Позаду залишився Іловайськ,
Який вони вважали уже «нашим».
Мовчали, бо що значили слова,
Коли надію, ту, жадану втратиш.
Хто ж думав, що устромить «старший брат»
Кривавого ножа тобі у спину.
І саме це – одна з найбільших втрат,
Хоча, всі розуміли, не єдина.
Гадаючи, що це останній бій,
Що іще трохи і кільце замкнеться.
І «сєпарам» крізь переможний стрій
Беззбройними пройтися доведеться.
А воно вийшло зовсім навпаки.
Самим прийдеться крізь ворожі строї
Пройти, хоча зі зброєю-таки.
Та чи пропустять їх вони без бою?
Хтось заявив: домовились вони
І можна йти, ніхто не обстріляє.
Та не відомо слову їх ціни
Та й чи було воно – ніхто не знає.
Отож ішли з надією усі,
Що, як відомо, помира остання.
Пил з-під коліс здіймався і висів,
Колону супроводжував із рання.
Серпневе сонце з висоти пекло
І села, наче вимерлі, стояли.
Але не до розглядин їм було,
Бо пострілів у кожну мить чекали.
Він їхав, як то кажуть, на броні,
Стискаючи трудягу-автомата.
Постійний гуркіт у вухах дзвенів.
Та намагавсь уваги не звертати.
Весь час туди, на захід поглядав,
Де має закінчитися дорога.
І пострілів, як усі інші, ждав,
Хоч і не вірив, а звертавсь до Бога,
Аби його від кулі захистив.
В бою воно якось інакше бу́ло.
Там драйв від того всього та інстинкт,
Хоча роями аж дзижчали кулі.
А тут спокійно, начебто, але
Оця непевність серце спопеляє.
І на душі від того зовсім зле,
Бо ж спокою в тім спокої немає.
Та усе ближче Кальміус. За ним,
Говорять, «наші». Там уже спасіння.
Десь там його батьківський рідний дім,
І сад, який він полишав весіннім,
Увесь в цвіту. Вже яблука, мабуть,
Висять на гі́ллі там червонобокі.
Якщо вони за Кальміус пройдуть,
Додому з’їздить, на лиман широкий
Скупатись піде, як раніш було.
Чи ж молодому хочеться вмирати?
Проїхали іще одне село.
Он видно під посадкою гармати.
Стріляти будуть чи отак стоять,
Щоб під контролем шлях тримати їхній?
Що ж, вже не довго лишилось чекать…
І тут гармати вдарили на лихо
І почалося пекло на землі.
Вся техніка, як свічки запалала.
І дощ свинцевий із небес полив.
Хто встиг, то від дороги відповзали,
Шукали сховку, хоч горбок який,
Якуюсь ямку, здатну прихистити.
А навкруги ревів вогненний змій,
Який жадав усіх їх спопелити,
На порох стерти, на шматки порвать,
Убити все, що навкруги живого.
Даремно було милості чекать
Від змія пожираючого того.
І хлопець повз, важкий тяг автомат,
Аби подалі з пекла опинитись.
Та озирався кожен раз назад,
Чи не могло йому таке наснитись.
Та чорний дим здіймався до небес,
Снаряди рвали навколишнє поле.
Життя, здавалось, залишилось десь,
А тут лиш смерть збирала свою долю.
Йому лишалось трохи проповзти
І там, здається, вибухів немає…
Відчув останнє, як уже летить
І темрява зненацька огортає…
Минула мить чи вічність – він не знав,
Прийшов до тями серед того ж поля.
Лицем до неба у траві лежав,
Не відчував ні тіла, а ні болю.
Чорніло димом небо в вишині,
Десь недалеко вибухи лунали.
Гармати не змовкали в далині
І далі простір навколишній рвали.
А він якиїсь аромат вловив,
Такий далекий і такий знайомий.
Колись давно, тому років і днів
Він знав його, мабуть, іще із дому.
Ледь голову управо повернув:
«Так це ж чабрець! Так от аж де зустрілись.
Йому лише здавалось, що забув,
А тут побачив і душа відкрилась.
Трава дитинства. Аромат п’янкий.
Вони чабрець із мамою збирали»...
І запах той прийшов через роки.
І мама, наче, біля нього стала.
Дивилась довго поглядом сумним,
Не говорила, сльози витирала.
І сонечко проглянуло крізь дим,
На полі тихо неймовірно стало.
Здавалося, закінчилось усе.
А він живий і буде далі жити.
Чабрець зірве і мамі понесе,
Хай і не квітне, бо ж на сконі літо.
Він: «Мамо!» - чутно ледь прошепотів
І посміхнувся: «Значить, жити будем!»
На ноги підхопитися хотів,
Та раптом біллю розірвало груди.
Завмер. І біль потроху затихав.
«Нічого, рани красять чоловіка.
Хай смерть поки ще почека лиха,
Йому лиш двадцять, що того там віку».
До чабреця рукою дотягнув,
Зірвав і знов вдихнув на повні груди.
«Як довго дома він уже не був.
В них, в Приазов’ї чабреця повсюди.
І вони знов із мамою піду́ть,
Нарвуть його, щоб дома насушити».
І знов згадались яблука в саду.
І так до щему захотілось жити.
Замріявся, що, навіть не почув,
Як підійшли й спинились поряд двоє.
До тями чиїсь голос повернув:
«По-моєму, он сдохнет сам собою!»
«Да нет, по мне, так лучше пристрелить,
Не дай Бог, оклемаєтся, паскуда!»
Відкрив він очі у останню мить,
Як черга розірвала йому груди.
Так і зостався з чабрецем в руці
Він сам-один серед отого поля,
Де душами уже давно мерці
Прийшли аби вершити чужі долі.

– Нас не дарма звела планида
і доля в нас тепер одна, –
ти говорила. – Краєвиди
смакують з келихом вина!

Іще попереду немало,
чекають нас нові краї! –
надію щедро дарувала
і ти ж… позбавила її.

Лунає ще твоє «forever»,
та я планиду не клену –
дивлюся як ростуть дерева
і чую тишу… неземну.

Мініатюра


Ти така молода, ти зробила з дитинства
лише півкроку …
Із твоїх зіниць бездонних
вихоплюються
спалахи жаху…
Шепочеш: «Не вбивай, будь ласка,
не вбивай!»

Ти неймовірно жити хочеш, то скажи
чому
життя нівечиш власними руками,
розвіюєш
за вітром самознищення,
за суховієм
руйнації?
Просиш не забирати життя,
яке сама
мордуєш по-звірячому…

Ледь зробила з дитинства
півкроку, а вже заціпеніла твоя
душа
більше,
ніж мумії пошерхлих пірамід?

Ти жити прагнеш, щоб життя своє
катувати страшніше
за муки пекельні…

Чому?

Проста Ромашка,
Нарцис - пихатий,
стріла Амура -
біль під ребро.
Чужа домівка -
нерідна хата,
на передпліччі -
ганьби тавро.

Нічим не гірша,
за інших жінка,
усмішка щира
і сум в очах.
Картата доля,
душа - пір'їнка,
блакитна мрія -
у небі птах.

Багато зливи,
та мало сонця.
На довгій ниві -
будяк, пирій.
Святого хліба
черства окрайця,
з добром і дідьком,
не рівний бій.

Нудна платівка -
нестерпна осінь,
чорнична суміш
хмар дощових.
Сліпе безсоння
і крах відносин,
сльоза на згадку,
удар під дих.

Причастя, сповідь, 
завіт в конверті,
у шафі крижма,
тюль на труну.
Просила в Бога
легкої смерті,
а Він зненацька
послав - весну.
09.05.2020р.

               І
Історії заварює війна,
а нам усе, – ой любо, братці, любо!
Одні лягають, бо усім, – хана,
а інші мають показати зуби.

               ІІ
Табу не угамовує братву –
ані еліту, ані пієтети,
ані політикана чи поета...

Скипає зайва піна наяву,
якщо лихе видумує сонети,
а немічне хапає булаву.

               ІІІ
Буває, що й аматори застою
ідуть у люди з легкої руки,
і носяться із торбою такою
як із передмовою, – на віки.

На деякі труди немає ради,
але у тебе місія така –
лихому показати кулака,
а чуйному у всьому помагати.

І думаєш, – навіщо це тобі, –
коли на слово щирої поради
як подолати непомітні вади,
лише готуєш ворога собі.

Оцінка цій опінії – зеро.
Якщо за неї ми «печемо раки»,
то краще уникати небораки.

У кожного лише своє тавро.
Пасує мові голосне перо.
Глухоніме лишається ніяке.


05/20

Бабусеньки усі та матері
Сьогодні своє свято відзначають.
Хай проживають в злагоді й добрі
І горя та біди вони не знають.

Торкнемося губами їхніх рук
Ніжних і теплих, трішки шорсткуватих.
Не відати вам, ріднії розлук,
А діток та онуків зустрічати.

Хай люблять і шанують вони вас
Та поспішать приїхати скоріше,
Щоб невблаганний та нестримний час
Гірку сльозу утрати не залишив.

2020 р.

І погас вогник.
То й що?
Якщо свічку палиш кожен раз?
Сплатити вірою не можна.
Я тільки хочу зрозуміти,
навіщо нам вогонь…
А в склепах,
де пообгризено кістя́
(людське!
Людьми!!!)
невже не вогник був?..
Увечері
і по вече́рі
як свято, любі друзі, сидите!
Ви не голодні?
Ні?

неділя, 25 квітня 2004 р., Київ

Аж прожогом для діда вождя замінив поводир
Півстоліття тому, як життя перетнуло екватор.
Вже і правнук доріс, щоб «приносити склянку води»,
Бо старіє дідусь і ходити йому важкувато.

Все одно він ніколи на жоден парад не ходив.
Між стрічок і гвоздик не блищали дідівські медалі,
Не тягнуло туди, де злилися в єдиний мотив
П’ять мільйонів пісень, що з роками все далі і далі.

Не бентежили пам’яті тіні тієї доби,
Не бентежило й світло, бо дід і його вже не бачив –
Він погані думки як цвяхи, що стирчали, забив.
Він старечо радів, бо в житті усе склалося, наче.

Ювілей Перемоги. Провідують батька сини.
Патетичні слова, а до слів раритетні дарунки.
І розчулений дід обережно торкається них –
Карболітова лампа… У діда здригнулися руки.

Війни останній день,
здається звір кривавий,
Скінчилася війна -
іще горять заграви...

Останній день війни,
та шаленіє зброя,
Надія на життя -
спокуса для героїв.

Цей мирний договір,
мов нетривка абстракція,
Для звіра, як багнет,
лиха капітуляція.

Ну як же так: вже мир -
війни живе отрута,
Смерть хижо мерехтить,
на серці туга-скрута.

Вже на папері мир,
та рищуть хижі зграї,
Хоч скінчено війну,
бої іще тривають!

Йдемо дорогами війни
яку вже сотню довгих років,
втрачаєм доньок і синів,
стікаєм кров’ю крок за кроком…

Не відпускає нас вона
і пам’ять не дає спокою.
Війна… Триклята ця війна!
Як розпрощатися з тобою?

Як не утрапити у вир?
Де вірна в майбуття дорога?
Запам’ятаймо: справжній мир –
дає лиш справжня перемога!

09.05.2020

Тих, хто кував у 45-м Перемогу
Залишилося дуже-дуже мало.
Але живі вони в серцях нащадків
І пам"яті свіча не гасне, слава Богу.

Хай мир панує й нині в ріднім краї,
Поля засіяні не мінами, а хлібом.
А ми пишаємось онуком, батьком, дідом,
Герої ж бо ніколи не вмирають.

2020 р.

Лаштує підлість гешефти з казусів,
А профіцит із гучного галасу...
Заснув сусіда в жіночій пазусі
І мостить в заполочі щур гніздо.

Сьогодні тризна. В сяйного сонечка
Не усміх приязний, а чорна посмішка,
Дорога істини в тéрнах, ох важка,
Кричать еринії: “ Спинися! Стоп!

Живи спокійно!”. Та колють парості
Сумління, честі, відповідальності...
З очей останню краплину радості
Зронив, як брилу, важку й тверду.

Зостались трута і стріли лютості,
Бажаю помсти! Вогню — не мудрості!
Душа задубла в льоду нечулості,-
Чекайте, біси. Я вже іду.

Холопи кланяються ординцеві,
А я віддячу за смерть сторицею
Чортяк святитиму в пеклі крицею,
З-за рогу в спину вжену кинджал.

Немає прощення (воздасться кожному)
Й пощади племені зловорожому:
За око — око, усе по Божому,
Все інше - слабість, нещир, олжа...

09.05.2020р.

таліон — рівна міра покарання, застосовувалася в законах Єгови, Хаммурапі тощо.

Ти життя в пеленý збирала:
роси, сльози, німби, фібри.
Лантух тепер ущерть.
І не лякає смерть?
І не лякає смерть.

Чому ж я, леле-бабусю,
смерті твоєї боюся?
Я з пелени твоєї
ноги спустив на землю,
я із руки твоєї
спрагу мою гамував.
Не перекриє й гребля
поту моїх предків –
кожен твій день казав.
Мову моїх предків
Бог мені не подав…
переказала бабуся,
переспівала бабуся.
І от я тепер став.
І от я тепер став?

Леле, прошу, не треба
очима мріяти небо.
Ти зашепчи мені ляк.
Дай з пелени – роси.
Дай з пелени – сльози.

Бо як я тоді, як?
Бо як же тоді, як?

11 січня 1992 р., Київ

На брамі малеча,
Озброєна до зубів,
Хоч і беззуба подекуди.
«Дядьку, проходьте швидше!»
...Неквапом, неквапом...
«Дядьку, швидше! Стріляти будемо!»
...Неквапом, неквапом...
«Дядьку, стійте! Ви вбиті!»
...Неквапом, неквапом...
...Давно вже вбитий...

P.S.
Живемо на відстані війни.
Так хочеться,
Щоб відстань та була позаду.
Якомога далі.
Десь на межі історії та міфів.

На Раші не міняється нічого.
Агонізує азія-ордло.
Вода у Крим вартує дорогого.
Конає до коронування свого
у бункері «обнулене пуйло».

Усе завоювали яничари
і то, – «одній Росії завдяки».
Героям захотілося на нари.
Охляли печеніги і хазари –
неумирущі бойові полки.

Усіх собою заміняє бацька
у ролі всесоюзного царя...
та заважає нація козацька,
якій пасує «шапка мономаська»
на голові паяца-упиря.

Парафія очікує параду...
цар попереду а народ позаду.

Добилися оказії сябри –
позбутися азійської мари.

Але юрма воліє до упаду
піарити червоні прапори.

08/05/20

Легенда зовсім коротенька
Оце згадалася мені.
Жила дівчина молоденька
В селі звичайному однім.
Росла з дитинства сиротою,
Батьків Господь давно забрав.
А була ж гарною такою,
Що кожен хлопець позирав.
Про щастя мріяла небога,
Нелегко бу́ло їй одній.
Все виглядала на дорогу,
Чи принц не їде на коні.
Принц не приїхав…Замість нього
Татари вскочили в село.
Не врятував Господь нікого,
Села, неначе й не було.
Взяли в сирицю і дівчи́ну,
Погнали шляхом Чорним в Крим.
Татарський спис штовхає в спину,
Все далі й далі рідний дім..
Іде нещасна, гірко плаче
Над молодим життям своїм,
За щастям, що вже не побачить,
Бо розминулася із ним.
І сльози рясно землю кроплять
По її босому сліду,
А сльози горе її топлять,
Не відвертаючи біду.
А через рік там, де сльозина
Гірка упала(диво з див),
Зросла у полі цибулина.
Мабуть, Господь так повелів,
Щоб ми й тепер не забували
Про тяжку долю тих усіх,
Що гіркі сльози проливали,
Коли татари гнали їх.
Бува, розріжеш й сльози котять.
А ми й не знаєм до пуття:
Ті сльози є слізьми скорботи
За їх змарнованим життям.

Не спалось Шломо тої ночі.
Начебто хтось дорікав йому:
«Ось уже чотири роки,
Відколи сидиш на троні,
А Дому Всевишнього немає й досі.
Давид, покійний батько твій,
Якби дозволив йому Бог,
Одразу ж взявся б за цю справу.
Та Бог сказав йому:
«Син твій, якого замість тебе
На престол посадовлю,
Він побудує Дім для імені Мого».
«Все є, щоб збудувати Храм.
Постарався батько. Та й друг його Хірам,
Цар Цорський, хоч і сьогодні
Готовий прийти на поміч.
Все є, та місця для Храму не знаходжу...»,-
Подумки виправдовувався Шломо.-
Вийшов якось з палацу цар і без охорони
Помандрував нічним Єрусалимом.
Недовго так ішов у безгомінні,
Як раптом бачить: два чоловіки
Ідуть навстріч один одному.
І кожен трима важчезний сніп.
«Куди це ви, добродії, пори такої?-
Питає Шломо, дивуючись зустрічним.
Знітились чоловіки перед царем,
А як оговтались, розповіли таке:
Брати були вони. Разом обробляли землю,
Залишену у спадок батьком,
Вирощене домовились ділити пополам.
От і цього року ячмінь, хвалити Бога,
Видався на славу. Знесли уже в стодоли.
Радіти б треба, та якось не по собі молодшому:
«Я поки що один, а в брата ж чимале сімейство...
Віднесу йому з десяток снопиків!»
Тої ж ночі і старшому не спалось:
«Недовго, мабуть, брат парубкуватиме.
Потрібні гроші на весілля, на нову господу...
Якраз і знадобиться з десяток снопиків йому».
Отак тихцем ходили брати тої ночі
Один до одного, доки не стрілися з царем.
Слухав Шломо таку незвичну оповідь
І думав про свою родину:
Амнон згвалтував сестру Тамар...
Авшалом помстивсь і став супроти батька...
Адонайя проголосив себе царем...
Та й сам він не такий уже безгрішний...
А всьому виною – трон. Один на всіх...
Кожному так хочеться владарювати.
Ні, не може буть братерства біля трону...
...Цар Шломо поцілував братів і порішив:
«На цьому місці буде Дім Господній!»

Я дивуюся, що вже четвертий рік
полягає у безодні часу!
Господи, те все, що пристеріг,
не зганяй у балакучу масу!

Не струми єлеєм, не гальмуй
часточкою мертвого потоку.
Дай мені сльозу за вдячний сум.
Дай мені хоч ще чотири роки!

7 лютого 2004 р., Київ

Воркотіли-туркотіли
Біля хати голуби,
Ніби всім сказать хотіли:
-Ти люби, люби, люби.

Так, як вмієм ми кохати,
То не кожен зможе з вас.
Щастя вміти дарувати
Слід повчитися у нас.

2020 р.

Про вік не питаю, бо видно і так,
Що він іще тільки окреслює віхи,
Як в юності мрійній усякий юнак,
Позбавлений втоми й жадаючий втіхи.
Усе йому в радість і все до снаги –
І сіяти хліб, і долати загати,
А раз так прихильні до нього боги,
То мають покірними бути й дівчата.
Але я не заздрю поривам чужим
Устами й руками земне заграбастать,
Коли вже багато і весен, і зим
Борги повертаю за пізнане щастя.
Про смак поцілунків забули вуста
І руки болять, наче зранені крила, –
На жаль, нетривала пора золота
Вогнем спалахнула й розвіялась пилом.
А потім зажевріла тьмяно уже,
Мов пізня зоря у ранковій блакиті, –
Щоденно дивлюся на щастя чуже
І більше не можу його розділити…
05.05.20

До крамниці збройової
молодик заходить,
З виду він -
"батяр конкретний",
Вздовж вітрини
бродить.

"Кольти" є у вас
серйозні?"
"Все що треба -
маєм,
Вам набоїв шість,
чи вісім?" --

"Почекай, Хазяїн! -
підійшов до телефону,
набирає номер, -
"Гей, це банк? Скажіть,
будь ласка,
Скільки в охороні
чоловік у вас працює -
Шість чи вісім,
друже?
Повторіть ще раз,
люб'язний,
Це важливо
дуже!"

Сьогодні, в день закінчення війни,
у скону день найбільшої із воєн,
перед очима Неньчині сини,
і в першу чергу – невідомий воїн.

А скільки їх, що канули в пітьму,
у бездну провалилися навіки.
Кляну війну, ту прокляту війну!
Ті горя, поту, сліз кривавих ріки…

А скільки тих, що згинули в полях
і стали українським чорноземом…
Їх кров’ю щедро зрошена земля
іде на продаж… Та уклін доземний

десяткам, сотням тисяч юнаків,
що скошені упали на півкроку,
сформованих кістлявою полків
у ці сімдесят п’ять непевних років.

Схиляю голову, та серце тисне біль
за ненароджених, убитих і померлих,
а ворог знову б’є і б’є у ціль,
та ще й з трибуни розсипає «перли»…

Ішла війна та – за життя, на смерть,
а переможці – там, на полі брані.
Терпіння чашу сповнено ущерть –
кінчать пора її, панове й пані!

Пом’янемо́ полеглих на фронтах,
невидимих, невизнаних, забутих,
за Україну хто віддав життя.
Загиблим – пам’ять вічна. Смерть іудам!

Потяг кричить ізраненим динозавром
Білий ретривер вирвався на свободу
Знову весна - і немає шляху назад
Впала зима у спогади ніби в воду
Треті ще не виспівують солов’ї —
Трелі рано виводити світанкові
Світ потребує віри, а я любові
Світ потребує сили, а я сім‘ї —

Діти — далеко, пахне їм дим кострища —
Пораються в садку — розчищають хащі
Смажать зефір, фільмують як вітер свище
Шлють мені фото, міряються хто вищий
Я — догоряю. Падає сонце в пащу
Леву й потроху зводиться на нінащо

Вранішня зірка гасить примари нічні
Пуп‘янок кожен тягнеться до Бога
Світ потребує віри, а я нічого
Світ потребує сили, а я вже ні

Козак збирався у похід далекий,
За гори й ріки у краї чужі
(Що, навіть, назви вимовить нелегко),
Де у той час взялися за ножі
Французи та іспанці. Щось ділили,
Та розділити, мабуть, не змогли.
Отож козаків в поміч запросили
Аби козаки їм допомогли.
Король французький гори золотії
Їм обіцяв. Чому б і не піти?
А то, дивись і шабля зіржавіє.
Пита дівчину, що їй привезти
З країв заморських від щедрот французьких
Коралі, персні, злато чи шовки?
- Ти сам вернись! - Ну, звісно ж, повенуся,
Хіба ж то, люба, ми не козаки?!
А дівчинонька сльози утирає
На козака із сумом погляда:
- То привези мені з чужого краю
Незнану квітку… Дні, немов вода
Спливали, відміряючи розлуку.
Вона чекала, він десь воював,
Вивчав нелегку воїнську науку,
Її прохання теж не забував.
І якось у перерві між боями
В однім садочку квітку він уздрів.
Аж засліпило. Як прийшов до тями,
Господаря продати попросив.
А той ніяк не може зрозуміти
Чого від нього хоче цей солдат
Чужинський. Щось показує на квіти.
Поки дійшло, що той проха продать.
Пішов, приніс із хати цибулину
І, навіть, грошей брати не схотів.
Мовляв, порадуй, парубче, дівчину
Красою із невідомих країв.
Козак ту квітку – подарунок милій
Побіля серця увесь час тримав
І це, неначе, додавало сили.
Він з нетерпінням зустрічі чекав.
Та доля по другому розсудила –
Його чекала зустріч не така:
У чистім полі куля налетіла
І попід саме серце козака.
Вмирав козак далеко на чужині
Та все свого товариша прохав
Аби дівчині в рідній Україні
Він оту квітку дивну передав.
Товариш вірний в рідну Україну
Привіз привіт останній козака.
Лише одна маленька цибулина
В дівчини від коханого в руках.
Вона її в садочку посадила
Сльозами землю щедро полила.
Як на могилку кожен день ходила.
А навесні та квітка розцвіла
Така ж червона, як і кров козача
Пролита у далекій стороні.
Цвітуть тюльпани й серце моє плаче
Легенду цю нагадує мені.

Тихо-тихо вечір плине
у обіймах самоти.
Трусить зорі ніч полинна
і запалює мости
ліхтарями над рікою -
срібна стежка по воді.
Місяць зачерпнув рукою
хвилі чорно-голубі.
З неба кинув оксамиту
на мережку берегів -
затуманену, розмиту.
В очереті колосків
ледве чутно шамотіння,
плескіт ряски, крик ропух,
там луною за корінням
верболозу. Вітер вщух,
не шелесне, кожен шерех -
звук на віддалі руки.
Бачить сни рожеві берег,
пароплави, маяки,
море збуджене, бездонне
і солоне, мов ропа.
Не напиться, човен тоне,
дощ неквапно накрапа.
Канули в пустій безодні
діаманти зір, гряди -
відшукай сліди Господні,
світе, в дзеркалі води.



 

Узявся зелен-травень пишноцвіттям,
Пташиним співом повняться ліси,
Весна панує над усеньким світом,
Дух перехоплює ж бо від її краси.

А пахне як навколо.Така свіжість,
Впиваєшся ти нею, як вином
І розливається у серці твоїм ніжність,
Яке так хоче дарувать добро.

Ой, весно, весно.Кличеш до люові
Ти юного й того, хто у літах,
Щоби вогонь кохання не зачах,
Спалахував яскраво знову й знову.

2020 р.

Різкий штрих. О́браз.
Герой, доведений до конвульсій,
втрачає все.

Оглядна зала озирається на мене.
Оплески, тупіт ніг, охорона правопорядку.

Актор встає і кланяється.

Взяти таке за руку – гидко.
Однаково, що цілувати покійника – противно.

Хай пишуть, чия заслуга.

22 вересня 1993 р., Київ

Уже минає, певно, рік,
як скоїла ти злочин,
адже не дивишся в мій бік
і слухати не хочеш
про те, що я живу без зрад
тобі дивакуватій, -
і лиш тебе єдину рад
хоч зрідка зустрічати...
Тобі радіти звіддалік
продовжую охоче,
хоч ти й не дивишся в мій бік
і слухати не хочеш...
01.05.20

На землі широкій
Тисячі доріг.
Рве їх шторм жорстокий,
Замітає сніг.
Є доріг без ліку,
Та веде котра
У країну мрії,
Щастя і добра?

Люди йдуть світами,
По морях пливуть,
Що вони шукають?
Що вони знайду́ть?
Чи краї казкові
В дальній стороні,
Чи пристанок вічний
На морському дні.

Падають в дорозі,
Хто не в силі йти.
Їм не повидати
Чарівні світи.
Але інші вперто
Йдуть за виднокруг -
Непідвладний смерті
Споконвічний рух.

Вже не вистачає
Місця на землі.
Десь мене чекають
Білі кораблі.
Білокрилі чайки
Крають синяву́,
Б’ють у берег хвилі,
Наче наяву.

І нехай до моря
Ще багато верст,
І мені незнаний
Штормовий норд-вест.
Я дійду до щастя,
Де воно не є,
Щастя неповторне
Лиш одне – моє.

1977-2020.

В глибокій балці степовій,
В колючих заростях тернових,
Де з літа кублилося змій,
А взимку килим сніговий,
Що й вибратись не буде змоги,
Як, не дай Боже, забрести,
Жив полоз у норі глибокій.
Навколо аж на три версти
Хто би наважився пройти?
Бо лиш зачує клятий кроки,
Вилазить миттю із нори
І суне навперейми шляхом.
Підніме пащу догори
Аж сиву, бо уже старий
І очі впірить у невдаху,
Що балку ту не оминув,
Хоч, може і казали люди
Та не повірив чи забув,
Та і прямцем собі гайнув,
А шлях прямий легкий не всюди.
Повзе той мій, земля дрижить,
Худоба казиться від ляку.
Хто не з лякливих – побіжить
( Де дітися, як хочеш жить?)
І мчить щодуху неборака.
А змій за ним слідом жене,
Бо ж його спокій потривожив.
Високий камінь омине,
А через вибалок майне,
Здається, що й злетіти може.
Добро, як хто секрета зна,
До сонця кинеться втікати.
Світ сонця змію, як стіна,
Він враз у морок порина,
Засліп і змушений вертати.
Бо дожене, із ніг зіб’є,
В обійми стисне і задушить
Та й тягне у лігво своє.
Там в тернах стільки уже є,
Хто навпростець надумав рушить
А то заляже на шляху
Колодою в траві високій.
Вичікує, як на лиху,
На свою долю хтось страху
Позбудеться. Чекає доки
Той коня мимо пожене,
Хвостом ударить – з ніг збиває.
Стрілою у траві майне,
Немов косою смерть війне
І порятунку вже немає.
А то ухопить в рот хвоста
І котить колесом по полю.
Кінь легкий ( істина свята)
Не утече, хай хоч літа.
Змій невблаганний, наче доля.
Нащо вже браття – козаки
Не знали ніякого страху:
Ні тур, на зграєю вовки,
Ні камені серед ріки,
Ні турки, москалі чи ляхи
Їх не лякали. Лиш один
Змій-полоз страхом серце повнить.
Тож об’їжджав ту балку він –
Козак десь аж за десять гін
Й хрестився: хай Господь боронить.

Зі стелі, прямо на поду́шку,
спадають маревом вірші́
і неспокійно на душі,
і душу крають лемеші –
за смужкою чергову смужку…

Спустошена душа твоя
на попелищі власних істин,
хоч надкусити, як не з’їсти,
чи круто замісити тісто,
а у фіналі – власне «Я»…

За це і вип’ємо. Нехай
у келиху мартіні грає
і мрії линуть дивограєм
у височінь, до виднокраю,
а на загал – життя кохай!

ГРІХ

Гріх – наче попіл, владний й без законів,
Самотній все, як біль, мов блуд невороття
І всеохопний в лабіринті сказу забобонів,
Геть знурений в глибінь, у зчавлені чуття
Й тихий як ніж, спис безлічі прокльонів,
Що колупають рвань нутра до завиття
І припорошують іржею (аж до сконів)
Так рясно ниву прірви, щиро – в забуття.

Душа – не таїна вчення ісусів чи неронів,
А вирва й джерело з літописів життя,
Тромб несвідомого і павутинь нейронів,
Гній духу втіленого, знань і сприйняття
Добра і зла в собі. Безмежжя і кордонів.
Велич – уявна лиш, а ницість – безпуття
Майбутності. Співзвучність тиші й дзвонів
В Людини пошуках. Крізь гріх і каяття…

Павло Гай-Нижник
6 травня 2020 р.

Що, скажи, це за край?..

За часами услід я у паводі літ
плив – і ні берегів, ані водам просвіт.
Я не знаю куди - уві сні й наяву
тягне й досі мене хвиля наче траву,
море смерті все ближче і ближче шумить,
і омана вже не відпускає й на мить,
не збагнути чому я запав у пітьму,
прагне серце півмертве довічного сну,
це самотнього розсуду тільки й вина -
помирає любов, залишившись одна.
Що за кара мене у нікуди веде?
Супровіднице-Зоре! Не видно тебе…

Скибочка Місяця з неба вітається.
Мається, кається, крається ніч…
Подумки дума за думу чіпляється,
тéплістю хату наповнює піч.

Пахне борщем, пиріжками і кашею,
булькає в горщику смачно куліш.
Тéпла хазяйка, як повною чашею,
радо стрічає, запрошує – їж!

Темряву пестять оранжеві сполохи,
лижуть каглу́, зазирають в коми́н.
Тихо… У за́пічку, в теплому подиху,
сушаться валянки – символ зими.

Тепло і гоже… Черінь запишалася,
туляться збоку товсті казани.
Я на лежанці до ранку лишаюся,
піч-господиня навіює сни.

Спізнився на літак...
Женусь за поїздом, щоб у вагон останній вскочить...
Прийшов на іспит – що сказать не знаю...
Такі-от сни з учора й позавчора.
Торік й позаторік такі ж вони були.
Поновлює потугу тіло уночі,-
Душа ж про день звітує перед Богом.
О невсипуща, знаю: непереливки тобі
Пояснювать невідповідність намірів і вчинків
Під незворушним поглядом Господнім,
Гріхи мої й огріхи брать на себе.
Мабуть, не раз вже поривався Він
Урвать оцю мою людську сваволю.
А ти переконать Його якось зуміла,
Що той, хто зараз спить, уранці встигне
І недороблене, й відкладене на потім надолужить...
Спасибі, душе, за твій неспокій невгамовний!
Удосвіта найперша з молитов буде ота,
Що поверта тебе з мандрівки в Горні Висі.

Поста́ло світочі велика гра.
Привабливість життя людви
у на́ймах знана.
Хто мечоносець – стиха помира,
хто лицедій?..

Ніякі тіні – вже не Тіні тут.
Біда – вже не біда, а лиш балада вдала.
Космічних і сейсмічних війн редут
на однойменних картах…

Алеї. Лави. Ліхтарі.
Старі.
І застаріло колесо між траєкторій.
Здається, раїна́ вже на порі́,
а я пекельний, бо пишу…

Пото́му тімениць великий тиск.
Плоди екземові нових амфітріонів.
Пророк, що свічку не згадав – є віск,
якого переплавили…

Коли постане світоч постійна́
демаршовим кидком страшно́ї сили, –
то зробить крок до Бога сатана,
і другий…

7 вересня 1993 р., Київ

У полоні, у колоні Зе
нація дорогу обирає...
братія була – тепер немає,
партія вела – уже везе,
їде неупинно до корита
їсти і ділитися чужим...
сарасята – це уже еліта:
ні про що уміє говорити,
із нічого лох стає усім.
Аж усі роти пороззявляли...
Кожного дивує новина:
жерти і базікати – це мало,
на Росії падає ціна,
укри воювати перестали,
та не зупиняється війна,
обережні маски одягають,
охололі дибають до раю,
їх не помічають у юрбі...
і мені стає не по собі,
язикаті друзі оминають
і не озиваються сліпі.

05/20

Ой, ти, Георгію Побідоносцю,
Рясненьких дощів попросити ми хочем,
Ти їх посилай і на луг, і на поле,
Щоб трави й посіви та й не були кволі.

А зеленіли, росли й достигали
І щедрий врожай хлібороби збирали.
Ти ж їм підсоби, ти ж бо їх покровитель,
Щоб хліб та до хліба й у злагоді жити.

2020 р.

А я пишу тобі вірші
ночами, подумки, спонтанно
і рожевіють у душі
емоції стрімкі фонтани.

Пишу такі прості слова,
що серце спокою не знає,
кричить вночі, немов сова,
про те, як я тебе кохаю…

Пишу тобі про почуття,
про щем і розпач, до світання,
про запізнілі каяття
і про приреченість кохання…

А я пишу тобі листи
у небуття, у безнадію…
Прошу кохання – відпусти,
і знову марю, знову мрію…
А я пишу…

Знову скрізь химерних ліній плетиво –
І черемхи і бузку – вогні.
На душі мені так фіолетово,
І так тепло й радісно мені.

Піниться весна п`янкими хвилями,
Пахощі розлиті навкруги.
В небо підіймають і окрилюють…
Друзями мов стали вороги.

Дивовижно: з «ахами» і «охами»
Аромати веселять людей.
І пливе душа моя закохана,
Ніби виривається з грудей.

Аж під лоба оченька закочує
Ув обіймах милая моя.
Світ увесь тепер обняти хочу я,
Що красою й ніжністю сія.

5 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Чорні аспіди очей мої
Будьте гаспидами ворогів,
Хто не любить і заздрить хто,
Хай звивається, хай згорить…

Любі аспіди,
бийте
блідих тварюк,
Хай розвіються, щоб «і дух не пах»
(Котляревський «Енеїда»),

Щоб мій погляд став нищівним,
Перелесника щоб розірвав…
Чорні сови, зі мною дружіть,
Порятуйте, русалки, мене,
Заморочте, тягніть на дно
Злого інкуба з жахо-снів…

Чорне коло
пристрасних жриць
найгрішнішої,
найчистішої
Любові –

Моя зброя це,
мій щит.
Я Кохання
Воїн суворий ..

Віджимаю екстаз
Із
страждання.
А страждання отруйний
Прах,
Хай ворожі випалює очі,
Сум гріховний я геть жену,
В рясі я – одаліска кохання.

«Любий» Інкубе, я – Твоя!?
Це – задуха, вона не тішить,
Це – рептилія біла, нічна.
Ти – Спокусник, але Бездушний!

* * *

Якщо почуття минулого
Заважають,
Вони вже шкідливі,
Вони руйнують.

Очей моїх аспіди чорні,
Женіть усіх білих змій...

Очистить мене
Від жахливого "Я твоя",
Я Своя, Своя, Своя!
Повсякдень, повсякчас!
Не Я для тебе, ти для Мене,
ненадовго нехай!

Якщо у тобі розчинюсь,
То
обов`язково
відновлюсь!

Ідуть степами кобзарі,
ідуть шляхами України,
несуть калину і барвінок
у надвечір'я, на зорі…

І пісню кожен з них несе
про горьове життя кріпацьке
і щастя січове козацьке,
що від біди народ спасе.

Віками так уже ідуть,
у кожного в руках бандура,
а на стезі – бездушшя мури
тернисту перетнули путь…

Ідуть в прийдешнє кобзарі,
в серцях лунають кобзи струни
про нелегкий свободи трунок,
та їх ведуть… поводирі!

Веселка рай-аркою, звабою,
дорогу до себе
просила
і кликала голосно спраглого,
а ззаду, з-за коміра, ―
злива!..
Веселка рай-барвою гранули
збирала з травинок
завбачливо.
І скроплені лестощі танули,
дрібнились росою
пробачення.

2017

Гіркий полин – трава моїх степів.
Цей запах, що не сплутаєш ні з яким.
У пам’яті зненацька оживив
Легенду дуже давню про Атрака.
Цей степ раніше Половецьким звавсь.
Тут орди половецькі кочували.
На Русь ходили у набіг не раз
Самі ударів руських зазнавали.
Тут паслись їх безчислені стада,
Тут їхніх предків висились могили,
Стрічала тут чи радість, чи біда
І ця земля їм надавала сили.
Та ось прийшов із військом Мономах
І розігнав всі половецькі вежі.
В степах безмежних поселився страх
З верхів’їв Дону аж до узбережжя.
Розсіялись всі орди по степу,
Сховавшись по ярах та по байраках.
І, долю проклинаючи, сліпу,
Хто уцілів, зібрались до Атрака.
Син Шарукана, сильного колись,
Зібрав круг себе тисяч двадцять люду.
І на Кавказ вони всі подались,
Бо відчували – тут життя не буде.
Атраків тесть - цар Грузії, Давид,
Як Будівник в історії відомий,
Із радістю зустрів його прихід,
Сказав, щоб почувався, як удома.
Не сам прийшов, із військом чималим,
Яке царю так у пригоді стало,
Щоби князям грозити бунтівним,
І непокірним нагадать васалам,
Що сила є в грузинського царя,
Щоб неслухів усяких покарати.
І піднялась Атракова зоря.
Він став поважним в Грузії і знатним.
Багатство, слава… Що потрібно ще?
Радів Атрак і половці раділи.
Хіба коли щось в серці запече
За степом, що навіки залишили.
Але не всі втекли тоді з степів.
Атраків брат Сирчан таки лишився.
Десь понад Доном половців водив
Та рибою одною лиш живився.
В нужді постійній, та в своїй землі.
Постійно потай, та в степах у рідних.
Він вмерти тут у цих степах волів.
Ніж на чужині згинути безслідно.
Аж ось помер той грізний Мономах.
Який спустошив половецьку славу.
Вільніше стало жити у степах,
Нема страху́ від руської облави.
І хан Сирчан музику Ора зве,
Який у нього тільки і лишився.
Чиї пісні проймали за живе
Всіх, хто в степах цих половцем родився.
І каже: - Йди у Грузію мерщій.
Знайди там брата мойого Атрака.
Скажи: «Помер вже лютий ворог твій
І перепон тепер в степу ніяких.
Вернися, брате, у батьківський край!»
А, як не схоче мову твою чути,
Йому пісень батьківських заспівай.
Хіба їх може половець забути?
Та як не допоможуть і пісні,
Понюхати дай цього євшан-зілля.
Він вернеться сюди, повір мені.
Я знаю, яка у євшану сила.
Відправився музика в дальній путь,
Поніс в своїй торбині жмут полину,
Щоб половців своїх в степи вернуть
Або самому на шляху загинуть.
Та доля Ора, певно, берегла.
Шлях і напасті ли́шились позаду,
Запилений, у драних постолах
Вступає він до стольного, до граду.
Знайти Атрака в місті у чужім
Було для Ора справою легкою:
Вся Грузія стелилась перед ним,
Він у царя був правою рукою.
Привели Ора у його палац.
Навколо слуги, золото аж сяє,
Все оксамит та шовк або атлас
І сам Атрак на троні воссідає.
- Хто ти, людино? - грізно запитав.
- Я посланець до тебе від Сирчана.
Зачув про брата, лагідніший став:
- Ну що там, брата ще сюди не тягне?
- Сирчан сказав, що Мономах помер
І можеш ти в степи свої вернути.
- А що я там робитиму тепер?
Атрак про степ не хоче навіть чути.
- Тут в мене слава, гроші і життя.
А що в степу –байраки та могили?
Ні, навіть не кажи про вороття.
Мені цей край сьогодні більше милий.
І заспівав тоді своїх пісень
Музи́ка хану, щоб той схаменувся.
І , хоча серце в хана «тень» та «тень»
Але уперся –Ні, не повернуся!
Махнув рукою, каже: - Припини!
Ми тут пісні уже другі співаєм,
Хай не такі, як у батьків вони.
Та слів старих ми вже й не пам´ятаєм.
Зняв тоді Ор торбину зі спини,
Дістав уже засохлий жмут полину:
- Візьми-но, хане, оцього нюхни.
Можливо, це хоч думку твою змінить?!
І взяв Атрак той степовий полин
Підніс із недовірою до носа…
І враз, немов спинився часу плин
І все навколо маревом взялося.
З ним рідний степ немов заговорив
І вільний дух безмежних тих просторів
На серці рани давні роз’ятрив.
Що вже присохли. З розпачу і горя
Заплакав хан. Заплакавши, сказав:
- Вже краще кі́стьми у землі лежати,
Але в своїй. Я аж тепер пізнав,
Ніж у чужому краї славу мати.
Він кинув все: багатство, славу, дім
І повернувся у степи безкраї.
Ось таке диво учинив із ним
Простий полин зі степового краю.
Я розумію – не в полину річ.
Він нагадав лиш ханові про землю,
В якій одній і зоряніша ніч,
І затишніші ріднії оселі.
Вода смачніша. А яка роса?
Такої у чужих краях немає.
А степові річки? Яка краса?!
Вода тихенько плине – не тікає.
А вже повітря – цей настій із трав.
Один лиш подих вільним тебе робить.
І я б його також не проміняв
На всі багатства у чужих народах.

Вони порадники у справі,
де безлад, сумніви та лють.
Не прагнуть обіймати славу,
із щирої душі дають

cлова підтримки та любові.
Бувають, інколи, сумні.
Завжди колись, із кимсь – в двобої
Завмерти можуть і на дні.

Завмерти лиш на мить, щоб знову,
набувши досвіду, в похід!
У пошуках гнучкого слова,
зелений відкривають хід!

Почути може їх весь світ
або назавжди зникне й слід!

27.03.2020

Стань над світом Мати Божа
у молитві і сльозах.
Де колюча огорожа,
там за нею пекло, жах.

Градом землю поливають
із снарядів навкруги.
Ворог в ворога стріляє,
скрізь запеклі - вороги!

А була одна держава -
Чорне море, ДніпроГЕС.
І єдина горда слава
всіх мирян - Христос Воскрес!

І текли в пустелю води,
із пустелі - виноград.
Мріяли усі народи
навести в країні лад.

Не так сталось, як гадалось -
не гібридна йде війна.
Заржавіло в клуні рало,
світом править - сатана.

Брат на брата точить камінь,
гострить ніж брат на сестру,
ллється кров у Божім храмі
не за віру, а ікру.

Не за правду і свободу,
а за владу і казну.
Схаменися, мій народе!
Припини, Господь, війну!

Господь мовчить… і дихає в мені…
життя і смерть – усе належить Мові…
на сонці никнуть фарби кольорові
і виживають діти і пісні…
поперед нами – вирубаний ліс
позаду нас – знедолена долина…
стає свята дитина на коліна
і вчиться у дощу мистецтву сліз…
червона глина затверділа в плоть
і я не хочу більше вибирати –
боротися і сам себе карати…
нехай хоч раз все вибере Господь…

Світанок непомітно так підкрався
І дуже налякав чаклунку-Ніч,
Зустрівся з нею раптом віч-на-віч,
Вона спитала звідкіля він взявся.

-Прийшов до праці я будити люд
Й намистои роси сипати на трави,
Бо скоро вже прийде мій братик-Ранок,
Йому радітиме усе живе навкруг.

Погожий День натруджені долоні
Опустить в воду Тихої Ріки
І тішитиметься він залюбки,
Що так багато встиг зробить сьогодні.

Ти ж, Ніченько скоріше утікай,
Втомилася ж рахуючи зірки.
То ж десь у затишку собі відпочивай,
Щоб після Вечора у гості знов прийти.

2019 р.

Ніко́ли чи ні́коли?
Ніко́му чи ні́кому?
Чи вручимо вимпели
малому й великому?
Чи в молодь обернемо
старого і кволого?
Чи світ переве́рнемо
самі чи з уфологом?
Історію вті́лимо
і в книгу загорнемо
як чорне по білому
чи біле по чорному?
У вуличній кі́птяві –
між чмокання й чмихання –
питання чи відповідь?
Чека́ння чи чи́кання?

2 жовтня 2008 р., Богдани́

***еротичний андеграунд, не адаптовано під смаки***

Морок ночі розлився отрутою...
Чи свої я гріхи та спокутую?
Там, де треба, сьогодні мав бути я,
Щоб відпити кохання цикутою.
...ти з отих, що приходять непрошені
Із майбутніх гріхів, що, непрощені,
Тіло й душу обтяжують ношею
Квазісутності пошуку - гроші є?
Запитання за межі банального
Поцілунку (контакту орального
із обіймами, мов петкораль... На го-
ре питання ще справді оті, ого!..)
Не біда, що погано з оплатою,
Ти для мене, напевно, по блату є... ,
І тебе я оголену матиму,
Не прийнявши твого ультиматиму
Меркантильного... - Глянь, на траві роса,
Мов сльозина! Сьогодні я твій де Сад,
Мон амі, екзальтована, мов Жорж Санд,
На колінах торкнися губами сан-
далій мокрих і ноги овий мої!..
Під оралофантазії солов"їв
Проторуєм стежини роззутими
Від екстазу і аж до спокути... Ми
Загуляємось серед стежок нічних,
Зає... любимось серед фантазій тих,
Що так хочеш... їх мать... що тобі даю...
...морок ночі розлився отрутою...


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св.№120050409972