Косиці синій-синій цвіт
До себе манить стільки літ,
Тоненькі ніжні пелюстки
Торкнуться лагідно руки,
Немов би просять:"Заплети,
Тоді коса буде рости.
Блакитну стрічку пов"яжи
І тихо-тихо так скажи:
-Ти сяєш, наче бірюза,
Чудова квітонько-краса.

2016 р.

Коли мова заходить про Трійцю,
то спада на думку не догмат Триєдності Бога,
що, як запевняють християнські авторитети,-
недосяжне людському розуму,
а підніжжя сімейного щастя юдейських жінок -
щонайменше трійця діток.
Оте «Пру у рву» ,
заповідане шостого дня Господом Богом,
що так налякало фараона і кинуло в море Червоне,
що не спопелили ні Треблінка, ані Освєнцім,
навіть сталінські концтабори не заморозили.
Трійця – це тільки початок,
що подвоїться чи й почетвериться згодом.
І це найкраще зі свідчень
Вірності Господу Богу.

Над степовою Елладою хмари
Важкі, як Сізіфа камені,
Недоречні, як пальці Мідаса,
Нависають над нашою легкістю
Чебрецевою і суничною
Громовицею фатуму.
Над степовими Атенами,
Яруговим Пелопонесом
Хмари тверді - і то гранітові
Висять дощем кам’яним.
Хмари блукають по землі тінями,
Таки по нашій - по Борисфеновій -
Загірній і замріяній,
Ковиловій-заколисаній.
Може тому що літо -
Час громовиць і злив -
Літо світу сього нервового,
Час днів жарких і спекотних,
Час ночей подухи тлінної
Час
Йти по траві
Назустріч світанку
Час
Дивитися в дзеркало рік
І бачити там -
Темряву.

«Сині капелюхи йдуть через кордон»*
У пошуках білого глоду -
У пошуках квітки щастя і запашного літа,
Сині капелюхи йдуть - шматочки синього неба,
Минаючи сто кам’яних громад,
Мурованих Скоттами та Рукою Сильною
Чи то кланом Мак Гіллелайдір,
Що приніс свій тартан на Місяць,**
Сині капелюхи йдуть через кордон:
Отой, що межує кельтів зі світом чужих королів,
Отой, за яким звитяга дзвеніла мечами сталі,
Отой, за яким кричали черговий раз перелякано,
Черговий раз повітря хвилюючи нашим іменем,
Тривожачи звуком: «Кельти!»
Південною мовою берла.***
Ми, кельти, одвічний народ Прикордоння,
Бо живемо на межі - різних світів давніх:
Світів буття й потойбіччя,
Світів Землі і Моря, світів Води і Повітря,
Напевно, тому що ми гели,
І звикли барвити простір -
Зеленим або синім, або просто картатим,
Кольоровим, але волохатим,
Малюючи в наші твіди наше життя строкате:
Зелене воно або синє, але завжди кольорове,
На те ж бо ми кельти - люди шерсті і кілтів,
Люди землі вересової, пастухи овець волохатих,
Муралі кам’яних замків,
Співаки пісень безтурботних...


Примітки:

В давнину клан Еліотт називався клан Елох.

* - «Сині капелюхи йдуть через кордон» - гімн клану Еліотт, який їм склав Вальтер Скотт.

Білий глід - символ клану Еліотт.

Перша людина яка ступила на місяць - Ніл Армстронг належав до клану Мак Гіллелайдір і він справді взяв на Місяць крім всього іншого тартан свого клану.

*** - гели називали мову зайд сасенех «берла».

а тепер іди по воді
тицьнув у пузо пальцем
і загиготів

похитнулася
вітер наче в мені заплутався
рвався вітер
безнадійно так
мов у тюрмі

сміх розливався морем
чорним морем
і поволі затоплював
кольоровий
і такий ще
молочний
світ

підступав
збивав хвилею з ніг

і кришилося небо
падало небо
чайками
і підіймалося
ними ж увись

по воді?

мов питала душа
моряком
на дощенту розбитій кормі

ну так

і по воді

2016р.

Вірити.
Межі в наших головах.
Творити, творити, творити.
Бути тигроловами,націоналістами і всім ким хочеш.

Жити.
І знати, що завтра новий день, а отже - новий шанс.
Любити, любити, любити.
Віру, творчість, життя і любов.

2016

Мої чотири годинники –
Поводирі сліпих лабіринтами часу,
Чотири металевих якоря,
Що чіпляються за намул простору
(Пливи, кораблику, пливи!)
Чи то чотири вітрила
У мого корабля-тіла,
У цьому океані Часу.
(Плинь, течіє, плинь!)
Чорний: відмірює мені тінь,
Її шлях короткий-обрубаний
У темну хату Ніщо.
Білий: нагадує зозулясто
Про день, що минає,
Про день неминучий,
Про день прийдешній,
Про день забутий.
Золотий: це на руці сонце
Кричить-нагадує: ти ще є,
Мій господарю чи то супутнику,
Не йдеш ти, а існуєш
Разом з оціма хвилинами.
Зелений: він тоді зупиниться,
Як останній явір на землі-хуторі
Всохне,
І з його серцевини легкої
Труну витешуть
Для пісняра останнього...

Великдень. 1916. Сто років минуло…

Ніч блукала вулицями
Старого хворого міста
(Ніч – ця стара жебрачка
В свитині латаній
З патлами нечесаними Часом –
З руками – стрілками годинника,
З очима – банькуватими сновидами –
Блукала)
А потім пагорбами –
Саме цими – зеленими,
Саме оцими
(Вирийте на вершині кожного
Криницю глибоку,
Щоб зазирнути в саме потойбіччя,
Рийте кротами сліпими, рийте!)
Блукала
Збираючи зорі в свою торбу діряву,
Дмухаючи на Місяць-жарівку
Чи лямпу гасову
(Кожна лямпа – нафтарня)
Своїми вустами пошерхлими,
Подихом сухим-сухотним
Дихала
Часом
Кроносом нечесаним.
А ми думали темно
А ми думали ніч
А то нам насправді
Повиколювали нам очі
Зайди в червоних мундирах -
Покидьки Кромвеля
(Їх гнилі човни не втопило
Море ірландське студене,
Чи то не студене, а лише солоне)
А ми біля пошти
Над якою прапор мальований гірчицею
А ми так – лише хотіли по кулі в серце
Після Великодня,
А ми так – бо весна, а ми лишень так –
Чомусь померти вирішили
Чи то стати темою
Для пісні чи для то для стогону
Куликів на болотах
І завивання вітру.
Ми так – для теми
Ловили серцями кулі
З гавкаючих англійських крісів…
Бо ж понеділок - поливаний.

Розгнівавсь якось лев спочатку на худобу,
А далі й на все живе в своєму царстві.
«Як розважити його величність?»-
Питали одне одного звірі
І не знали до пуття, як діять.
«Є в мене,- хвалився лис,-три сотні притч.
Ходіть зо мною й розвеселимо ними владику!»
Згодились усі й радісно пішли за лисом.
Недовго йшли, як раптом лис спинився.
«Що сталося?»-зчудовані, питають звірі.
«Бачте, по дорозі забув я сотню».
«Але ж лишилося ще двісті!»
Пройшли гуртом ще кілька верст.
І знову в зажурі лис спинився .
«Притомився?»- проводиря питають.
«Та ні. Нечиста сила забрала й другу сотню».
«Може, лев вдовольниться тим, що лишилось?».
Рушили далі.Нарешті й царське обійстя.
«Ну, лисе, як-то кажуть «З Богом!»
«Ні, любі! Й остання сотня зникла по дорозі...
Раджу кожному самотужки лева веселити».

P.S.
Не каже байка, як повелися звірі з лисом.
А ти, народе мій, обіцяльникам усіляким віриш.
Підсаджуєш щоразу їх на щаблі державні...
Може, тому-то до щастя шлях такий примарний?

На струнах трав і туманів,
ґрунтових доріг, пресованих сотнями тисяч підошов
і колесами незліченних возів,
на струнах уривків-спогадів про давнє сільське весілля
і короткочасного знайомства із твердощокими,
ледь розтріпаними дівчатками,
що спідлоба дивляться на «городських»
і назавжди застигають на чорно-білих фотографіях,
безіменними;
розбитого велосипеду без гальм,
який несе тебе кам’янистим схилом,
охоплену першим в житті холодним страхом;
на струнах білих крейдяних пагорбів,
чорних –до непритомності – ґрунтів,
дзвінких, як раптове сюрчання цвіркуна —
— Ямпіль, Яланець, Гайсин,
старих, по пояс зарослих цвинтарів,
куди вже не зайти — не знайти,
які таяться на околицях віджилим голосінням,
правдивими координатами людського життя –
такого випадкового й необов’язкового,
подібного на трав’яні стебла в руках із китицями на кінці –
зсунеш їх до самого вершечка — «курочка чи півник?» —
і пустиш по вітру, обтрусивши пальці.
На струнах лісосмуг, високих шумливих «вакацій»,
білої морви на розлогих гілках, що вгинаються-дихають під ногами,
липових чаїв, заплетеного «волосся» кукурудзяних початків,
далекої родини з Вербки, назавжди втраченої
( і з Леонівки, і з Крижополя),
на струнах доріг, які забирають нас із дому
і ведуть невідомо куди й для чого,
серце тріпоче й затинається, б’ється і не може злетіти,
тому що, як виявляється, географія — не для нього,
мандри не гріють,
а космос може стояти в забутій Богом криниці
у глухому вимерлому селі
із єдиною вулицею
під назвою «Комсомольська».



2016

Рання осінь
Зазирає в вікно мого дому –
А там ніч.
Лагідний вітер
Кватирку мою відчиняє –
А там пустка.
Навіть миші цей дім покинули
(Бо навіщо
Зупиняти веселим шурхотом
І нерозважливим писком
Тишу
Яка одвічна).
Рання осінь
Веселою гостею
Зазирнула в оцю порожнечу,
А там падолист,
А там сивий книжник
Наче ісландська сова білий,
Замість старих фоліантів гортає
Темні сторінки ночі,
Бліді літери Місяця,
Одкровення енотери сутінок,
Літописи чорного крука.
Рання осінь
Не захотіла жити
Навіть кілька теплих днів останніх
У цій порожнечі вічній,
Побігла
Лише лишила
Легкий слід в саду...

Я гортаю, гортаю, гортаю
Замість сторінок книг
Темні сторінки ночі...

Моє життя – це книга стара:
Потріпана, зачитана, без малюнків
Але з чорною палітуркою.
Хтось думав, що там вірші,
А там проза – банальніша,
Ніж спогади безхатька
Про життя своє вільне;
Нудніша, аніж журнал капітана,
Що вів свій корабель іржавий
Крізь синю пустелю моря
І рахував щоденно
Матросів, що вмирали від лихоманки.
Моя життя – це рукопис,
Лише чернетка,
Манускрипт похмурого чорнокнижника
Написаний горобиновими чорнилами,
Що вицвіли на палючому сонці
Літнього полудня історії.
Хтось би придумав їй назву –
Оцій книзі без змісту,
Без епілогу та передмови,
Але марно: такі слова вишукувати,
Такі звуки і літери сполучати,
Такі знаки на пожовклому папері
Писати...

Хто бачив бодай раз, як свиня їсть, надовго запам’ятає невситиме хрюкання.
Недарма ж і про декого з людей кажуть: «Їсть, як свиня».
Тaк було й того дня під велетенським дубом. Наче набої,вкладались жолуді в пащеку рохлі і не було кінця краю цьому.
Крізь верховіття спогорда й презирливо на ненажерливу свиню дуб поглядав. А як наскучила йому ця вакханалія, кинув униз: «Воістину навіть посеред громаддя жолудів ти поводишся по-свинськи!»
«Себто інакше маю їсти?»
«Не про їжу мова».
«А про що ж?»
«Про чемність».
«Я когось об’їла? Нікого ж поблизу нема...»
«Невдячна ти!- аж закипів велетень од злості.- Я стільки жолудів накидав, а ти навіть не підняла голову, аби подякувать бодай за один мені!»
«Не сердься, дубе. Гадала я, що жолуді самі спадають, бо дозріли, а виходить, що це од щедрот твоїх. Аби знаття, за кожен я б посилала вдячний погляд».

P.S.
Здавалось, минули навіки часи,
Коли,одурені, і за схід сонця щедро ми платили,
Але й сьогодні з трибун лунають лукаві голоси:
«Не за платню, а з любові до народу віддаємо всі сили!»

Під вікном цвітуть лілеї
Червоні, білі та рожеві,
Помаранчеві і жовті,
Квіти гарні, ніжні й горді.

Вдача в них уже така:
Світ споглядати звисока,
Недарма ж в народі кажуть:
Лілія - корона царська.

2015 р.

Запахло літо чебрецями
І дзвониками забриніло,
Линуло грозами-дощами
Та землю щедро напоїло.

Зрум"янило суницям щічки,
Вдягло віночок волошковий,
Всміхнулось сонячно й привітно,
Теплом зігріло та любов"ю.

2015 р.

Бажання
Сповнює кожен листок
Осіннього дерева листомрій.
(Хоча, час їм уже облітати)
(Час змінювати колір)
(Час помирати)
Я хочу знати,
Чому так розходяться кола
В калюжах вітряного вересня,
Коли важкі ваговиті води краплі
Падають з сірого неба
(Не неба – чавунного дзвону)
(А вже йдуть дзвонарі,
Що будуть калатати реквієм:
Голос Неба.
Хоч жодний із дзвонарів
Не схожий на Квазімодо –
Реквієм.)
Тобі не пасує бути вульгарною,
А ти йшла калюжами віршів,
Чи то віршоподібних ієрогліфів асфальту
(Скільки років пройшло!)
Як добре знати
(Яка насолода!)
Бажання сірих щурів,
Що ховають свої чорні вологі носи
Серед тріщин минулого,
Серед пивниць вічного вчора,
Серед позавчора середи
(Місто, де кожна П’ятниця Скорботна),
Після якої інколи йде дощ
І настає четвер
(Молодість – теж четвер),
Знати
Бажання іржаводахих споруд
(Будинків – стіни цеглою),
Що вже тисячу літ
Кажуть сновидам: «Двері!»
(Тобі так не пасує дивитись на осінь)
(Але я про це тоді не сказав)
(Нічого)
(Хоча все навколо кричало
Про свої недоречні бажання
Навіть місто, якого немає)
Я загорнусь в чорний плащ,
Буду йти вулицями того вересового міста
(Вікна кольору вересу)
Один,
Доки не настане вічність.


Примітки:

* - «щурі бажають
лишитися у своїх норах
будинок – стояти далі...»
(Герхард Яшке) (нім.)

Місто клаптиків неба –
Місто якого ніколи не існувало,
Ніде і ніколи
Крім хіба що темних куточків
Уривків пам’яті скрипаля-блукальця,
Що грає між дахами і вікнами
У світ нездійсненого
Все ті ж мелодії дощу.
Коли я чую його музику:
Рапсодії жовтого листя,
Зникає докучливе бажання –
Тікати з міста холодного дихання,
Де світло зачиняють у комірчинах,
У скриньках з вирізаним ножем візерунком,
Де світло замикається в коло –
Зачароване, замкнуте і нескінченне.
Місто розтинає ріка
У мінливому світлі сутінків:
Там злагодив я човник,
Щоб плисти назустріч прощанню.
І вкотре,
Вкотре торкались весла
Води цієї холодної річки часу
Але завжди
Я повертався назад –
В місто холодного дихання
Каменів кольору вічних сутінків,
Бо мушу я слухати
Голос кроків втомлених ніг
Взутих в шкіряні черевики
На вулицях мовчання.


Примітки:

* - «у замкненому світлі
плив я назустріч прощанню
весла приготувавши
щоб повернутись назад»
(Ганнес Віораль) (нім.)

Ти думав, що ліс це домівка,
Що кожне дерево
Такий же блукач як і ти – самотній,
Тільки більш мовчазний.
Ти думав, якщо то ірландець,
То конче людина честі,
Що луна дев’яносто восьмого року
І Республіки Коннахт
Буди лунати доти,
Доки цей ліс шумить.
Ти думав, ці пагорби
Придумані бородатим художником
Для чорного лева
І вісьмох листочків шамроку,
Що нині змія
Вдяглась у червоний мундир,
А що ми – клан О’Галлхобайр –
Ми ж тут тисячі літ
Тільки те й робили,
Що помагали чужинцям
І проявляли гостинність,
Доки гості не вигнали нас
З нашого рідного дому,
Тобі дзвони гули: «Тір Коннайлл!»
Навіть там – в Кастлебарі,
Навіть там – де ти втнув
Свій останній жарт.
Під шибеницею...

Примітка:
Капітан Ґаллагер (ірл. - Captain Gallagher) (? – 1818) – таких тоді називали «Айріш Репперіз» (Irish Rapparees). Він був не один....

Небо калатає дзвоном: «Ерінн!»
Кожен камінь бруківки – дзеркало
В якому ми бачимо не себе, а тіні
Бородатих феніїв, мужів меча і честі.
Це не вулиці Дубліна – це ріки,
Якими пливуть кораблі майбутнього,
Це не будівля пошти – це врата,
У нескінченність часу.
Це не світанок Великодня – це час офіри:
Цієї весни замість квітів
Милуватися будемо листочками шамроку,
Що проростають у зболених душах
Кількох захмарних мрійників
Що вирішили – краще вмерти,
Ніж бачити сутінки кельтів.
Він знав, «коли настане світанок»,
Зробивши крок у темряву,
Сказавши своїм небуттям:
«Прокиньтеся, ґели!
Ми вмерли, щоб Ерінн жила!»

Коли замовкли постріли
Гавкаючих англійських крісів,
Сама Тиша промовила:
«Ерінн го бра...»

Він писав вірші – і останній – своєю кров’ю,
Він писав драми – і зіграв останню – свою,
Він думав стати пастором, а став комбатантом,
Вчив студентів поезії, а навчися тримати рушницю,
Він любив життя, а зустрів сиву гостю – смерть –
Дочасно.

Примітка:
На світлині: Томас МакДонах (Thomas MacDonagh, ірл.- Tomas Mac Donnchadha) (1878 – 1916) за мить до розстрілу.

Так тепло й сонячно надворі
У день погожий весняний,
Берізоньки дві білокорі
Зелені стрічки заплели

У кучеряві коси довгі,
В горошок чорний сукні білі
Їм личать, бо таки чудові,
Як в наречених на весіллі.

2016 р.

Життєвої дороги полотно
Не завжди вишите барвистими квітками,
І колючками встелене воно,
І гострими твердими камінцями.

А треба йти по ньому день у день,
І не боятись труднощів ніколи,
Можна й поплакать, поспівать пісень,
Не нарікать на Бога і на долю.

Яким же буде цей життєвий шлях,
Здебільшого від нас самих залежить:
Чи пустоцвітом заростуть поля,
Чи колоситиметься хлібом лан безмежний.

2016 р.

Вогненний лелека
На тіні дитинства нашого постріхованого
Крилом-полум’ям,
А жаби шматочками ночі
У вологі наші спогади,
У сутінки минулого
Неіснуючого-небувалого,
Холодні, як серце годинника,
Банькуваті, як вірші митника.
Вогненний лелека
Поселився на дереві Сонце,
Мостить гніздо зі зламаних компасів,
Що вказували напрямок
З минулого у майбутнє,
Вогненний лелека
Дзьобає, все що лишилося,
Змушує нас забувати,
Чи повірити, що то все вигадка –
І будинки, що стриміли дороговказами,
І вулиці, що вели-приводили
До дверей, що скрипіли-відчинялися,
І люди, що липкий мед радості
Пили краплями, а горе відрами,
Вогненний лелека
Яке він дитя-свічку принесе
У цей світ дерев’яної темряви?
У це селище людей-мокроступів?
Дитя вогню!

У Місті Медуз – там під хвилями часу,
Там в глибині життя нашого невизначеного,
Коли в темній, коли в каламутній,
Інколи (коли сонячно) – то прозорій,
Все так слизько, так огидно і так оманливо,
Так холодно і так байдуже (навіть істина),
І так обпікає новина кожна,
Кожне слово самодостатнього горожанина,
Так сліплять очі оті ядучі шмарклі,
Оті жалкі газет щупальці,
Оцей отруйний слиз телебачення,
Оці нетривкі парасолі бургомістрів,
Оці тенета їхніх керманичів,
Оці мудреці їхні – холодці плаваючі,
Споживачі планктону офісного,
І пірнаючи у цей світ незворушний
Істин банальних і огидних вигадок,
Гадалось-думалось: та чого б це
Мені на них ображатися,
Чого б це мені отим містом бридитись:
Бо не люди ж то, а медузи –
Будуть вони слизувати й плодитися,
Аж поки хвилі їх на берег жаркий викинуть.

Налий мені отрути у келих сподівань.
Я питиму маленькими ковтками.
І по краплинці буду умирати.
Бо що мені життя без рук твоїх
і без очей,
без дихання на двох.
Над вох безсоння.
Бо що мені весна без вікон наших?
День - і все, обмерлий цвіт паде під ноги.
Як тіні перших образів в чужій кімнаті.
До них молитися не будеш,
вони глухі до іномовних молитов.
Душа німіє, бо розуміє,
що слухати її нема кому,
а сподівання - тільки павутинка,
що зіткана умерлим павуком.
Його напевне також отруїли,
бо жити не зумів у темному куті
самотності...

10.05.16

(пісня)

Сизий туман стелиться
Та й барвіночком
Крутим-ерутим берегом
Понад річкою.

А як вийде вранішнє
Ясне сонечко,
Буде та й туманочку
Ой, не солодко.

Не сховає снів своїх
Під завісою,
Бо яскраві промінці
Усе викриють.

Крізь сонячне ситечко
Розсіватимуть,
І золотим віничком
Підмітатимуть.

Борошно туманове
Вже розсипалось,
Серпанком гойдається
Разом з хвилями.

2016 р.

Спориші, спориші, спориші,
Так давно вже ніхто вас не косить.
Біль і тугу мою заглушіть,
Все єство миру й затишку просить.

І під сонцем, дощем, на вітрах
Всеньке літечко ви зеленійте,
Я пройдуся босоніж по вас,
То й не так мені буде боліти.

І полегшає знов на душі -
Лиш торкнуся листочків-долоньок.
Ви цілющі таки, спориші,
Бо частинка батьківського двору.

2016 р.

Каштани, каштани, каштани
Білі розсипали кучері
Та й на зелені кафтани
І золотом вишиті гудзики.

Куди ж це так гарно прибралися,
Чи свято яке урочистеє?
Вони ж не приховують радості -
Весна їх у гості покликала.

2016 р.

Свою книгу життя
Кожен пише із нас,
В когось дуже виходить цікаво.
І літопис оцей
Перейде до дітей,
Там і внуки візьмуться за справу.

Та в історії слід
Ти залишиш, твій рід,
Добрим словом нащадки згадають.
Комусь байдуже все,
Що життя принесе,
Чи похвалять його, а чи лають.

Так зчерствіє душа,
Вона не залиша
Ні добра, а ні слова лихого.
Як байдужість оця
Та холодні серця -
Найстрашнішого нема нічого.

2016 р.

Свою книгу життя
Кожен пише із нас,
В когось дуже виходить цікаво.
І літопис оцей
Перейде до дітей,
Там і внуки візьмуться за справу.

Та в історії слід
Ти залишиш, твій рід,
Добрим словом нащадки згадають.
Комусь байдуже все,
Що життя принесе,
Чи похвалять його, а чи лають.

Так зчерствіє душа,
Вона не залиша
Ні добра, а ні слова лихого.
Як байдужість оця
Та холодні серця -
Найстрашнішого нема нічого.

2016 р.

Пам’яті захисників замку Дунбой

Онуки темноокого -
Люди клану О’Салліван
Чайками над морем скорботи -
Вони теж темноокі -
Ці птахи вітру і хвиль,
Теж як ми безпритульні,
Безхатьки скелястих урвищ
Сумного часоміру Ерінн.
Наші картаті тартани
Кольору моря і неба:
Навіть вони зелені,
Бо звикли нам шепотіти:
«За цю смарагдову Ерінн
Вмійте померти, гели,
Горді, як сірі скелі,
Воїни темноокі
Серцем своїм гарячим
Затулили згорьовану землю
Від куль знавіснілих зайд.
Літайте над морем чайками,
Душі наших героїв -
Оборонців замку Дунбой,
Бо доти стоїть Ірландія
В пересмугах кружини моря,
Доки звучати буде
Над цвіточашею Корк:
Тан, тартан, таністрі...

Примітки:

Назва клану О’Салліван можна перекласти з ірландської як «онуки темноокого», або «онуки темно очки».
Твір присвячений битві за замок Дунбой у 1602 році під час чергового повстання за свободу Ірландії, так званої Дев’ятирічної війни. Замок Дунбой - це був останній оплот ірландських повстанців на півдні Ірландії. Англійська армія на чолі з лордом Карью чисельністю 4000 солдат з гарматами обложила замок Дунбой в якому тримали оборону 143 ірландці з клану О’Салліван. Гармати нещадно бомбардували замок, майже зрівняли його з землею, але захисники билися до останнього. Останні захисники замку потрапили в полон до англійців. Всі вони були повішені наступного дня, за винятком священика Коллінса, якого відвезли у його рідне селище Югал і повісили привселюдно там два дні по тому. Священик Коллінс не був солдатом, не був комбатантом, не брав до рук зброї, він був лише посередником на переговорах, але він був ірландцем і був серед захисників замку Дунбой - цього загарбникам вже було достатньо.

На світлині - все, що лишилося нині від замку Дунбой.

У залізних печерах
Люди запалюють світло
(але стає
тільки ще більш темніше,
бо ще більше коле око
Оця Пітьма),
Вечір чорною фарбою
Розмальовує світ дикунів.
У кожній малій печерці
Кожен мисливець джунглів
Таки кам’яних,
(Чи то, даруйте,
Степів холодних,
Бо Льодовикова ера
Таки не хоче завершитись)
Запалює синій вогник,
І смажить шматочки здобичі.
Завтра вони знову
Будуть вершити танці -
Таки свої - ритуальні,
Таки оті - одвічні,
Будуть просити бога
Повелителя полювання
Дарувати велику здобич -
Великого й залізного мамонта.
А темрява все густішає...
А морок таки сповнює
Те, що колись назвуть
Оці троглодити-мисливці
Душею...


Примітки:

Хотів написати замість «мамонтів» слово «мамутів», але подумав що ніхто не зрозуміє. Даруйте мені за це. Більше так робити не буду. Буду писати так як пишеться....

Ще примітка - серед дикунів теж трапляються поети. Але їхні родаки розглядають їх лише як об’єкт для жертвоприношень.

Даруйте мені, друзі, я думав за вікном середньовіччя почалося, воно ні - в головах у деяких «людей» кам’яний вік - і то палеоліт...

Одного разу,
коли ти прокинешся,
перше, що побачиш -
безмежне голубе небо
в ореолі Божої Благодаті.
З сонячною усмішкою в душі,
без остороги
ввімкнеш новини
і не почуєш жодного слова
про нічні артобстріли,
"гради", теракти,
афери, корупцію, девальвацію,
убивства на замовлення,
великі й дрібні крадіжки...
- Нарешті!.. Невже?..
- Так, -
розвіє залишки твого подиву
Хтось найближчий,
обіймаючи тебе крильми...
...можливо,
це трапиться не так хутко,
як тобі мріється.
Але це станеться...
одного разу,
коли ти...
прокинешся.

14.05.2016

Бузок цвіте, цвіте бузок,
А вітер пахощі розносить.
Вдихнути б їх іще разок,
В небесну задивитись просинь,

Як в твої очі голубі,
Що зваблюють мене щоразу.
Серденько віддаю тобі,
Воно твоє, воно не зрадить.

2016 р.

А хмарка - то карета дивна,
Дощик, мов кучер з батогом,
Шмагає коней що є сили,
Щоб вони мчали всі бігом.

Та розсипали, розсипали
Прозорі крапельки навкруг,
А сонечко до них торкалось,
Ніби казкових срібних струн.

Чудова музика лунала,
Сонячна, світла та легка,
І промінці затанцювали,
Золотом зблиснула трава.

Не намилуєшся ніколи
Природи витвором таким,
Дня весняного дивом з див -
Сонця й дощу калейдоскопом.

2016 р.

терористи ховають у місті зброю
дурні терористи

найстрашніша зброя зараз читає і думає
найстрашніша зброя зараз вечеряє

готується спати і мріє
про краще життя

2016

Земля моя – старий музей,
йти до якого на околицю світ-за-очі
виткими провулками неба,
бруківкою речовини,
і слухати, як десь,
попереду,
сплять в клавесинах ноти, мов зойки півнячі.

А ми з тобою вилітаємо опівночі
в галактику,
де космосу бароко,
нібито метафора людей,
народжує тривожні й захоплені погляди,
втікаючи спіралями в розширені зіниці.

Й Землі занедбаний музей
потроху зникає в очей глибинах
вітринами океанів,
гір сходами
і стелажами континентів.

Планета, що тримається людським теплом,
вистуджує без нас лункі пустельні зали
всіма забутих міст,
у зоряний пил перепалених
кабицями
тисячолітніх
вчорів.
Он вони
блищать під стінами
щитами, обладунками,
скафандрами,
й, небом опалені,
стають
сьогоднями,
що простують
до завтрів
крізь
космічні
та
земні
портали, династії, фонограми.
І студінь
край
планет
обтулює
теплість.

А ми, два експонати, що втекли,
на склі ілюмінаторів та вікон
спітнілих
малюємо у млі себе самих:
непевні плями
на туманностях,
промоїни в незвідане
з солоною вологою розлучень.

Історій продуви
зі скла
дмуть тишею
і в ній
мовчать клавесини.
Втім… Звуки крижані
фортепіано
падають у вічність.

Хто ж це виграє клавішами й долями!?
Хто хоче здатися музейним привидом,
щоб налякати ввечері відвідувачів ранку?..

Та це ж сам ранок грає, зникаючи в нас
мелодіями спогадів і прагнень,
що точаться у світ з промивин вікон!

І ми з тобою вилітаємо опівночі
в галактику,
де космосу бароко, нібито метафора,
людей
народжує. Й тривожні захоплені погляди
вплітаються спіралями в розширені зіниці.

Коли судний день настане
Осіннє небо чорним апокрифом
Сховаю в торбу спадку слідів на піску.
Сезон буде твідовий
(Навіть Бог буде вдягнутий в твід):
Наче нині: листяний одяг осені.

Коли судний день настане
Каганець ліхтаря задмухаю:
Бо я теж ліхтарник -
Ні, не в юності -
Хоча ходжу-засвічую
Чи то засвідчую,
А як світанок: гасити-задмухувати,
Бо роси замало - вкотре,
А світанки юних мрійників
Фіалками - марсіанські,
Трояндами - флорентійські,
І все над Дубліном -
Містом зайд-вікінгів
І веслярів синьооких
У море закоханих.

Коли судний день настане
Зніму з вішалки
Пінджак тартановий з карманами
З вовни овечої тканинений, шитий-латаний
Кравцем клану О’Ґаллагер.

Коли судний день настане
Відчинять всі двері горіхові
Ірландці
В кожній хатинці комірковій
І підуть дорогою кам’яною
Чи то рокованою
А слідом за ними їх ясени
Коріннями шкутильгаючи
Листям співаючи.

Не забудь тільки свою скрипку, майстре
Не забудь...

Ранок – це важкий камінь,
Який ми кладемо в підмурок
Світу урочистих забаганок
Старого опудала – морського вітру:
Він надто солений для мрій
Чи сніданку – того – пілатового,
Отого, що між іншим –
Між креветками та соусом
Віддати наказ про страту
Чи вирішити почати війну.
Світ сотворено – ні,
Зовсім не як іграшку
Для дивака сивого Бога
Чи для мавполюдини –
Дитя злого й жорстокого.
Дощі читаю як книгу –
Краплі сторінками прозорими,
Дистильованими, але чистими –
Вже краще таке читати
Аніж нісенітниці злого фанатика,
Що вважає себе пророком
Вавилону модернового
(Офіра шаленій Іштар
Чи то Інанні, а потім Молоху
І Мардуку – бо зіккурат
Білокам’яний чи то червоноцегловий),
А краще дивитися синьо
(Море як дощ – нескінченне),
Бо там втопилися камені,
Які знайшли після сотворення
Світу сього хворого,
Які так і не використали
Для мурування підмурків дому,
Що вже ніколи не знайдемо,
Навіть якщо будемо його
Шукати…

Блукаю осіннім садом,
Де замість листя
На деревах-привидах
Шурхотять вірші-одкровення
(Кров дерев, кров трави),
Блукаю в повітрі – дихання,
Блукаю по воді – голос хвиль,
Дні й роки, відчуття
Які мені дарувало страждання,
Воно ходить нечутно,
Воно зажди поруч
І шепоче, шепоче, шепоче:
«Дарую тобі життя
І шматочки сезонів
З яких ти майструєш новели
Про мене – бо я життя,
Бо я суть цього світу,
Я з вами – завжди.»
А я з клаптиків краєвиду
Шию собі плащ:
Пришиваю дощ до озера,
Дерева до п’ятниці,
Місяць до хвиль:
Кравець. Краще б шив я намети
Чи уламки глечиків
Глиняними нитками слів
(А за вікном човни-метелики
Пливуть чи то летять в Арморіку –
Країну диваків-бритів. Камені
Сторчма в Небо – таке ж синє
Як всюди. Тільки не в комірчині.)

Земля моя степова, зранена, втомлена
Земле моя, в мене вкрадена,
Земле моя, загублена, втрачена,
Земле моя, териконова, оксамитова
Сон травою заквітчана.
Там - за Кальміусом - рікою смутку,
(Плинь, Кальміусе, плинь, річко каламутна
У Меотиду неспокою, у лиман Азакський
У Темеринду - матір морів,
У Каргалук-воду лускату,
Плинь, Кальміусе плинь).
Земле моя, кров’ю полита,
Окупантами поневолена,
Поснула, замріяна, балками зрита,
Смертю заколисана
(А струнами гітари журба пливе,
А вечір як густа кава гіркотою,
А пам'ять жмутками трави колючої -
Перший жмуток рудою нетребою,
А мертві люди у сни приходять,
А гроза травнева війною злою,
А в минуле двері зачинені)
Земле моя! Недосяжна, незрима
Як зворотна сторона неба синього,
Чорні камені твої Ріки Бронзової
У пам’яті важкій тягарній
(Плинь ріка міддю і бронзою
В минуле моє приспане...)
Отак то ми тепер вигнанцями
Про свій рідний край мріємо...

Коли на душі важко -
Ми згадуєм про маму,
На серденьку тривога -
Звертаємось до Бога.

І просимо-благаєм
Підтримки та поради.
За них ми забуваєм,
Коли усе в порядку.

Матуся та Всевишній
Усе це добре знають,
І завжди діткам грішним
Провини всі прощають.

Приходять на підмогу
У час біди та лиха.
То ж матінці і Богу
Помолимося тихо.

За них слід пам"ятати
І в радості хвилини,
Та голову схиляти
Щоденно перед ними.

2016 р.

Змійкою стежина
Пролягла між трав
До тії хатини,
Де ти виростав.

Там твоє дитинство
Бавилось в "квача",
Потім юність квітла,
Любила дівчат.

Доля простелила
Доріженьку вдаль,
По світах носила.
Радість і печаль

Довелось пізнати,
Таке вже життя.
Та стежка до хати
Знову поверта.

2015 р.

пока закат мой вдали
и вера еще жива,
я не устану ждать тебя
там, где моря не видно край.

пока закат мой вдали
и образ твой еще живой,
я не устану писать этот стих
при свете одного фонаря.

07.05.2016

Кохалися, ніби двадцятирічні,
В зелених нетрях міського парку,
Хай поки не був багатеньким Річі,
Але із тобою і небу жарко.

І чуйне й добре вогняне серце,
Вогонь спалив мої печалі,
І моє тіло таки озветься,
На повну прагну жити далі!

За щирість, кришталеву душу,
Що стріти, то велика рідкість,
За твою справжню небайдужість,
Бери! Усю, мене, космічну!

У венах розчинився вечір.
А пристрасть забирає сили –
на мить якусь, мов захмеліла...
Але відчула крила!!!

она сидела в четырех стенах,
сидела и думала о спасении.
она мир бы хотела увидеть,
но в этом доме не было окон.

в этом доме не было света,
всего лишь четыре стены да кровать.
и запах белых таблеток,
что дух её убивал.

и был у неё идеал, эталон и кумир,
она просто смотрела на мир иными глазами.
но в итоге, сидела в окружении стен.
она - и её мысли в слух.

Хочу знову
лишити
втому.
Там,
де листя цвіт
опав,
зів'яв
та льодом став.
Весна прийде -
омине.
Бо у душі
липневі дні
затишні.

Заросли полинами турецькі вали,
Уже тисячоліття стоять тут вони.
Десь дитинство моє заховалось між них,
Відгукнеться у серці, як прийду сюди.

Намистинки-фіалки цвітуть навесні,
Аж до річки встеляють дорогу мені,
Де колись була чиста прозора вода,
Влітку ми тут купались, шукали розваг.

Татар-зілля при березі й досі росте
І нагадує всім про минуле, про те,
Як в прадавні часи на вкраїнській землі
Побували турецькі війська чималі.

Дуже гарне містечко в той час тут було,
Яке називалося Кудин,
Неподалік нині є тут село,
Що Кудинкою зовуть люди.

А думки мої губляться у чебрецях,
Тут же кожен горбочок ними пропах,
А безсмертника квіти встеляють стежки,
Що ведуть в довжелезні підземні ходи.

Там історії дух таємниче витав,
Ми у тих лабіринтах бували не раз,
Брала гору над страхом цікавість колись,
Нині ж моторошно і підходить до них.

...І розгойдує вітер чорнобиль-траву,
Наче давню історію, справжню, живу.
Таємниць іще безліч знаходиться в ній,
Пізнаватимуть їх вже внучата мої.

2016 р.

Тепла літня нічка
Вже володарює,
І мандрує лісом,
І селом крокує.

Небо все завішала
Зоряним мереживом,
Оповила тишею
Кожен кущик, дерево.

Навіть бистра річенька -
І та задрімала,
Вкрила її ніченька
Ковдрою з туману.

Вітру наказала
Не будить нікого,
Лиш птахи співали
Пісню колискову.

2015 р.

Дім, в якому поселилася порожнеча,
В якому вона живе в кожній кімнаті,
У кожному фальшивому закутку,
Ховається між сторінками книг
(Яких давно ніхто не читає,
В яких між сторінками застрягли
Торішні кленові листя – і лише часом,
Чи то випадково –
Між цими черленими жмутками
Можна зустріти листок білої конюшини -
Шамроку - трилисника триєдиного
(Таки зелений) (Чи то квітку –
Маленьку, але з слідами запахів).
Дощ. Хоч би він завітав у гості
В дім, в якому живе порожнеча
(Чомусь пишу її імено з маленької літери,
Бо все змаліло – навіть Ніщо, навіть Всесвіт),
Дім. Він стоїть (чи то в землю вріс,
Чи то провалюється у цю безодню тверді)
На вічному роздоріжжі – хресті-перехресті
(Видолинок). (Одноокі селяни).
У такому домі добре було б влаштувати танці –
Буду приходити на цю забаву-розвагу
Кожної п’ятниці (але не скорботної),
І після горнятка запашної кавусі
Буду танцювати танго – таки з порожнечею:
Такою романтичною дівою,
Такою прозорою юнкою – одвічно існуючою.
Добре, що в цьому домі
Таки знайшлась господиня –
По-ро-ж-не-ча…

Ніч-комірчина – одна,
Самотня, як сокіл – бо в Небі
Всі стаємо самотніми, лише час
Отой, що без берегів, без рінні ріка,
Час – без, Час – без нас?
Один човен – для скрипаля:
Фарбований, розмальований, розцяцькований –
Най пливе, най несе його течія (часу, часом).
Ніколи.
(Бо час – завжди, а це – ніколи).
Другий човен – для зайців,
Вуханів позачасових – бо що вічне як час –
Заєць. Отой, що на місяці. Отой – Юе Ту.
Отой, що зі ступою,
Отой, що товче китайщину
Ваших слів непотрібних:
Товщина, товчисько (не вовчисько) – тлумиво.
Заєць. Хоч він має сенс.
Посадив я колись дерево –
Дерево небуття.
Нині витесую човен – таки з його деревини
Чорної. Чи то білої…
Для кого майструю я третій човен? Для кого?
Кину на його дзвінке днище годинника –
Може якось повірю,
Що оця ріка (таки прозора, таки холодна)
Не по колу крутиться, а в якийсь
Океан вливається:
Океан нірвани…