Шпаркий мороз. До тебе хочу.
Удвох ми завжди непитущі.
Згадаємо і землю отчу,
І польсько-білоруські пущі.

У шибку стукається смуток.
А нас – не можна похилити.
Нас намагаються забути
І гулівери, й геракліти.

– Тримайся, друже, – ти охоче
Банальну думку розпинаєш
І будеш, ніби потороча,
То за Дніпром, то за Дунаєм.

А що мені? Мені – триматись,
Угрузнути у землю дужче.
Ізнизу видно всі утрати –
Тебе, мене, і Бога, й душу.

Потрібні нам не вознесіння –
Віршата, сонце на вереті.
У ріднокрай зове сумління –
Ще можна жити на планеті.

Сьогодні зима зразкова,
Вродлива така, казкова.
Пухнастий сніжок рипить.
День, сонце, мороз, блакить.
Що вдієш, пора-порою.
Прощаємось із тобою.
Теплінню брунькує вись.
Ой, зимонько, не барись!
Швиденько пакуй валізи,
Облиш, що туди не влізе.
І звідси втікай хутчіш,
Весняний крокує гість.

Сьогодні зима зразкова,
Вродлива така, казкова…

24.02.18

Доторком віддиху тиші мені не поймай,
Крайкою слова безсоння терпкого не руш.
Бачиш, як тіло хвоїнкою тане, сліпма
В жар летячи – в течію твоїх сонячних рук?

Що ж – оберни мене в попіл, у персть угорни,
Профіль солоний мій випий повільно до дна!
Краплю зрони й пропливи по мені, як човни.
Я ж поставатиму тілом, немов навісна!

Я кожну п‘ядь зацілую в тобі аж до ран
І прошумлю під тобою, як лан ячменів.
А на світанні, коли ти промовиш: «Пора», -
Тиша нагостреним лезвом озветься мені.

2018

ранковий ритуал міцної кави…
і сни гірчать якими я блукаю…
і пам'ять – чорний осад ворожіння –
ганьби́ть закони часу і тяжіння…

усе розмови і хитросплетіння …
побудь іще – я знаю стільки світла…
я розкажу усі мої видіння:
олива не поливана розквітла
і яблука достигли на морозі…
слова зникають… виникає титла…
я вилив море і почив у прозі…

я зачинився у Твоїх світах
я розчинився у Твоїх потоках
і виловив сумних і одиноких…
тепер вони у мене на плечах…

не йди… не йди… мене поглинуть сни
і не відпустять і залишать спати…
я ще навчусь і жити й виживати…
не йди… мені не вистачить весни…

1

Радіаційний, наче стронцій,
і карколомно різномовний,
запертий в черепній коробці,
усесвіт проситься назовні,
туди, де будь-яка істота,
по суті, є Великий Вибух,
де слів обвуглена марнота
міцна, неначе той запридух,
бо там без краплі алкоголю
в спіралі лущаться орбіти
та й розщепляються на долі
нового квантового світу,
нового всесвіту, і в ньому
я виникаю щохвилини,
зірками пінюсь, а по тому
зникаю знову і невпинно
пульсую, та й шукаю згоди
між ліхтарями й світлячками,
у чорний череп небозводу
зсередини б’ючи словами.

2

Десь, череп не пробивши простору,
хтось потопає в часу звивинах,
як в океані міноносному –
підводний човен попід хвилями,
і стукотить у дно з бездонного,
і ще гуде повітродувкою,
і мерехтить всіма нейтронами,
нейрони спалюючи думкою,
аж глибини клекоче вариво!..
Галактикою в ньому збурююсь,
бо в стукотіння це і марево
щомиті зовні я занурююсь.
В обшивку міст метеоритами
щосили в сподіванні грюкаю,
що витягну зірок магнітами
до себе тих, що каменюками,
дахами й цеглою засипані
та черепами геть огорнуті,
і намагаюсь ними дихати,
вдивлятись ними в барви й формули
того, що поки антрацитове
для зору, дотику, свідомості…
А ранок вже еритроцитові
сонця фарбує невагомості.
Тож додаю до пітьми подуву,
зриваю к дідьку піну побуту
і черепів тужаві глобуси
на єдність космосу випробую.

2017

О едем!
Милий спогад – учорашній день,
стук сердець у маєві пісень.
О, як п’янить вчорашній день.

Вчора ще
ми ховались під моїм плащем,
з ніжних уст, захмелених дощем,
я пив нектар. О млосний щем!

О! Так!
А тепер у печаль мою прийшов
той день,
де серця зігрівала нам любов…

Де він, де?
Чи вернеться учорашній день?
Світло зустрічі, таке бліде,
засяє знов – і він прийде!

О! Так!
І тепер у думках зоріє знов
той день,
де серця зігрівала нам любов…

Світлий день!
Ще вернеться той вчорашній день.
І озветься серце – він іде,
о, вірю я, вчорашній день!..

03.2011(02.2017)

Вже скоро – місяць-півтора...
Ти скреснеш і воскреснеш, серце.
Розіллєшся п’янким напоєм.
Забриниш, мов бджілка польова.
Ти у такі зодягнешся слова...
...Ні, вийдеш в світ цей голе.
Як древні красені...
Вже скоро – місяць-півтора...
І ти плодами заряснієш, серце.
Кожен скуштує щастя.
Осміхнеться навіть безнадійний.
Вже скоро – місяць-півтора.

Я – біг віків.
Я – плин тисячоліть.
Я – дивограй.
Я – крик! Я– звук! Я – мова!
Я безпритульна єдність всіх причин,
Всіх починань згуртована основа.

Тут – повнота.
Я – інший.
Ще не звик,
До всіх звучань невúмовного слова.
До усмішки – на тисячах облич.
До того, де ти – все, і де – нічого.

Ця мить минає.
І перестає...
Згортається у сутінки старого.
Але кортить вернутися туди,
Де щойно був і не здобув й малого.

23.02.18

1

Легковірні українці,
розпорошені аж-аж...
Винні коні, лиси, вівці.
Увігнали люд у раж...

І не мирно на осонні.
А на Сході кров'яне...
Пропікаються долоні...
Плаче Неня: "Ви ж...мене..."...

2

Та ніхто не чує гуків...
Фобос мостить патронташ.
Споряджають довгорукі.
Йде на смерть сільський Лукаш.

Примовкають пацифісти.
Турнікет на виїзд - хрусь...
Мчить наш потяг, ніде сісти
Між мартинів, злих марусь.

Всі шукають харч, роботу...
Матюкаються усмак.
У святкові дні скорботи
Проклинають посіпак.

3

Перелоги многотрудні.
Перевіється пісок.
Летаргія - непробудна.
Пнися, глузду колосок...

......
2018

Бабця ще нівроку, молода,
Має кабанця, хазяйновита.
Я б узяв, та є одна біда -
Любить вірші, а не оковиту.

Зранку вже літає в небесах,
Плаче, мабуть, пише щось дівоче.
Майталає над столом коса,
А мене утішити не хоче.

Я вже їй полагодив паркан,
Гусакам щодня приношу ряску.
Думав, що віддячить, погука
Аби зняв увечері запаску.

Гаманця би любоньці віддав,
На руках щодня носив би в баню.
А вона: - Душа моя рида,
Гекатомба зріє про кохання.

Є така хвороба в зрілих дів:
Не живі, - мальовані їм любі.
Рученьки за спину їй завів
І поцілував усмак у губи.

Ох і гарно я її учив!
Каже, що відкрив шляхи до раю.
Спить моя голубка на плечі,
На писання часу вже немає.

23.02.2018р.

Замело, завіяло, засніжило,
Заховалось сонечко між хмар,
Захрумтіло інію мереживо,
Заглядає вітер у димар.

Мружаться дерева, позіхаючи,
Загорнувшись у солодкий сон,
Завірюха сіє, ніби граючись,
Захололі іскри за вікном.

Заквітчалась снігурями вишенька,
Залунав синички голосок,
У зернятку, снігом запорошенім,
Зачекався літа колосок.

Замело, завіяло, засніжило,
Заховався вітер у димар,
Захрумтіло інію мереживо,
Виглянуло сонечко з-за хмар.

Поетичні друзі, поетичні хвилі
І думки високі, і відверті струни
Біля мене завжди та для серця милі,
Прийдуть і освітять,і сповиють сумом.

Відібрали тихо знаки рівноваги.
Я не нарікаю. Значить, Богу треба.
Оберіг мене він від поетомагій,
Дивиться за мною, прихиляє небо.

Вельми не хвилююсь, як же далі бути.
Хай душа працює, тіло – натрудилось.
І я не боюся протягу, застуди,
І щоразу чую над собою крила.

Це моє натхнення - дивний вітер Божий -
Те, що осяває дивозерна долі.
Та чистінь висока проминути може.
Буду після цього я нестерпно кволий.

Британія не за горами -
Велика - зі слів примар,
Махає мені руками:
Не вам цей від Бога дар…
Ну що ж, заб’юся в куточок
Курчам, а краще як лис.
І вириватиму з мочок
Свою волохатість - брись!
2018.

Ех жаль, не зустрічав я Вангу
Я би присів і запитав…

Самотній страх все грає танго
За кожним тактом - «зап’ята»…

Звиняйте, кома - крапка й хвостик
Це ж задля рими, куражу
І хай напрошується «мостик»
А вслід нездале «віп-ажур» -

Ось так народжуються вірші.
Ось так клеймують - віршомаз!!
Та думка є - буває гірше
Коли штовхають під камаз…
2018

Сніги старались як могли,
Та їх було занадто мало -
І сірість, посестра імли,
Розкошувала й панувала.

Дахи сіріли і дими,
Вже й сажі марилось про біле…
Такої сірої зими
Нудьга – і та вже не хотіла.

Об хмуре дзеркало ріки
З жури розбилось небо сіре,
Осілі справіку граки
Напитували путь у вирій…

Лиш сірі (денно і вночі)
Коти не відали печалі:
З чужих боків шерсть деручи,
Про скорі відзимки нявчали.

...Краями у цього трищастя -
дві площі, а в центрі - Майдан:
з пришестям мільйонів, з причастям,
Простим прикладанням до ран.
Як цілили в нас відморозки,
чий погляд з-під масок склянів,
ти знав: ми лише відголоски
нестомлених Стусових слів.

Як тільки ментівське тріпло ще
стріляти давало наказ,
Став брук Європейської площі,
І Бог став, і вітер - за нас.
Всі дні ту ментівську босоту
Він чадом із шин годував:
знав напрям той вітер свободи
і "ленти" надій подавав...

Коли полетіли гранати
з Грушевського в бік барикад,
Поранена камера правду
таки зберегла для внучат.
"Овець" навчимося прощати,
та спершу - карати убивць.
Бо справа - майдан і Хрещатик,
а зліва - Дніпро задививсь.

Колись тут був садок і вишні,
Витав над ними дух всевишній,
Співали німфи і птахи:
Живи, Поезіє ! Живи !
Яка, скажи, була капела!
Краси небесної озера.
І тут творилися дива,
І тут Поезія цвіла.

Жують жуки кору від вишні,
Покинув край цей дух всевишній.
Занадився троянський кінь,
Накрила творче кредо тінь.
Шкода тебе, небесна Троє,
Твоїх знеславлено героїв.
Є пара геніїв і ми.
Цвіти, Іроніє, цвіти.

Простиг сьогодні слід від вишні
Не завітає дух всевишній.
Глянь, на озерах солончак,
А на безводді критик-рак.
Сатира розтулила пащу,
Чого торкається – пропаще.
Лише вовтузяться кумири,
Що правду світу затулили.

***
Колишнє нині - сад і вишні,
Забуте нами – дух всевишній…

22.02.18

(дай то Бог – щоб нісенітне)

“...тече довга – довга червона ріка.
Та...”* завжди робилося буденним
переступати мертвих і іти... та ні! ще
немає права на червоне інше -
по берегах тої ріки... ще рано
сіяти червоні буряки
на борщ... і хоч мені
несила - чи мовчати -
чи-то патякати без страху -
що хтось прийде - на все готовий -
та й налупить мою наглу морду
до крові... з розмаху -
чи-то по-ви-ца-ра-пувує
мої наглі очі – не всує -
а на повнім-повнім-повнім праві...

я був би того... гордий
бо – у всіх живих... таки-лукаві...
та наглі морди...
на берегах “червоної ріки”.

*Natalya Gaevskaya
14 год • фейсбук
На прохання друзів...
ЧЕРВОНА РІЧКА
22.02.2018 р.

У трупа раптом відновився пульс,
Букетами себе назвали мітли:
- Тепер я дятел, а не чорногуз!
Довбати хочу! Жабки остогидли!

Чимало є у живності хвороб,
Та лікувати глупство неможливо:
Застряг в сусідськім тині довгий дзьоб,
Сміються кури, і регоче півень.

Із пастки ледве вирвався живий,
І каже: - Стукіт - це така рутина.
Тепер я - голосистий соловій!
Співатиму у три октави гімна!

В тьохкотуна не одібрали хліб -
Не вийшло із лелеки вокаліста:
Летів у висі барабанний дріб:
До трелей і рулад - немає хисту.

І знову щоки надима хвастун,
Хоча брати покликали у вирій.
Промовив: - Я однині - Гамаюн,
Ходитиму у павичевім пір'ї.

Лети, дурненький, на зелений луг,
Змудріти б варто у такому віці!
Ковтай товстих в бородавках ропух,
Тобі далеко дуже до жар-птиці.

22.02.2018р.

На вулиці зима, снігу намело.
Різдво... гасають колядники.
Циган із скрипкою
Біля воріт стоїть...

Та проситься на скрипці грати.
Так тепло, затишно вдома.
Музика трохи постояв, зігрівся,
Та так протяжно та чутливо грав.

Неначе з раю музика звучала.
Ту скрипку старого цигана донині
Пам’ятаю. Чарівні звуки, чарівні
Муки – музики життя.

На вулиці мороз...
Випита чарка одна, друга...
Різдво...
На вулиці зима, а скрипка

Доброго музики гра та гра...

Екстазні місяці...
Кружляння... завірюха...
Коханця від поезій Ліліт не відтягти...
Балансували вдвох на крайці, лезі... Сухо.
Обжити залишається прокурені кути.

До кинутої - зась... Від яблук тих оскома.
Для музи помаранчі. Волога нагота.
А вуса пожовтіли... Нуртує незникоме...
Ліліт вбиває дітищ... горбочки нагорта.

Волосся смоляне, ланцюг предовгий - пума.
У погляді хижачки - шторми, кармінний блиск.
Вдягла кольє тонке... Череваневі: "нумо..."...
Вгризається у серце жаги ядучий диск.

.........
2018

А кохана сьогодні гаряча,
Шалом дихає від божества.
Обціловую їй кожен пальчик -
І змертвіла душа ожива.

Ми навчилися щиро любити
Без щитів, без брехні та одеж.
Одізвались луною бескиди:
- Не кохаєш - то і не живеш!

Зачаровує голос наяди,
Звів з ума та проторених стеж.
В унісон шелестять водоспади:
- Не кохаєш - то і не живеш!

Солов'ї облаштовують гнізда,
Ми в своєму газдуємо теж.
А діброви нашіптують листям:
- Не кохаєш - то і не живеш!

Крилець ангелів чується шерхіт,
Щастя кличе в зелену траву.
Поринаю у сонячний легіт:
- Я кохаю! А отже - живу!

22.02.2018р.

 
перетинаються зірками
вона рахманна книжний він
що полюбляє гексалгін
& придорожній цвіт кав’ярні

школяр огидник лицемір
проз поневірені нагоди
світила що заходять сходять
& капелюхи набакир

танцюючі свічадні плями
мовчання що питоміш слів
зі сленгу кілерів хмелів
& сповідей таких безтямних


 ι∫)


& крізь дощі сніги уперті
зі сном котрий знічев’я щез
невірогідні силуети
вертепи слідом чорних мес

& непробачена відвертість
у недоказаних віршах
війна жаскіша післясмерті
гати душі нетлінний прах

& ти що перебув наразі
осяянь пишних зайвий чар
у круговерті до відрази

вдогін розвидненим речам


 ſ∫)




 

Мені аби із кимось розмовляти,
тому що я знаю, як це
усім потрібно...
Нам завжди знайдеться об
чім, тому що над ранок –
розвиднюється!..

Я можу змовчати, але
чи ти розмовляти –
вмієш?
Мені завжди –
трішечки в радість,
якщо... зігрієш?

Взаємність спалахує
нетлінучим вогником –
байдуже, що міжстатево...
І ти вже, мабуть, не кличеш,
коли – ми вже...
екстерном?

Якби ти змовчала,
то і я б не зник,
віриш?
Але як-
би – не закричала... то
і я не звик
так... грішно.

I
Знов на вулиці сніг...
Сніг на вулиці, мов тоді...
Мов тоді, як кружляв танок
Вітер сили кохання.
Час затьмарення збіг,
Досягнувши межі надій.
Ми бажання хмільне вино
Відіп"ємо востаннє.

ПРИСПІВ
Наші дні перелічені.
Ми вінцями увінчані
Не вінчальними, терену,
Кров стікає на сніг...
Запитаємо з відчаєм
У любові і вічності-
Наше щастя химера? Ні?
Ми довіку одні...

II
Поза вікнами ліс
Білі голови похилив,
Мов засніженістю дерев
Уклонився любові.
Відлітає кудись
Лебедина пір"їна снів...
Все ми відали наперед,
Те що буде, з тобою.

ПРИСПІВ
III
Ніч кружляє танок
Зі снігами, що відлетять,
Ніби білі птахи зими,
У країни далекі.
Їм кінчається строк.
І у літнім вогні згорять
Ті птахи, що насправді-ми...
Розставатись нелегко.

ПРИСПІВ


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118022000862

Повторюємо залюбки
Одні й ті самі помилки,
Бо від колиски і до ями
Шляхи устелені граблями.

Всім відомо: кожному - своє,
Графоману - сіра базгранина.
Безупину черевань жує -
Не дивися, це сумна картина.

Настрочив сонетика на пні -
І одразу читачам у лоба.
Буслик жабку упіймав на дні,
Визира перетинка із дзьоба.

Що ж, давайте, браття, тет-а-тет,
Бо інакше стане тільки гірше.
Лірику строчити - це святе.
З гумором історія складніша.

Ось, приміром, квітка є - будяк,
З виду - кожен скаже - неказиста.
А незграба зажене шпичак
В руку, язика, причинне місце.

А розумний наварив декокт
Та лікує голову і нирки.
Уживають кропиву й осот,
Як немає молока у жінки.

Їсть теля отаву молоду,
Пиріяку розтирають зуби.
А троянди гарні у саду,
Посадив уже чотири клумби.

Дме сатирик в гумору дуду,
Лірики сплітають мусі-пусі...
Так до чого думку я веду?
Тьху, забув! А ви, шановні друзі?

21.02.2018р.

Рвонути б і піти, куди не ходять наші,
Де я не свій, не твій і часто – сам не свій.
Про мене думають: «І він уже пропащий…»,
А я віршата укладаю у сувій.

Вони мої, я – їхній. Отже, разом – добре.
Таку мою самотність не помітить гурт.
І на своїй хиткій землі – у ньому «обри»;
Від них і доброго про мене – ні гу-гу.

Плітки і серіали – для гурта потреба;
Щоб мильні бульки… і щоб я навік замовк…
То в Україні щастя буде аж до неба,
І котик – я, вчорашній невловимий вовк.

Це дивне коло -- ну, ні так ні сяк не рветься!
Іду, біжу по ньому я без ланцюга.
Шукаю сіль землі, а в душу -- ніби перець:
Штрафрота рідна , що вимучує «Гу-га!»

«Ура» їй заборонено, як вищу радість.
У війську -- хлопці сильні, вічно молоді.
А в рідному селі та у чужому граді
Ми щастя вилами писали по воді.

Такі шляхи були, а нині – роздоріжжя.
Але упертим є куди із них піти.
Іще туман кругом і добре бути крижнем.
Озвуться постріли – то можна у світи.

Вітри летять у спину, а на віях – попіл,
І попелястий кіт дорогу перебіг.
А значить, не пора – галопом по Європах!
Я краще у ворожки придбаю оберіг.

Освітлює шляхи він ліпше, аніж орден.
Себе я не беріг – покупка збереже.
І що мені тоді ботфорти і білборди?
А ще – близькі негідники й далекі орди…
В них – яйця Фаберже, ідеї – Бомарше!

Коли печаль позаду – то нечутна радість.
Тоді новий закон – і добрий я усім.
А серце знов таке, як у співця Еллади,
І вічність навкруги, і доленька – шарада,
І біль – сліди мої малечі на росі.

До Дня рідної мови.

старого саду літні вітражі
розмореного сонця міражі
старого храму музика небесна…
легкого серця сила безтілесна
співає і безглузде і просте…
літає серце дивне і пусте
такими незбагненними світами
де пустота ховається в тамтами
воліючи таємної руки…
і яблука – лукаві малюки
пірнаючи у світанкові роси
польоту незміре́нного не просять –
цілують землю в жадібні вуста…
і стугонить любов’ю пустота…

Слово-екстазі... пріла полова...
Роззираюся. Маски... юрма.
Волелюбство у тренді. Обмови.
Пломінкого мистецтва нема?

Вимудровує метр на задвірках,
бевзь хапає пшонце на льоту.
Сію-вію, міняючи мірки,
струм-пісок і летку блекоту.

Плаче автор блідавий над пивом.
Гріє пісня серця в бліндажі.
Я леліяла іскру... Щаслива!
Наставляли рогач не чужі.

Серед попелу, штучної хвої
вогненосні жар-птиці - лови.
Розгортаються вайї... сувої...
...потяг мчить... відлік бід - з голови.


2018

Затіють спір батьки вночі.
І фраз оривки, і плачі
велять, не спитуючи віч,
склепити ті хутчій.

Їх реплік ляпаси німі,
і крик дрімлюги у пітьмі.
Дзиґар у головах кує,
і гул у голові.

І хутко кидає у дріж
не те, що чути лживу річ,
а те, у чім – дитя обох –
зізнаєшся собі ж:

і не зітхнеш, і вислиза,
немов у матері, сльоза.
"Розбудиш сина".– "Ні, він спить".
І віч стулити – зась!

І чути гріх, і що робить.
І не гучніше, чим рипить
ще ліжко, те і чує ніч,
що слід таїти вочевидь.

Вранці встала, позіхнула
І транзитом в туалет.
На веранді вже холонуть
Бурячки на вінегрет.

Шубу їсти не під силу,
Остогидло олів*є.
Суп гороховий зварганю, -
Чарку сам собі наллє.

Я ж піду до ресторану,
Модню сукню одягну.
Мо, чужий якийсь пригляне
І підтягнеться ко мну.

Помєчтала, походила,
Хай як хочуть, - знову спать!
Зимно. Кіт до хати вскочив.
Буду шерсть йому чесать.

Прощай, моє кохання, прощай!
Бо я уже старію, і так кохати,
Як я кохав у молодості
Уже не вмію,
А якщо спалахує кохання-жар,
То серце каже мені:
– Тихше!
Не марь примарами краси,
То молодості дар і сила!

Прощай моє кохання, тепер я поважний дуже!
Я в роздумах життя, я в роздумах про тишину!
Дарую я тобі, коханко мила, не себе,
А лиш вчорашнього спокусу та спокуту.

Дарую затишки полів та розмарина шелест.
Прощай, коханко мила!

***
В коханні мої мари, в коханні мої кари.
З тобою я кохаюся, з тобою п'ю росу я трав.
Кохання моє мука... солодка та жорстока,
Пекуча та медова, неначе сіль солена.
Кохання наче спека, неначе спрага.
Я п'ю, та хочу ще – чарівна насолода.
Коли нас тільки двоє,
Коли поміж тобою й мною кохання живе,
Коли твоє сердечко до мого проситься...
До мого стежки в'є.

***

Всі наші пристрасті в коханні.
Коханко моя, я тебе кохаю.
Кохаю... стільки – скільки можу я.
Коханко люба, я тебе не знаю.
У цьому щастя радості з тобою.
Всі мої пристрасті в коханні.
Коханко моя, я тебе не знаю.
Моє ти марево, ти мій священний рай.

Недопоет - резинка без трусів,
Чи защіпка від порваних підтяжок.
У мене ти пощади не проси -
Не буде графоманові поблажок.

Вважав - пророк. А придивився - бевзь,
Мервою слова просмерділо лігво.
Тікай хутчій у верболози, пес,
Не варто зустрічатися із тигром.

Та борзописець просить хижака -
До слави шия недоріки звикла.
Здеру у нього м'ясо з кістяка,
Писакою заполірую ікла.

Із виду він дебелий, моцний зух,
Але зустрівся із управним катом:
Вже не втече блощиця, загризу -
Плодити годі сірі віршенята.

Зіграй востаннє на дуді шансон,
Сплакни, як вмієш, у опале листя.
Не буде бризу. Повернувсь мусон,
Для віршороба тут немає місця.

21.02.2018р.

Не перелічити нам усіх,
Вад у нас зібралося чимало.
Над убогими сміятись гріх,
Тож одного ми таки похвалим.

Сотворив ти, душка, стільки "див",
Так багато пишеш за добу ти,
Як би хто за кількістю судив -
Міг би ти Шевченківську здобути.

Нам тебе читать... хой вовком вий! -
Любимо, привчилися багато
Убирати несмак стильовий...
А поради любиш ти давати!!!

Прочитаєш, то хоч падай ниць,
З іншим не поплутаєш, ні, ти це!
Стільки у порадах тих дурниць,
Заслужив насправді перше місце.

Чиряки, резинки від трусів,
І кальсони й інша "хріновуха"...
Ти давно вже першість тут посів!
Та чому пов"яли наші вуха?

Оповив "ПМ" увесь дурман
Од Душка задушливого стану.
Наш Душко - найкращий графоман,
Будяки у студію - осанна!!!

20.02. 7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Ми сотні літ були в неволі,
Під “старшим братом” у ярмі,
В нас вічний дух до волі
Надію викував у горні.

Сини і Дочки став Майданом,
За Україну й отчий дім,
Та яничари за наказом,
Свинцем стріляли в груди їм.

Майдан стоїть, в вогні палає,
Під градом куль і гранат.
З гордим серцем стрій зростає,
З батьками є сестра та брат.

Щитом із дерева прикривши,
Серця надій, та треба йти.
За Волю люди кров проливши,
Щоб Волю дітям зберегти.

До волі дух в серцях палає,
Ще від пращурівських колін.
Неволю в єдності здолаєм!
Україна встала із руїн.

Нема в житті тієї сили,
Щоб скорить український Рід.
Об'єднались всі родини,
В міцний нескорений нарід.

Грудень 2014

Краще хрін косити наяву,
Ніби щось у себе відірвати,
І кебету викинуть в траву,
Щоб дурниць оцих тут не писати.

20.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

У матусі я слухняний син.
- Йди,- рече,- почухай метру спинку.
Підіймаю генію труси,
Та раптово луснула резинка.

Може, в цьому й є якийсь резон -
Полірнути лірику штиблети.
Та ж поези всі - суціль мусон:
Є кабака, та нема кебети.

Бачу руку мертву, неживу -
Пише про природу і погоду.
Краще хрін косити й кропиву,
Гарбузи носити із городу.

Хай стриба однині без кальсон
Як не вміє на сопілці грати.
У спесивця на душі - мусон,
А у мене - бризи і пасати.

20.02.2018р.

Небесну сотню проковтнув жертовник.
Змагаються за владу зграї вовчі.
А місяць плив за хмарами уповні,
Офіру більшість споглядала мовчки.

Кривавиці позмивано калюжі,
Пора на Схід - під "Урагани" й "Гради".
Усім хто вижив, чи не був байдужим,
До рук ножі уклали й автомати.

Шавкоче кум: - На фронт я не поїду!
За амбразуру - жінчина запаска.
Живе комфортно, сита аскарида,
А у окопах не знімають касок.

На пагорбах печерських - бусурмани,
Деруть хабар, проценти, лико, мито.
Героям - бойовища і Майдани,
А тлі - грошва, посади і корита.

Пахтить на всю країну шоколадка.
Лихвар керує. А насправді - краде.
Облаштував офшор - кошерну грядку,
А люд за так працює на багатих.

Майдан живе. Кучуються бульбульці,
Не розібрати - Масниця чи тризна...
Пливе красуня в соболиній шубці,
А поруч інвалід - нога залізна.

Потомлених будити дуже важко.
На жаль, потрібно палицями й матом.
Ще трохи - і дограє люті бражка:
Був хліборобом. Стану, певно, катом.

19.02.2018р.

Потворний світ, коли ячить війна –
Розруха душ, свідомості гармидер:
О, де віками вимріяний лідер,
За ким постане месників стіна.
Ряди зімкнуться – голці впасти ніде,
І не страшить їх навіть сатана…
Наразі – ще жирує сарана.
Не тратять апетиту дармоїди.
Ятряться рани. Множаться гроби.
На фронті виють канонади вражі.
АТО – різня на смерть у макіяжі…
Цабáнить люд всевладнії лоби:
«Ілюзія безкарності – омана,
Їдка тоді чекає вас осанна!..»

20.02.2018

У долоні сам собі плещи,
Що знайшов отут помилку... Нате!
Так, мусони, справді - це дощі,
А вітри -усе ж таки пасати.

Може і писав те сам крізь сон,
Тільки майстер вміє так писати -
Тільки сон навіює - мусон,
А його розвіюють - пасати!

Сни уже розвіялися всі,
Навіть цей - про мир на цьому сайті,
Бачу, як вистрибує з трусів -
Опонент - зраділо-підлуватий!

20.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Життя в убогих, звісно, що не мед,
Жаліти варто зламаних, нужденних.
Але голівку підставля поет:
- Погладь! Утіш! Зліпи хвали вареник!

Шепоче глузд: «Писати не дано.
Лише титани виб’ються у скальди.
В поезії ти - неук, творчий гном,
В розбитому панно шматочок смальти».

А графомани – щирі шахраї,
Не виживають без ковтка уваги.
Регоче мій товариш (не зоїл!),
Читаючи абабагаламагу.

Учителя знайшов. Прошу: - Веди!
Зірви з моїх писань потворні шати!-
Шаткує майстер всі мої труди
Важким мечем гармонії та правди.

Розвіявся поез невдатних прах,
Наставника знання вантажу в трюми.
О, як було непросто попервах
Різьбити чисто піднебесні руни.

Не знав пощади, знижок, броні, пільг,
Пощезли недоречності і вади.
Виштовхує учитель за поріг:
- Крило тверде. Прийшла пора літати.

19.02.2018р.

Дитинко, ховайся, бо грім,
гуляти не смій в цій порі:
небесний вогонь тріскотить.
І дощ косарює за ним,
і світ розважає, німий
в цю мить.

А потім веселка ген-ген,
і радісний подив легень,
і пташки лунке цвінь-цвірінь.
І наче намоклий статист
лягає здивована тиш
на рінь.

20.02.2018

Що ж це за жінка попалась така?
Мимрить постійно "Не хочу".
Я би їй поцілував п'ятака,
Ніжку попестив дівочу.

Чи застара, непридатна для втіх?
Мудра - аж руки трясуться.
Каже "Кохатися з бабою - гріх".
В Біблії писано, буцім.

Перелопатив увесь фоліант,
Ох і діла чудотворні!
Кожен дідок - сексуальний гігант,
Бабці до гробу моторні.

Пані столітні - квітки молоді,
Бюстами гріли отави.
Я би полащитись також хотів,
Щастя малює уява...

Сердиться жінка, складає сонет
Про платонічне кохання.
Я ж - облисів, не жагучий брюнет,
Випали зуби останні.

Буду творити любов як і ти!
Рими вишіптують губи...
Кличе пустунка до ліжка "Прийди!":
- Я вже між персами, люба!

20.02.2018р.

Легенькі мусони. А, може, пасати?
Читач нині сонний - все можна писати...

Пегас (бідна шкапа!) - старенький і кволий,
Ачей не побачать колеги проколи.

Борлак пиво хлеще, у ляпках папери,
Поези для тещі, жони і Венери.

Неначе, можливо, напевне і мовби:
Писалось ліниво - натоптаний ковбик.

Взуваю для вальсу порепані кеди:
Уже на Парнасі: віншуйте "поета"!

19.02.2018р.

А що змінилося відтоді...
Де влада, там і кримінал,
Гуляють вбивці на свободі,
Неправосуддя править бал.

Над краєм паморозь і сутінь,
Усі стежини – в закордон.
Щось лиховісне, наче путін,
Наврочує армагеддон.

Хлопці, вже четверті роковини
вся в сльозах держава відзнача.
Тільки ті, хто в смерті вашій винні,
ча-ча-ча танцюють під "Кача".

А країна котиться в безодню,
торгашів штовхає торжество.
Тих, що на Донбасі кращих сотню
жадібно помножили на сто!

Як на небі вашим світлим душам?
Де погрози "Раші" не страшні.
Чи приємно не приймати участь
у мишиній нашій метушні?

Втім, не тільки з римувань комірки
України славлю я красу.
Хлопці, як і ви з-над хмар, повірте,
миру їй і мудрості прошу!

Хлопці, як і ви з надхмар`я, знайте,
винуватих покарання жду,
з думкою, що й найкрутіший снайпер
на прицілі Вищого Суду!

20.02.2018

Театр, сцена, в залі тиша.
Мов монисто світле,
Мов рідкісні перлини
Звучать слова,

До серця долинають.
Гра акторів – суть жива.
Забуваєшся у залі.
Декорації яскраві.

Аплодує зал!

Глядач на час якийсь
Провалився в мрії...
П'єсу про кохання
Зал вдихав...

Майстерна гра.
Театр колише зорі-снів.
Колише дні кохання смілі.