Ідуть степами кобзарі,
ідуть шляхами України,
несуть калину і барвінок
у надвечір'я, на зорі…

І пісню кожен з них несе
про горьове життя кріпацьке
і щастя січове козацьке,
що від біди народ спасе.

Віками так уже ідуть,
у кожного в руках бандура,
а на стезі – бездушшя мури
тернисту перетнули путь…

Ідуть в прийдешнє кобзарі,
в серцях лунають кобзи струни
про нелегкий свободи трунок,
та їх ведуть… поводирі!

Веселка рай-аркою, звабою,
дорогу до себе
просила
і кликала голосно спраглого,
а ззаду, з-за коміра, ―
злива!..
Веселка рай-барвою гранули
збирала з травинок
завбачливо.
І скроплені лестощі танули,
дрібнились росою
пробачення.

2017

Гіркий полин – трава моїх степів.
Цей запах, що не сплутаєш ні з яким.
У пам’яті зненацька оживив
Легенду дуже давню про Атрака.
Цей степ раніше Половецьким звавсь.
Тут орди половецькі кочували.
На Русь ходили у набіг не раз
Самі ударів руських зазнавали.
Тут паслись їх безчислені стада,
Тут їхніх предків висились могили,
Стрічала тут чи радість, чи біда
І ця земля їм надавала сили.
Та ось прийшов із військом Мономах
І розігнав всі половецькі вежі.
В степах безмежних поселився страх
З верхів’їв Дону аж до узбережжя.
Розсіялись всі орди по степу,
Сховавшись по ярах та по байраках.
І, долю проклинаючи, сліпу,
Хто уцілів, зібрались до Атрака.
Син Шарукана, сильного колись,
Зібрав круг себе тисяч двадцять люду.
І на Кавказ вони всі подались,
Бо відчували – тут життя не буде.
Атраків тесть - цар Грузії, Давид,
Як Будівник в історії відомий,
Із радістю зустрів його прихід,
Сказав, щоб почувався, як удома.
Не сам прийшов, із військом чималим,
Яке царю так у пригоді стало,
Щоби князям грозити бунтівним,
І непокірним нагадать васалам,
Що сила є в грузинського царя,
Щоб неслухів усяких покарати.
І піднялась Атракова зоря.
Він став поважним в Грузії і знатним.
Багатство, слава… Що потрібно ще?
Радів Атрак і половці раділи.
Хіба коли щось в серці запече
За степом, що навіки залишили.
Але не всі втекли тоді з степів.
Атраків брат Сирчан таки лишився.
Десь понад Доном половців водив
Та рибою одною лиш живився.
В нужді постійній, та в своїй землі.
Постійно потай, та в степах у рідних.
Він вмерти тут у цих степах волів.
Ніж на чужині згинути безслідно.
Аж ось помер той грізний Мономах.
Який спустошив половецьку славу.
Вільніше стало жити у степах,
Нема страху́ від руської облави.
І хан Сирчан музику Ора зве,
Який у нього тільки і лишився.
Чиї пісні проймали за живе
Всіх, хто в степах цих половцем родився.
І каже: - Йди у Грузію мерщій.
Знайди там брата мойого Атрака.
Скажи: «Помер вже лютий ворог твій
І перепон тепер в степу ніяких.
Вернися, брате, у батьківський край!»
А, як не схоче мову твою чути,
Йому пісень батьківських заспівай.
Хіба їх може половець забути?
Та як не допоможуть і пісні,
Понюхати дай цього євшан-зілля.
Він вернеться сюди, повір мені.
Я знаю, яка у євшану сила.
Відправився музика в дальній путь,
Поніс в своїй торбині жмут полину,
Щоб половців своїх в степи вернуть
Або самому на шляху загинуть.
Та доля Ора, певно, берегла.
Шлях і напасті ли́шились позаду,
Запилений, у драних постолах
Вступає він до стольного, до граду.
Знайти Атрака в місті у чужім
Було для Ора справою легкою:
Вся Грузія стелилась перед ним,
Він у царя був правою рукою.
Привели Ора у його палац.
Навколо слуги, золото аж сяє,
Все оксамит та шовк або атлас
І сам Атрак на троні воссідає.
- Хто ти, людино? - грізно запитав.
- Я посланець до тебе від Сирчана.
Зачув про брата, лагідніший став:
- Ну що там, брата ще сюди не тягне?
- Сирчан сказав, що Мономах помер
І можеш ти в степи свої вернути.
- А що я там робитиму тепер?
Атрак про степ не хоче навіть чути.
- Тут в мене слава, гроші і життя.
А що в степу –байраки та могили?
Ні, навіть не кажи про вороття.
Мені цей край сьогодні більше милий.
І заспівав тоді своїх пісень
Музи́ка хану, щоб той схаменувся.
І , хоча серце в хана «тень» та «тень»
Але уперся –Ні, не повернуся!
Махнув рукою, каже: - Припини!
Ми тут пісні уже другі співаєм,
Хай не такі, як у батьків вони.
Та слів старих ми вже й не пам´ятаєм.
Зняв тоді Ор торбину зі спини,
Дістав уже засохлий жмут полину:
- Візьми-но, хане, оцього нюхни.
Можливо, це хоч думку твою змінить?!
І взяв Атрак той степовий полин
Підніс із недовірою до носа…
І враз, немов спинився часу плин
І все навколо маревом взялося.
З ним рідний степ немов заговорив
І вільний дух безмежних тих просторів
На серці рани давні роз’ятрив.
Що вже присохли. З розпачу і горя
Заплакав хан. Заплакавши, сказав:
- Вже краще кі́стьми у землі лежати,
Але в своїй. Я аж тепер пізнав,
Ніж у чужому краї славу мати.
Він кинув все: багатство, славу, дім
І повернувся у степи безкраї.
Ось таке диво учинив із ним
Простий полин зі степового краю.
Я розумію – не в полину річ.
Він нагадав лиш ханові про землю,
В якій одній і зоряніша ніч,
І затишніші ріднії оселі.
Вода смачніша. А яка роса?
Такої у чужих краях немає.
А степові річки? Яка краса?!
Вода тихенько плине – не тікає.
А вже повітря – цей настій із трав.
Один лиш подих вільним тебе робить.
І я б його також не проміняв
На всі багатства у чужих народах.

Вони порадники у справі,
де безлад, сумніви та лють.
Не прагнуть обіймати славу,
із щирої душі дають

cлова підтримки та любові.
Бувають, інколи, сумні.
Завжди колись, із кимсь – в двобої
Завмерти можуть і на дні.

Завмерти лиш на мить, щоб знову,
набувши досвіду, в похід!
У пошуках гнучкого слова,
зелений відкривають хід!

Почути може їх весь світ
або назавжди зникне й слід!

27.03.2020

Стань над світом Мати Божа
у молитві і сльозах.
Де колюча огорожа,
там за нею пекло, жах.

Градом землю поливають
із снарядів навкруги.
Ворог в ворога стріляє,
скрізь запеклі - вороги!

А була одна держава -
Чорне море, ДніпроГЕС.
І єдина горда слава
всіх мирян - Христос Воскрес!

І текли в пустелю води,
із пустелі - виноград.
Мріяли усі народи
навести в країні лад.

Не так сталось, як гадалось -
не гібридна йде війна.
Заржавіло в клуні рало,
світом править - сатана.

Брат на брата точить камінь,
гострить ніж брат на сестру,
ллється кров у Божім храмі
не за віру, а ікру.

Не за правду і свободу,
а за владу і казну.
Схаменися, мій народе!
Припини, Господь, війну!

Господь мовчить… і дихає в мені…
життя і смерть – усе належить Мові…
на сонці никнуть фарби кольорові
і виживають діти і пісні…
поперед нами – вирубаний ліс
позаду нас – знедолена долина…
стає свята дитина на коліна
і вчиться у дощу мистецтву сліз…
червона глина затверділа в плоть
і я не хочу більше вибирати –
боротися і сам себе карати…
нехай хоч раз все вибере Господь…

Світанок непомітно так підкрався
І дуже налякав чаклунку-Ніч,
Зустрівся з нею раптом віч-на-віч,
Вона спитала звідкіля він взявся.

-Прийшов до праці я будити люд
Й намистои роси сипати на трави,
Бо скоро вже прийде мій братик-Ранок,
Йому радітиме усе живе навкруг.

Погожий День натруджені долоні
Опустить в воду Тихої Ріки
І тішитиметься він залюбки,
Що так багато встиг зробить сьогодні.

Ти ж, Ніченько скоріше утікай,
Втомилася ж рахуючи зірки.
То ж десь у затишку собі відпочивай,
Щоб після Вечора у гості знов прийти.

2019 р.

Ніко́ли чи ні́коли?
Ніко́му чи ні́кому?
Чи вручимо вимпели
малому й великому?
Чи в молодь обернемо
старого і кволого?
Чи світ переве́рнемо
самі чи з уфологом?
Історію вті́лимо
і в книгу загорнемо
як чорне по білому
чи біле по чорному?
У вуличній кі́птяві –
між чмокання й чмихання –
питання чи відповідь?
Чека́ння чи чи́кання?

2 жовтня 2008 р., Богдани́

***еротичний андеграунд, не адаптовано під смаки***

Морок ночі розлився отрутою...
Чи свої я гріхи та спокутую?
Там, де треба, сьогодні мав бути я,
Щоб відпити кохання цикутою.
...ти з отих, що приходять непрошені
Із майбутніх гріхів, що, непрощені,
Тіло й душу обтяжують ношею
Квазісутності пошуку - гроші є?
Запитання за межі банального
Поцілунку (контакту орального
із обіймами, мов петкораль... На го-
ре питання ще справді оті, ого!..)
Не біда, що погано з оплатою,
Ти для мене, напевно, по блату є... ,
І тебе я оголену матиму,
Не прийнявши твого ультиматиму
Меркантильного... - Глянь, на траві роса,
Мов сльозина! Сьогодні я твій де Сад,
Мон амі, екзальтована, мов Жорж Санд,
На колінах торкнися губами сан-
далій мокрих і ноги овий мої!..
Під оралофантазії солов"їв
Проторуєм стежини роззутими
Від екстазу і аж до спокути... Ми
Загуляємось серед стежок нічних,
Зає... любимось серед фантазій тих,
Що так хочеш... їх мать... що тобі даю...
...морок ночі розлився отрутою...


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св.№120050409972

Зустріла Осінь Зиму та й питає,
А чим вона сестру Весну́ вітає?
Подумала Зима і відказала:
- Я білий килим по землі послала,
М’яким, пухким встеляю всі дороги,
Аби Весна не поколола ноги.
Ще дзеркала повсюди розкладаю,
Нехай вона іде та заглядає,
Красою хай милується своєю
І я тоді радію разом з нею.
На вікнах візерунки їй малюю,
Таке заняття більше всіх люблю я.
Такі виходять неповторні квіти…
Так що Весну́ я маю чим зустріти…
Тож сіла і задумалася Осінь.
Якось уваги не звертала досі,
Як зустрічало її красне Літо.
Найперше пригадала вона квіти
І флокси, й чорнобривці, і троянди,
Галявини пахучої лаванди,
Ромашки, маргаритки і півони,
І айстри, і жоржин п’янкі бутони.
А як сади їй зігрівали душу:
Тут і рум’яні яблука, і груші,
Й медові сливи, і рясні горіхи.
Хіба таке побачити – не втіха?
Та, як зустріла Літо, запитала:
- А чим сестра Весна тебе стрічала?
Подумало над тим питанням Літо:
- Мені приємно вслід її ходити.
Бо навкруги усе стоїть зелене,
Все радісно всміхається до мене.
Зелений килим устеля дороги,
Аби мені не утомити ноги.
Пташки щебечуть, комашня кружляє,
І всяк для мене пісеньки співає.
А які гарні розквітають квіти!-
Заплющило аж очі свої Літо,
Немов хотіло знову пригадати,
Які весняних квітів аромати.-
Тюльпани, і віоли та нарциси,
Конвалій море на галявах в лісі.
А півники, барвінки, гіацинти,
Бузку пахучі неймовірно квіти….
Іще багато б що розповідало,
Але хвилини зустрічі минали
І розійшлися скоро Осінь з Літом,
Бо подалося воно далі світом.
А Осінь стала думати-гадати:
А як їй сестру Зиму зустрічати.
Чим здивувати, щоб запам’ятала
І потім всій рідні розповідала,
Що й Осінь також може щедро стріти.
Згадала все про Зиму, Весну, Літо
І вирішила, що усіх здивує
І листя в дивний колір пофарбує.
Прийде Зима, а тут така картина…
От як вона сестрицю Зиму стріне.
Набрала фарби: і червону, й жовту
Та і взялася миттю до роботи.
Ходила довго світом, фарбувала,
Раділа, що їй думка така спала.
Бо ж виглядало, справді, усе гарно,
Отож вона трудилася не марно.
Коли скінчи́ла, глянула навколо:
Краси такої не було ніколи.
Усе в яскраві кольори убралось.
Вона й сама на те не сподівалась.
Втомилася і під червоним кленом
Лягла спочити у траву зелену.
Та, поки вона спала-спочивала,
Вітри шалені табуном промчали
І позривали листя, столочили,
Червоно-жовтим землю устелили.
Та і помчали гарцювати далі.
Тут якраз Осінь відпочила, встала
Й побачила, що вітри наробили.
А в неї вже немає часу й сили,
Аби щось неймовірне зготувати
І сестру Зиму гідно зустрічати.
І так їй стало жаль себе самої,
Була така печаль її гіркою,
Що плакати вона від того стала.
І плакала, і сльози утирала.
І нікому було її спинити,
Її нещасну трохи пожаліти.
Від ранку вона плакала й до ночі,
Пожовклим листям витирала очі.
Не бачила, як там, де сльози впали,
Якіїсь дивні квіти виростали.
І плакала, аж поки Зиму стріла.
Та саме милувалася ходила.
- Як гарно в тебе вийшло мене стріти,
Які чудові, сестро Осінь, квіти!
Та лиш тепер поглянула навколо.
Хоча дерева і кущі всі голі.
Та квіти навкруги яскраві квітнуть,
Що заздритимуть і Весна, і Літо.
І в Осені умить пропали сльози,
Бо ж її квітам не страшні морози.
Вони ледь не останні відцвітають
І, навіть, Зиму встигнуть, привітають.
Стояла Осінь, радісно дивилась…
Так хризантеми на землі з’явились.

Хто ходив за край неба,
той знає, що значать
дощі.
Ті, які, наче гості,
приходять заклично,
чекальні.
Хто вдивлявся у стебла,
як дзеркало
хмар і хлющів,
бачив сонця медаль
розпогоджено-віщу ―
сакральну.
Хто світа́нкував обрій,
бувало, не раз
і не два,
оглядатися буде —
вільготністю виміру
дише…
Хто ловив світ хоробрий,
у того співає
трава,
і криштальні дощі
закрадаються в погляди
вишень.

2017

Зберу зіро́к у зоряне відро,
що у траву нападали за нічку.
Те кришталеве диво – у цебро́
й на зореми́ю понесу до річки.

Помию зразу крупні і яркі́,
а потім всі підряд, на перекаті,
бо мають бути чистими зірки
і неодмінно на ясу́ багаті.

На березі опісля просушу,
на вітах у заснулої маслини,
а сам мерщій додому побіжу
і величезну принесу драбину.

До Місяця приставлю, а затим
складу зорини знову у коно́вку,
полізу в ніч і сотворю інтим –
розвішаю їх на небеснім шовку!

Грають веселково промені
в блакитних,
Дивних діамантах чистої води…
Яхонти - сапфіри, перли і рубіни
Не чіпай під вечір – не минеш біди.

Рід шляхетний танув,
все з аукціону
довго продавалось, ларець
порожнів,
А останній камінь,
наче кров, червоний,
Злодій недолугий викрасти
зумів.

У грозу, у зливу
утікав зухвалець,
Сном важким забувся
у своїй норі.
Сиву древню жінку
бачив у кошмарі.
І вона лякала гірше упирів:

"Вмерла в ту хвилину,
як Рубін забрав ти,
Навіть не помітив
силует блідий…
На тобі – прокляття:
Рід наш врятував ти,
Хоч про це не відав,
погубитель мій.

Цей кривавий Камінь
продавати марно,
Вже тебе чекають,
ждуть жахливі сни,
Все зі снів узнаєш,
Камінь боронити,
Каменю служити,
будеш вірно ти,
Як служили ми.

Цей пекельний камінь
не чіпай під вечір –
Швидко ти загинеш,
рід загине твій,
Камінь украде хтось –
ти помреш, звільнившись
від прокляття злого –
Жереб твій такий"…

Заблукала у травні в бузкових очах на світанку,
і не вибратись звідти, дорогу назад віднайти.
Полонянка душі, мигдалева твоя забаганка,
з м'ятним присмаком туги, терпкої жаги - самоти.

Не бувало ні разу, щоб доля стелила під ноги
орхідеї рожеві - обніжки пахтять чебрецем,
до шаленства, утрати свідомості, млості знемоги,
оксамитових доторків, райдужних спогадів щем.

Розоцвітно милуються небом напудрені сливи,
органзові черешні, весільні черемхи в саду.
Чом без тебе мені, наче веснам без сонця і зливи?
Потемнію ріллям без любові, зелом не зійду.

У смарагдовім озері мрій квітну білим лататтям
і нізащо ні з ким твою ніжність я не розділю.
Та чому ж кажуть, люди бувалі, що крадене щастя
не буває без сліз і печалі, гіркоти жалю.

Ланцюжок не порвеш, що плететься від серця до серця.
Щоб не сталось зі кармою світу є передчуття,
що планида яскраво нарешті обом усміхнеться,
зашумить водограєм, наповнить любов'ю життя.
03.05.2020р.

Серебріє ранню в небі ранок,
іній серебріє на гіллі,
а рогач-пастух отару ярок
схоронити хоче у імлі.

В гамазеї сонячного неба,
в ореолі променів ярких
заховати від усіх, для себе,
з викликом… Сіяючі зірки!

І, о диво, те йому вдається!..
Чи не так буває в білі дні?
Найчастіше перед носом в’ється
те, що ми шукаєм вдалині…

Маленьке плесо невеличкого ставочка
Гусей купає вдень, а вночі зорі,
Хлюпочуть хвилі, бавляться в пісочку
І гомонять тихенько з осокою.

Розхвилювались, розшумілись верби,
Як в пісні тій співається народній
В кінці високої крутої дуже греблі.
Чого б це раптом, може чують горе?

А, може просто вітер-розбишака
Як прилетить - розтріпує їм коси,
Поки вони не починають плакать,
Тоді на якусь мить і втихне трохи.

Лиш небо синє сонечком всміхнеться -
Зрадіють верби, плакать перестануть
І, як в люстерко дивляться у плесо,
Де віддзеркалює їх врода незрівнянна.

2018 р.

Я всі ночі не сплю,
мов палаю в котлі…
З кожним віршем лягаю на ноти…
Так страждаю й люблю,
як ніхто на землі!..
Й до сих пір сумніваюся: хто́ ти?..

24 січня 2007 р., Київ

«Русский мир» відригує війною,
Суть його зловісна і проста –
Ця орда лишає за собою
Вилюднені села і міста.

Не твори з диктатора кумира,
Бо впадеш замоченим в сортир,
Бо немає спину бузувіру.
Путін – це війна.
Але не мир.

Світе мій байдужий,
Чи ж я тобі рівня?
Чи можу тобі бути дружкою?
Чи царівною?
Світе мій жорстокий-
Сонце,вода і глина-
Кров за кров? Око за око?
Хрест на спину?
Світе мій спотворений,
Тобі припадаю в ноги.
Якщо ти і знищуєш наші корені-
Лиши хоч Бога.

Старий дідусь усівся на осонні.
Весна вступала у свої права,
Зазеленіла навкруги трава
І мухи вже літали напівсонні.
Закрив він очі та і задрімав,
Вдихаючи забуті аромати.
Схотілось йому просто подрімати,
Хоч весну з таким трепетом чекав.
Вже скільки їх в житті його було,
Та кожна з них жадана, неповторна
І відступала безнадія чорна,
І радістю в душі його цвіло,
Бо сподівався: як весни діждав,
То вже, напевне, далі буде жити.
Так не хотілось полишати світу,
В якому весь свій вік провікував.
В думках отих незчувся, як заснув.
Легенький вітер сивину куйовдив.
І час навшпиньки повз його́ проходив
Аби не обірвати того сну.
І раптом крик: - Дідусю! – Вже за мить
Старий зі сну зі свого стрепенувся.
«Хто розбудив?» - навколо озирнувся.
Аж то онучка радісна спішить.
На серці у старого відлягло.
В такому віці на душі тривожно
І вона крик не так сприймає кожний,
Як то у роки молоді було.
А та підбігла і букет в руці.
- Поглянь, дідусю, які гарні квіти!
- Так, так і справді гарні первоцвіти!
А де ж знайшла ти квіточки оці?
- Там за селом багато їх цвіте.
І я букетик швидко назбирала.
Як ви, дідусю квіти ці назвали?
Дідусь всміхнувсь на стрекотіння те.
- Сідай, онучко, трішечки посидь,
А я тобі все розповім про квіти.
Хоч не хотілось дівчинці сидіти,
Але взяла цікавість, вочевидь,
Над її непосидливістю гору.
Вмостилась хутко біля дідуся,
До нього тісно притулилася,
Поглянула запитливо: ну, скоро?!
Старий собі у вуса посміхнувсь,
Погладив нетерплячу по голівці.
Мабуть, таким був сам у її віці,
Але за ро́ки трохи призабувсь.
Та і неспішну мову розпочав:
- Сидів Петро святий побіля раю.
Він праведників лише пропускає,
Того, хто у житті гріхів не мав.
Так от, сидів він так біля воріт,
Аж раптом якийсь ангел прилітає:
- Там хтось ключі до раю підбирає,
Пролізти хоче, полишивши світ!
Петро від несподіванки аж встав.
Бо ще ж ніколи того не бувало.
Ключі ж від раю з рук його упали,
Він змоги підхопити їх не мав.
І полетіли ті ключі униз
Та по дорозі за зірки чіпляли,
Аж іскри в усі боки розлітали
І звід небесний раптом освітивсь.
Петро негайно ангелу велів
Знайти ключі, у небі підхопити.
Той кинувся услід ключам летіти,
Та зазівався, не перехопив.
Ключі на землю впали золоті.
Тут саме слідом ангел нагодився,
Схопив ту в’язку, але слід лишився,
За формою, немов, ключі оті.
А на тім місці квітка проросла
Теж на ключі апостолові схожа.
Тепер її побачить кожен може,
Якщо цвіте – то вже весна прийшла.
Ці квіти, як апостола ключі,
Що відкривають двері нам до літа,
Коли теплу ми можемо радіти,
А не сидіти, грітись на печі.
Тому і звем ми первоцвітом їх …
- Я зрозуміла: то ключі від літа.
Ніколи вже не рватиму ці квіти,
Нехай ростуть і радують усіх!

Ця любов -
то квітневий сніг:
несподівано.
І недбало...
На вербовий
весни поріг
мостить плечі
сніжок зухвалий.
І мовчиш...
А таки мовчиш! -
Гусне клопіт -
думок оскома...
Квітне персик...
Холодних бриж
попідтинню
жива утома.
А бувало:
біжиш до хмар
і рум'янці
на щоках ранку!
...Роздоріжжя -
меткий лихвар:
ця любов -
то чиясь коханка.

2020

Чорти карали кухарів нечесних,
Чорти карали кухарів нечесних,
Чорти карали ку -,
Чорти карали хар -,
Чорти карали кухарів нечесних!

А кухарі - вгодовані, дебелі,
А кухарі - вгодовані, дебелі,
А кухарі - вгодо -,
А кухарі - вані,
А кухарі - вгодовані, дебелі

Вони вогню, пателень не бояться,
Вони вогню, пателень не бояться,
Вони вогню, пате -,
Вони вогню, - телень,
Вони вогню, пателень не бояться!

З коцюбою стоїть один Чортяка,
З коцюбою стоїть один Чортяка,
З коцюбою стоїть,
З коцюбою один,
З коцюбою стоїть один Чортяка!

До нього враз Напарник прибігає,
До нього враз Напарник прибігає,
До нього враз Напар -,
До нього враз - парник,
Він тягне чималесеньку каструлю,
Він тягне із борщем густим каструлю.

"А ну, мерщій жеріть, злодюги, борщик,
А ну, мерщій жеріть, злодюги, борщик,
А ну, мерщій жеріть,
А ну, мерщій злодю -
А ну, мерщій жеріть, злодюги, борщик!

Чим інших годували, споживайте,
Чим інших ви труїли, загризайте,
Чим інших ви труї -,
Чим інших ви - ли, - ли,
Чим інших ви труїли, загризайте!

В холодну пору я не одягну
заквітчану тернову хустку синю.
Красою не прикрию сивину,
а пригорну до серця, мов святиню.

Та райдужна хустина осяйна
бабусі теж дісталася у спадок.
Міль не побила, вицвіла війна
тих китиць сонячних, мережки складок.

В голодомор її не продала,
вдягала кілька раз в житті до храму,
коли з коханим під вінець ішла,
дітей хрестила і ховала маму.

Хустина наш родинний оберіг,
усі скарби душі у ній вмістились.
На кожній квіточці біліє сніг
від дня народження і до могили.

В холодну пору я не одягну
заквітчану тернову хустку синю.
Красою не прикрию сивину,
а пригорну до серця мов святиню.


 
 




 

 
 

Проснувся Кінбурн з подихом весни
і рухом кришталевого повітря.
Дубів та сосен погляд заяснів
і сонце встало із південним вітром.

Коса втопає в щебеті птахів,
буяють цвітом дикі орхідеї.
Вони несуть із глибини віків
природні саги древньої Гілеї.

А пелікан, рожевий старожил,
злітає птеродактилем під зорі!
Він погляд назавжди приворожив,
легенди тінь у лазуровім морі.

Іще скриплять реліктові ліси,
покриті хмелем, папороті віттям,
та їх не обійшли скрутні часи
на зламі третього тисячоліття…

Я хочу зупинить чарівну мить,
аби минулого іще лунали ноти.
Скарбницю ми у змозі захистить,
оспівану великим Геродотом!

Пригадуєте той перший торг
Людини із Всевишнім?
За праведних вступився Аврагам:
«Невже Господь їх винищить
Воднораз із нечестивими?»
Почав торг i з п’ятдесяти,
А десятьма в непевності скінчив.
«Не знищу й ради десятьох»,-
Одповів Всевишній.
Раннього ранку став Аврагам
На тому місці, де розмовляв із Богом.
Звідтам, що звалося Содомом і Гоморою,
Валував ядучий жовтий дим...
«Так ось чому Всевишній
Охоче йшов мені навстріч»,-
Подумав з гіркотою Аврагам.
Та не пішов у небуття той торг.
Чи не відтоді вирішив Господь
Підперти світ надійними стовпами –
Тридцятьма шістьма
Прихованими од люду праведниками?
Не помазанниками Божими,
Не пророками, що завжди на видноті.
Ті тридцять шість самі не знають,
Що світ тримають на собі,
Аби він не зірвався в безвість од гріхів:
Хто вулиці ночами підмітає,
Розносить пошту,
Прикипа до мікроскопу,
Відкрива малечі Батьківщину...
Одне лиш не становить таємницю:
Як і всі ми, слуги Господні - смертні.
Безсмертний тільки Його задум:
У кожнім новім поколінні
Незмінно на сторожі світу
Мають стояти тридцять шість.

У долині біля річки
На околиці села
Виросла собі вербичка,
Зелен-косу розплела.

Гарну та маленьку кладку
Хтось з місцевих змайстрував,
Хтось приходив сюди прати,
Хтось купатись прибігав.

І рибалки теж з"являлись,
Хтось щось може й упіймав,
Але більше похвалялись
Який кращий з них, мовляв.

Так минали дні за днями,
Та вербиченька росла
І долоньками-листками
Воду черпати могла,

Щоби личенько умити
Й підсталяти вітерцю,
З ним секретами ділитись
І радіти знов життю.

2020 р.

Місяця човник
на блідо-лавандовім небі
Чайні троянди
на обрії
втомлено в’януть
Ще один день
дотліває на попіл
на не́буть
Ще один рік
відлітає у безвість
у пам’ять

Ще одне сонце
одміряне долею
згасне
Валкою злив
хуртовин
і осінньої мжички
буднів і свят караваном
вервечкою часу
частка життя
помандрує у безмір
у вічність

Ниті основи
чекають на місяця човник
Матінка Макош
ховає у скриню сувої
Ляже рівненько
в рядочок
між завтра і вчора
світле сьогодні
де разом
навіки
з тобою

2020

Тривожна прийшла весна,
лякає коронавірусом,
та світ, що печаль пізнав,
у літо веселе вирушив.

Плането, жахи відкинь –
з бідою страшною справишся,
бо квітень такий дзвінкий,
як Відень епохи Штрауса!

Маестро добро несе
і вальсами, і галопами.
Вкраїно, багряне все
в блакиті святій потопимо!

Журбу і жалі спали –
розкішно розкучерявишся,
бо квітень такий смачний,
як Відень епохи Штрауса!

Маестро несе весну
і вальсами, і мазурками.
Натхнення крихке зміцню –
не буде сумним, затурканим.

Поете, жагу звільни –
на світ на увесь прославишся,
бо Квітень такий хмільний,
як Відень в епоху Штрауса!

04.2020

Холодний неочікуваний вітер
Весною залетів після тепла,
Розхилитав замерзлі голі віти.
Йому зраділа тільки ковила.

Бо покотила вже не пустоцвіти –
Розкидала насіння по світах.
Скрізь виростуть її бездомні діти
Й покотяться через поля і шлях.

Насіється багато ковиляччя,
Та батьківщини з них ніхто не зна.
Води і сонця – в землю корінняччя!
Не треба борона і борозна.

Розплоджується перекотиполе
Вже без вітчизни, роду і сім’ї.
Безбатченки, які не мають долі,
Яким чужі співають солов’ї.

У них немає маминої вишні,
Що зацвітає біло у саду.
Все замінили їжею і грішми,
Самі обрали радість і біду.

Їм не потрібні боротьба, майдани,
Злодійських поцілують сотні рук.
На них висять безрідності кайдани –
Байдужі, бо не знають щастя й мук

Активне сонце золотить церковні бані,
вдаряє променем одним у Божу ціль!
Святі – Любов у Злі й Блаженство у Стражданні –
докупи у одній руці оцій!

Ти гинеш після радості так по-дурному,
маленьким павучком сповзаєш по струні,
яку поранив Бог, яка клекоче громом
усіх чужих гріхів з тобою – у мені.

13 квітня 2000 р., Київ

Південний степ – ромашки бенефіс,
волошки трунок, чебрецю, полину,
а з материнки запахом покіс
чумацьким шляхом в саму душу лине.

Вечірній степ – казковий дивограй,
наповнений ущерть п’янким повітрям.
Шатро зіркове укриває рай
під охоронця молодого вістрям.

Південний степ – букет ефіру трав
і кольорів, і запахів, і стилю,
де острівки поміж зела́ отав
із ковили, у травні посивілі.

І жайвори́на пісня угорі,
і цвіркунів з цикадами концерти,
а солов’їне соло в дивогрі –
із гаю розставляє всі акценти.

Південний степ – дарунок із небес,
що незрівнянний у своїм розвої
довершеності. Чудо із чудес,
уволю дай надихатись тобою!

Кохання – то безцінний Божий дар
І, коли двоє на землі кохають,
Вони життя по іншому сприймають,
В полоні оба тих любовних чар.
Їм і зірки сіяють лиш для двох,
І квіти квітнуть, і веселка грає,
І річка пісню весело співає,
Адже в серця їм вклав кохання Бог.
Та скільки у кохання перепон,
Що їх вони не хочуть помічати,
Які, часом, не здатні подолати,
Немовби кимсь встановлений закон.
Не Богом звісно, а лише людьми,
Які з причин, лише для них відомих,
Перепиняють шлях коханню тому
Та ще й кричать: « Ату його! Візьми!»
Віки й віки, доки існує люд
І почуття подібне виникає,
Завжди комусь воно та заважає
І він береться учиняти суд.
І знайде сотні, тисячі причин,
І ще мільйони дрі́бненьких зачіпок
Аби скоріш зліпить посмертний зліпок
Тому, до чого неспроможний він.
Сюжет, який уже віки живе,
Мільйони раз повторюється різно.
Кінець завжди печальний, навіть, слізний,
Та що на світі цьому є нове?
Бува, поплачуть люди - то ж не гріх,
Коли таку історію почують,
А потім йдуть й закоханих мордують,
Бо не спитались, бачите, у них.
Якось сидів із вудкою в руках.
Я над рікою. Риба не клювала,
На черв’яка уваги не звертала.
І поплавець метлявся на хвилька́х,
Виблискував своїм червоним боком.
А я навкруг, тим часом, позирав,
На тиху річку і широкий став,
Чекаючи із нетерпінням, доки
Якаясь риба знайдеться дурна
І черв’яком поласувати схоче
Вслухавсь, як хвиля стиха берег точе
Та набігає по одній одна.
І очерет високий навкруги
Аж у воді тупцюється під краєм,
Шось шелестить та раз по раз киває,
Ховаючи обидва береги.
І я згадав історію одну
Наскільки давню – чи й було – не знаю.
Та як почув так і розповідаю.
Так от колись в далеку давнину
Обіч якоїсь річки степової
Було-стояло зразу два села,
В однім козацька вольниця жила,
Аул татарський здавна був з другої,
З південної, як кажуть, сторони.
Ви ж знаєте – татари з козаками
Постійно майже були ворогами.
І тут не відрізнялися вони.
Лише ріка їх трохи і мирила,
Щоб не зійшлися в смертному бою.
Та часто понад річкою тою́
Слова образ на той бік говорили.
Доходило, бувало й до крові́:
То то, то ці у гості завітають
І вже, дивись, покійників ховають
Ті, що і ще лишилися живі.
І жив в селі козацькому Степан,
Ще молодий безвусий козаченько,
Він був один у своїх батька й неньки,
А батько в нього – справжній отаман,
Тож хлопця вчив і шаблею махати
І вміло гарцювати на коні.
Йому уже і вулиці тісні,
Йому б у степ широкий вільно мчати.
І він весь день у хаті не сидів:
То шаблю точить, то конем гасає,
Та все собі суперника шукає,
Хто б з ним на шаблях битися схотів.
Якось одної жаркої години,
Упрілий весь від шабельних забав,
Він до ріки умитися помчав.
Загнав коня у воду по коліна
Стрибнув з коня, як було, у штанях,
Змив сірий пил та з ним і піт солоний,
Набрав води напитися в долоні,
І враз завмер, аж подив у очах,
Бо на тім боці дівчину узрів.
Чорнява, теж на нього поглядала,
В руках якогось глечика тримала.
Кінь вже напивсь, до берега побрів.
А хлопець все стояв, та все дивився.
Вона також не зводила очей
Чорніше зачарованих ночей.
І час для них, неначе, зупинився…
З тих пір вони стрічалися щодня:
Вона ішла із глечиком по воду,
А він кидав усі заняття й ходу
До річки гнав змокрілого коня,
Стрибав у воду і стояв, дививсь.
Він на однім, вона – з другого боку.
Стояли довго мовчки, бува, доки
На березі б хтось третій не з’явивсь.
Не розмовляли, боячись злякать
Ту мить якої довго так чекали.
Вони не говорили, а кохали.
Їм Божий дар цей удалось спізнать.
Їм так хотілось злитись удвох
В міцних обіймах, поцілунках довгих,
Але не бу́ло у них такої змоги
І в тому винен був зовсім не Бог.
А на шляху стояла їм ріка.
Не та вода, що їхніх ніг торкалась
І зайчиками весело всміхалась,
Та мчала десь грайлива і легка,
А та ріка, що живиться з крові́,
Що ненави́сті ручаї вбирає
І лише помсту почуттям вважає,
Щоб викликати почуття нові.
Тож їм судилось тільки споглядать,
Вдивлятися у образи кохані
І шепотіти клятви полум’яні
Та десь у серці глибоко ховать
Той Божий дар. Аби ніхто на світі
І здогадатись, навіть, не посмів.
І він в душі вогнем пекучим тлів
Хоч міг усе навколо освітити
Їм на шляху стояло геть усе
Що їх народи здавна розділило
Вони кохали. Як вони хотіли
Побути разом! Та ріка несе
Нестримні води. Їх не зупинити,
Як не спинити ворожнечу ту
Криваву, темну, а, проте, святу,
Як всі навколо звикли говорити.
Що їм лишалось – мовчки споглядать
І говорити подумки про щастя
Або обом у тую річку впасти
Аби вона могла їх поєднать.
Якось вони так справді і вчинили,
Як люди бігли, щоб зловити їх
І покарати за великий гріх -
За те, що закохатися посміли.
Упали разом мовчки у річку
І їх вода миттєво підхопила
І в глибині ,сховала не пустила,
Дала і щастя їм, і смерть легку.
Тіла їх люди так і не знайшли.
Вони щоправда довго й не шукали,
Знов через річку трохи покричали
Та і до осель розгнівані пішли.
А скоро, де кохані ті стояли,
В воді якісь рослини проросли,
Високі і гнучкі вони були
І все щось один одному кивали.
І розросталися по берегах,
Все далі й далі входили у воду,
Та подолати річку було годі,
Хоч береги усі в очерета́х,
Бо саме так рослини ці назвали
Ті, хто кохання юне погубив.
А я сидів на очерет глядів
Й легенда ця на пам’ять мені спала.

Тільки Кіт із хати -
Миші у танок,
Подихом свободи
віє кожний крок,

"Валер'янку, Коте,
споживай під стейк,
Залюбки танцюєм
ми
Мишачий Брейк!
Цілу нічку будем
хвацько танцювать..."

Стіни халабуди
трішечки тріщать!

Котик у садочку
писок заховав,
Дивиться уважно
на веселий бал.
Мерехтіння масок,
ритму буйний шквал,
Кіт у балаклаві
проникає в зал,
Кіт Мишей не ловить,
у Кота кураж,
Гопака танцює,
рве підбори аж!


2020 рік

Італія, Флоренція, зима.
Бокаччо пише свій Декамерон.
Чума, від літер користі нема -
Хвороба не лікується пером.

І хліб уже не тіло, а харчі,
І Кьянті - суміш оцту і води -
Уже не кров, і линуть уночі
Вогні слідами хресної ходи,

Горять казарми, ринок і кабак,
Рефрижератор площею повзе -
Містяни економлять на гробах.
Зачинено аптеку і музей,

Відчинено борделі, храми теж,
Будинок божевільних і тюрму.
На сторінках газет і соцмереж
Завзято обговорюють чуму.

На барахолці ліків дефіцит -
Свята вода, часник, інтерферон,
Статистика нових сягає цифр.
Бокаччо пише свій Декамерон.

На вулицях макабр і маскарад,
Під масками не пізнаєш людей,
Уже не розбереш де кат, де брат,
Де факт, де фейк, де елін, де юдей,

Повітря обмаль, кисню на ковток,
Новин - і тих нема: з недавніх пір
Трансляції публічних молитов
Заполонили радіоефір.

Але зима проходить, і крива
Виходить потихеньку на плато,
З бетону пробивається трава...
Але цього не відає ніхто.

У соцмережах мертві сторінки
Покинуті, німі й напівпусті,
І так і недописані рядки
Ніколи не прочитаних постів,

У місті сморід, у провулках дим,
Клюють асфальт охлялі горобці,
Лише Бокаччо, сивий і блідий
Виходить з брами з книгою в руці.

Він мружить очі, витирає піт,
Що котиться краплинами з чола.
Він вижив, він один на цілий світ
Не захворів. Мабуть, антитіла.

Коли уже старість прийшла,
Людина помилки рахує,
Десь щось колись було не так,
За цим вона тепер жалкує.

Роки летять - не зупинить
Та й час пливе, як тиха річка.
І відчуваєш - винен ти,
Пробачення ж не попросити,

На жаль у тих, хто відійшов,
Кого нема уже із нами.
Слід у житті творить добро,
Щоби вини не відчувати.

2017 р.

Тихою-тихою сапою
ранок підходив, як фронт.
Мов під ведмежою лапою
грівся і млів горизонт.

Ти мене слухала й слухала,
пахла грудним молоком,
ніжно бажання роздмухала
бути твоїм малюком.

Гралася тихо з пір’їнкою –
аж лоскотала всього́,
доки не вранилась фінкою
гострого тіла мого́.

Боляче сойкою зойкнула,
вдерлась очима в пітьму́
і полетіла сторонкою
подумки в пам’ять німу…

…Тихою-тихою сапою
ворог копав і копав.
Над українською мапою
стяг жовто-синій упав.

Ніч повернулася дниною,
де вже зі мною війна
ходить, як матір з дитиною,
любить, як він і вона.

16 березня 2001 р., Київ

Як хочеться мені на карантині
Найтоншу сукню бережно вдягти,
Браслет і кришталеві намистини.
- Корону? – запитаєш ти.

Я ще не встигла на престол вступити
Свого напівпочатого життя
І не побачила, якими стануть діти,
Якою поряд з ними буду я.

Я ще недокохала чоловіка,
Так мало часу ми провели вдвох.
Між нашими руками гори й ріки,
Пустеля – це до зустрічі пролог.

Довершу образ свій, вдягну я маску
Та рукавички, не забуду спрей.
І ближче, ніж два метри, ти, будь ласка,
До мене не підходь, домовились?
- Окей!

Дощі стіною. Виграє негода.
І обриси міняючи реальні,
Ламає заплановане погода,
Мої надії є неактуальні.

Фонтанами вода, і мокрі ноги,
У поспіху під’їзд людей ковтає,
А ручаями миються дороги,
Кохання у негоду не гуляє.

Дарує небо сльози покаяння
І вимагає істину шукати,
Яка укаже обрії пізнання,
Аби у суєті не пропадати.

Потоками дощу усе змиває -
Печалі, мрії, марноту, натхнення,
Дугою кольоровою єднає
Очищене водою сьогодення.
2020

Амазонки, Діви-Воїни,
Діви у блискучих
обладунках …
Воїни безжальні,
та не жорстокі.
Ніхто, ніщо
не витримає
Амазонок
Удар…

***

Амазонка Юна Романтична…
Подруги хитають головою:
«Не може Воїн
мати
почуття сентиментальні,
В бою вони – чимала перешкода,
Піддавшись почуттям, себе загубиш,
Та інших на поразку
наразити можеш» -

«Не треба, подруги,
даремно хвилюватись:
Закохана
Іду у Смертний Бій,
Закохана
рубаю
Хрест - Навхрест.

Закохана,
Я ворога вбиваю…
Коли стікає
Лезом кров,
Я мовчки плачу
за Коханням Вбитим…

Кохання – Смерть,
Кохання – Вбивство,
Кохання – Сум:

Такий
Тягар Нещадний
Амазонки…

У давній час. Настільки давній час,
Тепер нам навіть важко уявити.
Як прадідів не було ще й на світі
Їх прадіди родилися якраз
І від дідів своїх в дитинстві чули
Легенду давню. Як через віки
Вона пройшла? Серед часу ріки
Як ця легенда часом не втонула?
Та збереглась не писана ніким
Із вуст в уста вона передавалась.
Змінилась трохи чи така ж зосталась
Не знаю я. Та справа не у тім,
А в ній самій. Тож нині хочу я
ЇЇ і вам, шановні, розказати.
Все розповім, що зміг запам’ятати.
Так от, було це в степових краях
Де сонце світить і гуляє вітер,
Додолу гне нетоптану траву,
Хмаринки легкі в небесах пливуть,
Готові часом і дощем полити.
Де в ті часи блукали табуни
Не ляканих ніким тарпанів, турів
І лиш дуби в байраках, як «фігури»
Стояли. Ще не зрубані вони
Охороняли спокій цього краю.
В густому листі вітер спочивав
Та шелестів, немов розповідав
Новини. Хто ж за нього більше знав?
А ще кружляли в небесах орли
Не ті, що нині. Нині їх немає
Дрібнота нині в небесах кружляє.
А ті орлами справжніми були.
У небесах їм рівного не бу́ло.
Були й сильніші,та дружніші – ні,
Усі разом ставали до борні
Заледве клич про допомогу чули.
Могутні крила піднімали їх,
Дзьоби залізні тіло враже рвали
І вороги від страху утікали
Із усіх крил чи то із усіх ніг.
Злітав у небо переможний клич
І вороги по схованках ховались.
Але орли за битими не гнались,
Бо вміли битись лише віч-на-віч.
Ні підлості, ні хитрощів не знали,
Підступності між ними не було,
Аж доки в степ не завітало Зло.
Воно з орлами битися не стало,
Бо знало силу крил і міць дзьобів.
Підступність на озброєння узя́ло,
Вінок дубовий у степу поклало
Так, щоби кожен з неба углядів
І «Найвеличнішому» в ньому написало.
Орли злетілись до того вінка,
Настала мить трагічна і гірка,
Коли вони той напис прочитали
І суперечка поміж них пішла,
Кому із них вінка того носити.
Ніхто не думав іншому вступити.
І все пішло за задумкою Зла:
Орли зчепились, пір’я полетіло,
На землю густо полилася кров.
Вінок проклятий силу їх зборов,
Підступність Зла могутність їх скорила.
Хто не загинув у сліпій борні,
Подався світом в інший край літати.
Не стало кому край цей захищати
В чужій їх клекіт чути стороні.
А Зло сюди наве́ло вороння,
Що степ навколо чорнотою вкрило.
Його багато і від того сміле
Усе живе зі степу проганя.
Згадав легенду цю я недарма,
Бо знов часи такі для нас настали:
Зло хоче, щоб ми ворона обрали,
Бо, бачте, в нас орлів тепер нема.
А я не вірю! Є між нас орли!
І є кому Вкраїну захищати.
Потрібно лише правильно обрати,
Щоб ми, як люди, знову жить могли.
24.10.2004

Світиться зоряно море Амріти.
в Любості - суджена й суджений поруч,
ночі Краса у обійми відпита:
Ладом всесвітнього квітнення опліч,
Місяцем в небі любові до тебе,
на благодаті Твоєї щедротах,
Радості - повенями звідусюди,
Серце відкрите зрина в насолодах!

У карантині горе не біда –
і на поези вистачає часу,
і на городи, як тече вода,
а суще небо б’є у тулумбаси.

Квітує все – моє і нічиє:
вороняче, совине і лелече.
Кує зозуля – віку додає,
а соловейко опери щебече.

Лопату в руки і – відпочивай!
Нема чого на долю нарікати,
що ідемо колоною до хати...
На вулиці перемагає Май!

Гудуть рої, але не носять меду,
гуляють тучі, а дощі не йдуть.
Не свято у трудящого, а муть...

Зелене ще не застує поету –
попе́реду усе, що попере́ду,
куди отару наймити ведуть.

01/05/20

Ридає дощик аж до рана,
Любов даруючи садам,
Я за твою сльозу, кохана,
Всю кров, повір, свою віддам.

Лиш не печалься. Думам кволим
Ти душу не даруй свою.
Хай серце, виповнене болем,
Усе розчиниться в маю,

В його медовому цвітінні…
В долонях теплих принесу
Отого цвіту, щоб і тіні
Не було смутку, щоб красу –

Оцю голівку, ручки, ніжки,
Чарівні оченьки твої –
Поїв собою. Щоб усмішка
Розквітла знову й солов`ї

Тобі витьохкували трелі,
І сум утік у темний схов.
Думки вернулися веселі,
І щастя з ними, і любов.

1 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

– Я не
– Не?
– Не!
– Не …
– Бо?: ..
– Небо.
– Га?
– Небога.
– Я!
– Коли?
– Ха! Всей вік…
– Не Бога я колихав сей вік:
Я небо гасив – і в крик!
Я небо гасив…
Та й в Бога просив:
Най темне вогнем сяйне.
Най небо сяйне!..
А небо не я.
Я, небо, – не я:
Я – Не.

30 вересня 1990 р., Київ

Ось і квітень минув, десь полинув далеко-далеко,
Дні травневії цвітом весняним буяють
І кружляють пелюсточки яблунь легесенько-легко,
Вишиванкою ніжною трави зелені вкривають.

Квіти очі відкрили й шепочуться щось теємниче
З теплим вітром, підморгують сонцю лукаво,
Поки ніч-чарівниця в обійми свої не покличе.
Як же хочеться, щоб не закінчувалась оця казка весняна.

2020 р.

Чи для тебе ніхто, пустий звук, переляк,
якась дивна, чи мо - божевільна?
То сказала не те, то зробила не так,
то спіткнулась - розбила коліна.

Недолуга, дурна і освіти нема,
як пательня проста і наївна.
Синій погляд сльозиться, у косах зима,
не народить ні доньки, ні сина.

Пильно дивиться в душу, шукає на дні
крихту жалості, правди, любові.
То радіє, як сонце, то очі сумні
гаснуть в тузі, мов ранішні зорі.

Відсахнешся - зненацька погладить чоло,
роздратує. На все є причина.
Ні човнів поміж вас, ні ріки не було -
від страждання до щастя - стежина...
01.05.2010р

Немає сенсу.. Немає сенсу. Від слова зовсім.
Вже січень, лютий. А досі осінь.
Це означає пора прощання
Пора забути, ні, задушити. Всі сподівання.

Вже скоро лютий. А досі осінь
Це означає, що йти потрібно мені удаль
І десь за обрієм, весна чекає..
Цвіте мигдаль.

Та не покину, ні не покину. Я бережу.
Свої страждання, свою провину. Свою нужду.
Прийду у злиднях туди де щастя. Там де ти є.
Скажу: "Так треба. Так дуже треба. Цілуй мене."

А ти не скажеш, а прошепочеш: "Уже весна.
Я так чекав, я сподівався... І сам вагався...
А ти прийшла.
Як ти без мене, всі дні без мене
Отак жила?"
29.01.20ї

(гумореска)

Перед шафою зрання
крутиться дружина.

- Стільки старого драння,
добра половина
полетіла б на смітник
і було б не шкода!
А Марині чоловік
подарує - "Шкоду".
Взяти Таньку - крокодил,
ні рожі, ні дупи,
Папік спадок залишив -
мрамор йому пухом!
Навіть, Райці Дикобраз -
те ще було стерво,
пощастило на цей раз
вискочить за негра.
Соньці тоже повезло,
камбалі лупатій.
ПТУ, село селом -
мільйонер посватав!
Запросила на вино
кілька раз у гості,
збанкрутів, тепер лайно
возить у колгоспі!
Мілка Чукча - точно змій
і живе у казці,
а від тебе, рідний мій,
не діждатись ласки!
Я ж дружина - золота,
не наставлю роги,
ти об мене все життя
витираєш ноги!
Завтра в офісі фуршет,
а я гола й тонка,
із коштовностей лише -
золота коронка!
Чим прикрити срамоту?
Видави хоч фразу!!!

- Стули пельку золоту!!
Не доводь до сказу!!!!

Потрібно жити так, щоб соромно не бу́ло,
Щоб добрим словом міг тебе хоч хтось згадать,
Щоб за тобою вслід не для очей сплакнули
З ким довелося тобі життєвий шлях долать
Згадалось оце, вже і чому - не знаю?
Історія одна. Як хочте – розповім?!
Жила колись давно – давно у нашім краї
Сім’я одна. В степу стояв великий дім.
Жив чоловік у нім з дружиною й дочкою.
Казали, що у них було все до ладу.
Господар то в хліву, то в полі із косою,
Дружина в домі все робила. На біду,
Як це бува, подавсь на ярмарок у місто
Господар. Та й іще на кілька днів підряд.
А буревій промчав, потовк геть усе чисто.
Дружина ж усьому́ хотіла дати лад.
По вітру, по дощу металась по господі,
Промокла, пройняло так скоро і злягла.
Як чоловік не бивсь, та врятувати – годі
І місяць не пройшов – до прабатьків пішла.
Лишився чоловік з маленькою дочкою,
Помаявсь рік – другий та й знову оженивсь.
Була й своя дочка у жінки у нової
Та чоловік на те тоді не подививсь.
Хоч, звісно, попервах було і сумнівався:
А як воно? А що? Зживуться, а чи ні?
А як дочка сприйме? У неї все питався
Та пильно придивлявсь до всього перші дні.
Була нова жона метка та роботяща
У домі всьому лад завжди у неї був,
А на столі і борщ, й вареники, і каші.
Тож скоро чоловік про сумніви забув.
І робить, і дочку його не зобижає
І лагідна із ним – в усьому догоджа,
Ніколи не кричить, ніколи не полає,
Не жіночка, їй – бо, а чистая душа.
Хоч, що він бачить міг – все в полі та у полі
З зорі і до зорі працює, наче віл.
Сорочка, як дерюга, зробилася від солі,
Бо на землі усіх не переробиш діл.
Увечері прийде, поїсть і знову спати,
А вранці йде, коли лише зійшла зоря.
Не бачить, як свою дочку голубить мати,
А на його дочку, як вовком позира.
Своїй обновки є, цукерки, ласка завжди,
Його – лише тоді, як він побачить міг.
Та й то, бува, коли дитину ту погладить,
Що сльози набіжать в очах її сумних.
Отож її дочка росла у всіх достатках,
Для неї було все й робота не важка,
А у його дочки усе об’їдки й латки
Та мачуха весь час роботу їй шука.
На жа́лілась вона, бо батька все жаліла.
Бідненький, він і так зовсім не спочива.
Носила, що дадуть,що всиплять – то і їла,
Не сподівалася на лагідні слова.
Не солодко було їй у батьківській хаті
Та стало гірше ще, як батько занеміг,
Ізвечора як ліг – не зміг уранці встати,
Ні рук не підведе, не відчуває ніг.
І жар його пече, і холодом морозить.
Ніякі лікарі уже й не помогли,
Не помогли й дочки його гіркії сльози
І прабатьки й його до себе узяли.
Не встигли понад ним насипати могилу,
Як мачуха усе у руки узяла
І на нерідну всю роботу навалила,
А рідная дочка, як лялечка жила.
Нерідна то пряде, то миє, то копає,
А рідна спить і їсть, та знову спочива.
Нерідну мачуха, як не вщипне, то лає,
А рідній все смачне і лагідні слова.
А та усе частіш покрикує на матір:
То те давай, то се, хутчіше повертайсь.
І мати вже й не зна, як їй і догоджати,
Та все їй: « Не нервуйся, донечка, не лайсь! »
От виросли вони і подались по світу
У кожної свій шлях і доля теж своя,
А матері одній прийшлось вік доживати
Аж поки прийняла урешті – решт земля.
Ховали її все чужі нерідні люди,
Бо з дочок ні одна так і не прибула,
Не капнула сльоза їй ні одна на груди
І, наче сирота, в останню путь пішла.
Душа її весь час навколо все літала
Доки її везли, та й вже, як погребли,
Та рідного когось в надії виглядала
Тулилася до всіх. Та всі чужі були.
Чужі – то є чужі. Насипали могилу
Та і пішли собі свої діла робить,
А бідная душа кружля навколо тіла:
То птахою літа, то на горбку сидить.
Та виглядає все, та все іще чекає,
Хоч знає, що дарма. Нерідній хто вона?
Чи добрим словом та колись її згадає?
І зна душа, що в тім лише її вина.
А рідна? Скільки сил вона у неї вклала
Та й виховала зло, що любить лиш себе.
А, власне, що ж іще вона з того́ чекала?
Живе десь і усе під себе лиш гребе.
Нащо їй мати та – стара і негодяща,
Нащо могила, що десь у степу стоїть?
Вона собі завжди знайде заняття краще
Ніж над горбком отим полишеним сидить.
Нерідна не прийде. Від мачухи своєї
Ніколи у житті добра їй не було.
І рідна не прийде, бо матінка у неї
Уклала скільки « Я », що викохала зло.
Поволі заросла могила бур’янами
І нікому було за нею доглядать,
А змучена душа все квилила так само,
Їй не хотілось так те місце полишать.
Усядеться, бува, над тим горбком у полі
Сидить собі й сидить, усе щось вигляда
Та думає усе про сво́ю гірку долю.
А сонечко встає… А сонечко сіда…
І якось проросла вона в землі корінням,
І листям піднялась над горбиком отим.
А листя у її було доволі дивним:
Пухнастим на однім, гладеньким – на другім.
Торкнешся знизу – там, воно здається теплим,
А зверху доторкнись – мов холод віддає.
Печальний жовтий цвіт вгорі на тонких стеблах
Аж хоче розказать про горе про своє.
Так « мати – й – мачуха » в народі і зоветься
За дивнії листки рослина здавна ця.
По урвищах росте, та по ярах плететься,
Вишукує завжди вологіші місця.
А заодно шука, мабуть, дітей по світу,
Хоча й не знає: де шукати до пуття.
Та ж хоче їх знайти та і перепросити
За те усе, чим їм скалічила життя.

Сади стоять у молоці
несамовитого буяння,
неначе перші миті ці
переживають як останні.

І вишні як на виданні,
і, наче, на весіллі сливи,
зарум'яніли яблуні...
На урожай чекають ниви.

Упали рятівні дощі –
усього сущого основа,
всього живучого обнова...

Живу молитвою душі,
яка подужає чужі,
бо небо чує рідну мову.

04.20