Сонце зосеніле. Філігранні крила.
Дідові Морозу пишуться листи...
Зайчики махрові, мари і мірила.
Сніговик торішній шаплика впустив.

Котить кіт клубочки серпантином буднів...
Кошик без чернеток, білизна зізнань.
Між київ більярдних лежень неосудний
Гомонить на хінді про шляхи в Шампань.

Бісики, інфанти, сови на горгошах.
Торти-напівправди, пелех мішури.
Передноворіччя.
Світ ясний, хороший.
Складено кадастри... ділено на три.

Віяла соснові, хвилечки зефіру.
Сіється задармо синє конфеті...
Між оман-горішків, масок брудно-сірих
Фокусники тягнуть вушка золоті...

2015


Ялина

В гірлянди слів і блискітки намиста
Ніколи ти не зодягав мене.
Усі дорослі – родом із Дитинства,
І Дід Мороз нікого не мине.

У ніч грудневу я шукала проліс.
Замерзли руки в муфточці рудій.
– “Дванадцять місяців” читала, бджоло? –
Кахикнув між ялин статечний дід.

Дістав пакунки із цупкої торби:
Шлейф…
діадема…
конфеті…
дива…
Ялиною росту. Геть, муже-норде!
Не смій дзвінкі прикраси обривать.

Не плутай снів, не торсай мішури.
Літав далеко. Гув… Поговори.

2015

Завія

1

Ти просиш: "Наснися -
Тигрицею... морем..."...
Паркани... замети...
Немає опори.

Іду, бо набридли
Вертепи, кав`ярні,
Буденні канапки...
Обіцяно гарне!

Тигрицею? Добре...
А морем не вмію...
Обходжу Гребінку.
...завія... завія...

2

У крайній хатині -
Незамкненій - блищик.
Чекаєш... хмелієш...
.................................
Я - променем - вище...

3

Ось яблуко - тепле,
Червоне, із літа.
Павучі тенета.
Любов розмаїта.

Дістанеш?
- Аякже.
Зобачення... танці...
Квадратом Малевича
Шиба у склянці.


2017

Прихили мені небо високе
І дістань звідтіля зірку щастя,
Або море бездонне широке,
Рибоньку золоту там впіймаєм.

Покажи мені поле безкрає,
Сонцем де наливається колос
Й лине жайвора чудовий голос,
Серце пісня його звеселяє.

А іще - гарний луг зелененький,
Де пасуться буланії коні,
Ходять вільно, бо не на припоні,
Вітер гриви куйовдить легенько.

Поведи мене в гай, де берізки
В сукнях білих у чорний горошок
Кучері нахиляють так низько,
Ніби й справді до танцю запросять.

Знову станем під Небом високим,
Нас з тобою нехай обвінчає,
Подарує ще зіроньку щастя,
Благословить та й на довгії роки.

2017 р.

Упав до ніг вінок зів'ялих снів,
Чуби хлоп'ят вгортаються ув іній.
Прелюдією братньої різні
Лящать у вухах заклики до бійні.

Цінується удар у пах ножем,
Майстерна пастка, спілка з людоловом.
Цей світ краса навряд чи збереже,
Якщо не порятує мудре слово.

А чи кому потрібен мій талант -
Є ж томос і домовленості мінські...
Не мир у тренді нині, а джихад,-
Клади, солдате, міну до колиски.

Злякався чорт, до пекла хутко втік,
Не хоче й сатана приймати жертви.
В окопах зустрічають Новий Рік
Вже не живі, хоча іще не мертві.

Іде війна. Гримлять щити, мечі,
У жінки син пропав, забрали мужа.
Поете! Не відчаюся, світи!
Розтоплюй лід ненависті у душах.

31.12.2018р.

Мелодія для флейти

Упали планка, настрій і вольтаж,
В орієнтирах розхиталась клепка.
У стилі бохо торба - ось мета,
А ще нова у квіточках сукенка.

Синок дрімає. Тепло на печі,
Укутую кота пухнастим пледом.
Мене, холодну,- жити не учи,
Відгородилася нейтралітетом.

Диванна жалість - це усе, що є,
Заочно підгодовую каліку.
Синичка за вікном зерно клює,
Лежу і мрію з мужем у обнімку.

А совість вже протерлась до дірок,
Підніжку другу ставити не вперше.
Одважую поради, мну перо,
Чужі думки вивалюю в мережу.

Пегас колегу знов збиває з ніг,
Відмовитись не можу від вендетти.
А візаві не сердиться,- о ні!
Подарував мелодію для флейти.

31.12.2018р.

Життя-графіті уві сні,
ілюзій формули і догми.
Крива ховається на дні,
маскує горб у ситі форми.

А на поверхні сто ідей.
І сто руїн – дорога зречень.
Пустеля щастя без людей
і дрібка хибних заперечень.

А далі небо-висота.
Світ затуляють чорні крила.
Де скорбно стулені вуста,
ідея вічності безсила.

А вище неба тільки ми –
чергова правда без омани.
І гріш останній із суми.
На свято кари, може, стане…

12.2018

Немов якась чарівна сила
Зуміла все красою вкрить –
Зима дерева побілила,
І зупинилася на мить.

А кущ овальний, наче броша,
Ряхтить іскринами із див.
Туман втягнув легку порошу
І у повітрі розчинив.

Плекає чари й береже він
У вишині і низині.
І темінь солодко-рожева
Вмика неонові вогні.

І десь у далечі глибоко
У прірву скрапує ночей,
Захоплене милує око -
То золота ріка тече!

30.10. 7526 р. (Від Трипілля) (30.12.2018)

Не люблю я цукерки «Рошен»,
не катаюся на Буковелі.
Мене нудить від боксу уже,
де не панчери, а пустомелі…

Блазні, клоуни і співуни,
цінувальники інших розкошей,
діти ангела дна – сатани,
вони ладні на все ради грошей…

А коли на кону ласий шмат,
ще й у вигляді трону держави,
то росте на порядок їх штат –
кандидатів, охочих до слави…

Починається знов марафон
в переддень вже наступного року.
Крутить кожен з них свій патефон –
тож згадайте минулі уроки!

 
надворі балаганний вир
думки нанизує хиткі
про карнавал & барикади
буенос~ айресе прости

в провулки згину сам~ один
з нагоди праведної слави
& відновлятиму собі
з минулого
що дим леткий

врочистості ілюмінацій
беззастережні & чужі
мерці котрих не пережив

через обшарпані палати
терпіння втрати & труди
через тойбіччя восени

коли вертає сніг лапатий
з минулого
що дим леткий




 

Небо вкрили зірок міріади,
переповнився перлами дзбан –
застилає долини, левади
той Чумацького шляху туман…

Місяць котиться чинно над лісом,
володіння обходить свої,
де смерічок заточені списи
переходять в діброви й гаї.

Тихо всюди, ні тріску, ні свисту,
лише днина остання сплива
і тихцем по опалому листу
новорічні мандрують дива…

З тобою хочу заблукати
у світлих спогадах своїх
і ніжні губи відчувати,
тепло і щедру ласку їх…

Торкатись спраглими вустами
твого тендітного плеча.
Насолодитись, як востаннє,
допоки блимає свіча…

З тобою хочу загубитись
в безмежнім подиху зірок
і назавжди серцями злитись,
зробивши той останній крок!

Надворі була відлига,
То й калюжа утворилась
Посеред білих снігів.
Тут же зграя горобців
Прилетіла, щоб напитись
З неї чистої водиці.
В годівничці ж бо маленькій,
Що на дереві висіла
І насіння, й крихти хліба,
То ж поснідали ситненько.
Хлопчики малі й дівчатка
З допомогою дорослих
Підгодовують пташаток,
Щоб ті були не голодні,
В холоднечу не змерзали,
Гарну пісеньку співали,
Веселилися вони,
Ждали всі прихід весни.

2018 р.

Ти явилась і зникла у полі...
І неначе і сліду нема...
Ой, дівчата, усі ваші ролі
замітає і досі зима.

Те єдине побачення наше,
і останнє у тому житті,
де буяли осоки та паші
і росли очерети густі.

А яка то у серці зарубка!
Гриви коней і коси до пліч.
Ми ж бо знали, що ти моя любка
на одну Вальпургієву ніч.

І пройняті жагою погоні,
від грози і потоку води
несли нас неосідлані коні,
наче вітер червоно-рудий.

Та зігріло у стайні багаття
дві душі у одному плащі,
а твоє недосушене плаття
допирали до ранку дощі.

Загубилися координати,
поки вітер тебе обіймав,
бо обора, звичайно, не шати,
а на сіно немає отав.

Та чекаю, прилинеш у гості
вся та сама – як нині двійня
і найменше твоє чаєня,
Аелітою із високості
за душею...
               аби на погості
підсадити її
               на коня.

12/18

***
А на одному боці у медалі
є істини розбитої скрижалі,
на іншому – парафій житіє.
Нема без екзекуції
ніякої дискусії,
коли нахаба лапає моє.

***
А парафії дві – вороги.
Ще живі обереги, пенати,
але різні боги,
І немає снаги
УПеЦе й еРПеЦе об’єднати.

***
А мафія освоїла науку
витискувати гроші і сльозу.
Як попадете неуку у руки,
спочатку пригадаєте гадюку,
а у кінці боа або гюрзу.

***
А у нас поводирі народу
знають, де ховати всі кінці,
і не знають броду,
та качають воду
і усі ведуть на манівці.

***
А під лежачий камінь на дорозі
нема-нема, тай потече вода.
Не витираєш нозі
у себе на порозі,
то й не чекай що обійде біда.

***
А хрюші до одного місця,
що лізе у чуже обійстя.
Диктують віру
лицеміри,
аби дзвеніло у кубишці.

12.2018

Розмився сніг у талих водах
Ущерть наповнених калюж,
Хоча продовжитися родом
Він на землі спішив чимдуж.
Братався весело з морозом,
І з чистим пилом хуртовин, –
І не скупився на погрози
Нам тим, що вічно буде він.
Та сплети віхоли раптово
Теплом поглинула земля, –
Усе на світі тимчасове –
Зима і сніг, мороз і я…
27.12.17

Сивенькі очі сніготалу
Сміються чарами в гаю.
Невже кохання завітало
У душу змучену мою?

Мов затремтіли струни ліри,
Теплом забутим обняли.
Я відчуттям своїм не вірю,
Коли прийшло воно, коли?

Коли воно єство зігріло?
Від болю стало боронить?
Так ненав`язливо й уміло
Проникла в мене щастя нить?

Мов спалахнула і не гасне
Легенька іскорка живла.
І щось невидиме й прекрасне
Бальзамом в серце пролила.

Наповнила його снагою
І світ одкрився і воскрес.
Я відчуттям цим рани гою
І знову рвуся до небес!

29.10.7526 р. (Від Трипілля) (29.12.2018)

Святково церква виглядає,
Виблискує усе навкруг.
Над Божим куполом витає -
Святий животворящий дух.
Благословенна літургія
У серці кожного звучить.
Возрадуйся! Різдво, Маріє!
Син Господа у яслах спить.
На оксамиті зоряниця
Волхвам з дарами вкаже шлях.
Ісус Христос наш народився,
По світу дзвони в небесах.
Спаситель і Пречиста Мати -
Любов"ю, вірою в добро.
Вертеп іскриться срібло-златом,
Віщують янголи: "Різдво"!

Хоча з пієтетом природу не раз описав,
Аж серденько мліло від виряджених краєвидів.
Та нині від овиду сірого зріє сльоза,
І настрій сльота намагається враз отруїти.

Сяйливого й теплого літа зимою схотів,
Аби розцвітали під вікнами астри та рожа.
Натомість - під тином вервечки сорочих слідів
Не може од світу сховати злостива пороша.

Сусідський блохастик без буди, лежить на землі
І виє протяжно на пущу, де зайчик сховався.
Парнас нетверезий, гуляють його королі,
Жбурляють у мене шкоринками від ананаса.

А чай вже холодний, у ньому акація, глід,
У комині вітер гуде із собакою в квінту.
Погода капризна, така як і втомлений світ,
Заплющую очі і бачу усміхнене літо.

29.12.2018р.

У серці козацького краю,
коштовний немов самоцвіт,
під віттям зеленого гаю
«Барвіночок» щедро розквіт.

Зросли ми в степах неозорих,
на кручах старого Дніпра
і вам привезли ціле море
усмішок, пісень і добра.

В Томаківській дружній родині
хватало талантів завжди.
Ми любим свою Україну,
як наші батьки і діди!

Хай пісня до неба лунає,
пора фестивалю прийшла.
Присутніх зі святом вітаєм
і зичемо миру й тепла!

Вселенная полна надежд и власти,
Была пьяна тобой когда-то,
Джордано Бруно.
Звезды, океаны.
И день закрыл глаза,
И Рим уснул пьянящим сном магнолий.
И тянутся к рукам цветущим
Две ласковые розы:
Цветы земли лучистых дней,
Что умрут повстречавшись с морозом.
И келья ждет с дороги безустанной.
И в кельи монастырской,
Вдруг озарил мечты
Прекрасен свет,
И видит Джордано:
С души улетает туман,
И видит он ясные звезды,
И синеву очей,
Густых ресниц дрожанье,
И уст малиновое пламя ,
И очертания женственных шелков.
Колышется над ним
Мечты рассвет,
Горячих перс дыханье,
Во мраморной груди
Огней надежды трепетанье.
Дыханье все глубже и глубже,
И чаще взрывается сердце,
И нежней поцелуи и ниже,
Струну сильней сжимает
Живая скрипка
Тела
Гроб все ближе кует,
Леденящая смерть.
Я расскажу тебе, Джордано:
Что изучить вселенную-
Как пробежать минутой вечность…
Как женщину познать-
Как изучить ее любовь
Сквозь молчание бед и разлуки.
Но, все равно, Джордано, знай:
Вселенная на миг к тебе сегодня ближе,
Она услышала тебя,
Раздвинув занавес
Огней великих.
Вон, видишь- там дорога
Комет горячих нитей.
Вселенная - хрусталь,
Сердцебиенье разума,
Движений блики,
Сознанье вечности великой,
Налит загадкой лебединый крест.
Разгадка – уст прикосновенье,
Фонтан неистовых страстей.
Люби меня: познай,
Каждую минуту,
Знай вспышку вечности великой,
На музыку страстей: на ноты положи.
За годом год уйдет
Как за секундою мгновенье.
Душа полна сближенья
Взорвется песней на века-
Люби меня.
Осколки дня тебе…
Подарок – вечность лета…
Люби меня:
Я - часть вселенной,
А может быть она сама…
Люби меня:
Я уплету тебе в фрагменты мысли
Жизнь,
В нейронов сети брошу неба синеву,
И медиаторов живые хороводы
Вплету в галактику возлюбленной зари.
Ты слышишь шепот
Мой
В своей груди?
Охрипло время
От тоски…
В молчаньи келии судьбы.
Прощай, беги
Туда, где любят знанье,
Не оставайся в кельи инквизиций-
Пустое сердце не пощадит тебя.
Не возвращайся
Даже
Если душа неумолимо
Зовет домой,
Не остывая никогда.
Пылает небо звездами,
Вокруг холодная стена.
-«Ну, здравствуй, мой любимый,
К тебе Вселенная проститься
Пришла…
Пои меня любовью дивною,
И будь упрямым до конца.»

Пылает огонь – пылает Джордано,
Веревки впиваются игламы в грудь.
Люди веков, на костре инквизиций
Вселенная горько сгорает,
И небо лучится,
И гневно планеты вздыхают.
Целый мир, населенный людьми,
На костре и кресте на века усыпает…
На века угасает в огне.
Пылает Джордано, пылает…пылает…
И, жизнь там пылает,
И, смерть там пылает сама!
И благой огонь сжигает сердца.
Пылает планета - пылает судьба.
Пылает вселенная время
Без начал и конца…
Пылает Джордано
И мукою сердца пылает земля.

Скоро памятник люди воздвигнут тебе,
Те люди, что в мысли обломках,
Землей пробежали творца.
Те люди, что в вещую обитель
К тебе повидаться пришли.
Пылают мечты- меняются мысли
Во пламени искры,
Приближается небо
И слышится звон святой и пречистый.
И годы сквозь время пылают, летя,
И пусть мы секунда
Отнята у вечного время,
Мы знаем: давно изучили
Великое чувство,
Давно мы познали Творца.
И крылья для неба-
Подарок его.
Без любви не бывает познанья,
И нету открытий великих.
Без огня, без любви,
Умирают сердца…
Без юных открытий
Страдает земля,
И ищет открытий Творца.

Когда отец святой
Потной рукой,
Приподнес тебе крест
Не без лика.
Закрыл ты глаза,
И больше не видел
Как пала святыня со злата,
Немая как сталь
У власти забвенья
И вечности ног.

Пусть будет навеки свобода
И небо- святитель ее.
И будут земные народы
Касаться свободной ладонью
Горячей, великой звезды.

…Кермо поламане і щогли всі підперті,
Вітрила пошматовані не раз,
Чи полюси змістились на планеті? -
Неначе чорт, вибрикує компас…

У хвилях світового океану
Ми на хиткім, підбитім кораблі,
Штурвал ми доручили капітану,
Щоб вивів нас до твердої землі.

Ніхто не знав ні курсу, мап не бачив,
Наш борт до цього мало не тонув,
Туристи - мавпи, капостять, ледачі…
Ледь не створили з корабля труну.

А капітан, все ж, знається на зорях,
Чумацьким Шляхом корегує курс,
Човна латає попри хвилі, в морі
І заощаджує збережений ресурс.

Та в’їлись мавпам і вітри, і шторми:
- Чому він не припинить їх слівцем?
Не створить із глибин буремно-чорних
Нам сушу?! Зараз хочемо Едем!
- Давайте переміним капітана!
І оберем любого горлопана,
Що нас сюди завів і пам’ятає
Як від землі дорога виглядає!
Не відає він курсу й навігацій?
Баластом скинув весла і кітви?
Ми в захваті від тих інсинуацій,
Як він без плоту море переплив!
- Ні, цих почуйте! - Берег прийде сам!
А мавпи мають просто сподіватись!
Невпинно вірити гучним словам!
Не треба мізкувати й перейматись!
Вітри затихнуть! Більш не буде хвиль!
Проміння враз засвітиться зі Сходу!
Газовану ми питимемо воду!
І буде сонце, мир і вічний штиль!..

…І всі ми в тім липкім, міфічнім штилі
Навік зав’язнемо, як жаби у багні,
Як кріпаки без волі і землі,
Як віслюки в довічному ярмі
З обіцяною морквою на рилі...

…Як витребеньки мавп перемагають
Їм і президії бувають замалі -
Аби хоч друзки суші досягли...
Далебі, на завзятім кораблі
Команда з капітаном курс тримає
І шторм не час для зміни на стерні,
І доля визначатись вимагає -
Чи хочемо ми плисти у човні,
Чи бути в морі кормом… Час спливає…

© 12/2018

ІСУСА ВІТАЙМО

Лиш правди мовчазні
Літають відважно.
Куди їм? Не знаю. Так тихо, аж страх...
Різдвяні вітання.
Вже й колядування.
Анголи і зорі заходять під дах.

Обрус. Стіл накритий.
Всі любов'ю вмиті.
В свічці вогник грає. Вже пахне пиріг.
Є кутя й борщ білий.
просфоркою ділить
найстарший з родини. А за вікном сніг...

Ікони на стінах.
Весела родина
Стає біля столу. Молитва звучить...
Рушник вишиваний,
Він НАШ. Йому шана...
На ньому тарілка. В тарілці часник...

"Христос ся рождає"!
Так у нас співають.
Всі стоять щасливі. Без болю й тривог...
Ялинка б'є сяйвом.
Ісуса вітаймо!
Іде, щоб спасти нас. Повірмо, Він Бог!

Нічого такого, щоб очі на лоб…
нічого такого, щоб гоп або смик
тут чорне і біле зібралися, щоб
перепровірити правди язик…

Два берега - відстань, а річка одна
все тече і тече… а скільки там риб?!
і ти свою правдоньку поміж всіма
із берега, човника… бажано вглиб
28-12-2018

Осіяла істина проста,
А до цього був як пришелепа:
Не тягніть корівку за хвоста!
Слоника за хобот теж не треба!

Склалися, нарешті, два плюс два,
Сіроманці ситі, цілі вівці.
Хай дзвенить над кашею мушва,
А комарик п'є із вас кровицю.

Про сумне усе вам розказав,
Обираю радість, а не стреси.
Кашу варить жінка з гарбуза,
Я в нірвані! Настрій пречудесний!

Аж співає все моє єство,
Майбуття - безхмарні високості.
Радісно стрічатиму Різдво,
Служба починається о шостій.

Списано із совісті гріхи,
Все тіп-топ, гризу цукерку "Тузік".
Буде томос, будуть пироги,
Погуляю ніченьку без музи.

28.12.2018р.

***
А на Азові гадина одна
показує, яка вона дурна.
Іде гібридизація.
Усі бояться нації,
командує якою сатана.

***
А на Чорному морі кацапи
до чужого протягують лапи.
Забирають усе,
що крадій донесе,
а украдене ділять сатрапи.

***
А двійники нового дяді Вовки
на тренажері нажимають кнопки.
І граються макаки
у ядерні атаки,
а безголові – у боєголовки.

***
А вояці Кощію «до фєні»,
що узяті в бою, полонені.
І дуркує «страна»,
що полює вона,
а за мир агітує війна.

***
А ночами молитися всує.
Наступає на вухо Морфей.
І за віщо воює,
коли і не чує,
і нічого не бачить Арей?

***
А на Чуді є говоруни,
барани та ще й «опоздуни»,
втілені у емісара Путю.
А у нас – «ждуни»,
за яких пани
мало що вирішують по суті.

12.2018

На твоїй маленькій лагідній долоні
Швидко відшукаю я лінію долі,
По ній прочитаю я твій шлях життєвий,
Чи крутим він буде чи, може гладеньким.

Він, на жаль ніколи гладким не буває,
Ось тому й людина в біду потрапляє,
Фізичні й душевні отримує рани,
Але час їх гоїть, вони заживають.

Доленько, благаю я тебе уклінно
Ти пошли спокою й миру Україні,
Кожному дай щастя, злагоди у домі,
Віри та надії, ще - добра й любові.

2018 р.

Ані полегшення, ні болю, –
То страх, то відчай струсоне
На шлюбнім ложі охололім
Осиротілого мене.
Тоді у траурнім мовчанні,
Уткнувши погляд у портрет, –
Давлюся мужньо до світання
Їдучим димом сигарет.
Бува, і сил не маю дихать,
В оселі стишеній оцій,
Коли наповнює безвихідь
Щербату чашечку надій.
Отож, про щось пишу без тями,
І без бентеги протиріч,
Щоб не тривожить душу снами
І щоб не скімлити щоніч…
27.12.18

Сніжисто...
Святково...
Безжурно.
Хлоп'ята штурмують замети.
Десь ділять парцели, котурни
до слави охочі поети.

Ходитиму вколо ялинки.
Марниці лишу без уваги,
чесатиму котикам спинки,
замовлю два торти із Праги.

Запахне хвоїнами ящик.
Складатиму кульки на деко.
Дракон роззявлятиме пащу -
тікатиму від небезпеки.

Твереза...
Про вік - не запитуй.
Розлита наливка з папайї...
Порвалося решето-сито.
Калейдоскопи тримаю...

2018

Заходжу до інету. Усміхаюся.
По гущі кави знаю, ти вже є,
хоч на екрані не відображаються
ні аватар, ані твоє досьє.

Ти граєшся зі мною у «чапаєва»,
а я із візаві – у піддавки.
Кайфуємо емейлами, чекаємо...
і маємо... поезії – рядки.

У мене – сивина, у тебе – бантики.
Та не біда. На віршики мої,
як олов’яні воїни-солдатики,
ідуть до мене смайлики твої.

Та уявляю милою і вартою
тієї мрії, до якої ріс
колись давно: за однією партою –
за поведінку і розбитий ніс.

Не завоюю юне серце віршами,
та рік новий міняє все навкруг
і наче й не було у мене іншої,
яку відвоював у мене друг.

Живу невиліковною хворобою.
Усе вертаю диво нічиє,
яке ночами спати не дає.

А та, якої образ домальовую,
згадає ще із усмішкою доброю
мене таким, яким я й досі є.

12/18

Боженько! Я дякую Тобі за Світло,
Що золотом ллється з Твоїх очей.
Боженько! Нехай Твоє Сяєво освітлює
Кроки теплолагідних днів моїх і ночей.

Боженько! Зерно Твого Світла
Несу в серці й стежинами розсипаю.
Боженько!В Світлополум'ї Свічі Всесвіту,
Що ніколи не гасне, Тебе обіймаю.

Боженько! Дай нам Щастя Яскравого
Ясномить -коли небо зорює,
Озирнути безмежність Небес
І угледіть Яскраву Зорю:Алілуя!

Стежка - доки не щезну -
то шмагає, то колеться.
Як мене, "обережну",
завело на околицю?

Не Мінерва й не лярва,
чорну раду не бовтаю.
Просто слово застрягло
між гортанню й аортою.

Просто крапля остання.
Просто нерви розхитані.
...Срібний попіл мовчання
на жаливу розпитувань.

27. 12.2018

Мій погляд у висі кане,
Здається, там дна і нема.
Пороша летить рахманна –
Білесенька ген бахрома.

Чарівно укрила віти –
Як шуба шовкова легка.
В обіймах її сивіти
Береза стрункенька звика.

Пускає ув очі оману
Сяйна молодиця зима.
Важезні крила туману
Укрили усе крадькома.

24.10.7526 р. (Від Трипілля) (24.12.2018)

Сніжком замітає садочок півднЯ,
Аж гнуться обтяжені віти.
Зимою писати про зиму - бридня,
Естети вподобують літо.

За комір сідають вогкі голочки,
А небо не небо, а мливо.
Сусідка сутулиться в шубі важкій -
І де тут романтика, диво?

Зима нецікава - на слово повір,
Засмучують ніченькі довгі.
А влітку вродливиці радують зір,
Стовбурчать оголені ноги.

Підморгує Єва, то млію в жазі
І прагну її пригорнути.
Шепоче на вухо змій "Плід цей вкуси!".
Я вмію - ще той шалапутик.

Пірнаю мрійливо в оголений ліф
Шептати богині про вроду...
З розгону спіткнувсь об засніжений риф
Із брили холодного льоду.

Чкурнули дріади в холодні ліси,
Русалі сидять в ополонках.
Бажаю, братва, обійтися без зим,
Ще б трохи - лишився без ока.

27.12.2018р.

Коли зима, ступивши на поріг,
наблизила нам Новорічні свята,
ми оремо словесний переліг,
щоб щастя друзям напророкувати.

Під Новий рік ми згадуємо враз
свою, приховану в душі, дитячість,
яка поміж ялинкових прикрас
у тиші дому нас очікує, неначе.

Свічою догора минулий рік
в гонитві днів і сподівань удачі.
Залишаться у плетиві доріг
досягнення і втрати необачні.

І можна в цьому році тільки раз,
відкинувши з лиця дорослу маску,
у цей чарівний, неповторний час
своїй сім'ї подарувати казку!

Білозубо виблискує степ під святковим обрусом,
тихопружно прозорить чекання Різдвяного чуда.
Кришталево ковил дзеленчить замороженим вусом,
над безмежністю грається з вітром чаїна-приблуда.

Та застигла краса козакового зору не вабить,
біг коня випереджує думка, минаючи обрій.
Їй зрадлива закутість річкового скла - не завада,
поки кличуть і ждуть, не діждуться з вікон очі-зорі.

Там із маком чекання в макітрі рука розтирає
краплі літнього сонця - пшенично-медову посвяту.
По стеблині дідух у куті душі вмерлих збирає,
під липневий укіс роздухмянили хату дівчата.

Мати гримає на дітлахів, бо вогонь - не забава,
бабця "Бог ся рождає..."- терпляче сестер научає.
...А по заходу вже розлилась золотава заграва.
Новородженого радо людність Христова стрічає.

...Кінь сахнувся, почувши ланцюг із слідів сіроманця,
розігнавши намріяне зачарування від марень.
Обіч шляху в ярах затаїлись хати-хуторянці,
як задумані вдови, без диму, вогню, господарів.

Серед поля чепігами плуг - як волання до неба,
без гарячих долонь дичавіє, іржавіє жало.
Чи героїлось тут, чи невільництвом пахне ганебно...
Вже ні сліз, ні людей, до сухого все переридало.

...Кінь хропе, нетерпляче вудило гризе, б'є копитом.
Ці горби вдалині зустрічають пізнаваним димом.
Там - вогонь у печі, там - кутя і вино недопите,
там вирує життя, наче Богом дароване диво!

Прошу фахівців Майстерень дати характеристику віршу - правопису, тематиці, римуванню. Буду щиро вдячний за небайдужість і найсуворішу оцінку.

Усе життя він був максималістом,
як ненавидів люто чи кохав…
Бувало формі бракувало змісту,
та ні собі, ні іншим не брехав.

І вже, як підоспіло відмічати
тридцятирічний вдруге ювілей,
здавалось пощастило покохати
єдину ту, що оспівав Орфей!

Якій повірив і розтав душею,
з якою мріяв стрінути кінець,
пуститися в останню одіссею,
в огонь і воду, навіть під вінець…

...............

…Та й деколи дощило в грудні
Й хилився вітер до могил
І страх закоркувався в будні
Ну як-не-як буденний тил
А може в шмаття, вийти в люди
Хай ордени цілує сніг?..
…мине цей рік, наступний буде
І, мабуть, знову не до втіх
26-12-2018

Ні перемог, ні подвигів, ні слави
Не прагнув на згорьованій землі,
Коли твоє лице в простій оправі
Мене сліпило сяйвом на столі.

Та час настав, і ти пішла із дому.
Я заповітне викинув кільце.
Ти іншому свою вручила долю,
Забулося те сяюче лице.

Летіли дні, кружляли клятим роєм…
Вино й жага розкраяли життя…
Тебе згадав я перед аналоєм,
І кликав із твого не вороття.

Я кликав, але ти не озирнулась,
Я плакав, невблаганна ти була.
У синій плащ ти сумно загорнулась.
У ніч сиру із дому ти пішла.

Не знаю, де притулок для гордині
Моя ти мила, ніжна, віднайшла…
Я міцно сплю і сниться плащ твій синій,
В якому ти у ніч сиру пішла…

Мені вже не до ніжності та слави,
Минуло все і молодість пройшла!
Твоє лице в його простій оправі
Я власноруч прибрав геть зі стола.

23.12.2018
 

Примітки: Оригінал вірша Олександра Блока

***

О доблестях, о подвигах, о славе
Я забывал на горестной земле,
Когда твоё лицо в простой оправе
Передо мной сияло на столе.

Но час настал, и ты ушла из дому,
Я бросил в ночь заветное кольцо,
Ты отдала свою судьбу другому,
И я забыл прекрасное лицо.

Летели дни, крутясь проклятым роем…
Вино и страсть терзали жизнь мою…
И вспомнил я тебя пред аналоем,
И звал тебя, как молодость свою…

Я звал тебя, но ты не оглянулась,
Я слёзы лил, но ты не снизошла.
Ты в синий плащ печально завернулась,
В сырую ночь ты из дому ушла.

Не знаю, где приют своей гордыне
Ты, милая, ты, нежная, нашла...
Я крепко сплю, мне снится плащ твой синий,
В котором ты в сырую ночь ушла...

Уж не мечтать о нежности, о славе,
Всё миновалось, молодость прошла!
Твоё лицо в его простой оправе
Своей рукой убрал я со стола.

08.12.1908

Вітер повіяв і щось шепотів,
Мені здалося, що твоє ім"я.
Скільки би не минуло літ і днів,
Його теж промовлятиму і я.

Бо дороге воно, як і ти сам
Такий коханий, рідний і близький.
У світі ти один лише такий
І я тебе нікому не віддам.

2018 р.

Марлезонський балет на даху...
Засинають синиці, німіють.
Розбудила вахтерку глуху.
Підпирає відьмак сизі вії.

На аншлаг сподівався король.
Ген зібгались хорти голоднючі.
Набрида шахівниця... і роль.
Сон... порання...
Хорали з-за тучі...

На дроздах сюртуки, бірюза.
Не бояться, всі постріли - в небо.
Вибирали і шістку, й туза...
Довга черга в тунелик Ереба.

Напинає вітрище батут.
Три зіваки спинилися, пиво...
Серце гепає...
Ні, я не тут!
Провалилась у фазис щасливий.


2018

Мені однаково, чи буду
я ще говіти, а чи ні,
та не однаково мені,
що у свята бідують люди.

Уранці після алілуя
іду на кухню в самоті,
акомпаную по кастрюлях –
озвучую усі пусті.

Тай думаю собі, гадаю, –
чи так усім ведеться нам,
кому уже пора до раю?
Е ні! Ікається панам.

Не подавились депутати,
ковтають, бідні, шоколад,
аби підтримати ґаранта,
який кришує владу Рад.

І так воно чогось дурному
аж дістає до печінок...
Але – нічого. По-новому
почнемо жити на оброк.

На пенсію не уповаю,
але на хліб і воду є!
Дієта – хобі не моє,
та, слава Богу, я не знаю,
чи я живу, чи виживаю
за упованіє моє.

12.2018

І попливли роки,
Як листя по воді.
Життя пройшло
У невловимій круговерті.

Ось тут ми вчора ще:
Наївні й молоді,
А вже сьогодні
По-осінньому відверті.

І може не тебе
Обрала б я.
Та погляд твій
І рідний, і глибокий.
Сказав, що вимір твого щастя
Це – сім’я:
Я переконувалась в тому
Рік за роком.

Волосся кольору каштанів
В одну мить
Покрив легкий
Напівпрозорий іній:
То холоди,
То вітер налетить…
Я рятувалася
Теплом твоїх обіймів.

Невпинний час.
Він і глядач,
І всім суддя…
Нас огорнули вже тумани
Зовсім сиві.
Замерехтіло фотокартками життя
А ми відверті.
Й по-осінньому щасливі.

Зима. Баддя … і знову перегон
На сім годин із мерзлим виноградом
Краплина до краплини - кілька тонн
У погребі… заходьте, встріну радо

На захист від бацил потрібен хтось
Хто знається на мірі і на тостах
Осилити прозору "на авось"
Хто пробував не раз, казав: - не просто…

Хіба оце зберемось на Різдво
Посидимо, важливо, після Церкви
А там весна, а там і статус-кво
Ой не спішіть, не гупайте у двері…
25-12-2018

***
А на долину падає туман
і де-не-де линяють силуети...
Які сюжети!
А які поети!?...
...оцінюють, – о, знову графоман.

***
А у нашій оселі тепло...
Не кусають ні оси, ні мухи...
Засинає село,
не тупіє стило,
а поезій – ні слуху, ні духу.

***
А вчора на високому горбі
свистіли раки... і лунало соло
брехні по колу,
та ніхто ніколи
у цьому не признається собі.

***
А у затоку Лети
Харон везе поета
за виданий у пресі кондуїт,
за недолугу мову,
за язикате слово
і за орієнтацію в Аїд.

***
А на мирні дії
мають ще надії
я і ми, і він-вона-воно...
Та за лаври Музи
і корону туза
пера ще ламають все одно.

***
А на нашій сцені
є поети чемні,
є і неотесані, таки.
Є й такі учені,
що за теревені
їм би прищемити язики.

***
А що кому – і сам не доберу.
Ні се, ні те. Катюзі – по заслузі.
Колегам по перу
я носа не утру.
І як тоді не співчувати Музі?

12.2018

Такого снігопаду, такого снігопаду
В тутешніх на пригадують краях...
А сніг не знав і падав,
А сніг не знав і падав,
Земля була прекрасна
У білих кольорах.

Сніг кружляє, літає, літає,
Завіває сніговій,
Замітає зима, замітає
Все, що в пам'ятi моїй...

На скатертину білу.
На скатертину білу,
На диво-чистий, невагомий сніг
Лягає щонайперший
Манливий і несмілий,
Манливий і несмілий
До твого схожий слід.

Сніг кружляє, літає, літає
Завіває сніговій,
Замітає зима, замітає
Все, що в пам'ятi моїй...

Безмежжя неозоре,
Безмежжя неозоре
Проляже до незвіданих світів...
І вірю я, що скоро,
І вірю я, що скоро
Твої сліди віднайдуть мене серед снігів...

1

Негода.
Весела завія.
Снігурки відклеєні вії.
Теля відростило зубиська,
не хочу віршат його зблизька.

Є фантики-втіхи...
Шалено.
Десь війни за нафту-Єлену,
агітки, секс-бомбочки... просо...
Тьма лейбів на лантухах - косо.

2

Вагонні тітки говірливі.
Сповідуюсь нені та сливі...

Діждалась букета від пана,
а вчора була "препогана".
Згрібаю лілове пелюстя.
Тісненько на ложі прокруста.

3

Политі три кактуси й кішка.
Стежа - від плити до горішка.
Авжеж, попелюшка...
де ж крапка?
Летить горобцеві канапка...

2018

Ялинку котик зустрічати
Не мав такої мрії. В хаті
На неї поглядав іскоса,
Злякався – та й з кімнати чоса!
Та втім, подумавши недовго,
Пішов в обхід навколо, човгав
Своїми лапами, бив гілку,
Колюча хвоя, наче стрілка!
Якесь зелене дивне чудо!
Чомусь йому радіють люди.
З’явились іграшки у хаті:
Ялинку мають прикрашати!
Їх так багато: всі чудові,
Яскраві, різнокольорові!
Ось зараз він і допоможе:
Сергійко, Таня так не в змозі.
Перевіряючи всі віти,
Милується: вони, мов квіти!
А ось вогні замерехтіли:
І Марику вмить закортіло
Сягнути хутко на верхівку,
Та не одержавши вказівку,
Він погляд зрозумів Сергія:
І всі котячі гарні мрії
Зостались майже в безнадії.

25.12.2018
Свидетельство о публикации №118122506529

Як тяжко умирають люди.
Герою легше у бою –
за ближнього підставив груди
і опинився у раю.

Не хочу мучитись роками.
Але мурахою на дні
усе життя копаю яму
своїй душі в самотині.

Тому й народжуються вірші.
І кожен – як моє дитя.
І проживу багато більше,
аніж одне моє життя.

І веселішає на серці,
неначе маю вже за сто.

Та не запитує ніхто, –
ну як воно тобі ведеться?

А як бідовому у герці,
заклавши душу у лото.

12.2018

Навіщо базарчики в січні?
Є сайтики - довговічні.
Чи може пройти поет
повз каву, рюкзак Coolcat?

Тут розсипи аксесуарів...
Кольє дарувалося б Ларі.
Квітиста бокатенька чашка,
на ній пташечки і комашка.

Ну, як відійти від спокуси?
На пледі - левиці, зулуси.
Гірлянди, ножі, тортівниці...
На зельц витріщаються киці,
чекають на корм телескопи,
а я... притлумляю синкопи.

Молочна в півоніях таця.
Із "кастою" люба співпраця.
Сиджу, розглядаю - і млію.
Оливкову (тисну) олію.

2018

І
Немає спокою зі мною
моїй роздвоєній душі.
Якщо не витру за собою,
то не мазюкаю вірші.

ІІ
Само собою – я не ангел,
але, звиняйте, і не біс.
Ну, не люблю: бої без правил,
нізащо, — браво! і – на біс!

Якщо ніяке, оминаю.
Але ж, подумають, – сліпий,
коли зіб'ється автор мій,
а я йому не помагаю.

Лихе просвічую наскрізь.
Та не викреслюю зі списку
ні буйних лицарів, ні міс
ані по ню, ані по писку.

ІІІ
Не помічають, а чекай
на Музу, Ліру, Панацею...
Ну як тобі іти у рай
коли ти на війні душею?

Тусуються чоловіки,
яким би – мат і ати-бати.
А що це в біса за жінки,
що не уміють їх прощати?

Ну то і що, що я не люб
хорошій Раї у сараї?
Я любих пробую на зуб.
Як не плює, то залишаю.

І не ображений ніхто.
На що іще оці піїти,
якщо не душу обігріти?

Буває, що разів по сто
знімаю шляпу...
                і пальто...
А ви?
             Плюєте проти вітру.

12/18

Зла і добра, видний умом, грань пощо топчеш?
Та бо пора? Любий Дамон, глянь, на що ропчеш.
Проти вини дечия, в чім пристрасть чимала?
Не у жони цупиш вночі шмат одіяла?
Речі пусті: "Благо не піч. Благо не гріє".
Та у бразді злак на куліш сім’ям і зріє.
Топчеш, ретив: "Плевели жит – вірі погуба".
Щодо хлібів – ними живіт ситити любо?
"Зло усякчас мінить канон: нинішній, они".
Десь убачав, любий Дамон, злу Пантеони?
"Зло і добро парою рук оку здається,
дів і матрон буцім округ талії в’ється.
Ніяк, либонь, колом кружить птиці двоглавій".
Лівій, Дамон, иншим вершить чином, чим правій.
"Так. А як гроб тісний вельмú, бачитись нага,
тужачи лоб п’ядей семи – се хіба благо?
Поки стою. Далі, пеняй, участь колоди".
Душу свою, друг, не рівняй лону природи!

Час – не медаль, видима нам словом і бюстом.
Доля є даль, суджена снам, трачена глуздом
злим і благим, як не волій Волі і Бога.
Щодо богинь – в діві нагій скніє небога.
Коби не так, звили б ураз тварями в зграї.
Герб на п’ятак був би у нас, решка – в Китаї.
Плющили б лоб. Инше зійшло б сонце Давиду.
Був би потоп. Брали б у гроб аз алфавіту.
Годі, Дамон. Всюди свій руб, свій ієрогліф.
Цар Соломон, пильний до скрух, з ними у долях?
Страсті не рать: сих областей поніч не красти.
Стерті стократ грані страстей. Де чиї раті?
Час не медаль. Світ не чекан граней зворотних.
Доля є даль і для оман птах жовторотих.
Чист оковид: чужда сих лон суєтність птича.
Мудрий, як жид, любий Дамон, ось тобі притча:
Крадуть сувій. Ловить, гляди, страж голодранця.
Ганить криві ноги крадій? В просторі щастя!

Простір сіром тішить благих, їх безпорадам
ставить шатро, гріє нагих, корпії к ранам
клáде, як хліб клáде в уста, кормлячи сиріт.
В овчий вертеп прийме Христа – хер тобі, Ирод.
Аз воздає: застить рабам перл у короні.
Волю дає, як по рогах білій корові.
Днів і земель кріпить рубіж – царству кінчатись.
В зівах пустель, смерті поміж, викаже кладезь.
Ліс остріїв зброї об кров ночі затупить,
ратям гаїв, ратям дібров ліком уступить.
Чулі цв’яха п’ясті, що вух щуляться мушлі?
Суша жаха – рискає дух морем од суші?
Що в далині рівне ріллі неба Молочній?
К діві одній трепет волінь серця – докончий?
Не осягнуть: матері плід ждати з утроби
довше, чи тут грані скоблить блага і злоби.
В грішній душі, ловше иних в тоскну годину,
долі куші звидіть устиг? Драхму єдину.

Годі, Дамон, прієш дарма. Скріпи неладні.
Друг, охолонь: здріти катма благ в порівнянні.
На рубежі тиш обопіль, страшно до дуру.
Слабій душі смерть на копил втеч у Натуру.
Так, уявляв, буде в труні? Покою царство?
Випав талан злоб і гонінь: вічне митарство.
Пнешся, кажу, до рубежу з чорного ходу.
Друг, не сужу. Инше скажу: Бог – не природа.
Друг, попустись. Я не грожу. Раю, натомість.
Зором у вись, більше скажу: Бог і не совість.
Він їх творець, річ, позаяк, суто в різниці:
дім узірець – для житія – чи будівничі?
З ліку палат збився, ретив? – котре питаю.
Слід пам’ятать ліку мотив, Кушнеру раю.
Най (не вини: адже не суд) відають півчі:
є такі дні, що не спасуть й кущі повищі.
Загнаний звір статуй співця з цоколя скине,
страму допір з ници серця мертве поіме.

Зла і добра, любий Дамон, грань пощо топчеш?
Буцім пора? Вдався умом? Глянь, на що ропчеш!
Не мишура дух звеселя нині убога?
Як ся пора? Як же земля? Як бо епоха?
Друг, не вергай громи словес "з пушки по мухах".
Діло читай – казано єсть: "нищії духом
п’ють благодать" – чашами, ген з царства небесна.
Жирно давать тим, хто блажен, дань з околеса?
Се бо не стид? А даємо. Пак у охоту.
От і плодить, – себе б само! – голе босоту.
Пусто ректи: "Світоч і тьма – речі супутні".
Плід суєти, а не ума в поміч розпусті.
Те бо і суть: кріпче оріх – псовані зуби.
Годі облуд: ось у чім гріх. Гріх не прелюби.
Прищ на губі: спав чи кохав. Много мотиву.
Гріх у собі. Годі гріха ближніх противу.
Скрушно, як єсть, душу терзать? Паки, не ропче
грішного з десть инде поять? Цукру солодше.

Каянь кортить, схиму принять, лобом о паперть.
Після, гляди, спереду гладь, білена скатерть.
Бога спіткав! У самоті, звісно, в бентезі.
Благість така, що поготів. Так і спасешся.
То кораблю в бурю канал – ліпша з оказій.
Вельми скорблю: Каїн не знав аз навігацій.
Як не гріши, на рогачі чиститься сажа.
Викуп души – благости чин. Драхма годяща!
Годі, Дамон, тоскно скликать нудь недолугу.
Неміч, либонь. Альфа людська – в величі духу.
Дух – благодать в тверді инíй дрібочці праху,
що не завдасть глині земній смертного жаху.
Дух – її нить, щоб угорі, в небі, по свійськи
в чисте рядить глині сирій скрухи сирітські.
Пірветься де нитка яка – кайся на вітер.
Каятись – те й ждать звисока, благ щоб навіяв
дехто, кого, видний умом, товкав у груді.
Мало з того вийде, Дамон, фори Іуді.

Чи на порі, Муза-сестра, тілу, маніром
ліпшим до прі Зла і Добра стряти приміром?
Докіль кружу зором довкіл, жадної, врешті
не укажу сим обопіль рівної речі.
Сиріч, сужу – годі облуд: днесь они сірі.
Більше скажу: грудію в грудь, óбі ці Сили
чужді звитяг, січені в прах, буцім капуста.
Кушнеру й стяг*. От у чім жах: óбі безглуздо
мертві в землі чорній лягли в гаї квітучім.
Круків у млі окіл голів, – зграї в грядущім.
Гигнув пароль, вівши нас крізь части тенета.
"Котра юдоль сіллю зі сліз ноті причетна?
Чий там хорал гне висхідну в землю умисне?"
Чулий потал дух одхідну пісню і витне.
Хто володав, може зайтись плачем по тому.
"Хто потерпав?" Де напастись тями Дамону?
Цар у главі, пак узнаки, вік не ночує.
Дехто, на дві хлані хуткий, третю учує!

Пусто рядить, ліро, правіж. Муза холоне.
Нумо, спинить! Луснув терпіж. Серце не годне.
Чув ловкача? Тьма із вікна. Пусто у кріслі.
Дать у качан, звивини най глоткою б лізли!
Моги катма. Де мій Критон? Вештає де б ся?
Бачу: зима, к діві Дамон в спальню крадеться.
Сніг на стежі слід порошить. Чом не лукавець!
Певен в душі. "Плоть не грішить". Той іще ланець.
Ба, не бідняк. Драхму язик держить належно.
Лагідно пак, к діві приник, то, паки блешню,
кине на дно Лоти позір з борта корити...
Те і воно: той же манір, губи розкриті.
В толк не озьму, – діва се, дід? – з мутного лику.
Годі осмут? То порадій схожість велику.
Ось тобі мста: сам забагав зайця за яйця.
Хвіст до хвоста числиш, лукав, з ким був злигався?
Чину сприяй! Вдалий умом. Лепта до лепти:
драхма твоя варта, Дамон, діви і Лети.

Чвертка листка. Ґніт би горів – тіні перечать.
Зірка мерка в повнім цебрі. Миші щебечуть.
Лишмо перо. Чин напучань – мислима доблесть?
Менше сіром? Лавровінчань сим не сподоблюсь.
Видива, – пріч! Чашу з вином! Почести древнім!
Глупая ніч. Сніг за вікном – одіж деревам.


* адресовано поету А. Кушнеру

____________________________

Вдягнула шапочку пухнасту,
Із перламутру чобітки,
Змахнула віями сніжинку
І через поле навпрошки
Поміж дерева, поза хати,
З-під оборогу у сінник
Осіннє свято прикрашала...
І колір золотенький зник.

Під білу ковдру заховала
Життям поорані поля,
Слова приємні і ласкаві
Приготувала на свята,
Всім дітям: і малим й дорослим
Дарує диво - чудеса...
І шапочка її пухнаста
Усім пасує до Різдва.