Куди кому, а ратаю – до краю...
Виполюю у полі лободу.
А як чортополохи помічаю,
десятою дорогою іду.

Лукаве й гонорове оминаю,
і гуру, і фігуру обійду,
нікому нагая не обіцяю,
нікого за собою не веду.

Але оскому маю на ніяке.
Байдуже, чи зоїл то, чи піїт –
прощаю без’язике, язикате...

Не уповаю на лукавий рід,
а те, що має бестії ознаки,
записую у чорний кондуїт.

04. 2018

малюю поетичними мазками
картину на збентеженій воді
і хай хто хоче кине в неї камінь
потоне він як решта і тоді
ти матимеш усі права на мене
розпуститься каштановий сатин
ошатних кіс лиш на твої рамена
зів’ється почуттєвий серпантин
сузір’ями крізь все єство додолу
у фарбі ми станцюємо … альбо́
я втілю у малюнку зовсім голу
відверту нерозділену любов
і ніжність що в душі палахкотіла
полине у сюжет на полотні
де в плоть одну зливаються два тіла
де я з тобою ну а ти в мені
римуєшся нестримними чуттями
керуєш караванами безсонь
до музики до млосної нестями
лягаєш світлотінями осонь
у ебру мелодійну найдорожчу
де час втрачає лік а простір плин
вуста ідуть між персами на прощу
а далі ритм без відліку хвилин
годин років акцентів інтервалів
то вимір рухів характерний біт
як відзвук архаїчних ритуалів
на стику двох розімкнутих орбіт
лунатимуть космічні струни блюзом
ми будемо дуетом чистих рим
розв’яже назавжди гордіїв вузол
зайшовши у святиню пілігрим
повстане у воді одна з галактик
де нас осяє зоряний софіт
де анапест вже не ревнує дактиль
мені намалювати весь цей світ?!

Ходою, підступно, крадеться недоля.
Зруйнована горем здалась у двобої.
Отак опинилась в господарки злої.
Ще й зараз блукаю у пошуках долі.

Блукаю… Там сіро, а я хочу світла.
Тягнуся до нього, всміхаюсь привітно.
Не хоче прийняти, бо морок навколо.
Зімкнулось, тримає у темряві коло.

Проходять роки, і птахи відлітають
У теплі краї, мають там на чужині
Звикати та жити у іншій родині.
Якщо поталанить – то знов прилітають…

Напевне, весною, зігрітою сонцем.
То може й до мене повернеться доля?!
Вже довго чекаю – гартується воля.
Плекаю надію - дивлюсь у віконце.

Змиваються сльози рясними дощами.
Наступить омріяний сонячний ранок,
Наблизиться знов довгожданий світанок.
Колись, оживу від трагічної драми.

Та й біль може стихне, не зараз, з роками.
Завжди тільки пам’ять жива, поряд з нами.

27.04.2018

Свидетельство о публикации №118042706941

Присів на хмарку, бовтаю ногами,
Чешу пегасам гриви і хвости.
Петро на мене гримає з-за брами
Аби у рай худоби не водив.

І взагалі - мені сюди зарано,
Бурчить, але веде у власний дім.
А там черниця накрива "поляну"...
Та мова не про самогон утім.

Архангели, як завжди, напідпитку,
Розслабились од праведних трудів.
А гості вже знесли Петрову хвіртку,
Прийшли баби і хлопці молоді.

Черпають душі ангельську наливку,
Ковтнув і я, похекав у рукав.
Прийшла пора дмухнути у сопілку -
Нехай святі ушкварять гопака.

Молотяться гріховні побрехеньки,
І вірші про веселих удовиць.
Ожив Едем. Регоче помаленьку,
Народець ноженятами "хвиць-хвиць".

Гуляли аж до вечора безгрішні,
Поцмулюючи грапу із діжок.
Пора додому, під квітучі вишні,
Топтати зеленавий моріжок.

Несе з небес коняка в хату отчу,
Викрешуючи іскри із підков.
Ви ж не сумуйте, ще до вас заскочу,
І заспіваю про земну любов.

27.04.2018р.

Тече ріка життя у яви море
десятки, а то й сотні, тисяч літ.
Аж раптом світ спіткало люте горе –
він якось різко помарнів і зблід.

Всі звичні кольори перемішались
у гей-палітру із істот-рабів.
Лиш одному мені хіба здавалось,
що мир останнім часом зголубів?..

Традиції, відносини, стосунки
покрив зело наліт голубизни.
Іржею та проникла за лаштунки
під видом різних змін і новизни.

Воно тепер прогресом все назвалось,
ми брешем, лицеміримо, грубим…
А що раніш рожевим видавалось,
також змішалось щедро з голубим…

Вже зовсім знахабніли сині звірі,
розтали сподівання ніби дим
і небо увібралось в барви сірі.
Весь світ стає все більше голубим…

 
небес відбиток надтонкий
сміттєві шелесткі кульки
лиш інде зеленіють в урнах
 
чуттів дурня літературна
& безпонтові цигарки
роки сумлінь дають себе взнаки
катма чекань. стемніли струни
знекровлений такий ноктюрн
 
крізь порох електрично золотий
гортаючи ламкі листки
очам незримих партитур
 
 
(andante)
 
де марноти фанфари & вінки
у маскарадній веремії
де кожен інший радо мліє
снують слова, розлогі & цупкі
із точністю до навпаки
захоплення & занеміння
що їх вчорашній день спожив
 
най сміх росте в долині снів
як переплутано часи
та невідома жодна дія
щось мабуть знав, когось любив я
чи забував, чи там просив
безплідна кволість над усім
із нахилом до божевілля
 
коли холодні хмари тліють
у плині грізнім & пустім
страхи являються з-за стін
о пілігриме, йми терпіння
у храмі хламу & каміння
шукаючи оте, що мав знайти
відлуння від луни & тінь від тіні
 
 
(alegretto)
 
мрій поетична привсякденність
буденно тиснучи на жалість
у заповітнім серіалі
сенсацій жодних апріорі
вигадувач фантасмагорій
кляни метафізичне щастя
із примхами сполук таємних
 
всенедовершені завчасно
обертони́ & рудименти
гармоній у коштовнім леті
валькірії & оберони
кульмінаційно безсоромні
в пазлованій & фрагментарній
всеневимовності прекрасній
 
мигти собі магічна марність
у мареві інтоксикацій
принцеси капосні коханці
у декадансі милосердя
на крилах пафосних істерик
твій світ над ними теж простертий
для них він теж до біса гарний
 
 
(adagio)
 
салютуючи самоті
на планеті, де різні предмети
оминають речі прості
звично мовлять давайте дві
обираючи кожну мить
все на користь життя проти смерті
без вагомого змісту змін
 
гіркуваті есенції мли
апатично лоскочуть нерви
розчиняють світлини лиць
& спотворений спогад про них
 
піромани в тісному підвалі
вимагають масної пожертви
від журних емпіричних реалій
зачорніння несхибно триває
вимикаючи прохідні
на все добре, віднайдений раю
 
на дворі зачарована ніч
мовчазні тротуари просторі
& засунуто штори
 
 ТВОЇ
 
 
 
 
 
 
 
 

Як загубився в нетрях непролазних
й хитросплетіннях власної душі,
в вервечці днів пустих і невиразних –
для нових вражень віднайди рушій.

Зміни умови власного дозвілля,
до зорь далеких думами полинь,
гони нудьги гнітючої засилля,
перебори безсилля й власну лінь!

Поринь у щось нове чи закохайся,
втони у водоспаді почуттів,
не хнич, а більше щиро посміхайся
і не шкодуй нікому теплих слів.

Змирися з тим, що нині уже сталось,
минувшині немає вороття,
хай що б тобі там знову не здавалось,
бо рух постійний – то і є життя!

Розчарувань тоді в вас менше буде,
ілюзії як вдасться подолать.
Мов меседжі підступного Іуди
вони давно бентежать кожну стать.

Без мрій і зараз жити неможливо,
вони завжди тримали на плаву.
Тож попри свій характер норовливий –
надіюсь, мрію, вірю й тим живу.

22.03.2018

***у співавторстві з поетесою Світланою Соболевською***


Під вербою принишк-

ли закоханих двоє. І сад

Повен таїн нічних.

Хто садив його? Може, де Сад?

Ніч обох залюбки

Заколисує. Тільки люби!

Епілогу думки –

Боже! Що мені з ними робить?..

...із гнізда пташеня

Може випасти (Боже, впаси!..)

Під "мовчання ягнят"

Божий захист несила просить.

Ніби скраплений газ

У балоні – і смерть, і життя.

(бачиш хибу – нараз

Кат голівоньку може відтять...)

...якось тут підозріло під казочку

Зжерти хочеться бубликів в’язочку,

Та не в’яжеться, як би не плакати

Пуповина (чи покази)... Так і ти

Розкажи – ну чому під вербою

Я кохатися маю з тобою,

Із отою, що радо не рада,

І колись неодмінно-то зрадить?

Чи тебе цілувати? Чи гримати?

Чи калинмалинОвими римами,

Мов пташину, в долоні утримувать?

(це занадто вже, пані...) Полинами

Так гірчила бажання трава...

(як на фронті... Коли зажував

Під чарчину пелюстку блавати

З палісаду розбитої хати...)

Хто ти є мені? Міра без міри?

Квінтесенція хибної віри?

Заблукаю в саду Гефсіманськім,

Мов у каталептичному трансі...
…..................................
У саду не верба: під оливами

Вже душа відігріта молитвою

І твоїми окрилена римами.

Та дізнатися прагну: хто ти мені?

Звідки чари твої?

Із яких сновидінь

Мене викликав ти

І несеш в далечінь?

Я не плутаю зраду із радістю,

З почуттями не вмію я гратися:

Не веду я подвійної гри.

Все зав'яжеться. Бублик бери.

На додачу отримуєш шанс

(Вже літати навчилось пташа).

Із обіймів, програвши всі битви,

Не тікаю, бо з небом ми квити.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118042610945

Похмурий день - Чорнобиля відлуння,
І темна хмара небом розпливлась.
Сталевим дирижаблем тихо суне...
І дощ іде, мов крапає смола.

Я пам"ятаю - гинули Герої,
Вбираючи страхіття в саркофаг...
Їм - шана вічна у десятках саг,
Написаних правдивою рукою.

Щоб розпогодилося небо сіре,
Вони вмирали у розповні літ,
Своє життя поклавши, як офіру,
Щоб не тьмянів навколо білий світ.

Та ява бачиться страшними снами,
І мозок болем навісним довбе.
Героям - Слава! Дяка їм! Над нами
Цвіте красою небо голубе!

26.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Любить моя мама матіоли,
Чорнобривці, айстри під вікном.
Висіває щовесни навколо
Дому квіти осяйним вінком.
Хоч відчуло втому вже серденько,
Зморшок стало більше на лиці,
Вийде на подвір’ячко раненько,
Прошепоче: «Сходьте, майорці!»

Квіти – діти. Їм - аби до сонця
І по світу - на усі кінці,
А матусі будуть у віконці
На її стежині чебреці.

Обвіває вітер срібні коси...
Край дороги матінка стоїть.
Поки вип'є сонце свіжі роси,
Виглядає світанковий цвіт.

Не сумуй, моя матусю рідна,
Я приїду ще на вихідні,
Знову привезу тобі насіння,
Щоб цвіли фіалки весняні.
Я розвію сум дитячим сміхом,
Закружляю, наче наяву,
Похвалюсь тобі своїм намистом,
У таночку витопчу траву...

Так було...
А нині кожне літо
Я не залишаю вже село.
Вже й мої повиростали діти.
Все в мені тобою ожило.
Сходять і не в'януть чорнобривці,
Пахне матіола під вікном,
Б'ють джерела у твоїй криниці,
Лиш тебе немає за столом.

Гляну із причільного віконця -
Може внук до тебе їде знов...
Привезе мені насіння сонця
І дитячу віддану любов.

В собі я розіпнув Хреста,
скінчивши Біблію читати.
Цей крок зробив я неспроста.
В душі потрібно Бога мати!
Свого я розіп’яв Хреста.

Чому боятись Батька треба,
а не любити беззавітно?
Не має злитися потреби
людина щира і привітна.
Чому боятись Бога треба?!

Як мудрість, це Господній страх,
боязнь та вічна і тривога –
не хочу той носити прах
в душі питливій. Та й на Бога?!.
Ненавиджу я всякий страх.

Із себе вичавив раба,
бо не сприймаю рабську сутність.
Хоч все життя і гнув горба,
та вірив потай в самобутність…
Нарешті вбив в собі раба!

Хоч мудрість, що живе з умом,
знання розсудливого прагне,
релігія святим письмом
нас в нетрі віри вперто тягне.
Чи ж тільки віра за кермом?!

Щоб не накликати біду,
не варто викривать блюзніра,
а мудрий прямо на ходу
дарує вам любов і віру?!
Як тут не стати лицеміром?!.

Наказує Христос того
у першу чергу, кого любить?!
Дарма не скажуть – бий свого,
чужі ж боятись тебе будуть…
Жаліє сина Бог свого!

Великий Соломон пророк,
його цікаві настанови.
Якщо ті притчі все ж вінок –
він може бути лиш терновим…
Насправді мудрість в них – порок.

Кому прикрасою петля
слугує для худої шиї,
той навіть рабство вихваля,
сприймає за вино помиї.
Ця мудрість – та ж сама петля.

Чекає в чому мудрих слава,
якщо вона вся тільки Богу?
Як заповідь ця не лукава,
до слави не знайти дорогу…
Христу хай буде вічна слава.

Я розіп’яв свого Христа,
пройшовши через зими й весни.
Життя – це нива непроста!
В мені він вряд чи вже воскресне…
Я розіпнув в собі Христа.

12,13.04.2018

Ішли вперед, але не знали,
що віддалялись від мети,
а за спиною в нас палали
уже наведені мости…

Людина ні одна не буде більш чужою
ніж та, що підло зрадила тебе,
і хоч її давно простив ти головою,
та пам‘ять серце кігтями шкребе…

26.04.2016

Хотілося, братове, пописати,
Але сьогодні, мабуть, не судьба.
По плану - бульба, лан ріллі, лопата
І тещі закопилена губа.

Не буде мавка охати у пущі,
А буде біль, скрипітимуть крижі.
Дружина кукурудзу шпарко лущить,
Посіє бондюельку на межі.

А хтось присів, заплакує сторінку,
За спиною ірже Пегас-мара.
А я боюся дратувати жінку,
Із ранку не торкаюся пера.

Але з грудей упав тяженький камінь!
Я розігнувся! Встав на повен зріст!
Вкошлатилися небеса хмарками,
Ушкварив дощ, труди коту під хвіст.

Біжать жінки додому, мов курчата,
З носів у трави крапає вода.
Тепер - лафа. Мощуся пописати:
Хай до морозів ляпає сльота.

26.04.2018р.

1

морквяна поволока небес
ампутована зона чаес
крупні груші картопля боби
ти купив задарма півдоби -
зазирай у провалля вікна
вічне тут розпадається на
бджіл медових пелюстя траву
напина вітровій тятиву

потерчатам хати... дитсадок
перебендя натисне дзвінок
млява тиша-вужівна повзе
роздає антрацитні безе...

мельхіорні тарелі гриби
повтікали тіла від судьби
душі бродять ось гілочка хрусь
бачиш вудку лаштує дідусь...
є линки пузані-коропці
полини-килими усуціль...

2

а якби знов упала зоря
чи хапав би школяр букваря...
чи сказали б уголос про те
опромінене жито росте
пломеніє незламний мачок
чуєш? реквієм між свічечок

2016-2018

Очерет й осока в лісовім озерці,
Ще й зелена ряска аж під бережечком.
Дикі гуси й качки навесні гніздяться,
Куропатки малі водяться тут часто.

А густий верболіз - то житло пташине,
І сережками вільх вітерець грайливий
Може бавитись так, казку їм шепоче,
Незабудка мала слухати теж хоче

Оповідки оті, сонечку всміхнеться.
Під вербою в траві чисте б"є джерельце,
Пий водиченьку ту, має смак солодкий.
Нам дарує красу матінка-природа.

2018 р.

Потяга меч розколе ябко пусте перону,
заки стовчем до крові чола і постоли.
Зійде - мов Бог із фрески - тихий, густобородий.
Килим черлений з ружі хто б йому постелив?

Все у хрестах та маках наші тіла парадні.
Стоншим себе до ниті - в полі, під марш. А він
мідну сльозу сховає (ніби монету вкраде)
у камуфляжнім схроні - запранім рукаві.

Хто б йому мовив: " Вовче, брате тисячолиций,
вбитим героєм - легше. Слався, а чи терпи".
Ходимо, мов до храму, в горе - женцям молитись.
І несемо гортані згрублі під іх серпи.

Мертвим лежить по скиртах наш споконвічний голос.
Тільки птахи розносять чорну чумну печаль.
Потяг от-от прибуде. А на вокзалі - голо,
порожньо і безлюдно. Хто б його зустрічав?

Покинь думки про мене –
Мої росисті баньки.
Як блум ударить феном
Бідкання складе крати –
Як пожадані ночі –
Споминка в листопаді
Про те, що не збулося –
Й не бути тому, справді,
Покинь маркітну руну –
Тепера вона стала,
Усе зжахтіло й думать
Покинь, коли питають –
Все ясно, любий, ясно,
Як променева кістка,
Все не суттєве раптом –
І мої згуби, звісно.

19.12.17.

А їм би ніколи не думати про війну.
Тримати в руках не снаряди, а квіти з поля.
Дивитися, як прокидається світ навколо.
Відчути усім єством гомінку весну.

А їм би не чути атак, не лічити втрат.
Збирати каміння час вже настане скоро.
Пора докладати сил, витрачати порох,
Наводити у серцях і в країні лад.

І що би не сталось, і як би там не було,
Донести вогонь надії і правди вчасно.
Зігріти квітневе небо ясне атласне.
І вірити, що добро переможе зло.
25.04.2018

Музика колисана тілами
жебоніла чистим джерелом...
Досвіт,
зорі,
повня понад нами,
полиск моря -
непорочним шклом...
Кришталеве сяйво...
Шепотіння...
Мерехтінння хвиль
в очах твоїх.
І жаги розхитане тремтіння
й солодко-солоний,
наче гріх,
присмак чи текіли,
а чи крови -
поцілунку здичавіла мить...
Плюскіт хвиль,
рапсодія любови
Світ ще спить...

2018

Гармонія душ і тіл -
Мозаїка світлотіні.
Півпоступ, півкрик... То в мéні
Шаліє вулкан чуттів...

Півподиху до півсну,
Півмарева, півпокути...
О як же тепер забути
Цю спраглу напіввесну?

Цей вихор, що півгірчить...
Цілунків шторми - габою...
Упилась таки тобою
У півбожевільну мить.

Чи вигоїш біль і страх?..
Півнебом півбілі крила...
Вигойдуєш розімлілу
Півмертву в своїх руках...

2018

І все майне зухвалим промінцем:
обличчя, щем і вишень пелюстки,
що на вустах сполоханих твоїх
розквітли для цілунків і омани.

Та, кажуть, є продовження життя, -
не в згубі, зморшках, захололих меблях,-
в якомусь неозорому, де знов
знайду ще місце і словам, і серцю.

А що не відболіло - то пусте,
можливо, снився зайчиком промінчик.
І ти весняним подихом із мли
далеких літ цілуєш на прощання.

Про що повинні думати мужі?
Хмарки у небі, вірші в позолоті?
А, може, про дітей? Чи біляші,
Які у пузо пхаєм на роботі?

А ще про тещу добру і жону,
Вставні зубиська і хребцеві гелі...
Стоїть моє здоров'я на кону,
А я пацьорю оди та ронделі.

Гризуть хвороби, грошенят катма,
Домучую впотьмах товстенну книжку.
Товариш каже: - Вижив із ума?
Клепай бабло! Коханці впещуй ніжки!

А в мене - муза. Маряться слони,
Стопа товче вершину Евересту.
Усюди мир, дозріли кавуни...
Панове! Ви слідкуєте за текстом?

Слідкуєте. А далі - ступор, кут,
Під віями плющить роса волога.
Вважав, що шанувальниць маю гурт,
У куряві летять на допомогу.

Нема нікого. А на носі друк,
Продав тихцем од жінки аж півхати.
А чи потрібен плід душевних мук,
Як шмат сальця дорожчий за рулади?

Але думками багатію ще,
Підкотить, може, меценат відомий...
Та, мабуть, буду жити під кущем,
Бо жінка люта вижене із дому.

25.04.2018р.

Козак

1

Втішають Венерчині перса м'які,
Та пальця не всуну в кілечко.
Не рюмсай, красуне. Бо ми - козаки -
Одвіку стрибаємо в гречку.

Не випало кликати нам тамаду.
А мамою - чом би не стати?
Насильно між нами не буде ладу:
Життя без кохання - це грати.

На спогад про ложе народиш дочку
Із носиком, начебто пипка.
Ще стрінеться доля на довгім віку,
А я - то відрізана скибка.

2
Усе так і сталося. В жінки сім'я,
Будинок, фіранки охвітні.
Синочок є. Виглядом - вилитий я.
Є й тато. Лиш тільки нерідний.

А в мене судьбина зіклалась не так,
Все сіре, немає маркого.
Лежу і бухикаю важко в кулак:
Хворію. А поруч - нікого...

У жмені лишилася програшна масть,
Здавалась козирною, ніби.
Ні їсти, ні пити ніхто не подасть -
Нікому козак не потрібен.

24.04.2018р.

Нас приглашает мелодия к вальсу.
Взгляд твой горит озорной.
Чтоб отказать, не даешь ты мне шанса.
Вихрь увлекает шальной.

Глянец паркета струится сияньем.
Крепки объятья твои.
Снова душа замирает с волненьем.
Руки трепещут мои.

Музыка льется, неся вдохновенье –
Дивный бальзам для души.
Дарит любовный огонь, наслажденье!
Просит: «Прими, поспеши!»

Вальс долгожданный - кудесник желаний!
Встреча дана неспроста.
Словно, в награду, за годы страданий
Нежно коснулись уста…

***
Нет, не мелодия нас пригласила!
Тайну открою тебе.
Встречу так долго у Бога просила.
И покорилась Судьбе.

24.04.2018
Свидетельство о публикации №118042411144

1

...а дні текучі - хвильне молоко,
їх не догледиш. Бігли - пінна цівка...
Збирай печаль долонею, совком,
шукай те місто, де гукали: "Дівко!".

Залатуй шлейфи, термоси купуй.
Пливуть до ніг розгепані корита.
Шелесне осінь: "Пані... сабантуй...".
Остигне чай на блюдечку Микити.

Хитатиметься кухоль журавля.
Розчахне вітер червінькову браму.
За нею млосно... дівчинка гуля...
Стовпи...
велосипед...
афіші... мама.

Отам ситро і казочка - на двох.
Дорога житом... побігайчик сірий.
Повзе по древу роду (леле...) мох.
Іржавіють минулості шарніри.

2

Зринали мляві, дужі, чолові.
Обмацували погляди - відома...
Ну, хто б ще теорему цю довів:
Нема пророка (і не буде) вдома.

2018

Автобус опівдні казиться,
Жаркий, як пательня дурника.
А мила у мене – ласиця,
Поранена знову суржиком.

Не лірика це, не баєчка:
Все вічне і все осонцене,
Усюди – Дажбога зайчики
І зовсім немає стронцію,

Бо змили його з автобусів;
Вони отепер – за зоною.
Глобальні думки – до глобуса,
А тихі мої -- з газонами,

Що пахнуть дощем і волею --
Сільською моєю мрією.
Я ніби з душею голою,
З якою лише – до вирію.

Автобус у середмісті це
Осудить. А ще – здивується
І вдариться в темну містику
На стишеній сонцем вулиці.

Повітря густе – не музика.
Тамую в собі розпеченість.
Намацую пипку ґудзика,
Мов долю свою приперчену.

Не страшно отак зурочення.
Зупинка на мене глипає.
Виходжу, немов з оточення,
На рідну алейку липову.

Притягує хмелем-солодом
Авто-бу-сі-ад-не дивонько.
Кохана до мене – холодом,
Як та норовлива дівонька.

Автобус – ого! – розпечений
На хвилі металорадості.
А я – у модернім течиві
З осонценої баладності.

Не у висях чи в пеклі кати наші й судді,
І в раю не очікуймо благ.
Треба вчитися радість приносити людям,
Дарувати краплини тепла.

А доокола згаслі, самотні, недужі,
У свитинах поношених міль.
Щире слово дощами хай падає в душі,
Погамує страждання та біль.

Скільки ласки й добра в небайдужих долонях -
Стільки ж холоду в мертвій руці.
Глянь - до сонечка тягнеться жадібно сонях,
Так і люди, нужденні, оці.

Нащо ніжність нести під надгробнії плити?
Краще світлом хлюпнути на світ!
Не втомився щоденно до всіх говорити:
- Я люблю вас, братове, привіт!

Тихо поруч зажурена посестра плаче,
Хоч не винен - себе в цім виню.
Дам напитися скривдженій словом гарячим,
Відігрітися біля вогню.

24.04.2018р.

Напухла мозоляка - просто жах!
А тут ще й пальця врізала до кістки.
З Пегасом нас приставлено до плах
Щодня "піїтам" прочищати мізки.

Аж тут сатирик зрілий, у літах,
На мене кавкнув зверхньо і дражливо.
А клавіша "Delite" запада,
Що написалось - стерти неможливо.

Він знається у нотах ре і до,
В поезах лох, не раз писала в "лічку".
Кусаю графоманистий задок,
А він у мій вганя сатири шпичку.

Цей пустотливець кублиться в селі.
Мені ж видніше, бо живу у місті.
Він - за мозОлі, я - за мозолІ,
Війна така, аж заздрять терористи.

Рогами улупились аж-аж-аж,
І в мене, і у нього зріють ґулі.
Мене писаки вводять у кураж,
А цей - дубовий, на "кусь-кусь" нечулий.

Та раптом луснув на руці пухир,
Зітхнула із полегшеннням мозоля.
Тепер між нами дружба, сонце, мир.
Піду на кухню чистить бараболю.

25.04.2018 р.

Говорять, нібито я відьма,
Хоч не літаю на мітлі...
І як не догоджай сусідам,
Буває тісно на землі.

Не всі святі і невмирущі.
Але із юної пори
Лікую немочі і душі,
Чекаю помочі з гори.

Не маю у руках синиці...
Тримаю півня і курей.
До дна цілющої криниці
Черпаю сили для людей.

І зі своєї хати скраю
Я ще не відаю, та знаю
Минуле їхнє й майбуття.

Нічого іншого не чую.
Побачу руки і малюю
Незримі лінії життя.

Розквітлий бузок будить спогади давні,
Вертає у юність його аромат,
Коли ми щасливі під ним зустрічались,
П"янив отой запах закоханих нас.

І поринали в кохання обоє,
Забувши, що може хтось бачити нас.
О!Як було добре тоді нам з тобою,
Не повернути назад отой час.

Усього в житті довелося зазнати,
Радісні миті були і сумні,
Та серце й тепер починає співати,
Коли розквітає бузок навесні.

2018 р.

Под глазами бессонные ночи,
На губах ледяная тоска,
И в смятенье неясных пророчеств
Замирает невольно рука.

Бьет в окно истомившийся ветер.
Скрипнет лестницы дьявольский круг.
Кто–то нижет твой разум на вертел
И огонь разжигает вокруг.

Визираю у своє віконце
сиротою у самотині.
Весело журитися мені,
поки на орбіту вийде сонце.

Так і проминає день за днем
сонячно у будь-яку погоду,
поки не найду отого броду,
що веде у неземний едем.

Поки озирає ще Ярило
прибрані околиці села,
пам’ятники, цвинтарі, могили -
все іще не спалене до тла.

Та палає сяєво свічею,
проганяє ідола пітьми
на руїни капища зими.

У зеніті місії цієї
може інші діти Прометея
переіменуються людьми?


04.2018

***
Колиска, дорога, готель.
Світанок, розмови, вечеря.
Довірливість, ігри, фотель,
Сигара, досвідченість… Двері.

Монети, моменти, борги,
Стежина, вершина, падіння.
Лікарня. Кохання. Торги.
Кредити, будинок… Видіння.

Просвітлення. Заздрість. Війна.
Розгубленість, страх, безпорадність.
Онуки, розлука, стіна.
Відродження. Сумніви. Радість.

Традиції. Вибори. Ружі.
Премудрість. Беззубість. Слова.
Любов. Непотрібність. Байдужість.
Майбутнє-минуле. Труна…

22.04.18 © Василь Кузан

 
романтичний як той лабух
крізь будення долає свій шлях
між коліс чортових райдуг
у петлиці його реп’ях
 
на балансі авжеж ні цента
перспективи по собі в думках
позолочені люмінесценти
дефіляди концертних блях
помаранчеві чікенстейки ~
 
алкомаркет поруч ломбард
zz top гра ботл~ неком
тьмяноока панна журба
тупо байдужий хайтек &
забув & чогось придбав
 
 
 
 
 
 
 
 

Нам ніколи не бути у парі,
Геть чужі, або щось досхочу
Ластовиння на носі і далі
Я не бачу проблеми з дощу.

Ми на фото, немов олов'яні,
В спогадах я прийшла нанівець,
Ми живемо чужими життями,
Коли зовсім пропав інтерес.

Нам ніколи не виростать діток,
Зранку не куштувати вина,
Наніч не обійматись при світлі,
Коли тиша навкруги сама.

Нема ревнощів бодай місцями,
Якось зовсім не коле очей,
Те що ми не разом у вітальні,
Те що ми не разом. В мене все!

23.04.18.

ПІСНЬ ЗА ПОЛЕГЛИМИ

Заспівала тужну пісню залізна троянда
Й полетіла з нею в за́світ героїв команда.
Засвітилися у небі їхні серця-квіти:
Десь поділися у вирі людей земних діти.

Пелюсто́чками дощу сльози з висі па́да –
Освящається журбою новітня балада:
Янгол чорний в крила болю устиг їх сповити;
Білий янгол пір’ям згадки вічно буде гріти

Душі кращих-наймиліших від криги Вола́нда.
Гру скорботи життя з смертю тризну п’є іздавна
Щоби грішні ще живії могли серця вмити,
Аби жертвою безсмертних світ свій відмолити.

Час – не вбити, не згубити вогники з свічада,
І запалить Милість в млі тій Любові розрада.
Чин Життя у Вічність кулі безсилі спинити,
Майбуття плин в вирій вої пішли боронити!

Павло Гай-Нижник
23 квітня 2018 р.

1

Замовлю квиток у Теплівку,
там гуси на вигоні, джміль.
Зустріну опасисту дівку -
чекає Даліла весіль...

Зависли дими над кальяном.
Посходили ріпа, овес...
Налякані Тедом і Яном,
трюхикають коні в ЄС.

Помрію про пальми, Кариби,
оформлю торт "Захер". Агов...
А в музи оперені риби...
І скрапує згущена кров.

2

Відкати... Кредити миттєві
чатують на душу - бери!
Молюся Фотині та Єві...
Та хто ж розведе табори?

Доспівує "Besame Mucho"
смаглява красуня-печаль...
Війна, ніби жуйка - тягуча:
йдемо від яруг до проваль.

Є гречка в пакетах і мокко,
шампанське лилось - дармове.
Країна багата (й широка...) -
на телепнів, зрадців, овець.

3

На березі Гангу писати б,
слонів годувати... кита.
Женуть вітровії-пасати...
Причина лишатись - проста.


2018

Жирголі бджолами-джмелями,
дзижчаннями печаль спиляли.
Проте вівторок змив неділю,
весняним чарам знов не вірю.

Знайшлась опора в очеретах.
Веселим шурхітом усуньте
жорстоку думку, що в поета
порожні з озером стосунки.

Не дружні, правда, й не ворожі.
Враз вилетів красивий крижень,
журбі караючим сюрпризом,
напрузі вироком і прозі.

Поету в буднях не померти
і не бродити в них похмурим
у пеклі сірості, бо верби
смарагдом райським спалахнули!

А лиски звихрили лезгінки,
що й сонечко закрили бризки.
Ні, весняні дива, не згиньте,
коли почнуть проблеми гризти.

Душа і кривди кригу стерпить,
весною-піснею вогненна.
Очерети - русяві шерпи,
ведіть на Еверест Натхнення!

18.04.2018

Ізранку написалася мура,
В сльозавому топились молодиці...
А тема є нова! Гіп-гіп ура!
Надворі пса ганяє підлий гицель.

Колошкає у реп'яхах бровка,
У сак жене блохастого барбоса.
То ж мій гавкун вступився за братка,
Бо тут - чужак! Для песиків загроза!

Мій вовкодав завжди без повідка,
Щодня кнуря заковтує на шару.
У нього вдача лагідна, м'яка -
Піклуюся про Цербера з Тартару.

Підкрався ззаду, за чубисько "цап!",
ВІн моцний, важить, наче слоненятко.
Ганчіркою мужик звиса між лап:
Не вирветься. У пса залізна хватка.

А шавка ухопила за штани,
Одгризла шмат казенного сатину.
Урок простий: собачок не жени!
Для милосердя створена людина.

23.04.2018р.



Поет повчає орача життя:
- Отут не так! А там бракує коми!
Шкварчить на всіх і коле, мов будяк:
- Я - надгігант! А ви - невдатні гноми!

Іде із годувальником війна,
Хоча без хліба не напишеш книжку.
Селюк на Пасху різав кабана,
Продав мені м'ясця-сальця та кишку.

У віршотворця ж рученька пухка,
Зневажлива і гордовита поза.
А кашу любить. "Ще давай!" гука:
Несуть "пігмеї" їдельце "колосу".

Щодня громада паше за мідяк,
А у писаки віртуальні плани.
Жонглює словом трутень все життя,
А до роботи не зови - не стане.

Примчав Пегас, заскочив під кашкет,
А муза мстива у сідницю коле.
А, мо' й мені пірнути в інтернет?
Докучили порепані мозолі...

23.04.2018р.

Жіноча воля

Ох і ледачий чоловік!
У голові дурниці.
І досі, телепень, не звик
Торкатися до циці.

Лише робота в голові,
А я жива істота.
Пускаю бісики з-під вій,
Подерлася колгота.

У ліжку очі закрива,
Дрижить, немов телятко.
А я ж солодка, мов халва,
Духм'яна шоколадка.

Писун ще той. Мудрій-Боян!
Мені ж потрібна ласка.
Амур із низу. Зверху - я.
А він: - Пусти, будь-ласка!

Звикав до меду цілий рік,
Тепер цвіту як ружа!
Не спить ночами чоловік:
Зробила з нього мужа!

23.04.2018р.

Ти чарівний, мій вигаданий світе,
Немовби казка із дитячих літ.
Я тут живу, красою оповитий,
І небеса тримають мій політ.

Якась таємна, невідома сила
Щодня явля мені його лице.
Щось інше там вона мені відкрила,
Аніж недосконалий світ оцей.

Веде у світ без хамства, зрад, підлоти.
І заздрих побратимів по перу,
Падлюцтва графоманів чорноротих;
Щоб жити там, допоки не помру.

Шляхетну велич пити, наче воду,
Святим добром наповнити слова.
І всьому світу й рідному народу
Поезію, як ліки, дарувать!

22.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Аж по пояс відросли косички…
Бісики в очах… а ще рум’янець…
Хай село в районі й невеличке -
Супермаркет свій таки "Сан- Санич"…
Для запивки служить кока-кола
По підвалах поруч дискотеки
А бувало встрінеш богомола -
Хочеться злетіти як лелека…
Розклад у життя один і той же:
Скапує крізь пристрої пісочні
Наче Ти невідаєш це, Боже,
Що від сліз не просихають очі?…
22-04-2018

Незатишно мені бува серед ровесників,
Котрі раніше старості стають старими.
Так їх і тягне на спогади архівні:
Той, хто собі не в змозі дать ради,
Запевня, що тисячами верховодив.
Той, хто ледь чалапає з ковінькою,
Силкується довести, що рекордсменом був у спринті.
А згорбений, із впалими плечима
Божиться, що жав мало не під двісті...
Хто віда, може, воно так і було,
Та нащо хизуватися, як важко в це повірить?
«Пізно кота старого гопки вчить»,-
Каже народнна мудрість.
Це й про тих, хто змалку призвичаївся до перебільшень.
Тому-то охочіше до молоді горнусь,
В котрої все іще попереду.
Байдуже, що комусь у батьки, а комусь і в дідусі гожусь.

Чи початок, чи є кінець? В людини це первопричина.
Відлік початку почнемо, коли в світ прийшла людина.
Вона прийшла - світ вже жив й не було кінця й початку.
Природні ми кільця, у ланцюзі всесвітнього порядку.

Від початку плине час в сум'ятливій людській долі,
Турбують мрії нас, і тануть, як сніжинки на долоні.
Життя існує на Землі, й все живе у своєму русі,
І плине вік буття у привикнім часі.

Ти знати хочеш простоту сотворіння світу,
Зрозуміти пустоту оком нашим непомітну?
Хіба можливо осягти всесвіт в піднебесній,
Якщо явилися ми на мить в земний мир чудесний.

І кидаємо зір у простір піднебесся,
Думки турбують нас: - Як цей світ створився?
Ми лиш знаємо, там є тьма й мороз в просторі,
Там роять зірки, міри і відтворюються нові.

Наш світ сповнений буття у Святому дусі.
Міри рушаясь й знов творясь в непереривнім русі.
Творче так задумано світ, по волі Сина та Отця,
На світ являємся ми з материнського яйця.

байдуже дивиться на місто осінь
їй мало праці в хащах кам'яних
поодинокі деревця і штучні квіти
обабіч пластик і з бензину піт

по клаустрофобічних вулицях
натура голосом знесиленим вола
де звичний шум какофонічний
мов какаду відбився від плеча

горланять тіні і лягають на асфальти
пещерний гул шуга в метро
слизький тілесний холод зніме наші скальпи
повсюди ходить осінь у манто...

жовтень 2008р.

Так! Я пуста, я змарніла, пропаща!
Келех підняти, як люди, не вмію.
Справа не піде – суха бо гортань ще –
А до горілки урвалося хтіння.

Не обдурю я, на те божа ласка,
І, бодай, буде паршивий собака,
Навіть в падлюці вбачаю трудяще
Тільки не ката, о, леле, не ката.

Видко я хвора, слабка і негожа.
А чи від того десь є панацея?
Лишень душа, що скалічена вдосталь,
Бути не може сухою і мертва.

23.12.17.

Я створена тебе проймати.
Любитись кпини м'яким ясом.
Повітря з острахом хапати,
І збавити від злого часом.

Мене цим мойра наділила,
Кохать підспідком до нестями.
До неба видертись би хтіла
Та лишень куці сонця плями.

Пещеність мажиться між тисом,
Де стума продирає баньки.
Щезають любва як під тиском
Вона виплескує останки.

Лише продибавши кам'янку,
І скуштувавши хараману,
Не хочеться вже шити латку,
Не хочеться солодку манну...

25.12.17.

Я, чортзна-скільки, голосила:
Сласними вдосвіта слізьми,
Докотрих звикнулася всім,
Ти не зажив значуще, милий.
Про тебе звогчала рушник
Риданням, що розносить світ.

Спотиньга придушу напасть
І десь затру далеко в серці,
Я сльози обсушу нарешті,
Щоби тобі порскати яд.

Тривкою бути – мій вердикт,
Й не глипнеш довше на ридання.
Зажурися бо сам ти, хай як,
А конче буде гірким вік.

30.12.17.

Нехай і не буде правильно,
Та пітьма візьмуся плакати,
Інакше бо буду знетямлена
До нудяр відколи стало так.
Сльоза вскоче долі марою,
Як цівкою скінчить падати.
Заклюнеться тотал цікавістю:
Чи може тобі начхати? Ні?
А дехто прошамкає порожньо,
Неначе в нас голі серденька.
Декотрий змовчить за кожного
І чапіти висіче гелаха.
Та я буду завше глипати
Щослова у очі мальвами,
У плашці болить так літерам,
Які я виводжу парами.

06.01.18.

Полюбляю я єхидство сонця,
що промінням б'є у тихий гай,
коли вітер грає із волоссям,
і коли твоя в моїй рука.

Полюбляю бути просто неба
барвами зорі, глядіти ряст,
полюбляю бути коло тебе,
та коли у тебе все гаразд.

Полюбляю я зелені трави,
стогін верб і дощ щоби рясний,
полюбляю чути: "Я кохаю",
і коли мене холонеш ти.

Полюбляю я тебе бо вперта,
і до тебе шлях скосила в метрах.

09.01.18.

Захарастає дощ маневром у дужі
стискання,
І чоломкати буде незграбно,
допоки мине,
Жодних вето не буде коли мене
пройме станом,
Дошкуляє в усьому тобі він
і ходить конем.
Не такий ти...Випростую руки
у небосклепіння,
Розправляю свого захлялого хорбака,
Буде як, але я зостаюся доперва
сильна,
Наче моргавка гасну і хряпаю
по гілках...

13.01.18.