КАМІННЯ

Я знаю: ка́мені уміють говорити,
Кричати, плакати і зтужено молити.
Вони – як вічність, часу варта й злам,
Як оповідь і сповідь про землян богам.
Розкидані між душ, наче могильні плити,
Скрижалі сенсу в них і заповіт творити
Приречено й нетлінно мудрих істин храм.
Каміння не мовчать. Нагадують гріхам,
Що люди – праху дух, дар пізнання і жити,
А світ під небом – метушня й сповитий
Клубок марнот. Плинність святих оман.
І кожен камінь – монумент всім нам.

Павло Гай-Нижник
18 серпня 2019 р.

Завірюхою доля кружляє,
Замітає знайомі пороги
І у пам'яті витирає
Уже ходжені нині дороги.
Білизна ідеальна чекає,
Пропонує її дослідити
І уперто мені натякає,
Які кроки уперше робити.
Та усі ці важливі моменти
Спонукали питання задати –
А чи маю усі аргументи,
Аби долю нову починати?
2019

Хочеться світла і літа,
І смаку ожинного ще…
Хочеться з неба злетіти
Теплим дбайливим дощем…
Щоб ані схлипом, ні стогоном…
Ані розхвиленим сном…
Щоб лише шелестом-гомоном
Липових віт за вікном.
Щоб на старенькому човені
Легко на світлій воді.
Щоб у липневій у повені
Було сутужно біді…
Всьому лихому – незатишно,
Підлому, заздрому – теж…
Далі від злої ненависті
В плавнях людських безбереж…
Хочеться світла – а на тобі! –
Грузни у вогкість земну…
Лиш не здригнися при катові,
Пісню завівши сумну.
Слово зронивши зневажливе,
Думку згубивши ясну –
Так, наче болістю вражений
Місяць у ніч потонув.
Бачиш, зелена дібровонька,
З урвища пнесь до узвиш…

Чи ж то про вовка промовонька –
Цей мій розбурханий вірш?!

Із Сергія Буданцева (1896—1940)

Осінній день згаса поволі
над неосяжністю землі;
знов по твоїй скорботниій долі
поллються з неба сльози злі.

В старих розлогах мовчазливих,
в сумних димах далечини –
рятунку від страждань жахливих
твої очікують сини.

До кого з них ти мовиш слово,
кого позбавиш кривд і кар,
кому віддатись ти готова,
припоручити цей тягар?

Сувора мати! О, Росіє,
чому твій погляд так застиг?
Яка довічна дума тліє
у тихих просторах твоїх?

Когось благословляє вітер,
чи проклинає на краю? -
Та хто впізнає в цілім світі,
хто душу всю збагне твою?

Та хай і так. У лиходенні,
в безодні смутку й гіркоти,
у цій скорботі нескінченій -
любима хворобливо ти.

2019

Сідаю чи стою,
лежу, біжу чи їду –
я згадую: «адью... »,
тамуючи обиду.

Очікую її,
скубу ромашку білу –
усі думки мої:
чого вона хотіла?

Мене чи не мене? –
запитую небогу.
А чую неземне:
«канєшно, шо нікого...»

І що це за діла,
коли немає діла?
Нічого не дала,
взяла і полетіла.

Тай думаю собі:
казати – не казати?
За очі голубі
нема кого обняти.

Дитині не дали
погратися у казку...
А ми ж, таки, могли!
І ось тобі, будь-ласка.

08/19

До млості, болю і до -  зневіри,
тобі не вірю, собі не вірю.
Обличчя ласі, підступні звірі,
червоні очі і душі - сірі.
А ти, красивий, чи друг, чи хижий,
чи пристрасть дика, чи серцю - вижить?
Не ранить мізки в основі слова,
не та розмова, на що ця мова?
А я гадала, що ми з тобою,
як сонце з небом, ріка з водою,
вогонь із димом, зима з морозом.
Та помилялась - жура і сльози,
ропа кипуча, жалива, м'ята -
на хрестовині я розіп'ята.
І лід і пломінь - жагуча помісь.
Три крапки ставлю... Допишеш повість.
2019р

Г. С...
Надихни і силою наповни,
Від нудьги й мовчазності – зціли!..
Стань мені світінням негріховним
І видінням щастя будь-коли.
Будь завжди оздобою легкою
І новою радістю струми, –
Полони осінньою красою
На межі безмірної зими...
13.08.19

Мій сусід щодня носить діряві штани,
Ні віслюка не має, ні вола, ні жони,
І, здається, й не хоче нічого такого мати.
На долонях у нього - бридкі червоні стигмати,
І ще одна - у самому центрі чола.
Він живе на околиці міста (точніше, села)
У сіро-зеленім трофейнім військовім наметі
Без води, без сім`ї, без акаунта в інтернеті.

Він є праведник і прихильник твердої віри -
Вечорами тут чути стукіт його сокири,
Що руйнує тишу і спокій теплих ночей:
Мій сусід ремонтує човен, який називає ковчег
Поки місто (точніше, село) по хатах засинає.
Припускаю думку - можливо, він щось таки знає.
Що із того, що у голові і на штанях діра?
Дехто каже - він знає шлях до гори Арарат.

У його очах - ані сумніву, ані страхý,
Жінки жаліють його за долю його нелегку,
Ідіотом міським вважають чоловіки,
Хоч бува й пригостять, коли він заглядає в шинки,
(Яких у нас тут, до слова, всього лише три:
Один майже за містом (селом), попід схилом гори -
Там де люди прості, переважно з пролетаріату,
Ще один - для мажорів, у третьому - фріки й вар’яти).

І щоразу, коли понад містом збираються хмари,
Ми виходимо з хат, ми ділимося на пари,
І чекаємо, поки з неба вода потече,
І гукаємо мого сусіда - давай, відчиняй «ковчег»!
І заходимо всі - роботяги, мажори і фріки,
Гастарбайтери, жовніри, психи, повії, каліки
У колонні по два. А якщо хтось іде один -
Зачиняємо двері - не треба такого сюди.

Згодом дощ поступово стихає - так само, як і почався,
Ми собі сидимо й не слідкуєм за плином часу -
Понеділок, вівторок, за ним середа, четвер,
Дно човна на земну опускається твердь,
Завмирає рух, вухо вловлює зовнішні звуки -
Крики чайок, гомін дерев... Прочиняємо люки
І виходим, коли висихають останні калюжі води.
Мій сусід нас стрічає назовні. Як завжди, один.

Я пам'ятаю тоскні муки:
Ніч дотлівала край вікна;
Її заламувані руки
Ледь мріли при світанку дня.

Усе життя, дарма прожите,
Принижувало і пекло;
А там, зростаючи щомиті,
День золотів над міста тлом.

Квапливі кроки перехожих
Частішали попід вікном;
І дощ купався у калюжах,
Бульки пускаючи кругом.

Здавався ранок нескінченним,
Та він розради не приніс;
І проливався надаремне
Весняний дощ бурхливих сліз.

Поволі так збуваємося страху,
Що дивними здаємось молодим.
Тим, хто не знав доносів і на плаху
Не сходив безневинним чи на дим
Із газових печей у небеса полинув...
Хто не вставав з молитвою єдиною:
«Спасибі батьку Сталіну за те,
Що живемо в країні, де людина
Привільно так і дише, і росте!»
...Од страху ще й тому відходимо поволі,
Що повсякдень одне нас непокоїть:
Не потребує зло ні дозволу, ні прав,
Щоб вислизнуть зі сторінок Історії,
І потай задушить таку ще кволу волю...
І станеться, як мудрий Соломон казав:
«Все знову вернеться на своє коло».

Усі чекають зиму щедру
Де пада сніг й мороз тріщить
Жене пора ця думу вредну
Від білизни їй не тужить

Сніжинки ці такі тендітні
Так ніжно туляться до вій
Летить малеча в санках з гірки
Сміється з неба Миколай
Різдво іде у кожен дім...

Любий мій, не хворій, я для тебе, що хочеш, дістану.
Із душі - спориші, а із серця - жагу океану!
Подарую тобі перламутрову моря перлину
і на крилах любові натхненна до тебе прилину.
Мій сумний, не тужи, витру тугу цілунком шовковим.
Напою чебрецем і мелісою, медом любові.
Зорепад назбираю, загадуй, мій вірний, бажання!
Хай трояндою квітне земне і небесне кохання!
Світанковий, на мить подивися любові у вічі!
Небеса, лиш для нас, запалили каштанові свічі.
Обійми, так жагуче хай серце від ніжності тане.
Мій єдиний, зворушливий, щемний, духмяний, жаданий!

Склади мене у рухи неповторні,
як Дух Святий, повз пальці відпусти,
а всі думки мої, мов землі орні,
осяй-осій зерном густо-густим!

Прокинься, люба мріє ясночола,
сльозою світлою до поцілунку з вуст!
Не згадуй вічні вчора й позавчора!
Лети ще вище, звідки час відпуст!

На всій меті своїй крапо́к настав яскравих,
у фарбах неземних, де барвів ніц,
щоб я промчав між них, як між обставин,
в олімп любові, подолавши бліц!

Це звершення – твої, бо я з тобою,
як з Богом ця ікона при стіні!
Перехрестися серцем і любов’ю,
закохана собою по мені.

23 січня 2010 р., Київ

Спасибі вам за ваші добрі очі,
За теплий погляд і ласкаву річ.
Хоча над містом висне хмари клоччя,
І накрапає дощ, заходить ніч.

І все навкруг засохло і не квітне,
Бо це вже осінь узяла права.
Жалкую я, що не зустріла квітень
Удвох із вами, як росла трава.

Коли сади цвіли шаленим цвітом,
То ми жили ще нарізно в раю.
У кожного своє пашіло літо,
І пісню кожен знав лише свою.

Та час минув і молодість промчала,
Уже онуки палять свій вогонь.
В минулому походи, море, скали,
А нині світить сивина зі скронь.

Та ще в польоті неспокійні душі,
Шукаємо надійніше крило.
Знаходимо між океану сушу,
Щоб друга мати поряд і тепло.

І хай висять над містом чорні хмари,
Та в домі тепло, пахне з медом чай.
Очей привітних ми зустріли пару,
Щоб самоту забути і відчай.

Святкують безголів'я власне дурні,
Накрив державу блазенський ковпак.
Зламалась вісь у колесі фортуни,
Візничий лиш кривлятися мастак.

Від патріотики немає толку,
"Ганьба!" і "Гей!" грошви не принесе.
Міняю оселедця на ярмолку -
Нехай кагал бере в команду "ЗЕ".

Був - золотар. А нині - бос! Політик!
Тут, головне, зігнутися в дугу
Й "Слузі народу" віддано служити,
Але про це нікому ні гу-гу.

P.S:

Стоїть на роздоріжжі потороча:
- Спасіть! - гукає. - Збилась із путі!
Як виборець не зна, чого він хоче -
Ловлю баблоси у мутній воді.
15.08.2019р.

Г. С...
Захлинався, скрикував, не дихав,
У нерівних сутичках всього, –
Щоби тільки не почуло лихо
Голосу щасливого мого.
Воював достойно в теплих пущах
Найсолодших радощів і мук,
Раз любов живлюща і цілюща
Ніжністю прибилася до рук.
Добрістю спізнілою зігрітий
Віднедавна так, що аж спітнів, –
Загубився радісно в тім літі,
Де немає осені слідів...
10.08.19

Так хочеться любові і жури,
Так хочеться печалі й просвітління.
Ти говори зі мною, говори –
Я ладен слухати до оніміння.

Ти говори, а я – враз уявлю,
Як лагідно рука мене торкає.
І щось затисне груди від жалю…
Від радості злечу до небокраю!

Як хороше на відстані - тебе
Любити палко, доброту відчути.
Мов небо заясніло голубе
Й скували водночас розлуки пута.

Та вже розрадою – твої слова,
Пестлива інтонація – жагою…
Раптово затремтить душа жива
В передчуванні зустрічі нової!

15 серпня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Бувало, як перетнеш із козами провалля,
Опинишся у царстві конюшини.
Там якось натрапив я на сонне зайченятко.
Хотів спіймать, та лиш заросився.
...Давноминулі спогади післявоєнного дитинства
Налинули, як конюшину стрів в Єрусалимі.
«Як ти сюди добралась ?»-
хотів спитать в ранковім безгомінні.
Та лиш росою конюшина обізвалася.
І здогадався: мабуть, як і я, волею долі.
Що робить тут? З травою зміцнює схили голі.

*****
Хто зрозумів життя, той вже не поспішає,
Смакує кожну мить і навкруги спостерігає.
Як спить малюк, як молиться старий,
Як дощ іде, як сніг в руках зникає.
Він поміча в звичайному неперевершену красу,
В заплутаному - найпростіше розв'язання,
Завітну мрію знає як здійснити чарівну,
Він п’є життя, і сподівання на душі рятунок має.
Він зрозумів, що щастя не в грошах,
Їх кількість не врятує від нещастя.
Та як живеш з синицею в руках,
То з журавлем чека розчарування.
Хто зрозумів життя, той розуміє сенс речей,
Кінець шляхетніше життя самого,
А розуміти все й не дивуватися, страшніше,
Аніж не вміти і не розуміть нічого.

15.08.2019

Потрібне вухо. Хоч одне, лапате,
Бо чути перестав палких богинь.
У цій біді кохання винувате -
Жона відгризла в приступі жаги.

Щоб не кричав - панчохою мій ротик
Заткнула благовірна й каже: - Ша!
Лежать у ліжках діви, мов колоди,
Моя ж - пантера! Демониця! Жар!

У пазусі між гір ховаю писка,
Пахучій, мов розквітлий бульденеж.
Бо в гарпії ціпкущі пазуриська,
Укліщиться - нічим не віддереш.

Любові ложе з колючок акацій,
У глузду - ані даху, ні керма.
Накрила з головою хвиля страсті:
Зубища "клац"!" - і вуха вже нема.

Завити хочу! Та фінал вже близько,
Я страстотерпеливий, не крутій.
Облизується втоптаний котисько,
Хазяїна частинка в животі.

Та попри все, вареником в сметані
Себе я ввідчуваю (ну й наплів!).
Якщо кохаєш - будь-які страждання
Ти винесеш від люблячих зубів.

15.08.2019р.

Рідненька дівчинко! Веснянко сонячна!
Ти стала вічністю. Тобі там зоряно?
На небі виросли блакитні соняхи -
Очима дивляться на світ прозорими.

Я хочу тішитись твоєю силою,
До тебе линути думками-зграями.
А осінь - в золоті. А весни - сивіють.
А в зими траурні свічки вплітаються.

І линуть спогади. Снуються хмарами.
І небо міниться, печаллю зоране.
І лише віриться. І тільки мариться:
Тобі там сонячно, тобі там зоряно.

Не діли мене, мій щедрий, з вітром буйним,
з океаном, сонцем, смерчем, не діли.
Лиш тобі я постелю шовкові руни
у пустім степу шорсткої ковили.
Не діли мене, мій щедрий, не діли!

Не розказуй, мій відвертий, що калина
на губах солодких болем не щемить.
Що п'янких очей смарагдова світлина
обпікає серце полум'ям щомить.
Не розказуй, мій відвертий, не щемить.

Не лишай мене, моя  думлива згубо.
За порогом літа щастя не втрачай.
Так зворушливо і незбагненно любо
пити з рук твоїх любові молочай.
Не лишай мене і щастя  не втрачай.
 
Не вбивай мене, нестримний, не піймаєш,
вилетить з душі словесний чорний птах.
Кожну пташку, квітку, яблуню   гойдає
синій небозвід на зморених руках.
Не вбивай мене, нестримний, не піймаєш.
2019р

Із Зінаїди Гіппіус (1869-1945)

Це - невідновно. Та непоправно.
Хоч мий водою, хоч бий поклони.
По нас проїхав - навмисно явно -
дебелий вершник, чий кінь - червоний.

У твані в’язнуть його копита,
де вкупі - подвиг та смерть безславна,
де крові й гною - хоч їж, досита...
Повік. Назавжди. І - непоправно.

(2019)

Життя мойого надвечір'я -
До вікон схилена верба.
Гіркої долі недовір'я
І десь в душі взялась журба.

Погасли літні блискавиці
І прогриміли всі громи.
Любов пили немов з криниці,
Не нап'ємось, здавалось, ми.

У небі грозами сузір'я,
Змахнули роки вже крильми.
Життя мойого надвечір'я...
І думи линуть до зими.

Хоче крихітний ведмедик
Крихітний велосипедик,

А маленький бегемотик –
Чималенький вертольотик.

А зелений крокодильчик –
Дорогий автомобільчик.

А маленьке оленятко
Хоче роги, як у татка.

Захотілось казки мишці,
Прочитала... дірку в книжці.

Свинка брьохнулась в калюжу
Засмутилась. Та не дуже.

Хай одержимість проповідує в самотності
підвладній тіні й тиші наростаючій,
як той актор, глухий до непристойності,
масивний вірш по-менторськи читаючи.

О, Рампо Часу! Ти освітиш кожного!
Усі страхи́, кошмари, нісенітниці!
Безглузду епопею зла художнього
перекладеш з часописів в обітниці!

Земля комусь холодні ноги вигріє.
Чоло гаряче довгий вітер вистудить.
І все мине – але ніхто не виграє,
хіба що просто привселюдно виступить.

В інакший час ми все б жили надіями,
отримуючи псевдокатеґорії.
О, Вічна Рампо! Дай антракт між діями!
Зміни порядок виходів Історії!

25 березня 2003 р., Київ

Гони жалі і думи невеселі,
бо є надії іскорка мала,
що ми у цьому світі новосели,
аби удача іншою була.

Сузір’я Оріону і Плеяди
сигналізують, що і я один
і ти одна, але моя монада
у хаосі росинок і пилин.

І я тебе моєю ще побачу,
і ти мене... але не уві сні...
Піймаємо за гриву ту удачу,
яка ночами снилася мені.

Такої миті і душа радіє,
і у фантазії немає меж,
і явною стає таємна мрія...

Утрачене уже не доженеш,
та не згасає полум’я надії
і ти у ньому иншою ідеш.

08/19

Г. С...
Моя утіхо, грішна і свята,
Моя відрадо, нинішня і славна, -
Не думай соромливо про літа,
Не згадуй безупинно нещодавнє.
Не віддаляйсь од мене ні на крок,
Відчувши раптом непоборну втому
Сплітатися тілами у клубок,
Без відпочинку довгого по тому.
Цілуй іще щасливого мене
І лоскочи волоссям пружні груди, -
Нехай оце кохання неземне
Обом останнім і довічним буде!
06.08.19

Відчуєш серед літа сніг зими -
Одягнеться у плач весела пісня
І стане сонцедень кутком пітьми –
То глек життя твого від чогось тріснув.

Хоч тріщину заклеїш і рубці,
Залишаться невидимі для ока,
Та біль вже пустить в серці корінці,
Що проростуть у спомини жорстокі.

Хтось грається словами.
Хтось - людьми.
У хованки з собою
хтось -
до скону...

А на яку погодилися ми?
Чия це гра?
І за яким законом?

В ілюзіях -
дісталися стіни.
В клубок згорнувшись,
тулимось до Бога...

Велика гра
і чорно-білі сни!
Невже весни
не буде ні для кого?..

Відкиньмо наші сумніви,
тривоги -
рясні сади уже цвітуть
за рогом...

Ще імпонує нам – рука в руці
іти за недосяжною тією
високою вечірньою зорею,
яка не заведе на манівці.

І я, і ти ще тішимося нею –
поезією раю у кінці
дороги, де наяди у ріці
заманюють на ямби і хореї...

І поки ще п’яніє голова,
на пам’ять, що була у мене мила,
дарую римі мелодійні крила.

І хай ця пісня буде не нова,
але не заблукають ті слова,
якими ти поета полонила.

08/19

Від судьби не втечеш, борг до неба розставить акценти,
За несплату пеня невмолимо росте і росте.
За утрачений час і за байдуж набігли проценти,
Хоч не хоч, а плати. Перший внесок - майбутнє дітей.

Другий внесок - земля. Бачиш чергу торгового люду?
Грошовитий кагал на добро має виключний нюх.
Будеш Мойші за пса. Подарує тобі халабуду,
Щоб добро сторожив, оселедцем лякаючи мух.

Третій внесок - душа. Віддаси за срібляник на пиво,
Щоб забув про свій рід, ратні подвиги сивих дідів.
Упадуть небеса, під ногами розверзнеться прірва:
О, мої земляки! Озирніться! Бо ви у біді!

Те, що сталось в раю - це моя персональна провина,
Суд страшний вже настав, серце рвуть двохголові орли.
А за пусткою тьма, ще учора була Україна..
Гасне слово моє під склепінням ядучої мли.

14.08.2019 р.

За мотивами реальних подій

Уламки розбитого скла...
Аварія зло спричинила.
Напевне, це доля вела:
Надати терпіння та сили!

Бурхливі життя сторінки
у темпі прискорено мчались.
ЇЇ відчайдушні думки
до краю безодні торкались.

Трагічного подиху мить
у колі тримала земному.
Очей ЙОГО світла блакить
зарадити мала сумному.

ВОНА зрозуміла тоді:
Зруйнують разОм перешкоди!
Удвох дадуть відсіч біді,
Досягнуть жадАної згоди,
Щоб вище піднятись на сходи!

Живим усміхається світ!
Колись змінить напрямок вітер.
Вчорашній розтопиться лід.
Воскреслому треба радіти:
Завдячити Богу і жити!

14.08.2019
Свидетельство о публикации №119081405382

В людини доля, мов шосе,
та у житті можливо все!
Завидники були і є завжди,
але мене Персей
над хмарами несе,
усе здолаю – лиш зажди!

Колумба осміяли з Едісоном,
на Вілберів гострили язики,
глумилися з Марконі в тім же тоні…
Сміх – ніби зброя
у тих ковбоїв!
Ще не втямки?
– Все дарма, то пітьма –
чую знов.
Та верх взяла любов!
– Їм щастя не знать, –
всі уперто шепотять…
Імпонує люду бавитися з брудом,
вабить сердегу екстрим,
та – «Ха-ха-ха», –
в вічі сміюся їм!

Давно сміялися з Рокфелер-центру,
тепер же – то вершина їхніх мрій!
На Герші з Вітні ставили акценти…
– Фордівська «Ліззі» –
з жерсті валіза,
Фултон – відстій!
Все дарма, зачекай, –
знов і знов…
Ти ж приніс мені любов
і поміг оберіг,
на загал – пісний пиріг!
Нам на утіху люди зі сміху –
щастя вернули у дім.
За «Ха-ха-ха» – в вічі сміюся їм!
Хі-хі-хі! – я кепкую із них!
Ха-ха-ха! – мій все ж останній сміх!

Скільки примх у коханих завжди!
У нелюбої примх не буває.
Я радію, що шепіт води
Також сном крижаним засинає.

І я стану – Христос, поможи! –
На цей пОкрив, крихкий і прозорий,
Ти листи мої всі бережи –
Нас нащадки розсудять нескоро.

Щоб вирАзніше і яскравІш,
Ти їм бачився, мудрий і смілий,
В біографії славній твоїй
Хіба можна лишати пробіли?

Надто вабить питво це земне,
Надто щільні любовнії сіті.
Може справді колись і мене
По підручниках вчитимуть діти.

І, смакуючи повість сумну,
Приймуть з посмішкою лукавою.
Ти, кохання не дав таїну,
Обдаруй хоч гіркою славою.

2019

Сонця промінь золотавий
Пропікає сито хмар -
І спалахує яскраво
На стемнілій шибі жар.
Так знадвору палахкоче,
Так на протягах зроста,
Що нестерпно сліпить очі
Та обпалює вуста.
І незрячий, і гарячий,
Відхилившись трохи вбік,
усміхаюся і плачу
Крізь тремтливий рух повік...
04.08.19

Сич озирнувсь на пломінь ранку в лузі,
калина луснула, привалена крильми,
в очах його по невира́зній смузі
між рос і перевесел бігли ми.

Стерня гаряча, як прожогі сльози,
як сонця щем, що ссе полісся край,
той горизонт, де в золоті всі кози
для юних нас, хто спив чарі́вний чай.

Там ніч пройшла, світанок спав з калини,
і голуба незаймана любов
звільнила цно́ту, вискочила – й лине
під мій неперевершений покров.

За мною, люба! – В перший день рожевий!
Щоб гай гудів! – А сич рубав дерева!

19 червня 1995 р., Київ

Чи здорові ми? Певно, що хворі,
Це - реальність сумна, не чутки.
Задовбала політика в корінь,
Рабиновичи, медведчуки.

ЗЕ команда, ляшки, укрофіли,
Євроскептики - теж не моє.
ПродаЄмо за те, що купили,
А купуєм, за що продаєм.

Глупоту лікувати безглуздо,
Дуболобість - харизма хахла.
Їж, мій брате, з горохом капусту,
На ковбаси зарплата мала.

А чи був я вдоволений? Хто зна...
Цілий вік не вилажу з боргів.
Так про що я? Ага,- про серйозне!
К бісу мислі! Насняться жахи.

Із розгону впірнув у веселе,
Удихаю поезії чад.
Увімкнув телевізор...ой леле!
На кістках вояків - гей-парад!

За театром - рядами - повії
(їх в село би, розкидувать гній).
П'є горілку скацаплений Київ,
А у Кончі - господар новий.

Нас тепер розграбують по плану,
Човник долі залишать без щогл.
Я і згоден співати осанну
Королю. Тільки, сестри,- за що?

Всьо - страхіття дивитися годі
Та штаньми протирати диван.
Йду полоти бур'ян на городі,
Хай спочине від дум голова.

13.08.2019р.

***андеграунд. під смаки не адаптовано***

Нездаре кіно
Стікає з екрану помпезно щодня...
Не все нам одно,
Хто сало краде, чи то пес, чи щеня?
Мерзенні попи
І їхні на мові чужинській псалми,
Що ллються на пи-
ки псів, що колись називались людьми.
Та можна до ско-
ну сірості днів теревені товкти
у ступі з тефло-
ну... Що «загрузив», вибачай уже ти...)
...трояндова ніч
У пахощах солодкогострих шипів,
Ти наша одвіч-
но... І най у злобі б кипів і шипів
Від заздрощів той,
Хто здатність утратив кохать у часи
ООСоАТО...
Жадана, співають нічні голоси...
Із терня троянд
Віршів піснопіння від ельфів нічних!
Хорей а чи ямб,
Це мною для тебе замовлено їх...
Відкрито вікно
У цей колючково- трояндовий сад!
Нездаре кіно-
Вертай-но його, неодмінно, узад)))
І спрагло іди
У темряву патоковинних садів,
Єдина люди-
на, ради якої я їх насадив!..)






© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119081305765

Є ще такі куточки на Подолі,
Куди заходиш, начебто в дитинство.
Вузенькі вулички дрімають сном старечим
І все довкола тишею сповито.
Сюди, між трьох славетних гір,
Збігають балакучі дерев’яні сходи.
Тут кропива чатує ревно двір.
Тут з дерези долине «Ку-ку-рі-ку!..»
Тут супокій.
Бринять статечно бджоли,
Мов літери літопису знялись.
У басовитій їхній перемові
Невже не передзвін долин і золото узвиш?
О древність невибутня, де початок древа,
Що серце стискує до зойку немовляти?
Невже тобі являтится на мить,
Аби століттями причаєно мовчати?

Дзиґар цокотить, виробляючи час.
Йому розмовляти геть часу немає:
конвеєр хвилин шурхотить і зникає
в довгій перспективі міжзоряних трас,

які в рушіях нам стають у нагоді,
бо простір, по суті, – палаючий газ…
І в часу машинах це паливо нас
несе колообігом часу в природі.

Вже інші планети на виході й вході,
та всесвіт проноситься повз, далебі,
інопланетяни зникають в пригоді,
в якій ми усі – просто речі в собі.

Водій натискає на долі педаль
і речі виходять із себе у даль.

2019

Схилилась жінка над трояндовим кущем,
усмішка зігріває кожну квітку.
Блаженство в серці, ніжності підступний щем
барвистою сльозою щастя влітку.

Сполола бур'яни, водою полила,
замислилась над вічністю природи.
Хустиною змахнула бджілки два крила,
як піт з чола, й невтомно стеблам годить.

Півоніям, лілеям - білим лебедям,
пастельним айстрам, ірисам лимонним.
Клематису, браткам, барвінковим стежкам,
петуніям і наперстянкам сонним.

А у бузковому тумані небеса,
лататтям сонце впало на подвір'я.
Широколистої гортензії яса
милує очі. Дзвоники чарзілля,

волошки, маргаритки, маки у душі 
живим зростають ситечком віднині.
Під тином м'ята, незабудки, спориші
і цвіт калини - символ України.

Махрові мальви, флокси, голубі в'юнки
плетуть віночки райдужні довкола.
Курчатком туляться  до ніжної руки
любисток і пахуча матіола.

Прозорі грона винограду - водоспад,
лозою  всі альтанки оповиті.
Заквітчаний будинок вікнами у сад
вдихає аромат чудових квітів.

І жінка - ружа - берегинею землі,
у мозолях її - велика сила.
Любов'ю світу на неораній ріллі.
красу, неначе зорі запалила.
2019р

Від мене пахне грибом, дубом,
Від жінки - шерстю (срамота!).
Бо я працюю лісорубом,
Вона ж - чукикає кота.

Варганю їй борщі та каші,
Щодня вмикаю пилосмок.
Вона ж лягає під піддашок
І з Камасутри вчить урок.

До денця висмоктала мавка,
Сусіди кажуть: "Вуйко - лох".
У кума жінка з виду - жабка,
Але кайлує за сімох.

На шию "Геп!" жона гламурна,
Язик від "щастя" прикусив.
Кричить: - Красіва я і вумна!
Чому ж об'ївся я краси?

13.08.2019 р.

***
Ой-вей, – заверещали павіани, –
якомусь члєну Оскара дають!
А ми такі – папуги і погани,
і досі ще не маємо догани,
що гонимо пургу і люту муть.

***
В позі йоги думайте, гадайте,
гуру і гурмани канапе,
що базіка(є) гієна сайту,
сіре тиражуючи й тупе.

***
Дорогий аміґо пише дорогому,
що його поези – б’яка і фігня.
Що не опус дохлий, то собі самому
дулею під носом мало не щодня.

***
Не дорости зоїлу до ашуга
і недосяжна кіберу краса...
Яка то у поезії наруга –
сміятися, що є жура і туга
і ряднами заткати небеса.

***
Що є, то є, і мало що буває,
аби його раніше не було
у цій іще живій оазі раю.
На біле чорне ляпає в сараї
чи то перо, чи у гузні стило.

***
– Я вірую лише у Бога,
і чую, бачу і пишу,
що уповаючи на Нього,
я не кажу, що брата свого
за душу іншу задушу.

08/19

Із Андрія Бєлого

Дворогий місяць.
Блищить полинь.
Дорогу місить
нежвавий кінь.

Як завжди, сила
нічних сичів
у ніч злетіла -
не на спочив.

Темніють жерді
сухих грабин;
німіють тверді...
Стою - один.

Тут щезник зліший
блука в лісах,
тут вершник й піший -
зникає в снах.

Гризуть тривоги,
гуде чоло:
нема дороги,
і не було.

Руді болота,
примар вогні,
гнилля мерзота,
трухляві пні.

(2019)юююююююю

Ось і серпень осінь доганяє
по заборонованій ріллі.
На узліссі молодого гаю
ирію чекають журавлі.

Так і ми торуємо дорогу
і не боїмося уночі
кликати у сни одне одного,
поки у запасі є ключі.

Не питаю, – бути чи не бути...
яблуко не заборонний плід.
Але як душі не сполохнути,
що уже готова у політ?

Поки ще долаємо утому,
думкою вертаємо додому
із юдолі хаосу й жури,
щоб не чути над собою грому
і радіти ще одне одному
пізньої урочої пори.

08/19

Сатирична довбня - це святе!
Хочеш - по твоїх катренах гахну?
І прилюдно, а не тет-а-тет:
Нумо, віршеня клади на плаху!

Час вночі злодійський підгадав,
Гепнув так, аж затріщали кисті.
Від кохання - плямка! От біда!
Від любові - також мокре місце!

Гепнув ще. Питаю: - Це чиє?
Від Елеонори чи від Ельзи?
Слізоньок набігли ручаї,
Виють над творіннями метреси.

Віз нетлінок! Мрійних дум - гора!
Баркароли й куртуазні оди
Скачуть, наче блохи з-під пера,
Ледь здолав сьогодні ці когорти.

Позіхнув...і знову бачу вірш,
Не лишають писунці без праці.
Генії! Ховайтеся хутчіш!
Бо сатирик - слон в посудній лавці.

12.08.2019р.

Минуле наповнює пил
Канав придорожніх... -Порадуй
Тілесне утіленням!..))) Тіль-
ки зрада породжує зраду,
І хочеться далі іти
Любові новими стажками
Крізь хоррору мертві світи,
Що створені... Нами?.. Не нами?..
Кохання скінчилося? За-
бувай, ідучи до нового,
Нехай за минулим сльоза
Від пилу очищує ноги.
У ранах їх, босі, утри
Листами, що серце писало
до тої, чи тих, хто отри-
мать більше їх сенсу не мали.
До тої... Чи тих... І кохан-
ня часом не перше... До згину
Не дОйде... Аби не остан-
НЮ намалювати картину
Сюжету оголення тіл
На схрещених ряднах дороги...
...а, власне, чого ти хотів
Від сенсу життя головного?..)))


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Св. №119081200578

Сам писать не вмію, але інших вчую я,
На яку тематику тра писати щоб.
Хтось під носа суне огірка, мов уя,
Вже мене назвали гуру-довбооб.

Висохли вже мізки, їх сушу щоденно,
Бо мені здається – світові кінець!
Й про любов писати ні, не злободенно.
На майдани треба кликать люд на герць.

Умокнув сміливо у лайно перо я,
І давай страхіття новії творить.
Мо` дадуть Шевченка прем`ю чи Героя,
Всім піїтам треба теж вступити в гидь.

Бо напала знову клятая писунка,
Принциповий, хлопці, я поет-лайнюк.
На красу начхать і дружнії стосунки,
Інших я навчаю, як писать дурню.

Хай мої писання на ригаччя схожі,
Але тим печалюсь ні, не дуже я.
Вірю я у пекло – чорт мені поможе.
Кількістю беру я, пишу до х.я.

Знов присів на дошки у гальюні-буді
І творю з розгону вірші про війну.
Раптом затріщало… Ой, рятуйте люди,
Те, про що писав я, в тому і тону!

12 серпня 7527 р.( Від Трипілля) (2019)

***
Я в цій осінній імлі вибрала вірші, як долю,
Наче в солодкому склі зблиснув ковток алкоголю.

Тут, де тремкий падолист, де золоте умирання,
Наче химерний буддист освоюю рим добування,

Грона гарячих намист, грона калини до чаю.
Вітер як вічний статист на сходах мене зустрічає.

Темно-червоні хвости, темно-бордові вуалі
Кинуто вже на мости в прощальному ритуалі,

Кинуто на міста, просто під білі ноги,
Начебто завтра свята і прийдуть велично боги.

Прийдуть у цей листопад, прийдуть у сни і у вірші.
Котрі завжди невпопад й байдуже – кращі чи гірші.

Прийдуть. Торкнуться руки. Вогкі простелять коси.
Чорні їх клобуки, наче осінні покоси.

Ти озирнешся на них через дими осінні.
Світло старої вини завжди тремке і нетлінне.

Знову на сходах стоїш? Винами повняться схрони.
Сховано флягу і ніж, плачуть колишні вже жони.

Я тут ніхто і ніде, я тут, як тать серед ночі:
Вогке обличчя бліде, рима жагуча й жіноча.

Наче роздягнений ліс, скинуто сукню і пояс.
Чорна зрозпачена міс! Може, колись заспокоюсь

Чи в захололій воді, вилитій на перехресті,
Чи в золотій череді юних і сонячних бестій.

Будда стоїть як Сварог. Пальці сухі на клавірі…
Рим’ячий сонячний бог? Кожному дано по вірі.

Вистиг з порічок твій чай. Пилом заметено поли.
Хустка з важкого плеча впала й душа твоя гола.

Курява між борозен. Срібне шаманство вірша.
Й стан цей зоветься дзен, і - августійша тиша.

З книжки"Вірші з осені"
(видавництво "Ярославів Вал")