Г. С...
Стосунків наших пізню зав’язь
Руйнує ранній холод чвар,
Хоч ми обоє намагались
Незгоди стримати удар.
Стражденним душам на догоду,
Не оберталися назад, –
Раділи будь-якій погоді
Без глуму сміху й страху зрад.
І горе стало б щастям нині,
І ти казала б: Я – це ти!..
Якби в собі свою гординю
Змогла навік перемогти.
Адже благав, зборовши сором:
Іще дві букви напиши!..
Та ти мене вважала хворим,
І я ним став уже – в душі…
Твоя байдужість поховала
Мене в мені без мук і сліз, –
Отож і житиму помалу
Тепер без обрисів і рис…
09.12.19

Правду говоритиму навмисно,
Істина сьогодні на кону:
Лапу шобтиздохові потисну,
А тобі руки не простягну.

Бо собака ліпша за людину,
Віддана як жінка, їсть усе.
Ти ж мене кладеш під гільйотину
Гумору й нечемності верзеш.

Графоманом обізвав вже тричі,
Аж в Пегаса скисло молоко.
А Сірко заглядує у вічі,
Носа й длані лиже язиком.

Ти пощо катуєш скотиняку?
Не літав щоб коник в небесах?
До сусідки підкотися, Гапки -
Чуєш, в неї бекає коза?

Я - табу для тебе! Заграниця!
Музи недосяжні - так і знай.
От козу щодня тягни за циці,
А мого Пегаса не чіпай.

10.12.2019р.

Учу усіх я жити безоглядно,
Люблю, щоб ззаду сунула людва.
В трусах порвалась нитка Аріадни,
І обірвався на Голготу шлях.

Хвилююся у розпачі німому –
Рятуй же, любко, ну хіба це жисть?
Хтось викликав мені швидку з дурдому,
І знову я – в палаті номер шість!

Я у ходжу погрався Насреддіна
Хтів гумором рубнути із плеча.
Хтось лампою ударив Аладдіна,
Аж засвітилось сонце ув очах!

А то дрімав раз у садочку сонний,
Щось гупнуло ізверху по мені.
Мабуть було то яблуко Ньютона,
Я – «Еврика!» гукнув так, аж спітнів.

Замучили мене любовні стріли,
Кохатися люблю, ну просто жуть!
А той Амур узяв мені й поцілив
Не в серце, а у трусики, мабуть!

9 грудня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Не поранюсь об сни,
По їх лезу вернусь у минуле.
Мить і вічність злітають у небо
По сходинках хмар.
Відштовхнусь від стіни,
Де туманами днів потонулих
Оповиті серця.
І до сонця майну, як Ікар.

У молитві святій
Я до неба здійматиму руки.
Позбираю до купи архіви болючих утрат.
І спалю цей сувій
Та й звільнюсь від пекельної муки
Незбагненних образ
І від гіркого болю зрад.

Відречуся від бід,
Бо не буду в строю нещасливих.
Амагальма світанків переллється у сонячні дні.
Кожен день лишить слід
Веселкових принад переливом.
Те, що долею звуть,
Усміхнеться достойно мені...

Тихо алеєю йду,
Змовкла пташина розмова…
Нічка принишкла в саду,
Затишна нічка зимова.

Так, ніби зірку ясну
Місяць торкає за плечі…
Ніченьку враз пригорнув
Тихий і лагідний вечір.

Пристрасно так цілував,
Груди налиті він пестив,
Ніжні промовив слова,
Вдяг їй намисто чудесне.

Аж затремтіла уся…
Ось де – зворушення сила!
Нічка розчулилася
І… потепліла!

8-9 грудня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Минає все – жага, жура, очарування,
любов, що першою була, і є остання.
Уже ніяку не найду,
і поки фею заведу,
іду у баню.

У неї заночую і... захочу чаю.
Ні, я не п’ю, але і їй не наливаю.
Вона така як треба вже
і приміряє негліже,
а я чекаю.

Вона показує своє рясне намисто
і забуває, що мені нема де сісти.
Я біля неї – як не є,
але нічого не дає,
аби поїсти.

Я наступаю на граблі і не сідаю.
У мене ґлею трохи є. Гальма немає.
Зорю дарую, бо сама.
У мене іншої нема,
а ця сіяє.

У неї файне декольте – на всю фігуру.
Я накидаю їй халат. Які амури?
Мені – аби якусь їду,
а як немає – я піду.
Така натура.

Ні, я не голодую, ні, але буває,
перемагає апетит, який ще маю.
Вона запалює свічу...
А я уже лечу... лечу...
і... засинаю.

12/19

Проти кого тепер заряджати пістолі?
Хто мій друг незрадливий? Хто вчаєний тать?
Москвомовне хохлятко дрімає у льолі,
Брат із жінкою сваряться..."бля", "перемать"...

Чорну вервицю слів, запозичену в чорта,
Звикнув чути щоденно племіш-гаволов.
Звуки, ноти, ключі підмінили в акордах -
Я ж у власній родині - чужий, НЛО.

Годі вити нещирі слова-недомовки,
Вже від правди не буде страшної біди:
Брат - для матері нашої - совісті докір.
Ох і родичем Бог мене нагородив!

Ти своє дитинча отруїв ще в утробі,
Україну, вишИванки - бачиш в гробу.
Став для янкі своїм, кацапурам, Європі,
Вивчив ідиш, латину, а рідну...забув.

P.S:

Меч мій - Слово. Правічне. Кували з інклюзу,
Гартували у крові дідів-козаків.
Прю. Навпроти - кацапська горгона-Медуза,
А за мною поснулі лежать земляки...

09.12.2019р.

Чи не тому, що я тобі - ріка?
(Дорога? Перепона? Бездоріжжя?)
не знаєш сам до часу. Але ніжність
росте крізь ніч, що мов земля, глевка.
Що мов вода, якій немає дна.
Пребілий день пресинім снігом
повен.

Мовчать ефіри, музи і весна.
І Бог мовчить.

А ти - будуєш
човен.

Україно рідна –
Вкраїно моя,
люблю тебе щиро,
милая земля!

Ліси, степи, луки,
і Дніпро реве.
Ні за які муки
не віддам тебе...

2 жовтня 1981 р., Мосток

Вірш написано, коли автору було 12 років,
не включено автором до основних творів.

Що ж, сідай, побалакаймо. Пляшка
Хай сьогодні розв'яже язик.
Пити крівцю навчитись не важко -
Складно жити людиною вік.

Тяжко ворога й тещу любити,
Зріти правду без лірики шат.
Я свою заганяю у сіті
Небезпечних для влади віршат.

Осінь плюнула зимоньці в спину,
Літо дулю скрутило весні.
Я за це відчуваю провину,
Анапест - невеселий, сумний.

Пори року спесиві, як діти,
Все воюють. Я - крайній. Але
Як ревнивих сестриць помирити
Чи дружину мою з москалем?

А поезія злиться на прозу,
Літо зиму вганяє в труну...
За дощами - тумани й морози,
За прокляттями - бачу війну.

08.12.2019р.

Володимир Висоцький. «Аліса»

- Люлі-люлі-люлечки, бай-бай...
Що за вередливе маленятко!
Будеш видирати рученятка -
начувайся, підсвинку, стривай!..

- Ну і гучність вереску в нащадка...
Годі чхати, вперте маленя!
З кожного такого поросятка
виростає справдішня свиня.

- Більш не можу, люлечки, бай-бай...
От би - дати перцю поросятку!
Ні, не починай усе спочатку!..
Ну, упертий підсвинку, стривай!

- А якщо уголос «поросятком»
з пелюшок всі дражнять навмання,
навіть з найсмирнішого малятка
виросте в майбутньому свиня!

(2018)

Серед зими яскравий маляр
Малює світ,який ніхто не бачить.
А я вдягнула чорні окуляри
на удачу.

Сумні вітрини гойдають перами,
Мов голуби.Злітають в далечінь.
А я іду і сиплю перлами
своїх причин

Повірить кольору,довірить музиці,
І в цій зимі лишитись квітами.
Яскравий маляр малює вулиці
тендітними.

Серед людей зима зустрілася
З його малюнками і,вся засніжена,
Торкалась душ і відігрілася,
і стала ніжною.

ІЯ б сіяв та орав, якби
не жав навіяні сюжети
і на овації юрби
не купувалися поети.
Чи спокушає сатана,
чи інші генії рогаті –
усім однакова ціна,
хто сіє суржики у хаті.
Чужі «узять»* або» бува»*
уже осміяні, ніякі...
Але, рубаючи слова,
піїт очікує на лайки.
І йде по сайту «на – ура!»
русифікація пера,
а за інверсію, – чудово!
Хоч іноді така мура,
буває, «удобряє»* мову.
А графомани, як один,
удобрюють свої сюжети,
тому що так писав акин
і класики-авторитети.
На апеляцію таку
даю нові неологізми:
не мають нео-архаїзми
ані резону, ні смаку,
хоч і у кожному рядку
тули каліки-атавізми.

ІІ
Одне вживає анашу,
а інше випиває чаю...
....................................
...усяка манія буває.
А я і прошу, і прошу,
і не навіяне пишу,
а те, що думаю і знаю.

ІІІ
Поезія – це Божий дар:
або з пекучою сльозою,
або як громовий удар
історією роковою.

У неї вишуканий стиль,
коли прозоре кожне слово.
Але якщо воно – костиль,
калікою стає і мова.

Ночами спати не дає,
якщо не радує, а мучить.
Усіх, у кого серце є,
вона виховує і учить.

Якщо сатира – то різка,
якщо іронія – м’яка,
якщо поема, то не ода...

Вона – стило і оберіг.
На того, хто її беріг,
ніколи не минає мода.

12/19

Принишклий сад. Іще не вкритий снігом.
Провіяний вітрами зусібіч.
Вляглася на калюжі сиза крига,
На віти легко звісилася ніч.

Химерний дим. За ним – зоря вечірня
Тихенько відпливає в далечінь.
Неоновими сніжками враз вирне
Й розкинеться, мов журавлів ключі.

Дивуєшся: ну що за чудасія
Іздалеку прилинула сюди?
Градини зір хтось із пітьми насіяв…
Й вони застигли краплями слюди.

7 грудня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Ми зберемо́ся всі до купи
й піде́мо
за кинутим уперед яблучком
з Едему.
На кожній зупинці нашій
збудуємо пам’ятник,
в останнім гріховнім кутку
зупинимо маятник,
заллємо водою кострище –
нехай краще вітер свище.
А за горою мармуро́вою
зійде́мося силою здорове́нно-здоровою
докупи
з кожної халупи,
з терему, замку,
з землянки.
Станемо ми, українці,
і заспіваємо!
Станемо ми, українці,
і всім розкажемо, що знаємо.
Що маємо – покажемо
і роздамо на розмноження
без нівечення, без ототожнення.
І розі́йдемося далі по світу,
читаючи ту молитву
Українську!

29 березня 2004 р., Київ

Весна в моїм сердечному саду!
Медами - солов'їне щебетання!
Вплітає світ в життєву суєту
Осонцену рапсодію кохання.

Я жив одинаком. Тепер воскрес!
Душа моя убралась у клечання!
Нарешті доторкнувся до небес,-
Гримить в раю рапсодія кохання!

Хоча мені уже півсотні літ,
А в пам'яті дзвенить струна печальна,
Та я лечу, окрилений, в зеніт,
З рапсодією щирого кохання.

О, жінко! Безсумнівно, ти - з богинь!
Для чоловіка - річка життєдайна!
У хвилях полум'яної жаги
Ми творимо рапсодію кохання.

08.12.2019 р.

На щастя вішати підкову,
скажу відверто – марний труд.
Себе відчуєш вільно знову,
із шиї скинувши хомут!

Україно, рідна мати,
Не на хресті ти розіп'ята.
Розіп'ята в душах прісних,
Твоїх дітей без волі грішних?
Чи тліє віра ще в душі?
Бо темна хмара заслонила
Від неба й сонця волі крила
Вони не висохли від крові,
Століттями лилася в мільйонів
Твоїх дітей твоєї долі.

За що дітей губили,
Навіщо землю занапастили?
Убога стала і безплідна,
В отруті змучену, негідна,
А ту, що родить, продають.
Як сирітку, що без неньки,
Землю рідну за грошеньки
Латифундіям,чужинцям,
Зони — українцям,
Де й спокутують гріхи.

Україно, рідна мати.
Чи в гріхах ти винувата,
Чи сусідом ти заклята?
Українцям роблять зле..
Що лишилось в них святе?
Лише тіло грішне тіло,
Та й життя, що животіло.
То ж скоріше в домовини,
А Україна гине.
Нема кому за неї стать.

А брат кива на брата
Українці – жебрачата,
Будуть долі докорять
І не хочуть цього знать,
Що Україна сиротина.
Хіба не бачиш ти, людино:
-Прийшла лагідна година,
Зірки доленьку снують,
Щастя в дім тому дають,
Хто Волю має за дружину.

Душе, проснись. Проснись, людино.
Подивися на Вкраїну,
Хіба не чуєш, не шумить
Наш славний Дніпр, неначе спить.
І в тому є твоя причина.
Та не бачать і не чують,
Ніби тінь життям мандрують,
Як воли зігнувши спину,
І весь Рід йде до згину,
За що несуть великий гріх.

Україно, рідна мати.
Народу в тебе є багато.
Хіба хто дбає, лиш грабує
І Бога в серці не почує,
І не чує він твій клич.
Хіба у світі є нарід,
Котрий не дбає про свій рід?
Який себе віддав у рабство,
Бо довірились лукавству,
І не сколихнеться в серці гнів.

Розгубивши свою Славу
І сорочку вишивану,
Яку при свічках вишивали,
Пісні воленьки співали,
Щоб повстали за свободу.
Знов лунає клич народу..!
Їх переповнив серця гнів...
І накує мечі із рала,
По Вкраїні піде слава,
Синьо- жовті підняв прапори.

Дорогі друзі, всіх запрошую на презентацію моєї нової книги, "Долю пишуть небеса", яка відбудеться 14 грудня о 15,00 у Національній Спілці письменників, вул. Банкова 2.
Рада Вас буду бачити, бо хто ж, як не Ви були поряд зі мною усі ці десять років перебування на сайті Поетичні майстерні. Від Вас отримувала і слушні поради, і підтримку. Особлива подяка головному редактору - Володимиру Ляшкевичу, Ярославу Чорногузу, Юрію Лазірку, Любові Бенедишин, Світлані Майї Залізняк, Івану Редчицю, Олександру Сушку, Серго Сокольнику, Миколі Соболю, Олександру Христенку, Ігорю Шосі, Івану Потьомкіну, Юрію Сидоріву і багатьом іншим за не байдужість та допомогу. Всіх дуже люблю, обіймаю, чекаю на зустріч!

Бузок біліє в сонячнім саду,
і небеса прозорістю дивують.
Весні назустріч нареченим йду,
тебе обожнюю, її - люблю я!

Рапсодія любові нам звучить,
і водограєм розливає звуки.
Яка зворушлива, жадана мить
з коханою триматися за руки.

Ти не ревнуй до пелюсткових чар,
чарівністю мене заворожили.
Лише від тебе голову втрачав
і від обіймів божеволів, мила!

Рапсодія любові нам звучить,
і водограєм розливає звуки.
Яка прекрасна, неповторна мить
Єднати поцілунками розлуки!

В зіницях відбивається весна
(смарагдова палітра притаманна).
О, дай насолодитися сповна
тобою і природою, кохана!

Яка солодка і натхненна мить -
душею відчувати серця стукіт!
Рапсодія любові нам звучить
і водограєм розливає звуки!

2019р

Оце моє таке життя.
Мої продовження у дітях.
Цвіт яблуневого злиття
в обіймах цих, немов на вітях.

Любистком пахне тихий одр.
На кораблі з рожевих весен,
де гомонів живий народ,
приплив я човником без весел.

Час кинув якір у глибінь
останніх роздумів про суще.
Але чи зникне голубі́нь,
якщо життя я попрошу ще?

О, ти! моє таке життя!
слізьми закінчуйся чи сміхом,
а все одно – без тебе я
залишусь жити ві́ршем тихим.

29 червня 1996 р., Богдани́

Тривожиться душа моя
за долю України...
Невже святий наш Боженько
дозволить у руїни
перетворити рай земний,
святі поля, прадавні,
загине рід козацький весь
і справи його славні
забуті будуть у віках
назавжди?.. Гей, навіки
не буде цього! Знайте всі:
завдання превеликі
Господь наш Бог довірив нам
і ми усе здолаєм,
ще й на усенький білий світ
всі разом заспіваєм,
а пісня та полине ген
далеко, аж за хмари,
у рідних горах, як завжди,
пастимуться отари
і діти в школі гімн співать
будуть під жовто-синій!
Цвістимуть яблуні в садах,
в душі розтане іній.

Чи я поет, чи хуліган
і чи творю, чи витворяю,
а як видумую, не знаю:
де істина, а що – обман?

Усі ми і ремісники,
і трудоголіки – од Бога.
Одному випали стежки,
а іншому – одна дорога.

Перепаде щось і мені.
І є надія у піїта –
як не горіти у вогні,
то хай би і не червоніти.

І заглядаю у пітьму,
і не затінюю яскраве,
і проклинаю за криваве...

Відомо Богу одному –
пишу як дихаю, тому
на те, що буде, маю право.

12/19

По льодах розлук, на хиткі мости,
По стежках думок тужних
Я до тебе йду, йдеш до мене ти.
І пощо зими стужі?
Зі світів перги залягли сніги,
А зимі їх все мало...
На кругах туги не знайшла снаги,
Послизнулася, впала.
Запалю вогонь у пітьмі бездонь,
Підніму на вись звуку.
Між нічних безсонь серцем не схолонь
І подай мені руку.

В канонадах , кров'ю й потом ,
Здобували ви свої перемоги ,
Тільки вільний вітер знає , як лунають про звитягу пісні ,
Як зривались з неба гради і тремтіли вкриті пилом дороги ,
як на вірність Батьківщині присягали на майданах сини .

Ви тримались , і боролись , за свободу , через край , до нестями ...
Підіймали синьо жовтий , у вогнях , боях , обпечений стяг.
Україна-ваша доля , що на все життя буде з вами..
Бо ж у всьому світі нікому , не зламати віру в серцях ...

Олександр Квітень
м . Мукачево

Відмежуйся від мене, звіре!
Не полохай безликих ще сліз
І тремтячи (помітно) сили
Позбавляєш, зробивши надріз.

Я не плачу, ти бачиш, крига
Замережила серце живе,
До лиця мені одяг білий,
Безіменну скрізь іменем звеш.

Не наближуйся надто, звіре,
Бо розтанути здатна душа.
Застороги печатки зІтреш,
Непомітно зникає межа...

Я твоя, як сто літ до цього!
Чи змінилося щось? Нічого...

06.12.2019

Іду у край забутої оази,
минаючи приватні береги,
украдені багатіями бази,
циганами освоєні луги.

І досі тут ще водиться усяке –
і патерчата, і басаврюки,
буває, ще хіхікає русалка
у мулі пересохлої ріки.

У низині не меншає осики.
І той, що греблі рве, о цій порі
із перепою, аж не в'яже лика,
ночує у сидячого в горі.

На бабая усе ще зазіхає
чорнява чапля і її сини,
неначе у болоті жаб немає
від осені до самої весни.

І хочеться – у далі... і подалі,
і поза перелази і тини
пустелею юдолі і печалі
за буреломи – із трясовини.

І що за цими далями шукати?
Ті самі ями, вирви і рови.
Як будяки посеред кропиви
усюди хазяями – супостати.

Людиною не пахне. Уночі
кікімора болотяна ширяє
та ухають налякані сичі,
а їм луною бір відповідає.

Немає того, що було, іще
коли живі лісовики ходили,
і дерево садити мали сили.

А нині – ліс, посіяний дощем,
і палений, і рубаний мечем –
у хащі Берендея. Край могили.

12/19

Рве світ на світло в об’єктивах
і ми, пливкі мов акварель,
розпочинаємо дуель
в інопланетних перспективах.

Твій постріл перший болем лине
в перетинах добра і зла
і він розмазує людину
по місту з вугільного скла.

Та, ставши тінню на стіні,
не відверну від тебе пики:
потвори не зникають – ні! –
коли заплющені повіки.

Адже я теж не зник в оправах
орбіт, хитких немов луна,
і все ж таки залишив на
свій другий постріл вперте право.

2019

Відвертість – неабияка сміливість,
Відвертість – неприховані думки.
Не кожному з нас кидати каміння
В обличчя легко,
Та й не до снаги.

Сміливість – це таке протистояння,
Коли і проти навіть цілий світ.
Сміливі кують душу без вагання
І з часом їм
Підкорюється світ.

Не розумію. Що це? Фа́тум?
Зла доля чи такий собі маразм
як дивний прояв особистої історії
у схемах світових надбань?
Чи дату цю запам’ятати?
Чи, може, мій тривкий екстаз
лише чиєсь самозакохане повторення?
І не потрібно жодних знань ані бажань?

Не слід цвісти, густи, співати,
кудись іти, давати і вмирати?
Покинути тумани, сонце, роси –
і мати вічну мерзлоту́, сніги й тороси?

Велике льодовите небо!..
Не розумію, що це! Фатум!
Тоді продовження я жодного б не зрів!
Усі ці ві́рші власноруч до криміналу
натомість здав би, ніби так і треба!
Продовження не можна було б мати!..
До того ж, я співавторів зустрів
з єдиного фатального каналу..,

які хто малював, хто музику складав,
чи, ніби кінь, вдоволено іржав,
підкорений і вдячний за цю дикість,
за творчу голосну багатоликість!

Чи просто вчився сенсу просто неба!
Невже тоді вже жер край неба фатум?..
В однім котлі варився з тими я,
напився арт-бульйону аж до дна я з тими,
хто потім з мене мав корисливу потребу,
хто згодом, ніби кусні м’яса, їв увесь мій за́дум.
А я, дурний, гадав, що творчість як сім’я
з предорогими ді́тьми золотими!

Такого телепня, як я, ніде, в ніякій школі,
у небі, морі-океані, суходолі,
цілому Всесвіті, деінде, не знайти!
Лише у закутку, де миші і коти!

Тепер чолом об землю я не б’юся.
Лише дивуюся. Це фатум?
Чи від вина – вина, чи від горілки?
Від чоловіка чи від жінки йде провина?
П’янкої волі, як п’яни́й, боюся.
Бо хочу бути ще на щось придатним,
комусь змінити одяг чи підстилку,
води подати й оминути трясовину…

На озері мого печалю – лід.
Під льодом – шторм і скоро льодохід!
Замерзлі сльози наростають скрізь,
де не було ані журби колись..,

десь у північнім небі вічно льодовитім!
Після розмов з самим собою – фатум?
Ні! Так зберігається вогонь! То причаївся Вищий Розум!
Ось Він збере всі голови в єдиний Свій кулак –
і темінь цю знезорену, знежиту
зі смолоскипами проб’є нутром багатим,
розправившись повік з чужим морозом!
Хай буде так!..

Та й знов за круглу браму місяця майне,
зали́шивши на фа́тумів мене..,
чекаючи, чи щось нове завбачу,
чи, може, просто, зупинюся вдячно…

Мо’ щось завбачу з то́го, що вважав,
ніби мале божа…

24 липня 2007 р., Богдани́

Зав'язала хустку так святочно.
На плечах - коромисло з роками.
Силуету лінії жіночні
У свічаді неба, між зірками,
Міряєш, немов звіряєш долю.
А вона хлюпоче у відерцях.
Ранок дневі вигаптував льолю,
День у ночі топить своє серце.
Закувала смутки у намисто,
Одягла на шию баламути.
Звівши погляд сяйвом променистим,
Чи зумієш сонця не минути?

Володимир Висоцький. «Аліса»

Посаджене вхід стерегти,
сидить жабеня день при дні,
щоб рішення вчасно знайти:
впустити - чи ні?

Якщо ж пропустити когось - то, мабуть,
належить й назад випускати?..
Важніше, ніж нудне «чи будь, чи не будь»,
питання в жабеняти!

(2018)

Утішає висока блакить,
Я її опишу поетично,
Зупинити бажаю цю мить
І у ній залишитися вічно.
Від магії лісу п’янію,
Суєти подолаю тяжіння,
Душею літаю у мрію,
Але тіло пускає коріння.
Унікальні моменти життя,
Сонце радо осяє простори,
Зачаровані часом стоять
Прадідівські ліси, сині гори.
Я усю цю величну красу
Не чіпаю своєю рукою,
А у серці її бережу
І поділюся нею з тобою.
2019

На старості багато в чому маю каятись.
Почав з вини перед бездомними котами.
Каюсь, донедавна обминав не тільки чорних,
а й навіть тих, що просто шлях перетинали.
Сторожко поглядав я на весь кошачий рід.
І що найприкріш – без причини.
Ніхто з них не намірявся подряпати чи вкусити.
Каюсь не словами(бо ж мови наші різні),
а молоком, яким ділюсь щоднини.
Дивлюсь зі сховку, щоб не налякать бездомну пару.
Не знаю, чи вибача вона мою задавнену провину.
Та все ж спадає з серця часточка вини.

Малювала тиша білий день снігами -
У обіймах білих розливались межі.
Від тепла морозні відчинялись брами...
Дивувалось диво... Чи то так належить?
А у снах дерева, мов заснулі пензлі,
Вибирали барви із того, що буде.
У вітаннях гріли люди руки змерзлі
І добром тепліли зимних буднів груди.
Малювала тиша сірий сумнів біло.
І синіло небо. І ясніли лиця.
І черінь світання, сонцем зрожевіла,
Розправляла крила, як до зльоту птиця.

Настрій - пастельна блакить.
Мить - і усе навпаки:
Буря у ложці води,
Гнівних філіппік пуки.

Взяли мене на ножі
І утоптали у бруд.
Нащо? От нащо, скажіть?
Я ж - одинак, а вас - гурт.

В очі - солодка хвала,
Приятель в"ється вужем.
Як одвернуся - хула
В спину встрягає ножем.

Шепче знадійливо Біг:
- Недругу світлом віддяч
І подаруй оберіг -
В райдузі сонячний мяч.

В тебе - перо і калам,
До чаклування є хист.
Хай п'є з твого джерела,
Гоїть печалі та злість.

Я малював допізна,
Золото сіяв з руки.
Усмішка друга ясна
Світиться знову таки.

20.11.2019 р.

Люди мої дорогі,
як багато серед вас людей
і як мало людей.
Написав я на руках і лобі
формули для багатьох прості.
Все одно, не запам’ятаю.
Все одно, люди, мої дорогі,
не любити вас був мені наказ,
а я
загрібаю жар ваш.
Грішний, безсовісний, красивий я;
тільки по вас міряюсь я.
Темна шкіра чиясь – моя така.
Чиста віра чиясь – моя така.
Руки чиїсь – мозолисті.
Справи чиїсь – чиїсь.
У ліфт забредеш – молишся;
в деревах стоїш – молишся;
цілуєш очей бурштин – молишся,
молишся,
молишся,
і все за якісь гріхи –
нормальне людське паломництво,
що страхом повниться,
а не вірою.
Сірою, ловкою, схожою на вовка,
прошмигнеш, людино,
повз автомобілі,
сектантство і ласощі,
і буде тобі в усіх моїх ві́ршах
просте вирішення –
оковите я.
Через бінокль, мікроскоп
чи примітивні призми
випукло-впуклі-опукло-випуклі,
через контактні лінзи
чи телевізор я.
Вдавайся до дива,
вдивляйся, давай, –
бо у кожній нашій домашній каші
знайдеться камінчик
на хворий зуб,
і хрусне щелепа,
і захитається світ,
і з язика піде кров…
людська…

2 квітня 1993 р., Київ

З хліба коники ліпив.
На одно́го наступив.
Мама каже: – Що це, Во́во?
Що ти плачеш, як корова?
– Та я ж коники ліпив,
на одного наступив.
Я хотів його спіймати,
він давай мене брикати!
Мамо, дай мені батон,
я ліпитиму ворон!
– Гріх так, синку, хліб глумити.
Годі, Во́во, ґав ловити…
Мама – враз до магазину,
накупляла пластиліну.
Потім каже: "От пустун!
На, зліпи собі табун."

2 серпня 2001 р., Богдани́

Ще земля не степліла
І повняться холодом ранки,
Ще московка стоїть,
Де припнуті човни на воді.
І в розливі оцім
Ген за Пслом виглядають світанки,
І лелеки-птахи
Вже по прутику зводять свій дім.

Ще брунькується ліс,
Перші проліски прапор зелений
Серед синього цвіту
Перемогу весни підняли.
І убрались в сережки
Берези, і вільхи, і клени.
Ще не в гніздах птахи
І не чути гудіння бджоли.

Ще попереду все -
Солов’і і кування зозулі,
Ще кохання чиєсь
Прилетить на пташинім крилі.
Прокидається світ,
Під снігами узимку заснулий,
І трава молода
Піднімає зелені шаблі.

Московка - повінь

Більше немає, легіню, віри, ані тепла.
Осінь чесала гребенем коси... І пролягла
стежка між полонинами - наче і не межа...
Тільки сіріє синява: ти йому вже - чужа.

Бо ще цілує рученьки - зносить вода містки!
Тільки танцює кручено дотик його руки,
де затерпає темрява... Й вогко вповза змія
попід ребро... Бо солодко, лиш НЕ МОЄ ім'я

в губ його теплім човнику плине почерез ніч...
Осінь вже пахне йонами - серця моГО опріч.

Мені хочеться бігти босóніж в морозній імлі,
До світанку пірнати в джерельну незайману воду
І молитись у тихому храмі, де скроні мої
Залоскоче грайливо найперший промінчик зі сходу.

Мені хочеться їсти духмяний, гарячий ще хліб,
Що турботливо випекли струджені лагідні руки,
Мені б нині до рук тих на мить пригорнутись!..
Мені б
заховатися в їхнім теплі від гріха, від розпуки...

І до послуху зранене серце схилити своє,
Навіжених думок зупинити невпинне волання!..
Хай душа той омріяний спокій так жадібно п‘є
І так плаче нестримно, і кається, наче востаннє!..

Лиш молитви слова... все єство зосередиться в ній —
І оновиться дивно надії свічадо розбите!
Ви не вірте, що раю немає в юдóлі земній, —
Його образ святий — православна чернеча обитель!
_____________________
2019 р.

Сніжить добром зимовий вечір,
Сріблиться вогниками раю.
Не обіймеш мене за плечі...
Про тебе пам'ять обіймаю...
Те, чим стою, у чім опора,
Живим вогнем - та по судинах.
Мені теплом твоє учора,
Твій усміх вітром в часоплинах.
Любов, що ллється через тишу,
Мережить яв до небокраю.
В сніжинках білих світ колишу
Й про тебе пам'ять обіймаю...

Хмара зорі у неба кра́де.
Дощ збирається. Чóрно всюди.
Найстрашніша поми́лка — зрада,
Найнестерпніший біль — Іудин.

Ніби в світі усе померкло,
Вітер плаче надривно: «Отче!..»
Той собі обирає пекло,
Хто закохане серце топче!

Б‘ється в шибку твою віконну
Серед ночі пташина вбога...
Якщо любиш — люби до скону,
Коли навіть любить незмога.
_____________________
2019 р.

А час іде, його не зупинить.
Буває що летить, а то чвалає,
не відає утоми і на мить…
Так день за днем, за роком рік минає.

Настане мить, як вогняний рубіж,
що перетне життя твого дорогу,
безжалісно розріже долі ніж
на дві частини – до і після нього.

Всього лиш мить короткого життя.
Одна лиш мить, немов ковток повітря,
але назад немає вороття…
За нею – епілог, заключні титри.

Нехай палають до небес мости,
та варто хрест свій гідно пронести!.

У Всесвіті до ніжності горнуся,
Гадаєш заблукаю? Ні на мить!
Я шепіт розпізнаю в стоголоссі
Й назустріч стрімголов поки все спить.

Надихатись сповна і розчинитись
У безвісті жаданій - на плечі,
Плекати потихеньку серця нИтки
І бАйдуже лишИтися ні з чим.

23.11.2019

Полетіла осінь за зимою,
та сама її не донесе,
поки не позавіває все
небо пеленою сніговою,
поки завірюха і хуга
не укриють поле і дороги
і тоді і їй самій під ноги
упаде перина дорога,
і тоді – міняй вози на сані
і готуй лещата, ковзани,
і уже до самої весни,
може, пощезають калабані,
по яких весела дітвора
буде находу полірувати
і обцаси, і опору п’яту,
поки сяє інієм трава
і позаганяє їх у хату
дід мороз і баба снігова.

12/19

Між нами, акторами, кажучи,
усі вже давно є акторами.
Життя – до нестями вражаюче –
цвіте драматичними творами.

Підігнано ролі під кожного –
супутнього і перехожого,
довірливого і безбожного –
герой на героя не схожого.

Підігнано – та не розіграно
інтриґ вирішальної партії.
Мистецтвом ще стільки не ввібрано
експромтів акторської братії!

Одні дорікають дотичністю
високих матерій і проявів.
А інші – в той час – неетичністю:
бо ми – не в ковчегові Ноєвім.

Ще є – закидають бульварщину,
потребами людства замизкану –
або практикують вульґарщину,
по всіх переходах розприскану.

Театр – не конвеєрна паприка!
Не стильний салон! і не вулиця!
Актори – не цех і не фабрика!
Актори – то ті, хто проснулися!

То ті, хто свій подив знаходячи,
тримаючись купи – на відстані,
з людьми – найтає́мніші родичі.
То ті, хто експромтом розхристані.

24 серпня 2003 р., Богдани́

Чалапаю понуро бездоріжжям,
У торбі міль та Божа благодать.
Куди не ткнуся, чую: - Геть, грабіжник!
Ти - бідний. Отже,- харцизяка! Тать!

Доокола і справді - крези, ґазди,
Застрелять вмить! Ступни за тин хоч крок.
Вважають, що прийшов до них я красти
Й процвиндрити поцуплене добро.

Смикнув із чуба хутко волосину,
Припасував гілляку та гачка.
Спіймав лина. Готую юшку жирну,
Годину (щоб остигла) почекав

І кличу: - Хлопаки! Ідіть до столу!
Частую задарма! Беріть усе!
Та мужики сховались у стодоли,
Принишкли по хатах стрункі мамзель.

Ніхто не вийшов. Стережуть невсипно
У клумаки натоптане добро.
Бідняк і пан завжди живуть осібно,
А з виду, наче, всі - один народ.

Пішов чужак. Дотла згоріла ватра,
Не муляє на ґузні більше прищ...
Піймаю рибки землякам і завтра,
А нині вам оцей дарую вірш.

04.12.2019 р.

Г. С…
Ти стільки раз вже снилася мені,
Що міг би збожеволіти від щастя,
А я рахую безутішно дні
Від розставань до зустрічей нечастих.
Бо що тих снів ростуча суєта,
То забарна, то дуже швидкоплинна, –
Коли спросоння нудяться вуста
І повнить рот лиш гіркота полинна.
Без мук розлучень так би я не снив
Щоніч тобою, радосте журлива, –
І веселіше зазвучав би спів,
Адже щасливим тільки він властивий.
04.12.19

тексти або ширяють -
або вмирають...