Ця рубінова мова – вино в кришталі,
бархат уст і розбурханий шепіт,
це кружляння замріяне, сонце в гіллі,
листя спогадів звіяний шерхіт.
Це віднайдення рідних могил в бур’янах,
у поклоні покладені квіти,
це оживлення істин, що вмерли в світах,
і багаття, щоб їх обігріти.
Мова вдумливих друзів, що тихо гудуть
про життя, задивившись у вечір,
(млосно світяться перли античних погрудь,
Бог провинно торкає за плечі).
Мова таїн співочих – великих, малих,
кожне слово – мов знаючий усміх.
Чуєш відгук збережених бур світових
у віками шліфованій мушлі?
Вихор мови -- долання на довгих шляхах,
згуба душ, перегуки, прозріння,
і зринає вона на відважних устах,
оживляючи неба коріння.

2018

1

...і ніхто не застрахований
від теракту серед зла.
Будь вахтером чи Бетховеном -
днина гостре підвезла.

Біг чимдалі - чи поранених
піднімати і везти?
Друг мій каже одурманено:
"Не печалься... менше з тим...".

2

Грища, брехні, зиск, депресії...
На сімнадцятім щаблі
розквітає райська фрезія...
з даху плинуть кораблі...

Закулісся...
ложі...
скопища...
Компенсація - мільйон.
Де безпечне пристановище?
І... людини еталон...

2018

Розірвати планету або збудувати планету
Врятувати планету — планктону потрібна планета
У поета призначення бути всього лиш поетом
Архітектором душ — на поета чекають проекти
Як палати чекають сенаторів чи пацієнтів
Як імпланти чекають хірургів або деміургів
Світ цей надто закритий — тюряга для спинних не впертих
Світло небагатьом хто уміє розплющити очі
Світло тільки тим — хто хоче

Ваші ж очі заплющені
Муркотіння заглушене галушками штифтами вкручене у піднебіння
Ваші горлянки — склепи
Наші — склепіння божествених нервів
Ми — проміння —
Ви як мертві —
Спини та животи на поверхні
Над поверхнею моря над цілим усім океаном
Ваші спини — кліше
Медузи Горгони ваших душ — тлусті пуза

Сподіватись на більше — нізвідки
У Всесвіту
Більше немає програми захисту непотрібних свідків

Ви — планктон ви дрібнота і тільки тому бездоганно
Уникаєте сітки
Списів та стріл куль ножів і плювків звідусюди
Постсовкові «гертруди» в дисгармонії плинній —
Пандора всередині вас
Церемонізалежні поклоновкалічені усічені задовго до золотого січення
Дорогесенькі люди — пандемія планети сіра холера землі —
Мої любі

А поету усе це зайве
Ви буденність — ми будівничі
Нас не спинять ваші віче чи наш відчай
Навіть хаосу крик у вільгу вічність —

У поета є дивне завдання — войовниче вольовниче —
Вам планети даруючи проектуючи та будуючи
Руйнуючи і лікуючи оперуючи чи емігруючи в іншу систему координат —
Затуливши собою сонце чи явивши собою сонце
Насадивши спаливши або написавши божественний сад
Не порушити ненароком
Пересічність
Ваших довічних шляхів до пекла
Вашої доброї дороги в ваш персональний ад!

24.08.2018











- [ ]

Ще мрії високі личать,
І руки – вправні.
А Муза чомусь не кличе
В небесні плавні.

Приб’ється не знати звідки,
Нахмурить брови…
Зоставить на серці мітку –
Й бувай здорова!

Згортай всі слова до купи,
Як осінь – листя.
І славі всміхайся скупо:
«Злечу колись я…»

19.10.2018

Ніч наповнила глечики снів,
Із яких ми наснагу пили
Дивоцвітами... На полотні
(...чи букетом на майстра столі...)

І малюнок сумний у очах
Чорним кольором в осінь тече,
Віддзеркаливши темряви жах
Тих майбутніх холодних ночей,

Що надійдуть услід за теплом
Недолюблених бабиних літ,
Мов кохання, яке відійшло
Непророслим зерном у ріллі

І чекає на сніжне тепло,
Ніби ковдру у мами руці.
Те кохання, що не відбулось
І сльозою стіка по щоці.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118101808816

На ярину наорано багато.
Є і на зяб, де впадина й гора.
Але немає сил боронувати,
та й сіяти – минає ся пора.

Літа уже заманюють у вирій
подалі од солоної землі.
Але на чужині, які то гирі –
утрачені надії і жалі.

Не хочеться іще колядувати,
коли на бараболю врожаї.
Але протипоказано лежати.
Весною намічаються рої.

Лишається ще жати і косити
як не собі – бодай на коляду
і сьомою дорогою ходити
ще й падати, буває, находу,
обходячи то лихо, то біду.

На щедрий вечір буду молотити.
Якщо дозвілля заважає жити,
віддушину в поезії найду.

10.2018

Осінні шати зі снів пошито.
Скінчать жнива. Змелють жито.
Накриють столи в вечірнім саду,
Покличуть мене, я йду.
Із гітарою під рукою, з піснею
Про багряне та золоте листя,
Про зірку на видноколі,
Молодика на сході, що мовить
Своє шляхетне, таємне слово
Про тебе, моя любове.

 
& на всякі докучні нікчемності
наплювати б із нескінченності
адже будь~ що не більше ніж тінь
золотисто~ сріблистих видінь

крізь неспішно лункі нетотожності
за кулісами & понад ложами
кружеляє собі передзвін
містом стін у якому без змін

так чи сяк розвидняється вечір &
каламбури здаються доречними
жовтень сей ~
смолоскиповий дим
тільки що зрівняєш із ним ~




 

Пані у зеленому пальті
Тінь весни в алеях листопаду
Затаїлась осінь у куті
Запаливши зоряну лампаду
Там їй добре і земна печаль
Омиває зранку тьмяні трави
В кожного на жаль є пам'ять-жаль
Келишок вина і чашка кави
Тінь життя марою промайне
Чи було чи може так… наснилось
Сподівання щастя чарівне
Десь у колі часу загубилось
Повертає осінь у чертог
Холоду дощу у одинокість
Пані Весно вип’ємо на трьох
Я Жура і Ваша Випадковість

17.10.2018

Гірчить калина на губах,
Сум за плечима.
Червоні спалахи в лугах,
Неопалима.
З коштовних розсипів гранат -
Терпкі коралі.
Хмільного надвечір'я шат
Все далі в далі.
Химерний оболок стрімкий
Пронісся небом,
Сльози блаженний супокій -
Плакучим вербам.
Сріблить ожинову ріку
Ніч фіанітом,
На прибережному піску
Заснуло літо
У калиновому вбранні.
О, як же бути?
Сузір'ям падають мені
З небес покути.
Пастель вугільна угорі
Всі зорі витре.
Калини ватра не згорить,
Розвіє вітер!

2018р.

Маю, браття, дрібочку таланту,
Люди шепчуть: "Віршик не такий.
Пишеш про земне. Тра вище брати,
Не для інтернету - на віки.

Мову поміняй, шульгаву руку,
Тоніка не модна - є верлібр.
Від сатири графоманам мулько,
Нам потрібен лірики калібр."

Сльозотеча писунам до шмиги,
Про любов нещасну - тема люкс.
Може, в длані, знову взять чепіги,
Всім сказати: "Прощавайте! Упс?"

Вислухав майстрів та епігонів,
Сечовий міхур вже не трима.
Під очима всохли сльозогони,
Чхнути хочу, просто сил нема.

Пачку з рук поцуплено з поп-корном,
Бісики злітають з-під брови.
Жінка збоку моститься моторна -
Ох, не вірші в мене в голові!

Дописав і хутко "шасть" до пані,
Я ж мужик класичний, а не гей.
Завтра знову скажуть - вірш поганий,
Тут не ямб потрібен, а хорей.

17.12018р.

Т. І...
Була б чужа - тоді не говорили,
Як явір із калиною в гаю, -
Тобі розмови повертають сили,
Мене - ведуть у молодість мою.
Тож радості ще більшої не треба,
Сполоханим надією серцям,
Ні від шептань, при зустрічах, де-небудь,
Ні на отих, що призначаю сам.
Повік немає втіхи і провини
Моєї там, де, певно, у цю мить
Палає явір і кровить калина,
І, наче дзвін весільний, гомонить:
- Ми ще такі, закохані та гарні,
Що помічає осінь двох красу, -
І дні дарує, теплі та безхмарні,
І зупиняє течію часу...
17.10.18

Не бачать ані виходу, ні входу,
Не відчувають власної ганьби,
Оті, що обирають несвободу,
Оті, котрі зреклися боротьби.

Всі фігові листки прибрала осінь,
І кожен має те, що заслужив.
Свобода не потрібна малоросам,
А лиш корито повне й теплий хлів.

«Новітня» «українська» школа -
Педагогічний формалізм:
Навчання мовою - довкола!..
В перервах - русскій реалізм.

Між вчителями, при розмові,
І з учнями - не чути мови,
Батьківські збори чи нарада -
Лише російська. Хто завадить?

В дитячі голови незрілі
Учитель образ ллє уміло:
Все українське - для проформи,
В житті - російська… Стала норма! :((

Низька учительська свідомість
Формує суржикову совість
Дітей…
Що в школі вчили як формальне,
Не змінить світ фундаментальних
Речей…

© 10.2018

 
хто заперечив би
глуз макабричний дещо
хай не суціль скарби
але й бували речі

де у яких млинах
фабричках палітурнях
ревний зірковий прах
& закіптявлені турки
неколисковий блюз

страчено легко смисл
непослідовну лють
істини замість пісню

весь небуквальний хлам
нелітеральні рими

з вечором сам на сам
& цигарковим димом




 

Відкоркую пляшку ночі,
прийдуть випити охочі:
думи-тлуми, споминання,
тиші чорної мовчання.
Потім ранок – час похмілля.
Наливає осінь зілля.
Небо тихе і прозоре
розчиняє сиві зорі.
Листя падає під ноги.
Пробудилися дороги.
На гостину тепле сонце
зазирає у віконце.
Променистий усміх в шибу
обігріє дім-колибу.
Нічка канула в минуле.
Негаразди теж поснули.
Є надія – стане краще.
Геть зі шляху, непутяще…
Все, що сіре і понуре,
забирай собі, зажуро.
Нам залиш осінню втіху –
бочку меду, ложку сміху.

Суне нічка пересічна.
Пам’ятаємо – не вічна…

10.2018

Затягнуті у корсети -
на фоні ножів та кіс -
прабабці убивць, поетів,
міцнющий пахкий заміс.

Втирали носи віскряві,
спиняли навалу хвиль...
Завдячую вам появі,
виточую гострий шпиль.

Кучерика в'є усоте
вибаглива муза...
Рань.
Проходять жінки осотом -
в ожинову тмутаракань...

2018

Їм не спиться удвох. Знову осінь мандрує по вулицях.
Він розкаже їй все, рознесе міріади порад.
Кане в Лету жура і неспокій безпечно забудеться.
Буде литись пітьма, як гарячий густий шоколад.
І затисне вона у долонях бажання серпанкові.
Закарбує цю мить у глибоких шпаринах кімнат.
Їм не спиться удвох. Бо лежить поміж ними світанковий
Листопад.
17.10.2018

Мавпи людиноподібні
На людину не подібні.

Проти «русского Гаврилы»
Нишкне будь-яка горила.

І пішли дурні мартишки
За кавалок кишки пішки.

Дві макаки-забіяки
Зацькували геть собаку.

Біля муру два лемури
Закрутили шури-мури.

Молоденькі шимпанзючки
Умлівали від Сердючки.

Дочекалась Україна
До навали бабуїнів.

Не плаче, не ридає сильна жінка,
а на обличчі – спокою стіна.
Ніколи і нізащо – ні сльозинки!
Із пам’яті вже стерто імена
отих, колись що завдавали болю,
і тих, що ще беруть на язики…
Ніхто не зломить нежіночу волю!
Та все одно даються узнаки
і нинішні незгоди, і минулі,
безсонні ночі й непроглядні дні.
Свистять над головою ніби кулі
невтішні часом спогади, сумні…
І посмішку величну на обличчі
вона постійно з гордістю несе,
немов своїй гіркій планиді кличе,
що сильній жінці до снаги усе.
Та серце лиш на вигляд скам’яніло,
бо все ж заниє на якусь лиш мить,
коли впіймає погляд чийсь несмілий…
Вона ще може й хоче полюбить!
Вона ще може віддано кохати,
віддати серця й тіла свого жар,
як в юності невтомно дарувати
любові шквал і пристрастей пожар!

Шиплять самозванці,
човпуть посланці:
«Не так
ти тримаєш перо у руці.
Не ті в тебе:
почерк, чорнило, папір, –
тому й заблукала
між вір і зневір.
Не вмієш про світле й красиве, –
помовч!
В сарказмі твоєму –
застояна жовч.
Життя – мов ріка.
Що шукаєш на дні?!»

…Криваві струмочки.
Скалк'и – в пелені.

17.10.2018

не шукаю зручності
і вигоди
та й до Бога
серце недовиходив
обираю входи
де є виходи
оживляю те
що раптом вигадав

і коли здається
перехрещуюсь
а коли минеться
за пісні берусь
за пісні
із присмаком калиновим
за рядки
тернові
і осинові

там лягає сонце
сон купається
до душі
метелики злітаються
у тобі
до краплі болю
рідному
розцвітає дощ
надії вікнами

із того
із перших уст почутого
спалахне вогонь
думками-рутами
в морі нот
від до
до до
схвильованих
хай пливуть собі
до мрії
спомини

23 Квітня, 2016

Т. І...
Не дивись винувато на мене
І не згадуй тепер спроквола,
Як палала в коханні шаленім,
Та згоріти дотла не змогла.
Не дивися на мене печально,
Зі сльозами провини в очах, –
Розумію твій біль і повчально
Не скажу ані слова в цей час.
Не дивися на мене зраділо,
Що, схилившись до тебе, мовчу, –
Я, причаєно осиротілий,
Став байдужий давно до плачу.
Не дивися, замислено й строго,
З-під, повіками збуджених, вій, –
Як заблуда на обрис дороги,
Що недавно вже бачився їй.
Не дивись, неквапливо й мовчазно,
На пригнічений втомою лик, –
Я щасливий з тобою й нещасний,
Без кохання твого, чоловік.
16.10.18

В Ерато дар лежить на терезах,
Вирішує чи дати... довго судить.
А я сузір'я слів у небесах
Пасу і кличу:- Забирайте, люди!

Звела нас доля чи щасливий рок?
Це ключ до раю чи бандитська фомка?
Не відпуска від себе ні на крок,
Бо я - Любов. А муза одинока.

Чи, може,- я її обдарував?
Бо розцвіла, сестриці заздрять вроді.
Кладе мене щоденно між отав
І п'є до дна, не стримуючи хоті.

Шерхоче вітер оксамит-руном,
Вгортає ложе запахами літа.
Мені без музи жити не дано,
І їй без мене ані дня не жити.

17.10.2018р.

Вівці мої вівці

Керує Україною шайтан,
Ще й дух бунтарський в жилах колобродить.
Після Майдану - знову шал, Майдан,
Визбирує новий володар подать.

Прибріхує, окрадує, хова,
Копита видно і чортячі роги.
Як вибори - сусіди на диван:
- Від нас хоч щось залежить? Анітрохи!

Вівчар веде отару на різню,
Бебекають приречено овечки.
Я зарізяк у цьому не виню -
Споконвіків тече криваве лечо.

Здирають шкури, топлять звично жир,
Я агнець теж. Несуть жертовний камінь...
На вибори - весною! Під ножі!
А, може, треба стати нам вовками?

16.10.2018р.



Про любов

Потрапив молодим у "чортомлик",
Місцеві відьми виходили вкупі.
Живу відтоді з ними цілий вік,
Стругаю мітли і довбаю ступи.

Господарюю. Посадив город,
Є мандрагора, хрон і беладонна.
Варю декокти, зілля-приворот -
Дівки щодня купують півбідона.
'
Гаргари гарні.В ліжку хоч-куди!
Щоночі не дають мені покою.
Мені сто літ, а ще без бороди,
Чаклують сильно, молодістю поють.

Отак би, люди, я би жив і жив,
Та...закохався здуру в молодицю.
У неї хворий вельми був мужик -
Я вилікував підохляле тільце.

Відьмачки ж подалися за кордон
Кровиці посмоктати у теличок.
А я поклав кохану на манто,
Медок збираю із рум'яних щічок.

Її супружник, все таки, помер,
В горілці утопився чи у пиві...
Біда ув іншім: горе-кавалер
Сімейство зрадив. А жінки ревниві!

Чи хрещена, чи мавонька-мертв"як -
Нема різниці, грохнуть бахуряку.
Шептались довго. Вирішили так:
Вернуться, то напою спершу маком,

І у чаклунок є кінець судьби,
На кожну твар знайдеться підлий гицель.
Позапихаєм потім у гроби,
Хлюпнем відро свяченої водиці.

Удвох копали яму цілу ніч,
Болітиме ще тиждень кожен мускул.
Але - конфуз: - Кохана, поміч клич!
Забули про драбину чи мотузку!

На крики позбігалося село,
Питають: - Що за бісова роботка?
Брехати мусів людям прямо в лоб:
- Скарби шукаєм пана Полуботка.

Я знаю, браття, що брехати гріх.
Зате живі. Хоча, звичайно, бридко.
Народець за драбини, в яму "плиг!",
Кохана каже: - Утікаймо швидко!

Живемо гарно. Жінка "цьом!" та "цьом",
Хутенько підставляє власну кирпу.
А відьми що? Нема уже відьом -
Подохли всі від курячого грипу.

16.10.2018р.

Листи собі, ними забите горище.
Ясени за вікном, гілки - вулиці.
Неспокій жінок на гострих обцасах.
Візерунки, полум'я, тлін.
Сторожа сезону здійснює ще обхід.
Догори, вниз. Невідомість, вітер.
Електричний потік проймає.
Пробіли, знаки абзацу.
В будинку, де шукають забуття.

Від а до я, від так до ні.
Побачення з життям.
Я напишу тобі вірша.
Ти думатимеш: "Боже мій!
Галіматья, іржа..."

Твій слід загубиться вночі
І ранком вмре.
Трава прим’ята оживе,
Забуде все.

І тільки в росах сміх і гріх –
Твоя сльоза.
Віддай мені, віддай мені
Всі «проти» й «за».

І, навіть, розірвавши плоть
І дух єства,
Ранкові зорі упадуть,-
Одні слова...

Свічки-клени багрянять.
Шепіт вітру:спинись,
і крізь сяєво листя
в Небосинь подивись.
Між Землею і Небом
не існує межі,
як яснітиме вогник
світлодуші...

Т. І...
Знов душа зажурено радіє,
Повна вражень, спогадів і мрій, –
Тьмяний вогник давньої надії
Мерехтить у темряві густій.
Блимає лякливо та не гасне,
В тужно занімілій темноті, –
Тільки, може, радість передчасна,
Як не раз бувало у житті?
Може, завтра світло сподівання
Лагідно задмухають вітри?..
Я благаю іскорку останню:
- Ти не гасни, вогнику, - світи!..
15.10.18

Що ти знаєш про мене?
Небагато, повір...
Очі м'ятно-зелені
З берегів Синевир .
Виплітати гердани
З бісеринок сльози
Я не буду, коханий,
Не проси... Не проси...
Та мелодія туги -
Три акорди, не більш,
Не вмістилася, любий,
У верлібровий вірш.
Березневі відлиги,
Білопінний розмай,
Час від часу, мов книгу,
Мимохідь не гортай.
Відбрунюся у літі,
Хоч одягнеш пенсне,
Постелю оксамити -
Не пізнаєш мене...

 
дими над рікою
спливають невмисно
& далі по курсу
кидаються з мосту

скупі очевидці
гуляють & мокнуть
закохані знову
за звичкою чисто

а жовтень злотистий
глумиться немов &
стинає плечима
до чого розмови ~

отак без причини
стираєш підбори
у напрямку звістки
що все буде добре

на стежці осінній
за бітницький обрій
де запросто стрінеш
нікого ~ нікого




 

1

Поетичні балалайки
виграють... за сотні лайків...
Бринькотять про вічне-тлінне.
Реверанси - вколо Зіни,
гопаки... на сцені гноми,
премійовані удома...

Йдуть охочі прославляти,
книжечки на тацях - нате!
Їх би сполом - на пленери...
В римуванні - "піонери"...
Варять кашу, в'яжуть віття,
гнуться лаври... малахіття
розсипається під ноги...
брешуть моськи і бульдоги...

2

Та немає щось упину.
Де ж томатики - у спини?..
де шлагбауми-спонуки?
Залили віршата луки...
Силосується усяке,
у напрузі пальці, хляки...

3

Стій - міцна - за кипарисом.
Ласуй м'ятою, ірисом.
Слухай музику, що вище...
Ген розквітло попелище.

У гнізді яскріє птаха.
Мліє вуж під фугу Баха.
За токатою - по зливі -
промінцята на жаливі.

2018

Не по мені, як землю гидять
І воднораз Святою звуть.
Витопчують її до пилу,
На чужині сльозу за неї ллють.

Розум каже : «Змирись.
Все – суєтне, даремне».
Може / раптом / колись? –
тільки це - не про мене.
Тут! Сьогодні! І вже! –
без вагань, реверансів,
підкилимних пожеж,
онімілих мімансів.

Серце каже : «Скорись.
Не роз'ятрюй глибоко -
витри пам'яті диск,
вийми скалку із ока».
Пам'ять каже: «Забудь!
Що минуло – не верне…»

Отже, в тому й вся суть, –
що не знаю напевне:
де / коли/ як / відкіль?…
Тільки вірю уперто.
Бо ж : «…по вірі твоїй…»
і любові…
«…spem spero!»

Тримати удари -
мужність.
І доки твій світ не вмер
долай чорноту і чужість
і зайшлість сліпих химер,
чужо'злість за непоступність
в шуканні своїх доріг.
Хай явить озлобі сутність
твою -
непідробний сміх
і усміх оскалу злому:
в тім вищирі - страх і гнів...

Будь леготом невагомим
В осерді чужих світів.

2018

Бруківка намірів залишилась по смерті,
бруківка намірів – і більше не вдалося...
Бо – недорікуватість і селянська впертість,
чуже незатишне міське різноголосся.
Бо -- маска стійкості, під нею – безпорадність,
в душі – сум’яття, а незгоди -- принципові,
з війни – контузія, страх виказати слабкість
і навіть більший страх – віддатися любові.
Ще -- ненадійні і насмішкуваті друзі,
уперта вірність, що нікому не потрібна,
твоя довіра, що на смертнім виднокрузі
така обдурена була, така безплідна!
Давно нема тебе, нові в роботі кросна,
але чому живе у пам’яті так гірко
ота ніким не поцінована, заросла
ідеалізму одинокого бруківка?

2018

Розкішна мова. Не осот, будяк.
Не паслись тут одвік «будь-що» й «будь-як».

Отари слів рівненькими рядами –
Крізь час і чад, житейські бурі, драми.

Увись, де благодаттю оповита
Метафор полонина соковита.

…Пообіч вовчі зграї, хмари мух.
Та кожну титлу стереже Пастух.

16.10.2018

Десант піїтів висадивсь на Марс,
Пригледівсь - українські графомани.
Усенький всесвіт хай пізнає нас!
Від захвату кричатиме "Осанна!".

У мене зіпсувався, певно, смак,
Вдихаю вірші, наче пах з-під дека.
Є ж Бенедишин, Гентош, Залізняк,
Павлюк гламурний, Татчин і Костенко!

Летять віршата, наче міль із шуб,
У слюсаря є книжка, і в нардепа.
Я також не святенник, бо грішу,
Говерлу слів скиртуючи до неба.

Признатись важко: Я - недопіїт,-
І попалити квецянини лантух...
З будяччя густо сипле пустоцвіт,
Ховає під копицею троянду.

16.10.2018р.

Революція

А на майдані знову балаган,
Укупі провокатори й кликуші.
Вже думав - починається юга...
Обцас застряг в недогризку від груші.

Пляшки довкола, рвані папірці,
І запахи, неначе із геєнни...
Нема кого узяти на приціл -
Втомися люд від бунтиків щоденних.

Одні паяци. Плямкають бомжі,
Водяри ящик скніє під матрацом.
Оце з такими братись за ножі
І брати штурмом замки та палаци?

На площі "революція" гуде,
Упала булава в Дніпро зоп'яну.
О, логіко! О, розуме! Ви де?
В сивухи клубах вас шукати марно.

15.10.2018р.

Тс-с-с!

Довгенько слухав реквієм згори -
Довгенько слухав, аж попухли вуха.
Уїлась тема, мов гідропірит,
Ще трохи - і наважусь на "мокруху".

Попався глухуватий меломан,
Зі стелі відпадає штукатурка.
Уранці встав - у голові туман,
Під ковдрою стражденно хлипа любка.

На флешку записав церковний хор,
Бурчання тещі та виття собаче.
Вмикаю цю "мікстуру" на повтор
І з жінкою втікаємо на дачу.

З коханою ходили по гриби,
Два дні знімали київські навроки.
Смартфон (бесперестну "бі-бі-бі!")
Я виключив, заглибився у спокій.

Вернулися. Дзвенить москітний альт,
Із вікон чути шерхіт падолисту...
З будинку вчора з'їхав музикант,
А на додачу - майже пів під'їзду!

Жона танцює! Стала на носок!
А ще недавно помирала, наче.
Потужна сила тещин голосок!
Благословенні гавкоти собачі!

16.10.2018р.

Непомітні чужі зорельоти
в телескопи спостерігачу,
бо всі їхні прямі і звороти –
швидкоплинні, мов краплі дощу.

Хто побачить політ крапелини
або кулі невловної слід?!
Флот чужий невидимо й невпинно
тче вгорі павутиння орбіт.

Ну, а долі, вдягнувши каскетки,
по провулках і автошляхах
пруть земляни, мов маріонетки
на прихованих кимось нитках.

Відділяють події від вражень,
оцифровування від речей,
і не видно облич відображень
у колодязях чорних очей.

Млявий світ з пішоходами неба
не чекає в безодні гостей…
Тільки я приміряю на себе
ніч міжзоряних швидкостей.

2018

Ту грушу,
Що геть здичавіла,
Згадав би хіба,
Якби в сорок сьомім
Та груша
Нас не годувала
Смачними гниличками?!
Схожа на баобаб,
Вона своїм гіллям
Пів-хутора накривала.

Її, за повір’ям,
Іще Крамаренко саджав,
Сучасник Мазепи, –
Отож не одне покоління
Вбирало очима
Красу білоцвітну…
Вважай,
Та груша
Історію нашу
Скріпляла корінням.

Над нею громи розверзалися
І блискавки
Палили її –
На корі залишалися
Шрами…
Стояла віки.

Та знайшлися-таки лайдаки –
Добили красу
Гільйотиною
Пилорами.

Здається,
На тому
Й скінчилась епоха
Добра
(Воно ж, хоч маленьке,
Тулилось до стовбура груші)…
Усе вимирає.
Непам’ять й сліди постира.
Втечуть криниці животворні
І витечуть душі.

Та ми ж бо самі
Мордували себе і товкли,
Списавши свій гріх
На Гатила або ж на Батия, –
Колись-то ми й справді
Великим народом були.
Тепер же ми – етнос,
Пістрява юрма гнучкошия.

Ми лаємо всіх!
Ми не гідні Мазеп і Петлюр,
Що й справді шокують
Уяву ліниву та хвору,
Ми сторч головою
Пірнаємо в море зажур,
Щоб знов нахлебтатись
Солоно-гіркого мінору.

…Я знову шукав
Ту місцину,
Де груша росла, –
Бодай би хоч пагін проклюнувсь який
На руїні…
Мов повінь злизала,
Мов буря дощенту змела
Мою Україну –
Немає її в Україні!

1999

Мене сиротою зробили свої ж –
Комуністи,
А першим жалільником
Був чужоземний солдат:
Він гладив мене по голівці,
Давав щось поїсти,
Од вітру ховав
Під благенький трофейний бушлат,
Наспівував щось…
І чия то була колискова –
Німецька, словацька,
А чи італійська –
Мені
Не взнати ніколи,
Та, власне, й не обов’язково
Це знати –
Важливо,
Що я засинав на війні
Під наспіви мирні!
…Бездомного,
У п’ятдесяті
Від голоду,
Холоду,
Може, й від смерті,
Завжди,
Чужі мені люди,
Що звалися «зеки закляті»,
В пекельнім гулазі південніше Караганди,
Гуртом берегли…
Недаремно ж я згадую досі
Вірменина Жору,
Суворих чеченок-жінок,
Які на засланні й самі бідували
В ту пору,
Одначе для сиріт
Знаходили хліба шматок!
…Отці-командири
Здирали із мене три шкури
За борг неіснуючий,
Крили мене матюком –
Та лиш я виходив
За львівські казармені мури,
Мені усміхалась «бандерівка» Віра Франко,
Славетного діда чудова онука!
Я з нею
Ставав українцем,
Хоч лахи москальські носив, –
Я вперше почув
Про святу українську ідею
І вперше дізнався,
Якої ж я матері син.
Життя моє повнилось іншим,
Осмисленим,
Змістом –
Я став маскуватись:
Для вигляду владу хвалив,
Насправді ставав я
Запеклим антикомуністом
І світ на червоних і білих уже не ділив.
Я знав уже, ким замордовані батько і мати
І весь мій великий,
Козацького кореня,
Рід –
Своїх ворогів
Я навчався розпізнавати
Й гидливо плювати
Наїзникам з півночі
Вслід.
Я знаю багато хороших людей серед німців,
Казахів, чеченців, бандерівців з Галичини,
Та бачу й «своїх» –
О які вони підлі та ниці,
Вкраїнці так звані…
Та ні, не вкраїнці вони!
Я матиму кожну порядну людину за друга
І вип’ю по чарці із будь-ким:
Хай негр чи монгол –
Та хай не підходять до мене
Брудний москалюга
І брат його менший –
Смердючий червоний хохол!
Я звів би зі світа й запеклого антисеміта
І всіх шовіністів до лисого біса послав,
Аби лиш земля,
Вселюдською любов’ю зігріта,
Вітчизною спільною
Кожному в світі
Була!

2001

 
римує осінь листя й лисих
красу абсурд підвали й далі
усе символіка & дійство
провісних наскрізь актуалій

& строга мов ікона та
життям іде христина ~ христя
напіврозквітла німота
& кораблі минають пристань

у ладанах яких сандалах
снивах обіймах & містах
тебе раптово так поймала
хандра осяйлива й пуста ~

в житті немає смислу христе
життя сама в собі мета




 

А скільки надії у слові «якби…»
А скільки чекання у слові «нарешті!»
Якби ми в Парижі або в Будапешті
нарешті розвіяли рештки журби…
Гуляли б щасливі посеред юрби,
забувши про час і умовності долі,
та вже залишається менше доби
цього відчуття безкінечної волі.
Якби знов побачити Сену й Монмартр
й весну з ароматом парфумів відчути...
колись тут гуляли Камю й навіть Сартр,
для нас залишивши таємні маршрути.

Іще не чекає оказія
іти за останню межу,
але епітафію маю я,
яку по собі залишу́:

піїте породи інакшої,
не чую, хоча й до кінця
читаю, але не побачу я
порожньої сили слівця.

Немає у мене претензії
за види на прісний пейзаж,
але не ціную поезії
де діє лише епатаж.

Не вписуємося у рубрику
ні оди, ні музи, аби
забавити римою публіку
у ролі героя юрби.

Уміємо сіяти пазлики
на спомин особі своїй.
І поки немає надій,
зелені виписую тапочки
собі і поезії класики
у вирії гуру й месій.

102018

Із ласки твоєї, мій Боже, сміюся й плачу.
Піщинка на Всесвіт лиш дивом твоїм жива.
Так часто глуха, і безмовна, й зовсі'м незряча...
А звідкись невідано віщі мої слова...

Коротка на пам'ять і довга чуттям на вічність...
Так скороминуща у цьому з живих світів...
Де кожен мій подих - буденність і символічність.
А кожен мій порух - відбиток бентежних снів.

2018

Життя і музика… Два паростки любові.
Один – від Бога, другий – із душі.
І закорінені обидва в Першослово,
яке ніхто не в силі сокрушить.

Щасливий той, хто музикою дише
неспинно, до безумства, до безтям,
а тон душі мажорніше й жвавіше
звучить, як дар, у музиці життя.

Щасливий той, хто вміє гріти словом,
кого – як пломінь слово зігріва,
хто відділяє зерна від полови
в тирадах пишнослівних загравань.

Щасливий – хто шукає і знаходить,
хто уперед стремить без вороття
в пасажах до омріяної коди,
вальсуючи по клавішах життя.

Не треба ні повернень, ні повторів
фрагментів дисгармонії і криз
в життєвій партитурі. Апріорі –
для щастя лиш – вдавайся до реприз.

А щастя хай означують фермати
тривалістю років хоча б до ста.
І авторці «Мисткиня-Жінка-Мати»
репризами рябить хай нотний стан.

13.10.2018

Я - дід старий. Од вітру хилита,
Давно уже у пазусі не шастав.
Немає сексу - в цьому вся біда,
Навзаєм пруть ліричні віршенята.

Є про любов, погоду і судьбу,
Реву на вухо жінці глухуватій.
Та бабця закопилила губу
І каже: - Гекатомби ніц не варті!

І хутко умостилась під крило
Аби м'якушки розі'м'яв руками.
А я їй - вірш! Про те, що вже було,
Вона в одвіт поскрипує пеньками.

Пракорінь сумовито ворухнувсь
І знов заснув, немов змія узимку.
Отак щодня: я - твір, вона - "кусь-кусь",
І поглядом обмацує ширінку.

Все зрозумів! Пройшла письмацька блаж!
Кладу кінець жони душевним мукам!
- Ану, кохана, половкіше ляж,
Давати буду лиха закаблукам.

І хоч від поз шалених я одвик,
Обходжуся без еротичних спецій,
Згадав, що в мене пальці є й язик,
А головне - ласкаве й чуйне серце.

Прокинувся Ерот! Помер ашуг!
І стогонами сповнилася спальня.
Я про любов однині не пишу -
Творю живу поезію кохання.

15.10.2018р.

Скоро вибори

Здуру голос владі я віддав,
Думав гроші повернути в кубі.
Справи ж кепські. Хлипає сльота,
Обсльозавив бороду та губи.

Обіцянкам вірив як собі,
Проковтнув програми і платформи...
Виявилось, браття, я - тупій,
Заженуть у гроб мене реформи.

З жінки позавчора спав корсет,
Пропагує дистрофічну моду.
Теща лапу вже давненько ссе -
Вистачає пенсії на воду.

Як так сталось - досі не "вкурив",
Я ж слухняний виборець - як песик!
А прем'єр (о, диво!) - розжирів,
Відпускає з-під ярмулки пейси.

Слиною забитий знову рот -
Необачно ковбасу понюхав.
Влада скоро піде у народ
Локшину чіпляти нам на вуха.

14.10.2018р.

Покреслені долоні, сходами з розуму.
Місяць поволі рушає, востаннє.
Спаленілий вітер засміченим пилом
Відлуння. Розчахнуте лезо сцени.
Пітьму оголено. Кропив'яні стебла.
Шелесткі змії. Шаленіючі орхідеї.
Золочені горлянки, барабанні садна.
Дзвони розбиті між поворотом
шосейним і закинутим автомобільним
цвинтарем. Досвітні промерзлі зорі.
Пасма доріг у гарячкових гримасах.
Порожні голоси безодні. Більш ні сло

Шурхіт листочків навчальних програм
з шелестом осени злився…
Ставки свої ти Системі програв,
та, далебі, вже не злишся.

Усі твої задуми клаптями рве
ця куцість годин невблаганна.
Ян Коменський зник би, пропав Дистервеґ
у наших прокрустових планах.

Дякуй, що маєш не дюжину груп
і «горлових» – не під горло,
що після пар – не цілком напівтруп,
весь у диктантах і творах.

У шухляді старіє почата стаття –
їх не бачити світу роками…

Ех, то скільки ж кредитів відвів на життя
Той, Хто всім нам готує програми?!

2014

1

Збиваються горобчики у стаю.
Шукала в липні феніксів, орлів.
По...кру...же...ля...ла...
Жовтень... відлітаю...
Сховала пазли-словеса у Пслі.

Махрова риба плине... Махаони -
на чорнобривцях. Дайджести між каст.
Зелених квакш мультяшні перегони.
Лелека-гід поглиблює контраст.

2

Листа до Босха тут не дописати.
Ненавиджу міазми, матючню,
яд мурашиний...
Плес дрібні квадрати...
Фантасмагорію деінде розпочну.

2018