Іще до липня буцімто далеко,
А липовий вже віє аромат.
Пахуча мжичка сіє серед спеки,
Спадаючи росою на асфальт.

Зближається глобальне потепління,
Природний календар прискорив біг.
Дарує червень липове цвітіння,
Бо в квітні літо стало на поріг.

ЧТО МОЖЕТ ДОКТОР,
ОЧЕНЬ МНОГОЕ,
И ВЫСЛУШАТЬ НАС И ПОМОЧЬ,
ПОРОЙ, БЫВАЮТ ОНИ СТРОГИЕ,
НО ДЛЯ ТОГО, ЧТОБЫ ЛЕЧИТЬ,
НЕЛЕГКИЙ ПУТЬ ОНИ ПРОШЛИ,
УЧЕБА, ПРАКТИКА,НАУКА,
НЕБЫЛО ВРЕМЕНИ ДЛЯ СКУКИ,
А ОПЫТ ИМ,ЧТОБЫ ДОБЫТЬ,
НАМ НУЖНО СЕРДЦЕ ИМ ОТКРЫТЬ…
ЧТОБЫ ОНИ МОГЛИ ПОНЯТЬ,
ЧЕМ НАШИ ДУШИ СОГРЕВАТЬ,
ОШИБКИ ДЕЛАТЬ ИМ НЕЛЬЗЯ,
КЛЯТВА ГИППОКРАТА В ЮНОСТИ ДАНА,
ПРОФЕССИЯ НЕ ПОЗВОЛЯЕТ,
НЕ РАССЛАБЛЯТЬСЯ,НЕ СТОНАТЬ,
И ЖАЛОВАТЬСЯ НАМ, И УНЫВАТЬ,
А СКОЛЬКО НУЖНО ВЫУЧИТЬ ЕЩЕ,
ЧТОБ НЕ ОТСТАТЬ В ПРОГРЕССА ВЕК,
ПОДСТАВИТЬ ВЕРНОЕ ПЛЕЧО,
И МОЛОДОМУ ДОКТОРУ ПОМОЧЬ,
САМОЕ ВАЖНОЕ ВЕДЬ ЭТО ДЕЛО,
ДАРИТЬ ТЕПЛО, ЗДОРОВЬЕ ПОПРАВЛЯТЬ,
ЛЮДЕЙ ЛЮБИТЬ,ЧТОБЫ И МЫ МОГЛИ
ИХ УВАЖАТЬ…
6.06.17(написаны в больнице)

Нема за що сусіду полюбити,
нема чого коритися орді.
Уже віки виплачуємо мито,
а живемо на хлібі і воді.

І кровію орошено чимало
розп'ятих і катованих людей,
аби чекісти їли наше сало
і прилучали до своїх ідей.

Якою має бути наша доля,
якщо і досі хочемо ярма
нав' язаної нам чужої волі?
Але усе не кається юрма.

Ламає віру, слухає лукаві
чужі глаголи у своїм краю,
недочуває пісні нашій славі
і ойкумену зраджує свою.

Немає меж на цьому полі битви
за віру, і надію, і любов -
ні сповіді, причастя, ні молитви,
що оправдає за пролиту кров.

Парафія Московії в Донбасі
не миру хоче на моїй землі,
а лютого нашестя і зарази,
які благословляють у кремлі.

Моя біда - не їхні перемоги
і не поможуть ратиці і роги
зійти нечистій силі на амвон.
У цій кориді нас не подолати
ні сатані, ані терору “вати`...
Та що дає оцей армагеддон?

06/18

«Моє багатство - добрі слова ...»
Моє багатство - неба блакить,
Посмішка мами, сина дзвінкий сміх ...
Я - жінка, а, значить, я - слабка.
Я - мати, і, значить я сильніше всіх!

Яке діло мені до бунтарів ...
До тих, хто світ прагне змінити.
Адже якщо миру немає в душі твоїй,
То чи є сенс інших у війні звинувачувати ?!

Моє багатство - міцне плече
Того, в кого я вірю, чекаю, люблю ...
Не скаржуся я Богу ні про що,
Але, щоб зберігав рідних людей, молю ...

Я - жінка ...І я повинна рятувати
Турботою, любов’ю, добротою.
Не пліткувати, не мститися, не докоряти,
А близьким душам приносити спокій ...

Моє багатство - сонячний світанок,
І розсип зірок, і спів ранніх птахів.
І мені не можна на злобу злом у відповідь,
Адже у любові не може бути меж...

Прощати душею, берегти, сім'ю зберігати –
Так можуть тільки жінки,адже нам
Довірив Бог дитя на світ народити
І цілий світ скласти до ніг ...

Моє багатство - добрі слова,
Що зцілюють душу, тягнуть вгору.
Я - жінка, а, значить, я - слабка.
Я - мати, і, значить, я сильніше всіх! ( Ірина Самаріна-Лабіринт)

Переклала на українську мову 15.06.18 8.10

 
все чудесно о цій годині
довгі сутінки чай & плед
чи крамниці вітрини плинні
між розмитих вітром алей
 
вигасає пройдешній день
залишаючи різні стіни
поміж монстрів чи то людей
у залежності від морфіну
 
від нудьги що гіркіш нема
від покути вперед провини
ентропії на власний смак
& поваплених порожнин від
 
 
 
 
 
 
 
 

В народу нашого нема
Такого ймення чарівного.
Воно – поезія сама,
Дароване, напевне, Богом.

Живе спрадавна у віках,
Ніколи на устах не в`яне,
У віршах скупане й піснях
В болгар, що нам – брати-слов`яни.

Як марив я тобою в снах,
Не міг на тебе надивиться,
Моя красуне осяйна –
Болгарська дівчино, Росице.

Цілунок перший у вуста
В обіймах вечора морського…
О первозданна чистота
Кохання першого мойого!

Мене ведеш ти крізь роки,
Яких багато так минуло…
Нам сяють досі ті зірки,
Якими вічність огорнула.

16.06.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Кигиче пісню діва бородата,
Сусід таких вподобує. Я - ні.
Коли клює карась - у мене свято,
Сиджу один із вудкою в багні.

Прочмихавсь у ранкову прохолоду,
Струсив із вуха крапельки роси.
Зостались вдома лиш мужі-колоди,
Устромлені жінкам в цицьки носи.

О третій ранку спати літом - злочин,
Зимою ж - навпаки - хропи усмак.
Клює, братове, аж вилазять очі,
Рибині з рота вириваю гак.

Слизька луска зволожує правицю,
Романтика! Аж стиснувся сичуг!
А завтра знову їду до столиці,
Податки татям звично заплачу.

Зламалась підло гусяча пір'їна,
Та на улов мені жалітись гріх.
Зелена жабця квакнула у спину,
Спокійно хай живе до вихідних.

16.06.2018р.

Останньої травневої неділі
Рясний дрібненький теплий дощик сіяв.
І золоту вплітало сонце стрічку
У його краплі, квіти і травичку.

Здавна сліпим цей називають дощик,
Бо промінці закрили йому очі,
Та не тримає він на них образи,
Разом вони творять чудову казку.

2018 р.

І слово, і діло об’єднує суть,
якою душа веселиться.
Герої і антигерої ідуть,
міняючи ролі і лиця.

За обрії вічності кане пітьма
і тонуть у ній каравели.
Немає Адама, і Ноя нема.
Іона один у пустелі.

Конає на березі левіафан.
Стихія по світу гуляє,
аж поки її роковий ураган
усе з берегів позмітає.

Планета сумує за Жанною Д’арк.
Уми розвиваються якось не так.
У пеклі шукаємо раю.

У Дарвіна гору бере маніяк.
Іде еволюція, - каже Ламарк.
Людина до мавпи вертає.

06/18

Коли стихає все і чути голос серця,
Душа вміщає в собі цілий світ,
В надії дивишся у небо, що озветься,
Той, хто створив для тебе Заповіт.

Блакитна синь огорне ніжно землю.
Буянять трави від пречистих сліз.
Господь "люблю"тихенько промовляє
Ромашки квітом, шепотом беріз.

І вогник липи проникає в душу.
Духмянить ладан із яскравих віт.
Туман ранковий стелиться по суші
І фіміамом очищає світ.

І я несміло попрохаю в неба,
Щоби тривала довго тиха мить.
Ранкове сяйво пригорну до себе.
Почую шепіт: Бог тебе хранить...

Доля наша то жартує з нами,
то кудись у безвісті несе.
Дуже файно – гратися словами...
Де ж те, пресловуте, наше все?

Ой немає місії такої,
що уже нікому не болить.
Чую, як із далечі ясної
у серцях відлуння гомонить.

Не скупися на червону ружу,
а у риму заплітай любов.
На свої слова пролити душу –
це не те, що проливати кров.

Не барися запалити свічку,
поки зирять з темені сичі,
та на розпал не кидай у пічку,
виплекане нею уночі.

От якби уміти зупинити
ту єдину і урочу мить,
що свічею сяє зі століть...

Жевріє корона самоцвіту.
Поки доля мрією зігріта –
у самотині,
перегорить.

06.2018

Перед очима мовчки гусне темрява,
повзе ліниво болість. Знову й знову
душа скидає листя, ніби дерево,
оголює свою першооснову.

Душа стає струною й ніби меншає,
спроквола ронить птиць і їхній щебет,
не покидає плоть (своє помешкання),
а й далі проростає просто в небо

тонким і ледь понівеченим коренем.
Його тримають янголи руками,
сидять собі стривожені та зморені
і, як на свічку, дмухають на рани.

Ні голоси, ні очі, ні слова,
Ні усмішки, ні рук міцне стискання –
Ніщо від суєти не відрива
Так, як солодка музика мовчання.
Прислухайся до тиші. В ній бринить
Все невимовне чистими хорами.
Прислухайся – і на коротку мить
Відчуєш зорі в себе під ногами.
І потечуть спіралями світи,
І зникне раптом слово «неможливо»,
І вже нікуди не потрібно йти,
Бо ось воно, найбільше в світі диво.

Так вступить вічність у свої права.
Ні голоси, ні очі, ні слова.

28.05.1995

свята юліанно
скалка у серці
ріка ув очах

хвилі розгойдують
вітер розхитує
хлюпає з чаш

сферами колами
крапками краплями
порохом днів

йти не спинятися
не оглядатися
хтось так схотів

тишко тихесенько
ми вже близесенько
перст на устах

пуп’янки квіти
листя і ягоди
світ вироста

біле обличчя
чорні кучерики
не плач не плач

свята юліанно
чи є в тебе мати
а чи була

2018

Всі моменти з тобою,
Не забудуться ніколи,
За такого друга,
Я вдячна, Богу.

Дякую Богу,за тебе,
За вірність і доброту твою,
Що був зі мною у хвилини важкі,
І цінував дружбу мою.

Іноді сварились,
Були суперечки між нами,
Але й так я вдячна, друже,
Твоїй добрій мамі.

Дякую Богу,за маму твою,
Що тебе народила,
І виховала так як треба,
Віри й доброти навчила.

Навчила любити,
І старших поважати,
Життю радіти,
Ані трошки не сумувати.

Дякую Богу,за тата твого,
Що навчив тебе бути сміливим,
І щоб не сталося,
Завжди залишатися щасливим.

Я вдячна Богові,
І я правду скажу,
Я молюся за тебе,
І щастя тобі прошу.

Будь щасливий усе і повсюди,
І ніколи не сумуй ти,
Щоб тебе любили й поважали,
Твої рідні батьки.

Слів усіх не зібрати,
Але думка приходить одна,
Ти сильній і мужній,як тато,
І добрий,як мама твоя.

За твою красиву усмішку,
За настрій піднятий мені,
За підтримку і доброту,
Я вдячна,друже,тобі!

Я підійшла до східного вікна - і визирнула, відхиливши штору
У мене голі груди, стегна голі - і я, уся оголена, тремчу,
Сусід навпроти аж роззявив рота, побачивши немислиму красу,
Я усміхаюсь Мона Лізою й мовчу - а він від здивування втратив мову,
Ковтнув язик, у голові полова - хотілося б йому зі мною поряд стати,
Але не знає, як дістатись - бо я пішла гасити апетит…
Аж озираюся – а мій сусід летить з тринадцятого поверху додолу
Заради недосяжної мети.. «Хіба не дурень?!» - перейшла на «ти»…

З розпуки у просторій бальній залі зберу гостей, станцюю їм канкан,
Стрибну крізь вогнище, тоді через паркан, залишивши минуле все позаду,
Простіть мене за зраду і незраду - а я іду, у мене погляд гострий,
Відповідає ДБН і ГОСТу, а також СНіПУ, ПУЕ і стандартам –
Хоча воно того таки не варте - бо прапор, порваний на шмаття,
Не прикриває голизну безплатну – від сорому й ганьби я ледь не млію,
Зачинена в порожній бальній залі – й беруть мене такі всесвітні жалі
За подорож безстрашну по квартирі, за нестояння в східному вікні –
Що я кричу, прокинувшися: «Ні-і-і-і-і!...»

14.06.18

Сапали моркву й буряки,
Назавтра - кабачки та перці.
А ніс облущився таки,
Бо цілий день сопів на спеці.

Сім'я з практичних міркувань
Города взяла "на халяву".
На вуха, ластівко, поглянь,
Червоні, начебто заграва.

Згоріла, ягідко? Гай-гай!
Казав - вдягни хоча б жакета.
Тепер на спину не лягай -
Нема у хаті марафету.

Цупкі задубли мозолі,
Рука згина цвяхи й підкови.
Чудово жити у селі,
Тут люди, як бички здорові.

Поклав кохану до стіни,
Поцілував, як чемний денді.
Кохатись будем восени.
Поспи. До праці о четвертій.

12.06.2018р.


Житіє

Потрібно їсти щось ротам,
Торгуєм помаленьку.
Комашка - тут, зернина - там,
І пузо вже тугеньке!

А дехто робить навпаки,
Фантазія безмежна.
Вшаношуються хропаки,
Ротяка, наче верша.

Бульки сусіда надима,
Три гривні кожен подих.
У мене стачило ума
Поцупити заводик.

Жадоби крутиться вовчок,
Карась ковтає дафній.
А кум попався на гачок -
Сидить у буцегарні.

Рибалю. Звично лин клює,
Сачок в руках фартовий.
Просте у мене житіє,
У вас не так, панове?

13.06.2018р.

Темного квіту пелюстки
Прилипають до небесної хустки,
І блакитне небо сіріє -
Вже сльозини на соснах-віях.
Та ця сірість непевна і хитка:
Тихо квилить, глядить у віконце...
Ща засяє у небі нагідка -
Усміхнеться яскраво сонце...

Світлий сум.Що це таке,
Скаже хто мені про те?
Якщо сумно, вже погано,
Радість, мов туман розтане.

Світлим сумом називаєм,
Як дитинство ми згадаєм
І ті роки галасливі,
Коли ми були щасливі.

Коли дві людини літні
Та близькі такі і рідні
Книгу споминів гортають -
Світлим сумом називають.

Згадує хтось про вербичку
Кучеряву біля річки
Й яблуневі заметілі,
Кажемо, що сум той світлий.

Та бува журба і туга
Огортає нашу душу,
Гіркі сльози ми ковтаєм,
Це вже смутком називаєм.

Краще ж бо не сумувати,
Усміхатися й кохати,
Працювати і радіти,
Якщо сум, то тільки світлий.

2018 р.

На вітер попіл сигарети,
Блукає погляд по мені.
Думок химерні піруети,
Я наче у якійсь мані.

Твоїх очей блакить читаю,
Паралізує холод кров.
До свого раю не впускаєш
І серце навпіл розколов.

Як все змінилося навкруг!
Вже нові цінності в пошані –
тепер тобі він тільки друг,
хоча раніше був коханий.

Позбулись ми в житті химер,
любить когось – немає сенсу.
Тепер він інший – лиш партнер,
по бізнесу і навіть сексу.

Якимсь черствим став білий світ,
„любов до себе“ – в кожнім слові.
Від почуттів лишився слід –
ми клянемось собі в любові!

Романтик – вже абориген,
у всьому вигоду шукаєм.
Свій розвалили Карфаген
і зовсім це не помічаєм…

Любити стали лиш себе,
звершили ідіоти дійство,
а кожен з нас тепер – цабе!
Ми – це суспільство егоїстів…
Я на увазі мав тебе
і все суспільство лицемірства.

14.06.2018

- Хепі-енду в цій п’єсі не буде,
Просувайтесь хутчіше до виходу.
Ви ж глядач? Ні? Актор? Ач, приблуда –
Сам не знає… Та годі, не дихайте,

Наче загнаний кінь, бо - химери
Всі ці ваші гризоти з печалями.
Онде сцену вже хвилею стерло.
Подивились? Зіграли? Відчалюйте.

Лише півгодини тривала негода:
Страшна була злива та ще й буревій.
Жахливих гостинців бурхливий напій
Отримали ми цього дня від природи:

Її не збагнути, від неї залежні.
Ховає і радість, і гнів почуттів,
Наповнює кошик нових відчуттів,
Щоб знову по повній віддати належно.

А ми тільки маємо все споглядати:
Шукаємо сенс у житті і мету.
В халепу потрапити можна ще ту!
Та прагнемо знову ми все пізнавати,
Шляхами йдучи, поступово зростати.

13.06.2018
Свидетельство о публикации №118061307520

Ніч нависла
Чорним павутинням.
Місяць лисий
Гасне в самотині.

Ніч на вістрі.
Стерлися дороги.
Точний вистріл
У броню убогу.

Ніч нависла
З виглядом біди.
Ми - на відстань.
Шлях у нікуди.

1

Словесну воду перекрито.
Стікає сива гіркота...
Я клала перли до корита.
А вранці присуд: "Ти - не та...
Нам треба іншої, рудої.
Таку приводив дідо Ох"...
А я летіла... аж із Трої -
і гарувала за шістьох.

Розмалювала призьбу, ляду...
Ось ретируюся - чужа.
Бреде товпа із зоосаду.
Шукає солі... чи коржа...

Співає тужно-рідно "Древо".
На борт запрошує Борвій.
Змітаю попіл... королева...
І знов - у точці вогневій.

2

Це справжні ліки - не плацебо.
Спурт... екстрасистола... жива!
Червона піна... жовте небо...
Вік засівала... От - жнива.

2018

Пейзаж, чи майже. Кількісно фігур
помалу убуває у довкіллі
з напливом статуй. Колір шевелюр
у мармурі, цім навпаки вугіллі
місцин, годиться Півночі. Плато;
гіпербореї патрають капусту.
Все так горизонтальне, що ніхто
вас не притисне в захваті до бюсту.

II
Можливо, це – майбутнє. Видне ледь.
Тло каяттю і помсті товариству.
Глухому, та проникливому "геть!".
Раптовому прийому джиу-джитсу.
Еге ж, це – місто будучини. Сад,
густий і непроникний ба, на оці,
як ящірці у тропіках – фасад
готелю. Поготів – у хмарочосі.

III
Можливо, вид минулого. Жалів
і відчаїв. Їх юрмиськ на вершину.
У час минулий черги дієслів.
Укоськаність сум’ятиць крепдешину.
Се – царина минущого. Стезі,
глухої, без надій. Калюж тутешніх,
що всотують зображення усі,
як лушпайки – окатої яєчні.

ІV
Достоту – перспектива. Календар.
Вірніше, із роз’ятрених гортаней
нагода глибині душі нездар
зізнатись у потузі бездиханній.
І голосу, не оку, як було,
опісля перепрошувань на кутні,
спідручно обирати більше зло
до сподівань на чулість у відлунні.

V
Можливо – натюрморт. Оддалеки
усе, що опояшуть рамці, махом
мертвіє, нерухоміє. Хмарки.
Річна гладінь із випадковим птахом.
Рівнина. Часто-густо і вона,
як формою приплюснута ідея,
теж передує змісту полотна,
листівки, виправданням Птоломея.

VI
Можливо – зебра моря або тигр.
Від кинутого погляду і плаття
облизує литки наперекір
нездалій у засмазі балюстраді,
і вечоріє, далебі. Жара;
і розпашілий молот з наковальні
зісковзує; і соло комара
скінчається овацією спальні.

VII
Можливо – декорація. Дають
"Причини Нечутливість у Розлуці
до Висліду". Розчулює прелюд
спів-виконавців, сліпуватих буцім,
і "до" звучить, як тимчасове "од".
Блискуче, ніби крапелька зі крану,
з вібрацією, над дротами нот,
місяцелике – лине в ніч сопрано.

VIII
Достоту, це – портрет: у свій манір
землисті, невибагливі відтінки
поверхонь успадковує і зір,
зосібна – у приставлених до стінки.
Ледь осторонь, бліді на білім тлі,
клубляться олімпійці-однодумці,
відчувши ніби спинами – з землі,
у маляревім – погляд самогубці.

IХ
Що, зрештою, і є автопортрет.
По суті, крок убік від власне тіла,
повернутий у профіль табурет,
вид здалеки життя, що пролетіло.
Оце і звуть "майстерністю": пуття
і змогу не вбоятись процедури
своєї, власне, в формі небуття,
відсутности, узятої з натури.



---------------------------------

 
на гойдалці гомону й тиші
прохати у світобудови
притомності сниво~ віршів
крізь міжсезонні хвороби

вклонятися креативам
найменшого квіту над яром
найчудернацькішим димом
освячуючи ті ж литаври

збираючи наче зброю
рядки що не всякому личать
& знаючи місце герою
радощам ледь невротичним

осонь що оспівано всує
кохання що чесно~ бездарне
натхнень що усе спростує
& ще якось поталанить

за межами перебільшень
нічними проспектами карми
на гойдалці гомону й тиші

із безкраю передчуттями




 

Дружба - не дружба,- шматочок добра,
Зверхності, розуму, піни...
Мабуть, кінчати цю п'єсу пора,
Поза втомила добрині.

Учням - учитель, панянці - раби,
Геніям - гурт епігонів.
Шкети воюють, вчепились в чуби,
Розпазурили долоні.

Голем нехай вдовольня вереду,
Слухає опуси, скарги.
У домовину увагу кладу,
Всохнув цікавості пагін.

У потойбіччі зависнув на мить,
З поглядом стрівся лукавим...
Досить. На волю. Розламано кліть.
Сонечко гріє ласкаве.

13.06.2018р.

Корівка гедзів ляпає хвостом,
А мій п'ятак застряг у райській брамі.
Товкти отця безпечніше гуртом,
Молитися - отарою у храмі.

Стоять перед амвоном "голубі",
У ланцюгах, затягнуті у шкіру.
З кадилами наскочили попи -
Іде ловитва душ людських "на віру".

Беруть нахрапом, ззаду, лагідком,
Воюють будь здоров Господні гридні.
А руці білі - чисте молоко,
І ковбимки, неначе у вагітних.

- Довікувати хочете в гріху?
Програєте із люципером битву!
Якщо свербить щоденно у паху -
Гоніть бабло на прощення молитву.

Таки зцідили з лохів золотий,
У Бога в небесах нервовий нежить.
Не доберу: хто грішний, хто святий...
Молюсь... дубам. Вони хоча б не брешуть.

17.06.2018р.

Якщо можеш тепер не мовчати, кажи що завгодно.
Я повірю словам, що гарячі, пекучі на смак.
За липневу грозу б’є на сполох безглузда негода.
Не зігрітись ніяк.

Нам давно не зігрітись ніяк. Поміж нами – провалля.
Говори абищо. Я не стану тримати образ.
Ллє за вікнами дощ. Кулаками у шибки безжально
Попереджує нас.

Що слова – це вода, попереджує нас бережливо.
Що не варто журбу розливати потоками фраз.
Як не можеш мовчати – кажи, щоб мене зачепило.
Говори без прикрас.
13.06.2018

Пахнуть в Києві каштани,
Ходять Києвом кияни,
І киянок незаміжніх — тьма…
А у мене ні квартири, ані М-24,
Ні прописки в Києві нема.

Мав дівчат знайомих, друзі,
Я в Неаполі й Тулузі,
Маврітанки падали до ніг.
Розставляли хитрі сіті,—
Та нема у цілім світі
Кращих за киянок чарівних!

В скверах парочки гуляють,
Бистрі «Волги» жигуляють —
Скрізь тобі ідилія сама!
Був я в Лондоні й Брюсселі,
У Вапнярці і Марселі —
Краще міста Києва нема.

7487 р. (Від Трипілля) (1979)

Ім'я Пітера Хейні (1905-1996) широко відоме не тільки на його батьківщині в Данії, але і по всій Скандинавії і в багатьох англомовних країнах. Така популярність не видається дивною: XX століття навряд чи нарахує багато людей, в яких щасливо уживалися поет, романіст, есеїст, художник, архітектор, математик і інженер-винахідник і які до того ж зуміли в усіх цих іпостасях поводитися талановито.
Найбільшу славу П. Хейні принесли його короткі вірші грукі. Саме за них він тричі був висунутий на Нобелівську премію.

Парадокс життя
Коли я думаю про задум Творця,
Коли мене загадка життя турбує,
Встають перед очима дві скриньки
І в кожному закритий
Від другого ключик.

Дорога до мудрості
Дорога до мудрості ? – То істина не нова.
Запам’ятай, щоб не бути невігласом:
Помилка
І помилка
І помилка знову
Проте рідше
І рідше
І рідше.

В одну мить
Коли ти образ вічності пізнав,
Все життя вміщується в єдину мить.
Переклала на українську мову

12.06.18 10.40

1

Її мужчинка - явно не Делон.
Чуприни залишки, побабчене обличчя.
Але ж від нього сукня і кулон.
Дівчатко скаче...
Коситься гінка травиця.

2

А я інакша... От мені б краси -
летіла б за млини, байрак, автівку, віллу!
Моя натхненнице, Діаночко, носи
на стрілах клаптики накреслення Сивіли.

2018

Стареньким будинкам не спиться щоночі,
Не сняться бали, карнавали, епохи.
Вони щось сопуть, ледь примруживши очі,
Облуплені стіни вкриваються мохом.
Стареньким будинкам так холодно й зимно,
Порожні та сірі, вони – ніби привид.
Будинки вдягають тонке павутиння,
В німому благанні чекають на диво.
І кожен куточок в них має свій спомин:
Стільці, канделябри, скрипуча підлога.
Не тліє вогонь, не кахикає комин,
Ховається в яблунях двір… А дорога
Плететься собі у чеканні на когось,
Прядеться, снує й поростає травою.
В стареньких будинків притомлений голос,
Що кличе тихенько німою луною.
Колись з них доносились звуки роялю,
Не грає тепер вже самотній музика,
Сріблясто відлунюють ноти печалі,
І шибки віконець поскрипують стиха.
На жаль, так буває: поспішно й бездумно
Від рідних осель відмовляються люди.
Стареньким будинкам щоночі так сумно,
Старенькі будинки не можуть заснути.

Сапали моркву й буряки,
Назавтра - кабачки та перці.
А ніс облущився таки,
Бо цілий день сопів на спеці.

Сім'я з практичних міркувань
Города взяла "на халяву".
На вуха, ластівко, поглянь,
Червоні, начебто заграва.

Згоріла, ягідко? Гай-гай!
Казав - вдягни хоча б жакета.
Тепер на спину не лягай -
Нема у хаті марафету.

Цупкі задубли мозолі,
Рука згина цвяхи й підкови.
Чудово жити у селі,
Тут люди, як бички здорові.

Поклав кохану до стіни,
Поцілував, як чемний денді.
Кохатись будем восени.
Поспи. До праці о четвертій.

12.06.2018р.

Щупак

Карась хвостом у річці плеще,
Рибалю. Щука на меті.
Луску обчистить, звісно, теща,
Жона посмажить на плиті.

Нема зубатої хижачки,
Клюють як палець пічкурі.
Хоч лізь і бийся навкулачки -
Одні жабиська у Дніпрі.

Нарешті вудка задрижала!
Підсік! Тягну! Зопрів п'ятак.
Та волосінь не із металу -
Рибина відкусила гак.

А інша вудка - "плюх" у воду,
У вир прямує повз місток.
За волю бореться природа,
Іти не хоче на зубок.

Нема азарту й епатажу,
Прощай, щупаче-"натюрель".
Удома жінка звично каже:
- Сідай глитати вермішель.

І хоч поїв усе до дрібки,
Без жиру харч - ні те, ні се.
Сім'я лишилася без рибки,
Лиш кіт пічкурика гризе.

12.06.2018р.

Халепа!

Рясні вперіщили дощі,
Курчата лупляться у квочки.
І день, і ніч гримить, плющить -
Ходім, кохана, по грибочки.

Найкращий з них - боровичок,
Згадай як на зубищах хрупав!
Матню прохромлює сучок,
На носа крапає із дуба.

Агов, лисички й маслюки!
Ви де, смачні красноголовці?
Мовчать. Співають лиш пташки,
Комар застряг носищем в оці.

З жоною супимо лоби,
Сьогодні випала непруха.
Йдемо із лісу без грибів...
Халепа! Кліщ заліз до вуха!

12.06.2018р.

Я підійшла до східного вікна – там темінь густо висне, ніби шора
У мене голе серце, вікна голі, оголені слова — немає штор
Я підійшла до східного вікна. Там німота – не чути і цикади
Мені не раді з цього боку, тут
Мені – мовчать і я їм теж не рада –
Боюся визнавати все, як є
Боюся їм дивитись в очі дивні –
Мої роки не східні, не дитинні, а сиві коні, зірвані у шал
Летять, несуться, колісниця б’ється, литі колеса залипають в глині
І залишають колію як рану –
Я їм кричу щосили: «Тихо! Ша!
Не поспішайте – я втрачаю шанс у цій гонитві вгледіти нірвану
Не поспішайте – я втрачаю шанс....»
Та коням що? Їх доля – рись, галопи
Або у «Париз’єлі» – ескалопом
Гасити чийсь гарячий апетит
Мій час летить! Дурним лошам летить
Не розібравши шляху – просто ради
Якоїсь недосяжної елади
Розмитої непевної мети.

Лишилось мало – сили віднайти і перейти убрід цю бальну залу
Де танцювали всі, хто міг лише, долаючи шаблони та кліше
Долаючи уроджену кульгавість, шершавість рук й задуху від жабо

Я перейшла нарешті бальну залу –
Я підійшла до західних вікон –
А там священний місяць, мов віконт, поважно вів розмови з небом раннім
Киваючи ріжком то так, то ні
Там був Георгій, звісно ж, на коні –
Зі списом у руці жилавій дуже
Знесилений, бо ж змія знов подужав
Цього смеркання, як щокожний раз – не зрадила рука та спис поцілив
Гаспид упав, хлестала кров із тіла, з тієї крові розлилась зоря
Все небо-землю затягнувши млостю
І ребра хат світилися, як кості на добре не засипаних вуглях

Я заглянула в західне вікно –
Там був останній змах крила та тіні
А далі – тиша й, ніби, все-одно, що я стою і видивляюсь гостро
Що ниє голка в сонячнім сплетінні –
Я тут стороння, гостя не чекана
Я ще зарано біля цих вікон, де сон панує, вічний сон по ГОСТу
І ребра хат так світяться, як кості
А може то зовсім не ребра хат...
І страшно так – нема путі назад
Я озираюсь, а позаду — тиша – І навіть вітер листя не колише
І навіть я, напевно, не дишу
Стою одна – Розгублена – Що ж далі?
Зачинена в порожній бальній залі
Без права переписки чи дзвінка
І що мені тепер слова й медалі?
І що мені тепер меди й мигдалі?
І що мені тепер твоя рука?

Здолала Рубікон –
А далі – буде...
Аж поки не покличуть сурми суду
Не проведуть чужі байдужі люди
До західних вікон


11.06.2018

«Верта милий при місяці .
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови».
«Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,
Та не в змозі ісписати
Твої карі очі.
Яким фарбам довірити
Їх глибінь бездонну?
Як твій усміх передати?
Смутку ніжну повінь?
Радиш писать на китайці.
Не певен, чи вдасться».
…І ще довшою стає
Стежина до щастя.

Біжить вперед життя мого дорога,
мелькають дні, години, місяці…
Простую вдаль від отчого порога,
а десь чекає вічність у кінці.

Робив – що міг, у чому розбирався,
долав свій шлях і вірив в майбуття.
Усе було – і плакав, і сміявся,
історію писав всього життя.

Старався не чорнити власну совість,
здобув немало гідних перемог.
Все ближче до кінця життєва повість,
вже впору починати й епілог...

Із чого починати? Геть не знаю,
та за минувшим часом не тужу.
Від вічності я раю не чекаю
і зла на строгу дійсність не держу.

11.06.2018

Ліки

Гавкучий пес колошкає село,
За вірну службу - кісточка, сосиска.
Несамохіть насуплюю чоло,
Бо хохляки вподобали російську.

Говірку скомпоновано з мури,
Від матюків московських тхне мервою.
Є рідна! Українська! Ось, бери!
Не хочуть. Родичаються з ордою.

Лошиця до жеребчика ірже,
А над Дніпром бебекають івани...
Байдужому смакує все чуже:
Йорданська віра, негри та банани...

А глузд шепоче підло "Охолонь!
Це - безнадійні. Труєні каліки."
Мовчу. А з-під пера тече вогонь -
Шукаю хворим чудодійні ліки.

11.06.2018р.

Агов!

Кажуть, задощить від середи,
Без вологи сохне пагін кожен.
Ех, поете! Що ти за один?
В цьому світі люди прагнуть грошей.

З голодухи музонька пищить,
А Пегас іще не вийшов з коми.
Хай ушкварять із купюр дощі -
Будуть пироги, труси, хороми...

Дурень - бідний. Бідний, бо дурний,
А розумний, звісно, що багатий.
Кажуть, є й заможні писуни,
Як вужаки в'ються біля влади.

Я ж її ізмалку не люблю,
Чую "Влада!" - то хапаю шаблю.
Не прошу ніколи у падлюк
Навіть у біду якщо потраплю.

Хоч ніколи ще не набридав -
Нині у фінансових бермудах.
Книжка вже готова. Золота.
Ось рахунок. Виручайте, люди!

Приватбанк, Сушко Олександр Григорович
номер картки: 5168 7422 0615 9240

11.06.2018р.


Воюйте!

В сусідів у сім"ї війна,
До вуха долітає гуркіт.
Кричить і лається вона,
А він щодня здіймає руки.

На шлюбні фото роблять "Cheese",
А згодом - наче дикі рисі.
Навіщо жити ніс у ніс,
Коли у полум'ї обійстя?

В подружнім ложі - лід, сніги,
Нема ні Єви, ні Адама.
Найближчі люди - вороги.
Був рай. Тепер - пекельна драма.

P.S.:

У ліжку мавка. Чую сміх,
Лечу в обійми їй болідом.
Кохати жінку - це не гріх.
Та гріх - дружину не любити.

11.06.2018р.

Без душі

Щітки для пупків - гарний бізнес,
Іде чорт зна що "на ура".
Поїв. Аж у ковбику тисне,
Поспати годинку пора.

В долоні заснув пікінесик,
Розчулився, ледь не зомлів.
Дружина - вродливиця, персик.
Ідилія. Рай на землі.

На щастя показує компас,
Глитнути кагору пора.
А мамцю засунув у хоспіс,
Не муляє очі стара.

Не бачимо жилаві руки,
Не крекче над вухом яга.
Наймаємо няньку для внуків,
Цукерки приносить слуга.

Зорю не розгледиш крізь терня,
Із прірви немає стежин.
Вмирає самотньою неня.
А діти живуть. Без душі.

11.06.2018р.

Впадає ця річка у море.
Охоча вона до злиття.
Наповнена,в щасті і горі.
Таке, мабуть, має життя.

А море – воно величаве!
У водах своїх крижаних
Розтопить журбу і печалі.
Зігріється сонцем у них.

Де ж річка,була невеличка?
Пірнаючи в хвилі,біжить.
І миле її,гарне личко.
У щастя порине на мить.

11.06.2018
Свидетельство о публикации №118061103903

* * *

Протягом тривалого часу
житиму з клеймом недосяжного.
(Хвилі вже прогрілись, напевно –
і чекають,
доки
пірну).
Хто там зажуривсь? Не печалься!
Публіка поважна уся вже там.
(Я, щоб не впізнали, допетрав:
взяв – та і підстригся «під нуль»).

…Що ви, тут, солодкі, забули?
Філію давно ліквідовано.
Тобто, ні копійки немає
в дюжині стільців чи канап.
Бачите: нещасні бабуні
теж сюди приперлись по долари.
Ви їм повідомте: «Намарно.
Влада перекрила канал.»

Стомлені колеса, крутіться!
Рухатися далі і далі нам.
Чесно? Я не можу сказати,
чи достатньо сили в мені.
Руку переможцю потисне
той, хто опинявсь у нокдаунах.
І підпалить, гріючись, запит
визнаний безгрішним
міністр.

В ній згас вогонь. Вона померла,
Хоч тілом ще була жива.
Її нескорена Говерла
Шпилем уп'ялась у слова.

Не стало сліз. Закам'яніла.
Зів'яла. Змовкла назавжди.
Здолати серцем не зуміла
Непереможної орди.

Злилась із натовпом сп'янілим
У зазомбовані рядки.
Колись була єдиним цілим,
Та розлетілась на друзки.

Заблукаю в тобі перед досвітком,
обернусь на ласкаву зорю,
запаливши ледь вичутим доторком
розколисану душу твою.

Пригорнуся до неї розніжено -
так у щасті іще один день
світлорусопухнастими віями
до моєї щоки доторкне.

І допоки за сонними шторами
сонце місто будити зачне,
розмалюю тремкими узорами
щось між нами таке неземне.

7.06.18 р.

Розтрощена. Розбита.
Знецінена украй.
Рікою з бруду вмита.
Болить,кровить -- нехай!

Всміхнусь. Сховаю сльози.
Хай думають -- свята!
Не дістають погрози
До висоти хреста.

Минеться. Чи зумію
Із дна -- до перемог?
Загину чи вцілію --
Це знає тільки Бог.

Хтось виліпив місяць
Із меду липи.
Поліз до неба
Його почепити.

І з нього стікали
Медові краплинки -
Засяяли рясно
Солодкі зіринки.

Льодяники з липи:
Жовтенькі, духм'яні,
Червневий дарунок
Для ніченькомами.

Боролась. Довго. Не здавалась.
Йшла проти зброї голіруч.
Із катом сам-на-сам зосталась,
А він щораз скидав із круч.

Вставала. Голову здіймала
До ще не бачених висот.
Трави м'якенької шукала,
Та полум'ям колов осот.

Марніла. Танула від спеки
У найжорстокіший мороз.
Не помічала небезпеки
Між наростаючих загроз.

Ридала. Прагнучи любові,
Відкрила серця наготу.
Єство здираючи до крові,
Забула геть про німоту.

Змирилась. Відчай-безнадія
Здолали непоборний страх.
Померла недосяжна мрія
Із кислотою на вустах.

Коли відкрились очі,
Нема чого боятись.
Світанок проти ночі --
Куди вже їй змагатись.

Пітьма здіймає крила,
Щоб тінню охопити.
Не знає: їй несила
Світанок засліпити.

Її очам не видно
Крізь прірву порожнечі:
Змагатись не солідно
За неістотні речі.

Розвиднілось. Світає.
У зла -- одна дорога.
Завжди перемагає,
Хто в серці має Бога.

Замовкнути...
Сподобитись на тишу.
Утнути - що ніколи не було...
Надворі ніч...
І вітер не колише...
Німує мить...
Нічне небесне тло
сприяє мовчазній несловомові,
та думка не мовчить:
снує-снує...
Емоція -
розляпка кольорова -
на біле чорним у рядки стає...
Для чого? -
запитаюся у неба.
Воно й не кліпне -
хмари угорі
закрили простір
в собі і до себе:
Бо є...

2018

Не заживають наші рани.
Летять у небі журавлі,
а молодого ветерана
везуть до рідної землі.
Його матуся проводжала,
Пишалася уся рідня.
А мила так його чекала!
І не діждалась того дня.
У караулі на колінах
стоять селяни без шапок.
Мале село – надійна зміна,
допоки є бодай куток.
Невтішні вдови йдуть полями
і дивляться із-під руки,
чи не вертають журавлями,
убиті їхні вояки.
Вони не стали на коліна
і виконали заповіт.
Іде у вічності по мінах
цвіт нації – наш юний квіт.

 06/18

У перемоги – два боки медалі.
Ведуть любов і віра до мети,
і є надія, що підемо далі,
аби з низин сягати висоти.

                 І я іду своїми берегами,
              а наді мною білі журавлі
     курличуть заповіт моєї мами
         мені живому на моїй землі:

- Умій оберігати і давати
усе хороше, що у тебе є,
як і тобі дає Вітчизна-мати
обіцяне, заслужене, твоє.

На цій землі, де є ще окупанти,
у кожного ілюзія своя.
Але уміймо оволодівати
оазою земного житія.

У білому волаючому світі
ще шаленіють зайди-вороги,
і материнські давні заповіти –
це наші обереги-береги.

           Тому й іду своїми берегами.
               А наді мною білі журавлі
     несуть жалі до вирію, до мами,
                 яка чекає миру на землі.
 
06.2018

***трохи іронічне, трохи історичне***

*історична довідка. Римський імператор Нерон їздив до Афін (культурного центру Римської імперії) на поетичні змагання і перемагав на них. Світоній, інші джерела*

Ой як сурми когорт бойові заревіли,
Непохитної величі Риму краса!
Це сенатори римські у путь відрядили
Імператора... В Греції йде фестиваль.

Світ великий... Та плескають весла галери...
І на морі поганий мобільний зв"язок...
-Як себе почувають коханки-гетери?..-
Про усіх піклуватись набридливо, блін...

Син Богів (всиновили, то їжте!.. Хай очі...)
У простій одежині (ну... Скромний дрес-код)
Сам Нерон репетирує, вірші шепоче.
Фестиваль поетичний. В Афінах арт-центр.

Вітер дме в паруси, корабель підганяє,
Згідно Пушкіна текстів... Ой!.. Інші ж часи!..
Ось і зустріч. І пічку Нерон колупає,
Мов засватана дівка... Бо прийнято ж так...

А на фесті вже судді місця розділили
І вінків нав"язали. Хтось їстиме суп
Без лаврушки. Лаврушку усю закупили
По базарах. Своїх протеже вшанувать.

Як же судді ті очі од дива "роззули"-
Хоч би хто попередив!.. Хоч хто б подзвонив!..-
Що учасник Нерон "набиватиме гулі"
На загальних засадах... Ну що тут робить?..

Як йому пояснити, що згідно закону
Запізнився... У списках такого нема...
-Он позаду стоять шість когорт легіону.
Не заваджу?- зі смутком питає Нерон...
...............................................
Велелюдно у Римі Нерона вітали.
-Аве, Цезарю!!! Це небувалий тріумф!!!
Вінценосний зібрав всі вінки фестивалю!
...Від ваги колісниці зламалася вісь...


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118052700741