Ми - гої. Послідовники Іуди,
Своє - дурня, чортяче - ексклюзив.
Хреста встромили Сваргові у груди,
З Дажбогових бовванів образи.

Ксьондзу - дукат, а гривеник - попові,
Плати, дурбило! Суд Страшний гряде!
На капищах - обітниці Єгови,
Голодний люд продав усе святе.

Ох і діла чинилися предивні
Дідами, що що упилися "у дим".
Дивись, онуче,- онде Володимир -
За чорну зраду віри став святим.

У церкві, як і завжди, гамір, людно,
В лампадці срібній жевріє вогонь.
Різдво. Сіяє зірка восьмикутна,
Вітає люд Спасителя свого.

04.01.2020р.

Я довго йшов сюди, на кладовище снів,
у невмирущу предковість і юність.
Мене тут дух прапращура уздрів,
щоб я відчув свою близьку майбутність.
Він колихав верхів’я і видав
з найвищої сосни старого лісу,
як з кожним днем слабішала хода
і як кружляла, боячись завіси:
аби не в темну ніч, аби не назавжди.
Та тільки зупинявсь – до мене темінь кралась…
Отак я і прийшов – у пригорщах приніс
на Божий суд свою нестримну старість.

Беріть її, Боги! У Ваших небесах
вона майне вогнем і, може, не загине.
А я вже-просто-дух, бо на моїх косах
уже сплелось гніздечко голубине.

28 лютого 1989 р., Київ

На Меа-Шеарім – у цім хасидськім штетлі ,
Де пейси щонайдовші в світі,
Де ідиш ще горує над івритом,-
Є місце для юдея і радісне, і тепле.
І байдуже, де він – удома чи в дорозі.
Навіть дошкульний єрусалимський вітер
Те місце нізащо охолодить не в змозі.
Це рабі Нахмана святеє крісло,
На якому літ тому двісті
Вдивлявсь він, хворий, в уманські рови,
Куди поскидано було братів його живих .
Де піснею і словом, зверненим до Бога,
До радості згорьованим він прокладав дорогу.
Те крісло – то дарунок Майстра,
Мереживо любові, рук золотих його тепло.
Здолавши сталінські кордони, те крісло
На Землю на Святу шматочками дійшло .
На кріслі тім лиш немовля безгрішне
Єднається навіки зі Всевишнім...
...На Меа-Шеарім – у цім хасидськім штетлі
Є місце для юдея і радісне, і тепле.

--------------------------------------------------------------------------------------- Район Єрусалиму, де мешкають ортодоксальні юдеї, частина яких не визнає Державу Ізраїль.
Містечко (ідишське) в Східній Європі.
Йдеться про «Уманську трагедію», що сталася під час Коліївщини (літо 1768 року). За даними українських істориків тоді загинуло 12-20 тисяч юдеїв. Перед смертю рабі Нахман говорив своїм учням: «Душі померлих за віру чекають мене».
Аж до самого всесоюзного старости Михайла Калініна добився ребе Моше Беер, щоб виїхати в Палестину разом з розібраним на частини кріслом рабі Нахмана. Тепер воно стоїть в синагозі брацлавських хасидів.

I
Коли були ми ще братами,
жилося якось і тоді.
Писали вила по воді,
що нам – до однієї ями.
А як зарадити біді
не мали ми своєї тями.

ІI
Та й досі ми – раби пітьми.
Усе ще віримо кумиру,
лихому генію тюрми
у зомбоящику юрми,
що нібито, заради миру,
іде із бімбою на МИ.

Чекає мафію екзилу,
що заслуговує по рилу,
уся парафія її.
На голову усеньку хворі,
по сцені бігають актори –
багатії і холуї.

Усе ще гопники у моді
та коміки юро́диви́х.
Регіонали хороводять.
Де не посій – уроди родять:
або свої серед чужих,
або чужі поміж своїх.

Талановиті окупанти,
що приміряли кумачі,
ще гастролюють уночі.
Убивці – нині емігранти,
у владі – мічені мутанти
та непомітні діячі.

IІІ
А от куди юрбу дівати,
яка із хати і до хати
ще шастає?
                   І як лайну
на мапі місце показати,
де їх
    бажають
                убивати
і обирають
                 сатану?

04/20

«Оце життя! – претензій спам,
Амбіцій склад, рутина хатня…»
…Та усміхається словам
Любов моя самодостатня.

«Вже мала б корчитись од лих,
Ба ні – гадає, що царівна!»
Для недалеких і незлих
Сліпа – любов моя наївна.

Хитає Доля терези:
Чогось підкине, щось – пощезне…
…В опуклім дзеркалі сльози
Жива – любов моя безмежна.

04.01.2020

У світі - безлад, а в раю - курорт,
Пророки і святоші точать ляси.
В горілку весла! Сум-журу - за борт!
По Леті - в юність, хвилями міжчасся!

Ну, що ж, братва, кажу усім адью!
І хоч вояж цей шеляга не вартий -
Узяв Харон еринію мою
(за вутлий човен - королівська плата!).

Хай тішиться. І він душа жива,
Богиня розпашіла теж не проти.
Мені ж миліший із онуч первак
І побратими із моєї роти...

А тиша! Тоне в річці кожен звук!
По берегах - туман, печаль, жалива...
А ось і хата рідна, наяву,
І неня - ще не сива, а щаслива.

Причалити не можу. Долі мста
Колише жирний дим панікадила.
Завбачливо зашила смерть вуста,
А душу невидимкою зробила.

03.01.2019р.

I
Зваляний за ніч оболок підіймає мучнистий парус.
Від поляпасів пекаря сирувата щока
узялася рум’янцями, і висвітився стеклярус
в лавці ломбардника.
Випливли сміттярі. Як горож патичками
бігма школярики, вранішні промінці
не оминають колони, аркади, пасма
водоростей, острівці.

II
Довго світає. Голий, холодний мармур
стегон нової Сюзанни супроводиться при
омовінні-зануренні стрекотом кінокамер
старців нових. Зо три
ситі голуби, знявшись із капітелі,
на льоту обертаються в чайок: за фуете
злецькі подать у вод, або поклеп постелі
сонний, на вільгу стель.

III
Вільга вповзає в спальню, у ткань накидки
сплячої грації, що до всього глуха.
Так на хруснулу гілку з’їжуються куріпки,
і янголи – від гріха.
Чулу бязь у вікні коливає вдих-видих.
Піна блідого шовку спада і обволіка
крісло і дзеркало – засклений ніби вихід
речі з її кутка.

IV
Світло розкриє вічі, мов раковину; і мушлі
вух виповнюють звуки бомкань вряди-годи.
То черід із дзвіниць з водопою гули
ряботять по воді.
Зі прочинених вікон в ніздрі вам б’є цикорій,
кріпка кава, рам’ям лопоче бриз.
І мочає змію у зів золотий Георгій,
як у чорнило, спис.

V
День. Невагома маса, взята в квадрат лазури,
полишаючи світ – синяву всю! – в тилу,
припадає до скла, як груддю до амбразури,
і присягає склу.
Кучерява орава з норд-осту впору
крадію на палаючий капелюх.
Місто нагадує товчію фарфору
і битого кришталю.

VI
Шлюпки, моторні фелюги, баркаси, барки,
буцім капці непарні зі стіп Творця,
денами топчуть шпилі, пілястри, арки,
вираз ніби лиця.
Все на два множать вічі, долі окрім і сині
спитої H₂O. Як усі підсумкові "за",
в меншині полиша і її, і ріні,
ирію бірюза.

VII
Так виходять із вод, ошелешують гладдю
шкіри бугристий берег, з цвітком в руці,
так збавляються плаття, зволяючи платтю
бгатися по косі.
Так обдають вас бризками. Ті, хто безсмертні, пахнуть
водоростями, від люду різнимі узагалі,
голубів відволікши від божевільних шахмат
плацу неподалік.

VIII
Я пишу мої строфи, сидьма на білім стулі,
просто неба, взимку, собі один
в піджаку, хмільний, розсуваю скули
фразами не латин.
Стигне кава. Плеще лагуна, в сотні
бликів оку тухлу зіницю тне
за вкарбовані в пам'ять пейзажі, годні
обійтись без мене.

------------

Я біль стерплю
Нехай удар майстерний
Війна іде,
Вже й Бога не молю.
Спасіння де?
Спасіння де від скверни,
Що в душу налили мою?
Як рідна кров так може дошкуляти?
Як найрідніші нищать мій баланс?
Про це не буду я розповідати,
Навіть якби у мене був цей шанс.
Хоч біль бринить,
Хоч утворилась рана
Від непотрібних слів,
душа моя болить.
А все чому? Що я збудилась рано
І хочу на цім світі жить-творить.
Мене ударом свОїм не зупиниш,
Я біль стерплю,
Із кимось розділю.
Та знай, що ти недобре чиниш,
Образивши не маючи жалю…
2019р

Згустилися хмари, сльота скаженіє,
країна іде з молотка,
негода останні розвіює мрії…
Вже скоро танок на кістках?.
Уже незабаром свою годівницю
побачимо в ситих руках?
Нащадкам останеться лиш під гробниці,
дзвіниці, каплиці і прах?!

Прокидайся, Україно,
ворог п’є за упокій.
Не лякайся, Батьківщино,
покажи характер свій!
Прокидайся, Україно,
підіймися із колін.
Не віддаймо Батьківщину,
ворогів зведем на тлін!

То хто ми? То що ми? Куди ми, небо́ги?.
У себе ладу́ не дамо́?!.
Сама не настане в війні перемога,
ніхто з нас не скине ярмо!
У кріслі держави не просто блаженний,
що тягне усіх під укі́с.
Народ український паяц навіжений
утопить у морі зі сліз.

Прокидайтесь, українці,
рано пить за упокій.
Не лякаймося ординців,
покажімо норов свій!
Прокидайтеся, русини,
підіймімося з колін.
Лише нація єдина
ворогів зведе на тлін!

***
Ще доїдаємо еНЗе*
і маємо урок печальний,
але веселий і повчальний.
У байці – хто кого везе,
і шостий, як четвертий, зайвий.

***
Я не кажу, що зайві триколори
і не речу, шо геніїв – до чорта,
але почую як вони «гуторют»,
то думаю, шо «фєняют по-ботє».

***
Сила інерції ще на бігу,
та економіка вже – ні в дугу,
палуба бісами повна.
Слуги диявола мають вагу
ту, що уже не підйомна.

***
Явне, що було таємне,
не чекає ночі.
Шоста серія, напевне,
буде найкоротша.

***
Не з'їло вовчика моє теля.
А ми і не помітили моменту,
коли стають агентами кремля
майбутні кандидати в резиденти.

***
Якщо усе як на духу,
то і претензії немає
до скомороха-талалая,
та поки рило у пуху,
теоретично – не лоху
не вірю і не довіряю.

03.01.20

Прийшла пора вам розповісти, діти,
Про сонце, про планети та орбіти
В найкращій з-поміж зоряних систем.
Ну що, готові? Отже, розпочнем:
1.
До Сонця підійшовши дуже близько,
В його промінні любить гріти писка -
На вибухи, на спалахи і бурі
Йому начхати. Зветься він Меркурій.
2.
Його сестра (орбіта номер два)
Весь час за вигляд свій пережива.
Одягнена у модну атмосферу,
Панянка гарна на ім‘я Венера.
3.
А зовнішність наступної сестри
(Що ходить по орбіті номер три)
Напрочуд нам знайома. Ой ля ля!
Ви тільки-но погляньте! Це ж Земля!
4.
А ось четвертий родич - їхній брат,
Висить, немовби на кущі томат -
Червоний, ніби в бабці на городі.
Це - Марс. По ньому їздять в марсоході.
5.
Дивуються навколишні зірки:
Хто там такий вгодований, гладкий?
А це вальяжно по орбіті п’ятій
Юпітер суне, ніби львівський батяр.
6.
Сатурн, наступний брат - його в лице
Пізнати легко. Бачите кільце?
А ось іще! Та їх там цілі купи!
Сатурн їх крутить ніби хулахупи.
7.
Дістались майже до кінця. Ура!
Останнім залишається Уран
Який по суті - крижана вода
Космічний пил на нього осіда.
8.
Стривайте! Там крім пилу і комет
Є ще Нептун - остання із планет
Його відкрив для людства Ле Верьє.
Не бачите? Дарма. Бо він там є.

(Авжеж, були такі часи, коли
Був ще Плутон - такий шмаркач малий.
Та він уже планетою не є:
Тепер він - «транснептуновий об‘єкт»).

Ну, друзі, ось і все. Тепер ви в темі
Хто там є хто у Сонячній системі.
Тепер прохайте маму з татом, щоб
Купили вам нарешті телескоп!

На зустрічі сказала всім,
що їй, неначе двадцять сім!
Ні, двадцять вісім, так, мабуть.
Долають цифри свій маршрут
років, що плинуть з кожним кроком,
(сягнути не вспіваєш оком)
як змінюють вони число,
нагадуючи, що було,
до злету, успіху вело.

…Роки дитинства плинуть – згадка:
стежина, а по ній – дівчатко
крокує весело до хати.
Чекає на порозі мати.
Протягує свої долоні
та й каже: «Що ж так довго, доню?
Давно чекає тебе й тато!
Гостей сьогодні забагато.
Ти подивись, які дарунки!
Книжки цікаві, в них малюнки!»
І усміхається дівча:
радіє, бавиться, хоча,
потрібно вірша ще читати,
Гостей же має потішати!

…Майнула й зникла тепла згадка.
Вона, Софія, не дівчатко
уже давно, а цифри злі
змінилися вони в числі.
Та не змінились в неї очі!
Вони і зараз, як дівочі.
Вродлива постать та натхнення:
Вже СЬОМА збірка сьогодення!
Поета поклик, майстерніcть, хист:
найголовніший в житті є зміст!
Пера її чудовий стиль
поринув до життєвих нив
та й зазвучав чарівний спів!
Із віршів створений мотив,
чарівністю заполонив!
На втіху й радість нам усім!!!

22.05.2017

А замість яблук, груш, черешень, вишень
і плодів більш вишуканіших і гарних
у цій країні, яка така авторитетна і авторитарна,
кожне дерево плодоносить кожен день і тиждень
виключно літерами "Я".

"Я" – великими і ще більшими.
"Я" – товстими і ще товстішими.
"Я" – твердими і ще твердішими.
"Я" – червивими і ще червивішими.
Виключно літерами "Я".

Досить стати під деревом
і сказати: "Я можу!" –
як плоди одразу ж збільшуються
і ростуть безповоротно.
Досить стати під деревом
і сказати: "Я хочу!" –
як плоди одразу ж падають
прямісінько до вашого рота.
Виключно літерами "Я".

Важливо у цій країні не перебрати.
Визначити одне дерево і врожай збирати
виключно літерами "Я".

Так ви знайде́те,
знайде́те,
знайде́те!!
власне "Я"
вашого
найнайнайкращого автопортрету.

10 січня 1996 р., Київ

Сафарі на тебе, а може на мене...
Полює омана на душі людей,
Які у жадобі молили у неба
Не покути собі, а моря речей.
Щезає росою у мороці воля.
Негожі слова і ніякі думки,
Ідеєю мали усе полонити,
Але загубили до неї шляхи.
У сірому доля шукає нюанси,
Або обирає мішені у грі,
Юрбою ховає великі таланти,
Як промені сонця, у чорній імлі.

Полює на тебе і може на мене,
Полює де віра палає в очах.
Не просимо небо, а вірим у себе,
Тримаємо мрію у чесних руках.
2019

Життя минає ... Можу все стерпіти:
образу, біль, самісіньку біду,
та без кохання не умію жити,
караюся, докіль його знайду.
Неначе Доля на моїй долоні
Не поєднає істини святі, –
дві лінії – Життя мого й Любові,
дві лінії тепер у самоті.
То – наче дві червоні ружі – рани...
Безглузде на землі людське життя,
якщо не маєш справжнього кохання,
яке ти ждав до самозабуття.
О, я знайду його в п’янкім розмаї,
душа цього жадає, аж бринить!
Надія струни серця огортає:
кохатиму, бо вмію я любить!
Нехай стократ збиватиму коліна,
своє кохання – тішусь! – віднайду:
оту єдину в світі цім людину,
свою оргинію в осінньому саду.
2003

***
Ціную силу стилю і стила
тієї, що елітою була,
і є, та й буде. Мова про полову.
Питається, – чого не додала,
гадаючи, що ляпання села
укоріняє українську мову?

***
Є ікони і дереворити.
Задерев'яніємо, якщо
не уміли Богу угодити,
маючи уявне за ніщо.

***
Бояться люди бачити себе
і марно. Діє психотерапія.
Баран і той, буває, каже, – бе-е-е, –
коли почує, де його стихія.

***
Не все оцінюють екстерном
і не одразу чути суть.
У доброму шукають зерна,
а інше кури засміють.

***
Посію зерня каяття.
Якщо зійде, радіти маю.
А як розвіється сміття,
то почекаю урожаю.

***
Котяра нявка-
є,
цабе усіх веде,
собака гавка-
є,
а караван іде.

01/20

.......................
Зійшла на небі зірка ясна,
Різдво прийшло у кожен дім,
Вже господинонька прекрасна
Готує страви в домі тім.

Кутя, узвар та пиріжечки,
Квокають діти під столом,
Господар пригоща овечок,
Вечерю носять всім селом.

Ось тільки ранок зазоріє,
Колядники уже ідуть,
Сурмить ріжок і дзвоник лине,
Всім сповіщає: «Ми вже тут!»

Діставши згоду колядувати
Засвітить зірку коляда,
І знову всі почнуть співати,
Бажати щастя та добра.

Щоб у господі був достаток,
Дозріле жито та пшениця,
А на столі у кожнім домі –
Духмяна паляниця.

Всіх господиня обдарує
Гречаними дарами.
Увесь народ зараз святкує
Різдво разом із нами.

@Тетяна Купрій-Кримчук, 2002.
Літературно - художнє видання
"Молитва за Цілюще Слово"
(авторська збірка),
м. Рівне, 2018.
#поезія_тетяни_купрій_кримчук

Великдень настає, лунають дзвони,
І всюди, на Землі та з-під Небес,
«Христос Воскрес!», «Воістину!», – говорять,
Радіють люди чуду із чудес.

Спішать до Храму Божого віряни,
В кошівці крашанки та писанки,
Хліб великодній у красі підвівся,
Орнаментом шепочуть рушники.

Єдиний і безгрішний Наш Спаситель,
Для кожного шле світло чистих плес,
До ніг Йому вклоніться, помоліться:
«Христос Воскрес!», «Воістину Воскрес!».

Тетяна Купрій-Кримчук, 2015.

Свічі не гашу
з вечора до світанку.
Холодний ранок.

В крижмо туманів
сповиває левада
пуп’янок сонця.

Заглянув місяць
на філіжанку кави.
Самотності смак.

Пливе у Iрій
Листочок пожовтілий
З осені в осінь

Задощило, задощило
Під самісіньке Різдво.
Де ж легкі сніжинки білі?
І морозів не було.

Лиш мрячить дрібненький дощик,
Капає з дерев й кущів.
Підемо все ж з колядою
Віншувать людей усіх.

Побажати щастя-долі,
Миру, злагоди й добра,
Хай не буде війн ніколи,
Прийде радості пора.

Хліб й до хліба в кожній хаті,
Вся родина за столом.
На здоров"ячко багаті
Будьте ви і на любов.

2019 р.

Куди іти у полі без дороги
На сході тьма і спалахи грози
На заході позбивані пороги
І повені від ситої сльози
Агов актори слуги трубадури
Вилазьте із обридливих мереж
Анумо разом будувати мури
І варту виставляти біля веж
Тримати будем щиру оборону
Від тих данайців що несуть дари
Поміж яких замацана корона
І наше щастя на рахунок Три

02.01.2020

Забляшковано совість, у виярку сховано ґлузд,
Парасоля неправди прикрила сумління хламиду.
Отже, люд бунтувати не буде - для влади це плюс,
Мінус - рано чи пізно, повісять потвору цю хитру.

А кунделики файні! Із медом рекламним - лайно,
Миротворчий бальзам - для любителів сало жувати.
Україну - кацапам! Грабуйте! Хахлам все одно!
Добровольці за ґратами, нині паяци на варті.

Як же гарно! Ялинка, петарди, салюти, стрічки!
Новорічна дурня піднімає народові настрій.
Я ж - на цвитарі. Спогади чорні тривожать думки,
Як відспівував душу мою у церковці душпастир.

Нащо вижив? Для чого? Я зайвий і тут, і в раю!
Чом прогнав мене з пекла безжальний володар Еребу?
- Годі,- каже,- кацапів душити в бою,
Пекло бранцями зайняте, грішників більше не треба...

Вітер б'є навідліг, закипіла у серці жура,
Світлі мрії та юність блакитна порвались на клоччя.
Між живими я - мрець. Для хахлів - страховидло, мара,
У відставці суддя, із зацькованим поглядом вовчим.

02.01.2020 р.

Ледь вітерець гілки колише….
Сад зачаївся відалік.
І мовчки, у зимовій тиші
Веде ударам дзвонів лік.

І пролітає понад садом
Далеко в темряві літак.
І знову очі дивом надить
Сяйна вервечка золота.

Аж затремтіла тихо ліра,
Краси вбираючи огром.
Коштовності од ювеліра
Хтось виставив поза Дніпром.

Переливаються вогнями,
Щораз приваблюючи зір.
Мов небо впало перед нами
Й розсипало жарини зір!

2 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Ти – віртуоз… Струни тремтять магічно.
Не чути дихання… притих великий зал.
Ти світло сієш у сумбурну вічність,
Кладеш роки на спрагнений вівтар.

Говорить римами і ритмами гітара,
Говорить зранена і загнана душа…
Де музика цілує ніжно хмари,
Вмістилось загартоване життя.

Ти – віртуоз… і ти у клітці слави…
Вдихнути би її солодкий мед!
Віддай мені цю магію гітари.
Ти промовчиш. Життя вартує злет.

По місячній стежці крізь хвилі морського приливу
У сяйві гірлянд мерехтливих з небесних сузірь
На березі темному бачу оголену діву
Утіленням навіч жагучих фантазій і мрій…

Іде по пісочку неспішно, легкою ходою.
Дияволу душу за неї, таку, продаси.
Приморський безхатько у трансі трусне бородою,
Украй очманіє від влади п’янкої краси.

У захваті вслід засвистять їй із байків іскристих,
Відійде з дороги розгублений пес у туман.
Без сорому й страху пливе. Господинею міста…
Встеляють їй шлях пелюстки нерозквітлих троянд…

Навіщо з’явилась із мороку моря пучини?
Що вабить її вдалину і заклично веде?
Не буду шукати таємної тому причини.
Так вірити хочу, що діва шукала мене…
2019

Місяць в шибку загляда,
Лине світом коляда
На Різдво Христове.
На столі кутя й узвар,
А всього дванадцять страв
В час цей вечоровий.

Переступиш лиш поріг -
Видно дідух-оберіг
На чільному місці.
Вся зібралася сім"я
І господар припроша
Помолившись сісти.

А як зіронька зійде
І засяє із Небес,
Усіх заворожить -
Кожну страву скуштувать
Та Ісуса прославлять,
Це Дитятко Боже.

2019 р.

Хто є Актором – той блукає в ро́лях.
Але Поет – щасливий, як Актор,
виводячи з безсоння пісню кволу
на Божий світ на свій-таки престол.

Хто є Поетом – той згубився в пісні.
Але Актор – щасливий, як Поет,
коли своє життя чужим притисне
до німоти́, після якої – злет!

Як дві руки – Поезія і Сцена.
Невладна ліва, в ній – акторська суть.
А права – пише, пише навіжено,
тягне на кін свою тривожну путь.

2 січня 2004 р., Київ

***
Проти епідемії навали
нація прищеплює бандер.
Мирною ходою доказали:
«жити варто, щоб тебе боялись
сотні років після еСеСеР».

***
За мир війною йде цабе
і є кого на що міняти.
Команда Зе іще гребе,
але почуло УСБ,
що сотню можна убивати.

***
Пришита доказова база
і забуває кутюр’є,
що у самого є проказа.
Але інфекція й зараза
до зелені не пристає.

***
Коли на радіо зеленка,
чекай на «скору» у кінці.
А «як серйозно», -ич та -енко
є могікани і бійці.

***
У шостій палаті міцнішає штам
і не реагує на дози.
Іще виживають бактерії там,
де їх убивають серйозно.

***
Струшуємо зайве із ноги,
а куди іти – немає тями.
Істина не додає снаги,
що і віртуальні вороги,
і колеги – це одне й те саме.

02/20

Автори, які вже не повернуться,
Ті, чиї сліди давно завіяно...
Так раптово перервались вервечки,
І вібрує смуток несподіваний!

На щоках – сліди чужого дихання,
Бризки штормів і пашіння сповідей.
Бунтівні, насуплені, усміхнені,
Де вони тепер – живі-здорові?

Хтось на ранок безнадійно видужав:
В буднях, полірованих до полиску,
Музика не вальсова, розніжена --
Сарабанда прози і обов’язку.

Дехто перед душами залізними
Розкидатись утомився перлами,
Дехто вже пішов з юдолі слізної,
На гілках -- вірші птахами змерзлими.

Поміж голосами невоскреслими
Так ночами сумно мені плинути!
Ходжу між травою безшелесною–
Доглядачка пам’яток покинутих.

2020

Чоловік, звичайно, він хоробрий,
Наче той Герасим без Муму.
Та коли виходив із утроби –
Мізки десь приплюснуло йому.

В нього завжди зігнута писунка,
Бумерангом доля б`є, шкребе.
Обливає брудом інших лунко,
А виходить так, що сам себе.

У писаннях – не вилазить з калу,
Тім`ячко плескате позаяк,
Це життя на нього приміряло
Кепку, мов засушений кізяк.

Словом він талант убить готовий –
Одержимий графоманіяк.
Збіги всі у вірші – випадкові,
Не стосуються когось ніяк!

1 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

У країні - чума, 
віри, сонця нема,
б'юсь у кліті
пташам безголосим
об ґратину стальну,
голубу сивину
заплітає журба
у волосся.

Надломилася вже,
день під корінь стриже,
ніч нашіптує
мантри сакральні.
Веремія в душі,
розповзлися вужі
непокорою
у сповідальні.

У сльоті самоти
небо із висоти
миє ноги
дзвіницям і людям.
Розболілись рубці,
правда у кулаці,
дужче бий -
переможців не судять.

1.01.2020р

Росте гора ушир і висоту,
Але негодна породити й мишу.
Кричать колеги: - Лірика рятуй!
Тяжкі пологи – з гузна лізе віршик!

У пелену кошлате чудо «Гуп!»,
Заголосило голосом гієни.
Юрма кричить: - А нам цей віршик люб!
Такий ліричний, гарний, сокровенний…

Та плід гріха страшний, неначе смерть,
Потворніший за брата-Квазімодо.
Чого ж було у тій горі ущерть,
Якщо таке вродилося достоту?

Летить хвала дешева із ротів,
Скандуючи осанну миші хором.
А мо’, її потрібно обійти,
Не годувати шаною потвору?

01.01.2020р.

Я треную свої руки,
Щоб міцніше твої схопити.
Контролюю свої рухи,
Я без тебе не можу жити.

Чи любов наша ця остання –
Це напевно ніхто не знає,
Але у мене одне бажання –
Бути поруч і воно не згасає.

Залишайся в моїх обіймах,
Володіннях моєї ласки.
Хай кохання торнадо здійме
В почуттях, що неначе з казки.
2019р.

**пісенно**

Падає, падає сніг.
Все замело, замело...
Не позабути повік,
Що у минуле пішло.

Горбився тьмяно вокзал,
Місяць, мов мара, світив...
Я на прощання казав
Те, що казала і ти.

Наше останнє "пробач",
Мов сигарета на двох,
Димом у небо... І плач
Подих стиска, наче смог...

Потяг здригнувся, вказав,
Що закінчився наш час,
І зі сльозою сльоза
У поцілунку злилась.

Не відігратися знов
Тим, хто програв головне.
Через вагону вікно
Ти наостанок мене

Благословила... І ліг
Спокій на душу мою.
Падає, падає сніг.
Янгол співа у раю.

© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120010107283

Той вічний Авель і вічний Каїн
понад світами – як вічний хрест.
Росли братами, зросли у драму.
Чому так, Боже?

Ця тяглість верст
у крові ріках, у недоріках,
у пересудах і лжесудах.
Немає ліку гріхам одвіку.
По колоброду – з життя – у прах.

Чи ти мій Каїн? Чи ти мій Авель?
Чи нам стікати в ріку-журу?
Із яви – в наву, із нави – в яву,
У чорну пам’ять, у ніч гірку.

Ну як там, брате, що Каїн звати,
ну як там, брате, твоя душа?
Вже стільки віку страждань без ліку.
Міняєш вила на палаша?

Чи нам до Бога лягла дорога,
ясна дорога у ясен світ?
Ми – вічний Каїн і вічний Авель.
Ну скільки ж літ?

Ви мовчите… Чи так мені здається?
Густотуманним саваном зима.
Тамую сльози на усмішці серця.
Ні слів, ні снігу… І зірниць катма.
Та не розділиш на святе і грішне, —
де небо, де земля — гірка імла, —
точе́ний вогник суджень, ох, торішніх
помалу мре, роздягшись догола.
Ви мовчите… А срібного предтечі
не жди на небі. Чудно-крадькома
прямую вперто, хай і не до речі…
Люблю безмежно, хоч і жартома…

2020

Бувають «профі» - так собі, не дуже,
А мій знайомець - «профі» понад верх.
Його стило, із вістрям харалужним,
Своїм талантом душі всім порве.

Парнас. Витають запахи елегій,
Пегаса лірик ловить на скаку.
В дугу зігнув хребта скотині геній
І блекоту плекає у рядку.

Росточком ас коняці до коліна,
А хоче бути вище голови.
У нього наче й мова солов’їна,
І нелюбов до вражої Москви,

І том сонетів, важчий за цеглину,
Здіймає він та обирає ціль...
Сатирику встрягає він у спину –
Так, що й перо здригається в руці.

Та ну його до біса! Хочу тиші!
І жити хочу (ох, важкий удар)!
І я, і ви – не генії. Ми – інші,
У нас душа жива і молода.

Читаю вірш новий митця зі страхом,
В передчутті нових важких цеглин.
Доб'є, їй Богу! Чи поїду дахом!
Шепоче муза: - Дядю похвали…

01.01.2020 р.

Чиясь поезія – закам’янілий ліс,
де кожен вірш – струнке ґранітне дерево,
де блудиш ти, хто швидше інших ріс,
пролізши в збірки прямокутне черево.

Чиїсь слова, мов хмиз, що не горить ніяк
і в час морозний не зігріє вогнищем,
але заходить інколи простак
у хащі ці, живих поезій по́вний ще.

І що він робить, бачачи плоди сумні?
крім жаху, що́ вполює в мертвих вимірах?
І як до нього встигнути мені
на ко́нях цих, на цих звичайних літерах?..

Спочатку я пейзажі розстелю,
а там – хай сам, наскільки будеш мужнім ти –
нафантазуєш те, що я зроблю,
щоб не зненавидіти нам, щоб не збайдужіти.

16 серпня 1996 р., Київ

Дві тисячі двадцятий рік
прийшов, всього було в дорозі!
Змахнувши дощ мерщій з повік,
стираючи вчорашні сльози,

позбутись хоче негаразд,
тривог, хвороб та лихоліття.
Щоб промінь сонячний щораз
теплом осяяв всі СТОЛІТТЯ!

Все буде добре, тільки так!
Немає снігу – якось згодом!
В житті багато є відзнак!
Та й безліч втіх дає природа.
На все у світі Воля Бога!!!

01.01.2020
Свідоцтво про публікацію №120010104094

Прокидається Микола,
Ледь розплющив око,
На мобілці – перше січня
Двадцятого року.

Незнайома молодиця
В ліжку біля нього,
Та згадати про вчорашнє
Не може нічого.

Де гуляли, з ким пили,
Скільки наливали?
Як минулий проводжали,
Новий зустрічали?

Звідки подруга взялась,
Що із нею мали...
У свідомості Миколи
Суцільні провали.

Та Микола – оптиміст
І йому не дивно
Бачити в усьому й скрізь
Тільки позитивне.

Тож, радіє: рік старий
Гідно проводжали
І тому всі негаразди
У ньому зостались.

Зимнім ранком дві синички
зазирнули в годівничку,
щоб насінням підкріпитись,
а іще – води напитись.

Бо зима уже настала,
все під білим покривалом.
Навкруги лиш сніг іскриться –
ні поїсти, ні напиться.

Лютовій, тріщать морози,
весняні не скоро грози.
Річка кригою укрилась,
бідне птаство засмутилось…

Ось для цього ми синицям
збудували годівницю –
щоб пташину від біди
і загибелі спасти.

Любимо свою природу,
кожен день тепленьку воду
із насінням в годівницю
підсипаєм для синиць ми.

Прилітайте корольки,
горобці, чижі, в’юрки.
пуночки і снігурі,
плиски й горді шишкарі.

Нагодуємо усіх,
хай лунає щебет, сміх.
Кращої немає гри
для малої дітвори!

Не пізніше, не раніше,
саме у цю мить
час твоє торкає серце
і воно спішить
по артеріях і венах
гнати яру кров,
щоб людина спромоглася
на святу любов:
до землі, до неба, гаю;
до країни мрій,
до життя… і я благаю:
серденько, не стій.

31.12.2019

Заговорила кодом українським –
безшумно сірі стіни розійшлися,
постав у силі гармонійний Всесвіт,
відкрились зору потаємні висі.
Неначе ключ незримий повернула –
і світ зітхнув, розкинувся вільніше,
ожилий сад повів розмову з Богом
на хвилях, повних гомонів і смислів.

...Коли уб’ють цю мову і забудуть,
без сліду зникне плем’я українське,
не з’єднане ні помстою, ні кров’ю,
не викуплене жодною ціною,
я бачитиму страчену Софію,
змарновану безглуздо, по-ординськи,
і вірність справі програній послужить
останньою утіхою земною.

2019

Лишаються ще лічені години,
коли цієї золотої днини
у хати завітає Берендей,
вітати маму, тата і дітей.
Хай і моя оказія долине,
що я прощаю тих, кому я винен
і зичу все, у кого все о’кей.
.............................................
Обняти всіх не маю змоги.
Але
«повєдаю о том,
чєґо желаю».
Це не зле:
великоросу – перемоги
над параноєю й Пуйлом,
команді Зелі – за пороги
і то негайно. І – бігом...
а малоросу – руки в ноги
і скатертиною дороги,
кому «уютно за бугром».

А нам – усякою ціною
стояти за своє стіною,
бо Україна – над усе!
І хай удачу принесе
рік, що уже не за горою.

Та не очікуємо чар.
У лісі і на полі голо,
не кольорішає навколо.
Щурі чекають януар.

І залишається – до ночі
уже не затуляти очі,
налити у бокал вина,
за неї і за всіх – до дна
і не тужити за одною
і не забути заодно,
що я із вами все одно,
де ви одні,
«но не со мною... »

П’яніти весело зимою,
та істина
не у вині.

31.12.19

Ти для мене – квітка у саду,
Я тебе так ніжно доглядаю.
Одверну напасті і біду –
Квітни вічно у моєму раю.

Чарівлива, свіжа, як весна,
Що мені аж відбирає мову.
Ти цвістимеш, вродонько ясна,
І в моєму - у саду зимовім.

Бо любов – як сонце весняне,
Життєдайні в небі креслить кола.
І в серцях аж доти не мине,
Доки нею дихає довкола!

30 грудня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

І знову ошуканець Рік Новий
навішує локшину на ялинки.
Ти хочеш щастя? Ось тобі, лови -
класичне «Олів’є» і кусень шинки…

31.12.2019

Не знаю як - та мушу грати роль,
Штовхає муза до клавіатури
Статечна меланхолія - пароль,
А логін - із Ерато шури-мури.

Очицями щодня на мене "блись!",
Пробуджує солодке і гріховне.
Для мене - втіха звабниці каприз,
Святий закон. А місяць нині вповні.

Не треба й сонця - щастя видно й так,
Упала з пліч хламидина прозора...
А, може, в мене муза геть не та,-
Ця - зовсім юна! А мені - за сорок.

Чи, може,- я для неї молодий,
До того ж - смертний, а вона - богиня...
- О ні! Мені потрібен саме ти!
Лише тобі, коханий муже, вірна!

Я вірю. Як не вірити красі?
...рипить матрас перина перем'ята.
За ніч казкову, музонько, мерсі!
Ця зустріч у раю поеми варта.

31.12.2019 р.