Я Є!

День усміхнувся маленьким промінчиком сонця,
Листом дубовим у парку, вишневім – в саду.
Жаль, що обмежено світ лікарняним віконцем,
Радість на серці, що вже оминула біду.

Вчасно вчепилась за східці в останнім вагоні,
Потяг удаль, не спиняючись, швидко летів.
Хоч і кров’яняться з болю зітерті долоні,
Я не страждаю від цього. Я Є У ЖИТТІ!

Білі сніги упадуть, з часом розтануть,
Дощики змиють минулі всі болі й жалі.
Я буду жити уже у оновленім стані
І цінувати життя на прекрасній землі.
28.07.19

Ген, зозуленька за гаєм -
Накувала роки.
В небі високо шугає
Сизокрилий сокіл.
Ніч смарагдами,
Зорепадами,
Ранок росами,
Ще не до зими.

Пролітають над селом
Журавлі щоденно.
Любий, за твоїм теплом
Скучила страшенно.
Просльозилася,
Синя злива ця.
Туга ластівка -
Залишилася.

В небесах лебідонька,
Сонечко рум'яне.
Я до твого серденька
Чайкою пристану.
Не почути вдень
Солов'я пісень.
Уночі озвусь,
Притулюсь до вуст.

Цілувались голуби -
Пір'ячко біленьке.
Чи тобі не до снаги
Листопад, миленький.
Гаснуть у журбі
Очі голубі.
Чорні-ворони -
В щасті зорями!

2019р

Так вже судилося –
Всім опинитися на тому березі.
У вересні це станеться чи в березні,
Чи самотужки вплав,
А чи з Хароном на човні...
То чому ж смерть завжди завчасна?
Чому сторонимося того берега?
Чи не тому, що там уже назавше
Лиш свідками життя цього стають?

Лиш промайне мій день,
мов чаплі крик короткий, –
мій стиглий плід впаде
у ночі океан,
і невідомо де
орбіти, мов обгортки,
одвернуть од людей
у невагомий стан
це золоте руно,
це яблуко вагоме,
яке за день один
так налилось вином,
що як його надпить! –
лише мені відомо,
що як його розбить! –
лише мені дано.

Зоря вечірня йде
у колодках в темницю.
Повз яблуньку стару
з вуаллю павутин
дивлюсь на обрій я,
де не спіймав жар-птицю,
а жив для горобців,
які вже відпустив.
Пітьма – хороший час
для сліз моїх і поту,
і поки мить моя
протя́гнеться ще мить,
я пригадаю вас,
хто дав мені роботу,
де дух врятовано,
і серце вік щемить.

7–8 серпня 1994 р., Богдани́

ти думаєш я справлюсь зможу сильна
не вір у що не вірю я сама
серед інертних я таки свавільна
а подлук вільних -- знічено-німа

ти думаєш вділю тобі відради
не вір -- сама не вжебраю її
споглядую небесні зорепади --
чиїсь збувають мрії -- не мої

ти думаєш я відаю про долю --
нескорена сліпа сибіли тінь --
шрифтами Брайля мучено поволі
зриваю кволі обриси прозрінь

ти бачиш в мені те чого немає
я -- марево беззахисного "я"
що між штормами прихистку шукає
аби сховати там своє ім'я

не вір в се мрево, кинь саме на себе
і тільки теплим усміхом зігрій
в тобі також нескореності небо
і цілий віз розхристаних надій

03.09.2019

В обіймах вітру мрію між півоній,
Дивлюсь на зорі...ох, яка ж краса!
Із завитків кармічних на долонях
Стікає в строфи рунна бірюза.

Порізав пучки лезами Оккама,
Приклав до ран листочок каяття.
Під безіменним - яма із кілками,
А під середнім - тлін і забуття.

А за великим пальцем - втрата доньки,
В Едем мізинець неню поманив…
І день, і ніч рахую в серці кольки
На вилогах окопної війни.

Привиділось чи справді бачу крила?
Присів на ліжко ангел без бахіл…
В останній раз зірками задощило –
Це музи дар. За пройдені шляхи.

03.09.2019р.

Г. С...
Гаряча, втомлена, щаслива
Лежиш вдоволено без сну
І сподіваєшся, можливо,
Що я до ранку не засну?
Чи, може, думаєш про спокій
І відпочинок так, як слід,
Якщо сахнулась голим боком
Від рук протягнутих услід?
Печалься й радуйся без ліку,
Лиш не запитуй навздогад:
Чому любов не має віку?..
Чому коханню кожен рад?..
03.09.19

Замріятися ув обіймах тиші,
Як хороше, як затишно – в саду…
Не знати звідки тут приходять вірші
І легіт пестить душу молоду.

І у задумі, наче сон, глибокій,
У цій святій природи чистоті
Знаходжу лагідний жаданий спокій,
Дорожчий за монети золоті.

І під шатром смарагдового схову
Ген виростають, як з води й роси –
І острови і пам`ятки духовні –
Материки духовної краси.

Найпотаємніші куточки дальні,
Де їжачки і вивірки живуть –
Поезії тремтливі сповідальні,
Що мудрецю життя являють суть.

Ізвідси йду, вчарований щоразу,
Несу здоров`я, щастя у собі.
Безцінні подарунки дав оазис,
Що небеса гойдає голубі.

31 серпня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Із Павла Когана (1918—1942)

...Хай не шукають щось крутійське
в тім наспіві, що я сурмлю:
повітря я люблю російське,
російську землю я люблю.

Я вірю, що ніде у світі
такої більше не знайти,
де б так дмухнув на ранок вітер
теплом та димом з висоти...

Де знайдете, чужі витії,
берези, як у цім краю?
Я б здох як пес від ностальгії
бодай і в райському гаю.

А ми ще дійдемо до Ганга,
а ми ще умремо в боях,
щоб від Японії до Англії
Держава сяяла моя.

(2019)

То що - писати вірші далі?
Гаразд. Умощуй свій озадок.
Я не дивлюся серіалів,
Тому у голові порядок.

Дружина - ось найкраща втіха!
Достойна шани і поезій.
"Квартал..." - забава дурносміха
І розрахований на бевзів.

Слуга народу йде в атаку
Аби дорватись до корита.
Плямкоче в телику ротяка
Про те, як гарно будем жити.

Я у саду. Буяють квіти
І шелестить зелене листя...
Ну, а тобі пора сидіти
Й дивитись блог економіста.

03.09.2019 р.

Безкрає небо, а життя – безмежне.
Ілюзії – усі мої путі
у мрії, уві сні, де незалежно
я мешкаю у іншому житті.

А чи існує доля паралельна,
де інші люди, як і ми, не ті?
Уловлені у сіті Мельпомени,
на іншій сцені – може і святі.

Але Феміда не міняє ролі.
Тут – у полоні, а коли й на волі,
руйнуємо ідилію свою.

Ілюзіями оповиті мрії,
а ми як учні іншого месії
очікуємо місце у раю.

10/19

Ніч сузір'ям неоновим Кассіопеї,
заблукала мольфаркою з кошиком снів.
Не шукала тебе, ні любові твоєї
у пустім задзеркалі  кривих вітражів.

Серед неба і поміж людей синьооких,
у тунелі кохання, на рейках надій.
На плечах сивиною розсипались роки,
недолугі тривоги на кінчиках вій.

Говорила зі стінами, з вітром у полі,
зі Всевишнім навколішках до мозолів.
У самотній душі, ані хліба, ні солі -
лиш розорене болем гніздо журавлів.

Розлилася рікою по луках безмежних.
Пропливають човни берегами відрад.
А мені, і тобі доля квітку мережить -
в позолоті кораловій яблучний сад.
2019р

Дійові особи:
1 – Ведучий
2 – Підбріхувач
3 – Гуляка
4 – Бравий

1 – Студентське братство! Ось той День,
коли, з піснями й без пісень,
увійдемо в святковий раж!
2 – (потираючи долоні) А часу є до ранку аж!
3 – Мені до ранку мало буде.
(Мене не зрозуміють люди!)
Ще має бути дядько Бахус,
без нього (щолкає по підборіддю) не "Ґуадеамус"!
4 – Це вже не творчі теревені,
щоб їх розводити на сцені!
Давно говорять, що студент – …
2 – То "елемент, то "алімент".
1 – Режим наш мовний нам не псуй!
і мову швидше унормуй!
Бо знають добре й братство (вказує на студентські лави),
й панство (на ректорат) –
студент розбудить сонне царство!
4 – Лише студент у бій ішов
на барикади, смерть і кров!
2 – Але й на лекціях не був!
4 – То ти історію забув!
3 – Ну що робитимемо далі? (потираючи долоні)
Знов участь беремо́ в скандалі?
1 – Студентське братство! День у день…
2 – Ми гриземо́ науки пень!
3 – А педагоги нас гризуть,
повиганяють, засміють…
4 – Не бійся, не повиганяють.
1 – Вони таку роботу мають.
2 – Ну, треба ж вигнати когось,
щоб спокійні́ше всім жилось.
4 – І цікаві́ше.
2 – Цікаві́ше.
Життя іде – контора пише!
3 – Якщо ж йдемо́ ми у актори,
то, ма́буть, закривайте збори!
Адже театр – одна сім’я,
де кожен має творче "Я"!
1 – Студентське братство, не цураймось!
(усі) – Студенти всіх країн, єднаймось!
4 – Єднаймось серцем – з вчителями,
3 – з батьками й друзями – думками,
2 – а з глядачем – аплодисментом!
1 – Згадайте
4 – ви
2, 3 – були
(усі) – Студентом!!!


12 листопада 2001 р., Київ

Колись в альков не зачинялась хвіртка,
Тепер охляв, один я перст живу.
Мовчазна мудрість глипнула на литку
Та одвернула в бік мою главу.

Давно усохла в глечику сметана,
Як хтивий пес не рвуся з повідка.
Любов під силу молодим титанам,
А не старим, як світ цей, шурпакам.

Але життя штовха в колючі терни,
Удари долі не тримає щит!
Сусідка залицяється щоденно,
Принаджує на каші та борщі.

Втомили сухарі, кисляк і бульба,-
Це не аперетив і не десерт.
Поставила судьба питання руба:
- Жувати будеш?
- Заісно! Айн момент!

У мене шлунок, наче анаконда,
Довжезний,- там уміститься й свиня.
Братва! Оце так райська насолода!
Добу плямкочу! Чуєте "ням-ням"?

Глитнув квасолю, півняче огуззя
(на смак не гірше атилопи гну).
Хутенько обітру козацькі вуса
Й віддячу бабці - в пазуху пірну...

03.09.2019 р.

Не прояснили змісту коми ці,
Розставлені старанно…
Сюжет пливе у не-вагомості.
В підвішеному стані
Сумна семантика – приречена.
Крихка – слово-будова.
Тріщить зв’язок у не-до-реченнях
причинно-наслідковий.
Петляє глузд крапками-кроками.
Лапок, дужок – яруги.
…Наш не-роман про не-закоханих
Сьогодні тну на смуги.

03.09.2019

Той шлях за який боролися ,
Століттями , поколіннями ,
Наш край золотий з соборами ,
Назвали ми Україною .

І слово що душу скраяло ,
І пісню що з вітром линула ,
Й те небо де сонце сяяло ,
Назвали ми Україною .

І образ святий , пречистої ,
Світ віри в Христа нетлінної ,
Прекрасної благовісної ,
Назвали ми Україною .

І ярмарки з вишиванками ,
Де рід зустрічався дниною ,
І вранішній луг з серпанками ,
Назвали ми Україною ..

Гаїв солов' їних пЕреліс ,
Безмежжя степів полинових ,
Чарівні Карпати вересня ,
Назвали ми Україною .

Й ту кров по землі розлитую ,
Братів що за волю згинули ,
За правду майданів-мітингів ,
Назвали ми Україною.

Звитягу бійців , нескорених
які назавжди спочинули..
під шахтами й териконамии
назвали ми Україною ....

Олександр Квітень
м. Мукачево.

Час іде… Година по годині
Юність віддаляється від нас,
Та не забувається донині,
Сповнений надіями, наш клас.
Хоч уже нема тієї школи
Там, де хмарочоси підвелись, –
Згадую сьогодні мимоволі
Пережите радісно колись.
Неповторна, пам’ятна, щаслива,
Щирістю наповнена, пора, –
Ти була, як швидкоплинне диво
І всіляких заохочень гра.
Перші перемоги та поразки
На початку мандрів і доріг, –
Видяться сьогодні, наче казка,
Зупиняють добрістю мій біг.
І до себе кличуть обережно,
Крізь літа, події і місця, –
На розмову щиру та бентежну
Про пориви, мрії та серця...
02/09/19

На деревах жевріє осінь,
Різнобарвні надів кольори.
Між дерев проглядається просинь,
Крізь тумани й купчасті хмари.

У вирій уже відлітали,
Лелеки, шпаки і качки.
У Бабине літо злетіли,
Мандрівники- павуки.

Золкий вітер й вологий,
Постелив листопад на траву.
І замітає з стежок і з дороги,
Упавши барвисту листву.

Все, осінні холодні тумани
Спадають на дерева росу,
Ніби дощик гілками стікає,
На пожовклу полеглу траву.

Закравсь Морозець під іній,
Фарбувавши осінню красу.
Та сонячний промінь ранній,
Розтопив на іскристу росу.

Ходить осінь по долах та полю,
Різно барвив сади та ліси.
Нагулявшись вдосталь у волю,
Відпочива під ковдрою зими.
2019.

Джедаєм
випханий з кантини,
доповідаю, ваша мосць:
я у пустелі Татуїна
під світлотінями двох сонць.

Під зад
ударений бурмилом,
я втямив – хоч як не моглось! –
що з нашим темним боком Сили
не світлий свариться, а щось,
у чому
все перемішалось –
і гульбище, і самота,
і пристрастей зірчаста парость,
і еротична срамота.

Це «щось»
присутнє повсякчасно
в корелліанському вині
і в тому, як моргають масно
панянкам дроїди дурні.

Тож, думка вашого експерта
петляє, мов різьбою – гвинт:
це – зброя проти Зірки смерті?..
А чи розмноження інстинкт!?..

Ого!..
Принцеса Лея з дому
вже розмахалась не на жарт
лайтсейбером і макогоном!..
Закінчую. Ваш Вейдер Дарт.

2019

Вітаю небо помахом крила,
Пірнаю у захмар'я загадкове.
Цей дивний світ не створено для зла -
Панує мир, поезія любові.

Ошатні музи чемно гомонять,
Орфеєва сміється щастям ліра.
Нірвана, рай. Блищить озерна гладь,
Сяйнисті віддзеркалює сузір'я...

Втелющились дурниці у главу!
Усе не так! В димах чорнильних обрій!
У снах - живу, вмираю - наяву,
Щоночі душать горло люті мойри.

Перо недовго у руках тримав,
Криваві плями бризнули на зшиток.
В гарматнім громі корчиться зима,
І котрий рік, ані весни, ні літа...

02.09.2019 р.

***
Не зупиняє небо наші жорна.
І писане, і чуване повторно,
а діє як на Раші новина.
Усе, що біле, в Україні – чорне.

***
Йдемо за Україну – і не раз,
і за її енергію і газ...
колоною державної машини
бюрократія атакує нас.

***
Тече вода, наповнює підвал...
Це не валюта, а її обвал.
А гривну відмиває і пакує
теплоенерго і водоканал.

***
Нікого це не гріє й не пече.
Ще буде делегація і ще.
Слуга народу теж уже чекає,
що у його кишеню потече.

***
Чого лише немає на віку.
І ревнощі, і ать твою таку...
Трикутники любовні – піраміди
у першому і енному зв’язку.

***
Хто у Росію – голови нема,
хто у Європу, той не має серця,
але у бацьки, іноді здається,
уже і того, й іншого катма.

***
Проблема України не у тому,
що видно обивателю сліпому —
вона на волю прагне триста літ,
а кацапня вважає, що додому.

10/19

Ти не підліток. Я не дівчинка.
Купка спогадів… Бачиш – час який?
Інші – рубчики. Різні – рівчики.
Не складаються наші пазлики…

01.09.2019

Прийшов жидок і каже : " Лан давай!
Комадують одині селюками,
Хто на землі ні дня не працював,
Не воював за неї з москалями."

Ніколи пустомелею не був,
Я ж - хлібороб, в ріллі до ночі ноги.
Та дід перевертається в гробу,
У сни приходить, сіючи тривоги.

Помер давно. То хай би вже й лежав,
Так ні - за мною приглядає з неба.
З неспокою кричить його душа
І пригинає долу житні стебла.

- Онуче! Розпрягай хутчій воли,
Бери меча й дорубуйся до правди!
Чужим добром гендлює з-під поли
Нечиста сила на верхівці влади!

Як продадуть останній шмат землі,
А заодно й тебе із нею в парі -
Втікатимуть паяци-королі
В офшори, натоптавши грішми ґаври.

P.S.:

А, може, казку цю писав дарма?
Віршар повинен людям нести радість...
Один лиш постріл - упира нема:
Тримай пістолю - нічого боятись.

02.09.2019 р.

Осінні дива́ злива змива,
барви плутає вітер.
Давай, іди – зривай плоди,
розписані золотом літер.

А. Апельсин. Сонця син.
Сік з вогняного чарунку.
Ллється в уста правда густа –
перша з Господніх дарунків.

Бе. Барвінок аж до сніжинок.
Зелена ковдра під білою.
Віночок розплівся, поплив, покотився
з-під білого вельону хвилею.

Ве. Виноград. Божественний сад.
Ґрона рясні у вересні.
Темне вино – на полотно
з ока красного селезня.

Ге. Гриби. Де. Дуби.
Еге-ге-ге-ей! Ґа-аздо-о!
Він заблукав, добра шукав –
з дуба на гриб упасти.

Є – це вже́ плід. Є вічний світ.
Євангеліє, Єва.
Же – жито, і все прожите
жовтим лягло під дерева.

Зе. Земля. Озимі поля.
Зерно загартують морози.
И?! Індик. Клювати звик,
як зерна, мої сльози.

Ї. Їжак не носить рюкзак,
бо на голка́х його їжа.
Йосип йоржем – мов гострим ножем!..
Йой! Йодом на рану свіжу!..

Ка. Калина у лузі достигла.
Терпко, гірко і со́лодко.
Кетяг зриваю, тебе визиваю.
Одпий цеї крові, золотко!

Льон на те́рниці треться, терниться.
Полотняне волосся чеши.
Ге-ен, лелека, остання*, далека.
Ой, виший її, лиши.

Мак у сту́пі, мов зорі вкупі.
У тісто, в макітру – і в піч!
Небо осіннє ще трішечки синє
й смолисте у зоряну ніч.

О! Огірочки. Солоні з бочки,
під чарочку гарно йдуть!
Пе. Перцівку, козацьку горілку,
пани́ на Покрову п’ють!

Ер. Русалку кохаю палко.
Для того й рибалкою став.
Лише під осінь її за коси,
в любов потонувши, – спіймав.

Соняшник сірий тулився без міри
все літо до сонця – і всох.
Звихнулася шийка, його насінинки
дід з бабою лускають вдвох.

Те. Трактор трахкає трактом,
розгублюючи запчастини.
Везе на спині добро чи злидні?
Увесь урожай України…

Фарби розводжу, мов скарб віднаходжу.
Хліб для художника – осінь.
Натуру, пейзажі, ліси-вернісажі
я зберігаю назовсім.

Цибуля. Часник. – І вірус зник,
бо запах надходив з малюнку.
Шпинат. Щавель. – І борщ пливе
зеленою річкою в шлунку.

Юнак розквітав і вірші складав,
і осінь – не на заваді.
"Я, – він признавсь. – У рай прокравсь
і яблук нарвав для Наді."

І Бог сказав: "Ти дав, що мав.
Отримай за це здачі."
І був м’який знак – одна із ознак,
що осінь не любить ледачих.

Осінні дива́ злива змива,
барви плутає вітер.
Давай, іди – збирай плоди,
розсипане золото літер.

1–2 лютого 1995 р., Київ

________________________________
* в одному з варіантів автора: «послідня»

Ще осінь дівчинкою в ластовинні
біжить в сандалях по колючім терню.
У косах чорнобривці, горобині
коралі, згарди - подарунок серпня.

Вже королева, гарна,  загадкова
і золотом хизується зухвало.
В корзинці  зорі, місяця підкова
і блискавиці зоряне кресало.

Напудрена серпанком, малахіту
не шкода їй ні хризантем, ні ружі.
Кидає листя на поталу світу,
під ноги заморозкам, їй байдуже.

Змарніла на очах, так швидкоплинно,
лиш вітровій їй грає на волинці.
П'є яблучний узвар і чай з калини,
гаптує плетиво дощу, сніжинці.

Та несподівано зникає ница,
нові карбує небо вернісажі.
О, осене, вогненна руйнівнице.
Зітліла... У багатті - крупка сажі.

2019р




  

Надломлене слово
Підпалює душу.
Поволі гірчить
Роз’їдаючи, дим.
І я від безсилля
Сідаю під грушу,
Прибита чи словом,
Чи спалахом тим.

Схилюсь, обхопивши
Стареньку руками,
І полум’ям сліз
Обпечу їй кору…
Сховати б обличчя
У пелену мами,
Коли ще не знала
Про зраду й журу…
28.07.19

Уже котрий день поспіль у вухах самі лише дзвони
Цикад
У повітрі позначено спекою
Тридцять
Хвилин до обіду
Хустинкою обличчя та скроні
Витираю
Готуюсь до трапези
Ніби свічка

Спина
І пече десь поміж лопаток
І плавиться віск
Це все спека
Чи, може, сутулість
Ачи цикади
Стомили
І кінець аристократії
Кріслом униз
Апетит іще не приходив
Квадрат шоколаду

Два на два, непогано, авжеж? Трохи більше, ніж простір
Для переговорів
Квадрат за мною повторює:
Зайнявши вичікувальні координати, восками
Крапля за краплею стає все м'якшим
А жорсткою

Залишається спека... та цикади. І небажання
Апетиту приходити вчасно
Четвертий стакан
Лимонаду випився залпом
Встаю
Передостання
Обідня романтика літа
Пора для споглядань

Шаланди, повні колорадок,
із Криму водять москалі:
кругом розводять свій «порядок», -
аж лізе Сталін з-під землі!

      Я вам не скажу за всю Одесу -
      в мене недостатньо фактажу, -
      та в Будинок ВЦРПСу
      більше я палити не ходжу...

Хоч три судна автокефалі
в Азовскім морі утопи -
аби вже п’ятами кивали
геть до Москви її попи!

      Я вам не скажу за Маріуполь,
      щоб не упадати в декаданс,
      та коли курортник - п’яний в дупель,
      Біарріц - не кращий за Бердянськ...

Шаланди, ніби євробляхи,
урозтіч кидаються вмент...
Який в країні бідолаха
не міг би бути президент?

      Я вам не скажу за Жовті Води, -
      зайвих не шукаю я пригод;
      тільки, коли ти - «слуга народу»,
      маєш розважати свій народ!

(Січень 2019)

Україно, ти рахманна!
Посміхайся, сонце в скерцо!
Бо надії повний жбанок
день новий несе у серці!

І світанки малинові,
і роси сріблясті перли,
непідкупної любові -
Україна ще не вмерла!

Любимо красуню-Матір -
незалежну, щиру, горду!
Подавіться супостати
словом нашого народу!

Материнську рідну мову
увібрали з колисанки
і веселку кольорову
й золотих ланів серпанки.

На чуже не зазіхаєм,
і своїх скарбів не втратим.
Над бузковим рідним краєм
в'ється синьо-жовтий прапор!

Чисте небо і пшениця -
символ нашої держави.
В пояс хочеться вклониться
Батьківшині величавій!

Не здолати правду нашу -
Чорне море, степ, Карпати!
І шляхетну, чисту душу
у кайдани не скувати.

День і ніч стоять на варті
наші доблесні герої!
Українські землі варті
щастя, миру, супокою.

Дружньою стіною станем
проти сліз, війни, ординців.
Час загоювати рани,
І карати вражих вбивців.

Хай звитяжна у родині
ллється пісня водограєм!
В нашій вільній Україні,
у Козацькім славнім краї.

2019р

Втопити б чорну істину в вині,
Що всох Дніпро, тече степами Волга.
Байдужість нас додавить без війни,
Хохляцька маса виродилась в погань.

Поглянь на пекло без лахміття мрій -
Ти виніс Україні смертний вирок,
Бо пам'ять роду забива пирій,
А в результаті вироста невільник.

Це - твій синок. Отруту з язика
Розхлюпує кацапам на догоду.
Продасть і душу, й землю з молотка,
Аби лисніла від прибутків морда.

Не сподівавсь дожити до ганьби,
Щоб став народу власному чужинцем.
Вже чути Лети здалеку прибій,
Піду, бо тут не місце українцям.

01.09.2019 р.

Усе «на злеті»
Здавалось вічним –
У цім сюжеті
Не-прозаїчнім.

Та не збулося…
Не ті герої.
Не вдвох і досі:
Торги, двобої…

Хто впав у герці?
Кому – ще гірше?
Любов-у-серці.
Роман-у-віршах.

01.09.2019

Стала рано осінь до роботи,
Працю літа зводить нанівець, –
Убирає клени в позолоту,
Із осик обтрушує багрець.
Поле заялозила рудою
Фарбою і в роздумі стоїть:
– Щоб такого в світі ще накоїть,
Чим іще зайнятись мимохідь?..
01.09.19

Отут, в саду, поміж беріз привітних,
Коли поблідли зорі уночі,
Прийшла тихенько осінь непомітно,
І задрімала в мене на плечі.

А я її тривожити боявся,
Укрив легким - з вербових віт - плащем.
Зів'ялим листям пахнула вона вся,
І в душу змерзлу навівала щем.

Й коли міцніш хотіла оповити,
Я встав, їй уклонився і пішов...
Вона дощем ридала сумовито,
Аж краплі били поміж підошов.

Немовби-то Цірцея в Одіссея
Так закохалась, втративши навік...
А я все думав: "Зла чи добра фея -
Ота володарка жовтавих щік?!

1 вересня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

І
Гаряче літо і пекельні зони.
Історію опанувало зло.
Випалює радіаційне тло
сухі отави. І стає червоне,
і в’яне ненапоєне зело.

Водою заливає океани.
На суходолі поміж рік і гір
палає Амазонія й Сибір.
Горять оази й прерії савани,
чекають азіати на ясир.

ІІ
На Україну зазіхає Раша.
На Піренеї йде новий Батий.
Моя-твоя не Розуміє, – наше!
Кривавої не оминути чаші,
допоки діє триголовий змій.

Клонованому Пу не до Китаю.
Орда уже опалює краї,
де є ще опозиція її.

Щось у тайзі таки повиздихає –
Росія Україні обіцяє
її людей за покидьки свої.

ІІІ
І настає фальшива епопея.
Європа забуває за ордло,
Америка із нею – не альо....
Кацапія воює за ідеї
і від війни немає панацеї.
Надія є лише на еНеЛО.

09/19

Я мучилась нав'язливими думами -
безсонням всоте розфарбовувала вірш.
І огортала бідну душу рунами,
витягувала  із грудей кривавий ніж.

Пускала по воді легкі  камінчики.
Кружляла чайкою над колами, а Ви -
про катаклізми, війни і політиків,
і про невтішну драму чорної вдови.

Моїх сумних очей торкались  здалека,
миттєвим позирком, ключ стиснувши в руці.
Я ковзала по Вам лякливим равликом
до губ вологих по неголеній щоці.
2019р

Дивилася погідно,
Горнулась: «Не тужи…»
Здалось на хвильку: рідний.
…А ти – чужий-чужий.

31.08.2019

МОРЕ відчує самотність і тугу.
Хвилею змиє журбу.
Подихом свіжості скине напругу.
Втішить, як вітер вербу.

МОРЕ – найкращий, зручний співрозмовник!
Безліч у нього порад.
Треба прислухатись: Так! Безумовно:
Дати думкам своїм лад!

МОРЕ поглинуло всі хвилювання.
Тільки залишився слід…
Чайки, кружляючи, чули зітхання,
Бачили зморшки від сліз.

МОРЕ спокійне: емоції вщухли.
Спільна із небом блакить.
Часу невпинного кроки лиш чутні:
Неперевершена мить.

МОРЕ втішає, не спить!

31.08.2019
Свидетельство о публикации №119083104791

Перше вересня – день знань,
Перший дзвоник – для вітань,
Як врочисто і святково,
З кожним роком, завжди ново,
На клас, на курс ти вже підріс,
Також підтвердження - твій ріст.
І відчуття є, і бажання,
А з ними разом хвилювання,
За ті знання, що є і будуть,
Студенти, школярі добудуть,
Що їх дадуть викладачі,
Шановної професії творці.
І кожен з нас, цей шлях пройшов,
Одержав атестат, диплом,
Ті зерна знань, дали ростки,
І для майбутнього стежки…2009
На фото- мій малюнок.

Що за думи, що за сни,
Хто їх заохотив, -
Всюди чад трясовини
І пітьма болота.
І мовчання берегів,
І вітрів гоміння, –
Утомився я без слів
На межі осінній.
Ні улюблених озер,
Ані гір узорів, –
І ні натяку тепер
На оте, що вчора
І шуміло, і шкребло,
І манило в далі, –
Що наявним вже було
І уявним стало…
29.08.19

Коли була я Україна,
в мені діди були здавен;
тепер я - тріснута вітрина,
в якій вмостився манекен.

Мені ввіпхали манекена -
і я перетворилась вмент:
я марнославству стала сцена,
де заправляє манекент.

Керує манекенська влада
на рівні манекенських вмінь,
і я - така собі естрада,
і мною скаче манекінь...

(серпень 2019)

Коли на сотнях сонць, допоки безіменних,
протуберанців угамуються вогниська,
десь на Землі, за пів галактики від мене,
торкнеться клавіш опівнічна піаністка.

Пітьма гойдне ледь космодром під зореносцем…
Пітьму гойднуть акорди світла в зміні галсу…
Адже у всесвіті ми є подвійним сонцем,
що спільним полум’ям пульсує в ритмі вальсу.

Проміння інших сонць, неначе в піруеті,
оберне напрямки в сигналі входовому
і я з таверни на закинутій планеті
в скафандрі музики вертаюся додому.

2019

Коли годинник проб'є за дванадцять
І світ навколо порине у сон,
Я згадаю солодкі шістнадцять,
Все, що зникло, як літній мусон.

Я згадаю щасливі обійми,
Якими щоранку будили друзі,
І, звісно, вечірні фільми,
Що дивилися у теплому крузі.

Я згадаю розмови про вічність,
І жарти дівчат про любов,
Про симпатії наші, їх хаотичність,
Що смішили нас знову й знов.

Я згадаю й не скажу нікому,
Все, що маю, залишу в секреті.
Пригадаю, і в стані сумному
Відмалюю ті рідні портрет.

Бог створив людину Божу
І назвав: Мої сини.
І в молитвах назвіть так же,
Божі діти, Його сини.

Чому кличуть: рабі божі!
Чи можливо це прийняти?
Хіба батько сина зможе,
Рабом-невільником назвати.

Раб невільний. Що ж він має?
Не належить він собі.
Його кожний підкоряє,
І розпродує рабів.

Бог- Отець нас оберігає,
Сонцем всьому надає життя,
Дощем Землю напуває
І благодаті Його нема кінця.

Я молюся, Славлю Бога,
Для душі - Отче наш.
І я Бога не боюся,
Він любов, заступник наш.

Як Отця - Славлю Бога,
По людські до Нього йду.
В знак любові до Його порога,
З покірним серцем я прийду.

В лікарні – жодного люстерка,
На себе глянути, а де?
Здається, все минуле стерто,
А що за цим тепер гряде?

Ще не окреслено. І ходять
В минулім тіні, в забутті.
Де із роками в хороводі
Ти йдеш один в своїм житті.

І не поглянути у «вчора»,
Бо «завтра» ще не розцвіло.
Та ненаписаним ще твором
Воно у вічність вже лягло.
31.07.19

Ліси палали...

Дуби правічні корчились в агонії...

Вся покарьожена, земля здригалась...

Світ за очі тікала звірина...

В усібіч розліталось птаство...

Шкварчали голопузики у гніздах...

То як же я, нікчемна трісочка,

Наділена лиш правом на життя,

В пожежі тій вселенській уцілів?

Тільки через півстоліття відкрив,

Як усе те сталось.

То був не просто порятунок.

Непритомного, зносили мене в ночвах з печі.

Мабуть, тоді Він, похилившись наді мною,

Нашіптував про дивний край,

Що Він навічно передав юдеям.

А наостанок ще й назвав ім’я моє справдешнє –

Йоханан. Себто помилуваний Богом.

Інакше й буть не може.

Відки ж би взялись, скажіть на милість,

Перші мої рядки на цій Святій Землі:

«Мені здається – тут я уже був.

От тільки мову дещо призабув?»

Я бачила сон кольоровий:
...Крізь сяйну ранкову блакить
В святім ореолі Любові
До мене матуся спішить.

Зустрітися з нею, охоче
Лечу на смарагдовий луг.
Тихенько струмочок дзюркоче ,
Спокійна прозорість навкруг.

Зустрілись.
Хоч знаю, що неньки
Немає в живих на землі,
Та розповідаю тихенько
Про все, що цікавить її.

У тихім розкриленім небі
Розлита Правічна Блакить...
… Кортить розпитати у нені,
Чи краще в «Тім Світі» їй жить?

Чи править у нім справедливість,
Чи видно їм нас з висоти?
… Та в мене пропала сміливість,
матусю боюсь засмутить

згадавши, що стільки минуло
років, як пішла навесні
у Вічність!
Можливо, забула,
Що стрілися ми лиш у сні?

Вона молода і красива,
(Куди і поділись літа!)
І я поряд з нею щаслива!...

... Аж раптом, матуся пита:
Чому ти соромишся, доню,
Промовити щирі слова
про те, що померла давно я?
Вважаєш, душа не жива?

Даремна та пересторога!
Читаю я душу твою.
Знай: я недалеко від Бога
У благословеннім Раю,

За мною ж ти досі сумуєш.
Себе не картай, не вини,
Про Вічність я звістку благую
Несу тобі, доню, у сни.
, , , , ,

Прокинулась я на тім слові...
...Ніч.
Тиша.
Дощ їм в унісон...

А в пам'яті — сон кольоровий...

... А може,
то був...
... і не сон?...

2018

Ти з тим ідеш, кого обрав.
А той, кого ти кинув, озиває.
Кого ти кинув – озиває!

Адже побачив ти,
як він одягнений,
по-чорному.

По-чорному у шляпу шпигуна
і в окуляри,
які насунулись на блідо-білий шарф.

А шарф – плече і гострий комір перескочив
його високого весня́ного пальто.
І ти побачив це.

Як чорні арки ночі
стояли нерухомо в чорнім часі –
чим викрили його хвилястий рух;

як він мав випадок наткнутися на тебе,
не встигши замішатись між людей
у переході тьми з минулого твого;

як по́між нерозпізнаних істот,
які водили тінь і змінювали форми,
він розгубивсь.

Це ті, хто вам складали інтерес
і мали зустрічі для вас, яких не буде,
і мали самовари золоті і ложки срібні.

Це ті, посеред кого був і той,
кого твій чорний анґел захотів
так само, як тебе колись прослідкувати.

Але ти викрив наміри його.
Він ухопивсь за тебе.
Бо ти побачив це.

І ось, коли стоїш поміж обох,
і дві руки твої тримають чорне й біле,
що́ можеш ти, коли він озиває?

"Іди сюди!" – і тягне чорну руку.
А той, з ким ти ідеш, кого обрав:
тримає – білу ще, і ще чекає, що можеш ти.

Ти дивишся у чорні арки ночі,
крізь очі "йдисюди́!" –
там кожна тінь складає інтерес для нього.

Ти не роздумуєш,
ти гаркаєш у очі:
"Пішов звідсіль!" і "Відчепись од мене!"

І далі йдеш ти з тим, кого обрав.
Там світло, паузи і сни дедалі довші
без того, хто від тебе одчепився.

Твій білий анґел першим запитав:
"Отак, коли лежиш ти на плечі,
тобі зі мною добре?"

І кажеш ти:
"Звичайно, радосте моя.
Мені є добре."

"А ти мене ніколи не покинеш?" –
питає він крізь перше світло сну.
"Ну, що ти? – кажеш ти. – Ніко́ли…"

"Ніко́ли" ще звучало на плечі,
а ти схопивсь і відчував очима
крізь перше світло сну цей діалог.

"Ніко́ли" ще звучало, а роти –
були німі!
Плече сіяло! через підсвідомість!

І підсвідомим був той діалог,
він був з глибин майбутніх діалогів –
між кращою людиною і Богом.

Ти зацікавився крізь перше світло сну:
чи білий анґел, дійсно, запитався
про тебе щось?

І той, кого обрав ти, – той крізь сон
сказав, що – ні.
Це був для тебе шок.

Це був для тебе шок,
бо розумів ти –
про тебе знати щось він не хотів!

І раптом ти, списавши це на сон,
крізь перше світло сну прокинувсь.
Ти запитав ще більш реально.

А він з тобою ра́зом прокидавсь,
і через силу, ніби у пологах,
він заїкавсь на відповідь тобі.

"Чи ти казав:
Отак, коли лежу я на плечі,
тобі зі мною добре?"

Він заїкався: "Каз…-ка…-каз…-ка…-кк!.."
Він з болем, через силу: "Я…-ка…-зав…"
Він зміг сказати лиш крізь друге світло сну.

Крізь друге світло сну
ти ра́зом з ним радієш,
описуючи Божий дар реально.

Плече сіяло через підсвідомість,
а ви вже говорили через сон,
якими треба буть близьки́ми.

Якими треба буть близькими,
щоб так без слів доносити думки
і спілкуватися з глибин майбутніх діалогів!

Але в кімнаті був, крім них, ще хтось,
хто тінню був раніш, ніж підсвідомість,
у переході тьми з минулого твого.

Це та, хто форми змінює і час,
і має самовари золоті і ложки срібні,
і каже, сміючись: "Вам треба буть близькими!"

І ви лякаєтесь!
Летиш крізь друге світло сну
у цю реальність ти.

І ви лякаєтесь у цій реальності,
коли
ти знов питаєш це спочатку!

Коли тобі відповідають знов,
що не казали,
що не говорили!

Коли тебе втішають
і кладуть на це ж плече,
що сяє підсвідомо!

Сон уві сні.
Але така реальність –
крізь третє світло сну.

28 липня 1995 р., Київ.

А ми іще із тих базік
і слуги у народу,
що зупиняють маховик
за волю і свободу.

І ситуація така
у вашій іншій владі –
пообіцяю п’ятака,
а ви і цьому раді.

Тому підтягуйте штани,
сідайте на дієту...
Ми дуже класні пацани
веселого сюжету.

У вас у шані і село,
і принципова мова.
А нас виховує Пуйло,
бо я на те і Вова.

Скіперіада не засне,
але сидіте тихо,
коли у партері сяйне
міледі Розумиха.

Із-за бугра уже, мерсі,
вертається пальміра.
Реінкарнуємо в Русі
і Яна, і Азіра.

У нас ті самі пахани,
чинуші і злодії,
і гепи-допи зі шпани
Кацапії-росії.

Немає Нестора Махна,
то є йому заміна.
Свобода слова – то мана,
у вашій хаті міна.

Ми зобов’язані орді
і біло-сині, і руді –
усі хамелеони,
але нові і молоді...
із п’ятої колони...
Ось потече по бороді
і поміняємо тоді
«понятія» й закони.

08/19

Було? Чи вже забули ми:
Оманливе… правдиве?
Кохання без минулого
З’являється, мов привид.

Ні доброго, ні путнього…
Зі смутками обида*…
Кохання без майбутнього
Блукає, мов сновида.

То дном нас випробовує,
То небом спокушає –
Кохання, у якого є
Лиш мить, що проминає.

30.08.2019

Г. С...
Мигочуть зорі світоповні
На скаламученій воді,
Та хтось пітьмою переповнив
Хисткого човника надій.
Ріка повільної розмови
Шумує й більшає углиб, -
Про що іще, моя любове,
Поговорити ми змогли б?
Бо тільки піняться сріблясто,
Неначе хвилі, звуки слів,
А берег бажаного щастя
Чомусь ізнов подаленів.
Чи стане в нас терпіння й сили
Не скніти й скиглить без ладу, -
Здолать обмов підступних хвилі,
У зір яскравих на виду?..
28.08.19