Осінь немов пуповина на горлі,на слові.
Дихає грудень теплом.Сонним містом-волога.
День розкидає туман-оголошує лови-
Бійся ,причинна!Втікай,бо до першої крови
Це полювання на білого єдинорога.

Де ж йому сховок?! Немає ні сну,а ні волі-
Білий на сірому-дикість яка і наруга.
Сірість безмежна затягує -коло за колом-
Ту пуповину осінню на горлі і слові.

Ти не втекла.Ти йому залишилася другом.

А дощ іде, німий жебрак,
Стежками-долами,
Змиває в торбу, що "не так",
Струмками голими.
Всі найважливіші слова
Зберігши чистими,
Покриє хуга снігова
Як давню істину.
Полинуть сумніви в тісні
Обійми віхоли.
Спімнуть загублені пісні,
Як бути втіхою,
Теплом душі проймуть яву,
Сповиту стужами,
Напнуть любові тятиву
Для слова дужого.
Хай дощ іде, німий жебрак,
Стежками спілості,
І вмовкнуть втомлені "не так"
В полоні милості.

Кора дерев.
Кора земної кулі.
Надмозкова кора...
чи черепахи склеп,
чи шкіра кашалота,
панцир краба,
зміїна шкіра
чи людська́
і вовна,
і шерсть, що вирвана зі шкірою
шакала
вночі в степу́,
де під корою літ –
шкаралупи динозаврячих яєць,
які кінець своєї ери склали,
від льоду, криги,
мерзлої кори:
усе є до пори.
Усе покрите тліном
чужих ориґінальних задумів,
плодів,
малих екзем,
великих катаклізмів,
ґіґантських розладів надсонячних систем;
усе брудними часточками
впало
на цей асфальт
під закаблуки нам –
новим продуктам ґенних інженерій,
хто, як у ветхий час,
шкоринки хліба їсть,
терпку ворсу айви зрізає в піст,
картоплю лупить
і луску яскрить красиву
морської риби
над відром униз,
під ноги,
в сміттєпровід
многоліть.
Усе, що, власне, кожному
болить
є брудом інших зроблених очищень.
І накопичується дивним чином
так,
що ця кора –
єдиний мертвий пласт,
що не розклався
і не розтрусивсь.
Його не зрушу я.
Бо бути в ньому маю.
Коли кору́ дерев ножем
займаю,
я очищаю дерево
й себе – знущаю.
Знищаюся у бруд і дерево тягну
супроти часу
прахом
по багну.

27 вересня 1994 р., Київ

І глухому багато-що можна,
і сліпому дозволено все.
А видюще й освічене – кожне
забуває, куди їх несе.

Пам’ятаємо тюрми і Крути,
і занесений меч москаля.
А чому яничара й манкурта
в Україні ще носить земля?

Нам усе із Росією ясно.
Залишається крок за малим.
Я не знаю, чому одночасно
треба бути і добрим, і злим.

Можна слухати і не почути,
і не бачити, що за мана
у Криму – ця «російська весна».

Але зраду не можна забути
і не можна кацапами бути,
поки все ще триває війна.

12/19

Що ж, почнімо. У віконце глипніть,
Що там? Бомж під баком хліб жує?
Одвернулись? Бридко? Срібні ниті
Умочив блукалець в олів'є?

Він - самітник, мій колега-блазень,
Гуморист від Бога, неформат.
Вірші - перли у коштовній вазі,
Справжній, не підроблений талант.

У підвалі, за трубою, тепло,
Хороводять миші, пацюки.
А між нами праведнику - пекло,
Слави камінь -гріх, тягар важкий.

У кутку блохаста кожушина,
Рукопис, погризене перо.
Генія покинула дружина -
Нащо їй злиденний літгерой?

Мо', і я зламаюсь - час непевний,
Радуюсь, коли прожив хоч день.
Кликав: - Брате! Заставайсь у мене...
Вип'є чаю, дякує і йде.

24.12.2019 р.

За що я Його любила?
За кожну лінію тіла,
За риси Його обличчя,
За згоди і протиріччя…

За ті поцілунків зливи,
За те, що були щасливі,
За теплі, ласкаві руки,
За радощі і за муки…

За душу Його дитячу,
За вдачу Його котячу,
За те, що не вмів нічого,
За те, що Поет від Бога!

За стрункість і за високість,
За ніжність і за жорстокість,
За голосу оксамити,
За те, що Він є на світі!

25. 12.2019

Долею несе їх у світи,
Але сон повертає до дому,
У далекі дитячі роки,
Уклонитись порогу святому.
Оселилися у чужині,
Але пам'ять у коді клітини
Маяком осіяє імлу
І малює забуті картини…
Зеленіє межа споришу,
Пробігає по ньому дитина,
І квітує гілля у саду,
Червоніє у лузі калина.
Течією манила ріка,
Ти у неї зі схилу крутого,
І усе, що збирає душа,
Є предтечею шляху нового.
Пожовтіє новела світлин,
Дію часу вона зупиняє,
У намисто коштовних перлин
Для нащадків його заховає.
2019

Володимир Висоцький. «Аліса»

Ми хвацько, ми щільно зімкнули ряди, -
як кулі в обоймі, як карти в колоді.
Між нами Король назавжди,
ми гордо крокуєм при нашім народі!

Не бережіть своїх лиць!
Маєте право одно:
пред Королем - падайте ниць,
хоч і в сльоту та багно!

В народу - авжеж - необтяжлива роль:
згинати коліна - це справа життєва...
За все відповість сам Король,
а як не Король, то тоді - Королева!

Тож не щадіть своїх лиць!
Маєте право одно:
пред Королем - падайте ниць,
хоч і в сльоту та багно!

(2018)

Побільше б сонливої тиші,
Поменше б шуміння подій, –
І стане, неначе раніше,
Спокійно в домівці моїй.
Стрічатиму тільки в уяві,
Як рештки вцілілі руїн, –
То милої усміх лукавий,
То погляд холодний її.
В проломі відносин постане,
Мов досвіту тінь у вікні, –
Сигнал черговий непошани,
Призначений знову мені.
Та я вже не там, де раніше
Любов спонукала до дій, –
Побільше б сонливої тиші,
Поменше б шуміння подій...
24.12.19

«Тільки вверх!» – цей маршрут він для себе намислив.
Вище хмар – Еверест – саме та височінь.
Не спинити його ні нестачею кисню,
Ні вітрами, що виють як звірі вночі.

Він без шерпів, для нього приємніше соло,
Підкоряючи волю, приборкує схил.
У легенях печер і усюди навколо
Ті, для кого розколини замість могил.

Їх немало і більшає кожного року,
Їхню висохлу плоть роз’їдають вітри
І не треба тут бути якимось пророком
Щоби знати – фінали лиш два, а не три.

Він, примруживши очі, здіймаєтеся вгору
За межею можливостей і на межі,
У відлунні лавин і небесного хору
Вже не видно, де люди, а де міражі.

І стає йому тепло та навіть спекотно
На снігах позахмарного даху землі,
Хоч здавалося, часу є скільки завгодно,
Що дозволено все, та раптово зімлів.

На вершині величність – страшніше отрути,
А секунди на холоді варті годин,
За дорогою вгору так легко забути,
Що здіймання наверх – половина ходи.

Сріблястий дощ б’є краплями по вікнах,
Сумує час… Та вітер знову стих
І від мовчання до гучного крику!..
Зникає дощ й живе у снах моїх…

Скільки життя в прозорій цій краплині!
Скільки великого і стільки ж дрібноти.
Сріблястий дощ змиває бруд на вікнах…
Заповнює безодню самоти…

Риск порезаться, бреясь, есть! Что ж, значит, в зеркало зри, скобля
щёки бритвой неточенной. Во избежание риска, бля!

2019

Мацу для Мойші Ізя забодяжив,
З бичка у тісто доїть молоко.
Той, що не лох, мені на вухо й каже:
- Лошара ти, бо прізвище на ко.

Де гроші - там лайно. Тож розумаки
Женуть глупОту в банки по кредит.
В однім строю івани, ганси, жаки,
І я між ними труся, наче кіт.

Гребуть щасливці пряники в кишені,
Вдягають добровільно ланцюги.
О, брате мй! Ти також навіжений?
Була душа - тепер одні борги.

У Авеля майно поцупив Каїн
І жінку плодовиту одсудив.
Що, кістка в горлі заважає?
Напозичав нещастя у біди?

За звичкою, а може для порядку,
Колектор шкуру з трупака дере.
Під некрологом ставлю жирну крапку,
А Сруль шепоче: - Рано, став тире.

24.12.2019 р.

Життя – щасливе відчуття,
щасливе від життя.
А як зібрався в небуття –
не пнися власним "я".

Чекай на анґелів – вони
протиснуться в думки,
а мовні ди-я-во-ли-ни
зжеруть себе-таки.

29 березня 2004 р., Київ

Десь там вгорі Господь прорік ще рік...
В очах-озерах знову світлом - зірка...
Ідеш, пливеш, летиш... Позаду - вік,
А спереду - запряжена четвірка...
Гарцюють коні, їм немає меж...
Безмежне щастя, в неосяжність влите!
В твоїх долонях - віжки... Жде кортеж...
І цього року непочатий звиток.

В інтереті сидів допізна,
Час на святощі з любою згаяв
...сниться в льолі квітчастій весна,
За собою веде в буйнотрав'я.

Сил пручатись нема (бачить Бог)-
Вже не легінь і серденько хворе.
Аж під хмари злітаєм удвох,
Водоспадами котимось в море.

Хто ж не любить весну молоду?
В неї посаг дзвінкий і препишний -
Солов'я щебетання в саду,
Білопінні черешні та вишні.

В голові золотистий туман,
Вітер гепнув зопалу дверима ..
Прокидаюся . .ранок, зима,
Жінка спить у гарячих обіймах.

Розціловую з пиптиком схил,
Стиглі перса вгортаючи в шепіт.
Хоті повінь змиває гріхи
І розпалює райдуги в небі.

24.12.2019 р.

***
Ціную та оцінюю нове,
де рима є, але немає думки,
і є оригінальне, та криве...
У мене стилі іншого ґатунку
і я усе, що у мені живе,
пакую у прозорі візерунки.

***
Не досягаю до висот
і не очолюю народ,
який за іншими чвалає.
Я графоман?.. Чи ідіот?..
Хай тиражується бомонд,
який руля не випускає!

***
Оракули совдепії
були мої симпатії,
але минає час...
оскома орфоепії
не додає емпатії
і анулює нас.

***
Ім’я Уляни краще як у Ївги,
хоча і дуже соромно мені,
що я іще люблю красиві збіги,
коли усіх лякають голосні.

***
Світ-за-очі не їдуть поїзди.
На сьоме небо – ще немає часу.
Куди не їдь, кудою не іди –
аматору бракує не узди,
а коника Пегаса до Парнасу.

*
***
Навіщо
за вагоме бали?
Не пересохне океан
поезій, що на ноги стали.
Нехай це і не вічні п’єдестали
за формою – як піраміди єгиптян.

12/19

Усі мої думки лише тобі,
Як щира сповідь і душі, і серця,
Коли вони веселі чи в журбі
І почуття в них, ніби у люстерку

Так чітко відображують усе,
Що хочеться сказати і повідать,
Що новий день з собою нам несе
Чи радість світлу, а чи, може біди.

З тобою я, коханий, ти це знай
Йтиму пліч-о-пліч так шляхом життєвим,
Любов мою та ніжність відчувай,
Ти ж будь надійною підтримкою для мене.

2019 р.

«Клондайк» – на яскравих афішах.
Не так – на арені:
гниле павутиння ілюзій,
кліше клоунади…
Від сорому купол палає!
Роззявам – «до фєні».
І замість спасенного
виску сирен –
серенади.

Захоплених оплесків луни.
Льодяники, жуйки…
«Майстерно! Чудово!» –
народна любов до нестями.

– А після антракту – сюрприз,
любі тітоньки й вуйки!

…Вклоняється Джокер:
за спиною руки
(з ножами).

24.12.2019

Сонце моє, на містечко лягає тінь -
ночі літак вибігає на смугу злітну.

Місце призначення: сон і далеке літо...
Світла Вона,яку так обіймає - Він
доки в садах достигають рясні плоди,
падають з неба зірки, пелюстки і сливи,
бігають срібні лошата - серпневі зливи...
і наливається соком її " не йди..."

Чортик гойдає фіранку. Нікого. Спам.
Темрява. Тиша. Надія. Гідазепам.

Г. С...
Не надійся – не відстану,
Не забуду, чуєш – ні!..
Присягаюся зарані
На твої всі ночі й дні.
Видивлявся недаремно,
Адже звали звідусіль, –
Наче сила потаємна
Спрямувала очі в ціль.
Відкидаю неможливість
Розуміння віщих снів,
Бо якою ти наснилась, –
Отаку тебе й зустрів.
Довгождана і жадана
Вже з’явилася не в сні, –
Не надійся – не відстану,
Не покину, чуєш – ні!..
23.12.19

 
іще раз для тих ~ хто несприйма очевидне
мов підсумок ergo типу ханá між нами
минаючи оптом як ціни & фрукти червиві
 
ця тема непродуктивна хоча кружеляє
не поміж сестрами строго поміж братами
спраги окремий штиб альтернативна падлянка
 
 
☾
 
 
& хмари женуть на схід перевіряй кишені
сонце зимовий вогонь для зворушення радше
в собі не дадуть розібратися та й оженять
 
якщо не спалив рукописне стає пожиттєвим
порталом à la recherche & що ти хотів старче
настійка глоду по краплям а мож люцерни
 
лайно ваш псевдокласичний абсент або лиш
на спомини слово гумористичного толку
трагікомедія за лаштунками реально фольга
 
тимчасом менаґери вчать танцювати танґо
звичайно можна пройти уікендову школу
& він безперечно диявол ~ вона жеж ангел
 
водять собі хороводи по торговельних центрах
адже тепер сезон мегазнижок святкових акцій
убравши нав’язливо парфумований секонд
 
 
☽
 
 
покуштовуючи необов’язкове якесь фраґоліно
затим трамваєм домів & нарешті до праці
чому би не щастя чи що у цьому повинно
 
з чого хайпувати на що виділяти слину
питома частина життя літер переплетіння
& се вам не кпин котрий вибивається кпином
 
не то патетичне слово не ті звороти
геть пікселя не ті на підпарканних тінях
і цирк не такий або не на тóму дроті
 
тьмяні війська грудневі в поспішнім прицілі
а ти при словах ось би ще вірша & назовсім
сказати нездатний миті о мите ушийся
 
що загалом не має значення жодного часом
висаджуючи для порядку гаразд о восьмій
об’єктивними будьмо щодо гримас майстре
 
 
☾
 
 
життя цирковий поні що човгає власним колом
між різних надгробків славетних пам’яток й далі
кафе для сеньйорів хай навіть без приколу
 
& можна читати себе присутнім о так до шпасу
завважуючи овер~ тони запізнілі й одсталі
як-от сновидіння про півмаску ілюмінатську
 
 
 
 
 
 
 
 

Володимир Висоцький. «Аліса»

Нумо, відхилімо на хвилину
оцю важку, стару та витерту кулісу:
о́сь як рівно Час колись-то плинув,
такий безтрепетний... Поглянь, Алісо.

Тільки зовсім Час не пильнували
щасливі всі,
вмисне Час завжди проволікали
лякливі всі,
Час немилосердно підганяли
крикливі всі,
марно бідний Час так-сяк вбивали
ліниві всі...

Час втрачає силу,
нищиться від пилу -
і застигли маятники Часу...
На турботу, кволу та спізнілу, -
Час кривив ображену гримасу.

В північ дзиґарі не калатали;
чекали півдня - знов надії не збулися.
Ось які часи тоді настали
занепокоєні... Поглянь, Алісо.

Злякано на стрілки позирнули
щасливі ті,
співанки плаксиві затягнули
лякливі ті,
пащі гамірні свої заткнули
крикливі ті,
й разом позіхнули та заснули
ліниві ті...

Часу змаж колеса
сяйвом піднебесся;
двері не замкнеш за ним на засув.
Час не ображай, як неотеса, -
жити зле, коли немає Часу.

(2018)

Тональність день наш змінює поволі.
Мажорно чуються нові акорди.
Сегменти в зачарованому колі
Відрізали безповоротно хорди.

Уламки втрат, що розпинали душу.
Життя точили, як іржа залізо.
Трясли надії, мов старезну грушу,
В багаття злісно підкидали хмизу.

Залишилося тільки попелище.
Несказані слова - гірка розпука.
В прогалинах самотньо вітер свище
І відчаєм відгукується в звуках.

Відкинути, забути, не вертати…
Мажорно вдарить по акордах нових!!!
Пейзаж років похмурих і строкатих
Засяє світло-чисто, веселково.

О, Сидоре! І де твоя коза?
Попастися потрібно вже скотині!
А ти на сайт прибрьохав у трусах
І сновигаєш тінню попідтинню.

Хоч і стара , та є із неї толк -
Дійки посмикай бестії полтавській!
І будуть молоко, кисляк, сирок,
І не забудь: чутлива твар до ласки.

Тому стилом їй ґузно почеши,
А хочеш - поштрикай, неначе шилом.
Бігом за нею з нету у кущі!
Хапай за роги і тягни у стійло!

Науку вивчив, бачу, від і до,
Агов! Ти де?...мовчить, не репетує.
Нема кози. А Сидір, певно, здох,
Строчив йому рецептики усує.

23.12.2019 р.

ІПодорожую й досі і чимало
бувало та й буває ще подій,
коли не оминає лиходій
чи інше по дорозі що попало.
Не знаю, що мене оберігало,
але усе ще цілий, і живий.

ІІ
Нема такої у селі дороги,
аби я там босоніж не ходив,
минаючи і сіни, і пороги,
ніколи не очікуючи див.

Ніде тобі ніякої таблиці,
а знали і найменші козаки,
де Чагарі, де Зайцева криниця,
де Чумаки, а де мої Ярки.

І чумакую ще, іду у люди
оазою, і з'ївши солі пуд,
аби було не солоно усюди,
іду і вириваюся із пут.

ІІІІшов тайгою, горами Алтаю
і плесами Байкалу та Обі...
і майже не було такого краю,
де б іноді було не по собі.

І не жалію. Знаю, де Росія,
а де її нема і не було
кому – на щастя, а кому й на зло,
коли на неї ще була надія.

А далі – у Європу занесло.
І кліпаю очима – мама мія!
Не думаю, що це я у раю,
але Дунаю чисту воду п’ю.
І поки ще сіяє чудасія,
нащупую дорогу у село.

22.12.19

Чи змінить моя молитва,
мій крик
і моя Любов
траекторію руху кулі,
яка щойно покинула дуло
і за долю секунди -
за крихітну долю секунди!-
чиєсь поцілує серце...
Назавжди -
i так незворотньо!-
роздiливши
на "до" i "потiм"
цей тривожний
палаючий
світ
?

Чи зуміє приречена Ніжність
моя приречена стати НенАвистю Ніжність,
заморозити обертальний
поступ планети,
примусити ЧАС - завмерти
у тій долі секунди,
допоки ще куля летить,
щоб встигнути прошепотіти
тобі - ще такому живому!-
"люблю"...і...
"пробач!"
?

Чи вистачить у НЕБА відповідей
на усі ті знаки питання,
що застигли - чорними згустками,
Пекельними Вічними Пустками -
у зiницях роЗIп'ятих
болем
німих
матерів
?

А був би урок –
якби не оброк,
сплативши який,
відпустивши курок,
ту правду для всіх,
від землі до зірок,
ти впевнено вбив –
та й отримав свій строк!

А був би урок –
якби без морок
ти перш, ніж зробив
той безпам’ятний крок,
прийшов би й спитав:
хто між нами Пророк?!
А потім стріляв!..
(От який огірок…)

28 липня 2008 р., Київ

Народи-хмари йшли у небуття,
по собі не залишивши нічого...
Під хутрами пісків – пересторога
й зотліле помережане шиття
утіленого задуму цілого
без дріб’язку деталей...
Вороття
немає їм, а нам -- ані повчань,
ні помаху руки з віків далеких,
лише уламки безіменних глеків,
на кістяку – зчорніла пектораль,
і відлетілі з клекотом лелеки
тих душ, що вже нікому їх не жаль.
Утім,
чи не усі ми, як один –
примітки під сліпучими рядками,
закладки між цупкими сторінками
з космічним кодом наслідків-причин?

Історія бурхливі грає гами
і кришку опускає на спочин.

2019

***
А на Росії Пу-не-боягуз
на щигля розраховує по лобі,
тому, реанімуючи Союз,
доказує, що це у нього хобі.

***
А на Московії – переполох.
Пуйло велике доїдає сало.
А в Україні невеликий ***
гадає, що йому,
і куму, і Муму
уже і так багато перепало.

***
А ми у Малоросії були,
де мафія чорноземи купує.
Закони прийняли
нечувані осли,
а нація оглухла і не чує.

***
А долар виростає у ціні
і олігархи раді, що безкарні, –
наха́пали одні
тепер давай мені,
а гривню надрукую у друкарні.

***
А по радіо якось казали, –
на Одесу ідуть генерали.
І Орлов, і Потьомкін,
і Кутузов, і Чонкін,
а із Раші везуть арсенали.

***
А на першому чули, Жирьопа
переписує пакт Рібентропа.
Лівий берег – орді,
ну а правий тоді
у Пуйла анексує Європа.

***
А ось учора снилося мені
Пуйло на золотому унітазі
і наче, у сорочці гамівній...
не знаю, чи у Києві, чи ні,
чи у матроській тиші
у Гаазі.

12/19

1.
Уже не буде, як було колись…

Застигла магма: пристрасті вляглись.
І чорний будень саван розпростер
Над бовванами спогадів-химер.
(Вулкан емоцій. Вивержень громи).

Ілюзій брили. Скам’яніли й ми?
Безликий спокій. Непроглядна вись.

Уже не буде, як було колись…

2.
Уже й не докопатись, як було…
У вічності – захмарене чоло.

– Його провина!
– Ні! Все через Неї!

…Мовчать руїни
нашої Помпеї.

12. 2019

Дрижать коліна, на обличчях блідь,
Розлючені читці хапають сапи...
Я - патріот! Воюю аж курить!
Пишу віршатка про війну з кацапом.

Чи був я там? Звичайно, що не був!
А хочу? Ні. Для цього є сусіда.
Йому лежати випало в гробу,
Мені - в книжках віршована обида.

Бо я - естет! І сили вже не ті,
Тримати ложку з супом - суща мука.
А от племінник мій осиротів,
Сестрі-вдовиці відчай в серце грюка.

Та ну її до біса ту війну!
Не місце там ліричному піїту.
Кохану в ліжку міцно пригорну,
Дріматимемо з нею до обіду.

Не долинає гуркіт з-за Дінця,
Поклала тацю жіночка на ковдру.
Пора вечері. Пожую сальця
І повіршую про любов-природу.

23.12.2019 р.

Миші в хижі танцювали.
Мишам хижі стало мало.
Розгорнули сіроманці
В баби в хижі справжні танці.
- Еге-гей, - кричить бабуся, -
Я вас, миші, не боюся.
Ось додам коту охоти
Завітати до босоти.
Припасла я грудку сиру
І подякувати щиро
Я муркотику бажаю -
В хижі хочу собі раю."
Ох, здійнялася завія!
Кіт полює! Вітер віє!
Чи то сир, чи хуртовина
Замітає всі шпарини!
Пощезали миші з хижі -
Сир смакують у Парижі.
Ще у них багато сили:
Он і місяця над'їли! )))

Надокучив спокій! Годі пасти вівці!
Час писати вірші, хмурити чоло.
Заплітаю музі шовкову косицю,
Аж натхнення дзвони линуть над селом.

Долі плач - під пиво, а пейзаж - під каву,
Натюрморт - під колу, пестощі - під грог.
Гумору малюю посмішку лукаву,
Пишний торс - Венері (Фідій скаже "Ох!").

Наративи - тлінні, Камасутра - вічна,
Для читців сердечних - афродизіяк.
Літгерой-спокусник надто романтичний,
Повторю кульбіти, то ухопить шляк.

На Парнасі галас, бродять сайтом діви,
В них сьогодні свято, празник, сабантуй.
Їх світлини - чудо! Врода - око вирви!
А як щось напишуть - Господи, рятуй!

Та бомонд у спину визвірився люто
І перо сатири у дугу зігнув.
Кажуть,- тут не місце прози шалапутам,
Бо Пегас у мене - антилопа гну.

22.12.2019р.

***
Якщо не піймаєш за фалди Фортуну,
то не уповай
на чужий коровай.
Коли не оратор, не лізь на трибуну,
а як не поет, не пиши, а читай.

***
У юрмі отетерілих мас
явно – на овації не час.
Та усі поети-дилетанти
ще не дочувають, що у нас
арії співають окупанти.

***
На рівні сноба і совка
усі поетеси вагомі.
А ту, що якась не така,
вітаю... і жму п'ятака
Жуану або Казанові.

***
Удосконаленню немає меж
як – у содомі, так і – у гаремі...
але не корелюється усе ж
усе, що не стикується по темі.

***
У гурма́нів поезій немає сюжету.
Ну і що? Туманіє і так голова.
Головне, що кугут і зозуля – естети.
Особливими римами пишуть поети,
що вигадують їм лиш відомі слова.

***
І на фігуру є надійна сітка,
коли її піймати захотять.
Лінується подумати піїтка,
що мовою, бодай би, не заїки,
найбажаніше дати, а не дать😋.

12/19

Намножилися клоники,
Вибрикують, мов слоники,
Затопчуть навіжені – уважай!
Писаку бикуватого,
Троляку дурнуватого
Завбачливо, за милю, оминай.

Коли вони вгамуються,
Коли перебикуються,
Коли вже перебісяться – хтозна...
А поки між писаками.
Неначе між собаками
Трива неоголошена війна.

10.06.2018

Був би це красі твоїй притулок -
Сам собі всю правду розкажу
- Мріяв я, аби ти одягнула,
Наче східна жінка, паранджу.

Як іранський шейх, я був би, наче -
Охорона, дім, все є в раю!
Щоби хтиві погляди собачі
Вродоньку не шарпали твою.

Чи коханням цим я став проклятий,
У лабетах опинивсь Мари.
Голову б міг кожному відтяти,
Хто твоє би личенько відкрив!

Тільки в Україні - інший звичай -
Деспотів не люблять тут віки.
Й не приховують своє обличчя
Діви найпрекрасніші й жінки.

І зчавлю погорду я оцюю,
У суспільстві інша правда є.
Інші хай з тобою потанцюють,
І цілують личенько твоє.

Хай печаль гірка, бува, насуне,
Неприємним огортає сном.
Та відчути маєш ти, красуне,
Чар своїх неміряний огром.

Українки вірні і уперті,
Й власне не ховаючи лице,
Своїх милих люблять аж до смерті...
Сподіваюся і я на це!

22 грудня 7527 р. Від Трипілля) (2019).

Значить так!
Не смі́ти мені казати "ні"!
Я не терплю заборон!
Я ваші закони, достойні фіґні,
змету під свій трон!
Я змету і спалю їх,
як бруд у вогні
мойого вивільненого жала!
Хай кричатиме хтось,
хто підпав під цей гнів,
що в мені благородства мало,
що я тиран або самодур,
що стою на землі без правил!
Але, вибачайте, від ваших тортур
усе моє тіло справа – червона заграва!
а зліва – синя олива!

Я, ставши царем своїх думок,
державцем безмежної сили,
зриваю з мойого законного замку замо́к
і умиваюсь з милом
після ваших каправих очей і рук,
заполощених трупним гноєм.
В тятиві є стріла,
і стрілятиме лук
по гнилих і блюзнірських законах!

Ноєм
був цар після потопу.
Хай мокрим спочатку ступали стопи,
але перейшовши болото й розруху,
ноги станцюють на місці, де сухо.

Бо хто на колінах –
не чує ніг!
Закони ж людей –
усередині них.

І якщо я на себе беру багато,
значить так:
лише те, що не зміг не брати!

24 листопада 1993 р., Київ

На перині - диво. Обриси гітарні...
Зваблива чаклунка, ще не у літах.
Хай пошлють ій висі красеня до пари,
Мій супутник - старість, сива самота.

Мавка ж стогне хтиво, сниться грішний прутень,
Одиноку душу в цьому не виню.
Та на волі краще. Звабі руки, груди
Пеленаю кріпко в льолю гамівну.

Доля безталанна не у цім альові,
Тут - хвилинна слабкість, спогад про любо,в.
Ранок. Щезли мрії та жаготи повінь,
Ключ у дверях клацнув замість післямов.

Крила розправляю. Мить - і буду в небі,
Вибілять сумління холоди та сніг.
А у плечі шепіт:- Не лети, мій лебідь!
Буде в нас дитина. Скоро, навесні...

22.12.2019 р.

Йому дарма все. Він іде,
тече, біжить, летить, минає.
Він наче всюди і ніде.
Руками мацаєш – немає.

Він очевидець наших втрат,
тріумфу, звершень і падіння.
Адепт пізнань і ретроград,
мірило поспіху й терпіння.

Він вічний подих, суща мить
і нерозривна павутина –
пряде свою безмірну нить,
у скронях гупає невпинно.

Критерій правди і брехні,
він пропонує аксіоми:
гріхам життя казати ні,
супроти зла не знати втоми.

Він літописець і суддя.
Він милосердя і покара.
Він батько всього і дитя:
отці його – хаос і мАра.

Він крок між далями доріг
і бумеранг земної долі.
Він руху в завтра – оберіг
і вітер мрії на роздоллі.

Він сам в собі, як самота.
Він продукує паралелі,
межа яких лиш висота
титанів, розуму й оселі…

Він обертає світ вперед
і повертає у минуле.
І зрештою він ще й поет,
коли вже ніч і всі поснули…

Його бракує за життя,
а поза ним його не треба.
Він родом з вічного Буття,
єднання урвища і неба…
12.2019

На зламі літ, на сповіді
Всі почуття оголені
Відчайно і нестримно
Шикуються в рядки.
Рівняють шлях за вітром
Мої вітрила зболені,
Земних принад лишаючись,
Летять через роки.
Поміж доріг непройдених,
Серед шляхів нездоланих,
З минулого в майбутнє
Доріженька - вузька,
Хвилинами відміряна,
Поміж горами й долами
Через пороги й кручі
Тече моя ріка.
Чи ж пропливу, чи вистою,
Не зваблюся спокусою?
Життя моє не стане
Здірявленим човном...
Пташиною із вирію
В минуле повернуся,
До ніг роки постеляться,
Як золоте руно.

На мокшанському болоті
Між племен москвиноротих
На Московії (Росії)
Зародилась Тиранія –
Зла, потворна деспотія.

Полохлива й обережна
Обирає темні стежки,
Що ведуть із трясовини
Через Мокшу в Україну.

Підібгавши хвіст облізлий,
Заглядає в очі слізно,
Обережно лізе й лізе
В Україну.

Всіх лякається потвора
І ховається у нори.
Але голод бере гору.
Заглядає вам ув очі.
Тиранія крові хоче.
Крові.

Хоче крові Тиранія
Та від страху ціпеніє.
Не наважиться напиться
З тих, хто її не боїться,
Крові.

Тиранія вовком виє
І гієною регоче.
Тиранія крові хоче
З полохливих і нервових.
Підповзає стерво знову,
Вам ув очі заглядає,
Перелякана – лякає.

Тільки жах в очах побачить,
Ікла вишкірить звірячі,
З язика стікає слина,
Шерсть стовбурчиться на спині.
Рвати й нищити готова
Тиранія хоче крові.

Ось уже хтось налякався,
Хтось побіг, хтось заховався,
Хтось заціпенів від жаху.
Тиранія б'є з розмаху.
Рубить голови похилі,
Губить дурнів полохливих.
Як вино з дірявих бочок,
Перші потекли струмочки
Крові.

Не впізнати Тиранію
У кривавій ейфорії.
Чим її бояться більше,
Тим вона все сміливіша.

Рик її як грім лунає,
І від краю, і до краю
Все навколо ціпеніє
Перед видом Тиранії.

З жаху рухи стали кволі ...
Але все у Божій волі.
Це лишень пересторога,
Бо якби то свині роги,
Вона всіх би заколола.

Бог сміливим помагає.
Козакам страхи не личать.
Хто ж боїться, той вмирає
Двічі.
20 грудня 2019 року

Занадто багато болю.
Ріки заплачуть,підуть паводки
Будуть шукати волі-
Знайдуть нові загадки.

Битимуть хвилями довго-
Злижуть усіх бізонів.
Гострі,високі пороги,
І абонент не в зоні.

Після великих трагедій,
Битого скла і вазонів
Ходить лукавий геній
І випасає схудлих бізонів.

Я з минулим була б задивляючись в очі, можливо,
розіллявшись рікою над тихою заводдю мрій.
Опадавши цнотливим пелюстям на  серце зрадливе,
та насправді не зміг, синьооких небес - водолій,
у мені проростати лозою, гранатом цукровим,
розбудити думками, у віщі приходити  сни.
Зовсім інший герой мою душу збентежив раптово,
відшукавши засніжені проліски - диво весни.
Хто б подумати зміг, що я буду літати до нього
на обпалених крилах долати завій рубежі.
Як гарячий глінтвейн, пити дихання трунку хмільного,
непритомніти в морі любові на  стислій межі.
19.12.2019р.



 

 



 

Ні, я люблю. І зрада була.
І напевне, що зрада була велика.
Але пригадай, я́к ти жила,
коли не було ні любові, ні лиха?

Більш ні на думку не йди вперед –
кого я кохаю чи ні – здогадайся,
є на стіні ще більший портрет,
з якого сьогодні мені – посміхайся.

Така розлука, мов на Сибір!
і ґіґантських розма́хів досягло серце!
хто його так – сам перевір,
якщо ти боєць – відчиню цю фортецю.

7 лютого 1996 р., Київ

Вона вірила в крила, бо ними плекала світанки,
Їх теплом огортала дітей, чоловіка і долю,
В ніжність їх сповивала, мережачи яв-колисанку...
Вона вірила в крила, у силу натхненної волі.

Вона вірила в крила і в неба блакить незрадливу.
Вона вірила в них, коли землю встеляли тумани.
Зачіпаючи струни веселки, купалась у зливах
І крилом затуляла щемливі в незгойності рани.

Вона знала: в осерді цих крил наливається зерня,
Дозріває, зростає, злотиться, ясніє дарами.
Тихим помахом їх підіймалась над прірви і стерні
І шукала, шукала, шукала відчинені брами.

Вона вірила - є шлях новий у стокрилості світла -
І трималась, трималась за ніжний ранковий промінчик,
Проростала у небо, у нім сподіваннями квітла,
І злітала увись, і цю вись дарувала всім іншим...

Я є і тут, серед підвалів

між перехресть твоїх шляхів.

Хоча б, і краще б... не застали

Мене... Мене й останніх слів.



Я тут з сестрою поруч,

пліч-о-пліч поруч- назавжди.

І як не плач і не кричи,

на свій же жаль... лиш не піти.



Я є і тут, була і буду,

Між благодаття і біди.

слуга страшного суду...

Мене Господь не приведи.



Я тут, тікати марно

і самій від себе назавжди.

Прекрасні небеса безхмарні,

Прошу секундочку пождіть.



Мене побачиш- не забудеш

заповітну суть.

І не втечеш.

Я є і тут.

Затримай подих, поки сонце тане,

прощальний погляд в ньому загуби.

Мить мине і не повіриш, темно стане,

а поки, сонце в вечір проведи.

Воно марніє, зблекне і впаде,

в обрій розільє своє "прощай";

Вже пізно, не знайти його ніде,

і промовчало з вуст "стривай".



Темрявою криє місто вечір

слова, печаль і сторінки

Повільно з місяцем на плечі

лягає, як важкі думки

Запалить хтось на небі зорі

одна із них зірветься і впаде

Можливо у твої долоні

Ти сонце почекай, воно зійде...

Прийди до мене уві сні,

Залізь тихенько в мої сни.

Навіть не знаю чому... Чому люблю?

Проснуся знову й не засну.

Не викину ніяк тебе з думок,

Я знаю точно утічу...

А поки серце на замок,

Його в багаж і полечу.

І знову запитаю: Чому люблю?

Можливо, краще не питати,

Можливо, це саме пройде;

Та через це не можу спати,

Причини ясної я не знайду.

І в голові: Чому люблю?

Іди, йдучи не обертайся,

не озирайся і мовчи.

І серця свого не зрікайся,

коли згубив свої ключі.

Можливо вітер ненароком,

торкнеться ледь, твоїх червоних вуст.

Згадай... Сповільнюючи кроки:

я теж до тебе не вернусь.