Т. І...
Моя зажуро смаглочола,
Моя бентежна таїна, –
Вже літо бабине довкола,
А не у снах, а не у снах.
Вже сонце гріє неохоче
І пахнуть айстрами вітри, –
А ти усе чекати хочеш
Якоїсь кращої пори.
Вже ранком стишеним тополя
Сріблястим інеєм блищить, –
А ти не хочеш наші долі
Настоєм осені зріднить.
Вже літо бабине навколо,
А не в твоїх весняних снах, –
А ми все ходимо по колу,
Як двійко вічних бідолах...
20.10.18

Зайшов на сайт - гримить стражденний стогін,
В Пегаса зляк, ірже з-під закарлюк.
У "генія" ліричнії пологи!
Всі врозтіч. Я ж добряга - підсоблю.

Хвалю завзято горе-рукоблуда
(поет чутливий, критикнеш - каюк!).
А поруч муза глипає на "чудо"
І об халяву вибива чубук.

Зі смутку завелись у неї блохи,
Не їсть нічого, спала із лиця.
Із горя курить, випиває трохи
І гикає нервово без кінця.

Заплакала бюстгальтера і блузу,
Судьба у діви - жесть! Труба! Афган!
Обох жалію - графомана й музу:
І що мені робити, браття, га?

Хвалити бевзів - благо, а чи вада?
Гармонія сьогодні - просто звук?
...Украв Ерато. На Пегаса й гайда,
Тепер у неї в пазусі живу.

Прийшли у гості Рембрандт, Караваджо,
Малюють нас по черзі день і ніч.
Цілую музу, нижче спинки гладжу,
Щодня тепер у нас любовний клінч.

20.10.2018р.

А горобиновий вогонь
Спалахує яскраво,
Із теплих літечка долонь
Струмінь його стікає.

На сонці золотом горить
Та безліч іскор сипле.
Прошу, ти, друже зупинись,
Поглянь на диво-дивне.

Подумки в купіль ту пірнай,
Хай душу очищає,
В себе красу оту вбирай,
Що зветься рідним краєм.

2018 р.

Привчав себе до твого запаху
Вже й познайомився з ріднею
А ти чомусь все нишком ахала
А я збирав все те і клеїв…
Ти розглядала зацікавлено
Мої сирі на смак полотна
І хай знайомих, рідних бавило
Ти обзивала їх болотом…
А я вивчав нас обоюдних
Крізь призму, Боже, психіатра
І все, що думав, оприлюднив
Чим не сценарій для театра?..
18-10-2018

Веде чудесне сяйво неземне
У ночі самоту і тишину.
Ендіміоном обернувсь Нарцис
Поміж лілей над чорною водою.
Допоки обійматиме його
Відлуння, він твій ідеальний
Коханець. Далі тільки смерть.
Обірваний акорд. Чи спогад.

Поміж уловом, що приніс рибалка,
Устрицю пацюк набачив
І подумки начебто вже їсть.
«Який з мене наїдок?-
Вгадала намір ненажери бідолаха».
«Розкрийся і вдовольнюся цим!»
Не спало хитруну на думку,
Що бажання жить несе і порятунок:
Тільки-но пацюк заліз у пельку,
Зімкнула міцно стулки устриця.
В полоні опинивсь пацюк,
А кішка справу довершила.

Ця рубінова мова – вино в кришталі,
бархат уст і розбурханий шепіт,
це кружляння замріяне, сонце в гіллі,
листя спогадів звіяний шерхіт.
Це віднайдення рідних могил в бур’янах,
у поклоні покладені квіти,
це оживлення істин, що вмерли в світах,
і багаття, щоб їх обігріти.
Мова вдумливих друзів, що тихо гудуть
про життя, задивившись у вечір,
(млосно світяться перли античних погрудь,
Бог провинно торкає за плечі).
Мова таїн співочих – великих, малих,
кожне слово – мов знаючий усміх.
Чуєш відгук збережених бур світових
у віками шліфованій мушлі?
Вихор мови -- долання на довгих шляхах,
згуба душ, перегуки, прозріння,
і зринає вона на відважних устах,
оживляючи неба коріння.

2018

1

...і ніхто не застрахований
від теракту серед зла.
Будь вахтером чи Бетховеном -
днина гостре підвезла.

Біг чимдалі - чи поранених
піднімати і везти?
Друг мій каже одурманено:
"Не печалься... менше з тим...".

2

Грища, брехні, зиск, депресії...
На сімнадцятім щаблі
розквітає райська фрезія...
з даху плинуть кораблі...

Закулісся...
ложі...
скопища...
Компенсація - мільйон.
Де безпечне пристановище?
І... людини еталон...

2018

Розірвати планету або збудувати планету
Врятувати планету — планктону потрібна планета
У поета призначення бути всього лиш поетом
Архітектором душ — на поета чекають проекти
Як палати чекають сенаторів чи пацієнтів
Як імпланти чекають хірургів або деміургів
Світ цей надто закритий — тюряга для спинних не впертих
Світло небагатьом хто уміє розплющити очі
Світло тільки тим — хто хоче

Ваші ж очі заплющені
Муркотіння заглушене галушками штифтами вкручене у піднебіння
Ваші горлянки — склепи
Наші — склепіння божествених нервів
Ми — проміння —
Ви як мертві —
Спини та животи на поверхні
Над поверхнею моря над цілим усім океаном
Ваші спини — кліше
Медузи Горгони ваших душ — тлусті пуза

Сподіватись на більше — нізвідки
У Всесвіту
Більше немає програми захисту непотрібних свідків

Ви — планктон ви дрібнота і тільки тому бездоганно
Уникаєте сітки
Списів та стріл куль ножів і плювків звідусюди
Постсовкові «гертруди» в дисгармонії плинній —
Пандора всередині вас
Церемонізалежні поклоновкалічені усічені задовго до золотого січення
Дорогесенькі люди — пандемія планети сіра холера землі —
Мої любі

А поету усе це зайве
Ви буденність — ми будівничі
Нас не спинять ваші віче чи наш відчай
Навіть хаосу крик у вільгу вічність —

У поета є дивне завдання — войовниче вольовниче —
Вам планети даруючи проектуючи та будуючи
Руйнуючи і лікуючи оперуючи чи емігруючи в іншу систему координат —
Затуливши собою сонце чи явивши собою сонце
Насадивши спаливши або написавши божественний сад
Не порушити ненароком
Пересічність
Ваших довічних шляхів до пекла
Вашої доброї дороги в ваш персональний ад!

24.08.2018











- [ ]

Ще мрії високі личать,
І руки – вправні.
А Муза чомусь не кличе
В небесні плавні.

Приб’ється не знати звідки,
Нахмурить брови…
Зоставить на серці мітку –
Й бувай здорова!

Згортай всі слова до купи,
Як осінь – листя.
І славі всміхайся скупо:
«Злечу колись я…»

19.10.2018

Ніч наповнила глечики снів,
Із яких ми наснагу пили
Дивоцвітами... На полотні
(...чи букетом на майстра столі...)

І малюнок сумний у очах
Чорним кольором в осінь тече,
Віддзеркаливши темряви жах
Тих майбутніх холодних ночей,

Що надійдуть услід за теплом
Недолюблених бабиних літ,
Мов кохання, яке відійшло
Непророслим зерном у ріллі

І чекає на сніжне тепло,
Ніби ковдру у мами руці.
Те кохання, що не відбулось
І сльозою стіка по щоці.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118101808816

На ярину наорано багато.
Є і на зяб, де впадина й гора.
Але немає сил боронувати,
та й сіяти – минає ся пора.

Літа уже заманюють у вирій
подалі од солоної землі.
Але на чужині, які то гирі –
утрачені надії і жалі.

Не хочеться іще колядувати,
коли на бараболю врожаї.
Але протипоказано лежати.
Весною намічаються рої.

Лишається ще жати і косити
як не собі – бодай на коляду
і сьомою дорогою ходити
ще й падати, буває, находу,
обходячи то лихо, то біду.

На щедрий вечір буду молотити.
Якщо дозвілля заважає жити,
віддушину в поезії найду.

10.2018

Осінні шати зі снів пошито.
Скінчать жнива. Змелють жито.
Накриють столи в вечірнім саду,
Покличуть мене, я йду.
Із гітарою під рукою, з піснею
Про багряне та золоте листя,
Про зірку на видноколі,
Молодика на сході, що мовить
Своє шляхетне, таємне слово
Про тебе, моя любове.

 
& на всякі докучні нікчемності
наплювати б із нескінченності
адже будь~ що не більше ніж тінь
золотисто~ сріблистих видінь

крізь неспішно лункі нетотожності
за кулісами & понад ложами
кружеляє собі передзвін
містом стін у якому без змін

так чи сяк розвидняється вечір &
каламбури здаються доречними
жовтень сей ~
смолоскиповий дим
тільки що зрівняєш із ним ~




 

Пані у зеленому пальті
Тінь весни в алеях листопаду
Затаїлась осінь у куті
Запаливши зоряну лампаду
Там їй добре і земна печаль
Омиває зранку тьмяні трави
В кожного на жаль є пам'ять-жаль
Келишок вина і чашка кави
Тінь життя марою промайне
Чи було чи може так… наснилось
Сподівання щастя чарівне
Десь у колі часу загубилось
Повертає осінь у чертог
Холоду дощу у одинокість
Пані Весно вип’ємо на трьох
Я Жура і Ваша Випадковість

17.10.2018

Гірчить калина на губах,
Сум за плечима.
Червоні спалахи в лугах,
Неопалима.
З коштовних розсипів гранат -
Терпкі коралі.
Хмільного надвечір'я шат
Все далі в далі.
Химерний оболок стрімкий
Пронісся небом,
Сльози блаженний супокій -
Плакучим вербам.
Сріблить ожинову ріку
Ніч фіанітом,
На прибережному піску
Заснуло літо
У калиновому вбранні.
О, як же бути?
Сузір'ям падають мені
З небес покути.
Пастель вугільна угорі
Всі зорі витре.
Калини ватра не згорить,
Розвіє вітер!

2018р.

Маю, браття, дрібочку таланту,
Люди шепчуть: "Віршик не такий.
Пишеш про земне. Тра вище брати,
Не для інтернету - на віки.

Мову поміняй, шульгаву руку,
Тоніка не модна - є верлібр.
Від сатири графоманам мулько,
Нам потрібен лірики калібр."

Сльозотеча писунам до шмиги,
Про любов нещасну - тема люкс.
Може, в длані, знову взять чепіги,
Всім сказати: "Прощавайте! Упс?"

Вислухав майстрів та епігонів,
Сечовий міхур вже не трима.
Під очима всохли сльозогони,
Чхнути хочу, просто сил нема.

Пачку з рук поцуплено з поп-корном,
Бісики злітають з-під брови.
Жінка збоку моститься моторна -
Ох, не вірші в мене в голові!

Дописав і хутко "шасть" до пані,
Я ж мужик класичний, а не гей.
Завтра знову скажуть - вірш поганий,
Тут не ямб потрібен, а хорей.

17.12018р.

Т. І...
Була б чужа - тоді не говорили,
Як явір із калиною в гаю, -
Тобі розмови повертають сили,
Мене - ведуть у молодість мою.
Тож радості ще більшої не треба,
Сполоханим надією серцям,
Ні від шептань, при зустрічах, де-небудь,
Ні на отих, що призначаю сам.
Повік немає втіхи і провини
Моєї там, де, певно, у цю мить
Палає явір і кровить калина,
І, наче дзвін весільний, гомонить:
- Ми ще такі, закохані та гарні,
Що помічає осінь двох красу, -
І дні дарує, теплі та безхмарні,
І зупиняє течію часу...
17.10.18

Не бачать ані виходу, ні входу,
Не відчувають власної ганьби,
Оті, що обирають несвободу,
Оті, котрі зреклися боротьби.

Всі фігові листки прибрала осінь,
І кожен має те, що заслужив.
Свобода не потрібна малоросам,
А лиш корито повне й теплий хлів.

«Новітня» «українська» школа -
Педагогічний формалізм:
Навчання мовою - довкола!..
В перервах - русскій реалізм.

Між вчителями, при розмові,
І з учнями - не чути мови,
Батьківські збори чи нарада -
Лише російська. Хто завадить?

В дитячі голови незрілі
Учитель образ ллє уміло:
Все українське - для проформи,
В житті - російська… Стала норма! :((

Низька учительська свідомість
Формує суржикову совість
Дітей…
Що в школі вчили як формальне,
Не змінить світ фундаментальних
Речей…

© 10.2018

 
хто заперечив би
глуз макабричний дещо
хай не суціль скарби
але й бували речі

де у яких млинах
фабричках палітурнях
ревний зірковий прах
& закіптявлені турки
неколисковий блюз

страчено легко смисл
непослідовну лють
істини замість пісню

весь небуквальний хлам
нелітеральні рими

з вечором сам на сам
& цигарковим димом




 

Відкоркую пляшку ночі,
прийдуть випити охочі:
думи-тлуми, споминання,
тиші чорної мовчання.
Потім ранок – час похмілля.
Наливає осінь зілля.
Небо тихе і прозоре
розчиняє сиві зорі.
Листя падає під ноги.
Пробудилися дороги.
На гостину тепле сонце
зазирає у віконце.
Променистий усміх в шибу
обігріє дім-колибу.
Нічка канула в минуле.
Негаразди теж поснули.
Є надія – стане краще.
Геть зі шляху, непутяще…
Все, що сіре і понуре,
забирай собі, зажуро.
Нам залиш осінню втіху –
бочку меду, ложку сміху.

Суне нічка пересічна.
Пам’ятаємо – не вічна…

10.2018

Затягнуті у корсети -
на фоні ножів та кіс -
прабабці убивць, поетів,
міцнющий пахкий заміс.

Втирали носи віскряві,
спиняли навалу хвиль...
Завдячую вам появі,
виточую гострий шпиль.

Кучерика в'є усоте
вибаглива муза...
Рань.
Проходять жінки осотом -
в ожинову тмутаракань...

2018

Їм не спиться удвох. Знову осінь мандрує по вулицях.
Він розкаже їй все, рознесе міріади порад.
Кане в Лету жура і неспокій безпечно забудеться.
Буде литись пітьма, як гарячий густий шоколад.
І затисне вона у долонях бажання серпанкові.
Закарбує цю мить у глибоких шпаринах кімнат.
Їм не спиться удвох. Бо лежить поміж ними світанковий
Листопад.
17.10.2018

Мавпи людиноподібні
На людину не подібні.

Проти «русского Гаврилы»
Нишкне будь-яка горила.

І пішли дурні мартишки
За кавалок кишки пішки.

Дві макаки-забіяки
Зацькували геть собаку.

Біля муру два лемури
Закрутили шури-мури.

Молоденькі шимпанзючки
Умлівали від Сердючки.

Дочекалась Україна
До навали бабуїнів.

Не плаче, не ридає сильна жінка,
а на обличчі – спокою стіна.
Ніколи і нізащо – ні сльозинки!
Із пам’яті вже стерто імена
отих, колись що завдавали болю,
і тих, що ще беруть на язики…
Ніхто не зломить нежіночу волю!
Та все одно даються узнаки
і нинішні незгоди, і минулі,
безсонні ночі й непроглядні дні.
Свистять над головою ніби кулі
невтішні часом спогади, сумні…
І посмішку величну на обличчі
вона постійно з гордістю несе,
немов своїй гіркій планиді кличе,
що сильній жінці до снаги усе.
Та серце лиш на вигляд скам’яніло,
бо все ж заниє на якусь лиш мить,
коли впіймає погляд чийсь несмілий…
Вона ще може й хоче полюбить!
Вона ще може віддано кохати,
віддати серця й тіла свого жар,
як в юності невтомно дарувати
любові шквал і пристрастей пожар!

Шиплять самозванці,
човпуть посланці:
«Не так
ти тримаєш перо у руці.
Не ті в тебе:
почерк, чорнило, папір, –
тому й заблукала
між вір і зневір.
Не вмієш про світле й красиве, –
помовч!
В сарказмі твоєму –
застояна жовч.
Життя – мов ріка.
Що шукаєш на дні?!»

…Криваві струмочки.
Скалк'и – в пелені.

17.10.2018

не шукаю зручності
і вигоди
та й до Бога
серце недовиходив
обираю входи
де є виходи
оживляю те
що раптом вигадав

і коли здається
перехрещуюсь
а коли минеться
за пісні берусь
за пісні
із присмаком калиновим
за рядки
тернові
і осинові

там лягає сонце
сон купається
до душі
метелики злітаються
у тобі
до краплі болю
рідному
розцвітає дощ
надії вікнами

із того
із перших уст почутого
спалахне вогонь
думками-рутами
в морі нот
від до
до до
схвильованих
хай пливуть собі
до мрії
спомини

23 Квітня, 2016

Т. І...
Не дивись винувато на мене
І не згадуй тепер спроквола,
Як палала в коханні шаленім,
Та згоріти дотла не змогла.
Не дивися на мене печально,
Зі сльозами провини в очах, –
Розумію твій біль і повчально
Не скажу ані слова в цей час.
Не дивися на мене зраділо,
Що, схилившись до тебе, мовчу, –
Я, причаєно осиротілий,
Став байдужий давно до плачу.
Не дивися, замислено й строго,
З-під, повіками збуджених, вій, –
Як заблуда на обрис дороги,
Що недавно вже бачився їй.
Не дивись, неквапливо й мовчазно,
На пригнічений втомою лик, –
Я щасливий з тобою й нещасний,
Без кохання твого, чоловік.
16.10.18

В Ерато дар лежить на терезах,
Вирішує чи дати... довго судить.
А я сузір'я слів у небесах
Пасу і кличу:- Забирайте, люди!

Звела нас доля чи щасливий рок?
Це ключ до раю чи бандитська фомка?
Не відпуска від себе ні на крок,
Бо я - Любов. А муза одинока.

Чи, може,- я її обдарував?
Бо розцвіла, сестриці заздрять вроді.
Кладе мене щоденно між отав
І п'є до дна, не стримуючи хоті.

Шерхоче вітер оксамит-руном,
Вгортає ложе запахами літа.
Мені без музи жити не дано,
І їй без мене ані дня не жити.

17.10.2018р.

Вівці мої вівці

Керує Україною шайтан,
Ще й дух бунтарський в жилах колобродить.
Після Майдану - знову шал, Майдан,
Визбирує новий володар подать.

Прибріхує, окрадує, хова,
Копита видно і чортячі роги.
Як вибори - сусіди на диван:
- Від нас хоч щось залежить? Анітрохи!

Вівчар веде отару на різню,
Бебекають приречено овечки.
Я зарізяк у цьому не виню -
Споконвіків тече криваве лечо.

Здирають шкури, топлять звично жир,
Я агнець теж. Несуть жертовний камінь...
На вибори - весною! Під ножі!
А, може, треба стати нам вовками?

16.10.2018р.



Про любов

Потрапив молодим у "чортомлик",
Місцеві відьми виходили вкупі.
Живу відтоді з ними цілий вік,
Стругаю мітли і довбаю ступи.

Господарюю. Посадив город,
Є мандрагора, хрон і беладонна.
Варю декокти, зілля-приворот -
Дівки щодня купують півбідона.
'
Гаргари гарні.В ліжку хоч-куди!
Щоночі не дають мені покою.
Мені сто літ, а ще без бороди,
Чаклують сильно, молодістю поють.

Отак би, люди, я би жив і жив,
Та...закохався здуру в молодицю.
У неї хворий вельми був мужик -
Я вилікував підохляле тільце.

Відьмачки ж подалися за кордон
Кровиці посмоктати у теличок.
А я поклав кохану на манто,
Медок збираю із рум'яних щічок.

Її супружник, все таки, помер,
В горілці утопився чи у пиві...
Біда ув іншім: горе-кавалер
Сімейство зрадив. А жінки ревниві!

Чи хрещена, чи мавонька-мертв"як -
Нема різниці, грохнуть бахуряку.
Шептались довго. Вирішили так:
Вернуться, то напою спершу маком,

І у чаклунок є кінець судьби,
На кожну твар знайдеться підлий гицель.
Позапихаєм потім у гроби,
Хлюпнем відро свяченої водиці.

Удвох копали яму цілу ніч,
Болітиме ще тиждень кожен мускул.
Але - конфуз: - Кохана, поміч клич!
Забули про драбину чи мотузку!

На крики позбігалося село,
Питають: - Що за бісова роботка?
Брехати мусів людям прямо в лоб:
- Скарби шукаєм пана Полуботка.

Я знаю, браття, що брехати гріх.
Зате живі. Хоча, звичайно, бридко.
Народець за драбини, в яму "плиг!",
Кохана каже: - Утікаймо швидко!

Живемо гарно. Жінка "цьом!" та "цьом",
Хутенько підставляє власну кирпу.
А відьми що? Нема уже відьом -
Подохли всі від курячого грипу.

16.10.2018р.

Листи собі, ними забите горище.
Ясени за вікном, гілки - вулиці.
Неспокій жінок на гострих обцасах.
Візерунки, полум'я, тлін.
Сторожа сезону здійснює ще обхід.
Догори, вниз. Невідомість, вітер.
Електричний потік проймає.
Пробіли, знаки абзацу.
В будинку, де шукають забуття.

Від а до я, від так до ні.
Побачення з життям.
Я напишу тобі вірша.
Ти думатимеш: "Боже мій!
Галіматья, іржа..."

Твій слід загубиться вночі
І ранком вмре.
Трава прим’ята оживе,
Забуде все.

І тільки в росах сміх і гріх –
Твоя сльоза.
Віддай мені, віддай мені
Всі «проти» й «за».

І, навіть, розірвавши плоть
І дух єства,
Ранкові зорі упадуть,-
Одні слова...

Свічки-клени багрянять.
Шепіт вітру:спинись,
і крізь сяєво листя
в Небосинь подивись.
Між Землею і Небом
не існує межі,
як яснітиме вогник
світлодуші...

Т. І...
Знов душа зажурено радіє,
Повна вражень, спогадів і мрій, –
Тьмяний вогник давньої надії
Мерехтить у темряві густій.
Блимає лякливо та не гасне,
В тужно занімілій темноті, –
Тільки, може, радість передчасна,
Як не раз бувало у житті?
Може, завтра світло сподівання
Лагідно задмухають вітри?..
Я благаю іскорку останню:
- Ти не гасни, вогнику, - світи!..
15.10.18

Що ти знаєш про мене?
Небагато, повір...
Очі м'ятно-зелені
З берегів Синевир .
Виплітати гердани
З бісеринок сльози
Я не буду, коханий,
Не проси... Не проси...
Та мелодія туги -
Три акорди, не більш,
Не вмістилася, любий,
У верлібровий вірш.
Березневі відлиги,
Білопінний розмай,
Час від часу, мов книгу,
Мимохідь не гортай.
Відбрунюся у літі,
Хоч одягнеш пенсне,
Постелю оксамити -
Не пізнаєш мене...

 
дими над рікою
спливають невмисно
& далі по курсу
кидаються з мосту

скупі очевидці
гуляють & мокнуть
закохані знову
за звичкою чисто

а жовтень злотистий
глумиться немов &
стинає плечима
до чого розмови ~

отак без причини
стираєш підбори
у напрямку звістки
що все буде добре

на стежці осінній
за бітницький обрій
де запросто стрінеш
нікого ~ нікого




 

1

Поетичні балалайки
виграють... за сотні лайків...
Бринькотять про вічне-тлінне.
Реверанси - вколо Зіни,
гопаки... на сцені гноми,
премійовані удома...

Йдуть охочі прославляти,
книжечки на тацях - нате!
Їх би сполом - на пленери...
В римуванні - "піонери"...
Варять кашу, в'яжуть віття,
гнуться лаври... малахіття
розсипається під ноги...
брешуть моськи і бульдоги...

2

Та немає щось упину.
Де ж томатики - у спини?..
де шлагбауми-спонуки?
Залили віршата луки...
Силосується усяке,
у напрузі пальці, хляки...

3

Стій - міцна - за кипарисом.
Ласуй м'ятою, ірисом.
Слухай музику, що вище...
Ген розквітло попелище.

У гнізді яскріє птаха.
Мліє вуж під фугу Баха.
За токатою - по зливі -
промінцята на жаливі.

2018

Не по мені, як землю гидять
І воднораз Святою звуть.
Витопчують її до пилу,
На чужині сльозу за неї ллють.

Розум каже : «Змирись.
Все – суєтне, даремне».
Може / раптом / колись? –
тільки це - не про мене.
Тут! Сьогодні! І вже! –
без вагань, реверансів,
підкилимних пожеж,
онімілих мімансів.

Серце каже : «Скорись.
Не роз'ятрюй глибоко -
витри пам'яті диск,
вийми скалку із ока».
Пам'ять каже: «Забудь!
Що минуло – не верне…»

Отже, в тому й вся суть, –
що не знаю напевне:
де / коли/ як / відкіль?…
Тільки вірю уперто.
Бо ж : «…по вірі твоїй…»
і любові…
«…spem spero!»

Тримати удари -
мужність.
І доки твій світ не вмер
долай чорноту і чужість
і зайшлість сліпих химер,
чужо'злість за непоступність
в шуканні своїх доріг.
Хай явить озлобі сутність
твою -
непідробний сміх
і усміх оскалу злому:
в тім вищирі - страх і гнів...

Будь леготом невагомим
В осерді чужих світів.

2018

Бруківка намірів залишилась по смерті,
бруківка намірів – і більше не вдалося...
Бо – недорікуватість і селянська впертість,
чуже незатишне міське різноголосся.
Бо -- маска стійкості, під нею – безпорадність,
в душі – сум’яття, а незгоди -- принципові,
з війни – контузія, страх виказати слабкість
і навіть більший страх – віддатися любові.
Ще -- ненадійні і насмішкуваті друзі,
уперта вірність, що нікому не потрібна,
твоя довіра, що на смертнім виднокрузі
така обдурена була, така безплідна!
Давно нема тебе, нові в роботі кросна,
але чому живе у пам’яті так гірко
ота ніким не поцінована, заросла
ідеалізму одинокого бруківка?

2018

Розкішна мова. Не осот, будяк.
Не паслись тут одвік «будь-що» й «будь-як».

Отари слів рівненькими рядами –
Крізь час і чад, житейські бурі, драми.

Увись, де благодаттю оповита
Метафор полонина соковита.

…Пообіч вовчі зграї, хмари мух.
Та кожну титлу стереже Пастух.

16.10.2018

Десант піїтів висадивсь на Марс,
Пригледівсь - українські графомани.
Усенький всесвіт хай пізнає нас!
Від захвату кричатиме "Осанна!".

У мене зіпсувався, певно, смак,
Вдихаю вірші, наче пах з-під дека.
Є ж Бенедишин, Гентош, Залізняк,
Павлюк гламурний, Татчин і Костенко!

Летять віршата, наче міль із шуб,
У слюсаря є книжка, і в нардепа.
Я також не святенник, бо грішу,
Говерлу слів скиртуючи до неба.

Признатись важко: Я - недопіїт,-
І попалити квецянини лантух...
З будяччя густо сипле пустоцвіт,
Ховає під копицею троянду.

16.10.2018р.

Революція

А на майдані знову балаган,
Укупі провокатори й кликуші.
Вже думав - починається юга...
Обцас застряг в недогризку від груші.

Пляшки довкола, рвані папірці,
І запахи, неначе із геєнни...
Нема кого узяти на приціл -
Втомися люд від бунтиків щоденних.

Одні паяци. Плямкають бомжі,
Водяри ящик скніє під матрацом.
Оце з такими братись за ножі
І брати штурмом замки та палаци?

На площі "революція" гуде,
Упала булава в Дніпро зоп'яну.
О, логіко! О, розуме! Ви де?
В сивухи клубах вас шукати марно.

15.10.2018р.

Тс-с-с!

Довгенько слухав реквієм згори -
Довгенько слухав, аж попухли вуха.
Уїлась тема, мов гідропірит,
Ще трохи - і наважусь на "мокруху".

Попався глухуватий меломан,
Зі стелі відпадає штукатурка.
Уранці встав - у голові туман,
Під ковдрою стражденно хлипа любка.

На флешку записав церковний хор,
Бурчання тещі та виття собаче.
Вмикаю цю "мікстуру" на повтор
І з жінкою втікаємо на дачу.

З коханою ходили по гриби,
Два дні знімали київські навроки.
Смартфон (бесперестну "бі-бі-бі!")
Я виключив, заглибився у спокій.

Вернулися. Дзвенить москітний альт,
Із вікон чути шерхіт падолисту...
З будинку вчора з'їхав музикант,
А на додачу - майже пів під'їзду!

Жона танцює! Стала на носок!
А ще недавно помирала, наче.
Потужна сила тещин голосок!
Благословенні гавкоти собачі!

16.10.2018р.

Непомітні чужі зорельоти
в телескопи спостерігачу,
бо всі їхні прямі і звороти –
швидкоплинні, мов краплі дощу.

Хто побачить політ крапелини
або кулі невловної слід?!
Флот чужий невидимо й невпинно
тче вгорі павутиння орбіт.

Ну, а долі, вдягнувши каскетки,
по провулках і автошляхах
пруть земляни, мов маріонетки
на прихованих кимось нитках.

Відділяють події від вражень,
оцифровування від речей,
і не видно облич відображень
у колодязях чорних очей.

Млявий світ з пішоходами неба
не чекає в безодні гостей…
Тільки я приміряю на себе
ніч міжзоряних швидкостей.

2018

Ту грушу,
Що геть здичавіла,
Згадав би хіба,
Якби в сорок сьомім
Та груша
Нас не годувала
Смачними гниличками?!
Схожа на баобаб,
Вона своїм гіллям
Пів-хутора накривала.

Її, за повір’ям,
Іще Крамаренко саджав,
Сучасник Мазепи, –
Отож не одне покоління
Вбирало очима
Красу білоцвітну…
Вважай,
Та груша
Історію нашу
Скріпляла корінням.

Над нею громи розверзалися
І блискавки
Палили її –
На корі залишалися
Шрами…
Стояла віки.

Та знайшлися-таки лайдаки –
Добили красу
Гільйотиною
Пилорами.

Здається,
На тому
Й скінчилась епоха
Добра
(Воно ж, хоч маленьке,
Тулилось до стовбура груші)…
Усе вимирає.
Непам’ять й сліди постира.
Втечуть криниці животворні
І витечуть душі.

Та ми ж бо самі
Мордували себе і товкли,
Списавши свій гріх
На Гатила або ж на Батия, –
Колись-то ми й справді
Великим народом були.
Тепер же ми – етнос,
Пістрява юрма гнучкошия.

Ми лаємо всіх!
Ми не гідні Мазеп і Петлюр,
Що й справді шокують
Уяву ліниву та хвору,
Ми сторч головою
Пірнаємо в море зажур,
Щоб знов нахлебтатись
Солоно-гіркого мінору.

…Я знову шукав
Ту місцину,
Де груша росла, –
Бодай би хоч пагін проклюнувсь який
На руїні…
Мов повінь злизала,
Мов буря дощенту змела
Мою Україну –
Немає її в Україні!

1999

Мене сиротою зробили свої ж –
Комуністи,
А першим жалільником
Був чужоземний солдат:
Він гладив мене по голівці,
Давав щось поїсти,
Од вітру ховав
Під благенький трофейний бушлат,
Наспівував щось…
І чия то була колискова –
Німецька, словацька,
А чи італійська –
Мені
Не взнати ніколи,
Та, власне, й не обов’язково
Це знати –
Важливо,
Що я засинав на війні
Під наспіви мирні!
…Бездомного,
У п’ятдесяті
Від голоду,
Холоду,
Може, й від смерті,
Завжди,
Чужі мені люди,
Що звалися «зеки закляті»,
В пекельнім гулазі південніше Караганди,
Гуртом берегли…
Недаремно ж я згадую досі
Вірменина Жору,
Суворих чеченок-жінок,
Які на засланні й самі бідували
В ту пору,
Одначе для сиріт
Знаходили хліба шматок!
…Отці-командири
Здирали із мене три шкури
За борг неіснуючий,
Крили мене матюком –
Та лиш я виходив
За львівські казармені мури,
Мені усміхалась «бандерівка» Віра Франко,
Славетного діда чудова онука!
Я з нею
Ставав українцем,
Хоч лахи москальські носив, –
Я вперше почув
Про святу українську ідею
І вперше дізнався,
Якої ж я матері син.
Життя моє повнилось іншим,
Осмисленим,
Змістом –
Я став маскуватись:
Для вигляду владу хвалив,
Насправді ставав я
Запеклим антикомуністом
І світ на червоних і білих уже не ділив.
Я знав уже, ким замордовані батько і мати
І весь мій великий,
Козацького кореня,
Рід –
Своїх ворогів
Я навчався розпізнавати
Й гидливо плювати
Наїзникам з півночі
Вслід.
Я знаю багато хороших людей серед німців,
Казахів, чеченців, бандерівців з Галичини,
Та бачу й «своїх» –
О які вони підлі та ниці,
Вкраїнці так звані…
Та ні, не вкраїнці вони!
Я матиму кожну порядну людину за друга
І вип’ю по чарці із будь-ким:
Хай негр чи монгол –
Та хай не підходять до мене
Брудний москалюга
І брат його менший –
Смердючий червоний хохол!
Я звів би зі світа й запеклого антисеміта
І всіх шовіністів до лисого біса послав,
Аби лиш земля,
Вселюдською любов’ю зігріта,
Вітчизною спільною
Кожному в світі
Була!

2001

 
римує осінь листя й лисих
красу абсурд підвали й далі
усе символіка & дійство
провісних наскрізь актуалій

& строга мов ікона та
життям іде христина ~ христя
напіврозквітла німота
& кораблі минають пристань

у ладанах яких сандалах
снивах обіймах & містах
тебе раптово так поймала
хандра осяйлива й пуста ~

в житті немає смислу христе
життя сама в собі мета




 

А скільки надії у слові «якби…»
А скільки чекання у слові «нарешті!»
Якби ми в Парижі або в Будапешті
нарешті розвіяли рештки журби…
Гуляли б щасливі посеред юрби,
забувши про час і умовності долі,
та вже залишається менше доби
цього відчуття безкінечної волі.
Якби знов побачити Сену й Монмартр
й весну з ароматом парфумів відчути...
колись тут гуляли Камю й навіть Сартр,
для нас залишивши таємні маршрути.

Іще не чекає оказія
іти за останню межу,
але епітафію маю я,
яку по собі залишу́:

піїте породи інакшої,
не чую, хоча й до кінця
читаю, але не побачу я
порожньої сили слівця.

Немає у мене претензії
за види на прісний пейзаж,
але не ціную поезії
де діє лише епатаж.

Не вписуємося у рубрику
ні оди, ні музи, аби
забавити римою публіку
у ролі героя юрби.

Уміємо сіяти пазлики
на спомин особі своїй.
І поки немає надій,
зелені виписую тапочки
собі і поезії класики
у вирії гуру й месій.

102018