Боляче чути обіцянки
Десятирічні соло - бранки
Невтомні блазнів забаганки
На плечі наші - панів статки

Один на одного зливають
Не червоніючи все грають
І так все швидко забувають
Коли мандат свій - залишають

Актори різних коаліцій
Оберігають зміст традицій
Завжди у ракурсі амбіцій
Психологічних блеф - позицій

Вже стільки років набивають
Офшорам адресат міняють
Так безсоромно розкрадають
Де зупинитися - не знають

Дійшли до того що вбивають
Народ свій власний зневажають
Так ситно п*ють , і наливають
Із глузду з*їхавши - ікають

Боляче чути обіцянки
Десятирічні блеф - антракти
Продажні , рідні куртизанки
Вже не до сміху - ваші жарти.

Питань невирішених куча
Єство обтяжує моє, –
Життя так важчає і мучить,
Що смерть відрадою стає.
Ані присісти, ні дихнути,
Якщо в проблеми вічні вгруз, –
Сьорбнув би з радістю отрути
І втоми вічної позбувсь.
Але такі думки подалі
Жену з дурної голови,
Коли дивлюсь на витривалість,
Під сонцем всохлої, трави.
Промінням змучена достоту
Й людьми затоптана без мір, –
Трава виконує роботу –
Встеляє килимом наш двір.
І марно скаржитись не хоче,
В обіймах горя і біди, –
А тільки жалібно шурхоче,
Мов просить крапельку води...
29.06.18

Підсохлий сад пожадливо напивсь.
Дощі зомлілу землю відпоїли.
Од хмар свинцевих сіро-бура вись
Хлюпнула пригорщу природі сили.

І світ неначе заново родивсь.
І зелень звеселіла забуйніла.
І спека враз поділася кудись.
І у дерев повідростали крила.

Та це лише одна відради мить –
Коли Земля загрозливо тепліє…
Як черстві душі руйнівні спинить?

І повернути людство все – до мрії?
Де тчуть Боги любові злотну нить
Й добра криниця повна й не міліє?!

28 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Літній вечір спадає на пагорби древнього Львова.
Вітерець оксамитно голубить оголені плечі.
І стають несуттєвими денні і суєтні речі,
як вітанням дитинства зустріне тебе матіола.

І згадається все – від Христа, чи від створення Світу.
Пригальмується відлік і шлях відмотає додому.
Забринить, завібрує, і так різоне по живому,
і триматиме довго в полоні духмяного цвіту.

Ти ітимеш у сутінках за ароматним видінням,
мов за покликом раю, що ось віднайшовся зненацька.
Крізь портал невідомий присядеш на маминій грядці
на секунду, на мить у вселенському благоговінні.

Шепотітимеш мантри, складатимеш дяку і славу,
усміхнешся сльозою, відчувши той доторк жаданий!
Тихим шелестом крил пролітатиме янгол від мами,
розсіваючи зорі по плесу небесного ставу...


Літня ніч хазяйнує на пагорбах древнього Львова.
Вітерець оксамитно голубить і скроні, і плечі.
І стаються реальними найфантастичніші речі,
як вітанням дитинства зустріне тебе матіола.

Мішок уже розв’язаний. Європа
побачила у величі й красі
із булавою у руці холопа
малої і чумазої Русі.

Велике Пу взуває лабутени,
а Зе – свої котурни по нозі.
Одне одному рівні сюзерени,
але не підходящі по вазі.

Поопускали очі і васали,
і авгури пропащої Руси,
аби не засміятися у залі,
де одягають шорти і труси.

Оце і все нечуване – уголос,
куди ВеЗе і що гальмує віз
та лає Мову, Армію і Томос
і не використовує безвіз.

Не добачає ні хвоста, ні рила,
ні ратиць у данайського коня.
Що не посада – чергова свиня.

Йому і зрозуміти не під силу,
яке лайно зелене оточило
це миле і мале жи...
                          кошеня.

06/19

Мечты – ведь это лишь обман души,
А значит не робщи и не кричи,
Когда не сбудутся причудливые грезы,
И не помогут горестные слезы,
И не помогут небеса!
Мечты – обман!
Воображения игра.

Пеньюар шовково-ніжний
одягає ніч духмяна.
Ти пухово, білосніжно
огорни мене, жаданий.

Остигає кава чорна
в мигдалевім амаретті.
Мідний дощ  - гучна валторна,
крушить сутінки на злеті.

Губить в небесах підкови
білий кінь - Пегас надії.
В поліфонії любові -
вмиротворення стихії.

Чуйний дотик первозданний,
світ гойдає органічний!
Я люблю тебе, коханий,
і триватиме це вічно!

Доки радість безупинно
вип'є кров мою до краплі.
Доки пісня лебедина
розриває душу навпіл.

Доля райдуги малює
на сусальній акварелі.
Доки серце, що люблю я -
б'ється хвилею об скелі.

В царині земного раю,
млосній пристрасті шаленства -
від блаженства помираю
й воскресаю від блаженства!

У моєму дворі
раювала веселка.
Я ходила крізь неї,
тримала в руці…
А вона запишалась
так барвисто-близенько,
і співали: «Осанна!»
рясні промінці.
І вдивлялись каштани
в розгортки бузкові, ―
ткали запахи вітам
блаженні ткачі…
У краплинках останніх
зріли зерна любові ―
у моєму дворі
побували дощі.

2017

Г. С...
Це не я жирним гримом на вроду
Накладаю незмивну журбу,
Бо до тебе у сни не приходив
І в думках потаємних не був.
І тебе я не млоїв гіпнозом,
І безтямну не вів під вінець, –
Не моя це збулася погроза –
Засмутити одне з двох сердець.
Це не я заслонився від тебе
Далиною і вічністю літ, –
Мить життя – ієрогліфів ребус,
Суть якого не всім зрозуміть…
26.06.19

Поговори зі мною, не мовчи, коханий,
про те, як плачуть верби над рікою.
Як літепло сопілкою сумною
торкається найтонших струн душі і ранить.

Мелодія у серці проростає болем,
і спомини з глибин здіймає світлі.
Таке сполохане, тужливе літо -
черешні вдосталь, тільки спека вуглить поле.

Ти розділи печаль трагедії зі мною.
Лікують біль - любов'ю, а не часом.
Затемнення зникає, доля часто
вкриває світле небо чорною габою.

А нам би кольорової веселки, чом ні?
І милості у кожнім щемнім звуці.
Не сльози на трояндовій  пелюстці,
а крапельки роси, ти спробуй не солоні.

Вечір минає, а дім засинає…
І у ньому згасають вікна – очі…
Парадне охоче нáрід ковтає.
Місто готове до довгої ночі.

Бо гарувало, його утомили,
Думає від суєти відпочити,
М'яким оксамитом щільно накрили,
Сили бажає свої оновити.

І у ефіри Морфея крокує,
Ілюзією малює сюжети,
Мешканцям радо вояжі дарує,
Де у мелодії чути кларнети.

Але не усюди люд почиває...
Муза комусь заважає заснути,
У творчому леті душею жадає
Сіре у цілому світі забути.

Хто опинився у трунку палкому,
Часу тоді у ночі не марнує,
Тіло дарує оргазму жаркому,
Долі нової надію будує.

Усе це - дія єдиного міста,
Воно як уміє, так конірує,
Може тобі - ніч у мороці висне,
Але мені - шлях у небо торує.
2019

Відомі з досвіду гіркого
найкращі ліки від страждань -
літр пива й сущену тарань
взяла й вжила, але нічого
не вийшло, - не допомага!
Та й чи потрібна допомога?
Нехай вимучує тривога,
нехай неспокій обляга,
нехай! Народяться нові, -
пробач, такі невправні, - рими…
Гудуть джмелями золотими
твої рядки у голові.


2018 р.

Бачиш, з мене не добрий бог –
Я не вмію тебе любити.
Може, це твій кармічний борг –
вигрівати мене, мов квітку
У долонях своїх небес,
Повних сонячного цвітіння,
щоб і сам у мені воскрес,
Поки сонце зійде осіннє…

Чи настане той час колись? -
Я вберу цю любов безмежну,
і віддамся їй. Ти молись
за мене, світлозалежну.
І світи мені, о любов! -
Хай зникають усі кордони…

Поки, з мене не добрий бог –
Стань мені моїм Вавилоном*.

Кориця дзуміла, жалілась на мужа,
зриваючи чайні троянди на зиму:
"Я пахну приємно... проходить байдужо,
три слова лишає у випарах диму..."...

- Ти знала - за кого... Він - Перець путящий.
Набридли бульйони, бліді краєвиди.
Стару капелюшку закинемо в ящик.
Візьми два квитки на криваву кориду, -

сказала Меліса, гортаючи вірші. -
Позичу на тиждень свою муркотуху.
Від неї флюїди таки не найгірші...

Здіймалися перли від кожного руху.

Ластата Ваніль повернулася з моря -
і слухала подругу неспівчутливо.
- Мене Кардамон звеселяє у горі...
а ще тонізують вечірні запливи.


2019

На горбочку біла хата
тоне у саду.
Не чекай сьогодні мати,
не прийду я ночувати -
за любов'ю йду.

На долині, понад плаєм,
річка пролягла.
І того ніхто не знає,
чи душа моя страждає,
чи  п'є з джерела!

Тихо, затишно, гостинно,
черешневий рай.
Заряснілася калина,
на городі попід тином
квітне молочай.

Матіоли і лілеї
ллється аромат.
І того ніхто не чує,
Як вівчар мене цілує,
розцвітає сад.

Сипле ніжністю неначе
в очі голубі.
І того ніхто не бачить,
що то буде, що то значить -
радість, а чи біль?

Солов'я рулади чутно,
щемний передзвін,
зорепадно, незабутньо.
Мною лагідно і смутно
милувався він.

Ніч стелила зорі рястом
у отавах нам.
Попросила б щастя в Бога,
та, на жаль, обручка в нього
на правиці, мам...
2019р

Прозорі росяні краплини,
Немов дзвіночки срібні.
І літечко виграє нині
Так віртуозно ними.

Тоді, коли зоря ранкова
Поволі в небі гасне
Й промінчик сонця золотого
По травах й квітах скаче.

Під ту мелодію чарівну
Птахи співають хором,
У лісі, в лузі та у полі
Звучить піснями літо.

2019 р.

Треба жити, друзі… – Треба жити
Та шукати в завтрашнє доріг,
Поки шлях нетоптаний розкритий
І такий привабливий для всіх.
Треба жити, мила… – Треба жити
Та у правду вірити свою,
Попри балачки несамовиті
Родичів у щастя на краю.
Треба, Вітю… – Треба пообідні
Готуватись до вечірніх свят, –
Раз живу упевнено і гідно
Навіть після найгіркіших втрат…
27.06.19

                         І
Граблі пора міняти на лопату,
яка і закопає, й загребе
оте, що найнялось агітувати,
що і зелене – жовто-голубе.

Та й сапою уміємо полоти
і полину, і пирію зело...
На часі бути – за,
але не проти,
міняючи і фізії, і тло.

Палає суще, і яріє біле,
і лінії веселки не чужі.
А от патріотичне обідніло
яскравою палітрою душі.

І де її лукавому узяти?
Не багатіє мовою цабе
і будь-яке, а іноді й «любе»...

За язики усілися примати...
уже уміють говорити...
                 мати...
І маємо
                 оновлене
                                рябе.

                         ІІ
Та є ще й інше. Мати – це Вітчизна
і те, що називають оберіг,
і тисячі порогів і доріг,
кудою видибає Україна.

Усе, що наче маємо, дає
оточуюче душі житіє –
і дольне, і невидимо високе,
але і те, що нібито ще є,
пильнує Боже небайдуже око,
аби було і наше, і моє.

06/19

За валом вал. До гіркоти, до втоми.
Вгамуйся, море, не зови.
Вже й так хрипкий твій погук
Зриває серце з якорів
І кида в одчайдушний простір,
Де, мабуть, творяться слова, а не шторми.
І тільки звичка жить, завтра починати ранком
Утримує від вічної плавби.
А серце стиснуто до гальки, до піщинки.
І так йому незатишно в тій тиші,
Так стугонить воно невтішно,
Так поривається у безвість,
Що вже довіку снитиметься море,
Довіку чуть його хрипкий солоний погук.

На пасіці дзуміє і гуде,
а я у літній келії куняю.
І наче і ніколи, і ніде
ще не було ошатнішого раю.

Полум’яніє у зеніті день,
який і я з роями коротаю.
І поки ще до осені іде,
не сиротіє хата біля гаю.

Літає трутень, поки не зима.
Йому уже й нема чого літати...
Ночами місяць проситься до хати.
У нього свого вулика нема,
і котиться між зорями дарма,
і нікому його заколисати.

06/19

Я сім ночей, проведених з тобою,
Мабуть запам"ятаю назавжди,
В долоні зорі падали юрбою,
Тоді щасливі були я і ти.

І забували ми про все на світі,
Лиш іскри радості палали у очах.
Вже не одне з тих пір минуло літо,
В мені вогонь кохання не зачах.

Горить він спомином яскравим ще і досі,
Від того тішиться таки моя душа.
Хоча туман вже посріблив волосся,
У серце осінь хай не поспіша.

2018 р.

Уляглося сонце на перину хмари
і холодна сутінь потекла на нас
легкотілим пухом, довгожданим даром,
втіхою короткою у спекотний час.
Як вода джерельна, воскресила сили
і прогнала трохи настрої сумні,
адже незабаром сонце відпочило
і розпорошило сутінки ясні.
25.06.18

В тіні липи, біля хати,
спочивають поросята.
Цілий день вони трудились,
п'ятачками в мисці рились –
їли моркву, бурячок
ще й зелений кабачок.
Після того в калабані
влаштували справжню баню –
розляглися біля миски,
із води стирчать лиш писки.
Спека скрізь, а їм комфорт,
свинкам у багні – курорт!

Я обійняв ці плечі і заледь
оговтався від баченого мною,
і виявив за ними, що стілець
освітленням зливався зі стіною.
На лампочку, розжеврілу від яв,
потерті меблі шкірилися потай,
тому диван у закуті сіяв
коричневою шкірою, як жовтий.
Стіл порожнів, вилискував паркет,
темніла піч, пилюгу рами оку
стеріг пейзаж, яким лише буфет
і надихався, як на погляд збоку.
Але мотиль кімнатою кружив,
і зір мій з нерухомости зідвинув.
І щойно привид тут колись і жив,
то він, авжеж, покинув дім, покинув...

В небеса упала горілиць,
хай вони жарини серця студять.
Поміж нас не стало таємниць,
й вогняної пристрасті не буде!

На порозі осені - печаль,
бурштиновий кульчик загубила.
Причастилась тайн, пустий Грааль,
сперлася на вицвілі перила.

Палить... На городах пирії,
засмалила куривом дощенту.
Не дивлюся в очі нічиї,
доля розставлятиме акценти.

В повісті нетривіальних проз,
на краю захмареного неба
ми чекали на - апофеоз,
а любов то - альфа і омега.

Зима відійшла, а весни ще немає.
Навколо пустеля безкрайня й німа.
Панує застиглість безбарвного краю,
Що нас на верхів’я зневіри здійма.

Розтали сніги, мов завали обманів,
Віддавши простори нечутній весні.
І вже забуття вдалину не поманить,
Забравши з собою небачені сни.

7 березня 2019

Люблю Вас чи ненавиджу?.. Не знаю…
Слів дармових така важка вуаль.
А літо знов леститься аж до краю,
Тремтливим смутком пагорків спіраль.
Не островки – маскована сторожа,
Де верб’яно розрісся волі смак…
І ділимо: на гоже – і негоже;
І з відчаєм ховаємось в кулак.
Люблю Вас чи ненавиджу?.. О зграє,
Що розгулялась шумом, та лишень!..
Коли світає з погляду «Кохаю!»,
Здається: в дні новий зринає день.

2019

У Рашію не їдуть поїзди,
на заході триває чудасія,
очолена комуною орди,
і ласі на корупцію жиди,
улещують розбійницю Росію.

Воняє небезпекою біди,
але червоні лінії зелене
не дуже помічає, як на мене,
і пхається непрошене туди,
де діє проституція таємна.

Нам, вибачте, сьогодні не сюди,
де тиснуть лапу кавалери й леді
і лижуть ню «тайожному» ведмедю
від низу тіла і до бороди.

Кому у хаті не дають води,
той грюкає дверима спересердя.

26/06/19

(За мотивами телефiльму "Чорнобиль")

Чорнобиль пошкоджує долі:
З нежданих заходить боків.
По вінця наповнені болем,
Уже понад тридцять років
Минуло в чутках, недовірі.
Все людство здригнулось тоді.
Заплутані, незрозумілі
Політиків хитрі ходи.

Був вибух – ось так почалося.
Хто бачив, той довго не жив.
Від жаху здіймалось волосся,
Смертельний у атома вплив,
Бо атом – невидимий ворог,
Носій небезпечного зла.
Посіявши сумніви, сполох,
Отруєні люди й земля.

Сміливці, що в перші хвилини,
Назустріч примчались біді,
Їх дії рішучі та вмілі,
Дали вони вихід воді.
Потрібно відкрити всі крани,
Зробити найшвидше, мерщій!
Ціна неймовірної драми
Вже йшла на мільйони життів.

Робилося все, як і треба:
На поміч прийшли шахтарі.
Та тільки Чорнобильське небо
Сховалось в хмарини й згори
Не може збагнути причини
Трагедії, що на брехні
Усе обростала щоднини,
Вже годі, сказали їй: ні!

Так правда розкрилась нарешті:
Радянського устрою міф.
Про те, що у всьому ми перші,
Правителів скоєний гріх.
Відкрита Чорнобиля правда
Про вибух: відбувся чому?
Та думати треба про завтра:
Тривожно на серці тому.

Чекаємо, знову в надії.
В шаленому темпі подій.
Здійснились, щоб бажані мрії.
Сльоза не торкалась до вій.

23.06.2019
Свидетельство о публикации №119062304557

Тиша. Сповідь. Мій слухач - ця ніч,
Кінчиком крила стираю сльози.
Мамо! Пташеня своє поклич!
Аби разом в піднебесну просинь...

Син твій одинокий пілігрим,
З дня розлуки вогнептах-мовчальник.
Шерех суму в крапельках жури
Ріже пам'ять на скалки печалі.

Думав, проживеш хоча б до ста,
Але спиш під травами-вінками.
Вирвано з родинного гнізда
Оберіг тепла, наріжний камінь.

У безсмертних закороткий вік,
Удихнув - і вже прощатись треба.
Лиш у снах я бачу мамин лик,
Наяву - пусте й холодне небо.

25.06.2019 р.

Од цього свята – і до нових свят
Біжу за іншими в щоденнім марафоні.
Як тьмяні вогники жаданих хат
Тому, хто повертається в сльоту додому,
Такими лишаться свята мені до скону...
...Бо не застоллям пам’ятні вони,
Не бутафорською веселістю довкола,
А віршами, що будні прирекли
Безмовними сидіти у неволі.

Того ми не уміємо прощати,
Хто наповняє мову ницими словами,
І ними силує усе казати,
Кидає у яругу колискову мами.

І цього не хотіли дарувати,
Коли нікчеми оберталися катами,
Готові бісу душу дарувати,
Аби усі довіку були їх рабами.

Собою не почали торгувати
І не тому, що ціну дуже набивали,
А очі не хотілося ховати
І примиритися, як долю поламали.

У ногу не уміли крокувати,
Де обирати мали не свої дороги,
І спину радо у дугу згинати,
Ганчіркою лягати на чужі пороги.

Ми не бажали і не будем нині
Ховати істину за новими словами
І засипати бісер поміж свині,
І загрібати жар не своїми руками.

Та особливого у нас немає,
І течія омани не лякає,
Як помиляємось і набиваємо синці…

І віримо надія не минає,
А мрія терні до зорі долає
Де совість нас чекає усі дні.
2019

Лікував від гарного смаку.
Тьменна ресторацій при дорозі.
Руколи насипав на лукум...
Прилітав на паті Осборн Оззі.

Три відьмички різали перкаль,
від серветок тхнуло темним пивом.
Годував блеф-кухар серед паль,
прав завісу... Я прийшла - спесива.

Зажадала: "...ковбики - не те,
хай завія пудрова мете!
Хочу торт суничний..."... "Є ірис -
кухар проказав, - киселик скис..."...

"У какао муха золота...
нагодуй до несхочу кота!
Півголодна в хащі полечу".

Мишу-бі запечено сичу...

Обірвала мову.
"...цок...геп...цок..." -
б'є мушву кухарський молоток.

Феям догоджають не усі.
Пропливли словесні карасі...

2019

Іще обіймуться не раз
жура з журбою.
Люблю я витрачати час,
але з тобою.
Але з тобою, геній мій,
душевні рани
не залікує ще не твій герой роману.
Герой роману, міфу, мрій,
де героїня
фантасмагорії подій –
моє видіння.
Моє видіння, що летить,
у небі тане –
фата Моргана... А за мить
уже й не гляне.
Уже й не гляне, бо у нас
нема героя.
Але обіймуться не раз
жура з журбою.

06/19

Талдичив, як мантри, затято і всує
Свої уповання на краще.
Був певен, що ліпшої долі вартує,
Та доля вважала інакше.

я тебе вимріяв… я тебе виміряв довгими верстами…
синіми веснами я тебе виміняв в осеней жадібних…
я тебе виманив ночі скрижалями…
виморив ворога… вимарив снами я…
вимістив тугу словами незнаними…
висміяв мудрого… висмикнув мертвого…
вистелив капища Каїна жертвою…
я тебе вигоїв марною піснею –
небо спустилось між нами завісою...
я тебе виболів… вибілив зимами…
і відпустив тебе в тінь...
що сказав тобі?..
що я зробив тобі?.. що не зробив тобі?..

В'яли  лІта рясні спориші,
прохолодою дихала осінь.
Не жила у обіймах душі,
не плекала дощі сріблокосі.

Смутком очі тьмяніли колись,
прісні будні бродили, аж поки
пересічні шляхи не зійшлись
на крутім перехресті широкім.

Міражі, алегорії снів
розчинились у вранішніх росах.
Акварельний мольберт почуттів
окропила любов -вінценосна.

Аритмія у серці щораз,
щастя ніжності - сонцем під вії.
Не з'єднає розчулених нас
інтернетний зв'язок ненадійний.

У приваті мого забуття
для кохання відчинені двері.
Ти для мене не тільки життя,
крапля крові на білім папері.

Обмаль нам залишилося втіх,
золота мить - найвищої проби.
Із мережі дум м'ятних моїх
ти не зникнеш ніколи, любове!
2019р

Г. С...
Це не уява і не сон,
А прозвістилась правда гола, –
Два серця б’ються в унісон,
В одну єднаючи дві долі.
Тож менш “мене” й “мені” стає,
З недавніх пір, невипадково, –
Бо тільки “ми” одвічно є
Надійним свідченням любові…
23.06.19

Жив веселий щиглик в світі,
та попав в підступні сіті
якось хмурим днем улітку
і змінив гайок на клітку.

В ній зернята і водичка,
навіть свіжа є травичка,
тільки замкнені дверцята –
мало місця, де літати…

Сниться щиглику діброва
і веселка кольорова.
Ранком, лише сонце блисне,
він свою заводить пісню.

Мріє все про луг і річку,
свіжу весняну травичку.
Бачить братиків між листям
і себе у небі чистім!

Начерк

У Княжому місті ліхтар ліхтарю
Солодить купелю фонтана.
Розгойдує літо вечірню зорю, —
Палац припасує на вбрання.

У Княжому місті моргає, як цвіт,
Колесам кармінна бруківка,
Коли під’їжджає віночок століть
До парку на щедру маївку.

У Княжому місті — квітучі ряди,
Окутують звичні паркани…
Дзеркальною залою ніч шарудить,
Тендітно, мов сукня у панни.

2019

У Жори відсутні дзеркальні нейрони,
бракує емпатії... Кілька емоцій:
від їжі вдоволення, злість, оборона.
Є аспідна латка на лівому оці.

Пірат-акробат, прибиральник у тирі.
"Тіп-топ"... Не зуміє художником бути.
Малюйте такого на якорі, гирі.
Для сну - впавутинений царствений кутик.

При ньому не мрійте уголос, не плачте,
не ждіть обіцянок у випарах кави.
Він ліз щонайвище... хиталася мачта.
Нептун пожалів - залишив-таки праве...

2019

Я - вогнептах, дитина сонця,
Люблю цей світ, не вередун.
Та заздрий люд на кожнім кроці
Кричить озлоблено "Ату!".

Блукаю лезами Оккама,
Ступаючи в сліди старі.
А в спину посмішка лукава
Встромила гострі пазурі.

ВІд зла не маю оборони -
Не я один такий ашуг.
І біле, врешті,- стало чорним,
А ворогом - найкращий друг.

Виспівую у три октави,
Дарую пісню цю тобі.
А підколодна із Полтави
Під'юджує на прю сліпих.

Присів утомлено на гілці,
Із крил осипалась олжа.
У дзьобі - зірка-зоряниця:
- Беріте! Це - моя душа.

24.06.2019р.

Захотілось неквапливо
Та, маскуючись найтихше,
Смакувати довго пиво
І писати дивні вірші.
Захотілося погнатись
До отого п’єдесталу
На якім подібних натиск
Тільки кращі зупиняли.
Захотілося край могили
Поцікавитись востаннє –
Чи мене ви хоч любили
Так, як я вас всіх старанно?..
Захотілося обняти
Ту, що буде неодмінно,
Бо нема нікого в хаті,
Крім мандруючої тіні.
Захотілося погладить
Молоденьку, сірооку,
Але мріям на заваді
Постають одразу роки.
Захотілося навали
Почуттів гарячих дуже, –
Як уже не раз бувало,
За якими серце тужить…
23.06.18

1

Від хмари до хмари - драбинки хитляві.
Залізла малеча на яблуньку, явір.
До зірки не так і далеко... та сонце
розбризкало чай... і пряде з волоконця...

Індигова кішка вмиває кошатко.
Кладе забувайло стонадцяту латку.
Слимак виноградний упав на тарелю.

Ось ворог - у шибу...
Втечу чи пристрелю?

2

Цяткує фіранки шовковиця-злива.
Пишу-медитую, бо вельми вразлива.

2019

Весна прийшла у наші села,
Корова гріється весела
І бик на вигоні гуля,
Спіймати хоче журавля.

Сидить ворона на сільмазі,
Неначе беркут на Кавказі,
Лежать пацята біля клубу
І кнур очікує на любу.
1973-2009

Муха і бджола

Запитав якось комар муху:
- Чи є тут в околиці квіти?
- Щодо квітів нічого не знаю, - відповіла йому муха. - А ось смітників повнісінько.
І муха почала перераховувати комару всі навколишні смітники, на яких йому обов'язково потрібно побувати.
Полетів комар в зазначеному напрямку і зустрів по дорозі бджолу.
Я правильно лечу до смітників? - запитав він у неї.
- Смітники? Я ніде тут не зустрічала смітників, - здивувалася бджола. - Тут кругом - одні квіти!
Переклала на українську мову 24.06.19 7.31

Прочитала цю знайдену в інтернеті притчу, переклала її на українську мову і прийшов на думку такий висновок:
Помічати диво-
Красу, людей, природу –
Джерело щастя !!!
24.06.19 7.48

Чого ж ятриться так душевна рана?
І серце невигойно все болить?
Зціли мене любовію, кохана,
Хай біль тяжкий ущухне хоч на мить.

Бо він от-от, здається, душу вийме,
На інший світ нещадно зажене.
Даруй мені свої палкі обійми,
Цілунком ніжним воскреси мене.

Хай розпач мій одхлине на хвилину,
І туга люті кліщі розіжме.
У забуття порину я німе,
І щастя знову радістю прилине.

Єдина ти рятуй, о Берегине!
Розраду дай, очей ласкаву гру.
І руку протягни свою, бо гину,
Не витримаю болю і помру!

24 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Рожево яблуньки цвітуть
У батьківськім саду,
Літа, мов лебеді пливуть,
Та я сюди іду.

Іду тоді, як достига
Черешня та стара,
Що над парканом простягла
Довге своє гілля.

І поспвшаю, коли там
Запахне медом скрізь,
А груші стиглі у руках -
І повні очі сліз.

Це ностальгії та сльоза
Бринить в моїх очах.
Сюди лечу, коли зима
На буйних мчить вітрах.

Бо все тут рідне і близьке
Ще із дитячих літ,
Тому завжди кличе мене
На батьківський поріг.

2019 р.

На травичці біля річки
скачуть козенята –
після па́ші до водички
привела їх мати.

В лепесі, поміж рого́зом
бавиться малеча,
за понтонним перевозом
показався вечір.

Сонце котиться за гору,
йде відпочивати.
Козенятам у цю пору
також треба спати.

Ты близко и за морем в одночасье.
Мне плохо без...Мне без тебя никак,
Любить тебя, какое это счастье,
мой ненаглядный, искренний чудак.

Мне свет не мил, когда тебя нет рядом,
терзает ревность и гнетет тоска.
Мне, мой хороший, многого не надо -
глоток любви и сердца облака.

Объятий плед и теплый свет в оконцах.
Внутри души - воздушный мотылек,
гроздь веточки сирени, капля солнца.
В глазах отображение, как Бог!
2019р