Запальний, поривистий ( вечірній )
Він прийшов нізвідки ( якось так )
Ну а той, що знав, зустрів у спідній
У кишеню переклав п’ятак…
В нього звичка: все перекладати
Вчора на сьогодні, сто разів
Ось насипле снігу, вийде з хати
Стратегічний план - після узі…
А допоки дощ набіг вечірній
Запальний, поривистий, як дощ
На столі вечеря, поруч рідні
В печі ще й добавка - мудрий борщ…
27-11-2018

Красива дуже жіночка
Мої бентежить сни
Ледь видимим відтіночком
В очах голубизни.
Тримаюся на відстані
Від неї наяву,
А в снах своїх до пристані
Її давно пливу.
Між дійсністю і мрією
Весь час незрима нить
Солодкою надією
В закоханім бринить.
Душею бунтівливою
Підбурюю літа, -
І долею щасливою
Здається самота…

 
Іншореальність явно в темі
від патетичних драпувань
за стрічну міжсезонну хлань
сваволю зір, прогнози темні

Іди собі, мостом нестям
насвистуй моцарта рефрени
уклін бузковим & безкревним
шалом гетерам & гмирям

Продерлися знамень знамена
ліворуч флуд, праворуч спам
той щуролов, що грає снам
не вірить сам, та жде бармена

Всяк персонаж немов роман
виймає душу характерно
усе кохаючи екстерном
люстровий чад, луну оман

Тим часом демонічне демо
на лоні місяця, між плям
щедрує тлінам & хмелям
о так, буремно & даремно

Квадрофонічний тарарам
лушпиння сенсів сюрзелені
все бутафорія в цій сцені . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Мете, мете зимовий крам . . . . . . .




 

***пісня***

Світе!
Ти коливаєшся завжди.
І напрямків, куди іти
Тобі довіку не знайти,
Світе...
Світлий!
Від складнощів до простоти
У самозреченні пройти,
Не розуміючи, що ти
Світлий...

---приспів---
Та є двуєдності порив...
Тебе богинею створив
Мені Всевишній, диво з див...
АVЕ!
І нам удвох творити світ,
І Божі милості молить,
І все загадане здійснить!..
АМЕN!
..................................


Вільний
Неволі волю віддавав,
У смутку очі відкривав,
Неначе радістю палав,
Вільний...
Пильно
Хтось стежив, щоб отак ішло,
І світ затьмарило крило...
Та ока фіксувало скло
Пильно,

---приспів---
Що є двуєдності порив...
Тебе богинею створив
Мені Всевишній, диво з див...
AVE!
І нам удвох творити світ,
І Божі милості молить,
І все загадане здійснить!..
АМЕN!
.......................................

Світла!
Ти віддзеркалення мене
І доля нас не омине.
Ти Пенелопа, я Еней,
Світла!
Світом
Блукаю я, чекаєш ти,
І нам у темряві іти
Аби кохання освятить
Світлом

---приспів---
Бо є двуєдності порив...
Тебе богинею створив
Мені Всевишній, диво з див...
АVЕ!
І нам удвох творити світ,
І Божі милості молить,
І все загадане здійснить!..
АМЕN!



© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118112909832

Т. І...
Неповторна, своєрідна,
Як без формули напій, –
Ти мені – чужа і рідна,
В світлі й мороці надій.
Ти – солодкість ілюзорна,
Почуттів і смаку гра, –
Ти життя і біла, й чорна,
Найприємніша пора.
Ти – звучання і мовчання
Днів останніх і ночей, –
І спокуса невблаганна
Для душі і для очей.
І глевка, неначе глина,
І тверда, немов бетон, –
То затихнеш без провини,
То говориш в унісон.
То блискуча, як свічадо,
То змарніла, мов мара, –
Ти – очікувана радість
І непрохана жура.
29.11.18
https://www.facebook.com/100002932615183/videos/2097715630336170/?t=125

І вилізли на світ усі примари
Жорстока правда проклятого дня
Хоч і співав що тільки нею марив
А потім сам на глум її підняв

Та й висміяв цинічно поза очі
А світ на жаль тісніший від села
І чутно хто із ким над ким регоче
Де в бруд вкатали жорстко до зѣла

Де не шляхетні хоч і гонорові
У ницості душі і блиску лат
В любові присягаються на крові
І як горять – із кожною – до тла

Де ті ж слова втім іншим адресатам
Направо і наліво навмання
На гойдалках Мазоха і де Сада…
Він руку і на неї вже здійняв –

Струсив у серце попіл від сигари
Об нього й загасив щоб припекла
І так себе відверто пропіарив
Зробив нову зарубку на прикла́д

Багато зла зазнала від любові
Як ця підлота в душу проповзла?
"Quod licet Jovi"… о ..."non licet bovi"
А що ж тоді казати про козла?!

А я тебе учора бачив,
хоча то, може, і не ти,
а видиво моє юначе,
або уява самоти.

Або у серії роману
моя любов у доміно,
або міраж, або омана,
або сомнамбула кіно.

А, може, то моя недоля,
бігуча гребенями хвиль,
що тане у душі поволі,
не вимагаючи зусиль?

І як поетові забути,
і не позвати, не почути
сугестію у далині?

Чому ввижаються мені –
усе, що не дає заснути
і силуети у вікні?

11.2018

1

...бувають ексцеси - не знаєш, як діять.
Брехня, звинувачення, скабки на віях...
Букети весільні миттєво зів'яли.
Із когось позавтра топитимуть сало -

принесено дров, ось пательня готова.
Мишами під'їдена світобудова.
Десь хутір вишневий, людвою забутий.
...ну як мені шанці та кров оминути...

Хтось тягне за поли: поетко, із нами!
А я пригорнуся - до сина, до мами...
Є ген милосердя, розширене серце...
Навіщо - за тлінне роздмухані - герці?

До кого волати, кого б упросити...
Дзвенять бранзолетки Даліли... Несито
шукає товпа приморожена тацю...
Лишаться кістки, голочки від акацій.

Із глуздом проблеми - чи невідворотне...
Міксуються фреші для паней зальотних.
Моя Україна - поживний калачик.
А бабця крихтину випрохує... плаче.

- Замовкни - відрубує пан. - От набрида...
У планах - не мир, а кривава корида.

2

Бувають ексцеси - по спокою, щастю.
Тужила за Йваном смаглявенька Настя.
Везла на леваду із сіллю торбину,
життя смакувала, розправивши спину.

До вечора сагу писати не хочу.
За шибою - спокій... новини сорочі.

2018

На схилі літ сидить він біля хати
Один-однісінький.А поруч - ні душі.
Життя і далі буде вирувати,
Але ніхто до нього не спішить.

Бо змолоду не думав про майбутнє,
А насолоджувався тим, що день дає:
Кохав жінок і розважався гучно,
Але сім"ю створити не хотів.

І поки не підводило здоров"я,
То не замислювався, звісно він над тим,
Що стане колись дуже він самотнім,
Що й словом перекинутись ні з ким.

Нема дружини, діток та онуків,
А, може десь і є.Хто його зна?
Як важко бути в світі одиноким,
Не дай, Господь нікому це пізнать.

2018 р.

Несу власну голову гордо!
Бо..."геній"! Об"їжджувач муз!
Письменники - гумус народу!
Бігом на Пегасика "гупс!".

Вломилися у піднебесся,
Нажухали зграю ворон.
Ну, як вам, панове, імпреза?
А стиль? Ляпота! Еталон!

Сусід просить: - Оду забацай!
- Та запросто! Тільки не ний!
Та кицька вкусила за пальця,
Як глобус напух вказівний.

Від болю завив, мов собака,
Підстрибнув, як в танці кацо.
Синюшна бубнявіє вавка,
Писати не буду канцон.

Жується сирок сулугуні,
По телику пупс "бу-бу-бу".
Захлипали в неті красуні,
Про мавок писати не бу.

28.11.2018р.

Дитяче

Дар - неначе туз у рукаві,
Інструментик - українська мова.
Індивідуальні молитвИ
Шле в товписько повелитель слова.

Із Пегасом змалечку союз,
Під Парнас несуть мішками "перли".
Годовито: - Я - служитель муз! -
Ніздрі бачать павуків на стелі.

Олівцем в руці легенько "круть" ,
А для форсу - папіроску в рота.
Люди ж - потомилися, хропуть,
Звично підуть завтра на роботу.

Сам у себе запитай: " Я - хто?"
І пошани чи насправді вартий?
Бо поет, насправді,- камертон,
І слуга не слова, а громади.

Віднайди до душ люських ключа
Та серця навчися їхні гоїть.
Хай приносить радість читачам
Кожне слово сказане тобою.

28.11.2018 р.

Ми з тобов* у ТрУскавці гуляли,
У чарівнім квітні навесні.
І дощі як із відра не лляли,
Це було неначе уві сні.

Місто все – немовби на долоні,
Нас везе на бричці чичерон**.
І піддакують розмові коні,
І дерева мружаться з-під крон.

ПРИСПІВ:
ТрУ-ускавець, ТрУскавець
Файний*** то курорт.
Ресторани, музика
І бювет мінвод.

ТрУ-ускавець, ТрУскавець,
Як нап`юсь води –
Спацерую**** вулицев*****,
Наче молодий. ДВІЧІ

І цвітуть дерева у розмаї,
Нас везе в колибу чичерон.
Я свою кобіту****** обіймаю,
Так, немов циганський той барон.

Старовинних вуличок привілля
І чорнявки милої краса.
Я лечу з хмільного божевілля
У бузково-ніжні небеса.

ПРИСПІВ:
ТрУ-ускавець, ТрУскавець
Файний то курорт.
Ресторани, музика
І бювет мінвод.

ТрУ-ускавець, ТрУскавець,
Як нап`юсь води.
Спацерую*** вулицев****.
Наче молодий. ДВІЧІ

*Тобов – тобою (галицький діалект)
**Чичерон – похідне від італійського «чичероне» - екскурсовод.
***Файний – гарний (гал. діалект)
**** Спацерую – дефілюю, прогулююсь (галицький діалект, полонізм).
*****Вулицев – вулицею (гал. діалект).
****** Кобіту – дівчину (гал. діалект, полонізм).

28.09.7526 р. (Від Трипілля) (28.11.2018)

…Злетіли у вирій їх душі так стрімко:
Спочатку Вона, потім – Він. І сторінка
Життєва закрита, сімейні стосунки,
І син - сирота, і нема порятунку.
Всього дев’ять днів було їм так самотньо,
Та доля з’єднала їх безповоротно:
У Вічність, у Всесвіт забрала назавжди.
До Бога, напевне, у пошуки правди,
Бо важко знайти її тут, на землі.
Миттєвість життя загубилась у млі…

28.11.2018
Свидетельство о публикации №118112807224

Набридло соколу за качкою ганятись:
То пірнає клята, то знову вирина.
«Нічого!- сокіл у запалі на те.-
Під водою швидко я знайду тебе!»
Пірнув, а вирнути не в змозі,
На дно промокле пір’я тягне.
І чує над собою глумливе «кря-кря»
І проклинає крок свій необачний.

***
ти все, що могло зі мною статися посеред глухої зими,
серед хижої білим мурашшям заметілі.
розхристані бореади планктонно у вись пливли,
наче в хрусткій прозорості чатує біблійне спасіння.

кардіограмними хвилями пришвидшена земна круговерть
як на узбіччя, на екватор повикидала рівновіддалені полюси.
знаєш, так млосно, коли під ногами німіє небесна твердь,
а в скронях пульсують силабо-тонічні її голоси.

після зливи сонце обов’язково випливе у зеніт,
земля після спеки прозріє м’якою замшею.
цей платонічний вузол. цей наднебесний політ
поглинуть трухляві сувої історії, а поки що…
поки що вітер у спину дихає наживо.


бореади – крилаті діти Борея й Орітії.

Від невдач, життєвих бур й штормів
Я тебе собою заслоню,
Від біди і сильних злих вітрів
Та від лиха теж обороню.

Ти відчуй тепло моїх долонь
Й поцілунок на своїй щоці.
Що би там не трапилось в житті,
Він палатиме й у серці, як вогонь.

2018 р.

Москалі з хохла обдерли шкіру,
Вмер земляк мій. Смертний крик ущух.
За чужий рахунок хочу миру,
На війну синочка не пущу.

Хай ординець Україну нищить,
А в моїй норі нема вогню.
Напишу вам краще лантух віршів,
Співчуттям іздалеку махну.

Ще одна душа у рай злетіла,
Нитка чорна впала у Дніпро.
Фітнесую, сходить потом тіло,
Потім - ванна, із імбирем грог.

Батьківщина ув окопи кличе,
Сонетяр іти зібрався теж.
Стій, поете! Слово буде вічним,
А від кулі ворога помреш!

А на Сході знов заснув солдатик,
Завтра смерть захоче жертви ще.
Темно. За вікном сніжок лапатий
Сипле з неба кров'яним дощем.

26.11.2018р.

Наратив

Заганяє влада в кут,
Будем їсти пашу.
Вільно жити не дадуть
Й помирати страшно.

Йде на труд пенсінер,
Ноги ледь волочить.
Як болить у зубі нерв -
М'ятний жуй листочок.

Бо інакше всю кабзу
Віддаси за пломбу.
Дідугане! Голосуй
За злодюг до гробу.

Мудрий тать на Кіпр утік,
Жити гарно буде.
Вахлаки здійняли крик:
- Лопнув банк! Рятуйте!

Не життя - солодкий мед!
Празники по буднях.
Заробля на пляшку шкет,
Гепає у бубна.

Втома торсає плече,
Впав на землю вечір.
Люд у клітці. Не втече.
Й сил нема для втечі.

27.11.2018р.

Зима

Наснилися вовки й собаки гончі,
Сховався від кусючок у кущі.
Писати про любов тому не хочу,
Ерато хвора, хай собі лежить.

Засумував. Чкурути би у вирій...
Бринить сльоза і настрій зовсім скис.
Аж тут - зима! Із неба заметілі,
Морозом огортає вуха й ніс.

Прийшла братва. До біса ті городи!
Сідайте поруч, піт зітріть з чола.
Яка довкруж поезія природи!
Вибілює гріхи планета зла!

Іване! Бач, вкриває сніг дрівцята?
Біжи й накрий. Чи щось сказав не те?
А ти, Миколо, хутко у кагати
Ховай капусту! Змерзне, пропаде!

Степане! Та зроби собаці буду!
Хай пес у кучугурах не дріма.
А ти, Євгене, знову рукобудив?
Писав сонети, вижив із ума?

Але жона ревнула від порога:
- Чого сидиш? Жени цих галалак!
Бігом у саж! Опоросилась льоха!
Пацятам треба догляду й тепла.

26.11.2018р

Уже рік не була у селі
І у серці знайомий неспокій.
Як багато доріг до землі,
Де були колись юними роки.

І нелегко гайнути у край,
Де сумує покинута хата,
Де і луки, і ліс, немов рай,
І жива давня груша крислата.

Як мороз і сніги за вікном,
Хвильку маю для спогадів милих,
В них сумую за рідним селом
І летіла б туди, як на крилах.

Пригорнулася б я до стіни,
Задивилась у вікна холодні…
Шепотіла б слова їм вини
І подяк, як молитви Господні.

28.11.2018р. Надія Таршин

У телепорталах наших голів — телепорти
Я на твоєму світловому шляху — ти на моєму
Передаємо з очей ув очі уліс буття
Світить холодна півпосмішка місяця дзенькає гріш —
Ніби це ми із тобою Чарльзи Стрікленди Сомерсета Моема
Ніби це ми прототипи нащадки персонажі Гогена
Ніби це ми перші люди і перші грішники
Ніби це ми — безутішні закохані з Верони
Загублені серед всесвіту Білі Ворони —
Рондо закручується
Звужуються межі краї кордони
Діти ростуть й проростають над нами
Ми приростаєм хребтами
Дно пробивається головами —

Мій Големе
Ми із тобою народилися жили й помремо голими
Нас закопають голими
Мій Големе
Ми — особливий підвид підопічних доктора Хаосу —
Нагромадження каміння й валунів порослих мохом
Сіамські близнюки що росли нарізно й зрослися після телепортації душ
Мій Голіафе
Ми — особливий підвид
Нерозривні пута один одному — шпори шори хрести й рамена

Наше з тобою рондо — аутодафе
Мій Голіафе
Злет на гарячих крилах — назви це так

Наша драбина униз та вгору — Сізіфів шлях
Та ми — сяйні таути зрівняні з ельфами
Кельтські боги обернені на схід
Наш із тобою інший світ — це Сид
Вір мені —
Я на твоєму довічнім шляху — ти на моєму.

Хлопчику поклади свою голову в мої долоні
Ми на вершині нашої Ошхамахо
На самісінькій горі з самого її краю —
Станемо і дивитимемось униз
Нехай заволає камінь Фаль — фальшу немає
Мій Голіафе
Тільки іще не штовхай — Агасфер подрімає хоч мить —
Alter ego Вічно блукаючий Жид
Нехай меч Нуаду зблисне
Тоді заволає камінь Фаль
А за сим вже штовхай якщо хочеш

Твій Давид

 
навіщо все було
ніколи не дізнати
несповідимі артові шляхи
& не злічити хиб
пусті бардачні жарти
пекельний роздріб або опт

ущільнюється мла
деталі & диявол
скрізь падолист чи навіть
вже зима

хронічний арлекін
що має до розваги
яких допитуючи знаків
сутінком летким




 

Не зникло панство, множаться раби.
Пройшли віки, а мало, що змінилось.
Ростуть пани тутешні, як дуби,
А у рабів, хоч є сокири й вила,
Та от біда, глухі, німі, сліпі -
Суспільство соціальних категорій.
Кому собача кістка і напій,
Кому жиріти на людському горі!
Було і є...Чи буде завше так?
Допоки не зійшла земля з орбіти,
Не втрутився Господь, молись, батрак,
Навчися мислити! Дай, Бог, прозріти!
Збагнути важко, зріють дві олжі,
А Бог один на лівих і на правих.
Війна - безглуздя, пекло на межі,
А люди знову оберуть - Варавву!

На що розраховує Moskau*?
На те, що усі побіжать
у тюрми, обори**, колгоспи,
оплоти, баранячу рать.

До чого готові кацапи***
і наймані бойовики?
Що їхні обрубані лапи
не будуть боліти віки.

А чим завинили ординці****?
Виконують роль головну,
аби полягли українці
у третю російську війну.

А що собі думає Дума?
Юродивих***** неуків – тьма,
а їхні вожді-тугодуми
усі виживають з ума.

Які сателіти****** у Путьки?
А логіка бота така –
за нього усі проститутки
і п'ята колона совка.

На що уповає Кирюша*******?
Що нація буде німа,
коли окуповані душі.
І логіки в цьому нема.

Куди докотилась Росія?
Відомо усім – до межі,
де нелюди й люди – чужі.

Але не лишає надія,
що карлика і лиходія
зупинимо на рубежі.

Ти пишеш мені листи:
Важливі. А часом – не дуже.
Веселі, сумні, прості,
А головне – небайдужі.

Ти часом дзвониш мені:
і вдосвіта, і серед ночі,
Приходиш, буває, у сні
і вуха устами лоскочеш.

Я дякую, що ти є.
Що пишеш і телефонуєш,
Що знаєш про мене все,
Що разом зі мною ночуєш...

Між нами – дороги і час,
І пустка ночей самотніх...
Відчути тебе на дотик
Так хочеться кожен раз!
26-11-2018

Висока ялинка
торкалась хмаринки
і їй лоскотала животика.
Сміялась хмаринка,
і білі сніжинки
Зі сміхом стрибали із ротика.

Краса неймовірна!
І вже Зимовії
фарбують миловано
Голочки-вії!

Срібляться сніжинки
на віях ялинки.
А рада хмаринка
сніжить без зупинки!

о дар… о жар… відважна даність…
дання самотності… захланність…
недремний… недаремний…
горить жертовницький вівтар…
і випромінює арф'яр
сумні свої «до-рѐ-мі…»
не в дім – в Едем –
як нагає̀м не думи – гімни… гами…
і не загоїти гортань…
горнути світ… гонити страх…
бо дарча в будь-яких судах
оскарженню не підлягає…

у міста хронічне безсоння,
місто ніколи не спить -
пульсуючим болем у скронях
місто мені скімлить.
не вгоїти, не втамувати,
не збутися, не втекти...
малює ніч вікнами мапи,
пише сумні листи...
безхатьком шукає притулку
чи криївки по дворах,
блага у світанка цілунку,
трункого цілунку в вуста...

11.2018

Подвійну хворість шлють мені жалі,
Бо в серці рана й тіло біль скував.
Тут нагодився лікар і велів
Прийняти ліки, що творять дива.
А я сказав, що марні ті слова,
Даремні ліки, як хворіє дух.
Хіба не серце тілу голова
І не керує ним, як на біду?
Лише згасивши в серці свій недуг,
Від усього зцілюся, чим хворів,
І тіло запрацює до ладу,
Та це мистецтво не для лікарів.
Цілителько всього життя мого,
Хвороби тіла й духу вмить загой.

Дерев оголена мода: осика у стилі ню.
Земля заховала душу під сніжним светром.
Сьогодні ти не в мережі. На вечір експрес-меню -
друкована книга й музика в стилі ретро.

Змінився брунатний шерех зненацька на білий рип...
Полонить піано-блюз всі осінні чарти.
Рефреном звучить Джо Кокер. Дерева танцюють стрип.
Журлива вигнанка Осінь спішить на чартер.

До фінішу вже наближається осінь,
Передає естафету зимі,
На крилах лелечих злетіла у простір
І доганятиме вже журавлів.

Чудовий по собі залишила спомин,
Ще й досі вогнем калиновим горить,
А яблук та груш її кошики повні,
Щоб кожного з нас щедро так пригостить.

Ще на пеньочку під листям пожухлим
Сховалася зграйка опеньків-близнят.
Ой, осене, осене, мила красуне!
Скоріш повертайся, ми будем чекать.

2017 р.

Йшов 1992-й рік. В країні лютував економічний хаос. Ламалися стереотипи, людські долі, родини. Ще жили пліч-о-пліч кати та їхні жертви, не було збудовано квадрильйона квадратних метрів височенних парканів між однотипними садибами керівників підприємств та робітниками. І морок минулого ще дихав у потилицю громадянам, які вирішили будувати власну незалежну державу.
У восьмидесятишестилітньому віці помер академік Фіалко. Хороший був чоловік. Викладав теоретичну механіку та опір матеріалів у танковому училищі. Помер прямо під під'їздом нашого будинку, впавши під час розмови з моїм братом йому на руки. Оскільки ми були сусідами, то дружина покійного попросила мою матір допомогти з похороном. Звичайно, вона погодилася.
Цілий день та ніч готувала стіл для родичів та знайомих покійного. Ми з братом теж не стояли осторонь.
Як і належить – провели покійного в останню путь: людина була непересічною, знаним науковцем. Але на похорон прийшла у повному складі…комуністична організація тоді ще Леніградського (нині Святошинського) району міста Києва!
Звичайно, покійник не зміг би працювати на своїй посаді, якби не платив внески в партійну кабзу. Хоча міг би й не платити, бо вже кілька років як був на пенсії.А ми з братом були членами Народного Руху України.
- Давай годувати комуністів,- сказав весело брат і тицьнув мені таріль з холодцем. – Став це блюдо ближче до керівника парторганізації. Вони у нас люблять свининку. І не забудь баняк із хроном!
Нарешті, гуртом накрили стола та присіли на краєчку. І от, брязнувши орденами, які гронами звисали з казенного піджака, очільник підняв тост:
- Яков Ізевич прожив непросте життя,- розпочав оповідач.- У молодості він підпав під вплив підривних елементів, але партія зробила усе можливе аби витягти молоду людину з біди. П’ять років тюрми пішли Якову Ізевічу на користь, він став корисним суспільству і вірним ідеалам комуністичної партії. Я ж його і приймав до лав нашої організації. І хоч він часто сперечався зі мною з приводу Голодомору в Україні, я мушу тут, на його похоронах, сказати вам усім, що ніякого Голодомору не було. Це все вигадки українських націоналістів, які намагаються поставити істинну історію нашої країни з ніг на голову. Вип’ємо за покійника. Пухом йому земля.
Дядя хвацько вковтнув горілку і захрумкотів маринованим огірком.
Я подивився на зблідлу матір, на її побілілі вуста і зрозумів, що її страшно образили. Брат поклав мені руку на плече, почекав кілька хвилин аби люди трохи перекусили і теж попросив слова.
- Царство небесне цій хорошій людині, яка виховала не одного чудового фахівця своєї справи,- промовив брат. І людиною він був хорошою, і сусідом чудовим. Я б і обмежився цими словами, оскільки це - похорон, а не партійні збори. Проте хочу звернутися до присутніх з іншими словами.
Щойно сказали, що Голодомору не було. Можливо, у деяких сім’ях і не було. Або дехто жив у той час не на Україні. Але він таки був! Запитайте у нашої матері, яка накрила вам цей стіл. Половина її сім’ї лежить на цвинтарі, бо померла в ті страшні часи. Вона сама ледь вижила. І виною цьому – комуністи, які спланували і здійснили масове винищення нашого народу. Так давайте заодно вип'ємо за всіх тих, кого відправили на той світ кати з партійними квитками в кишенях і подякуємо жінці, яка годує вас на цих похоронах. І яка вижила всупереч комуністичним планам масового знищення українців.
За столом запанувала гробова тиша. Дружина покійного зі сльозами на очах вибігла в сусідню кімнату. Я знав, що вона після суду над чоловіком поїхала за ним у Сибір. Там вчителювала. А коли його звільнили – повернулася разом з ним до Києва.
Ці люди за столом були зайвими. Вони і самі це зрозуміли, тому хутенько зібралися і пішли геть.
Але і досі чується, що злочину не було, Голодомор – фікція. Скоро взагалі не залишиться свідків тієї трагедії і можна буде як завгодно маніпулювати фактами нашої з вами історії. А Москва зробить усе можливе аби стерти нашу націю з лиця землі. Випаде нагода – влаштує ще тисячу таких голодоморів. Не забуваймо про це ніколи.
25.11.2018р.

 
зморило нанівець почесну варту
втручатись нікому вже клич не клич
& носферату обіймає ніч
 
& ледь одквітлі сиплються сади
& дірами очниць кривавий дим
& ще для когось зовсім інше завтра
 
& в помислах що жодний не беріг
тінь сковзає затьмарюючи тіні
о знаній несподіваній годині
де попіл відчуттів неначе сніг
 
засвітлює шляхетні поривання
судомний до нудоти ласий гріх
чесноти злі поневіряння їх
блюзнірства у без тями віршування
 
 
 
 
 
 

Морозяний туман і снігова пустеля,
Якої ще ніхто вкінець не перебрів.
І не провадить шлях до теплої оселі,
Немає ні царів, ані проводирів.

Я не один такий блукаю у тумані,
Ім'я їм - легіон, зникомих у пітьмі.
Шаманять їздові, керманич знов поганий.
Іще, видать, не час для раю на землі.

Не мовчи коли тобі болить,
У солодку не веди оману.
Я для тебе розтривожу світ,
Хай спішить на поклик полум'яний.

Нас усіх залучено до гри
Де найкращих не минають кризи.
Легше разом під розгул вітрів
На ковзкій утриматися кризі.

Як не бийся, скільки не працюй,
Статки наші як старечий клунок.
Так, завжди бракує гаманцю
Срібняками годувати шлунок.

Ми осінні, здібні до борні
Хоч воюєм голими руками,
Тож, якщо болить, скажи мені
Скористайся дружніми зв'язками.

так дивно – переглядаючи ваші документи, вас, яких вже немає,
висвітлюю в голові сітку міста,
уявляю дещо, а то і зовсім спорожнілі тепер комірки
в брежнєвках, сталінках etc.
ось ця – в будиночку на квартал вище від мого,
а ця – на відстані п’яти хвилин від мого робочого місця,
навіть знаю, як виглядає будинок.
записую вас в останній реєстр, передаю паперу.
добре бачу, як тепле світло ваших кімнат
стає кольору моєї чорної гелевої ручки.

згадується дитинство: стоячи на балконі,
спостерігаєш за теплими жовтими
прямокутничками вікон (зір ще хороший)
в будинках свого двору,
бачиш, як хтось варить каву, спілкується,
хтось дивиться телевізор –
можливо, той самий «Кенан і Кел»,
що ввімкнений на кінескопному телеку в залі позаду тебе.
до слова - в небі літають ластівки, повітря смачне як ніколи.
бабуся готує вечерю. безнадійно далекі речі.

зараз же – бачу, як з кімнат,
клацаючи вимикачем, йдуть назавжди.
і починають тьмянішати шибки,
в’янути рослини на підвіконнях,
вкриватись пилом старі портрети.
бачу, як швидко прямі кути, звиклі
до тих, хто торкався їх десятиліттями,
призвичаюються до нових мешканців.
бачу це все в окулярах, через товсті скельця,
які іноді випадають з оправи.

і часто, запустивши руку в груди,
знаходжу там холодну і вологу істоту,
яка боїться втратити тих, хто поруч.

і часом подих перебивається відчуттям
втрати моменту, коли можна було
призупинити біг часу.

Т. І...
Густішає сутінь студена
І тиша глибока зроста, –
А ти пригорнулась до мене
І грієш устами вуста.
Сніжинками першими вкриті,
Не прагнемо зникнуть кудись, –
Удвох серед цілого світу,
Не можем ніяк розійтись.
Вже вечір припнувся до ночі
Й морозом струмує зима, –
А очі вглядаються в очі
І більшого щастя нема.
25.11.12

Не дай, Боже, як птаха дзвінка,
щебетати в діброві кохання.
Божеволіти непритаманно,
віднесла білий вельон ріка.

Блекота на межі відцвіла,
та дурманом завіяла очі.
Дощ понурий зажуру наврочив,
на обличчі відлуння тепла.

Липень в кратері спогаду зник,
у склепінні розхристаних сосен.
Підмітає шафранову осінь
Із доріг безпритульний двірник.

Прілі запахи хмар повсякбіч
загубились в тумані. О, де ти?
Незабаром Різдво в бранзолети
приодягне оголену ніч.

Руйнівна зорепаду яса
не бентежить зорю. Достеменно
я не знаю, любове блаженна,
де зоріють твої небеса!

Нанизувати страх обридло:
Зігрітись, відійти від дум
Так хочу – морок остогидлий
Не огортав щоб душу в сум.

Минулого відлуння дотик
Відчутний, холодом ятрить,
А серця невгамовний поклик
Не відпускає ні на мить.

У спогади він кличе знову:
Перегортаю сторінки…
Зворушить чи набридне слово:
Повчальних задумів рядки.

Стежки життя, мов хвилі моря,
Пірнають в темну глибочінь:
А там, клекочуть у двобої,
Піднятись прагнуть до вершин.

Омріяні, у казку хочуть,
Щоб промінь сонячний зігрів,
Бо довгі прохолодні ночі
Журбу несуть думками злив.

Зима з’явилась – не чекали,
Як відьма біла на мітлі.
Взялася з творчістю до справи:
Малюнки роблячи на склі.

А вітер – той іще бешкетник,
Разом зі снігом – він мастак.
Допомагаючи ретельно,
Вкладає ковдру білу так:
Час відпочити від атак.


25.11.2018
Свидетельство о публикации №118112504648

Жувалась костомаха досить довго,
М'якою стала, можна і ковтнуть.
Цвіте в державі розкошів епоха,
Освітлює "Roshen" до щастя путь.

Є курячі пазурики та шиї,
Делікатесні шкура та дзьоби.
Гурманам (на зарплату) - лантух пір'я,
А я на хрящ свинячий заробив.

Жирує наш народець, грузне в салі,
Медок-сметана крапає з губи.
Життя чудове! Ловке! Без печалі!
І пенсію шалену заробив.

Засумнівався? Це - на владу замах,
А забунтуєш - ти суспільству враг.
Гримкоче президентові " Осанна!",
А урядовцям "Аве!" та "Ура!".

У Лаврі звично дзвонять до обідні,
Шикується голодний люд у ряд.
Нелегко помирати людям нині,
Та виживати важче востократ.

24.11.2018 р.

Жувалась костомаха досить довго,
М'якою стала, можна і ковтнуть.
Цвіте в державі розкошів епоха,
Освітлює "Roshen" до щастя путь.

Є курячі пазурки та шиї,
Делікатесні шкура та дзьоби.
Гурманам (на зарплату) - лантух пір'я,
А я на хрящ свинячий заробив.

Жирує наш народець, грузне в салі,
Медок-сметана крапає з губи.
Життя чудове! Ловке! Без печалі!
І пенсію шалену заробив.

Засумнівався? Це - на владу замах,
А забунтуєш - ти суспільству враг.
Гримкоче президентові " Осанна!",
А урядовцям "Аве!" та "Ура!".

У Лаврі звично дзвонять до обідні,
Шикується голодний люд у ряд.
Нелегко помирати людям нині,
Та виживати важче востократ.

24.11.2018 р.

Зима достигає натужно й незримо
у крипті своїх відображень і дихань.
Ще осінь. Ще подихи ті невловимі.
Ще тихо.

Ще тихо ріки чорна смуга ізблисне,
і парк перекотить ріку-багряницю,
і покрик ворони відбудеться лишнім.
Насниться.

Насниться далеке, давно перебуле,
що в серце із літ, наче лист, налипає.
Зима достигає прийдешнім минулим.
Зими
ще немає.

Як сиро, пусто на душі,
немов прийшла остання осінь,
і не рятують кунтуші,
і музика не лине зовсім,
і серце крають лемеші…

І знову хочеться за руль,
колеса просяться в дорогу,
і вкотре доля креслить нуль…
Усе залишити за рогом?
Набив іще я мало ґуль?.

Усе то невимовна гра,
яку не в силах я збагнути,
а на очах – лише мара
і душу оповили пута?!.
Із цим кінчати не пора?

Що скажеш, Господи?
Пора?!

Не напише "писало"
Того пись... Навіть тупо з нудьги,
Про щурів, що "зливали"
Батьківщину за власні борги.

Далебі, нецікаво,
Мов мережити дране рядно...
І про вранішню каву...
Та писати тобі все одно.

А сюжети... Дивися...
Ще зірковопалаючий дощ
Із небесної висі
На бруківки майданів і площ

Клеймоюдино впАде,
Перелившись на кулі умить,
Кон"юнктуру і зраду
Олігар-холуїв попелить.

Та й цю тему- до ката!..
Бо одвічності тема- любов-
Всеосяжна. Чекати
Поцілунку- основа основ,

Перехрещення долі
З тою, котра у світі одна...
...Ти подумай, чи що лі.
Ну а ні- то іди собі на...


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118101308885

Чи вирвати серце,
чи руки відтяти –
за те, що не вміли
тебе врятувати?

За те, що в біді
я слабка й безборонна, –
в петлю,
а чи сторч головою з балкона?

Час тугу втішає:
«Бо так мало бути…»
Не вірю.
Блукаю в пустелі покути.

Б’є крилами доля –
кульгава пташина.
І в скронях – як вирок:
«Я винна… Я – винна!»

2018

06.11.2018

Я плач душі почув в собі
коли один у ніч глуху,
сльозу здушивши в кулаці
вголос долю звав нікчемну.

За час , що марно так летить
ладен плакатись до смерті.
де холод у душі рипить,
і сніг сурмить у круговерті.

Дурна надія серце крає,
яке вже звикло з сумом жити.
супутниця душа тепла не має,
за днями продовжує тужити

Забути сум, забути радість,
Це благодать забути все.
Коли увійде у свідомість
Лезо каяття тупе

Ми вірим у чуже прощення,
Леліємо літа потьмарені
Та хибне це для нас учення,
Воно приносить сором й гніт.

Забути все, забутись в щасті,
Це аксіома не для всіх.
На вогнищі пихатого багаття,
Ганьбою часто догоряє гріх.
07.12.03.

І
В печінку в’їлася Росія,
її анексії, війна...
Де найкривавіша подія,
у ній замішана вона.

Нічого вдіяти не можу.
Палає серце і пече
за убієнну душу кожну
її безжалісним мечем.

За геноцид, голодомори,
за наші Таврію й Донбас,
за ріки крові, море горя –
як ми ненавидимо вас.

Ви розбишаки й боягузи,
раби царя у негліже,
умієте набити пузо
і заглядати на чуже.

Одна у пекло вам дорога.
не допущу і до порога
усіх, кого я не люблю:
кати, убивці, звірі, таті,
всіма народами прокляті,
не варті слова і жалю.

ІІ
Закипає і яріє гнів
на союзну ненажерність ситих.
Хай горить свіча за ворогів
і палає за живцем убитих.

Три мільйони чи до десяти –
хай життя учений порахує.
А душа і так однині чує,
як нам жити і куди іти.

Вибору у нації немає.
Хто не проти, голосує – за
волю і свободу мого краю.

Ще бринить непрохана сльоза,
та ударить очисна гроза
і альтернативи їй немає.

24/11/18

Без кохання щось воно не те,
Супом не привабить будня ложка.
Що ж,- пора чкурнути ув Едем,
Кличе в ліжко молода ворожка.

Закоротке у людей життя,
А в любові - вдесятеро менше.
Ієгові служать піп і дяк,
Ну, а я в Амура учень перший.

Ділять світ невдахи пополам,
Шлюб - війна, біда у чорних барвах.
А мене у райдугу тепла
Огортає жіночка ласкава.

Топчуть харч неситі пузані
І шкрябочуть від безділля вірші.
А в здорових - час амурних жнив,
Їм Венера ліжечко колише.

Оброста поволі мохом пень,
Ну, а ми - живі - злітаєм вище.
В любоньки сердечко "дзень-дзелень!",
До любові юні душі кличе.

24.11.2018р.

Коли їх чита він годину й більш –
зливається все в нескінченний вірш,
і навіть здається, в слухацькім екстазі,
що сам написав би таке незгірш.

Силабо-тонічність – ідея-фікс,
де ламаний ритм і розмір-мікс.
Тут є де гульнуть – на такій-то базі –
і вставити в риму хоч Wikileaks…

Артобстріл лунких чоловічих рим –
Прийом, що його не назвеш старим.
(Хоч, може, він був в арсеналі Штазі
І чимось таким зомбували Крим?)

І публіка швидко входить у транс.
І він – наче з рондо своїм Сен-Санс.
Він – культовий, тільки, при всій повазі,
дедалі більше в цім культі – мас.
…
Коли вони знову схочуть читань,
коли він, дослухавшись тих жадань,
відкриє вогонь із усіх калібрів,
тебе у верлібрів потягне твань…

2016

Немовби народився вдруге.
Ні злиднів не знаю, ані спонуки.
Не за кар’єрою ганяюсь, як у дитинстві за козами,-
Вкладаю у вірші потроху життя різнотем’я.
Лягаю, як очі не в змозі сприйняти написане.
Встаю без будильника, ненависного здавна.
За душу, повернуту з мандрів, Всевишньому дякую
Гуляю без огляду на невгамовний годинник.
Вряди-годи заглядаю у телевізор не за детективами,-
За світом тварин чи не підробним гумором .
Іду на прогулянку вранці й увечорі з крокоміром,
Аби щонайменше десять тисяч на нім засвітилось.
По дорозі чимось гарним наділяю наніч малечу.
Потроху труджусь, щоб не впасти в деменцію...
...І з кожним прожитим днем ще хочеться жити й жити...

За віконцем листопад
Кане в безвість живо, –
Захололий наскрізь сад
Став, як порох, сивий.
Поміж яблунь, горобець
Тужно цвірінькоче, –
Наче осені кінець
З дня на день пророчить...
24.11.18

 
пагони осені як волосся горгонські
персей не вернеться натомість
безнадійні гості ламають стріли
заходиш до себе чуєш мов дихає
стихія загострена невідомість

містечковий всесвіт за горіхами сонними
королівський олень зникне у сутінки
перехрестями зібганих вулиць
стрінеться герострат півзнайомий
у північ одбиту схололими дзвонами

о небесний
карбований
квите