В колиханні вітрів на зимовому тлі,
У смиренні вмирання торішнього листу,
В безпорадності плину смертей і життів
Ти шукав таїну і приховані смисли.

І про що погамований тишею біль:
Ці морозні шипи ув оголені плечі
У веретища тліну зодягнених піль,
Їм на груди зі снігу вериги чернечі?

І не відав ніхто, як і ти ще не знав –
Горнє світло любові до тебе торкнеться.
… Ось маленька гаряча Господня сльоза
Щойно впала тобі на крижиночку серця.

2018

сірий дощ за сірим вікном
в сіру зиму на сірі будинки
на асфальті доріг сірим склом
відзеркалює сірі відтінки
неба сірого сірий зойк
сірим птахом у сірих глибинах
б"ється сіро поміж гілок
в лабіринтах на сірих світлинах

2018

Навмисне коло товаришів не ширив.
Казав: «Навіщо додавати смутку тим,
Кому іще далеко так до вирію,
Відкіль вертаються лиш спомином гірким?»
Не був святим, та й не надміру грішним.
Не зносив сліз, порожніх слів невтішних.
Просив, щоб не поклали у труну-тюрму,
Де буде без душі незатишно йому.
Спалить просив й розвіять понад степом.
Зайчатко вдосвіта щоб пораділо: «Тепло!..»

Люто заздрять лукавці. А ще претендують на славу,
До папахи й кокарди чіпка простягнулась рука.
Із криниці краси і натхнення покрадено барви,
Ох, нелегко мені, сльози скрапують із п'ятака.

Зневільготніла тиш. Розривають Парнас фарисеї,
І до флейти ізбоку доточують бензопилу.
Утікає Пегас, залишає мене без ідеї,
Ще до вчора писалися оди - щодня по кілу.

Бачу камінь у пазусі - цюкне коли одвернуся,
Чую шепіт злостивий - колеги наводять ману.
Ніс, горлянка та вуха в подряпинах, саднах, укусах,
Продовбав дятлодзьобий сатирик у тім'ї діру.

Через гумор і сміх пробиваюсь до трону із боєм,
Підстрибнув на півпальця, а далі вже моці нема.
Світ поезії хаму завжди залишається грою.
Я ж у Слові живу. Це - моя добровільна тюрма.

Промінь сонця торкається лагідно до громовиці,
Заспокоїти хоче коротку весінню грозу.
Дуже гарно писати сонети було у столиці,
Та без мене співають уже про дівочу красу.

Хаповитим - відзнаки, пошану, хвалу та медалі,
Я ж у черзі до премій та слави - в літах ветеран.
Так хотілося жити в раю неземнім без печалі,
Кажуть люди, що я не піїт, а таки графоман.

12.02.2018р.

А ми такі вже оптимісти,
Що і не говори!
Усе б до світла йти чи лізти,
Що там, в кінці нори,
В кінці труби, тунелю, шанців...
Шукаємо путі,
Коли немає зовсім шансів,
У повній темноті.
Отож, коли нас проковтнули,
То, брате, ще не край:
Хай ми в кишківнику акули,
Є дюри й там, шукай!

06.02.2018

Заходь до мене на Фейсбук
(Звучить як фейсконтроль :)),
Постав свій нік, введи пароль,
Пришли хоч "помах рук"...

У часі загубився друг -
І час пустий, мов спейс.
Усе-усе прощу Фейсбук
За твій забутий фейс...

12.08.2018

Які б чудові не звучали
слова, а суть – одна...
Хотіла ти, мабуть, кохати
чи випити – до дна?..

Із двох коханців хто багатший:
ота, що вічно брати мчить –
чи той, хто в хащах Інтернету
дарує... хоч би мить?

Отак вона все розсудила:
а може – все – не так?..
Чогось вона таки хотіла –
тож виказала: "Брак!"

У січні бралась я. Моріг
топтався людом у дворі,
і без угаву дзвін гудів
у церкві на горі.

Із-під вінця, як на руці,
дорога у оба кінці…
Шлю погляди у далечінь,
та де мої гінці…

Церковний дзвін усе гуде.
Жених мій віч не відведе.
І стільки свіч нам осяйних!
І я рахую їх.

ні вайбер (ні вібро-…) вай-фай ані твіттер
вкантактє фейсбук інстаграм
а чи терабайти знимкованих квітів
архіви онлайн-мелодрам –
ніщо не замінить долоню в долоні
і вечір удвох тет-а-тет
троянди мартіні бретельки червоні
і пошепки ніжний сонет...

:)

Бажати лиха побратиму гріх,
Та несвідомо допустив промашку.
Колеги вчора влізли у барліг,
Покликали погризти костомашку.

Забув: за так - нічого не з'їси,
Хіба що мати орден, мамцю, пільгу.
Ведуть по сліду зголоднілі пси,
Повискують, вчуваючи утіху.

На лузі оксамитовий єдваб,
Біліє ціль (пасеться недалеко).
Чалапає, видзьобуючи жаб,
Лірично-куртуазний пан Лелека.

Гонитва почалася. Чути "Гав!",
Ну, чом би не обарвити безділля?
Офірував пташину. Пожував.
У роті пісно, в пузі повно пір'я.

Чкурнула у кущі кудлата рать
Ганятися за горобцем з азартом.
У захваті ропухи квакотять:
Однині - воля! І немає ката!

Кровиця мляво крапає з губи,
Глядач пішов, і опустіла плаха.
Є небеса - безхмарні, голубі.
Вони - пусті. Бо в них немає птаха.

12.02.2018р.

Я хочу з тобою в житті
Любов"ю ділитись і смутком,
Разом усі ночі і дні
Та доленьки бути дарунком.

На себе узяти твій біль,
Переживання й тривоги,
А на столі хліб і сіль
Ділити у час перемоги.

І в радості бути удвох,
Та заспокоїть, розрадить,
Надійне плече, мов крило
Ти зможеш мені теж підставить.

Обняти ним також мене
Та ніжністю так огорнути,
Забулося щоб про сумне,
І щастя безмежне відчути.

2018 р.

 
 непідступні лункі світи
  неміч слів у сонеті зимовім
    манівці котрим згублено лік
      декларована безцінь любові

 & на згаслому небосклі
    мить палаюча за очима
     що її заклинаєш ти
       всі твої сутінкові личини

 & ненатлі нетлі нетлінь
    прокидання довічна відмова
     сестри марень праматері сліз
      забуття в невагомих альковах
        під покровами німоти




 

Я думав ти мене «забанила» навіки,
І вже гіркі-гіркущі сльози проливав.
І вечір опустив свої сумні повіки –
Він вірить перестав немовби у дива.

Згадалися ізнов ті дні – п`янкі, веселі,
Розмови, зустрічі, тремке торкання рук…
Я кулаками стіни в розпачі гамселив –
За що, жорстока доле, завдаєш цих мук?!

І раптом ти отут явилася неждано,
Розвіяла печаль, думки усі сумні.
Немов торкнувся ніжно, легко твого стану…
Кохання світло знов засяяло мені.

Далека зіронька мов стала враз близькою,
Розбурхала у серці радісну жагу.
Не знатиму тепер, напевне супокою,
Вбиратиму поезій силу чарівну.

А вечір задивлявся в лагіднії очка,
І вчитувався він у чарівні слова.
І тихо цілував кохані я рядочки,
Мов пальчики твої прекрасні цілував.

11.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Поет поету не товариш,
Поет поетові – зоїл.
З поетом каші ти не звариш,
Хіба – ціною власних крил.

…Бо корінь отруйний, бо корінь живий…
Нема оберегу і берег запався.
Пропаща душа заблукала в міжчассі,
Приваблена реготом п’яних повій.

На небі зловісно кривавиться місяць,
Він спільник, розбійник, наложник і кат.
Повішений хрипом і сім’ям стікав,
А корінь у зав’язь химерно мостився.

Вузлами морськими їй коси в’яжи:
Ця жінка болюча, як ранішня тиша.
Набавишся – викинь, наситишся – знищ, бо
Вона надто щира у лісі чужім.

У сукні так душно, у сукні так тісно,
Хай північ остудить затруєну кров.
Шукай мандрагору, співай молитов
Допоки ще темінь шепоче зловісно.

Паліччя крізь груди у сон проросте,
Бо вже відболіло, бо вже відбіліло,
Отрута синців заціловує тіло
І живить собою стебло золоте.

Роздряпуй до рани невтрачений сором,
Браслет на зап’ясті випалює слід.
Про щастя ні слова, і пальці, мов лід.
Надія сконає під крик мандрагори.

жовтень 2012

Вечірні терези правдиві до відрази.
Зітхаючи беру столову ложку гречки,
кефіру озеречко (півсклянки – уточню)…
Уранці ту оазу переселяю в шлунок,
подякою приносить відрижку, ще й гучну.
Потрібно протриматися три дні.

Колеги, як назло, – садисти по натурі,
Смаколики повз ніс проносять без упину,
ще й кидають у спину – ой смачно як, Ларис!..
Відмахуюсь від кпинів і усмішкою гречно
приємного бажаю.
О, цей знущальний хист –
лиш в поміч «обікраденій» мені!

А піст, однак, приніс приємні дивіденди:
цілунками загнав у кут глухий коханий –
солодка слинка зманить кого завгодно в «ню»…
І зовсім вже не ганять всі знаки зодіаку –
підморгують похвально любовному вогню:
до ранку хоч бери та пломеній!

11.02.2018

Змінилась нині естетика,
Давайте одкриємо карти:
Не треба віршам конкретики,
Модняче сьогодні кошлате.

Задимлені орієнтири,
Стилістика верліброока.
Стріляю словами як в тирі,
І швидко, неначе сорока.

У смисли побільше туману,
Блоху одягаю у шубу.
Дивись як обставлено гарно
Селекцію крабика з дубом.

Читач щось нечуване хоче,
Шукає зірки, аметисти.
Прекрасне засліплює очі,
Потрібно писати драглисте.

Гармонія, лад - це обуза,
ПрогрАє еротика порно.
В наморднику хлипає муза,
Стило умочає в мажорне.

Парнасом новатори лізуть,
Багнищем ідуть піонери...
Та ну їх, ці рими, до біса!
На кухні згорають еклери.

11.02.2018р.

Я ніжна, сильна, можу бути мила.
Моя краса не одного зманила.
Неначе феї грали в естафету,
Дарів дали, що вистачить дублету.

Я едельвейс, богиня, королева,
Тверезий розум, витримка сталева -
Це він казав. І каже досить часто.
Хіба щось треба ще мені для щастя?!

Я все здобула, а не маю - буде.
Мені, насправді, дуже заздрять люди.
Запитують, хіба усе встигаю?!
А я в режимі повного роздраю. *

Два двигуни мої працюють швидко,
У різні боки рвуть, тому вже шибка
Від тиску в рубці луснула кривою
І нерви натягнуло тятивою.

Моя команда за межею бунту,
Застрягли два гвинта в намулі ґрунту
Судно реве, у мороку сирому
Гуркочуть в трюмі колісниці грому

От-от і вже заграють по нас сурми.
Хай розіб’ються виноградні тюрми!
Вино з водою твориться в Причастя
Команда п’є. Кораблику пручайся!

Чи серце бажає змін,
Чи спогад у ньому втих?
Ліщинові хмари. Дзвін-н-н-
-небесний у хмарах тих.

Ліщина свій дощ пряде,
Собі та мені - навпіл.
Поблискують де-не-де
Ліхтарики сонних бджіл,

Парчеві нитки бруньок
І крон золота кужіль.
Дорога. Узбіччя. Крок.
Іще один. Вузлик. Біль...

А прядка шумить. І де
Мій березень, мій Тесей?
Ліщина свій дощ пряде.
Ліщина його спасе.

Обвітрені хмари чи
Захмарені куполи?
Не можеш прийти - дощи.
Не можеш знайти - боли...

2018

Ох і чудово із цим Дон Жуаном!
Вірність - легкий вітерець.
В пущі любитися затишно, гарно -
Нащо весільний вінець?

Карії очі, чорнії брови,
Пестощі, сни наяву.
Зрада струмує у погляді, слові -
В шлюбі на повну живу.

Ну, а опісля наводиться глянець,
Хутко вдягаю фартух.
І не дізнається, хто цей коханець
Муж мій, рогатий лопух.

В ліжку сьогодні усіх переплюну,
Бахура вводжу у курс.
Раптом кохання порвалися струни,
Доля промовила "Упс!".

Равлик від болю сховався у мушлю,
Сохне любові ручай.
Пише на дзеркалі парубок тушшю
Слово єдине " Прощай!".


10.02.2018р.

У небо цілили слова...
Та перестріла їх зневіра
І люттю крила обпекла,
Додолу скинула.
Зотліли.
І догоряла ген-зоря,
Світінням небо обливало.
Сльоза.
Обвуглена трава.
Совине бачило – мовчало.

11.02.18

На плесі нескінченних вод,
які обарвлює смеркання,
віщує співно... Тільки от
нема польоту - крил зібгання.

Звіщає іго татарви,
тьму-тьменну лих, тортур чимало,
і смерч, і вогнисько яви,
і орків рать, недуг навалу.

Одвічним жахом пломенить
чудовний лик у рамі ночі,
пророчим словом цебенить
кармінний рот... і кров клекоче...

......
2018




Гамаюн, птица вещая

На гладях бесконечных вод,
Закатом в пурпур облеченных,
Она вещает и поет,
Не в силах крыл поднять смятенных...
Вещает иго злых татар,
Вещает казней ряд кровавых,
И трус, и голод, и пожар,
Злодеев силу, гибель правых...
Предвечным ужасом объят,
Прекрасный лик горит любовью,
Но вещей правдою звучат
Уста, запекшиеся кровью!..

День ішов побіля тебе струнко.
Трави постелились килимово.
І бджола зібрала у чарунки
Те, найгарячіше в тихомові.

Говори – не знай, що плани марні,
А причина – кляте безгрошів’я.
Принеси величчя в нашу карму,
Щоб утішився у куражі я.

І -- лети, наївна! Дозволяю!
Будь пілотом, захопися ралі.
А найкраще – просто чашку чаю,
Тихе ліжко, я + ти, і – далі.

1

Дива - повсюди. Сніг розтав.
А так учора випав щедро...
Бреду між правил і заграв.
Шлагбаум збив зальотний Педро.

А що йому... катма межі.
Іншопланетні ген за рогом.
Дівча у темній паранджі
пришвидшує спіткання з Богом.

А може, плітка - що знесли
Шевченка бюст. Іще не вірю.
Кудись трюхикають посли.
Жують бетель міцні жовніри.

2

Чекаю дива... Меценат
Із пущі вигулькне, пригорне.
Обцасом збитий циферблат.
Шліфує лезво зле, потворне.

Повірю в пасмуги. Жива!
Бусоль зіркова - серед жита.
Бринить химерна тятива...
Душа весняна - розповита.

3

А Час її ловив... Убгав
У кошик лент із капелюшка.
Ця гніздова сівба - для ґав.
Талант росте крізь голки вушко.

2018

Ніч, вуличка, ліхтар, аптека.
Світіння вицвілий кармін.
Завжди - у віхолу чи спеку -
все буде так. Без перемін.

Помреш - знов мандри від фіналу.
Замаячіє між примар:
ніч, крижана рябінь каналу,
аптека, вуличка, ліхтар.

2018

першотвір

Олександр Блок

Ночь, улица, фонарь, аптека,
Безсмысленный и тусклый свѣтъ.
Живи еще хоть четверть вѣка —
Все будетъ такъ. Исхода нѣтъ.

Умрешь — начнешь опять сначала,
И повторится все, какъ встарь:
Ночь, ледяная рябь канала,
Аптека, улица, фонарь.

Віє Вітер, всі простори завіває,
Снігом сіє нам у вікна й димарі,
Він Весну, свою подруженьку, шукає
Між дерев, що задрімали у дворі.

А вона десь там під снігом і листочком
Заховалася у проліска в душі
І березою напоєним ковточком
Розтеклася між тумани у дощі.

Усю зиму Вітер віє, завіває,
Ниє, плаче, душу рве і стугонить,
Між сніжинок він свою Весну шукає
І благає: ще зустрітись хоч на мить.

Хронос гвалтує Гею,
Писок у милі-піні.
Яро "творю" хореєм,
Скажуть - "труди" безцінні.

Вірші з Пандори скриньки,
Наче зогнилі зуби.
Правити потім ліньки,
Жаль попалити в грубі.

А відсьогодні свято -
Томик ліг у долоню...
Радять сісти за парту
Муза й Пегасик-поні.

Надписи в книгах дарчі,
Вигуки "Браво! Круто!".
Тихо сатирик плаче,
Ліг у долоню скрутень.

P.S:

А чи усі поети?
Досить дурних ілюзій:
Кануть вони у Лету,
Навіть якщо і друзі.

10.02.2018р.

Незбагненна нитка долі...
Почалась й урветься...
Куди ця стежина в полі?-
Нащо життя дається?

Iдемо шляхом до смерті,
Та вперед бажаєм:
Нащо ми невідворотно
Тризну наближаєм?...

Стійте! В небо подивіться,
Сонцю посміхніться...
У блуканнях ціль шукайте,
До добра звертайте...

Адже доля незворотна:
Смерть, як і народження -
Мить природного процесу -
Теж життя продовження...
(з російської) 2/2/2018

Це було надто важко для нього,
кохання згорала свіча,
Він мовчав – ти мовчала, шалене
туги відчуття , - а, хоча,
до твого він ще прагнув плеча

доторкнутись губами, як вчора,
коли затремтіла свіча,
ви були ще одним, - та покора,
довірливо-юне дівча,
стала вістрям раптово меча.

Догоріла свіча. Неозора
ніч на крила лягла втікача,
з неба скинутого трубадура,
що не зміг провернути ключа,
щоб і серце закрити...
                Хоча…

а до весни півкроку, півдороги,
лиш перейти б оці святі сніги.
лише б рясні сліди, що від порога
поміж доріг не втратили снаги.
все ж треба йти, поки зоріє обрій,
докіль над нами небо горілиць.
цей скрип снігів, як звук старої корби,
що тягне воду з тисячі криниць.
і буде мить наповнена любов’ю,
світи, як миро – тихі та ясні.
твою сльозу я виколишу, згою,
лише явись, блукальнице, мені…

Любов – це океан, моя стихія.
Був шторм і стих. Безчасся. Ісихія.
І знов у лад одвічному уставу
Із піни вийшла, піною розтану.
Едемським плодом вистигну в ракію,
Вбираючи олію із полину
Євшаном до уяви я полину.
Мій ейдос в ній немов поштовий голуб
Повідає наживо правду голу:
Кому була за ката чи офіру,
Вбираючись у руб’я чи порфіру.
Як все минало, я, утім, по колу
Верталася, ішла в життєву школу,
Лягала в землю, мріла до ефіру.
У вирі хаотичного азарту
Нагадувала Ладу і Астарту
Мене не раз приймали за кохану –
Далілу, Есмеральду, Донну Анну,
Кармен, Манон Лєско і Маргариту,
Любов якої з чистого нефриту:
Чуттєва пастка, лагідна омана
Здолати ладна витримку титана –
Насельника печер палкого Криту.
Але не піддається тільки Кронос.
В його руках я знов тендітне гроно,
Що на мезгу обернеться не варту…
Відтак, чи ставиш душу ти на карту?!

Оті жінки, що нам дають життя,
Оті жінки і не дають нам жити,
Здіймають в грудях шал серцебиття,
Наснажують любити і творити.

Ти знищиш коштовні картини,
Шпурну я у море браслети.
Свіча догорить неодмінно,
Сотворяться кращі сюжети:

Як ти покохаєш молодшу,
У мене аж три кавалери.
А завтра – це відаю точно –
Корида, де юний тореро

Присвятить гучну перемогу
Божистій. І пута мантильї
На дрантя – хай скрипка застогне!
Для нього – вином а чи сіллю,

Тобі – лиш кинджалом і болем…
Прощай назавжди, трубадуре..
Війна закінчилась учора
В небесних риданнях похмурих.

А осінь
Безвстидна і
Гола,

Як я. Пам’ятаєш?! – в неділю –
Остання минулась покора:
Коліна молочно світили,
Гасив їх губами… до вчора…

Браслети я викину, звісно.
Попалиш листи і картини.
Навідмаш розкраємо місто,
Де двоє однаково винні.
10.02.18

Кохання наше осявало світ,
Де все навкруг буяло і горіло.
І ми удвох творили той політ,
Де говорили руки, серце, тіло.

Ми падали знеможено в траву,
Спивали від безсилля ночі, роси.
Там полини гірчили наяву,
Де ти лицем в мої шовкові коси.

Де зорі той серпневий зорепад
До рук, на трави кидав нам, під ноги.
Коханий мій, це сотні літ назад
Було не з нами… З нами край дороги

Петрів батіг сторожу виставляв,
І берегли волошки нас у житі.
Не буде нас. Залишиться земля.
І правнуки повторять все у літі.
10.02.18

Цей вигин рук і пружні лози стану,
очей два неба, і кармінові уста, -
о, кожен раз, як вперше з океану,
тебе стрічаю: радісну і ждану,
тремку мелодію ще білого листа,
і крик мартина сині бірюзовій
відлунює клітинками любові.

Я твій - як вітер, як напій євшану,
зелені парості, і сонячні міста, -
в піснях пісень, у потойбіч сезаму,
в тобі, на мить здавалося, потану,
а вже віків минуло більше ста,
і не майне усе за далі і літа -
я знов і знов твою по нотах зводжу прану.

О, це – не блюзова, це – холоднюча синь.
Це – барви Атлантики в середині
лютого. І ти байдужий до одінь:
все одно спина гола і на льодині.

О, це – не просто льодина, одна з льодин,
це що відмова теплу по суті.
Вона – сама в океані, і ти один
на ній; і заспів сурми – як падіння ртуті.

О, це не щире соло у млі саднить,
а палець в дієзі вмерз, ані рукавиці;
і крапля іскрить і пливе в зеніт –
озирати світи, потойбічні сітківці.

О, це – не віч сітківка, це – іскряна парча,
зір і смуг нова грамота з нотним станом.
Льодина не тане, просвічує, як свіча,
у дрейфі чорну кулісу полярним сяйвом.

Відважний лицарю, із пороху і глини !
Чи океан страху тебе поглинув ?
Ти вихвалявся: «Море, розійдись !»
А де тепер ти? Зник, пропав кудись.
О, ці твердили: «В забутті – загине»,
А ти – вцілів. У череві рибини
Гартуєш дух і спопеляєш тло.
Інакше звешся, ти тепер – ніхто.
І з кожним днем все нижче, і все нижче.
На дно безодні, на найглибше днище,
А величезний благородний кит
Для тебе нині плаваючий скит.
І ні страждань, ні відчаю… Нічого !
Усе єство заполонило слово.
Все зупинилось. Час завмер. Пітьма !
Тут непорушна навіть і вода…

***

Це неодмінно станеться колись:
Морська безодня виплюне увись.
Йти вдруге доведеться в Ніневію.
Зустріти ворохобних фарисеїв,
Заговорити голосом весни
І розбудити місто давнини.

Заграє ліра, зацвітуть сади.
Тебе чекають , лицарю!
Прийди !

09.02.18

Зима на ладан ще не дише,
Сніги в городах і садах.
Є час для прози і для віршів,
Та жінка в мене вереда.

Уже давно би встав із ліжка,
Для оди тема є крута.
Але яка ж у неї ніжка!
Кармінні, запашні вуста!

Мандруємо Оккама лезом,
П'ємо нектари із небес.
Венера зріє з інтересом,
Амур шепоче " Браво! Єс!".

Картина маслом. Стиль бароко.
Нірвана. Всесвіт хилита.
І тішить невситиме око
Свята невинна нагота.

Опісля бурі - штиль і тиша,
В Едем не долітає шум.
А я хотів писати вірші...
Та ну їх - завтра допишу.

10.02.2018р.

Задали нам урок: намалювати жінку.
Завдання виявилось зовсім не просте.
А я спочатку на листку малюю скрипку,
А потім вже беруся за її лице …
А потім рву на скрипці струни до одної -
Волосся вже доповнює лице,
У тінях – світ фантазії людської,
Так личить до душі твоєї це …
Від променів яскраво з боку сонця,
Вечірня втома заховалась від вікна,
З тіней тобі збудую охоронця,
І на картині ти вже будеш не одна …
Я уявив собі на мить, що ти русалка,
Перевернув листок і так домалював,
А потім передумав, бо якийсь рибалка
Тебе б таку тут випадково упіймав …
А потім одягнув тебе в бузкове,
І квітів по цілому тілу розкидав.
І білі каблуки, щоб чарів мову
Ти роздавала там, де я не малював ….

Бринить щемка сльоза. На серці сум.
Порушились умить життєві плани.
На шию псу повісив ковбасу,
Підсунув киці глечика сметани.

Від болю аж виламує крижі,
Натруджені порипують коліна.
Жоні кажу: "Грошву постережи,
Накайлував, нарешті, на машину".

Пішов до лазні. Парюся, масаж,
Ще й віником березовим по дупці.
В душі нірвана, мрію про гараж:
Відомо, що - кому, а просо - курці.

М'яке сидіння, шерхотіння шин,
На автостраді з вітром перегони -
Поставлено усе життя на кін,
Щоб вимріяне впало у долоні.

Вернувся розпашілий, ворухкий,
Зі спальні визирає хитро люба.
Щебече голосок її м'який,
Із пліч звисає соболина шуба.

На пальцях блиск осліплює мій зір,
Червонець випадає з ридикюля...
Зомлів. Очуняв. Ліжко, нашатир:
Авта не буде, бо в кишені дуля.

Жіночі мрії, звісно, це святе,-
О як приємно одарити жінку.
У мене, кажуть, серце золоте...
Я - пасажир. Лишуся ним довіку.

09.02.2018р.

1

Ти знаєш (чи так здалося...),
як Бог відчуває втому,
погладивши кішку, лося,
оглянувши сад содому.

Миттєвості чорно-білі,
на троні сидіти мулько.
Вганяли списи у тіло.
Матрони бредуть провулком.

Торговиця павіанів...
Синів на хрестах - за віру.
Бродіння песет, юанів.
І відсіч жаскому звіру.

2

Їж манго, кисіль вишневий,
спокутуй чуже-суспільне.
Ти ж сам сотворив цих девів,
Олімп... і кар'єр вугільний.

Не слухав, бо сам-єдиний.
Обарвив, сіяв...
Апное.
У чому твоя провина?
Готуй для спасіння Ноя.

І буде тобі кайфово.
Стомуки - і нині, й прісно.
Карафи дзвінкі медові
Пливуть у Супій навскісно...

..........
2018

1

На першому поверсі просто
живе продавець корости,
а вище - у двадцять першій -
сексот набиває верші.
Психолог у п'ятдесятій
проводить сеанс заклятій.
Сумливо їй ще від літа,
усюди тінь Геракліта,
Шепоче про вогнелогос,
правиця її волога...
Потоптані іпомеї -
виною коти, пігмеї.

П'янички навкіл регочуть.
Заклята розплющить очі,
шукає зернятка втіхи.
...бомбують дахи горіхи...
На яблуні - капелюшка.
Солоні струмочки - в юшку...

2

Чого їй - отій сльозливій?
За планом - війна і злива.
Загинув сусідський хлопчик -
одна із вселенських опцій.

- Не варто... - втішає Ганя, -
пошли пузаня у баню.
Намелено кави доста,
щаслива квартира шоста.

Повія приймає в третій,
презерватив - у букеті.
Будинок хить-хить... і струнко.
На ньому графіті Мунка.
Закаляна ручка, шиба.
Психолог субтильний диба...


2018

Нема поезії – і сохне лист.
Освітлення і зцілення – дощами.
У темні нори зазирає лис,
Де також чути звуки пилорами.

Пливуть дерева тихо у село.
Бездомна білка – як ота розгуба.
Чортяки – мов залізні. Помело.
За спиною – відьмаки кривозубі.

Ось тут колись поезія жила,
Народжувала тексти і підтексти.
А нині – он поетик-неболаз
Із позахмар'я присилає жести.

Іронія і зречення кричать.
Не ті висоти, це не для спасіння.
Обличчя осяйне. На нім – печать
Не зорепаду, а сонцепадіння.

Куди, куди подівся мій талант?
Скінчилася м'яких сонетів ера.
Прийшов сатирик, кровосис-мутант,
До того ж - лисий, важить півцентнера.

Відомо, гумористи - добряки,
А в цього у руках гострющі вила.
І випадає з рота зуб хиткий,
А у Пегаса усихають крила.

Від погляду почвари дрижаки,
Тікаю швидше за мустанга з прерій.
Став сірий, наче миша, немаркий:
Вмирає Моцарт, розцвіта Сальєрі.

Цей звір страшніший за осу, цеце,
Спасіння - заховатися від світла.
Харчується хижак лише м'ясцем,
І кров невдах виблискує на іклах.

Вже одшептало. Не турбує сказ.
Нема пихи, і не гризу вудила.
Воюйте із сатириком. Я - пас.
Бо гумор, знамо,- це велика сила.

10.02.2018р.

Дивляться очі твої лукаво,
Голос твій срібним дзвінком дзвенить.
Сяють мені голубі заграви,
Серце з грудей, наче птах, летить.

Все я покину, про все забуду,
Тільки б іти за тобою вслід…
Але чому ж я не йду нікуди,
Лиш проклинаю безглуздий світ?

Марно надіями серце краю –
Не по дорозі з тобою нам.
Та, як забути тебе, не знаю –
Хоч не з тобою, та все ж не сам.

Що ж, не судилося, не збулося,
Але надія іще жива.
Гладжу у снах я твоє волосся,
Шепочу несказані слова.

Равлик на лезі.
Рухатись просто...
Сну антитеза.
Мариться острів,
брость виноградна,
вина торішні,
нить Аріадни,
голови Крішни.

Лезо іржаве.
Шавка - ізнизу.
Цятками кава...
...вірші-стриптизи...

......
2018

1

Жінка з глини і комишу
бовваніє... Лечу... спішу.
Розминулись. Агов, Ліліт...
Слабко діє старий магніт.

Мо', підкажеш маршрути, сенс...
Чим тлумити ментальний стрес...
Сім чеснот і сімсот гріхів -
у ласкавих цих пастухів.

Серед сніжних підталих баб
закривавлений шовк-єдваб.
В епіцентрі - казан жаский.
Підганяє до скону кий.

Чисті руки - ножа вкладуть.
Відшукала блаженних путь.
Світ жував, надихав, ловив.
Доплітаю мережку див.

2

Задзеркальні мотиви, сюр.
Копошіння ідей... купюр.
На гончарному колі - шмат.
Між біблейських тону цитат.

Петлі, нетлі... Крапки, нулі...
Лик Ліліт у ліловій млі.
Дітовбивця вона - речуть.
Сварка, рівність - буттєва суть.

3

Бабця Єва пече коржі.
Наминають свої, чужі.
Торохтить у голівках мак...
Хто подасть із пустелі знак?

2018

Талановиті й безталанні,
Смішать юдеї православних.
Стоять на сцені клари й роми,
Живіт од сміху надриває Русь ...
А поза сценою – то глузи, то погроми,
Гидливе «ЖИД» не сходить з вуст.
Хоч і в безправних є права,
Та б’ють юдея зліва й справа,
І так, і сяк, і навпаки...
І так віки... І так віки
Вершиться-не скінчиться
Над юдеями розправа.
За те, що віддали Пілатові собрата –
«Царя», що до покори кликав люд,
Як невпокорена Юдея
Позбутися воліла римських пут?..
Ні! Інше, юдофоби, тут.

* * *
У сусіда хата біла,
А у мене нема й мила.
Мило є – чогось чортма...
А в Абраші? Чудасія:
Він не садить і не сіє,
Вірить в іншого Месію,
Звідки й як, але все є.
Мабуть, Бог на двох дає.
Тож його – це і моє.
Не переч мені, іудо,
В нашім краю ти ж приблуда.
Фарисейчику нещасний,
Та ж і сонце, бачиш,- наше...
Хочеш бути ближч до раю –
Чимчикуй у свій Ізраїль.
А не хочеш – лізь на сцену
І сміши нас неучених:
Анекдотик про Одесу
Та про «нових руських» дещо...

***
...Талановиті й безталанні,
Смішать юдеї православних.
Живіт од сміху надриває Русь,
А поза сценою то глузи, то погроми,
Гидливе «ЖИД» не сходить з вуст.

Цей двобій двох бажань, двох осіб у одній іпостасі.
На перетині Я відшукати потрібно баланс.
Суголосно тримають потік два крила, щоби птасі
Не злетіти у штопор, впадаючи волею в транс.

Ти назавжди не мій. Ти – стихія інакшої жінки.
Нарікає вона – франкофонно зривається в крик.
Ти Гольфстрімом своїм припинив зігрівати обжинки –
Ніжні коси обох. Мерзне острів, за ним материк.

Не приходиш на спів. Вже безсиле начало германське?!
Арфа лине туманом, але не зважаєш – не кельт…!
Там на іншому березі п’єш ти із неї шампанське,
Поки я з Мананнаном танцюю між урвиськ і скель

та борюся з любов’ю, бо жриця друїдської крові.
Ти береш знов мій транш, я – твій сіро-рудий кардинал
Нашаманю віршів – попливуть кораблі паперові
по протоці Ла-Манш, що для мене – Англійський Канал!

Українське радіо «Культура»
день-у-день милýє ніжно слух –
до роботи і до шурів-мурів
я при цьому радіо оглух:

ні перо не любе, ані жінка –
слухав би і слухав – без кінця,
затерпають іноді гомілки,
як стою поблизу «брехунця.

Інші FM-станції втопають
ув обридлій повені реклам
і щебечуть, як пташки у гаю,
в мізки уплітаючи бедлам.

Інші FM-станції втопають
у обридлій повені реклам
і щебечуть, як пташки у гаю,
в мізки уплітає шум і гам.

Віднедавна отоларинголог
уявився виразно мені
(кожен має вуха, ніс і горло:
все у нормі? – ти, знай, на коні):

відчуваю явні вади слуху –
може, вже збиткуються роки? –
Але ж я ретельно мию вуха,
а мені вчувається таки:

«Як молитву, пам’ятай щоденно:
щоб мужчина чувся, як граніт,
кожен хлоп, – і я також,напевно, –
їж тестостерон і сапоніт!**»

Лікар мене вислухав уважно,
у рецепті скрипнув олівець:
«Вуха ваші не слабі, поважний, -
це культурі вже настав капець».

Я побрів, утішений, додому:
«Хай би трафив ту рекламу шляк! -
Видається, без тестостерону
вже культурі вижити ніяк…»

– Це ж образа! – в крик емансипантки. –
Вся увага хлопам! А жінкам?!
Нам культура теж не забаганки –
подавай таке смачне і нам!

То ж подумав, як було би файно
дать «Культурі-лайф»*** приставку «екс-»
й утворити для усіх, негайно,
рубрику нову – «Культура- секс».

09.02.2018