Побивається голубка над голубом вбитим,
Їсти й пить вона не хоче, плаче із жалю.
Каменем і гордий лебідь полетить донизу,
Коли втратить він кохану не дай, Бог свою.

І лелека одиноко сумний лугом бродить,
Коли згине лелечиха у дорозі десь,
Більше пари він ніколи собі не заводить,
Зберігають вони вірність на життя усе.

Не завадило б і людям у птахів повчитись
Як по справжньому кохати і життя любить
Та виховувати діток, теплом їх зігріти,
Був би світ тоді добрішим, краще б стало жить.

2019 р.

Мой Ангел плакал на плече,
Так горько, так надрывно.
Он обвинял себя в беде,
Так искренне, наивно.

Но не печалься Ангел мой,
Вины твоей в том нету.
Хранитель мудрый и родной,
И лишь себя я призову к ответу.

Як не є, а іноді буває,
що не настає цілюща мить.
Час лікує, але серце крає
і душа не гоїться, болить.

Доброта виборює у герці
віру і надію на тепло.
Що не залишилося у серці,
того й за душею не було.

І немає, і не буде ради,
де кому на щастя повезе
і куди недоля занесе.

Щире серце умирає ради
тої миті, що гамує вади,
а душа витримує усе.

06/19

Черемха запашна перецвіла,
обсипалось пелюстя
світанкове.
О, дай мені здійняти два крила,
над осяйною долею, любове.

Цвіте пахуча липа за ставком,
в рясних садах пташині переливи.
До тебе в'ється стежка бережком,
а ти без мене, радосте - щасливий.

Не вишиваю більше рушники,
і не чекаю на гучне весілля.
Торкнувся несподівано щоки
промінчик сонця, напоїв чар-зіллям.

А я для тебе дзвін, що пролунав,
не залишивши спогадів відлуння.
Покоси оксамитових отав,
волошок і ромашок повна клуня.

У небесах клекочуть журавлі,
і від любові голову втрачають.
Якби ж мене кохав ти, як її,
я б не блукала поміж пеклом й раєм!
2019р

Невагомі, притишені, сірі
Та убогі, в уяві моїй, –
За високим парканом зневіри
Поховалися тіні надій.
Ось і все, що лишилося нині
Від навали швидких сподівань, –
Наче крихітний світ мій загинув
У зростаючій товщі смеркань.
Ось і все, що збентежує душу,
Мов ріку з берегів каламуть,
Але годі про це вже – я мушу
Незборимим і радісним буть...
30.06.19

1.
І слів, і звуків
було замало.
Усьому світу
про біль кричала:
терзала струни,
тягнула соло.

...На крихту щастя
зміняла голос.

Бо все, що треба
в житті - кохання,
і рветься з туги
струна остання.
Зажди, покаро!
Мовчи, спокуто...

...На крихту щастя
боюсь дихнути.

2.
Не стало легше
душі і тілу.
Безцінну крихту
недоля з'їла,
лишила плату -
чуток міазми...

Порожня дека.
У горлі - спазми.

29.06.2019

Фарбую очі Неба,блакить зірниці,
що до Землі стікає, щоб омивати лиця.

Рожевий усміх Сонця - заграву світанкову,
що день новий вдягає у ніжність пелюсткову.

Верби тендітне сяйво від вогників на вітах,
і тихий шепіт листя у пуп'янках відкритих.

Та легкий подих ранку, пречистий і прозорий,
і погляди світанку у Вічність неозору...

Ця дорога веде у провалля, а інша у яр,
Крила зрізали гноми та пір'ям оперюють культі.
Небеса недоступні, за ноги хапає Тартар -
Уготовано вертел іржавий спесивій Гаруді.

Упіймали бродягу. То, може, напхати живіт?
Буде люкс-холодець зі старої дзьобатої шкапи.
Нащо птахові розум? Просвітлення? Вільний політ?
В курки - як не крути - із борщу визиратимуть лапи.

Підсобили брати - їм не вперше ловити дива,
Взимку буде бульйон і м'ясце до перлової каші.
Та спочатку - у кліть, хай посидить, хоча б до Різдва,
Відгодую не гірше, аніж поросятко у сажі.

P.S.:

Світом править краса. Кожен другий - різник або гицль,
У естетів-гурманів за душу поетову - сварка.
Вогнептаховий дзьоб і опудала зграйки жар-птиць -
Гарні в гнома трофеї. Довкола ж - безсонячна мряка.

30.06.2019 р.

Не зрозуміти біль душі
за кольором одежі,

Не вилити жалю
рікою тихих сліз...

Цвіло життя і вибігло
за вечорові межі,

Лишивши по собі
на згадку кілька слів.

Було життя.
В надію-сподівання
барвінки сповивали висоту...
Зосталося
сльози німе зізнання
у вічність відпустивши доброту...

Не зупинити біль душі
свічею на світанку,

Не вилити жалю
росою вечорів...

Цвіло життя і вибігло
за межі свого ганку,

Залишило для нас
на згадку кілька снів.

1

У Монако ліпше...
Тут - ковтьоби, дим...
океани пива, сурогати кави.
Хоче соплемінник вмерти молодим:
труїться хот-догом, п'є... шліфує навик.

Похвалила Галя річку, явори,
жабку в очереті, боса-неумійка...
Під сосною стала - прив'яжіть... Горить!
Прапорець-веселка з написом "лесбійка"...
...................................................................

2

А хотіла ж паті... дзюркоту оаз...
Пироги і халу вкрадено не раз.

Пожаліти Галю прийдуть не чужі.
Заросли незлецько межі-рубежі.

На музейних землях - три корчми, млини.
Віруси безмов'я, душе, зупини...

3

Плинний білий лайнер сниться на грозу.
Може, із Монако моні привезу.
Начеплю намисто з перлів-дрібнячків.
.....................................
"Древа" із Крячківки закодує спів.

2019

Товстолобі авто
гомоніли у затінку двору…
Літо гралося в сонце –
атлет волейболу й м’яча,
і спішили у тінь
перегріті на сонячних зморах,
і ховались квапливо
у шепіт дерев-паничат.

Товстолобі авто
роззиралися в просторі схову,
їх лискучі боки
відбивали моменти політь:
хтось підвозив чужу
розповнілу од весен розмову,
хтось захоплював серце,
а може, увесь білий світ.

2017

Одгули рої у пошуку нектару.
Йду по цілині до пасіки в гаю,
а до мене та, з якою під гітару
ми не доспівали пісеньку свою.

Ой не омине, що статися повинно.
Жевріє ще дещо у серпанку літ,
і не тане те, що пам’ятати пізно,
і не полишає затяжний політ.

І нема вини, і віриться не дуже,
що до цілини обоє ми байдужі
і до тих далеких зоряних ночей...

Не питав її, аби не розказала,
як я забував, і як вона чекала,
і чому ховає промені очей.

06/19

Написані ноти , написаний текст
Романтика ночі , романтики жест
Улюбленці долі , у погляді плай
Відвертість ласує свій опію рай...

Любов розпускає свої пелюстки
По травам у хвилі вальсують вітри
Медовим нектаром солодкі плоди
Цілунки гарячі , взаємності сни...

І біль стає вільним , собою подібним
І так не турбує буденності плин
Лунає романс мелодійний , і ніжний
До двох не повторних уже половин...

Підібрані щастям заспівані ноти
Романтика ночі , романтика дня
Улюбленці долі , кохання , любові
Єдина в єдиному вірна душа.

Посіяними іскрами роси
Душі моєї стелиться дорога
Я біля тебе квітами весни
Сяю зірками у обіймах неба

Не вабить чорно - білий світ
Стирає фарби смуток за тобою
Я розумію , цей між нами біль
Буде своїм , точніше буде мною

Не нам нажаль судилося цвісти
В садах Едему квіткою душею
Така коротка мить була - взайми
Світанки сонця , забуття красою

Я позбираю іскорки роси
Цій долі цю дозволю розкіш
Я біля тебе квітами весни
Горю зорею - падаючи з неба.

Гаснуть ліхтарі вранці на зорі,
Рожевіє мрево світанкове.
Із пітьми буття, сяйвом угорі
Сонцем сходиш ти, моя любове.

ПРИСПІВ:
Ти – моє життя, ти - моя любов,
Ти - очей відрада й дивовижа.
Посміхнувся світ – хмарний білобров,
Радість удихнув - повітря свіже.

І шовкові знов – пагони руді,
Врятували їх дощі від спеки.
Люба, ми разом – у однім гнізді –
Крилами лопочем, як лелеки.

ПРИСПІВ:
Ти – моє життя, ти - моя любов,
Ти - очей відрада й дивовижа.
Посміхнувся світ – хмарний білобров,
Радість удихнув - повітря свіже.

І розкрились нам чисті небеса,
Піснею кохання оповиті.
Летимо увись, о яка краса –
Щастя дарувати цьому світу.

ПРИСПІВ:
Ти – моє життя, ти моя любов,
Ти - очей відрада й дивовижа.
Посміхнувся світ – хмарний білобров,
Радість удихнув - повітря свіже.

30 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Куди втікає те дитинство,
І де його тоді шукать.
Що за невидане блаженство,
В калюжі просто пострибать.
І навзнак на землі лежати,
Рахуючи з хмарин коней.
І як шалаш зробити – знати,
І із скакалкою стрибать.
У хованки десь заховатись,
У «дочки й матері» погратись.
І вчасно влучний пас віддати,
А днів сумних не помічати.
І миті ці такі щасливі,
Та швидко так біжать від нас.
Життя доросле й метушливе,
Все розставляє по місцях.
Й так хочеться хоч раз вернути,
Дитячу віру в чудеса.
Коли батьки живі й щасливі,
Для нас були чарівниками сили.
Під Новий Рік приходив Миколай
І подарунки під подушки клав.
Та швидко так летять роки,
І поряд інші малюки
В калюжах по дощу стрибають,
А із стільців шалаш складають.
У піжмурки по черзі всіх шукають,
І де країна Дива – знають!
Та чути раптом за спиною:
«Мамусю! Ти – допоможи!»
І з усмішкою осяйною,
Ти згадуєш, що чарівник вже ти!

28.06.2019

Знак достатку всіх часів –
у сметані карасі,
але ті того не знають –
у сметану не бажають!

Мого пера засніжені рівнини
Проміння шовку сонячного дня
Душі моєї - прохолоди днина
Мене минає розпачу гроза

У зливі відійшов у водограях
Стікав дощами у грозі - весні
Я попрощався з нашими ночами
Які далекі , і такі німі

Пробач мою самотню насолоду
Той цвіт опалий , гіркоту нуги
Пішли у спокій , осені негоду
Десь погубились розпачу сліди


Життя вогонь - таке близьке видіння
Сонячний промінь райдужного дня
Душі моєї любляче прозріння
Я весь належу - течії пера.

На городі між грядками
сторож оселився,
де горох росте рядками –
з соняхами злився.

Голову-відро на швабрі
ветхий бриль вкриває,
а стару мачулу-патли –
вітер розвіває.

На плечах у охоронця
грубий шмат рогожі,
вигорів уже на сонці,
ні на що не гожий.

Та слугує ще загалу
рам'я і понині –
щоб ворони не клювали
кавуни та дині!

На баштані кавуни
виросли нівроку –
тут і там лежать вони,
не ступити й кроку!

Полосаті і рябі,
з жовтими боками.
Я один візьму собі –
пригостити маму.

Але сторож в курені,
може насварити –
попрохати слід, мені
треба це зробити!

Раптом вийшов з-за сосни
дідо не старенький
і вручив два кавуни –
татку і для неньки.

Літа не додають до віку,
а віднімають те, що є.
А як рокам немає ліку,
то й інтересу не стає.

Немає часу у людини,
коли ще дибає за двох.
А до лихої йде години –
то ось тобі і епілог.

Тоді і видавай негайно
томи, поему напиши
або есе і оду файну...
Але нікуди не спіши.

Рони як дуб весною листя
свої останні сторінки
і... не барися у ярки...

Під полинами є ще місце...
А як нічого не боїшся,
проси у милої руки.

06/19

Боляче чути обіцянки
Десятирічні соло - бранки
Невтомні блазнів забаганки
На плечі наші - панів статки

Один на одного зливають
Не червоніючи все грають
І так все швидко забувають
Коли мандат свій - залишають

Актори різних коаліцій
Оберігають зміст традицій
Завжди у ракурсі амбіцій
Психологічних блеф - позицій

Вже стільки років набивають
Офшорам адресат міняють
Так безсоромно розкрадають
Де зупинитися - не знають

Дійшли до того що вбивають
Народ свій власний зневажають
Так ситно п*ють , і наливають
Із глузду з*їхавши - ікають

Боляче чути обіцянки
Десятирічні блеф - антракти
Продажні , рідні куртизанки
Вже не до сміху - ваші жарти.

Питань невирішених куча
Єство обтяжує моє, –
Життя так важчає і мучить,
Що смерть відрадою стає.
Ані присісти, ні дихнути,
Якщо в проблеми вічні вгруз, –
Сьорбнув би з радістю отрути
І втоми вічної позбувсь.
Але такі думки подалі
Жену з дурної голови,
Коли дивлюсь на витривалість,
Під сонцем всохлої, трави.
Промінням змучена достоту
Й людьми затоптана без мір, –
Трава виконує роботу –
Встеляє килимом наш двір.
І марно скаржитись не хоче,
В обіймах горя і біди, –
А тільки жалібно шурхоче,
Мов просить крапельку води...
29.06.18

Підсохлий сад пожадливо напивсь.
Дощі зомлілу землю відпоїли.
Од хмар свинцевих сіро-бура вись
Хлюпнула пригорщу природі сили.

І світ неначе заново родивсь.
І зелень звеселіла забуйніла.
І спека враз поділася кудись.
І у дерев повідростали крила.

Та це лише одна відради мить –
Коли Земля загрозливо тепліє…
Як черстві душі руйнівні спинить?

І повернути людство все – до мрії?
Де тчуть Боги любові злотну нить
Й добра криниця повна й не міліє?!

28 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Літній вечір спадає на пагорби древнього Львова.
Вітерець оксамитно голубить оголені плечі.
І стають несуттєвими денні і суєтні речі,
як вітанням дитинства зустріне тебе матіола.

І згадається все – від Христа, чи від створення Світу.
Пригальмується відлік і шлях відмотає додому.
Забринить, завібрує, і так різоне по живому,
і триматиме довго в полоні духмяного цвіту.

Ти ітимеш у сутінках за ароматним видінням,
мов за покликом раю, що ось віднайшовся зненацька.
Крізь портал невідомий присядеш на маминій грядці
на секунду, на мить у вселенському благоговінні.

Шепотітимеш мантри, складатимеш дяку і славу,
усміхнешся сльозою, відчувши той доторк жаданий!
Тихим шелестом крил пролітатиме янгол від мами,
розсіваючи зорі по плесу небесного ставу...


Літня ніч хазяйнує на пагорбах древнього Львова.
Вітерець оксамитно голубить і скроні, і плечі.
І стаються реальними найфантастичніші речі,
як вітанням дитинства зустріне тебе матіола.

Мішок уже розв’язаний. Європа
побачила у величі й красі
із булавою у руці холопа
малої і чумазої Русі.

Велике Пу взуває лабутени,
а Зе – свої котурни по нозі.
Одне одному рівні сюзерени,
але не підходящі по вазі.

Поопускали очі і васали,
і авгури пропащої Руси,
аби не засміятися у залі,
де одягають шорти і труси.

Оце і все нечуване – уголос,
куди ВеЗе і що гальмує віз
та лає Мову, Армію і Томос
і не використовує безвіз.

Не добачає ні хвоста, ні рила,
ні ратиць у данайського коня.
Що не посада – чергова свиня.

Йому і зрозуміти не під силу,
яке лайно зелене оточило
це миле і мале жи...
                          кошеня.

06/19

Мечты – ведь это лишь обман души,
А значит не робщи и не кричи,
Когда не сбудутся причудливые грезы,
И не помогут горестные слезы,
И не помогут небеса!
Мечты – обман!
Воображения игра.

Пеньюар шовково-ніжний
одягає ніч духмяна.
Ти пухово, білосніжно
огорни мене, жаданий.

Остигає кава чорна
в мигдалевім амаретті.
Мідний дощ  - гучна валторна,
крушить сутінки на злеті.

Губить в небесах підкови
білий кінь - Пегас надії.
В поліфонії любові -
вмиротворення стихії.

Чуйний дотик первозданний,
світ гойдає органічний!
Я люблю тебе, коханий,
і триватиме це вічно!

Доки радість безупинно
вип'є кров мою до краплі.
Доки пісня лебедина
розриває душу навпіл.

Доля райдуги малює
на сусальній акварелі.
Доки серце, що люблю я -
б'ється хвилею об скелі.

В царині земного раю,
млосній пристрасті шаленства -
від блаженства помираю
й воскресаю від блаженства!

У моєму дворі
раювала веселка.
Я ходила крізь неї,
тримала в руці…
А вона запишалась
так барвисто-близенько,
і співали: «Осанна!»
рясні промінці.
І вдивлялись каштани
в розгортки бузкові, ―
ткали запахи вітам
блаженні ткачі…
У краплинках останніх
зріли зерна любові ―
у моєму дворі
побували дощі.

2017

Г. С...
Це не я жирним гримом на вроду
Накладаю незмивну журбу,
Бо до тебе у сни не приходив
І в думках потаємних не був.
І тебе я не млоїв гіпнозом,
І безтямну не вів під вінець, –
Не моя це збулася погроза –
Засмутити одне з двох сердець.
Це не я заслонився від тебе
Далиною і вічністю літ, –
Мить життя – ієрогліфів ребус,
Суть якого не всім зрозуміть…
26.06.19

Поговори зі мною, не мовчи, коханий,
про те, як плачуть верби над рікою.
Як літепло сопілкою сумною
торкається найтонших струн душі і ранить.

Мелодія у серці проростає болем,
і спомини з глибин здіймає світлі.
Таке сполохане, тужливе літо -
черешні вдосталь, тільки спека вуглить поле.

Ти розділи печаль трагедії зі мною.
Лікують біль - любов'ю, а не часом.
Затемнення зникає, доля часто
вкриває світле небо чорною габою.

А нам би кольорової веселки, чом ні?
І милості у кожнім щемнім звуці.
Не сльози на трояндовій  пелюстці,
а крапельки роси, ти спробуй не солоні.

Вечір минає, а дім засинає…
І у ньому згасають вікна – очі…
Парадне охоче нáрід ковтає.
Місто готове до довгої ночі.

Бо гарувало, його утомили,
Думає від суєти відпочити,
М'яким оксамитом щільно накрили,
Сили бажає свої оновити.

І у ефіри Морфея крокує,
Ілюзією малює сюжети,
Мешканцям радо вояжі дарує,
Де у мелодії чути кларнети.

Але не усюди люд почиває...
Муза комусь заважає заснути,
У творчому леті душею жадає
Сіре у цілому світі забути.

Хто опинився у трунку палкому,
Часу тоді у ночі не марнує,
Тіло дарує оргазму жаркому,
Долі нової надію будує.

Усе це - дія єдиного міста,
Воно як уміє, так конірує,
Може тобі - ніч у мороці висне,
Але мені - шлях у небо торує.
2019

Відомі з досвіду гіркого
найкращі ліки від страждань -
літр пива й сущену тарань
взяла й вжила, але нічого
не вийшло, - не допомага!
Та й чи потрібна допомога?
Нехай вимучує тривога,
нехай неспокій обляга,
нехай! Народяться нові, -
пробач, такі невправні, - рими…
Гудуть джмелями золотими
твої рядки у голові.


2018 р.

Бачиш, з мене не добрий бог –
Я не вмію тебе любити.
Може, це твій кармічний борг –
вигрівати мене, мов квітку
У долонях своїх небес,
Повних сонячного цвітіння,
щоб і сам у мені воскрес,
Поки сонце зійде осіннє…

Чи настане той час колись? -
Я вберу цю любов безмежну,
і віддамся їй. Ти молись
за мене, світлозалежну.
І світи мені, о любов! -
Хай зникають усі кордони…

Поки, з мене не добрий бог –
Стань мені моїм Вавилоном*.

Кориця дзуміла, жалілась на мужа,
зриваючи чайні троянди на зиму:
"Я пахну приємно... проходить байдужо,
три слова лишає у випарах диму..."...

- Ти знала - за кого... Він - Перець путящий.
Набридли бульйони, бліді краєвиди.
Стару капелюшку закинемо в ящик.
Візьми два квитки на криваву кориду, -

сказала Меліса, гортаючи вірші. -
Позичу на тиждень свою муркотуху.
Від неї флюїди таки не найгірші...

Здіймалися перли від кожного руху.

Ластата Ваніль повернулася з моря -
і слухала подругу неспівчутливо.
- Мене Кардамон звеселяє у горі...
а ще тонізують вечірні запливи.


2019

На горбочку біла хата
тоне у саду.
Не чекай сьогодні мати,
не прийду я ночувати -
за любов'ю йду.

На долині, понад плаєм,
річка пролягла.
І того ніхто не знає,
чи душа моя страждає,
чи  п'є з джерела!

Тихо, затишно, гостинно,
черешневий рай.
Заряснілася калина,
на городі попід тином
квітне молочай.

Матіоли і лілеї
ллється аромат.
І того ніхто не чує,
Як вівчар мене цілує,
розцвітає сад.

Сипле ніжністю неначе
в очі голубі.
І того ніхто не бачить,
що то буде, що то значить -
радість, а чи біль?

Солов'я рулади чутно,
щемний передзвін,
зорепадно, незабутньо.
Мною лагідно і смутно
милувався він.

Ніч стелила зорі рястом
у отавах нам.
Попросила б щастя в Бога,
та, на жаль, обручка в нього
на правиці, мам...
2019р

Прозорі росяні краплини,
Немов дзвіночки срібні.
І літечко виграє нині
Так віртуозно ними.

Тоді, коли зоря ранкова
Поволі в небі гасне
Й промінчик сонця золотого
По травах й квітах скаче.

Під ту мелодію чарівну
Птахи співають хором,
У лісі, в лузі та у полі
Звучить піснями літо.

2019 р.

Треба жити, друзі… – Треба жити
Та шукати в завтрашнє доріг,
Поки шлях нетоптаний розкритий
І такий привабливий для всіх.
Треба жити, мила… – Треба жити
Та у правду вірити свою,
Попри балачки несамовиті
Родичів у щастя на краю.
Треба, Вітю… – Треба пообідні
Готуватись до вечірніх свят, –
Раз живу упевнено і гідно
Навіть після найгіркіших втрат…
27.06.19

                         І
Граблі пора міняти на лопату,
яка і закопає, й загребе
оте, що найнялось агітувати,
що і зелене – жовто-голубе.

Та й сапою уміємо полоти
і полину, і пирію зело...
На часі бути – за,
але не проти,
міняючи і фізії, і тло.

Палає суще, і яріє біле,
і лінії веселки не чужі.
А от патріотичне обідніло
яскравою палітрою душі.

І де її лукавому узяти?
Не багатіє мовою цабе
і будь-яке, а іноді й «любе»...

За язики усілися примати...
уже уміють говорити...
                 мати...
І маємо
                 оновлене
                                рябе.

                         ІІ
Та є ще й інше. Мати – це Вітчизна
і те, що називають оберіг,
і тисячі порогів і доріг,
кудою видибає Україна.

Усе, що наче маємо, дає
оточуюче душі житіє –
і дольне, і невидимо високе,
але і те, що нібито ще є,
пильнує Боже небайдуже око,
аби було і наше, і моє.

06/19

За валом вал. До гіркоти, до втоми.
Вгамуйся, море, не зови.
Вже й так хрипкий твій погук
Зриває серце з якорів
І кида в одчайдушний простір,
Де, мабуть, творяться слова, а не шторми.
І тільки звичка жить, завтра починати ранком
Утримує від вічної плавби.
А серце стиснуто до гальки, до піщинки.
І так йому незатишно в тій тиші,
Так стугонить воно невтішно,
Так поривається у безвість,
Що вже довіку снитиметься море,
Довіку чуть його хрипкий солоний погук.

На пасіці дзуміє і гуде,
а я у літній келії куняю.
І наче і ніколи, і ніде
ще не було ошатнішого раю.

Полум’яніє у зеніті день,
який і я з роями коротаю.
І поки ще до осені іде,
не сиротіє хата біля гаю.

Літає трутень, поки не зима.
Йому уже й нема чого літати...
Ночами місяць проситься до хати.
У нього свого вулика нема,
і котиться між зорями дарма,
і нікому його заколисати.

06/19

Я сім ночей, проведених з тобою,
Мабуть запам"ятаю назавжди,
В долоні зорі падали юрбою,
Тоді щасливі були я і ти.

І забували ми про все на світі,
Лиш іскри радості палали у очах.
Вже не одне з тих пір минуло літо,
В мені вогонь кохання не зачах.

Горить він спомином яскравим ще і досі,
Від того тішиться таки моя душа.
Хоча туман вже посріблив волосся,
У серце осінь хай не поспіша.

2018 р.

Уляглося сонце на перину хмари
і холодна сутінь потекла на нас
легкотілим пухом, довгожданим даром,
втіхою короткою у спекотний час.
Як вода джерельна, воскресила сили
і прогнала трохи настрої сумні,
адже незабаром сонце відпочило
і розпорошило сутінки ясні.
25.06.18

В тіні липи, біля хати,
спочивають поросята.
Цілий день вони трудились,
п'ятачками в мисці рились –
їли моркву, бурячок
ще й зелений кабачок.
Після того в калабані
влаштували справжню баню –
розляглися біля миски,
із води стирчать лиш писки.
Спека скрізь, а їм комфорт,
свинкам у багні – курорт!

Я обійняв ці плечі і заледь
оговтався від баченого мною,
і виявив за ними, що стілець
освітленням зливався зі стіною.
На лампочку, розжеврілу від яв,
потерті меблі шкірилися потай,
тому диван у закуті сіяв
коричневою шкірою, як жовтий.
Стіл порожнів, вилискував паркет,
темніла піч, пилюгу рами оку
стеріг пейзаж, яким лише буфет
і надихався, як на погляд збоку.
Але мотиль кімнатою кружив,
і зір мій з нерухомости зідвинув.
І щойно привид тут колись і жив,
то він, авжеж, покинув дім, покинув...

В небеса упала горілиць,
хай вони жарини серця студять.
Поміж нас не стало таємниць,
й вогняної пристрасті не буде!

На порозі осені - печаль,
бурштиновий кульчик загубила.
Причастилась тайн, пустий Грааль,
сперлася на вицвілі перила.

Палить... На городах пирії,
засмалила куривом дощенту.
Не дивлюся в очі нічиї,
доля розставлятиме акценти.

В повісті нетривіальних проз,
на краю захмареного неба
ми чекали на - апофеоз,
а любов то - альфа і омега.

Зима відійшла, а весни ще немає.
Навколо пустеля безкрайня й німа.
Панує застиглість безбарвного краю,
Що нас на верхів’я зневіри здійма.

Розтали сніги, мов завали обманів,
Віддавши простори нечутній весні.
І вже забуття вдалину не поманить,
Забравши з собою небачені сни.

7 березня 2019

Люблю Вас чи ненавиджу?.. Не знаю…
Слів дармових така важка вуаль.
А літо знов леститься аж до краю,
Тремтливим смутком пагорків спіраль.
Не островки – маскована сторожа,
Де верб’яно розрісся волі смак…
І ділимо: на гоже – і негоже;
І з відчаєм ховаємось в кулак.
Люблю Вас чи ненавиджу?.. О зграє,
Що розгулялась шумом, та лишень!..
Коли світає з погляду «Кохаю!»,
Здається: в дні новий зринає день.

2019

У Рашію не їдуть поїзди,
на заході триває чудасія,
очолена комуною орди,
і ласі на корупцію жиди,
улещують розбійницю Росію.

Воняє небезпекою біди,
але червоні лінії зелене
не дуже помічає, як на мене,
і пхається непрошене туди,
де діє проституція таємна.

Нам, вибачте, сьогодні не сюди,
де тиснуть лапу кавалери й леді
і лижуть ню «тайожному» ведмедю
від низу тіла і до бороди.

Кому у хаті не дають води,
той грюкає дверима спересердя.

26/06/19

(За мотивами телефiльму "Чорнобиль")

Чорнобиль пошкоджує долі:
З нежданих заходить боків.
По вінця наповнені болем,
Уже понад тридцять років
Минуло в чутках, недовірі.
Все людство здригнулось тоді.
Заплутані, незрозумілі
Політиків хитрі ходи.

Був вибух – ось так почалося.
Хто бачив, той довго не жив.
Від жаху здіймалось волосся,
Смертельний у атома вплив,
Бо атом – невидимий ворог,
Носій небезпечного зла.
Посіявши сумніви, сполох,
Отруєні люди й земля.

Сміливці, що в перші хвилини,
Назустріч примчались біді,
Їх дії рішучі та вмілі,
Дали вони вихід воді.
Потрібно відкрити всі крани,
Зробити найшвидше, мерщій!
Ціна неймовірної драми
Вже йшла на мільйони життів.

Робилося все, як і треба:
На поміч прийшли шахтарі.
Та тільки Чорнобильське небо
Сховалось в хмарини й згори
Не може збагнути причини
Трагедії, що на брехні
Усе обростала щоднини,
Вже годі, сказали їй: ні!

Так правда розкрилась нарешті:
Радянського устрою міф.
Про те, що у всьому ми перші,
Правителів скоєний гріх.
Відкрита Чорнобиля правда
Про вибух: відбувся чому?
Та думати треба про завтра:
Тривожно на серці тому.

Чекаємо, знову в надії.
В шаленому темпі подій.
Здійснились, щоб бажані мрії.
Сльоза не торкалась до вій.

23.06.2019
Свидетельство о публикации №119062304557