В картині та музиці бути їй фоном.
Ця жінка Ге(те)ра між Зевсом й Тифоном,
Спроможна у логос приводити хаос
І нищити так, щоби ніц не зосталось.

Ще вчора трофей, а тепер королева.
В тендітному тілі краса кришталева,
Нагадує квітку росою умиту.
Зіткався із голосу шлейф оксамиту,

Що міць чоловіка згинає в підкову,
Розмотує мовленням нитку шовкову,
Думками гортає коштовнішу грену.
Це Онна-бугейся свому сюзерену.

За нього у підданки гостра катана
Відкриє іронія чрево фонтана -
Гарячі джерела багряної гами,
Їй легко боротись з його ворогами.

Людина, мистецтво чиє надихає
на вільне життя, тож він скаже нехай є!
І матиме гейшу - майстриню розваги
В Європі за неї виймаються шпаги.

Нуртує у келих ліричним вокалом
Вино серенади, за що дорікало
суспільство тому, хто тримав куртизанку,
З якою приємно прокинутись зранку,

Коли найгрішніша повстане святою,
Розсипляться коси на плечі фатою
Вустами між них він піде погуляти
І знову із МИ відокремляться Я, ТИ.

Відступиться ніч і заграють відтінки
Ранкового сонця на вигинах жінки
Чи в світі існують могутні вітрила,
Щоб ніжність у гавань свою не скорила?!

Зауважили день, що стікав по стеблу, як роса.
Зауважили: очі дитячі – немов діаманти.
І проґавили те, як голодний до смерті косар
Буйнотрав’я нещадно стинав, усміхався галантно.

Кривостежкою тепло стелились тумани прості.
Ще до вечора довго було й не в’язалися луни.
І сідали плітки на вертляві сорочі хвости,
Що несли серіали про невідворотні фортуни.

І ніхто не побачив мене в обважнілий той час.
Я іще не косив і не мав за собою провини,
А втомився – і швидко, й занадто. Як щире зайча.
Хуртовина теперечки люба мені, хуртовина…

Це далося взнаки, і ніякова нині весна.
І я знаю: на серці самому – роз’ятрено рани.
Недостатність ? У серця? Серцева надмірна вина!
Та, яку не покажуть ніколи на телеекрані.

Найсуттєвіше – в ній, а тому-то воно – мовчазне.
Зусебіч у вини – традиційні хиткі небораки.
Я зміцнію – вона, як той песик, і руку лизне,
І заскімлить, і стане самотності суттю і знаком.

1

Віртуальне щастя, дітлахи, мороки,
зебри, сонм ломбардів, сонячні вітри...
В рейвасі щодення виживуть жорстокі,
утечуть із трюму звомплені щури.

Бали хвилювання, крейдяне плацебо.
Сходять на трибуни мічені сліпці.
Де пасіонарій? Жевриво - впівнеба.
Розпухають (війни ж...) панські гаманці.

В оці бурі - тиша. Тут молитись ловко,
потурати, красти, чистити коня
та винити яро козолупа-вовка,
що від тигроловів цирк охороняв.

2

Плине із-під голки море недошите,
Галька різнобарвна... маячки... пісні...
Час ховає справжнє під мошисті плити.
Бідам віртуальним рамці затісні.

2018

Морозяна хурделиця на вулиці,
До мене солодятко ніжно тулиться.
Упазурила кішка мишу лапою
І каже: - Буду я твоєю звабою.

Вдихаю пах груді з сорочки вирізу,
До ранку звідти я уже не вилізу.
А лада шепче: - Ти давав обітницю,
Тож пий нектар, висотуй по краплиночці.

Колише люба світом, ліжком, персами,
І я цвіту, неначе ружа веснами.
Мандрую між бескидами й долинами:
О, як же тепло нам такими зимами!

02.03.2018р.

Слово є Бог, Бог є у слові,
Що душу дано людині в любові.
Слово — це світло, що з неба зійшло.
Життя й безсмертя навіки дано.

Слово у вірі шлях прокладає-
Життєві путі людина долає.
Слово надії — це сила у мові,
Душу гартує у Божому слові.

Слово сказане у Всесвіт летить,
В житті людському - це тільки мить.
Слово до слова, хай людство єднає,
У серці в кожного Бог почиває.

В людському житті Він є запорука,
В наших серцях нам легенько Бог стука.
Вказує шлях на земному просторі
У вірі, надії й вічній любові.

Тільки ти не забудь ту романтику голих плечей,
Хвилі перших торкань і збентежений погляд чекальний.
А щоденна напруга нікуди від нас не втече,
Онде місяць-торшер зачекавсь в оксамитовій спальні.
Завмирай біля мене, тамуй свої видих і вдих,
Бо роки не зітруть тої першої сильної млості
А кохання живе, і не тільки в серцях молодих-
У триванні хвилин, у легкім поцілунку волосся.
У мереживах дивних мовчань і коротких розмов...
Їх відвертість під місяцем жоден, крім нас, не тлумачить.
Пригортай мене ніжно, і міцно, і палко, немов
Оксамитова ніч народилась для наших побачень.
2018

А давай цілу ніч танцювати над пасмами осені,
Легковажити, важити легко над вигином леготу.
Залітати листвою у вікна - зненацько й непрошено,
Вихилятися з матричних ряден у далеч розвернуту.

І давай на каноях уплинем у згущені сутінки-
Як у чорну зіницю впливає окілля безмірности
І забудемо дні перехльосткані будності прутиком,
І здобудемо крила, що Дух неприборканий виростив.

І давай себе вичерпнем з ряхту - з часового зарева
Тонкочуйним цілунком, чарунком - бодай на часиночку
І фрагменти розгублених Душ у траві позбираємо,
І здіймемо в наднебо...і ти мене- втомлену- виночуй

У зірках, на руках і на гойдалці витівки синьоі,
Де ніхто не торкнеться до нашого танцю над осінню,
Де ніхто у мені не шукає басорки провинноі
За розгнузданий вітер, за жаром любов припорошену.

Де ніхто не побачить отого, що зараз ми бачимо,
Як не можна очима узріти сердечного сяєва.
Як не можна пізнати безмежне в зернинному зачині,
Як і ми не сягнули цю магію ночі, що маємо.


.

хто править балом? чорна баба? дід,
що так набожно лиже пані руки?
од геніальних нині ані звуку
і графоман чалапає убрід.
од вас, кусік, вмиваються, як можуть,
бо ви славетні, що там і казать!..
не поважаю вислів «вашу мать»
тай інший словоблуд вживать негоже…
пощо наклеп, пощо безславні речі?
давай, чіпляй погони, ордени!...
а десь війна, пожарища, сини…
мо' вам туди, наклепники, до речі?

Сходиться люд на площу Суз.
Невдовзі мотуз накинуть на шию,
І я зависну на шибениці тій,
Що сам звелів поставить спішно...
Як усе перекрутилось за ніч!..
Ще ж увечері оповідав я в дружнім колі,
Що сталося зо мною після розмови з Ахашверошем.
«Як належну честь віддати чоловіку?»-цар запитав.
Кому ж, як не мені, подумалось, та честь належить?
І щиросердо порадив я володарю півсвіту:
«Зодягнути в царські шати, посадовить на царського коня
І хай котрийсь там із сатрапів, тримаючи повіддя, кричатиме:
«Так честь належну віддає наш цар!»
Дружина й гості, видно, вже знали правду,
Та я не міг спинитись: лють переповняла
При спогаді однім: Мордехай сидів на тім на коні…
Юдей, що так і не вклонивсь мені, Гаману,
Без чиїх порад цареві аж ніяк не обійтись.
А я тримав повіддя й кричав, як Ахашверош звелів.
За сором слід відплатить подвійно:
На Мордехая вже шибеницю зводять,
А непокірне й гордовите його плем’я
Зо дня на день чека погибель:
Царська печать уже скріпила мій указ.
«Не чини цього!»- дружина й гості.-
Якщо з юдейського насіння Мордехай,
Перед яким сьогодні зачав ти падать,
То не здолать тобі його нізащо!»
Не послухав, хоч зненависть і пиха
Уже попідруки вели мене до лиха.
Та ще якого!.. Відки ж було знати,
Що й Естер-цариця – теж з-поміж юдеїв?!
Вчинила в себе учту цареві та мені...
Учту, що зашморгом от-от скінчиться.
А, може, й для десятьох моїх синів.

P.S.
Ставши правою рукою Ахашвероша, Мордехай розіслав в усі кінці царства новий указ, щоб юдеї розправлялись зі своїми напасниками. Відтоді й досьогодні 14 адара (за місячним календарем) вони справляють свято Пурим, назване так, бо, перш ніж здійснити свій зловісний замір, Гаман кидав жереб-пур. Того дня неодмінною стравою є коржики – «Вуха Гамана». Мабуть, для того, щоб він на тому, а новочасні юдофоби на цьому світі прислухались до голосу Історії.

Шум ходи,
шум ходи
цілу ніч,
сніг летить,
сніг летить,
на карниз.
Ледь учув
ти прити-
шений клич,
опускай-
ся по схо-
дах униз.
Місто спить,
сплять задвір-
ки, двірці,
сніг летить
до нічних
ліхтарів,
Місто спить,
місто спить,
сплять отці,
охопив-
ши крижі
матерів.
Сніг летить,
сніг кружля
повз ліпних
капіте-
лей і склеп-
лих повік,
тої ми-
ті йдемо
ми від них,
тої ми-
ті йдемо
ми навік.

Нас веде
Щуролов!
Щуролов!
здовж па-не-
лей і цин-
ків дахів,
і пісні
тим гучні-
ші, немов
хор щурів
сподобив-
ся на спів.

Вічно хвацький,
юнак,
молодик,
вічно хвацький,
коханець,
дружок,
обер-нись,
озир-нись
та гляди,
як опи-
сує ко-
ла сніжок.
Із-за пліч –
ані світ-
ло, ні тьма,
тільки ця-
точки, ця-
точки віч,
чи ти під-
лий, чи об-
маль ума,
мла з поти-
лиці гід-
на облич!
Слідом флей-
ті чимхут-
че крокуй,
сніг сліди
замете,
занесе,
Забуттям
божевіл-
ля лікуй!
Од непа-
м'яті бе-
зум спасе!
Заповзя-
то тобі,
Щуролов,
на чужби-
ні отці
голосять
свою дя-
ку за щед-
рий улов,
і нія-
ких повер-
нень назад.

Лису го-
лову мав,
чи голив,
наплюва-
ти на за-
чіски стиль.
Але спів
поголів’я
щурів
по Росії
гучить
відусіль!

Дні і ро-
ки летять
і летять.
Мла оку-
тує наст
середмість,
як не бе-
зуму влад-
ця печать,
і безум-
ний, зали-
вистий свист.

Позаяк
не забудь
настанов:
нас веде
од зори
до зори,
нас веде
Щуролов!
Щуролов!
Нас веде
Щуролов! –
повтори.

--------------------

Мовчати зручно. І проблем нема.
Пиши, колего, прудко що завгодно.
Буває, що письмо - суціль туман,
Але критикувати вже не модно.

Навіщо наживати ворогів?
Скажи що не читав, іще не в курсі.
А я хвалою віддаю борги:
Осанну брату заспівати мусів.

Ура митцеві! Чом не похвалить?
Рецензія потрібна, передмова.
Нехай сатирик в руки візьме пліть,
А я розумний, не дубоголовий.

Кажу: - Творіння дивні - вищий клас!,
А книжка удостоїться медалі.
Упав до ніг оглушений Пегас,
І музи пишуть золотом скрижалі.

Все правильно. Та сумно щось мені,-
Несе на суд сонети пан багатий.
То що - мовчати будемо, чи ні?
Я похвалю. Потрібні меценати.

01.03.2018р.

Життя – це подорож у часі
З квитком, що лиш в один кінець.
Від фатуму як не ховайся –
Усі потуги нанівець.

Бо не зійти і не звернути
І не відсидітись в кущах.
Є старт – і фініш має бути,
А поміж них – життєвий шлях.

Яка різниця – перший день,
Чи восьмий, чи тридцятий? –
Нестримно березень іде –
Жіноцтво цілувати!
І щоб не заздрити йому –
Я теж із ним весную:
Кого люблю – то обійму
І також поцілую!

01.03.2018

Усім потрібен гарний поплавок,
Без нього важко витягти рибину.
ПееМ лелеці патрає задок,
Ану і я смикну одну пір'їну.

Та щось воно іззаду не таке,
Збиває запах тайнами хмільними.
Вимочував у хлорці і саке -
Знов гатить чорногузами незримо.

Пушок від кур годиться в подушки,
Для одягу гагачий дуже кльовий.
Лелека ж у багні слідів стіжки
Лаписьками штампує гонорово.

Хоча б один хотів поставить плюс
І штучно рейтинг птахові покращить,-
Чалапа голозадий чорногуз -
Нінащо його пір'я негодяще.

Та ну його. Смикну у гусака
З крила міцного, а не із філейки.
Оце воно! Стрічай мене, ріка!
Біжу ловити сома на уклейку!

1.03.2018р.

Десь попід снігу вологоцвітом,
В норах карпатських звірів,
І на найвищих вершинах світу
Буде весна - я вірю.

Їй ще далеко до струн скрипкових
До голосів розмаю.
Чорним роялем порожнє поле...
буде весна - я знаю.

Між декорацій набридлобілих,
Всупереч сну і ліні
Скоро листочків зелених ціле
Вигулькне покоління.
2018

Привів сюди я друга на "ПееМ",
Радів, що полку нашого прибуде,
Що разом понатворюєм поем,
Сонетів, віршів... І оцінять люди.

А другу ворог до душі припав,
Бабай до себе чарами принадив.
І він пішов услід його стопам
Дорогою, яка веде до зради.

Тепер його плюється гниллю вірш
І зуби вишкіряє чорнорото,
Немов йому понад усе миліш
Огидне графоманяче болото.

Ступив на шлях огуди і брехні,
Поширює і наклепи й обмови
За те, що чесно довелось мені
Сказать йому про нього правди слово.

Мабуть, у цьому помилка моя,
Всього не можна говорить людині.
Бо вироста ненависті змія,
І їсть усе прекрасне всередині.

Та не казав, що друг - недопоет,
Він сам себе нарік отак даремно!
Бо навпаки - в його я вірю злет,
Як буде працювати, мов скажений.

На це він здатний, бо затятий в цім,
Та працювати треба над собою
І інших поки не учить творців,
А свій бур`ян викошувать косою.

І слухать друга, що уміє більш,
І знає краще - що, куди й до чого.
Підкаже шлях - і твій засяє вірш,
Немов насправді ти - поет від Бога.

І не спесивих я набрався слів,
Орел могутній - гордий від природи,
А чорногузи в небі б`ють орлів,
То як не бути чорногузу гордим?!

Якщо поетом гарним уродивсь,
То має право говорить повчально.
Йди під крило і знов побачиш вись,
А не болото зради і печалі!

28.02. - 1.03.7525 р. (Вфід Трипілля) (2018)

Третє око людини - її душа.
Різно сяє, коли до неї торкаються.
Бо в момент дотику вона заглядає у світ іншого.
І невидимо плаче або усміхається
третє око людини - її душа...

От ніч абсолютна пливе у твоєму вікні,
Ти віриш чи ні - у ній я помалу зникаю
І рибою снів вгрузаю в небесному дні,
І лячно мені самому від свого одчаю.
Ти маєш в лице жбурнути дві тисячі слів
Ти маєш на все мільйони робочих теорій,
Зав'язуєш ти мене на безмежжя вузлів
І топиш сама у темряви чорному морі.
Відносиш мене, покірного бранця ночей
У води густі не сонячних зовсім галактик,
А серце пече, а серце, як сонце, пече,
Розносить мені і груди, і мозок на клапті.
Впливаю у ніч, і крила об камені б'ю,
Об щогли стрімкі колись затонулих флотилій,
А ти уві сні, ти в дуже спокійному сні
Спускаєш акул - полки своїх фобій та філій.
Я зникну тоді, і тільки у спогадах десь
Проступлять тобі мої післясмертні цілунки.
У ночі вікно кохання тихенько піде,
Залишивши нам на згадку марноти у клунках.
2018

Ось вона, моя Європа.
Майже вперше у житті
перетнулися за Чопом
всі дороги і путі.

Ось тобі уже і Wien...
Перепитую месьє, -
як мені у ту країну,
до якої сотні льє,

до якої як до неба
із прадавньої Руси.
А Московії не треба,
поки, Господи, єси

Ти єдиний на престолі...
Бачу Альпи, і Дунай.
Вітряки стоять у полі,
забезпечуючи рай.

Ріки, гори і долини -
ляпота і антураж,
і фортеці старовинні
уписались у пейзаж.

Це не Ейфелеві штуки.
У трамваї мчу увись.
Сяду Кеплеру на руки...
І ніхто не каже, - брись!

І не знають у Тіролі,
що то - наші і свої...
Будемо послами волі,
за яку ідуть бої.

І ніякі не арійці
мають наше за своє.
І у Відні, і у Лінці
товариства наші - є!!!

І немає інтересу
freue Laute у війні.
А поети й поетеси
усміхаються мені.

I Waltraude, i Else,
Helmut, Hannes-тамада
доказали, що не ель, а
пиво п'ється як вода.

І нехай піїти Феба
знають, - я не Ґанібал,
а у теці пана Щерби
є вакансії на бал.

Українці - ми не горді.
На коні і при сумі
ми усюди при нагоді
побуваємо й самі.

Хоч із Генуї - до Риму!
Італійці – теж рідня.
Не бажаю я до Криму,
де п’яніє кацапня.

Але так уже ведеться,
що Європа нічия.
Повертатися прийдеться
на чужі круги своя.

Залишаю Братиславу
найдешевшим літаком.
Хай живе моя держава
без серпа із молотком!

Україна - не Росія,
і не Пруссія - Руса.
Надивився. Є краса.
Я брехати не умію.
І не каюсь.
                 Мама мія,
як забути чудеса?

                   02.2018

Я не знав, що вітри зусібічні бувають −
Здивувався, завмер.
За розбійними свистами − зойки трамваїв
Учуваю тепер.

Загубилося те, що зове, піднімає…
Перевтома. Назло.
Де ж то сили людські? В колосках? У врожаї?
Очі нам замело.

Загуло у притишеному життєкварталі.
Не злякало мене.
А за те, що любив, узяли й покарали.
Сум ніяк не мине.

Усміхатися, плакати − вічне роздолля.
Я його полюблю.
Додадуться тобі − моя сила і воля,
Співчуття − журавлю.

Що болить і мені, і остудному птаху,
Не скажу отоді.
Бо взамін учорашнього дивного страху −
Сонця слід на воді.

Дні, коли ледве сповзаєш з ліжка,
Ночі, коли ти не можеш спати,
Всі вони знак у житті залишать,
Тільки не падай.
І переллються судинами часу
В русла твоїх невичерпних енергій.
Може, повернеться втрачене щастя.
Тільки не нерви.
Дихай повільно, тривай і тримайся
Ночі і дні твої спокоєм шиті.
Хоч би на кінчик маленького пальця
Зважуйся жити!
2018

 
болото обвівають бурі
неспішно всяк своє чудить
хай бізнес трохи не в ажурі
рясніють, кат його тудить
пів~пристрасті під~абажурні

тут місяців пітьмаве світло
фрагменти сіро~чорних снив
обтяжливо та діловито
літгер не відає стіни
коли не квити, може й квіти ~

то він ступає назирці
крізь пил, що залишивсь без літа
пляшки & грубші папірці
пригадуючи, що ізвıдти
як не мотив, то раптом ціль

там зачаровані притулки
мадмуазелі бістурі
ледь сардонічно вічі стулить
проклятий під усі вітри
швейцар у звісному ретурі

окей життя смертельна втіха
проси~прохай її сюди
сам перелесник & базіка
кудись дівається зажди
з обличчя маска блідопика

знавав безладдя строгий ритм
всі варіації шаленства
практичні досліди
від піанісимо до престо
знавав таємні драми рим

& під зірками над борделі
без якісно помітних змін
чи в барах вицвіло пастельних
находив цинамон & цмин
доаріонових містерій






 

Мої думки - вони як сокіл.
Летять вперед нема покою їм.
Щастя-любов, достаток навкіл
Мрієш побачити замість руїн.

Мої думки - вони як крила.
Несуть мене все в далечінь.
І надувають мрій вітрила,
Щоб знятись знов у височінь.

Мої думки - вони як жало,
печуть до болі крізь броню.
Щоб не кортіло й не лежало,
А получило у скроню.

Мої думки рушійна сила,
подій нових вогонь несуть.
І щоб історія не говорила,
В моїх думках життя вся суть.

Яскраво загоряються комети,
А зорі гаснуть проблисками днів.
До мене прилітаєш у сонети,
Лишаючи Парнас і всіх богів.

Я збережу закохані секрети
І не розкрию павутину слів.
Моя богине, подаруй сюжети,
Незвіданих, загублених світів.

Твої слова спускаються зірками,
Збираю їх я, мов розталий сніг.
Загубляться вони поміж віками?

Чи пролунають у чиємусь сні?
Не знати! Відправляються струмками
Шукати береги морів в пітьмі...

© Володимир Верста
Дата написання: 27.02.18

Твоя краса нетлінна, мов рубіни,
Являє сяйво в келиху вина.
О розкажи за вогнищем каміна
Про таємниці, що ніхто не знав!

Повідай же про подвиги Афіни!
І як Орфея плакала струна.
Моя богине, що це за руїни,
Котрі сховала в морі глибина?

Розкрий секрети простору і часу,
Дай глянути божественний сувій,
Де олімпійці заховали чашу

Міфічної амброзії напій.
Я замикаю у темницю нашу,
Всі таїни покриє сніговій.

© Володимир Верста
Дата написання: 26.02.18

Летіли роки йшли і днини,
Моменти радості і мрій години.
Аж тут удар і ввесь в друзки,
Лежу розбитий на куски.

За мить до смерті, в центр болі
Заніс черговий вигин долі.
Терпи мій сину, це твій шлях.
Сказала мати на жалях.

Пройде і біль, зростуть кістки.
Знайдуться й долі прямі містки.
Живи, терпи і не вмирай -
Чекає тут на тебе рай.

Холодні дні,
І погляди холодні.
Фінал зими – арктична метушня.

Гарцює лють,
Забувши, що сьогодні
Останній день її календаря.

28.02.18

Нарешті, сніг! Найперший справжній сніг –
Землі сумної сірої причастя.
На душу мерехтливо сяйвом ліг,
Даруючи натхнення їй і щастя.

Пречистий сніг! Хрусткий, морозний сніг.
В кінці зими, на самому краєчку.
Лунає у дворі дитячий сміх,
Летять сніжки, мов курячі яєчка.

А заметіль продовжує танок.
Двірник невтомно стежку прогортає.
І мабуть, твій пропущений дзвінок
Мені життя і радість повертає.

28.02.2018

Фантоми рис, окреслених зненацька,
олюднені міські панорами і лабіринти днів,
ми наче в’язні, кожен у своїй темниці ...
Ельфами – снами, наче світляками, висвітлюємо майбутнє:
найтепліше наймення дітей – сокровенне бо з крові –
колючими шпильками розквітають і в’януть троянди,
особисте, таке ж нерозгадане, кане у Лету ...

Юності вашої біле крило злебеділе ...
Розривається коло магічне: то ритми і зблиски,
акустичні вібрації – спільний портрет у верлібрах ...

Хто вгадає фінальні акорди у музиці Часу!
Там, у вимірах вищих, біліють сумні пароплави –
одпливає душа, одривається біла пелюстка ...

Вип’єм білу імлу: переповнена спрагою пустка –
Ирій – вирій ...
Іра – Юра ... Ю ...
п’ю – ю – ю ...

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Аристократи духу вже не ті,
Письмо - і не письмо, якась гидота.
Отримую усе чого хотів
(зв'язався зі спесивим ідіотом).

Він на словах - моторний дуелянт,
Сонетні руни виплітає ловко.
Але насправді - полюбляє мат,
І дулю моцну тицьнути ув око.

Можливо я простак, в письмі - лопух,
Спесивості не покусали мухи.
Писати під хмельком - для всіх табу,
А в цього в кожнім слові дух сивухи.

Спиняти марно. Перепон нема.
Усіх під ніж: старих, жінок, малечу.
У розумі - ненависть, бруд і тьма,
Потворний карлик розправляє плечі.

Пиха митцеві - непосильний груз,
Душа чорнильна учорнила карму.
Хотів літати в славі чорногуз,
Та низько впав з горба в смердючу яму.

28.02.2018р.

Зранені душі - покльований градом дах,
Зранені пальці - від потисків рук нещирих,
Слухай між слів, слово - лише вода
Чути іржавий дзюркіт на три-чотири.
Краще мовчи. Все вибухає від
Речень і фраз, слів і окремих звуків.
І шкереберть котиться десь на схід
І постає пустищами розпуки.
Знову вода. Наче прозора, так.
Чути мені всі її сто мелодій.
Тільки життя вже не піде навспак,
Смерть на полях, наче раптовий злодій.
Стрічка новин, смайли сумні ліпи
І не дивись в погляди на світлинах
І прожени думку, а що, якби
Там-от була саме твоя дитина.
Просто живи, тихо собі молись,
Просто подай ближньому хоч секунду.
Стихне вода, спокій прийде колись.
Просто війна. Він не зникав нікуди.
2018

1

Вутлий лис, товстенький кролик
малювали цебра, шполу...
Із болота мус носили,
наступаючи на вила.

2

В кого більше ран і цяток -
запитаємо в ягняток...
Хто маститий? хто взірцевий?
Хто вдоволить королеву...

Ось вона проходить ланом...
- Сперечались непогано.
Де творіння пречудові?
Догодили ви слонові.

Прибирайте ці палітри.
Ось вам дружби півмакітри!


3

...а ягнята ні словечка...
Ремиґають звично гречку...

Край ріллі - дрохвичка-ласка.
Із осла сповзає маска.

Дар під'юдження у моськи.
Сленг - заслинений, матроський.

Почекаємо картинки,
Де злоби - ані шерстинки.


2018

Ця майжевесна засніжена,
І заспане сонцеоко,
Безрадності нашій тішаться,
Арктичній, сумній, глибокій.
Зіщулиться ніч від мінуса,
Поморщиться чорносливом.
І завтра ніщо не зміниться
Не стане ніхто щасливим.
Сто тисяч відтінків білого,
Сто тисяч лютневих версій
Ми - холоду скам'янілості,
Пульсує саме лиш серце,
Неначе червоне яблуко
Чи в косах іспанки квітка -
Я весну вдихаю зябрами,
я весну беру за свідка.
2018

Послухайте-но, діточки, на вушко,
Новісінькую казочку оту.
Жив-був на сайті песик Обісцюшко,
Що ненавидів люто чистоту.

Він авторів усіх тут оббігає,
Немов запограмований у грі.
На кожного він лапку підіймає,
Так територію свою ж бо намічає,
Лиша сечею він коментарі.

"Улюбленцям"-лелекам лишить знаки
Уваги найніжнішої таки,
На пам"ять їм дарує залюбки -
Як ордени, кавалки добрі каки.

Все нюхають ці автори сердешні,
Та стало вже і їм не все одно:
Колись тут пахли вірші, як черешні...
Тепер куди не стань - сеча й лайно.

Як на "ПМ" заходимо щоразу,
Вдихаємо цих "пахощів" букет.
Поети ходять вже у протигазах!!!
Ну де це, люди, видано таке?

Хіба усіх вас жах не полишає,
Хіба не нудить від таких чудес?
Вже мантію учителя вдягає
На себе засмердючений цей пес!

На ноги лізе людям, як на сучку,
Собачий бомж, ти все йому дозволь?!
Він скоро всіх нас доведе до ручки -
Огидне гавкало, смердючий троль.

Шепнім адміністратору на вушко,
Ой, діточки, ідею цю просту -
Женіть із сайту цього Обісцюшка,
Як любите хоч трохи чистоту!

28.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Себе жабисько тигром уявило,
І стало надимати живота:
Я з"їм тебе, лелеча клята сило,
Та вже потуга нині щось не та!

Надувся люто й луснув - засвистіло,
Де сила тигра ділася ота,
Мов пукнуло гидке зелене тіло -
Травиченька голівкою хита!

Не вчи орла без гордості прожити,
Од того будуть наслідки сумні -
Надмешся тигром, схочеш полетіти,
Та луснеш, наче жаба у багні!

27.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Невдасі увижаються тхори,
Пацюччя, павуки, блощиці, змії.
А я люблю тигрячий дужий рик,
І хрускіт на зубах тонкої шиї.

Чалапає в багні король ропух,
Лаписьками перебирає ряску.
А я люблю важкий тигрячий дух
І на обличчі жертви жаху маску.

В болоті бусл годує комарів,
Довгастий дзьоб вистукує рулади.
А я люблю когтисті пазурі,
Та ікла, що не відають пощади.

Потрапив бусол до котячих лап,
Із пащі визира пір'їна сива.
Лелека - велет для ропух і жаб,
Для тигра - ненавариста пожива.

27.02.2018р.

Злигалася зміюка із тхором:
Давай лелеці лапи переб"ємо!
Я обів"юсь, а ти зубами: "Хром!"
Перекуси і вирішиш проблему.

Немає птаха і нема проблем -
Учив колись диявол із болота.
І вчиться в нього це поріддя зле -
Слизька, смердюча заздрісна сволота.

І причаїлись тихо у кущах,
І підповзли, підкралися у тиші...
Та бусол дзьобом у зміюку: "Бах!"
А тхір утік, як завжди, насмердівши.

Хто любить у природі чистоту,
Перед зміюкою не знає страху,
Не дасть тхорам запанувати тут,
В борні поможе він святому птаху!

27.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Я на тебе не злюсь. Це весна забарилася вкотре.
Стелить місто крихке понад нами шатро крижане.
Ти майстерно береш найсумніші мінорні акорди.
Щоб відчути мене.

Я до тебе мовчу. Знову вітра шукаю у полі.
П’ю малиновий чай, впорядковую все до ладу.
Я сумлінно ходжу по хиткому нерівному колу.
Не боюсь, що впаду.

Відкриваю замки, переводжу годинники в хаті.
Забиваю цвяхи у цупку безборонну стіну.
Я чекаю тепла у пучечках пахучої м’яти.
Я вертаю весну…
27.02.2018

Вгортаюся у галуни, єдваб,
Приречений для царствених вакацій.
Нехай кавалки підбирає раб,
Естетові ганьба бруднити пальці.

За вікнами буденності пейзаж -
Старенька торбу тягне із базару...
Мене ж такий дратує антураж:
Співати хочу! Торсати гітару!

На фронті лиш невдахи-вахлаки,
Нехай воюють, не моя проблема.
Саджаю різнобарвні квіточки,
Пахучих яблунь виписав з Едему.

Вмирає пес? Нехай собі вмира -
Ще можу заразитися смертельно.
Такі ж як я - дочка моя й жона,
Розважливо-охайно-мудрі вельми.

Без чистоплюйства нині аж ніяк,
Тому у вись стовбурчу гордо носа.
Але обцас потрапив у кізяк
І розімліла гордовита поза...

То що, браток,- відомий персонаж?
Хлебчу кисляк, а кіт-хитрун сметану...
Тепер іди, картопельки насмаж.
А вірш забудь. Писалося зоп'яну.

27.02.2018р.

Ішла самотність у сліпі дощі
І день осонцено котився.
A я, таки наляканий , мерщій
Напав на сірого котиська.

− Коти, вoркоте, десять давніх бід,
Сиди поважно у квартирі.
А я… а я – у простір, у політ,
Аби життя змінити сіре.

Непевно похмурніє сірий кіт.
Якась вина у нього зріє.
Отак нам добре, бо навколо − світ,
Пухкі у ньому наші мрії.

Сушу вітрила, напинаю парус,
перегортаю час...
Ввижається мені безликий Янус
у деяких із нас.

Ілюзія високого польоту –
побілена імла,
коли душа навиворіт - болото,
ячить одне, - ла-ла...

Дуелі із чужої оперети...
І на кону не честь,
а явне заперечення поета,
аби звучало, - жесть!

На капищі іуди, фарисеї.
чий ідол - сатана.
Заради перемоги нічиєї
об’явлена війна.

Як два боки фальшивої монети
цареві і юрбі,
не устоїть єпархія поета,
поділена в собі.

Виходять на арену лицеміри,
дешевої парафії кумири,
пірати висоти.
Опричники конаючої віри
указують, не відаючи міри,
куди кому іти.

                   02.2018

Поки несповідимі путі,
по яких я ходити боюся,
найцінніша мені у житті -
моя рідна, єдина матуся.

З нею легко по світу іти
із дитинства за обрії дальні.
Не лякає жура самоти
і її горизонти фатальні.

Чую діда, - шукай талану,
поки доля твоя за горою...
Але знаю, - із нею одною
я своєї мети досягну
і її не залишу одну,
поки плинуть літа за водою.


1991

Що ти таке вчинила там, царице,
Що лютістю Ахашвероша скинута з трону?
Такою, що переважила і змови недругів,
І зненависть підкорених держав...
Ти, найвродливіша з усіх жінок!
***
По третім році, як засів на троні в Сузах,
Справля Ахашверош бучний прийом.
Спочатку для князів і слуг своїх,
А далі – й для всього народу.
Ні в чім нема нестатку.
Ні в їжі, ні в питві.
І все лиш в золотім начинні.
І кожен п’є скільки спроможен випить.
Окремо для жінок ти, Вашті,
Теж справила гостину.
Не таку пишну, як Ахашверош,
Котрий лише на сьомий день,
Як стало весело на серці від вина,
Згадав, що є в нього дружина.
Сім євнухів послав цар за тобою, Вашті.
Щоб не прийшла, а привели тебе
В короні царській.
Красу твою бажа Ахашверош
Чоловікам підпилим показати.
А ти відмовилась із євнухами йти,
Бо лялькою не захотіла бути.
«Красою наділили мене мати й батько.
А те, що розумом і радникам його не поступаюсь,
Про це Ахашверош не скаже, збіговиську отому.
Лялькою мене він бачить.
Лялькою, що має подарувати йому сина...
Та, зрештою, і ті, хто колінкує перед ним,
Такі ж, як він.
Хто владою, хто золотом узяв собі дружину...
І я миритись маю з цим?..
Знаю, що в гнів впаде Ахашверош.
Та гнів зуміла б я угомонить,
Якби хоч трохи був він самостійним.
А то у всьому радників лиш слуха.
Ох, ці такі улесливі й підступні шептуни!..
Вони, а не Ахашверош імпрією правлять.
От і тепер здогадуюсь, що там вони нарадять.
Скажуть, аби відсторонить мене й забрать корону.
І не тому, що краще це для Ахашвероша,
Вихватка моя самим їм так не до вподоби,
Бо ж як дійде до їх жінок вона,
То це для них смертельна небезпека.
І їх, а не себе, послухає Ахашверош.
Ну що ж, хай так воно і буде.
Може, колись і не цариця
Насмілиться зробить, як я.
І не буть лялькою.
Я ж це роблю сьогодні.

У птаха знову трапився заскок -
Жінкам вподобав смикати огуззя!
Потрібен бевзю ще один урок,
Хвороба прогресує в чорногуза.

Розвинулась в бусла самохвальба,
І щоконадимання що є мочі.
В мовчанні люду - осуд і ганьба,
А він вчуває оплески жіночі.

Заслаб. Нема в поезії вогню,
Зникає стиль, натхнення і харизма.
Потрібна п'явка! Виссати дурню.
А на десерт - семивідерна клізма.

Лелека, друзі, нині не такий,
Ропухами вдавилась нагло муза.
Тож нині після нього лиш цятки:
Сміється з нього братія у вуса.

У коматоз упав од клізми бусл,
Сатира діє краще динаміта.
Ще оживе. Намацується пульс.
Ротяку ж гуморескою - зашито.

27.02.2018р.

Сопілко, мене твої чарують співи.
Може, в них кохання є,
Навіяне журбою самоти,навіяне
Чистими потоками бурхливих рік.

Минає час і кожний крок
Здається тим, що вже давно минуло.
І хочеться, щоб світлі подумки
Сьогодні не змарніли.

Дорога, кольорові краски майбуття,
Прикраси, чи примари щастя,
Твої земні чудові співи, Сопілко,
Приносять вирій дня,приносять загадку життя.

Крізь сни далеких мрій,
Крізь прозорість чаші майбуття,
Сопілко, грай, далеко в горах!
Де простір с тобою у вінчанні виграва!

Грай,для всіх мелодію святу, красиву!

 
коли навзаєм неважливо
що саме ти натомість зриш

& все лиш тільки пляшка пива
& може принагідний вірш


двійник відбиток або привид
майбутнього у тьмавій млі

& твій апостол вудить риби
& сіль виблискує мов лід




 

Може, Редакція Майстерень зазирне сюди
http://maysterni.com/publication.php?id=131432

пояснить панові Чорногузу, що його коментарі зайві, підозри та погрози (завдати удару) безпідставні. Чи так чоловіки тепер шанують жінок...

Є мій нейтральний іронічний вірш "Муза не винна", де не зачіпається честь пана Чорногуза. Жодних співпадінь.
На таку експресивну реакцію читачів, тим паче Ярослава Чорногуза - схрестити шаблі - я не розраховувала. Оминаю його сторінку.
Немає у мене шаблі. Немає предмету для дискусій.
Петро - вигаданий персонаж. Не уявляла нікого з авторів ПМ, коли писала.
Чому я маю видаляти вірш?

Є ще вірш Любові Бенедишин "Від Петра до Миколи".
Там розмай імен. Вона пише "всі персонажі вигадані, будь-які збіги з реальністю випадкові".
Вона на сайт не повернулася. На Фб вірш публікується. Я його в коментарі показала.
Бо там епіграф - рядки з мого вірша, вона з мого дозволу взяла "Солома, шовк, щириця - у віршику Петра".
От і все. Імена довільні, вона це пояснила. Про її вірш можна писати на її сторінці на фейсбуці.

А про мого вигаданого ліричного героя - віршівника Петра - взагалі смішно дискутувати...

Мене не цікавлять баталії, тим паче - Чорногуза-Сушка.
Вони можуть без сторонніх з'ясовувати стосунки, на сайті влаштували словесну баталію.
Пан Чорногуз вигадує, що мій вірш про Петра - це "пасквіль", написаний, бо Сушко мене "просив". "бо сам не може". Абсурд.
Чи я б слухала О.Сушка? На замовлення не пишу. Мене Сушко ні про що не просив.

Миритися чи ворогувати друзям - вирішать вони самі.
Я оминала їх, як могла. Мене не обходять їхні чи то чоловічі ігри, чи то розбрат.

На протязі кількох років доводилося читати отут на сайті, що хтось побачив себе у моєму ЛГ. Дехто запевнював, наче ліпше за мене знає, про кого чи про що я писала.
Загальновідомо, що я відверта - і не побоялася б сказати, про кого саме вірш.
Але прототипів немає. Збірні образи.
Якщо мене не захистить Редакція Майстерень, то вирішу, що я тут зайва.

Русь-Україна нам дана споконвіку,
Богом рождені на вкраїнськїй землі.
Так було, так є, так буде довіку,
Не скорить — слов'янів Русі.

Роди за Родом Богам Славу во здали,
Плуг мавши, священний меч Перуна.
Пісню Перемоги й Слави співали,
Відважно боролись за вільне життя.

За Русь-Україну кров проливали,
За Волю пролита вона є Свята.
Впавши на землю, вони не вмирали,
Світять до нас, як небесна зоря.

А ми, як синове — їхні нащадки,
З гордим серцем Славу несли.
Ставши Майданом в смертельну хватку,
Волю і Славу Вкраїни ми зберегли.

Високо несучи Прапор Вкраїни,
Твердо крокуєм крізь грізні літа.
І Воля жива, і Слава навіки,
Ти непорушна, Україно, і Воля твоя є Свята.

У краю червоної калини
по траві й росі
йду я до моєї України,
плаями Русі.

Де мене у світі не носили
білі журавлі,
та оберігає Божа сила
рідної землі.

Поки сутеніло вечорами
небо угорі,
бачив я, що сяє за морями
полум'я зорі.

Все, що є, і все, що мало бути,
доля віддала.
Залишилось тільки не забути
стежку до села,

де, не «окацаплений» ордою,
я одне зумів –
чути голос пісні за рікою
мовою дідів.

Поки є міцне коріння роду
по усіх краях,
не завіє віхола негоди
мій життєвий шлях.

1991

Ой, джані, джані! Крики, регіт, виски -
Циганський табір сходить на перон!
Украли в мами сина із колиски:
Був селюком. А виросте барон.

Звисає з рюкзака руда голівка,
Брудна ганчірка витира сопляк.
Сьогодні гарно продавалась "ширка":
Біляш дитині змащує кулак.

Пополювали вдатно людолови,
На росяній траві зникає слід.
Нехай несуть слов'янки чорноброві -
Без кровозмін вироджується рід.

Були ромали знані конокради,
Тепер - новий товар, новий закон.
А, може, дитинча програли в карти,
Чи батько поміняв на самогон?

Чи благо це, а чи небесна кара -
Ніхто не зна, усе поплутав чорт.
Співати буде рома під гітару,
Не знаючи ні букваря, ні нот.