Лугом, лугом, долиною
Котиться туман
І густою пеленою
Усе огорта.

Сіре простирадло стелить
На зелен-траву,
Уже мокрі всі дерева:
Клена жовтий чуб,

Кучерики на берізках,
Пасма верб старих
Нахилились низько-низько,
Навіть вітер стих.

Ще -туман обняв тополю
За тоненький стан,
Квіти теж накрив собою,
До землі приклав.

Хвиля білою здається,
Наче молока
Перекинулось відерце
Й полилось у став.

Так триватиме це доти,
Доки із-за хмар
Усміхнеться ясне сонце
І...туман розтав.

2018 р.

Ти здатен розбити серце
і вийняти здатен теж.
А чи необхідно все це -
від істини не втечеш?
За те, що не долюбила,
і брала чуже  - пробач!
Почистив, розправив крила
і зник у блакиті... Бач,
хоч кепсько тобі та мушу
сказати, що янгол щез.
Я можу віддати душу,
і вирвати можу теж!

Перепливу цю ніч,
перепливу,
перелистаю долю,
пролистаю,

вогнем свічі,
високої свічі,
зігріюся

і помолюсь...

Настане
світанок.

А ніч - як море,
темна хвиля б'є,
і думи розгойдались до нестями.

Десь там далеко - зоряні вігвами,
десь там - розчинені гостинно брами,
а я маленьким човником пливу,

перепливу цю ніч,
перепливу.

Ну як, в паяца гарна маска,
Ковпак і рваний комбідрес?
Зелена муха іорданська
Це те, що Україні тре?

Чувак - не плямка на газеті,
На голову людві заліз.
Знімайте, хохлаки, кашкети
І кличте коміка на біс.

Від радості не перший тиждень
Глита горілочу урус.
Сміються з вибору сусіди,
Та я, братове, не сміюсь.

Бо зрію смерть і кров невинну,
Гукаю: - Розуме, ти де?
Неукраїнець Україну
В Москву на страту поведе.

Дратує Порошенка ряшка?
Війна з кишені топить лій?
Терпи, хоча і дуже важко,
Про шкурне думати не смій.

21.04.2019р.

Проклюнулися ріжки в баранця,
А разом з ними тяга до ягничок.
Писати про кохання обіцяв?
Тепер терпи і правді глянь у вічі.

Закліщили амурні почуття
У хоті жорнах, сіють мислі грішні.
Сусідонька ж, неначе той будяк,
Мінлива, мовби тиск небес на тижні.

А я святий - у цьому вся біда,
Подобаються і будяк, і ружа...
Та жінка злиться, каже "Куд-кудах!",
Наказує за велелюбнісь мужа.

Підморгують з-за тину товпи дів,
Аби голубив і цієї ночі.
Жінок Господь любити повелів,
І я люблю. А ти роби як хочеш.

21.04.2019 р.

Понеділок йде -
Зміни свої звички -
Ждуть успіхи !
21.04.19 10.15

Ранкове місто
Пісня зі змістом
З дощу краплисто
П"ю "ля-мінор",
На непогоду
Із переходу
Влучно моргає
Пан Світлофор.

Місто ранкове -
Сяйво шовкове,
Промінчик блиснув
Листом тополь...
Веселим світлом
Радо розквітне
Сонячне місто
Мрійливих доль.

За мотивами телепередачі "Світ навиворіт"

В цікавий світ відкриє дверці:
Розкрити зміст його та суть.
Тріпоче в хвилюванні серце,
Коли обставини несуть

В жахливу неймовірну прірву,
Де на краю – життєва мить!
Перед загрозою всі рівні.
Та Господа рука вершить.

І Діма йде туди, де треба,
В далекі закутки землі:
Живуть там люди просто неба.
Є радість й сум на їх чолі.

Прості бажання мають й втіху.
Тяжкою працею щодня,
Латаючи буття проріхи,
В чеканні завтрашнього дня.

А він, веселий, гарний красень.
Сміливий, люблячий екстрім.
Добряк, що має щиру вдачу,
Вперед, з цікавістю, та втім

Вже скільки натерпівся лиха
На обраному ним шляху.
Дісталось вкотре й на горіхи,
Та не показує пиху.

Збагачує Дмитро світогляд,
ВізьмЕ в полон і глядача.
Цікавий пропонує огляд,
Сюжетів досить, вистача.

Чекаємо у нетерпінні:
Куди запросить нас Дмитро?
Його оцінимо ми вміння,
Бо завжди поряд з ним добро.
Міцної постаті ядро.

20.04.2019
Свидетельство о публикации №119042008951

На Нього чекали, а потім збагнули – дарма.
Він мав на коня пересісти і взятись за зброю,
І бути таким, як належало бути герою –
Очолити місто, звільнити його від ярма.

Єдиному Богу звели білокамінний храм.
А потім встелили одежею пильну дорогу
І пальмове гі́лля втрапляло ослиці під ноги,
За спиною скалилась схожа на череп гора.

Найбільша ненависть у того, хто надто любив.
Найглибша зневіра того, хто повірив занадто.
Тому «Розіпни!» скаженіло волатиме натовп,
Тому, як рабу, вимагатиме страти й ганьби.

Два вироки Богу – священик хітон розідрав.
Не знають, що коять, прости цим зневіреним, Отче!
Там двічі і вбивць не карали за той самий злочин,
Святого прирікши до двох найжаскіших розправ.

До смерті вернувся на спині того ж віслюка.
Тростиною били… за одяг вже кидали жереб.
А ти надихав їх на це, о слизький людожере!
А, може, й не знав, що на Бога звелася рука?!

Що потім до тебе Йому доведеться зійти,
Звільнити Адама і смертію смерть подолати,
За зброю лишити нам хрест, а Причастя – за лати:
Для греків – безумство, юдеям – спокуса між тим.

На Нього чекали вони і чекаємо ми.
Не в рабській подобі, а в образі царської слави.
Ознаки отримає рід перелюбний, лукавий,
Який розіп’яв і продовжив співати псалми.

Звалило дерево буревієм
з могутнім тілом, зеленим зіллям.
Лежало, впершись руками-гіллям...
Здіймався ранок над ним повільно.

Ще вчора хмарами лоскоталось,
гніздо плекав ще на ньому сокіл,
сміялось сонце йому звисока,
щось таємниче йому шептало.

А там, внизу - прозаїчні будні,
турбот житейських рутина сіра,
полює в сутінках звір на звіра
від днів вчорашніх, до днів майбутніх.

Упало. Корінь сточила зрада.
Живцем розірвані, жили- вени
кричать над вирвою німо, щемно,
ще кровоточить струмками рана.

Вершини в небі байдужо зверхні
не чують крику за шумом вітру,
чужі, далекі і непривітні...
А долом вогко заносить смертю.

Гілля повалене кози топчуть,
снують мурахи зів'ялим листям,
та часом пташок у день імлистий
крилом невидимим затріпоче.

Та впало зріле, живе насіння,
промінням теплим удень зігрілось.
І в нім життя ожило несміло,
неначе дерева воскресіння.

Впала на аркуш поезії крапля,
Перезирнулись Венера й Ерот:
З горя ридає мальована краля,
В ефемериді ерзацних жагот.

Заздрить Ерато танталовій карі,-
Музу хто хоче бере на приціл.
Ані рицин, ні цианістий калій
Не допоможе від товпищ митців.

Лірик на платтячку торсає фалду,
Лізе до циці впотьмах на рожен.
Я ж бо - кулібний, любов - не для ґвалту,
Цноту Полель від харит береже.

Меццо - для ахів, для охів - бельканто,
Мить - і коханці сплелись у клубок.
У читачів задоволених свято,
Шок від краси, естетичний амок.

Може, усе що речу і неправда,
Виправлюсь, браття, повірте, їй-бо!
Плавиться в тиглі нечемна порада,
Буду писати і я про любов.

20.04.2019р..

Ходять янголи по світу -
білосніжні крила,
зазирають в кожну хату
чи добро вродило.

Чи достатньо на причілку
світлячків ласкавих,
запускають в тишу бджілку,
зорі кучеряві.

Заколисують дитину
в колисанці теплій,
варять запашну малину
для зимових щеплень.

Додають цілющу тую
в яблучні узвари,
здирки, виразки бинтують,
припиняють чвари.

Душі змащують медово
джемом обліпихи,
мостять  подушки пухові -
лебедині втіхи!

Чепурять сади, городи, 
і щебечуть в гаю.
На землі до смерті годять,
після відлітають

в небеса, щоб лазурові,
розсипати роси
і ніщо,  окрім любові,
навзаєм не просять.
2019р

 


 

Повідомляю через силу,
що не дійшов до адресата,
той лист, що совісті хватило
у вас направити солдату.

Того листа він не отримав
і не поранився паскудством,
не холодило в люту зиму
його нечуване розпутство.

Коли він піднімав бійців
в атаку біля терміналу,
іще нахабність ваших слів
його душі не розтинала.

І як у бій він крокував,
мотузкою стягнувши рану,
лист кілометри ще долав…
Тоді для туги було рано.

А як підкошений упав
і смерть закрила йому очі,
листа того ще не читав,
бо не дожив герой до ночі.

Труна була із плащ-палатки.
У темряві міському парку
ми поховали після схватки
його під металеву арку.

Над ним зоря на обеліску
і тополина з вітром тужать…
Але, зважаючи на звістку,
вам те усе уже байдуже.

Лише уранці, усі разом,
опісля смерті адресата,
ми прочитали ту образу –
даруйте нам, простим солдатам.

Не цитуватиму без толку
усе, що нині серце крає,
від імені усього полку
лише гризоту нагадаю.

Писали, утомилась ждати
і іншого знайшла для себе,
що одягла кохання шати,
а тому – він уже не треба.

Що розпрощалася з бідою,
живеться добре, у достатку.
Не переймаєтесь нуждою
у лейтенантськім атестаті.

Аби листа вже не чекав
і вас не утрудняв би знову.
Так, саме так – „не утрудняв“!
Болюче відшукали слово…

І все, і більше ні гу-гу…
Перечитали терпеливо
слова, що ніби на снігу
у час війни знайти змогли ви.

„Не утрудняй“, „муж“, „атестат“…
На що ж ви душу проміняли?!
А він же був герой, солдат!
Ми з ним за вас тут умирали…

В розлуці жити – серце бити,
не всяк її лиху здолає.
Не кожен може вік любити,
на жаль, усе в житті буває…

Хай не кохали уже більше
і він тепер вам не потрібен.
Нехай жили уже ви з іншим,
Бог з вами й тим нікчемним злиднем,

але ж який гріх у солдата,
що часу вільного не знає!
Що вас рятуючи від ката,
себе три роки „утрудняє“…

Що, відшукати не змогли
хай слів гірких, та благородних?
В своїй душі ви не знайшли,
так зайняли б в кого завгодно!

Бо у Вітчизні нашій єсть
немало чистих душ, високих.
Вони вам виявили б честь
і ваші згладили пороки.

Вони б за вас слова знайшли,
щоб збадьорити чоловіка.
Уклін від нас їм до землі
за серце добре і велике!

Не вам, жіночому загалу,
од всіх, відірваних війною,
ми написати побажали,
щоб знали – ви тому виною.

Чоловіки на фронті тут,
в борні із ворогом й собою,
з тривогою якоюсь ждуть
листів із дому перед боєм.

Ми начиталися лайна,
тепер тихцем усі жалкуєм –
а раптом все ж ви не одна
й такого хтось іще скуштує…

На суд дружин пошлемо вас,
їх імена ви забруднили.
Хоча на нетривалий час
листом нам мозок отруїли.

Нехай поставлять у вину,
що душу чорну ви ховали,
любили лиш себе одну
і за дружину видавали.

А бувший чоловік – убитий,
тож далі бавтеся із новим.
Загинув і на тому світі
не потурбує зайвим словом.

Живіть, а він вже без вини
не відповість і не напише.
Вже не повернеться з війни,
під руку вас не стріне з іншим.

Лиш за одне його прощати
прийдеться вам, продажна юдо,
що місяць-другий доставляти
листи й надалі пошта буде.

Нічого не удієш тут –
листи від кулі повільніші.
Вони пізніше надійдуть
і потривожать вашу тишу…

Там жодного рядка без вас
немає… Це вам неприємно?
То я беру у скрути час
слова, написані даремно!

Прийміть, нарешті, і від нас
презирства міру, на прощання.
Всі ті, хто зневажають вас –
загиблого однополчани.

12.09.2016

Знаю – кожної весни,
Наче поторочі,
Довгохвості нявкуни
Верещать щоночі.

Я на виклики оці
Вчасно реагую –
Сплю в зимові місяці,
Навесні – марцюю.

Завсігди уміли коні плавать,
але недалеко і неважно.
„Глорія“ російською – це „Слава“,
всім запам‘ятати це неважко.

Корабе́ль ішов найменням гордий,
океан мав намір перепли́сти.
В трюмах коні, мордою до морди,
але їх сумні чекали вісті.

Ціле стадо… Вдалечінь пливли,
тисячі підків в копита вбили.
Щастя все ж вони не принесли –
міна днище кораблю пробила.

Люди сіли в шлюпки, весла взявши,
коні слідом пли́ли просто так.
Що ж робити бідним, бо, як завше,
не було їм місця на плотах.

Плив по океану рижий острів,
в синіх хвилях острів плив гнідий.
Зразу їм здалося – плавать просто,
ніби в річці, більше лиш води…

Та нема ні берега, ні краю,
у ріки вони завжди були.
Хвилі накривали рижу зграю,
а вони все фиркали й пливли.

Залишали коней рештки сили,
ті іржали, тонучи в воді.
Та ніяк вони не розуміли –
чом їх люди кинули в біді.

Врешті-решт розтанув рижий острів,
всі втонули, згинули в імлі.
Домом став їм океанський простір
в сотнях миль від рідної землі…

Серце берегти –
Любов, тепло, посмішка-
Кращі складові !
20.04.19 7.16

Козацький цвинтар. Вікові хрести
Вросли наполовину в рідну землю.
Тримати і у вічність їх нести
Так важко їй від болю.Час недремний

Оберігає воїв, що з могил
Уже ніколи на коней не скочуть.
Бо віддали життя і стільки сил
Країні рідній в давні дні і ночі.

Лежать із ними люльки і шаблі,
І травами вже поросли могили.
А за дощами хмари-кораблі
Пливуть у вічність. Зберігають сили,

Щоб за снігами сходила весна,
І сіялося в теплу землю жито,
І зберігалась роду таїна
Того, кого в степу знайшли убитим.

Бо після нього дерево життя
Не перервали голод, холод, війни.
Та в кожен рід приходило дитя,
Щоб родове гілля росло надійно.

І ширилося, проростало вглиб
Його міцне і молоде коріння.
Козацький роде, з глибини садиб
Вже не одне тут вийшло покоління.

Що гарувало з ранку до зорі,
Трудилося і обливалось потом,
Коли за коси брались косарі,
А Бог їх урожаєм за роботу

Так щедро обдаровував усіх.
І славився піснями край козацький,
Як чувся на святки веселий сміх
І гопачок, що танцювали хвацько.

Пройшли цим шляхом покоління тут,
Від тата й мами, з прадіда до діда.
І край стоїть в вишневому цвіту,
Хоча його не обминали біди…

У землю вгрузли вікові хрести,
Яких минуло перекотиполе.
Землі так гірко біль оцей нести,
Бо під хрестами сплять козацькі долі.
18.04.19

Пригадаю - і світ мені світиться,
і бентежить душі тихе озеро.
Як же нам пощастило зустрітися
в цьому безмірі: Часу і Простору?

Впала зірка. Скотилася жеребом
у бажання моє незагадане...
Пахне спогад тюльпанами й березнем,
пахне осінь журбою і ладаном.

...Згасне подив, як сон під повіками,
вкриє світ пеленою бузковою.
Як могли загубитись навіки ми
в тісноті суєти містечкової?!

2009

Кажуть, вибір до двох спростився...
Кажуть, вибору в нас нема.
Хоч би з Неба Христос спустився,
бо надворі така зима
серед цвіту весни,
аж страшно...
...Вербний хід і осанни спів...
Українонько горопашна,
хто ж тя знов до ганьби довів?..
Рідні діти... мов сучі діти,
тешуть дошку твоїй труні.
А довкола - весна і квіти
й крига душ при Вербовім дні...
Десь за тиждень при Великодні
воскресатиме знову Спас...
Миє руки пилат сьогодні,
щоби вкотре розп'яли нас...
Межи прутиків тих вербових
геть принишк перед лінчем Бог.
Чи дамося на хрест, братове?..
Се повідає епілог...

19.04.2019

Зупинились ви,
Тупік, спите, винити
Нікого – лише себе!
19.04.19 8.40

Любити життя,
Цінувати миті і часи,
Насолоджуватись тим,
Що маєм ми –
Що може бути кращим,
Мабуть ніхто не заперечить,
Було і буде важливим
В любі століття і віки!
19.04.19 8.30

Сповіддю спокутувала гріх,
з молитвами протяг тихо хлипав.
Теплі сльози крапали до ніг,
- Я люблю чужого чоловіка!

Ніжності не пити із лиця -
чуйний, зорепадний, білий сокіл.
Не зривай горіха  до вінця
радила матуся - світ широкий.
В повені ріка - біда одна,
на причалі човника гойдає.
З неба ллється золота струна -
місяць байховим частує чаєм.
Розгойдав паливода  чимдуж
гойдалку вербову, хвилю мружить .
Стогне тиша зранена довкруж.
Каяття душі - червоні ружі!
Трепетний, зворушливий, такий
пелюстковий, рідний, світанковий.
Тільки б доторкнутися щоки
і відчути музику любові!
Знаю, що гніздечко в нього є,
ні на що тепер не сподіваюсь.
Та без нього серденько моє
полонез Огінського не грає.

Г. С...
Коли розвіються тумани
І зникнуть запахи весни, –
Про мене згадувати стане
Хтось несподівано сумний.
І не очікувано буде
Звучати чийсь далекий спів
Про щем посіяний у грудях
Весняним чудом почуттів.
19.04.19

Впускаємо троянського коня
У дім наш, у світлицю, в серце й душу.
Щоб вже не знати спокою ні дня,
Розшукуючи в океані сушу.

Бо хтозна, що чекає нас тепер,
Тож балансуєм між війною й миром.
Живеш сьогодні, а назавтра – вмер,
І не потрібен дім, твоя квартира

На це і розраховують чужі,
Оті, що тихо прийдуть убивати.
Тарифами, де ціни на межі,
Щоби ти сам пішов край світу з хати.

І візьме ворог і ліси, й поля,
Чорнозем наш, бурштин, титан і води.
Комусь уродить вкрадена земля,
Та не моїй країні і народу.

Бо прийде цей страшний троянський кінь,
Злякаєтесь - такого не чекали!
А ви своїх відводили у тінь,
Чужинців лиш до влади обирали.

І гнулися до самої землі,
Коли чужого бачили з порога.
За зраду роду, смерті справи злі,
Від вас вже відвернулись навіть боги.
18.04.19

Який же цей чудовий світ!
Достоєн полотна і вірша!
... Упав у грязь пахучий плід -
На тин дружок садок мій ріже.

Шляхами з товченого скла
Ступаю босою ногою.
А юнь безхмарною була,
І неня ще була живою.

Життя, здавалось,- довга нить,
Не буде ні кінця, ні краю.
Насправді - це одна лиш мить,
Вдихнув - уже пора до раю.

У пісні гами вже не ті,
І барви зблякли у картині.
В душі уже немолодій
Все більше скалок самотини.

Мене не знайдеш у піснях -
Зотліли струни у Орфея.
Дополум'янює весна
В спондеях, ямбах і хореях.

19.04.2019 р.

Я бачив Смерть. Вона була звичайна
Увічлива, спокійна… без емоцій
Відмовилась було від мого чаю
Мовляв, колись… але не в цьому році
Я задивлявсь в ЇЇ глибокі очі…
Крутилось коліщатко кінострічки
Було у Ній приємне і пророче…
І небо, океан… можливо й річки…
І безліч безліч всякої дрібниці…
І чаша у руках: Сльоза із Горем
І я проснувся. Ні, сплю, сплю… ще сниться —
Одна із тисячі моїх історій…
18.04.2019

Се подих слова.
Дерево - як тіло,
сухе, і тепле,
і пропахле глицею.
А ще душа,
до сповіді доспіла,
а ще ті сосни,
що старими птицями
клюють вітри.

Дзвіниця. Тіні звіра.

Се тіло поривається,
і дихає,
і знає бути
золотою рибою.
Крізь подихи і продихи
як тихо є.
Як голосно ворушить
серце
глибами.

В лікарні шок, аврал, переполох,
десятки зо́ два привезли „швидкі“.
Черепно-мозкові у десятьох!
Травмовані – всі лисі мужики…

Питає одного тихенько лікар, –
Що сталося, у чо́му тут секрет?
А той очима красномовно кліпнув
і розповів нечуваний сюжет:

Виною всьому он та лиса сука,
з дружиною не зміг він розібратись:
коли схопила та пательню в руку –
він вирішив у натовпі сховатись…

Завдання птахів нагадати нам вкотре про вирій.
Завдання весни – це, як мінімум, вчасно прийти.
І взяти на облік зимові хвороби й зневіри,
Під звіт всім роздати по дрібці жаги й теплоти.

Стоїть березіль, мов лелека, в снігу по коліна.
Під снігом ще сплять первоцвіти й дівчата, мабу́ть.
Рибини слів сторожко сплять у своїх праглибинах,
І ве́ршею віршів зловити себе не дають.

Жіноцтво і птаство вже планами з місяць вагітні,
І кожна їх мрія прозора, неначе сльоза.
Зустрінемось, друзі, за кілька годин вже у квітні.
Рибина холодна тріпоче в руці й вислиза.

І нам залишає терпкий післясмак післямови,
І пару зужитої рими – льоди- холоди.
Весна, поміж тим, підмальовує на́чорно брови,
І не поспішає, і не поспішає
сюди.

Сади квітують навкруги,
у полі розпустились квіти.
В ромашках, маках береги,
за медом треба вже летіти.
Так думала собі бджола
і розминала два крила.

Як гарно стрінуть кізяки,
мерщій у звалище поринуть.
Моя стихія – смітники,
відходи, бруд, ганчірок віхоть…
Бубніла у лайні по-вуха
собі під ніс зелена муха.

Трудитися мені не треба
і пролітати сотні миль.
Задовольняє всі потреби
життя мого природний стиль.
Мене обходять ризик, скрута –
„топтав“ медок і думав трутень.

Лінивих мух всі зневажають –
гидота серед бруду й пилу.
Дурні ж хай бджоли мед збирають,
якщо їм бракне мозку й сили.
Найвища у нахабності краса! –
у вулик лізла напролом оса.

Г. С...
Тобі подобається світло...
Мене приваблює пітьма
Тим, що від яблуньок розквітлих
І тіні жодної нема.
Тебе завжди лякає вітер…
Мене гнітить одвічно штиль
Тим, що проросле зерня літер
В рядки кидаю без зусиль.
Коли я вмію розпізнати
Єство гріха і зради суть, –
Тебе, довірою багату,
Усякий може обмануть.
Тобі не вірити не можна, –
А я лукавлю нині тим,
Що вже стрибнути неспроможний
У вир кохання за будь-ким…
18.04.19

Хто розумніший поміж двох статей –
здавен іде безкомпромісний спір.
Десятки, сотні, тисячі людей
поглинув різнобарвно-сірий вир…
Та очевидно все тут для Мачули –
жіночий рід в цім спорі переміг.
Таку ви байку коли-небудь чули,
щоб жінка розум втратила нечуло
з-за двох, хоча і гарних, просто ніг?!

І мечами, і свічками кличете:
"З криці й висі принципи візьми!"
Пізно, милі білопінні грицики,
білолиці лицарі весни!

Ви, напевно, зиму всю батрачили,
та зусилля не в пусту потрачені
на роботу й квітоінститут,
бо ростуть і на піску патриції,
принци і під стінами цвітуть.

Грицики - ви сильні і граційні!
Закохався в січні і забув:
не замовив у весни-кравчині
ні жабо весільне, ні жагу.

Вашими розкішними розетками
(бо чітка натура і чіпка)
ніжні килимки на луках зіткані
з тихих за кульбабками зітхань.

Вами розфарбованою зіркою
не зникай, натхнення. І нехай
тричі заповіти перепишете,
поки знищить посмішки смітник -
спромоглись ви, білокрилі грицики,
обрій темнохмарний освітлить!


04.2019

Дарувати свою
Любов,тепло, повагу -
Краще доказів !
18.04.19 16.30

Бездіяльність –
Тягне назад , єдиний
Вихід праця - прогрес !
18.04.19 16.00

Ой, лікарю, у боці в мене коле! –
кричить несамовито дід Микола, –
Не годен підійнять пусту валізу,
без допомоги з печі вже не злізу!..
Оглянув лікар живота у діда
і ось що він старенькому повідав:
То доброта, довірливість, чутливість,
відвертість, чесність і сором‘язливість.
Вони завжди, допоки сонце сходить,
усім нам боком, зазвичай, виходять…

Спасибі за кольє і нову шубу! –
кричить з порогу радісно дружина, –
Здала нарешті на права я, любий!
Яку купити радиш ти машину?

Почухав той потилицю в задумі,
і фразу кинув мимохідь безжальну, –
Кохана, вчора був я в нашім ЦУМі
й нагледів там тобі машину, пральну!

Учора у знайомих на весіллі
з дружиною ми гарно погуляли –
впилися добре, накурились зілля…
Її, до того ж, двічі зґвалтували!

Зі мною ж обійшлись не надто грубо,
та зовсім без пригод не обійшлося –
ребро зламали, вибили три зуби
і видрали добрячий шмат волосся.

Сьогодні зранку просять похмелитись –
дружина вже зібралась і чекає.
Дивлюсь в люстерце, пробую голитись.
Чи варто знову йти – я і не знаю…

В дитсадок заходить Йося
забирати сина –
вихователь на порозі,
молода дівчи́на.

– Котрий ваш? Як звати? Льова? –
та його питає.
– У мого зірвиголова
ґудзика немає…

– Все ж яка, – дівчи́на знову, –
та ваша дитина?
Ви хоча би поверхово
обмалюйте сина.

– Щось я вас не розумію,
шановна дівице –
Льова, Вова чи Марія,
вам яка різниця?

Не потрібно щодо сина
нам вести дебати –
завтра в дитсадок дитину
знову повертати!..

– Коханий, вже нову служницю
шукати треба терміново.
– Навіщо? Молода ж дівиця!
– Вагітна, каже вона, знову…

– Немає тут чого казати,
Брехлива і дурна, як пень!
Ну хто це може визначати
вагітність вже на третій день?!

Зашифрований час у великому місті,
Кожен день боротьба у собі і з собою.
Тільки істина вся у зеленому листі!
Не завжди переможцем виходим з двобою.

Те, що нині цвіте – відцвітає навіки,
Буде зав’язь чи ні, нам оте невідоме.
У чеканні проходить життя многолике,
Щастя сховане тільки у рідному домі.

Де коханий живе і велика родина,
Там, де світять, чекають батьківські віконця.
Ось для чого живе-проживає людина,
Що сама собі є і дощами, і сонцем.

Не личить бабці Ганні
співати про любов!
У роті зуб останній 
і любий в даль пішов,
і пелюшки на плоті
зітліли вже давно,
і хризантеми жовті -
життя просте руно.
Лягає вечір пряний
старенькій на плече,
мелодія купальна
у серденьку пече.
Усі жалі колишні,
зворушливі у снах,
в очах вологих - вишні...
І котик на руках.
У зморшках - вишиванка,
хустини ясен цвіт,
і пісня про Іванка,
стара, як Божий світ,
так вивертає душу
янголиком з небес,
що аж зацвів, мов груша,
в її повітці хрест!
2019р

Який же гріх люд зміг вчинити?
Отець віддавши Сина
За гріхи людські, Його кров пролити,
Щоб від гріха очистилась людина.

Ти знаєш про свій гріх,
Чи молися у покутті?
Чому ж в молитвах ти притих,
Чи зупинився на розпутті?

Сліпий народе, пробудись!
Чи сенс життя - твоя спокута?
Тепер ти плачеш як колись.
Хіба душа кайданами покута?

Хіба дбали про свій Рід?
Не одні в Роду живете.
Перед вами Божий світ.
Чи шляхом Істини ви йдете?

Вас згубить ваша ж тьма,
Вона поглине безсердечно.
Бог надав вам світло задарма.
Беріть. І жити будете ви вічно.

Ми хочемо правди, обравши оману?
Шеренги затятих гримлять в барабани…
Ми хочемо ладу у дикому полі?
На рани минулі насиплемо солі…
Ми хочемо Бога в полоні безвір’я?
У сонному небі погасли сузір’я…
Ми хочемо пісні, джерельного слова?
Шансон ріже вуха – така наша мова...
Ми хочемо хліба, видовищ і жартів?
Останніх є досить у слуг олігархів…

Ми хочемо щастя. Чи є, хто не хоче?
Зростили надію… а дідько регоче…

17.04.2019

– Я є народ. І усім ґарантую,
що ні за кого я не агітую.
Порохнявію, бо нікуди йти,
і зеленіти немає мети.

Вухо народу туге і не чує:

– О, мій народе, почуй мене! Sorry
за наобіцяне і за офшори...
Я недороблене маю робить*...
Хто ще зеленого змія поборе?

А за кулісами нація спить.

Націю наче цунамі накрило,
не помічає нечистої сили.
Люди шанують кота у мішку.
Хліб і видовища шпаги схрестили...

Фейкає голови теле-ку-ку.

– Я поважаю уже опонента
і не вважаю його за агента...
Кума і Юлю, буває, не хо*
буду за Савіка, Надю й Міхо...

– За Україну!!! – волають поети.

Можна сміятись і плакати можна.
Бені й ренати усе ще заможні,
поки своє обирає кацап
і атакує корито порожнє...

Не вистачає обрубаних лап.

Як же ся стало, що нашому Петі
альтернатива – паяци і черті?
Хто у дебатах парафії люб?
Чом не блокуємо ботів Інету?

Шоу шізи* атакує ютуб.

Карма Росії витає над нами
і обіймає вона пазурами...
Це ми спимо!
              Задовбали слова,
що покарає усіх булава
і наобіцяне не за горами...

Розум народу дрімає, бува*.

04/19

Заплачу за всі плачі
Що постали на дорозі
Я живу мов на морозі
У будинку що на розі
Де незбирана в обозі
Ще тремтить німа сльоза...

Заплачу за всі тривоги
Спозаранку на пороги
Ваших затишних "до бога"
Не пущу. Бо що ви є?
Зникли безвісти. Пропали.
Запах ніжного сандалу
Віє з неба. Все розтало.
Тільки сльози, що .... нема.
І душа моя... Німа.

17.04.2019. 22.09

Між хмар по зливі промені ясненькі,
Чи то подало небо добрий знак?
Скажіть хоть ви, скажіть мої рідненькі,
Скажіть мені, бо я не знаю як

Ота веселка з неба визирає,
Вона з потока чисту воду пє.
А серце тихо в грудях завмирає,
Не вгамувати серденько моє.

А я дивлюсь і йду поспішним кроком
Спішу туди де побіч дві гори,
Дивитися на диво над потоком
Іду щасливий ранньої пори.

І я іду як те ягня у блуді,
Поспішно ноги земельку товчуть.
Щоб утопитись в тім небеснім чуді,
Щоб в ньому божу силоньку відчуть.

Веселка та мов сонечка огарок
Все кольорами грає поміж гір.
А серце в грудях бється як дзигарок
Й сльозою радість наповняє зір.

Парище.
2019р.

Абрикоси, розумієш, розцвіли.
І блакить, і синь цілують пелюстками!
А злотисті бджоли і джмелі
у обіймах у дзвінких їх постискали!

Абрикоси, відчуваєш, розцвіли.
І хоч сумніви давить не перестали,
ти повір мені: і болі, і жалі
відлетять у небуття із пелюстками.

04.2016

ЗЕМЛЯ

Блакитне я́бко древа Всесвіту – Земля.
Під скронями чіпля за Галактичне гі́лля,
Ультрамарин життя у Космосі кружля
Й шлюбним танко́м вінча́ вічне Весілля
З духом Всесущого. Маре́нго кришталя
Відблискує росою в мороку довкілля
Безодні мертвих зорь. Дар Розуму вселя
У хаос гри матерій і в Закон свавілля
Енергії Початку і Кінця. У прірві віддаля
Вона – цятка зерна, таємне райське зілля
Неусвідомленої Істини нектару Пізнання,
Сузір’я Божого обручка і святе похмілля.

Павло Гай-Нижник
16 квітня 2019 р.

Пролунав дзвінок у двері –
завітав сантехнік.
Кран тече? – прокладок геній
запитав без реплік.

– Ні, – сказала літня дама,
все у нас в порядку.
– То чия ж це, в біса, мама
задала загадку?

Вальцмани тут проживають,
їх немає вдома?
– Ні, сім‘я їх у Ізраїль
відбула рік тому…

– От народ й таких пів міста!
Як уникнуть стресу?!
Викликать спеціаліста
і змінить адресу!