Із Олександра Грибоєдова (1795-1829)

Геть із Москви, навіщо цей мені бедлам?!
Біжу неоглядки, шукати йду притулок
моїм ображеним високим почуттям!..
Пришліть мені пігулок.

(2018)

Тату, ти нагадуєш про себе
легким, прохолодним вітерцем
сонячної літньої години...
Бачу твої очі... Тихий щем
серце огортає у зажуру -
голос не почую більше твій,
постать гордовито-непонуру
не знайти на вулиці пустій...
Спомин, зачекай, не йди від мене,
дай насолодитися сповна...
Тату, я без тебе в цьому світі
зовсім незахищена,..... одна.

В дитсадочку ми не спали,
ми овечок рахували:
раз овечка, два овечка –
утворилася вервечка.

Кожен взяв свою овечку –
розсмокталася вервечка,
та усе ж закриті вічки
нас занурили у нічку.

А одна стара вівця
привела нам баранця.
Браму він рогами бив
і всю групу розбудив.
В дитсадочку ми не спали –
ми овечок рахували.

«Мала» людина, що живе у суєті,
Вирішуючи запити домашні,
Викреслює у пам'яті минулі дні
І забуває дії учорашні.

Ніколи не бажає іншого буття,
Бо переконана, її не видно,
І віру має у обіцяні слова,
Усе тому, що долі це потрібно.

Фундаменту вона - маленькі камінці.
Але цього ніхто не помічає,
Тасує її дані у статистиці,
І ще електоратом називає.

А випадає із основи камінець,
Подія ця утворює лавину,
Указує омані, що іде кінець,
І побудує шлях у нову днину.

«Мала» людина, що живе у суєті,
Уваги нашої не вимагає,
Та, як титани у загальнім ланцюзі,
Майбутнє на плечах своїх тримає.
2019

В краю, де попівроку сонце панує безоглядно,
Ми просимо з самісінького рана:
«Лягай спочити! Ти ж таки втомилось.
Не клопочися. Місяць нас догляне».
А сонце (наче малятко вередливе до нестями!)
Не слухає і нам наперекір ще дужче смалить
Та усміхаючись ще ж і нагадує неждано:
«А взимку хто благав, щоб я на вас поглянуло?»
Забули? Тож підставляйте незасмаглі спини
І не просіть того, що вам не дав Всевишній,
Бо коли Він накаже, піду я на спочинок.
Та, добре знаючи примхливий ваший норов:
Як задощить, прийти проситимуся в Бога знову,
Щоб радість ваші лиця освітила на часину».

Для тебе я рукою на папері
наводжу силу слів, і не своїх,
а тільки тих, перед якими двері
відчинять у палацах темних цих.

Гаремна дівко, ти тривожиш очі,
і річ не в тім, якщо ти скажеш "ні", –
скажи, з яких тканин такі тіла дівочі,
з якої бронзи груди ті пружні?

Скажи, з якої ланню ти дружила,
що граціозно пролетіла так?,
так, ніби я мисливець, тільки сила
твоя у тім, що ти подала знак!

Твої манки в моєму мозку б’ються
і пробивають череп уві сні.
Хіба це очі?! Це снаряди рвуться:
з-під сонних вій – смарагди навісні!

Гаремна дівко, це життя горемне
лише в моїх покровах буде – блаж.
Ні слова більш! Є сила більш силенна,
це поклик мій і поєдинок наш!

8 серпня 1994 р., Богдани́

Із Миколи Некрасова

Аж ось вони ізнов, - місця знайомі ті,
де пращурів моїх пройшли літа пусті,
пройшли поміж гульні, поміж дурного чванства,
розпусти дикої й місцевого тиранства...

З огидою тепер я оглядаю двір -
й розраджуюся тим, що зрубаний той бір,
в якому у жару була така принада;
попсовані лани, повимирало стадо,
криничка висохла, не чищена ніким,
та похилився вбік пустий похмурий дім...

(2019)

Тихо, тихо пливуть за дощами дощі
у свинцевій, далекій розчахнутій висі.
Та зростає відрадою щастя в душі -
ніч запалює свічі і помисли чисті.

Хвилі ніжності котяться, серце штормить,
в океані розлук ми човни безнадії.
Та в обіймах твоїх я пірнаю в блакить
сяйним протуберанцем під лагідні вії.

Погляд щемно ласкає очей оберіг,
скільки в них чарівного сузір'я любові.
Ти мене від кохання, таки не зберіг -
потонули у відчаї сни кольорові.

Не зумів захистити від грому заграв,
не писав вірші пристрасні власною кров'ю.
І вінчальну обітницю не дарував.
Затулив небеса, цілий всесвіт собою.
2019р

Люблю у літню спеку добру зливу,
Од неї все буяє і росте.
Люблю твою я усмішку щасливу,
І сяєво в зіницях золоте.

Коли уся ти світишся красою,
І радістю окрилюєш цей світ,
Як та верба косою чарівною
Голубить вітра в лоні теплих віт.

Мені твоє волосся – гай духмяний,
Що цвітом обсипає залюбки.
Ти вся – немов троянда, що не в`яне,
А дихає коханням на віки!

11 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

От і вилізло шило із мішка. І штрикнуло мене прямо в зад. А я думав, що поети про політику не повинні ні говорити, ні писати. Не царська це справа . Еліта суспільства повинна писати про вірне кохання, нещасливу любов, запашні квіточки, кучеряві хмарки, сльози розпуки. розтерзану душу, розбите серце та інші речі, які не потребують розумової праці та відповідальності. І за це отримувати заслужені оплески розчуленого люду. Нині модератори груп прямо вказують: будете писати про політику – вилетите звідси довічно. Пишіть про ніщо. Творчість повинна бути м’якенькою як циця коханої, аби читачі сонливо плили в ній на хвилях солодкої патоки.
І тут на тобі! – читаю: « У першій сотні партії «ЗЕ» 73 єврея, 13 росіян, і аж 9 українців! А в Опозиційному блоці «За життя» - 43 єврея.
Непорядок! Треба аби хахлів в українському парламенті узагалі не було. Нащо вони там? Аби народець баламутили? Довелося відкласти у сторону перо ліричного піїта і тимчасово – до кінця виборів - стати грубим прозаїком.
Цілий день бомбую офіс команди «ЗЕ» проханнями викреслити зі свого списку отих девять білих ворон. Зайві вони там. Без них зміни в державі підуть шпарко, аж гай шумітиме. Ніхто і ніколи вже не підніматиме питання про українську державну мову. Натомість будуть розмови про дешевий російський газ, про відкриття російських шкіл у центрі столиці, про надання російській мові статусу регіональної, а згодом і державної. Про поверенння російського капіталу на наш ринок, про співпрацю з опозиційним блоком «За життя». І про федералізацію, яка остаточно поставить хрест на українській державі.
І якщо поетична група, в якій я залишаю свої безсмертні творіння, перейде на російську – що з того? Тьху! От проблема! Та хоч зараз! Ми й так про політику не пишемо, політикою не цікавимося, сваритися зі зрадниками та байдужими людьми не збираємося. Єдине, що нас повинно цікавити – творчість. Творчість без найменших домішок інтелекту. Чиста, як сльоза немовляти.
Учора загинув від ран «кіборг», який ставив прапор над Донецьким аеропортом – Олександр Колодяжний. Хто про нього знає? Хто про нього пам’ятає?
А про Путіна знають усі. І про Рабіновича, І про Опозиційний блок «За життя» теж, мабуть, чули. Тож мусимо пристосовуватися до нових умов уже зараз.
Пропоную для початку зобов’язати перекладати твори російських поетів на українську. І доручити цю справу найнеграмотнішим графоманам аби кожен, хто прочитає ці поезії, відчув люту відразу до української мови і більше ніколи не купував українських книжок своїм дітям та онукам.
По друге, - заборонити навіть згадувати політичну партію «Свобода», оскільки це постійно нагадуватиме про нечисту совість та власне глупство.
Сьогодні Президент запропонував люструвати всіх, хто обіймав державні посади з лютого 2014-го року. Я би розширив цей список – позбавив громадянських прав усіх, хто воював на Донбасі, хто лежав на Майдані і хто не голосував за партію «Слуга народу». А в майбутньому – усіх україномовних українців.
І от тоді ми заживемо!!! Ой заживемо!!! Як в раю!!!
А щоби вам гарно спалося - напишу вам, шановні читачі – віршик про жіночу вроду. Готові? Ну, тоді ось:
Морозяна хурделиця на вулиці,
До мене солодятко ніжно тулиться.
Упазурила кішка мишу лапою
І каже: - Буду я твоєю звабою.
.
Вдихаю аромат з сорочки вирізу,
До ранку звідти я уже не вилізу.
А лада шепче: - Ти давав обітницю,
Тож пий нектар, висотуй по краплиночці.
.
Колише люба світом, ліжком, персами,
І я цвіту, неначе ружа веснами.
Мандрую між бескидами й долинами:
О, як же тепло нам такими зимами!
.
Вірш, як бачите, без політики. Правда дуже гарний. Треба, мабуть, переписати. Як гадаєте – варто переписати?
11.07.2019р.

В поцілунку
украли
іскорку,
засліпивши його
собою,
ну а потім
згубили
в тістечку
і назвали
жагу
журбою.
В поцілунку
літали
зорями —
перельоти
латали
золотом.
Ну а потім
бродили
болями.
Де родзинка?
Стомили
солодом.

2017

Може, будете з того сміятись,
бо й трагічне буває смішним:
світ загинув у 20/12,
ми загинули разом із ним.

Лиховісна планета Нібіру
зруйнувала життя моє вщент:
від мого золотого кумиру
залишився один постамент.

Ми обидва живі і здорові,
хоч роки не минають дарма,
та нема поміж нами любові –
отже, й нас вже на світі нема.

Інші люди – хоч наші обличчя.
Інші люди – хоч наші тіла.
Відбулося смішне і трагічне:
дві душі догоріли до тла.

2013

Відведи у щастя,
де життя чудесне,
папороті рута
любо червоніє.
Де блаватні ріки 
омивають весла,
підганяє човен 
вітерець надії.

Постели парчеві
на озими крижми,
обпечи цілунком,
мудрими словами.
Прихили до неба
сонячного, чи ж ми
не ходили разом,
Боже, манівцями?

Лабіринтом думи,
а тунель любові
оминали завше
на шляху тернистім.
Скинь із небокраю
котики вербові,
у пусті долоні -
золоте намисто.

Сповивай натхненням,
віршем незабутнім,
розливай барвисту
пісню над рікою,
розмалюй пастеллю
моторошні будні,
доторкнися тіла
щемною струною.

Розгойдай все вище
гойдалкою висі.
(Злети у падінні,
у падінні - злети.)
Та не спопелити
в прілім падолисті
змучені безсонням
зоряні сонети.

Не благала в долі
ні мілкого броду,
ні веселки в полі,
бусла коло хати
не тому, що горда,
бо не знала зроду,
як до твого серця
берегом пристати.

Не візьму до тями,
нащо хмаровиння
чорною габою
огортає вічність?
П'ю сріблясті роси,
мов ігристі вина.
У душі блаженній
я плекаю ніжність...

2019р

Пізнай мене за думкою й без думки.
Усе так просто, адже вічність є!
Я твій – безмежно: й неотруйні трунки,
якщо живе кохання з нас жиє!

Усім усюдам сві́тлимося в люди –
з вінків тернових пропускаєм кров
розп’яття хресного в повішенні іуди
єдиним поглядом і висловом "ЛЮБОВ"…

Хай на додаток – з думки думка знову
про те, що ти – однаково одне
святе ягня, яке веде розмову,
безтямну й темну.., й не минеш мене.

Я ж тільки о́браз, на який обра́зи
безликі люди виливали в піст!
А ти – свята без імені й без назви,
ти – просто думка, випадковий гість.

23 січня 2010 р.. Київ

Із Миколи Некрасова

Врешті-решт із Кенігсберга
я в краї прибув сумні,
де не люблять Гутенберга
та знаходять смак в лайні.

Випив руського настою,
знов почув «єбьона мать»,
й потяглась переді мною
пик російських сива рать...

(2019)

Весенний дождь расправил крылья,
И окунулся в темноту.
Гремит по крышам, по карнизам,
Пугает ночь: - Иду! Иду!
И ночь в испуге убегает,
Поджав как кот свой черный хвост.
Вся мокрая в дождинках тает,
А дождь идет встречать Зорю.
Он после сна ее умоет,
Чтоб ярче начинался день,
А после сам вздохнет и вскоре,
Лить перестанет.
Здравствуй день!

Другий десяток на прикупі сиджу.
Тасую карти, готую каву,
Шампанське і коньяк підношу.
Не одмовляюсь од чарчини, як пригостять.
А от сигарний дим не зношу
(В дитинстві батько добряче нагодував махоркою).
А хлопці смалять, хоч сокиру вішай.
Десь запівніч , як стає ясно, хто , кому й скільки програв,
(Той з півгектара лісу заповідного,
Той яхту в Ялті чи на Кіпрі,
А той – котрусь з коханок...),
Гравці сідають в лімузини свої й джипи.
Постійний виграш – тільки в мене:
Пенсія тьмяніє перед гонораром.
Питаєш, як вдалося врожайну ниву цю надибать?..
Напевне, то був дар Господній...
На Майдані, як незалежність здобули,
Книжками довелося торгувати.
От якось у сутінках вкладаю в торбу їх,
Аби вертатися без виручки додому
(Себто без хліба, молока, картоплі...
Краще не згадувать про ті літа голодні...)
Раптом помічаю уважний погляд незнайомця.
Врешті підійшов, питає: «Не пізнаєте?»
«Даруйте, не пригадаю. Мабуть, обізнались».
«Не обізнавсь. Це ж ви колись «четвірку»
В матрикул поставили, коли сказав,
Що з «трійкою» стипендії лишуся.
Тепер, напевне, пригадали?»
Махнув рукою: хтось із охоронців підбіг
І всі книжки, що були в торбі, відніс в машину.
А в закоцюблих моїх долонях зазеленіли долари:
«Негоже вам, професоре, стояти на морозі.
«Буде нужда – дзвоніть». І простягнув візитку.
Як не хотілося, а змушений був-подзвонить.
Не він, мій благодійник, інший відгукнувся:
«Бос за кордоном, та зробимо, як він звелів».
Відтоді, бачиш, сиджу в теплі й добрі.
Гріх скаржитись на долю, слава Богу...

P.S.
Я вислухав цю оповідь з якоюсь гіркотою.
Подумалось: мабуть, не він один на прикупі сидить,
Якщо метикуваті гицлі направо і наліво програють
У карти ( та й без карт) тепер вже суверенну Україну.

ІНе хоч війни, то не бажай і миру
своєму опоненту, та однак
не зачіпай публічного кумира
і спи собі спокійно як хом’як.

Не редагуй, не реагуй, не лайся,
хвали зозулю, не полюй на зайця
і ти – найневідоміший поет!

Із іншими когутами не бийся,
а от на очі публіки явися
і це – найідеальніший дует.

ІІЯкщо не роджений поетом,
то не рони даремно сліз,
а як душа не має лету,
то у поезію не лізь.

Не допоможе ані мова,
ані талан, ані язик.
Якщо не володієш словом,
то і поезії – гаплик.

І ні на що не сподівайся...
Як не радій і як не кайся,
якої ради не проси –
немає більшої яси
як уночі шукати щастя
або у немочі – краси.

ІІІНе зарікаюсь, що і я сьогодні,
а то і завтра, будучи на споді,
усім пернатим муляти почну.
Усе буває завдяки свободі!

Але досаду маємо одну –
якщо нахаби все іще у моді
і не даємо ляпаса на сході,
то ясно, що програємо війну.

07/19

Щоб не тратив часу марно
інструмент Тимку́ столярний
в подарунок привезли.
Там стамеска і рубанок,
пилка, долото, фуганок
ще і циркуль чималий.

Він майструє для сестрички
із вільхи нову поличку,
щоб лежали там книжки,
олівці стояли поряд –
милував порядок погляд
і дівчачі іграшки́.

Тесля дошку відпиляє,
акуратно обстругає
і заб’є у кут гвіздок.
Він батькам допомагає,
хоч малий, та уже знає,
у столярній справі толк!

Спохмурніли, посивіли тихі небеса,
Без голубки сизий голуб залишився сам.

І завжди розповідати друзям він готов
Про красуню темнокрилу, про свою любов.

Чи злітає десь на гілку, чи в надхмарну синь –
Скрізь його наздоганяє від голубки тінь.

«Ми отут зустрілись вперше, там – літали ми,
І голубились до рання ніжними крильми.

Бачу ось гніздечко наше – тільки голуб зна –
Про кохання воркували з нею допізна.

Пташенятко, наш синочок, ріс поміж цих віт.
Виріс, випурхнув з домівки у широкий світ».

Голуб знов гніздо будує, носить гілочки,
Ніби пам`ять про подругу, пам`ять на віки.


Щоб дивились пташенята, й поки є цей світ,
Свою пару так любили, як татусь і дід.

10 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Ми до завтра чужі…
Ластівками білявих конвалій
Лісом нипають думи ― голодні вужі.
Перемовини, схови і цілі баталії;
Поцілунків роздолля і снів міражі.
Ми до завтра чужі.

Ми — чугайстра жалі!
Обіцянки ― на біль подорожник…
Плаче травня спочин по веселки шкалі,
Дрібно губить сльозу, мов конвалії дзвоник,
І сюрчать у траві засторог врожаї.
Ми чугайстра жалі…

2018

Із Миколи Некрасова

1
В старости Вакули бабка Неоніла
на ремонт хатинки дошки попросила.
Староста відмовив, а вона – знай нудить:
«От як пан приїде – зразу нас розсудить!
Він же сам побачить, що не обійдуся,
й скаже дошки дати...» – Так і снить бабуся.

2
А новий сусіда – добрий шмат землиці
у селян відрізав через плутні ниці.
Й чинно розумують у громаді люди:
«От як пан приїде – землемірам буде!
Він-бо розбереться, й тільки скаже слово -
нашу всю землицю віддадуть нам знову».

3
Кріпосну Наталку сватав хлопець вільний;
тільки управитель – до весіль не схильний.
«Почекаєм, Петре, – шепотить Наталя. -
От як пан приїде...» – І таке все далі.
Діти та дорослі, тільки щось на сором -
«От як пан приїде...» – примовляють хором...

4
Вмерла Неоніла; крадена землиця
у нових сусідів житом золотиться;
вже колишнім дітям час розумувати;
вільний хлоп-коханець втрапив у солдати;
втратила Наталя на заміжжя види...
Пана все немає, пан усе не їде.

5
Та нараз опівдні на кінці дороги
в мареві з’явились похоронні дроги;
а на катафалку з неприступним видом -
пан старий у гробі; а наступний – слідом.
Погребли старого, свіжий сльози витер -
й рушив, як буває, у Москву та Пітер...

(2019)

Мчиться страус по пустелі,
в висоту сягає стелі
ще й нагадує коня.
В нього дуже сильні ноги –
не шукає він дороги,
а мандрує навмання.

Бачить навкруги далеко,
пір’я захищає в спеку –
тож не треба йому льох.
Не боїться звірів диких,
яйця він кладе великі,
що не з’їсти навіть втрьох!

Та усе ж коли злякався,
як би довго не вагався –
хоронитися мастак!
Голову в пісок сховає
і вважайте, що немає –
то його фірмо́вий знак!

Я по Метробудівській іду,
Там знайду на задницю біду,

Долю дуже важко обдурить
Хто ж мені дасть в зуби… закурить?!

Все пройшло моє дитинство там
Валер"янку я давав котам,

Ми були веселі пацани –
На базарі крали кавуни.

У п`ятім класі заодно
На горищі цмулили вино.

В сьомому в аптеку я ходив
Купувать собі презерватив.

ПРИСПІВ:

Відрадний хутір – тут я жив
Метав у дерево ножі.

Відрадний свій згадую як сон –
Мій бандитський київський район.

А потім разом в лісі як на те
Займалися кунг фу і карате,

І були на Борщагівку** злі,
З нею розібратися ішли.

Їй оголосили всі війну,
Билися ми стінка на стіну.



ПРИСПІВ:

Відрадний хутір – тут я жив
Метав у дерево ножі.

Відрадний свій згадую як сон –
Мій бандитський київський район.

27 червня 7521 р. (Від Трипілля) (2013)***

Жила б собі в багатстві літ:
Надбала снів, основ...
Та повагом чеширський кіт
Дорогу перейшов.

10.07.2019

Не помічає, що міняє світ,
Не знає, як уже новий нюанс
Поволі витирає небу звіт,
Гармонію ламає і баланс.

Бо не бажає бачити мале,
І вірує у долю, як закон.
А дещиця, будуючи ціле,
Показує уже новий канон.

І силу має мізерна деталь,
Висока нота задуму Творця,
Мелодія, де сльози і печаль,
Доводила людину до кінця.

А я гадаю, що усе мине.
Омиє дощ буремного сліди,
Зоря сіяє, а його несе
У змінені нюансами світи.
2019

Пари кружляють в мелодії вальсу:
Погляд бажанням горить!
Мабуть, не з’явиться кращого шансу:
Хочу спинити цю мить!

Пари кружляють, а я у чеканні:
Може запросиш мене?
Серце завмерло...у хвилях мовчання
Хибні думки віджене.

Пари кружляють – впадаю у відчай!
Пошуком очі блищать.
Посмішка щира до постаті личить:
В ній почуттів водопад!

Пари кружляють – нарешті у танець
Якось потрапила я!
Ти - вже реальність! Ти - звільнений бранець!
Доля жадана моя!

Пари кружляють – без втоми, в натхненні!
Блиском осяйний паркет.
Ми в ореолі БЛАГОСЛОВЕННЯ!
Зрілої осені злет!

10.07.2019
Свидетельство о публикации №119071004104

Чи фіксує побачення наші
те, що й досі єднає серця?
Ідемо в куражі-епатажі
і немає уже каяття.

Нас вінчає у сивому небі
буйний вітер, що сіє дощі,
і нічого неначе й не треба,
поки чуємо, – Гірко! Мерщій!

Ти біжиш по калюжі до мене,
щоб упасти в обійми таємні
і гукати, – Літаю! Лови!

Полетіли у Лету обоє
і за миті мої із тобою
не зносити мені голови.

07/19

Тональність до мінор пасує будням,
А дням святковим - щебетливе ре...
Творцеві можна все. Він неосудний,
Дає життя, захоче - забере.

І не бурчи на світ - побійся Бога,
Засуджувати небо не тобі.
Усе во славу Господа святого -
І муки жертв, і смертний крик. Терпи

Усе. За нас дурних Спаситель висів
Не просто так - на те він і живий.
За віру у захмарнім парадизі
Єгови длань погладить по главі.

А Дикий Степ умивсь моєю кров'ю,
Перехрестивсь між подихів гармат
І, наче сніп, упав на полі бою,
Вогонь душі поглинула пітьма...

10.07.2019 р.

Розкришила вічність зорі із фольги,
так рахманно, місячно, липнево!
В лоні персів - оберегом від нудьги,
золотий кулон - життєве древо.

Світе малахітовий, в очах ясних
відбиваєшся  любов'ю, чуєш?
Як бентежний видих, кожен щемний вдих
у душі березами брунькує?

У перлинних росах тішиться скрипаль
музикою вічного кохання.
На мангалі смажать запашний мигдаль
матіола і троянда чайна.

Амбровим парфумом надушивсь жасмин -
мускуса, ванілі, туберози.
Чом же на моїх губах гіркий полин,
у зіницях причаїлись сльози?

тубероза - пахуча рослина
2019р

Літо полите молитвенним* цвітом,
цвітом задумливим, ледве відкритим,
напівзаплідненим, напівцнотливим,
дивом купальським, розгубленим дивом.

Папороть в іскрах між листям подраним,
ліс розмальований лиском багряним,
ніч полудне́ва безлюдна, беззвіра,
котиться з неба заквітчана фі́ра.

Дивне світило – півмісяць-півсонце,
зоряний фурман – не дівка, не хлопець,
палять помалу купалові ватри,
крапають цвітом густим у Карпати.

Я не шукаю давно того зілля,
ти вже забула чекати весілля…
добре, я кобра з сухої Сахари,
годі, ти голуб з-під вогкої хмари.

Сонце пустельне і місяць вологий
віз розламали, зійшовши з дороги,
світ розміняли на звичай і чудо,
ніч – на Купала, а рік – на Іуду.

29–31 травня 1995 р., Київ

______________________
* «молитвенним» – остаточний варіант автора;
інший варіант – «молитовним»

Я не прийшла у твій лункий гарем -
Чекати ночі на тафті червоній.
Хай інша ту неволю обере.
Згубилася обручка між півоній.

Ти ж бачиш: словотеча, віршопад.
Дзумлю собі - в шовкових травах бджілка.
Таку не вдовольняє мармелад,
Рахат-лукум, жага - щопонеділка.

Будуй палац у стилі рококо,
На зорекрадстві спійманий любаску.
Буруниться хмаристе молоко...
Ось кличеш на розвеснену Аляску.

А мій, земний, все котить кавуни.
Наснився ти - порушився комфортик.
Влітаєш - без дарунка і вини.
Шуміння-шумовиння...
Пал в аорті.

Руйнуй плотини чи криши базальт -
Я не зійду з кармінного трампліна.
У мене, кажуть, оксамитний альт.
Любилися в колоссі, на хвоїнах.

Тепер - вільгота, гніздища всолод,
Ось геть!
Зірок пульсуючих не треба.
Смакую конфітюр, бо свій ренклод.
А ти все більше схожий на Ереба.
Такі ж волосся, тенор-баритон.
Мусуєш тишу:"Йди у цинамон!".


2016

Сюжетні колізії, правки…
Розв’язка. Так вирішив Бог.
Достатньо останньої крапки –
Немає потреби для трьох.

10.07.2019

Г. С...
Як ти там, де я не був ніколи
І куди спрямовую думки
В час оцей, коли на видноколі
Збуджено спалахують зірки?..
Бачиш їх чи сонце там ще сяє
І снують довкола безпуття
Ті, кому не видається раєм,
А у рай оздоблене, життя?..
Чим тебе привабила вечеря,
Що бажання говорить нема, –
Чом ти мною більше не химериш
І мовчиш знедавна, як німа?..
Чом тобі сьогодні без учора
Солодко і радісно стає,
Бо мене розлука тільки морить
І єство розчахує моє?..
06.07.19

Я сошла остановкою раньше,
Опасаясь Вас снова встретить.
Я ужасно боюсь соблазна,
Мне о Вас не прилично бредить.
Моросит, опоясанный осенью,
Дождь унылый в сереющей мгле.
Я иду, а на встречу из серости,
Силуэт вдруг возник вдалеке.
Кто-то медленно шел и почудилось,
Что знаком этот облик в тиши.
Приближаюсь..
О Боже мой праведный!
- Это Вы?
- Это Вы?
- Это Вы?
- Я сошел остановкою раньше,
Опасаясь Вас снова встретить,
Я боюсь, я боюсь соблазна,
Мне о Вас не прилично бредить.
Это вымолвил и улыбнулся,
Прикоснулся рукой и сказал:
- Вы промокните дождь ведь печалит.
Зонт открыл и кольцо обручальное спрятал в карман.

Закружляла, закружляла
Тополина заметіль,
Пухом скрізь позасипала
Сіро-білим та легким.

На дерева й на травичку
І на квіти та кущі
Він лягати має звичку...
...Тополина заметіль.

У її пухкі обійми
Може втрапить кожен з нас.
Ось такої заметілі
Вже лунає "білий" вальс.

2019 р.

Ти прокажеш мені спросоння:
«Не іди по кривій дорозі,
Бо вона заведе в болото –
Ні, не страшно там, тільки нудно,
Це іще не найгірша кара».

Ти потягнешся солодко й мовиш:
«А дорога пряма – ще гірша:
Прямизна та чужа й непевна,
Отже сумніви як обсядуть,
То й самій не знайдеться де сісти».

Потім вкриєшся тепло й порадиш:
«Пошукай-но стежину літню,
Ту, що вистрибом бігла з тобою
Ген у виярок між житами,
Котрі вищі були за тебе»…

***
…І лечу я вже тими полями,
Бачу: вицвіли очі волошок,
Ронять сльози криваві маки,
Незабудки аж по коліно
У струмок забрели – виглядають…

Ось верба, ось і приярок: сяду,
Та по схилу, траві шовковистій,
Мов по ковзанці - з’їду донизу,
Де джерельце пульсує тихо,
Наполохано в трави тікає.

І скручу з лопушка кульочок,
І злякаю прудку водомірку,
Бо нахилюся – й кіски дитячі
Із плечей зісковзнуть і вмочать
Білі банти у воду студену…

Зачерпну – не води: настою
Всіх тих літ, що пройшли тут без мене;
Ще: знайду перестиглу суничку;
Ще: з прозорими крильцями бабка
Сяде поруч на гілку вербову,

Гляне пильно на мене – й заплаче…
Ще… І тут я прокинуся притьмом
І підхоплюся. Поруч – нікого,
Як завжди. Тільки липень. І холод.

Хочеш оду про жінчину вроду?
В цьому ділі я гарний ашуг.
Не писав про політику зроду,
Лиш на кухні тихцем шу-шу-шу.

Мій сусіда у армії служить,
Я дрімаю в зеленім садку.
Бджілка сіла на квіточку ружі,
Сонце в хмарку пірнуло м'яку.

Від новин про воєнщину зляки,
Бач, печалюсь? У зморшках чоло...
Є до чаю рогалки з маком,
Длань тримає перо - не кайло.

В річці плава карасик лускатий,
Спека, в тінь перелажу без лах.
Повіршую і вляжусь поспати,
Утомило життя - просто жах.

09.07.2019 р.

- Ви одружений?
- Та не дуже... -
пильно дивиться лев на кіз. -
В негліже не одну подужав,
на арену ось переліз...

Де тут кільця, вогонь, софіти?
Згриз біноклі... а ще попкорн.
Як же нудно гуру сидіти
в жебонінні шлюбних валторн...



Кулясто

Хто кульку, хто м'ячик... Ох, ці перемоги...
Будяк півзасохлий, окрушини кексу...
Ослівни жбурляли томати, хотдоги.
Таки залюбила блохастого Рекса.

Спинюся. В калюжі купається слива,
віщає: "Мені фіолетово, ловко!"...
А я - щиросердна левиця, глумлива -
ловлю махаонів, збентежую совку.

Киплять у смолі лицеміри-єхидни.
Осоння для мене, а кларам - корали.
Одвічно гривастих-яскравих не видно...
Та в зліпки слідів антилопи ступали.

2019

Любов таки буває зла,
Й не все блищить – що золото.
…Шукав сердечного тепла,
Натомість – ранив холодом.

09.07.2019

Біла голубка з червоними ніжками –
Польща здалека…
Польща зблизька –
Тихої ночі, наче причаєні,
В польську вчаровані,
Польську вивчаємо.
Мов відчиняємо навстежінь вікна,
Аби вдихнути свіже повітря,
Свіже повітря іншого світу.
Тихо сопуть собі в ліжечках діти.
Доки, як наші, їх світлії голови
Ще не набиті в школі половою,
Ми їм розкажем (бодай дещицю)
Те, що нізащо їм не присниться,
Що принесе нам з іншої книжки
Біла голубка, червонії ніжки.

По колії ходить картате пальто,
немов по канату.
Утіште дівчинку,
яку на трамвайну зупинку
викинув тато.
Утіште дівчинку,
яка на трамвайній зупинці балансує –
і не може утримати рівновагу.
Утіште дівчинку,
яка без упереджень торгує
перед вами своїм божевільним благом.
Не карамеллю, не морозивом –
утіште дівчинку.
Якщо ви живете десь над озером –
заберіть дівчинку.
Якщо ви живете біля самого моря –
теж дайте їй притулок.
Покажіть їй пеліканів,
а якщо вони хворі,
то сходіть у Аптечний провулок,
накупуйте там ліків і мікстур,
подякуйте сестрі милосердя…
Там старий антиквар
вам продасть абажур,
під яким вона гратиме Верді.
Тільки альт і комфорт,
тільки ноти і тиша,
мов заключний акорд,
бідну дівчинку втішать.

1993 р.

Любов запізнились,
Чомусь забарилась,
Невчасно, та врешті прийшла.
Недовго погралась,
Пішла і лишились
Лиш два перебиті крила.

Для кого зосталася
Синява неба,
Замріяні череди хмар?
Не треба вже місяця
Й сонця не треба –
Повісьте червоний ліхтар.

Я́кось вийшов за поріг
велетенський носоріг,
він хотів зібрать молюсків,
щоб пекти собі пиріг.
Чи подумати він міг
про такий шалений збіг,
що пиріг пекти зібрався
з носорога восьминіг!

З восьминогом носоріг
дружбу не водили,
але кожен з них беріг
дивовижні сили!
Ой пиріг, ой пиріг,
на́чинка із м’яса –
хоче їсти носоріг,
запивати квасом.

До води мерщій прибіг
африканський носоріг,
а йому з глибин назустріч
виринає восьминіг.
Ось уже дванадцять ніг
топчуть заодно барліг –
то начи́нку кожен хоче
роздобути на пиріг.

З носорогом восьминіг
дружбу не водили,
але кожен з них беріг
дивовижні сили!
Ой пиріг, ой пиріг,
на́чинка із м’яса –
хоче їсти восьминіг,
запивати квасом.

Хтось один би переміг,
коли б раптом випав сніг –
люльку миру запалили
носоріг і восьминіг!
Та молюск і носоріг
назбирали ягід міх
і спекли разо́м смачнючий
із марулою пиріг!

З носорогом восьминіг
врешті подружили,
ще спекли один пиріг
з ківі і ожини.
Розум все ж переміг,
вже не треба м’яса,
і смакують всі пиріг,
запивають квасом!

Гадали ми, що щиро покохали
і почалося інше в нас життя,
та одного ми зрештою не знали –
минувшини не вмерли почуття…

Оті найперші, що ввійшли у звички,
заповнили собою увесь світ
і сонце перетворюють на мжичку,
безжально нищать навіть суперхіт…

Ми магії минувшини не знали,
вона нас не лишала ні на мить,
за дійсність все уяву видавали,
але природу – не перехитрить!.

За стиль і смак все можна видавати,
для творчості не може бути норми,
але убогість змісту не сховати
за будь-якими вивертами форми…

Романтики усі чоловіки,
аби собі завоювати Жінку.
І любимо, буває, на віки,
і легко забуваємо навіки.

Нікого не чіпаю ні за що
і нікого образити нізащо.
Нікому не ікається, якщо
нема кого винити, що ледащо.

І нічого боятися мені,
що ти і я усе ще не герої.
І це – нічого. У гарячі дні
і під гарячу руку удостою.

А поки-що ніколи не пиши,
що ніколи журитися даремно,
і особливо не горюй за мене.

Переживай за рани на душі,
за те, що ми буваємо чужі,
зате не обіймаємось таємно.

07/19

Із Михайла Лермонтова (1814-1841)

До зла й добра - однаково байдужі,
ви відступаєте завжди без боротьби,
при небезпеці - неухильно ви в калюжі,
а перед владою - зневажені раби.

Юрбою хмурою - історії ізгої -
промайнете, немов фантомів череда,
не залишивши ні ідеї видатної,
ні виявів початого труда.

І пам’яті про вас, коли пристигне днина,
суддя-нащадок не залишить жодних прав –
з ядучим посміхом ошуканого сина,
чий спадок – батько змарнував.

(2018)

Безперестанно нишком кличеш
Чомусь мене до себе ти,
Хоч на усміхненім обличчі
Нема печаті самоти.
І на очах нема відбитків
Жури ночей і втоми днів, –
Тож не збиратиму пожитки,
Щоби почути потім “ні”!..
Та й стало більше остороги,
В коханням змученій душі, –
Уже жалію власні ноги
Та душі добрі і чужі…
09.07.18

І знов нам логіку свою диктують кванти,
цілком заплутану лише на перший погляд,
оскільки вся телепортація космічна
є зрозумілою, мов твій ласкавий дотик.

Все дуже просто!.. Ти погодишся зі мною,
торкаючи мене слабким і ніжним світлом,
лоскочучи засмагу сонць чужих на шкірі,
для них вигадуючи шепотіння мови.

Хай десь ревуть протуберанці в нурті квантів…
Їх цілий всесвіт!.. Та нас більше, бо нас – двоє,
телепортованих з народження у серце,
що є заплутаним з самим собою тільки.

Ми в ньому розуму й любові алгоритми
й тому пульсуємо життям алгоритмічно,
речовини й полів скидаючи ошмаття
у нескінченності, до вічності дотичній.

2019