На листі зеленому сніг…
Так дивно, бо осінь навколо:
Сумної мелодії соло…
Подекуди вранішній слід:
Поночі утворений лід,
Холодний,торкнеться долоні.
Тримає в своєму полоні.

На листі зеленому сніг…
Руйнуючи юність поволі,
Життєві придбались мозолі.
На скроні упевнено ліг.
Чи буде доречним цей збіг?!!!
Чи може змінити він долю???
Окреслює кожному коло.

На листі зеленому сніг…

27.09.2019
Свидетельство о публикации №119092709313

 
та бо всі ці абстракції так розумію наївні
пляшка портвейну на двох шеррі бренді нете
хай не магнум ~ нехай пара беллум тт
полишати бажання & відкидати провинне
 
ось бадьорий тайм~ плен трохи віршів на ритм вар’єте
трохи прози яку не любити настійна задача
все у мізках твоїх недоконаний старче~ юначе
метафізика чинно недійсна просте і т.д
 
 
я віршую собі вогкий жовтню незрячий
тихий вайн & дазайн цеї ванни
уламки снив про любов
я віншую тобі як ти вмієш привносити вдачу
 
& оце при сході світання
неповторне за инших умов
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 3. Ім’я моїй спокусі – Ерато

Вінок 8. Танго із маскою

1.
Закутій болем, ніби Прометей,
Мені наснився маскарад шалений.
Проміння, золотаве і густе,
З нічної чаші розлила Селена.

О, музико жаги! Магічний тембр
У танець ночі захопив буремно.
А муза нишком зайняла фотель,
Нектар смакує під мотив Шопена.

Спокуснику, забудемось удвох,
Допоки в небі не зійшла Аврора.
У казку в’ється чарівний клубок.

В зіницях вибухають метеори.
Та крізь тумани марень і тривог
Душі так важко споглядати зорі.

2.
Душі так важко споглядати зорі,
Коли земля для щастя затісна.
Боюсь відкрити таїну Пандори,
Пізнати мову грішних серенад.

Уста ж твої горять, немов майори.
Із місяця стікає лимонад.
Граційно спокушає Терпсіхора,
Пашіє серце від солодких знад.

Накрила нас жага дев’ятим валом.
Утішився підступний Асмодей.
В цій бурі не утримаю штурвалу,

Та віддалю безумний епогей.
Коханням закує себе в кайдани,
Жадаючи небес, німий Орфей.

3.
Жадаючи небес, німий Орфей,
Пробудить у душі тривожні дзвони.
Втекти я хочу, та нема дверей.
Спокуси ж оточили легіоном.

Володарю недоспаних ночей,
Слова твої, мов крила махаона,
Вогнем злітають і згорають вщент.
Гарячий дотик розбудив дракона.

Блаженним божевіллям повен зал.
Звабливим оксамитом гусне морок.
Зірками муза розсипає шал.

Та розум шепотить мені докори.
Бентежне серце, як сумний скрипаль,
У ноти переллє любов і горе.

4.
У ноти переллє любов і горе,
Розхристана душа, що рветься ввись.
Лани моїх фантазій неозорих
Покрив липких оман дрімучий ліс.

Устами музи хитрий змій говорить,
І наш едем п’янким гріхом обріс.
Навколо маски. Тут усі актори.
Тіла пильнує пристрасть, ніби лис.

Спокусливих ілюзій піраміди
Заповнять в серці потайний музей.
У пахощах нічного дивоцвіту

Облуди на яву снує Морфей.
Не можу ні втекти, ні відпустити.
Моя жага – театр і Колізей!

5.
Моя жага – театр і Колізей:
Вертаються омани бумерангом.
Вона у царстві масок, як плебей,
Ні титулу не має, ані рангу.

Та п’ю до дна хмільного сну коктейль.
Мов грім раптовий, зазвучало танго.
Зімкнулись пальці – пелюстки лілей.
Ти – вигнаний з едему грішний янгол.

Кружляє муза, загубивши шаль,
Плете у мріях чарівні узори,
Святкуючи солодкий ритуал.

Сріблить шибки Селена мельхіором.
Пливе у зорях, як тонка вуаль,
Імперія римованих історій.

6.
Імперія римованих історій
На зоряних просторах простяглась.
Поезії палаци і собори
Тримає на собі душа-Анлант.

Та вибухне вулканом непокора,
Любов помчить у пастку, ніби лань,
А муза п’є пітьму, забувши сором.
Тлумачить серце суть нічних послань.

Цей танець, ейфорійний і трагічний,
Лиш розділ із любовних епопей.
Сипне Венера в очі пил космічний.

Та нас не обвінчає Гіменей.
Возносити омани буду вічно.
Талан мій і талант – чужий трофей.

7.
Талан мій і талант – чужий трофей,
А мрії заціловані вітрами.
Любов же – то найкращий корифей,
Що творить незабутні мелодрами.

Із вирвища співає Лорелей
І землю я втрачаю під ногами.
Блукає серце, ніби Одісей,
У грішних кольорах нічної гами.

Спокуснику, відкрий своє лице!
Для мене ця жага – солодкий ворог,
Що душу продірявлює свинцем.

Кричить бажання, мов голодний ворон.
Та пристрасть муза вип’є, як абсент.
Для вічності життя – лиш крапля в морі.

8.
Для вічності життя – лиш крапля в морі.
Чому ж богине, ти несеш пітьму?
Моя душа жагою важко хвора,
Слова, зірки і ноти – все йому…

Облуду навісну на біс повториш,
Та пишний зал умить затягне муть.
Замкнуться лабіринти й коридори
Моїх даремно-сказаних «чому?»

О, скільки ще губити і губитись?
Не знаю, хто він – привид чи мольфар…
І знов у римах несвята молитва.

Під масками – огидь гріхів-почвар.
Не можу більше я в оманах жити!
О, музо! Забери сумнівний дар!

9.
О, музо! Забери сумнівний дар!
Пробач, Евтерпо, я зруйную рими,
Чорнилом ночі зафарбую даль
І грішний образ покажу без гриму.

Віддам усе за губ його мигдаль –
Жагучий трунок із вогню і диму.
В саду моїх надій цвіте сандал,
Та в дзеркалі душі ридають міми.

Врятуй мене, Авроро, від спокус –
В обіймах Терпсіхори я загину!
Ужалив змій, і так пече укус.

Тече гаряча спрага по судинах.
Упасти в море почуттів боюсь.
Зніми з очей полуду, хай прокинусь!

10.
Зніми з очей полуду, хай прокинусь,
Залиш мене, богине, назавжди.
Колись одвічних істин берегиня
Тепер підступна і розпусна ти!

Та знов мене несе тонка крижина
На перехрестя чарівних світів.
Моя душа – немов бліда картина,
І книга, що зачитана до дір.

Ти віршами поїла, ніби трунком,
Здіймала пристрасть навіжений шквал.
Ізнову в рими утекла, хитрунко.

Обкрала серце, мов скупий лихвар,
Принадила смертельним поцілунком –
Отруєний прокляттям твій нектар!

11.
Отруєний прокляттям твій нектар,
Твій дотик, музо, ударяє списом.
Ще мить і спалахне жага-стожар.
Куди ж ти утікаєш? Повернися!

Пронизав душу золотий кинджал,
Та хай триває ця абсурдна п’єса!
Розбите серце, мов тонкий бокал.
В пітьму меди фантазій розлилися.

Поріже вітер ніч на мармелад.
І дика пристрасть, ніби шторм, нахлине.
Юшиться янтарем любов-гранат.

Спокуса накриває, мов лавина,
Бо змій гріхом засіяв райський сад.
Краса – лише оманлива личина!

12.
Краса – лише оманлива личина.
У римах заблукав мій корабель.
Роню у вічність почуття-сльозини,
Фатальна ніч несе мене до скель.

Ти згубиш, та довіку не покинеш.
Ілюзії безжальна карусель
Життя розтрощить на сипкі хвилини.
Моє кохання – навісна дуель.

Бринить у серці золота кіфара –
То ніжністю захопить дивний вальс,
То блискавками нот жага ударить.

Обвуглиться палітра світлих фарб,
Тобою, музо, надихатись марно:
Твоя прихильність – заважкий тягар.

13.
Твоя прихильність – заважкий тягар.
І все ж благаю: «Зупинись, гульвісо!»
Катренами мощу нічний бульвар,
Зірви ж, фантоме, із бажань завісу!

Бушує пристрасть, мов дев’ятий вал.
Мотив жаги лунає сміхом біса.
Аж тут спокусник скинув чорний шарм.
Під маскою – обличчя Діоніса…

Торкнулась лиш на мить його руки.
В очах палали кольори індиго.
Та вмить погас магічний смолоскип.

Пробив розлуку чарівний годинник,
Посіяв у душі сумні казки.
Чому ж така жорстока ти, богине?

14.
Чому ж така жорстока ти, богине?
Спокуси в’ються у палкій душі.
Погнила у коханні серцевина.
Мені шепоче темрява: «Гріши!»

Та музика жагу мою поглине,
Чорнилами стече небесна шир.
Слова плетуться диво-павутинно,
Втікай від мене, та прошу, пишись…

А поки задрімаю я в зажурі.
У колі цих ілюзій-ворожей
Зомліле серце викликає бурю.

Зоріє між рядками Елізей.
Повік любові розбивати мури,
Закутій болем, ніби Прометей.

МАГІСТРАЛ

Закутій болем, ніби Прометей,
Душі так важко споглядати зорі.
Жадаючи небес, німий Орфей
У ноти переллє любов і горе.

Моя жага – театр і Колізей,
Імперія римованих історій.
Талан мій і талант – чужий трофей.
Для вічності життя – лиш крапля в морі.

О, музо! Забери сумнівний дар,
Зніми з очей полуду, хай прокинусь!
Отруєний прокляттям твій нектар!

Краса – лише оманлива личина.
Твоя прихильність – заважкий тягар.
Чому ж така жорстока ти, богине?


Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

Повертають воїни-сини
в Україну, «із Дону додому»,
де немає нібито війни,
хоч і не упевнені у тому.

Сонце України у диму,
автомати не дають осічки
і у Раді, наче у Криму,
бігають зелені чоловічки.

Не поможе на межі стіна,
поки сатана уріже дуба.
Нація обрала пацана,
а Росія знову має зуба.

Овоч поміняли на зело.
Ну і що? Америка не знає.
Раша хоче мати, що було,
та у неї формули немає.

Невідомо, що іще клопу
заманеться у лиху годину
і чому гундяєву-попу
маємо платити десятину?

І таке було уже не раз –
є свобода, та немає раті,
отамана обирає час,
а у нього – шоу на шпагаті.

Ясно, що готується тюрма
і нема уже у тому толку –
поміняти Бобіка на вовка.

Полонених у Росії – тьма,
а у нас диявола нема
реалізувати рокіровку.

10/19

Всі слова – не ті…
Слава – самоті.
Лаври – до борщу.
Смуток – відпущу.

Суджене – прийму.
Геть – усі «чому».
Геть – усі «якби».
«Їж, молись, люби»*




10.10.2019

Доли долі сумні омиває дощова (про що ви?) сльоза.
Безбілетно птахи відлітають і їх до весни не вернуть.
Ясночолі мужі га(о)ла(о)сують довкола... Хто- "проти"... Хто- "за"...
І земля ціпеніє від думки- невже продадуть?.. Продадуть...

Продадуть!.. Не вертайтесь, птахи, у гостинні весняні гаї!..
Продадуть разом з вами і гнізда, і ваших майбутніх пташат!..
Продадуть!.. Бо не ви і не ми тут одвічні уже хазяї...
Продадуть!.. Не летіть у неволю!.. І тіло то ще не душа...

І шерхоче в incognita тerra інтимно пожовкла трава
Про цвітіння весни у неволі чужинській оманливу суть,
І листами паперу хмарки, мов розірваний Білль про права,
Вкрили небо юдолі. І долю читаєш у них- продадуть!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Св. №119101000674

жартує жовтень листям золотим
закрутить вгору й кидає додолу
прикинеться невинним і святим
пускаючи із ніздрів сизий дим
і мружачись завдасть нежданно болю

не бався з ним він битий мандрівник
пройдисвіт що таких на світі мало
він зводити й на спір дурити звик
закрутить час і голову навік
і ось тебе неначе й не бувало

і сонце вже відтоді не твоє
і литок вже тобі не лижуть трави
і лиш павук останні сни снує
і сліпнуть вікна в близнах рішельє
що світяться в недосвітку кривавим

 
сади розквітлої доби у млості пишній
квіт маковий торкне горби яскраво ніжним
у небесі на голубій каніфолі

тебе розрадить інший хтось десь у ролі
і ти звичай майнеш собі манівцями
не буде вечора егеж & нестями

не буде — бо нема чого нема звідки
на що вам понт & мірабо — хто

свідки




 

Ця кучерява абрикоса
Вже меліровочку зробила -
Тепер така, пістряво-модна,
А інші поглядають скоса
Від заздрощів позеленіли
Під жовтня подихом холодним...
10.10.2019

Тобі невідома мелодія білого лебедя.

Коли розгубилися очі
і плечі твої зні́тилися,
я́к знати могла ти
Слово,
таке випадкове і рятівне?

"Осінь," – промовила ти
і кинулася до дерева.

І тиша, якої стояло багато,
на менті одному
тріснула,
викотивши стиглий каштан
із колько́ї мембрани.

Не рано – не пізно, а так вчасно – "осінь".

І от у таку суєту
я почув
мелодію білого лебедя:
з дерев позлітали
пернаті партитури "осені",
ніби для оркестру;
але був єдиний кивок голови
білого лебедя,
це значить, що в нього під горлечком
глибоко є:
"я вдячний, послухайте серце моє".

Воно калатало.., і ти – відгадала
мелодію білого лебедя.

22 вересня 1993 р., Київ

У кам'янистих пустелях,
де ніч - нібито відпустка
В арктичні сніги, у пеклі
Щоденного сонця мангусти

Навряд чи дрімають. Замість
Обідніх фієст розкопки
Проводять, і лапками камінь
Все котять кудись, аж поки

На древню споруду схожий
Трикутників грані разом
Зійшлися - і вже безодню
Пустелі прикрасив замок

Велично, пірамідально
Здіймається - з манускриптів
Нащадкам іще не знане
Обличчя старого Єгипту

Обвітрене трохи часом,
У зморшках із битв і воєн
З очима, немов оази,
Із величчю рис фараонів

Ще досі непізнане попри
Усі експедиції світу...
Щоправда, десь там у норах
Живуть фараонові миші

Єдині на варті сакральних
Містерій і перероджень
Все котять і котять камінь
У першопричинні води

P.S.
Кінець - уникаю спокуси
Багато ділитися з вами:
Бо пообіцяла мангустам
Тримати язик за зубами.

Так без тебе мені погано,
Як будинкові - без тепла.
Так без сонця сумний світанок
Сповиває безлика мла.

Так погано мені без тебе,
Ледь від розпачу не кричу.
Спохмурніле від туги небо
Все здригається від плачу.

Так без тебе мені недобре,
Висихає душі ріка.
Відлітає кудись за обрій
Птаха щастя моя легка.

І здається все мертвим, тлінним,
І минулим, як слід епох,
Я благаю долю уклінно -
Дай нам бути частіше вдвох.

Ти - епоха мого кохання,
Ти для мене в цім світі - все!
Ти - бажання моє останнє!
Хай без тебе - в той світ несе!

10 жовтня 7527 р. (2019),

гаплик харківському правопису від Саннікова.

Як невимовно ллється темнота –
Ні рисочки, ні іскорки на тілі.
Навіки ніч усе переповила –
Ослаблий стан і зімкнуті вуста.

Хай тільки хміль на тілі виграє,
Хай обплітає груди і рамена,
Нехай весь світ пребуде безіменним,
Якщо у нього ймення не твоє.

Я повелю – і спуститься туман
Як саван над деревами всіма,
Як віко над останньою луною.

Ні музики, ні часу, ні письма,
Ні руху, ані дихання нема…
Й тебе нема – якщо ти не зі мною.

2019

Лічу прискіпливо чужі літа.
Так прикро, що старіє товариство...
А як бува хтось для цікавості спита:
«Скільки ж на тебе літ тих накотилось?»,
То одбуваюсь жартом ніяково:
«Та полічити, бачте, до пуття все ніколи».
І не тому, що начебто нема поваги до числа,
Що принагідно лиш дивлюсь в люстерко,
А просто як сувоєм розгортаються літа,
Стає на серці сум’ятно і терпко.

Пішачок загризає ферзя,
А тура доїдає коняку.
Тож писать про кохання ніззя,
Бо талант мій отримає вавку.

Ти мене на цей злочин не клич,
Вивчи правила такту напам'ять.
Діви ж виють над віршами ніч,
А мужі у зажурі ридвють .

Чуєш хлипи? Аж б'ють дрижаки!
Хор страждальців описує муки.
На кохання надгробні вінки
Одягають піїтові руки .

Всій мистецькій богемі хана,
Муки розпачу торсають строфи.
Кожен другий -на пласі кона,
Кожен третій - висить на Голгофі.

Перед взором ячить суїцид,
Зашморг в'яжуть віршатники музі....
Тьху, тьху, тьху! Нащо капості ці!
Не пишіть, братани, мусі-пусі.

10.10.2019 р.

Зібрали швидко дні осінні
з городу стиглі врожаї.
Дерева золоті, кармінні
скидають листя, а мої
печальні думи в'яжуть светр
і рукавички для зими.
Поскручував у смуток вітер
всі хризантемні килими.
Змив їжачків каштани бурі,
в калюжі бруків і шосе.
Текло життя в сирій зажурі,
на потім відкладала все.
Підбори, вишукані сукні,
театри, оперу, балет.
Міняла книг глибинну сутність
на телевізор і омлет.
Любов, десерти,  дискотеки,
і узбережжя  на пізніш.
Покинули гніздо лелеки,
на згадку залишивши вірш.
Робота, діти, магазини,
домашні капці, телефон.
Плекала мрії горобинні,
щоночі снився - Пантеон
і Відня люстри кришталеві,
туманна Лондона - вуаль.
Яскраві миті, де ви? Де ви?
Скрізь метушня пуста, на жаль.
Розвію думи пелехаті,
мов прах над морем голубим.
Щоб ні про що не шкодувати -
збираюся в Єрусалим.
Не в Рим усі ведуть дороги,
стежки великі і малі
а на Голгофу і до Бога,
вклонитися святій землі!
2019р

У душі – тишина,
Аж у вухах дзвенить…
Макіяж… сукня… хна…
Залишаю свій скит.

Хтось киває: «Привіт!»
Хтось питає: «Ти як?»
Усміхається світ.
Усміхаюсь і я.

– Маєш вигляд «на сто»! –
Друг за руку трима.
…І не знає ніхто,
Що мене вже нема.

10.10.2019

жовтень такий, ніби тут зупинився час
ніби принишкло все, і місто, і парк, і люди
кажуть, ще має бути хвиля тепла, та всюди
пледи чомусь, вогні, густа у ріці вода, і нудно
думати довгі думки і бути на самоті.
люди такі, що в жовтні вони якісь не ті.
печалі їхні стають як горіхи вогкими
терпнуть солодкі слова, як молода хурма
місто ховає всіх під свої сіро-сині крила
в схованках тих розливають глінтвейн і вина
а ті хто хотів любити просто проходять мимо
чекайте тепер, ті хто хотів любити, до перших снігів
всі перечікують чогось, чекають останніх днів
бунтують тихо, не одягають теплих довгих плащів
дмухають в руки, тремтять на перших справжніх вітрах
в прогнозах кажуть - скоро бабине літо
винесіть, кажуть, на вулиці пледи, крісла, квіти
каву, глінтвейни, вино, чи що там у вас.
бачите, тут раз на рік зупиняється час
тут літо тремтить на молодій павутині
рівно два тижні. Тут двірники
чомусь забувають змітати листя.
Хтось ховає його у скрині.
З цих зачарованих місць відлітають птахи
і тихо, навпомацки вислизає з холодних обійм літо.
Тільки ті, хто сміливі, хочуть в жовтні бути не такими, як всі
і чомусь починають сильно-сильно когось любити

2019

 
& зірка що висне вчепившись у шпиль
святої ольги ~ ельжбети
як без поспіху й сміху облудний штиль
підкидає різні монети
 
 
& вглядаєшся з тим
крізь безодню що зветься ніч
позбуваючися зусібіч
гіпертексти суціль марнóти
 
 
й ти ведеш мене ~ або кличеш
за мною сумуєш
& всяко ще дивовиж
 
 
 
 
 
 
 
 

І про сонце, і про хмари
Написав поет не раз.
Римуванням всюди марив,
Відчував болючість фраз…

Та гнітило, що в діброві
Серед велетнів-дубів,
Грізно супить модні брови
Дім багатих, а не вдів.

І у вранішню годину
Він писав: - Йому болить,
Що багату Україну
Обікрали зайди вмить.

І нещасні жебраками
Розбрелися по світах.
За долярами, фунтами,
Полетів їх долі птах.

І уже скребуть Європу,
Миють, чистять і перуть.
Без родин, одні, наскоком,
На чужину їхня путь.

Скільки вдома є роботи
І самотня там рідня.
Та своїм кривавим потом
Умиваються щодня.

Може, міс, а, може, фрау
Указать перстом і – геть!
Дуже прикро за державу,
Де болото, а не твердь.

Розкошують бандюгани,
Ув офшори гроші шлють.
А в народу тільки рани
Незагоєні гниють.

У метро малі бродяжки
Заспівають за п’ятак.
Це майбутнє наше тяжко
Виживає, мов жебрак.

І догралися до краю,
Доборолись, дожились.
Не збираємо врожаю,
Землю злодії взяли.

І чомусь не українці
Правлять балом на землі.
Роздирають поодинці
І великі, і малі...

І болить в поета серце
За державу, за народ,
Що вмирає не за герці,
А за долю без свобод.

…Сутулий пес у небо гавкав
Цікаво, що він там узрів?
Вже третій день всесвітня мряка
А ми із кумом ще по пів…
Чарчина - гідний співрозмовник…
День заспиртований і ніч
Хтось допрацьовує тритомник
Шедевр майбутній… в тому й річ
Що кум і я тут ні-до-чого -
Погрузли в споминах… авжеш
А пес розмову мав до Бога
І ми, по суті, з кумом теж…
09.10.2019.

Не зловживай моїм терпінням -
минулі сни в перукаря.
Зриває з душ пора осіння
останній лист календаря.
Весна весілля відгуляла,
згорнуло  літо свій намет,
у клуні - мотлох, ржаві рала.
А вітру жалібний кларнет
шукає прихисток у домі,
де холодно без зайвих слів
і по кутках пустих натомість
пряде сильце для комарів
павук тутешній. Прикро, відчай,
та віником ти не зметеш
із дум - тенета, попіл вічний,
заграву пристрасних пожеж.
Не озирнутися, навіщо
виймати спиці із коліс?
Життя тасує миті віщі,
педалі крутить під укіс.
Що нам ділити? В потойбіччя
лише з собою забереш
гріхів душевні протиріччя,
і каяття натільний хрест.

2019р

Вінок 7. Театр паяців

1.
Повік мені за міражі боротись.
Несе мене сонетний зореліт.
Осіння оксамитова погода
Розтала сновидінням у імлі.

Розбудить світанкова прохолода,
Розсиплеться у віршах сердолік.
Куди, богине, поведеш сьогодні?
За спиною вже стільки марних літ...

Назад нема путі. Вертатись пізно.
Бентежить серце неземна мета.
З глибин оман лунає дивна пісня,

І бореться душа, немов титан.
Не бачать люди болю закулісся.
Борець для світу – лиш дивак, бунтар.

2.
Борець для світу – лиш дивак, бунтар.
Не ціниться його натхненна праця.
Гортаю снів магічний календар –
Чи плакати, не знаю, чи сміятись.

І от я бачу сон – театр постав.
Вражає розкіш пишних декорацій.
Велична сцена. Дорогий спектакль.
А де ж актори? Скрізь одні паяци…

Глузливий сміх. Гординя і пиха.
Дійти не можуть режисери згоди.
Тут кожен кривди і гріхів слуга.

І скаляться образи чорнороті.
Відбилась правда, ница і нага,
У дзеркалі життя, мов у болоті.

3.
У дзеркалі життя, мов у болоті,
Я бачу лиш блюзнірство і злобу.
Безумців не торкне рука Господня.
Вчинило хитре зло пекельний бунт.

Поглинула красу брудна безодня,
А честь перекроїлась на ганьбу.
Паяци насміхаються мерзотно,
Бо істина для них – порожній звук.

Змішались тут і люди, і фантоми.
Не знаю, чи актор я, чи глядач…
Та кривда бухкотить гучніше грому.

Навколо регіт, на душі – сльота.
Покриють серце надважкі розломи.
Підступно посміхнеться самота.

4.
Підступно посміхнеться самота,
Просіє мрії, ніби через сито.
Тобі лиш, музо всі скарби віддам,
Бо блазням цих тривог не зрозуміти.

Надій квітучих утече вода.
Затьмариться печаллю чисте світло.
В кінці тунелю ще горить ліхтар.
Пітьмою не карай, моя Фемідо!

Натхнення оцінили у мідяк.
Та я бреду шляхами Дон Кіхота.
Воюю з вітром, а лихий вітряк

Омани та ілюзії молотить.
За щиру пісню не діждусь подяк –
У вічності вінець без позолоти.

5.
У вічності вінець без позолоти,
Та не шукаю я легких шляхів.
Лиш ворогам це завдає сухоти.
Не переймайтесь, ви-ж бо не боги!

Не вам судити всі мої ваготи.
Не кидайте докори навздогін.
А ви, роззяви, не плетіть гидоти,
Рахуючи всліпу чужі борги.

Краса для мене – рятівний дарунок,
Натхнення і богиня золота.
Незвіданим бринять душевні струни.

Відкриє муза чарівний портал,
Зірками розкладе таємні руни.
Вінок поета – з вічних запитань…

6.
Вінок поета – з вічних запитань.
Лиш ти мене, поезіє, не зрадиш.
Прозрінням заясніє висота.
В безсоння уплету печаль і радість.

Із туги, мій едему, виростай.
Лелій могутній дух краси і правди.
Пітьму облуд здолає яснота.
Натхненне серце не піддасться знаді.

А критики волають всі гуртом.
Та що ти не пиши – ніяк не вгодиш.
За кожним кроком – табуни пліток.

Сонети – то Сізіфова робота.
Та хоч у душу ллє холодний дощ,
Дає зерно натхнення диво-сходи.

7.
Дає зерно натхнення диво-сходи,
Шукаю в римах золоте руно.
Паяци ж не дають мені проходу –
Метаються словами, мов багном.

А, може, все це мрія ідіота?
Заріс Парнас колючим бур’яном…
І кривда розкидає скрізь бридоту.
Захмарна ціль – палац із доміно.

Розтала у пітьмі моя Колхіда.
О, музо, розімкни свої уста!
Багаттю літер не дозволь зітліти.

Чому ж в нектарах віршів гіркота?
Ростиш думки, сяйливі та тендітні,
А люди топчуть золоті жита.

8.
А люди топчуть золоті жита…
Красу так легко об злобу зламати.
І кожен вірш, немовби сирота
Витає по світах. Я множу втрати.

Я спрагою караюсь, мов Тантал.
Блаженства не дано мені пізнати.
Плоди оман збирати час настав.
Загуркотять спокути-грозопади.

Збираю серце, як розбите скло,
Уражене отруйною стрілою.
Пегас у зорях загубив сідло.

Сонети-сльози упадуть росою.
Та морем стане мовне джерело.
Слова і думи – витончена зброя.

9.
Слова і думи – витончена зброя,
Та натовпу краса не до смаку.
Любові нерозгадані сувої
Пиляться у сонетному вінку.

Сплелась дорога до зірок з нудьгою.
Спокуси задають невірний курс.
Так хочу залишитися собою,
Та знов будую долю на піску.

Для кого я виконую ці драми? –
Паяци переповнили партер…
Не гнів, а сміх найбільше серце ранить.

І грим, і сльози часоплин розтер.
Огорнуть душу самоти тумани,
Хоч безліч у митця творінь-дітей.

10.
Хоч безліч у митця творінь-дітей,
Самотній він у небесах фантазій.
У зоряних рядках сумний підтекст.
І болем кровоточать пишні фрази.

До істини ведуть мільйони верст.
Поет шліфує думи, мов алмази,
Для нього слово-меч кував Гефест –
Магічний сплав печалі та екстазу.

У молодість немає вороття.
Натхнення блідне і пливе маною.
На обрії облуди мерехтять.

Перо затупить хаос марних воєн.
Накриє вірші повінь забуття –
Не всім є місце у ковчезі Ноя.

11.
Не всім є місце у ковчезі Ноя –
Сонети-кораблі потопить шторм.
Залишиться лише любов зі мною –
Прекрасний і оманливий фантом.

Я мед натхнення посолю сльозою.
Ілюзії цнотливої бутон
Богиня снів терпким вином напоїть.
Омані муза дасть новий виток.

Та маски блазнів звідусіль мигочуть.
Тут кожен псевдо геній і «естет».
Кишать гріхи під пеленою ночі.

Театр абсурду – світовий бордель.
Та поки дурні що є сил регочуть,
За брамою страждань едем росте.

12.
За брамою страждань едем росте,
Та втішитись ніяк не можу словом.
Шалено звідусіль гуде гротеск.
Плекаю я зерно. Кричать: «Полова!»

І знову написалось щось «не те»!
Та заспокойтесь, горді суєслови.
Вкінці-кінців самі себе з’їсте.
Повернеться злоба до вас, панове.

Даремно все – як об стіну горох!
Паяц уроків мудрих не засвоїть.
Заляпала блакить орда ворон,

Бо дурість не здолати боротьбою.
Я випалю ненависті тавро,
Та як здійнятись в небеса любові?

13.
Та як здійнятись в небеса любові,
Коли у неї лиш одне крило?
Хто зіллям забуття мене напоїть?
В степах душі один чортополох…

Готує муза чарівні настої,
Та серцю затісний її полон.
Ілюзія краси стає гіркою.
Згорить натхнення – ніби й не було.

Якщо, богине, ти лише примара,
Облудами даремно не бентеж.
Омани почорніли, мов почвари.

Оспівує любов німий читець.
Та линути повік мені за хмари,
Закутій болем, ніби Прометей.

14.
Закутій болем, ніби Прометей,
Душі присниться золота заграва.
Пожухлим листям буревій мете,
У боротьбі стихій немає правил.

Хай ляпають порожнє і пусте
Маститі судді та дрібні роззяви.
Я вирвусь із театру недотеп.
Скінчиться врешті навісна вистава.

Втім, кожному – своє. Розтане фарс.
Розсіється вся челядь і дрібнота.
На стендах часу дощ розмиє фальш.

Паяців надихають лиш банкноти,
Моє ж натхнення – в чарівних словах.
Повік мені за міражі боротись!

МАГІСТРАЛ

Повік мені за міражі боротись!
Борець для світу – лиш дивак, бунтар…
У дзеркалі життя, мов у болоті,
Підступно посміхнеться самота.

У вічності вінець без позолоти,
Вінок поета – з вічних запитань.
Дає зерно натхнення диво-сходи,
А люди топчуть золоті жита.

Слова і думи – витончена зброя,
Хоч безліч у митця творінь-дітей,
Не всім є місце у ковчезі Ноя.

За брамою страждань едем росте.
Та як здійнятись в небеса любові,
Закутій болем, ніби Прометей?

Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

Я і осінь -братик і сестра.
Настрій - норовливої породи.
- Нумо, вітре,- листячком пограй!
Та у мене нині ніц охоти.

Цілий день ганяв отари хмар,
Гнув додолу верби й осокори.
Загорнусь в зірковий пеньюар
Й ляжу спати на печі у мойри.

А сестриця знов зове до втіх,
Фарби на пюпітрі калапуця.
А пейзажі в неї золоті,
Показати варто, якось, любці.

Влігся в очереті між качок,
Скоро захропу (і це не глюки!).
А сестра зловила світ в сачок,
Приморозком в'яже візерунки.

Спати годі! Геть мінорний сум!
Осінь у святковому наряді!
Понесу розохрену красу'
Вихором у небеса блаватні.

08.10.2018 р.

Про мене ти нічого і не знала,
Ну був, любив, страждав, пропав з очей...
Так, я далеким був од ідеалу,
Я не найкращим був поміж людей.

Роки забрали пристрасті і болі,
За вітром порозвіялось тепло.
Видать, ми не зустрінемось ніколи,
А що було – тернами поросло..

І
Купиною осінньої аури
догорають кущі,
а за тучами вітер у траурі
сіє-віє дощі.

ІІ
І написано, і переписано...
Ой, було-не було –
заримую-но сяючу лисину,
а не хмуре чоло.

Що на неї, буває, не капає –
за огріхи мої!
Але німбами орія-арія
обрамляю її.

І тому оминають аматори,
ігнорують сноби...
За поезію і за метафори
ми побили лоби.

І не соромно. Є ще епітети
і буяє трава...
А кому не дано це помітити,
хай римує слова.

ІІІ
Є нечитане і недочитане...
Напишу я іще, –
що моєю журбою нанизане,
змиє осінь дощем.

10/19

Вже осені зосталось небагато –
Діждати сну, дожити в самоті…
Вона встеляє сутінню палати
і розправляє пружки золоті
На подушках… ворушить у долонях,
Обсмикує мережки й шнурівці…
І переносить квіти з підвіконня
Кудись у потаємні пивниці…
Сухі долоньки, лебедина шия
– і сон гряде, і сили вже нема –
Лишень сосну хмариною прошиє
І вигаптує інеєм туман.

2019

А в жовтня знов
на згадку шрами є…
Багряна кров
на аркуш крапає.

Торкне Мідас
слова немовлені, –
врятує нас
від смутку-повені.

Застигнуть сни,
пошерхнуть спогади…
Серед мани
відкриєш Богу ти:

чи скроні, чи
вже й серце сколото…
Мовчи… мовчи…
мовчання – золото.

08.10.2019

Нечутно, налякано, по-балетному,
тікає кіт од гріха подалі.
Його знайшли по нявканню фальцетному,
коли він кидавсь на велосипедні педалі.

А тут не миша, не пес, не опудало,
ні землетрусу найменші прояви,
а він навшпиньках, легенько, поплутано
тікає в ліс і спить під сухостоями.

Його робінзоном прозвали диким,
котом-бойкотом і сільською раною.
Як ніч, так зразу – тріщання й крики:
о! знов третирує всю флору з фауною.

20 серпня 1994 р., Богдани́

Наш маршрут
лежить в одну сторону -
Крізь туманів живих вуаль...
А над ним, ніби чорні ворони -
твій неспокій,
моя печаль...
І зупинок його не лічено,
хоч насправді -
лише одна.
Може, долею непомічені,
ми сягнемо скоріше дна*?..

Наш маршрут
простягнувся венами,
крізь осінній атракціон...
Ми ніколи назад не вернемось.
Не повторимо знов цей сон.
Теплим леготом заколисані,
обіймаючись на межі -
засинали близькі, немислимо,
а прокинулися - чужі...

Де розійдуться наші колії
у туманну осінню даль -
ми розділимо щастя порівно
і підемо за вертикаль...

Раз на рік таке на Святій Землі бува:
Дорослих на вулиці майже не видно
(Із синагог покаянні лунають голоси).
Крім амбулансів, що пропливають вряди-годи,
На шосе цілковите затишшя.
Тільки велосипеди й ролики всіх мастей
Мчать без остраху крутосхилами Єрусалима.
Ще не набрала дітвора гріхів -
Отож, цей день для неї свято неабияке .
Таким він стане, пророки запевняли, для всіх,
Як Месія на Землю нарешті зійде.
Та посланця Всевишній зумисне не шле ,
Бо не каяття чека, а безгріховності.
Але невтямки поки що тим, кого Він обрав
Повсюди в чистоті нести Його помисли...
...Тільки-но скінчиться напружений Судний День,
То не Всевишній, а Сатана продиктує вчинки.

ріка між нами розтеклась
а ми у повінь ту упали
як зір опалені опали
і не впізнати інших нас

ріка пливе ріка тече
ріка вергає бурунами
і плин змикається над нами:
твоє плече моє плече

і сонний берег нам пристріт
і плавні кубляться туманом
і ми зникаєм як омана
між наших тіл між наших літ

2019

В рівчаку на дні глибоко
Щось тихесенько дзюркоче.
Була річка повноводна,
Залишився лиш струмочок.

І несла вона всі води
Так далеко в море синє
Та долала перешкоди,
Бо була могутня й сильна.

Міць її забрала спека,
Люди також забруднили,
То ж тепер вона далеко
Мандрувать не має сили.

Тільки схлипує струмочок,
У рівчак сльоза стікає,
Ніби всім сказати хоче,
Врятувать його благає.

2019 р.

Тепер кожен вечір над верби кружляють круки.
Гурти їх численні закручують видимі кола
Під сивими пасмами хмар,що застуджено й кволо
Дощем розсівають холодні осінні шовки.

Тепер тих круків тільки й чутно- аж глухне стерня.
Відлуння втікає...втікає й ховається в нори,
І тільки калина вогнем усміхається вгору.
Здається не бачить,не чує того вороння.

…Моїми ж словами тиснеш на мене -
Не ворохнутись і холодом пре
Перегоріли в нас грьобані тени
Ніхто не замінить неодіпре…
Коханцем побув, побуду ще й братом
Може попустить, а може і ні?..
Вибухи поруч, ну наче з гармати
Все як в людей… як на війні.
07.10.2019.

Пробачте, друже, я люблю не Вас,
хоч як би Вам опівночі не снилось,
що в парі віденський кружляєм вальс,
на чуйний дотик реагує тіло.
Змією вигинаюся в руках,
спокусливим смичком віолончелі.
А прокидаєтесь, який це жах...
з вершин блаженства падати  на скелі!
І розбиватися душею, жаль,
що не проймають очі загадкові,
звучить не пристрасно із "Парсіфаль"
Ваш тенор штучний, сповнений любові.
Не струменить у крові повсякчас,
і жалість неспроможна розтопити
холодний айсберг, не люблю я Вас -
не збуджують сценічні  реквізити.

Парсіфаль - опера Ріхарда Вагнера

2019р

 




 

Вже не пасуться кози в лозах,
Бичка на луках теж нема.
Всьому виною - мила осінь,
За носа смиче, як зима.

З дерев мете багряну повінь
Під ратиці та чобітки.
Вганяє зашпори ранкові
У задубілі п'ястуки.

Ну що такій панянці скажеш?
Збиткується, згубила встид.
Березової б дати каші,
Аби поводилась як слід.

А, мо, простити їй обиду,
Пустити в хату допізна?
Щоб цілувала, наче літо,
А обнімала як весна...

Та ні, для неї я не лицар -
Коханець без сердечних пільг.
Був я, тепер зове сестрицю
Загорнуту в пухнастий сніг.

07.10.2019р.

Вірші тепер пишу в тривозі,
Після висловів “поет-китів”*.
Що писати я в не змозі,
І кінець моїх віків.

Що у моїх віршах халепа,
“Кукушка хвалить петуха”,
Мова та наголоси — недотепа.
“Подальші від цього гріха”.

“Звідки воно таке взялося?”
Ямби, хорей — все ж таки,
Помилки, збиті наголоси,
Дієслівні ритмаки.

Русизм словами процвітає,
У римах бродить спотикач.
Що почуття моє вмирає
В віршах. Ти нам пробач.

Вашу критику сприймаю,
Вас я слухав все підряд.
Вже де-що підправляю,
Недостає мені порад.

У вірші “Шлях до волі”,
Я просив допомгти.
Ви ж показали мені дулі,
І марно пройшли роки.

У Вас веселії команди,
Тай хвалите самі себе.
А приходьки - це не бренди,
Вони для Вас - цоб-цабе*.
2019.
Цоб-цабе* - клич для управління волами.
В 2017 році, коментарем до віршів “Шлях до волі”, “Любов і кохання”, я звернувся до людей розуміючих в поезії, щоб мені допомогти, за невеликий гонорар. Не відгукнувся ніхто. Притихли. Не надали прикладу, як працювати з віршами. Я не шукаю виправдовувань, мною описані історичні факти моїх реальних почуттів.
Я рахував, що можливо мої віршовані прози, як повсякденна турбота, буде описана моїми римами, як історична довідка життя. І мені шкода, що заглянув у вашу рубрику.
Я вдячний С. Осока і С. Ілініч за чіткий пояснювальний шлях в поетичному житті. Беру до уваги і до виконання.

Ховаючи світило в сірих хмарах,
Похмура осінь дріботить дощем.
Тепла ще хочеться… Як вогняна примара
Кружляє вир із листя… В серці щем
Війни… Не буде миру незабаром….

Ще колисають вранішні тумани
Родючу землю після щедрих жнив...
Та не притлумити нам кровотечу з рани
Бальзамом миротворчої мани.
Чим сплачено за компроміс Богдáна….?

Вкриваючи Говерлу покривалом,
Зима постукала… Та наче ж осінь ще...
Покрова - і надія, і забрало,
У спалахах окреслює плече
Захисника… Лиш тільки б сили стало…

© 09/2019

Ляже ябко у росу за вікном
Це останнє, яке має гілля.
А буяння осені стає сном,
І періоди міняє життя,
Позолоту подарує дощу,
Що на землю її покидає,
Я сюжети осені бережу,
Магію минулого шукаю.
Завітає на подвір’я зима,
Оминатиму її холоди,
Запах листя пам'ятатиму я,
Не ховає білизна кольори.
2019

Горить, як музика на древі,
Краса печальної пори.
Уся в осінньому вогневі
У зблисках сонячної гри.

І так спалахує яскраво,
І так розкішно повиса,
По-королівськи величава
Прощальна осені краса.

Не спочива на ній Природа,
А створює казкові сни.
Неначе жінки літня врода
Востаннє квітне восени.

Востаннє квітне так бурхливо,
В ній стільки радості, тепла.
Немовби щедра літня злива
На землю щастям пролилась.

У ній завзяття ще юначе,
І запал, що не охолов.
У ній немов тебе побачив
І нашу пізнюю любов!

6 жовтня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

...А булава – не іграшка, панове.
До неї, кажуть, ще й голова потрібна.
Улесливе, завше напоготові слово
Нераз приводило Вітчизну до руїни.
Та в моді поки що гучні слова,
Та намір якось там в історію пролізти.
А що окрадена Вкраїна вже напівжива,
То це, здається, на останнім місці.

Р.S.
«Чому не йде апостол правди і науки!» -
Дивувавсь Кобзар… Літа відтоді проминули...
Кому ж із тих, хто візьме чесно булаву в руки
Вдасться нарешті подив той залишити в минулім?

А обрій який!-у стилі саке й Кармеліти.
Вже осінь не плаче.В шипшини згорнулася кров.
ПташИна ховає у пір*ї тепло і любов
До літа...

у ранок осінній – смішлива горішина –
горішина – дівчина на виданні –
виходить у ліс – обніматися з тишею –
і тішити чорні закурені пні –

а там уже шум із дощем перемішаний –
а там на гілляччі розходяться шви –
подивиться вгору – ой нене – ой лишенько –
й закине на плечі порожні сакви –

– три ягідки дай на розживу шипшинонько
усе роздала вже – нічого й ніде –
не вернеться літо – і вітер не спиниться –
три ягідки сестро мені до грудей –

три ягідки теплі – а щастя незвідане
а хури чужинські на голих мостах –
три ягідки сонні – дівчина на виданні –
заплутані коси запалі вуста

і дихає хвища залізними дишлами –
гаками кривими небес дістає –
лежить на шляху між грибами принишклими
тоненька горішина – серце моє

2019

Чутно осінній акорд скрипаля!
Гама завершилась нотою «Ля»!
«Сі» вже не чутно! Мелодія плаче:
Дощ скаженіє, упевнений мачо!
Декілька днів неймовірної туги:
Боляче стало землі від напруги.
Влада його непомірно жорстока:
Ллє, не моргаючи навіть і оком.

Чутно осінній акорд скрипаля!
Тільки надміру залиті поля.
Думи згущаються, линуть невпинно:
Треба чекати погожої днини!
Настрій всілякий присутній в природі:
Досить сльозами вмиватися, годі!
Термін дощу – вгамуватись до ранку!
Сонце чекаємо все ж на світанку!

06.10.2019


© Copyright: Виктория 75, 2019
Свидетельство о публикации №119100604616

Вінок 6. Осінній лицар

1.
Самітницею ставши для людей,
Я шовком тиші залікую рани.
Зіткала осінь золотий вертеп.
Пустилось листя у печальний танець.

Навіщо серце марно дива жде?
Квітучі мрії від журби зав’яли…
Невже вогонь жоржин і хризантем
Кохання не пробудить полум’яне?

Слова пожухли, ніби ковила.
Багряна вічність на папір стікає.
Осінні шати муза одягла,

Янтарні вірші ллє медовим чаєм.
Збираючи уламки неба-скла,
Моя душа сама в собі блукає.

2.
Моя душа сама в собі блукає.
А скрипка вітру виграє мінор.
Біжить у римах світлий сум ручаєм.
Туман малює міражів панно.

У храмі золотого сонцеграю
Прийму причастя медом і вином.
Журливу колискову біль співає,
Заснули всі думки магічним сном.

В повітрі аромат гіркий і пряний,
В осінніх барвах гусне теплий джем.
Вимолюють дощі дуби-шамани.

Невже затихне срібний передзень,
І зорями зацвівши, як востаннє,
Натхнення пустоцвітом опаде?
3.
Натхнення пустоцвітом опаде
На скроні ночі – грозової жриці,
Та ранок, нестаріючий митець,
Надією живою заіскриться.

Тлумачать клени хмар таємний текст.
Колише вітер золоті зірниці.
Крізь браму падолисту навпростець
Самотньо мчить сумний осінній лицар.

Розкину зорі на його путі.
Зболілу душу в тихий рай гукаю.
Лоскоче серце невловима тінь.

Не зцілиться печать його безкрая.
А я не видам почуття святі.
В тюрмі рядків уп’юсь вином одчаю.

4.
В тюрмі рядків уп’юсь вином одчаю.
Катренами у вічність шлях мощу.
Нечутно дивна молодість минає,
Та як її напитись досхочу?

Застигли крила мрій на небокраї.
Пірнає тиша у мотив дощу.
Захмарені світи Пегас долає.
Простила всіх. Коли ж себе прощу?

Дощами бурштину впадуть сонети,
Мов сльози Фаетонових сестер.
Моя любов – завжди табу і вето.

Папір душі щемливий біль затер.
Ця осінь спалахне і кане в Лету,
Журботу притуливши до грудей.

5.
Журботу притуливши до грудей,
Мандрує світом пілігрим осінній.
Ліси, мов стіни чарівних фортець,
Дивують серце золотим видінням.

Душею до небес він припаде,
Дощами розіллє слова-насіння.
Печаллю намальований шедевр
Побачать всі, та мало хто оцінить.

Мій лицарю пера, розвій цю ніч!
Щовірша я все більш тебе втрачаю.
Хоч в маренні сонливому спинись.

Між листям гаснуть квіти молочаю.
Взяли в полон сонети кам’яні.
Я тишу на стіні утрат читаю.

6.
Я тишу на стіні утрат читаю.
Ступлю в минуле, ніби в кропиву.
Душа тече у забуття ручайно
І падає в стихію дощову.

Мелодію повільну осінь грає.
Акорди яблук полягли в траву.
Невже, мій жовтню, і тобі чужа я?
Не гріє це осіннє рандеву…

Світило мрій заходить і багріє.
Залишиться зі мною тет-а-тет
Лиш болісна і ніжна ностальгія.

Склепіння ночі, грізне і круте
Сонети поховає в безнадії –
Життя краси коротке, ніби день.

7.
Життя краси коротке, ніби день.
Вже муза допила багряну чашу.
У пурпурових кронах де-не-де
Тепляться і тремтять медові чари.

Тривожний ворон криком ніч роздер,
Світанок ллється із пустого чану.
Шепоче жовтень осені: «Je T'aime».
Осіння жриця з небом ліс вінчає.

Спочину ненадовго в царстві сну,
Де чарівним стає усе звичайне.
Читає серце чисту дивину.

По карті неба самоту вивчаю,
Та істини життя не осягну.
Дорога досконалості – без краю.

8.
Дорога досконалості – без краю.
З небес душі розлився словопад.
Зрадливий час тонким пером спиняю,
Але в сонетах лиш нудьга тупа.

Покрила кривда світ гидким лишаєм,
Та всі гріхи сховає листопад.
Нестерпно вічність у словах палає
Мільйонами негаснучих лампад.

Та мариться мені осінній вершник
У королівстві зоряних блукань.
І серце так тріпоче, мов уперше.

Кохання – лиш на відстані рядка.
Ніхто цей ніжний біль не перевершить.
Бентежна муза – мій суддя і кат.

9.
Бентежна муза – мій суддя і кат.
У літерах гірчить холодна кава.
Не має берегів печаль-ріка.
Стікають зорі на пожовклі трави.

Душа, немов дрімаючий вулкан.
У ній пекучий біль безжально править.
Моє багатство – лиш любов палка –
Перлина в діамантовій оправі.

Росте вона у дикому раю
Як дерево без імені та сорту.
У капищі оман красі молюсь.

Мого натхнення море стало бродом.
Навіює нудьгу осінній блюз.
На мрії вже чекають ешафоти.

10.
На мрії вже чекають ешафоти.
Невчасно це кохання зацвіло.
Зоря надій за обрій літ заходить,
І тужні думи борознять чоло.

Та світлий день дрімає ще на сході,
Хоча здається – півжиття пройшло.
Розбила серце муза, і відтоді
Шукаю я загиблий Вавилон.

Під віршами і снами стерлись дати.
Та мушу йти вперед без нарікань,
Бо той, хто повз, навчиться ще літати!

Душа блукає по крутих стежках,
Самотньо грає золоті сонати –
Не кинуть люди навіть мідяка.

11.
Не кинуть люди навіть мідяка
За музику журливої безтями.
Залишить дивний вітер-музикант
На лаві скрипку, а на серці – шрами.

Як утекти з римованих шукань,
Прорвати до зірок безсилля браму?
У сповідях дощу мене шукай.
Я – щастя тінь, а ти – ілюзій бранець.

Заграй, маестро, самоту на біс,
Відчуй мого пера найтонший порух.
Присвячую осінній бал тобі.

Коханню віддаю останній подих.
Із долею піду в нерівний бій
За ці жертовні, вистраждані оди.

12.
За ці жертовні, вистраждані оди
Мені хоч погляд, музо, подаруй.
Стихіє, не лишай мене за бортом,
Не рви в душі щемливо-дивних струн.

Багряний храм дощем освятить жовтень.
У кошик рим гіркі плоди зберу.
Прикрасить осінь золоту господу –
Складе палітру із таємних рун.

В архів оман пливуть сумні легенди.
Перо у мріях загубив казкар.
Розтане у туманах Андромеди

Ілюзія осіння і терпка.
Поезія п’янить отруйним медом –
Торкнула серце чарівна рука!

13.
Торкнула серце чарівна рука.
Я буду в небо, мов Ікар, летіти.
Бреде душа в лахмітті жебрака
І розбрелись по світі вірші-діти.

Папір – у ляпках, пам’ять – у дірках.
Снується дух затоптаного цвіту.
У віршах із тернового вінка
Натхнення досягне свого зеніту.

Пишу на листі сповіді-псалми.
Зректися музи не дозволить гордість.
Солодкі сльози і гіркотний сміх

В сонетах, ніби рани невигойні.
Лиш сумніви приносить вітер змін.
Повік мені за міражі боротись!

14.
Повік мені за міражі боротись,
П’ючи нектар болючих одкровень.
Шукаючи джерела живородні,
Морями дивних снів душа пливе.

Скликає осінь потаємний орден,
Заковує у сплячку все живе.
Думки дерев сріблить холодний родій.
Вітрами вдалині зима реве.

Осіння королева скине маску.
Її волосся, пишне і руде,
Підпалить пожовтілі згортки часу,

Мости хмільних ілюзій розведе.
І знов сумна любов помчить з Пегасом,
Самітницею ставши для людей.

МАГІСТРАЛ

Самітницею ставши для людей,
Моя душа сама в собі блукає.
Натхнення пустоцвітом опаде,
В тюрмі рядків уп’юсь вином одчаю.

Журботу притуливши до грудей,
Я тишу на стіні утрат читаю.
Життя краси коротке, ніби день,
Дорога досконалості – без краю.

Бентежна муза – мій суддя і кат.
На мрії вже чекають ешафоти.
Не кинуть люди навіть мідяка

За ці жертовні, вистраждані оди.
Торкнула серце чарівна рука –
Повік мені за міражі боротись.

Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

осінній вірш прямує в ностальгію
багаття палить в себе на шляху
згрібає жар над ним долоні гріє
латає днини – мокру і суху

осінній вірш з картин старих салонів
списав обличчя сонця і сльоти
в яких душа тривожиться й холоне
в яких також обпалені долоні
від самоти

Щолі́та літа́ пролітали.
Розвої вулканів згасали.
Космічний пристріт.
Старішає світ.
От-от – і мине неоліт.

Не вічна Людина й амбітна.
Підкрався маразм непомітно.
Їй на́слано смерть.
Земля вже не твердь.
Життя відбулося на чверть.

Загинули всі астрофоби.
Лишилися тільки мікроби.
Єдин Святий Дух –
душ вічний пастух –
спрямовує Розуму Рух!

8 листопада 2005 р., Богдани́

А вітер плакав дощиком холодним,
На плечі вулиць падав і на трави.
Із глибини небесної безодні
Лилися сльози хмар в густі отави.

Скрипач завзятий, бо на водних струнах
Він грав свою мелодію осінню,
І малював дощем священні руни
Заради миру, від війни спасіння.

Щоби Дажбог, а з ним і матір Лада,
Синів уберегли від злої кулі…
І щоб нарешті помінялась влада,
А ця війна залишилась в минулім.