О Маестро, мій милий Майстре!
Композитор моїх мелодій,
Інквізитор сваволі плоті,
Хуртовина в моєму літі
Із пелюстя прозорих квітів.
Цій любові любов позаздрить.
Ти – спокуса моя і пастир.

Наодинці з тобою, отче,
На обтинках вісону ночі,
Наче сон у її блакиті,
В унісоні спинились миті,
Пролунали в єдиній ноті
Поліфонії двох рапсодій,
Зупинитись на мить – не злочин.
Оверлочити ніч не хочеш?

О кохання моє рахманне,
Що в оману мене не манить,
Що дурманом не лине в душу,
У веригах обійм не душить,
Дуже вільне і вірне дуже…
Я тобі маргаритки, муже,
Покладу в сторінки роману,
Отамане мій, о тумане!

Розбудіть! Я надихатись хочу весною іще,
Я побачити мрію конвалію білу ізнову.
Танцювати, кружляти під першим весняним дощем,
Відбиватись у люстрах калюж на алеї кленовій.

Покажіть мені вишню, немов наречену в саду…
Я сп’янію від захвату і аромату хмільного.
Весь пірну і душею порину у цю красоту,
У це радісне свято життя закохаюся знову…

Подаруйте любов… Хай стривожить, печаль прожене…
Хай світлішою стане до Храму святого дорога.
Бо з любові приходить на світ споконвіку земне…
Від народження так все людині завітано Богом.

Розбудіть же мене! Світанковою впитись росою.
У вікно моє стукніть бузком запашним і розквітлим…
Тихо двері відкрию. Надихатись хочу весною…
Повернутись ізнов у минулі ті березні-квітні.

Примітки: Оригінал вірша Якова Баста

Я хочу надышаться весной...
Яков Баст

Разбудите меня. Я хочу надышаться весной…
Мне так хочется утром увидеть, как ландыш белеет.
Танцевать и кружиться под первым весенним дождём,
В глади луж отражаясь на мокрой кленовой аллее…

Покажите мне вишню, невестой стоящей в саду…
Опьянею от запахов, от аромата хмельного.
Погружусь без остатка, душой окунусь в красоту,
В жизни радостный праздник влюбляясь всё "снова и снова"…

Подарите любовь.. Растревожит, прогонит печаль…
Пусть счастливее станет ведущая к Храму дорога.
Ведь в любви всё рождается. Это начало начал…
Так с мгновений рожденья завещано людям от Бога.

Разбудите меня. Напоите рассветной росой.
Постучите в окно мне душистою гроздью сирени….
Тихо дверь отворю. Я хочу надышаться весной…
И вернуться опять в те, прошедшие, марты-апрели…

2019

Від неї я вертаю у свій дім,
Мов утікач, що битись перестав,
Який гіркій свободі не зрадів,
Позбавлений і зброї, і щита.
І в’язнем добровільним я постав,
Аби відчути біль на самоті.
Коли кохана душу відверта,
Безсилий я лишитись, як хотів.
Хай будь-які думки про звабу втіх
Не живлять більше марних сподівань,
Лише зневага й сум усіх світів
Плекають прикрощі моїх страждань.
Караюсь, як її не бачу я.
Я з нею – то розрадонька моя.

Тісно серцю у грудях, не знаєш  чому?
Ліки в шафі, така необачна.
Тесля міряє дошки, стругає труну,
ти чекаєш на щастя - не лячно?
Божевільна... Спустися на землю, ти де?
Не надійся... Зміни окуляри.
Блиснуть миті життя, свіже листя впаде -
зсохне, зчахне, а веснами марить.
Кожній тварі, мурасі відміряв Господь,
для метелика день - ціла вічність.
Надивилася вже,  порцелянова плоть
розіб'ється чи в жовтні, чи в січні,
чи у травні. Та ні не тепер, не коли
п'є душа з водограю озерця.
Прийде смерть - прожену і накрию столи
для  надії, любові та сонця!
Скільки не довелося пройти без ціпка,
гори небо тримають на вежі.
Ти полину не рви більше, доле гірка!
Дай покути і райдуги, Боже!
2019р




 

1

Гостеві настрій погіршити легко:
варто вказати на огріх... "Дошкульно!" -
він заволає - і кине на деко
три патронташі, осріблені кулі.

"Хто ти і звідки? та що ти лепечеш?
я - креативний, а ти - нікчеменна...".
Гепне заслоном від швабської печі.
Дощ... набухають амбіції... вени...

2

Мовкни, читай, що лишили великі,
власне трамбуй, пелюстками притрушуй.
Глипне байдужжя, розтане безлико...
Перевертає базікало тушу...

Трабли, везіння, олжа і подяки...
Весла застрягли у суслі болота.
Плинуть у далеч м'язисті... ніякі.
Черга моя до корони... сімсота.

2019

Іноді, я думаю про тебе...
І тобою дихаю,
Не раз...
Ти - одне із сонць мойого неба.
Розуму мого предивна гра.

Іноді, я думаю про тебе...
І мовчу...
Безжалісно мовчу.
Блискавиці ціляться між рЕбер,
мов от-от дощами потечу.

В цьому танці змішаних мелодій,
У гучному хорі голосів,
Твого серця впізнаю акорди,
Що моіх сягають полюсів.

Іноді, а, може, і частіше...
Я про тебе думаю усе ж.
І тоді народжуються вірші
У душі,
без гриму і одеж.

Є красиві міста, і багатші, і, мабуть, тепліші,
В них живуть і сміються, щасливих чекають хвилин.
Тільки Харків для мене – колиска, тому найрідніший,
Тут побачила світ моя доня, а потім і син.

Харків’яни мої, харків’яни,
Це для нас мого міста краса.
Харків’яни мої, харків’яни,
Хай наш вічний вогонь не згаса.

Гончарівським бульваром іду, тут століття з’юрмились,
Де у вікна красунь заглядали колись козаки.
Та від плинності часу ти, місто моє, не стомилось,
Лиш молодшим стаєш, не зважаєш на довгі роки.

Харків’яни мої, харків’яни,
Це для нас мого міста краса.
Харків’яни мої, харків’яни,
Хай козацький наш рід не згаса.

Є Холодна гора, де з тобою зростали у мріях,
Немишлянських садів, журавлівських озер дивина.
І Шевченкова вулиця, салтівських вікон надія –
Все це Харків мій рідний, в нім дружать і праця, й весна.

Харків’яни мої, харків’яни,
Ви Сумською пройдіться ще раз.
Харків’яни мої, харків’яни,
Щоб наш вічний вогонь не погас.

Я в метро проїжджаю по місту із краю до краю,
Харків’яни живуть і кохають у місті моїм.
Завітайте до нас, тут гостинно усіх зустрічає
Харків – місто моє, мій щасливий, мій батьківський дім.

Харків’яни мої, харків’яни,
Ви Тарасу вклоніться ще раз.
Харків’яни мої, харків’яни,
Щоб козацький наш рід не погас.

Я - рідновір. Мій Бог - це Україна,
А братик уподобав Іордан.
Стоїть щодня у храмі на колінах,
Поклони б'є мальованим жидам.

Усе чуже - і родовід Абрама,
І ладан, і молитви, і хрести...
Вчорнішала за це хохляцька карма,
Народові ні в чому не щастить.

Ця віра гоїв миттю розділила,
Придумала для дурників гріхи.
У прадідів були орлині крила,
Онуки ж мають рабські ланцюги.

Нікому і нічого ви не винні!
Рідня для нас - не Яфет, Сим і Хам.
Найбільший гріх - це зрада Батьківщині
І власним - не позиченим богам.

Пейсах у Лаврі. Чується літанія,
Святкує люд, жується хліб м'який.
Іди і скинь хламиду безталання,
Омий в Дніпрі святому сліпаки.

19.03.2019р.

Це віт судомне колихання –
Сміється місяць із небес.
Я задихаюсь від кохання,
Ним переповнений увесь.

Ох, розбудить би вікна сонні,
Явити давні їм дива –
Я б серенаду під балконом
На повен голос заспівав.

Часи романтики, о де ви?
Сентиментальну ллю сльозу…
Неначе котик березневий,
Я б розійшовся унизу.

І ти б, напевне, зашарілась!
Півонією зацвіла!
Щоб злий сусід осатаніло
Заматюкався із «дупла»!

18 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Не кажи мені нічого
Про оте, чого нема
На вибоїстих дорогах
Між блукальцями двома.
Не жури серця минулим
І майбутнім не втішай,
Бо гіркотного сьорбнули
Вже обоє через край.
Ми, осліплі від печалі
Та понурі від вагань, –
Поодинці заблукали
У тенетах пам’ятань.
Не кажи мені нічого
Про уламки наших душ
І єднати їх спрожогу
Припини спішить чимдуж.
Сталось те, що мало бути
Між блукальцями двома –
І минуле не вернути,
І майбутнього нема.
19.03.19

...як на почат-
ку темою порушити,
Що по очах
Не прочитаєш душу ти?..
-та і не тре-
ба. Ти сама хотіла
Польоту в не-
бо... Таїн прагне тіло

Увись леті-
ти пізнання стежиною.
-як відрізни-
ти правду від олжі мені?-
Питаєшся
І дивишся у вічі,
Задумлива
Джоконда від да Вінчі...

-то й роздивив-
шись, мала зрозуміти ти,
Як наші вір-
ші можуть душу мітити
До прочитан-
ня крапельками крові...
То перестань
Під сумнів брати слово,

Що я давав
І годі сумніватися.
Пора, my love,
Натхнення надихатися
І відліта-
ти в небо пізнання!..
Навчу коха-
ти. Решта- маячня...


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119031809287

Чи знаєш, що ми не окремо з тобою?!
Ніколи не були окремо…
Мов зшиті чи склеєні диво-любов’ю.
Наповнені сонцем, течемо –
Зливаємось ріками чудних мелодій,
Аби розчинитися потім
У пісні веселки, в любові негордій
За межами власної плоті.
Ми плинемо тихо за наші кордони –
Туди, де зазнали початку,
Щоб стати єдиним в одному законі,
Зриваючи ночі печаті.

У відносинах - наче колеги
А у подумках - свіжоспечений реп
І бурлить, і штовхаємось - легко…
Крок за кроком роками - сонце і степ
Ні будівель тобі, ні криниці…
Ніякого плану, мовчанки все більш
А навіщо світ Неба й без Птиці?
Чи поета на розстріл за вірш, і…
У відносинах - наче партнери?
Ну що ж, я замовлю на вечір - 07
Нікудишні - підозра і нерви
І до дна, геть до дна, за усіх...
18.03.2019.

Вона гуляє в тихім полі
І на квітучому лугу.
Вона збирає трави. Голі
Ноги втира в свіжу росу.

Вона проста і загадкова,
І знає шепіт різних трав,
Місячні фази і готова
Допомогти тим, хто прохав.

Хто чистий помислом і серцем.
Душею прагне до життя.
Хто заблукав, став чужоземцем
І жде вже скорого кінця.

Вона покаже тихе щастя.
Навіє спогади полин.
Напоїть чаєм і в зап'ястя
Утре настояний люпин.

Вона привітна і чарівна.
В очах сіяє доброта...
Всі боягузи кажуть - "відьма!"
Ні... Просто вірить у дива.

2013

Вірш дочитано. Вигуки "Браво!",
Друг-руладник за плечі обняв.
Наче ловко і трішки лукаво,
Та насправді - одверта дурня.

Випрозорюю критики натяк,
Повизбирую гречку з пшонин:
Вштабелюють віршаток громаддя
В джомолунгми вторсировини.

Пересиплеться в чан потеруха,
Думи й оди засмокче у вир.
На гачки поначіплює кухар
У рулонах м'якенький папір.

Колообіг: віршата - вбиральня,
Муза хвора, у серці шуми.
В інтернеті доволі писання
Прости Господи і хай Бог ми...!

18.03.2019р.

Утіха

Жінки - троянди! Айстри! Мальви!
Краса аж сліпить лупаки!
Мені подобаються жваві
Та сухуваті, не пухкі.

А от сусідові - мотрони,
Поважні пані, у літах.
Та їм давай ален делонів,
Бо кожна мавка вереда.

Моя краса - не Пенелопа,
Для неї муж - порожній звук.
А в кума жіночка - секс-бомба,
Її не випускає з рук.

Таке добро - не заваляще,
Коштовний супер-діамант.
Моя ж рука щоденно лащить
Лиш засмальцьований халат.

Парцели інші у дружини -
Робота, кухня, суєта...
Без мусі-пусі скоро гигну,
За поцілунок - все віддам.

Вдоволено сокоче півник,
Чубата курочка без лах.
О, де ж ви, де, палкі обійми?
Живу, немов скопець-монах.

Мегера злюща знову зрання
Скубнула вже не раз й не два.
Піду писати про кохання,
Хоч так утішуся, братва.

18.03.2019 р.

Пробуджується знов земля
І по-весінньому радіє.
Готові до сівби поля,
Є думка про врожай та мрія.

Жадана мрія досягти
Шалених успіхів у справі!
Шляхи тернисті до мети,
Занадто нелегкі до слави.

Весняний даючи заряд,
Володарка крокує вміло,
Тепла даруючи каскад,
Та й справно робить своє діло.
Всміхається і сонце мило,
Надії втілює сміливі.

18.03.2019
Свидетельство о публикации №119031807525

Вітряно. Опостінь
рівняються по стіні
дерево і його тінь.
І тінь цікавіш мені.
До ставу збіга стежа,
просить мов батогів.
Ба, і це не межа
забавкам дітлахів.

II
У ігриськах їхніх лють,
їх плачі у дворі
сягають ген у майбуть –
в міру її прозрінь.
Часу туди ходи
иншої не було,
як наосліп – з "лапти",
в яку нам колись везло.

III
Осклянілий бетон
шкребеться об голубий
звід, як той мастодонт –
радий в правці благій
цілющости потерух;
непомірність громад
перехоплює дух,
ставлячи мозку мат.

IV
Улії новий рій
обживає, авжеж,
всотуючи живий
мед електромереж.
Діти витіснять нас
у передміські сади
споминів – напоказ
візіям пустоти.

V
Природа їм зерня ті
наук і дасть, що як вірш
зазубрить у нужді:
часу і таке інш.
Вони вберуть цифру "100"
завитками плюща:
най і не вічність, то
частку її хоча.

VI
Чуті брехні вкінець
зі дзуміннями мух
їм увірвуть терпець,
та розвинуть їх слух.
Зуб різнитиме мідь,
срібло. Пошум лісів
гуртуватись навчить
більшістю голосів.

VII
Після нас – не потоп,
де удоста весла,
а коловерті товп,
множина їх числа.
Най звитяга ікри
над рибою і не гріх,
а янголи – не комари,
і їх не стане на всіх.

VIII
Вітряний літній день.
В смороді нечистот
без пахучий цвіте.
Я, мов одуд, от-от
згукнусь і видам дупло –
канулий у пітьму
світ, де, чинячи зло,
ми відали ще – кому.

IX
Вітряний літній день.
Сад. Здаленілий рев
поліцейських сирен
не одваджує мрев.
Птахи дзьобають з урн
сміття намість пшона.
Голова, як Сатурн,
болем споясана.

X
Що вишуканіш співець,
того рідше, либонь,
давнішній бубонець
вібрує в нім на любов.
Спітнілою від вогню,
замашних топорищ,
п’ястю і сьогодню́
кучері не звихриш.

XI
Це – не яса ножу,
нісенітні тенет,
а тому рубежу,
що відвадить нас геть.
З темної сторони
Місяця на ущерб
жизних мір довжини
вигинається серп.

XII
І тисяча літ, і вік
годять своєму кінцю,
щоб ніхто не підміг
бомбі або свинцю.
Справа безлічі рук
гине не од меча,
а розстібнутих брюк,
зопалу, зазвичай.

XIII
Будучина чорніш
од велелюдь, а не
більм або маячні
несусвітних знамень.
Буцім про всяк, самі
діти, чи прозапас,
бачать не те, що ми;
вочевидьки, не нас.

XIV
Ми їх не вгомоним.
Дзиґа і шибеник,
вуличний херувим,
гризучи льодяник,
із рогатки в саду
цілить по гороб’ю,
не хвалиться – "попаду",
але знає – "уб’ю".

XV
Зір їх – і поготів
знак сирітства речей,
віднятих від груді.
Порахунок з прищем
– справа чести зіниць,
чиїх кіл на копил,
видимий світ – і ниць,
і горівіч – сліпий.

XVI
Оку взнаки цей гандж
простору, себто знак
суєти домагань.
З ліжка стелю отак
споглядає слабий;
скорше, чим засина,
аніж сам, далебі,
забирається на.
.
XVII
В співанці без кінця
кланяється рідні
серенада вітця,
арія меншинí,
співані сумі тіл,
в просторіччі – товпі,
в партер, у сум’ятті,
під завісу й т.і.

XVIII
Літо. Куди не кинь –
дітлахи, метушня.
Дерево і його тінь,
я, що сидьма куня.
Хмар, що рун у вівці.
Рятівний від ядух
став. І сніп промінців,
– як липучка для мух.

XIX
Всмоктуючи свій сік,
зрошуючи свій кущ,
сіючи по стезі
свої жменьки піску,
діти дивляться в даль,
куди, як у жмені гріш,
дзеркала, як Стендаль,
приязно не містиш.

XX
Мавши на оці нас
в манерах і голосах
(ліпше не завдалась
природа у чудесах),
губи пучачи й зоб,
їх спотворить дитя
радше злостиво, щоб
не було вороття.

XXI
Так рухають уперед,
– за горизонт, за грань.
Так родових дерев
зраджує себе ткань.
Коячи так пороб
дробом нулю, в поріз
цебенітиме кров,
нетечі боячись.

XXII
В цім і є, вочевидь,
роль матерії у
часі, пак, мимохіть,
в нім – ніщот досхочу,
щоб обжити верто-
град спадкоємних мрій,
свій анфас, як жетон,
розмінюючи в котрійсь.

XXIII
Так в пустелі шатру
чується тамбурин.
Так прожогом ікру
цідять в ультрамарин.
Так марають листи
кома або слівце.
Так говорять: "лиш ти",
заглянувши у лице.




-------------------

Світочу, всміхнися, хмарки розтопи!
Променем ласкавим сповивай безмежжя.
Світ збирає зорі в сонячні снопи,
золотим узором білоцвіт мережить.

Крильця у метеликів - дивне ришельє,
перламутром сяють, шовком, органзою.
Небо срібні роси із цеберця ллє
на одрину з м'яти, примул, супокою.

Миє лапки зранку, струшує пилок
і корівка божа в чашечці нарциса. 
Пронеслася буйним вітром на ставок
горобців, синичок зграя голосиста.

Небеса бузкові. Смужкою літак
розділяє далеч на дві половини.
Світанкові весни пробую на смак!
Засіваю в серці ніжності мачини!
2019р




 
 

Коти… Зібрались на даху коти
і спати знову не дають.
Кати! Дістали ці мене кати,
але вони на все плюють…

Весна… В життя приходить знов весна
і березнем духмянить світ.
Вона… Мене чекає десь вона...
Я спізнююсь на сотні літ!

Любов… Крокує всесвітом любов
і у полон бере серця.
Оков… Лишає спокою оков,
зведе в долину з путівця…

Талан… Щасливий і сумний талан,
завжди у кожного він свій.
Волан… Під небеса летить волан
із наших сподівань і мрій.

Коти… Діжу життя свого коти
удаль, за світлий неба край.
Світи… Як тепле сонечко світи
і душу ніжно зігрівай!

Наодинці з природою прагну бувати,
Походити вузенькою стежкою в лісі
І повітря п"янке та духмяне вдихати
Та з цим світом казковим на мить якусь злитись.

Стати часточкою цього царства природи,
Щоби я і краса лісова - одне ціле.
То ж коли випадає мені ця нагода,
Поспішаю до лісу, тоді я щаслива.

2019 р.

В глибині душі, на самім денці,
Бережу повагу до основ,
Тих, що українські западенці
Пронесли віками через кров.

Майже всі виходили з криївок
До маржин, колиби і снопа.
За божницю клали стос листівок,
Йшли боротись з юності в УПА.

Вас за це зганяли у сибіри
Там ви мову й пісню зберегли.
Спротиву загострену сокиру
Не сховали із часів імли.

Скільки вас безмежними світами,
З України випханих, бреде.
Та родину, землю, мову мами,
Ви не забуваєте ніде.

Не ставали зроду на коліна
Зберегли ви славу, гідність, честь.
В кожному із вас моя країна
Має друга вірного плече.

Перемоги вам в шановнім герці,
З вами я у час добра й біди!
Западенці, у моєму серці
Ви були і будете завжди.

Я розверну весняні крила,
Щоб війна над нами не висіла,
Ворожі Гради не ревіли,
В сім’ї лунали співи.
Луга й сади вкривали квіти,
Весні і сонечку раділи діти.

Щоб озимі руна зеленіли,
На ланах не рвались міни.
А під жайворонкові співи,
Орач орав весняні ниви.
Зволочивши бороною,
Поле сіяв яриною.

Хай скоріш війна скінчиться,
Люди в дім свій повернуться.
І відклавши воїн зброю,
Зустрівся зі своєю сім’єю.
Обнявши дружину, дочку й сина -
Наша єдність, ми - Україна.

З нами Ненька розквітає,
А у чужих руках - у вогні палає.
Дбайте, люди, про своє коріння,
Воля й Слава - це Боже веління.
Бережіть Україну, як предки веліли,
Будуйте життя, щоб діти раділи.
Березень 2019.

Вибирай та галасуй,
А шо з того буде?
Чого президенти хочуть,
Те не знають люди...

Все говорять та й говорять,
Та як зрозуміти?
І чи вони таки зроблять,
Щоби краще жити?

Першим Зеро кандидує,
Ну і що він нам готує?
Щоб Голобородьком стати,
Треба ж вміти керувати...

Юля з Петею зчепились,
Вже й не розірвати -
Разом їх на президента
Треба обирати!

Далі є полковник чесний,
Щось зробити може...
Але зовсім він без грошей,
Чим нам допоможе?

Дони знов на шию лізуть,
Усе й усіх лають ...
Чи вони не іздуріли,
Майдан пам'ятають?

Крім оцих іще табун -
Усі чогось хочуть.
Он з вилами, а он шпигун -
Голову морочать...

Ще з півночі сунуть хмари,
"Братні" докучають -
Тo погрози, то постріли -
З'єднатись бажають...

Треба нам шукать дорогу
Крізь негоди й бурю,
Щоби у якусь халепу
Не вплутатись здуру...

Ой тяжкая наша доля,
Лихая година...
Якось воно завжди буде,
Встоїть Україна!
27/2/2019

Віддай мені свій біль увесь,
Віддай мені усі страждання.
Хай сивина укриє рання –
Прийде здоров`я - днем чудес.
Віддай мені свій біль увесь.

Віддай мені усю скорботу,
Недуги тіла й серця – всі!
Ми зможем їх перебороти
І уклонятися красі –
Віддай мені усю скорботу.

Віддай мені свій страх, о мила,
Всі комплекси переживань.
І розгорни любові крила,
Злети у щастя світлу рань…
Віддай мені свій страх, о мила!

Віддай мені кабальні пута,
Їх розіб`ю і розірву.
Віддай мені брехні отруту,
Живи коханням наяву,
Віддай мені кабальні пута.

Я – не Тарас, лиш мов Ронсар той,
Живу в закоханій журбі.
Та біль народу взяти варто,
Беру увесь його собі –
Я не Тарас, лиш мов Ронсар той…

Неси мені свої всі болі,
Народе мій, прекрасний мій.
Хай чад падлюцтва і сваволі
Розвіється у тьмі німій.
Неси мені свої всі болі!

Візьми од мене дух цей дужий,
Орлині крила, силу й міць.
І взявшись обома за гужа –
Ні перед ким не падай ниць!
Візьми од мене дух цей дужий!

17-18 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Чи збагненним стало невідоме,
Чи кохання добавляє сил, –
Легко так, немов тягар утоми
З пліч упав, як тиша із могил.
Легко так, що хочеться літати
І собі самому довести,
Що умію й можу ще затято
Зводити зруйновані мости.
Легко так… Не донести словами
Те, що коїться в душі моїй, –
Жар кохання знову між серцями
Блискає іскринками надій.
17.03.19

Коли мені наврочить ранок
будильника нечисту силу,
з пітьми завішених фіранок
пірну я в напрямку світила.

І, щоб не стати злу мішенню,
у заговорену кишеню
засуну заклинань детектор,
ним визначивши курсу вектор.

Між гасел залізобетонних.
Між вихлопів чуток ядучих.
Між спалахів промов неону.
Між вибитих шибок матюччя.

У полудневу одіссею
я увірвуся на Харлею,
до швидкості завжди готовий,
зухвалий і байкоголовий.

Поліція, друїди й джини
мені гидоти не учинять
і руху магію неспинну
своїм відьмацтвом не зупинять.

Бо, у вібрації інерцій
планетної системи гронця,
я – Девідсон Сталеве Серце,
в якому кров пульсує сонця.

І от, де обрій ліг перисто,
хмарин торкає вихиляси
меч, витягнутий з брили міста –
Ескалібур прямої траси.

2019

Зелений шум рознісся по діброві. Танцює дощ по молодій траві.
Чарує ліс від сонця п'яний.
Бджола бринить над квіткою духмяною.
А в мене терпко на душі.
Біжать думки загорнуті в вірші.
Весна!
Як пані, ніжна і рум'яна,
у парі з вітром розсипає роси,
берізкам розплітає ніжні коси. А вітер, той пустун,зриває листя
і бавиться і шаленіє.
І безсоромні, обіймають його віттям.
Та він злітає і у верховітті
дарує шал свій вербам, квітам
і хмарам що на нього зачекались.
Він вітер - вільний - не впіймаєш!
Де хоче, там літає - він без меж!

Надворі весняні клопоти щоденні,
та дзвенить піснями небокрай.
Розгорланились птахи, як навіжені,
хоч бери та вуха затуляй.

Дихають п'янким на повні груди киснем -
парків, лісосмуг, степів, дібров.
На блакитнім хмарочосі сонце висне
ладанкою. Безліч хоругов

кроять недоречно говіркі пернаті,
простору крилаті вітряки.
Обережно по тонкому йду канату
дотягнутись до небес руки.

Боже правий, скільки вітру, зливи треба
пташці, що не сіє і не жне?
Волі дай крилатої, покути з неба,
та за щастя не карай мене!

Я осанною молитвою віддячу,
вірністю, любов'ю і добром.
Дай ще раз побачити жовтогарячі
соняхи за батьківським селом.

Посадити райських яблучок зернини
у самотнім серці. Сонця дай!
Чи кохання вічне - Євина провина?
Дерево спокуси пестив - рай!
2019р

З козла молока втричі більше,
Аніж з хитруна-хохлака.
- Рятуйте-е-е-!- у відповідь тиша,
Народ від халепи втіка.

Вирує доокола повінь,
Кричить бідолаха: - Спаси-и-и!
Утопленик - братик по крові,
Та дулі достоєн єси.

Невдахо! Жалійся акину
Чи Богові на небесах.
Мотузку спасіння не кину,
До берега вигребеш сам.

Недоля. Багно жабуриться,
Валяється долу держак.
В парцелу байдужості ницо
Сховалася хвора душа.

Всю ніченьку бемкала ринда,
Жарини злітали увись.
Згоріла хатина в сусіда,
Водиці ніхто не приніс.

Не треба сваритися, люди,
На тризні хильніть "самжене"...
Майбутнього в дурнів не буде,
На щастя - не буде й мене.

17.03.2019р.

із гіркою долею своєю
прожила я непросте життя
замість манікюру в нігті глею
набивалося без співчуття

і боліли труджені всі пучки
та душа боліла в сто раз гірш
як виймала шпичаки – колючки
бо писався з ними кожен вірш

Як виживаєш, націє рабів,
Тих, що за гречку продали свободу
І мову материнську, хату, спів,
Безчестям замінили честь народу?

Що продали майбутнє поколінь
За хліба шмат і сріблеників жменю.
Вам за державу воювати лінь,
То захистіть дитину, батька, неню!

У вас забрали вже ліси й поля,
Зламали долю і зняли сорочку.
І плаче скрізь отруєна земля,
Бо зрадили її сини і дочки.

З-під вишень у садах і з-під беріз,
І з-за тинів, де ваша хата скраю,
В якій від горя повна чаша сліз, -
Безхліб’я, безробіття, неврожаї.

І заржавілі скрізь шаблі й ножі,
І застоялись коні, бо галопом
Під козаками у краї чужі
Літали, боронили вас в Європі.

Було колись. А нині вороги
Вже хазяями є у вашій хаті,
У владі накопичують борги.
Ви ж мовчите і в тому винуваті!

Зберіться на майданах всюди враз,
Виконувати змусьте всі закони.
І владний цей змініть іконостас,
А ворогів відкиньте за кордони!

Прокиньтеся, вставайте! Час прийшов
Нам землю від злочинців захищати.
Звільнити край від зрадницьких оков,
Щоб хазяями стали батько й мати!

Жінка - маківка на вітрі,
барви блякнуть у палітрі,
пригадалося... зустріла...
Лиш один - вогонь для тіла!

Десь у нього - лан, косиці,
блискотять млинки і спиці.
Угамуйся: скоро осінь,
відлетіли мрії босі.

Пасма холоду між дерну.
Винні хміль, спориш, люцерна...
"Філігранна, невагома..." -
шерехтять зола, солома.

2019

Пробач, матусю, в поминальний день
Є скибка хліба на столі і є водичка.
Плеча твого немає, слів, пісень,
Лише вогонь малесенький від свічки.

І є тепло і світло, ніби ти
Десь поряд є, але знайти не можу.
Матусю, де тепер мені знайти
Пробачення слова? Я на сторожу

Поставлю пам’ять і любов свою
До тебе і до тата, до родини…
Все у дитинстві, все у тім краю,
Де найдорожчі у житті години.

Там, де шовки м’якого споришу,
І дзвін молочний вранці із дійниці…
У вірші цім сьогодні запишу
Дитинства спомин - верби і криниці.

Куди поділась казки світла мить,
чому не ваблять березневі ранки
і серце вже не рветься у блакить,
повисли сумно руки мов фіранки?

Прийшла весна, та де ж ті солов’ї?
Нестерпно лине лише мертва тиша…
Не діють, люба, чари вже твої
чи дурачок нарешті поумнішав?

Прозрів нарешті сивий молодець,
осінніх мрій злетіла позолота?
Підкрався непомітно все ж кінець
порі кохання у одні ворота?!.

Бо то була не просто забаганка,
не сумнівайся, люба, ні на мить:
Поезія – дружина і коханка
й тобі уже нічого не змінить!

В тебе інші: вимір, осі,
вектори, координати…
А мені, що ти і досі
в снах мій дім шукаєш, –
знати б.

17.03.2019

Гніздо порожнє на крислатій
і знеособленій вербі
могло б уже притулком стати
для здичавілих голубів,
але завжди пташині зграї,
не так, як родич чи сусід, –
чужу оселю оминають,
щоб не зневажити свій рід.
Птахи не ломляться в хороми
підступно, жадно, навпрошки, –
а я присутнім був при тому,
коли зривалися замки…
16.03.19

нам звичайно ж не видно крізь хмар каламутні річки
але знай – угорі – де небесні сліпучі престоли
світлі янголи скролять там наші життєві стрічки
дещо лайкають тільки ось не коментують ніколи

а внизу колодій колобродить бреде сиропуст
нам науку натхненно несе стародавню й химерну
як торкатись очима очей і вустами до вуст
і як лущити з себе слова наче з колосу зерна

в серцевині імення твого сплять печалі твої
я назустріч іду з повним ротом кириличних літер
дозрівають дві чорні черешеньки літери ї
і під гострим дашком букви ґ не страшить дощ і вітер

в сиропуст я розшукую поглядом очі очей
в колодій намагаюсь пізнати тебе в чужих лицях
я мовчу – зупиняються хмари і час не тече
розтуляю вуста – вилітають кириличні птиці

зверху дивляться янголи мовчки читаючи нас
прозираючи наскрізь важкі наче спогади хмари
щось бурмочуть тихенько під ніс наче схоже на «клас»
ставлять лайк і знімають протерти свої окуляри

А нас південний вітер побратав.
Цей павітер із присмаком лаванди,
Що грав колись канатами, і ванти
Немов ченці – насмішливі ваганти
Гули всіма відтінками октав.

Та це колись, фрегатів тих нема –
Там інші звуки, присмаки і лови,
А вітер знав старі класичні мови,
А вітер чув як молиться імам.

Він сосни у Форосі розхитав,
І ті схилились вітами на пристань,
Де море як вино таке ігристе,
Зіграй мені про павітер, Арфісте,
Співай мені про черево кита,

Як день кадилом сонця догорав,
Вустами бухт нашіптуючи мантри.
Поклич мене в давно забуті мандри,
Туди, де тугу п’є Ведмідь гора...

Тепер в краях мистецтва і вина
Не лущать зе́рна правди од полови,
Літа орел… імперський, двоголовий,
А скелі – сивочолі богослови
Не вірять ні орлятам, ні синам.

Серцю боляче мовчати.
І самотньо – іпостасі…
Розминаємось у чаті.
Не збігаємось у часі.

03.2019

А чи потрібні Богові раби?!
Раби рабів беруть собі у рабство,
Будуючи своє «небесне царство»,
Чекаючи новітньої доби.
Тепер пророки, Господи прости, -
Ні прихистку тобі, ні порятунку.
То Юда зрадив чесно – поцілунком,
А ці свідомо спалюють мости,
Гадаючи, - ніхто вже не літає,
Ніхто не мислить та й узагалі…

Летять Додому полохливі зграї
З обдуреної грішної землі.

всі торішні листи - пам'ять з минулого, що приніс листоноша від тебе нещодавно, Венді.
я зібрав старанно, наче збираєш літописи нащадкам у сувої ціле століття.
я усі прочитав твої тексти, відчув твої коми та крапки, стираючи власні легенди,
бо коли Шопенова ніч зупиняє на квінту мовчання у русі шалений вітер,
я ще слухаю кожен рядок, щоб спалити спогади потім в золі, сповнений  передчуттями.
занотовую в біблії серця ці ноти болючого щему та глибокого відчаю...
я не вмію писати понад тисячу літ, а вмів би: писав, що кохаю тебе до нестями!
я писав би курсивом на шкірі слова, про які мовчу  епохами досі, у відповідь ...

я тоді розказав би, що скроні посивіли пасмами добіла, очі чеканням  змарніли,
що курю кубинські сигари, п'ю віскі натще, щоночі марю Едемовими садами.
що  уранці моє подвір'я вкриває ранами пам'яті гострий до болю сріблястий іній,
а на шибках вікон цього дому розквітли білосніжні янголи та прозорий серпанок.
що без тебе я висох дощенту...до краплі, як русла рік, що повернулись з пустелі Сахари...
що немає снігу у грудні й давно відцвів на тутешніх луках пахучий терпкий любисток...
що дитинство закінчується, коли  ці спогади проростають крізь серце й стають примарами,
що між ребрами пристрасть...що під шкірою ніжність тліє опалим з дерев і спаленим листям...

і тоді я в конверт вкладаю цілий букет любистку і декілька мушель на згадку про мене,
наче літо ретельно зберіг для тебе від холодів пронизливих та тривкої  хуртечі...
знаєш Венді, знаєш? дитинство - це знову не написати тобі про важливе, про сокровенне...
про все те, що чекати знову столітню вічність ти без мене укотре життям приречена.
я не знаю, Венді...знаю скільки епох історії збігло  дисонансами...недоритмами
мого серця, що стільки років самотності понотно до дріб'язку вивчило  аритмію...
я хотів би тобі написати: ще зовсім трохи мого дитинства витримай! тільки витримай...
я хотів би розповідати щоночі про своє життя, та ще досі ніяк не зумію.

я тоді б написав, що у горах не йде дощ, не росте трава й душа моя повна зневоднення,
що під серцем твоє ім'я назавжди викарбоване розпеченою циганською глою,
що ми досі лишились, як тисячу літ назад, трагічно впертими та одиноко гордими...
але я обіцяю, Венді, стати дорослим, стати колись дорослим, щоб бути з тобою...

Не встрягатиму в халепи,
бо не йде ніхто
розглядати сотні сепій,
фалдочки пальто.

Не запрошують на свято,
де макітри й чад,
де підпал старої вати.
Дух не в бурі - над...

Десь без мене гуморини,
конкурси, призи.
Уподібнюся дитині,
шворки у пази.

Для наївних, смілих - кроси,
у бляшанці сік.
Ой, штрикали малороси
нетеля у бік.

Пожалівши, засмолили:
хай стоїть, мов тур.
Знову ручки у чорнилі,
тьмуща коректур...

Є у Ноя мегачовен,
черга за межу.
Ллє водицю срібномовен...
Не допоможу.


2019

***
А на Росії сіло еНеЛО!
На Раші гуманоїди – це круто!
Європі та Америці – hello
покаже ВеВеПе. А ПеПеО
уявно ублажає
ліліпута.

***
А на війні, як і усюди,
воюють з нелюдами люди.
Гуде огудою Земля.
Але манкурти
і приблуди
чекають карлика
кремля.

***
А орел уміє воювати, –
це із вікіпедії слова.
Запалити хату,
красти, убивати –
це у двоєглава
два по
два.

***
А Македонія – у НАТО
і правди нікуди дівати,
що й наші шанси не малі.
Але відомо
цьому дому,
що українці –
москалі.

***
А у країні все – усе дорожче.
Постуємо на салі і воді,
аби і мощі
бігали до прощі
і обирали –
вигідне орді.


***
А говіють: юні комсомольці,
олігархи, юди в оборонці...
Їх би – пакувати...
І не воювати,
а в Гаагу слати
полководця.

03/19

Ерот осліп! Любов збиває з курсу,
Ступає на слизьку стезю нога.
Тебе поцілував би та..боюся,
А, може ти не хочеш, жінко, га?

Обмацати кулясту би м'якушку,
В трикутний рай загнати скакуна...
Але старий, пракореня не зрушу,
Ну, як такого терпить ще жона?

Та нащо паразит їй горопашний?
Стидаюсь на красу піднять лице.
Вона ж мені щоденно варить каші,
Розчісує борідку гребінцем.

Дружинонька - хазяйновита квочка,
Як бджілка, не сідає ні на мить.
А уночі підкотиться клубочком
І як дитина ув обіймах спить.

Вже не такий як був колись мужчина,
Немає ні снаги, ні хтивих мрій.
Питаю вас: - З якої то причини
Без мусі-пусі жінці дорогий?

16.03.2019р.

Пробач, принцесо, знову помилився,
захоплення прийнявши за любов…
Даремно з таланом я не мирився
і силився позбутися оков!.

Оков самотності, кайданів самотини,
свавілля часу, відлетілих літ.
У творчості – життєвої рутини
не просто подолати моноліт…

Але в душі хай музика лунає,
а серце ще хвилює пташки спів,
порадує весна п’янким розмаєм
і для катренів вистачає слів.

У пам’яті – лише ота картина,
що зупинила грації на мить…
Тож хай не заважає горошина,
а решту значно легше пережить!

Покинула  вдосвіта сонячна мрія!
Невже мої сни не належать мені?
Затемнення сонця, нічого не вдієш,
босоніж іду по колючій стерні.
Важкий хрест несу на Голгофу, о Боже!
Як, бідний, Ти ніс? Мій  нагрудний лише.
Презирство жбурляють услід  перехожі,
немовби на шиї повії кліше.
Нікому нічого у світі не винна,
ніколи не мала в житті ворогів.
Хоч доля полинна та серцем дитина,
із рук годувала вовків і птахів.
За кожну людину молилася щиро,
хто хліб подає і хто каменем б'є.
Душа кровоточить, іди собі з миром,
на згадку лишивши сновиддя моє.
2019р

 

Дай, люба, тебе обійму
Під час хворобливого сну,
І сили тобі поверну
Собою. Розвіється сму-

ток... Він від цієї пори,
Що крони хитає дерев
Оголених... Горло дере
На горе завезений грип

З країв, де не знано зими,
Де тепло, немов у дитя-
чих снах, у які вороття
Дороги не знайдемо ми...

Відпий моїх ліків любо-
ві. Грійся теплом мого ті-
ла, що на хвороби оті
Коханням прописане бо)))


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119031601070

Радощам – радуюсь, звісно...
Смутками – мучусь терпляче...
Невідворотності різні
Не призначають побачень
Ні за столом при вечері,
Ні на шляху до роботи –
Горе – постукає в двері,
Щастя – постане напроти.
Звично щодня загортаю
Спогади сталі в сувої, –
Те, що відбутися має –
Станеться завжди зі мною...

Життя сміялося із мене,
Поет, це – вічний наївняк.
Узяти б і порізать вени –
З наївняка будЕ мертвяк.

Хай слово золоте чи срібне –
Я краще вічності всміхнусь.
Кому життя моє потрібне?!
А смерть потрібніша комусь.

Від неї стане хтось щасливий…
Хай вродою ти – Аполлон,
Не сотворив кохання диво
Життя падлючого полон.

Красі вклонятися – так гидко!
Бо не вона врятує світ.
Вона – лиш лялька. А за нитки
Посмикує Бог СвітоГИД.

І він розподіляє ролі
І ставить на свої місця.
І королі танцюють голі,
Щеза наївність із лиця.

І заворожить таємничо,
І звабить душу «молодця»!
Мене в обійми смерть покличе.
Ій мертва блідість – до лиця.

15 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Ой, попутав діда біс –
Дід в політику поліз,
Користуючись моментом
Навострився в президенти.

Та зчинила рейвах баба:
– Ти куди, старий незграбо?
Ти ж не годний ні до чого,
Подивіться на дурного!

Схаменувсь немудрий дід,
Та й не лізе, де не слід.
_____

Коб на всіх тих кандидатів
Мудру бабу нацькувати.