
на прізвисько Утлюк.
Він двох синів виховував,
що матері не знали,
Любив їх, доглядав, як міг,
і не спускав із рук.
Він добрим чоловіком був.
Хоч і татарин, наче,
Але з ордою у набіг
ніколи не ходив,
Нікого за життя своє
він не довів до плачу,
Не грабував, не ґвалтував,
нікого не убив.
Тож і синів своїх ростив,
щоб добрі вони бу́ли,
І з малечку годив усім,
ні в чім не відмовляв.
Лихого слова діточки
із уст його не чули.
А виросли, майно усе,
що мав, він їм віддав.
Були якісь в них імена.
Які? Ніхто не знає.
Великий та Малий Утлюк –
отак і звали їх.
Тож, як шукають
тільки так, бувало і питають.
Інакше, мабуть би, ніхто
і відшукать не зміг.
Роздав майно старий Утлюк,
нехай сини клопочуть,
А сам у мазанці своїй
тихенько поживав.
Та чомусь поратись в землі
сини його не хочуть
Їх манять легкії хліба
і далеч степова.
Пішли з ордою у похід,
розжитись забажали.
Ясир пригнали, продали,
ще й непоганий зиск.
Любили батька, то ж йому
нічого не казали.
Та батькові про те усе
все рівно хтось доніс.
Приїхав батько до синів,
полаяв їх добряче
І обіцянку взяв із них,
що більше не підуть.
Сини тримались якийсь час,
та знову орда скаче.
І не утримались вони,
відправилися в путь.
Дізнався батько, та уже
синів своїх не лаяв.
Приїхав, так уже просив,
та так уже благав.
І обіцяють знов сини,
що хай Аллах скарає,
Якби то знову хтось із них
в похід коня погнав.
Та час пройшов, забулися
синам їх обіцянки.
Мабуть, натура кочова
в них гору узяла,
Таки відправились в похід
з ордою на світанку.
І скоро вже батьківських вух
та звістка досягла.
Розсердивсь батько на синів.
Сказав: «Як мені жити?
Хіба такими я хотів
аби вони були?
Я думав: лицарі вони,
а вийшло, що бандити.
Забули слово, що мені
й Аллахові дали.
Я все життя у них уклав,
виходить, що даремно?
Не хочу знати я таких
жорстоких брехунів.
Нехай Аллах їх покара
за їхні вчинки темні,
А я не хочу далі жить
через таких синів!
Піду втоплюся!» І пішов
до синього, до моря.
А тут вернулися сини
зі здобиччю ізнов.
Жінки стрічають їх в сльозах:
«Таке велике горе
Бо батько в морі синьому
топитися пішов».
Злякалися тоді сини,
бо батька все ж любили.
Помчали вслід, кричали вслід:
«Татусю, почекай!
Це бу́ло у останній раз,
як у набіг ходили!
Ми кинем це, забудемо!
Ти в море не стрибай!»
Біжить старий, за ним сини.
Аж ось і море синє.
Не оглянувсь, не зупинивсь.
Із берега стрибнув.
За ногу у останню мить
вхопили оба сина
І за собою він обох
у море потягнув.
Гіркії батькові слова
почув Аллах, як бачиш.
З тих пір сини весь час біжать
за батьком навздогін
Та їм його не врятувать
не хоче їм пробачить.
Не хоче помочі від них
отримувати він.

Розквітли світляки у чорних вербах,
яри втопили ночі кольори...
Отак би притулитися до тебе,
Припасти, прилюбитися і при...

Прикорінити моє серце дике
В садах твоіх - обвітрених таких,
На хвильочку... На мить, а не навіки,
Заснути, доторкнувшись до щоки...

Довіритися тиші твого слова,
Відкласти ніж заточений на зло,
Бо зла й нема, а тільки сови й сови
Кидають пера в чарівне зело.

У хвилі думок заплисти до тебе
Моім чутливим, відьомським човном...
А що ж це світляки цвітуть у вербах?
І світ немов напоєний вином?

Отак би взяти і піти зненацька,
Так, наче, й не було мене отут...
Лиш зорі покотилися із ряски
У ночі необ'яту самоту.

І
Лиха біда – це тільки-но початок.
Таке і чули, й чуємо не раз.
Але немає на землі загадок,
яких за нас не розгадає час.
ІІІ
Нема чого гадати по долоні,
що настають часи сумні і чорні –
повимирають виборці дурні
у бункері залишаться одні
нувориші, злодії у законі,
Кощій на троні із Ягою... ні?
А як же рай без п'ятої колони?
А як аїд? Туди нема кордону!
Туди бажають жирні гусаки,
капітулянти, мовні русаки,
національні покручі: гордони,
кашперські, зелі, єрмаки, кобзони
і прокурорші - кукли заводні,
і їхні кавалери запасні,
і лугандони, іменем закону,
опиняться в історії на дні.

ІІ
Та є альтернатива у народу –
виводити людей нову породу,
які не умирають на війні,
за право жити і таку свободу,
що виживають коміки одні...
.............................
і буде на одежу інша мода:
без маски – все одно,
                    що без штанів,
і обійдемося
                     без лікарів.

07.2020

Дістатися я мріяв видноко́ла
і зазирнути аж за небокрай,
здолати свого серця клятий холод,
бажань душі задовольнити голод
і відшукати щастя водограй.

Уперто крокував назустріч сонцю,
десятки років йшов за горизонт…
А зараз від душі – сріблястий стронцій
і лише власна тінь у охоронцях
та роздумів зело́ тісний ескорт.

У тебе очі – ліхтарі зелені,
янтарні стріли дикого кота
з відтінком ізумруда, ли́сту клена.
Їх дарував тобі спокуси геній,
лиха́ з них ша́рмом віє доброта…

Іще бракує вражень і емоцій,
розбитих в дру́зки келихів-сердець?
Твоїх до болю фантастичних лоцій,
з еротики смако́м на кожнім кроці
я начитався, люба… Хай їм грець!

Ой, тільки б не випав сніг літом,
ой, тільки б дощі – не зимою,
о, скільки пшениці б і жита,
о, скільки б тобі та й зі мною!

Ой, радуйся, радуйся, мила,
ой, краще не плач і не бідкай!
Земля нас росою умила –
раніш просинайся, мов квітка…

Як чайка летить над водою,
так дні стрімголові і ночі,.. –
я завжди з тобою одною
і тільки для тебе буть хочу.

Ми в праці себе загартуєм,
а в ліжку відпустимо сили,
у снах і обіймах забудем,
як відрами горе носили.

Ще зранку нас дощик сполоще –
ми дах зведемо свій уранці,
аби були дітки хороші,
а гроші... – у банку чи в банці!

Ой, тільки б не випав сніг літом,
ой, тільки б дощі – не зимою!
О, скільки пшениці б і жита!
О, скільки б тобі та й зі мною!

8 серпня 1994 р., Богдани́

"Вдавилась зозуленька колосом стиглим" -
Так мовлять, коли перестала кувать.
А на поля хлібороби вже вийшли,
Щоби урожай такий щедрий збирать.

Підрізані падають маки червоні,
Немов би сердечка лежать на землі.
Волошки блакитні візьму на долоню,
Уже відцвітають ці квіти малі.

І лише ромашки так довго квітують
Та приморозків не бояться також.
За стійкість та витривалість люблю їх,
З них приклад беру - труднощі побороть.

2020 р.

Вуаль прозору синього світання
Ворушить вітер в узголів’ї круч,
І сонце лізе сміло й невблаганно
На обрію жевріючий обруч.
Відчутніші всі запахи і звуки,
Розбудженої блисками, землі –
Уже жаби заквакали на луках
І тягне жабуринням звіддалі.
Набрякле листя на пружнастих стеблах
Гойдається, мов на гіллі пташки,
І пнеться жваво й весело до неба,
Закутаного в порвані хмарки.
Мене завжди світання вабить святом
Тепла і світла, запахів і барв,
Які невміло й трішки грубувато
Усім байдужим щойно змалював.
21.07.20

Смуга біла, смуга чорна,
Добрі мрії, їхній прах, –
Вічно присмак неповторний
На допитливих устах.
Все мінливе й плинне в світі,
І потомлене, як ми, –
З кожним днем все менше літа
І поближче до зими.
Перегорнута сторінка
Будить смутку почуття, –
Мчить нестримано і гінко,
В край байдужості, життя…
20.07.20

Неорані поля моїх думок
Дощі… дощі… ріка із прохолоди
Владико мій, завершений відток
Скажи, Ти згоден?…

А на вербі між листям видно снідь
Жаль горобці не бачуть тої сніді…
Сприятиму, авжеш, заздалегідь
В Семіраміді…

О верби, мої лози, вербосад -
Найкращі переспівані стихири…
А ще Дуща… урожений фасад
Чужого миру…

Поля поля поля… і перший крок
Ніяк не пристосуюсь і не звикну
Неорані поля моїх думок
У морі крику…
21.07.2020.

***
Ідуть дебати п'ятої колони
в угоду войовничої Москви.
Про що це я? А-а-а... про нові закони,
як загниває риба з голови.

***
В онлайні то, чи у лайні,
але чекають нагороди
й на дупу зайвої пригоди
вовки і слуги потайні.
.
***
Видимі друзі не мають ваги –
їх анулюють таємні,
бувші... не те що зелені,
та і не те, що мої вороги,
а... копійки у кишені.

***
На Раші і Чуді віщає нова
еліта –
совки та ординці,
а наші піїти
(як діти)
слова,
рубають у зрілому віці.

***
У юності теж вистачає ума
балакати мовою краю.
І пише, – ходя, веселя, підійма...
Коли у аматора рими нема,
то суржик йому помагає.

***
Обороняють ченчики не мову,
а недолугі віршики свої,
де рима – укорочена основа
і покручі забур’яніли знову
як у пшениці дикі кураї.

Мораль
Йде боротьба і це уже не жарти,
що доля наша кинута на карти,
що діють всюдисущі вороги...
Нема пророка у своєму краї
і я нікого не переконаю,
що мова діда додає снаги.
Ви кажете, що знаєте чудово
її красу... граматику – хреново...
Але навіщо, дорогі мої,
ви нехотя калічите її?

07/20

Не лишай сироту на одинці з бідою,
хто підставить плече – знайде час молитвам.
Допоможе піднятись з колін і сльозою
побудує у серці своїм Божий храм.

Не жадай розрахунку, віддяки за благість.
Гріш мізерний даси – не очікуй мільйон.
В будь-кого тих гріхів переповнені ваги,
за спиною минулого – їх легіон.

Обернися довкруж, ти – Господнє творіння
і подоба Його, в грудях б’ється пташа.
Не смиренна раба... плоть від плоті нетлінна,
милосердна, блаженна, безсмертна душа.

Будь із правдою поряд, спокутуй провину,
вчись любити, жаліти, ділитись добром.
Як знесеш на Голгофу свій хрест непосильний,
то розгорнуться крила, злетиш над Дніпром.

У Софію і Лавру – Печерську святиню,
що дзвіницями кроплять життя поколінь.
Возвеличують Бога, природу, людину!
Літургію справляють осанну*... Амінь!

17.07.2020р.

Кохання не лише із насолод,
У ньому ще така велика сила:
В закоханих мов виростають крила
Аби здолати сотні перешкод
І поєднати дві душі в єдину,
Зігріти в холод, освітити в ніч.
І це настільки загадкова річ,
Що дошукатись справжньої причина,
Чому воно з’єднало саме тих,
А не других, ніхто того не може.
Здається, і багатий, і пригожий
Та серце, бач, скорити і не зміг.
А інший глянув раз і вже готово:
Миттєво серце вразила стріла.
Такі от в світі дивнії діла
Бувають часом. Справді, загадкові.
Мій у житті батьківський перший дім
Стояв колись в верхів’ях Атманаю.
Про річку ту легенду пам’ятаю
І вам тепер її переповім.
Жив в цих степах колись татарський рід
Своїм аулом понад морем синім.
Від нього й сліду не лишилось нині,
Лиш від подій тих залишився слід.
Аул жив бідно, розкоші не знали.
Отари пасли, але все чужі,
В набіг ходили в руські рубежі,
Хоч зиску з того небагато мали.
Жили в аулі дівчина й юнак,
Яких кохання щастям поєднало.
Вже, може, скоро й одружитись мали
Та у житті трапляється і так,
Що виника зненацька перепона,
Яка закреслить плани всі навскіс.
Якось мурзу шайтан в аул приніс
Із ним загін чималий охорони.
Мурза багатий був, але старий
Та і з лиця не пити краще воду,
Товстий, незграбний, як ота колода,
А з рота наче нахлебтавсь помий.
І так вже доля визначила їм,
Що цей мурза зустрів оту дівчину.
Від захвату ледь не вдавився слиной,
Завмер на місці, наче вдарив грім.
Вона мурзу хотіла обійти
Та він до неї реп’яхом вчепився.
Хоч на той час вже десять раз женився,
Але не міг красуню пропустить.
Вона додому , він за нею слідом,
Батькам калим великий обіця,
А в них багатство: мазанка й вівця
Тож ладні дочку одружити й з дідом.
Вона благає не робить того,
Але вони і слухати не хочуть.
З мурзи не зводять жадібнії очі,
Мовляв , давай, тягни калим бігом.
Мурза поїхав по калим додому,
Батьки весілля стали готувать
Та на багатство на своє чекать.
Вмить рознеслася по аулу всьому
Ця новина. До юнака дійшла.
Він кинув все й скоріше до дівчини,
А вона сліз своїх ніяк не спине.
На нього очі в відчаї звела:
- Що нам робити? - Утікати, мила,
В краї далекі, далі від біди
Аби мурза не віднайшов сліди.
Ходи, збирайся. Бо уже стемніло.
Я у ярку чекатиму отім.
Дивись аби батьки чого не взнали,
Раніше часу щоби не шукали,
Бо гроші, бачу, застять очі їм.
Поночі степом подались обоє
Аби кохання врятувать своє.
У небі місяць світить-виграє
Та зорі сяють ген над головою.
А їм – скоріше б далі утекти
Аби мурза не зміг їх наздогнати.
Немає часу небо розглядати
І мову про красу ночей вести.
Де пробіжать, а де на крок перейдуть
Та все назад поглядають – не йде
Мурза по сліду, зграю не веде.
А шлях іще ж далекий попереду.
Мурза тим часом і калим привіз
-Де ж наречена? – у батьків питає,
А ті туди-сюди – доньки немає.
До юнака додому подались
Та його також вдома не застали.
Сказали люди, що кудись подавсь.
Мурза про все одразу здогадавсь.
Отож в погоню по слідах помчали.
Летить погоня, степ навкруг дрижить
Із криком птахи навкруги кружляють,
А звірі в розтіч від страху втікають,
Гадюччя з шляху уповзти спішить.
А втікачі біжать з останніх сил
І до ріки якоїсь добігають.
Та вже й погоні звуки долітають.
Не утечеш коли не маєш крил.
Ще й береги багнисті у ріки
Хоча сама і невелика, наче.
Дівчина зі страху вже ледь не плаче,
Здолати шлях цей їй не до снаги.
Мурза ж радіє, руки потирає,
Ще трохи і він схопить втікачів,
На хлопця виллє праведний свій гнів,
Як слід за підлий задум покарає.
Та раптом коні сповільнили біг,
Почали в багнюку загрузати,
Все важче й важче ноги витягати.
Мурза коня спинив та наполіг,
Щоб слуги далі коні свої гнали
Та втікачів до нього привели.
І слуги далі уперед пішли,
Хоч загрузати все сильніш почали.
А втікачів мов вихор підхопив,
Чи, може, крила в них повиростали,
Над тим болотом, над рікой промчали
Вже й заховались ген за виднокіл.
Вернулись слуги до мурзи ні з чим.
«Де втікачі?» - той грізно в них питає,
А ті все: «Ат – маная! Ат – маная!»,
Бо виправдатись хочуть перед ним.
Мовляв, у річки береги багнисті
Тож недоступні для коней зовсім.
І довелося злодіям отим
Назад вертатись, коней своїх чистить.
А втікачі? Аллах їм допоміг.
Жили ще довго у краях далеких,
Ще й діточок принесли їм лелеки
У щасті до останніх днів своїх.
А вітер часу пил століть жене,
Віки й віки над степом пролітають.
Ріка з тих пір зоветься Атманаєм,
Що значить: «недоступна для коней».

Добрими намірами
вимощена дорога
в пекло...

Дорога сувора і строга
Тривогою вся виграє,
Чому таємнича дорога
Весь час,
наче дибки стає.

Коряві дерева бунтують,
Дерева дзвенять як струна,
Постійно її ремонтують,
Постійно у ямах вона.

Гуляє руїна банальна,
І гопки стає суховій,
Яка ж сила та кримінальна,
Що лупить бруківку як стій?

Скрізь хрускіт іржавий лунає,
Цей скрегіт нагадує сказ,
Це "наміри добрі" копають,
Їх "тирять" безжально весь час.

Даремна була б засторога,
Сичить буревій і гуде,
Широка могутня дорога
Далеко у пекло веде...

Хтось утішить тебе,
на комп’ютерну вілу запросить,
і у власний літак
через рік ти вже сядеш сама,
під тобою – міста,
над тобою – неви́мовний простір,
у якому опори і віри
шукати дарма.

Переймаєшся ти
дивним випадком долі своєї
і пливеш у басейні,
мов риба чиясь золота.
Ти багата, як Рим,
як чотири Південні Кореї,
тільки в бідному серці
кімнатка любові – пуста.

27 червня 1995 р., Київ

Для кожного завжди важливо,
Щоби поважали й любили
І бажано, щоб розуміли,
Додасть це наснаги і сили.

Але щоби це усе мати,
Увагу слід теж приділяти
Хто поруч.І поспівчувати,
Підтримати, пораду дати.

Допомогти, коли треба,
Не думати лише за себе,
Сприймати чийсь біль, наче власний,
Тоді Бог пошле тобі щастя.

2020 р.

У леті літа виринає пам'ять,
в якій живе навіяне у сни,
і міражі забутої весни
на мить одну являються і тануть.

Заполовіли вруна ярини,
уже й озимі колос викидають
і я́сені, дитячі ясени́
із далини мої літа вітають.

І ясно, що до осені іде...
Рудіє осока і де-не-де
калина опадає на отаву.

І, як учора, майже наяву,
іду косити в'ялу мураву,
але не нарікаю на уяву.

07.2020

Приїхала онука у село
Аби від міста трохи відпочити.
А чом би й ні? У місті що робити?
А тут і тихо, й хороше було.
І річка поряд, хоч щодень ходи,
І сад великий, можеш їсти вволю.
А ще ж город!...А які трави в полі!...
Хоч назавжди сюди переїзди.
Та перше – сад. Вона б у нім жила.
Таке блаженство – аромати саду.
Хотіла в ньому й ночувати, правда,
Від комарів відбитись не змогла.
Та вдень в тіні під деревом густим
Полежати спокійно на ряднині…
Чого іще бажалося б дитині,
Коли не заклопотаний нічим?
Садок чудовий викохав дідусь.
Одне лише її і дивувало.
Не стрималась якось і запитала
В бабусі: «Я ніяк не розберусь,
Чому у дідуся пів саду слив?
Я б насадила яблуні чи груші.
А сливами, ну, як відвести душу?
Дідусь же он їх скільки насадив».
Бабуся посміхнулася: «Чекай.
А знаєш, чому сливу так назвали?
А коли вперше їх ростить поча́ли
У краї українському? Тож знай,
Найперше наш далекий пра-прадід
Почав ростити в Україні сливи».
«А як то саме трапилося диво?
І скільки із тих пір минуло літ?
Чому мені ніхто не розповів?..» -
Онуці, звісно, вмить цікаво стало.
«Ну, ти про те ніколи не питала…
Коли він жив?.. Хто зна, коли він жив,
Той предок наш. Та й чи було так, справді,
Як родовий переказ повіда.
Хтось, може, з предків, щось не так згадав.
Тож нині не дізнаємося правди.
Ото, послухай, як розповіла
Мені колись про те бабуся мо́я.
Я теж тоді була ще отакою,
Як ти оце… В однім селі жила
Колись сім’я – і бідна, і багата.
На край села стояла їхня хата.
І зовсім бідна та сім’я була,
Бо нічим було діток годувати,
Хоча батьки робили день по дні,
Не знаючи, що значить – вихідні.
А діточок було у них багато –
То головне багатство їх було.
Найстаршою між них була Оксана.
Ні розуму, ні вроди Бог не дав,
А от таку вже душу в неї вклав,
Що ладна людям дати і останнє.
Для меншеньких сестричок і братів
Була вона і мамою, і татом.
Уміла пеленати й годувати
Та й заспокоїть, коли плачуть ті.
Батьки в роботі, а вона одна
Й по господарству поратись встигала,
Бувало, ще й батькам допомагала…
В селі прозвали дівчину «Чудна»,
Бо й справді, наче не від світу цьо́го.
На вечорниці кілька раз пішла
Та парубкам цікава не була
Тож вирішила так собі: для чого?
Якось, як вже найменшенький підріс
І в неї вільна видалась хвилина,
Сусідська попросилася дівчина
Аби сходила з нею разом в ліс.
Оксана ж надто доброю була,
Як просять, чому має відмовляти.
Хоча й розповідала якось мати,
Що десь із недалекого села
Недавно одна дівчина пропала.
Та що боятись – ліс же он стоїть.
Взяли торбинки та і подалися.
Збирати трави з квітами взялися.
Незчулися, коли в якуюсь мить
З кущів на них накинулись піші.
Закутані, не розглядиш облич.
Сусідку ухопили, звісна річ,
Вона Оксані: «Утікай скоріше!»
А та: «Тебе я не залишу так!»
І кинулась сусідку визволяти.
Вони ж здорові, їх не подолати.
Один хотів прирізати, однак
Другий сказав: «Візьмемо, ще згодиться.
Якусь копійку зможем заробить!»
І от вона вже на коні лежить,
Пов’язана, що й не поворушиться.
Їх стежками лісами провезли
І в балці із татарами зустрілись.
Поторгувались, ледве не побились.
Отак обох татарам й продали.
Сусідку, звісно, за красу її
У гроші чималенькі оцінили,
Оксану ж взяти ледве упросили
Та заробили копійки свої.
Везли їх довго степом аж до Криму.
Красуню, ту ординці берегли,
Щоб взяти гарні грошики могли.
Оксані ж довелося йти своїми.
Всі ноги собі збила по путі,
Ледь плентала аби не відставати.
Та все жаліла, що вже рідну хату
Ніколи не побачить у житті.
І така туга на душі була,
Що, коб’ могла, то на весь степ завила…
Але терпіла і не голосила,
А мовчки, озиралася та йшла.
Красуню в Кафі швидко продали
В гарем якогось бека чи то хана.
Лишилася на самоті Оксана,
Її ніяк продати не могли.
Аж ось на ринок жіночка прийшла
З прислугою, дитиною. Одначе
Дитина аж заходилась від плачу,
Прислуга заспокоїть не могла.
Щось у душі прокинулось її,
Устала мовчки, узяла малого,
Прошепотіла … і не чути того.
Усі роти роззявили свої –
Чого-чого – такого не чекали…
Так вирішилось все її життя.
Ростити стала те чуже дитя
Та ще по господарству працювала.
Трудилась вона тяжко цілі дні,
А уночі ставала і молилась –
Аби скоріше вдома опинилась,
У своїй хаті, у своїй рідні.
Та роки йшли, в дітей малі росли,
І вона знову няньчилася з ними
Десь в самій глибині чужого Криму.
Ті молитви до Бога не дійшли.
Ні, на життя не жалілась вона.
Її не били, як других бувало.
Вони б, можливо, радість з того мали…
А голову укрила сивина.
Додолу старість вже її зігнула.
Тепер вона молитвами жила,
Аби померти в тій землі могла
Де вічність тому родженою бу́ла.
І Бог, мабуть, молитву ту почув.
Велів господар всі манатки взяти
(Не захотів стару вже годувати)
І аби він про неї більш не чув.
Взяла з собою клуночок легкий,
В садочку слив із дерева нарвала
(Татари їх інакше називали),
Та і поча́ла шлях останній свій.
Ішла, ніхто її не зачіпав,
Та і кому вона стара потрібна.
Поїсть, бувало, як отару стріне,
Чабан ділився, коли сам щось мав.
Татарські закінчилися степи.
Тепер уже отари не стрічались.
На сливах і воді перебивалась.
Та день такий , нарешті, наступив,
Коли одна лиш слива і зосталась.
Хотіла аж додому зберегти,
Аби з руками не пустими йти,
Бо ще дійти до рідних сподівалась.
Та сил уже ніяких і нема.
І марево якесь перед очима.
Подумала: спочине й далі йтиме.
І до останку вірила дарма,
Що дійде… Та не дав того Господь.
Не втрималась і у траву упала.
Не пам’ятає, скільки пролежа́ла
Під сонцем, що сушило її плоть.
Відчула, що торкає її хтось.
Відкрила очі – чоловіка вздріла.
«Це Україна?»- ледь прошепотіла.
«Так, Україна. Нате, пийте ось».
Та їй уже було не до води.
Їй зовсім легко на душі зробилось:
Вона дійшла, тож недарма молилась…
«Що з вами? Як потрапили сюди?»-
Все чоловік старенької питав.
Промовити хотіла: «Я щаслива!»
Та ледь прошепотіла лиш: «Я…слива».
І її душу Бог до себе взяв.
Козак стареньку поховав у полі
З усім отим що при собі несла.
Могилка неглибокою була,
Але для тіла висхлого доволі.
Поставив з палиць на зразок хреста
Та і подався, бо ж ходив не в гості…
Але за кілька років довелося
Знов побувать йому у тих місцях.
А на могилці дерево зросло
Із синіми солодкими плодами.
І пам’ять йому швидко нагадала
Слова бабусі. Із тих пір пішло,
Що сливою то називати стали.
А той козак – то наш пра-прадід був.
Він, коли старість вже свою відчув,
Зимівник біля дерева поставив.
І сад великий у степу розвів.
Жив іще довгі роки там щасливо,
Ходив найбільше коло тої сливи
Та всім її ростити заповів.

Вампіреса Пристрасті
Губить чоловіків,
Але якось…

***

Ти полюбив Мою Красу,
Та не скорився, рабом не став,
Ти крав Красу, ти заслужив
Смерть передчасну…
Ти, раб-зухвалець і бунтар.

Я – Повелителька Сердець,
Чоловіків спиваю розум ,
Я викладаю з них колаж –
Живу картину перемог…

Це – мій Екстаз,
Зухвальця поглядом уб’ю!

Відбито вперше погляд мій,
Смертельна рана знайшла мене.
Я зневажала завжди людей,
Тепер іду у Царство Тіней.

Моя Рабинє,
у Світ іди,
Знайди раба
І спокуси за всяку
ціну!

Дарю тобі Красу Свою,
Негарна ти була завжди –
Пізнаєш пристрасті на смак,
А я Красою доторкнусь,
Хай через тебе,
До нього –
Палай Любов!
Палай!
Відчую це й серед
Тіней!

Собака плаче.
Собаку жалко.
Чорне вухо ледь дотикалося до мене.
Я кутався у білі рядна,
у холоді свій ніс тримав,
він замерзав
і літнім льодом покривався,
а чув усе тим запахом,
яким
не чуєш ти –
бо море було морем непростим,
бо пес був чорним, як туман з’їдає,
він лапу клав мені на плечі сам,
і я його не вчив,
бо сам собака,
я – білий дінґо,
який у дисках моря повертавсь.
Тумани падали на плечі нам обоїм,
а об’єктив чийогось апарата
довкола клацав і не попадав.
Я знав, що буде це на згадку,
що фото не спіймає таємниці,
як ти мою спідницю не спіймала,
бо мало білого…
Одеса плаче.
Собаку жалко.
Тоді він кромкою застудженого моря
від почуттів неясно утікав, –
(а ти збирала той туман
на плівку!),
немов Помпея раптом!
і нема…
На світлі засвітилося інтимне, –
і все, що кадрами обмежувала ти,
сховалося в мені
на повну згадку.

13 червня 1993 р., Одеса

Схилився день легенько на ціпок
Та позіхнув й пішов тихенько спати,
А вечір-парубок гайнув аж до зірок
І нумо з ними знову жартувати.

Тут нічка-мати стала на поріг,
Сипнула роси на зелені трави,
Що холодом торкнулись босих ніг,
А мали б бути теплі і ласкаві.

І колихала нічка всіх-усіх,
Лагідним співом сни кликала дивні,
Щоб до світанку ми дивились їх,
А вранці прокидалися щасливі.

2020 р.

Росте горіх великий біля хати.
Ще прадід його, кажуть, посадив.
Уже і стовбур в нього в два обхвати
І, як родив він, то уже родив.
Як осінь – ми горіхи все збираєм,
Та набиваєм ними лантухи́.
І нам, і всій родині вистачає…
Казала мама, за часів лихих,
Коли навколо з голоду вмирали,
Лише горіхи й врятували всіх.
Їх восени у стіни заховали…
Тож він від смерті всю сім’ю зберіг.
Набивши лантух черговий плодами,
Із мамою ми сіли спочивать.
І я спитав: - Горіх цей грецький, мамо,
Звідкіль узявся? Ти ж повинна знать?!
Вона, всміхнувшись, глянула на мене:
- Здається, чула від людей колись.
Хто саме був оповідач – не певна
Та в пам’яті слова ті збереглись.
Якщо цікаво, можу розказати.
- Цікаво, звісно, бо ж незвичний плід.
На мозок схоже, якщо розлузати.
Уже від цього дивуватись слід.
- Колись давно, як давні предки наші
Ще на деревах в Африці жили.
Була країна, наче повна чаша,
Де Сирдар’я й Амудар’я текли.
Пізніше Согдіана її звали,
Як звалася вона в той давній час,
Ніхто не знає. Та в ній проживали
Маленькі люди, менші, значно, нас.
Ну, розміром, із ховраха, можливо.
Але питання зовсім не у тім.
Жили вони усі гуртом щасливо
І вся країна була спільний дім.
Вони у полі плуга не тягали,
Не сіяли, лише з того жили,
Що у степах і у лісах збирали,
Їм вистачало, бо ж малі були.
І хат у них не бу́ло, як нам звично,
Жили в печерах, рили землянки́.
І, як для нас, то жили вони вічно,
По нашим міркам – то віки й віки.
За довгий вік багато чого взнали,
Багато що навчитися могли.
Вони скарби підземні здобували
І у своїх печерах берегли.
Були вони великі чародії,
Могли багато чого сотворить .
Та поодинці сила їх міліє,
А коли разом – здатні все зробить,
Коли вони зберуться всі докупи,
То можуть гору здвинути умить.
А, як збереться небагато - купно
Важенні брили запросто носить.
І не руками, сила їх в другому.
Напевно, в мозку щось у них було.
Бо не під силу нині з нас нікому
Те, що їх плем’я в ті часи могло.
Жили ті люди, скільки їм хотілось,
Проте задовге втомлює життя.
Вже все пізнали і всьому навчились,
Вже хочеться якогось забуття.
Уже усе потроху обридає
І пропадає все бажання жить.
Та права йти з життя ніхто не має,
Лише жерці і можуть то зробить.
Бо ж кожен мозок – то частинка сили,
Яку народ їх від природи мав.
Жерці ж той мозок зберігати вміли,
Аби своєї сили не втрачав.
Коли таких знаходилося двоє,
(Бо один мозок швидко пропадав)
Їх клали до посудини одної,
А потім жрець надійно закривав.
Два мізки довго зберігали силу.
Їх у глибоких норах стерегли.
Як було треба, то наверх носили
І їхню силу користать могли.
Жили ті люди, камені складали.
Ми до цих пір не можем зрозуміть,
Як вони їх, хоча би піднімали,
Або могли на сотні верст носить.
Так от, жили вони отак віками,
Знання копили, але мудрість – ні.
Гординя обуяла їх з роками.
Рішили, що боги́ вони земні.
А чому ні – могутні і безсмертні –
Не пробував ніхто з них вічно жить,-
Чому богам повинні нести жертви?
Чому небесним змушені служить?
Й богам вони не стали поклонятись,
І жертви нести перестали їм.
Дивились гордо, наче позмагатись
Кидали виклик тим богам своїм.
Обурились боги з гордині тої
І вирішили плем’я покарать.
Тож якось ночі темної одної,
Коли народ весь повкладався спать,
Боги на них направили всі води,
Які тоді лиш на Землі були.
Порятуватись людям було годі.
Ті води усі нори залили,
Наповнили дове́рху всі печери.
Хто врятувався, той тікав мерщій.
Під божий гнів розлізлись, наче черви,
Зі свого краю по землі усій.
Одні із них сховалися у горах,
Печери рили і у них жили.
Довбали в скелях довжелезні нори,
Де самоцвіти й золото найшли.
В своїх печерах все добро збирали
Потомки давніх чародіїв тих.
І гномами їх люди називали
Та трішечки побоювались їх.
Вважали і підступними, і злими.
Та злими вони зовсім не були.
Хоча бували різні поміж ними.
Гординю ж подолати не змогли.
Нічому кара божа не навчила…
Другі ж, що поодинці утекли,
Утратили практично свою силу,
Хоч дещо, звісно, все-таки могли.
Вони в оселях у людських тулились,
У припічку ховались від очей.
Коли із тим господарі мирились,
То не робили капосних речей.
Допомагали, хату захищали.
Коли ж господар зло їм учиняв,
Тоді вони усю сім’ю карали…
Їх всяк у нас домовиками звав.
- Що ж сталося із мізками отими,
Які в печерах плем’я берегло?
- Вода потопу бавилася ними.
Одні в глибини темні занесло.
Другі ж з водою виплили нагору.
Вона їх по долині рознесла.
Коли вода зійшла в долині скоро,
Земля їх пригорнула, зберегла.
Пройшли віки, а мізки все чекали,
Коли народ їх в поміч призове.
Адже лежали, сили набирали,
Чекали, поки плем’я оживе.
Але нічого з часом не мінялось.
Про них забули? Трапилося щось?
І, врешті, сили сховані прорвались,
Пробили землю догори і ось:
Дерева горді з-під землі з’явились,
Які незнані досі тут були.
А скоро і плодами розродились,
Такими ж, із яких самі зійшли.
Ще сподівались силу відродити
Народу півзабутого свого.
Аби із ним разом для нього жити,
Та сил вже недостало для того.
Та й хто ту силу буде користати?
Нема народу, згинув по світах.
Став звір поживу із плодів тих мати,
Став прилітати годуватись птах.
А скоро й люди споживати стали,
Адже пізнали користь їх і смак.
- Чому ж тоді їх грецькими назвали?
Хто саме і чому придумав так?
- Говорять, Олександр Македонський
Колись в краях тих з військом воював.
Йому тоді сутужно довелося,
Адже на військо мор якийсь напав.
Щоб якось ту хворобу подолати,
Покликав він місцевих лікарів.
Веліли ті горіхи споживати…
І мор пройшов, усяк перехворів.
Тоді й велів цар ті горіхи взяти
І в Греції далекій розвести́.
А уже звідти стали їх саджати
І розійшлись вони на всі світи.
Тоді то вони грецькими і стали
І оту назву досі зберегли…
Ми посиділи,відпочили, встали
Й збирати знов горіхи почали.

Робіть великі добрі справи,
Або маленькі добрі дії.
І не очікуючи слави,
Ви подаруєте надії.

Немає бути нагороди,
Єдина щирість є ціною,
Добро без неї несе шкоду,
Охоплює усе журою.

Учора, нині і ще завтра,
Несімо долі допомогу,
І залунає її мантра,
Яка дарує перемогу:

«Робіть великі добрі справи,
І для людини, і держави,
Утілюючи щирі мрії»…

І хвилею потужні лави
Рожеві змиють окуляри,
І бажане стає у дії.
2020

Немає серцю супокою,
Чорніють темрявою сни....
Пожежа за Дінцем-рікою,
В Едемі пекло - час війни.

Навпроти світла - лють і зрада,
Навпроти "Слава!" - крик "Ура!".
Вбиває підло Каїн брата,
Любов і залишки добра.

Прости мене за бійню, матір,
І Ти, мій Господе, прости!".
Бо не втекти, не заховатись -
До миру спалено мости.

Верхівку влади гріє блазень,,
Сиру земелечку - селюк...
Дарма попа чекає в рясі -
На груди всівся чорний крук.

Один як перст у полі воїн,
Роса кривава по траві.
Мій брат посмертно став героєм,
А я - і ситий, і живий...

19.07.2020 р.

Інших ідеологів ідеї
інде ігнорують іудеї.

2020

I
Мої брати, що старшими ставали,
втопивши Україну у крові,
ви і сьогодні люті канібали,
любителі монгольської навали,
які не мають ґлею в голові.

І печеніги, й половці, невірні
язичники на капищі чужім
ви кажете, що ми із вами рідні,
тому що й досі і дурні, і бідні
печемо одинакові коржі.

II
Історія не гладить по головці...
ми – Гуляй-поле, ну а ви – «котовці» ,
убивці, яничари, барани,
песиголовці роду сатани,
тюремщики, чекісти, поліцаї,
ганебнішого імені немає,
що заслужили ваші пахани
дурного племені, але не мого роду,
яким і є московія-орда,
де що не хам, то хан і тамада...
раби, що не вмирали за свободу,
опричники, злодії і сексоти,
що не бояться Божого суда.

III
Ми воїни із прадідів-дідів
і не лякає Україну молох
безпам’ятних у сказі москалів.

Росія є усього світу ворог,
та є ще у порохівницях порох,
аби вернути землі козаків.

07/20

Останній спалах дня
Гойдається в заплавах.
І з вечором ріка поділиться теплом.
Ми підем навмання.
Загубимося в травах.
Де плюскотить вода розгойдана веслом
Ми ступим до човна
Віддавшись волі хвилі.
На плесі між латать замерегтить зоря.
Для тебе я-одна.
З тобою я щаслива.
Нам разом зустрічать останній спалах дня.

У траві зеленій
Високій-високій
Хтось сховавсь.Напевне
Від лихого ока.

Бо іще літає
Розбійник-шуліка
І все виглядає
Здобич свою стиха.

Крилами махає,
Гонить ними вітер,
Але він не знає
Де вона поділась.

Малі каченятка,
Курчаток клубочки
Трава заховала,
А ще - мама-квочка.

2020 р.

І
Що не божевільний, то оратор.
Славою дурною гай шумить.
Зеля – цезар! Пуцька – імператор!
І серйозно це уже смішить.

Пуцька Україною лякає,
Бацька «перетрахує» усіх,
кінчиком акорди ударяє
Зеля на піано для своїх.

Ясно, їм не вистачає Ина,
за якого ратує Китай.
Ну, а чим же гірша Україна,
у якій нуворишів – за край?

ІІ
Що не злодій, то бажає раю
разом із Росією, либонь,
тою, що на себе викликає
у Європі де-не-де вогонь.

Ну, звичайно, є ще ідіоти,
(звісно, що купується Іван)
та й кюре Андорри вже не проти,
з ним на пару нюхати кальян.

І Анжела (діва есесеру) –
примадонна партії ще та.
Нині сущі юні піонери –
лицарі і зірки, і хреста.

Слуху ця ідилія не ріже.
Де Кощій, там і його Яга.

І на Лугандонії нудьга,
бреше й убиває... ради їжі...

І тому усе ніяке «іже
з ними» у диявола слуга.

07/20

Гойдався Білий Лебідь
на хвилях у ставку,
Дно у ставочку з білого,
чистенького піску...
Він дуже яблучка
любив
І дуже вправно їх
ловив,
До бережечка
підпливав,
Зайчиська
пригощав.

А яблучка магічні,
напівпрозорі всі,
Для розуму, для сили,
не зайві у красі.
Усім ділитися любив
Той Лебідь -
Все навпіл!

Зайчисько, Лебідь
і ставок -
Товариші
утрьох!

Пішли ми якось взимку з дідусем
Гуляти парком. Снігу навалило.
Під білим покривалом геть усе
І двірники стараються щосили,
Щоби хоча б розчистить доріжки́,
Можливість дати парком прогулятись.
Уже щебечуть у парку пташки,
Ледь вітер снігом перестав кидатись.
Вже сонечко крізь хмари прогляда
І білий сніг аж засліпляє очі.
Он білка раптом шаснула руда,
Мабуть, знайти свої запаси хоче,
Які вона збирала восени,
Що їх зима під снігом заховала.
Тепер знайди, де сховані вони.
Хіба що в дуплах, може, ще тримала.
Усі дерева у снігу стоять
Ще й шапки снігові понадівали.
Не встиг з дерев їх вітер познімать,
Бо ж сніг ішов, як вітру вже не стало.
А от ялинка шубу одягла.
Одна зелена серед парку всього.
Як вона зелень зберегти змогла,
Коли навкруг зеленого нічого?
Усі дерева голі, а вона,
Бач, як в зеленім гарно виглядає!
- Скажи, дідусю, а чому одна
Ялинка свою одіж не скидає?
- Цікаво? Правда? То давно було.
Зима занадто рано завітала.
Ще листя лиш жовтіти почало
І міцно за гілля іще тримало.
А тут уже примчали холоди,
Мороз узявся по ночах гуляти.
Пташки, щоб не діждатися біди,
У теплий край взялися відлітати.
Лише маленька пташка не змогла
З товаришами в ті краї летіти.
В крило вона поранена була
І довелося їй одній сидіти
У чистім полі серед полину.
Сиділа і від холоду дрижала.
Полин донизу зимний вітер гнув,
Тож захисту від нього було мало.
А недалеко був дрімучий ліс.
«А що, як я до нього дострибаю?
Там захисток знайду хоча б якийсь.
Якесь з дерев серед гілля сховає».
І пострибала пташка в ліс отой.
Просити стала захисту для себе.
Але назустріч не пішов ніхто.
Березі за гіллям дивитись треба,
Бо в неї їх багато і тому
Нема часу ще й пташок доглядати.
А дуб сказав, що ніколи йому
І, якщо буде він усіх пускати,
То й жолудів не лишиться тоді.
Верба ще її й лаять заходилась:
- Я говорю у річці до води,
А ти тут невідомо як вродилась!
Іди звідсіль, мені не заважай,
Нема про що з тобою говорити!
Що їй робити? Хоч бери – вмирай:
Ні їсти, а ні тіло хоч зігріти.
Стриба-стриба, не знаючи – куди,
Одним одна на всьому білім світі.
Як їй порятуватися з біди?
Де цю холодну зиму пережити?
Помітила ялиночка її:
- Куди ідеш, небого? – запитала.
- Йду, куди очі дивляться мої!
- Чому ж летіти в теплий край не стала?
- Крило моє поранене, тому
Не можу зовсім, поки що, літати.
Дерев питалась в лісі оцьому,
Ніхто не захотів мене пускати.
- Ах, бідна, бідна! То ходи сюди!
У мене поживи, застрибуй вище!
На цій пухнастій гілочці сиди,
Вона у мене, мабуть, найтепліша.
Тут обізвалася сосна стара,
Що поряд із ялинкою стояла:
- Я шлях холодним заступлю вітрам
Аби вони тебе не зачіпали.
Тут ялівець до неї обізвавсь:
- Я ягодами буду годувати
Всю зиму. Тобі вистачить якраз.
І стала бідна пташка зимувати.
А якось буйний вітер налетів,
Гілки хитав і листя став зривати.
Сподобалось. І роздягти схотів
Усіх, хто ще не встиг їх поскидати.
Та перше у Мороза запитав,
Бо ж він господар головний зимою.
А він сказав, аби той не чіпав
Лиш тих, хто став на захист пташки тої.
- А інших роздягни хоч догола,
Якщо вони лише про себе дбають.
Відтоді, кажуть, справа і пішла,
Що всі дерева листячко скидають,
Лише сосна, ялина й ялівець
Стоять всю зиму у зелених шатах.
Отут тобі і казочці кінець!..
Колись онукам зможеш розказати.