Чи вирваний шматок
років твоїх уряд
вплететься у намічені узори?
Чи захистить мольба,
обернена назад,
в розстріляні «зелені коридори»?

Чи вистоять із слів
змережані світи,
чи всі вони – лиш плетиво ілюзій?
А нам – аби забутись,
нам – аби іти
по мовному тріскучому галуззі?

Чи зміряє душа
самотності узвіз,
що виріс перед очі крутизною?
Чи це вже – назавжди?
А чи Великий піст,
і книга книг лежить на аналою?

Я звідси не вступлюсь.
Із впертістю, як глід,
стоятиму від вечора до рання
і думатиму над,
і кидатиму в світ
без відповідей – знаю – запитання.

2018

Оригінально! Ось який мотив
доказує, що то є геніально,
освоїти відомий наратив,
аби плескали язиками, - файно!
Одне одному не сукати дуль.
Не лаяти за збіги і за риму...
Когось на шоу надихає Буль,
а хтось шукає точку «уязвиму»,
аби і цього «гуру» розп’ясти
бодай за те,, що нібито учитель,
лінивого любителя мучитель,
який не досягає висоти,
за те, що той азами володіє,
як пікою удатний Донкіхот,
і що не уповає на народ,
але на нього має ще надію,
та марно за поезію боліє...
Іде й не оглядається. Як Лот.

05. 2018

Ще недавно зима - завірюха сяйна -
Кружеляла пухнасті сніжини.
А уже, наче мить, промайнула весна,
Пролетіла, як пух тополиний.

Одцвітають каштани, бузок одцвіта,
Час черемсі печально зітхнути.
І кульбаба на луках - ну зовсім не та –
Сіє пухом свої парашути.

Вилітають із серця печальні слова
І летять між дерева і віти.
Лиш один соловейко бадьоро співа,
Зустрічає, закоханий, літо!

24.05.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Дощ забгав в мене радість сонця…
за вікном коли мжичка добра…
Я надумаю чистий простір.
В руках кава моя холоне…
Наче зрада вдалася втома
безкінечного дня, то ж годі.

Я стомилась опівдні спати,
заплітати волосся в коси,
Мені байдуже хто там, раптом,
з тобой знається, любий, досить…

Дощ забгав в мене радість сонця…
Мої сльози крадуться моквой,
До нестями солодкі сльози.
І приємні вони на дотик…
Я люблю, як веселка сходить,
босоніж по травиці топать.

30.05.18.

Хіба можливо звикнути до зла?
За правду люд штовхнув під гільйотину.
Крізь мене чорна заздрість проросла,
Меча обмови встромлено у спину.

Летів Пегас безжурно у зеніт,
Хмарки вихрили дивочуда крила.
Лише плювок - і щез поета слід,
А муза від отрути почорніла.

Зірвався коник стрімко у піке,
Розбіглися "товариші" та "друзі".
Упав невдаха в багнище липке:
Не співчувають - підняли на глузи.

Від підлості не викуєш щита,
Пиляють орки плодоносну гілку.
Яка ж людська чудова доброта,
Ненависть - навпаки - потворна ликом.

29.05.2018р.

Геть!

Я - естет! Тікай од мене! Киш!
Критикує! Ач, ума палата!
В мене сонцем сяє кожен вірш!
Все у світлотінях, мудрувате.

Тулишся, дворняго, до митців?
Підворіттям тхне твоя порода.
А талант - синиця у руці,
Бевзям некультурним насолода.

Задихаюсь між словесних скирт,
Багнеться роти усім зашити.
Ти водою поїш цілий світ,
А моя амріта - харч еліти.

Для титанів посаджу тюльпан,
А твої волошки зріють миші.
Знову біля тебе шум, товпа,
А у мене чисто. Мертва тиша...

29.05.2018р.

Не знаю навіть, як те сталось,
Творець сам вийшов з вівтаря
і помахом руки, здавалось,
вернув на землю Кобзаря.

Підняв поета з домовини,
назад його вернувши путь,
щоб глянув той на Україну,
як люди зараз в ній живуть.

І полетів Тарас під хмари,
немов архангел Гавриїл,
загладить щоб минулі чвари
і вічних суперечок пил.

Полинув батько над землею,
понад Карпатами, Дніпром,
над Україною всією
зі сподіванням на добро.

Та вгледів села він забуті,
все в бездоріжжі, геть екстрим,
наш Дніпр парканами закутий,
горить Донбас, в чужинців Крим…

На Умань не забув поглянуть,
на Гонту із Залізняком.
Живі тут квіти хоч не в’януть,
та чути кожний рік „шалом“.

Щоосені тепер хасиди
святкують свій тут новий рік.
Уже й Черкащина під жидом,
в наш час змінився й Бога лик…

Поглянув з сумом на столицю,
на олігархів-держиморд,
які жирують по світлицях,
в хлівах тримаючи народ.

Хіба про це тоді він мріяв,
коли писав славетний „Сон“?
Невже таку судьбу леліяв
в палючих думах наш Ясон?!.

Та й повернув пророк на Канів,
туди, де вічний його дім.
Наклав свою печатку Каїн
на Україну? Горе всім,

якщо пророцтво те здійсниться.
Невже приречені всі ми
і щастя буде тільки сниться?
Рішить повинні це сами!

Спустився на Чернечу гору,
схилилась в батька голова,
відсторонив юдейську Тору
і вимовив такі слова:

„Запам’ятайте, українці,
у книзі цій семітська суть.
Лиш гої ви для тих чужинців
і дітям гоями лиш буть!

Тримайтесь купи, сестри й браття,
бо сила в єдності жиє,
і українства хай багаття
майбутнє ваше осяє!“

Сказавши ці слова пророчі,
Кобзар розтанув, мов почив.
Проснувся я, продерши очі,
і сон мерщій свій розповів.

28 – 30.05.2018

«Вернулися, мабуть, в Збараж
Посланці гетьмана,
Розійшлися по домівках
Рідня і сусіди,
Тепер зможу говорити
З сином наодинці.
Пригорну, немов тебе, я,
Стасику мій любий,
Оці кілька книжечок,
Що тобі за втіху
Слугували у походах
По кривавих січах.
Пригадуєш, як казав ти:
«Візьмемо Варшаву
З її «Nie pozwalam!»
Стану своїх козарлюг
Латини навчати?»
Не послухав пан Хмельницький
Ні тебе, ні Йвана,
Понадіявся натомість
На спільника хана.
А ханові той за друга,
Хто більше заплатить.
Не скупились, видно, ляхи,
Бо ж не помагать Богданові
Докінчить почате, –
Подалася татарва
Грабувать Поділля,
Забирати у неволю
Юних подолянок.
То ж помчав ти з козаками
Перетяти бусурманам
Шлях до кривавиці.
Полягли на віки вічні
Твої побратими.
А на тебе чатували,
Щоб за гарний викуп
Перепродать як схизмата
На глум єзуїтам...
...Відки брав ти, синку, силу,
Щоб не закричати,
Як зранене твоє тіло
На списах здіймали...
«Хай подивиться востаннє
На свою Вкраїну!» –
Так гукнув під регіт шляхти
Ярема триклятий .
Бодай ти вже, скурвий сину,
На кутні сміявся...
Забрав в мене на старості
Єдиную втіху...»
...На Савур-могилі,
Оплакало Морозенка
Доблеснеє військо,
А Вкраїна свою втрату
Вилила у пісню.
І почула, мабуть, мати,
Перш, ніж йти до раю,
Невмирущий, як і пам’ять,
Сумний спів про Стася.

Як сумно й боляче мені,
коли дивлюсь на Україну –
народ втопає у війні,
втрачаємо своїх синів,
найкращі з них у небо линуть.
Так сумно й боляче мені…

Ой, сумно й боляче мені,
коли в сльозах розбита мати
по вуха у чужім багні,
шукає Бога в вишині
біля труни свого дитяти…
Нестерпно боляче мені!

Як сумно й боляче мені,
що діти розбрелися світом,
знайти в далекій стороні
копійку – вдома не прожити,
тут править бал чужа еліта.
Ох, сумно й боляче мені…

Так, сумно й боляче мені,
коли землиця знемагає.
Цю годівницю у борні
продати зайди вимагають.
Її чужинці й доконають!
Тож сумно й боляче мені…

Як сумно й боляче мені,
ненавиджу всім серцем ката…
Питаєш, що робити, брате?
Відправим у свої пенати
всіх ненаситних і пихатих –
одягнем Неньку нашу в шати
і стане радісно мені!

...не люблю мужчин-кабаноссі
з папіломкою щастя на носі,
із масними, липкими руками,
не пасують їм леза Оккама -
келих пива та чіпса кудлата...
Водять оком - шукають собрата,
погигочуть над Петею з Пешта,
пророкують войнушки, арешти,
знають курси-абетку-прогнози,
вдома їх зачекалися "кози",
дітлашня лементує - стрибуча,
десь у шафі - солдатська онуча,
під шашлик - анекдоти каправі,
сон під кущиком десь, у канаві...

Це подумала... ріжу галету...
Галатея - взірець для поета...
За віконцем - півонія, м'ята...
Джерґотять скацапнілі малята...
Чураївна дотруює Гриця...
...............................
амарант - це звичайна щириця...
......
2018

А мені всього лиш двадцять років...
Про кохання мріялось дарма:
В серце ворог вистрілив жорстоко:
Був живий. А нині вже нема.

У колисці снилася дитина,
Брату - як на скрипці виграє...
Тихо, рідна мамо, не буди нас,
Бог ласкавий: кожному своє.

Бачив сад у мріях білопінний,
І бджолу, яка несе меди.
Нене! Ми у горі цім не винні.
Ти за нас садочок посади.

На могилі стрій зніма кашкети,
Тут кінець усіх моїх доріг.
Встиг для України лиш померти,
Більш нічого, мамо, не устиг.

29.05.2018р.

Серед горців приказка не забута,
Народжена ще в минулі дні:
Щоб вибрати коня - оглянь копита,
Щоб друга вибрати - в серце заглянь.
Запам'ятай цю мудрість.
А, якщо запам'ятав, ось тобі ще одна:
Не піднімайся в гору, у якій
Вершина навіть опівдні не видно
Всі мудрості в дорозі знадобляться,
і третю заодно:
Не забирайся в озеро купатися,
Коли не знаєш, чи глибоке дно.
І, нарешті, остання моя порада:
Ти не один на світі проживаєш,
Не роби для інших людей довіку
Того, чого собі не побажаєш.
Расул Гамзатов
Переклала на українську мову 28.05.18 17.40

Во дворце, во Златоглавой,
Мужи пьянствуют за лавой.
Бокал за здравье поднимают,
Лета усатому желают.
Столы покрытые парчами,
В навал заставленые яствами.
А он в усы улыбку прячет,
Лукавый взгляд на всех торочит.
Вдруг умолкли звон бокалов
И жуйки пьяных коммунаров.
Усатый встал и речь держит,
А каждый за себя дрожит.
Что ж! Украину не сломили!
Иль нашу миссию забыли?
Почему же наши меры,
Не достигли нужной цели?
Что ты делал, ты, чекист?
Ты же старший коммунист.
Может, снять с тебя погоны*?
Ты не выполнил законы!
Согласно документов ВЦИК*
Я исполнять закон привык.
И собрал бльшую рать,
Чтоб на Украину их послать.
Чесных, верных коммунистов
И, как положено, чекистов.
И направил их в селенья,
В города и по деревнях.
И солдатов мы с собою,
Мы пригнали чередою.
Бедняков обьединили
На их братьев натравили.
Мы убрали укапистов*,
Заодно и боротьбистов*.
А кто нас не признавал,
Путь до вечности избрал.


2

Знать, народ забил в набат,
Мы направили солдат.
И покойные крестьяне,
Свои пополнили курганы.
Что бы не было инциндентов,
Мы убрали интеллигентов
А врачей и професcуру,
Посадили их до МУРа*.
А художников и писаков
В Сибирь их по этапам.
Кто противился нам,
Судила тройка и наган.
Затем священников прогнали,
Посадили и сослали.
Церкви мы придали злу,
Церковну утварь сдал в казну.
Но народ опять поднялся,
Он за вилы и косы взялся.
Солдат выполнил приказ
И восстание смолкло в раз.
Что бы Украину успокоить,
Год двадцать третий будут помнить.
Мы прекратили уговор,
Правое дело - “Красный террор''*.
Мы считали по закону,
Украинцы придут с поклоном.
Но не сломить этот народ,
Он за вольностью живет.
* *
*
Усатый вдруг поднялся,
Весь зал как буд-то сжался.
Каждый думал за себя,
У них спод ног “ушла” земля.
Он, окутаный дымами,
Злымы он сверкнул глазами:
-Кто не выполнил Законы,
Будут найдены виновны!


3
Тишина накрыла зал,
Он промедлил и скакзал:
- ВЦИК поставил нам три слова,
“Год великого пререлома'' *.
И батальоны чекистов,
Старших и младших коммунистов.
Кождый год подряд
Украину теребят.
Создав видимость колхозы,
У крестьян забрали возы,
Инвентарь для земледелья,
Волов, коней и снаряженья.
Землю у крестьян забрали
И колхозною назвали.
А земля стала пуста,
Ни колосьев, ни куста.
С каждой сельской «хаты»*,
Они забрали провианты.
И заложили в закрома,
Как колхозная страда.
Кто противился - сажали,
На ГУЛАГ их провожали.
Ссылали и тех, кто не спорил,
На сибирские просторы.
Так беспредельничала рать.
Но ответ пришлось держать.
Вновь собрались коммунары,
В Кремле заполнили залы.
Пред усатым стал чекист,
В страхе был он не речист:
- Не сломить сего народа,
Им вольный дух дала природа.
* * *
А усатый трубку курит,
Хитро глазки свои щурит:
-Кулаков в короткий час,
''Ликвидировать как класс''*.
Мол, кулаки виною стали,
Все зерно себе забрали.
И вся бедная страна,
Стала нища и голодна.
4
И на спеху создав законы,
В Украине создав зоны.
С зоны в зону не пускают,
В нарушителей стреляют.
И батальоны чекистов,
Старших и младших коммунистов
И так званых бедняков,
Ищут злостных кулаков.
По хуторах и деревнях,
И на селах и селеньях,
В каждый дом заходили
И кулаков там находили.
Если ты не батрак,
Значит ты и есть кулак.
Зерно и яства забирали,
Соленья в бочках разбивали.
Обшарив темные закоулки,
Чердаки и коморки.
И постели разбирали,
Провианты там искали.
Если дым печной клубился,
''Как с табакерки'' чекист являлся:
-Что ты варишь? Где ты взял?
Значит ты не все отдал!
Значит есть в тебя запасы.
Прячешь где свои припасы?
И пошли опять искать,
Землю щупом протыкать.
И с года в год Московская рать,
Смогла крестьян всех обоборать.
И укрепившие там кордоны,
Словно тюрмы были зоны.
И в год голодный - тридцать третий,
Умирали взрослые и дети.
Только стон шел до неба,
Просили люди смерти иль хлеба.
Деревни и села вымирали,
Города опустошали.
Вымер Юг, Восток Украины
И миллионы в середине

5
А составы вереницей,
Мчат с зерном за границу.
А корабельные караваны,
Идут с зерном за океаны.
Почему же дипломаты,
Цари, президенты и Папа,
И журналисты — все молчали,
Словно в рот воды набрали?
И с молчаливого согласия,
Рука терана поднялася.
В извращенный войны вид-
Преднамеренный геноцид.
* * *
. На украинские просторы,
В обжитые раннее зоны,
Российская рынула орда,
Занимая вымершие дома.
Их Украина прийняла,
Все для жизни им дала.
Почти век в мире жили,
Вдруг “на грабли наступили''.
И потомки возмутились,
Они к России обратились:
- Просим войско к нам прислать,
Чтоб територию забрать.
И эшелоны войско гонят,
Вновь Украину в крови топят,
Ложь, лукавство мир затьмили,
Вирус насилия оживили.
Но наш народ поднялся,
За вилы й ружья взялся.
И полки ребят с Майдана*,
Пошли в бой против тирана.
День и ночь ружья ковали
И войско славное создали.
Занял исходные рубежи,
Мир беречь от войны и лжи.





6

Погоны* — выражение автора. Погоны были введены в Красной Арми в1943.
ВЦИК* — Всероссийский Центральный Исполнительй Комитет. Создан в 1917г.
МУР* — Московский Уголовный Розыск. Создан 5 октября 1918г.
Красный террор* — Резолюция ВЦИК от 2 сентября 1918г. Это было средство достижения политеистических и экономических целей большевиков. Были массовые аресты и расстрелы на месте врагов революции.
Ликвидировать как класс* — Политбюро ЦК ВКПб от 30 января 1930г. Постановили .
Хаты* — выражение автора, в переводе на русский язык -Дома, избы.
Майдан* — Украинский народ вышел на миллионный Майдан за Европейский образ жизни, 21 ноября 2013г.
Боротьбисты (1918-1920) - боролися против Коммунистической партии диктатуры пролетариату.
Укаписты (1920-1925 ) - боролися за Независимую Украину.

У щастя до тебе, насправді, багато доріг...
Розглянься навколо - то шлях "По дорозі у Казку".
Увіруй... Увіруй... бо віра - святий оберіг -
у щось надвисоке - у приязнь, а надто - у ласку...

В Завітному Лісі по куп'ях снують світляки -
ці крихітні вісники Сонця, ці янголи втіхи -
скупайся у променях світла, у хвилях ріки,
а я буду поруч і щось промовлятиму стиха.

Ідилія... Спалах... На хвилю - на вічність, на мить...
Притаєні знаки, приглушені порухи серця.
Небачена з'ява - розбуджена Мавка горить,
високо над хмарами кінь вітрокрилий несеться.

Покиньмо імлу непроглядну, покиньмо усе -
приземлені зваби, осмислені покручі Духа.
Нехай по дорозі у Казку нас коник несе,
а наші німі одкровення лиш серце підслуха.

Ми обрані Світлом, ми білі ворони - то що ж...
Шумітиме Ліс заповіти свої спересердя:
яскраво горіти - це значить зневажити Лож.
Це бути. Це збутись... і вільно піти у безмертя!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом,2013)

Як кошеня до рук і до грудей,
голівкою м'якою в підборіддя --
крадеться дум довірливе поріддя
в бездушних хащах покручів-людей --

розчавлені, розпластані ... Живем!

У світанкових сутінках Едем
вартує день-у-день по нову душу ...
(Чи ж я закономірність цю порушу
розвихреною трагікою барв
життя у вищих проявах любові
до ближнього, до брата, що по крові
є спільником в неправій боротьбі --

безглузда гра в безсмертя, далебі!)

Ти -- вічний блазень, тіла вічний раб!
Скаліченою пластикою лап
тебе не відігріє трем дитячий,
що над убитим кошеням заплаче --

о людство стехнізоване, спинись ...
Чи ти вчуваєш серце, як колись
вчував у тобі Бог-Отець Людину --
чи ти й собі вподобилось в тварину,
в розгнуздану сваволю дичини?!

Тихенько-тихо браму відчини,
аби почути пісню колискову,
заблудлого дитинства сонний схлип:

"А наш котик Лапчик,
спить, немов калачик,
котить лапкою горішки
діткам для потішки".*

... Спочивайте наші ручки,
спочивайте ніжки ...



(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2

Ніхто не примусить хитати латаття,
в заплаву чорнильну закинувши вудку.
Ожиновим соком забризкала плаття,
У пелену зловлені жабки, що прудко...

Сміялась на гойдалці... Зболене з мене...
Шукала гармонії - престо, бадьоро...
Наводили оком, шугали мурени...
Віндсерфінг між піни в миттєвостей морі.

2018

На підвіконні мухи ловить кіт,
Гризе комах, немов козу пантера.
Сумую. Щез любовний апетит,
Нема бажання тішити Венеру.

В усьому винувата суєта,
Себе до дна розхлюпав на всі боки.
Тягати стало важко живота,
Немолодий уже, півсотні років.

Хропіти теж уже не маю сил,
Почався нежить, ніс замироточив.
Кохана! Відчепися, не тряси!
Я у печалі, і тебе не хочу.

Не слухає. Під ковдрою рука
Шурує, наче злодій у коморі.
Персиста ж мавка - тепла і м'яка...
Ізнову біс вселився у пракорінь.

Ще мить - і я із небуття воскрес!
Рожевий пік намацую вустами.
Злетів мажорний настрій до небес:
Вручила Єва яблуко Адаму...

28.05.2018р.

В небо!

А музоньки вимучують щодня
Плету віночок, а виходить - віник!
Бісексуал-Пегасик не куня,
У стайні нудно - лізе у корівник.

У нього незвичайні масть і стать,
Давно пора на ковбасу чи в Лету.
Але із ним літати - благодать!
Він знахідка для кожного поета.

А на додачу дивочуд - шульга,
В роду кентаври і єдинороги.
Гарцює так, аж небом пилюга,
Метляє вітер гриви пасма довгі.

А хтось у бока бгає пуф м'який,
На ніжки - коц ворсистий (шерсть собача).
Вкриває в'яззю прудко сторінки,
Чаює в ліжку й одночасно плаче...

Пегасику! Та ну їх цих писак!
Давай усіх покинемо їх скопом.
О, як же добре нам у небесах!
Нехай невдахи горбляться за компом.

28.05.2018р.

Кохана і праця

Попорай, мила, кабана,
Бо всіх розбудить виском.
Горбата човгає жона,
А брав струнку берізку.

Ану, скажи, кохана, "Чіз!",
Дай мацнути за ребра.
Поглянь із радістю увись,
Сваритися не треба.

Подай з полиці цигарки
І нумо до роботи.
А завтра бульба і жуки -
Устигнеш до суботи.

Сьогодні бурячиння лан
Сапати треба краще.
П'ятсот рядків - дитячий план ,
Біжи хутчій, ледащо.

Лежати в ліжку - то дурне,
А от робота - свято.
А я ковтаю "самжене" -
Здоров'ю це не вадить.

У всіх жінки, немов жінки,
Моя - аж плачуть очі.
І хто тут винен, мужики?
А, може, хтось наврочив?

28.09.2018р.

Сонце у небі запалить світанок ясний.
Нібито все як і треба. Немає війни.
Вдови не плачуть... Не квилить країна від ран.
Плаває кача тисиною. Рання пора...

Десь у травневих гаях дзеленчать солов"ї.
Та у далеких краях не вщухають бої.
Понад горою для когось востаннє зійде
Сонце... І вперше для когось займається день.

Ночі страхи і кошмари полинуть у край
Лади і Мари, двозначності Зла і Добра.
Мрією міримо- світло сильніше пітьми.
Будемо вірить- просвітлені станемо ми.

Тільки от сонцю зневіра до віри. За мить
Зійде ( А ТО!...) у зеніт і усе спопелить.
Віриться щиро в минуло-полічені сни.
Хочеться миру... Готуйся мерщій до війни.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118052702757

В кімнаті розливає запах м`ята,
Не килим на долівці - очерет,
На стінах осока - ще не прим"ята,
Вже хата вся - зелений мов намет.

Дажбоже мій, ти - чарівник, естет,
Уявою душа твоя багата,
Зеленого вогню створив бо злет -
Оцю красу земну - зелені свята.

Здається в день цей - репає асфальт,
І упирі ховаються по норам.
Природа лік дає слабим і хворим,
Звучить її глибокий, чистий альт.

Здається, мій народ увесь співає,
Його здоровий, вільний дух літає!

7504 р. (Від Трипілля) (1996)

Дрімав ставок, укритий жабуринням,
Пливли хмарки легенькі угорі,
В ставку, зігріті сонячним промінням,
Вигулькували жаби й жабурі.

Прекрасно все. Ідилія, та й годі.
Аж раптом чути войовничий клич –
Із-за ліска, на лихо всій природі,
Летить-чадить «Жигуль» а чи «Москвич».

Із жахом розлетілися лелеки,
У мул зарились з ляку пічкурі,
Відчувши враз смертельну небезпеку
Закам’яніли жаби й жабурі.

«Тю-тю, дурні, чого ви налякались,
Ви подивіться, хто це завітав!
Це ж справжня фея, ніжна та ласкава,
Чарівнішої я не зустрічав».

Та наша фея хутко роздяглася,
Дрючок вхопила і в ставок мерщій.
Страшенна колотнеча там знялася,
Жорстокий і нещадний був розбій.

І поспливали вгору черевцями
За півгодини мешканці ставка,
А фея, нагасавшись до нестями,
Поси́нівши, ловила дрижака.

У тім ставку живого не зосталось,
Лиш жабуриння плава де-не-де...
А наша фея, хто це – здогадались,
І кашляє, і чхає і т.д.

1981

Нова редакція (за пропозиціями колег по ПМ)

Дрімав ставок, укритий жабуринням,
Пливли хмарки легенькі угорі,
В ставку, зігріті сонячним промінням,
Вигулькували жаби й жабурі.

Прекрасно все. Ідилія, та й годі.
Аж раптом чути войовничий клич –
Із-за ліска, на лихо всій природі,
Летить-чадить «Жигуль» а чи «Москвич».

Із жахом розлетілися лелеки,
У мул зарились з ляку пічкурі,
Відчувши враз смертельну небезпеку
Закам’яніли жаби й жабурі.

«Тю-тю, дурні, чого ви налякались,
Ви подивіться, хто це завітав!
Це ж справжня фея, ніжна та ласкава,
Чарівнішої я не зустрічав».

Та наша фея хутко роздяглася,
Дрючок вхопила і в ставок мерщій.
Страшенна колотнеча там знялася,
Жорстокий і нещадний був розбій.

І поспливали вгору черевцями
За півгодини мешканці ставка,
А фея, нагасавшись до нестями,
Поси́нівши, ловила дрижака.

У тім ставку живого не зосталось,
Скрізь мертвий штиль, як моторошний сон...
А наша фея, хто це – здогадались,
Тепер смакує жаб'ячий бульйон.

2018

Зупиняється маршрутка
От я і читаю:
Куди вона людей возить?
Куди курс тримає?

Бачу напис: “ТуПдиспансер”!
Іще раз читаю.
Таки дійсно - “ТуПдиспансер”.
Я собі гадаю:

Все котиться до проґресу,
Щось нове здибає,
То, мабуть, і медицина
Щось нове вивчає.

Відкрива нові хвороби,
Як їх лікувати,
Щоби усім хворим людям
Якусь поміч дати.

Вже й туперкульоз відкрили -
Хворобу незнану.
Які ж в неї є симптоми:
Висипка чи рани?

І, отак поміркувавши,
Я людей питаю:
“Куди їде ця маршрутка?”
Й відповідь лунає:

“До Березовиці їде.”
Я став міркувати:
“Там, напевно, “ТуБдиспансер”
Мало би писати”.

То, виходить, що немає
Нової недуги,
Тільки напис написали
Уми недолугі.

Тії уми, що у школі
Вчитись не хотіли,
На “ТуПеркульоз” з дитинства
Вони захворіли.

І з такою недугою
Пхаються до влади,
А держава загибає
й нема на то ради.

Хворе наше керівництво
Нездало керує,
Бідний нарід в ярмі стогне -
Мафія жирує.

То ж пора з “ТуПеркульозом”
Боротьбу почати
І всіх хворих на недугу
Треба лікувати.

Щоб державне керівництво
Все грамотне було
І “ТуПеркульоз”-недугу
навіки забуло.

Щоб була державна влада
Вся грамотна, здібна,
А “ТуПеркульозна” влада
нам вже непотрібна.

Щоби мова наша рідна
У нас панувала,
Щоб чистіша від кришталю
Повсюди лунала.

Щоб в нас на “ТуПеркульоз”
Молодь не хворіла,
А в майбутнє щоб дивилась
І життю раділа.

2018р.

Сниво

Оце так сон! Мій куме, щоб ти скис!
От нащо стільки випили учора?
У клітці...Путін! Посинілий ніс
Від сопляків втирає триколором.

В письменниці поцупив олівці
(сльоза бринить од відчаю у дівки).
Писала нам щодня про янь і цінь,
А віднедавна - жодної сторінки!

Все прилипає до злодійських лап,
Від горя люд втягнувся в оковиту.
Художники лишилися без фарб,
А скульптори - без гіпсу і граніту.

Мистецькі верстви кличу на АТО,
Несу на бій Пегасові підкови...
На них зловили злодія гуртом,
Осиковий кілок уже готовий...

Прокинувся - по телику пурга,
Хохол кремлівську начищає зірку..
Ступає Кримом Каїна нога:
Похмура дійсність плюнула у пику.

27.05.2018р.

Віват!

Гуркочуть чобітки, салют, парад,
Мундири генералів у медалях.
Керує людом нині "шоколад",
Баблоси зберігає якнайдалі.

На п'єдесталі розцвіта бутон,
Це - наш правитель! Армії окраса!
Всі вороги чкурнули аж за Дон:
Народе мій! Очільником пишайся!

На виборах пообіцяв банан,
Аби голосували всі за нього.
Хай заздрять Бонапарт і Чингізхан
Оглушливо-успішним "перемогам".

А в Кончі-Заспі відьомський анклав
Визискує з останніх сил бідноту.
Не переміг володар, а програв,
Бо вбив довіру власного народу.

26.05.2018р.

Що мені навієш, вітровію,
Що тобі повідаю без слів?
Я брехати, братику, не вмію,
А відкрити правди не зумів.

Правди, що гірка, мов оковита,
Без фальшивослів’ я та олжі,
Аби остаточно зрозуміти,
Де свої, направду, де чужі.

Вієш ти від краю і до краю,
Бачиш те, що нам не до снаги,
Тільки ти один, мабуть і знаєш,
Де товариші, де вороги.

Підкажи-но, де то наша доля,
На яких блукає манівцях...
Чи судилось перекотиполе,
Чорний шлях.

Спокусливий потяг писати щоночі.
І маю я швидко здолати його.
Від втоми болять, закриваються очі.
Сон кличе, стискаюсь від впливу того.

Та тільки окремі слова у рядочки
Нестримно спішать та ще й риму плетуть.
Не хочуть стояти покірно в куточку.
Місцями міняючись, змінюють суть.

А марево ночі подразнює, кличе!
Та треба останній закрити куплет.
Згортай віршування, почуй, чоловіче!
Та крапку вже став, невгамовний поет!

26.05.2018
Свидетельство о публикации №118052700174

Давним-давно Мольєр свого Тартюфа
в таких яскравих фарбах змалював,
що кожному з нас вистачило б духу
не стати жертвою його негідних справ.

Чи то зміліло нинішнє суспільство,
чи то достаток нас девальвував,
та на вершині знову лицемірство
і вряд чи цим когось я здивував…

Десятки років водять манівцями
тартюфи нас і пророкують рай.
Ми зводимо лише кінці з кінцями,
чекаючи, коли настане край.

Край святотатству, хамству і блюзнірству,
бо підлість ница зараз править бал.
Кінець відвертій ері бузувірства,
що тягне слідом ненависті шквал.

Ми надто часто віримо тартюфам,
їх сотням обіцянок, а не справ.
Пройдисвіт нам фантом укотре „втюхав“
і спритно за стерно держави став!

На жаль, тартюф, у тій чи іншій мірі,
живе і нині в кожному із нас…
Утонемо у цім бездоннім вирі,
бо міцності обмежений запас!

На речных порогах камни-валуны.
Бугу камни Богом неспроста даны.
Голос высекают камни из реки.
Полируют камни волны-языки.

Так и человеку Богом дан заслон,
Чтобы сердцем в голос распевался он.
Сердце на преградах только и слыхать.
Полирует сердце буквенная рать.

27.05.2013

Ой, жіноцтво! Тяжко нам, біда!
Стало складно підчепити мужа.
Я ж красива, моцна, молода,
Ще ніхто у ліжку не подужав.

Хлопче! Нащо вирячив баньки?
Шаснути бажаєш під сорочку?
Для початку грошенят підкинь
І сережки начепи на мочки.

Будь активним протягом доби,
Щоб ні дня, ні ночі без кохання.
Кухня й праця будуть на тобі,
А іще прання і прибирання.

Шлюб сучасний - це тобі не мед,
Ти - карась, в я - велика верша.
Безкоштовно матимеш десерт -
Гостру на язик і мудру тещу.

Зрадиш - то чекатимуть суди,
Віддаси усе, що маєш жінці...
Милий, ти чого такий блідий?
Йди сюди, почухаю по спинці...

26.05.2018р.

Я на пароплаві «Фрідріх Енгельс».
І снує думок суцільна єресь, -
хто кого із палуби жене...
Я не розумію, що ся стало, -
з болем і надривом щось кричало:
«Громадяни, слухайте мене…»

Палуба хитається та стогне.
Під гармошку палуба «чарльстоне»,
Палуба сьогодні не засне.
Там, на баку, плаче здичавіло
пісенька, з якої зрозуміло:
«Громадяни, слухайте мене…»

Там сидить вояк на бочкотарі,
прихилився чубом до гітари
і мудрує пальцями одне.
Він гітару і себе замучив,
та одне оте своє озвучив:
«Громадяни, слухайте мене…»

Громадяни слухати не хочуть,
громадяни про своє торочать –
їжа, пиво! Нащо їм сумне?
Їм би, може, ще і спати треба?
То чого волає він до неба:
«Громадяни, слухайте мене…»

Той томати он жує та солить,
карти хтось засалені мусолить,
чобітьми підлогу хтось мозолить,
Ну а він гармошку рве та гне.
Скільки раз отак усі мовчали,
поки душі кожного кричали:
«Громадяни, слухайте мене…»

Хтось колись їх теж отак не слухав.
Ребра розпирала сила духу,
та байдужу душу що торкне?
І тепер з душею в груди вбиту
слухати не хочуть пережите:
«Громадяни, слухайте мене…»

Ой, боєць , на тлі цієї тари
я такий же, тільки без гітари,
і мене висотує земне,
я іду і руки простягаю,
я, уже охриплий, повторяю:
«Громадяни, слухайте мене…»

Боязно, що чути не бажають,
і боюсь, - як чути починають, -
їхні душі пісня омине,
може в ній нічого, окрім болю,
вимученого оцього з кров’ю:
«Громадяни, слухайте мене…»

2000-18

А серце обливалося керваво,
коли благословляла на війну.
Чи знало, чи напевне відчувало
рвучких обіймів поминальний сум.

А потім – світ перевернувся вдруге,
утратив колір, запахи і звук.
У відчаї – рятунок від наруги
на відстані Твоїх тендітних рук…

А потім, потім – чи надовго, мамо? -
дитинне щастя чайки на межі.
В недобрий час у чорне око впало
і втоптане під чоботи чужі.

Чужі… Свої часами ще чужіші…
Єдине слово і: життя, чи смерть?!
Кінець… Червоно на уламках тиші,
і давить подих, і зникає твердь,

і пошугом на прадідівській груші –
«о незабутній смутку», «тихий жах»*!!!
Блаженна Мати на Вкраїні сущій
Віддала душу «за други своя»*.

А син вернув в обійми захололі.
Укотре знову струсонуло світ…

У сяйві материнської любові
через роки – в останній свій політ…

Ти варила з троянди варення,
А думки сновигали по хаті:
Від «якби вже скоріше померти»
До «ще лампу ось розмалювати б».

Ти укотре хапалася неба –
Небо знов прикидалось фантомом
І цідилось байдуже крізь тебе,
І вертало безжально додому,

Де настирно-задушливо пахнуть
Неживі зацукровані квіти -
І малюнком на гасовій лампі
Не вернути їх. Не воскресити.

Не кожному, хто просить, подаю.
З часом навчився розрізнять професію й нужду…
…Попервах, як із найщасливіших країв
Мене фактично відпустили голим,
В центрі Єрусалима стрівсь мені прохач.
Хоча тої пори самому годилося б простягувати руку,
Не спиняючи ходи, я нашкріб щось там йому .
І раптом одчайдушний крик почувся.
Обернувся - бачу: за мною біжить «каліка»
І з прокльонами дароване жбурля в мій бік.
Відтоді ані теревені про хвороби
(найчастіше несумісні з виразом обличчя),
Ані про те, що діти помирають з голоду…
Не йму ні жалості, ні віри.
А подаю старезним дідусям й бабусям,
Що сором’язливо відводять погляд.

Убережу невдаху-чоловіка
Од вибору ледачої жони:
У руки мавці устромляй мотику
І хай на грядці поле бур'яни.

У трудівниці видно лиш огузок,
А у валяки - завжди сонний час
Якщо від праці зменшується пузо -
Хапай дівча за литку й хутко в ЗАГС.

Якщо ж сидить за компом - пише вірші,
А поглядом літає в небесах -
Тікай од неї у кущі скоріше,
Інакше боком вилізе краса.

Ще не спіймав горобчика у жменьку,
Один як перст копаюсь на межі.
Городами пливуть задки пухкенькі,
Але, на жаль, у всіх вже є мужі.

25.05.2018р.

Встанеш ти і спозаранку
Чай чи каву собі наллєш.
Будеш згадувати мене на світанку,
Будеш мріяти, думати з ким.

Ночами ти не будеш спати.
Рікою їх проллєш.
Будеш згадувати мене на світанку
Тримаючи свічку, яка горить.

Будеш згадувати мене на світанку,
Будеш думати щодня, і в мить,
Коли свічка твоя догорає,
Коли свічка твоя згорить.
червень 2016 рік

На межі із лісом у кінці городу
Та яблуня-дичка виросла висока,
Яблука великі, жовті та рум"яні,
Але терпкий присмак та ще й кислий мають.

І такі твердючі яблука у неї,
Що ніхто не хоче плодів яблуневих,
Лиш одне надкусить, скривиться і кине,
Каже, що не любить тих яблучок кислих.

А коли сушити яблука кислиці
Та іще додати сушеної сливи,
То зможемо пити ми узвар смачнющий,
Навіть додавати не треба і цукру.

2018 р.

Зріє зело у городі.
Господи-Боже, єси.
Іскри роси на укропі,
наче веселка краси.

Вірую, вірю і знаю,
як, і коли, і чому
йду я стезею до раю,
щоб уклонитись Йому.

За небеса наді мною,
хмари і Божу росу.
Все, оповите Тобою,
я на вівтар понесу.

Все на землі невмируще –
роси, і душі, і цвіт...
Віра у істину сущу
все ще утримує рід.

Де вже піднятися вище?
Йду по зеленій траві.
Де ви, мої візаві?

Вам би до хаосу ближче?
...........................................
Вітер опівночі свище
лиш у пустій голові.

Доля у кожного своя,
І на очах у всіх вона,
Її ніяк не сховаєш,
І не заміниш, ні на мить,
Те, що дано тобі долею,
Зумієш перемогти боротьбою,
Боротьбою за життя, існування,
Мати для цього бажання,
І хтось, раптом тобі допоможе,
І на долю свій слід прокладе,
Добро здійсниться, проросте
І людина долю змінить...
2009
Переклала на українську мову 25.05.18 4.40

Життя нам сюрпризи підносить,
Коли ми їх зовсім не чекаємо,
І якщо, хтось навіть запитає,
Що нового, і як живемо,
Відповісти, дуже-то не просто,
Бо ж, не знаємо наперед,
Все так, сьогодні ненадійно,
Вийти може навпаки,
А як, впевненості треба,
Втомилися ми від всіх перешкод,
Влаштовано все в світі складно,
Для щастя потрібен позитивний заряд ...
2009
Переклала на українську мову 25.05.18 4.20

Потреба в сповіді? Та храм згорів до тла.
Священник рясу кинув у багаття,
І хрест зів’яв, покорчило метал
Від сповідей і від химери щастя.

Не вірю я ні в біль в очах твоїх,
Ні в слово, що минулим пліснявіє,
Ні в праведне, ні в первородний гріх,
Ні в рай, ні в пекло – поховальні мрії.

Та кривить посмішку спокуси вірний біс,
М’якеньке хутро мостить під коліна
І сповідає, й каже, що невинна.
А що згоріло, те не варте сліз.

Скрики скрипки
Скрипи ліжка
Хрипи втомленого тіла
Це – Великдень, – каже книжка.
Розговілись, як зуміли.

А місточок веселковий
Через річку ліг
Після дощу грозового,
Що кудись побіг.

А на цьому на місточку
Та й кольорів сім,
Виграють вони на сонці,
Сліплять очі всім.

Протримавсь хвилину-другу
Веселковий міст,
Розігнав у серці тугу
І не стало сліз.

Та й розтанув, заховався
За хмарок табун,
Все ж душі теплом торкався,
Усмішкою вуст.

2018 р.

Коли, наповнений солодкою любов’ю,
Схиляв я голову свою перед тобою,
Моливсь на тебе, мила, думав: ти моя...
Ти знаєш, як відносився до слави я.
Ти знаєш світ, його падіння, злети -
Всю суєту, що докучає всім поетам.
Мене стомили бурі, я не відчував
Дзижчання дальнього докорів і похвал.
Чи до чужих чуток тоді мені було,
Коли, поклавши руку на моє чоло,
Ти ніжним поглядом мене боготворила
і шепотіла тихо: «Ти щасливий, милий?
Скажи, ти іншу так любити вже не будеш?
Мій любий, ти мене ніколи не забудеш?»
А я затих у хвилях цього почуття,
І напивався насолодою життя,
І думав, час мине, та грізний день розлуки
Ніколи не прийде... І що ж? І сльози, й муки,
І зрада, і брехня на голову мою
Звалились раптом... Хто я? Де я? І стою,
Як подорожній під грозою у пустині,
І все затьмарилось в моїх очах... І нині
Я переповнений бажанням лиш одним:
Бажаю слави я, щоб іменем моїм
Наповнився твій слух, щоб кожну мить ти мною
Оточена була, щоб славою гучною
Все, все навкруг звучало голосом моїм
І щоб, захоплена у тиші ним одним,
Ти пам’ятала біль, і відчай мій, і муки
В нічнім саду, у наш останній час розлуки.

Із архіву

Сиджу у темниці тісній і сирій.
За ґратами – воля. Орел молодий –
Мій вірний товариш махає крилом
І їжу криваву клює під вікном.

Клює тай киває мені у вікно,
Неначе зі мною задумав одно.
І зве мене поглядом, криком своїм,
І мовити хоче:« Летімо, летім…

Ми вільні, мій брате, пора вже, пора.
Он глянь, за горою біліє гора,
А ген, у імлі за морями - моря,
Де вільно гуляють лиш вітер та я.

            І сучасною мовою
Конаю в Сибірі за правду і гріх
заручником віри – один за усіх.
За волю у світі, за плем’я моє
орел двоголовий у тім’я клює.

Клює тай спочине – мурує вікно
і наче пакує мене заодно
з моєю країною у каземат
великий сусіда по імені - кат.

Одумайся, кате, пора вже, пора.
Нас вдома чекають і гори, й моря,
де воля гартує поета перо,
де сивіє нині мій синій Дніпро.

      05.2018

Усе частіш у вікна заглядає
В зелених шатах весняна краса.
Усе частіше я себе питаю:
Чи ми ще вдвох чи я лишився сам?

Мовчання поміж нами затяглося,
Чекаємо, хто перший зробить крок…
Була любов чи просто нам здалося,
Що ми удвох торкалися зірок.

Лютує хуга в нашому ваганні,
Замовклі припорошує слова,
Якщо вони між нами не останні,
То й музика ще й досі в них жива?

Мовчання поміж нами затяглося,
Чекаємо, хто перший зробить крок…
Була любов чи просто нам здалося,
Що ми удвох, що ми удвох торкалися зірок?

7526 р. (Від Трипілля) (2018)

– Новий рік невдовзі, діти.
Що ми будемо робити?
Діти хором за хвилинку:
"Прикрашатимем ялинку!"

І зітхнув малий Хома:
"Так ялинки в нас нема…
Не внесли її до хати,
жаль таку красу рубати."

Тут утрутилась Яринка:
"Хай росте собі ялинка!
Уберемо ми їй віти,
будем хоровод водити.

В новорічну ніч сніжинки
також сядуть на ялинку."
І сказали хором діти:
"Край, ялинка буде жити!"

Жив на світі їжачок,
мандрував він полем, лісом.
Шубку мав із голочок,
не боявся вовка з лисом.

Груші, яблука йому
до смаку, а ще - грибочки.
Як приємно одному
жваво бігати в садочку.

Він на місці не сидить,
хоч гуляє й наодинці,
бо колючому кортить
відшукать смачні гостинці.

25.02.2017

Сонечко вийшло – пройшла непогода…
Гарна дівоча приваблива врода.
Як усміхнешся – сердЕнько співає!
Рідна онуко, тебе я вітаю!!!
Дзвоник останній - дороги безмежні
Світ відкривають - і ти незалежна!

Маєш життєві шляхи прокладати:
Впевнено треба мети досягати!
Мрії нехай всі здійсняться наразі.
Вдалого шлюбу з коханим, щоб рАзом
Йшли у любові, у злагоді, щасті.
Хай не торкаються біль та нещастя!

Дівчинка люба, моя Вероніка!
Сенс і спасіння життя мого, ліки!
Теплий твій погляд і лагідні очі –
В них моя радість, їх бачити хочу
Кожну хвилину, моє ти озерце:
З нього наснага приходить до серця!

ПрОшу я Божого Благословення!
Кращої долі для тебе, натхнення!
Щиро люблю я тебе, Вероніка!
Ти моє сонечко, справжнє, навіки!

23.05.2018
Свидетельство о публикации №118052309123

І все безперервно, по колу, невпинно:
Будинок, робота, кафе, може, ринок,
Дорога назад навмання.
Як не дивно, повернешся знову в будинок.
З почином!
Ти можеш іти на концерти, в театри,
На площі, до парку читати Петрарку,
До сотні речей можеш мати завзяття,
Уникнути пастки нікому не вдасться.
Ти можеш гуляти всі ночі до ранку,
У морі чи склянці топити світанки,
Проте скільки б ти не пробіг, а настане
Та мить, коли Каїн стає первозданним.
І все починається знову по колу,
І вдягненні в місті - в Едемі вже голі,
І старець стає немовлям.
За основу беремо не плід,
Бо шукаємо корінь.
Знаходимо.
Знову не те, знову коло
З рефренів, анафор і тавтологій
Уранці, удень, уночі і підвечір.

Ба! Замкнуте коло і є безкінечність.

Всесвіту таріль весняна,
чисто вмивана дощем.
Небо в хмарах полотняних
нахилилось над хрущем…

Стільки запахів у листі,
стільки соковитих фарб
крізь бетонні лики міста
мироточать на бульвар.

Сходить тісто у макітрі
із моїх надій і снів.
Наберу в легені вітру
й причащуся од весни!
2018р.

 
всілякий ґречний героїзм
що живить наші жили кволі
жадаючи авжеж бо крові
її вампирський героїн
 
ві а зе чемп’єнз для мільйонів
виспівують сакральні квін
а хто живий лишився він
снує один думки потворні
 
прощання тьмянокольорові
зоря полин безсмертний цмин
у літургії не до змін
обійми грізної любові
 
дзеркальний глузд антагоніст
натомість цукру кине солі
у нього небезчесна роль є
за змістом знищувати зміст
 
гаптований
круками
долі
 
 
 
 
 
 
 
 

Не бачиш виходу і гірший кожен день?
Тобі насмілилися долю поправляти?
Запам’ятай і знай. Анітелень!
Бо невідомо, де вовки, а де телята.

Усе простіше? То бери, бери тоді −
Поли полин, і, звісно, давній щезне смуток.
Повірив у суттєве − ходиш по воді,
Це значить, що назад себе не повернути.

Собі зрадій і тихо Богу помолись.
Тобі сьогодні дуже добре пощастило.
І цвіль весела на кухонному столі −
Додаток до неперевершеного стилю.

Твоя хода нестримна − прямо в епіку. Бувай!
Пора життя, і не на часі просто воля.
Нехай Бабай з тобою, а чи Менелай,
Вкусити можуть інтернетні давні тролі.

А ти живеш… Бо що? Бо є така пора.
Не п’ята − перша, ще до тих, що в кожнім році.
Тебе не дожене історія стара:
Минуле наше − це мара, мура, діра…
І ти − герой, бо новачок в отій мороці.

От я і знову під небом, до мене схильним,
заваленим перистим, рихлим, єдиним хлібом
душі. Помалу накрапує. Юрку полівку
вітаю навзаєм свистом. Збігло піввіку.

Барвінок і скула брили в густій щетині
буцім ті ж самі. І тхне, в патині,
бляклий, у просту смугу відріз тривкою
моквою до виднокраю з гомерового сувою.

Першими це помітили, імовірно, дерева,
чию нерухомість також не зачіпає рейвах
птичий з їх метушнею, що відбиває строгість
погляду на сторукість, й надто – на одноногість.

У незворушнім, рівнім, майже тойбічнім світлі
сута різниця риби, що йде у сіті,
і вимоклої на хлющ статуї алконавта
помітна тільки адепту ідеї "будьмо/бувайте".

І радше її двокрапка, чим дріб у еннім коліні
голосу до безодні, виплід в оледенінні,
я лишаю на рідну, ржаву, гранітну масу
сірі краплі зіниць, до відома позачассю.



---------------------------------