Ти приходиш у сни.
Легкий вітер торкає волосся.
І немає вини.
Все, що мріялось, вже відбулося.

Погасили свічу.
За вікном забриніло світання.
Я покірно мовчу.
Ні, не вперше, та може востаннє.

Заростають стежки
Споришем і полиновим цвітом.
Якось все навпаки...
Замітають сніги наше літо.

Я шукаю сліди.
Та чомусь їх давно вже не стало.
Каже серце: "Не йди."
Бо не має минуле проталин.

Закував лід ріку.
Ми тепер між двома берегами.
Рухнув замок з піску.
Залишились крижини між нами.

Тільки зустріч у снах
Лиш на мить повертається світлом.
Недолюблений птах
Так самотньо летить понад світом.

Уже прощаються із листям дерева,
Стоять оголені, задумані,врочисті.
І раптом всупереч прогнозам падолисту
На дереві однім з’явилися рожево-білі квіти.
Милуюсь і не відаю, радіть чи сумувать?
Невдовзі вітер і дощ понищать їх несамовито...
Дивлюсь на верховіття, квітом оповите,
Заглиблююсь у дивовижну квіту суть
І певен, що без Всевишнього не обійшлося тут.

Р.S.
Отак і поміж буденності природи де-не-де
Всевишній творить диво для людей.

Не спиню болів плину
і не знижу в ціні
правд усяких ужинок,
що дістався мені.
Адже так засмутила
люта доля мене,
що терпіти несила
існування земне.
Ні дружини, ні друга
в знавіснілих світах, -
лиш утрати напруга
і самотності страх.
На дорогах порожніх
віднедавна, на жаль,
гіркоту тужно множу
на нечуваний жаль...
08.11.19

 
із тобою займатись гумором
у червневому різнобою
анічого не маючи спільного
бо навіщо нам із тобою

ген апостоли волхви ангели
давншіфтери & ковбої
ієрархії тіней муарових
трин~ травою росою живою

стежка плутана сонце гáряче
архаїчне ущерть ~ ущент
амбівалентна магія
до віночка увий ромен

заяложену лямку тягаючи в
камуфляжнім форматі че
пан цвіркун прокидає мариво
& суглобно ~ морфійний щем




 

Зоп'яну бовкнув кум, що геній я.
Насправді - бевзь. Не вірите? Даремно.
Кому потрібен гумору маяк?
В ціні корито й ложка здоровенна.

І помисли в сатирика брудні -
Виштовхує на глум святе і грішне.
Пронос летальний вам потрібен? Ні.
Ліричний шнапс вживати цікавіше.

Розумні йдуть за м'ясом у "Ашан",
Очікують на знижки, кості, пільги.
А в критика очорненв душа:
Торкнеться віхтем - буде не до шмиги.

Колега нашаманив позитив,
А я - хірург, перо - ножака гостра.
Про нього кажуть: " Цей митець святий!",
Моє читають - хочуть плигнуть з мосту.

Один зоставсь. То що мене шкребе?
Поїхала із музою карета.
З поезії майструю канапе -
Недоперчу, недосолю...дієта.

10.11.2019 р.

Як циган, живу я в барвистому таборі осені.
Вітри приручаю, мов коней, – краду й продаю
за скинуті гори її безкоштовного золота,
за опади листя і тиху свободу мою.

Огуда людська тільки зміцнює дану окремішність.
На хліб свій озимий я повного снігу просив,
а випало щастя іти в листопадову звершеність,
брести в зосередженім трансі в оазис краси.

Любити природу одну, що змінилася іншою,
складати колекцію барвну з фіналів її,
моритись майбутньою нею, вмирати з торішньої –
призначений той, хто, як циган, гуляв по землі.

4 вересня 1995 р., Київ

Стікає ніч краплинами хвилин
по склу віконнім у твоєму домі.
В пітьмі ступає тихо часоплин,
секунди розсипає невагомі.

Зірниця зазорила неба край –
вже скоро перший промінь заіскриться.
Кохана, ти знайшла свій божий рай,
але чому ж тоді тобі не спиться?

Чому до ранку ти своїх очей
зімкнути і на мить ніяк не можеш?
Хай зніме бог тягар з твоїх плечей
і оберегом стане на сторожі.

Відлебеділо сонячне кохання,
Огрійний перелесник став вайлом.
Мені би в сіру осінь - краплю травня,
Аби щасливим вийшов епілог.

З пера впаде ось-ось остання титла,
Дошарпує борвій уламки віт.
Мені би наостанок промінь світла,-
Щоб освітив дорогу на той світ.

Через біду лечу мільярд парсеків,
Душа в патьоках чорної жури.
Мені би ув обійми до веселки
Пірнути. Потім, смертонько,- бери.

Спиняє серце дихання Ереба,
Лишаю сад квітучий на вдову.
Тепер мені нічого вже не треба -
В безжурній тиші Летою пливу...

10.11.2019 р.

Розчинитися в масі, стати немов усі
У облудній людській говорильні.
Що вистрілює гаслами звідусіль
Й закодовує приспану пильність.

Потонути у натовпі, стати одним із..
Невагомим, за суттю безликим.
І скрипить історично прогнилий віз.
До приматів кортить чоловіку.

Надуває вітрила лукавих промов шквал
В морі темнім надій потонулих
Знову вибір у нас "чи пан,чи пропав",
Де майбутнє зіллється з минулим...

Раболіпна ментальність зринає уже без гальм.
Мітить кредо - прислужувать пану.
І стоїть на кону останній плацдарм.
Не згубімося в путах омани....

У колориті білої зими
малюю за садибою дерева.
Гостюю ще у осені-куми,
ну а кубіта – у сузір’ї Лева.

Не помічаю ані вечорів,
ані ночей. Усе минає всує.
Ось і Амур до неї полетів,
а я її не бачу і не чую.

І це ні у ворота, ні у тин.
Уже на зиму осінь повертає,
а я усе один, усе один
без неї у хатині біля гаю.

І замерзаю у самотині,
на дрова ріжу вишні в гущині,
але боюся, що уріжу дуба,
коли мене лякають уночі
летючі миші, сови і сичі
і не рятує, і не гріє люба.

10/19

 
мазохіст—ексгібіціоніст
скромна чарівність буржуазії
непроявлені пипки повій

катма звалу з театру магічного
при вівтарі безпредметнім дещо
мрійні рими проти мети

є ось чай цукор мед
що за вікнами вітер & дощ
цигарки чи суттєво важкі

west coast—зірковий пил—
грамплатівки нір-мінтові &

ночес
аміґос




 

Хризантемно чомусь на душі,
навіть більше скажу – полиново.
Не спасають, як завжди, вірші
і не тішить барвистістю слово.

Несподівано так листопад
тротуари вкриває багрянцем,
а невдовзі красуня-зима
вже запросить у коло до танцю.

Замете, закружля, занесе,
вкриє пам’ять м’яким покривалом
і забудеться, вір мені, все.
Не хвилюйся – і гірше бувало!.

Світанок входить непомітно.
Всю ніч надворі падав дощ.
Рум"янок зблідлий зронить світло
На перехрестя вулиць й площ.

І день новий сипне турботи,
Проблем старих розв"яже міх
Та відрахує аж до сотих
Набір обов"язків моїх.

А перед тим - пахуча кава
І дещиця осінніх мрій...
Ось горобина, наче пава,
Та клен у свиті золотій.

Я відчиню своє віконце
Навстіж для тисячі багать.
Щоб оцінити сяйво сонця,
Потрібно дощ перечекать.

Що таке мова? Мова це люди
Буде їх більше — буде їх мова — всюди
Будуть люди родитися, співати
Буде їх мова під саме небо лунати

Янголи та чорти — всі почути мають
Що українці безмовно не помирають

Десять століть зневаги всотались у клітини
Наших людей виховували німими

Марна це справа — хмара пройде й розтане
Сонце висушить сльози, омани, тумани
Янголи та чорти — вже напевне знають, що
Українці безмовними не бувають

Десять століть наруги — бути з колиски битим
Мову свою не знати та не любити

Ніби соромитись можна власної суті
Ніби не ми самі є для себе судді

Що таке мова? Мова — це люди
Буде нас більше — почують наше всюди
Доведеться кожному зрозуміти —
Мова пульсує, уміємо говорити

Що німота минула — знову не стане —
Мова моя розкотиться над світами
Що таке мова? Мова — це ми із вами.

Тихий світ однієї молитви
упокоєно і сокровенно
став Твоїм, став моїм знаме́ном –
небом..,
небом чистих святих сподівань.

Найдорожче, що є поміж нами,
упокоєне і сокровенне,
ні болить, ні хвилює зовсім –
мрія..,
мрія, повна святих сподівань.

Час – божественна пісня про відстань,
упокоєна і сокровенна –
ні біжить, ні стоїть на місці –
лине..,
лине хором святих сподівань.

Я з Тобою в квадратній планеті –
упокоєний і сокровенний;
не живу ані з ким, крім Тебе –
Боже,..
Боже, в ложі святих сподівань.

Славлю серцем усіх полонених,
упокоєних і сокровенних,
тих самотніх несхибних монахів,
вічно,
вічно схимник святих сподівань.

21 липня 2001 р., Богдани

Пливе по небу сірий пароплав,
за обрієм збирає сни багрові.
Змокрілий лисий клен  занудьгував,
за теплотою в древнім місті Львові.

Гойдає тишу небувалий сум,
що навіває спогади туманні.
Вдихає вечір амбровий  парфум
розгубленої молодої пані.

Стару бруківку поливає дощ,
вітрисько пробирається під поли
і липне листом до слизьких підошв,
так не було їй холодно ніколи.

Розкрила парасолі омела
на срібному місточку небокраю.
Та жінка-літо в осінь забрела
і загубила там ключі від раю.
2019р

Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та є і тут моя відрада – осінь:
На небі сіре відступає в просинь,
Опалим листом вітер шарудить...
Хай наше птаство в інший край не відліта,
Європа приліта на крилах журавлиних –
На Хулі і поїсть, й перепочине,
А далі в Африку безпечно полетить.
Словом, для нарікань причин нема,
Хто не шука повсюди віхоли й пороші,
А годен і в пустелі віднайти хороше.
...Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та все ж сини вони обоє в осені.

В амурних справах головне - режим,
За сотню років - жодного прогулу.
Я без любові дня би не прожив,
Сусідка теж би ноги простягнула.

А ти куєш меча вряди-годи,
В обнімку із собакою дрімаєш.
Ану бігом Венеру розбуди!
А що робити далі - пригадаєш.

Покинь корито! Годі їсти борщ!
Товстенний кендюх вищий за Говерлу!
Ставай титаном! Майстром ліжкотрощ!
Почисть старий та вірний "парабеллум".

Кохаються монахи гарно теж,
Як монастир не монастир - блудильня.
Не спи! Інакше в рай не попадеш -
Катує в пеклі лежнів чортовиння.

Китайців-молодчаг аж за мільярд,
Ти ж для краси - не щастя, а мучитель
Не вмию руки, наче той Пілат:
Приводь жону. Коханню буду вчити...

09.11.20219р.

Прощатись з минулим потрібно рішуче!
Ту кішку не варто тягнути за хвіст,
бо спомини щемні, а часом колючі,
майбутнього стежку ведуть під укіс.

Де сохне вітер на мотузці дня,
Простуджений, хапає всіх за поли.
Йому ні дощ, ні осінь не рідня,
Він сам-один виплигує довкола.

І не догнати, хоч біжи услід
Бешкетнику, що утіка свідомо.
Синіє терен, червоніє глід, -
Гуляє скрізь, свого не має дому.

Високі гори й горбики малі
Перелітає він за мить єдину.
Один він вільний на усій землі,
Що має радість мчати без упину.
26.10.19

гаплик

Все закінчиться тим, чим повинно.
Хтось цей вечір зробить світанком,
І тектиме вино полинне,
І сміятиметься коханка,
І зелені котячі очі,
І котячі повільні рухи..
Я не знаю чого ти хочеш.
Муркочи мені. Буду слухать.

За вікном із нічних обіймів
Чути кроків придушений стукіт.
Бог не винен у наших війнах,
Бог не винен у наших муках.
У зміїних сплетіннях зміни,
А у змін цих – зелені очі.
Коли вибиті двері в сіни –
Я не знаю чого ти хочеш.

Все закінчиться тим, чим має,
Хтось вузлами затягне руки.
Все мине, і вона минає,
Як життя, як війна, як муки..
Від захоплення до прокльону.
На світанку такої ж ночі
Страх, як хтілось іще Самсону
Зрозуміти, чого ти хочеш.

2019

Не кваптесь викорчовувать пеньки:
Корінням у життя вони вп’ялися.
Невдовзі вирвуться на світ гілки,
Закучерявляться зеленим листям.
Зів’ють там гнізда радісні пташки,
Заграє далеч тьохканням і свистом...:
...А поки що на них з утоми можна сісти.

Володимир Висоцький. «Аліса»

Знайте: всі колись були
жертвами шкільних страждань -
й п’ятибальної шкали
для оцінки їхніх знань...

У когось в очах - відчай,
у гріхах батькам виниться?
Це - «погано», навіть вкрай,
тобто - одиниця.

За контрольну, як бува,
ганить вчителька хлопійка?
Це - «незадовільно», «два»,
тобто - чесна двійка.

Ех, раз, іще раз!
Голова одна у нас.
А на цій на голові -
вуха два і шишки дві.

От і дражнять де-не-де,
і сміються глухо:
«Подивіться, он іде
голова - два вуха!
Голова, голова, голова - два вуха!»

Бережіться від спокус, -
є у вчительки журнал...
«Мінус» вигадали й «плюс»,
щоб уточнювати бал.

Вивчив задане так-сяк -
от і маєш, як оскому:
«посередньо»... Це - трояк,
з мінусом, причому.

Теорему був довів,
та забув про перевірку -
отже, «добре» заробив,
це - тверда четвірка.

Ех, раз-два-три! -
Припустили, як з гори,
перегнали трояка
на чотири метрика!

Ось четвірочник біжить,
шпарить що є духу;
ззаду - трієчник сопить,
голова - три вуха,
Голова, голова, голова - три вуха...

Щоб не жити навдалу,
без ніяких знань-понять,
не кляни шкільну шкалу:
раз-два-три-чотири-п’ять.

Хто сумлінням не доріс -
хай вживає самопримус...
Риска - не завжди дефіс,
іноді це мінус.

Очі з радощів блищать,
ушановувати мусим?
Це - «відмінно», тобто - п’ять,
а ще краще - з плюсом!

Ех, раз, іще раз,
є п’ятірочка у нас:
рук та ніг - дивись, по дві,
п’ята - думка в голові.

І замре народ на мить,
мов диктанти слуха,
і ніхто не закричить:
«Голова - два вуха,
голова, голова, голова - два вуха!»

(2018)

На уламках казкової ліри сміється біда,
Без огрійної музики тріснула райдуга неба.
Битим склом горепаду по вінця забита гортань,
А мені б на прощання кантабіле тьохнути треба.

У чемерці військовій блукає засніжений труп,
Вбиті внуки хапають за душу на кожному кроці.
Полохливі ж затято мережать ліричну муру:
От окопи й спустіли - немає в раю охоронців.

Опріч висілок кинутий рота понуро бреде,
Ми тут зайві. Залишимось - перестріляють тубільці.
В шальці куля гаряча - це мій амулет і тотем,
На могилі дітей ледве вирвав із рук удовиці.

Щастя мінами всіяно ледь не по сивий Дніпро,
Тож "брати" хай визбирують зраду і бгають у труни.
Відступаємо. Миру немає - одна лише кров,
Дезертир обдарує сюрпризом - медаллю з латуні.

Кантабіле - співуче (лат.)

Сонце комунізму.
Допекло до спраги.
Розтинаю простір у пошуках зливи.
Довгими руками певної надії
міряю дорогу до Вертепу Щастя.
Довгими руками – довгими роками…
накладаю грим,
щоночі знімаю
сонце комунізму –
і воно пливе по каналізаційних трубах.
Не знімай обличчя з маски непокори! –
умовляла мама…
Розтинаю вітер у пошуках зливи.
Як його дізнати ту Свободу Щастя?
На воді, на хлібі
ні брати́, ні рідні
про те не питають.
Де ти? Десь на півдні…
Асканія Нова.
Скуйовджена ковила,
жодного села.
А зебри люблять Україну
більше, ніж Африку…
Так-то, бабцю.
Чую: не дійду.
Якщо тут копати
глибоко-глибоко,
можна стати таким,
як усі ваші ідоли,
можна дістатися
сонця комунізму…
І тоді я не хочу мати
ваші мозолисті руки.

1 березня 1991 р., Київ

Міняю з бодуна життєве кредо,
В мистецтві перевтілення - ас! Спец!
Оскільки полохливий - маю псевдо,
Під віршами підписуюсь "Творець".

І зі смаком, і скромно - те, що треба
(найліпша із існуючих личин ).
А мій Пегас не кінь - крилата зебра,
А муза не співає, а гарчить.

Крикливий кіч - для юнаків - кокетство,
Бульки попси - для юнки - суперхіт.
В трудівників ілюзії мистецтва
Поезія - маркетинговий хід.

Імення Бога нині вже не тайна,
Мушву розводять у країні Оз.
Читач клює на душу і кохання,
Від гумору й іронії - пронос.

Чи мудрий я? Напевно, пришелепа.
Та часу обмаль, отже - все одно.
Здається, що наблизився до неба,
Але насправді - падаю на дно.

07.11.2019 р.

НЕОСЯЖНЕ

В житті буває дещо гірше, аніж смерть…
Існує й ліпше за життя, непі́знане ще нами.
Людство на обрії, де вічна коловерть,
Крокує самовіддано незнаними шляхами
Крізь гріх первинний, знурений у тремт
Й в холодну цноту жаху, всіяну страхами
І зернами оновлення. Приреченість ущент
Буття розча́вить кожного розпо́між небесами
І облизнеться враз. Земне ж все – в шкереберть
Невідворотно у незвідане. І зчезне манівцями
У космос несвідомого. Змолочене на дерть
Осяжне в час згодується. У млі із забуттями…

Павло Гай-Нижник
7 листопада 2019 р.

Тише…
Опусти подбородок колючий на мое плечо.
Слышу,
как трепетно бьется сердце, ты мной увлечен.
Все глубже тону в синеве твоих глаз,
но, знаешь, бывало и хуже.
Оттолкнусь я от дна, наружу стремясь.

Дыши,
не дышать только я могу.
Ручьи
потекли из глаз. Спроси - солгу.
Я б хотела всю вечность сидеть так с тобой
на полу у кровати.
Открою глаза, а ты душу свою мне открой.

Забудь
все, что было до нас двоих.
Моргнуть
не успеешь, как гул вокруг затих.
Слышу сердце твое и волной накрывает.
Сделай громче,
ведь видишь, как я в тебе утопаю.

Бой.
Это мой бой против тебя и себя.
Слезой
не помочь мне, я слишком слаба,
но как только услышу ту песню,
что звучала для нас,
станет мне она крайне душеполезна.

Сон.
Не видать мне его уже несколько дней.
Фон,
что сейчас за окном запомнить сумей.
Дует холодом из щели между стеклами,
а, может, это от нас.
Слегка видно свет фонаря блеклого.

Тише…
Ступаю к тебе по скрипящему полу.
Выше
чтоб стать, подняться на пальцы изволю.
Тонкая грань меж любовью и дружбой
стерта издавна.
Быть может, нам это и нужно?

2019

Налякаю тебе голубою гостинністю
на далекому й жовтому озері Зеро.
Усолоджу високим вином з вірогідністю,
що зломлю об портрета твойого всі пера!

Обпишу горизонти вбрання надвечірнього
малювцем післяфарб – аж не вистачить місця!
Не цнотливою ніччю – зорею дочірньою
почеплю на правиці одруженій місяць.

Ти моєю озвешся на вранішній порух.
Соломи́нкою випливеш з озера Зеро.
І зламаєшся гордо в обіймах просторих,
як скрипіли й ламались малюючі пера!

Кароока надіє моя невпорочена,
я цікавість твою вдовольняю для себе.
Ти любити не вміла – й потрапивши в збочини,
вже ніза́що не матимеш в інших потреби.

Я клоную себе, бо мене так багато!
Я повинен заповнити озеро Зеро!
І в собі всю тебе пропливти, обкупати,
і вродити нову зорелику Венеру!

Золотою водою в обурені погляди
вдарить хвиля твоя з полотна ще сирого,
і яскраво осяється розум – що доля ти –
й ледь не вискочить серце з живого порогу!..

… Це все буде тоді, як тобі перехочуться
ці далекі листи, це псування паперу…
У чутливій воді тихо мрії полощуться
на далекому жовтому озері Зеро.

5 вересня 1999 р., Київ

Сонце подібне
до помаранчі,
Місяць скидається
на серпа,
Життя нагадує
танцмайданчик,
Де всяк свої
витанцьовує па.

Не жди дня іменин, тим паче свята,
Збери у себе ґроно товариське,
На мудрість і на дотепи багате,
Де сокровенним можна поділиться
І де душа сягає тої висі,
Відкіль на Землю спогляда Всевишній.
«Лишилося іще людське в людині,
Та легко уподобитись скотині,-
Він скаже.- Тинятись світом неприкаяно,
Як стати на стежину Каїна».

Я перестала улыбаться,
писать стихи, любить людей.
И как же мне с тоской растаться,
не ожидать плохих вестей.

Сменить слезу на утешенье,
не кутать серце в листопад.
Варить сливовое варенье,
услады вкусный мармелад.

Погладить кошку дворовую
и унести к себе домой.
Что совершалось в грешной суе,
оставить за глухой стеной.

Не искушать судьбу превратно,
а дерзновенно, горячо,
вернуть не молодость обратно,
а все, что было в ней. Еще,

забыть трагедии, печали,
былых обид тяжелый крест,
и на суденышке отчалить
от берегов, где нет надежд.

Где все постыло, обветшало,
покрылось ржавчиной и тлёй.
Где маяка нет и причала,
что обогреет теплотой.

Где мир предательства и фальши,
ложь во спасение души.
Отплыть от берега все дальше,
в руках котенок, поспеши

найти лугов, стада отрады,
где море плещется у ног,
где смерти нет, тебе все рады,
и раздает улыбки Бог!

О не іди, побудь ще хвилю,
Так серце радістю зійшло.
Я поцілунками покрию
Уста і очі, і чоло…

О не іди, побудь… побудь!..

О не іди, побудь зі мною,
Я так давно тебе люблю.
Своєю ласкою-жагою
І обпалю, і притомлю.

О не іди, побудь… побудь!..

О не іди, душа благає,
Нестерпно так палає грудь.
Кохання безум нас чекає,
Тож не іди – побудь, побудь!

Кохання безум нас чекає,
О не іди, прошу…
Побудь!

Визнаю, моє зізнання - грубе,
грубий-бо я скрізь і повсякчас.
Та мені пересихають губи,
щойно я подумаю про Вас.

Зізнаюся Вам, таке буває...
І не раз, не два, а раз у раз
дихання мені перебиває,
щойно я подумаю про Вас.

Хай метуть сніги, лютують грози,
й не на мене вже працює час,
просяться мені на очі сльози,
щойно я подумаю про Вас.

2019

Не свистіло у вусі давно
і не чую, чи є, чи немає
та, що іноді ще залітає,
поки не зачиняю вікно.

Може, якось дійдемо до тями
аж коли уже стукне за сто
і у хаті одного ночами
не застукає тінь Ерато.

Та не тане від інію шибка
і холоне у мене душа.
Не побачу я білу лебідку,
що і досі моя і чужа.

За роками літа полетіли
десь у вирій, у ту далину,
до якої я не досягну.

Щоб у вусі уже не свистіло,
забуваю і юну, і милу
і спокутую нашу вину.

10/19

Земля така багатолика,
Такі незміряні світи...
На мапі цятка невелика –
То є твій край. І в ньому – ти.

Та поряд є сусід неситий.
У нього – вовчий апетит,
Що неспроможний вгомонитись,
Як не захопить цілий світ.

І що подієш з лиходієм...
Його не спинять матюки.
Дістала капосна Росія
На покоління. На віки.

А мені не вистачає океану,
що не знає ще човнів і маяків,
що вилизує до піни рвані рани
від комет упалих з неба й обріїв
язиками хвиль торкається лякливо:
бо, як тріскається небо вирове,
йому боляче. Та з болю неквапливо
до світила виринає щось живе.

Ще мені не вистачає узбережжя,
що вгороджує у хвилі кігті скель
та й підтягує до себе обережно
неоглядності пустельної пастель
і, розпливчасту, шматує аж на бризки,
і випробує прибою перший рик,
і впускає мимохіть краплинок низки
на хиткого суходолу материк.

Ще мені не вистачає суходолу
з ліз аортами й кровинами калин,
зі снігами гір і ручаями долу,
зі слідами не впольованих тварин,
що навчились потаємно й непомітно
оминати 3D-друк архітектур
хмарочосів і церков, з яких тим видно
небозводу чи то купол, чи каптур.

Ще мені не вистачає небозводу,
отого, з хореографією хмар
у новітній геометрії природи,
котра простору площину гне й тягар
крил плечам дарує, зрушивши облоги
атмосфер, де, непокоячи когось,
в хмарах спокою сплять блискавки тривоги,
що пробудять видноколо вже ось-ось.

Ще мені не вистачає виднокола –
урочистого кордону таїни, –
що блакиттю випинається спроквола,
розгорнувши на орбітах вишини
траєкторій майбуття небесну мапу,
де позначено захмарний краєвид,
а прискорення м’яка і дужа лапа
вже викочує з-за нього Сонця схід.

Ще мені не вистачає зірки Сонце,
у галактики закинутої вир,
в котрий кіборг у фотонній оболонці,
що гуде від зіткнень атомів і зір,
лине вперто, невгамовно і невпинно,
за опаленою мрією слідком,
а у затишному всесвіті людини
досі ясно щось пульсує маяком.

Тож мені не вистачає ще й людини…

2019

Той ранок дійшов до рук,
як сука з останніх сук!
І на прощальному пні
лишились кістки одні…

У відчаю плаче час
про нас, не згадавши за нас,
а глуму накоївши гори…
Цей шлях обізвався:
– Я – Горе…

27 червня 2009 р., Київ

Вокзали перони старі електрички
Із дому додому дороги як стрічки
То разом сплетуться то ген розлетяться
Ми спогади куці у книгах вигнанців

У полотні не вистачає барв,
Маляр у носі мисль ворушить пальцем...
У курки...нерест! В сідалі кав'яр!
А в карасихи, наче груші, яйця!

І наратив уже не наратив,
Неомодерну шал! Фантазм абстрактний!
А я перстом над вухом покрутив -
Й задарма цю муру не хочу брати.

Обкакофонив храм крикливий джаз,
Зпопсячений шансон прасує карму.
На цей смітник митцям ходити зась,
Вже краще космодром чи пилорама.

Ще б трохи - і залишився без крил,
Наблизився іздуру надто близько
До плямотіння зголоднілих рил
Та вереску підпилого товписька.

А рокер каже: - Дядя вередун!
Та хай бурчить. Лечу знімать навроки
Туди, де вітер грається в саду
І розливає животворний спокій.

05.11.2019 р.

І ультрамаринові очі небес,
і усмішка в нього медова.
Прекрасна статура, новий мерседес,
співуча, зворушлива мова.

Не пив, не палив і не мав ворогів,
парфуми, що з розуму зводять
і руки майстерні, зробити умів,
не тільки шашлик на природі.

Та пес завше гавкав на нього і кіт
у шафі ховавсь при нагоді.
Я думала в душу проник любий гість.
А ні,  з'ясувалося - злодій!

2019р

Є сни, яким ціна – поява.
Сни ясновиді.
Під пензлем дійсниться уява.
І ніч просидів...

Посеред Голубого Нілу
є затока парадових лілій;
я просидів од крейдового періоду –
до мазаної білою крейдою віли.

Вона повисає у повітрі,
ніби фонтан політний.
Вона розпурхує переді мною двері
сотнями, тисячами колібрі.

На паласові з павових віял
лежав стомлений любов’ю юнак.
Він палив – і кальянове зілля
притлумляло до неї смак.

У прозорих сувоях диму
плавала пісня про Неонілу,
ледь допадаючи до вуха,
мов рибина, приглушена обухом,
мов контужений птах...

Сонце сіло на дах,
а я сів на сонце –
і аж до самого обрію
дивився на закоханого хлопця.

«Одинокий фараон, – думав я.
О-ди-но-кий».
І перескочив на місяць однобокий.
І ніч проседів.

Як перша зірка стежила за нами
через димаря монокль!
Як передостання зірка стежила за нами
через димаря монокль!

І як остання зірка знову стала сонцем –
підступивши клубком у горлі
самотнього хлопця
аж до очей –
так сльози пішли;
і я пішов.

Кажу явно тепер
і казатиму на схилі,
лишаючи за собою не білу,
а кришталеву вілу:

«Ось – я очистив любов свою.
У спокою».

6 січня 1994 р., Київ

В Едемі тьма.. Блідавий місяць писком
Освітлює мій затишний альков.
А там - персисті тіні одалісок
І балдахін у стилі рококо.

В рожевій ванні плещуться русалі,
На лоджії три мавки грають в сквош.
Від пишних дам утік би якнадалі,
Але прикутий до кохання лож.

У комині укубились гаргари,
Навроки випускають з димара.
Начаклували два цебра віагри
Та афродизіяку двісті грам.

На ліжку ліфчик, в квіточках піжама,
Під ковдрою - русаля "о-го-го"!
Зчавили плоть гріховнії бажання...
- Хто перша, га? Утішити кого?

А сонце "блись" підступно з-за фіранки,
Урозтіч сни, дружина зверху "плюх"!
Поцілувала й каже: - Добрий ранок!
Коханий муже, я тебе люблю!

05.11.2019 р.

Володимир Висоцький. «Аліса»

Товстуля Мері Енн була:
так добре їла та пила,
що ледве-ледь проходила у двері.
Вона то рюмсала зі зла,
то впертим віслюком ревла,
а то вищала, як пила, -
лінивіша у цілім світі Мері.

Всієї школи Мері Енн
по апетиту рекордсмен;
й на лаві спала Мері
у завченій манері:
ведмідь так спить у лісі ген,
та на гілках - тетері.

Якщо її вряди-годи
до дошки звуть - чекай біди:
мовчить, немов дикунка щойно з прерій.
Але ця Мері Енн завжди -
у курсі справ, хто з ким куди, -
таку ще ябеду знайди...
Огидніша у цілім світі Мері.

По всіх предметах Мері Енн
в хвості телепає здавен,
зате під час вечері -
усіх обскаче Мері...
Свій слух музичний, Мері Енн, -
верни глухій тетері!

(2018)

Я розлилася...
Я втратила береги...
Пустилася берега....
Немає кінця і краю...
Течу... течу... течу...
Як сучка ота стікаю...
Я хочу тебе...
Я хочу...
Від ночі до ранку...
До самого ранку.
А потім усе навпаки:
Від ранку й до ночі.
І руки тремтять,
І ноги...
І серце тремтить...
Ти знаєш?
Ти знаєш!
Бо милу свою кохаєш.
І хочеш...
І хочеш...
І по ночах коли
Немає мене з тобою....
Ти...
Сам знаєш. На
Фото мої.

Ти знаєш, я не вірю
Що ти мене кохаєш
Та байдуже мені.
Я п'ю жагу твою
Я пристрасні уста
До тебе простягаю
Я хочу, я жадаю, я люблю...

Ти знаєш, я не вірю
Що будемо ми разом
Та байдуже мені.
Я вірую в судьбу.
І мрію я про щастя
У серці колисаю
Лиш сподіваюсь, і надіюсь, і люблю...

Ти знаєш, я не вірю
Що справді так буває
Що сон цей не мине
І ця любов твоя,
Як яблуко в раю,
Не буде лиш спокуса.
І ти через роки прошепчеш:«Я люблю»...

Я барви беру у веселки,
Якою єднає блакить,
А пензлі м'які у хмарини,
Що високо небом летить.
У озері на краю лісу
Воду рукою черпаю,
Ідею утілюю щиру,
Фарби усі розчиняю.
Палітрою поле постане,
А полотно - мої мрії.
Позичу у вітру наснаги,
У сонця - долю надії.
Кордону у музи немає,
Чекаю я нині її.
Емоція вимір міняє
Долає тяжіння землі!
2019

Та спогади,нажаль,вже не дотичні
Моїх веселок і моїх дощів.
А я ж до тебе,ніби до пашІ
Ішла крізь ніч і батоги плющів,
І заздрощі ,і вбивства опівнічні.

То що ж ти згадував приклавши до чола
Уже безкровну гілку кипарису?-
Не шкодував для страти масла й хмизу.
Коли ж я впала попелом донизу
Ти згадував якою я була.

Мамо, скажіть, а що таке гріх?
Якого він запаху, мамо?…
Різного… вистачає на всіх
Отрава від граму…
Мамо, скажіть, а де наш татусь…
З війни він повернеться, мамо??
Я відповім
Вже не боюсь
Сьогодні ж до Храму…
Мамо, скажіть, а що таке Бог?
З якої молитви почнемо?!
Стань на коліна, там де горох
А Душу - окремо…
04.11.2019.