salut ненависте всебічна
пекельне раз-у-раз
із блискавицями образ
фотографуючими вічність
 
& знову ще якийсь із нас
відчувши в собі поклик лише
розвіюване попелище
комфорту образíв прикрас
 
відтак відбуде чи втече
закинувши поза плече
торбину сяйних ран
 
туди кудись а там ключем
  коштовніша нудьга
 
— ліричніший обман
 
 
 
 
 
 
 
 

Веслує літо в заводі ріки,
де поїть таїна латаття біле,
і дотики, «нечаяні», руки,
і наше все, що не переболіло.

Стоять човни – прив’язані таки
до нашої верби, що не зотліла.
А біля неї, чи не ті пеньки,
якими ти у юності вертіла?

І я, мов пень дубовий до верби,
надію маю, гей би та якби
на старості хоча би прихилитись.

Та, що то є – просити на своє?
Коли минає наше житіє,
лишається на ідола молитись.

08,2018

В рідне селище Корчі
Син заїхав по харчі.
Тож поклали в сумку
Кролика та курку,
Качку, гуску, шинку,
І пузату диньку.
Баночку сметани,
різні марципани.
сиру, ковбаси кілець.

«Що?! Всього лоток яєць?
Кури не несуться?
Трухане - поб'ються!
Це вам не котлети!
Заверніть в газети,
Пильно гляньте, мамо,
Щось поклажі мало?
Що? Забули сало?
Ви мене дістали!
Як тут будеш ситим?
Досить говорити
Про своє коліно,
Утрамбуйте щільно,
Щоб вмістити пляшку.
Ні, не буде тяжко!
Дайте невеличку
Та несіть заничку.
Не діждешся й хрону,
Хоч не їдь додому!
Покладіть ще меду,
Яблука не треба!
Потовчете яйця,
Блискавку не вдасться
Застібнуть напевно..
Ось і так щоденно.
Ворушіться швидше,
Стежкою в Ставище
Довго шкутильгати!

Співчуває мати:
«Важко без машини».

«Мамо, спрямте спину,
Замотайте ногу
І гайда в дорогу».

Син не переймався,
Татко хоч не Тайсон,
Призвіще - Бамбула,
Ще допре баула.

Хто, скажіть, у тому винен.
Що в батьків така дитина?
Зліпиш із черствого тіста -
Будеш мати егоїста!
2017р.

я лежу в своєму ліжку кімната сяє мов церква
простирадла білі обличчя біле за склом вікна біліє небо
я лежу в своєму ліжку – розірвалося серце
холодець у неї серце було – кажуть – так їй і треба

і коли я встану
коли я зберу червоні бризки в букет троянд
коли я зумію перевернути рубікон догори дриґом
тоді пролунає з могильної ями мій останній ямб
міф римоплетіння а поки обличчя біле ніби припудрене снігом

поки я ще пульсую –
не знаю як довго триватиме це чекання у передпокої
шматки мого серця розтягли вже мурахи миші інші споживачі дармової манни
біла кімната біль перебитий спокоєм
третє сонце зійде – і тоді я встану

будуть трояндами встелені ваші шляхи
будуть утеплені моїм теплом ваші нори
миші мурахи інші споживачі дармової манни
небо впаде небо вам роздушить хребти
аж тоді я встану

розриваються гранати бомби петарди
кулі наповнені рідиною суєта фальш старту
переброджені бутлі банки із консервацією
і серця переповнені менструальною кров’ю нації

тихо-ша каже мені душа
я ще тут потерпи почекай лоукосту моя манюся
я дивлюся на неї я чую її та сміюся –
я не вмію молитися тому й не молюся
стиха тону у тоннах води – рубікон дороги дриґом – мені душем
тихо-ша каже біла біла моя душа
і цілує мене востаннє
і душить


17.08.2018. Рівне

А може десь без запитань й раптово,

в одному з випадкових паралельних світів,

ми разом, поруч – наші діти!

І навкруги все так яскраве, різнокольорове,

що сумнівів нема: щасливі всі, здорові...



Там сонце лагідним теплом безмежне,

настільки світле і приязне, що нас та квіти обнімає,

Всю душу ніжно, мов чайка, крилом огортає,

І навіть час безжальний свій біг призупиняє.


Я мовчки, досі дещо несміливо,

дивлюсь на тебе: як загадкова і вродлива!

Відчуваю: стихли моря звуки,

не смію піднімать очей розкуто,

напівпримружених від вічної краси –

так юної тебе, невловимих твоїх кроків та

майже літньої, пізньої весни...


Остерігаюсь навіть випадково

щось сколихнути більше:

в світах далеких чи довкола

мені нестерпно можеш бути з іншим.


І де ж знайти або нехай відчути

омріяний, прекрасний світ без смутку й темноти?

Невже так само – уві сні?,

через ранковий промінь ризикуючи забути

немовби фільм про рай не на Землі.



В віршах моїх – життя з тобою, і без тебе,

розмотую вузли із спогадів хороших чи поганих,

із снів та мрій, а часом – із вже звичних приступів душі.

Напевно сказано усе до мене надто рано,

Та ні, не сказано, й не все, і не вві сні...

2018

 
якби не стало цілого світу
лиш тільки бачити & дивитись
лише би жити всіма очима
вартових на хімічнім її весіллі

враже де ми були як часи спинились
чи нас осяяла вища ницість
аби лиш чутися її дітьми
проклятими & зігрітими нині

як пломінь~дракон зі споду пекла
продираючись крізь вулканічні жерла
у тисячах тисяч сліпучих лез
шугнув над чорні руїни небес

наче зіркова коштовна мошва
розвіялась у вируючий жах
сонмища видив & виблиски порожнеч
хаос богів & падіння всіх меж

чи збулись чи умить промайнули в ніщо
стрімкі потвори нестямних опор
феєрії фантастичних мостів
в антипітьму на звороті стихій

палії на святах безнадії
сутінкові виразки злотосрібні
у трансцендентнім цвіті троянди
у поверненні вічних поранень




 

Прагну душею пустелі. Бо вже para bellum
З осені смутком, коли надійдуть холоди.
...десь потаємних оаз невичерпні джерела
Так зачекались... Мерщій я полину туди

Мрією, щоб тамувати до творчості спрагу...
(Серед пустелі оази- безцінні дари...)
...а за вікном водоспади сумні. І відвага
Їм непотрібна моя. Безкоштовно бери

Сірих осінніх дощів нецікаві краплини,
Ніби підробні коштовності... Тільки візьми!
...спрага душі до пустелі спекотної лине...
ТВОРЧОСТІ ПОШУК НАС, ВЛАСНЕ, І РОБИТЬ ЛЮДЬМИ.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118081708357

У мене є один секрет на двох,
та я його нікому не розкажу,
інакше буде, – ах! А то і, – ох!
Хоча і не замурзався у сажу.

Є і сюжет один із багатьох,
якими я нікого не принаджу,
хоча один стараюсь за сімох
і не зважаю на удачу вражу.

Я не боюся теплих, ніжних слів,
ще не забутих щедрою душею,
аби не розлучатися з тією,
якою ще у мріях дорожив...
І це єдине із таємних див
за обріями, плаями, межею.

08/18

Чекатиму: він з’явиться в житті,
І я змінюсь. І інші будуть весни.
Розчавлена, розп’ята на хресті,
Заради погляду його - воскресну.

У вирі днів бентежних і тісних,
Шукаючи себе у іграх босих,
Я, як вовчиця, стерегтиму його сни
І не помічу, що підкралась осінь.

Втомившись від облич і від імен,
Тягар років змиватиму сльозами...
А він мене за плечі обійме
І скаже тихо: не сумуйте,
мамо.

1. 08. 2011.

Ой над горбочком сонце та й сходить
Ген косарі із косами йдуть
Білий лелека по ставку бродить
Трудящі бджоли в небі гудуть.

Ой сходи сонечко, зігрій віконечко
Зігрій травичку і чисту водичку
Ой прокинсь дівчинко, дівчинко – донечко
Усміхнись личку, глянь на росичку

Глянь на росичку, в сонці що грає
В сонці що грає, коси вмиває
Коси вмиває, косарям помагає
Втому осилить, сил доливає

Глянь на лелеку, що в річечці бродить
В річечці бродить, тінь свою водить
Глянь у віконечко на яснеє сонечко
І усміхнись, усміхнись люба донечко

Випий краси з роси сльози
Сил наберись від бджіл - трудівниць
В сонця візьми, тепла й весни
Душу візьми з прозорих криниць

Хай тобі сонце допомагає
Хай тобі небо щастя дає
Кращого в світі нічого немає
Як та зозуля що довго кує…
24.09.1996

Окошко, снег, мороз,
Береза, иней, воробьи
Камин, тепло, из свечки воск,
Постель, любовь и ты.

Объятья, поцелуи и слова
Взгляд глаз, лица черты
Собака, стул, в углу дрова
Мечты, фантазии и сны…
1997

Весна надворі, схуднути рішила –
купила пару дисків фітнесових
й займатися додому поспішила,
бо худнути потрібно почасово.

– Ну, як ефект? – спитала баба Люся.
Допитливий усе ж у нас народ.
– Не знаю ще. Сиджу собі, дивлюся…
і п’ятий доїдаю бутерброд!

Під тином щедро мальви зацвіти,
дівчатами на сонці запишались,
а в лузі чутно тихий гул бджоли –
з моїм дитинством все оте змішалось…

У вітті дуба листя шелестить,
а поряд, як тендітні дивокізки,
шепочуться і линуть у блакить
стрункі, з корою білою, берізки.

Волошками розважливих очей
пшеничний лан стрічає із-за лісу.
Гадав, оте нікуди не втече,
але тепер чешу макітру лису…

Давно не чути співу солов’я
із прохолодою чаруючого гаю,
та слухаю уперто тишу я,
коли село дитинства пригадаю.

Вже килим неба всипали зірки,
пастух-рогач гуртує їх у стадо.
Та котрась утече і крізь хмарки –
шубовсть у став, угледівши свічадо.

Духмянять луки свіжим чебрецем –
життя вирує, не стоїть на місці.
Перед очима все твоє лице
і посмішка над первістком в колисці…

Дай си на стримок, дівче,
та не пилуйся.
Жити - не бігти,
броди - не глибочінь.
Світ ходить колом,
світ у постійнім русі.
Світ - полотно неткане:
сліпот- прозрінь...
Дай си на стримок...
Видиш зів'ялі трави? -
Осінь заходить тихо
і жухнуть дни.
Смерть не чекає правди...
її забави -
гостем безликим човгати віщі сни.

Дай си на стримок...
Квапишся?
Пóщо, дівче?
Віку вже -
за полýдне скоро от-от сягне.
Тиші надпий зо збанку -
ще гóстить вічність.
Пий, аж допоки час твій не промине...

2018

 
як нам вернутися, чи відповідь даси
задуха й кіптява, у цій місцині
самі прокляті & провинні
ані краплини крові ні сльози

дерева із гілляками-кістками
відчитані бездумно молитви
усе промовлено, хіба лише живи
усе відбудеться & день новий настане

тобі пасують стародавні барви
& меланхолія камінних димарів
ранкові контражури золотаві

якраз о тій, сентиментальнішій порі
невіддалік, неспішно & небавом
заходяться до праці трунарі




 

Заблудилися туристи
І взялись дерева гризти.

Одурілі тупорилі
Півгороду тупо зрили.

До фіктивної контори
Завітали кредитори.

Понавішував Макрону
Ліліпутін макарони.

Два ексгібіціоністи
Налякали комуніста.

Коло лона королеви
Огорожа металева.

Необачна Віолетта
Випала з кабріолета.

Ошаліла Неоніла
Спересердя посиніла.

У малині біля тину
Спокусили Валентину.

Ой, пішла недобра слава
Про дівицю Доброславу.

З парубоцтва шугаю між перса дівочі,
Клав у ліжка, м'які спориші.
Утомився, солодкого меду не хочу,
Ти одну мені, Боже, лиши.

Ніц не маю багатства, лиш музу й Пегаса,
На любов лиш настроєний ген.
Та на золото мавки персисті не ласі -
Їм кохання лише дороге.

Мої друзі нормальні, у кожного пара,
Я - зі зграйкою любоньок сплю.
На жагучі обійми щедротний, не скнара,
Лиш поезію більше люблю.

Знов у хаті щебечуть венери, мальвіни,
В руки ліру стомляють дзвінку.
Народивсь у любові. Од неї й загину...
Як же гарно у цім квітнику!

15.08.2018р.

Коростень-Київ

Сусід під боком без кінця "бу-бу",
Годину мІзки втомлені полоще:
- У транспорті чесатися табу,
Насіння плюхай вдома, хоч би в горщик.

А парубкові зручно прямо тут,
Циганський табір весело гелгоче.
Стареньку бабцю дів пресує гурт:
Це - електричка. Тут тобі не Сочі.

А їздять, в основному, селюки,
Ті, хто працює тяжко у столиці.
Навіщо їм салончики пахкі?
Шкарпетки зняв - і жуй масненький шніцель.

У Президента ж є крутий літак
(з рабів бабло лупили аж куріло),
А нам - дубоаі лави, потяг - брак,
Возити зручно заступи та вила.

Засумував комічний дідуган,
Учитель, мабуть. Пенсія - маленька.
- Тікай,- кажу,- подалі від гріха,
У тамбурі, дивись - п'яниця бека.

Чого тебе в це пекло понесло?
Наклав книжок важезних у торбину...
- Не від добра. Жене із хати зло,
Не вистачає грошей на хлібину.

Зупинка скоро. Вийняв цигарки,
Поклав на плечі лемеша від плуга.
Згдалися покійні вже батьки -
Весь вік у праці. А добро - в злодюги.

15.08.2018р.

Нумо ховатися

Вельбучний депутат все літо одгуляв,
А я щодня ріллю руками мацав.
Сьогодні колоради. Завтра - міль і тля,
Ох, непроста, важка селянська праця.

Дружина в бур'янах танцює краков'як,
Свиріпу ще сапати і сапати.
У пана ж - ложка-люкс, не репаний черпак,
Латифундист відомий і мордатий.

Я арсенал знайшов. Гвинтівку, автомат...
Прознав народ, несе боєзапаси.
Зібрались павуку поставить "шах" і "мат"
І вигребти усю злодійську касу.

Одказую: - Ви шо! Він мало не святий!
Лише ізбоку трішечки зіпсутий.
У нього наш добробут тільки на меті,
Ми ж - вахлаки, а не поважні судді.

Кум пукавку вхопив, гранату - мій сусід,
Згребла у п"ястуки жона пістоля...
Од шершнів я утік, сховався між корит,
Щетиною кабанчик гузно коле.

16.08.2018р.

Що є, то є! Рубаю із плеча.
Ні міфами, ні радістю, ні горем
уже не завоюєш читача,
якому завше по коліна море.

Беруся до пера як до меча
і невідомо, хто кого поборе.
Арена потребує глядача...
« Гори, гори, моя вечірня зоре!»

Та що із того, що завізно там,
де запрягають лебедя і щуку?

Але і раку буде за науку,
що словом відкривається сезам.

До істини ключі даються нам,
але закрита чарівна шкатулка.

08.2018

***сенсозмістовне. Андеграунд***

Ну що, дівчатко? Серце має... ?
Чи "...ться"?.. Чи ні?.. Тобі видніш...
Іди повз вий "шалалулаїв"
Обабіч вОгнищ (чи... вогнИщ?..)))

І недаремно... "Офіследі"-
Не твій формат. Тому іди
До мене. Не зжеруть ведмеді
Тебе, коли ти до води

Несміло прийдеш за наказом,
Слухняно-скорена моя,
І місяць у відьмацькій фазі
На тілі голім засія,

Немов розряд електроструму.
Наплюй на офісну мораль
І на "шалалуластів"... Думай
Про мороку містичну даль,

Про те, як я тебе чекаю
Там... Біля вогнища... Утім...
Я розповім, як проклинають
Нас ті, що нині ПОЗА НИМ.

За ним, за тим містичним колом,
Куди, ступивши крізь світи
НечИсті, ти, тремтливо-гола
До нього зможеш увійти,

Об трави витерши "псю крев". На
Усе готова... what is it?
...це Лада з Марою, напевно,
У двоєдиний приймуть світ

Тебе, очищену зірками.
І поєднавшись у воді
Ми світ новий народим. Амен!
...а "проклинасти"- геть ідіть.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118081509411

 
серпень~місяць імлисті жнива жне
сягаючи за береги ахеронтські
поневіряння петельне~кружне
у воді сутінковій свинцеве сонце
філософи снять цикути & секс
під гіллям ялівцевим що мовби мощі
цвілий вітер здобич ламку несе
тіла марсіанські маршують крізь площі
в холодних & вогких очах венер
безперервний дощ із присмаком глинищ
зшиває гнилий судомний етер
песиголовець тут пасе свої свині
тут лемент скажених & немічний герць
на сходах cкляних у розсічену дійсність
анатомічні театрища жертв
той бік трясовин багрянисто~багнистих
місто криваво~обвуглений мрець
підноситься мов демонічний делірій
у рештках фасадів & галерей
із гронами фурій у люті безсилій
проваллями вулиць сірчаний смерч
розхмарені хвилі у вирі убивчім
дерева ~ жаскі волання химер
содомські видіння безжальні & хтиві
як стигне біль в рівновазі терез
обертається ніччю в денній могилі
скніючий всесвіт розкрилена шерсть
вже скрині скорботи дзвінкі & спустілі
всі забуття розбиваються вщерть
у зневажливім & натхненнім безсиллі



✴


це пекло сповнено уламками тебе
запекло стомлено потворами себе
всякчас інакший день той самий де
продертий глум ніщотний літній сплін
хліб марноти убогий вічний млин
& королям у ніч іти в заклятті злім
бо небо навісне & невеселий сміх
бо срібло згублено імлою тих доріг
обіцянкам бо триста тисяч літ
& світ паде розмитий світел слід




 

Згадую вкотре життєвий свій шлях,
Інколи навіть сльоза на очах
Зрадливо блисне ще й згадка, що доля
Досі тримає в самотньому колі.

Так і живу все один – тільки ліс,
Рідний для серця, бо в ньому я зріс.
Він, як жива неповторна істота.
Світ мальовничий відкриють ворота:

Квіточка, кущик, дЕрево, пташка,
Все це для мене начебто казка.
Є ще й рідня: це сестра та племінник,
Гарний, охочий до всього,відмінник.

Мавку зустрів Лісову,покохав.
Щастя такого ніколи не знав!
Байдуже, що Лісова ця дівчина,
Щиро й вона полюбила хлопчину.

Матері тільки не до вподоби:
«Сестро, благаю, дай же їм згоду,
Щоби жили молодята в коханні,
Може, і наші здійсняться бажання!

Внуків діждемось , справжнього свята.
Радості, сміху буде багато!»
Лагідним дотиком рідне внучатко
Якось, торкнувшись до скроні спочатку,

Скаже: « Волосся, чому в тебе сиве?
Діду, ти ж кажеш, що дуже щасливий,
Колір «чорнявий» десь втратив на схилі!»
«Дітки, які ж ви гарненьку та милі!!!
Дружня могла бути наша родина,
Тільки не сталося – боляче й нині".

13.08.2018

Подала у суд дружина
Та й на чоловіка.
"Б'є, - жаліється, - скотина!
Вся розпухла пика".

Пан суддя її питає:
"За що потерпіла?"
"Не второпаю, кохаю...
З Толіком сиділа.
Випили на брудершафт,
Цьомнулися сухо,
А мій вилупок і кат
Зацідив у вухо!
Суп варила. До сусіда
Вбігла за горохом.
Мій дурко усе провідав,
Підбив ліве око!
Напросився кум Давид
Зарубати курку,
Йолоп із ножем біжить,
Як дурбелик з дурки!
А на тій неділі, пане,
В'юшив падло в рило,
Лиш тому, шо до Степана
На масаж ходила.
Сторожу несла харчо,
Ляпнула на блузку.
Присягаюсь! Нi за що
З носа пустив юшку!
Однокласник раз в сто років
Запросив на каву.
Хтось доніс... Я була в шоці,
З тих пір шепелявлю!
І даю, і наливаю,
Чищу дім й корита!
Ваша честь, сама не знаю
За що була бита!"
2018р.

Усе послідовно. Все сходить колись нанівець.
Засохнуть жоржини і листя пожовкне на клені.
І стануть вершковими ночі колишні шалені.
Затихнуть розмови, сповільняться ритми сердець.

Усе послідовно. За втіху нам буде жура.
І кожна дрібниця чомусь надзвичайно вагома.
І вкотре поскаржиться серпень на сонячну втому.
Спочити пора.
15.08.2018

Кому цілуєш очі уві сні
і не літаєш феєю до мене,
як це не раз бувало навесні,
коли були ми юні і зелені?

Чому забула мрії чарівні
веселої моєї Мельпомени,
коли ми залишалися одні
у таїні невидимої сцени?

Та не питаю, чи не сняться ті,
надіїі наші світлі, золоті,
напоєні жагучою любов'ю.

У тебе інші очі над усе,
якщо і досі магія несе
у ролі не моєї, а чужої.

літній вечір лікує денну втому
і місяць сьогодні - всевидяче око небес
вечірнє місто - любов, папіроси, балкони
вечірнє місто - суміш чужих адрес

у сірих будинках лишилося трохи шарму
бо хтось у затхлій квартирі вмикнув ноктюрн
і навіть електростовпи відчистили карму
собі, бо дроти їх - кустарна подоба струн

опалове небо в желейний випало осад
липневе повітря липне і глушить звук

ти ходиш під перевернутим синім келихом
що вислизнув із чиїхось тремтячих рук

01.08.2018

Стрічаються мені все рідше люди,
усе частіше сурогат і бруд…
Людиною родитись – справжнє чудо,
лишатися – уже великий труд!

Просту запам’ятайте, гниди, суть –
останнім з вас ніхто не засміється,
бо кожного чекає Божий суд,
який нізащо вже не продається!

03.08.2018

Бачу острів журби. А довкруж море сліз,
Тут мій батько працює за плугом
Та цей берег не мій, бо володарі злі,
Люди втомлені мруть, наче мухи.

Нащо я прилетів? Ностальгія гризе?
Тут не феї панують, а орки.
Запах крадених благ просмердів тут усе,
Лиш цукерки і нині солодкі.

Київ тоне в димах, докорчовують сад -
Буде стоповерховий генделик.
А на кожнім кутку продають шоколад,
Глузд і совість останні померли.

Я тут зайвий. На спині нема горбака,
Не краду, не брешу людям в очі.
Отже, вирій. Стирає сльозину рука,
Я сюди повертатись не хочу.

15.08.2018р.

Друзі, оголошено 4 конкурс на здобуття поетичної Премії "Ордену Карпатських Лицарів"!!!
Поспішайте надіслати добірки віршів!
Детальні умови Конкурсу публікуємо нижче.

Положення
про поетичну премію «Ордену Карпатських Лицарів»:

1. Премія присуджується за кращі поетичні твори написані чи видані окремою збіркою українською мовою протягом двох років у період до Дня Незалежності України. Премія присуджується авторові один раз у житті.
2. Премія вручається, разом із посвяченням у лицарі «Ордену Карпатських Лицарів», на фестивалі «Карпатський Пегас» у с. Нагуєвичі 25-26 серпня 2018р. (у музеї Івана Франка).
3. Переможці визначаються компетентним журі. Висунення кандидатів на нагороду відбувається публічно у мережі Інтернет. Допущеним до конкурсу вважається автор, чия добірка із 10 віршів опублікована на сторінціhttps://www.facebook.com/lycar.karpat. Право публікувати добірку на сторінці мають тільки члени журі, які попередньо розглядають добірки, надіслані авторами на електронну пошту: lycar.karpat@gmail.com.
Просимо звернути увагу, що: 1) Диптих вважається двома творами, триптих - трьома. 2) Поеми до участі в конкурсі не допускаються. 3) Вінок сонетів вважається повноцінною добіркою і до участі допускається. Тоді окрім вінка сонетів авторові не потрібно надсилати жодного вірша. 4) Просимо під віршами не вказувати ні дату написання, ні місце написання твору, ні автора. 5) Будь ласка, подавайте кожен текст із нової сторінки через функцію "розрив сторінки" та виділяйте початок нового вірша назвою або зірочками (***)
Подаючи твори на конкурс автор автоматично дає згоду на публікацію їх у збірках та альманахах конкурсу, якщо такі будуть видаватися.
4. Переможці відзначаються у двох номінаціях: краща поетична книга та краща добірка із 10 віршів, опублікованих на сторінці конкурсу у Фейсбук (https://www.facebook.com/lycar.karpat )
5. Добірка до публікації на сторінці допускається чи не допускається членами журі без пояснень. Добірки авторам слід надсилати особисто разом із вказаним правильно іменем та прізвищем на адресу: lycar.karpat@gmail.com до 20 серпня 2018 року. Доступ до електронної скриньки мають усі члени журі.
6. Книги (по 4 примірники) авторам слід надсилати особисто на адресу: місто Трускавець Львівської області, Нова пошта, відділення №2, Василю Кузану (0976881925). Книги надсилати до 20 серпня 2018 (за штемпелем).
7. Твори учасників конкурсу обговорюються публічно. У обговоренні можуть брати участь усі бажаючі. Єдиним ресурсом для публікації матеріалів про допущені до конкурсу твори та самих творів є сторінка конкурсу у Фейсбуці. Кожен читач має право висловити свою думку під публікацією в коментарі на вказаному ресурсі. Журі бере до уваги тільки рецензії, відгуки та обґрунтовані коментарі під публікацією. Кожен коментар має рівень дорадчого голосу. У полеміці вітаються лицарські традиції. Заборонено називати автора добірки, якщо ви його знаєте.
8. Член журі має право при обставинах, коли особисто не може брати участь у засіданні, рекомендувати на своє місце іншу людину.
9. Головування у журі кожного року переходить до іншої людини - члена журі. Голова журі має право на два голоси.
10. Переможці (перше місце) у кожній номінації отримують диплом, грошову премію та цінну нагороду. Журі може приймати рішення про вручення додаткових нагород.
11. Переможці та по 10 кращих, на думку журі, авторів у кожній номінації отримують право безкоштовно публікуватися у щорічному альманасі, який буде видаватися до наступного фестивалю (при наявності коштів).
12. Ні вікових, ні гендерних, ні національних, ні жодних інших обмежень для участі в конкурсі немає. Головним критерієм при оцінці книг та добірок є тільки високий художній рівень та формальна довершеність текстів українською мовою.
13. Рішення журі остаточне і оскарженню не підлягає.

Відмірює нам доля небагато,
та найсумніше у юдолі цій,
що мало віри у можливе свято
по доброті і щирості людській.

Червиве опадає. Та раніше –
із ким п’ємо, буває, на коня?
Лікують окаянного не вірші,
і не солодка, навзаєм, брехня.

Ідейні поні рвуться до олімпу,
хоча й у люди ще не пізно йти,
якщо не заважає сяйво німбу.

Чого вартує дурня обійти?
І наче є коли і як, та ніби
не меншає цієї суєти.

08.2018

Над моєю долею – ніжно-білі лебеді
Розпустили крилонька попід небеса.
Як в саду напровесні зацвіла магнолія
Квітом приголубивши і мої літа.

Приспів:

А я стою у диві тім,
Радіє серце, бо у нім
Стоїш і ти – очей краса,
Любов моя – магнолія.

Пелюстки мережкою лебедять над скронями
До моєї осені проситься зима.
Та в саду завесненім віхола-магнолія
Як уперше – нам на двох – знову зацвіла.

ПРИСПІВ:

А я стою у диві тім,
Радіє серце, бо у нім
Стоїш і ти – очей краса,
Любов моя – магнолія.

Торкатися тілами зголоднілими,
Здаватися не в міру знахабнілими
Усупереч пристойностям усім.

При світлі чи то сонця чи то місяця
Ті почуття колись та перебісяться
Мовби скиталець, що знаходить дім.

Життєва доріжка в людей лиш одна,
Вона не широка й не вузька вона.
По ній олігарх мчить на коні,
Правитель й суддя — на машині в броні.

Єдність рушають дружби мости
В крок не бажають з іншими йти.
Статки кладуть до своєї кишені,
Грабить народ — їхні мішені.

Кинули людям з їдою кошик,
Чобіт ризіновий, консерви, горошок.
Надавши старенькім об’їдки з стола,
Щоб щаслива й довга їх старість була.

Правитель про це забуває.
Байдужі вони, що війна “процвітає”,
Придумав АТО чи ООС для омани.
Народна війна йде за Волю держави!

Правитель бажає як землю скупити,
За гроші з офшорів, щоб зло скрити..
Держава - це їхнє кредо,
Доріжки їм стеляться медом.

Стежинка в людей занадто широка,
Війна, безвізи й велика морока.
Та склалися так кепські справи,
Що люд від'їжджає із своєї держави.

Надходить щаслива година.
На вибори йде проста людина.
Обрати державних своїх вожаків.
Так, що ж! Чи знов обере своїх хижаків?
2018

 
знамення ~ їхня відсутність присна
пекельний присмерк тліє на стелі
& тишу годує у ветхім костелі
сивіла з мармизою мони лізи

вершники мчать через пустелю
час неблизький, шлях надто пізній
& зіркові недогарки зносять до тризни
завсідники нічної оселі

вершники мчать позбавляючи змісту
барвисту ницість, немічну велич
& обертаючи менестрелів
на співців пліснявілих істин




 

щоб знову тишу додавати в чай
і кольором ділитися із квітами
перебудовуємо все на світі ми
і переважно без причини світимось
та логіки нав’язливих втручань

світанок липне зорями до рук
як правило ми ще в одежі винятків
у цій історії що почалась без лірики
крізь неї наче пахощі базѝліку
пройшов орнаментальний літа струм

й відчути небом хочеться ім’я
бо віра в сонце голос не підвищує
крок до узбіччя вересню залишений
а в нас сьогодні тільки чай із тишею
і літа незворушна течія

2018

Не для нашого слуху соловей співа.
Не на те ворони, аби дощ сповіщати.
Не лічить літа найнялись зозулі.
Навдивовижу доля птаства проста –
Вижить самим і лишить потомство.
А чим доходять до нього наші голоси,
Коли ми сваримось чи в забутті співаєм?..
...Шкода, що колискову не судилося почути їм,
Бо ще раніш од дітвори птахи спать лягають.

…Так, може, спинимось отут, зробивши паузу?
Під ноги яблунь із-за Спасової пазухи
червоні й жовті осипаються плоди.
А ти казала, що… до осені не близько ще;
про те ж – і дощик на Іллю: ледь-ледь побризкавши,
немовби,
і не натякав
на холоди.

Примхливе літо цьогоріч. Аж надто квапиться.
Ані засмагнути не дасть, ні накупатися,
а вже і яблука – в некошений спориш.
Від плину часу – не скажу, що дуже боязко:
не я, так… знайдеться виконувач обов’язків.
Бо так заведено
вже протягом
сторіч.

Чи ще спроможні ми здаватися азартними?
Нам так набрид щоденний біг по колах замкнених –
для тіл надмірне навантаження й для душ.
Так, може, спинимось отут? Де сяйво місячне
освітить наші почуття, складні та змішані,
де поряд з яблуками
зорі
упадуть.

Засмутилось понуре небо,
Заливаючися дощем.
Засмутилась душа без тебе -
Тисне щем.

1.
Час трясе дірявим ситом:
«А могла би попросити
Чи прозрінь, чи простору…»
Сни сортую осторонь.

Мимо - дзенькітне, звабливе.
Мала б вісь, і вись, і диво…
Тільки – доля Мавчина:
Скиглити не навчена.

2.
Літечко за літечком -
крізь благеньке ситечко:
втомою, ознакою...
Не журюся. Дякую.

14.08.2018

Осінь-Осінь,тепла і холодна,
А худоба,а худоба у селі голодна,
А у місті листя,діти,мамі треба
передіти,діти бавляться говорять,

Все таке як у зимі!Тільки у нас
жаркий,теплий вогонь!А у зими
білий холодний,
Наша осінь,нам щастя принесла!
радість людям,дітям принесла!

Лице людей,холодне,тепле
інколи впадає дощ,
інколи впадає град,
і немає переград!

Доліплюється образний кульбіт,
Крещендо у строфі заключній, гуркіт.
Але чи правду вам сказав піїт?
Звичайно, ні. Віршець - луска від тюльки.

А дехто каже: - О! Це - діамант!
А я в одвіт: - Творити так не можна.
Письмо - це біль, страждання, а не жарт,
Де рясно плаче кров'ю буква кожна.

Якщо ж горів, ламалося крило,
І смерть в обіймах хоч би раз побачив -
Лише тоді узятись за стило
Ти маєш право. Зрозумів, юначе?
14.08.2018р.


Чорне та біле

Для серйозних тем немає місця,
Загалом пишу одну дурню.
Про сльозу кохання, падолисти,
Зріє водевіль у стилі ню.

Заклики до бою та до бунту
Чи розбудять втомлених рабів?
Краще цілувати мавці груди
І дивитись в очі голубі.

В пеклі чути крик із "Маракани",
"Хаббл" обводить зорі лупаком.
Нащо біль, війна, криваві рани?
Закушу горілку оірком.

Світ зламався. Зів'ядають мальви,
Усмішка байдужості цвіте
Словеса покрапують лукаві...
Драма? Ні,- веселе вар'єте.

Госпіталь. Без ніг лежить вояка,
Їсть медок, який йому приніс.
Куксу загорнув у теплу шапку,
А на шиї амулет із гільз.

А набат не замовка зі Сходу,
В небо жерла щиряться гармат.
Напишу вам краще про природу,
Бо писати правду сил нема.

14.8.2018р.

Слабкий відьмак

Ватру розпалюю в темені,
Іскри злітають як смерч.
Я - із відьмачого племені,
Слово - відточений меч.

Легінь втікає од призову,
Зрадник окоп залиша.
Вогнищем спалюю плісняву,
З темряви гавка олжа.

Хлопців накрито спідницями,
Мами сховали синів.
З пазух витягую "лицарів" -
Їхні місця на війні.

Бачу - гаргари злітаються,
Мітлами ціляться в пах.
Ох, не уникнути палиці,
Вогнищ, розп'яття і плах.

Втік відьмачок осоромлений,
Мо', екзорцизм заслабкий...
З Криму лишилися спомини -
Я ж бо хотів навпаки.

13.08.2018р.

Які багаті ниви і гаї
весною, літом, осінню, зимою...
Які ми не косили врожаї,
коли не повінчалися з тобою!

У тебе – осінь, а літа мої
лишаються за нашою рікою.
Між нами сиве плесо течії,
коли ми не побралися весною.

А час летить і каже, – селяві!
Немає щастя ані на Неві,
ні у Дніпрі. Одні жалі та біди.

Іде війна за наше і чуже.
То, може, розписатися уже,
що ми не пара, а чужі сусіди?

08/18

Уже нелегко й поле перейти
і вижити одному – ой, нелегко.
Оглянешся на спалені мости,
усе одно до обрію далеко.

А мусиш не летіти, а іти,
долаючи і холоди, і спеку
у цій хиткій юдолі суєти,
очікуючи долю як лелеку.

І рахувати ночі до весни,
пірнаючи у марева і сни.
Ні мрії, ні надії за душею...

А попереду осінь і зима,
і десь вона чекає ще, сама,
що ми не розминемося із нею.

08.2018

Безсонні ночі, і сумні думки
Самотній погляд вдалечінь
Ідуть, ідуть мої роки
Лишають після себе лише тінь

Але мені не шкода ні хвилини
Що має бути того не минуть
Немає в тому ні жалю ані провини
І шляху пройденого не вернуть…

Я йду вперед, не озираючись і не шкодую
Що щось забув зробить чи щось зробив не так
І в серці слави я собі ніколи не будую
Я не поет, не геній але й не простак.

Я просто хочу щоб мене почули
І зрозуміли, я живий, я маю почуття
Я хочу щоб мене ніколи не забули.
Я прагну вічного життя…

У цих рядках, у цих думках
Словах ,що вічні як цей світ
Я хочу жити хоч у снах
У тих у кого в серці лишу слід…

Випарів краплини – сльози небайдужі -
Затемняють синій різьблений кришталь.
Миті дві нетлінні – дві зів’ялі ружі,
А на них німая, мертвая печаль.

Одна із них білая-білая
Була, наче спроба невмілая,
А інша – червона… вогне́нная,
Була, як мета нездійсне́нная.
Обидві – манили і звали,
Обидві ... зів’яли.

Одна із них ніжная-ніжная,
Була, як сопілка невтішная,
А інша, як пристрасть, захланная –
безумна, нахабна, ще й п’яная…
Обидві – манили і звали,
І врешті... зів’яли.

Вони зів’яли – не цвісти їм знов,
А з ними зів’яла і ласка, й любов…

Щастя було стільки – наче крапель в морі,
Наче з листя кужіль на сирій землі…
І зостались тільки, як «мементо морі»*,
Дві зів’ялі ружі в синім кришталі.


* memento mori - з латини, пам'ятай про смерть.

13 серпня 2018

Мовчи та диш...бо тиша голосиста,
Гучніша за промовисті слова.
Німує сонно гладь озерна склиста,
Тамує голос стоншений кришталь.
Мовчазні дні...у тиші невимовність,
Незрадна даль незримих берегів,
Безбурна синь, і криється вагомість
У безголоссі стоголосих днів.

 
Новітній розвиднюється світ
Що сяйніше від світел сонць усіх
Зримо на баштах, мохом вкутих
Анікому не явлене майбутнє
Вчорашній дім, обридлий вам
Сьогодні вже чудесний храм
 
Відчинено любові брами
І вигадка пряде від рання
Є світом сон & сном є світ
Іде прагрá усіх природних сил
Вирує скрізь
 
Всесвітній предковічний дух
Обертаючись, розквітає навкруг
Всяке мусить привітне стріти
І через нього проростати й зріти
Всякого в будь-чим явний слід
І спрага, з будь-чим
іншим зустрівшись
Улитися у самий глиб
 
Відчинено любові брами
І вигадка пряде від рання
Є світом сон & сном є світ
Іде прагрá усіх природних сил
Вирує скрізь
 
За вірою час на діла
Із далечі, де непрозірна мла
Пензля у фантазії взяти
Заштрихувати, розмалювати
Магічним чадом загинуть врешті
Туга й хіть, життя & смерть
 
Відчинено любові брами
І вигадка пряде від рання
Є світом сон & сном є світ
Іде прагрá усіх природних сил
Вирує скрізь
 
Ті, хто любов найвищу ствердять
В рани поринуть безмилосерді
З болем усяку пов’язь рвати
Зайвим найвірнішому стати
& Плоть розчиниться на сльози
У цїй гіркій знемозі
Труною світ цей обернеться
Впаде, мов попіл долу, серце
 
Відчинено любові брами
І вигадка пряде від рання
Є світом сон & сном є світ
Іде прагрá усіх природних сил
Вирує скрізь
 
 
 
 
 
 
 
 

Гойдаючись на хвилях акварельних,
перетікаючи у колір інший,
краплинка долі затекла у вірші
і там відкрилася струмком джерельним.
Чи буде річка з берегом квітчастим,
а чи криниця з чистою водою —
покаже час.
А поки тихим щастям
мене струмок довірливо напоїть.

13.08.2018

1

Хорошою бути - мовчати повсюд:
у черзі, де кпини і рейвах,
отам, де готують теракт і салют...
У янгола вдягнено дева.

Пролізли у шпари віскрявий, лихий,
згубили і совість, і віру.
А Правда конає під "сука" й "бухи...".
Георгій простромлює звіра...

2

Підстав білу тацю - смолою заллє
кумпан, що волав "ти найкраща!!!".
Спускайся у натовп - сіяти... але...
не щастя - терниння обрящеш.

Внизу галушки, а цяцянки - вгорі.
Підходиш... тримаєш за нитку.
Зурочує відьма малечу, корів...
І повниться кров'ю калитка.

3

З мовчання народиться вірш і есе.
Злинає серпневе сопрано...
І лиш Прозерпіна фіалку несе,
Кладе подорожник на рану.

2018

Не довіряй привітності очей,
Не знавши їх в підступності гіркій:
Дурненька рибка з пастки не втече,
У звабі – сховок золотих гачків.
Із посміхом вона серця слабкі
Закохує у себе, як на гріх.
В своїй жорстокій гордості п’янкій
Вона вбиває спійманих усіх.
Коли криваві руки нищать їх,
Сміються очі сяєвом святим:
Жорстока гра готується для тих,
Кого штовхає біль на смерть іти.
Та зваба зродить вміло думку в нас:
Життя – це біль, а втіха – смертний час.