Світозарство.
Коли без тебе світ цей перевернеться,
уздри мене у світлі, яко птаха.
Усмійся, радосте моя, не обізлися.
Не облизися вуст сухих –
а воспари
до мене тільки.
Будемо тоді ми
не в чорних земах,
а в далеких змахах
притяжливостей наших голубиних.
Я в ту хвилину
на колінах злетлих
стоятиму у воздухах підваших
і говоритиму простити
світозарність моїх перенапружених гріхів.
Умить мене ти ве́рнеш у обійми.
То буде лестість гола і відверта.
То буде маїта телесна.
То буде дещо перевтілене у щезнь,
якої тмінь,
якої світозарство.

2 липня 1994 р., Київ

Чекаю сніг і магію зими чекаю,
Її оцінюючи силу за вікном,
У сяйві місяця я радо помічаю,
Як огортає землю білим килимом.
Бажаю, аби ніч минулася миттєво,
Уявою малюю дії ігрові,
Хто у бою перемагає - несуттєво,
Коли долаємо фортеці снігові.
Почало сонце день. Уже рум’яні щоки,
У запалі щезає марноти сміття,
Затягує зима у снігові потоки,
І суєта іде за обрії життя…

Минає час і календар перегортає,
Зимою іде сніг на фоні ліхтаря,
Дорослого мене природа закликає,
Аби жили і далі дитячі почуття.
2019

***
І наші сусіди, і ми
п'ємо і їмо за ґаранта.
У них – єзуїти тюрми,
а наші, кого не візьми –
усі у руці окупанта.

***
Є наміри благі у талалая,
а нація наказує проте:
– Не обіцяй і п’яному оте,
що і тверезий не пообіцяє.

***
Бісу – рогачі, а Богу – свічку,
владі – буряки, народу – гичку.
Чоловічки все-таки зелені
і тому личини їхні – темні.

***
Ні дати, ані взяти –
ні кайла, ні лопати...
Не відає личина,
чи скелю сю лупати,
чи лупати очима.

***
У безголов’я ум або засне,
або його натурою немає,
коли негайне – це не головне,
а головне за дужки засуває.

***
Усе іде по колу в України,
але бували інші інтервали,
коли її виводили з руїни
або коли до щенту руйнували.

***
Париж і Єлисеєві поля
очікують Кощія, бабу Йошку,
недонаполеона і теля,
якому заманулось цього року
за руку упіймати москаля.

12/19

Засклив мороз мілкі калюжі,
Пожмакав листя, вп’явся в хлань,
І шолудивих псів напружив
Холодним духом до здригань.
Посіяв іній, як пилюку,
Уздовж дороги край узбіч, –
І так вхопив мене за руки,
Що я холонув аж до пліч.
Отож мене напередодні
В дугу згинало недарма, –
Морозу подихом холодним
Звіщує про прихід зима.
01.12.19

Я - геній. І у цьому вся біда,
Бо музи без трико такі лукаві!
Та читачів удячних - полк! Орда!
Кричать, немов на пуп: "Маестро, браво!".

Пишу любовне. Гурій аромат
Витає у альковному Едемі.
А у колеги оплесків нема,
Сльозаві рими, нещасливі теми.

Аби Пегас і твій злітав до зір,
А читачі цьом-цьоми слали в "лічку" -
Я поділюся - тільки попроси! -
Венерою опуклою на нічку.

Вона безплатно дасть один урок:
Як треба позбуватися скорботи.
А вранці, аж дрижатиме перо,
Наповнене фонтанами жаготи.

То що, готовий, друже? Не мовчи!
Рецептик перевірено стократно.
Кохання для чутливих читачів,
Як для сліпого нитка Аріадни...

От бачиш - шанувальників огром!
Є лайки з Гондурасу, Лісабону.
На постаменті місця стачить двом!
І ти вже геній! Ось, тримай корону.

01.12.2019 р.

Найрідніша в світі са́ма
для малечі, звісно – мама.
Мама казочку розкаже
і хустиночку зав’яже.
Ще накормить і напоїть,
і посварить, й заспокоїть,
приголубить, пожаліє –
мама все робити вміє.
Бо душа в неї багата,
навіть більше, ніж у тата.

По білім біло шила самота,
Збіліле небо сипалось пухнасто
На стежку, пам'ять, пройдені літа.
Із райських древ врожаїлося щастям,
Таким незвичним, дивним, мов світи,
Яким вдалося вічність пролетіти.
І падали світи, а чи сліди,
Сніжинками... чи тайнами софітів...
І дарували змріяне тепло
В долонях, заколисаним зернятком.
В пеленках білих грілося Добро
Не самотою. Полум'ям початку.

Зелено-бурий, золото-багряний
ліс тихо, по-осінньому, дрімає,
а Вітер між пошерхлим листопадом
утратив мрію й спокою немає.

Він рвучко поміж стовбури і крони
шмагає з боку в бік дощами грізно
і десь в душі далеко, аж на денці,
надіється здолати осінь пізню.

Він міг би бути тихим і привітним,
і лагідно-ласкавим , і грайливим,
але утратив мрію заповітну...
Весну шукає в листі шурхотливім.

Володимир Висоцький. «Аліса»

Щоб не уп’ястись в капкан,
щоб в імлі з пуття не заблудити,
щоб ніколи напрям не згубити,
щоб як слід приземлення-приводнення здійснити -
намалюй на карті план.

І тоді - співай, приміром:
тири-тири-там-там-тирам!
Зустріч гарантована,
в план усе вмальовано
дбало, помірковано -
пунктиром;
тири-тири-там-там-тирам,
правильним пунктиром.

Навіть коли є талан -
щоб дурниць якихось не встругнути,
щоб не довести діла́ до скрути,
й лаври за подвоєння-потроєння здобути -
правильний потрібен план.

Хибним планам ми не вірим,
їх облаємо: там-тирам!
Вийдуть в море з гавані
перемоги планові;
поряд - плани вдавані, -
пунктиром;
тири-тири-там-там-тирам,
змазаним пунктиром.

Плани не знесуть обман:
коли їх підступно скасувати -
можуть певні скоїтися втрати...
А тимчасом - гусінь може лялечкою стати,
втілюючи давній план.

Хором кажем «ні!» невірам,
тири-тири-там-там-тирам!
Гусінь - під гусиною
скриється личиною...
Гніть же власну лінію
пунктиром.
Не втрачайте, там-там-тирам,
лінію з пунктиром!

(2018)

Дрімали на кухні
старі табуретки,
давився слізьМИ
недокручений кран...
Тремтіла від страху
забута котлета,
бо повз до тарілки
рудий таракан.

Лежав без свідомості
з"язаний янгол
між мрій, незворотньо
роздавлених вщерть:
тут ВІДЧАЙ у карти
програв на світанні
безжальній красуні
із бейджиком СМЕРТЬ.

І сонячний ранок-
веселий,рум"яний!-
влетів крізь кватирку
в"юнким вітерцем,
де тихо гойдалась
на шворочці панна
з уже нетутешнім
блакитним лицем.

Стоять сіро-оголені дерева.
Грудневий день, хоч снігу ще нема.
І тихий вечір в зорях кришталевих
Нам нагадає - все в житті мина.

Ніч уступає ранкам посивілим,
Ритмічно час продовжує свій біг.
І світ навколо стане сніжно-білим.
Усе брудне рядном накриє сніг.

Попереду чекають хуртовини.
На зміну осені спішить зима...
Гойднеться часу маятник неспинний
І чинно шлях продовжить кружкома.

Скніє пляшка від пива порожня,
Телевізор-гавкун "бу-бу-бу".
Жартувати зі мною не можна
І серйозно, звиняйте,- табу.

Сняться шинка, вуджені ковбаси,
До вечері дружина гука...
Та навиворіт склалися пазли:
Піст вимучує кишківника.

Ні любові, ні мняса, ні рому -
Наказав мене вірою Бог.
З голоднечі впадаю у кому,
Хочу вити, немов шобтиздох.

Грішні думи терзають ізранку,
Хтиві мислі катують вночі.
А сусіда персисту коханку
Охам-ахам вдоволено вчить.

Шаурмою пахтить від узбека,
Сухарем - від моєї жони.
П"ю свячену водицю із глека
Під молитву "Антихристе, згинь!".

Ох, як багнеться, сестроньки, ласки!
Я б і бабці столітній годив...
Як не буду грішити до Пасхи,
То вважате стражальця святим.

01.12.2019 р.

На вільховім атолі,
де чорний очерет,
де риба на берег скаче,
жиє ґубернатор Анахорет,
панує і плаче.

І сиві його смоли,
мов рідкісний бурштин, –
слізьми з бороди у воду,
не броду шукали роки між тим,
а хоч би колоду.

Щоб сісти й плисти собі
за море-океан,
дістатися то́го світу,
де в метушні дитсадковий тан
сюркоче політно.

Де дамби високі
і не чорний очерет,
а помаранчеві гони;
де народився Анахорет
у церкві під дзвони…

Тим часом укорінивсь
сановний пан-курінь,
і пані-соха засохла;
величність-природа
зреклася борінь,
бо все передохло.

Лиш тіло мазохіста,
хиткий старечий торс,
в татарці* захрясає….

Життя в однині не розжилось,
де смерть в множині нависає.
_________
* аїр (бот.)

19 вересня 1993 р., Київ

Ти сьогодні сумна, лиш про мене думки твої нині —
Я невчасно прийшов у твоє повноцінне життя.
Ти не хочеш заглянути в очі мої світло-сині,
Я для тебе — принесене лихом нежданне дитя.

За вікном б'ють до свята так радісно храмові дзвони,
Закликає до Бога невпинний гучний благовіст,
Але серце твоє з кожним часом жорстоко холоне,
І наповнює розум примарний настирливий свист...

Я до тебе тягну свої крихітні ніжні долоні
І нечутно благаю мою не гасити зорю.
Подивися! — я кров'ю стікаю на древній іконі,
Я свічею у серці твоєму пустому горю!

Дай надію мені — і я стану для тебе всім світом,
Ти зі мною пізнаєш, що є нефальшива любов!
Подаруй мені шанс твою долю навік освітити
І звільнити тебе від пекельних сталевих оков.

Я такий ще малий. Так, небажаний, зайвий, невчасний...
Але є в мені Той, Хто потрібен тобі над усе.
Полюби мене, мамо, і Він твою душу нещасну
Ради тої любові для вічного щастя спасе.
_____________________
2017 р.

Надірвавши струни й за вікно,
У відкритий космос за мрією,
Щохвилинні оберти давно
Порожнечу серця вимірюють.

Упиватись гОлодно дощем,
РозкидАть комети дозволено
І стрічати сонце лицем,
Обпікатися задоволено.

Самовито гОйдати мету,
Рівновагу бавити спокоєм,
Позбуватись страху на льоту,
Поки сила Всесвіту жевріє.

29.11.2019

По-зимовому сонним ранком
я сніжинку зловлю в долоні:
рукавичкові зверхні панки
поцілують її, сторонню.

В нарум'яненім, гожім дзбанку
сонце схід приготує з кавою,
сніг рипітиме попід ґанком
пересічно... і вщент ласкаво.

І яко́сь, поміж віхол ― стишення,
Ви сніжинку таки збагнете!
Може, мною колись залишену...
Чи у вірша ярка прикмета...

2017

Тотальна руйнація мене як індивіду:
Приспала свою душу, збудила голоси,
Що прониза мене, як море нереїди,
Стріля у мене стріли, кида в мене списи.

І лежачи у ліжку я пошепки співаю
Пісні, які всі чули, які вже відгули.
Натхнення є, та сил уже немає.
Не ліжко - павутина, що сплели павуки.

Снують вони сі сіті, гласи зривають душу.
Я мрію і в останнє зіниці закрива.
Хоч знаю, що з полону я вибратися мушу,
Не ворухнусь і лишу се тіло спочивать.

30.11.2019

Між світлом й тінню я у світлотіні,
де тиша поглинає кольори,
де темінь у вселенськім безгомінні
і тільки крила дотиком згори.

Це таїнство заглиблення у сутність,
це щастя осягання й відкриттів!
Така близька й щемлива Всюдисутність
Того, Хто це відкрити захотів…

Безмежна вдячність вмитися сльозою,
до струн своїх знайшовши камертон,
зустрітися з майбутньою собою,
поринувши у благодатний сон…

Розкошувати там у світлотіні,
вслухаючись у звуки й кольори
тих перших променів, таких пізньоосінніх,
і ніжних крил із дотиком зими.…

В яблуневих вітах зачепилось літо.
І тріпоче світом незмертвілий лист.
І снується пісня, і летить за вітром
За межу, де світло колихає зміст,
Де снуються трави, що тримають зводи,
Що гойдають плеса у небесних снах.
Затопили води всі осінні броди.
Вже зимове мливо в часових млинах.
Зачепилось літо. Ще снага не спита,
Ще вирує витік, струменять чуття.
В яблуневих вітах весняні орбіти
І нові обіти для серцебиття.
30.11.2019р.

Часу все менше, блискавки креше
кінь з-під копит.
Доля нас теше, блазень нам бреше –
то не санскрит!

Шаблі у піхвах, звірі у лігвах,
псів чути рик.
Десь загубився, мов розчинився
розуму крик.

Браття і сестри, на перехресті
дзенькіт оков.
Труби, оркестри, люди без честі,
стогін і кров…

Завтра вже грудень. Нивам у грудді –
скоро кінець?
Як воно буде – думайте люди.
З нами Творець?

IНе ангели явилися мені –
усі талановиті і крилаті
поети, що літають уві сні,
та іноді воюють як пірати.

Тут і ніяке у одній ціні,
і те, що сяє, наче діаманти,
і месники – і явні, й потайні,
метелики, аби й собі літати.

Але усяк описує себе –
і дуже гонорові, і не дуже,
аби і на вербі родили груші.

Усе прощає небо голубе,
де очевидно є іще цабе,
отці олімпу, аси і байдужі.

ІІОтці олімпу, аси і байдужі
шукають глибину на мілині,
героїв у сучасному кіні
і тиражують аніме папужі.

І ні тобі сльози у полині,
ані колючок у терновій ружі...
А я співаю, – «Ой не шуми, луже...»
та ще й акомпаную на струні.

Але не чують ні гаї, ні доли
мелодію, яка іде по колу
і затихає у височині.

Таке буває, що, на жаль, ніколи
ніде нікого не хвилює соло
у хорі душ – і до ладу, і ні.

ІІІ
У хорі душ – і до ладу, і ні
не відаємо, – бути чи не бути?
Те на арені, се у купині
і їм одне одного не почути.

Тому і залишаються одні
нікому не цікаві баламути.
І ліра є, і звуки чарівні,
та це глухому зайві атрибути.

Зате, коли озвучене своє,
то й когута зозуля впізнає
не як абищо, а гучного мужа.

Ідилія у чаті настає
і поки гонор збою не дає,
одне одного величає, – друже!

ІVОдне одного величає, – друже!
І дорогому ніби дорога
і м’яко стеле, і єлейно служить
і не Кощій іще, і не Яга.

Обоє пряли поетичний кужіль.
Були і рогачі, і кочерга...
І не чекали віхоли і стужі,
аж поки не повіяла пурга.

Одне віршує, інше помагає.
Але натура й віники ламає,
коли обоє – лялі заводні.

Дуелями займаються дуети
і пера заміняють пістолети,
коли немає сенсу у війні.

VКоли немає сенсу у війні,
то це уже на «Енеїду» схоже.
Усі бої палкі і затяжні
і ясно, що ніхто не переможе.

Юнона мріє у самотині,
сльозою умивається, не може
загоїти образи. Їй не гоже
ховатися одній у далині.
.
У неї не здіймається рука
ударити по тім’ю мужика
за всі його оказії верблюжі.

У неї ще ілюзії нема,
що якось це упорає сама.
Орли богеми бойові та дужі.

VIОрли богеми бойові та дужі.
Той коцає, а те й собі скубе
і нахиляє небо голубе,
аби її скупати у калюжі.

А заодно купає і себе
у цьому опікаючому душі
і дулею погрожує чинуші,
а бабая у яму загребе.

Але не дай то, Боже, це пихате,
фігурою до того ще й пузате,
побачити у себе у вікні.

Хизується есеями своїми
і не горить од сорому. Усі ми
уміємо горіти у вогні.

VIIУміємо горіти у вогні
і боїмося чаплі у болоті,
а сущі біси, демони і тьоті
являються, буває, уві сні.

А хочеться руно у позолоті
аби були наяди у човні,
ахейці в дерев’яному коні,
улани, єзуїти, гугеноти...

Але Амуру не до епопей.
Йому надокучає Одіссей
або Еней на морі і на суші.

Бо ліпше воювати як брати,
аніж усім за обрії іти,
гартуючи одне одному душі.

VIIIГартуючи одне одному душі,
не чуємо найменшого із нас
і як на полі бою кожен раз
у вуха затикаємо беруші.

І гроші економимо, і час,
і на війну, і на побори сущі,
на бойові ракети і катюші,
що убивають всі надії мас.

Та час іде. Його не зупинити
ані паяцу, ані ерудиту,
коли пора настала вогняна.

Піїти подалися у поети
осилювати оди і сонети...
Ця епопея, як не є – смішна.

IXЦя епопея, як не є – смішна,
а я боюся, що не засміюся,
коли на отамана-пацана
іде уже не Надя, а Маруся.

Не відаю, кому тоді хана,
коли уже немає Яна Гуса
і Жанну не карає сатана,
і влада це намотує на вуса...

Але і це уже не дивина.
Буває, опиняємось на міні
лягаємо собакою на сіні.

Затія наша хоч і осяйна,
та на тину уже немає тіні.
Енею буде не до Перуна.

XЕнею буде не до Перуна.
Йому цікава партія Зевеса.
Немає «Одіссеї» на Одесу,
хоча і залітає сарана.

Рулеткою заволоділа преса.
Опікується Вовами вона.
До Грузії немає інтересу.
Молдавію очікує «страна».

А на олімпі все немає Пана.
І на Парнасі явно не резон,
аби прийшов новий Наполеон.

І «вата» уповає ще на хана.
І поки «Енеїда» – це не «Сон»,
зоїли оспівають графомана.

XIЗоїли оспівають графомана.
У Трої революція гряде!
Бастилія в Росії упаде,
зійде з очей |полуда і омана.

Гільйотиною пахне де-не-де.
А це уже історія погана,
бо кожному, у кого є догана,
за скоєне іще перепаде.

Згадаються сієсти і бентеги,
фортуни – альфа і судів – омеги
і пізня у юдолі суєта.

Тоді і юді буде не до сміху,
і клоуну ще буде на горіхи,
якою не буває висота.

XIIЯкою не буває висота
і як би не смішила «Енеїда»,
а до Гааги все-таки поїде
осяяна зорею ліпота.

Од неї у Сибірі мало сліду.
Царю неволі зайва доброта.
І я уже радію за сусіду,
коли і їй заціпило уста.

Але якщо полегшає народу,
то я проголосую за свободу,
яка уже прийде як саме та...

І свого сина упізнає мати,
ну а мені не буде заважати
свята або наївна простота.

XIIIСвята або наївна простота
не пожаліє долара у ватру
кумиру, що за неї йде на страту.
Така її і воля і мета.

На маси уповати ще не варто,
бо це не середина золота
і не еліта. Кане у літа
усе, що має жити і сіяти.

Та не згасає полум’я долонь.
Ідуть у Лету наші отамани.
Загачуємо віртуальні чани.

Аби не гас на капищі вогонь,
еліта, із юрбою в унісон,
і хмизу додає – заради Яна.

XIVІ хмизу додає – заради Яна
таємна інквізиція «свята».
На неї ще очікує плита
єпархії Мазепи і Богдана.

Царя копита і його п’ята,
костьоли, синагоги і осанни
із мінаретів сурами Корану –
це і сьогодні «золота орда».

Нема дороги із хатини скраю.
Роняю бісер на путі до раю
усе-таки у рідній стороні.

Усе це буде ближньому на згадку.
Даруйте, що на самому початку
не ангели явилися мені.

Магістрал
Не ангели явилися мені.
Отці олімпу, аси і байдужі
у хорі душ і до ладу, і ні
одне одного величає, – друже!

Коли немає сенсу у війні,
орли богеми бойові та дужі.
Уміємо горіти у вогні,
гартуючи одне одному душі.

Ця епопея, як не є – смішна.
Енею буде не до Перуна,
Зоїли оспівають графомана.

Якою не буває висота,
свята або наївна простота
і хмизу додає – заради Яна.

30.11.19

Ілюзії лишаю за душею,
у серці перевіюю літа,
у пам'яті є візія тієї,
яка була – як осінь золота.

І я літаю іноді до неї,
коли надокучає суєта
і тугу переспівує сльота
на тихій ноті осені цієї.

Про це шепоче вітер у траві
і хмари нагадають дощові,
що і її журою огортає
мелодія далекої пори,
коли були щасливі вечори
і не було опінії до раю.

11/19

Якщо цей день і означає щось,
так тільки те, що вже чомусь відсутнє,
що з пам’яті таким дзвінким відлунням
нагадує – чому́ ж пережилось.

Якщо цей день і означає щось,
то свіжу усвідомлену секунду,
з якої невідомо, що ще буде,
якщо забути – що́ ж пережилось.

Якщо цей день і означає щось,
то те лише, що це червона дата,
яку я буду за́вжди святкувати,
щоб пам’ятати – я́к пережилось.

28 серпня 1995 р., Київ

Володимир Висоцький. «Аліса»

У Джима і Білла
нема зараз діла
важніше, ніж вдало зібрати врожай.
Без Джима та Білла -
нікому несила
упоратись, отже - обох відряджай!

Та Джиму і Біллу
вдалося насилу
в собі вгамувати збиральний азарт.
Це Джиму та Біллу
ізнов пощастило,
бо яблука влітку копати - не варт.

На Джимі та Біллі -
які ж вони вмілі! -
тримається все в господарстві таки.
При Джимі та Біллі -
цвітіть на привіллі,
позбавлені скла парників огірки!

І Джим разом з Біллом,
обстеживши вилом,
збагнули: капець огірочкам, вважай.
Тож Джиму із Біллом,
на заздрість дурилам,
тепер не потрібно збирати врожай!

(2018)

Дощ іде… Турбот не стало
І немає суєти, –
Десь від зору поховались
Люди, кури та коти.
Тільки, мокрі та неситі,
Не вгавають голуби, –
Із-під стріхи туркотіти
Можуть, чую, півдоби.
Дощ іде… Іскриться срібно
Кожна крапля, мов роса,
Та поету не потрібна
Надоїдлива краса
Всюдисущої вологи
За ледь-ледь прозорим склом, –
Хочу в руки взяти ноги
І на двір гайнуть бігом.
Дощ іде й не хоче навіть
Припинитися на мить, –
Переповнює канави,
Прагне листя утопить.
Цей невчасний плач погоди
Стільки сліз уже налив,
Що бажаної свободи
Не лише мене лишив.
Край діброви жвавий вітер,
Як бездомний мандрівник, –
Теж не знає де подітись
Чи сховатись між осик.
Дощ іде весь день… Повільно
Ллється музика сумна, –
Маюсь нудно і безцільно
Від порога до вікна.
30.11.19

Я давно не вірю у дива.
Та веселка восени, хіба не диво.
Обрій кольорами вигравав.
Вигнулися дві дуги чванливо.

Напились водиці із ріки.
Втамували спрагу післяденну.
Засіяли золотом листки,
Що поцяткував смарагд зелений.

Вабив дегустований озон,
Ще б ковтнути літнього бальзаму
Та й поринути в осінній сон,
Під чаруючих мелодій гами.

Я давно не вірю у дива.
Та веселка восени, хіба не диво.
Обрій кольорами вигравав.
Сонечко всміхалося щасливо.

19.09.2019

В напівтемряві сірій, безликій
Тихо з вітром тополя гойдається...
Переляканий, стомлений, дикий
Хтось у мене із люстра вглядається.

Дощ на шибці, немов на роялі
Гра‘ ноктюрни у тім віддзеркаленні...
Чи знайомі мені ці зів‘ялі
Тьмяні очі, сльозами знебарвлені?

В них лиш попіл згорілої мрії
Про розгорнуті крила для пóшугу...
Що ж так швидко цей день вечоріє?..
А було у нім стільки хорошого!..

Боже, серцю прости беззаконня!
Із пекельного відчаю виведи!..
Мені знов пророкують безсоння
Невблаганної пам‘яті привиди...
_____________________
2019 р.

Як небо утрачає позолоту,
Гілля його укриє кракелюром,
І полотно, яке малює осінь,
Міняє біла магія ажуром.
Утілює ідею у нюанси,
Але показує її тактовно,
Уже нове у пошуку балансу
Розпочинає дії монохромно.
У задумі великого маестро,
Його палітра неодноманітна,
Окреслює у вимірі гротескно,
Яка межа у зміні непомітна.
2019

Гадаєте, моя любов холодна?
Збираєте крупинки снів, як мрій…
Учора лиш занедбана погода
була для вас немов тягар стихій.
Вважаєте, утіха незрівнянна —
улесливий, жертовний небокрай?
Ласкава осінь, в золото убрана,
іще сьогодні розділяє пай…
Гадаєте… А чи мене спитали:
ну, як тобі, довірливо чи ні?
Осіння панна сірим ходить гаєм.
…Холоне сонце, як невірні дні.

2019

Не в радість мені сьогоднішні свята –
Ні світські, ані релігійні,
Бо ж нечисть за горло вже хвата
Й до прірви штовхає Україну.
Під жабуриннимим поглядом Московії
Закляк світ. Про санкції белькоче, про ООН...
І невтямки йому, що ще з часів Петрових
Підлоту й силу Росія возвела в закон.

Свята і грішна... Грішна і свята
Моя із прощ, змережана стежками.
То літній дощ чи осені сльота -
Краплин рядки, що вперто точать камінь.
Росте, росте між каменем лоза,
Вітає Світло. Вербу не спинити...
Живив її не усміх, а сльоза.
Світили їй небес метеорити.
Відчуй її в льодах нерозумінь.
Збагни її, що лавою з-під ребер,
Акордом світлим чистить-миє тлінь,
Живе, сміється й молиться за тебе.

І тоді, коли випадуть перші сніги, він піде.
Буде небо тремтіти і грізна насунеться битва.
А його зігріватиме мамина тиха молитва.
І чекатиме вдома синок – янголятко руде…

Захурделиться світ і зруйнує усі рубежі.
І вогонь небезпеки палатиме довго в тривозі.
Тільки він попри все не опустить руки у знемозі,
Якщо дуже болить. Навіть там, на останній межі

Він збере у кулак свою волю і силу рясну.
Не зневіриться, ні. А стоятиме твердо стіною.
Бо готовий іти у сніги і замети до бою,
Щоб додому скоріш принести перемогу ясну.
27.11.2019

Ковтніте чачі повний глечик,
Приклейте мешти до халяв
І завтра йдіть на творчий вечір,
Який я вам приготував.

Щоб не було "швидкої Насті",
А у пахвині лютих бліх -
Ліпитиму сатири пластир
Мужам на еротичний ріг.

Пегасові сипну квасолі,
Щоб був, неначе колобок.
А вам - ліричих різносолів -
І про природу, й про любов.

Спитайте в кума-пустобріха:
До мене варто йти чи ні?
Авжеж! Для кожного є пільга,
Немов для власної жони.

Тому кінчайте шури-мури,
До вечора не лізьте в гугль.
Летіть в музей літератури,
Почну в шістнадцятій нуль-нуль.

29.11.2019р

Денне світло вмикають о третій пі ем - листопад.
Довжиною короткого дня не поміряти року,
Мимо прілого листя уже не ступити ні кроку,
Ліхтарі мерехтять на стовпах і меркурій на спад.

Листопадове сонце бліде і холодне висить
Тимчасове, мов лампа під стелею без абажура,
Непозбувна бентега, нудьга, безпричинна зажура,
Ще здається лишився коньяк - що ж, давай, принеси.

Це країна туманів, дощів, безкоштовних газет,
Що жовтіють, всихають і в підсумку пріють мов листя.
It’s the circle of life - знову ранок, і вулиці чисті,
Генерацію Ікс береже генерація Зет.

Не питай мене, що загубив я і що я забув
В цьому краї гарячого чаю і білоі кави,
Ми обрали собі народитися мандрівниками,
Тож приречені до іноземних звичáїв і букв.

Підлаштовуєм тіло під викрій місцевих лекал
І вчимося кордони світів непомітно долати.
Карл, англійський король, монумент на коні і у латах
Невдоволений. Пізно - ми тут. Ми приїхали, Карл!

І чорніють птахи - наче букви - на білому тлі,
Аркуш неба газетним листком від землі відлітає,
Що там пишуть про нас? Ну гаразд, ну давай почитаю,
Але написи майже невидимі звідси, з землі.

Літаки, мов лелеки, рушають на південь і схід,
Неозброєне око засліплюють відблиски крилець,
Поки ми вибираємо із варіантів кирилиць,
Неозброєне серце обдерши об зовнішній світ.

І осіннє останнє примарне холодне тепло
Нам нагадує щось, а що саме - уже не згадати,
Залишаються тільки абетка і деякі дати
І осіннього неба нейтральне нелагідне тло.

Сиві́є осінь на схилі днів.
Закляк у па́морозі цнотливий клімакс флори.
А нам – по задубілості снігів –
аж шпари позаходили під шпори.

Спадає долом осінній шлейф,
дотла розвітрюючи п’янкий букет флюїдів.
Дні впали в затяжний зимовий дрейф,
а сни дерев – у спогади друїдів.

У квітці з ельфом веснянка спить.
То першопро́лісок чи остання хризантема?
Йдемо́ крізь них – а сніг з-під ніг рипить…
Така проста земна музична тема…

11 травня 2003 р., Богдани

І куди ми з тобою в недобрий цей час забрели?
Під ногами — каміння. Попереду — чорне провалля.
Ми долали цей простір.
А може, не ми то були?
Може, то лише тінь наших душ, наших мрій віддзеркалля?..

Відділя від загибелі нас необдуманий крок,
А позаду в сліпому тумані розтала дорога...
Ми — заручники власних бажань, невгамовних думок,
Та без них нам чомусь навіть зрушити з місця незмога.

Забриніла, долаючи сум, полохлива струна
І наповнила змістом нови́м цілий світ таємниче.
Чуєш, ген та мелодія скрипкою в небі луна
І до себе так ніжно серця наші стомлені кличе.

Вітром листя покірно несеться й зникає за мить
У глухій чорноті, звідки втрачене вже не дістати...
Та якщо ця безодня запрагнула нас зупинить,
То пора нам з тобою навчитись над нею літати.
_____________________
2019 р.

Осінніх днів тривка зажура
Навколо мене і в мені
Владує мовчки та похмуро,
Як безталання в талані.
Несамовита, передчасна,
Несхибна й гостра, наче біль, –
Вона зненацька, без пояснень,
Попала глибоко у ціль.
Адже навколо розлилося
Й назовні душу виверта
Тривке осіннє безголосся
І небувала пустота…
29.11.19

Момент істини стане пророчим,
Коли глянеш пильнесенько в очі -
Ці бездонні, прозорі озерця
І тоді дорога до серця
Вже не буде такою крутою.
Від токсинів звільнившись і болю.
Від людців, що хижіші від круків,
Свої стріли націлили з луків,
Геть протравлені опієм зради.
І якої мети заради...
Знов клекоче ріка каламутна
Псевдо вождиків всує розпутних.
Завмирає життя, кровоточить.
Що нам знову вони напророчать?
Кігті рве запопадлива зграя.
Чи до пекла біжить, чи до раю.
Чи торує дорогу покути...
Знову розум обплутують пута.
Кров посмоктують яструби з рани.
Де не глянеш, кругом клептомани...
Вже від відчаю люд туманіє.
Чи ж бо є ще на краще надія...
Як вщерть болем наповниться серце,
Глянь у рідні, бездонні озерця.

Вдома радості багато –
в Ясі перше слово «тато»,
а учора, під обід,
пролунало раптом – «дід».
Кожен день новий здобуток,
невтямки матусин смуток,
бо на мамине «кульбаба» –
всі почули зичне «баба»…
А сьогодні дивина,
неньку кликала вона
і лиш та відкрила браму –
Яся з криком: «Мама, мама»!

Ходить осінь в садах і розвішує жовті знамена,
Не цілована ще ні снігами, ні синню льодів.
Знаю, що і вона, як і я, збереже достеменно
Кожен подих тепла у затишші доспілих плодів.

Ходить осінь в садах, розмальована, вбрана, мов панна,
Щедро всім роздає золоту і принадну красу.
І щаслива земля їй співає величну осанну,
Та і я їй подяку від себе у серці несу.

Ходить осінь в садах, не спиняється, жодної миті
Не минає без неї, дивується, радує світ.
Листопадовим сяйвом озветься в минулому літі
І пошле до майбутнього свій золотавий привіт.
20.11.19

Середньовічний місяць
круглий
над небокраєм-замком
нависав.
І снилися йому промерзлі
груди
і призиміло вимріяний
став…
Трималося вуаллю гілля
чорне.
Пліткарки-птахи пеленали
сприт…
Здавалося: далекий привид
стогне,
а може, чули, як уже
зимить?

2017

І
Біблія описує усе,
що було, і є, але не буде,
поки Землю населяють люди
ті, яких диявол ще пасе.

Це і є очікувана ера,
у якій усі одна сім’я
і немає часу на химери
у перипетії житія.

От якби не мали ще й спокуси
і любили іноді свою,
не було б ознакою розпусти –
їсти що попало у раю.

ІІ
А в Едемі упіймали Єву.
Показала змієві вігвам
і не мав куди піти «налєво»
винахідник палиці Адам.

А кого ця діва породила?
То Отець лиш відає один.
Незаконний Каїн, бісів син
піднімає Авеля на вила.

Ноя залишає дикий Хам,
Яків емігрує у Єгипет...
Маємо і досі за фіг вам
і за Єву, палицею биту.

Як там не було – іде війна
і володарює сатана,
поки не появиться Месія.

Умирають дочки і сини
і кінця не буде у війни,
поки буде Азія-Росія.

ІІІ
А в Едемі, як не прикидай,
для Адама це уже не рай
мати ту, що зрадила учора.

У вігвамі – як там не було,
може і лишалося тепло,
та не рай – Содом або Гоморра.

11/19

Мені наснився дивовижний сон —
Я знов мале допитливе дівчисько,
Співа зі мною вітер в унісон,
Черешня віття нахиляє низько,

І сонце гріє посмішку мою,
І жук-рогач ховається в долоні,
Я серед саду радісна стою
І їм солодкі ягоди червоні.

У тому сні бабуся ще жива,
Мене із хати кличе до сніданку,
І в пам'яті моїй її слова
Звучать, звучать, звучать безперестанку...

Варенички гарячі і пухкі,
Смак молока немов куштую досі,
І руки ті бабусині м'які
Мене так ніжно глядять по волоссі...

І сміх її, такий веселий сміх
Натрудженої втомленої жінки,
Він всю любов життя її зберіг
І лиш набув печального відтінку.

Торкаюся до прохолодних стін,
Вдивляюся в старі над ліжком фото,
І віриться — сумних не буде змін,
Не знатиме оселя ця скорботи,
Хоч, мов вода, біжать, біжать часи,
Тікаючи з минулого в прийдешнє...

Мене збудили діток голоси,
Солодкі, мов бабусині черешні!..

2017 р.

Мальви на долонях,
Гірко на вустах,
Вперто ницу долю
Пробую на смак.

Поспіхом ковтаю:
Мить…ще мить – на вдих…
Лиш одна мета є
Крізь журбу і сміх.

Осені двійнята:
Я і дощопад.
Дітками багата,
Хай усе невлад.

21.10.2013

Змінити курс! Спинити неможливо...
Приречений скитатися повік
Фрегат чекає свіжого припливу...
Та мокрі сльози капають з повік,

Селена плаче... Омивають зливи
Самотню душу моряка. Потік
Несе у далі корабель бурхливо
У нескінченний і стрімкий протік...

Збирає сліз епічні монологи
І якорем відловлює моряк,
Щоб віднайти до місяця дорогу,

З'єднатися з богинею... Маяк
Горить далеко... Хвилями тривоги
Пливе він... Добереться? Аніяк!..

© Володимир Верста
Дата написання: 17.08.18

Ні подиху, ні вітру, ані грому.
Був день жарким,як лава. Дім мовчав.

Ти так давно втекла із цього Дому,
що Дім тебе тепер не впізнавав.
Звикав.

Вдивлявся в Тебе знічено й тривожно,
а, втім, налив,як гостеві,вина.
І шепотіли Стіни заворожено:
- Невже ВОНА?
- Невже - ОТА,що марила Світами
Вершинами,Дорогами,Людьми,
Двобоями - як Дон Кіхот- млинами,
якій такі тісненькі БУли - ми?

І плямкали старечими губами,
і дихали стречими грудьми

пригадуючи те "не повернуся!"
й з картону Крила: до зірок-лети!

Лиш Батько із портрета посміхнувся:
- Нарешті - ТИ...

Вірте в  Бога і правду
і дасте собі раду,
запалайте Свічадом
для любові, добра.

Прийде смерть- не спитає,
чи готові до раю,
кожен лист опадає,
як приходить пора.

Поки марите світом
будьте щирі, як діти,
щоб на крилах злетіти,
нищіть думи сумні.

Хрест несіть від порога,
буде важка дорога
не питайте у Бога
і за що це мені?

Всіх навчіться прощати,
день новий уквітчати,
не кидати за ґрати
вільне серце своє.

Не існуйте понуро,
не картайте минуле,
не гадайте, що буде -
бережіть те, що є.


27.11.2019

Гриби. Соління грибів.
Холодне підземелля слів.
Трофеї. Спро́квола застілля.
Похмілля.

Ряди. Сто сорок рядів.
Холодне підземелля слів.
Актори. Гра вкрай нікудишня.
О.Вишня.

Дзвінок. Ще кілька дзвінків.
Холодне підземелля слів.
Мов мову, я тебе вивчаю.
Час чаю.

Король. Каре королів.
Холодне підземелля слів.
Серед сестер молодший брат.
Квадрат.

2 жовтня 1999 р., Богдани́

Ні, то не зрад закружляли воронячі зграї,
раптом змістивши планети таємної вісь.

Просто, мій любий, на світі усе одцвітає.
Все одцвітає, мій дивний, на світі колись.

Квіти шалені стають сухоцвітами.Снами.
Падають в землю в порожнім пожовклім саду.
Просто це осінь поволі стає поміж нами,
Підуть дощі. І з дощами я також - піду.

Доки ще серпень не стяв своїм серпиком серце,
доки пелюстки гойдають дзвінку висоту!

Вчасно прощатись - гірке, але мудре мистецтво.

Хай я, мій світлий, без болю в тобі одцвіту...

Ой, який цікавий світ:
тут пухнаті пес і кіт,
півень, качур та гусак
і у яблуках рисак!
Жовті та рябі клубочки
цівкають побіля квочки!
Все навколо щось нове,
кожен день біжить, пливе,
скаче, гавкає, пищить,
то муркоче, то скавчить.
Хоч мені ще мало літ,
та який цікавий світ!