Прилетіло НЛО
У моє село,
Шандарахнуло й сільраду
В друзки рознесло.
Довго люди гомоніли –
Що воно було?
Голові, видать, воздалось
За колишнє зло.
Був колись він партократом,
Іроду служив,
Маму, тата, брата, свата
Підло заложив,
Владу, суд, прокуратуру
Внаглу купував,
А тепер прийшла розплата,
Звідки не чекав.

Побивається голубка над голубом вбитим,
Їсти й пить вона не хоче, плаче із жалю.
Каменем і гордий лебідь полетить донизу,
Коли втратить він кохану не дай, Бог свою.

І лелека одиноко сумний лугом бродить,
Коли згине лелечиха у дорозі десь,
Більше пари він ніколи собі не заводить,
Зберігають вони вірність на життя усе.

Не завадило б і людям у птахів повчитись
Як по справжньому кохати і життя любить
Та виховувати діток, теплом їх зігріти,
Був би світ тоді добрішим, краще б стало жить.

2019 р.

Мой Ангел плакал на плече,
Так горько, так надрывно.
Он обвинял себя в беде,
Так искренне, наивно.

Но не печалься Ангел мой,
Вины твоей в том нету.
Хранитель мудрый и родной,
И лишь себя я призову к ответу.

Як не є, а іноді буває,
що не настає цілюща мить.
Час лікує, але серце крає
і душа не гоїться, болить.

Доброта виборює у герці
віру і надію на тепло.
Що не залишилося у серці,
того й за душею не було.

І немає, і не буде ради,
де кому на щастя повезе
і куди недоля занесе.

Щире серце умирає ради
тої миті, що гамує вади,
а душа витримує усе.

06/19

Черемха запашна перецвіла,
обсипалось пелюстя
світанкове.
О, дай мені здійняти два крила,
над осяйною долею, любове.

Цвіте пахуча липа за ставком,
в рясних садах пташині переливи.
До тебе в'ється стежка бережком,
а ти без мене, радосте - щасливий.

Не вишиваю більше рушники,
і не чекаю на гучне весілля.
Торкнувся несподівано щоки
промінчик сонця, напоїв чар-зіллям.

А я для тебе дзвін, що пролунав,
не залишивши спогадів відлуння.
Покоси оксамитових отав,
волошок і ромашок повна клуня.

У небесах клекочуть журавлі,
і від любові голову втрачають.
Якби ж мене кохав ти, як її,
я б не блукала поміж пеклом й раєм!
2019р

Невагомі, притишені, сірі
Та убогі, в уяві моїй, –
За високим парканом зневіри
Поховалися тіні надій.
Ось і все, що лишилося нині
Від навали швидких сподівань, –
Наче крихітний світ мій загинув
У зростаючій товщі смеркань.
Ось і все, що збентежує душу,
Мов ріку з берегів каламуть,
Але годі про це вже – я мушу
Незборимим і радісним буть...
30.06.19

1.
І слів, і звуків
було замало.
Усьому світу
про біль кричала:
терзала струни,
тягнула соло.

...На крихту щастя
зміняла голос.

Бо все, що треба
в житті - кохання,
і рветься з туги
струна остання.
Зажди, покаро!
Мовчи, спокуто...

...На крихту щастя
боюсь дихнути.

2.
Не стало легше
душі і тілу.
Безцінну крихту
недоля з'їла,
лишила плату -
чуток міазми...

Порожня дека.
У горлі - спазми.

29.06.2019

Фарбую очі Неба,блакить зірниці,
що до Землі стікає, щоб омивати лиця.

Рожевий усміх Сонця - заграву світанкову,
що день новий вдягає у ніжність пелюсткову.

Верби тендітне сяйво від вогників на вітах,
і тихий шепіт листя у пуп'янках відкритих.

Та легкий подих ранку, пречистий і прозорий,
і погляди світанку у Вічність неозору...

Ця дорога веде у провалля, а інша у яр,
Крила зрізали гноми та пір'ям оперюють культі.
Небеса недоступні, за ноги хапає Тартар -
Уготовано вертел іржавий спесивій Гаруді.

Упіймали бродягу. То, може, напхати живіт?
Буде люкс-холодець зі старої дзьобатої шкапи.
Нащо птахові розум? Просвітлення? Вільний політ?
В курки - як не крути - із борщу визиратимуть лапи.

Підсобили брати - їм не вперше ловити дива,
Взимку буде бульйон і м'ясце до перлової каші.
Та спочатку - у кліть, хай посидить, хоча б до Різдва,
Відгодую не гірше, аніж поросятко у сажі.

P.S.:

Світом править краса. Кожен другий - різник або гицль,
У естетів-гурманів за душу поетову - сварка.
Вогнептаховий дзьоб і опудала зграйки жар-птиць -
Гарні в гнома трофеї. Довкола ж - безсонячна мряка.

30.06.2019 р.

Не зрозуміти біль душі
за кольором одежі,

Не вилити жалю
рікою тихих сліз...

Цвіло життя і вибігло
за вечорові межі,

Лишивши по собі
на згадку кілька слів.

Було життя.
В надію-сподівання
барвінки сповивали висоту...
Зосталося
сльози німе зізнання
у вічність відпустивши доброту...

Не зупинити біль душі
свічею на світанку,

Не вилити жалю
росою вечорів...

Цвіло життя і вибігло
за межі свого ганку,

Залишило для нас
на згадку кілька снів.

1

У Монако ліпше...
Тут - ковтьоби, дим...
океани пива, сурогати кави.
Хоче соплемінник вмерти молодим:
труїться хот-догом, п'є... шліфує навик.

Похвалила Галя річку, явори,
жабку в очереті, боса-неумійка...
Під сосною стала - прив'яжіть... Горить!
Прапорець-веселка з написом "лесбійка"...
...................................................................

2

А хотіла ж паті... дзюркоту оаз...
Пироги і халу вкрадено не раз.

Пожаліти Галю прийдуть не чужі.
Заросли незлецько межі-рубежі.

На музейних землях - три корчми, млини.
Віруси безмов'я, душе, зупини...

3

Плинний білий лайнер сниться на грозу.
Може, із Монако моні привезу.
Начеплю намисто з перлів-дрібнячків.
.....................................
"Древа" із Крячківки закодує спів.

2019

Товстолобі авто
гомоніли у затінку двору…
Літо гралося в сонце –
атлет волейболу й м’яча,
і спішили у тінь
перегріті на сонячних зморах,
і ховались квапливо
у шепіт дерев-паничат.

Товстолобі авто
роззиралися в просторі схову,
їх лискучі боки
відбивали моменти політь:
хтось підвозив чужу
розповнілу од весен розмову,
хтось захоплював серце,
а може, увесь білий світ.

2017

Одгули рої у пошуку нектару.
Йду по цілині до пасіки в гаю,
а до мене та, з якою під гітару
ми не доспівали пісеньку свою.

Ой не омине, що статися повинно.
Жевріє ще дещо у серпанку літ,
і не тане те, що пам’ятати пізно,
і не полишає затяжний політ.

І нема вини, і віриться не дуже,
що до цілини обоє ми байдужі
і до тих далеких зоряних ночей...

Не питав її, аби не розказала,
як я забував, і як вона чекала,
і чому ховає промені очей.

06/19

Написані ноти , написаний текст
Романтика ночі , романтики жест
Улюбленці долі , у погляді плай
Відвертість ласує свій опію рай...

Любов розпускає свої пелюстки
По травам у хвилі вальсують вітри
Медовим нектаром солодкі плоди
Цілунки гарячі , взаємності сни...

І біль стає вільним , собою подібним
І так не турбує буденності плин
Лунає романс мелодійний , і ніжний
До двох не повторних уже половин...

Підібрані щастям заспівані ноти
Романтика ночі , романтика дня
Улюбленці долі , кохання , любові
Єдина в єдиному вірна душа.

Посіяними іскрами роси
Душі моєї стелиться дорога
Я біля тебе квітами весни
Сяю зірками у обіймах неба

Не вабить чорно - білий світ
Стирає фарби смуток за тобою
Я розумію , цей між нами біль
Буде своїм , точніше буде мною

Не нам нажаль судилося цвісти
В садах Едему квіткою душею
Така коротка мить була - взайми
Світанки сонця , забуття красою

Я позбираю іскорки роси
Цій долі цю дозволю розкіш
Я біля тебе квітами весни
Горю зорею - падаючи з неба.

Гаснуть ліхтарі вранці на зорі,
Рожевіє мрево світанкове.
Із пітьми буття, сяйвом угорі
Сонцем сходиш ти, моя любове.

ПРИСПІВ:
Ти – моє життя, ти - моя любов,
Ти - очей відрада й дивовижа.
Посміхнувся світ – хмарний білобров,
Радість удихнув - повітря свіже.

І шовкові знов – пагони руді,
Врятували їх дощі від спеки.
Люба, ми разом – у однім гнізді –
Крилами лопочем, як лелеки.

ПРИСПІВ:
Ти – моє життя, ти - моя любов,
Ти - очей відрада й дивовижа.
Посміхнувся світ – хмарний білобров,
Радість удихнув - повітря свіже.

І розкрились нам чисті небеса,
Піснею кохання оповиті.
Летимо увись, о яка краса –
Щастя дарувати цьому світу.

ПРИСПІВ:
Ти – моє життя, ти моя любов,
Ти - очей відрада й дивовижа.
Посміхнувся світ – хмарний білобров,
Радість удихнув - повітря свіже.

30 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Куди втікає те дитинство,
І де його тоді шукать.
Що за невидане блаженство,
В калюжі просто пострибать.
І навзнак на землі лежати,
Рахуючи з хмарин коней.
І як шалаш зробити – знати,
І із скакалкою стрибать.
У хованки десь заховатись,
У «дочки й матері» погратись.
І вчасно влучний пас віддати,
А днів сумних не помічати.
І миті ці такі щасливі,
Та швидко так біжать від нас.
Життя доросле й метушливе,
Все розставляє по місцях.
Й так хочеться хоч раз вернути,
Дитячу віру в чудеса.
Коли батьки живі й щасливі,
Для нас були чарівниками сили.
Під Новий Рік приходив Миколай
І подарунки під подушки клав.
Та швидко так летять роки,
І поряд інші малюки
В калюжах по дощу стрибають,
А із стільців шалаш складають.
У піжмурки по черзі всіх шукають,
І де країна Дива – знають!
Та чути раптом за спиною:
«Мамусю! Ти – допоможи!»
І з усмішкою осяйною,
Ти згадуєш, що чарівник вже ти!

28.06.2019

Знак достатку всіх часів –
у сметані карасі,
але ті того не знають –
у сметану не бажають!

Мого пера засніжені рівнини
Проміння шовку сонячного дня
Душі моєї - прохолоди днина
Мене минає розпачу гроза

У зливі відійшов у водограях
Стікав дощами у грозі - весні
Я попрощався з нашими ночами
Які далекі , і такі німі

Пробач мою самотню насолоду
Той цвіт опалий , гіркоту нуги
Пішли у спокій , осені негоду
Десь погубились розпачу сліди


Життя вогонь - таке близьке видіння
Сонячний промінь райдужного дня
Душі моєї любляче прозріння
Я весь належу - течії пера.

На городі між грядками
сторож оселився,
де горох росте рядками –
з соняхами злився.

Голову-відро на швабрі
ветхий бриль вкриває,
а стару мачулу-патли –
вітер розвіває.

На плечах у охоронця
грубий шмат рогожі,
вигорів уже на сонці,
ні на що не гожий.

Та слугує ще загалу
рам'я і понині –
щоб ворони не клювали
кавуни та дині!

На баштані кавуни
виросли нівроку –
тут і там лежать вони,
не ступити й кроку!

Полосаті і рябі,
з жовтими боками.
Я один візьму собі –
пригостити маму.

Але сторож в курені,
може насварити –
попрохати слід, мені
треба це зробити!

Раптом вийшов з-за сосни
дідо не старенький
і вручив два кавуни –
татку і для неньки.

Літа не додають до віку,
а віднімають те, що є.
А як рокам немає ліку,
то й інтересу не стає.

Немає часу у людини,
коли ще дибає за двох.
А до лихої йде години –
то ось тобі і епілог.

Тоді і видавай негайно
томи, поему напиши
або есе і оду файну...
Але нікуди не спіши.

Рони як дуб весною листя
свої останні сторінки
і... не барися у ярки...

Під полинами є ще місце...
А як нічого не боїшся,
проси у милої руки.

06/19

Боляче чути обіцянки
Десятирічні соло - бранки
Невтомні блазнів забаганки
На плечі наші - панів статки

Один на одного зливають
Не червоніючи все грають
І так все швидко забувають
Коли мандат свій - залишають

Актори різних коаліцій
Оберігають зміст традицій
Завжди у ракурсі амбіцій
Психологічних блеф - позицій

Вже стільки років набивають
Офшорам адресат міняють
Так безсоромно розкрадають
Де зупинитися - не знають

Дійшли до того що вбивають
Народ свій власний зневажають
Так ситно п*ють , і наливають
Із глузду з*їхавши - ікають

Боляче чути обіцянки
Десятирічні блеф - антракти
Продажні , рідні куртизанки
Вже не до сміху - ваші жарти.

Питань невирішених куча
Єство обтяжує моє, –
Життя так важчає і мучить,
Що смерть відрадою стає.
Ані присісти, ні дихнути,
Якщо в проблеми вічні вгруз, –
Сьорбнув би з радістю отрути
І втоми вічної позбувсь.
Але такі думки подалі
Жену з дурної голови,
Коли дивлюсь на витривалість,
Під сонцем всохлої, трави.
Промінням змучена достоту
Й людьми затоптана без мір, –
Трава виконує роботу –
Встеляє килимом наш двір.
І марно скаржитись не хоче,
В обіймах горя і біди, –
А тільки жалібно шурхоче,
Мов просить крапельку води...
29.06.18

Підсохлий сад пожадливо напивсь.
Дощі зомлілу землю відпоїли.
Од хмар свинцевих сіро-бура вись
Хлюпнула пригорщу природі сили.

І світ неначе заново родивсь.
І зелень звеселіла забуйніла.
І спека враз поділася кудись.
І у дерев повідростали крила.

Та це лише одна відради мить –
Коли Земля загрозливо тепліє…
Як черстві душі руйнівні спинить?

І повернути людство все – до мрії?
Де тчуть Боги любові злотну нить
Й добра криниця повна й не міліє?!

28 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Літній вечір спадає на пагорби древнього Львова.
Вітерець оксамитно голубить оголені плечі.
І стають несуттєвими денні і суєтні речі,
як вітанням дитинства зустріне тебе матіола.

І згадається все – від Христа, чи від створення Світу.
Пригальмується відлік і шлях відмотає додому.
Забринить, завібрує, і так різоне по живому,
і триматиме довго в полоні духмяного цвіту.

Ти ітимеш у сутінках за ароматним видінням,
мов за покликом раю, що ось віднайшовся зненацька.
Крізь портал невідомий присядеш на маминій грядці
на секунду, на мить у вселенському благоговінні.

Шепотітимеш мантри, складатимеш дяку і славу,
усміхнешся сльозою, відчувши той доторк жаданий!
Тихим шелестом крил пролітатиме янгол від мами,
розсіваючи зорі по плесу небесного ставу...


Літня ніч хазяйнує на пагорбах древнього Львова.
Вітерець оксамитно голубить і скроні, і плечі.
І стаються реальними найфантастичніші речі,
як вітанням дитинства зустріне тебе матіола.

Мішок уже розв’язаний. Європа
побачила у величі й красі
із булавою у руці холопа
малої і чумазої Русі.

Велике Пу взуває лабутени,
а Зе – свої котурни по нозі.
Одне одному рівні сюзерени,
але не підходящі по вазі.

Поопускали очі і васали,
і авгури пропащої Руси,
аби не засміятися у залі,
де одягають шорти і труси.

Оце і все нечуване – уголос,
куди ВеЗе і що гальмує віз
та лає Мову, Армію і Томос
і не використовує безвіз.

Не добачає ні хвоста, ні рила,
ні ратиць у данайського коня.
Що не посада – чергова свиня.

Йому і зрозуміти не під силу,
яке лайно зелене оточило
це миле і мале жи...
                          кошеня.

06/19

Мечты – ведь это лишь обман души,
А значит не робщи и не кричи,
Когда не сбудутся причудливые грезы,
И не помогут горестные слезы,
И не помогут небеса!
Мечты – обман!
Воображения игра.

Пеньюар шовково-ніжний
одягає ніч духмяна.
Ти пухово, білосніжно
огорни мене, жаданий.

Остигає кава чорна
в мигдалевім амаретті.
Мідний дощ  - гучна валторна,
крушить сутінки на злеті.

Губить в небесах підкови
білий кінь - Пегас надії.
В поліфонії любові -
вмиротворення стихії.

Чуйний дотик первозданний,
світ гойдає органічний!
Я люблю тебе, коханий,
і триватиме це вічно!

Доки радість безупинно
вип'є кров мою до краплі.
Доки пісня лебедина
розриває душу навпіл.

Доля райдуги малює
на сусальній акварелі.
Доки серце, що люблю я -
б'ється хвилею об скелі.

В царині земного раю,
млосній пристрасті шаленства -
від блаженства помираю
й воскресаю від блаженства!

У моєму дворі
раювала веселка.
Я ходила крізь неї,
тримала в руці…
А вона запишалась
так барвисто-близенько,
і співали: «Осанна!»
рясні промінці.
І вдивлялись каштани
в розгортки бузкові, ―
ткали запахи вітам
блаженні ткачі…
У краплинках останніх
зріли зерна любові ―
у моєму дворі
побували дощі.

2017

Г. С...
Це не я жирним гримом на вроду
Накладаю незмивну журбу,
Бо до тебе у сни не приходив
І в думках потаємних не був.
І тебе я не млоїв гіпнозом,
І безтямну не вів під вінець, –
Не моя це збулася погроза –
Засмутити одне з двох сердець.
Це не я заслонився від тебе
Далиною і вічністю літ, –
Мить життя – ієрогліфів ребус,
Суть якого не всім зрозуміть…
26.06.19

Поговори зі мною, не мовчи, коханий,
про те, як плачуть верби над рікою.
Як літепло сопілкою сумною
торкається найтонших струн душі і ранить.

Мелодія у серці проростає болем,
і спомини з глибин здіймає світлі.
Таке сполохане, тужливе літо -
черешні вдосталь, тільки спека вуглить поле.

Ти розділи печаль трагедії зі мною.
Лікують біль - любов'ю, а не часом.
Затемнення зникає, доля часто
вкриває світле небо чорною габою.

А нам би кольорової веселки, чом ні?
І милості у кожнім щемнім звуці.
Не сльози на трояндовій  пелюстці,
а крапельки роси, ти спробуй не солоні.

Вечір минає, а дім засинає…
І у ньому згасають вікна – очі…
Парадне охоче нáрід ковтає.
Місто готове до довгої ночі.

Бо гарувало, його утомили,
Думає від суєти відпочити,
М'яким оксамитом щільно накрили,
Сили бажає свої оновити.

І у ефіри Морфея крокує,
Ілюзією малює сюжети,
Мешканцям радо вояжі дарує,
Де у мелодії чути кларнети.

Але не усюди люд почиває...
Муза комусь заважає заснути,
У творчому леті душею жадає
Сіре у цілому світі забути.

Хто опинився у трунку палкому,
Часу тоді у ночі не марнує,
Тіло дарує оргазму жаркому,
Долі нової надію будує.

Усе це - дія єдиного міста,
Воно як уміє, так конірує,
Може тобі - ніч у мороці висне,
Але мені - шлях у небо торує.
2019

Відомі з досвіду гіркого
найкращі ліки від страждань -
літр пива й сущену тарань
взяла й вжила, але нічого
не вийшло, - не допомага!
Та й чи потрібна допомога?
Нехай вимучує тривога,
нехай неспокій обляга,
нехай! Народяться нові, -
пробач, такі невправні, - рими…
Гудуть джмелями золотими
твої рядки у голові.


2018 р.

Бачиш, з мене не добрий бог –
Я не вмію тебе любити.
Може, це твій кармічний борг –
вигрівати мене, мов квітку
У долонях своїх небес,
Повних сонячного цвітіння,
щоб і сам у мені воскрес,
Поки сонце зійде осіннє…

Чи настане той час колись? -
Я вберу цю любов безмежну,
і віддамся їй. Ти молись
за мене, світлозалежну.
І світи мені, о любов! -
Хай зникають усі кордони…

Поки, з мене не добрий бог –
Стань мені моїм Вавилоном*.

Кориця дзуміла, жалілась на мужа,
зриваючи чайні троянди на зиму:
"Я пахну приємно... проходить байдужо,
три слова лишає у випарах диму..."...

- Ти знала - за кого... Він - Перець путящий.
Набридли бульйони, бліді краєвиди.
Стару капелюшку закинемо в ящик.
Візьми два квитки на криваву кориду, -

сказала Меліса, гортаючи вірші. -
Позичу на тиждень свою муркотуху.
Від неї флюїди таки не найгірші...

Здіймалися перли від кожного руху.

Ластата Ваніль повернулася з моря -
і слухала подругу неспівчутливо.
- Мене Кардамон звеселяє у горі...
а ще тонізують вечірні запливи.


2019

На горбочку біла хата
тоне у саду.
Не чекай сьогодні мати,
не прийду я ночувати -
за любов'ю йду.

На долині, понад плаєм,
річка пролягла.
І того ніхто не знає,
чи душа моя страждає,
чи  п'є з джерела!

Тихо, затишно, гостинно,
черешневий рай.
Заряснілася калина,
на городі попід тином
квітне молочай.

Матіоли і лілеї
ллється аромат.
І того ніхто не чує,
Як вівчар мене цілує,
розцвітає сад.

Сипле ніжністю неначе
в очі голубі.
І того ніхто не бачить,
що то буде, що то значить -
радість, а чи біль?

Солов'я рулади чутно,
щемний передзвін,
зорепадно, незабутньо.
Мною лагідно і смутно
милувався він.

Ніч стелила зорі рястом
у отавах нам.
Попросила б щастя в Бога,
та, на жаль, обручка в нього
на правиці, мам...
2019р

Прозорі росяні краплини,
Немов дзвіночки срібні.
І літечко виграє нині
Так віртуозно ними.

Тоді, коли зоря ранкова
Поволі в небі гасне
Й промінчик сонця золотого
По травах й квітах скаче.

Під ту мелодію чарівну
Птахи співають хором,
У лісі, в лузі та у полі
Звучить піснями літо.

2019 р.

Треба жити, друзі… – Треба жити
Та шукати в завтрашнє доріг,
Поки шлях нетоптаний розкритий
І такий привабливий для всіх.
Треба жити, мила… – Треба жити
Та у правду вірити свою,
Попри балачки несамовиті
Родичів у щастя на краю.
Треба, Вітю… – Треба пообідні
Готуватись до вечірніх свят, –
Раз живу упевнено і гідно
Навіть після найгіркіших втрат…
27.06.19

                         І
Граблі пора міняти на лопату,
яка і закопає, й загребе
оте, що найнялось агітувати,
що і зелене – жовто-голубе.

Та й сапою уміємо полоти
і полину, і пирію зело...
На часі бути – за,
але не проти,
міняючи і фізії, і тло.

Палає суще, і яріє біле,
і лінії веселки не чужі.
А от патріотичне обідніло
яскравою палітрою душі.

І де її лукавому узяти?
Не багатіє мовою цабе
і будь-яке, а іноді й «любе»...

За язики усілися примати...
уже уміють говорити...
                 мати...
І маємо
                 оновлене
                                рябе.

                         ІІ
Та є ще й інше. Мати – це Вітчизна
і те, що називають оберіг,
і тисячі порогів і доріг,
кудою видибає Україна.

Усе, що наче маємо, дає
оточуюче душі житіє –
і дольне, і невидимо високе,
але і те, що нібито ще є,
пильнує Боже небайдуже око,
аби було і наше, і моє.

06/19

За валом вал. До гіркоти, до втоми.
Вгамуйся, море, не зови.
Вже й так хрипкий твій погук
Зриває серце з якорів
І кида в одчайдушний простір,
Де, мабуть, творяться слова, а не шторми.
І тільки звичка жить, завтра починати ранком
Утримує від вічної плавби.
А серце стиснуто до гальки, до піщинки.
І так йому незатишно в тій тиші,
Так стугонить воно невтішно,
Так поривається у безвість,
Що вже довіку снитиметься море,
Довіку чуть його хрипкий солоний погук.

На пасіці дзуміє і гуде,
а я у літній келії куняю.
І наче і ніколи, і ніде
ще не було ошатнішого раю.

Полум’яніє у зеніті день,
який і я з роями коротаю.
І поки ще до осені іде,
не сиротіє хата біля гаю.

Літає трутень, поки не зима.
Йому уже й нема чого літати...
Ночами місяць проситься до хати.
У нього свого вулика нема,
і котиться між зорями дарма,
і нікому його заколисати.

06/19

Я сім ночей, проведених з тобою,
Мабуть запам"ятаю назавжди,
В долоні зорі падали юрбою,
Тоді щасливі були я і ти.

І забували ми про все на світі,
Лиш іскри радості палали у очах.
Вже не одне з тих пір минуло літо,
В мені вогонь кохання не зачах.

Горить він спомином яскравим ще і досі,
Від того тішиться таки моя душа.
Хоча туман вже посріблив волосся,
У серце осінь хай не поспіша.

2018 р.

Уляглося сонце на перину хмари
і холодна сутінь потекла на нас
легкотілим пухом, довгожданим даром,
втіхою короткою у спекотний час.
Як вода джерельна, воскресила сили
і прогнала трохи настрої сумні,
адже незабаром сонце відпочило
і розпорошило сутінки ясні.
25.06.18

В тіні липи, біля хати,
спочивають поросята.
Цілий день вони трудились,
п'ятачками в мисці рились –
їли моркву, бурячок
ще й зелений кабачок.
Після того в калабані
влаштували справжню баню –
розляглися біля миски,
із води стирчать лиш писки.
Спека скрізь, а їм комфорт,
свинкам у багні – курорт!

Я обійняв ці плечі і заледь
оговтався від баченого мною,
і виявив за ними, що стілець
освітленням зливався зі стіною.
На лампочку, розжеврілу від яв,
потерті меблі шкірилися потай,
тому диван у закуті сіяв
коричневою шкірою, як жовтий.
Стіл порожнів, вилискував паркет,
темніла піч, пилюгу рами оку
стеріг пейзаж, яким лише буфет
і надихався, як на погляд збоку.
Але мотиль кімнатою кружив,
і зір мій з нерухомости зідвинув.
І щойно привид тут колись і жив,
то він, авжеж, покинув дім, покинув...

В небеса упала горілиць,
хай вони жарини серця студять.
Поміж нас не стало таємниць,
й вогняної пристрасті не буде!

На порозі осені - печаль,
бурштиновий кульчик загубила.
Причастилась тайн, пустий Грааль,
сперлася на вицвілі перила.

Палить... На городах пирії,
засмалила куривом дощенту.
Не дивлюся в очі нічиї,
доля розставлятиме акценти.

В повісті нетривіальних проз,
на краю захмареного неба
ми чекали на - апофеоз,
а любов то - альфа і омега.

Зима відійшла, а весни ще немає.
Навколо пустеля безкрайня й німа.
Панує застиглість безбарвного краю,
Що нас на верхів’я зневіри здійма.

Розтали сніги, мов завали обманів,
Віддавши простори нечутній весні.
І вже забуття вдалину не поманить,
Забравши з собою небачені сни.

7 березня 2019

Люблю Вас чи ненавиджу?.. Не знаю…
Слів дармових така важка вуаль.
А літо знов леститься аж до краю,
Тремтливим смутком пагорків спіраль.
Не островки – маскована сторожа,
Де верб’яно розрісся волі смак…
І ділимо: на гоже – і негоже;
І з відчаєм ховаємось в кулак.
Люблю Вас чи ненавиджу?.. О зграє,
Що розгулялась шумом, та лишень!..
Коли світає з погляду «Кохаю!»,
Здається: в дні новий зринає день.

2019

У Рашію не їдуть поїзди,
на заході триває чудасія,
очолена комуною орди,
і ласі на корупцію жиди,
улещують розбійницю Росію.

Воняє небезпекою біди,
але червоні лінії зелене
не дуже помічає, як на мене,
і пхається непрошене туди,
де діє проституція таємна.

Нам, вибачте, сьогодні не сюди,
де тиснуть лапу кавалери й леді
і лижуть ню «тайожному» ведмедю
від низу тіла і до бороди.

Кому у хаті не дають води,
той грюкає дверима спересердя.

26/06/19