Іще обіймуться не раз
жура з журбою.
Люблю я витрачати час,
але з тобою.
Але з тобою, геній мій,
душевні рани
не залікує ще не твій герой роману.
Герой роману, міфу, мрій,
де героїня
фантасмагорії подій –
моє видіння.
Моє видіння, що летить,
у небі тане –
фата Моргана... А за мить
уже й не гляне.
Уже й не гляне, бо у нас
нема героя.
Але обіймуться не раз
жура з журбою.

06/19

Талдичив, як мантри, затято і всує
Свої уповання на краще.
Був певен, що ліпшої долі вартує,
Та доля вважала інакше.

я тебе вимріяв… я тебе виміряв довгими верстами…
синіми веснами я тебе виміняв в осеней жадібних…
я тебе виманив ночі скрижалями…
виморив ворога… вимарив снами я…
вимістив тугу словами незнаними…
висміяв мудрого… висмикнув мертвого…
вистелив капища Каїна жертвою…
я тебе вигоїв марною піснею –
небо спустилось між нами завісою...
я тебе виболів… вибілив зимами…
і відпустив тебе в тінь...
що сказав тобі?..
що я зробив тобі?.. що не зробив тобі?..

В'яли  лІта рясні спориші,
прохолодою дихала осінь.
Не жила у обіймах душі,
не плекала дощі сріблокосі.

Смутком очі тьмяніли колись,
прісні будні бродили, аж поки
пересічні шляхи не зійшлись
на крутім перехресті широкім.

Міражі, алегорії снів
розчинились у вранішніх росах.
Акварельний мольберт почуттів
окропила любов -вінценосна.

Аритмія у серці щораз,
щастя ніжності - сонцем під вії.
Не з'єднає розчулених нас
інтернетний зв'язок ненадійний.

У приваті мого забуття
для кохання відчинені двері.
Ти для мене не тільки життя,
крапля крові на білім папері.

Обмаль нам залишилося втіх,
золота мить - найвищої проби.
Із мережі дум м'ятних моїх
ти не зникнеш ніколи, любове!
2019р

Г. С...
Це не уява і не сон,
А прозвістилась правда гола, –
Два серця б’ються в унісон,
В одну єднаючи дві долі.
Тож менш “мене” й “мені” стає,
З недавніх пір, невипадково, –
Бо тільки “ми” одвічно є
Надійним свідченням любові…
23.06.19

Жив веселий щиглик в світі,
та попав в підступні сіті
якось хмурим днем улітку
і змінив гайок на клітку.

В ній зернята і водичка,
навіть свіжа є травичка,
тільки замкнені дверцята –
мало місця, де літати…

Сниться щиглику діброва
і веселка кольорова.
Ранком, лише сонце блисне,
він свою заводить пісню.

Мріє все про луг і річку,
свіжу весняну травичку.
Бачить братиків між листям
і себе у небі чистім!

Начерк

У Княжому місті ліхтар ліхтарю
Солодить купелю фонтана.
Розгойдує літо вечірню зорю, —
Палац припасує на вбрання.

У Княжому місті моргає, як цвіт,
Колесам кармінна бруківка,
Коли під’їжджає віночок століть
До парку на щедру маївку.

У Княжому місті — квітучі ряди,
Окутують звичні паркани…
Дзеркальною залою ніч шарудить,
Тендітно, мов сукня у панни.

2019

У Жори відсутні дзеркальні нейрони,
бракує емпатії... Кілька емоцій:
від їжі вдоволення, злість, оборона.
Є аспідна латка на лівому оці.

Пірат-акробат, прибиральник у тирі.
"Тіп-топ"... Не зуміє художником бути.
Малюйте такого на якорі, гирі.
Для сну - впавутинений царствений кутик.

При ньому не мрійте уголос, не плачте,
не ждіть обіцянок у випарах кави.
Він ліз щонайвище... хиталася мачта.
Нептун пожалів - залишив-таки праве...

2019

Я - вогнептах, дитина сонця,
Люблю цей світ, не вередун.
Та заздрий люд на кожнім кроці
Кричить озлоблено "Ату!".

Блукаю лезами Оккама,
Ступаючи в сліди старі.
А в спину посмішка лукава
Встромила гострі пазурі.

ВІд зла не маю оборони -
Не я один такий ашуг.
І біле, врешті,- стало чорним,
А ворогом - найкращий друг.

Виспівую у три октави,
Дарую пісню цю тобі.
А підколодна із Полтави
Під'юджує на прю сліпих.

Присів утомлено на гілці,
Із крил осипалась олжа.
У дзьобі - зірка-зоряниця:
- Беріте! Це - моя душа.

24.06.2019р.

Захотілось неквапливо
Та, маскуючись найтихше,
Смакувати довго пиво
І писати дивні вірші.
Захотілося погнатись
До отого п’єдесталу
На якім подібних натиск
Тільки кращі зупиняли.
Захотілося край могили
Поцікавитись востаннє –
Чи мене ви хоч любили
Так, як я вас всіх старанно?..
Захотілося обняти
Ту, що буде неодмінно,
Бо нема нікого в хаті,
Крім мандруючої тіні.
Захотілося погладить
Молоденьку, сірооку,
Але мріям на заваді
Постають одразу роки.
Захотілося навали
Почуттів гарячих дуже, –
Як уже не раз бувало,
За якими серце тужить…
23.06.18

1

Від хмари до хмари - драбинки хитляві.
Залізла малеча на яблуньку, явір.
До зірки не так і далеко... та сонце
розбризкало чай... і пряде з волоконця...

Індигова кішка вмиває кошатко.
Кладе забувайло стонадцяту латку.
Слимак виноградний упав на тарелю.

Ось ворог - у шибу...
Втечу чи пристрелю?

2

Цяткує фіранки шовковиця-злива.
Пишу-медитую, бо вельми вразлива.

2019

Весна прийшла у наші села,
Корова гріється весела
І бик на вигоні гуля,
Спіймати хоче журавля.

Сидить ворона на сільмазі,
Неначе беркут на Кавказі,
Лежать пацята біля клубу
І кнур очікує на любу.
1973-2009

Муха і бджола

Запитав якось комар муху:
- Чи є тут в околиці квіти?
- Щодо квітів нічого не знаю, - відповіла йому муха. - А ось смітників повнісінько.
І муха почала перераховувати комару всі навколишні смітники, на яких йому обов'язково потрібно побувати.
Полетів комар в зазначеному напрямку і зустрів по дорозі бджолу.
Я правильно лечу до смітників? - запитав він у неї.
- Смітники? Я ніде тут не зустрічала смітників, - здивувалася бджола. - Тут кругом - одні квіти!
Переклала на українську мову 24.06.19 7.31

Прочитала цю знайдену в інтернеті притчу, переклала її на українську мову і прийшов на думку такий висновок:
Помічати диво-
Красу, людей, природу –
Джерело щастя !!!
24.06.19 7.48

Чого ж ятриться так душевна рана?
І серце невигойно все болить?
Зціли мене любовію, кохана,
Хай біль тяжкий ущухне хоч на мить.

Бо він от-от, здається, душу вийме,
На інший світ нещадно зажене.
Даруй мені свої палкі обійми,
Цілунком ніжним воскреси мене.

Хай розпач мій одхлине на хвилину,
І туга люті кліщі розіжме.
У забуття порину я німе,
І щастя знову радістю прилине.

Єдина ти рятуй, о Берегине!
Розраду дай, очей ласкаву гру.
І руку протягни свою, бо гину,
Не витримаю болю і помру!

24 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Рожево яблуньки цвітуть
У батьківськім саду,
Літа, мов лебеді пливуть,
Та я сюди іду.

Іду тоді, як достига
Черешня та стара,
Що над парканом простягла
Довге своє гілля.

І поспвшаю, коли там
Запахне медом скрізь,
А груші стиглі у руках -
І повні очі сліз.

Це ностальгії та сльоза
Бринить в моїх очах.
Сюди лечу, коли зима
На буйних мчить вітрах.

Бо все тут рідне і близьке
Ще із дитячих літ,
Тому завжди кличе мене
На батьківський поріг.

2019 р.

На травичці біля річки
скачуть козенята –
після па́ші до водички
привела їх мати.

В лепесі, поміж рого́зом
бавиться малеча,
за понтонним перевозом
показався вечір.

Сонце котиться за гору,
йде відпочивати.
Козенятам у цю пору
також треба спати.

Ты близко и за морем в одночасье.
Мне плохо без...Мне без тебя никак,
Любить тебя, какое это счастье,
мой ненаглядный, искренний чудак.

Мне свет не мил, когда тебя нет рядом,
терзает ревность и гнетет тоска.
Мне, мой хороший, многого не надо -
глоток любви и сердца облака.

Объятий плед и теплый свет в оконцах.
Внутри души - воздушный мотылек,
гроздь веточки сирени, капля солнца.
В глазах отображение, как Бог!
2019р

Дитя малює світ на площині -
Будинок, сонце, квіти і дерева,
Синіє смуга неба угорі,
Уся земля - у кольорі зелена.

Омріяне - у лінії прості,
Емоції - у кольори локальні,
Іронію і помисли складні
Уписує у обриси звичайні.

Ми бачимо, де доля наша є,
Воліємо рукою дотягнутись -
Картина малюка у даль веде
І вимагає душу відгукнутись.

Її утілює у цих речах,
Указує, які вони нагальні
А обрії міняє на очах,
Які у суєті були банальні.

І що би не шукали на землі,
Яку би долю обіцяло небо,
Цінуємо, як істини святі -
Будинок, сонце, ДІТИ і дерева.
2019

Гортало місто зшитки ліхтарів,
Дерев стрибали парасольки-тіні.
Десь наше сонце ― стомлений пиріг ―
Пило собі за ширмою мартіні.

Бриніла ніч, вростала у траву.
Кульбабам очі склеїла повидлом.
Йшли світлофори строєм за криву,
Де наші зорі білі… Халамидні.

Гортало місто роздуми доріг:
Фартовий злет вагався… Чи востаннє?
Якби ж то навіть барви ти зберіг, ―
Чи це було б розміткою кохання?

2018

Пісні порозбирали на слова,
А притчі розтягли на афоризми,
І, на догоду раціоналізму,
Вичавлювали людяність з єства.

Раціональність точить, як іржа,
Усе людське руйнуючи поволі.
Зростають люди – перекотиполе,
Яким од роду людяність чужа.

Відкидає тіні сонне місто
В світлі лампооких ліхтарів.
Захід сонця вже давно згорів,
Обвугливши сквери ряснолисті.
Повний місяць над нічним вокзалом
Пестить мене променем легким.
Я не ждана тут давно ніким,
Я — примара в серці вітровалу.
В суміші бруківки і піску
Присмак остогидлого розгулля.
В гаморі прощань і безпритулля
Вип’ю каву темну і гірку.


2019

Чи Ти не бачиш? Чи Ти не чуєш?
О Боже правий! Де правота?
Чому брехливих Ти не лікуєш?
Чи вже й на Тебе є сліпота?

Чом лицемірство людьми керує7
На гори бруду нема води.
... А Бог не бачить. А Бог не чує.
Рятує інших Він від біди.

Нікчемні люди в дрібних проблемах
Хай потерпають. Хай потерплять.
Їм легше жити в сварках-дилемах,
Коли в їх душах гріхи не сплять.

А як же правда? Прокинься, Боже!
Не знищуй в серці маленький Храм...
Бог не почує. Не допоможе.
Все неістотне вирішуй сам.

Привіт - привіт, неандретальцю!!!
Ай правда, чимось навіть схожі
Ці очі в дзеркалі і пальці…
Ні, краще вже крізь огорожу
Бо ще рванемось в бійку… можем
Є кілька сот претензій нині
Сумний занадто погляд, Боже
На фоні стрічки жовто-синій…
23.06.2019.

о тягучі… медові… полином настояні дні…
щире золото кра̀дуть у скелях заховані гноми…
сонце палить сюжет на забутому кимось рядні
і злітаються зорі зустрітися на Меганомі…

позбираю у серце розкидані морем пісні…
позшиваю дитинні стежини сирими нитками…
не діждусь доки висходить хліб – і у торбу прісні
плескачі поскладаю… зайду на могилу до мами…

море скрізь… і у небі… і в мові… і в мене в очах…
все вернеться сюди – де гора як правічна пустеля…
о мій дім… діл втікає з-під ніг і спалахує стеля…
і така недоречна сльозина на солончаках…

Розлітались над лиманом
білокрилі пелікани.
Не збирають жолуді –
рибку вудять у воді!
Дзьоб у кожного з мішком,
пропливе під бережком,
не залишить навіть сліду –
все готове до обіду.
Ось такі вони гурмани –
риболови-пелікани.

Погляд зустрівся із тілом
Невтішні новини для мене
Згорбилось, нишком присіло
Час - нікудишній тренер…

Життя, воно - мінне поле
Вічно повзком, наче на фронті
Шлях нескінчений - по колу
Час заявити - годі!

Цікаво, що у сусіда?
Шпаринку беріг… самовбивця
Велике цабе… весь в діда
Час "зустрічати" Гриця…

Погляд в нікуди без тіла
О радощі першопроходця!
І підготовлено-зрілий
Час із архіву Сонця…
23.06.2019.

Руда баба, рудий дід,
Руда каша на обід,
Руді діти, руді внуки,
Не зарадить і наука.

І
Уже готова мафія нових
облич і лиць нуворишів у Раді
із пиками хирляво-молодих.
І вови ситі, і овечки раді.

Є лісапета і одне цабе,
педалі є і очмана рулює,
а ми уже очікуємо дулю
і у клітинку небо голубе.

Які миряни, то такі й пророки.
Ті самі гасла вигаслих ідей...
Все як було і буде у людей
і не клює ворона круку око.

На ладан економіка ірже,
корупції неміряної – море,
а їм усе ще, – хто кого поборе...

Гуляють королі у негліже...
Питається, – навіщо це чуже
у перспективі як і апріорі?

ІІ
Електорату все іще «ВеЗе»,
але війна не зачиняє двері.
Її реінкарнація повзе,
а шухеру немає у етері.

У Раді – тихо... В Думі – суєта!
Линяє Зе і Пу його не «мочить».
Уже немає у мішку кота,
але Європа протирає очі.

ІІІ
Розхитуємо маятник біди.
Уже на часі скасувати мову
і незагойні болячки орди
нап’ялити на голову здорову.

І цього мало! На кону піар –
живуча топоніміка Росії.
А далі буде – за один удар
перерубати вузлики Гордія.

Во славу визволителів-катів
оздобити іржаві п’єдестали
щурами тилу, рилами штабів,
які Союз тілами трамбували.

І п’ятою колоною іде
парафія конаючої ери,
очорнюючи місію ідей
у нації Шухевича-Бандери.

І фарисеї знову ожили,
і моїсеї збіглися до кучі –
очолити невидимі тили
і дочекатись видимої бучі.

О! Нащо нам такий печальний гімн?
І у команді точаться дебати, –
усе, що є, на інше поміняти
і захопити Український Дім.

О, дорогі і прези, і прем’єри,
як докучає ваша суєта:
і це не те, і місія не та...

Але зайняти кулуари мера,
осміяного вами у партері –
оце уже фатальна сміхота.

06/19

У вишиванці доля оживає,
Уміщує у хрестику усі світи,
На полотні історію лишає,
Утаємничені минулого сліди.
У вишитому – мрія, віра, воля,
Національні коди, істина свята.
На полотні – землі моєї доля
Ніби веселкою узори виклада.
У вишивці є сила родоводу,
Сакральна лінія поєднує серця,
Мелодія великого народу,
Яка оспівує дорогу до Творця.
2019

У передгроззя вишні гомонять.
Повчора чула шелестку розмову.
Тих балакух вціліло тільки п`ять.
Летіла зграя кажанів на лови.

А я стомилася від бесід, лиць,
Остуди прагла. У вишневий ґелґіт
Із дому вийшла під мечі грімниць.
Дух млоївся у зашморзі елегій.

Листочки лопотіли про мороз,
Петарди, цвяшки, гусінь, лезва, круків.
Я знаю ліки, і рецептів стос…
– І вербам – зле! – кивнула в бік прилуки.

Вщухає вітер. Зійде сонце в рань!
Літоростки впинались в горло, плечі...
Біль струменів…
Яскріла чорна твань.
Навскісний дощ тлумив камедетечу.

2015

Дідуганище я, а не мачо,
Вже такий собі - не о-го-го.
Не пишу про кохання гаряче,
Бо подумають - дядя... того.

На умі сіножпать і скотина,
Чуєш - рохка у клуні свиня?
Де пракорінь - давно павутина
(сорок років як він закуняв).

А колись - ти послухай, будь-ласка -
Ми з жоною не злазили з лож.
А тепер мартопляс - гарна казка
Із минувшини. Тямиш? Отож.

Зеленіє під грабом травиця,
Утомився, приліг в оксамит.
Захропів... а у снах - молодиця!
Сіла зверху і каже: - Привіт!.

Ну, а далі - цілує де треба,
Ста годочків, немов не було...
Та не зміг полетіли у небо -
Я й у снах напівмертве вайло.

Отака от судьбина у діда,
Не бере мене хіть в оборот.
Сна немає. Та є оковита,
Вип"ю чарку - і знов на город.

21.06.2019р.

Життя легка й спокійна течія…
Погідний штиль і вітерець над нами.
Й раптово в серці відчуваю я,
Як болю піднімається цунамі.

Стихія мов - на ста семи вітрах
Вже стоголосо виє на всі боки –
Ридання розпачу. І зносить дах.
У прірву хвиль ти падаєш глибоку.

Пікіруєш із гребеня униз,
Мов каменем у відчаї спокути.
Життя зникає раптом парадиз,
Безодню горя цю не осягнути.

…Скорботи велич. І німіє мить.
І мертвий спокій роздирає вени.
«Мелодією» Скорика звучить.
Мій Боже, маршем траурним Шопена.

О мамо, мамо! Хай несуть мене
У далеч ту, де сліз нема й кордонів!
…Лише звучить адажіо сумне
І душу рве трагічний Альбіноні.

21-22 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Ідуть трояндові дощі:
Троянди плачуть уночі
Там, де спадає краплі щем,
Твоїм
Моїм
Лунким дощем.

І на трояндовій землі
Світають сонця чималі.
Пуп’янконотний,
Як модерн,
В обіймах квітів
Новий день.

… Ідуть трояндові дощі:
Троянди мліють уночі,
Колишуть світ
Скісним дощем.
То щем…
То щем…

2017

Галактику видніше в глупу ніч,
в яку найменша зірка власне світло
безстрашніше впинає в померк, ніж
озброєна до сяйва наднова.

Бо та мигне зі світлових сторіч
сама, та й все – загасла і одквітла,
лишивши нам від мерехтливих бриж
лише слова.

А от думки свій не спиняють лет
і всесвіт через край самого себе
Чумацьким Шляхом виливає в небо
сонця гарячі крижаних планет.

Слабкі світила скручені в спіраль
утішливої катастрофи руху.

Виблискує опівночі емаль,
гамуючи усіх безодень скруху…
І хтось іде по світлу, мов посуху,
у ночі даль.

2019

О переможна і стрімка прямолінійність,
з якою в русі залишається позаду
знайома станція, де тліє точка болю!

Хоч і не хочеш – а підхоплять твою волю
доріг оглушливі чавунні водоспади,
і поїзд в даль тебе котитиме без збою.

Ось у вагоні ти і серце відірвала
від острівця того із паростю живою --
те, що за спиною, лишилося безликим.

Воно розгойдується дзвоном без’язиким,
під вітром ходить нетутешньою травою
і віддаляється із віхами і віком.

Прийшло "сьогодні" -- і «злоба довліє дневі»,
«довліють» в ньому час, тривога, люди, речі,
назустріч – товпища, базари, перегуки,

новітні станції, видовища і бруки...
В минуле дивишся, в вікно ввернувши плечі,
але навколо вже -- коліс ритмічні стуки.


2019

Голова, як у коня,
на спині її – броня,
живота сховала в крицю,
не дістанеться лисиці.
Сміло лізе уперед,
не завада й очерет.
У житті не знає страху,
наша ніндзя-черепаха.
За плечима триста років,
і мільйонів десять кроків.
Як сова, але не птаха,
мудра бабця-черепаха.

Мамо, серце моє, цілую твої долоні.
Мамо, ніжність твоя зігріває завжди мене,
І хоч час залишив білу фарбу у мене на скронях,
Я дитиною горнусь до тебе й шепочу: нехай не мине..

Не мине ось ця мить, як у сяйво обіймів пірнаю,
Не мине оця мить, коли світло із рідних очиць,
Коли стукаю в двері і в надії солодкій чекаю,
Щоб угледіти усміх найдорожчих, ріднесеньких лиць.

Мамо, щастя моє, поцілунок мощу на обличчі,
Мамо,радість моя, сяю ясно від твого тепла,
І тихенько благаю у ікон,що стоять на полицях:
Божа Мати, прошу, щоб матуся ще довго жила...

Ні, не з історії я знаю
Ту найстрашнішу поки що із воєн.
Самому довелося бачить,
Як вели колони наших бранців,
Як ніс Дунаєць у Дніпро кров юдеїв,
Як начебто в качину зграю,
Регочучи фашисти цілились
В парашутистів на Букринськім плацдармі...
Гиркотню, що найчастіш вночі лунала
Перекликаючись із гавкотом вівчарок,
Тоді вважав я за німецьку мову...
Відки ж було мені малому знати,
Що є також і мова Гете, Шіллера чи Гайне?
Неоплатний борг, Німеччино, ти платиш.
Чимало осколків повиймала з плином часу,
Але один так і лишився назавжди побіля серця...
...Вершники у касках і на конях,
Що зроду-віку не бачили в нашім селі,
У вакуацію нас виганяли з хат.
Наче вівці, брели ми курним шляхом,
Не знаючи, куди й навіщо.
Обабіч з гуркотом неслись мотоциклісти.
На руках у матері - ще менший од мене брат.
Я клуночок несу з харчами.
Од утоми й спеки от-от впаду.
Раптом спинивсь мотоцикліст
І жестом наказав сідать в коляску.
Недовго, щоправда, там ми спочивали.
Благодійника спинили криком.
І знову опинились ми в колоні...
...Час повиймав чимало осколків з пам’яті.
Та й досі ношу побіля серця один:
Печальні очі мотоцикліста того,
Цукерку, що він дав тоді мені ...

У клініці обслизли шиби, двері.
Лікує Дуремар до забуття.
Повзе піявство... Мокро на папері.
Холоне цапом варена кутя.

Смарагди мавка міряла - ще млосна,
намисто полетіло у спориш.
Сова мовчить, сіріють ветхі кросна.
Хоч нутрію, дурисвіте, облиш!

План вівісекцій виконав, тарані
насушено на три зими... чи й сім.
Стило тупіє в заростях герані.
Бубнієш: "...догодив нарешті всім...".

Ти ж римував і марив... І хотілось
творити, як жар-птиця - серед гав.
На лисині краплисто, холод-тілом,
розпух - кульбабок напхано - рукав.

Позеленіли допотопні шприци,
пацьорки на халаті - у смолі.
Кустуриця запрошує - на принца.
"...ти найсмішніший..." - шерхотять кулі.

Ланцем на повітрулечці - магніти.
Куди гротескні нотки тут подіти?


2019

Бреду під парасолею... Куди? Для чого?
У скільки повернусь? Під   ранок, чи вночі?
І хто чекатиме з фіалками за рогом
серпанкової мли? Постійно йдуть дощі...
Купальні, нескінченні, мжичка і кучасті,
дрібні, холодні, грозові, як із відра,
колючі, крижані, сліпі, грибні, смугасті,
туманні, обложні - пригнічена хандра.
Плющем  зажури оповито все довкола.
Негода нищить днів зелений палантин,
міняє на корицю. Вітру баркарола -
мелодія тужлива вересневих днин
лунає в небі. Непроглядна авансцена,
гучними оплесками на даху - аншлаг!
Із антикварних спогадів душі щоденно
я пил не струшую, дощ срібний на губах.
2019р

Десь від річки доноситься пісня дівоча,
Гарно так, що і зорі заслухались, мабуть,
Її чути усім аж до темної ночі,
То дарма, що співачкам раненько вставати.

Братися вже до праці дівчатонькам треба,
Бо роботи в селі ж то завжди вистачає,
Слід подбать про родину і дім та про себе,
Ну, а поки що пісня вкраїнська лунає.

2019 р.

Лиш одній красуні не належу,
Жменя їх. А, може, трохи більш.
Глупа ніч. Волають діви: - Лежень!
П'ять хвилин без "праці" вже лежиш!

Гострі ребра мацає мадонна,
Після неї ' п'ю щодня бромід.
Для Ерота вік - не перепона,
Тільки ж я не молодик, а дід!

Став уже від любощів шкелетом,
До хребта прилипла впала грудь.
Може, я намазаний їм медом?
Досі не збагну - у чому суть.

О, моя голубко! Ну ж бо - охни!
Бач який у нас шурум-бурум!
Утішати - це мій хрест голгофний,
З молодиць знімаю сум-журу.

Та з'явилась раптом підла вада,
Не буває щастя без біди:
Утекли із ліжка потерчата,
Всох стручок у діда назавжди.

Навіть пес - і той мене покинув,
Швендяє Рябко не знаю де.
Відтепер ночами сплю спокійно,
А на пузі сало вже росте.

20.06.2019 р.

Відпочинок

Ловелас я не дурний -
стриб!- у ліф газдині.
Там у неї "кавуни"
Та "солодкі дині".

Там у неї - суща блаж,
Апогей нірвани.
Стогне мавка: - Досить! Ляж,
Гаспид окаянний.

Торс опуклий не тряси,
Бо розвалиш ліжко!
Я вже вибилася з сил,
Бач, трясуться жижки?

А в сусідів - бійка, шум,
Шлюб у лихоманці.
Я ж кохану бережу
Від тяжкої праці.

Зліз із ерогенних зон,
Відпочити треба.
- П'ять хвилин даю на сон,
Потім - знов у небо...

20.06.2019 р.

Г. С...
Там, де липу пестять клени
Стовбурами, як грудьми, –
Зустрічаємось щоденно
Потаємно влітку ми.
Щоб закінчити розмову,
Розпочату навесні, –
Ти не хочеш знову й знову
“Так” сказати або “Ні”.
Я уже боюсь, що літо
Швидкоплинно промайне
І уважний хтось помітить
Невеселого мене
Біля липи, поміж кленів,
Під твоїми ворітьми, –
Де не можемо смиренно
“Так” чи “ні” сказати ми…
21.06.19

Г. С...
Затихнув скрізь пташиний щебет
І спала денна духота, –
І тільки згадкою про тебе
Цілунок стигне на вустах.
Прилип до них, як лист медяний,
І не злітає попри час, –
Адже ще в мороці туманнім
Ми розпрощалися нараз.
Але коротка, як відлунок,
Розлуки буде тужна мить,
Якщо уранці твій цілунок
Не хочу стерти я, ні змить…
20.06.19

Житнім полем, ніби пан,
понад самим краєм,
на прогулянку фазан
важно виступає.

Крила в боки він упер,
хвіст на вітрі в’ється –
як носій нових манер,
так йому здається.

Задирає дзьоб фазан
з самого світання –
не попав би у казан,
скоро полювання!

Із вітром нині доля розмовляла,
Питала, а кому вона потрібна,
Її узяти думає немало,
Але отримає людина гідна.
Єдина - з небайдужою душею,
Яка бажає істині служити
І не торгує совістю своєю,
Аби у сяйві золота пожити.
Яка палає, щоби освітити
Надії, мрії і нову дорогу,
Яка живе, аби добро творити,
Як є біда, іде на допомогу.
Її шляхи я б рушником стелила,
Веселкою єднала водограї,
Аби собі людина підкорила,
Дитиною жадані небокраї.
2019

Влетіла скабкою в мізки - і нию гостро.
Я на оціночній межі - Діана Шоста.
Тому вдивлявся...
У мій причт пішов сміливо.
Вітряк хитався-шарудів...
Трамбуєш мливо.

Зелена зграйка горобців - у пива келих.
Забудь мене, на чистотіл повалиш Еллу.

На скибу маж словесний джем.
Таки пульсую?
Про шану мріяти мою - даремно-всує.

Поспівчуваю, лицемір хотів любові.
Такі влучання - в молоко - безособові.

Не отрій мажу, полуниць вродило рясно.
Змія пригрілася на пні, червоні ясна.
Мисткий вужака вишивав кошулі, сукні.
Біжу - блискуча, пломінка - між кіз і трутнів.


2019

І
Віко посіпується. Гортань
випорожняється тишею. Європейські міста
здоганяють дне одне на станціях. Запах мила
не дає нагулятись джунглями непомітними ворогам.
Там не уникнути білих плям
упослідженій мапі, де туфля твоя ступила.

В горлі свербить. Подорожній жадає пить.
Діти, варті, щоб їх лупить,
верещать у дворі, як різані. Зо годину
віко посіпується. З-за колон, утім,
невідомо хто, та об’явиться. Навіть на самоті,
навіть вві сні ви вгадуєте людину.

І збирається, мовби плювок, уряди-годи:
"Дай папір, чорнило мені, а сам іди
геть!" І віко посіпується. Слабини у голосівці
опостінь (буцім моляться) є промоцією осмут.
Остаточно заплутавшись, звивин жмут
виявляє себе в незнайомій кімнаті в знайомім місці.

ІІ
Одинак у пустелі, ти чуєш голос. Ти
хапаєш фотоапарат, налаштовуєш об'єктив.
Ба – темніє. Посидь, не збавляй надії
говіркого, привітного мимохідь
писка мавпочки, радої плигма з віт
пальми та в люди, зі її таланом повії.

Ліпше на пароплаві, з хитавицями хвиль, але
учасником географії, блавату, без дефіле
історії – цього лепу, корости суші.
Ліпше Гренландію скородити у журбі
лижвами, залишаючи по собі
айсберги і тюленів туші.

Абетка застерігає тебе
відхилятися від мети – пункту "Б".
Там вороні не стати вороном – зась незграбі;
чути псюк двірних, злаки у бур'яні;
там, що шкурами звірини кушнір,
офіцери Генштабу орудують ржавчиною на мапі.

ІІІ
Тридцять сім літ я дивлюсь в огонь.
Віко посіпується. Пори долонь
роз’їдаються потом. Полісмен бере документи,
пропадає в сусідній кімнаті. Зведений швидкуруч
обеліск кінчається нехотя серед туч,
як удар по Евкліду, як слід комети.

Ніч; вечері в пандан, ремствуєш на талан,
сам собі бидло, сам посивілий пан.
Вобла лежить упоперек крупнуватого кеглю речень
про виверження вулкану зо кілько діб
в біса де, далебі, – у чужій воді,
упершись хвостом в "Заборони" і "Звід обмежень".

Я розумію тільки дзуміння мух
зі східденних базарів! Переводячи дух
на готельному ґанку, буцім рибина в сіті,
подорожній хапає ротом тубільний дим:
ниючий біль, убивчий на цім, й на тім
дошкулятиме світі.

IV
"Де це?" – питає, вкоськавши вихори набакир,
племінник. І, пальцем гортаючи складки гір,
"Онде" – тиця племінниця. Порипують каруселі
у старім саду. На столі букет
фіалок. Сонце сліпить паркет.
Зі вітальні лунають пасажі віолончелі.

Місяць над плоскогір’ям, і ніч ясна.
Від валуна відособилась тінь слона.
Серебро ручая радує мудрагеля.
В самітнім помешканні простиню
жмакає біле(смагляве) і просто ню –
малево не одного пензля.

Навесні риється у багні муравель-трудар,
не загається грак, прочого роду твар;
листя ховає покруч галузі після звихів.
Восени яструб дає круги
над обійстями, лічить курчат. І на плечах слуги
теліпається білий піджак сагибів...

V
Здало напучує слово? То натякніть –
чи стачає наріч? І був хлопчик? І кілько лід
має бовтатись в склянці, щоб спинити Титанік
мислив? Що каже ціле, щодо частиць?
Що з’ясує, нарешті, при виді птиць
в акваріумі ботанік?

Тепер уявім собі цілковитою пустоту.
Місце без часу. Властиво, повітря. В ту,
у иншу – і тут – навкидь, сторону. Ич, не дірка –
Мекка – кисневі, водневі звідусіль.
І щодень тремтить у ній від зусиль
усамітнене віко.

Це вам – нотатки натураліста. За-
писки натураліста. Капаючи, сльоза
падає в вакуумі, вільна від сил тяжіння.
Вічнозелене і невропагінне, учувши жжу
це-це майбутнього, я дрижу,
уп'явшись нігтями в своє коріння.







----------------

Мовчу як тінь після дощу
Вчорашнє вкопую
І згоден вже на нічию
Думками пробую…
Усі живі біля ставка
Соми підплигують
А липень жарить… близько ста
Мовчу відлигою…
20.06.2019.

Ми по війні ще грали у війну.
Корів і кіз напризволяще кинувши,
Ми лізли в доти, кидали гранати,
Сходилися в рукопашну,
Коли набоїв бракувало...
Пекли картоплю.
Поруч дозрівали міни...
...Не всі ми повернулися з тих воєн.
Порожні рукави в моїх однолітків.
З милицями мовби й народились.
Ми по війні ще грали у війну.
Ми грали у «німців» і «червоних».
Слабосилий, я завжди був «німцем».
Ще й досі крає серце та несправедливість:
Ну, який я в біса «німець»,
Коли фашисти ставили мене під клуню,
Автомат строчив над головою...
Хлоп’яча та несправедливість
Вкарбувалась у пам’ять дужче,
Ніж пошуки картоплі у землі задублій,
Ніж сколоті стернею ноги чи недосяжний хліб...
Так я зненавидів війну вдруге...

P.S.
...Не грався у війну з синами.
Стачило тої, що поглумилась над дитинством.