1

Жінка з глини і комишу
бовваніє... Лечу... спішу.
Розминулись. Агов, Ліліт...
Слабко діє старий магніт.

Мо', підкажеш маршрути, сенс...
Чим тлумити ментальний стрес...
Сім чеснот і сімсот гріхів -
у ласкавих цих пастухів.

Серед сніжних підталих баб
закривавлений шовк-єдваб.
В епіцентрі - казан жаский.
Підганяє до скону кий.

Чисті руки - ножа вкладуть.
Відшукала блаженних путь.
Світ жував, надихав, ловив.
Доплітаю мережку див.

2

Задзеркальні мотиви, сюр.
Копошіння ідей... купюр.
На гончарному колі - шмат.
Між біблейських тону цитат.

Петлі, нетлі... Крапки, нулі...
Лик Ліліт у ліловій млі.
Дітовбивця вона - речуть.
Сварка, рівність - буттєва суть.

3

Бабця Єва пече коржі.
Наминають свої, чужі.
Торохтить у голівках мак...
Хто подасть із пустелі знак?

2018

Талановиті й безталанні,
Смішать юдеї православних.
Стоять на сцені клари й роми,
Живіт од сміху надриває Русь ...
А поза сценою – то глузи, то погроми,
Гидливе «ЖИД» не сходить з вуст.
Хоч і в безправних є права,
Та б’ють юдея зліва й справа,
І так, і сяк, і навпаки...
І так віки... І так віки
Вершиться-не скінчиться
Над юдеями розправа.
За те, що віддали Пілатові собрата –
«Царя», що до покори кликав люд,
Як невпокорена Юдея
Позбутися воліла римських пут?..
Ні! Інше, юдофоби, тут.

* * *
У сусіда хата біла,
А у мене нема й мила.
Мило є – чогось чортма...
А в Абраші? Чудасія:
Він не садить і не сіє,
Вірить в іншого Месію,
Звідки й як, але все є.
Мабуть, Бог на двох дає.
Тож його – це і моє.
Не переч мені, іудо,
В нашім краю ти ж приблуда.
Фарисейчику нещасний,
Та ж і сонце, бачиш,- наше...
Хочеш бути ближч до раю –
Чимчикуй у свій Ізраїль.
А не хочеш – лізь на сцену
І сміши нас неучених:
Анекдотик про Одесу
Та про «нових руських» дещо...

***
...Талановиті й безталанні,
Смішать юдеї православних.
Живіт од сміху надриває Русь,
А поза сценою то глузи, то погроми,
Гидливе «ЖИД» не сходить з вуст.

Цей двобій двох бажань, двох осіб у одній іпостасі.
На перетині Я відшукати потрібно баланс.
Суголосно тримають потік два крила, щоби птасі
Не злетіти у штопор, впадаючи волею в транс.

Ти назавжди не мій. Ти – стихія інакшої жінки.
Нарікає вона – франкофонно зривається в крик.
Ти Гольфстрімом своїм припинив зігрівати обжинки –
Ніжні коси обох. Мерзне острів, за ним материк.

Не приходиш на спів. Вже безсиле начало германське?!
Арфа лине туманом, але не зважаєш – не кельт…!
Там на іншому березі п’єш ти із неї шампанське,
Поки я з Мананнаном танцюю між урвиськ і скель

та борюся з любов’ю, бо жриця друїдської крові.
Ти береш знов мій транш, я – твій сіро-рудий кардинал
Нашаманю віршів – попливуть кораблі паперові
по протоці Ла-Манш, що для мене – Англійський Канал!

Українське радіо «Культура»
день-у-день милýє ніжно слух –
до роботи і до шурів-мурів
я при цьому радіо оглух:

ні перо не любе, ані жінка –
слухав би і слухав – без кінця,
затерпають іноді гомілки,
як стою поблизу «брехунця.

Інші FM-станції втопають
ув обридлій повені реклам
і щебечуть, як пташки у гаю,
в мізки уплітаючи бедлам.

Інші FM-станції втопають
у обридлій повені реклам
і щебечуть, як пташки у гаю,
в мізки уплітає шум і гам.

Віднедавна отоларинголог
уявився виразно мені
(кожен має вуха, ніс і горло:
все у нормі? – ти, знай, на коні):

відчуваю явні вади слуху –
може, вже збиткуються роки? –
Але ж я ретельно мию вуха,
а мені вчувається таки:

«Як молитву, пам’ятай щоденно:
щоб мужчина чувся, як граніт,
кожен хлоп, – і я також,напевно, –
їж тестостерон і сапоніт!**»

Лікар мене вислухав уважно,
у рецепті скрипнув олівець:
«Вуха ваші не слабі, поважний, -
це культурі вже настав капець».

Я побрів, утішений, додому:
«Хай би трафив ту рекламу шляк! -
Видається, без тестостерону
вже культурі вижити ніяк…»

– Це ж образа! – в крик емансипантки. –
Вся увага хлопам! А жінкам?!
Нам культура теж не забаганки –
подавай таке смачне і нам!

То ж подумав, як було би файно
дать «Культурі-лайф»*** приставку «екс-»
й утворити для усіх, негайно,
рубрику нову – «Культура- секс».

09.02.2018

Випадок, здавалось, недоречний –
У безвиході душа болить.
І всі плани зруйнувались вмить !
Вихід де знайти безпечний?

Вкотре голос розуму шепоче
Та дає пораду слушну нам,
Але маєш визначитись сам!
І розплющити в прозрінні очі!

Випадок цей зрозумієш з часом,
Подумки подякуєш йому,
Адже сталось краще, та чому?
З глуздом не завжди жив`емо разом,

Підкоряючись чужим наказам?
Певно й помиляємось тому.

09.02.2018
Свидетельство о публикации №118020908833

Один дивак
Образився не жарт,
Коли став надто дорогим її талант.
Йому раптово начебто на фарт
Створили не відмовний варіант.

І ось уже на сцені мов жива ...
Для кожного знайомі риси.
Усмі́шка іронічна. Красива голова.
Ніхто не упізнав. Комп'ютерна актриса.

Інші актори грають, а вона завжди одна.
Вставляє кадри режисер у фотошопі.
Її житло оточує стіна.
Захоплення в Америці й Європі.

Через комп’ютер сотні інтерв’ю,
Полки фанатів оточили вже квартиру.
Гей, режисер, віддай ув'язнену свою.
Люблять її і п'яну, і нещиру …

Придумав шоу з пишних похоро́н,
Мільйони плачуть. І кидають квіти.
І поліцейських цілий ескадрон.
Його підозрює пів світу …

Убивця. Як ти міг?!
І вже тюрма. І ненависть палає у повітрі.
Не доведеш нікому, що її нема.
І не було ніколи на цілому світі.

У фільмі хтось придумав порятунок,
Хтось знову наче ходить в королях.
Хіба Вона – це інструмент чи обладунок?
Хіба є інше щось, окрім як серця шлях?

Відчув від жінки справжньої утому,
Замінник в цьому, підробка в тому.
І опинився сам ні в чому,
І не вручають Оскарів такому …

* ідею запозичено з фільму S1MONE

Як на білому камені в Чорному морі
У кістлявих руках незабутньої mori,
Тридцять років у вирві сирої могили
Козаки про свободу Пречисту молили.

Працювали затяжко в тенетах неволі,
Де писали припливи кристалами солі
Записки для відправи своїх проскомидій,
Омиваючи хвилями крихітки мідій.

Возглашали вітри про замучені душі
І лежали мов проскури стулені мушлі.
Та нарешті Марія спустилась до келій,
Що чорніли в провалині білої скелі.

Наче місяць шовками огорнену діву
Привернуло відлуння козачого співу.
Опалили єство баритонові струми,
Нагадали їй батька проникливі думи.

І зійшла наче в пекло у шатах серпанка
В розкіш вдягнена жінка - султанова бранка.
Подивитись на тих, що натягують луки,
Поціляючи в серце загострені звуки.

Гей мужі, запорожці, у чреві темниці!
Духом величні, тілом занедбані, ниці,
Чи не знаєте Ви, що за день в Україні
Що за свято іде, що розспівують нині?

Ми нічого не знаємо. Звідки нам знати?!
Що за день. Як там батько, чи поруч ще мати.
Чи збирають жнива. Може верба розквітла.
Нам щодень наче ніч, ми не бачимо світла.

Ти була ще під ребрами неньки закута,
Ми тягли вже неволі знедолення пута.
Нас ув’язнено тут довше, ніж тобі років,
І не матиме вирок ні краю, ні строків

Я скажу вам, мужі, нині вдома скорбота.
Бо сьогодні день страти, а завтра субота.
Не проста ця Субота. Велика Господня.
Всі чекають неділі, пісень Великодня

Проклинаємо, дівко! Щоб щастя не мала!
Ти знущатись прийшла, чи нам горя замало?!
Проміняла свій ґанок на мармур веранди.
Нам поверне Софію молитва Оранти!

І поцілить катів постріл Божого гніву,
Залунають лади візантійського співу,
Розбіжиться гарем по кутках анфілади.
Хай не буде над нами ісламської влади!

Гей, мужі, запорожці, не треба прокльону!
Я в шовках не забула батьківського льону.
Як лунатиме спів з мінаретів мечетей,
Відімкну я засуви. І ви утечете…

Підіймайтеся тільки відкриється брама!
Помоліться Тому, хто помер за Адама,
Хто Різдвом розпочав відлік нашої ери,
Забирайте на пристані ваші галери!

І гребіть, ви гребці, на той бік цього моря!
Богуслав не минайте, хто буде з ним поряд.
Відшукайте там баню, високі колони
Що нагадують камінь цей біло-солоний.

Оспівайте на паперті вашу нескору.
Хай почує священник на хорах собору.
І дізнаються рідні - жива їх Маруся.
Я лелекою думи додому вернуся.

Заспіває кобзар, що попівна зробила.
Промайнуть над хрестом два сповідницькі крила.
Не відчує ніхто, крім невтішного тата,
Що була в Страсну П’ятницю ще одна страта.

Адам і Єва – то початок людства.
Так Біблія говорить нам про це.
Займатися не хочу богохульством,
та розімкнути спробую кільце.

Ті прабатьки – єврейської породи,
Господь Яхве такими їх зробив.
Взялися звідки інші все ж народи
і хто тих неєвреїв породив?

Що Вавилонську будували вежу,
що мови Бог їм нарізно ділив…
Роздмухав поміж націй хто пожежу,
і розбрату вогонь хто запалив?

Чом допустив Господь у світі рабство?
Людей гнітили гірше за скотів…
Невже їх муки – то не святотатство?
Чи ж можна так недолити братів?!.

Чому Всевишній, нації не мавши,
обрав собі окремий все ж народ?
А той, завіти Господа поправши,
затіяв із доби́тку хоровод…

Із малечку від ранку і до ночі,
безперестанно спини гнуть одні.
Їм сльози з потом застилають очі,
та мусять прозябати у багні…

Усі ж державні фабрики й заводи
у власність по кишеням розповзлись.
Представники елітного народу,
до хитрощів, як в давнину, вдались.

Вони, немов на дріжджах, множать статки,
приносить криза їм новий мільйон.
Кінці з кінцями ж платникам податків
звести не помагає навіть сон.

А де ж тоді Господня справедливість?
Чом з обраних формує пантеон?
Чи він, як Цезар: обраному – милість,
простим же смертним – працю і закон?!

І хто лукаві ті закони пише –
пройдисвіти чи інші сили мли?
Мільйони животіють нині лише,
щоб одиниці обраних жили!

Вернувшись все ж до спільного коріння,
хіба прийти до висновку не слід –
як прабатьки з єврейського насіння,
у всіх нас не один, єврейський, рід?!

Тут нестиковка знову випливає,
бо різні шкіра, звички, лексикон…
За справедливість вище не буває,
лиш справедливість – то життя закон!

09.02.2018

За рікою спливають медузи,
за словами спливає отрута.
Вперше мовлене другом "не друзі",
вперше те, що не можна збагнути.

В океані далекого часу,
затихають невчуті оркестри.
Знову тріскає гойна окраса
та, що мала світити на верстви.

А медузи дуріють - солоних
їх покидали в прісні озера.
В невідомості десь на припоні
догорають "інкогніта терра".

Ми з отрутою звиклись, навіки
знепритомнили чисті криниці.
Помирають розлюблені ріки,
тих, що житимуть - лиш одиниці.

Неупізнані, навіть незнані,
не розхлюпані, не одержимі.
Але душі у них - справжні-справжні.
Але очі у них - зримі-зримі.

2.02.18 р.

Якого, плоте, прагнеш тла
На тлі непам’яті про Бога,
Де смерть, одвічна засторога,
Розколиною пролягла?

Проз лігво те, гляди, не йди!
Там згуби плетиво насподі,
І багрою од бростей глоду
Звідтіль кервавляться сліди.

А плоть вузькі тіснить врата,
На спротив скалиться вороже,
І тріпотить одінням кожне
Найменше зволення єства.

Покара звабі йде вдогонь,
Відлегле постає увіччю,
Й сочиться голубінню вічність
Крізь рани Господа мого.

2018

Цей вірш, мов яв.
Прийшла до тебе
в одну із тисячних ночей,
а ти, сердешний, бачив Гебу у сні,
персисту ще й, ачей.

Доп'явся до її принадних
вологуватих пелюсток.
Ох, мій ти ж любий, ах ти ж ладо!
Перетягну разів зо сто,
не знаю чим ще, та уява
спрацює чітко...

Сплине ніч.
Проміння сонця гнів розплавить
І ревнощам скажу я: «Ні!»

Богинь багато, німф — ще більше,
та я сміюся (от чудна):
люблю, і думка тиха тішить,
що я у тебе лиш одна!

09.02.2018

У кожного несхожі болячки,
Надкуртуазні - в птаха-чорногуза.
Рецепт один: сатири колючки.
Тримай, братва! Вштрикатиму у гузно!

Сніданок знатний буде від пихи.
Для профілактики - гаряча клізма.
Не зубоскаль, бо тут не до "хи-хи",
Сміятись над убогим - грішно, схизма.

Бундючна зверхність - це таки дурдом,
Ось тут похихотіти справді варто.
Давайте порегочемо гуртом,
І Боже збав солодощі давати!

В пернатих на корони нині бум,
Вдягають німб захланні златоусти.
Тож на вечерю - копняки та глум.
І так щодня. Можливо і попустить.

Всім за " труди" - подяка і медаль.
Смішків убгали банячок відерний!
Ти ба - затихло! Райська пастораль.
А завтра шабат. Принесем кошерне.

09.02.2018р.

За Білопіллям Ворожба´ встає,
Нові Вірки, а там вже дуже близько,
Вздовж Сейму простяглось село моє —
Вербово‑яблуневі в соснах Піски.

У тисячу сто вісімдесят п’ятий рік
Дружина князя Ігоря велика
Тут мала переправу. І навік
Є пам’ять в нас про цього чоловіка.

Тут давнина з усього вигляда,
Її усі шанують, як годиться.
Під товщею піску свята вода —
Тисячолітня знайдена криниця.

Й донині наш увесь слов’янський люд
До неї їде вмитися, зцілитись.
А влітку діти-правнуки з усюд —
Додому, до батьків, щоби напитись.

Води і ласки, рідного тепла,
Де на стовпі на кожному лелеки.
Тут наша батьківщина не мала,
Хоча тепер ми живемо далеко.

Та тільки в Пісках нам вода свята
І вишень цвіт з усіх нам найбіліший.
Лелечий краю, з тебе вироста
Моя родина і разочок віршів.

Я співати жалібно любив,
Плакали матуся й слухачі.
От і маю - і хрести, й гроби:
О, мій друже,- радості навчи!

Щоб удов не бачив і калік,
Удихав гармонію й красу.
Але серце крає дикий крик:
Без ноги товариша несу.

Медсестра її в руках трима,
І не утекти - хоч вовком вий.
Зріти це страхіття сил нема,
Я ж бо не залізний, а живий.

У котомці - воїнський устав,
За вікном - непевності доба.
Ще одна душа у рай зліта,
Кам'янію, і пече журба.

Тиху пашу мирні орачі
Розміняли на кривавий хліб.
О, мій друже,- радості навчи!
Ти...вмираєш. Краще б я осліп.

09.02.2018р.

Надвечір’я не завжди сумне,
Бо розсіює зерна правічні.
Те, що легко тебе обмине,
Обмете і постане оклично.

І потягнуться думи ламкі
У росисті стежки, у тумани –
Відмикати іржаві замки,
Відкривати притрушені рани.

Заболить персонально тобі.
У неспокою з’явиться світло.
Ти дізнаєшся : «Бог допоміг»,
А дружина погляне розквітло

На новітнє дивацтво твоє,
На пірнання в ідеї високі.
І вина, як відваги, наллє
І підтвердить, що ти в неї – сокіл.

Ніколи не знаєш,
коли світло влетить у зіниці
як в простору кімнату,
як на сітківці застигне
відбитий від дзеркала
сонячний спалах.
І темрява кожна віднині
наливається срібним блиском,
осадом, іскристим намулом.
Коли за повікою заховалась
світлина — ранковий промінь,
коли воно вперше відчулось —
ніяк не згадаєш,
ніяк не забудеш.

Душпастиря вдає цей "вчитель",
Хоч сам - задушливий тиран.
Талантів справжніх він душитель -
Душко, дурбелик і душман.

Він скаже: лікувати мушу,
У вас зазнайство, бачу, є.
І вас не боляче задушить
За підле царствіє своє.

8.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

 
у порожніх кишенях вінтажний пил
як пустельний спогад снігів торішніх
тьмяний світ марить безлічі іншосвітів
за дверима на таємниче горище

десь блукає алеями арлекін
марнуючи рими із вищих віршів

верф закинуто снить про свої кораблі
& загульні ночі й світанки незгірші
& промерзле шанті на флейтах вітрів
нарізає блюз у стилі космічнім

мов ляльки на бароковому дзиґарі
виступають знову ховаються в ніші

ностальґії світлих відсутніх часів
мадонн венер театральні обличчя
верхи на віслюку кіт із півнем на псі
та дзеркал небесних владар іронічний




 

Голубцям потрібні фарш, капуста,
Музиканту - дудки і клавір.
Позолоту любиш? Ту, що густо?
Так, аби лилося на папір?

У нектарах письмаків сувої,
Правда зайва. Є липучий мед.
І струмує патока рікою
На полотна, в музику, сонет.

У криниці плаває колода,
Жиру на півпальця у борщі.
Кошенят виводиться порода
Щоб одразу - блохи і кліщі.

Кришаться у бодні вінегрети,
В українки - десять негритят.
В храмах люди не знімають мешти,
Після тризни буде бал, парад.

На вогні обвуглюється шкіра,
Врізнобіч дзявкочуть голоси.
Вірш потворний, бо немає міри
Почуттів, гармонії й краси.

09.02.2018р.

минаю чужу славу розкидану по кутках…
по зірках загаслих ступаю…
нічого свого не маю…
пусто… легко в руках…
ворожу́ на прожи́тих роках
і випадає дорога дальня…
і музика… музика поминальна…
флейта і арфа… сонячна фарба
лежить на мені незмивно…
нанесена рока́ми… широкими мазками…
дивно, Господи, дивно…
який мені вік?... погубив лік…
хто на самотність мене прирік?..
…змовкає Бог… співає чоловік…

Чужим вклоняючись законам,
За стадним принципом юрби,
Живуть під прапором червоним
Комунізовані раби.

Вони нікому не потрібні,
Окрім таких же, як вони.
Їх водить привид комунізму
По колу вічної війни.

Шкода їх, ницих, без коріння,
Що не змінились за літа.
Та страхітливе їх насіння
Понині в душах пророста.

2012-2018

Це лиш спроба – аби
бути упевненим
у сóбі...
Аби не зловтішатись
чи спочивати на
лаврах чужих –
прóбі!

Можна вдосконалюватись
канонами чужого досвіду
а чи крокувати кроками
крокуючого попереду...
Аби не проґавити,
коли чужа дорога
звузиться, а ти –
станеш безпорадним
для когось спогадом.

Чуєш, чатуючий –
не стуляй пельки, коли
черга твоя загубиться у
магазинах...
Тéпло, коли ти біжиш,
а не коли розташовуєшся
у друзів, немовби –
нá зиму!..

Чуєш, чутка – це
елемент мейнстримності:
тож, не минай її,
але й – не забувай
справжньої ексклюзивності!..

Усі ж дбають, аби
ти, нарешті, став
також щасливим!
Маєш вибір – бути
ампутованим а чи
зашитою, укотре,
килою.

Екстрим – се не поза,
а позаду
полишені забобони.
Ризик – се вигадане
поняття, як і
будь-що – нечувано
умовне!..

По чужих правилах – вигідно,
особливо коли вони –
стосуються саме
тéбе...
Ховаються – у машинах, а
вдосконалюються –
на подряпаних
велосипедах!

Чуєш, загубленість твоя
залишиться такою ж
назавжди,
якщо ти не наважишся,
нарешті,
по-справжньому або –
майже.

Війна і мир. Війна і ми…
Огненні подихи зими.
Ось вибухає чорна ніч.
Тремтять шибки і тіні свіч.
Чотири роки – правда, лжа…
І це не край, і не межа.
Чи є земля, де все на ок!
і гнів не тисне на курок?

Війна і мир. Війна і ми…
Обличчя світла і пітьми.
І ракурс болю забуття
та унормоване життя,
в якому я(а може й ти)
і розпорошені світи?
Рушають люди назавжди.
Хто крайній в черзі? Нам сюди?

Війна і мир. Війна і ми…
Сурми, провіснику, сурми!
Ждемо не суду всі віки,
а ласку Божої руки.
Є невмируще "все мине".
Журу міняють на сумне.
І плине кача, і труна,
а небом котиться луна…

Війна і мир. Війна і ми…
В полоні мрії та зими.

02.2018

…Ця ніч, як сон, у люлі неба,
як сяйво, згасле в мить одну…
Зійшла з Олімпу юна Геба –
нектару зваб не омину.

Лежить, розніжена, у млості,
у невагомості чуттів,
цілують зорі з високості
богині перса золоті.

Палахкотить очей багаття,
тріпоче серце-лелечá,
пелюстя уст вологувате,
спокуса лінії плеча...

І я спиваю без останку
її принад п’янкий нектар…
Зоріє ніч... І до світанку
до нас моргатиме Стожар…


06.02.2018

Окрилена –
Лечу на зустріч,
Уявою – вже майже там,
Щоки торкнулися вуста,

І посмішка осяє простір –
Сьогодні будеш моїм гостем,
я попереджу у листах.

Моя мета – причарувати
без чарів. Магія моя
сильніша за цупкі лещата,
натхнення дасть і окриля!
Без чарів магія моя.

І я уся – така магічна,
лиш глянь відкрито в мої вічі,
там ти злітатимеш у вись,
пухнасті хмари, птиці сині,
і сонця золоте проміння,
і ми зустрілися-сплелись.

Уперше жабенята
Побачили вола на лузі
І пострибали батькові сказати
Про диво дивне в їх окрузі.
«Ти не стрічав такого звіра -
З рогами і хвостом гора!..»
«Які ви, дітки, ще наївні,
Щоб отаке казати про вола.
Горою можу і я стати.
Ось тільки-но надмусь як слід».
«Стань, стань скоріше, тату,
Щоб дивом став ти на весь світ!»
Тож батько надувався дужче й дужче.
Гадав, що він уже гора,
Та діти все кричали: «Ще й ще!..
Ти ще ж не схожий на вола!»
І от востаннє він надувся,
Упав нараз і - луснув.

P.S.
Чванство – до самогубства крок.

Сніжинкам на щоках тепло,
злетіли із небес роєм,
на губи уляглись терпко,
розтанувши, печаль згоять.

Твого торкання слід ясний
печаттю перейде в серце.
Чекання рук твоїх ласки,
неначе шоколад з перцем.

08.02.2018

Ми з тобою таки чужі,
я боюся відкрити більше,
зацікавлення до душі,
розіллються дощем вірші.

Я дивачка для тебе? Я –
невідома, а ти – ігрек,
інтересу не припиняв,
проте грав у свої ігри.

Я наївна? А ти – який?
Я не знаю тебе – зовсім,
місто, що заснував Кий,
запросило мене у гості,

і я тут, як і є, живу,
бо шукаю свою планету,
і топчу босоніж траву,
в романтичнім своїм сюжеті.

Я ще можу. Мені за три...
тсс... яка там уже різниця,
я неначе із сон-трави,
що тобі ще колись насниться.

Я неначе сопілки спів,
мов курликання птаха в небі...
З-поза сотень чужих лісів,
поверну, як позвеш, до тебе...

У України дві біди – пихаті і пархаті.
Жиди, кругом одні жиди, вже майже в кожній хаті.
Засіли в головах, умах, у Раді і Кабміні,
у наших доньках і синах… Хабад панує нині!

Свою забули давнину і принесли в офіру,
сповідуємо чужину – релігію їх, віру.
Хасиди в Умань кожен рік злітаються зусюди,
„своїм“ утратили вже лік – кругом одні іуди…

Вони новий Єрусалим будують в нашім краї,
а ми черговому „капо“ корону одягаєм.
Лукавий ребе нам свою уже співає тризну,
що християнство та іслам – то суть іудаїзму…

Все більше й більше рідний край нагадує руїну,
невже не звільнимо від зграй ми нашу Україну?!.

З весни щедротного незайманого лона
Проз ярину, крізь оболоню запашну
Леліє, струменить, легка і безборонна,
Голубизна ріки в небес голубизну,
Як муст із келиха землі у виногроно.

Ми пахнем глиною, мов глеки на осонні,
Безгрішні ми, бо тільки-но сотворені.
Із-під прозорої Господньої долоні
Привіллям нестеменним поміж променів -
В садах Едему - йдем одвільжені і сонні.

Від слів до порошини – все тобі опертям
Слугує й ніби вголос мовить: «Володій!»
Ще душі янголино чисті і одверті
Всьому дивують: вітру, звіру і воді.
… Триває ще безгрішшя, а тому –
Й безсмертя.

2018

( пісня)

Ой, чиї ж це кучерики
Вітер розвіва?
Молодого козаченька
Накрила трава.
Може він втомивсь з дороги,
Відпочити ліг?
Тоді чого чорний ворон
Кружляє над ним?

Ой, вставай, вставай, козаче,
Осідлай коня,
Дівчинонька бідна плаче,
Вигляда щодня.
Та і серденько дівоче
Огортає жаль,
Мати виплакала очі,
На душі печаль.

Полягло таких їх скільки
В нерівнім бою,
Вони з честю боронили
Вітчизну свою,
Щоби нам жилося краще,
Сонце й неба синь.
Пам"ятатимем, козаче
Всі ми подвиг твій.

2018 р.

В дитинство від "прогнилих" не втечеш,
Хіба що впасти в безкінечну кому.
Понатикали зголоднілі верш,
Попробуй - повернись живим додому.

Пірнути б до карасиків у став,
Або до раю віднайти доріжку.
Не вийшло. Світ зубатий упіймав,
До рук убгав лопату і платіжку.

Бажаю з неба світла, бірюзи,
Чи леопарда смикнути за вуса.
Та пру з городу бульбу й гарбузи,
Із мишами зимою поділюся.

Ночами жінка цупко обійма,
Удень за пасок смикає малеча.
Повзе по дну утомлений слимак,
Кладе мішки людва йому на плечі.

Так просто не звільнитися від пут.
Гнилих не бачу, тільки лиш недужих.
Здитинів друг. Звалив його інсульт.
Міняю памперс, розбиваю душу.

08.02.2018р.

 
із потреб невідомих
чи хотів так чи ні
щемні гості нічні
розсипаються в протяг

між рядків на звороті
проминулих життів
почуття золоті
розстаються з тобою

понад царство склобою
запановує сніг
пси зими мовчазні
трансцендентно голодні

все минають сьогодні
у безформному сні
за фантомні вогні
у врочистій судомі




 

Мабуть, часи минули золоті,
На колодарі не розгледжу дати.
Аристократи духу вже не ті,
Зговірливих багато, хитруватих.

Очиці приміряються до цін,
Куди не глянь - усі бажають миру.
Нічний горщок - рапіра у руці,
Одвикну скоро в ній тримати ліру.

За мідяки народ лягає ниць,
Біля столів - продавлені дивани.
Сліпий пігмей безчестить упириць,
На смітниках вовтузяться титани.

А юшка в жилах стигла, зарідка,
До слів - удатна, а до праці - квола.
Зірвати б гнів із глузду повідка,
Вчепитися би тюхтіям у вола!

Знебарвлені, сонливі інь та янь -
Розкрилитись не вистачає сили.
В мозаїці невдатних заклинань
Немає ні молитви, ані віри.

Уже забув який сьогодні рік,
Повія нагло грюкає у двері...
Саджаю ружі, їм утратив лік.
Живі, а не такі як на папері.

08.02.2017р.

Скажи мені правду, якою б вона не була…
Про місяць упо́вні… Про два лебединих крила…
Про літа веселки барвисті… про теплі дощі…
Про пестощів ласки іскристі… про сповідь душі…
Скажи мені правду, що й досі у серці щемить…
Про ту найдорожчу, про найсокровеннішу мить…
Про всесвіт у зорях, утоплений в глибах криниць…
Про мову безмовну промінних широких зіниць…
Про сонце, що сходить в обіймах і чезне в імлі…
Про стежку до саду, де бродимо ми ще малі…
Про мамину ніжність, про батькову гордість німу…
Про сльози печалі на вижовклих трав килиму…
Про муки відталі, душевний утрачений рай…
Скажи мені правду – нічого в собі не ховай…
Я знаю, що тяжко – правдивий, оголений біль…
Я знаю ж бо – тяжко, бо цілі не видно відсіль…
Не видно ж бо цілі – далеко далекі світи…
Скажи мені правду – бо з правдою легше іти!
Крізь бурі і товщі, де квітне неторканий Сад,
Крізь товщі і бурі, пургу і рясний снігопад…
Скажи мені правду – і я тоді ска́жу сама…
Про те, що у серці не все ще панує Зима…
Хоч журно над чо́лами пам’ять пече і тяжить…
Про шлях, нами схожений – що у багрянцях лежить…
Про місяць уповні… Про два лебединих крила…

Скажу тобі правду, якою б вона не була…

7.02.2018

Я тікала од тебе, калічила ноги камінням,
Межи цвітом жаливи спікала литки в пухирі.
Не займай тіні край, хай помре в болотах, а вгорі
Закипить помаранчева ватра. І з тріщин на спині

Два крила, ой не білі, не білі, ой не лебедині…
Язиком по… губах… як ножем по зап’ястю… Здурій
Молодим румаком крізь отави у вибух зорі…
Що мій біг, що мій плач, що мій сміх, що мій страх – не зупинять,

Як копитами вдавиш у ґрунт, і у пазусі синє
Ой не небо, не небо, а вужжя кублисте зболить.
Поки маки затерпли, згубились циганські вітри,
Я тікала від тебе, бо карти пророчили сина.

Я тікала? Облудо північна, без тебе загину!
Мій завитий віночку, пливи попри вирви, пливи…
Аж розпатлані змії сичать у чужій голові,
Аж на папороть кличе зловісне світіння люцину.

Я до тебе тікала. Спізнилася лем на хвилину:
Чорна відьма врікала дороги стрілу в чагарі.
Я клялася навічно, клятьба на гарячій кровІ,
ТвОї ж клятви упали додолу листочком осіннім.
Порожнеча у небо загусла.
Сорочку пірви –
Ту, вишивану мною…
Збрехали бо карти про сина.
23.06.17

Римовані слова,
Як вицвіла трава -
Немає соку, кольору не видно …
Мережте у рядки
Римовані думки,
Ідеї – мислення, як вічності молитву…

***
У світі безцінні ідея й мета,
І майстер, що втілив би їх без питань.
Нікому не треба, дарма, що не шкодить,
Майстерність, яка до мети не приводить…

© 18.01.2018

При вході роздавали ролі.
Кому яка? Оце для режисера надзадача …
Цьому війна, а цьому мирна праця,
А тут вже ясно, що чекає перездача …
Комусь дали зіграти дуже гідну роль,
Нехай у ролі цій він зовсім не король,
А просто за редутом йде редут,
Людей звільняти від ганебних пут …
Комусь давали щось, а він не взяв,
У пам’яті своїй свій план сховав,
Обман на виході був виявлений зразу,
Але обман не викликав відразу …
Комусь дали, а він стільки не зміг,
Десь по дорозі припинив свій біг,
До нього ангел з крильми прилетів
І той зумів …. і теж злетів ...
На виході у черзі хтось стоїть
Чи роль не та, чи може щось забув?
Десь загубилась впевненість і хіть,
Коли критерії оцінювань почув …
А хтось так біг, що навіть тут біжить,
Вривається у двері, просить бути першим,
Та вся настирність пропадає в мить,
Настирністю колег не перевершиш ….
Ролей багато, а глядач один,
Не заховаєшся за парканом зі спин,
Чи текст забув, чи роль якась не та,
Тоді не сцена вже, а суєта …
Заслужених, народних не дають
І навіть у лице не впізнають,
Шукають по глибинах і кутках,
І навіть у захованих думках …
У залікову вже не покладеш,
Не випросиш і в когось не вкрадеш.
То може краще взятись до роботи?
Нема охоти? ... Тоді хто ти?

Не-ма !!!
У правди – напівправди.
Порочне – істинне напів.
І та любов не буде справжня,
В якої домінує гнів.
Пророче рідко мироточить,
Себе виказує. А втім...
Амбітне на таке охоче:
Морочить голови усім.
Шляхетне – не породить мертве,
Його не вивалить на стіл,
Бо прагне милості, не жертви.
Дочасне – не його уділ.


А далі ?
Далі вже не буде!
Лише маленький словотвір:
Не все, чого торкнулись люди,
Лягти повинно на папір.


07.02.18.

Наш "графоманський клозет"
Шпетить огрядний поет.
Квітне, неначе хурма,
Каже, "поетів нема".

Вмовкнув дзвінкий соловій -
Він тут однині чужий.
Щиглик своє одлітав -
Мертва в криниці вода.

Ружі зів'яли умить,
Яблуні зламано віть.
І почорніла ріка:
Ох, яка принда гидка.

Тиша, змертвіння, конфуз -
Сонце ковтнув чорногуз.
Гримнув у пустці сонет:
- Я тут єдиний поет!

07.02.2018р.

Де написано, ким це знається, що вона собі усміхнулася,
Що лише собі, а не кращому за коханого-пересмішника.
Підфарбована, філірована, йде та жіночка ген по вулиці.
Не зміючка це, не спокусниця, а беззахисна, як та вишенька.

Вдалечінь піти ще немає сил, і додому їй повертатися.
Тож і серденько – на всі ґудзики, а можливо, і – на шнурівочки...
І чому вона для думок чужих – передбачена винуватиця?
І тихенько люд усміхається, бо доцільні тут перевірочки.

Як дізнатися, що у жіночки: перепрошена чи замріяна?
Закохалася, розлюбилася, чи в олжі вона, чи приречена?
Не завжди печаль оперезана невідомістю, чорториями.
Несподівано все освітиться, і залишаться – тінь і течиво.

Це жіноча суть, а не істина, піднімається, заколихує.
І тому мені не повіриться, що життя летить павутиною.
Заважке воно та примружене , як не сонечком, то утіхою,
Що і стежечка вслід за жінкою простелилася скатертиною.

Вже підзабув, а чи таке було,
У коломийках головне - порядок.
Сподобалося Каїну стило,
Яке дісталось Авелю у спадок.

А є земля, із карасями став,
Кошерні гусаки, і круторогі.
Та муляло, що брат щодня писав
Гекзаметром сонети і еклоги.

Надворі щебіт, розцвіта весна,
Гуде бджола в саду на кожній гілці.
А чорна заздрість - штука навісна,
Не одірвеш як п'явку від сідниці.

Чесалися від люті п'ястуки,
Од гніву у руках дрижала кружка.
До Авеля ж тулилися дівки,
А він казки їм шепотів на вушка.

Ковтнув стареньку жабу чорногуз,
По кумполу урізав брата Каїн...
Тепер в раю один писемний туз,
А шохи у колоді вже немає.

Нашкодив кіт і заховався в корч,
Обпуджена пахтить "добром" квартира.
Від чиряків корисний вельми хвощ,
А від зазнайства - гумор і сатира.

07.02.2018р.

Непохитно уперті пречисті ефірні вітри,
В оберемок ухоплені часом, несли дивосміх.
Роздоріжжя були, безперечно, лише до пори,
А потому лишилися тіні, сліпі і німі.

Сьогодення завжди і усюди собі на умі
І не хоче приймати до серця небесні дари.
І не кожен зуміє себе не згубити в юрмі,
І не кожен приймає необрані правила гри.

Навіть сонце породжує тіні й не може без них,
Сяйво місяця – темряву здатне спинити на крок.
Та не має ніколи небесне земної ціни.

Пропікає митця невід’ємне епохи тавро
І відсутня довершеність – тільки хиткі півтони…
І до скону зоріє актору незіграна роль.

2018

Чудово знаєш, що люблю ромашки,
Даруєш влітку їх мені завжди.
Я переконана, що ти най, най, найкращий,
З тобою тепло навіть в холоди.

Доторк твоїх долонь я відчуваю,
Обійми, наче лебедя крило.
Щаслива я, бо ти мене кохаєш.
Щоби в житті у нашім не було,

Всі труднощі й хвороби подолаєм,
Бо ми не тільки поруч, а разом,
Наші серця від радості співають,
Трепетно й ніжно б"ються в унісон.

2018 р.

Дивлюсь на твоїх я людей, Україно,
І гірко мені, і печально мені –
У рідному краї ви стали чужими,
Шукаєте долі в чужій стороні.

Нужденна земля, зубожіла до краю,
Облудних ідей здевальвований рай.
Яке ж потрясіння твій панцир зламає?
Коли ж ти пробудишся, рідний мій край?

1990-2018

наллю льодяного сумного вина
померлого винограду…
собі у раду –
і не ятри́тиму тіні…
налитої крові іній
озно́бить твої долоні
сповна́…
вони пломеніють в мені
на голому серця дні…
ладнає Харон човна…
я ліг у перетин ліній
закресленням…
зорепаду мішенню…
ню...
ню вітрувіана…
камланням...
бубном шамана…

Далеко та близько є міста
У світі їх ліпше знають
Бо пам"яток більше мають
Реклам їх ворожить краса

Старожитностей там до ста
Трамваї вулицями гуляють
Чи на метро відстані долають
По спинах міцного моста

Подобається тут однак мені
Попасти всюди можна пішки
В морози чи осені пелені

Не лякає тут чорна кішка
Смієшся дівчатам чисто голений
Місяця світлого гойдаються ріжки

2009

 
у напівп’яному інь’яні
годиться всяке знач
& в палітурні прошу пані
я скромний доглядач

поміж квітками та справами
& різний інший блюз
реторту тріснутим сервантом
знайду якщо наллю

про додану та собівартість
& тлінний плин на тлі
книжки закриті ймення пафос

екзистенційний лід
& подзвін не не жарт і
зайвість взагалі




 

Які ж бо ви наївні, абрикоси та мигдаль!..
Варто теплу запанувати взимку,
Як ви своїм брунькам даєте волю -
Явитися на світ рожево-білим квітом.
А ще ж попереду і холоди, і хвища.
Та сонцю ви всміхаєтесь довірливо.
Точнісінько, як та малеча недоріка.
Не чуєте мене, бо пелюстки розкрили
Таким же, як і самі, наївним бджолам,
Що пахощами весни збуджені,
Прокинулися і несуться реактивним льотом...
...А хіба ж і я не такий наївний,
Хоча і створений Всевишнім
Начебто на Його подобу?
Себто сприймать усе тверезим глуздом.
А натомість - досить почути од вітіїв
Слова про волю, демократію, добробут,
Як мчусь голосувать за нездійсненну мрію.
Тому-то й вибачаю деревам і бджолам.
І тішусь, як вони, весною посеред зими.

Поберегти потрібно власних муз,
Востаннє перед Вами зняв кашкета.
Лишається на сайті Чорногуз:
Не буде більше тут недопоета.