І ще одна минає осінь.
Збігає краплями тепло.
Та серце просить, серце просить
Вернути те, що відгуло.

За вікнами крещендо вітру.
Злітає запізніло лист.
Одягне грудень скоро митру,
І я згадаю, що колись

Зірками падали сніжинки,
Стелились ковдрою до ніг.
На вітах срібної ялинки
Казково-білий перший сніг...

А ми у парку тільки двоє.
Лиш ти і я - на цілий світ...
Злітають спогади юрбою
У пам"ять неповторних літ.

Воювали як Афган –

Труни без кінця…

В Сатани – новітній план:

Горе б е з л и ц я.

Десять тисяч полягло

І сьогодні знов…

Пам’ять, мов холодне скло,

Ручаями – кров.

«Інтереси» захищать

Вміє білий світ…

Запалив мільйон багать –

Зарево стоїть!

Править хтось, неначе цар –

Каламуть пливе…

Світовий кругом пожар,

Пекло світове!

Україна – полігон

Тих новітніх війн.

Збувся чийсь пророчий сон,

У зіницях – біль.

Що – Чорнобиль, що – Майдан?..

Їм – лише б грошва!

Он верблюдів караван,

Та – не поспішай.

Поборися за с в о є

Проти вражих зваб…

Будеш цар серед царів –

Не мізерний раб!"

21 листопада 2019 року

Вітер…
Ти стоїш у широкому полі.
Світло…
Час не має ніякої волі…
Краплі
Дощу на долонях
Тихо…
Закриваєш очі бездонні…
Ніжно
Вітер пестить розкішне волосся.
Літо
З тихим подихом ночі сплелося.
Зорі
Оду ночі співають…
Світ не кличе,
Час влади не має…

Спадає ніч холодна ,ніби страх.
Стискає морозно і гонить поміж стіни.
О! Коні ночі-на обротьках піна,
І білий сніг ,і вітер ув очах.
Шалені...вирвали припони із глибин
Землі грудневої.Басують в дикім полі.
А що тобі? Тобі ж немає волі,
Лише очікування смерти хуртовин.

Спадає ніч холодна,ніби страх.
Пасуться коні зморені в снігах.

В.К.
Легкою, світлою печаллю
В ріки твоєї на краю
Я ненав'язливо причалю
І слів сердечних не втаю.

Розсіє вранішні тумани
Пташина тиха і дзвінка,
Коли мені у поміч стане
Твоя упевнена рука.

Хто у житті долає течію,
То має у воді мочити ноги.
І як воліє бачити мету -
До неї вибудовує дороги.

Роби помилки, але щось роби!
Ти не Нарцис, що дивиться у воду,
Міняє доля чергою роки,
Уже не буде іншої нагоди.

Іди за обрії, наперекір,
Але синицею не утішайся,
Лети до синьої вершини гір,
Та на здобутому не зупиняйся.

І та душа, яка бажає змін,
Долаючи омріяну стихію,
На обрії далекому зоріє

Ламає часу ефемерний плин,
І долю піднімаючи з колін
Тобі дарує віру і надію.
2019

Свою вчуваючи непевність,
проштовхуючись між зірок,
виходять речі з потаємності,
усі у спалахах думок.

Короткі замикання тлуму
речей осліплюють і от
слова, немов удари струму,
карлючать безголосий рот.

І речі набувають назви,
як перед тим набули форм.
Складають звуки, наче пазли
чи море – бурунами шторм.

У бурю, названу не мною,
де ліхтарі – мов маяки,
бредуть під мовою рясною
словоголові диваки.

А речі в мерехтінні літер
стоять на темному вікні…
Й лише за склом лопоче вітер,
слова сплітаючи нові.

2019

Час одяг міняти й манери.
Попадали літні шпалери,
насипавши листя під ноги,
лишивши розхристання вбоге.

Рутинні осінні картини.
Пресумно порожні курти́ни.
Вірш випаде снігом на тижні –
від Тебе, о Боже Всевишній!

14 листопада 2005 р., Київ

Ну, що ж, - душа від тіла відлетіла
В чистилище, де кубляться богИ.
На вервиці гріхів - важезні брили,
Ось-ось порветься нитка від ваги.

Найтяжчий - я не вірю у спасіння,
На олтарі не сипав мідяків.
Весь вік саджав сади, орав, косив я,
А от сусіда чинить навпаки.

Він - праведник. Попи йому на плечі
Поклали ноги і дурний оброк.
І день, і ніч - молитва, піст чернечий,
Характером - тишко, м'якенький шовк.

А я в раю. Ріллею йде Спаситель.
Питаю: - А моя пательня де?
- Невже мені нема чого робити,
Як розбиратись у гріхах людей?

Пізнав мене Господь! Всміхнувся радо,
Привів коня, а я чіпляю плуг.
Весна в Едемі, часу небагато,
У парі з ним оратимемо луг.

24.11.2019 р.

Ми сьогодні багаті журою.
І зневірою ситі усі.
Вкотре сонце сіда за горою
у криваво-облудній красі.

Ми не знаємо, що буде завтра
і герої яких сподівань
нам розкажуть про брехи і правду
на шляху безкінечних блукань.

Роздоріжжя думок, як утома.
Як утеча з полону віків.
Як повернення довге додому.
Як любов до своїх ворогів…

Біля неба паяци і гроші.
Біля долі одні товстуни.
Можуть Бога купити «святоші».
Можуть неньку продати «сини».

Закувала зозуля у лісі.
Котить торбу здобутків ганьба.
І стоїть в неутішній утісі
край дороги плакуча верба…

21.11.2019

Напишу лист в минуле
Й не відправлю ніколи.
Все, про що ми забули –
Незасіяне поле.

Загорнуся у цисту,
Відмежуюсь від світу.
Мрії з пам'яті витру
І розвію по вітру.

Час по колу кружляє
Золотим циферблатом.
Бур'яном проростає
За кохання розплата.

Серце вже не питає,
Хто ти був... Подорожній.
Ніч минула...світає -
Келих щастя - порожній...

Не печаль мене передчуттям,
Що біда прийде до твого двору…
Хочу бачить сповнену життям,
А не кволу, немічну і хвору.

Хочу бачити твою красу,
Дарувати ласку, насолоду…
На руках до раю віднесу –
Так ще не кохалися ми зроду!

Нам іти крізь зими – до весни,
Відганять видінь чорнющі хмари.
Осені меланхолійні сни,
Всі її облуди і примари.

Хай злякається мара-змія,
Заіскриться щастям світла днина.
Довго будеш ти іще моя –
Вірносте і пісне лебедина!

21 листопада 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

І
У нації Батия є ознаки :
усе й усіх усюди дістає,
ніде нікому жити не дає,
немита, сита, п'яна забіяка
лютує і кусає як собака,
віками зазіхає на твоє.

ІІ
У неї місія – вбивати
надію, віру і любов.
Віками проливає кров
у меншого по чину брата.

Ніхто її не зупинив.
А дожили до СеРеСеРу,
убили нашого Бандеру
за те, що націю любив.

На те і партія велика,
що засідає у кремлі.
Їй заважали куркулі
і помагали без’язикі.

Вели. І досі ще несе
неволею апартеїду.
А довели до геноциду
за те, що воля – над усе.

На це і вистачило сили.
Самі собі могили рили,
аби минулася яса.

Кати давали землю їсти,
на панахиду – комуністи,
а волю – Божі небеса.

ІІІ
А нині – маєш у Європу візу,
то будеш у Московії фашист,
а любиш матір і свою Вітчизну,
то у Росії ти уже нацист.

Якщо не дуже величаєш брата
і не бажаєш у його ярмо,
анексувати прадідову хату
воно до тебе лізе і само.

Ціна цивілізації висока.
Тому усе, куди сягає око,
освоюють війною москалі.

Царі і хани, пахани і хами,
не маючи ні розуму, ні тями,
визбирують окраїни землі.

11/19

Я заблукала в лабіринтах підсвідомості,
Я забарилась, поспішаючи в нікуди,
За непристойними за межами самотності,
У власній клітці лицемірства та облуди...

29.11.2016

Коли сніг замітає море і скрип сосни
полишає в повітрі слід глибший, чим санний полоз,
у яку синяву може канути зір? у якій борозні
може тонути нечулий голос?
Даленіючи зовні безвісти, світ сповна
поквитає з лицем, як зі бранцями мамелюка...
… так молюск фосфорує з океанічного дна,
так мовчання в собі тамує потугу звуку,
так стає сірника, щоб допекти плиті,
так стінні дзиґарі, вторячи перебою
сердечному цей бік моря, захлинаються поготів
той бік ходою.



-------------------------

Ти – та.
Тому й ненавиджу я іншу.
Ти – та.
Тому є свідками літа.
Ти – та.
І біль наш порівну побільшав.
Ти – та,
чия корона золота.

Та ти
в дорогоцінній іпостасі
та – ти,
яка жадала простоти,
та – ти,
яка любові не зреклася,
та – ти,
до кого в змозі довго йти.

16 грудня 1994 р., Київ

З такої хмари в Україні
Такий би дощ зненацька ринув,
Що спраглі од чекання ринви
Діжки і відра перекинули б...
...Натомість із Єрусалиму
Хмара в Єгипет чомсь полинула.
Дощу благають синагоги,
Здіймають голоси до Бога,
І навіть усезнайки-атеїсти
Вже за Тору готові сісти...
Тож віриться, що дощ уже в дорозі,
І порадіє Місто міст невдовзі.

О, як болючо решето трясло...
Гіркий корінчик - солодом найкращим.
Завмерла кров. І вимерле село.
Жнива? Жнива... Та не животворящі.
А між хатин - такий загуслий страх.
І думка плазом - їсти... їсти... їсти...
Розриті сховки в клунях і в ярах.
Колючі очі нелюдів-чекістів.
Біленька хата... На столі рушник
Аж обпікає... Бо ані крихтини...
Голодних душ глухий невчутий крик.
Розталий сміх змордовано-дитинний.
Без суду просівались в небуття
Смертельним вітром, у застиглій тиші,
Непережиті, згублені життя...
Це нашу пам'ять свічечка колише.

Володимир Висоцький. «Аліса»

- Із вашого зволення я
вам представляю генія, -
красиву, як гарденія,
невільницю натхненія.

Усе, що пише пані,
шукайте на паркані!

- Прийміть із принциповості
мої парканні повісті, -
виразні та промовисті
звитяги модерновості!

Шедеври довгождані -
читайте на паркані.

(2018)

Новизною не здивує світ.
Все давно комусь переболіло.
Вкотре хтось підніметься в політ
І жорстоко там обпалить крила.

Хтось когось пригорне до плеча,
З віч сльозу змахнувши на пероні.
Знову потяг вдалечінь промчав.
Не одні вже посивіли скроні...

І на зиму осінь поверне.
А весна обійме тепле літо.
Все минає. та й життя мине.
Тільки як зумів його прожити.

Ось така феєрія буття -
Невідомі кожному з нас грані.
Прийде час, невидимий суддя
Нам колись доставить штрих останній.

Волію обрії наздоганяти,
Де ефемерні є у долі силуети,
Які вона не хоче показати,
Утаємничує у вимірі сюжети.

Бажаю нині я іти до краю,
І не боятися за дії прорахунків,
Дізнатися, які шляхи до раю,
Ціну пекельної безодні подарунків.

Відчути біль і силу перемоги,
Удачу лагідно за плечі обійняти,
У Бога не просити допомоги,
А нові обрії у собі подолати.
2019

Боюсь наполохать…
тишу, —
погідність до сліз красива.
Мовчанкою меседж пише —
плетуть
павучки вітрила,
і линуть у простір
Нету
мої мовчазні промови…
— Мовчання — душа поета, —
останній
листочок мовить.
А вам би цілунку
миті,
а вам би… Одначе будні.
У неба обличчя вмите:
дощить,
а чи травам бути?

2019

Осінь моя пізня,
злякана зимою,
не тремти останнім листом,
не біжи за мною
жовтим вітром,
шляхом битим,
полем, полем, полем…

23 жовтня 1988 р.,
Київ

Уже не дівчинка, прийми себе таку...
Твої роки набуток, а не втрата.
Собі обрала долю нелегку...
Та й не було легких, щоб обирати.
Лише по силі... Хочеться казок?
Твоя вже черга їх оповідати...
Плетеш зі слів намистечка разок
дівчаті в то́бі, що не може спати.
Вколисуєш тривоги і страхи,
щоби на ранок не було і сліду
від тих думок, що че́ркають штрихи
твоїх провіщих відань і невідань
довкіл очей та впоперек чола,
в куточках вуст... О як же це банально...
Не-дівчинко, так хочеться тепла,
що просиш літа в осені благально.

Не дівчинка... Прийми минущість літ.
Твої роки не втрата, а набуток...
Осінньо-щедро багряніє світ,
в опале листя загорнувши смуток...

2019

Смарагдова, розкішна омела -
душа у душу з в'язом пелехатим.
Корінням у його кору вросла,
щоб разом сонце з висоти плекати.

Їй так пасує осінь золота -
руді, червоні кольори, гарячі.
Та стелиться землею самота,
за мертвим деревом ніхто не плаче.

Птахів у гніздах-муляжах нема,
мінорні бутафорії пейзажу.
Невдовзі розгуляється зима,
за обрієм серветки білі  в'яже. 

З сифонів небо висіває  хлющ,
тріпає тугу вітер на узліссі.
Приймає білий в'яз холодний душ,
ледь видно крізь туманові завіси.

Із року в рік палітра не нова,
давно вже звикла омела до зливи.
Та паморочиться ще голова
від вірного кохання. Неможливо!

Не віриться, пліч-о-пліч з ним була,
а не зігріла серця крижаного.
Любила дуже в'яза омела,
та кожен божий день пила кров з нього.

 

Ветер с кармана выпал…
Дождь убежал куда-то
Редкий на случай выпад
Закон домино вне даты…
Катятся дни со спешкой
День ото дня - проведал
Близ королевы пешкой
Вместо любви-обеда…
Ветер в кармане снова
Дождь по лицу… «драз-ни-ло»
Утро всему обнова
Лучше бы не любила…
22.11.2019.

Співає долам стужею сурма,
Розлук туга волочиться стежею.
Маркітно їй. І спокою нема.
Яку яву побачить за межею?

І чеше вітер гребенями віть
Пресиву біль* невичахлого зводу.
Замерзлі пучки в трійцю в'яжуть мить
Як вічний код незрадженого роду.

І знаєш ти: тебе тепер нема.
Спустілість форм... А де ж та вітрогонка,
Котра собою сповнить вщерть, сама?
В собі бо носить серце амазонки.

А де надії ностальгійних плес?
Де тиха радість виспілої ниви?
Злетіли щирим зерном зі словес
Під білі ковдри, на весняні зливи.

біль* - білизна, білість.

Г. С...
Як рибак на поклажу
у безводнім краю, –
я на тебе ображусь
і на час розлюблю.
Бо чекати несила
на дзвінки чи листи
на очікувань хвилях
у човні самоти…
22.11.19

Земля садів – рокована земля.
Я йду по ній тісними манівцями,
Приречено зітхають свіжі ями,
Чи може це примарилось здаля.

Давно не турбували павука
У вензелі чавунної калитки,
Мені чортополох прилип до литки,
Шипшина розпанахала рукав.

Завмерли тіні в дзеркальцях роси
На квітах і неторканих суницях,
Нехай душа на зустріч запізниться,
Не слухає, як ваблять голоси.

Не чує ані подихів, ні слів,
Бо партії зливаються в єдину,
Тут Янгол тихо зважує людину
Без тліну, що лишила на землі.

Лиш очі. Як мені повз них пройти?
І дати… дати вкупі з іменами –
Ці праотці́, діди, батьки і мами
Колись були такі як я і ти.

Півподихом, півдумкою, півсловом,
Півкроком споловинивши сніги,
Північ свою за полудень готова
Віддати... Та немає півснаги...
Півдолею півморя-океану
Не надчерпнеш... То де ж тоді межа?
Зціли мене, пташину безталанну.
Поділена - сама собі чужа...
Напівполон... Півсном на півдорозі...
- Поглянь увись, здіймайся і лети!
Бо світлу й вірі не страшні морози
Й теплом услід - згораючі мости.
Збирає день свої рясні ужинки
І цілістю вінчаються світи.
Кружляють з неба благістю сніжинки...
Поглянь увись, здіймайся і лети!

Володимир Висоцький. «Аліса»

Послухайте всі, як злий жереб морив
Папугу - грозу та пірата морів!

В лісах, де папая - найперший попас,
я ріс не на вбогій перловці;
мене, ще папужка, спіймав папуас
(були ми обидва - не мовці).

Потому - іще один скоївся стрес:
придбав мене грізний Фернандо Кортес.
Образливо дуже мене він сварив,
а я відповісти Фернанді не вмів, -
не знав принагідних бо слів.

Й для помсти - затверджував я без кінця
три самих важливих й потрібних слівця;
твердив їх, плюючи з презирством за борт:
«¡Caramba!», «Psja krew!» та «Нехай йому чорт!»

Послухайте далі, як жереб морив
Папугу - грозу та корсара морів!

Нас шторм на зворотній дорозі спостиг,
а штурман застряв у гальюні,
і кліпер англійський під назвою «бриг»
зробив абордаж нашій шхуні.

Тривало три дні бойовисько страшне,
й пірати лихі полонили мене.
І жити на їхніх я став кораблях;
бував на атолах, в північних льодах,
а ще - на скарбних островах...

Мені наливали «вогняну воду»,
щоб чемно вітався я: «How do you do!»
Та тільки - твердив я, хоч море, хоч порт:
«¡Caramba!», «Psja krew!» та «Нехай йому чорт!»

Та знову і знову злий жереб морив
Папугу - грозу й флібустьєра морів!

Я був не невільник, а спільник, скоріш,
і що ж? - розбишака небритий
продав мене в рабство за ламаний гріш,
а я ж уже вмів говорити!

Турецький паша ледь не скікнув козлям,
коли я промовив: «Папаше, салям!»
І мало не вдарив параліч пашу,
коли він дізнався, що ще я пишу,
читаю, та знаю ушу.

Я навіть про Індію відаю щось,
я - індіївідум, отак повелось.
Життя - це безжальна борня, а не спорт...
¡Caramba! Psja krew! Та нехай йому чорт!

(2018)

Я перевдягся в чорного сича.
Сів уночі на дерево печалю.
Але ж така невпевнена печаль.
Я ще сміюсь – і в радості скучаю.

Від одинокості до смерті тільки крок.
Я це читав – але це ти писала.
Не я сміюсь – сміється мій порок
од лоскоту твого тупого жала.

Перерахуй пір’їни золоті –
це сяє сивина моя ранкова.
Це сліпну я, як сліпли всі оті,
для кого ця печаль не загадкова.

Не прилітай на дерево моє,
я вже спалив давно святкову одіж.
У мене тільки чорне свято є,
і чорний сміх, по край якого ходиш.

Ой, не впади з такої висоти,
мої поезії складалися для сильних.
Але, здається, не всесильна ти,
бо не дітей, а віршів маєм спільних.

22 липня 1995 р., Київ

Мені ти будеш телефонувати,
як розчинюся в небесах навічно
і слати повідомлення із чату
в німе невідворотне потойбіччя.
В скорботний день народження, як завше,
могилу прикрашати білоцвітом,
на самоті пригадувати наше
короткочасне пелюсткове літо.
Молитися, запалювати свічі
і спогади плекати найдорожчі.
Та поки обертає землю вічність -
люби мене і обіймай щоночі.

14.11.2019

Вікна-очі оскліли. Морозець краплини роси
Закайданив, щоб тишу капіж у саду не тривожив.
Уростаю у землю святу триста літ, триста зим,
Гостював тут Господь, і правителі, й ангели Божі.
.
За парканом до зір виростають хороми нові,
Я ж низенька, торкаються вітами стін моїх вишні.
Кіт господаря кличе, шкребеться у двері мої,
Вітер в ринві гуде, лізе в шпарку де кубляться миші.
.
У вечірньому мороці тануть поснулі дими,
Догорають у печах з берези та дуба полінця.
До побачення, осене! Я вже належу зимі,
Білу шубу вдягнула на стріху ревнива сестриця.
.
18.11.2019р.

У нас є мрія! Ідемо кудись,
долаємо корупцію на разі,
на Місяці вирощуємо рис
і ласуємо яблука на Марсі.

І не лякає недосяжна вись,
блукаємо у просторі і часі,
чекаємо орду на перелазі
із Азії за європейську вісь.

Але не помічають ідіоти,
що гопники отримують джекпоти,
хапаючи удачу за хвоста,
що це була диявола робота –
із лоба визирали роги чорта,
а обирали у мішку кота.

11/19

За віконцем листопад
голосно шурхоче
і димів отруйний чад
ріже груди й очі.
Ще болюча німота
гострої скорботи
розповзлася по вустах
і осіла в роті.
Поселилась там, як тать
звично у неволі,
і примушує мовчать
про дерева голі.
21.11.19

Як отрута
те Патріо - коли
йде воно від
тих Нікчемних
мертвих Душ


І прив'язані
Бариги - торгашня
до віл палаців
яхт і злата


Вітчизна
для таких чинуш
міністрів , потаскух
Борделю "Зрада" -

Мальдіви , Кіпр ...

Навіщо їм плекать
Терпільну Україну
її Освіту -

"Гламур " їх - в Єль
Навчання- Гарвард

Хохлам - Совок !
для Стада- буде
мертва "школа"
фабрики Совка


Навіщо Медицину
робити Надсучасну ?

( Тєрпіл - рабів - і так
ще так багато !)

І НеДоступна якість
Феофаній

- Ми за кордоном
лічемо себе !"



ЗМІ шльондрами
"Свободи Слова" -
належать Нам

тому - як ту ману -
Лапшу зжирайте !

і Вірте - ми таки
"Херої"
ЗЕлені ,Сині ,
Чорно -і червоні

Ми Патріо !
Такі вже патріоти!

Надихнути росу огорнути поснуле зело,
Надихнути пташину розлити хоралами втіху -
І пелюстям вбирається спрагле обнови стебло,
І сердечні слова оживають дзвіночками сміху.

Це дещиця лише - стрепенутися, жити на вдих,
Хай на макове зерня додати для творива сили.
Веселково заграють глибини очей голубих -
Перевеслом з'єднає любові пломіння стокриле.

Коли настане судний день
Тепла, позбавленого сану,
І не лунатиме ніде:
«Осанна осені, Осанна!»

Коли вітри загомонять
І ніч мороз помножить вдвічі,
Суворий січень – вічний вітчим
Накине збрую на коня.

Йому байдужі молитви,
Обойми снігу – не обійми,
Йому не вперше йти на ви,
Прадавня лють – новітні війни.

Але ростуть чужі сини –
Стрункі берези, квіти, трави,
Нема лютішої розправи,
Ніж ніжність ранньої весни.

Свободу не продати за гроша,
Свободу не купити за копійку
Її в бою сміливець здобува,
Той в кого дух найвищого ґатунку.

І мій народ бував на барикадах
Стояв незламно у морозні дні
Боровсь проти «драконівської» влади,
Що гідність й честь пригнула до землі.

Горів вогонь,чорніло синє небо
В повітрі відчувався запах шин,
Наш краю ми борімося за тебе
Єднає нас усіх славетний гімн.

В історії козацького народу
з’явилися печальні сторінки
Звичайні люди з дерева щити
Тримали,мов надійну оборону,
А в них влучали кулі вогняні.

І скоро перед янголами стали
Їх душі щирі,а тіла вдягли в вінки
Так українці гідність здобували
Небесна Сотня – Слава на віки!
19.11.2019 р.

Лише в Грудні розумію, що ще зовсім мала,
Коли стрибаю від першого мокрющого снігу,
Коли заварюю чай і відчуваю присмак життя,
А місто стає казковим і таким білим-білим.

Я починаю вірити в Миколая, Санту і казку,
Коли гуляю в пошуках дива під подушку,
Згадую як дитиною боялась отримати різку...
Посміхаюсь і немов обіймаю душу.

Я бачила день, коли не бачила нічого окрім снігу.
Він танцював, кружляв, шепотів, розсипав моїм містом,
Я ще зовсім мала щоб не любити Новий рік і Зиму
І певно такою залишусь, бо вірю в казку.

Чи стачить сил порвати ланцюги,
Як вмерти - гріх, а жити - неможливо?
А страх мій дух утоптує у мохи,
Шепоче: " За порогом раю - прірва!..."

Перетерпів і осуд, і шопту,
Лишив у сильцях серця половину.
Тепер на волі битим склом іду,
В слідах горять кармінові краплини.

У клітці жив. А нині - утікач,
Борги на шиї, а в кишені - бідність.
Кубло позаду. В нім - тепло і харч,
Задушлива, як спека, необхідність.

Доволі! Я - людина, а не кріт!
Пора життя ладнати після втечі.
Світило сходить, тане в серці лід,
Весна присіла пташкою на плечі.

20.11.2019р.

Він пам’ятає: ніби весна,
Начебто тане лід,
Небо, мов намальоване - над,
Чорні калюжі - під,

Він пам’ятає, як горизонт
Збився у вертикаль.
Далі не ясно - чи яв, чи сон,
Темний пунктир проваль.

Він пам’ятає, як горілиць
Кілька годин лежав,
Рівновіддалений від столиць
Усіх на світі держав,

Рівновіддалений від усіх
Потягів, літаків,
Фактів, новин; пам’ятає сніг,
А на снігу - граків,

Захід ліворуч, праворуч схід,
А може і навпаки,
Обрій тремкий, і підталий лід
По берегах ріки,

Ожеледь на опорах ЛЕП,
Перебиті дроти,
Знову граків, що сідають у степ
Бо більше нема куди,

Мокрого неба гладінь тверду,
Сонця мідний ліхтар,
І над сарматським степом - ходу
Аустерліцьких хмар.

Печаль – це сумний чоловік, а не жінка.
Це віник в кутку, це вінок після року…
Це – не́ урожай, а голодні обжинки.
Це висновки долі. Це пізні уроки.

І треба печаль, щоб була, і не треба.
Цей час пожуритись у когось на грудях,
але вже без тебе, без тебе, без тебе
повзтиме печально на людях, по людях…

23 лютого 2010 р., Київ

На городі між грядками
«сторож» оселився,
де горох росте рядками –
з соняхами злився.

Голову-відро на швабрі
ветхий бриль вкриває,
а старе мочало-патли –
вітер розвіває.

На плечах у охоронця
грубий шмат рогожі,
добре вигорів на сонці,
мало на що гожий.

Та послужить для загалу,
як говорять нині –
щоб ворони не клювали
кавуни і дині!

Тебе давно уже немає, тату.
Та вірю, що ти дивишся з небес
На край наш милий і на рідну хату...
Нас тяжко розділив могильний хрест.

Ти завжди був таким замалослівним.
Та знаю: Україну як любив.
Пишався щиро українським Гімном.
Благословенним був душі порив!

Таємним залишався Буревієм.
Жовто-блактиний прапор - оберіг.
Свободу й незалежність ти леліяв,
А нас малих від бід лихих беріг.

Спливають роки, час лікує рани.
Зростають внуки - рід веде свій лік.
Навіки тобі, батьку рідний, шана
І вічна пам"ять по тобі - навік!

Скриплять жилаві верби понад ставом.
У думах древньо-вічних явори.
Змінився світ, коли тебе не стало...
Та пам"яті свіча не догорить.

Настрій - пастельна блакить.
Мить - і усе навпаки:
Буря у ложці води,
Гнівних філіппік пуки.

Взяли мене на ножі
І утоптали у бруд.
Нащо? От нащо, скажіть?
Я ж - одинак, а вас - гурт.

В очі - солодка хвала.
Та під рукою бромід:
Як одвернуся - хула
Кулями в спину летить.

Шепче знадійливо Біг:
- Недругу світлом віддяч
І подаруй оберіг -
В райдузі сонячний мяч.

В тебе - перо і калам,
До чаклування є хист.
Хай п'є з твого джерела,
Гоїть печалі та злість.

Я малював допізна,
Золото сіяв з руки.
Усмішка друга ясна
Світиться знову таки.

20.11.2019 р.

Ти топчеш храми в себе під ногами
І спопеляєш знову небеса,
А небо пам’ятає кожні шрами
І чує брехні скаженого пса.

А ти не озираєшся на осінь,
Але так близько знову до зими,
А матір рве на собі сиві коси
І вірить, дочекається весни.

Ти ж топчеш храми в себе під ногами
Й боїшся тіней ночі, самоти,
Є речі, що сторицею з роками
Повернуться. Від себе не втекти.

Якби поштиві поштові голуби
замість носить листи писали вірші,
стільки б цікавого з’явилось про інтим:
переступання неквапливі, схожі на танок,
котрі нав’язує коханка вередлива,
насурмлене і пристрасне «гу-гу»,
і погляд на суперників гнівливий...
Та ось в голубки чи не стача снаги,
чи, може, вона врешті-решт збагнула,
що всі ці залицяння хтиві лише їй,
тоді пара коханців здійметься умить,
закружеляє ритуально й полетить
в місцину, де їх інтим не видно...
Згадалось про інтим, а в пам’яті зрина
подиву гідний клопіт ластівчиний про малечу,
її польоти блискавичні зранку і до вечора...
...Стільки ж бо дав Всевишній нам
божественних зразків турботи та інтиму
в світі пташиному й тваринному,-
тож так стає на серці невимовно прикро,
як поміж людом ще горує ґвалт,
зозулина безжурність стає прикладом.

Дрімає тиша поміж стін
Спустілої кімнати, –
Сьогодні знову п’ю один
За найгіркішу втрату.
Коли обпалює вуста
Питво одноманітне,
То тихне біль і гіркота
Зникає непомітно.
Смакуючи оцей напій,
Цигарці на придачу, –
Неначе чую голос твій
І щирий усміх бачу.
Отож прости мені, що так,
Бува, без тебе мучусь,
Що подобрішав і розм’як,
І став більш балакучим.
Сную нечутно поміж стін
Убогої кімнати
І жду в житті самотнім змін,
Як за утрату плату.
20.11.19