Рідний дім - ти, Україно,
Хто живе, хто народився,
І з тобою поріднився,
То вже мабуть, на роки,
З тобою зв'язані стежки.
Як мріють всі про процвітання,
Про силу, міць – без коливання,
Про те, що будеш, як колись,
Своєю велич'ю гордитись.
Потрібні всіх порозуміння,
Для кого рідна Україна ,
Бо вона, мабудь як дитя,
Яке, від кожного чека,
Поваги, ласки, допомоги,
Щоб не залишилось тривоги… 2009
На фото – мій малюнок.

Із Анни Ахматової (1889-1966)

В Кремлі не йде життя – Петро це певно знав,
там звірства древнього іще кишать мікроби;
Бориса дикий страх і всіх Іванів злоби,
і самозванців чвань, і брак народних прав.

(2015)

Мій любий, Ви, певно, забули, що я вже чужа й вже ніколи до Вас не прийду.
Відтоді, як це зрозуміла, ніколи Ваш дім не здавався таким ще великим...
Та третя зозуля з моєї старої верби знов мені накувала біду.
Була вона дуже самотня, німа, її голос тремтів і зривався до крику.

А Ви все мовчали. Й охрипла від крику вже й друга зозуля моя на вербі.
І перша навіки замовкла, знесилена цоканням стомлених ходиків кволих.
Я Вам залишаю на згадку ім'я своє на підвіконні і осінь. Собі ж -
Дощі у волоссі й обіцянку не озиратись та не повертатись ніколи.

В зелені з`єднані золото й просинь.
Серпень! Цей місяць хворіє на осінь.
Осінь стрілою крізь серпень летить:
плаче - болить.

Вмите росою, туманом повите,
прийде замріяне бабине літо.
Осінь струною у небі дзвенить:
плаче - болить.

Ось і дощі! Горобиної ночі
як і закрию я стомлені очі,
спати не буду, бо серце не спить:
плаче - болить.

Знаю: однині й навіки зі мною
осінь - стрілою, струною, сльозою.
Світу не бачу! Забути на мить!
Плачу. Болить.

2000

Накотяться хвилі душевні з таємних глибин
І м’яко затихнуть, впадаючи в лагідну сутінь.
Народжена ніжність, фарбована в аквамарин,
Плете візерунки на чорній кримпленовій сукні.

Зариюсь щокою у гриву розпущених кіс…
Вдихну аромати п’янкої знемоги парфума.
Незримо відпустить страховки таємної трос.
Ми разом. Удвох. Ми кохаємо. От і вся дума.

Чарує японське в розкосих і темних очах
І усмішка в рисах тонких пустотливо блукає…
В пітьмі накриваю своїм поцілунком уста,
Продовжити муку солодку ще трохи бажаю…

Я весь розчиняюсь в тобі. В насолоді тону.
Уміло веду у чутливому танці прелюдій.
Із місячним променем лину у казку ясну,
І стукає серце, мов залпи гарматні, у грудях.

Рука ніжно гладить плече і по спині веде,
А ти пригортаєшся міцно і стогнеш в обіймах.
Було це давно. Та мені все на згадку іде
Парфум «Може бути» і застібка сукні надійна…

2019

Місяць-серп бере у руки нічка,
Буде зорі в темнім небі жати,
Ще палають ясно зоресвічки,
Та пора світанок сповивати.

Вже ранкова сонячна заграва
Світ до себе ніжно пригортає.
Доторкнусь до неї шанобливо:
Світло наші душі сповиває...

Сніп рожевий зорей світоясних,
Хай угледить ясночолий ранок -
Сяєво думок, надій прекрасних
Золотитиме оселі ґанок.

Я іду, обтяжений роками,
Втомлено радіючи життю, –
І щораз дивуюся без тями
Кожному новому відкриттю.
Скільки їх, неждано й безупинно,
Видимими робиться мені
В час оцей, коли роки повинні
Погасити тліючі вогні
Нещодавніх сподівань і прагнень
Новизни і добрості подій, –
Та нове приваблює і тягне,
І лише прискорює хід мій.
14.08.19

Коли кордони розривали Україну,
єдиний розділяючи народ,
з громади за́вжди піднімалася людина
і рятувала від лихих негод.

За нею йшли вперед, їй вірили, бо знали,
що Україна в нас – на всіх одна,
що той, якого люди більшістю обрали,
встановить мир, і відійде війна!

Чи то у княжий час, за ге́тьманства чи панства,
чи то в роки імперій, орд чи рад –
з народу за́вжди справжній лицар піднімався,
щоб повернути незалежний лад.

Нерідко гинули в борні святі герої,
та нашу пам’ять не розбити вщент!
І на фундаменті історії старої
постав наш Український Президент!
_______________________________
Приспів:

Президент України –
наша гідність і слава!
Перше слово країни
і обличчя держави.

Хай лунатиме за́вжди
вільний голос людини!
Є апостолом правди –
Президент України!
_______________________________

Не раз останньою надію обирали,
коли планета гинула в диму.
Все ж, незалежність ми без воєн відстояли,
свободу всю довіривши йому.

Нас до майбутніх ер ведуть далекі гони
по українських вистиглих житах.
Йому вручив Господь ключі для охорони –
тризубий герб і синьо-жовтий стяг!

Бо доля нації робити і творити
історію сьогодні й повсякчас,
а Президент хай вознесе молитви
за нашу Україну і за нас!
_______________________________
Приспів.

12 вересня 1999 р., Богдани́

Коли не шукаєш - не знайдеш тоді.
Ніхто не озветься на біль і поразку.
В чужім пересерді, в байдужій юрбі
у саван закутати долю не важко.

Без скиглення, смутку пустих нарікань,
усіх не вини ти в своїх долепадах.
Зри в корінь падіння, розверзлася твань
у власних руках твоїх сонця лампада.

Ти справжня основа усіх своїх бід
і не виправдовуй себе перед небом.
Упав, то вставай йди крізь полум'я, лід,
жахи поборов - все залежить від тебе.

Натер мозолі, чи жага дістає -
шукай джерела, святість, мудрість у слові.
Роздай щедро Данкове серце своє
добру, милосердю, нідії, любові.

Не стій на краю, в пеклі світла нема,
униз не дивися тримайся за погляд.
Відкрий очі світу - прийшов недарма,
життя діаманти знаходяться поряд.

Ти здатен здолати усе, навіть - смерть!
Підняти вершину зусиллями волі.
Та смертній людині не скориться твердь.
Ій Богом не стати, ніколи, ніколи!
2019р

Відчинивши місячне віконце
і тумани випивши до дна,
відкусила ніч окраєць сонця.
Народилась зірочка одна,
а за нею інші покотились –
запалили весь Чумацький Шлях,
а поодинокі засвітились,
як волошки в росяних полях.
Відлетіла пісня солов’їна,
розлилась між небом і селом.
Спи, моя пташина Україно,
я до тебе пригорнусь чолом…

15 березня 1988 р., Київ

Ластівка впала з неба
Десь за оті кущі...
Не знаю, чи жити треба
Отак навпростець, мерщій.
Вітер волоссям хапати,
Спраглі шукати вуста,
А по ночах рахувати
Рудих слоненят до ста.
Не знаю, чи правильно?..мрію
Ховаю в своїх зіницях:
Від чого і хто радіє
Кому і яка різниця?
Долоня в долоні тепла,
Сонце цілує в носи...
Щастя своє кришталеве
Не відпускай, неси.
Там, у кутку, під ковдрою,
Дрімає ведмедик Тедді.
І снить се: ласують медом
Друзі його ведмеді.
До грудня він так побачить
Чимало чудових снів,
Допоки його не збудить
Веселий різдвяний спів.
Та літа ще так багато,
Як яблук в сільських садах,
І буде воно достигати
Ластовинням на наших носах!

Тане морена...
Музика дивна.
Ти, мов струна.
Я неземна, я навіжена
Дивна, скажена.
Твоя. Одна.

Ти зовсім близько.
Я відчуваю
Вірші до тебе, музику, сни...
Я відчуваю сонце в кишенях
А що відчуваєш
Ти?

Гаряче, гаряче...
Літо палає
А на душі непідкорене небо!
Лине голубка... ластівка вільна...
Пристрасна чайка...
Лину до тебе!

Не прокидайся, не зупиняйся...
Сон чи не сон не зважай.
Це не мине, я не вірю. Ніколи.
Синій метелик...
Трави довкола.
Райдуга і водограй...

22.08.19

В думах сиджу на високій скалі.
Чому так важко на серці мені?
Як розрадить, де радість знайти?
Щось мені каже:- Скоріше злети!

“Вітер легенький мене підхопи”!
Серце завмерло, злякавсь висоти.
Лину у простір, ніби я птах.
Божу молитву тримав я в руках.

Молюся, признав каяття.
Просив у Бога продовжить життя.
Щоб мене скоріш приземлив:
Боже, прости мене, що я згрішив.

Та вітер мене до хмар підняв,
А я усе дужче руками махав.
Майнули внизу поля й ліси,
Такої в житті я не бачив краси.

Цього не бачив як пішки ходив?
Хто моє серце байдужим зробив?
Це ж Україна! Це радість моя!
В небі шугають вітер і я.

Аж он я бачу чорніє байрак.
Там у байраках, там щось не так.
Ніби веселка в росі виграє,
Там ніби сонце, що вранці встає.

Злинув до низу як ворон, як грак.
На межі опустивсь, де поле й байрак.
Схили байраку терном зросли,
В терні дівчина земної краси.

Хто ти, дівчино, де хата твоя?
Як ти попала у терни сама?
Квітковий віночок добре зів'яв,
А смужки барвисті вітер зірвав.

Ти така гарна, така красна.
Чому у тернах застряла коса?
Чому ти не в полі там, де квітки,
А в кущах, там колючки?

Мати моя - ненька Вкраїна.
Доля я ваша, з обличчя – людини.
Не можу зустріти героїв - братів,
Що мене боронили сотні віків.

Тепер зосталась, немов сирота,
Людям на очі зійшла сліпота.
Знати не хочуть, що вони в біді,
Мені залишили терни одні.

Люди забули своїх богів,
Добре шанують своїх ворогів.
Клич мій не чують, не бачать мене .
Бачать в собі вони тільки себе.

Моя домівка - квітучі лани,
Шумні діброви, широкі степи.
Сивий Дніпр, річки і пруди,
Гаї калинові, вишневі сади.

Там де плугар з піснею йде,
Воїн дитину за руку веде.
Там, де в домівках щаслива сім'я.
Я ваша доля, і там житиму я.

Якщо не вчора, не сьогодні -
тоді колИ ще?

...Зненацька виринув з безодні,
на смуток ближче.
Душа тремтить
шалено-рвійно:
чи в рай, чи в пекло.

- Привіт!
- Привіт...

...Живи спокійно.
Я вже далеко.

20.08.2019

Де двоє там рада, де третя, там зрада.
Знайшлося б корито, а свині знайдуться.
Вродилася квітка - душиця, відрада,
та гичкою, рястом до сонечка пнуся.
----------------------------------------
Знов у самітню тишу кутаю гріхи,
ще небеса втрачати не готова.
Думки ядушливі, настирні реп'яхи -
не відчепитися від них. Полова!

Ні Богу свічечка, ні чорту кочерга,
десь поміж двох вогнів посередині.
Холодним протягом по килиму нудьга
цілує п'ятки ніг душі віднині.

Чому чужу біду руками розведу -
свою не прикладу і до стигматів?
Життя, мабуть, ще не навчило у саду
на ті ж граблі щораз не наступати.

Ходила потай до криниці без відра,
та в решеті водиці не наносиш.
Солодкий плід не вродить яблуня стара,
хоч, як її не напували б роси.

Та я рубаю гілку на якій сиджу.
За солод ночі, дні гіркі надходять.
Зима скінчилася, рушаю за межу,
де світ новий ясним барвінком сходить.
2019р

Із Ігоря Сєверяніна (1887-1941)

Той уряд, що нацьковує цензуру
на мислячих, - повинен впасти вмент, -
отак, як виставляю я цезуру,
щоб владу відокремити ущент.

Якщо ж суспільство нехтує огидно
пригнічуванням геніїв своїх -
воно такого уряду і гідне,
й повік йому спокутувати гріх!

(2019)

Єгорові Кабаненку, моєм удідусеві

Ця посмішка сільського дідуся
І пишновуса, і весела й щира.
З-під картуза душа відкрита вся
І сині очі, що сама довіра.

Сидить в метро, зіпершись на ціпок,
Міцна статура, вузлуваті пучки.
У кошику старенький рушничок
Ховає подарунки для онучки.

Бабусині тепленькі пиріжки,
І молочко, і яйця, трохи сиру.
У пляшці свіжозібрані вершки
Везе маленькій у міську квартиру.

Дідусь сидить, за ним же цілий світ
Голодомору, воєн, перемоги.
Та сила є у вісімдесят літ,
Хоч пів-Європи проходили ноги.

У кітелі старому, що з плеча
Чужого, бо йому затісно трішки.
Штани в лампасах — бідності печать
На дідусеві, що неначе з книжки

Зійшов сюди, а болі і жалі
Зостались там, в далекому минулім.
А на обличчі, наче на землі,
Прооране роками не заснуло.

У посмішці відбилася душа —
Води краплина, мовби із джерельця.
І так привітно пити із ковша
Душі святої, золотого серця.

Повертаються тіні, голосить луна,
сірі звірі збираються по́ночі,
десь у лісі думок є стежинка одна,
по якій ти шукатимеш помочі.

З купки попелу Фенікс зорею злетить –
несподівано Божою іскрою –
ти усе зрозумієш на деяку мить,
мов молитвою станеш розкритою.

Ти оціниш цю мить понад міру життя,
ти зіллєшся, мов золото з променем,
ти питатимеш по́тім: "Це я, чи не я?"
і народишся вдруге за спомином.

2 серпня 2001 р., Богдани́

Чи долею обом так суджено?
Як довго буде це тривать?
Вона – заміжня, він – одружений…
Під ними вже горить… трава.

Життя усе – неначе танго їм.
А він рвучкий, вона – легка.
Сплелися пристрастю останньою…
І закипає океан.

Немов нога ступає голая
У смерч роздмуханих вугіль.
Й спалахує раптово полум`я
В очах в обох – жагучий хміль

Відлунює солодким стогоном…
І світ немов навколо щез.
Зіниці голубіють вогником,
Ним прискають аж до небес!

21 серпня 7527р. (Від Трипілля) (2019)

Осінній перший дощ... І наче
Нема ні смутку, ні війни...
І бідна мати не заплаче
Над тим, хто землю боронив,

Хто не повернеться ніколи,
Неначе сонячне тепло...
Немов одквітла матіола,
Цей споконвічний епілог,

Прописаний каламом долі,
Квітчає небо пелюстка-
ми... Перший дощ, осінньо-кволий,
Сльозою матері стіка...


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Св. №119082108904

Шукаю мотивацію у морі суєти,
Енергію на дріб'язкове витрачаю,
Але удачею сіяє небо не мені,
У землю дивлюся, її не помічаю.

Втішаюся синицею малою у руках,
Мету досягнуто і маю почивати,
Але у небі високо літає синій птах,
А я добуте не бажаю утрачати.

Коли угору очі від земного відірву,
Погляну на зорю обвиту таїною,
І у політ за птахом свою мрію відпущу,
То подолаю мури зведені журою.

Лишаючи позаду марноту і суєту,
Я відкриваю обрії нові у долі.
І як у дії подолаю першу висоту,
Отримаю у подарунок крила волі.
2019

Сторінку і вогонь, колосся і жнива,
секири лезво і утятий волос –
Бог береже усе; а над усе – слова
любови і прощень, як власний голос.

В них б’ється рваний пульс і чути кости хруст,
і заступ гупотить; розмірні, глухуваті,
бо це життя – одне, вони зі смертних уст
виразніше звучать, ніж у надсвітній ваті.

О, Величе Душі, – уклін через моря,
за те, що їх знайшла: тобі і праху жменьці,
що спить у цій землі, гординь-поневірянь
пронісши мови дар в німоті уселенській.

-----------------

Вві сні кричав. Шептала жінка: - Годі!
Та скільки ж можна! Господи, прости!
...юдоль печалі снилася усоте -
Шеренга трун, могильних ям, хрестів.

Кацап - не друг, а шкуродер безжальний,
Ординець лютий, а не добрий гість.
Брати мої розтерзані стогнали,
Гриміло в небасах: - За нас помстись!

Тече у венах кислота безсилля,
Здригається від муки плоть слаба.
Бо я - без ніг! Понівечено крила!
Зосталася лиш рисяча злоба.

Сідає сонце за червоні маки,
Дружина шепче: - Муже мій, засни...
Я у бою. Зубами рву горлянки,
Не справжній, а уявній кацапні.

21.08.2019 р.

(За мотивами телесеріалу «Величне століття»)

Кущі, каміння, квіти, друзі
застерігали: ти не йди!!!
Благання чулись не байдужі:
Не наближайся до біди!!!
Відсторонити, захистити
Всі намагалися його:
ВІН – їх надія й має жити!
Та не судилося того!

Не врятуватися від долі!
Та ще й закляті вороги:
Підступні кроки їх поволі
здійснити задуми змогли!
Безвинна жертва заколоту
покинула брехливий світ!
Тим, хто здійснив брудну роботу,
Тримати перед Богом звіт!

Історія часів минулих…
Лежить на ній кривавий слід,
Що й загартованих розчулить,
Хоча пройшло немало літ.
Перегортаючи сторінку,
Забути хочеться сумне.
Позбутися поганих вчинків
І зло, дасть Бог, нас обмине!

21.08.2019
Свидетельство о публикации №119082103669

Озеро.
Човен.
Глибока вода.
Біле латаття
пливе в серпанку.
Сонце розсохлось,
за світ загляда,
обрієм зрізане, ніби рубанком.

З берегу вільхи, мов діви старі,
глянуть у воду – і знов одсахнуться,
їх сережки при осінній порі
з блиском дешевим…
і не́ продаються.

В їхніх верхів’ях живуть голуби,
й тиша повітрям тонесенько дише…
Лебідь зірве́ її з висі – в глибінь
й біле, як лілії, пір’я облишить.

Дробом свинцевим уражено дух,
щастя забито з чиєїсь рушниці!,
літо летить, мов розстріляний пух,
падає, падає в лапи до вбивці…

Як заповідно буває без нас,
риба нелякана в озері грає.
Опісля битв
переможений час
разом з птахами
і нами
вмирає.

22–23 серпня 1994 р., Богдани́

Він добре зна: не здатен я на помсту.
З його шляху камінчик кожен підберу,
Аби котримсь він не пожбурив потім.
Що жодним словом я не прохоплюсь,
Коли, бува, спитають: «Хто він?»
«Довідайтесь самі»,- скажу натомість.
Та помсти все ж уникнуть не вдається,
Коли його на місце ставить доведеться.
Всім арсеналом починає мстить:
Слух несусвітній потайки розносить,
Щоранку до начальства із доносом мчить...
...Та знаю – це допоти, допоки не настане мить,
Як обійтись без мене він ніяк не зможе.
Віддам тоді свій присуд крижаний:
«Звертайсь до тих, кому ще не нашкодив.
А я збиратиму камінчик кожний».

В групі цій обожнюють любов,
Хай не справжню - та з ліричних віршів.
Почитав - розплакався, їй бо!
Бо чутливий, серце вельми ніжне.

План такий: сідай на табурет,
Умикай комп'ютера-шайтана.
Тортик в зуби - й хутко в інтернет,
В купелі сльозавій приймеш ванну.

Кожен в групі у страшній біді,
Так горюють, аж діймають зляки.
Крекчуть від розпуки молоді,
Підвивають у літах панянки.

Я, сестриці, хоч і не аед -
Розбираюсь у ревучім хорі:
У мужів сльоза - гречаний мед,
А у мавок світла, аж прозора.

Виплакав і горе, і біду,
Млость пощезла, із журбою квити.
Голова звільнилася від дум,
Настрій пречудесний! Буду жити!

21.08.2019 р.

Не кличу темні ночі -
самі приходять нині.
Лякають поторочі,
але світанки сині
знов розганяють хмари,
і огортають душу.
Не тільки про стожари -
про біль писати мушу.
Очей не затуляла
від смутку і утрати,
а розправляла крила,
коли  вели на страту.
Збирала на обніжках
своєї долі зерня.
З роси, сльози у віршах
черпала  я натхнення.
Не відокремить зливи  
від серця, неба, поля.
Таке життя мінливе -
ясне і сивочоле!
В нім смерть  і воскресіння
несуть бурхливі води.
Ніщо без потрясіння
на цій землі не вродить!
2019р

Іду,
ледь стримуючи шал,
по влучно зламаній прямій,
яка окреслює квартал
моєю тінню, а у ній –
пітьма,
в якій сховавсь крутій,
що всі прямі усіх надій
зламав уранці крадькома.

Я вдень
цього не зрозумів.
Я хихотів у точці мрій,
у точці сходу нульовій,
в день ідучи, не як у бій
за сонце в висі голубій,
а як на свято гультяїв
у зоні штучно світловій.

Це штучне світло –
диво з див
для всіх окреслених дворів
кварталу, де будь-хто чужий –
а як сміхун, то й поготів! –
згасити сяйво може вмить,
перетворивши в хуторів
кавалки хмарочосів нить,
що вже шибками лиш горить.

І враз у вечоровій млі
ізникне почуття широт,
а семафори й ліхтарі
новий квартальний поворот
для вулиць вкажуть і вітрів.

Втім, не вітрів, а протягів,
які вертаються туди
в юрмі квартальних сміхунів,
де починаються сліди
моєї тіні, а з боків –
ізнов ні вулиць,
ні вогнів…

2019

Із Василя Олександрівського (1897-1934)

Біле розложисте поле,
віхи край довгих доріг;
серце від смутку та болю
я захистити не міг.

Млиста негода злоститься...
Скільки триватиме це?
Чорна загострена птиця
креслить у вітрі кільце...

Русе блідава! Де саме
норов захований твій,
поза якими лісами
піниться буйства напій?

Хто у диявольській требі
п’яну тебе вколисав?
Світлої усмішки в тебе
зроду я ще не вбачав...

Крізь напівморок неволі
я тільки й бачити міг:
біле розложисте поле,
віхи край довгих доріг...

(2019)

Я для кошерних гоїв, мов шпичак,
Бо наскрізь бачу їх гендлярську вдачу.
Малеча перестрибує рівчак,
А хохлачок через державу скаче.

З м'ясцем-сальцем на ярмарок спішить,
Ярмолку й пейса бгаючи під шапку.
Відкрийся, друже! Скинь тягар з душі!
Вдягни на день хоча би вишиванку.

Одказує: - Судить мене не вам!
Я маю право теж на теплу ванну!
Як буде зиск - продамся ворогам
І чужину розхвалювати стану.

З кацапом воювати годі! Мир!
Пора дружити. Честь і гідність - плата.
З нас двох я - чесний. Ти ж бо - лицемір,
Слова гарячі - циніка бравада.

І день - не день, і ніч - не ніч, а мла,
Побито глеки спокою і тиші.
О, мій земляче! Богові хвала -
В нас кров одна. Але я зовсім інший.

20.08.2019 р.

Мій палац стоїть на кордоні
архітектури і декорації.

Люди-ляльки живі-картонні
зазнають трансформації.

Лише одна половина – сцена.
Інша – глибока оглядна зала.

Дія перша! "Сьогодні трава зелена," –
сівши в чорну траву, коломбіна сказала.

Підіймалися хвилі овацій людьми
й билися в склепах театру в антракті.

З коломбіною пили какао ми
й животи розривали на клапті.

Дія друга. Її цілував арлекін.
Світло впало на справжні укуси!

"Ти ревнуєш?!" – вищала вона, а він
гарцював на червоній траві від спокуси!

У фіналі схопилися з місць глядачі,
розідрали завісу і сцену бомбили.

Коломбіні гіпси накладали вночі.
Арлекіна цвяхами до сцени прибили.

Скрізь дрижали фіктивних афіш мандражі,
оголошуючи карнавал.

Режисер зняв пенсне на тій межі,
за якою – провал.

18–24 лютого 1995 р., Київ

Ми проїбали ще одне літо,
разом із ним - невловиму стипендію,
ми не зробили нічого в липні,
ми вже забули, що було в червні.

Тиждень за тижнем, місяць за місяцем,
справи - як завжди, нічого нового,
друзі, книжки, цигарки, і бісять нас
відео з морем і фотки з Лондона.

Але в цей час ми сміялись і плакали,
але в цей час під вином, пивом, вермутом
мітились найграндіозніші плани
найважливіших досягнень і звершень.

Нам вісімнадцять і ми ще не вкурюєм,
що і до чого, і як світ влаштований,
нам вісімнадцять і ми просто ду́рні,
але ми ду́рні лише тимчасово.

Прийде наш час - станем все розуміти,
це ще не фініш, не край, не берег,
не забувай, що пройобано літо,
лише його, а життя - попереду.

2019

По зеленій траві веселиться розмай,
Та в розквітлім саду ще не знайдеш плодів...
Не печуть коровай із зелених хлібів...
Для насіння достигле зерно обирай...

© 19.08.2019

душі̀, о Господи, не суду – саду…
де виросли лише життя дерева...
де у мені блаженно мліє Єва...
і вибір є – не вибирати зраду...
любов сміється з вибору… надія
лиш там де всі рахунки несуттєві…
у світло виривається Марія
і віддає своє ося̀ння Єві…
в руках я буду Єву колисати
ми прожили свій біль земного кола...
вона мені і донечка і мати…
і сорому не знає тіло голе…
сміється Бог як радісна дитина
і час як м’ячик закида̀є в воду…
душа нічого часові не винна
черпає вічності ранкову прохолоду…

Я не брехун - казкар або політик,
До істини прямую навпрошки.
Зі мною хочуть всі жінки дружити,
А їхні благовірні - навпаки.

Мене уздріють - корчаться в судомі,
Хапає люд ножа або колун.
Чому такий суворий
невідомо,
Бо я люб'язний, чемний веселун.

Сусід на працю, а дружина - з хати,
До мене шасть і каже: I love you!
Хіба у тому, сестри, винуватий,
Шо вам у мене краще, ніж в раю?

Тримає шлюб лише одна дитина,
Якби не це - то не жили б ні дня.
А вдома знов очікує рутина:
Плита, п'яненький муж і гавкітня.

А тут - нірвана! Ні образ, ні кпинів,
І поцілую, й тістечко подам.
Нова подушка, в квіточах напірник,
Голубиться накачаний Адам.

Усоте у вікно влетіла гиря,
Штурмує мій Едем рогатий полк.
Та не боюсь - під ліжком є сокира,
Зубаті нині ласка і добро.

19.08.2019 р.

Який ти чорний,
Білий-білий світе,
Де від печалі
Зламані вуста.
А на снігу -
Замерзлі свіжі квіти.
Застиглий погляд,
В серці пустота.

І календар,
Де двадцять перше січня
Закарбувалось –
Твій останній день.
Молитви, ладан,
І між пальців свічка...
Ну як тепер я
Без твоїх пісень?!

Остання ніч твоя
У власнім домі.
Засіло горе
Ув усі кутки.
Мене рятує
Тільки несвідомість...
Холодний ранок.
Світ гіркий-гіркий..

Де я тебе чекала -
танув сніг
у снах моіх,
у сонячному герці...
У кожному такому
дивосні -
зорею сходив
у моєму серці...

З усіх світів чекала
одногО -
спліталися дороги
в перехрестя...

Хай спалахне
Божественний вогонь
твого непроминущого пришестя!

Радію, що лишаюсь однією.
Куди я хочу, то туди й лечу.
Ось піді мною – наче, Піренеї...
На таці – круасани. Я плачу
і за меню, і за свою удачу,
за океан і небо голубе...
Але чому я, у долоні, плачу,
що не побачу іноді тебе?
Я нічия і це, само собою,
наповнює реальною журою
усі мої ілюзії-путі...
Та я іще захоплююся грою,
романтикою, а не суєтою,
і рюмсаю лише у самоті.

08/19

Розлогі простори розораних нив,
роззорених сутінок темне безмежжя.
Я йду по землі, бо бажання звільнив
і більш не літаю в світи протилежні.

Я йду по ріллі на те світло земне,
яке на стовпі, над хлівом, у хатині.
Я йду, щоб бездумно любили мене
і били бездумно по втомленій спині.

Коли з висоти обрій – кругла земля,
коли горизонт – кінчик власного носа,
то вже і нема порівняння для "я",
яке невагомим здійня́лось у космос.

Я йду по терезах чутливих, земних,
кладу в тарілки свої кроки новенькі.
Хтось гирею буде і, впавши на них,
ціну дасть високу, ціну дасть маленьку.

Лиш грудочка ґрунту – планети вага,
вміщає розлогі простори і ями.
Я знаю: її не розтопче нога, –
бо йду я спокійно, своїми полями.

12 січня 1995 р., Київ

Подам свій голосок із тилу
Я ж - патріот, не "cosa nostra".
Накрию совість підопрілу
Благеньким клаптем благородства.

Не воював, але при владі,
А був Майдан - жував у ліжку.
Тому життя у шоколаді,
З баблосами проходжу вишкіл.

Припасував закони Божі
До глибочезної кишені.
Тут головне - любити гроші
І мати ложку здоровенну.

За планом в маси йтиму зранку,
Де буду звично "лити воду".
Пора вдягати вишиванку,
Щоб знали: я - слуга народу.

19.08.2019 р.

Ти все сказав і навіть більше ніж хотів,
а після замовчав зненацька у зажурі.
А я шукала, поміж змучених рядків,
зворушливу сльозу, дні сонячні, похмурі.

Жаливу губ, солоний смак сумних долонь,
давно зітлілий прах стосунків тривіальних.
Не відпускала, божеволіла, либонь -
зів'яли  орхідеї - кактуси у спальні

і тиша пилом на письмовому столі.
(на нім писати можна пальцем слово "вічність".)
Та врешті решт у вись злітають журавлі...
Лечу...Сніг замете мої сліди у січні...

Ти все сказав...

2019р

 

У заздрості не має берегів,
і зрада теж не має дна.
Та й підлота качає тут права.
Нещасний світ без віри зубожів.
У зла не має меж...
Під маскою порядності криється брехня,
І мудрість хитрості рівня.
Та й правота фальшива теж...

Але кохання робить неможливе,
і може брилу льоду в серці розтопити.
Для деяких це почуття не так важливе.
А хтось страждає за нерозділеним коханням.
Й у ночі, тихенько плачучи,
роздумує за що таке, дане їй Богом покарання...

Хто сіє вітер, пожинає бурю!
Емоціям потрібно дати лад!
Нарешті визначитись: що ж не так?
Позбутися думок про авантюру.
Здоров’я берегти прискіпливо, фігуру.

Позбутися дурних, шкідливих звичок!
Щоденної отрути гіркота:
Від неї віддаляється мета,
втікаючи, обридло їй, не личить
дивитися, як хтось себе калічить!

Не сійте вітру, буря схаменеться!
Повернеться до розуму вона.
Приборкана, замре біля вікна.
Проміння сонячне нирне у дверці:
Туди, де зранене чекає серце!

***
…Шукає доля нас, продовжує рахунок,
Надасть в потрібний час, як зможе, порятунок…

18.08.2019
Свидетельство о публикации №119081807533

Душе моя,
гармоніє - привіт!
Світи тобі
даровані у спадок!
У кожної загадки -
свій отвіт -
не відаєм
ні правди,
ні розгадок...

Але існує
істини зерно -
звучить у ньому
музика правічна.

В серцях тепер любов
частіш - міфічна...

Тобі ж -
пізнати первісну дано.

На трон, буває, лізуть по приколу,
І хоч із цього діла завжди пшик -
Володаря не критикуй ніколи,
А будь розумним, віршики пиши.

Найкраще - про любов, плачі з розпуки,
Безпечно й до вподоби читачам.
Тому, братва, візьму себе у руки
І поламаю критики меча.

За слово правди не дають медалі,
А от за "Гав!" - опинишся в суді.
Наквецяю...рожевих пасторалей
Про хтиві поцілунки пишних дів.

Про зойки страсті солодкоголосі,
Сплетіння рук, периноньки м"які.
Із двох стволів - поезії та прози,
Влупив, аж у Пегаса дрижаки.

На ці "труди" наснажує Ерато.
А потім, як минеться творчий сказ -
Хвалю, як дід мій - раб - священну владу....
Ну, як віршець? Не потривожить вас?

18.08.2019р.

КАМІННЯ

Я знаю: ка́мені уміють говорити,
Кричати, плакати і зтужено молити.
Вони – як вічність, часу варта й злам,
Як оповідь і сповідь про землян богам.
Розкидані між душ, наче могильні плити,
Скрижалі сенсу в них і заповіт творити
Приречено й нетлінно мудрих істин храм.
Каміння не мовчать. Нагадують гріхам,
Що люди – праху дух, дар пізнання і жити,
А світ під небом – метушня й сповитий
Клубок марнот. Плинність святих оман.
І кожен камінь – монумент всім нам.

Павло Гай-Нижник
18 серпня 2019 р.

Завірюхою доля кружляє,
Замітає знайомі пороги
І у пам'яті витирає
Уже ходжені нині дороги.
Білизна ідеальна чекає,
Пропонує її дослідити
І уперто мені натякає,
Які кроки уперше робити.
Та усі ці важливі моменти
Спонукали питання задати –
А чи маю усі аргументи,
Аби долю нову починати?
2019

Хочеться світла і літа,
І смаку ожинного ще…
Хочеться з неба злетіти
Теплим дбайливим дощем…
Щоб ані схлипом, ні стогоном…
Ані розхвиленим сном…
Щоб лише шелестом-гомоном
Липових віт за вікном.
Щоб на старенькому човені
Легко на світлій воді.
Щоб у липневій у повені
Було сутужно біді…
Всьому лихому – незатишно,
Підлому, заздрому – теж…
Далі від злої ненависті
В плавнях людських безбереж…
Хочеться світла – а на тобі! –
Грузни у вогкість земну…
Лиш не здригнися при катові,
Пісню завівши сумну.
Слово зронивши зневажливе,
Думку згубивши ясну –
Так, наче болістю вражений
Місяць у ніч потонув.
Бачиш, зелена дібровонька,
З урвища пнесь до узвиш…

Чи ж то про вовка промовонька –
Цей мій розбурханий вірш?!

Із Сергія Буданцева (1896—1940)

Осінній день згаса поволі
над неосяжністю землі;
знов по твоїй скорботниій долі
поллються з неба сльози злі.

В старих розлогах мовчазливих,
в сумних димах далечини –
рятунку від страждань жахливих
твої очікують сини.

До кого з них ти мовиш слово,
кого позбавиш кривд і кар,
кому віддатись ти готова,
припоручити цей тягар?

Сувора мати! О, Росіє,
чому твій погляд так застиг?
Яка довічна дума тліє
у тихих просторах твоїх?

Когось благословляє вітер,
чи проклинає на краю? -
Та хто впізнає в цілім світі,
хто душу всю збагне твою?

Та хай і так. У лиходенні,
в безодні смутку й гіркоти,
у цій скорботі нескінченій -
любима хворобливо ти.

2019