І
У цьому світі доброти і зла,
де маються і праведні, і грішні,
ще є кому дожити до тепла
і є чого журитися невтішно
у серії комедії і сліз,
де іноді така тяжка наука,
як і раніше, запрягати віз,
аби тягнули лебідь, рак та щука
у цій фантасмагорії чудес,
де все тече, міняється й минає,
і поки долі кращої немає,
а білий світ у візії не щез
то у раю, а то й у пеклі десь
шукаємо собі хатину скраю.

ІІУ цій периферії суєти,
де мало хто іде за тамадою,
нарциси, що пишаються собою,
не помічають інших з висоти,
коли ідуть за ними не тудою
у цьому світі сяєва і тьми,
де ще існують істини печальні,
є я і ...ви, які межи людьми
і досі ще поділені ментально
у цім краю мелодії і слів,
де і комар бере найвищі ноти,
усяка міль злітається на соти...
А хочеться почути журавлів.
А хочеться подихати весною,
коли летять із вирію птахи
і не летять осколки на дахи,
і не весна об’явлена війною
у цьому храмі ідолів брехні,
якої обійти немає сили,
де чорне облицьоване у біле -
єдине, що лишається мені,
курликати своїй самотині
як птаха, що у вирій не злетіла.

ІІІУ цій юдолі туги і жалю,
де Кобзаря одспівують піїти,
куняй собі, здається, - люлі, лю...
Та як на горло пісні наступити,
коли на цьому березі добра,
де вища міра осуду – мовчання,
є ще у музи місія остання,
яка висить на кінчику пера -
єдина мить, коли мине жура
фатальної пори розчарування.

03.2018

Чуєш, люде України! Встаньте татку, сестро й брат!
Знов Михайлівські дзвони б’ють і б’ють в набат!
Набат будить спокій ночі та зове людей без слів:-
- Встаньте, люди України, пробуджуйтеся від снів.

Встаньте, воїни Слави, підійміть мечі, щити!
Знов вороже іго пробудилося із тьми.
Вперше дзвін той бив на сполох, вісімсот літ тому,
Як орда, татаро-монголів крушила Київську стіну.

А тепер крізь темінь ночі чутно крик і зойк дітей.
Діти встали за Свободу без щитів і без мечей.
Наші діти - діти Слави, була музика та спів,
Ніби Коршун на здобич, кримський “Беркут” налетів.

Дітей били кийками і щитами на розмах
І топтали, хто не втримавсь на ногах.
Де-хто вирвався з облоги, доганяли у дворах,
Доганяли по дорогах, ніби звірів на ловах.

Звук набата - допомога, діти кинулись на зов,
Врата Святі відкрились в Михайлівській Собор.
Та не всім було дістатись до Святих Воріт,
Сліди Беркута лишались від окровлених чобіт.

Крик дітей і звук набата - все змішалося вночі,
І кияни пробудились, засвітилися вогні.
Та ніхто не став чекати, переступивши свій поріг,
І на зов набата люди йшли з усіх доріг.

А набат котивсь лугами вздовж Дніпровських берегів,
По Карпатах, по Донецьку засвітились тисячі вогнів,
По Волині, по Поліссю не минав він сільських хат.
Встань за Волю, Україно, чуєш кличе знову набат!

У Києві на Майдані мільйонне віче відбулось.
Криваву бійню засудили. Дійсність єдності збулось.
Не дрімайте, українці, хай в серцях ще б’є набат!
Бо українці-яничари з ворогом на брудершафт.

Де пойма* Сниводи чарівна –
Бринить легенький вітерець.
Доносить гук бадьорий півня
Через городи навпростець.

І вторять півневі неначе –
Заливисто ізвіддаля –
Веселі вигуки юначі…
Од снігу звільнена земля

Випростує траву прим`яту,
Мов прокидається од сну.
І птаство радісно співати
Береться пісню голосну.

Об лід вода текуча дзенька
І – ледь помітно навкруги –
Тремтливі хвилечки легенькі
Навислі злизують сніги.

Та у затоці ще добряче
На берег крига налягла.
А на вербі – як чорний м`ячик –
Кущиста звисла омела.

На холод вітер ще багатий –
Зима відлуння нам несе.
Коли вже буде зігрівати
Весняне сонечко це все?!

12.03.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

с. Іванів, Вінниччина.

Люди рідкісних фахів рідко, та помирають,
урівнюючи свій труд з рештою. Землю риють
люди инших професій, і родичі вже назавтра
пониклі, як та природа, по втраті іхтіозавра.

Март – чорно-білий місяць, і зір у марті
не гає зі лаштуванням до відображень смерти;
сніг, колія коліс, і підіймає слідом
піший комір за знимком, що їде неквапно містом.

Голос зі телефону поночі замість фрази
передає дротами, як разок – намистини-сльози;
ба, це – німий клавір, і на важіль надавиш,
бо до почутих нот не підібрати клавіш.

Голкою наголо, у відголосках плачу
тíкають на стіні розпачі "до" побачень,
й порожнечу квартирі вихололій, без пауз
крає у темноті з вічним мовчанням запис.

Ще десь блукають Ельмові вогні,
і шерхнуть очерети у болоті,
і чуються рулади голосні
невидимої птахи у польоті.

І досі бачу цяточки одні
у голубій небесній позолоті,
і чую, наче на тугій струні
вібрує тиша на найвищій ноті.

І ...падає. Але на те й поет,
аби одного разу у сонет
занотувати видиво далеке.

О! Чуєте? Лунає з висоти
мелодія такої чистоти,
аж завмирає луговий лелека.

03.2018

А любка щедро накладає плов,
Бо після ночі як голодний гризлі.
Писатиму однині про любов,
Всі інші теми вмерли, перекисли.

Лінюх удень і уночі дріма,
Для мене ж тьма - пора благословенна.
Від чар кохання вчадів, без ума,
Просторе ліжко - ось моя арена!

В "десятку" звично поціля гарпун,
Втішають слух кректання, охи, зойки.
В сусідки ж чоловік - уже каплун,
Хоч молодий, заледве сотня років.

Сталевий спис у моді, не м'який,
Хоча уже й пора в такому віці.
Але слабкі сьогодні парубки,
Невтішені холонуть молодиці.

Із сажа раптом чується "Куві!",
Кабанчик просить укришити січки.
Аби порядок був у голові -
Кохайтеся! А решта все - до свічки.

11.03.2018р.

Іще господарює скрізь зима
І завірюха теж розтанцювалась,
Але підсніжником біленьким сніг запах,
В моєму серці поселилась радість.

Бо відчуваю - веснонька іде,
Граками та шпаками заспівала,
А чи струмочком, що в долині десь
В снігу собі дорогу пробиває.

Яскраво сонце світить з висоти
І мружать очі котики вербові
Та спини гріють.Помічаєш ти,
Що уже красна-весна мовить слово?

2018 р.

У вирії літають мрії
І сподівання, і надії
Яку з них можна захопити
Душею щедрою овити
Єнергією підпитати
Живильну силу їй віддати
І ось, вони уже у тебе
А чи є у них потреба
Не все, що маєш знадобиться
Ві сні, усе може присниться...
2009

Скільки скарбу маєш ти
Зможеш ти відповісти
Чи рахуєш ти усе
Що, цінніше над усе
Все, що око зачарує
Скарб не кожен цей рахує
Все, що ласкою зігріє
Майже кожен про це мріє
Ти цінуй найвище те
Найдоступніше й просте...
2009

Мигтять літа, мов кадри у кіно,
І кануть, ген за обрієм, у Лету.
Не кане лиш повік живий вінок
Твоєму Слову, генію-Поете.

Воно і грім, і спалах блискавиць
Минувшини, з якої – день урочий
Ти провіщав, не падаючи ниць,
Нескорений, не зламаний Пророче.

О, не один фунт лиха скуштував,
мов бранець на невольничім базарі,
Перетікав журбою у слова
Нетлінні, як ім’я твоє, Кобзарю.

Оті слова – всесвітній маєстат.
Тобі до ніг вклоняються парнаси.
Вікуй у славі в поколінь устах,
Ти – переможний прапор наш, Тарасе!

11.03.2018

 
Вступивши із фандáнґо
далі колесом пройшлись
там нудоти напад бистрий
юрма волала біс
& дужчав гуд у залі
відлітала стеля геть
заманулось нам іще напій
свій бар тягнув лакей

Все це відбулось із нею
казкував млинар тоді
кшталт лиця
примарний досить
став білішим за блідий

Вона мені: причини
не існує жодної
я ж ішов крізь гральні карти
не пустивши її
до шістнадцяти весталок
що пливли кудись невдовзі
хай закрив би вічі навіть
все одно б я видів щось &

Все це відбулось із нею
казкував млинар тоді
кшталт лиця
примарний досить
став білішим за блідий




 

Ти повертаєшся в нікуди,
на прісно пам’ятні круги,
шляхами Ноя та Іуди
на шальках судної ваги.

Ти повертаєшся до болю
із тягарем земних гріхів,
і сподіваєшся: відмолю
собі прощення у богів…

Ти повертаєшся до крапки,
до заперечення основ,
де сила, влада, хіть і статки
женуть по колу хижу кров.

Ти повертаєшся до Бога,
злякавшись мороку Ніщо.
В кінці кінців… твоя дорога.
І вибір теж – не абищо…

Ти повертаєшся додому –
до глини, пороху й землі,
і залишаєш в Книзі кому
та чарку з хлібом на столі…

02.2018

Навіть коти оті, що кличуть їх мартовими,
ввечері теж читали (чула ж бо!) Тараса.
Як же гучніло слово, як розлітались рими!
Аж припадала вухом сонна іще весна.

Навіть хазяйські псарні тихо сиділи збоку,
щоби не збити з ритму дивних оцих читців.
І вібрували тілом ночі незвичні токи,
і малювався захват місяцю на лиці.

Десь у світах незнаних, дальних і нетутешніх,
янголики котячі вміло вершили суд:
хто із читців невгамних буде сьогодні першим,
грамоту щонайліпшу нині кому дадуть.

А мартові котяри того і не чекали,
поки між темні хмари плуталася зоря.
Голосно так, невтримно вірші палкі читали
(чула сама, повірте! ), звісно, що з "Кобзаря".

9.03.18 р.

Де ви, де ви, пістолети,
Вороновані стволи.
Безталанному поету
Хибно козирі лягли.

Обійму вас, розцілую,
Наче дівчину на мить,
Наймиліших спом'яну я
Й куля в скроню полетить.

Накінець тягар сумління
Скину перед рубежем –
В царство снів без сновидіння
Не пускають з багажем.

2018

Первоцвіти - ніжні квіти.
Такі тендітні, такі милі.
Білі, наче небо!
Сині, наче море!

Зелені пелюсточки - смарагди соковиті
Радують у лісі, радують у полі!
Перші квіти - квіти сонячної долі.
Цвітучої красивої весни.

Любуймося ними!
Не зриваймо первоцвіти!
Світлими барвами,
Святково, щороку,
По весняному пробуджують
Безцінні смарагди, смарагди природи
Долю весни!

Крапельки роси на первоцвітах,
Крапельки прозорого проміння
Зустрічають зорю,
Зустрічають час весняний!


Первоцвіти - ніжні квіти.
Такі тендітні, такі милі.
Білі, наче небо!
Сині, наче море!

Переболить. Уже переболіло.
Таких утрат, що Господи прости,
на світі цім ні живо, ані мило -
самих вмирань засвідчені хрести.

І міражі уздовж за міражами.
А опертя - своя лише рука.
Як тане сніг, так тане між світами
примарна мить єднання нетривка.

Таких марнот... що без числа й без ліку.
Боротись з вітром - справа без хосна.
Та й скільки у людини того віку?..
Всього одна розбурхана весна...

2018

Рівне тане. Таке вологе
Як путана стара на побаченні
Зі своїм черговим мейбі Богом –
Юним принцом вузького призначення…
Аполлоном ринкових розкошів,
Апогеєм її вульгарності.
Рівне - ода палка ілюзорності
І бездарності, і базарності.
І безкарності ще - елегія
Горор - в дії, стратегія чортиків
Або просто найгірша стратегія
Виглядати прицвілим тортиком -
Монстром, чудиськом, страхом, мимрою...
Ніби все живе давно вимерло.
Мовби ясність дощами вимило.
Наче гостра потреба виникла
Заховати обличчя за мейкапом
Гобліна чи строкатої розелли
З арсеналу пристаркуватих повій,
Спокусниці рудого Азазелло
Какофонічної до кінчиків вій...

Такі емоції від зустрічі -
Краще б із мужиками - та в баню.
Але гуляє це місто парками,
Цмулить каву-чи-чай на майдані,
Шукає свій власний вчорашній дзень -
Із репертуару тих самих повій,
В яких із найцікавіших подій
В майбутньому – хіба тільки розтин…

Рівне - тане. Всього лиш - березень.
Весна, нарешті. Розтань!
А красиво так, ніби саме тут
Оселився, прожив та
Нещодавно умер Вій...

10 березня 2018. Рівне.

він загасив недопалок любові
і попіл розлетівся по руці…
розвіяло по долі папірці
життя земного факти доказові…
і книга зачинилась на замок
всі дотики його взяла з собою
навіки побраталася з журбою
у колі незавершених думок…
він не сказав – куди пішов… за ким…
кому тепер довершує сонети
і мінаретів темні силуети
зітханням домальовує легким…
сугдейська ніч… ні суддів… ні підсудних…
окраєць місяця на чорному столі…
і кров у виноградному гіллі́
вливається у скроні безрозсудних…
намарно море дивиться у даль –
його нема в кургані Меганому…
… присплю дітей і тихо вийду з дому
доспівувати в світ його печаль…

А що нам залишилось? Берег вітрів?
Легенди про тих, за стіною?
Учора, здається, тебе я зустрів,
І стільки печалей накоїв…

У когось екстрим, а я маю нестрим.
Зважай на зізнання відверте.
Гарячі слова і народження рим –
І докази , й серця резерви.

У стінку загупає – нам гарячіш.
Тулися до мене, розгубо.
Я теж – десь отут. Озовись! Але ти ж…
Така, мов зі мною не любо.

А думала що? Позабудь і зітри?
Це тільки початок повторень
Того, що накликали берег вітрів
І тиха взаємна покора.

Чи заговорить Україна рідною,
Якщо хохли втекли на чужину?
Син - у Варшаві, а дочка - у Сіднеї,
У цьому я себе лише виню.

Рубав Сірко запроданців з охотою,-
На сотні літ вперед чаклун глядів.
А нині зрада слова стала модою,
В ціні жратва, монети золоті.

Заборгувала батьківщина жидові
За власну землю, волю і хати.
Пів-України жебрає по світові,
У решти сил немає утекти.

На вишиванці обірвали китиці,
Побила міль і охабні, й брилі.
Людей не стане, мова самознищиться,
І запанують п'яні москалі.

Здає онук англійською екзамени,
Чужій рідні руки не подаю.
Не дай вам Бог останнім могіканином
Дожити у занедбанім раю.

11.03.2018р.

Для нас кохання - кава з пекучим перцем:
Тиском - у скроні, вогнем полум'яно - в кров
Та щосекунди ритм відбиває серце,
Дихати - важко. Стогнати... стогнати знов.

Довгих сім років - наша жага не згасла.
Я пам'ятаю очі травневі в січні:
"Ти не впізнала мене? Я - твоє Щастя!"
Каву пили, смакуючи з нею пристрасть.

Наше кохання - чай з чабрецю та м'яти:
Спокоєм душу заллє, ніжністю - тіло,
Зорі - з небес, цілунки - втретє... і вп'яте,
Мурахи - по шкірі, омріяні крила...

Обрали ми чай, аби серце - здорове,
Та інколи кави нам хочеться знову!

20.02.18р.

Занадто багато речей, котрі ранять.
Занадто багато людей – тих, що йдуть
І вже не вертають. Притлумлена пам'ять
Збиратиме їх, мов розгублену ртуть

З термометра битого, що аж зашкалив
Од надто гарячого подиху жнив,
Де всі ми – сніпками, серпам на поталу
Ущербного хроноса. Кожен, хто пив

Із хвиль забуття, ще повернеться в мури
Свого каземату, щоб снити немов
Крізь хмари задухи, у вирі зажури,
І з болю ліпити намарну любов.

Спи, моя дівчинко, спи, мій горобчику, бай…
Я не стривожу твій сон, твої мрії сентиментальні
Я тебе вкрию котом і покладу у вітальні –
Спати довіку, щоб серце лишити живим.
Спи, моя дівчинко,
Просто відпочивай, баю-бай.

Сніг розтавати почав, сонце голить обличчя міст,
Бані соборів сяють закоханими очима
Я пишу тобі сон цей, дівчинко, як довгий лист
Послання у пітьмі, наосліп. Мої причини
Всі складні, незначні і до всього – я оптиміст,
Що доведений вже до краю. Цих ран і рань
Більше як гайвороння…та випустим зайві деталі
Всі причини мої – не вартують твоїх питань
Не дивуйся, маленька, я просто не хочу далі
Більше подвигів, гідр та агієвих стайнь,
Світ нехай постоїть. –
Зупиниться, відпочине.
Тільки мить
Поки я допалю цю цигарку, додумаю. – Мить!
Ту, що спинить тебе, що поглине тебе і розчинить
У мені
Вдушить мною, моєю густою журбою.

Ти ж зануришся і почуєш відразу – щемить
Дуже голосно, голко болить у душі тобою
То-бо-ю…
Го-рить!
А між тим, в завіконні інша пора бринить,
Нерест транспорту, миготіння осіб-та-персон –
Какофонія світу у найгострішім підкаті

Ходять чорні ворони бруківкою без перепон
Хто їм цар? Хто їм бог? Хто їх спинить
Ці орди закляті?
Увійди, моє серце, по вінця у сон
Обійди, моє серце, купальські багаття –
Не стрибай – то язичницькі драми, а ми – лихварі
Ми міцні урбаністи, ми хіпстери, ми – ідіоти
Що не вірять у бога, не вірять у чорта, вигадують ботів
Вживлюють їм інстаграм ніби додаткові життя у грі

Ботічеллі умер би, оплачуючи такій ботокс
Незрівнянній трансгендерній донні, своїй Ма…
Із сторіччя два-два-один, де вічна зима
Саме так, кохана, все – саме так, все зима
І зима, і зима…холоди уже геть дістали
Сніг ось-ось лише відступати почав,
Наш з тобою Всесвіт лише ось-ось зтеплів
Тільки перші промінчики, блискавки і – кристали
Твоїх сліз на моїх долонях. Та я не зумів
Зупинити весь холод, що дме з низини, із чрева
Що з холодного Кая скоро зовсім ізробить труп
Всі закохані вірять спочатку у па-де-де, пристрасть рук-і-губ
Парні спроби створити нові початки, зустріти нові світанки
Та раптом приходить такий ранок, що в одну хвилину
Дозволяє прозріти на третій чинник веселого – о-ппа! –
Па-де-труа!
І зрозуміти, що там, у тій кімнаті, у тих обіймах, у тих личинах –
В очах тих голодних пантер чи гарячих левів,
Чи пухнастих котиків чи сріблястих рибок
Крім, власне, них самих, завжди є Снігова Королева
Завжди відсоткова ставка брехні, безперечно, красива
Ніби фейковий Рібок - китайське економічне диво.
Спи ж, кохана, від ночі до ранку, від ранку – до ночі.
Спи ж, кохана. Ти мусиш одвічно спати. Я так хочу
Щоб сон твій не перервався ниткою Аріадни.
Не зім’явся ляком або якимсь привидом із реаліті-шоу
Якому позаздрив би сам Бернард Шоу
Й котре отам, за стінами твоїми – щодня.
Спи, моя дівчинко, у тебе є броня – мої долоні
Які затулятимуть вічно оченята твої сонні….
Я тебе вкрию котом і покладу у вітальні –
Спати довіку, щоб серце лишити живим.
Спи, моя рідна, усі твої клопоти – дим
Я пишу тобі сон цей, кохана, як довгий лист
Так. Занадто заплутаний лист, одначе
Я казав тобі вже, маленька, я – оптиміст
Але ще реаліст і буденність мерзлу собачу
Я не хочу впускати у наші щасливі дні –
Я тебе залишаю навіки у сні.
Закривай оченята, горобчику, закривай.
Хлопчик твій тобі вічно співатиме, твій Кай.
Баю-бай
Бай…

10.03.2018. Рівне.

……………………………………….
Розповім усе як на духу:
І про явне і про потаємне -
Як мене здолав нараз "брехун…"
Осліпив надовго і об'ємно...

Вихилясом оминав кути.
Огризався гострим словоблуддям…
І ховав себе за кожен тин
У своєму серці правосуддя.
На дзвінки лише відповідав
Тим посилам, у яких задіян
Мій двоногий аеро-удав
Відповідно з погляду події…

Не благаю прощення гріхам.
За відвертість грішних хіба судять?
Все одно залишиться ще грам
У Душі тілесної посуди…
Літургії довгі мої дні.
Я без неї… а куди без неї?!..
Ніби чую, скиглить, плаче німф
Не пізнав заблуду "одіссея"

Зачекайте, я не відійду.
І не вам, не смикайте світ-чада.
Правду оголю, і не одну.
Це не прихіть, це душі порада…
10-03-2018

Розділили. Й розділились.
Поховалися по хатам.
Літній день стає немилим,
Схоронила сина мати.

Залякали. Та й злякались.
Кожен з свого двору бреше.
Й підіймає очі вгору,
Чи не кружить часом кречет.

Не нажерлись, хоч й зажрались.
Ненаситним суховієм
Над містами, над ланами
Розповзлися по країні.

На людській крові та муках,
Возвели собі хатини,
А того хто борюкався,
Наче кошенят, топили.

То ж берімо і єднаймось,
Доки світло та є сили,
Щоб і наші діти знали,
В нас незламна Україна.

Ці квіти - не квіти,
а жменьки любові,
а жовтогарячі цілунки медові,
букет поцілунків,
принесених Вами.
Цю ніжність всевишню
я тямлю без тями.

Вдихаю, впиваюсь, насичуюсь квітом.
У кожному келиху - сонця привіти
торкаю губами, цілую поштиво.
Весни королевість,
спасибі за диво.

Мрії, мрії хай присняться
І в житті моїм здійсняться
Мрії кожну мить приходять
З нами поряд завжди ходять
Викликають сподівання
Не потрібні тут вагання...
2009

Одним словом
Можна все сказати
Навіщо доказувати
Сперечатись
Хто хоче завжди
Нас пойме
Якщо ж не хоче
Чи не зрозуміло
Є можливість
Відверто запитати
Пояснення одержати
Ми ж всі люди
Умієм говорить
Спілкуватись ввічливо
Потрібно вчитись
Щоб не було ємоцій
Зайвих хвилювань
Здається - все
Настільки просто
Тихенько і по доброму
Звертатись, розмовляти
Собою володіти вміть...
9.03.18 13.20

ще сніг лежить і день не гріє
ще сива ніч у скельцях спить
та вже весни прозорі вії
благословили на блакить

погідне небо обрій тишу
і настроєве у душі –
плекай гармонію найвищу
кохай жінок пиши вірші

сніги пригнічені навколо
з’явились цяточки землі
горлає півень хрипле соло
інистим ранком на селі

«весна іде весні дорогу»
і хай би як і хай би що
маліє шал зими потроху
і міць її – уже ніщо…

03.2018

 
Листя мов іржа
Небо хмарове
Де би не пішов я
У зимовий день

Спокій і тепло
Я знайшов би в Ел Ей
Каліфорнія Мрій
& цей зимовий день

Залою собору
Подавшись навпростець
Десь там уклякнув на коліна
У молитовний жест
Священник полюбляє холод
Зостанусь так він жде
Каліфорнія Мрій
& цей зимовий день

Листя мов іржа
Небо хмарове
Де би не пішов я
У зимовий день

І якби не з нею
Вже би їхав геть
Каліфорнія Мрій
& цей зимовий день

Каліфорнія Мрій
& цей зимовий день




 

-1-
Три прицільних в смерть
постріли у мене
троє куль в мені
тільки за сьогодні
спить спокійно їх
і стрілець і тренер
люде, мій палач,
є анти-Господній…
-2-
Що їм те життя
старче
а чи діток?!..
їм би кров людськую
відрами хлистать
каменем би їм
сонно затвердіти
і на площах людних
вічно помирать…
-3-
Три прицільних «бовсь»
прямо
з кулемета
три прицільних «блись»
в груди навкоси
все одно помру
воїном-поетом
чи дитям від сонця…
чи дитям з роси…
09-03-2018

Я тебе уберіг… поміж рим і цитатів
без інтиму і сліз і навічно прости
півжиття на взамін не вважаю за втрату
навіть люд із фейсбуку сотні раз це постив
Незавжди діставались їхні ахи ознаки
моїм снам недоспаним моїх втом малювань
що тут вдієш мій друже це флюїди і чакри
це любов така підла безкінечних зізнань…
09-03-2018

1

Материнська любов - пуповинна, пророча -
знайде місце безпечне, закріпить між точок.
І накриє лавина, і відсуне гіркаве.
Помаранчеві бризки. Марципанні обави.

І смаколики сохнуть, і обшмульгані весла.
У колисці-нетесі хилитається Тесла...
Остигає Премудре на камінному троні.
Рукавиці колючі. Дух трима оборону.

В бузині та какао гамівна сорочина.
Сім лозин у куточку... І на бунт є причина.

Неслухняників тягне міхоноша-гаргара.
Перемеле на пудру... депортує в Сахару...

2

В бік рафлезії товпи - а від неї прожогом.
Каже неня: "Покаюся лиш перед Богом...".

Між базік, сибаритів дов'язую сагу.
Компонуються нетлі у чорнильну ватагу.

Дуалізм непозбувний. Гладь єдвабна і спиці.
Засівала... труїла... а тепер - косовиця.

...........
2018

Згадалося, давно то все було.
Як зовсім юним мать хотів дружину:
Була щоб сама гарна на село,
Палка, струнка, пливла, а не ходила,

Товстіш руки заплетена коса
І голос солов’їний, серцю милий.
Із перцем дівка, зовсім не проста,
Кохали щоб і на руках носили.

Покрила сріблом осінь золота
І думи зморшками чоло укрили,
Немов вода біжать мої літа.

Та хоч змінився ззовні образ милий,
Говориш ти, що вже не молода, –
Носитиму до самої могили.

Над «Плачем Єремії»
Схиливсь Тарас і плаче:
«Отцы наши согрЂшиша, і нЂсть ихъ,
Мы же беззаконія ихъ подяхомъ.
Рабы обладаша нами, избавляющаго
НЂсть оть руку ихъ.
Князи въ рукахъ ихъ повЂшены быша,
СтарЂишины не прославышася.
Избранніи плачь подяша, и юноши
В кладъ изнемогаша.
И старцы отъ вратъ оскудЂша, избранніи
оть пЂсней своихъ умолкоша» .
Страждали юдеї у Вавілоні, бо їх звоювали,
А ми з намови п’яного Богдана
Самі впряглися у ярмо московське:
«Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
....................................................
Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв друже!
Ти все оддав приятелям, а їм і байдуже» .
Вельможі твої, Єреміє, повішені.
А мої –всілякі там кочубеї,носи, галагани...
Злигалися з москалями,
Деруть шкуру з брата.
Мови своєї одцурались.
Як і провіщав ти, мудрий Єреміє,
Господь вернув твоїх бранців.
А про нас,мабуть, і не віда,
Бо не з Його волі стали ми рабами...
За тобою, Єреміє, і я згадав матір:
«Чи доля так оце зробила?
Чи мати богу не молилась,
Як понесла мене? Що я –
Неначе лютая змія
Розтоптана в саду здихає,
Захода сонця дожидає» .
Ну, що ж, неприкаяний мій брате,
Витиму, як і ти, совою,
Щоб не заснув, бува, народ мій
В рабськім сні навіки.
Та нізащо, як ти радиш,
Щоку не підставлю
Хто поб’є мене,
Щоб наситивсь він удосталь
Моєю ганьбою .
Ні, як Самсон твій,
Напружимось
і на друзки рознесемо
Вертеп цей московський.
А поки що, Єреміє брате,
В степу цім триклятім потерпаю:
«Святої правди ні од кого
Не діждуся. Десяте літо вже минуло,
Як «Кобзаря» я людям дав,
А їм наче роти зашито.
Неначе й не було мене» ...
Та годі нарікать і плакать.
Тобі не легше було жити,
Все ж до кінця ти ніс, пророче,
Невірам слово Боже,
Бо край свій над усе любив.
Отак і я люблю без міри
Мою Вкраїну спроневірену.

Нарешті… нарешті своя борода
у торбі з десяток прозвиськ
міцнішає погляд твердіша хода
в полі поезії, прози…

Юрбою одною свої і чужі
тільки встигай, бородаче
тут все як в житті - їжаки і вужі
дзьобають буковки наче…

Справжнім боярам кілька пар колісниць…
спадок дістався по праву
тільки б не впасти в обочині ниць
на запасну чи ще якусь ла…
ву.
09-03-2018

1.
Як шлях подолано до певної мети,
Нову плекай, щоб знову далі йти.
Здобуте стане пусткою терпкою,
Якщо ідей нема для перспектив…

2.
Життя - то шлях, з якого не зійти…
Мета - рушій… Щоб жити – треба йти…
Не відступай, хоч стане світ пітьмою…
Імла не встоїть проти волі до мети…
© 06.03.2018

Йду назустріч тобі. Стережись
Чи сховайся, але ненадовго.
Принесуть вітрові куражі
Ще не бачене щастя від Бога.
Будь сильніша. Мене запитай,
Як лукавити легко, без болю,
Щоб за мною не йшла самота,
Не торкалася тінню тополі
Учорашнього передчуття:
Тимчасові з’являються злети.
Ти літаєш і досі. Затям:
Це надовго – пізнала поета.
Йду назустріч. Убік не піди,
Де немає роси і безхмар’я.
Ми не мали, як інші, біди,
Незворушні були, аватарні.
А сьогодні інакше. Чекай!
Ти іще запишаєшся мною.
І непевність оця давучка
Пропаде за вікном, за стіною,
Та не зовсім, живе хай іще
Неприкаяно, змієм і птахом.
Недосяжні для інших очей,
Непідвладними станемо страху.

Хоче навесні дівчина,
Щоби хлопець чорнобривий
Кликав у вишневий сад,
Бачити її він рад.

Колиха дитятко влітку
Молода вродлива жінка,
І тихесенько співає,
Так синочка забавляє.

Восени трима за руку
Літня жіночка онука,
Хоч у косах срібна нитка,
Та красива на обличчі.

Взимку прабабусю нашу
Тішать милі правнучата.
То ж у будь-якому віці
Не старіти серцю жінки.

2018 р.

Я не той, щоб на покуті жити.
Візерунки Його на вікні.
Усміхаються дереворити,
що Поет імпонує мені.

Що не легко усіх полюбити
і плекати надію на те,
що і я заробляю на мито
за сіяння його золоте.

Що до нього я прагну душею,
поки сонце не з’їли орли…
І радіють мої янголи,
що іду я босоніж стернею
і тією крутою стезею,
за яку і його розп’яли.

                                      08.03.2018

Які Тарасу сняться вівтарі
на тій горі, на тім стрімкім узвишші…
Об чім блаженне Слово думи пише
і молиться тихенько до зорі…
Хіба не все їдно! Не все їдно!
Бо ще брати таки не заодно,
бо каламутне ще в джерелах дно,
а в душах повно золотої скверни,
іще пан Біг з Украйни гріх не верне
на голови «воздамшеся за злая»,
і ще не раз Скорбота заволає
своє «кру-кру» у сиву далину
і зродить сніп зони́, чи полину,
на пагорбах і зрівняних могилах…
Але й на те і кров шумує в жилах,
аби вчитать молитви «Кобзаря»
не те щоб в лад… і рівно монотонно,
а гнівно так… огненно- співно-мовно,
кому на спалах, а кому на жах,
кому на хрест, зчорнілий в попелах,
аби збудить останнюю колоду,
аби нову поезію, як моду,
не бамкали в пустопорожній дзвін,
бо він як Бог… Все чує й бачить Він…

…І нам не все одно, бо ми ще в силі,
бо «Заповіт» співаєм на могилі,
бо материнський горнемо сувій
до душ обпалених… Народе страдний мій,
увий вінець… чоло вінцем увий…
Допоки зорі попід небесами
Тарасовими виснуть голосами,
а над колисками туркочуть ніжно мами
своїм жаданим чадам, Ти – живий!



Увійшов до збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2000-2001.

Ти знаєш, а завтра... вже завтра настане весна...
Заграє у серці і пуп'янки віри зав'яже.
Тендітна, тремтлива, несміла і неголосна,
озветься пташиним утішеним щемким адажіо.

Ти знаєш, я вірю у долю... У знаковість віх.
В любов, що весною у серці відталює кригу.
Дивися: з-за хмари, що трусить на голови сніг,
затеплився промінь і він обіцяє відлигу.

За нею на землю між зимна впаде первоцвіт
і буйно заквітне... Для тих, хто прийме її квіти,
весна засіває багато укоханих літ...
Ти тільки повір... і дозволь їй себе відігріти.

2018

Боже, який же Ти милосердний
журив, підштовхував, беріг…
а в слушний час стелив ще й тверді
щоб я перепочити зміг…
08-03-2018

А що довіра - це тягар. Відвертість, таємниці,
Переживання, нетактовність запитань.
Поховані зневага, осуд і нудьга в'язниці,
Тобі навіщо це оголення бажань ?

Раптовий дозвіл на все темне ззовні, всередині,
Активування розпачу, блукань архів.
У відчаї чекають допомогу на крижині,
У безнадії споглядають на птахів.

Давно все відбулося, зникли постаті, обличчя,
Нема імен, є сьогодення, часу плин.
Ось так, вразливість, мало знань і маєм протиріччя,
Чи ж залишилося ще місце для перлин ?

8.03.18
НЙ

Бодай би їм грець – усім святам, і будням, і веснам
З облудою їхньою (й чим там іще заодно)…
Моя самота березневою кригою скресла -
І вибила двері, і навстіж розкрила вікно.

Хотілось повітря – а маєш он повні кімнати
Ядучого диму з сусідських лихих димарів:
Сокири у ньому чіпляти чи долу пірнати -
За тими, хто вчадів і так до весни й не добрів.

Порожні роки проржавіли давно уже наскрізь -
Такі ще приймають задешево в металобрухт,
Та цур вам, не здам – бо ж а раптом самій ще придасться
Та купа, а ні – то вже разом до ями зіпхнуть.

Як муляє в скроню набита думками подушка…
Думки – мов горіхи, шкарлупа міцна і тверда.
Віщунські сновиддя мої хоч колись вас розлущать
Чи вже до нових берегів нас турлятиме тала вода?

В обіймах березень… я зголоднів
і до чола тулю мягкий
молочний сніг
якби ж мені повідати він міг
з яких висот, приборканий, у ніг
ще й до чола проник
без жодних слів?!..

Якби ж мені повідати він міг
з яких висот спустивсь
з якої далини
бува нема моєї вцім вини
посивів я а він від білизни…
чи просто мить оця -
приємний збіг?..

Бува живе безвинність без вини?!..
почути сніг все рівно
золоте руно
сягнути день-повернеться воно
майбутніх поколінь воно - вино
і ми є сніг обличчям
сивини
08-03-2018

Ох шалена, утишся, весна ще он-он на порозі,
Чом же так невгамовно у тиші снуються думки?
Чую голос трави на одвічнім землі перелозі,
Хай же буде цей ранок у березні знадно легкий…
Хай же буде вам, сестроньки, обрано світлою долею -
У розквітлому маєві цвіту простелений шлях…
Між брунькатих дерев хай витає луною прозорою
Гімн стогривого сонця на ніжних жіночих устах!
Клич стозвукого щастя,що ллється з джерел омолоджених,
Переливами втіхи, любовних таємних тривог…
Ми такі загадково вродливі, хоч з глини народжені,
Бо творив нас вершинно в Едемі усміхнений Бог…
Ми звабливі, ласкаві, а спробуй, торкнися цілунками –
Мов розбуджене птаство, душа навздогін продзвенить…
Веселковими барвами світу, п’янкими медунками,
Пролісковим серпанком займеться розчулена мить…
Мить овогнених слів, мить розкрилених снів на світанні –
Все, що спало взимі і весною збудилось з оков –
Я дарую своє найтепліше Любові вітання
Цій весняній землі, що вдягнула зелений покров.

Цій весняній землі… і жінкам, що весняно розквітли,
Бо в високому березні все неповторне… і світле…

8 березня 2018

Немов ті гулі-пагорби,
Що навесні кульбабами і маками
Освітлюють нам лиця,-
Такими всі ви бачитесь мені,
Вагітні різномовні молодиці.
Нехай чоловіки гримкочуть день при дні,
Лякають війнами в словесному двобої,
Інші громи вчуваються мені:
То діти, наче квіти, пориваються на волю.
Гриміть частіш, майбутнього громи,
Квітчайте землю безтурботним сміхом,
Робіть нас, як велів Господь, людьми
Для праці мирної та для земної втіхи.
Носіть же з гордістю, любі жінки,
Життям налиті перші чи й десяті гулі,
Щоб ми вслухались не в прогноз гіркий,
А в наймилішу в світі пісню: «Люлі-люлі!»

За ті прийдешні світлі дні,
Які іще не зазоріли,
І за неспівані пісні,
Які іще не продзвеніли,

І за жінок, що гріють нас
Огнем великої любови,
Щоб той вогонь повік не згас –
Годиться випити, панове!

Що мені до справ отих буденних...
Що мені від тої суперечки!?
Ну, хіба запхаю у шоденник
Пів сьогодні і наступний вечір…

Що мені ті спомини зі школи...
Що мені від ваших застережень!?
Ну, хіба завжди укупі з болем
І в якому настрої залежно…

І не варто в поперек чи з краю
Оглядати чим я обзавівся
Так далеко ще до того раю
А тим паче що я із Полісся…
07-03-2018