Лічу прискіпливо чужі літа.
Так прикро, що старіє товариство...
А як бува хтось для цікавості спита:
«Скільки ж на тебе літ тих накотилось?»,
То одбуваюсь жартом ніяково:
«Та полічити, бачте, до пуття все ніколи».
І не тому, що начебто нема поваги до числа,
Що принагідно лиш дивлюсь в люстерко,
А просто як сувоєм розгортаються літа,
Стає на серці сум’ятно і терпко.

Пішачок загризає ферзя,
А тура доїдає коняку.
Тож писать про кохання ніззя,
Бо талант мій отримає вавку.

Ти мене на цей злочин не клич,
Вивчи правила такту напам'ять.
Діви ж виють над віршами ніч,
А мужі у зажурі ридвють .

Чуєш хлипи? Аж б'ють дрижаки!
Хор страждальців описує муки.
На кохання надгробні вінки
Одягають піїтові руки .

Всій мистецькій богемі хана,
Муки розпачу торсають строфи.
Кожен другий -на пласі кона,
Кожен третій - висить на Голгофі.

Перед взором ячить суїцид,
Зашморг в'яжуть віршатники музі....
Тьху, тьху, тьху! Нащо капості ці!
Не пишіть, братани, мусі-пусі.

10.10.2019 р.

Зібрали швидко дні осінні
з городу стиглі врожаї.
Дерева золоті, кармінні
скидають листя, а мої
печальні думи в'яжуть светр
і рукавички для зими.
Поскручував у смуток вітер
всі хризантемні килими.
Змив їжачків каштани бурі,
в калюжі бруків і шосе.
Текло життя в сирій зажурі,
на потім відкладала все.
Підбори, вишукані сукні,
театри, оперу, балет.
Міняла книг глибинну сутність
на телевізор і омлет.
Любов, десерти,  дискотеки,
і узбережжя  на пізніш.
Покинули гніздо лелеки,
на згадку залишивши вірш.
Робота, діти, магазини,
домашні капці, телефон.
Плекала мрії горобинні,
щоночі снився - Пантеон
і Відня люстри кришталеві,
туманна Лондона - вуаль.
Яскраві миті, де ви? Де ви?
Скрізь метушня пуста, на жаль.
Розвію думи пелехаті,
мов прах над морем голубим.
Щоб ні про що не шкодувати -
збираюся в Єрусалим.
Не в Рим усі ведуть дороги,
стежки великі і малі
а на Голгофу і до Бога,
вклонитися святій землі!
2019р

У душі – тишина,
Аж у вухах дзвенить…
Макіяж… сукня… хна…
Залишаю свій скит.

Хтось киває: «Привіт!»
Хтось питає: «Ти як?»
Усміхається світ.
Усміхаюсь і я.

– Маєш вигляд «на сто»! –
Друг за руку трима.
…І не знає ніхто,
Що мене вже нема.

10.10.2019

жовтень такий, ніби тут зупинився час
ніби принишкло все, і місто, і парк, і люди
кажуть, ще має бути хвиля тепла, та всюди
пледи чомусь, вогні, густа у ріці вода, і нудно
думати довгі думки і бути на самоті.
люди такі, що в жовтні вони якісь не ті.
печалі їхні стають як горіхи вогкими
терпнуть солодкі слова, як молода хурма
місто ховає всіх під свої сіро-сині крила
в схованках тих розливають глінтвейн і вина
а ті хто хотів любити просто проходять мимо
чекайте тепер, ті хто хотів любити, до перших снігів
всі перечікують чогось, чекають останніх днів
бунтують тихо, не одягають теплих довгих плащів
дмухають в руки, тремтять на перших справжніх вітрах
в прогнозах кажуть - скоро бабине літо
винесіть, кажуть, на вулиці пледи, крісла, квіти
каву, глінтвейни, вино, чи що там у вас.
бачите, тут раз на рік зупиняється час
тут літо тремтить на молодій павутині
рівно два тижні. Тут двірники
чомусь забувають змітати листя.
Хтось ховає його у скрині.
З цих зачарованих місць відлітають птахи
і тихо, навпомацки вислизає з холодних обійм літо.
Тільки ті, хто сміливі, хочуть в жовтні бути не такими, як всі
і чомусь починають сильно-сильно когось любити

2019

 
& зірка що висне вчепившись у шпиль
святої ольги ~ ельжбети
як без поспіху й сміху облудний штиль
підкидає різні монети
 
 
& вглядаєшся з тим
крізь безодню що зветься ніч
позбуваючися зусібіч
гіпертексти суціль марнóти
 
 
й ти ведеш мене ~ або кличеш
за мною сумуєш
& всяко ще дивовиж
 
 
 
 
 
 
 
 

І про сонце, і про хмари
Написав поет не раз.
Римуванням всюди марив,
Відчував болючість фраз…

Та гнітило, що в діброві
Серед велетнів-дубів,
Грізно супить модні брови
Дім багатих, а не вдів.

І у вранішню годину
Він писав: - Йому болить,
Що багату Україну
Обікрали зайди вмить.

І нещасні жебраками
Розбрелися по світах.
За долярами, фунтами,
Полетів їх долі птах.

І уже скребуть Європу,
Миють, чистять і перуть.
Без родин, одні, наскоком,
На чужину їхня путь.

Скільки вдома є роботи
І самотня там рідня.
Та своїм кривавим потом
Умиваються щодня.

Може, міс, а, може, фрау
Указать перстом і – геть!
Дуже прикро за державу,
Де болото, а не твердь.

Розкошують бандюгани,
Ув офшори гроші шлють.
А в народу тільки рани
Незагоєні гниють.

У метро малі бродяжки
Заспівають за п’ятак.
Це майбутнє наше тяжко
Виживає, мов жебрак.

І догралися до краю,
Доборолись, дожились.
Не збираємо врожаю,
Землю злодії взяли.

І чомусь не українці
Правлять балом на землі.
Роздирають поодинці
І великі, і малі...

І болить в поета серце
За державу, за народ,
Що вмирає не за герці,
А за долю без свобод.

…Сутулий пес у небо гавкав
Цікаво, що він там узрів?
Вже третій день всесвітня мряка
А ми із кумом ще по пів…
Чарчина - гідний співрозмовник…
День заспиртований і ніч
Хтось допрацьовує тритомник
Шедевр майбутній… в тому й річ
Що кум і я тут ні-до-чого -
Погрузли в споминах… авжеш
А пес розмову мав до Бога
І ми, по суті, з кумом теж…
09.10.2019.

Не зловживай моїм терпінням -
минулі сни в перукаря.
Зриває з душ пора осіння
останній лист календаря.
Весна весілля відгуляла,
згорнуло  літо свій намет,
у клуні - мотлох, ржаві рала.
А вітру жалібний кларнет
шукає прихисток у домі,
де холодно без зайвих слів
і по кутках пустих натомість
пряде сильце для комарів
павук тутешній. Прикро, відчай,
та віником ти не зметеш
із дум - тенета, попіл вічний,
заграву пристрасних пожеж.
Не озирнутися, навіщо
виймати спиці із коліс?
Життя тасує миті віщі,
педалі крутить під укіс.
Що нам ділити? В потойбіччя
лише з собою забереш
гріхів душевні протиріччя,
і каяття натільний хрест.

2019р

Вінок 7. Театр паяців

1.
Повік мені за міражі боротись.
Несе мене сонетний зореліт.
Осіння оксамитова погода
Розтала сновидінням у імлі.

Розбудить світанкова прохолода,
Розсиплеться у віршах сердолік.
Куди, богине, поведеш сьогодні?
За спиною вже стільки марних літ...

Назад нема путі. Вертатись пізно.
Бентежить серце неземна мета.
З глибин оман лунає дивна пісня,

І бореться душа, немов титан.
Не бачать люди болю закулісся.
Борець для світу – лиш дивак, бунтар.

2.
Борець для світу – лиш дивак, бунтар.
Не ціниться його натхненна праця.
Гортаю снів магічний календар –
Чи плакати, не знаю, чи сміятись.

І от я бачу сон – театр постав.
Вражає розкіш пишних декорацій.
Велична сцена. Дорогий спектакль.
А де ж актори? Скрізь одні паяци…

Глузливий сміх. Гординя і пиха.
Дійти не можуть режисери згоди.
Тут кожен кривди і гріхів слуга.

І скаляться образи чорнороті.
Відбилась правда, ница і нага,
У дзеркалі життя, мов у болоті.

3.
У дзеркалі життя, мов у болоті,
Я бачу лиш блюзнірство і злобу.
Безумців не торкне рука Господня.
Вчинило хитре зло пекельний бунт.

Поглинула красу брудна безодня,
А честь перекроїлась на ганьбу.
Паяци насміхаються мерзотно,
Бо істина для них – порожній звук.

Змішались тут і люди, і фантоми.
Не знаю, чи актор я, чи глядач…
Та кривда бухкотить гучніше грому.

Навколо регіт, на душі – сльота.
Покриють серце надважкі розломи.
Підступно посміхнеться самота.

4.
Підступно посміхнеться самота,
Просіє мрії, ніби через сито.
Тобі лиш, музо всі скарби віддам,
Бо блазням цих тривог не зрозуміти.

Надій квітучих утече вода.
Затьмариться печаллю чисте світло.
В кінці тунелю ще горить ліхтар.
Пітьмою не карай, моя Фемідо!

Натхнення оцінили у мідяк.
Та я бреду шляхами Дон Кіхота.
Воюю з вітром, а лихий вітряк

Омани та ілюзії молотить.
За щиру пісню не діждусь подяк –
У вічності вінець без позолоти.

5.
У вічності вінець без позолоти,
Та не шукаю я легких шляхів.
Лиш ворогам це завдає сухоти.
Не переймайтесь, ви-ж бо не боги!

Не вам судити всі мої ваготи.
Не кидайте докори навздогін.
А ви, роззяви, не плетіть гидоти,
Рахуючи всліпу чужі борги.

Краса для мене – рятівний дарунок,
Натхнення і богиня золота.
Незвіданим бринять душевні струни.

Відкриє муза чарівний портал,
Зірками розкладе таємні руни.
Вінок поета – з вічних запитань…

6.
Вінок поета – з вічних запитань.
Лиш ти мене, поезіє, не зрадиш.
Прозрінням заясніє висота.
В безсоння уплету печаль і радість.

Із туги, мій едему, виростай.
Лелій могутній дух краси і правди.
Пітьму облуд здолає яснота.
Натхненне серце не піддасться знаді.

А критики волають всі гуртом.
Та що ти не пиши – ніяк не вгодиш.
За кожним кроком – табуни пліток.

Сонети – то Сізіфова робота.
Та хоч у душу ллє холодний дощ,
Дає зерно натхнення диво-сходи.

7.
Дає зерно натхнення диво-сходи,
Шукаю в римах золоте руно.
Паяци ж не дають мені проходу –
Метаються словами, мов багном.

А, може, все це мрія ідіота?
Заріс Парнас колючим бур’яном…
І кривда розкидає скрізь бридоту.
Захмарна ціль – палац із доміно.

Розтала у пітьмі моя Колхіда.
О, музо, розімкни свої уста!
Багаттю літер не дозволь зітліти.

Чому ж в нектарах віршів гіркота?
Ростиш думки, сяйливі та тендітні,
А люди топчуть золоті жита.

8.
А люди топчуть золоті жита…
Красу так легко об злобу зламати.
І кожен вірш, немовби сирота
Витає по світах. Я множу втрати.

Я спрагою караюсь, мов Тантал.
Блаженства не дано мені пізнати.
Плоди оман збирати час настав.
Загуркотять спокути-грозопади.

Збираю серце, як розбите скло,
Уражене отруйною стрілою.
Пегас у зорях загубив сідло.

Сонети-сльози упадуть росою.
Та морем стане мовне джерело.
Слова і думи – витончена зброя.

9.
Слова і думи – витончена зброя,
Та натовпу краса не до смаку.
Любові нерозгадані сувої
Пиляться у сонетному вінку.

Сплелась дорога до зірок з нудьгою.
Спокуси задають невірний курс.
Так хочу залишитися собою,
Та знов будую долю на піску.

Для кого я виконую ці драми? –
Паяци переповнили партер…
Не гнів, а сміх найбільше серце ранить.

І грим, і сльози часоплин розтер.
Огорнуть душу самоти тумани,
Хоч безліч у митця творінь-дітей.

10.
Хоч безліч у митця творінь-дітей,
Самотній він у небесах фантазій.
У зоряних рядках сумний підтекст.
І болем кровоточать пишні фрази.

До істини ведуть мільйони верст.
Поет шліфує думи, мов алмази,
Для нього слово-меч кував Гефест –
Магічний сплав печалі та екстазу.

У молодість немає вороття.
Натхнення блідне і пливе маною.
На обрії облуди мерехтять.

Перо затупить хаос марних воєн.
Накриє вірші повінь забуття –
Не всім є місце у ковчезі Ноя.

11.
Не всім є місце у ковчезі Ноя –
Сонети-кораблі потопить шторм.
Залишиться лише любов зі мною –
Прекрасний і оманливий фантом.

Я мед натхнення посолю сльозою.
Ілюзії цнотливої бутон
Богиня снів терпким вином напоїть.
Омані муза дасть новий виток.

Та маски блазнів звідусіль мигочуть.
Тут кожен псевдо геній і «естет».
Кишать гріхи під пеленою ночі.

Театр абсурду – світовий бордель.
Та поки дурні що є сил регочуть,
За брамою страждань едем росте.

12.
За брамою страждань едем росте,
Та втішитись ніяк не можу словом.
Шалено звідусіль гуде гротеск.
Плекаю я зерно. Кричать: «Полова!»

І знову написалось щось «не те»!
Та заспокойтесь, горді суєслови.
Вкінці-кінців самі себе з’їсте.
Повернеться злоба до вас, панове.

Даремно все – як об стіну горох!
Паяц уроків мудрих не засвоїть.
Заляпала блакить орда ворон,

Бо дурість не здолати боротьбою.
Я випалю ненависті тавро,
Та як здійнятись в небеса любові?

13.
Та як здійнятись в небеса любові,
Коли у неї лиш одне крило?
Хто зіллям забуття мене напоїть?
В степах душі один чортополох…

Готує муза чарівні настої,
Та серцю затісний її полон.
Ілюзія краси стає гіркою.
Згорить натхнення – ніби й не було.

Якщо, богине, ти лише примара,
Облудами даремно не бентеж.
Омани почорніли, мов почвари.

Оспівує любов німий читець.
Та линути повік мені за хмари,
Закутій болем, ніби Прометей.

14.
Закутій болем, ніби Прометей,
Душі присниться золота заграва.
Пожухлим листям буревій мете,
У боротьбі стихій немає правил.

Хай ляпають порожнє і пусте
Маститі судді та дрібні роззяви.
Я вирвусь із театру недотеп.
Скінчиться врешті навісна вистава.

Втім, кожному – своє. Розтане фарс.
Розсіється вся челядь і дрібнота.
На стендах часу дощ розмиє фальш.

Паяців надихають лиш банкноти,
Моє ж натхнення – в чарівних словах.
Повік мені за міражі боротись!

МАГІСТРАЛ

Повік мені за міражі боротись!
Борець для світу – лиш дивак, бунтар…
У дзеркалі життя, мов у болоті,
Підступно посміхнеться самота.

У вічності вінець без позолоти,
Вінок поета – з вічних запитань.
Дає зерно натхнення диво-сходи,
А люди топчуть золоті жита.

Слова і думи – витончена зброя,
Хоч безліч у митця творінь-дітей,
Не всім є місце у ковчезі Ноя.

За брамою страждань едем росте.
Та як здійнятись в небеса любові,
Закутій болем, ніби Прометей?

Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

Я і осінь -братик і сестра.
Настрій - норовливої породи.
- Нумо, вітре,- листячком пограй!
Та у мене нині ніц охоти.

Цілий день ганяв отари хмар,
Гнув додолу верби й осокори.
Загорнусь в зірковий пеньюар
Й ляжу спати на печі у мойри.

А сестриця знов зове до втіх,
Фарби на пюпітрі калапуця.
А пейзажі в неї золоті,
Показати варто, якось, любці.

Влігся в очереті між качок,
Скоро захропу (і це не глюки!).
А сестра зловила світ в сачок,
Приморозком в'яже візерунки.

Спати годі! Геть мінорний сум!
Осінь у святковому наряді!
Понесу розохрену красу'
Вихором у небеса блаватні.

08.10.2018 р.

Про мене ти нічого і не знала,
Ну був, любив, страждав, пропав з очей...
Так, я далеким був од ідеалу,
Я не найкращим був поміж людей.

Роки забрали пристрасті і болі,
За вітром порозвіялось тепло.
Видать, ми не зустрінемось ніколи,
А що було – тернами поросло..

І
Купиною осінньої аури
догорають кущі,
а за тучами вітер у траурі
сіє-віє дощі.

ІІ
І написано, і переписано...
Ой, було-не було –
заримую-но сяючу лисину,
а не хмуре чоло.

Що на неї, буває, не капає –
за огріхи мої!
Але німбами орія-арія
обрамляю її.

І тому оминають аматори,
ігнорують сноби...
За поезію і за метафори
ми побили лоби.

І не соромно. Є ще епітети
і буяє трава...
А кому не дано це помітити,
хай римує слова.

ІІІ
Є нечитане і недочитане...
Напишу я іще, –
що моєю журбою нанизане,
змиє осінь дощем.

10/19

Вже осені зосталось небагато –
Діждати сну, дожити в самоті…
Вона встеляє сутінню палати
і розправляє пружки золоті
На подушках… ворушить у долонях,
Обсмикує мережки й шнурівці…
І переносить квіти з підвіконня
Кудись у потаємні пивниці…
Сухі долоньки, лебедина шия
– і сон гряде, і сили вже нема –
Лишень сосну хмариною прошиє
І вигаптує інеєм туман.

2019

А в жовтня знов
на згадку шрами є…
Багряна кров
на аркуш крапає.

Торкне Мідас
слова немовлені, –
врятує нас
від смутку-повені.

Застигнуть сни,
пошерхнуть спогади…
Серед мани
відкриєш Богу ти:

чи скроні, чи
вже й серце сколото…
Мовчи… мовчи…
мовчання – золото.

08.10.2019

Нечутно, налякано, по-балетному,
тікає кіт од гріха подалі.
Його знайшли по нявканню фальцетному,
коли він кидавсь на велосипедні педалі.

А тут не миша, не пес, не опудало,
ні землетрусу найменші прояви,
а він навшпиньках, легенько, поплутано
тікає в ліс і спить під сухостоями.

Його робінзоном прозвали диким,
котом-бойкотом і сільською раною.
Як ніч, так зразу – тріщання й крики:
о! знов третирує всю флору з фауною.

20 серпня 1994 р., Богдани́

Наш маршрут
обирає сторону -
Крізь туманів живих вуаль...
А над ним, ніби чорні ворони -
твій неспокій,
моя печаль...
І зупинок його не лічено,
хоч насправді -
лише одна.
Може, долею непомічені,
ми сягнемо скоріше дна*?..

Наш маршрут
протягнувся венами,
крізь осінній атракціон...
Ми ніколи назад не вернемось.
Не повторимо знов цей сон.
Теплим леготом заколисані,
обіймаючись на межі -
засинали близькі, немислимо,
а прокинулися - чужі...

Де розійдуться наші колії
у туманну осінню даль -
ми розділимо щастя порівно
і підемо за вертикаль...

Раз на рік таке на Святій Землі бува:
Дорослих на вулиці майже не видно
(Із синагог покаянні лунають голоси).
Крім амбулансів, що пропливають вряди-годи,
На шосе цілковите затишшя.
Тільки велосипеди й ролики всіх мастей
Мчать без остраху крутосхилами Єрусалима.
Ще не набрала дітвора гріхів -
Отож, цей день для неї свято неабияке .
Таким він стане, пророки запевняли, для всіх,
Як Месія на Землю нарешті зійде.
Та посланця Всевишній зумисне не шле ,
Бо не каяття чека, а безгріховності.
Але невтямки поки що тим, кого Він обрав
Повсюди в чистоті нести Його помисли...
...Тільки-но скінчиться напружений Судний День,
То не Всевишній, а Сатана продиктує вчинки.

ріка між нами розтеклась
а ми у повінь ту упали
як зір опалені опали
і не впізнати інших нас

ріка пливе ріка тече
ріка вергає бурунами
і плин змикається над нами:
твоє плече моє плече

і сонний берег нам пристріт
і плавні кубляться туманом
і ми зникаєм як омана
між наших тіл між наших літ

2019

В рівчаку на дні глибоко
Щось тихесенько дзюркоче.
Була річка повноводна,
Залишився лиш струмочок.

І несла вона всі води
Так далеко в море синє
Та долала перешкоди,
Бо була могутня й сильна.

Міць її забрала спека,
Люди також забруднили,
То ж тепер вона далеко
Мандрувать не має сили.

Тільки схлипує струмочок,
У рівчак сльоза стікає,
Ніби всім сказати хоче,
Врятувать його благає.

2019 р.

Тепер кожен вечір над верби кружляють круки.
Гурти їх численні закручують видимі кола
Під сивими пасмами хмар,що застуджено й кволо
Дощем розсівають холодні осінні шовки.

Тепер тих круків тільки й чутно- аж глухне стерня.
Відлуння втікає...втікає й ховається в нори,
І тільки калина вогнем усміхається вгору.
Здається не бачить,не чує того вороння.

…Моїми ж словами тиснеш на мене -
Не ворохнутись і холодом пре
Перегоріли в нас грьобані тени
Ніхто не замінить неодіпре…
Коханцем побув, побуду ще й братом
Може попустить, а може і ні?..
Вибухи поруч, ну наче з гармати
Все як в людей… як на війні.
07.10.2019.

Пробачте, друже, я люблю не Вас,
хоч як би Вам опівночі не снилось,
що в парі віденський кружляєм вальс,
на чуйний дотик реагує тіло.
Змією вигинаюся в руках,
спокусливим смичком віолончелі.
А прокидаєтесь, який це жах...
з вершин блаженства падати  на скелі!
І розбиватися душею, жаль,
що не проймають очі загадкові,
звучить не пристрасно із "Парсіфаль"
Ваш тенор штучний, сповнений любові.
Не струменить у крові повсякчас,
і жалість неспроможна розтопити
холодний айсберг, не люблю я Вас -
не збуджують сценічні  реквізити.

Парсіфаль - опера Ріхарда Вагнера

2019р

 




 

Вже не пасуться кози в лозах,
Бичка на луках теж нема.
Всьому виною - мила осінь,
За носа смиче, як зима.

З дерев мете багряну повінь
Під ратиці та чобітки.
Вганяє зашпори ранкові
У задубілі п'ястуки.

Ну що такій панянці скажеш?
Збиткується, згубила встид.
Березової б дати каші,
Аби поводилась як слід.

А, мо, простити їй обиду,
Пустити в хату допізна?
Щоб цілувала, наче літо,
А обнімала як весна...

Та ні, для неї я не лицар -
Коханець без сердечних пільг.
Був я, тепер зове сестрицю
Загорнуту в пухнастий сніг.

07.10.2019р.

Вірші тепер пишу в тривозі,
Після висловів “поет-китів”*.
Що писати я в не змозі,
І кінець моїх віків.

Що у моїх віршах халепа,
“Кукушка хвалить петуха”,
Мова та наголоси — недотепа.
“Подальші від цього гріха”.

“Звідки воно таке взялося?”
Ямби, хорей — все ж таки,
Помилки, збиті наголоси,
Дієслівні ритмаки.

Русизм словами процвітає,
У римах бродить спотикач.
Що почуття моє вмирає
В віршах. Ти нам пробач.

Вашу критику сприймаю,
Вас я слухав все підряд.
Вже де-що підправляю,
Недостає мені порад.

У вірші “Шлях до волі”,
Я просив допомгти.
Ви ж показали мені дулі,
І марно пройшли роки.

У Вас веселії команди,
Тай хвалите самі себе.
А приходьки - це не бренди,
Вони для Вас - цоб-цабе*.
2019.
Цоб-цабе* - клич для управління волами.
В 2017 році, коментарем до віршів “Шлях до волі”, “Любов і кохання”, я звернувся до людей розуміючих в поезії, щоб мені допомогти, за невеликий гонорар. Не відгукнувся ніхто. Притихли. Не надали прикладу, як працювати з віршами. Я не шукаю виправдовувань, мною описані історичні факти моїх реальних почуттів.
Я рахував, що можливо мої віршовані прози, як повсякденна турбота, буде описана моїми римами, як історична довідка життя. І мені шкода, що заглянув у вашу рубрику.
Я вдячний С. Осока і С. Ілініч за чіткий пояснювальний шлях в поетичному житті. Беру до уваги і до виконання.

Ховаючи світило в сірих хмарах,
Похмура осінь дріботить дощем.
Тепла ще хочеться… Як вогняна примара
Кружляє вир із листя… В серці щем
Війни… Не буде миру незабаром….

Ще колисають вранішні тумани
Родючу землю після щедрих жнив...
Та не притлумити нам кровотечу з рани
Бальзамом миротворчої мани.
Чим сплачено за компроміс Богдáна….?

Вкриваючи Говерлу покривалом,
Зима постукала… Та наче ж осінь ще...
Покрова - і надія, і забрало,
У спалахах окреслює плече
Захисника… Лиш тільки б сили стало…

© 09/2019

Ляже ябко у росу за вікном
Це останнє, яке має гілля.
А буяння осені стає сном,
І періоди міняє життя,
Позолоту подарує дощу,
Що на землю її покидає,
Я сюжети осені бережу,
Магію минулого шукаю.
Завітає на подвір’я зима,
Оминатиму її холоди,
Запах листя пам'ятатиму я,
Не ховає білизна кольори.
2019

Горить, як музика на древі,
Краса печальної пори.
Уся в осінньому вогневі
У зблисках сонячної гри.

І так спалахує яскраво,
І так розкішно повиса,
По-королівськи величава
Прощальна осені краса.

Не спочива на ній Природа,
А створює казкові сни.
Неначе жінки літня врода
Востаннє квітне восени.

Востаннє квітне так бурхливо,
В ній стільки радості, тепла.
Немовби щедра літня злива
На землю щастям пролилась.

У ній завзяття ще юначе,
І запал, що не охолов.
У ній немов тебе побачив
І нашу пізнюю любов!

6 жовтня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

...А булава – не іграшка, панове.
До неї, кажуть, ще й голова потрібна.
Улесливе, завше напоготові слово
Нераз приводило Вітчизну до руїни.
Та в моді поки що гучні слова,
Та намір якось там в історію пролізти.
А що окрадена Вкраїна вже напівжива,
То це, здається, на останнім місці.

Р.S.
«Чому не йде апостол правди і науки!» -
Дивувавсь Кобзар… Літа відтоді проминули...
Кому ж із тих, хто візьме чесно булаву в руки
Вдасться нарешті подив той залишити в минулім?

А обрій який!-у стилі саке й Кармеліти.
Вже осінь не плаче.В шипшини згорнулася кров.
ПташИна ховає у пір*ї тепло і любов
До літа...

у ранок осінній – смішлива горішина –
горішина – дівчина на виданні –
виходить у ліс – обніматися з тишею –
і тішити чорні закурені пні –

а там уже шум із дощем перемішаний –
а там на гілляччі розходяться шви –
подивиться вгору – ой нене – ой лишенько –
й закине на плечі порожні сакви –

– три ягідки дай на розживу шипшинонько
усе роздала вже – нічого й ніде –
не вернеться літо – і вітер не спиниться –
три ягідки сестро мені до грудей –

три ягідки теплі – а щастя незвідане
а хури чужинські на голих мостах –
три ягідки сонні – дівчина на виданні –
заплутані коси запалі вуста

і дихає хвища залізними дишлами –
гаками кривими небес дістає –
лежить на шляху між грибами принишклими
тоненька горішина – серце моє

2019

Чутно осінній акорд скрипаля!
Гама завершилась нотою «Ля»!
«Сі» вже не чутно! Мелодія плаче:
Дощ скаженіє, упевнений мачо!
Декілька днів неймовірної туги:
Боляче стало землі від напруги.
Влада його непомірно жорстока:
Ллє, не моргаючи навіть і оком.

Чутно осінній акорд скрипаля!
Тільки надміру залиті поля.
Думи згущаються, линуть невпинно:
Треба чекати погожої днини!
Настрій всілякий присутній в природі:
Досить сльозами вмиватися, годі!
Термін дощу – вгамуватись до ранку!
Сонце чекаємо все ж на світанку!

06.10.2019


© Copyright: Виктория 75, 2019
Свидетельство о публикации №119100604616

Вінок 6. Осінній лицар

1.
Самітницею ставши для людей,
Я шовком тиші залікую рани.
Зіткала осінь золотий вертеп.
Пустилось листя у печальний танець.

Навіщо серце марно дива жде?
Квітучі мрії від журби зав’яли…
Невже вогонь жоржин і хризантем
Кохання не пробудить полум’яне?

Слова пожухли, ніби ковила.
Багряна вічність на папір стікає.
Осінні шати муза одягла,

Янтарні вірші ллє медовим чаєм.
Збираючи уламки неба-скла,
Моя душа сама в собі блукає.

2.
Моя душа сама в собі блукає.
А скрипка вітру виграє мінор.
Біжить у римах світлий сум ручаєм.
Туман малює міражів панно.

У храмі золотого сонцеграю
Прийму причастя медом і вином.
Журливу колискову біль співає,
Заснули всі думки магічним сном.

В повітрі аромат гіркий і пряний,
В осінніх барвах гусне теплий джем.
Вимолюють дощі дуби-шамани.

Невже затихне срібний передзень,
І зорями зацвівши, як востаннє,
Натхнення пустоцвітом опаде?
3.
Натхнення пустоцвітом опаде
На скроні ночі – грозової жриці,
Та ранок, нестаріючий митець,
Надією живою заіскриться.

Тлумачать клени хмар таємний текст.
Колише вітер золоті зірниці.
Крізь браму падолисту навпростець
Самотньо мчить сумний осінній лицар.

Розкину зорі на його путі.
Зболілу душу в тихий рай гукаю.
Лоскоче серце невловима тінь.

Не зцілиться печать його безкрая.
А я не видам почуття святі.
В тюрмі рядків уп’юсь вином одчаю.

4.
В тюрмі рядків уп’юсь вином одчаю.
Катренами у вічність шлях мощу.
Нечутно дивна молодість минає,
Та як її напитись досхочу?

Застигли крила мрій на небокраї.
Пірнає тиша у мотив дощу.
Захмарені світи Пегас долає.
Простила всіх. Коли ж себе прощу?

Дощами бурштину впадуть сонети,
Мов сльози Фаетонових сестер.
Моя любов – завжди табу і вето.

Папір душі щемливий біль затер.
Ця осінь спалахне і кане в Лету,
Журботу притуливши до грудей.

5.
Журботу притуливши до грудей,
Мандрує світом пілігрим осінній.
Ліси, мов стіни чарівних фортець,
Дивують серце золотим видінням.

Душею до небес він припаде,
Дощами розіллє слова-насіння.
Печаллю намальований шедевр
Побачать всі, та мало хто оцінить.

Мій лицарю пера, розвій цю ніч!
Щовірша я все більш тебе втрачаю.
Хоч в маренні сонливому спинись.

Між листям гаснуть квіти молочаю.
Взяли в полон сонети кам’яні.
Я тишу на стіні утрат читаю.

6.
Я тишу на стіні утрат читаю.
Ступлю в минуле, ніби в кропиву.
Душа тече у забуття ручайно
І падає в стихію дощову.

Мелодію повільну осінь грає.
Акорди яблук полягли в траву.
Невже, мій жовтню, і тобі чужа я?
Не гріє це осіннє рандеву…

Світило мрій заходить і багріє.
Залишиться зі мною тет-а-тет
Лиш болісна і ніжна ностальгія.

Склепіння ночі, грізне і круте
Сонети поховає в безнадії –
Життя краси коротке, ніби день.

7.
Життя краси коротке, ніби день.
Вже муза допила багряну чашу.
У пурпурових кронах де-не-де
Тепляться і тремтять медові чари.

Тривожний ворон криком ніч роздер,
Світанок ллється із пустого чану.
Шепоче жовтень осені: «Je T'aime».
Осіння жриця з небом ліс вінчає.

Спочину ненадовго в царстві сну,
Де чарівним стає усе звичайне.
Читає серце чисту дивину.

По карті неба самоту вивчаю,
Та істини життя не осягну.
Дорога досконалості – без краю.

8.
Дорога досконалості – без краю.
З небес душі розлився словопад.
Зрадливий час тонким пером спиняю,
Але в сонетах лиш нудьга тупа.

Покрила кривда світ гидким лишаєм,
Та всі гріхи сховає листопад.
Нестерпно вічність у словах палає
Мільйонами негаснучих лампад.

Та мариться мені осінній вершник
У королівстві зоряних блукань.
І серце так тріпоче, мов уперше.

Кохання – лиш на відстані рядка.
Ніхто цей ніжний біль не перевершить.
Бентежна муза – мій суддя і кат.

9.
Бентежна муза – мій суддя і кат.
У літерах гірчить холодна кава.
Не має берегів печаль-ріка.
Стікають зорі на пожовклі трави.

Душа, немов дрімаючий вулкан.
У ній пекучий біль безжально править.
Моє багатство – лиш любов палка –
Перлина в діамантовій оправі.

Росте вона у дикому раю
Як дерево без імені та сорту.
У капищі оман красі молюсь.

Мого натхнення море стало бродом.
Навіює нудьгу осінній блюз.
На мрії вже чекають ешафоти.

10.
На мрії вже чекають ешафоти.
Невчасно це кохання зацвіло.
Зоря надій за обрій літ заходить,
І тужні думи борознять чоло.

Та світлий день дрімає ще на сході,
Хоча здається – півжиття пройшло.
Розбила серце муза, і відтоді
Шукаю я загиблий Вавилон.

Під віршами і снами стерлись дати.
Та мушу йти вперед без нарікань,
Бо той, хто повз, навчиться ще літати!

Душа блукає по крутих стежках,
Самотньо грає золоті сонати –
Не кинуть люди навіть мідяка.

11.
Не кинуть люди навіть мідяка
За музику журливої безтями.
Залишить дивний вітер-музикант
На лаві скрипку, а на серці – шрами.

Як утекти з римованих шукань,
Прорвати до зірок безсилля браму?
У сповідях дощу мене шукай.
Я – щастя тінь, а ти – ілюзій бранець.

Заграй, маестро, самоту на біс,
Відчуй мого пера найтонший порух.
Присвячую осінній бал тобі.

Коханню віддаю останній подих.
Із долею піду в нерівний бій
За ці жертовні, вистраждані оди.

12.
За ці жертовні, вистраждані оди
Мені хоч погляд, музо, подаруй.
Стихіє, не лишай мене за бортом,
Не рви в душі щемливо-дивних струн.

Багряний храм дощем освятить жовтень.
У кошик рим гіркі плоди зберу.
Прикрасить осінь золоту господу –
Складе палітру із таємних рун.

В архів оман пливуть сумні легенди.
Перо у мріях загубив казкар.
Розтане у туманах Андромеди

Ілюзія осіння і терпка.
Поезія п’янить отруйним медом –
Торкнула серце чарівна рука!

13.
Торкнула серце чарівна рука.
Я буду в небо, мов Ікар, летіти.
Бреде душа в лахмітті жебрака
І розбрелись по світі вірші-діти.

Папір – у ляпках, пам’ять – у дірках.
Снується дух затоптаного цвіту.
У віршах із тернового вінка
Натхнення досягне свого зеніту.

Пишу на листі сповіді-псалми.
Зректися музи не дозволить гордість.
Солодкі сльози і гіркотний сміх

В сонетах, ніби рани невигойні.
Лиш сумніви приносить вітер змін.
Повік мені за міражі боротись!

14.
Повік мені за міражі боротись,
П’ючи нектар болючих одкровень.
Шукаючи джерела живородні,
Морями дивних снів душа пливе.

Скликає осінь потаємний орден,
Заковує у сплячку все живе.
Думки дерев сріблить холодний родій.
Вітрами вдалині зима реве.

Осіння королева скине маску.
Її волосся, пишне і руде,
Підпалить пожовтілі згортки часу,

Мости хмільних ілюзій розведе.
І знов сумна любов помчить з Пегасом,
Самітницею ставши для людей.

МАГІСТРАЛ

Самітницею ставши для людей,
Моя душа сама в собі блукає.
Натхнення пустоцвітом опаде,
В тюрмі рядків уп’юсь вином одчаю.

Журботу притуливши до грудей,
Я тишу на стіні утрат читаю.
Життя краси коротке, ніби день,
Дорога досконалості – без краю.

Бентежна муза – мій суддя і кат.
На мрії вже чекають ешафоти.
Не кинуть люди навіть мідяка

За ці жертовні, вистраждані оди.
Торкнула серце чарівна рука –
Повік мені за міражі боротись.

Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

осінній вірш прямує в ностальгію
багаття палить в себе на шляху
згрібає жар над ним долоні гріє
латає днини – мокру і суху

осінній вірш з картин старих салонів
списав обличчя сонця і сльоти
в яких душа тривожиться й холоне
в яких також обпалені долоні
від самоти

Щолі́та літа́ пролітали.
Розвої вулканів згасали.
Космічний пристріт.
Старішає світ.
От-от – і мине неоліт.

Не вічна Людина й амбітна.
Підкрався маразм непомітно.
Їй на́слано смерть.
Земля вже не твердь.
Життя відбулося на чверть.

Загинули всі астрофоби.
Лишилися тільки мікроби.
Єдин Святий Дух –
душ вічний пастух –
спрямовує Розуму Рух!

8 листопада 2005 р., Богдани́

А вітер плакав дощиком холодним,
На плечі вулиць падав і на трави.
Із глибини небесної безодні
Лилися сльози хмар в густі отави.

Скрипач завзятий, бо на водних струнах
Він грав свою мелодію осінню,
І малював дощем священні руни
Заради миру, від війни спасіння.

Щоби Дажбог, а з ним і матір Лада,
Синів уберегли від злої кулі…
І щоб нарешті помінялась влада,
А ця війна залишилась в минулім.

І
Начало є, то і фінал буває,
хоч іноді й повторюється знов
очарування, що не проминає,
і є лише надія на любов.

І не одне її іще шукає,
і не жаліє ніг і підошов,
аби за нею – парією раю,
як і Адам за Євою ішов.

Але нема: едему у пустелі,
оази щастя, літепла купелі,
води живої у сухій ріці.

Так і йдемо за нею однією
та за обітованою землею,
аби не оминути манівці.

ІІ
Вона усяка, ліва і ніяка –
і течія у вирі на ріці,
і яблуко спокуси у руці.
Посіяну зорею зодіаку,
очікуємо зернятами маку,
але їмо зело і корінці.

Навіяна як сон, вона щезає,
обманута, на віру уповає,
заручена – єднає береги,
найкраща залишається у серці,
нічийна добувається у герці,
одна-єдина додає снаги.

Омріяна, коли її немає,
жадана, поки сили вистачає,
найгарячіша – як яріє кров,
доведена у відчаї до краю
тієї муки, що переживає,
і потрясає душу до основ.

Але буває, що і ця не перша,
і до вельону русу косу чеше,
та вірує до самого кінця –
а може ще розвіються печалі
і на останній лінії спіралі
навіки об’єднаються серця.

ІІІ
😍 тоді являється любов’ю,
коли у ній осяяні обоє
і їх оберігає ...таїна.

Коли душа на березі одна,
її луною чути за рікою,..
...........................................
О, як чарує осінню весна!

10/19

...День ніч породив, відколи
Росою омиті, кволі,
До виснаження і болю
Кохаємося з тобою...
...тихенько, неначе котик,
До милої незворотньо
Підкралася хтива втома...
...і після цього Содому,
Що ми учинили нині,
На мари нічній перині,
Що скроєна зі тканини,
Де зорі, немов перлини,
Оголенобілотіла
Пташиною сну злетіла
Над полем розцвітотліну...
...і я за тобою лину
В таємне, мов лоно, небо,
У сні двоєднання, себе
З тобою не роз"єднавши...
...і вирію двері навстіж
Розчинені, і дорога
Зірковослизька й волога
(бо зорі також самі ми
Небесної пантоміми)
Веде нас у вилив щастя...
...дрімота збіга у час цей
На сонні поля конвалій,
Які ми тілами м"яли,
Допоки поснули й голі,
Роз"єднані із вагою,
Та з"єднані з тілом тіло,
У небо нічне злетіли...
...як місяць шатро розкине
У вічності часоплину,
З небес зорепадом ночі
Злітаю у сни дівочі...
...в обійми мої прийшла ти,
Розпуслива і крилата,
У сон, що зоветься раєм...
...і дОсвіта ми літаєм...

© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Св. №119100600377

Ніч укриває балдахіном,
розшитим маревом зірок.
Вогонь згасає у каміні,
планиди зведено курок…

Чекає нас невтішне завтра,
хіба цього хотіли ми?
Лунає знову, мовби мантра,
що від суми та від тюрми…

Дивлюсь в майбутнє України,
густий, як молоко, туман.
Зуміли ми пройти руїну.
Чи зможемо здолать обман?!.

Крізь прохолоду хмаровиння – просинь
До врунистих смарагдових отав.
Мов крадучись, тихенько входить осінь,
Каштани залишає поміж трав.

Із горобини одягла намисто,
Калиною доспілою горить.
У золоті весь ліс і поле, й місто,
І золота у долі тиха мить.

Відійде у минуле все зелене,
За осінню завіями – зима.
Чекатимуть весни тополі, клени,
Здивуєшся,що року вже нема.

Подивишся на себе ніби збоку,
Оглянешся із подивом назад.
В минуле вже не зробиш і півкроку,
Тож повертайся в свій осінній сад.
19.09.19

я тебе у собі носила
я була тобі більше як жінкою
я була тобі місцем сили
цілим світом не половинкою
я була тобі шторму подихом
і шаленої бурі безумом
мого віддані серця порухи
і бальзамом були і лезом
я була так доросло-юною
коли душу твою зворохобила
я була тими віщими рунами
котрі долю тобі оздобили
відвесніло... літа у колоссі
вітер зіллям дозрілим колише
я твоя сивина у волоссі
непокірна свавільна не втишена...
2019

Забудуть волхви закут твій.
Зорина не розціпить вій.
Хіба осиплий вітровій
понавіває мар.
Ти скинеш тінь і втому з пліч,
свічу задмеш, бо довга ніч,
і далі більше днів, чим свіч
вістує календар.

Це смуток? Далебі, осмут
переспівами не псують.
Мотив невгавний тут, як тут.
Нехай триває він.
Лунає хай у смертну мить,
і уст удячністю бринить
понуці ока мимохіть
яснити далечінь.

І в стелю втупитись не гріх,
у ній – ні маячні панчіх
пустих – ані скупих утіх
підстарку, ні покар.
І годі віри чудесам.
І не пеняють небесам,
у млі ясуючи, що сам
– чистосердечний дар.


---------------------

Запахло гірко
палим листом.
Туман сіріє млисто-млисто
І вогко горнеться
у просинь...
Це дійсно осінь.
Справжня осінь.


Багрянець гра
Й згаса в черлене.
Мовчать дуби.
Притихли клени.
Крізь пісню жовту скиглить крона.
Все легший ліс.
Все більше чорний.


І сипле сипле
в ноги димом
густим, опалим
жовтим
стиглим...
І шелестить, і тонко,
тихо
свою останню пісню
диха.


Десь є вже сніг. І спокій.
Інший.
А доти ще - це сонце
Й вірші.
Крізь тишу втомлену й тремтливу
Ця осінь з нами
йде у зиму...

04.10.19

Не йди туди. Там море спить,
Погідне мукою своєю.
Хай на камінні сохне сіть,
Хай випинається, як віть,
Отруйне дихання Медеї.

Встає у темну каламуть.
І за собою манить, манить.
Іде срібляста, ніби ртуть,
І з кожного сліда ростуть
Прозорі водяні тюльпани.

Ледь-ледь ворушаться човни.
Переповиті сонним змієм,
Зітхають коси з мілини…
Благають віщої луни
Сльозою випалені вії.

2019

Не зуздрився, як Сталіна і Арафата пережив,
Не кажучи уже про Леніна та Гітлера.
До віку Черчілля хотілося б додризать
Із дозою помірною Perlino.
Та щоб в життєву мою шпарку
Як і раніше, заглядали вірші.
Байдуже – римовані а чи верлібрні.

Р.S.
Ніхто себе не зна так досконало, як він сам.
Тож і не варт чекати побажань торішніх.
Будучину я почасти передовірю Небесам,
І сам до чого прагну долучуся ліпше.

Розділ 2. Печальні декорації

Вінок 5. Падіння ідола

1.
Підкорює душа круті висоти,
За тінню музи у захмар’я мчить.
Та мріям відчай обірвав польоти.
Від серця загубилися ключі.

А шлях до зір тернистий і самотний,
Нектар поезій каяттям гірчить.
Та манить розум у хмільну безодню
Натхнення зоребуйна глибочінь.

Хоч виграні з одвічністю всі битви,
Та програна із долею війна.
Ілюзія, що замість сонця світить,

Для мене найсвятіша дивина.
Я, зоряним дурманом оповита,
Зреклася назавжди земних принад.

2.
Зреклася назавжди земних принад
Я, в пошуках небесного полону.
Натхнення – лиш облудна пелена,
І амфора моїх спокут – бездонна.

Куди поділась пісня чарівна,
Що полонила душу безборонну?
Наситившись оманою сповна,
Караюсь неіснуючим законом.

Парнас холодна тиша обняла.
А серце закрутила зла негода.
Летить у ніч мого жалю стріла.

В долинах мрій упав туман гіркотний.
Чорніє слів і снів магічний сплав.
Митець-Сізіф під гору камінь котить…

3.
Митець-Сізіф під гору камінь котить,
Та не діжде лаврового вінця.
Поблідне від байдужості народу
Цей подвиг без початку і кінця.

Спустились вірші на низькі частоти,
А біль нестерпний до небес досяг.
Навіщо, музо, додаєш турботи –
Ведеш у рай, та все по манівцях?

Читаю у космічному палаці
Поему із даремних заклинань.
Просипався магічний шлях крізь пальці.

Вгорі – печаль, внизу – трясовина.
Скривився час губами злих паяців.
Вершина – потойбічна таїна.

4.
Вершина – потойбічна таїна.
Та впав мій ідол. Не молюсь. Не вірю.
Вкриває небо туга-сивина.
Кохання відпущу в холодній вирій.

Я мліла від отруйного вина,
Об камінь-відчай обламала мрії.
Нехай міняє муза імена,
Величний бог – тепер лиш спогад сірий.

У серці храм занедбаний стоїть.
Затихли звуки неземних рапсодій.
А молитви – лиш відгук лихоліть.

Хоч серце остудив холодний протяг,
Сонети шепочу богині вслід.
Життя поета – дивина природи…

5.
Життя поета – дивина природи.
Служіння музі – незбагненний культ.
Борюся на невидимому фронті,
Причащена гірким вином спокут.

Для мене в Елізей немає входу.
В сонети уплела пітьму п’янку.
Усі пориви серця благородні
Вмістились на осінньому листку.

Кохання відтиск із душі не стерти.
Я – голосу твого німа луна,
Красо-богине! Спалахни безсмертям!

В очах твоїх магічна глибина.
Буяє у мені вінок Евтерпи,
Мов древо правди і гріховних знань.

6.
Мов древо правди і гріховних знань,
Поезія небесна й таємнича.
А муза, ейфорійна і сумна,
Веде моїх думок тривожне віче.

Прошу, мовчи. Хай гусне тишина.
Підпалює папір гарячий відчай.
В ілюзій-віршів дорога ціна,
А фальш хитку надію покалічить.

Розбився ідол. Вилилася ртуть.
Квадрати чорні – на усіх полотнах.
В душі вітри приреченості дмуть.

Та біль в обіймах неземних мелодій
Та в марені незвіданих облуд
Цвіте натхненням і красою родить.

7.
Цвіте натхненням і красою родить
Мій сад поезій. Глянь-но, зупинись!
Розбий ланцюг моїх годин марнотних!
Над раєм відчай, мов імла, навис…

Та ні, не пожалієш ні на йоту.
Любов у серці, мов іржавий спис.
На озері душі – брудні розводи,
А очі осліпив фальшивий блиск.

Моїм коханням бавитися досить!
Втекла б із моря слів – нема човна.
Блукають вірші світом голі й босі.

В болоті цих облуд немає дна.
Та римами гримлять любовні грози,
Хоч болем буде страчена весна.

8.
Хоч болем буде страчена весна,
Я не забуду ті натхненні ночі.
До ранку солов’їний спів лунав,
Та болісну розлуку він пророчив.

Жалі скликає сум – сліпий дзвонар,
Мелодію забув мій птах співочий.
Між нами – невідомості стіна.
На вістрі каяття душа тріпоче.

Розтав міраж. Невже усе дарма?
Зів’яла в серці полум’яна ружа.
Палкої мрії збліднув діамант.

Блищать уламки-зорі у калюжах.
Я вільна, та пристанища нема.
За що мене дражнила, хитра музо?

9.
За що мене дражнила хитра музо?
А, може, ти – моє первинне «я»?
Фантомом залишися, милий друже.
Ніколи не назву твоє ім’я!

Злий генію, навіщо мучиш душу?
Повзе між рим спокусниця-змія.
Фатальної угоди не порушу.
В люстерці долі тільки тінь моя.

Чумацький Шлях завів мене у прірву.
Життя бентежне затягла нетеч.
Із серця двійника свого не вирву.

Коли ж полуда із очей спаде?
Мені богиня за любов безмірну
Дала вінок із чорних орхідей.

10.
Дала вінок із чорних орхідей –
Кохання муза повела на страту.
Душа, мов самовідданий адепт,
Незвіданим приречена страждати.

Із безлічі моїх невдалих втеч
Будуються нові сонети-грати.
Стрілу Амур замінить на картеч,
Приреченням не втомиться стріляти.

У щастя не перейдена межа.
Смиренно я прийму твою байдужість.
Не вип’ю із небесного Ковша.

Натхненням не шумить казкова мушля.
Любов у римах полягла. Прощай!
Не лаври, а печаль прийняти мушу.

11.
Не лаври, а печаль прийняти мушу.
В тумані загубився мій причал.
Нехай образа всі зірки обтрусить
У відчаю мого дірявий чан.

Цілунки змія – на душі укуси,
Мов рани від іржавого меча.
В рукописах облуд Евтерпа тужить.
Варю із віршів полиновий чай.

Забуду. Але час – поганий лікар.
Блищить жага зіницями пантер.
Тебе кохала до гіркого крику.

Разом же у безодню упадем!
Любов тепер незаймана і дика.
Вона живе усюди і ніде.

12.
Вона живе усюди і ніде –
Мелодія тужлива і ласкава.
Печаль же – то найкраща з поетес,
Шедеврами душі кохання славить.

У літери скує палкий рондель
Цих почуттів довершені октави.
Та тягнеться хмільних оман кортеж
На феєрично-болісну виставу.

Моє натхнення до кінця допий!
Розбите серце протиріччя душать.
Бо горда муза – істукан сліпий.

Пегас блукає на пожовклім лузі.
Палац бажань розсипався, мов пил.
Моя любов – святиня і спокуса.

13.
Моя любов – святиня і спокуса.
Я вип’ю сни сухого джерела.
Бо дар від музи – то важка обуза.
Для вічної путі земля мала…

Мереживо душі пітьма спаплюжить,
І сумнівів моїх в’язка смола
Прорве у небеса незримі шлюзи.
Злетить Пегас у вічність без сідла.

Парнас – моя твердиня і столиця –
Гріхом і бур’янами поросте.
Життя, немов порожня шахівниця,

Де замість шахів – сотні вічних тез.
Міняю ніжність на холодну крицю,
Самітницею ставши для людей.

14.
Самітницею ставши для людей,
Блукаю в лабіринтах задзеркалля.
Чому ти, наймиліше із сердець,
Уже не діамант, а просто камінь?

Шляхом облудним в забуття ідеш,
Та нам обом не вимолити карми –
Краси-чаклунки ми палка фортель.
Нам папороть її повік шукати.

Цілує вічність болісним тавром.
Висока мрія смутком рани солить.
У віршах муза розкладе таро.

Гарячий смак жаги – печаль і солод.
Хоч відчай множить долю на зеро,
Підкорює душа круті висоти!

МАГІСТРАЛ

Підкорює душа круті висоти,
Зреклася назавжди земних принад.
Митець-Сізіф під гору камінь котить.
Вершина – потойбічна таїна.

Життя поета – дивина природи,
Мов древо правди і гріховних знань.
Цвіте натхненням і красою родить,
Хоч болем буде страчена весна.

За що мене дражнила, хитра музо,
Дала вінок із чорних орхідей? –
Не лаври, а печаль прийняти мушу.

Вона живе усюди і ніде –
Моя любов – святиня і спокуса,
Самітницею ставши для людей.

Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

Втомилась мовчати
між зраджених Трой…

Не плачу. Готуюсь до прощі.
За все заплачу: мій ліричний герой
загинув у слово-трощі*.

Прощення нема. І надії нема.
Жорстокі рядки – мов стріли.
Я знаю, що вбила його сама.

…О, як я цього
не хотіла!

04.10.2019

Олександрі Кірій

Іще мій сад стоїть зелений досі,
Як молодий, немов моя душа.
Хоча в життя прийшла несміло осінь,
Але жовтіє листя неспіша.

Я відчуваю молодості крила
В своїх думках аж до небес лечу.
І лиш недавно у собі відкрила -
Не страшно льон змінити на парчу.

І жити так, немов твої світанки
Попереду і хвиля в ноги б’є.
І зняті з серця зради всі кайданки,
А просто щастя ще у долі є.

Антонівкою сад пропах, а віти
Схиляються донизу, до землі.
І сонечко мені ласкаво світить-
Попереду ще в ирій журавлі.
04.10.19

Г. С…
Утікаючи помалу
Від самотності нуди, –
Не помітили, як стали
Нерозлучними завжди.
Поєднала добра сила
Осамотнені життя
І неждано воскресила
В душах згаслі почуття…
03.10.19

Життя без любої – пустишка,
Буття зів`ялі комиші.
Це - над життям самим насмішка,
Як оболонка – без душі.

Живий, та в царстві мов Аїда
Ти животієш, не живеш.
Богиня мстива Немезида
Провчила карою без меж.

Постала ніч навкруг полярна,
Укривши ковдрою журби.
І сподіватися вже марно
На неба колір голубий.

І настрій липне цей так в`язко,
Немов у бурі сніговій
Життя розвіялася казка,
Як попіл втрачених надій.

4 жовтня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)