І все майне зухвалим промінцем:
обличчя, щем і вишень пелюстки,
що на вустах сполоханих твоїх
розквітли для цілунків і омани.

Та, кажуть, є продовження життя, -
не в згубі, зморшках, захололих меблях,-
в якомусь неозорому, де знов
знайду ще місце і словам, і серцю.

А що не відболіло - то пусте,
можливо, снився зайчиком промінчик.
І ти весняним подихом із мли
далеких літ цілуєш на прощання.

Про що повинні думати мужі?
Хмарки у небі, вірші в позолоті?
А, може, про дітей? Чи біляші,
Які у пузо пхаєм на роботі?

А ще про тещу добру і жону,
Вставні зубиська і хребцеві гелі...
Стоїть моє здоров'я на кону,
А я пацьорю оди та ронделі.

Гризуть хвороби, грошенят катма,
Домучую впотьмах товстенну книжку.
Товариш каже: - Вижив із ума?
Клепай бабло! Коханці впещуй ніжки!

А в мене - муза. Маряться слони,
Стопа товче вершину Евересту.
Усюди мир, дозріли кавуни...
Панове! Ви слідкуєте за текстом?

Слідкуєте. А далі - ступор, кут,
Під віями плющить роса волога.
Вважав, що шанувальниць маю гурт,
У куряві летять на допомогу.

Нема нікого. А на носі друк,
Продав тихцем од жінки аж півхати.
А чи потрібен плід душевних мук,
Як шмат сальця дорожчий за рулади?

Але думками багатію ще,
Підкотить, може, меценат відомий...
Та, мабуть, буду жити під кущем,
Бо жінка люта вижене із дому.

25.04.2018р.

Козак

1

Втішають Венерчині перса м'які,
Та пальця не всуну в кілечко.
Не рюмсай, красуне. Бо ми - козаки -
Одвіку стрибаємо в гречку.

Не випало кликати нам тамаду.
А мамою - чом би не стати?
Насильно між нами не буде ладу:
Життя без кохання - це грати.

На спогад про ложе народиш дочку
Із носиком, начебто пипка.
Ще стрінеться доля на довгім віку,
А я - то відрізана скибка.

2
Усе так і сталося. В жінки сім'я,
Будинок, фіранки охвітні.
Синочок є. Виглядом - вилитий я.
Є й тато. Лиш тільки нерідний.

А в мене судьбина зіклалась не так,
Все сіре, немає маркого.
Лежу і бухикаю важко в кулак:
Хворію. А поруч - нікого...

У жмені лишилася програшна масть,
Здавалась козирною, ніби.
Ні їсти, ні пити ніхто не подасть -
Нікому козак не потрібен.

24.04.2018р.

Нас приглашает мелодия к вальсу.
Взгляд твой горит озорной.
Чтоб отказать, не даешь ты мне шанса.
Вихрь увлекает шальной.

Глянец паркета струится сияньем.
Крепки объятья твои.
Снова душа замирает с волненьем.
Руки трепещут мои.

Музыка льется, неся вдохновенье –
Дивный бальзам для души.
Дарит любовный огонь, наслажденье!
Просит: «Прими, поспеши!»

Вальс долгожданный - кудесник желаний!
Встреча дана неспроста.
Словно, в награду, за годы страданий
Нежно коснулись уста…

***
Нет, не мелодия нас пригласила!
Тайну открою тебе.
Встречу так долго у Бога просила.
И покорилась Судьбе.

24.04.2018
Свидетельство о публикации №118042411144

1

...а дні текучі - хвильне молоко,
їх не догледиш. Бігли - пінна цівка...
Збирай печаль долонею, совком,
шукай те місто, де гукали: "Дівко!".

Залатуй шлейфи, термоси купуй.
Пливуть до ніг розгепані корита.
Шелесне осінь: "Пані... сабантуй...".
Остигне чай на блюдечку Микити.

Хитатиметься кухоль журавля.
Розчахне вітер червінькову браму.
За нею млосно... дівчинка гуля...
Стовпи...
велосипед...
афіші... мама.

Отам ситро і казочка - на двох.
Дорога житом... побігайчик сірий.
Повзе по древу роду (леле...) мох.
Іржавіють минулості шарніри.

2

Зринали мляві, дужі, чолові.
Обмацували погляди - відома...
Ну, хто б ще теорему цю довів:
Нема пророка (і не буде) вдома.

2018

Автобус опівдні казиться,
Жаркий, як пательня дурника.
А мила у мене – ласиця,
Поранена знову суржиком.

Не лірика це, не баєчка:
Все вічне і все осонцене,
Усюди – Дажбога зайчики
І зовсім немає стронцію,

Бо змили його з автобусів;
Вони отепер – за зоною.
Глобальні думки – до глобуса,
А тихі мої -- з газонами,

Що пахнуть дощем і волею --
Сільською моєю мрією.
Я ніби з душею голою,
З якою лише – до вирію.

Автобус у середмісті це
Осудить. А ще – здивується
І вдариться в темну містику
На стишеній сонцем вулиці.

Повітря густе – не музика.
Тамую в собі розпеченість.
Намацую пипку ґудзика,
Мов долю свою приперчену.

Не страшно отак зурочення.
Зупинка на мене глипає.
Виходжу, немов з оточення,
На рідну алейку липову.

Притягує хмелем-солодом
Авто-бу-сі-ад-не дивонько.
Кохана до мене – холодом,
Як та норовлива дівонька.

Автобус – ого! – розпечений
На хвилі металорадості.
А я – у модернім течиві
З осонценої баладності.

Не у висях чи в пеклі кати наші й судді,
І в раю не очікуймо благ.
Треба вчитися радість приносити людям,
Дарувати краплини тепла.

А доокола згаслі, самотні, недужі,
У свитинах поношених міль.
Щире слово дощами хай падає в душі,
Погамує страждання та біль.

Скільки ласки й добра в небайдужих долонях -
Стільки ж холоду в мертвій руці.
Глянь - до сонечка тягнеться жадібно сонях,
Так і люди, нужденні, оці.

Нащо ніжність нести під надгробнії плити?
Краще світлом хлюпнути на світ!
Не втомився щоденно до всіх говорити:
- Я люблю вас, братове, привіт!

Тихо поруч зажурена посестра плаче,
Хоч не винен - себе в цім виню.
Дам напитися скривдженій словом гарячим,
Відігрітися біля вогню.

24.04.2018р.

Напухла мозоляка - просто жах!
А тут ще й пальця врізала до кістки.
З Пегасом нас приставлено до плах
Щодня "піїтам" прочищати мізки.

Аж тут сатирик зрілий, у літах,
На мене кавкнув зверхньо і дражливо.
А клавіша "Delite" запада,
Що написалось - стерти неможливо.

Він знається у нотах ре і до,
В поезах лох, не раз писала в "лічку".
Кусаю графоманистий задок,
А він у мій вганя сатири шпичку.

Цей пустотливець кублиться в селі.
Мені ж видніше, бо живу у місті.
Він - за мозОлі, я - за мозолІ,
Війна така, аж заздрять терористи.

Рогами улупились аж-аж-аж,
І в мене, і у нього зріють ґулі.
Мене писаки вводять у кураж,
А цей - дубовий, на "кусь-кусь" нечулий.

Та раптом луснув на руці пухир,
Зітхнула із полегшеннням мозоля.
Тепер між нами дружба, сонце, мир.
Піду на кухню чистить бараболю.

25.04.2018 р.

Говорять, нібито я відьма,
Хоч не літаю на мітлі...
І як не догоджай сусідам,
Буває тісно на землі.

Не всі святі і невмирущі.
Але із юної пори
Лікую немочі і душі,
Чекаю помочі з гори.

Не маю у руках синиці...
Тримаю півня і курей.
До дна цілющої криниці
Черпаю сили для людей.

І зі своєї хати скраю
Я ще не відаю, та знаю
Минуле їхнє й майбуття.

Нічого іншого не чую.
Побачу руки і малюю
Незримі лінії життя.

Розквітлий бузок будить спогади давні,
Вертає у юність його аромат,
Коли ми щасливі під ним зустрічались,
П"янив отой запах закоханих нас.

І поринали в кохання обоє,
Забувши, що може хтось бачити нас.
О!Як було добре тоді нам з тобою,
Не повернути назад отой час.

Усього в житті довелося зазнати,
Радісні миті були і сумні,
Та серце й тепер починає співати,
Коли розквітає бузок навесні.

2018 р.

Под глазами бессонные ночи,
На губах ледяная тоска,
И в смятенье неясных пророчеств
Замирает невольно рука.

Бьет в окно истомившийся ветер.
Скрипнет лестницы дьявольский круг.
Кто–то нижет твой разум на вертел
И огонь разжигает вокруг.

Визираю у своє віконце
сиротою у самотині.
Весело журитися мені,
поки на орбіту вийде сонце.

Так і проминає день за днем
сонячно у будь-яку погоду,
поки не найду отого броду,
що веде у неземний едем.

Поки озирає ще Ярило
прибрані околиці села,
пам’ятники, цвинтарі, могили -
все іще не спалене до тла.

Та палає сяєво свічею,
проганяє ідола пітьми
на руїни капища зими.

У зеніті місії цієї
може інші діти Прометея
переіменуються людьми?


04.2018

***
Колиска, дорога, готель.
Світанок, розмови, вечеря.
Довірливість, ігри, фотель,
Сигара, досвідченість… Двері.

Монети, моменти, борги,
Стежина, вершина, падіння.
Лікарня. Кохання. Торги.
Кредити, будинок… Видіння.

Просвітлення. Заздрість. Війна.
Розгубленість, страх, безпорадність.
Онуки, розлука, стіна.
Відродження. Сумніви. Радість.

Традиції. Вибори. Ружі.
Премудрість. Беззубість. Слова.
Любов. Непотрібність. Байдужість.
Майбутнє-минуле. Труна…

22.04.18 © Василь Кузан

 
романтичний як той лабух
крізь будення долає свій шлях
між коліс чортових райдуг
у петлиці його реп’ях
 
на балансі авжеж ні цента
перспективи по собі в думках
позолочені люмінесценти
дефіляди концертних блях
помаранчеві чікенстейки ~
 
алкомаркет поруч ломбард
zz top гра ботл~ неком
тьмяноока панна журба
тупо байдужий хайтек &
забув & чогось придбав
 
 
 
 
 
 
 
 

Нам ніколи не бути у парі,
Геть чужі, або щось досхочу
Ластовиння на носі і далі
Я не бачу проблеми з дощу.

Ми на фото, немов олов'яні,
В спогадах я прийшла нанівець,
Ми живемо чужими життями,
Коли зовсім пропав інтерес.

Нам ніколи не виростать діток,
Зранку не куштувати вина,
Наніч не обійматись при світлі,
Коли тиша навкруги сама.

Нема ревнощів бодай місцями,
Якось зовсім не коле очей,
Те що ми не разом у вітальні,
Те що ми не разом. В мене все!

23.04.18.

ПІСНЬ ЗА ПОЛЕГЛИМИ

Заспівала тужну пісню залізна троянда
Й полетіла з нею в за́світ героїв команда.
Засвітилися у небі їхні серця-квіти:
Десь поділися у вирі людей земних діти.

Пелюсто́чками дощу сльози з висі па́да –
Освящається журбою новітня балада:
Янгол чорний в крила болю устиг їх сповити;
Білий янгол пір’ям згадки вічно буде гріти

Душі кращих-наймиліших від криги Вола́нда.
Гру скорботи життя з смертю тризну п’є іздавна
Щоби грішні ще живії могли серця вмити,
Аби жертвою безсмертних світ свій відмолити.

Час – не вбити, не згубити вогники з свічада,
І запалить Милість в млі тій Любові розрада.
Чин Життя у Вічність кулі безсилі спинити,
Майбуття плин в вирій вої пішли боронити!

Павло Гай-Нижник
23 квітня 2018 р.

1

Замовлю квиток у Теплівку,
там гуси на вигоні, джміль.
Зустріну опасисту дівку -
чекає Даліла весіль...

Зависли дими над кальяном.
Посходили ріпа, овес...
Налякані Тедом і Яном,
трюхикають коні в ЄС.

Помрію про пальми, Кариби,
оформлю торт "Захер". Агов...
А в музи оперені риби...
І скрапує згущена кров.

2

Відкати... Кредити миттєві
чатують на душу - бери!
Молюся Фотині та Єві...
Та хто ж розведе табори?

Доспівує "Besame Mucho"
смаглява красуня-печаль...
Війна, ніби жуйка - тягуча:
йдемо від яруг до проваль.

Є гречка в пакетах і мокко,
шампанське лилось - дармове.
Країна багата (й широка...) -
на телепнів, зрадців, овець.

3

На березі Гангу писати б,
слонів годувати... кита.
Женуть вітровії-пасати...
Причина лишатись - проста.


2018

Жирголі бджолами-джмелями,
дзижчаннями печаль спиляли.
Проте вівторок змив неділю,
весняним чарам знов не вірю.

Знайшлась опора в очеретах.
Веселим шурхітом усуньте
жорстоку думку, що в поета
порожні з озером стосунки.

Не дружні, правда, й не ворожі.
Враз вилетів красивий крижень,
журбі караючим сюрпризом,
напрузі вироком і прозі.

Поету в буднях не померти
і не бродити в них похмурим
у пеклі сірості, бо верби
смарагдом райським спалахнули!

А лиски звихрили лезгінки,
що й сонечко закрили бризки.
Ні, весняні дива, не згиньте,
коли почнуть проблеми гризти.

Душа і кривди кригу стерпить,
весною-піснею вогненна.
Очерети - русяві шерпи,
ведіть на Еверест Натхнення!

18.04.2018

Ізранку написалася мура,
В сльозавому топились молодиці...
А тема є нова! Гіп-гіп ура!
Надворі пса ганяє підлий гицель.

Колошкає у реп'яхах бровка,
У сак жене блохастого барбоса.
То ж мій гавкун вступився за братка,
Бо тут - чужак! Для песиків загроза!

Мій вовкодав завжди без повідка,
Щодня кнуря заковтує на шару.
У нього вдача лагідна, м'яка -
Піклуюся про Цербера з Тартару.

Підкрався ззаду, за чубисько "цап!",
ВІн моцний, важить, наче слоненятко.
Ганчіркою мужик звиса між лап:
Не вирветься. У пса залізна хватка.

А шавка ухопила за штани,
Одгризла шмат казенного сатину.
Урок простий: собачок не жени!
Для милосердя створена людина.

23.04.2018р.



Поет повчає орача життя:
- Отут не так! А там бракує коми!
Шкварчить на всіх і коле, мов будяк:
- Я - надгігант! А ви - невдатні гноми!

Іде із годувальником війна,
Хоча без хліба не напишеш книжку.
Селюк на Пасху різав кабана,
Продав мені м'ясця-сальця та кишку.

У віршотворця ж рученька пухка,
Зневажлива і гордовита поза.
А кашу любить. "Ще давай!" гука:
Несуть "пігмеї" їдельце "колосу".

Щодня громада паше за мідяк,
А у писаки віртуальні плани.
Жонглює словом трутень все життя,
А до роботи не зови - не стане.

Примчав Пегас, заскочив під кашкет,
А муза мстива у сідницю коле.
А, мо' й мені пірнути в інтернет?
Докучили порепані мозолі...

23.04.2018р.

Жіноча воля

Ох і ледачий чоловік!
У голові дурниці.
І досі, телепень, не звик
Торкатися до циці.

Лише робота в голові,
А я жива істота.
Пускаю бісики з-під вій,
Подерлася колгота.

У ліжку очі закрива,
Дрижить, немов телятко.
А я ж солодка, мов халва,
Духм'яна шоколадка.

Писун ще той. Мудрій-Боян!
Мені ж потрібна ласка.
Амур із низу. Зверху - я.
А він: - Пусти, будь-ласка!

Звикав до меду цілий рік,
Тепер цвіту як ружа!
Не спить ночами чоловік:
Зробила з нього мужа!

23.04.2018р.

Ти чарівний, мій вигаданий світе,
Немовби казка із дитячих літ.
Я тут живу, красою оповитий,
І небеса тримають мій політ.

Якась таємна, невідома сила
Щодня явля мені його лице.
Щось інше там вона мені відкрила,
Аніж недосконалий світ оцей.

Веде у світ без хамства, зрад, підлоти.
І заздрих побратимів по перу,
Падлюцтва графоманів чорноротих;
Щоб жити там, допоки не помру.

Шляхетну велич пити, наче воду,
Святим добром наповнити слова.
І всьому світу й рідному народу
Поезію, як ліки, дарувать!

22.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Аж по пояс відросли косички…
Бісики в очах… а ще рум’янець…
Хай село в районі й невеличке -
Супермаркет свій таки "Сан- Санич"…
Для запивки служить кока-кола
По підвалах поруч дискотеки
А бувало встрінеш богомола -
Хочеться злетіти як лелека…
Розклад у життя один і той же:
Скапує крізь пристрої пісочні
Наче Ти невідаєш це, Боже,
Що від сліз не просихають очі?…
22-04-2018

Незатишно мені бува серед ровесників,
Котрі раніше старості стають старими.
Так їх і тягне на спогади архівні:
Той, хто собі не в змозі дать ради,
Запевня, що тисячами верховодив.
Той, хто ледь чалапає з ковінькою,
Силкується довести, що рекордсменом був у спринті.
А згорбений, із впалими плечима
Божиться, що жав мало не під двісті...
Хто віда, може, воно так і було,
Та нащо хизуватися, як важко в це повірить?
«Пізно кота старого гопки вчить»,-
Каже народнна мудрість.
Це й про тих, хто змалку призвичаївся до перебільшень.
Тому-то охочіше до молоді горнусь,
В котрої все іще попереду.
Байдуже, що комусь у батьки, а комусь і в дідусі гожусь.

Чи початок, чи є кінець? В людини це первопричина.
Відлік початку почнемо, коли в світ прийшла людина.
Вона прийшла - світ вже жив й не було кінця й початку.
Природні ми кільця, у ланцюзі всесвітнього порядку.

Від початку плине час в сум'ятливій людській долі,
Турбують мрії нас, і тануть, як сніжинки на долоні.
Життя існує на Землі, й все живе у своєму русі,
І плине вік буття у привикнім часі.

Ти знати хочеш простоту сотворіння світу,
Зрозуміти пустоту оком нашим непомітну?
Хіба можливо осягти всесвіт в піднебесній,
Якщо явилися ми на мить в земний мир чудесний.

І кидаємо зір у простір піднебесся,
Думки турбують нас: - Як цей світ створився?
Ми лиш знаємо, там є тьма й мороз в просторі,
Там роять зірки, міри і відтворюються нові.

Наш світ сповнений буття у Святому дусі.
Міри рушаясь й знов творясь в непереривнім русі.
Творче так задумано світ, по волі Сина та Отця,
На світ являємся ми з материнського яйця.

байдуже дивиться на місто осінь
їй мало праці в хащах кам'яних
поодинокі деревця і штучні квіти
обабіч пластик і з бензину піт

по клаустрофобічних вулицях
натура голосом знесиленим вола
де звичний шум какофонічний
мов какаду відбився від плеча

горланять тіні і лягають на асфальти
пещерний гул шуга в метро
слизький тілесний холод зніме наші скальпи
повсюди ходить осінь у манто...

жовтень 2008р.

Так! Я пуста, я змарніла, пропаща!
Келех підняти, як люди, не вмію.
Справа не піде – суха бо гортань ще –
А до горілки урвалося хтіння.

Не обдурю я, на те божа ласка,
І, бодай, буде паршивий собака,
Навіть в падлюці вбачаю трудяще
Тільки не ката, о, леле, не ката.

Видко я хвора, слабка і негожа.
А чи від того десь є панацея?
Лишень душа, що скалічена вдосталь,
Бути не може сухою і мертва.

23.12.17.

Я створена тебе проймати.
Любитись кпини м'яким ясом.
Повітря з острахом хапати,
І збавити від злого часом.

Мене цим мойра наділила,
Кохать підспідком до нестями.
До неба видертись би хтіла
Та лишень куці сонця плями.

Пещеність мажиться між тисом,
Де стума продирає баньки.
Щезають любва як під тиском
Вона виплескує останки.

Лише продибавши кам'янку,
І скуштувавши хараману,
Не хочеться вже шити латку,
Не хочеться солодку манну...

25.12.17.

Я, чортзна-скільки, голосила:
Сласними вдосвіта слізьми,
Докотрих звикнулася всім,
Ти не зажив значуще, милий.
Про тебе звогчала рушник
Риданням, що розносить світ.

Спотиньга придушу напасть
І десь затру далеко в серці,
Я сльози обсушу нарешті,
Щоби тобі порскати яд.

Тривкою бути – мій вердикт,
Й не глипнеш довше на ридання.
Зажурися бо сам ти, хай як,
А конче буде гірким вік.

30.12.17.

Нехай і не буде правильно,
Та пітьма візьмуся плакати,
Інакше бо буду знетямлена
До нудяр відколи стало так.
Сльоза вскоче долі марою,
Як цівкою скінчить падати.
Заклюнеться тотал цікавістю:
Чи може тобі начхати? Ні?
А дехто прошамкає порожньо,
Неначе в нас голі серденька.
Декотрий змовчить за кожного
І чапіти висіче гелаха.
Та я буду завше глипати
Щослова у очі мальвами,
У плашці болить так літерам,
Які я виводжу парами.

06.01.18.

Полюбляю я єхидство сонця,
що промінням б'є у тихий гай,
коли вітер грає із волоссям,
і коли твоя в моїй рука.

Полюбляю бути просто неба
барвами зорі, глядіти ряст,
полюбляю бути коло тебе,
та коли у тебе все гаразд.

Полюбляю я зелені трави,
стогін верб і дощ щоби рясний,
полюбляю чути: "Я кохаю",
і коли мене холонеш ти.

Полюбляю я тебе бо вперта,
і до тебе шлях скосила в метрах.

09.01.18.

Захарастає дощ маневром у дужі
стискання,
І чоломкати буде незграбно,
допоки мине,
Жодних вето не буде коли мене
пройме станом,
Дошкуляє в усьому тобі він
і ходить конем.
Не такий ти...Випростую руки
у небосклепіння,
Розправляю свого захлялого хорбака,
Буде як, але я зостаюся доперва
сильна,
Наче моргавка гасну і хряпаю
по гілках...

13.01.18.

Не печі мою проблему,
Чому я така падлина,
Чому я чкурнула семой.
Я завсіди хочу зринуть.

Чому кров моя холодна,
І любов заклякла в серці,
А в душі моїй безодня,
Слів пустих і порожнечі.

Я була таки мрійлива,
Стежки лоскотали п'яти,
Грала, так цнотливо, ліра,
Я жила собі як раптом..

Бо ніхто не тиснув словом,
Біль мене не мала трапить,
І мого життя, ще довго...
Але враз пішло все з хати!

Як моя планида щезла,
Я ще бовталась в піалі,
Доки слухались легені
Котловиною моралей.

25.01.18.

Врешті трапив білястий
сніг,
Лейби було чого спитати,
Наче пташкою
по весні,
Повертає назад до хати.

Трапив з неба до моїх
рук,
Всі щілини загарбав
долі.
Доки збився в земну кору
Спочивати собі
натомість.

Буде бити у легкий хард
До весни!
Безпощадно досі!
До землі як приріс
хлоп'ям
І віддався своїм
морозам…

01.02.18.

Проте дурна я є до кави,
Я дим люблю споміж думок.
Мені начхати хто так само
Тебе кохає перед сном.

Мені начхати хто цілує
Тебе у вибриту щоку.
Мені по цимбалах, жартую,
Без тебе пробирає сум.

Не легко обдурути серце,
Забити банку, ба, піском.
Тобі до мене не горнеться,
Мені ж бо годі рубать дров.

А, може, то твоя проблема,
Що я пігулки знову "ковть".
Я так сумую вже про тебе,
Не можу підібрати сот.

Ти хворий іншою на завтра,
Коли тобою здригнув світ.
Я дечого навчилась, справді:
Терпіти все, і як болить.

І, так, мені вагомо знатись,
Чи обійма хтось тобі хрест.
То просто кава не дасть ради
Фантому в пам'яті як десь.

02.02.18.

Пробач, що не пишу на твій
email,
Що не читаю сни
у довгій майці,
Що не дарую я тепла
щодень,
І не роблю тобі сніданок
вранці.
Листам моїм
до тебе не дійти,
дим розчинив усі слова
в неділю
Й малюнки, барви, де зволяєш
ти,
але...
Чи знаю я хто ти,
чи смію?

10.02.18.

Зовсім я думати не вмію,
Мене бентежить яса свічки,
Одна лишилась, без надії,
Та не втопилася у річці!
Десь почухрали мої мрії,
Такими, що я пам'ятаю:
Молюсь, було, як сонце зійде,
У ніч глуху аж до світання..
Я кину ген за небокраєм:
А чи заклякне толк в намисті?
Я поцілую вже востаннє
Ті очі, "що не мають хисту".
Я душу всю повіддавала,
А зараз допікають шибки,
З яких так квапиться та краля,
Що зветься хуртовиной взимку...

28.02.18

Не йди – метнуся знову
до свавілля,
Усе до біса піде, шкереберть.
Притьмом я не обникаю
похмілля…
Самота мені вчинить, чую,
смерть.

Я в переддень залишу буфонаду,
Цигарку вкину в урну –
допалю.
Чекати на дзвінок я буду,
раду,
Я напишу до тебе,
що «люблю!!!»

В очах моїх без тебе
буде морок,
Інакше я піду шукати скін.
«Вертайся, милий» -
я молю вечорок.
А чи, можливо,
встати із колін?

09.03.18.

Ми наразі, ти ба, незнайомі
Споміж зерен пахучої кави...
Простягла я до сонця долоні
Та не видко тепла, боже правий.

Десь чатує нас хупава квітка,
Там опінія зодля Маланки,
Ти торкнешся до мене ізрідка
А у мене забракне балаки.

Дуже холодно - я обдурила,
Зимно, далебі що грають вдосвіт.
Тілько серце нагріти не сила,
Все так само протяжно голосить,

Навіжена та вдача напрочуд
Все марнує у спорах думки...
Десь мене потрощили, волочуть,
В темнім лісі голодні вовки.

На душі обізвалася злива -
Я укотре зосталася з ніччю -
Сам на сам, то хіба я щаслива?
Захарастав мене знову відчай...

18.03.18.

А мені довподоби вітер,
Той що в полі гуде, край села,
І хоча мені хороше в квітні –
Народилась, де сонна земля...

Ці думки не заходять спати -
Як у морі, до біса, гайдар.
Я гітаною звусь – від тата,
Мені волі замало в кляр...

Я на скоки вдалась б горю.
Там, де сонце заходить в лігво!
Сотні років не знала б сморід
Від кохання, журбот і кпини!..

Так мерзетна мені обуда!
Ніж у спину в смоїй купальні,
Попри все це характер трудний -
Розумом не завжди, бо, вдарю...

Сонце люблю у небі синім,
Ніч і день, але більше – ніч.
Бо вночі краще можу скиглить,
І ніхто не задасть біди...

20.03.18.

Бринить в моєму серці
стрімко Ворскла:
Давно остиг вчорашній хліб
про те,
До слова мене нудить,
як під осінь,
Втрачаю інтерес до
всіх людей.

Бринить в моєму серці
стрімко Ворскла:
Невичерпано я вмовляю скін,
З дитинства талонило
на "дорослих".
Траплялися тямущі
та – дурні.

Бринить в моєму серці
стрімко Ворскла:
Моя схотінка скоче
до межі,
Чекаю на прекрасне,
люде, досі.
Живу, хапаю дух, пишу
вірші.

Бринить в моєму серці
стрімко Ворскла...
Я вірю в те, чого
згубився слід,
Та віра зігріває,
наче сонце,
Мені всю душу скривши у
теплі.

Бринить в моєму серці
стрімко Ворскла,
Сьогодні я вчиню собі плачу.
Доп'ю шалманку –
як вже повелося,
І буду скиглить у полоні
дум.

30.03.18.

Дощик крапав собі навпростець,
Мені важко ставало дихать.
Я чекала, що ти повернеш
Мене знову до тями, з лиха?
Я чекала, що траплять вуста
На маркітну якусь балачку,
Знаєш, прикро мені, десь там,
На душі щось таке аж лячно!
Ти змінився, як молодик,
У просторах ясного неба,
Із приходом, мабуть, весни
Або просто моя проблема..
Запитала тебе без снаги:
А чи любо ночами спати,
В ліжку з любками, Еремій,
А чи тобі не сором, раптом?
Я спитала, а ти ректи
Вже почав про такую справу,
Не хотіла – ти відповів,
Що зо мною тобі так само.

18.04.18.

То дощ! То дощ втікає по щоках!
А я сміюсь, ти ба, я посміхаюсь,
Так хочеться палити! Просто жах!
Пускаю кільця, разом з димом граюсь!
То дощ! То дощ втікає по щоках!
Цілує вікна і лоскоче очі,
Мене знаходить знову у віршах,
Втікає з війок, вірите, щоночі..
То дощ! Намокли джинси й телефон,
Намокло серце, врешті, де любов.

19.04.18.

Мені твій цілунок миліше за все,
і запах парфумів аж пряний,
Лоскочуть вуста до нестями мене,
і подих мій, наче останній.

Ти, як побажання, таке таємне,
що дибки волосся береться,
Якби тілько знав як я люблю тебе,
як Бога благаю про те, що..

І, ось, я вчуваю тепло твоїх вуст,
Ти знову цілуєш, коханий,
Я хочу тебе! Я так хочу й боюсь,
боюсь що не прийду до тями.

А в твоїм цілункі кохання палке,
я в ньому тону, потопаю,
Цілуй же мене! Ти цілуй дотепер,
коли так потрібен й надалі.

22.04.18.

1

Фото - на згадку - обрамлене мохом.
Хто не повірить - покажемо Вчора.
Я превесела (і сумочка бохо),
знаджена... і заспокоєна морем.

Ти відхилився, бо знав що навіки
в дощ розлучаємось. Ліпше - дівулі.
Я відтіняла сріблясто повіки,
муза блукала у Сочі... Стамбулі...

2

Злагода...
Пагоди...
Радощі...
Снишся.
Блейзер, що прала у балії вперше...
Вітре-вродливцю, то як там у висях?
Рибок червоних ось маю - у верші.

Колються... в'ються...
Шепчу замовляння.
Здерті три лусочки, втримати важко.
Віддаленілих не клич на тараню.
Щем відпусти, як підранену пташку.

.......
2018

А на подвір"ї запахло любистком
І м"яти розносить вітрець аромат.
Візьму їх у руки - згадаю дитинство,
Де матінка рідна садила їх в ряд.

І мила моє кучеряве волосся
У травах отих, щоби гарно росло.
Я не забула, у пам"яті й досі,
Як мені добре й приємно було.

Давно відлетіла голубонька сиза,
Матусенька мила у той інший світ.
Лиш м"ята духмяна й зелений любисток
Нагадують, як пахли руки її.

2018 р.

Бісики пускає молодиця,
Усмішку дарує пречудову.
Хоче жити краля у столиці,
Викладати українську мову.

А в селі - кабанчики, телята,
Хлопці некультурні та лайливі.
Хведір-залицяльник - бита карта,
В нього все багатство - гуска й півень.

Я ж крутий. Нора на Борщагівці.
А якщо точніше - то "хрущовка".
Головне з села чкурнути дівці -
Гарно в неї варить "безтолковка".

Хоч вельбучна - мавка роботяща,
На городі бабрається ловко.
Може, десь красуні є і кращі,
Ця ж під боком, стигла чорнобровка.

Одружився. Трійня. Все як треба.
Упиваюся подружнім раєм.
Лиш получка - ліліпут, маленька,
На життя грошей не вистачає.

Ну й судьба! У колючках, ребриста!
Каші надокучили перлові.
Утекли на хутірець із міста,
Є тепер пацята і корови.

Їжджу на роботу лісапетом,
На поля пастись виводжу музу.
Можна бути і в селі поетом,
І, до того ж, із набитим пузом.

22.04.2018р.


Я старий чувак. Не хтивий жук.
Забуваю про персистих мавок..
А дівчата поруч "шу-шу-шу" -
Вуха настовбурчив на русалок.

Думав, щось про кухню, м"ясо, плов,
В кожної в руці із пивом гальба.
Помилився: шепчуть про любов,
У одної завтра буде свайба.

Дівці - двадцять. Діду - шістдесят.
В неї - циці. В нього - міліони.
Упірне дівуля в шоколад,
Купить із рубіном панталони.

Ну і хвеськи! Ухопи їх кат!
Дикі тигри - не маленькі діти.
А розмова перейшла на яд,
Хочуть згодом вуйка отруїти.

Мокре діло. Підле. Не нове.
Та дарма радіють чорноброві:
Дідуган ще трохи поживе -
Телефон дізнався із розмови.

Набираю. Бац - а це мій кум!
Розказав підслухану балачку.
Спас кнура. Не дав його на глум.
Відьми юні стрілись на удачу.

18.04.2018р.


Ас

Я - струшувач жуків. У цьому ас.
Медалі від жони за працю вартий.
Америка ж нехай летить на Марс,
Мені миліші тлусті "колоради".

Не пшукаю отрутою кущі,
Прочовпую з відерцем між рядками.
Це - праця для вимогливих мужчин:
Йменують нас робочими волами.

Сусідів лан горить од хробачні,
Усю ботву жучиська обкусали.
Саджати бульбу, друже, лиш почни -
Забудеш макіяж і серіали.

Гектар сапою двічі обгорни,
Видлубуючи хрон та пиріяку.
А кум ледачий, сонний, запанів,
Із дня удень кохає жінку-мавку.

Моя ж на грядках поле бур'яни,
Худенький ніс встромила у земельку.
Без рук людських дичавіють лани,
Не буде чим натоптувати пельку.

Нема часу читати хтивих од.
Ми - селюки, не венеційські дожі.
Повзуть жуки у тьмі на мій город,
Та я з цебром чигаю на сторожі.

22.04.2018р.

Знову звучатиме Моцарт
На перехресті думок
Погляд зупиниться: - Що це?…
Перший - найважчий крок

Ти, відповідно, вже поруч
Обрій привабливих губ…
Корчить дочасно свій обруч
Свято увірує в шлюб… —

Свідок вмирав сивочулий…
Серед вечірніх новин -
Моцарте, ти незабулий
Принаймні, кілька годин…
21-04-2018

Що проминає, того вже немає.
Отак і нас не буде, як мине
останній день утраченого раю,
де ще буяє житіє земне..

Іду по лісу, чи гуляю полем,
або на сонці грію тілеса –
я наодинці із душевним болем,
що проминає будь-яка краса.

Усе, що є, і що уже минуло,
лишається як нескінченна мить,
якою у майбутньому летить
моя душа, якої не почули,
Мене немає, бо усі забули
мою усмішку і очей блакить.


04.18

Од праці горб. Втомився, аж змалів.
Ручиці прикипіли до лопати.
Буколіки потрібні цій землі,
Комусь природу варто описати.

Поклони б'ють земельці селюки,
Іде ратай з відром вівса за плугом.
Утніть, брати, величне, на віки -
Як жайворина тьохкає над лугом.

Про сонечко усміхнено-ясне,
Отари хмар, блукаючих у небі.
Життя ж людей, як правило, пісне,
Немає барв, складається із сепій.

Солоний піт - оце й уся краса,
В буденщині поезія відсутня.
Пошерхлі губи спрагло облизав:
Я не поет. Не вийшло з мене трутня.

Селянське житіє - " А зохен вей!",
До осені не вилізу із нивок.
А степ дзвенить! Сюркоче соловей,
Вплітає спів у мукання корівок.

21.04.2018р.

1

А Цицерон оспівує цицьки,
між без'язиких розсипає перли.
Його поез не сплутаєш ні з ким,
читайте від Опішні до Говерли.

Встигає в дощ садити картоплі,
ловити щук, білити вишню, сливку,
ховає пера гусячі в дуплі,
смакує борщ, варенички, наливку.

Дід майстровитий. Шиє патронташ,
котів розчеше, лисину почуха...
В селитьбу плентав на чайок Лукаш,
спинила пелюсткова завірюха.

Блукає гола муза між корон,
шукає для намітки шмат єдвабу.
Стругає дошку слави Цицерон...
І подумки на мох вкладає бабу.

2

О не питай - про кого ця лапша,
Хто на узвишші випасав лоша.
Блищать віршІ - яєчка золоті.
.............................
Такого пана стріла на путі.
......................................................


Одна із галереї образів

...вона сказала: "Не скупа..."
Оце й усе, ні слова більше.
Те родичання - мов ропа.
Не покажу ні сліз... ні вірша.

Її цікавить рис... гарбуз.
Їще петрушка буйнолиста...
Я вислизаю... Йде "том круз" -
бард, обіцяльничок намиста.

Отак дружити - суєта,
не гріє поночі торшерик.
Чешу-вигладжую кота.
Він вельми вдячний... без істерик.

І скільки пані не годуй,
не перепитуй, не наснажуй...
Іскоса зирка... на ходу
на тацю дружби сипле сажу.

2018

 
бездонна лазур берлінська
& вирій вкрай запустів
& крізь квітневості
шугають птахів дітиська

маршує цісарське військо
з-за блиску його мов стій
міські конспірологи зблизька
бомбисти навпроти в куті

& тягнуть тютюн простий
філософи~ натуралісти
в них бороди чорносріблисті
& сріберно~ золоті




 

Спорожніла карафа бажань,
Що її Усевишній відміряв,
І з"явилось питання питань
Міри шалу відпитої щиро,
Ким постали на грані зими
Ми, оголені, мов перед Богом?..
Ти вказівкою серця прийми
У майбутнє на мапі дорогу,
І пройди нею вдумливо, між
Скель, які піддались Одісею,
І цілунком розчулено-ніж-
но торкнись. Нагороди цієї
Заслуговую я... Я і ти...
Ми існуємо ще... У уяві.
Тільки нарізно наші світи.
Мій наліво... І твій.. Не направо...
Розбігаються наші шляхи
Залізнично-розведених стрілок,
І сама здистильована хіть
Еротично-звабливого тіла
Лиш парафія лона із лон...
Хвилювання ніяк не цунамі.
А карафи пусте джерело
Number one"ом залишиться з нами.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118041800468

Цвітуть сади і серце завмирає
Від солоду і хмелю, і жаги.
У цьому передпокої розмаю
Замріяно всміхаються Боги.

Рожева ласка розлилась високо.
У щебеті пташинім ожива,
Відсвічує на сонці, пестить око
Свіжесенька травиченька-трава.

Дерева - щогли, хмари - як вітрила -
Цей світ мов одривають од землі...
Немов би я у далеч легкокрилу
Пливу увись на щастя кораблі!

20.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018).