Наче струнка,
ноги і руки цілі,
та поряд,
немов на прицілі,
інвалідний візок
за собою тягає
душа.
Вона
не питає,
коли надійде біда.

На сторінці життя
ейфорія,
а душа все при дії,
при ділі...

Я прийшла до своїх. Як приходять у дім до родини.
Як же тепло мені, як радісно тут на душі!
Ті, хто мають стосунок до неньки, до Лемковини,
Не сторонні. Не дальні. Не заздрісні і не чужі.

Ви родина моя. Велика і щира без міри.
Я обличчя ці рідні (хоч багато їх!) упізнаю.
Ми з одного корінчика, пагони спільної віри.
Наші предки жили в Закерзонні, немов у раю.

Тик, жили і жили… До фатального того вигнання.
Депортація – кара, що випала лемкам з небес.
Не змінити минуле. Ми прагнемо просто визнання,
Бо несила нести вже тих зболених спогадів хрест.

То по людськи було?! Та нас просто згребли, як непотріб!
Нині ти ще господар, а завтра – вигнанець в світи…
…Голосили жінки, відкладаючи щастя «на потім»,
І сивіли діди від нежданої тої біди,

І не знали батьки, як нехитрий свій скарб боронити,
Як на воза тісного узяти з собою хоч щось…
І мовчали від страху іще не народжені діти.
Не збагнули ще села – а що ж то таке відбулось?

Вчора в церкву ходив, а сьогодні її підпалили…
Вчора пас ти худобу, а нині під дулом стоїш…
Боже милий! Де взяти на все те ще трішечки сили,
Як не впасти у розпач і вижити, вижити лиш!


…Нас везли у вагонах…не СВ. У товарних вагонах.
Ми губили дітей і втрачали стареньких своїх.
В документах писало, що все то було «по законах»,
А насправді то злочин. А під небом Господнім – то гріх.

І хтось мусить узяти на себе велику провину
За скалічені душі, за смерті, за сльози гірки.
І хтось мусить сказати, за віщо оту Лемковину
У тих жорнах диявольських нелюди терли такі.

Я не помсти жадаю. Я хочу, аби справедливо
На державному рівні нарешті сказали мужі:
ДЕПОРТОВАНО лемків. Насильно. Безжально. Жахливо.
Пошматовано долі і кинуто в землі чужі.

Моє серце від того не стане спокійніше битись,
Я любитиму землю, яку відібрали в дідів.
Але знатиму твердо, що правди побільшає в світі.
Діду Петре, ти чуєш? Ти так того сильно хотів…

20.10.2018 р.

В коморі – морок. Тимчасово призупинено відпуск.
Бо дуже важко зрозуміти, де – олія, де – віскі.
Не переплутати б з морозивом смачним
дріжджі «Львівські»;
а ще б – не трапивсь замість пані
(прости Господи!) пан.
(…Попереджав кінцевий бенефіціар «Обленерго»:
«Не викликайте податківців, бережіть мої нерви!».
Тепер от маємо, що маємо…
Ні-ні, ще не вмерли,
та куражу не вистачає
на святковий гопак).

Єдина втіха – листопад: сухий і поки що теплий.
Без допомоги коньяків споживачі ще потерплять.
Життя наразі проминає
не в шаленому темпі:
авжеж, не літо.
Ще півроку – до лопат, хай їм грець!
Нехай живе та кригу плавить потепління глобальне!
А пощастить – іще й до пенсій по півсотні добавлять.
А поки морок – хоч би нам
не зіштовхнутись лобами,
щоб нашій бійці не радів
ніякий спритний гравець.

1

"Напишіть про мене..." - смиче нить Клариса.
Потяг пролітає тиху Березань.
У її дівчатка - чужоземця риси.
Муза шепче "...слухай, серця не порань".

Полюбила, чулий. Розлучатись - ніяк.
Спілкування скайпне. Приїздив, авжеж.
Європейка смугла, незалежна в діях,
милого показує - збудника пожеж.

Донечка дрібненька бачить на екрані
таточка-індуса. Привид... моноліт.
Няня повідгонить комарву, варанів.
У селі в бабусі потішає кіт.

2

Той Франциско тлустий, очі хитро-добрі.
Розумію. Знаю алгоритм оман.
Вже моя Полтава.
Золотіє обрій.
Поведе безлюддям досвід-доберман.

2018

Коли ламають у кохання крила,
я бачив у своїм житті не раз.
Нещадно рвуть наповнені вітрила,
відверто не шкодуючи образ.

Любов брела, я видів, світ за очі
вся почорніла від гнітючих дум.
У темряву густу сирої ночі
стікав пророче невимовний сум…

Знеможена від зрад, уся безсила,
схиливши долу очі, повні сліз,
вона страждала, опустивши крила,
усе ступала мовчки під укіс…

А ті висіли, зламані презирством,
байдужістю чи покликом їдким,
чутливі до обману й лицемірства,
знівечені стосунком нелюдським.

Було коханню невимовно скрутно,
в його життя прийшов найгірший час.
Сердешне шепотіло ледве чутно,
молило Бога про останній шанс…

Щоб вітер знову оживив вітрила,
забулися поневіряння ті
і зажили подерті лихом крила,
червона нить найшлася у житті.

Допоможіть же ви своїй любові,
її немов зіниці бережіть,
пісні співайте лише веселкові –
бо у коханні тільки й варто жить!

Неначе той безкрилий птах
Я падаю кудись у прірву,
Охоплює лиш переляк,
Що розіб"юся об каміння.

Чи до добра чи до біди
Оце таке мені наснилось?
А мою душу холодить
Видіння те нічне жахливе.

Та заспокоюю себе
І згадую, як у дитинстві:
-Ростеш, дитиночко, ростеш, -
Казала бабця на такі сни.

Куди ж рости?Уже літа
Прийшли із досвідом до мене.
Хіба, що творчо ще зростать,
То не завадило б, напевне.

2018 р.

Ну ти подивися який борзописець!
Пером безупину шкребе!
Ні риба, ні м'ясо. Ні сонце, ні місяць,
Знайомтесь: вельбучне цабе.

Читаю творіння - аж серце калАта!
Оце головастик утяв!
Хотів критикнути та, мабуть, не варто -
Обпудиться з ляку дитя.

Піїта сьгодні зібрався хвалити,
Ще й вушка помажу медком.
Хай пише спокійно своє тинди-ринди
І доїть з бичка молоко.

Блідаве світило путі освітило,
Кувікнув у ніч какаду.
Скиртую. Віршець настромляю на вила,
На вежу погною кладу.

Старався невдаха творити про вічне,
Природу, любов ітд.
Все добре, "маестро". Компост поетичний
В сатирика не пропаде.

А "майстер"моторний, працює до ночі,
Шикує словечка в ряди.
Збігають по щоках солоні струмочки,
Похлипай зі мною і ти.

06.11.2018р.




Вишні

До природи змалку небайдужий,
Описав дуби, веселку, град.
Хоч і гарні на папері ружі -
Люди цікавіші востократ.

Лан із житом - аж до виднокраю!
Зерня восени посіяв дід.
Щовесни нові сади саджає,
Яблуками й медом пахне світ.

У злодюги хата за парканом,
Пси і дріт колючий в три ряди.
Милосердя не очікуй - марно,
В нього друг - баблоси, а не ти.

Люди, люди,- суміш чорно-біла,
Все укупі - грішне і святе...
А фінал один - сира могила,
Хрестика поставлять ітд...

Крадем, брешем, тонем в оковитій,
Жіночку щодня - носком, під дих...
То навіщо жить на цьому світі,
Залишати пляму чорноти?

Може, накосячив десь Всевишній,
А чи я побачив щось не те...
Напишу вам про квітучі вишні,
Відпочину трохи від людей.

05.11.2018р.
Прозаїчне

То що - писати знову про любов?
Невже не надокучило громаді?
Повірте, утомивсь і я (їй бо!)
Лежати вік у жінчинім халаті.

Між груденята носа утопив,
Ручицями обняв м'які пампушки.
Годину вже цілуються пупи,
Летить до стелі пір'я із подушки.

Усе як завжди. Втратив інтерес,
Тамую від краси зубовний скрегіт.
Ще трохи - і завию, наче пес,
Бо хочеться романтики, елегій.

А, може, треба стати чабаном
І залягти у травах між овечок?
Та молодиця каже: - Коник, но-о-о!
І ноженята "геп!" мені на плечі.

Рвонула плоть гаряча в небеса,
Амур у зад ввігнав любові шпичку.
Панове, пропущу один абзац,
Утішити потрібно молодичку.

Немає сну. Над мавкою навис,
Не витримав - кручу у "гайку" "гвинтик".
В душі нірвана, еротчний бриз...
Ну як мені кохану не любити?

06.11.2018р.

Із Володимира Висоцького

Я біду свою несла
до полонки край села...
Підломився лід - душа провалилася,
тягарем пішла на дно,
а моя Біда вгурно
за краї усе одно
зачепилася.

З того дня Біда тяжка
повсякчас мене шука;
з нею вештають чутки з небилицями.
А про те, що я жива -
знала вільха вікова,
й може - оленів зо два
з оленицями.

Хто із них звістив його,
полонителя мого?
Тільки видали мене, розбазікали...
І помчав до мене він,
все поставивши на кін,
а Біда йому вдогін
захихикала.

Він спостиг мене, здогнав,
взяв на руки, обійняв.
Поруч з ним в сідлі Біда веселилася...
Він затриматись не міг,
тиждень сплинув, наче миг,
а Біда до хати - шмиг,
й залишилася.

(2009)

Із Володимира Висоцького

Ікона висить в них на голій стіні, -
вони уніати, неначе.
Долівка з відбитками ніг в курені,
подерта постілка жебрача.

Для затишку - стіл, для спання - пара лав,
та два - колись винних - барила.
Я ніби в притулок для вбогих попав,
ошатний міський здоровило.

Купив я вино - і звідкіль воно в них? -
узяли за глек по полтині.
А дід - інвалід без зубів та без ніг -
дивився прохально у спину.

«Бажаю вам щастя», - сказав я йому. -
«Яке ще там щастя, у біса!..»
Ми випили з ним, позітхали в диму,
і тут він раптово завівся.

«А що мені, - каже, - ця влада дала
за зуби мої та за ноги?
А справ - достобіса: нап’єшся зі зла -
і куксами риєш дороги.

Ех, ноги були б - так я більше би встиг
оббити конторських порогів!
Хоч скутки, гадаю, - такі ж, як без ніг, -
були би так саме завбогі».

«Що треба тобі?» - я спитав старика. -
«Не так вже й багато, хлоп’яго:
щоб - бог з ним, з ЦК, - але хоч би ЧеКа
колись-то звертала увагу...»

(2013)

Із Володимира Висоцького

Нам мигтіли зірки з порожнечі,
й ми за Вегою йшли крізь льоди...
Так чому тільки ніччю вчиняємо втечі,
так чому нас вистежують скрізь і завжди?

Це тому, що везли нас в телячих вагонах,
це тому, що спеклися вуста від проклять,
це тому, що в бараках жили безвіконних,
і уже наші очі від світла болять.

(2018)

Т. І...
Давай домовимося зразу,
Без дорікання і плачу, –
Ти забуваєш про образи,
А я – про ревнощі мовчу.
І щоб самих себе не мучить,
Порозуміємось, авжеж, –
Я не торкаюсь тем болючих,
А ти – ніжнішою стаєш.
І зі спокійною душею,
Коли це так – всім розповім, –
Ти стала радістю моєю,
А сам я – захистом твоїм…
05.11.18

Приїхала я по лисички
в село до рідної сестрички.
І тиждень витріщала беньки
на кулінарні витребеньки!
На рульку, голубці, печінку,
борщ, запіканку, зрази, шинку,
салат, кулагу, квашенину,
язик, тефтелі, смаженину,
ковбаски, бограч, бануш, фляки,
сир, галушки, рубець, форшмаки,
вареники, суп, бараболю,
гречаники, гарбуз, квасолю,
кров’янку, деруни, паштети,
биточки, «Київські» котлети,
шпик, підчеревину, сардельки,
реберця з чорносливом, стейки,
грибочки, шубу з оселедця,
налисники, теляче серце,
млинці, оладки, верещаку,
пиріг з корицею і маком,
мочанку, кльоцки, полядвиці,
і коровай, і паляниці!
Лящів, карасиків та щуку!
Коньяк, горілку, медовуху,
вино, спотикач, калганівку,
лікер, слив’янку, пунш, перцівку,
настоянку, глінтвейн, сивуху,
ситу, шампанське, хріновуху,
калинник, самогон, зубрівку,
третяк, наливку, цитринівку.
Квас, лимонад, узвар і пиво!
Щоб всім жилось отак щасливо!
Смаколиками хлібосольно
гостей частуєш, Україно!

Зірки в калюжі купались:
Бризги летіли у боки.
Небо в задумі луною хитало:
З зорями вічні мороки.

Плюхалось сонце в озерці-
Барвами води ясніли.
Тішилось небове серце
І напувалося сили.

А океану долоні
Жалісно неба благали,
Щоби хмарин пригорнути,
Хвилі б їх радо вітали.

Тішили води небо...
Золотомрії гойдали:
Сяйво, що падало зверху
Множили і повертали...

У США вмирає мультимільярдер,
вже черги лікарів кілометрові!
Щоб знаний верховода не помер,
всього лиш необхідна пінта крові.

Півлітра тільки, та не в тім біда,
бо рідкісний потрібен вельми донор!
Такий на п’ять мільйонів випада
один, – проголосив найкращий доктор.

І хворий шле гінців у всі кінці,
любі він ладен заплатити гроші.
Таки знайшли ті браві молодці
безцінну кров – в Одесі, в діда Мойші.

Сказав той посланцям, – Нема проблем,
всього мільярд і я уже на „цирлах“,
а щоб уникнуть будь-яких дилем –
„бабло“ доставте спершу, хоч на крилах.

Ті стали говорити про цейтнот,
що кошти хворий зразу ж видасть чеком,
покине тільки смертний ешафот,
і нагородить ще його й кешбеком!

Та Мойша посміхнувся лиш на мить, –
Не вірю хворому і вам цього не раю,
переливання може все змінить,
бо свою кров я достеменно знаю!

За вікном - без п'яти п'ятниця,
Я спросоння все вештаюсь поглядом
По слідах четверга-горе-зрадника:
Вже зіпсований і не відтвориться.
За вікном - без п'яти зоряно,
Все не сплю, розтривожена втечею
Цього дня.
Він закінчився втомою,
Починався, авжеж, недоречністю.
За вікном - без п'яти музика
Від будильника змусить прокинутись
І пробачити зраднику пустощі,
Він повернеться, певно, за тиждень
ще.
За вікном - без п'яти звершення,
Ледве очі розплющила.
Повагом
Я заварюю тільки-но змелену
Каву.
П'ятницю вже не зіпсовано.

Літо, море, хвилі, пляж,
острів, берег, шум прибою.
Хмари, сонце, сосни, кряж,
дюни, тиша, ми з тобою…

Небо, чайки, далечінь,
шаленіє пульс у скронях.
Серця стук, безмежжя, синь,
щастя у твоїх долонях.

Ліс, поляна, теплий бриз
і дерев зелені шати.
Моцарт, музика, каприс,
рондо… Хочеться кохати!

Осінній, ніби влітку теплий, вечір,
співає пісню лагідно прибій…
Із рушником, накинутим на плечі,
іду я берегом у царство власних мрій.

З-за хмари усмішкою сонце визирає,
бентежить душу, вабить у блакить.
Ласкаве море шумом хвиль вітає
і злизує сліди у кожну мить.

Повітря, що дзвінкий кришталь, прозоре
і вітерець обвіює чоло.
Невтомно миє берег Чорне море
немало літ, віками так було…

І кожна хвиля падає під ноги,
несе заряд, атракцію життя.
Увесь подальший шлях – у волі Бога,
як віра у щасливе майбуття!

Чим пахне море? Громом і дощем,
і бурунами в заході світила,
і шерхотом прибою, а іще –
борвієм, що тримає чайкам крила.

Чим пахне лазурова далечінь
у час вечірній під пригаслим сонцем,
що ринуло уранці в височінь,
а нині опускається афонцем?.

Доріжкою, що йде за неба край,
і ніжним мерехтінням хвиль сріблястих.
Морський так, мабуть, духмяніє рай,
то аромати неземного щастя!

Ще море пахне свіжістю лагун,
бездонної лазурі синявою,
зеленою парчею свіжих рун,
що мандрувати манять за собою…

Т. І...
Як серце вірним бути змусить
І все лишити, як було,
Коли чуже волосся русе
Мене зненацька обплело?
Чим затінити очі Музі,
Аби не бачила, що є, –
Що вже обіймів ніжних вузол
Дихнути горлу не дає?
Немов сьорбнув ковток отрути
І стало мало волі й сил,
Щоб зміг од грішниці чкурнути,
Мов сік з ущільнених давил.
Не все мина само собою,
Із неодмінним забуттям,
Якщо не діляться надвоє –
Сумління, вірність, почуття…
05.11.17

Вояж
А море штормить! Бурунами заплигує в небо,
Баклани та чайки сардинки хапають між хвиль.
Я в бурю іду! Ув адреналіні потреба,
В порепані длані в'їдається намертво сіль.


Тут гарно. Немає сатириків і людожерців,
Не бачу пацяток у клуні й охвістя кози.
Хай сніє людва в пилюзі між брошур і книженцій,
У власні писання сумні умочає носи.

Одірваний бакен в кільватері сонно моржує,
Поблимує оком і мовчки "Рятуйте!" кричить.
Частину життя проживають поети усує,
Бажаючи власний талант розміняти на мідь.

Діра у вітрилі! Забемкала ринда у шкотах,
До берега треба, а вітер у море несе.
Невже утоплюся або заковтне кашалотик,
Дружині-ласкавиці не розшнурую корсет?

Нема маяка, ані пірса, ані хвилеріза,
Уже не до сміху, я квола людина - не кит.
Форштевнем у скелю з розгону баркас настромився
І до Посейдона у гості лечу за бушприт.

Зловила у сіті знетямлена кораблетроща,
Стрибає на хвилях голівка моя кавуном.
Вчуваю прибій, зрію берег високий крізь дощик,
А море штормить! Тягне крабик за пальця на дно.

04.11.2018 р.

Море

Понт Евскінський, наче, без "понтів" -
Ні тобі цунамі, ні мусонів.
А у мене виводок котів,
Невеличкі, десь такі як поні.

Зняв рейтузи, плавки, паранджу,
Із розгону "Бух!" у води сині.
Плавати одного в морі вчу,
За буйки цургеню на чуприні.

Волочу на дно секунд на п'ять,
Щоб звикав до моря-окіяна.
А жінки із берега кричать:
- Що ж ти робиш, гицель окаянний?

В бурунах із ним танцюю вальс,
По обіді плаваємо брасом.
Я готую котика в спецназ -
Буде диверсантом-водолазом.

На губах просохло молоко,
Котик на очах щодня мужніє.
Щоб не втік, то якір із цепком
В нього день і ніч висить на шиї.

Та піднесли небеса сюрприз,
Ворон недарма учора каркав:
Втік вусатик! Цепа перегриз!
Налякав до гикавки вівчарку.

Рушив на ловитву. Змучивсь - ох!!!
По підвалах аж до ночі швендяв.
Я тепер досвідчений - не лох,
Кіт сидить у кліті для ведмедя.

Сонце впало за далекий пірс,
Шпацирую по пісочку босий.
Завтра - в море. Романтичний бриз
Обіцяють метеопрогнози.

03.11.218р.

Все не так?

Сьогодні мудруватиму. Ачей
Мої думки вам стануть у нагоді.
Красуня - насолода для очей,
Жона розумна - джокер у колоді.

Сяйна Венера знадами на біс
Удень і уночі під носа тиця.
А ти, щасливцю, сомиком крутись,
Кумиру догоджаючи в спідниці.

Розумна пригодовує борщем,
Увагою та словом ваговитим.
Кричить мужик: - Любові хочу ще!
Мені без тебе, любонько, не жити...

Моделька ніжку мужу в руці "Бух!",
Погруддям по губах торка грайливо...
Розм'якнув чоловіченько-лопух,
Кишені із баблом глитнула прірва.

Націлився баранчик на вівцю,
А півень курку на травичку кличе.
Помацав литку? Йди тепер, працюй.
Чи все не так, шановний чоловіче?

05.11.2018р.

Планета сонця. Планета сміху.
Сюди приходять малі і великі.
Сюди усі ми колись прийдем.
Тут світить сонце і грають хвилі,
А пісня вітру здіймає крила.
Це наш омріяний рай - наш Едем.

І призахідне сонце кличе в останній шлях,
І притишене реґі у вухах.

На давніх фото ми й досі разом,
А в голові ще лунають фрази.
Я прокидаюсь, а вас нема.
Усе частіше німа самотність
Без просу ходить до мене в гості,
І снігом з неба паде зима.

А омріяне літо кличе в останній шлях,
І притишене реґі у вухах.

Хто може знати, коли підемо?
Хто може знати, чи вас знайдемо?
Хто буде з нами в останню мить?
Але я вірю у вічне літо.
Зустрінуть друзі, тепло і квіти,
І наше реґі там прозвучить.

І призахідне сонце кличе в останній шлях,
І притишене реґі у вухах.

Люблю вночі блукати стихлим садом,
Коли печаль на віти осіда.
І свіжу прохолоду п`ю я радо,
І ніч така грайлива й молода.

Гілля куняє під легеньким вітром,
І лівий берег* – зоряний увесь.
Чумацький шлях немов спустився хитро
З обридлих і засмучених небес.

І простелився рівними вогнями
Від обрію – до обрію кудись…
Мов дотліває вогнище у ямі,
Куди його низвергла горда вись.

І вітер - щонайдужчий - не змете він
Мереживо квітуючих жарин.
Мов пам`ятник титану Прометею –
Негаснучий і сяючий камін.
*Лівий берег Дніпра.

4.09.7526 р. (Від Трипілля) (4.11.2018)

 
ув оголеній фазі року
змій лишає піфійські ключі
на світлинах спостерігачів
вдаючи, ніби все неглибоко

в заяложеній маячні
грає реґі на шлакоблоках
словоблудять приватні блоґі
& ненависть шурує в печі

проз урочу поодинокість
злотосічних вічей нічних
згинь у морок & знову почнись
недовершений світе жорстокий
понад обрій іржаві мечі

& нікому не віриться в спокій
із давно неважливих причин




 

Чому мені сумливо на душі,
коли тебе побачу чи згадаю?
Не знаю…
І пишуться лише сумні вірші,
і серце пошматоване ридає…

Навіщо, люба, доля нас звела
в осінній час, журливим листопадом?
Випа́док?
Своя доріжка кожному лягла,
чи одоліє всяк із нас розпадок…

Куди моя стежина приведе,
що губиться ген-ген, за небокраєм?
Не знаю,
чи взагалі тебе зустріну й де…
Нічого, Боже праведний, не знаю!.

Давай поринемо у осінь,
у золото її дібров,
у прохолодну неба просинь,
де причаїлася любов.

Пірне́мо, мила, у багрянець,
у бронзу вікових гаїв.
Так хочу бачити рум’янець
і очі чарівні́ твої!

Давай відкриєм наші душі
коханню чистому усе ж.
Любові справжній – вік байдужий,
вона не знає, люба, меж!

Кохана, линемо до сонця
під осені чарі́вний блюз
і ві́зьмем Бога в охоронці.
Господь освятить цей союз!

Сиділа захмеліла і німа,
крутила кутик чорної хустини.
Хтось щось казав, хтось вів її дитину
в сусіди ночувати, хтось знімав
рядно із люстра, хтось її втішав
словами про героя і звитягу...

А їй здалося, що останнім цвяхом
забилася в труну її душа...

Немає правди де подіти.
Своєї правди перебір.
Щодо чужої – вражі діти
ведуть до суду на розбір.
А там сліпа, як «день», Феміда
і аргументів тонни дві.
Французьку «знає» син сусіда:
- Така ач, дядьку, селяві.
Така, така, аби не гірша.
Земля одна, планет аж дві.
І я живу на тій, що більша,
бо там є правди се ля ві…

11.2018

У кота нірвана! Не буди!
Спить на пузі у вельбучній позі.
А у мене день і ніч труди,
Жінка й теща лускають по носі.

- То не так, і це не зовсім те! -
І від злості надимають щоки.
Моркви їм із яблучком натер -
Я зятьок у догоджанні ловкий.

Прицургеню "мані" - "цап" й нема,
Уночі в куточку плачу нишком.
Капітал скопичує маман,
Доця - поетеса, хоче книжку.

Не купую рік уже трусів,
На шкарпетках - латочка на латці.
Лиш смокчу від ковбаси гузир,
Крейду їм, поповнюючи кальцій.

А жона заглитує кав'яр,
Курагу, горіхи, авокадо.
Щоби мозок лепсько працював
І росла ушир ума палата.

Все для вас, шановні читачі!
Назбирать лишилося три тищі.
Не соромся, любонько, "топчи"
І сідай писати знову вірші.

03.11.2018р.

Щастя нам тільки-но сниться...

Ой, не дізнаюсь ніколи,
де і яка ти є, доле.

Може, у казці жар-птиця?
Може – тополя у полі,
а не у жмені синиця?

Може моя половина
мавкою в лісі блукає?
Може, русалкою плине
за течією Дунаю?

Маю я шаблю, і люльку,
маю і коника-брата...
Є полонянка у турка
і заставляє ризлука
іншої долі шукати.

Ой, не її я чекаю
і не тому я загину...
Маю заботу єдину
у поневоленім краї,
де захищати я маю
долю своєї країни.

11/18

У темнім лісі втрачених думок
Бредеш, як птах, заплутаний у сітях.
Карбує доля невблаганний строк,
Де щастя згасне, щезнувши у митях.

В туманнім небокраї самоти
Надії розпадуться на частини.
І таємничий ліс із темноти
Постане садом, де цвітуть цитрини.

7 жовтня 2018

Зірки запалених свічок
І темінь неба...
У вирії ніжнодумок
Лечу до тебе..
Я зірку спогадів несу
В яснодолоні -
Нехай торкається вона
Твоєї скроні.
Тендітне сяєво свічі
Нас поєднає -
Мерехкотітимеш мені
Зорею Раю...

Так тепло, хоч Покрова одцвіла
Рясним жовтогарячим падолистом,
Ми ще купаємось у сонця промінцях
Та славимо красу оцю одвічну.

Калина, мов дівчина молода,
Дає червоні щічки цілувати
Теплому вітерцю, який літав
І чемно запросив потанцювати.

Шипшина, хоч колюча, та усе ж
До себе кличе, щоб плодів нарвати,
Смакуйте ягідками глоду теж,
Що обліпили кущ, легко дістати.

Достигла також чорна бузина,
Варення з неї і смачне й корисне.
Це щедра осінь пригощає нас,
За ці дари їй дякуємо, звісно.

2018 р.

Мені іще іти й іти
із піднебесної додому,
але видумую світи,
які нікому невідомі.

Чистилище на цій землі
не гріє душу окаянну.
Я ще не їду на ослі
і, даленіючи, не тану.

В поезії – не чародій,
не апелюю як раніше, –
ви чуєте, це я! Живий!
Є епітафії на вірші.

Везучий, майже як усі.
Не ангажований на нари,
я оживаю у росі
як лід, вода і легка пара.

Тюрма не плаче, – марно жив...
Не маю зайвої догани...
Не вписуюсь у колектив?
А, може, це й не так погано.

Хай неприкаяні сичі
мені урочать щось на груші
та муза ойкає вночі:
« рятуй іще тверезі душі!»

А я і п'яний не такий
як треба публіці незримій –
і, наче кропива, жалкий,
і відчайдушно нетерпимий.


Але не маю на меті
свічею бути у тумані
у третьому своєму стані,
коли в угоду суєті
не оминають саме ті:
мої – відомі – неосяжні.

11.2018

Т. І...
Неначе цвіль, мокріє осінь
І холод шириться чимдуж, –
Лиш запізніле двоголосся
Теплом торкається двох душ.
Тож не тремти стеблом під вітром,
А знай оцій порі ціну,
Коли обняв тебе привітно
І руки більш не розімкнув.
І за страждання нещодавні,
Та із кута ходіння в кут, –
Нам листопад здається травнем
І мрії дійсністю стають…
03.11.18

Ніч дрімає. В хаті нітелень,
Лиш скрипить напівзакрита хвіртка.
Я тебе кохаю кожен день,
Хоч і знаю - ти не власна жінка.


В тебе дар любові не зачах,
Дзвоном калатає серце-пташка.
Благовірний п'яний, у кущах,
За дружину - самогону пляшка.

Я у пеклі, друже. Не в раю.
Не любов, а жаль-гадюка душить.
Просить сонця - я його даю,
Хоче ласки - жертвувати мушу.

В домовині старший син зотлів,
І молодший на війні не вижив.
Вже знімав красуню із петлі,
Мотузяччя досі руки ріже.

Не повернуть з вирію ключі,
Безум зачіпає чорним краєм.
А дружина знає і мовчить,
На "любов" мене благословляє.

А чи зможу оживить пустир,
Відродити напівмертву квітку?
Шепчуть губи: - Боже! Відпусти!
Та ще дужче обніма сусідка...

02.11.2018р.

Мармурові сходи -
Колір молочаю,
Я на крок до Верху
Тихо відступаю.

Мармурові сходи,
Істина все ближче,
Я на крок все далі
Дому-попелища.

Тихо вітер думки
Просіває ситом...
Буде так, як буде -
Шлях новий транзитом...

Тетяна Флора

15.23.26.10

 
Гірландський щем у вітрі
пора озимини
комфорту & зневіри
всього що не змінив

& не бажає смерті
вже ліпше рецидив
що виносив у серці
що так
колись любив




 

Так хороше напитися печалі,
Сонливого осіннього тепла,
Мої думки, немов листки зів`ялі,
Вітриця - поетеса намела.

Вони іще на дереві тріпочуть,
Тоді – тяжінню мов наперекір,
Летять зірками в тихе небо ночі,
Чи падають рядками на папір.

Вітриця їх вишіптує-шурхоче,
Виспівує, здіймаючи увись.
Щоби вони, як ті птахи, охоче -
Піснями аж до сонця піднялись!

2.09.7526 р. (Від Трипілля) (2.11.2018)

У поцілунку осінньому -
Розіллється живий світанок
І немає у мене сумнівів ...
Я залишу на Землі свій слід.

Хоч очі заплющ, хоч нігті гризи —
Найкращі метафори зайві
В кожному дійстві чотири тузи
І дужий над ними провайдер

Хоч вени поріж, чи світ вкороти
Погодься, не зміниш картини…
Заплутали все давно у дроти
Оскільки і ти в цьому винен

Хоч лісом пройдись, чи вовком побудь
Найкраще пройдешнє минуле
Дерева під корінь — це ще не суть
Що з дошки змайструє хтось вулик…
02-11-2018

Це вперше листопад прийшов без мами,
і вперше листопадове дитя
шукати буде в небі до нестями
сліди її жертовного життя.

І вперше не радітимеш у свято,
і не подзвонить вперше телефон,
лише безмежний біль тяжкої втрати,
й уважний погляд зі старих ікон.

Уперше за столом згадаєш маму,
і біль сховаєш глибоко на дні,
можливо, навіть, зайдеш ти до храму,
хоч і гориш в пекельному вогні.

Поставиш свічку, та не за здоров'я,
це не молитва, а німий протест,
бо листопад не золотом, а кров'ю
на цьому дні тавром поставив хрест.

02.11.2018

Не турбуй мої сни, не блукай в них даремно
Не тобі я дарую цей час
А ти ходиш в сорочці, кольору неба
Та й шукаєш низку образ

Не турбуй мої мрії, в них немає тебе
А ти тихо шкребешся у грудях
Я не згадую - ні, я давно вже забув
Як воно, бути справжнім на людях

Не турбуй мою тишу, вона просто мовчить
В голові, без думок, лише сповідь
А ти тихо шепочеш, ніби хтось, та й кричить
Захлинаючись під твою повінь

Не турбуй моє серце, воно ніби папір
Котрий клеїш докупи ти скотчем
Я для тебе неначе божевільний Шекспір
Який більше писати не хоче

2018

Іржавіє вітер на звалищі гіперболоїдів.
Зникають прихилища інопланетних страшил.
А я заблукав у пітьмі поясу астероїдів
помежи байдужих, обсмалених зорями, брил.

Зі мною Іван. В нього дід у Донецьку був кіборгом.
Якби нас побачив, то лаяв за те б нас у смерть,
що не українською сваримось, сунучи вибалком,
а більше англійською й матом російським ледь-ледь.

Нам треба на схилах для бластерів вбити фіксатори,
бо дощ з метеорів опівночі буде крутим.
А вибалок тягнеться геть по усьому екватору
уламку планети, який не зліпився ні з ким.

Йому би зліпитись, Іване, – всіма би гектарами! –
коли закінчиться війни зорепадної гра,
якщо не з КанАвералом, то хоча б із Канарами…
Ну, добре!.. З Карпатами!.. Та острівцями Дніпра.

Стояти!!! Не бачиш, довбехо, камінних ти жигалок!?
Куди, одоробло, під метеорити пішов?!?
Спочинемо трохи, Іване… Дивися на вибалок…
Здається мені, що то просто засипаний шов.

2018

Мелодії пізньої осені.
Палітра – від Баха до Ліста…
То смуток органний… То – Боже мій! –
Фантазії флейт серед міста.

Замріяних кленів адажіо
І лип шелестке анімато…
Зітхне перехожий і скаже: «О!
Де ви так навчилися грати?»

…Щодня між дощами і мревами,
Не за гонорар – за подяку,
На біс диригує деревами
Маестро в розхристанім фраку.

02.11.2018

Вже дні холодні осінь пустила під укіс,
укрила чарівниця багрянцем сонний ліс,
струсила вербам коси, послала килими
і кришталеві роси збирає для зими.

Поволі лист осінній кружляє між осик,
розтав у неба сині давно лелечій крик.
Берізки ніжні віти схилили до землі,
рубіни горобини горять на жовтім тлі.

Задумалась калина про свій дівочій вік,
що час рікою лине і скоро Новий рік.
Укриє покривалом зима поля й луги
і білим опахалом прикрасить шелюги.

Та ще крокує осінь, довкілля золотить,
стіжки світловолосі простують у блакить.
І зустрічає знову найкраще із чудес –
симфонія осіння лунає до небес!

От нащо свиням гриви заплітати,
Підковувати змучену блоху?
Фантазія у геніїв багата,
Оригіналів - спробуй порахуй.

В мистецтві нині модне понтовите,
Хвалити звично естетичний слиз.
На оплески несуть словесні скирти,
Малюнки божевільного - на біс.

А чи модерні словеса зопрілі,
Де кожен образ, мов клубок ліан?
Втопили гопака в хавана гілі,
За римами клубочиться туман.

В Пегаса-гея одростає вим'я,
Носити музу бороду навчив.
А майстер жде хвали, благоговіння,
Та навзаєм - тікають читачі.

І де шукати логіки осердя,
Козою ґлузд вистрибує із лоз.
Вважав, що доторкнувся до безсмертя,
Пригледівся - банальний випердос.
02.11.2018р.

Сумовите

Ой, брати мої, парнокопитні!
Невеселі, сумні п"ятаки!
Вас поріжуть на Паску у квітні,
Будуть сало, ковбаси, шкварки.

А мені у руках саложерів
Пощастило - утік від ножа.
Лиш довіку розхитано нерви
В хащах тиждень по тому дрижав

На сніданок була бараболя,
Січка пріла - не кава лате.
У свиняки одна лише доля:
Стати їдлом голодних людей.

Сподіваюся, може, і всує,
Що втечу в небеса, мов Ікар.
Рай свинячий, я знаю, існує,
Та до нього дорога важка.

Повернутись не можу на згубу -
Свиноріз приготує обід.
Засинаю у листі під дубом,
Осипаються жолуді з віт.

01.10.2018р.

Під вікном

Задощило. Потемніли обрії,
Догорає на вікні свіча.
Восени поети в меланхолії,
У зітханнях схована печаль.

Б'є по нервах шерхіт падолисту,
З піднебесся сумовите "Кру!".
У тепла фіаско, неміч, відступ,
Лізе длань за смертю в кобуру.

В піджака мокріють плечі й вилоги,
Спить на ляді тлустий кіт Баюн.
Хмаровиння чвертьтонами сірого
Падає на голову мою.

Трем душевний (настроєве ехо),
Зів'ядає в серці пастораль.
Йде сусід. На вигляд - Дені Трехо,
А мені б з розгону у сераль...

Тупцювати під дощем невесело
Й мацати вогке вікно-слюду.
А дружина в ліжку пахне веснами,
Бачу литку файну, молоду.

Так замерз, що ніс та вуха сині,
Працював, обляпався вапном.
Грітися у гості до богині
Лізу у прочинене вікно.

02.11.2018р.

душа і тіло –
ніч і місто
не гріх
піти
чи пересісти
несила
втому перейти
у тиші гострені кути
тримають в голоді легені
і кров
у подиху шаленім
змиває сутінками сни
рожевими росли вони
і пахнули дощем в пустелі
без них
для мене небо –
стеля
а вікна –
очі порожнеч
душа і слово
щит і меч
думками поринаю
в себе
там сто галактик
просять неба
а віти літ –
весни

12 Липня, 2016

Осіння осяйна краса.
Іду по листі золотому…
Ця диво-осінь, небеса…
Усю душі гамують втому.

На спориші, мов шовк, лягла
Тонка і біла павутина,
У срібло землю одягла,
Замайоріла понад тином.

Під сонцем ніжно мерехтить
І заколисує тривоги.
Укотре в ноги у цю мить,
Шовками стеляться дороги.

01.11.2018р. Надія Таршин

Бувають вірші, гострі, мов уламки,
що душу перевернуть без жалю,
не ніжні леді - пристрасні вакханки,
від них не дочекаєшся - люблю!
Їм місце, мабуть, десь на ешафоті,
це дикий, неприборканий екстаз,
вони на шмаття рвуть останки цноти,
і завчені з дитинства сотні фраз.
Вони примарою блукають серед ночі,
до серця доберуться в темних снах,
ховаються в кутках, мов поторочі,
породжують неспокій у думках.

Бувають вірші, як перини білі,
м'які й пухнасті, ніжно пестять слух,
і шовковисто огортають тіло,
і умовляють, мов найліпший друг -
читати їх приємно на дивані,
і, потонувши серед подушок,
пірнати в хвилі спокою, в нірвану,
блукати в римах, мов серед зірок.
В цих віршах все прозоро-зрозуміле,
є ліс, трава, ромашки і любов,
цим віршам, мабуть, більше пощастило,
великий рейтинг, хоч дрібний улов.

01.11.2018

Час утікає, ми вслід летимо,
Звикли життя відкладати, немов
Жити попереду безліч віків –
Тоншають дні, і без того тонкі.

Жовтень укотре змінив листопад,
Шелест листів – шурхотіння цикад.
Різні мотиви шепочуть вони:
Світлі – весною, сумні – восени.

З неба чекаємо снігу й чудес,
Пси скаженіють, це значить, що десь
Їх журавель знов хрестом осінив –
Землю лишають пташині сини.

Кожна доба має безліч шухляд.
Вічність бере на приціл журавля –
Задля розваги здіймає курка,
Їй не здригнеться кістлява рука.

Здобич приносить вдоволений пес,
Янгол зсувоює плахту небес,
Крилами струшує сонми птахів,
Плаче під ними пожовкла Рахіль.