Я згадую ту зустріч-дивину,
І спалахи неону, мов гліссандо*,
Коли тебе побачив осяйну
І ті жагучі дарував троянди.

Здавалося, розвіялась імла,
Як засвітилося твоє обличчя,
Аж вечір зашарівся таємничо,
Зима розтала від твого тепла.

Я надивитися не міг ніяк
На ріки-хвилі звивисті волосся…
І лився в душу хміль, немов коньяк…
Чи в неї почуття нове влилося?!

Я пам`ятаю музику очей,
Грудей і слів дозрілі виногрона.
Здавалося, всього ось-ось огорне
Та ніжність, що схилилась на плече.

І дефіле я згадую, коли
Немов засяяла велика зала.
Ми тротуаром так поволі йшли,
І вулиця світилась й усміхалась!



5.11.7526 р. (Від Трипілля) (5.01.2018)

Туман підступно криє повороти,
лягає сиво на долоні площ.
Чому такий холодний він на дотик -
цей дощ...

Крізь сито хмар стікають покраплинно
хвилинами години рік у рік.
Вже не один із них за обрій сплинув,
та я не звик...

Не звикну до заплаканого неба,
до монотону сірого буття.
Байдужому дощу гріха не треба,
ні каяття...

Ні співчуття, ні жалю за минулим,
за шляхом, що лишився за горбом.
Та щось передбачає серце чуле
не на добро...

Не за добром летить в туман тривога,
аби минути новий поворот
і в гості не потрапити до Бога
під крик ворон...

Та промінь в далині темнобузковій
розносить береги свинцевих хмар.
І забуяла світом сонцеповінь
як Божий дар!

Як хутко переправила волан
вже на мою ти половину поля,
порадивши мені писати план
півріччя – як я бачу свою долю…

Зізнаюсь чесно, навіть не чекав
такого я зухвалого напору,
бо планів перед тим я змалював
на все життя рожевих цілу гору…

Про творче і сімейне майбуття,
про наші спільні вечори-світанки,
в минуле що немає вороття,
що ти для мене жінка, не коханка!

Але у тебе, мабуть, власна гра
і правила її сама ти пишеш…
Мені б оте давно збагнуть пора,
та я вслухався безнадійно в тишу…

Пора скінчати гру ту в бадмінтон,
де перемогу віддано зарання.
Любов програла черговий аґон,
на справедливість марні сподівання.

В сезон дощів,
Як сонце на часину прогріло ранок,
Бачу: якась комаха борсається в траві.
Схиляюсь – оса...
«Допомогти? А як ужалить?
А, може, потяг до волі – сильніший од інстинкту?»
Витягую з трави і ставлю на долоню.
Розглянувшись довкола,
За мить якусь, надсадно ревучи, оса злетіла.
Та що це?Замість узять керунок до родини
Оса закружеляла наді мною.
Коло...Друге...
І низько так, що тільки й гадки –
Ужалить клята.
Ну що ж, така в агресора розплата за добро.
Аж ні. Вище й вище здіймалася оса.
Вже й слід згубився. Тільки відлуння гулу.
І радість на душі –
Пам’ять обійшло ще одне зло.

І знов надію людство бачить.
Охвітне свято, біла вись...
Мов сніг, розвіються невдачі!
Дитя зродилося, молись...

Син Божий став людським, близеньким.
Лежить у яслах, обійма
Свою земну вродливу неньку.
А волхви стали кружкома.

Пречиста втомлена Марія.
На сіні поряд сивий муж.
Ослиці грива майоріє.
Пора псалмів, завійних стуж...

Дарунки - злото, ладан, смирна.
Чадять свічки, молочна тиш.
Далеко Ірод... Любо-мирно.
Спустились янголи з узвиш.

На стінах зілля, стеля зорна.
Яскиня тепла. Вифлеєм.
Ягнята бігають проворні.
...а ми неситі... крівцю п`єм...

До себе заповіді тулим.
Оця - корисна, зайву - кидь...
Тавро юродства - добрим, чулим,
Корони мостяться на гидь.

Для свята різні пункти-дати...
Шліфує кожен хист і хрест.
Бог завпевняє: люди - браття!
Тремтять Алеппо, Еверест...

Але ж - повіримо у диво:
Спасає люд малий Христос,
Бо він - дитятко особливе,
Що впорядковує хаос.

2017

Подивись мені, люба, у вічі
і відверто усе розкажи:
чому згасли зіниць твоїх свічі,
як дісталась цієї межі…

Чом потухли іскринки кохання,
все накрила жури пелена,
і ковтала слова ти останні,
а між нами ставала стіна?.

Ти повідай нарешті, кохана:
«Напівзваба – то майже не гріх
і в очах твоїх, птахо жадана,
бачив я лише відблиск своїх?.»

Можливо, сніг засипле слід,
в душі залишений тобою...
Порозгортала знов у світ
тканини білої сувої
всевладна в просторі зима.
Ступає гордо в довгім шлейфі,
що сріблом вишила сама.
Сумну мелодію на флейті
їй тихо вітер награє.
Складають модні "па" сніжинки,
а вечір зорі дістає
з бузково-синьої торбинки,
давно вже втративши їм лік,
так легко й вправно ним початий...
Без тебе кожна мить, як вік,
та жодну з них не наздогнати.
Де ліхтарів засяяв цвіт,
сніжинки крутяться юрбою.
Біліє світ... Чорніє слід,
в душі залишений тобою...

Десь у Плеромі тихо та огрійно...
Немає конкуренції, війни.
Там пахне портулак і жовте сіно.
Мотається і рветься сонценить...

Сидять вчорашні недруги у колі,
Попихкують, підкашлюють, гудуть.
Не треба амуніції та солі.
Вирішують: у чому ж смерті суть?

Так довго не приходить Мати Божа.
Так гірко, несусвітньо в далині.
Комп зависає... Щит на огорожі.
І ніде наловити щук, линів.

І кожному відкрилося дитяче.
І виходу немає у пітьму.
Плерома набрида – жовтогаряча.
Хоча – нарешті – просторо уму.

..........

2014


Стерео

Є три кінозали і кілька валют.
У кожному - стрічка.
Повтор чи дебют.
І люди заходять... І гасне екран.
Присутній отримує декілька ран.

Є ті, що не вміють нести у світи.
До кого належиш, дружбане мій, ти?
Чи лихо троюрідне серце пече?
Чи плюнеш "баласт" - на старече плече?
Чи сняться по фільму війни голуби?
Ти просто дивився крізь цівку доби.
Тебе заманили.
Сценарій не твій.
Лушпайки змітаєш між цноти повій.
Пітнієш, бинтуєш...
Блюють слабаки.
Не бачиш дороги, свічада, руки...

Хтось каже "баталія", мати - "молись".
І шкіриться зранена стереорись.

Забілює дощ на афіші число.
Ти лиш споглядальник афер, НЛО...
Поміж ампутацій, сирітства і зрад
Клади свої мідні на чийсь мармелад.

2015

Дилеми

Стоїть бабуся. Дивиться на хату.
Була гніздом, колискою...
АТО...
Тепер за стелю - неба зорний батик,
У кожного свій жереб, враг, жетон...

Війни старе дитя.
Курні дороги...
За ласощі - калина, бузина...
"Таки вціліла..." - шепче. Від порога
Ітиме по заковах, письменах...

Кому вона потрібна? Відтремтіла...
Перевела козу, годинник... дух...
Плевели з кров"ю...
Сонце в попіл сіло...
А я старих жалію.
Підійду.

Згорьовані полільниці-бабусі.
Нам довго йти до їхніх мозолів.
Отямтеся, біляві, чорновусі!
Врожай смертей збирається з полів.

Нема вини, яку б не спити разом.
Нема такого дідька, щоб палав.
Повзе-звивається війни змія-зараза...
Шкварчить надії жирна пахлава...

Свої - чужих. Свої - своїх.
Дилеми...
Двигтять дерева лісу і родин...
Маразми юних, олігархів схеми...
А я - у схизму.
Боже, пощади...

Ти Всевидющий, Триєдиний.
Чадно.
Вкажи яскиню. Гіркне фіміам.
Дала клубок Тезею Аріадна...
Ну що усім заблудлим нині дам?

2014


Пацифістське-2

Косять буйну траву...
І ніхто не спитає – навіщо.
Там і сям – стовбурці... Пронеслася травнева гроза.
Шкутильгає бабуся Мінерва... Утупиться віщо,
Пробубнить шепеляво:«...не буду ні проти, ні за»...

Розцвітає жасмин – і зарано, і пахко, і пишно.
Підміта дітлашня біля лави агітки й бички...
І смердить учорашнє – мов риба стара з попелища.
І майбутнє циганить «зелені» з лихої руки...

У сусіда – ремонт.
Скреготить... піднімається... пада...
Хочуть всі перемін. І міняється шило на ми...
І Георгій застиг на іконі: прохромлює гада...
І гадаєш собі.
І вкриваєш набуте крильми.

І мабуть, доживеш. І лишишся терпкою, чужою
Серед цих краєвидів, де бути – мудріше за бунт.
Захрипає мій голос: війна... І не випити лою,
І не сходять, мов плями родимі, іуди з трибун...

У столиці казкар вимережує заклики й тези.
Колобок лівий бік припалив у Луганську вночі…
На бальзамі з кульбаб можна жити доволі тверезо –
Між отими, що груди підставлять під кулю і чіп.

Як не хочеш у кров, залишайся в акації пінній.
Як не маєш ножа, відламай від хлібини шматок.
Ну невже зупиню бронебійно-трасуючі... міни?
Наутилусом серце пливе – повз ЧАЕС і АТО...

21 травня 2014

Усе життя – то безперервна школа,
а кожен день – завжди якийсь урок…
Хоч за плечима досвіду стодола,
та ризик є зробити хибний крок.

Усе на тім шляху не прорахуєш
і верх беруть частенько почуття.
Ступив лише, а за спиною чуєш –
помилочка! Таке воно життя…

Учителів дорогою багато –
хороших і лихих (буває все).
Частенько попадаються загати
і не завжди повз неї пронесе…

Отак попав негадано в заплаву
гірський ручай, життя мого потік.
Мороз скував його у сніжну лаву,
на вічний спокій той струмок прирік?

Та ні, не спорудили ще затори,
у серце лине пісня солов’я,
а десь там, вдалині, чекає море!
Кохання море, вчителько моя.

Ну хіба у тому є вина,
Що мій муж не воїн, а амеба?
Сестроньки, скінчилася війна,
Мужикам ховатися не треба.

Крим і так давно вже був не наш,
А Донбас - хіба це Україна?
Чоловіче, половкіше ляж,
Хоче сексу ранком жінка вірна.

Кинуть нас і НАТО, і ПАРЄ,
Попрошайка ми для них капризна.
Хай москаль собі усе бере -
В нас землиці зайвої до біса.

Нині у ціні нейтралітет,
Чорна зрада, чоботи зимові.
Ноженята кутаю у плед:
Як же гарно жити безголовій.

05.01.2019р.

Ти одинокий пілігрим,
завжди самотній подорожній,
і у пилюці придорожній
лежить уже природній грим…

Торуєш ти безлюдний шлях,
оточення тобі – пустеля…
Величчя храм, твоя оселя,
а кусень хліба – у полях.

Ти клоун, блазень, арлекін,
сумний паяц із чулим серцем,
що калата у ритмі терцій.
Усе поставлено на кін…

Талан у тебе – як сума!
Іще від отчого порога
отак лягла тобі дорога
і іншої уже нема…

 
Сонце Місяць

рибалку з вудкою гойдає місяць
прозорий човен сковзає у тінь
у зачарованому лісі всюдисинь
тут квіти-сни & звірі мов казки
крізь м’яко зблискуюче листя в
півтемряву зникає лицар
на однорогу ніжно-сніжному
& магію змальовує неспішний
химерний майстер зоряних світів


Галина І.

твоя долоня
дерево правічне
загасить сонце - поминальну свічку
що палить будні скривлених світів
приречено тріпочуть чорнопері
у срібній павутині тамплієрів
похмурих павуків-хрестовиків


Сонце Місяць

глибинні спалахи
між стінами покою
щезають у сплетінні рун & знаків
лунким ароматичнім коридором
квітують маки, рута & левкої
за голосами що ясні дзвіночки
любов & смерть блукають над водою
під стелею врочисті зодіаки
’імпровізація...’ (зазначено у ролі)
пекельні вічі стежать за тобою


Галина І.

під стелею врочисті зодіаки
пливуть у ніч
і місяць ніби глечик
пролив на плесо золоту доріжку
згусає в шумовинні красноталь
і дві зорі - прозорі мов кришталь
тобі скотились в ліжко


Сонце Місяць

перецвітає акварель рослин
& кров зо стиснутих садів~судин
дзвенить безоднею
& ліс облудною стіною
замовк довкола вогкої постелі
& все похмурніші пастелі
наближують наближення доби
хто йде сюди?
ЩО йде сюди?


Галина І.

на струнах лісу граєш вічний смуток
вростають сни корінням у стіну
на пуп’янку - сльоза із бурштину
вгортає сутінь
густо пахне рута


Сонце Місяць

прадавній цимбаліст
сріблистий мов сова
мовчить на самоті вслухається із ляком
якась прикмета з кожним нотним знаком
природа снить як сунеться імла
із гілля опадає вогкий лист
шпалери розбухають мов кора
нікого & нічого, мовби гра
зв’ядають квіти.. тліє мряка...
дракон-під-берегом вилазить із кубла


Галина І.

дзвенить луска
завіси ніби крила
у вікна линуть
ніч у спину дише
усі стежки збігаються у тишу
сивіє кущ над яром наче лунь
лискуча зграйка місячних відлунь
тріпоче у волоссі мов рибина


Сонце Місяць

лихі дріади
блискають очима
на смолоскипи вершників брязких
нетопирі потворніші за гріх ~
рятуються небесними шляхами
славетний витязь Казимир
жене у напрямку боліт ~
сафарі на живих мерців
що прикидаються казками
& ягуар ошкірюється вслід


Галина І.

перетікає мла через поріг
колюче гілля в душу цілить
і ягуар із зорями на тілі
згорнувся чорно біля ніг


Сонце Місяць

коли прокинеться
Царівна Мрій
в оточенні мелодій пелюсткових
за межами бентежних таємниць
& сутінкових інфразвуків
коли прочиниться вікно
зі співами птахів дзвінких
у предковічне та казкове
барвисте місто, самоцвітний ліс

усе осяє вищий зміст




 

Лише торкнувся ненароком
Її манливої руки, –
А серце втратило враз спокій,
У довгій тузі, на роки.
І дотепер небалакучий,
Хоч і відвертий без пуття, –
Соромлюсь вигуком озвучить
Непогамовні почуття.
Бо все робити треба вчасно, –
Доїть корів, сідлать коня, –
Заміжня жінка та – нещасна,
Мені стрічається щодня.
І тупо більшає провина,
В моїм стражденному єстві,
Що невідомо в ці хвилини
Їй про чуття мої живі.
Не раз її спиняв раптово,
Але збороть себе не зміг
І те, невимовлене слово,
В душі ховав чомусь, як гріх…
Фата-моргана незабутня
І мрій солодких таїна, –
Ти досі в снах моїх присутня,
Неначе юність осяйна.
04.01.19

Коли вщухає хуртовина
І світ ясніє навкруги, –
Червоним, білим, жовтим, синім
Переливаються сніги.
Іскряться райдужно й блискочуть
Вже одноколірно за мить, -
Чи не тому, що жадні очі
Впіймали сонце, сніг, блакить?..
03.01.19

Не знайти більш такої персони,
Наче бог з найепічніших вір.
Коло тебе співали гарсони,
А солістка гортала клавір.

Тож луна досягала провінцій,
В кулуари столиці зайшла –
Компліменти лилися за вінця,
Щоконцерту – гала і аншлаг.

Ну і я, зачарована грою,
Не розчула за звуками слів,
Що у душу проникли, як в Трою –
Не в коні, а чомусь у козлі.

Понад вечір фальшивим акордом
Ми напились вини і вина.
В бороді, як здавалося, гордо
Виглядала тоді сивина.

Хоч в самого і різались роги,
Загравався, почасти у борг.
І мені, що звернула з дороги,
Баритоном підспівував бог.

Піддалися душевні скрижалі,
Обернувши «не можна!» в «але…»
Не завжди небезпека у жалі –
Змій буває ще той кавалер.

І тепер, як з манжета підсунув.
Я вдивляюся: ти, чи не ти?
Козлетоном волає парсуна,
Замість бога – убогий сатир.

***
Душа навиворіт…
Німих нема воріт.
Коріння в небо
І руки – пензлями…
Замки, мов сутінки,
І страхи-сумніви
Літають совами.

Словами зниклими
За авансценами
Із Авіценнами
Кричать не істини, а ниці з правдами.

Вже сонце висохло,
Як сповідь грішника.
Йдемо колонами німими й гордими,
Бо світло в імені
На срібло виміняв
Сліпець поранений любов’ю й вірою.

Тіла нанизані
На стріли плинності
І час намотує на очі відстані.
Зникає впевненість,
Як мури юності.
Усе повернеться.

Усе знеціниться.
І пензлі в небі…
А душі невідь
Куди зникають.

І ми зникаємо.

Апокриф кається,
Канон втрачається.
І вічність падає
У воду каменем.

04.01.19 © Василь Кузан

НІЧ:
Поволі день у вечір відійшов. Минув.
І ти, вже вкотре не докінчивши розмову,
ідеш у темінь, щоб тихенько стати знову
при вході в таємничі лабіринти сну.

І ось перед тобою плетиво ходів:
десь там кути глухі, там тіні Мінотавра
і дивні видива про вчора чи про завтра,
в яких летиш мов птах і ходиш по воді.

Блукання в мороку, погоня, метушня —
тебе втомили вже ті образи химерні.
Шукаєш виходу, і зрештою — ось двері,
які тебе введуть у лабіринти дня.

ДЕНЬ:
.


(2019, 2026)

А ти про мене
думаєш хоч
інколи?
Коли душа
з небес формує
віхоли.
І галки
кружеляють над
смереками.
Я знаю, що
не говори,
а деколи
тобі ввижаються
обійми
пристрасні,
коротка сукня
в рисочку
на пристані,
на ртутнім
небосхилі -
біла лінія,
стійкі парфуми
з ароматом
лілії.
Чи ти за
нею тужиш?
Ніч минає ця,
коли не я,
вона тебе
торкається
і на підлогу
падає
туман вагань,
панчохи
в сіточку -
обгортки
Інь і Ян.

2019р.

***
Тривожних снів заплутаний клубок
І днів пекельних непомірні втрати.
І непохитна віра: з нами Бог.
Тримайся: батьку, сину, брате.

НелЕгка ноша на твоїх плечах,
Її ні зняти, ні подарувати.
І всесвіт болю в стомлених очах.
Тримайся: батьку, сину, брате.

Своїх переконань не здай за так.
І зовсім скоро вже почне світати.
Знайде відплата Юду за срібняк.
Тримайся: батьку, сину, брате.

2019

Захурделило не тут,
бо земля, мов темний нут:
усміхається зубато,
десь далеко сніг лапатий,
десь далеко є родини,
що у них не в небі синім,
- у кімнаті - щастя лет.

Та іду, дивлюсь на землю...
І всміхаюсь: я ж бо кремній.
Я міцний малий горішок.
Вип'ю кави і - утішусь.....

Для жінки дарунок найкращий у світі,
Якому вона мала щиро радіти!
З далеких часів згадка є про хустину:
Частенько втішала вона і дівчину.

Хотілося в квіточках, із візерунком,
Красивим, що погляд милує, гатунком.
Вдягаючи вкотре, дивилась на себе.
Голівка гарненька та й постать, як треба.

Підкреслює вроду чарівну жіночу;
І колір пасує – відблискують очі!
Підвищує настрій, наснагу творити.
Знаходити сенс у житті та любити.

Та й зараз хустинки, у моді, до речі:
То втіха, щоб ними прикрасити плечі.
Солідність вони нададуть та осанку
Величнішу зроблять із жінки панянку!

Хустинки для дівчинки, жінки, бабусі:
Купуйте, даруйте - це, дійсно, спокуса!
Легенькі, тепленькі, з мереживом, дивні.
Усім до смаку, у красі – неймовірні!

04.01.2018
Свидетельство о публикации №119010405357

Ти чуєш, рохкає майбутнє
і пахне виборчим лайном?
То обіцяють гойні будні
мужі звитяжні за столом.

Там куций хвостик – символ вдачі,
корито – щастя живота,
престижне шмаття від Версачі
і віра в Бога золота.

Пухленькі щічки, сонні очі.
Фізіологія «хапка».
Стовпи державні жаба точить.
У поміч їй «своя» рука.

На часі тлусте і злодійське,
пожадне чавкання зажер –
болото рідне українське
від перших днів і дотепер.

В кінці зими повіє вітер,
лютнево-звичний студенець.
Впадуть ази собачих літер.
Настане брехові кінець?

Звичайно, ні. Років звіринець
на нашій страдній стороні
у сенсі луди – не чужинець,
у сенсі бучі – на коні.

Із матриць мрій до трафарету:
паплюж усе, звелич себе,
задій китайську естафету,
хитай дорогу «цоб-цабе»…

Дали надії-зміни маху.
ілюзіон пустих вистав.
Тепер свиня несе на плаху
усе, що песик не украв:

останні щирі сподівання,
бажання миру і добра.
Такі наївні уповання?
Упали з кінчика пера…

12.2018

За гнилыми заборами-злыднями
На могилах свободы задушенной
быль разрухи бардачно обыденной
Захолустья и траурной пустоши

Там зазорно все то , что не велено
Там в цепях , заколоченный наглухо
Мир Немцова , позорно расстрелянный
полудиким кадыровским лабухом

Там остатки-ростки демократии
рвали с визгом , придворною свитою.
Псы что кличут себя мыжебратьями
Прикрываясь , "ничто незабытием "...

И к соседям и к тем что им верили
Приходили ордою мамаевской
Бей своих , клич лихой , клич проверенный
Чтоб чужие боялись и маялись

Превозмочь, обещая все ужасы
Помогали войной и пожарами
Убивали по братски дружесски
Со вселенской заботой и жалостью

Выражая любовь , сострадание
Притворившись пушистыми, белыми
На весь мир с крокодильим рыданием
Проклинали войну артобстрелами...

О. Квітень
м.Мукачево

1

Німби роздаються - просто на порозі.
Сутенер повії витирає нозі.
Прив'язав калитку до ноги пегаса
автор-гультіпака, замовляє квасу.

Ну, я а прозріла - та й пішла далеко.
При дорозі мливо, людолови, млеко.

Щось покласти мушу край дзвінкої брами.
Амфори високі - цапики лобами...

2

Розігнала гномів... Склеїла лілову.
В льолі - між лаванди - колисаю мову.
Принесла павиця лазурову фішку.
Слимачком-титаном креслиться доріжка.

Не піду пунктиром, бо непевно-слизько.
Ягідно-ожинна шерехтіє низка.

3

З лупою, лорнетом не шукайте, друзі,
сайтових особин, що пили не смузі...
Вірші - це ж полотна, співні панорми.
У моїх не миють сонні мами рами.

2019

Питаєш чом мовчу?.. Я здобула
в мовчанні досі незбангенну силу.
Нетребне говоріння підкосило
дівчисько глупе, щире на слова,
що втоптані у споконвічний порох
струхлявілих від глуму марних фраз,
звітріли, обезличилися враз,
як зайвину поглинув спраглий морок.

2018

"Мовчання - золото" - так хтось колись сказав,
Цей мудрий вислів треба пам"ятати
І балачками всім не набридати,
Краще буде тоді мені і вам.

Що ж тоді срібло ви мені скажіть,
Підтримка це і вчасна допомога,
Але без зайвих пафосних теж слів,
Та не чекати дяки ні від кого.

Ваш добрий вчинок завжди бачить Бог
Й сторицею за це Він вам віддячить.
Побільше справ і менше балачок,
Тоді усі вас будуть поважати.

2019 р.

Ох і лютий поетів гурт!
Той сокиру несе, той лопату.
Критикана загнали в кут,
За пиху надійшла розплата.

Ухопили мене за хвоста
Та із неба жбурнули в яму:
- Хай очуняє "суперстар"
Та почистить зубиська й карму!

Із Парнасу в болото"Плюх!",
Злиплась шерсть на змокрілій шубі.
Зустрічає дзуміння мух
І сестричок період шлюбний.

Хоч усіх і переказив,
Обійшлось цього разу без яду.
Більш не буду - клянусь усім -
Підгризати поетів ззаду.

01.01.2019р.

Кровосис

Не можуть критикани жить без крові,
І я сьогодні декого вкусив.
А поетеси вельми гонорові,
В усіх у стелю встромлені носи.

У їх творіннях ніц немає вади,
Бо кожне слово - вічності ковток.
Тому до них підкрадуюсь іззаду,
У дар небес встромляю хоботок.

В живиці є усе: Ерато стогін,
Хвалебні гімни, лірика щемка.
Обкусані у сонетярок ноги,
В ронделеплеток гузна у дірках.

Сисун ще той! Труйний язик в щелепах
Щоденно плеще гумором усмак.
Летять прокляття та плачі до неба,
Свербіж пиху до сказу аж дійма.

Від мене харапудяться таланти,
Не кличуть читачі "Віват! На біс!".
А, може, браття, досить кров смоктати,
Водицею із крана обійтись?

04.01.2019 р.

Я вишиваю ниткою безсоння
цнотливий ранок, знову наче вперше.
Хоч місяць небом мандри не завершив
і краплі ночі ще на підвіконні.

У голку засиляю перший промінь -
хрупкий, сором'язливий і тендітний.
В чеканні чуда у порі досвітній
стоять ліси, сумні і нерухомі.

Рожеву нитку покладу на обрій,
осоння ясно загаптую сріблом,
по травах роси кину дрібно-дрібно,
розсиплю заходом останні зорі.

Розквітне небо вишитим обрусом,
стече у безвість ніч за видноколо.
Дістав ключі Дажбог золоточолий,
розчісує ланам пшеничні вуса.

Я вишиваю нитками...

1

Без ноги йде вояка із посохом,
Сивий чуб замітає чоло.
Оминаю каліку із острахом,
І веселощів як не було.

Для держави солдатики - гвинтики,
Той - з Таращі. а той - із Прилук.
Йду до лазні. Під пахвою віники,
Треба змити кровицю із рук.

Думав, душу очорнену вимию,
Взяв із церкви святої води.
Та прикутий до спогадів линвою,
Де в бою умирали брати.

На стільниці калинова китиця,
Друг на фронті лежить у рову...
Льодом вкрилося озеро Вирлиця:
Я під кригою, мертвий, живу.

2
Не дивлюсь крізь рожевії скельця
На цей світ, бо уже у літах.
Колючки виростають із серця,
Бо там біль зачаївся і страх.

А на Сході орда виє люта,
Рве неспокій (у цьому вся суть)
За майбутнє, якого не буде,
За минуле, яке украдуть.

04.01.2018р

Зізнаюсь: гадав я донедавна,
Що рай далеко. Десь там, на Небесах.
Здається, так задумував і Мікельанджело,
Коли у піднебессі Сикстинської капели
Творив своє «Вигнання з раю».
Та ось Рамбам напоумив мене
Уважніше перечитать Книгу Буття.
І що ж виходить?
Адам, що з пороху земного створений,
Жив у саду, насадженому Господом на сході.
Оце і був той рай, з якого річка витікала
І розливалась на чотири боки.
Якби не змій, що спокусив праматір нашу Єву,
Не була б проклята Земля.
В поті чола не добували б ми хліб насущний.
Адам і Єва вигнані були з раю.
Але ж він так і лишився на Землі...
Відкриє у майбутнім, як запевня Рамбам,
Господь той легендарний рай-сад
Не тільки тим, хто удостоївся його по смерті,
А й тим, хто праведно живе на світі цьому.
Незнані дерева і квіти, цілющі аромати,
Спів дивовижних птахів зроблять людину
Воістину щасливою...
І не дуже-то й багато для цього слід зробити:
Жить повсякчас за приписом Господнім.

Минають дні, як навіжені.
Із крана капає вода.
- Немає часу – кажуть вчені.
- Сьогодні що в нас? Середа…

Хороша назва порожнечі.
Жахна кумедна синемА.
У світі явищ дивні речі:
як час – ніщо, то й нас нема.

А як же оберти планети,
Чумацький шлях і сива даль?
І наша подорож до Лети,
і шлейф душі – земна печаль?

Примара часу зримо тане.
Рахую краплі уночі,
і посипаю цукром рани –
в безсоння теж є слухачі.

Немає часу, ач халепа.
Я розчиняюсь у зеро.
А ніч глуха(ще та дурепа)
сховала мишку і перо.

Біжи, друзяко! Всесвіт плаче,
росинка липне до щоки.
Піймавши облизня в удачі,
мить не народжує віки…

12.2018

Біло, запорошено
У  саду моїм,
Не чекала осені,
А узимку втім
Розцвіла черемхою
Білосніжною.
Стала, милий, тихою,
Сонце-ніжною.

Від весни до самоти
Віхоли імла.
Та боюсь розтанути
Від твого тепла.
Ще відлига до сльоти
Блудить манівцем.
Танути і танути
У обіймах ще!


В небі захурделило,
Золоте руно.
Вогнище розпалимо,
Не загасимо,
Черемшина піниться -
Ти не обривай.
І куди подінеться
Та любов жива.

Від весни до самоти
Віхоли імла.
Та боюсь розтанути
Від твого тепла.
Ще відлига до сльоти
Блудить манівцем.
Танути і танути
У обіймах ще!

Дитя на ноги підвелося і пішло,
Воно іде невпевнено, зате щасливо.
Але не розуміє, що уже змогло,
Робити перші кроки і творити диво.
Міняє обрії у задуму і мрій,
І кроками, торуючи нову дорогу,
Її розхитує у хаосі подій,
А думає, уже узято перемогу.
Не маючи опіки і батьківських рук,
Воно усе у мить бажає подолати.
Але життя таке, один невдалий рух-
Дитина знову усе має починати.
Чи це є перші кроки у великий світ,
Або позаду залишаємо дороги,
Упасти можна і призупинити хід,
Але людина устає сама на ноги.
2015

 
не треба ані слави ні звитяг
жарин~ чуттів
що як не дми затухнуть
я би провів роки на твоїй кухні
спілкуючись потрохи за життя
 
співав би там лурід чи навіть вейтс
на хвилях радіолово~ вінільних
& ці завіси слів недбало плинні
для тебе аж ніяк не кейс
 
& ще би зачепившися розлив
на стіл зелений чай
який кохає спрагу
сказавши ось такий незграба
хоча не те було казати слід
 
 
 
 
 
 
 
 

Сьогодні дотліють мости,
лід у твоїх очах.
Колір байдужості
в сірім слові "прощай..."

У цих привокзальних вогнях
відповідь не знайдем.
Кожен шукає свій шлях
в новий прийдешній день.

Чи небо їх перетне
на перехрестях доль?
Ти не пізнаєш мене -
в мене вже нова роль...

Хтось інший візьме за плече
і поведе у світ.
Ніби не було ночей,
ніби не було слів!

По рейках повзуть вогні,
скрегіт вагонних коліс.
Руку стискаєш мені,
як вперше, давно колись!

Цей потиск, як спогадів щем,
гріховідпущення!
Впала полуда з очей,
наче одужання.

Цей потиск - вина ковток...
Що то за штука - любов!
Зім'ятий на рейках квиток,
потяг без тебе пішов!

у неймовірний рік Свиняки
зробили впевнений свій крок
фігачать дєд Мороза санкі
неначе по гірляндах ток
шалено цокають бокали
ллється шампанське і вино
є олів'є, шуба та сало
Снігурка п'яна вже давно

здоров'я, щастя Вам бажаю
підбором гарного слівця)))
з роком Свині усіх вітаю
дарую настрій від Гравця!

І ПАСТУХ: Слава Богу, добрі люди,
І мир цьому дому,
Щоб вас щастя не минало
У році Новому.

ІІ ПАСТУХ: Дякуєм Вам, Господарі,
Що в хату пустили –
Бідних людей, як то кажуть,
До себе приймили.

АНГЕЛ: Приношу Вам, люди божі, веселу новину –
Породила в Вифлеємі Діва-Мати Сина.
Христос народився –
Ірод засмутився,
І на Бога, на Ісуса,
Дуже розгнівився.
А ми взяли Бога-Сина
Під своє серденько.
Радій, радій, Україно,
Земле наша, Ненько!

І ПАСТУХ: Захисти нас, наша Матко,
У лихій годині,
Бо велика нам пригода
Стала в полі нині.

ІІ ПАСТУХ: Збилися ми геть з дороги
Від свойого стада,
Темна нічка нас застала –
Тру́дна на то рада…

ІІІ ПАСТУХ: Довго ми блукали в полі –
Сіли, бо втомились,
І приклякли на коліна –
Богу помолились.

І ПАСТУХ: Помолились Царю-Богу,
Лягли у долині,
І заснули теплим сном,
Неначе в хатині.
ІІ ПАСТУХ: Але раптом серед ночі
Нам зірвала ясність очі,
Ми злякані повставали
І не знали, що ся діє –
Чи огонь, а чи пожежа,
Небо аж жаріє…

ГАЛИЧАНКА: Усе небо червоніє
І земля палає,
Як згадаю про свій нарід –
Серце завмирає.

ГАЛИЧАНИН: Страх мене збирає, браття,
Як собі згадаю,
Як плило життя давніше,
Наче у тім раю.
Усі віри ся тримали,
Старших поважали,
І друг друга, як брат брата
З біди виручали.

ГАЛИЧАНКА: А тепер, о Боже милий,
Нарід знову тратить сили –
Вже з десяте покоління
Двигає тяжке каміння,
Ані вмерти, ані жити -
Тілько пута волочити…

ГАЛИЧАНИН: Подивіться, в чистім полі
Могили розриті –
І забули про них люди
В новім лихолітті…
Новий Ірод на Вкраїні
Лихо й розбрат сіє:
Вкрав нам волю,
Вкрав нам Бога,
Губитель Месії…

І ВОЇН: Тихше будьте, що за шум,
Що вже Ірод вас почув?

ІІ ВОЇН: Що за збір ви тут зібрали,
Проти кого бунт підняли?
ВОЇНИ (разом): Може тут Ісус між вами,
То признайтесь перед нами.

ІРОД: Я ж бо цар ваш – і над вами
Буду панувати.
Хто посміє проти мене
Меча підіймати.
Замовчіть мені, прокляті,
Бо загинете в сій хаті.
Я на смерть усіх скараю,
Як дитя те не впіймаю…

І КНЯЗЬ: Ой, дитино, Божий Сину,
Ти вродивсь в лиху годину.

ІІ КНЯЗЬ: Бо цар Ірод розізлився,
Що Син Божий народився,
І боїться він малого,
Щоб не зняв корони з нього.

ІІІ КНЯЗЬ: Ірод воїв посилає,
По дорогах виряджає,
Щоб усіх в неволю брати,
Малих діток убивати.

ВСЯ ГРОМАДА: А ми зброю підіймемо –
Проти Ірода підемо,
Захистим Дитятко Боже,
Нам в біді воно поможе!

СІЧОВИЙ СТРІЛЕЦЬ: Я український Стрілець Січовий,
Я невловимий орел степовий,
Гуляю, літаю – правдоньку шукаю,
А за неправду голови стинаю.

СМЕРТЬ: Є на тебе, людожере,
В нас шабля-розплата,
Оце тобі, ненажеро,
Темненькая хата…

(СМЕРТЬ вбиває ІРОДА).

АНГЕЛ: Тут я сповню ласку Божу
І всім скривдженим поможу!

ДЗВОНАР: На Вкраїні дзвонять дзвони,
Линуть степом срібні тони.
Дрижать правди супостати,
Бо прийшов вже час розплати.
І між пастирів убогих
Розкуються руки й ноги.
Нарід кинеться завзято –
Встане Правда сторозп’ята.

АНГЕЛ: Гей, вставайте всі родини –
Слава, слава для Вкраїни.
Зглянься, Христе, Божий Сину,
В день Різдва на Україну.
Зійшли зіроньку яскраву,
Щоб звістила тую славу!

І ПАСТУХ: Ой Дитино, Божий Сину,
Дай для нас щасливу днину.

ІІ і ІІІ ПАСТУХ (разом): Пошли віру і свободу
Українському народу.

ГАЛИЧАНИН: Дай, Ісусе, людям волю!

ГАЛИЧАНКА: Україні добру долю!

ВСЯ ВЕРТЕПНА ГРОМАДА: Ми тя будем величати,
Ім’я Боже вихваляти.

КОЛЯДА: «Вселенная, веселися
Бог від Діви днесь родився
Во вертепі со бидляти,
Которому ся вкланяти
Царіє, царіє приходять…

Пастиріє прибігають,
Сопілками вигравають –
Пізнавши Бога рожденна,
Від Марії воплощенна –
Чистої, Чистої дівиці…

Пастирям уподобімся,
Рожденному поклонімся,
Щоби зволив мир нам дати,
Скорби в радість преміняти –
Віруєм, віруєм во Него».


Діючий вертеп із села Мальчиці Яворівського району Львівської області.

Рік запису 1989, для Великої Коляди ТЕАТРУ "МЕТА" (Молодіжного Експериментального Театру Аматорів) у місті Львові.

Жаль, неймовірно жаль тих,
Хто нудиться цим світом,
Хто не спромігся увібрати в себе
Його тони й відтінки,
Повз чиї вуха линули пісні
І одностайний вигук стадіонів,
Кому не довіряли таїну дерева,
На кого, як на саму себе, не дивилась пташка,
До кого не простягало руці немовлятко...
...Жаль безнадійних нудьгарів,
Затиснутих в лещата «ego»:
«Собою виповнений вщерть,
Чого ж іще бажати?»

Увечері над ресторанами
В повітрі тополиний пух,
І править вигуками п’яними
Весняний і розтлінний дух.

Удалині десь над провулками
І над нудьгою сірих дач
Висить рум’яний місяць булкою
І чується дитячий плач.

Щовечора, поза шлагбаумами,
Заламуючи котелки,
Серед канав гуляють з дамами
Відомі тут жартівники.

На озері скрип втаємничений,
Лунає там жіночий виск,
У небі, до усього прИвчений,
Безглуздо покривився диск.

Щоразу друга там єдиного
У склянці бачу відблиск мій.
Він рідиною старовинною,
Як я, впокорений, глухий.

А поряд, біля ближніх столиків
Лакеї заспані стирчать.
П’яниці із очима кроликів
«In vino veritas!*» кричать.

Щовечора, в час установлений
(Чи все це мариться мені?),
Дівочий стан, шовками скований,
Пливе в туманному вікні.

Пройшовши тихо поміж п’яними,
Все без супутників, одна,
Духами віючи й туманами,
Вона сідає до вікна.

І манять древніми легендами
Її пружинисті шовки,
Жалобний капелюх із перами,
Персні тендітної руки.

Чудною близькістю прикований,
Дивлюся за густу вуаль,
І бачу берег зачарований
Та чарівливо-сизу даль.

Чужі жалі мені довірені
І сонце, що на всіх одно.
Усі душі моєї звивини
Пронизує терпке вино.

І пера страуса похилені
Хитаються у мозку тут,
І очі сині, мов задимлені,
На тому березі цвітуть.

Цей скарб в душі моїй заховано.
І ключ довірено мені!
Послухай, п’яне ти страховисько!
Я знаю: істина в вині!

*"Істина у вині!" (з латин.)
26.12.2018
 
Примітки: Оригінал вірша Олександра Блока:

НЕЗНАКОМКА

По вечерам над ресторанами
Горячий воздух дик и глух,
И правит окриками пьяными
Весенний и тлетворный дух.

Вдали, над пылью переулочной,
Над скукой загородных дач,
Чуть золотится крендель булочный,
И раздаётся детский плач.

И каждый вечер, за шлагбаумами
Заламывая котелки,
Среди канав гуляют с дамами
Испытанные остряки.

Над озером скрипят уключены,
И раздаётся женский визг,
А в небе, ко всему приученный,
Бессмысленно кривится диск.

И каждый вечер друг единственный
В моём стакане отражён
И влагой терпкой и таинственной,
Как я, смирён и оглушён.

А рядом у соседних столиков
Лакеи сонные торчат,
И пьяницы с глазами кроликов
«In vino veritas*!» кричат.

И каждый вечер, в час назначенный
(Иль это только снится мне?),
Девичий стан, шелками схваченный,
В туманном движется окне.

И веют древними поверьями
Ёё упругие шелка,
И шляпа с траурными перьями,
И в кольцах узкая рука.

И странной близостью закованный.
Смотрю за тёмную вуаль,
И вижу берег очарованный
И очарованную даль.
 
Глухие тайны мне поручены,
Мне чьё-то солнце вручено,
И все души моей излучины
Пронзило терпкое вино.

И перья страуса склонённые
В моём качаются мозгу,
И очи синие бездонные
Цветут на дальнем берегу.

В моей душе лежит сокровище,
И ключ доверен только мне!
Ты право, пьяное чудовище!
Я знаю: истина в вине!

* "Истина в вине!" (с латын.)
24.01.1906

***

Зима кохання.
Плед, вино...
У шибу вітер: "...не воно...".
Сніжиста мішура чудес...
Майоліка: мисливський пес.

На хутрі вовчому - фугас.
Нема для звіроловів нас.

Цей світ не йде на компроміс.
Потовчені ляльки... сервіз.
Ось томик Гейне. Темно... та
Зігріє вовна золота...

***

Обійми ночі харалужні.
Змія в сорочці гамівній.
Так легковажно... близько... пружно...
Ще видихаю в чуба "ні...".

Посоловіли очі пуми.
Порвався яшмовий браслет...
Адаме, восьма ранку. Нумо
Орати зорний фіолет.

Є в тебе відсьогодні Єва.
Вари дамаск, ламай мечі.
Ти був царинником у лева.
Тепер царюєш на парчі.

......2015

В моїм Едемі тепло як під піччю,
Вона немало бачила дівчат.
Пишу любовне. І тому, логічно,
Тону щодня у вигуках "Віват!".

Навіщо люду моторошні сцени,
Сюжет повинен бути о-го-го!
Писати вірші вчився в Авіценни,
Лікую душі хворі аж бігом.

Пишіть про секс! Затямили, панове?
Щоб "Ах!" та "Ох!", інакше всім гаплик.
Фінал щасливий - настрій пречудовий,
Нехай не затиха любовний крик.

Увічнюйте сердечності пориви,
Топіть у шармі рими навісні.
Нехай летить Пегасик буйногривий:
Зі мною згодні, братики, чи ні?

Нехай лежить і стогне хтива мавка,
А біля неї моцний кавалєр.
Мальовані амури на фіранках
Цілують грудь мальованих венер.

Благає люд: - Давай про "шури-мури",
Чуттєвий шал, еротики дурман.
Пишу любовну лірику з натури,
Тому олжі в картинах ніц нема.

02.01.2019р.

Досвід - велика сила

Лежиш із мавкою у лозах,
На ложе носиш прілий хмиз?
Кохання - тема надсерйозна!
Без досвіду туди не лізь!

У знадах є свої родзинки,
Обходся ніжно, без плачу.
Вціловуй так любовні піки
Аби змокрів од праці чуб.

Якщо ж забаглося секс-бомби,
Пришвидшився раптово пульс -
Згадай своє юнацьке хобі,
Виорюй нивку! Не лінуйсь!

А губки в діви соковиті!
Тривожить кущик межи ніг...
Не спи в алькові ані миті!
Це - неподобство! Смертний гріх!

Опуклості достойні пензля,
Постава й пишні тілеса.
То що - сподобалась імпреза?
Чого умовк? Попробуй сам!

У мавки кліпають повіки,
Змія залізла ув Едем.
Ти - муж! Не євнух без'язикий!
Іди - Венера в ліжку жде!

02.01.2019р.

Правдоруб

Ось, доїм із хроном огірки
Й розкажу чого сиджу у хаті.
У отця святого дрижаки
Бо сходив до церкви сповідатись.

Знаю, браття, - я таки лопух,
Хоч старий але дурний і досі:
Правдоньку йому у вуха "Бух!",
Ну, а він кадилом "хрясь!" по носі.

Не святий я, бо - митець! Ашуг!
Мавонькам розстібую кофтини.
Як, буває, звично согрішу -
Каюся у храмі неодмінно.

Може це штрикнув чортяка в зад,
А чи просто так розкрилась пелька...
Піп просив, то я і розказав:
З попадею цілу нічку хекав.

Правдоруби нині не в ціні,
Їх чекають лиш страждання й муки.
Більш не сповідаюся,- о ні!
Ну, хіба що в пазусі у любки.

02.01.2019р

Падаю тихо й повільно на білу бруківку,
голу й невинну, укриту скоринкою льоду,
падає серце, від темних печалей очищене
і не затьмарене срамом отруйного слова.

Всім подарую: не стільки лишається віку,
щоби шукати ті самі заброди і води,
жовті сириці листків скоро стануть торішніми,
ті, що не спалені – вмерзнуть у кригу зимову.

В мене майбутнього – мжичка до перших курантів,
з мряки прийшов і розтану у цій поволоці,
скину і шати, і дрантя, все носиться тривко,
знаю, вони пригодяться в прийдешньому році.

Час невблаганний. Мірило, німий секунданте!
Шли їм весняні дощі і палкі громовиці…
Падаю тихо й повільно на білу бруківку,
Не розтопчи добру мить в необачному кроці.
(2018)

Неначе клік, минувся рік…
На небі срібні амулети.
В духовці паряться котлети.
До стрілки стрілка – це любов.
Анігіляція основ.
Ось північ б’є чолом по вухах.
На м'ясо зирить мумій- муха.
Чому не «я»? Тому що він
і моветон казать мумін.
В кімнаті чавкання і сміх.
Перед Різдвом ковбасний гріх.
- Ату його, давай промову,
де всі гаразди через кому.
Сірко надворі скавулить.
Йому каденція болить.
Ще трохи часу й геть іти.
Свиняче панство пре сюди.
Звіринець влади. Е-хе-хе…
За роком рік усе лихе.
Вже й олів’є не так смакує,
а через силу пузо дує.
У тренді рідна колотнеча.
На краще зміни? Де предтеча?
Оті обіцянки про щастя?
Червону нитку на зап’ястя –
хай береже від вроків слова.
Воно ж ядуче, як полова.
Не має більшої огиди,
аніж свої омани-гниди.

Знайди щось гідне. Тисни лайк.
У сірих буднях є клондайк.
Копати скарб… і не скопати.
Держак трухлявий до лопати.
Пішов за обрій старець-рік.
Йому у спину клац і клік.
Стихають кроки по дорозі.
У пастці часу, як в облозі,
життя не зречень – божевілля.
Чергове ранішнє похмілля.
І знов любити білий світ.
Усім ПееМщикам привіт!

02.2019

Хоч позаду, знадою багаті,
Юності веселої літа, –
Зустрічі сьогоднішньої свято
Нам дарує доля неспроста.
Не біда, що даленіє осінь
І серця пригнічує зима, –
Не відняти все, що відбулося,
Не додати те, чого нема.
Не мовчи, не мучся, не печалься,
Що безсилі зупинити час, –
Що лиш звуки пам'ятного вальсу
Ненадовго поєднали нас.
Дві душі соромляться і тужать,
Що між ними вічність пролягла, –
Що тіла наморені й недужі
Туляться, шукаючи тепла.
Мрійно зазираю в любі очі
І, немов у той далекий час, –
Знову я повірити не хочу
В те, що може втихнути цей вальс.
Не мовчи, не мучся, не печалься,
Що безсилі зупинити час, -
Що лиш звуки памятного вальсу
Ненадовго поєднали нас...
02.01.18

Ці лагідні волосся хвилі,
Великі очі осяйні.
Півусмішка на личку милім
І мудрі погляду вогні,

Що ніби пестять добротою.
І проглядає в них вона –
Відкритою, немов простою
Шляхетна серця глибина…

І що тепер мені робити?
Спалахую від тих вогнів,
Увесь коханням оповитий -
Тону в чарівній глибині!

1.11.7526 р. (Від Трипілля) (1.01.2018)

Рушники, рушники, рушники..
Ті, що ненька мені вишивала
І вкладала всю душу в нитки,
Та й на долю мені дарувала.

Щоб мене по життю берегли,
Щоб завжди від біди захищали,
А недобрі холодні вітри
Щоб родину мою оминали.

Як прощатись настала пора,
Я з собою взяла їх в дорогу,
Оберегом щоб стали добра
Й відганяли біду і тривогу.

Простелилося ними життя,
В них і радість, й надія, й розлуки.
Я б до матінки йшла навмання,
Як насняться натруджені руки.

Вже й мої пролітають роки,
Сивина заплітається в коси,
Та зі мною її рушники -
Дорогі обереги ще й досі.

Традиція на Рік Новий бажати
ошатного, щасливого життя
іще жива. Ялинку-казку в хату
чекає ще довірливе дитя.
На носі свято – перехрестя часу.
Услід старому дивиться нове.
Кружляє сніг, лунають звуки джазу –
танцюють пари в теле-кабаре.
А ось і північ. Трафаретні фрази
ігристих надихаючих промов:
минуле йде, відносячи образи,
грядущий рік – це згода і любов.
Якби те гоже та й у Божі вуха!
Якби збувались мрії через раз.
Хоча й не маю, зняв би капелюха,
і оду року сотворив нараз…
А так дивлюся звично і буденно
на цю вервечку днів, років, століть.
Там є усе: ошатне і блаженне,
і горе-муки чорних лихоліть.

Минає час, і ми, на жаль, минаєм.
За роком рік – коловорот буття.
Сріблястий місяць визира над гаєм.
Чатує казку зоряне дитя...

30.12.2018

Від холоду зіщулилися віти
І вітер употужнив свій повів.
І від морозу тихо бронзовіти
Почав неон, що досі мирно снив.

Вібрує сад судомно дрижаками,
Скував мороз і порухи малі.
І сяє ніч поблідлими зірками
В замерзлій закоцюбленій імлі.

Зима іде andante maestoso*,
І заганяє людство до осель.
І розсипає пестощі морозу,
Як музику чарівну – менестрель!

31.10.7526 р. (Від Трипілля) (31.12. 2018)

усе починається
з кроку до тебе
і те що назустріч
і поштовхи в небо

і сіль на губах
і пісня в колисці
хрести на гробах
та спогади чисті

надія на сон
де мрія крилата
п’є світло вікном
і рветься літати

наповнення слів
у стислі легені
ще вірш не згорів
а рими зелені

ще хочеться сліз
вмирати від щастя
і поле – не ліс
і серце – не вкрасти

стіни не знести
бо винести можна
кути самоти
свою нетотожність

усе відкриваєтся
з Богом у серці
і те що раниме
і те що без терцій

і сонце – здається
долоню цілує
душа одірветься
ніхто й не почує

і стане летіти
пелюстям тендітним
любов'ю над світом
і піснею гріти

19 Січня, 2017

В рутину нас затягує прогрес –
нам ліньки особисто спілкуватись!
Як наслідок – хандра, нервовий стрес,
до серця друга вже не докричатись…

Ми в інтернеті майже живемо…
А чи життя то? Як не тривіально,
у ґаджета упнувшись, мовчимо –
існуємо, та й то лиш віртуально!

Наліпки, лайки, смайлики, контент –
живі слова і усмішки змінили.
Ми на смартфони робимо акцент,
від іграшок відмовитись несила!..

На носі Новий рік вже і Різдво,
вітаю щиро з ними особисто!
Цих свят прадавніх істинне єство
хай додає здоров’я вам і хисту –
щоб мали вдосталь розуму і сил
ви зерна відрізняти від полови,
не купувались на словесний пил,
який так щедро сіють людолови!