Я хочу, щоб була щасливою країна,
І щоб це іноді залежало від мене,
Я хочу щастя для своєї доньки й сина,
Я хочу вигнати нещирих блазнів геть зі сцени …

Я хочу мати завжди трохи сили,
Щоб захищати все розумне і красиве,
Я хочу, щоб батьків моїх хватило
Побачити багато ще. Навіть, коли волосся сиве.

Я хочу, щоб, кого люблю, любила,
Її душа мені мов лампочка світила,
Я хочу, щоб весна мої думки зігріла,
Щоб та весна всього багато захотіла.

Вітання вам, щоденна панно Мріє,
А ви якось не ждані, Ностальгіє,
Любов неначе віхола влетіла,
Своїм вином-думками напоїла …

Ніжність, добро і до дітей терплячість.
Ніхто і ні за що нікому не віддячить,
За-віщо. В цьому світі це все нагорода.
А хто цього не знає, така його природа …

По вулицях блукають зрячі і незрячі,
У кожного терпіння може і не стачить,
У скрипці скрипаля хтось знак якийсь побачить,
А хтось від сходу сонця від радості заплаче …

Затягнуло країну димами,
І повніє кровиці ручай.
Я - за мир. Та...чужими руками -
Ти дитину мою не чіпай.

Хай букетики тицяє дівці
І не лізе безглуздо у рать.
Відучити не можу від циці,
Ще маленьке, всього двадцять п'ять.

У пастелі обарвлюю вірші,
Син дрімає, під ковдру заліз.
На печі незрівнянно тепліше,
І не дує у вухо та ніс.

Калапуцяю чадові муси
І вив'язую з шерсті кашне.
На гроби за вікном не дивлюся,
Там чуже, непотрібне, страшне.

Ну який із сантехніка воїн?
Що в окопі робити прищу?
Хай лягають у землю герої:
На війну я свого не пущу.

"Пісня миру" в нікчеми відома,
Є й глибока пацюча нора.
Вмерти можна зненацька і вдома,
То навіщо кричати "Ура!"?

Налітайте! Агов, чорноброві!
Поміж стегон пригрійте дитя!
Буде ліжко і море любові.
Та не буде із сина пуття.

31.01.2018р

Большая ложь - исчадие ада,
Она вселилась в Кремле.
А Кремль сказал, что это “Правда”,
И слух пошел по всей земле.
Гложет “Правда” слух народов,
Живущих в зоне коммунар.
Смысл их жизни до порогов -
Жилищ своих, иль на ГУЛАГ.
Отдавшие жизни миллионы,
Голодной смерти и войне.
Разбившие лживые бастионы
В коммунистической стране.
И двадцать лет свободы духа,
Народ вдохнул на полную грудь.
Но ложь Москвы - от злого духа,
Подменила - правды путь.
Закрыла путь-пути свободы,
Закрыла путь - братской любви.
И льется муза лживой оды
И мир купается во лжи.
Кремлевская ложь сама не ходит,
Она пришла под залпы Град.
С болью в сердце - мир уходит,
В мой дом ворвался оккупант.
Сыны Майдана встали строем,
Чтоб защитить отца и мать.
С мирным сердцем встали к бою,
Та оккупант, в их, стал стрелять.
А что Европа? - Веселилась,
На этой “праведной” волне.
Она на санкциях смирилась
И не готовая к войне.
Мужи держав в своей привычке,
Не видят шаг Кремля в войне -
Что в Украине зажгли спичку
И может мир гореть в огне.
Январь 2015

Кажуть філософи: все життя
Довгий стрибок в могилу
Та не спіши забивати цвях
В затишну домовину.

Друже, помітив, як став живим?
Як усміхаєшся щиро?
Усі помирають, а ти ожив
Чи це не справжнє диво?

Все перемелено: ось мука
Можна спекти трохи хліба.
Взяти невід, сісти в човна
В морі ловити рибу.

Праведно, чисто. Жодних Юд.
Годі колядувати.
Рибою й хлібом весь свій люд
Можеш нагодувати!

Соснам заздрю, що, мов скалолази,
на вершини гірські одчайдушно вилазять.
Гірськолижникам заздрю, що в космічному леті
здатні творить неймовірні такі піруети.
Тірольцям заздрю, котрі гадки не мають,
що їм пощастило оселитись в такому раю…
…Щоправда, не нарікаю й на долю свою,
бо хвалить Господа не стоять на заваді літа,
щоб хай у хвості молодих по лижні пролітать.

Тіроль в Австрії

Стояв побіля урн зі смітниками
Неголений, занедбаний безхатько,
Кришив на брук тремтячими руками
Калач із маком. «Подивися, татку! –

Гукнув малюк, тернувшися щокою
об руку батька. – Він, дивакуватий,
Годує голуб’яток смакотою,
А міг би, мабуть, сам поласувáти!»

А птáхи налітали так завзято
І цілували руки хлібодавцю …
– Він, синку, бідний та душа – багата,
І, знай, цінує хлібного окрайця…

30.01.2018

Джерела пульсують, і власного серця не можна почути.
Тоді, лиш тоді забринить волосінь: полювання азартне.
Качиська шубовснуть і будуть на хвилях, немов на батуті.
Тепер і сильця набули несезонних ознак авангарду.

Земні чоловічки гамують загострення пристрасті звучно.
І жаль, що натхнення оте не для жінки й заради кохання.
Стікає на плесо повільна свідомість, осліпла на кручі.
Затьмарена невіддю, хитро поблимує зіронька рання.

Ослизла вульгарність і тля поповзли до причастя – поезій.
Місцеві божки ще не владні ганьбину списати на війни.
Не буде судів – пересвячення давніх, як лихо, претензій,
Котрі не для захисту цноти, а схожі на міні-бікіні.

Поблизу – стріляння. Над річкою булька – насмішка хмарини,
Безплатні рекорди і звучному дурнику хочеться м’яса.
А пастка – сильце – прецікаво, поважно і прісно, і нині.
Піймається птиця – і тішишся: андреналінно і класно!

У мене в сильці – на основі постійній іронія чиста.
І я іронію, і дякую щиро наставнику – світу.
Цілком задоволені ми, що всі люди навколо – туристи,
До них направляємо щемні, мелодраматичні привіти.

Але затривожило: небо розпалось на триста гармоній.
І легко сказати: вони не у нас – у краю божевілля.
А люди – ті ж самі – купують букети троянд і магнолій
І тихо лаштують сильця, і чекають удачі – похмілля.

Ця істина вище освіт і умовностей, вище дипломів.
Підніжжя її обліпили сміливці, немов атрибути.
Я знаю оце, а не бачу. Мій зір – як табло електронне.
Тому я отам, де джерела пульсують і серця не чути.

І. Закличне

о шамане безжалісним ритмом терзаєш мене
закайданену бранку напнуту розпластану дику
шаленієш у хижому танці вигойдуєш не
розмикаєш очей не спиняєшся плавишся криком

чорна мамба пульсує у венах затроєна кров
і накликаний дощ що стікає між пальців між стегон
поклоняйся богині правічній ліліт змієлов
місяць в’яже свідомість відлунням химерного реготу

пошматовані тіні означують хоті вогонь
вдихом видихом стогоном і небажанням до спину
пипок вишні налиті скотились у сув’язь долонь
ніч-пантера роздряпує грації вигнуту спину

о шамане нещадний твій танець утілення зла
я піддамся укотре і требою стане розплата
хміль омели у скронях дозрів і сп’яніла бджола
полонянка сьогодні багряно і грішно розп’ята

ІІ. Чужий

Чужий на цій постелі до німого вихрипу підгорля
Болиш в мені на смерть болиш і де до дідька клята гордість
Тебе собою прип’ясти до крові покусати губи
Палити клясти берегти освячувати німбом блудним
Вростати ребрами в ребро єдиного_на_час_Адама
Сичить клубОчиться гарчить байдужодушшя холодами
А крик у стелю дзвінко б’є чужий чужий і сльози всохли
Серпневий лід серпневий сніг портрет роздряпаний до вохри
Стриножити хоча б на ніч шальним відьомським замовлянням
Впиватись нігтями а ти а ти моїм уже не станеш
Гірка мана у всіх світах підшкірна невигойно-чорна
І простирадл підбитий птах у ранок нарізно огорне…

ІІІ. Постскриптум

Я тебе намалюю кармінним зітханням на таці
Зішкребу позолочену фальш аж до хрусту кісток
І оголену душу оголену місячним танцем
заховаю між тріщин люстерка в надщерблений шов

де усі переливи пекучі до крові до глянцю
як напахчені стегна рибинно-покірних жінок
а зненависть солодша зненависть впивається ланцом
огадючує очі поставу і слід підошов

проминаюча ніч наговорить на вибух багрянцю
на пелюстя небесне розірваний сонця вінок
я тебе намалюю здираючи серце і пальці
до німих голосінь горизонту куди ти пішов…

Навчитись розумітись на простих речах
не просто - як і нести хрест на плечах,
зупинитись, віддихатись й далі піти,
навіть коли крізь туман не видно шляху до мети,
навчитись читати неправду в очах,
переборювати в собі дитячий страх,
не боятися падати з висоти,
не доводити дурневі правоти -
ніби просто здається все у житті,
але страшно опинятись на самоті,
серед окопів, глибоких ровів
в оточенні почорнілих січневих снігів,
не пам’ятаючи жодних імен і дат,
не виписуючи у зошит чужих цитат,
не розшифровучи мову трави,
вчитись накладати на серце шви,
наламавши собі непотрібних дров,
милосердно позичивши комусь кров,
все обійдеться мабуть без жертв і втрат,
з вірою в правильний результат,
а далі ще буде багато див,
навіть якщо Бога ніхто не просив,
навіть коли поступово кожен із нас
зможе забути про нездоланні відстань і час,
що наче окремі два береги,
які об’єднати не до снаги…
Навчитись збирати спогадів камінці,
чекати що буде наприкінці
коли завершиться цей марафон
і мовчатиме боязко телефон,
замерзне крига десь на Дніпрі,
мовчатиме той, хто над всіма вгорі,
але присутність його прозора, ясна,
і скоро, вже скоро знову весна.
І буде багато причин змогти
вкотре себе перемогти. ©

У світі каламуті жити звик,
І на далеке не складати планів.
Країна помирає. Тут смітник,
Дожовують картоплю могікани.

Ковтає муж гірку без огірка,
Прийшла доба зневіри, Калі-юги.
Втомилася мести моя рука,
Держак мітли зламався від напруги.

Хотілося гармонії й краси,
Очищення для совісті і карми.
Та мудреців умовкли голоси:
Покійників із ям підняти марно.

У Фенікса кубло на стороні,
Його не вабить України туша.
Додавить нас ця влада без війни,
Перегорає нація байдужа.

Пече заграва обрій золотий,
Чекати марно з піднебесся манки.
Немає світла. Сірий наратив.
Пливе труна, пора знімати шапку.

Спалив крильцята з бодуна Ікар,
Останнє листя дотліва на гілці.
Тут був Едем. А буде - пекло, згар.
Напишуть: "Тут гуляли українці".

30.01.2018р.

* * *

Скресне крига негайно,
як тільки прокинеться Бог
і пошле на планету
любові своєї промінчики...
Я, один із мільйонів,
колись не потрапив на борт
рятівного ковчега
(на погляд сучасний – комічного.)

Я – один із отих,
що приймають як даність потоп
і загальну байдужість,
і в прірву загальне сповзання.
Я – один з багатьох
(вибачайте мене за повтор),
на чию поведінку
не вплине святкове казання.

Я – один... Не один!
Майже всі ми зимові та злі,
не спроможні ні щиро простити,
ні чемно розкланятись.
Та Всевишній пошле
на замерзлу поверхню Землі
теплий лагідний погляд –
і сніг
поступово
розплавиться.

По-тихенько зізнаюсь собі...
Я кохаю... Так! Люблю! Кохаю!
Та, чомусь, лякаюся в душі,
Чи мене кохаєш бо не знаю...

Вже четверта ранку, та не сплю.
Цілу ніч все думаю про тебе.
Своє серце я тобі дарю!
Але боязно... А тобі треба?

Боязно тому, що я в пітьмі.
Ти для мене більше світу значиш!
Бачу я тебе навіть у сні.
Ну а ти? Мене ти в мріях бачиш?

Думаю про тебе кожну мить!
Ну а ти хоч інколи згадаєш?
Хочеться, як вовк, на місяць вить
Від невпевненості... Ти мене кохаєш?...

06.2005

Допомагаєш людям?
Марнуєш лише час!
Робити добрі справи –
заняття не для нас.
Піклуємось за себе,
все брешемо, крадем.
Живемо по потребам,
сьогоднішнім лиш днем.

Ми Тору сотворили,
придумали закон –
ніхто не всуне рило
у наш Синедріон.
Тримаємо в запасі
для Бога каяття,
бо втілили наразі
свій рай в земне життя!

Хто помагає людям –
той блазень чи дурак.
Не зайвим навіть буде
мерзеннійший п’ятак.
Своя сорочка ближче
до тіла і душі,
хоч тонемо все нижче
в корупції парші…

Вершки ми і еліта,
писк моди, цинус, треш!
Пішком пройди пів світу –
такого не знайдеш.
Колона ми вельможна,
суспільства красна нить!
Змінити нас не можна,
нас можна лиш… убить.

Найінтимніша відстань – на кінчиках пальців.
Обпікаючий струм невагомих торкань.
Легкo вигином брів запитання: "Зостанься?"
І опущених вій таємнича вуаль…

Із самого єства вибруньковує квітка
сецесійними звоями пагонів-мрій.
Дай упитись цим станом… Повільно чи швидко -
все відбудеться вчасно, коли справді мій:

і прилюдні обійми під виглядом танцю,
і схвильована плоть, і відверта жага!..
А сьогодні ще відстань – на кінчиках пальців…
І опущених вій таємнича вуаль…

2018

Пливу човном прозорим, дно зі скла,
життя рікою вже десятки літ.
Від сонця я достатньо мав тепла,
знаходив часто папороті цвіт…

По берегах – стіною окуга,
туман долину густо огорнув.
Давно затихли жайвори в лугах
і вітер прохолодою дихнув…

Вода парує, ніби молоко,
в повітрі запах полину висить.
На березі статечний дід Сашко
із вудкою задумливо сидить.

Заплющу очі – ранок у росі,
біжу босоніж вдаль по споришу.
Від захвату тону у тій красі,
надихатися юністю спішу.

Навіяне, в картину що сплелось,
як ковдра той туман густий накрив.
Минуло пів століття, пронеслось,
та видається, ніби і не жив…

Здається, все не гірше за людей,
але комфорту мало у душі.
Залишу після себе що? Дітей,
ще роздуми, байки, пісні, вірші…

Вони весь час лунають в голові,
як у діброві пісня солов’я,
і раптом розумію, се-ля-ві,
а дід Сашко насправді – то вже я!.

Коли ж тебе чекати, зайченя,
В яких ти небувальцях заблукало?
Невже тобі не вистачило дня?
А, може, і зими тобі замало?

Чи сніговій стежки твої замів,
Чи холоди тебе перепинили?
Як відчайдушно я тебе ловив,
Та упіймати був таки безсилий.

Ти поряд. І вбачається мені,
Що зустріч та ніяк не випадкова...
Ті очі, недовірливі й сумні,
І вигин вій в очікуванні слова.

В інеті бубонить ареопаг,

Вирішує – кого під ніж, хто зайвий.

Хотілося послати зграю «нах»,

Але в душі моїй квітучі айви.



Тут кожен сам собі слуга й естет,

Є праведники, мстиві, гріховоди.

Сатирика, скажу, життя – не мед:

Ковтнули Йова підлі кашалоти.



Вважав, що кожен знайде тут куток,

Усім достатньо місця та уваги.

Та курці не сподобався рядок:

Затоптує нога зелений пагін.



Кричать: « Незграба! Геть його! Ату!

Жени сатиру! Це хіба поеза?

У нас краса в калашному ряду!

Усе величне! На віки! Бомбезне!»



Ввігнав ножа у спину рідний брат,

Немов собаку заганяє в буду.

Бундючність перекреслює талант,

Про це казав, кажу й казати буду.



29.01.2018р.

Є зовсім різні, а таких більше нема,
Щоб я у них пропав чи утопився,
Щоб я від них ожив чи народився,
Щоб з них вина віршів напився …

Є зовсім різні, а таких більше нема,
Щоб я на них і в день, і в ніч молився,
Щоб мені світ новий відкрився,
Щоб я так заблукав і не журився …

Є зовсім різні, а таких більше нема.
Від себе не чекав курйозності цієї,
Розповідаю про серйозне жартома.
Любові не буває нічиєї ...

Є зовсім різні, а таких більше нема.
Ви і безмежний світ, ви і тюрма
Солодкого ув'язнення такого.
В'яжіть чи обіймайте в’язня свого …

Є зовсім різні, а таких більше нема.
У вас і світло дня, у вас темрява ночі.
Ви все ще думаєте, що ви всього лиш очі?!
А інша сторона? Вона невидима …

 
Є панянка, якій любий зблиск золотий
До вподоби і сходи на небо
Вже би йшла до крамниць, хай зачинено, вмить
Її слово розв’яже проблему
Вона справить і сходи на небо
 
Ніби знак на стіні, та не віриться їй
Слів багато зі змістом подвійним
На дубку за містком пісню птаха свистить
Часом всі наші помисли схибні
 
І все так дивно
O, все так дивно
 
Я живу з відчуттям, як на захід не глянь
Все душа плаче за розставанням
Бачу подумки ліс і дими, що знеслись
Голоси тих, що стали й дивились
 
І все так дивно
O, все настільки дивно
 
Хтось казав, скоро час, буде пісня для нас
І флейтист наверне нас до згоди
День займеться новий для тих, що все йшли
І лісами лунатиме радість
 
Ген метушня круг огорожі, геть остороги
Це прибирання на честь Мей Квін
Як є дві стежки, та в походах, часами довгих
Дороги поміняти можна
 
І все так, дивно
 
У голові гуде без ради, якби не знав, то
Тебе флейтист покликав до втіх
Панянко, чуєш вітровій, чи ти не знала
Оперто сходи на виск вітрів
 
Коли мчимо шляхом нічнім
За душу більша наша тінь
Там є панянка з моїх рим
У сяйві білім, котра вчить
Видобувати злотий зблиск
Якщо старанним будеш так
Урешті мовиться тобі
Що всі одне й один є всі
Будь каменем, та не котись
 
Вона справить і сходи на небо
 
 
 
 
 
 
 
 

Шалено молодість помчала у минуле,
солодкуватий залишивши присмак мрій.
Погода сонячна в дощах уже втонула,
а душу стомлену терзає буревій…

Ми часто затишок серед суєт шукаєм,
гіркої кави філіжанку пригубить.
А як гроза над нами раптом нависає –
уже безпомічні, не знаєм, що й робить…

Плаща немає, парасолька десь удома,
всі сили віддано безплідній боротьбі.
Та серце мліє, як у юності, в судомах,
коли дивлюся знову в очі я тобі…

Пташиний плач стає на щебет навіть схожий,
з твого лиця як чарівну усмішку п’ю.
Враз зупинився одинокий перехожий,
згадав він також, мабуть, молодість свою…

Останні крапельки з даху життя спадають,
а думи серце обвивають, мов вужі.
Воно сердешне рветься й раптом затихає,
та жевріє ще полум’я в душі…

28.01.2018

Яка мелодія душі!
Свінули зорі вечорові,
А у Великому Ковші
Сім пломенистих свіч любові.
Як вимережив час літа
Пругами невимовних істин,
Палаючі твої вуста...
О, найчарівніша Каллісто!
А може Колісниця, Віз...
Дух наших пращурів ширяє.
Космічний безмір - парадіз,
Романтика округ печалі...
І задивлюсь на цю красу,
Ущухнуть всі життєві бурі,
Поверне Віз лицем в росу
Світання...полиски лазурі...

Подобаються досі молоді,
Стрункі, опуклі, нечирякуваті.
Але уже не парубок, а дід,
Ріденькі пейса вицвіли, прим'яті.

Гризе хребтину остеохондроз,
Зламались ікла та ослабли м'язи.
А я амурних безліч знаю поз,
Заб'ється серце пташки у екстазі!

Підсліпувато блимаю у ніч,
Не спиться, бо намріялась богиня.
Засовую казан в гарячу піч,
Корівку посмоктати лізе миня...

Правиця догоджає лиш мені,
Пишу, строчу, навергалось чимало.
Заворушилась кузька у матні,
Легенько чхнув - вона і задрімала.

Сусід у мене буйний натурал,
Сусідка бахуряк тримає скирту.
Поглипаю на глянцевий журнал -
Оце й усе, що залишилось діду.

30.01.2018р.

Равликом літо у тихе містечко,
сонце у небі ятрить, наче рана.
Вийде старенька кудись недалечко,
зблідне... З кишені пігулки дістане.
Знову голками кольнуло. Присіла...
Змалку терпляча, навіщо лякати
добрих сусідів. Піднятись несила,
зціпивши зуби, поволі до хати.
Важко... В минулому спогади босі,
вража війна і голодні судоми.
Долі сирітської сиві покоси
пилом на коси і тугою в домі.
Смерті дивилась у вічі затято.
В погріб упала, торік Бог дав сили
вибратись… Лячно померти й лежати
день, може, тиждень... Губу прикусила...
Стежка вузенька ще не пиріями.
На бузині парасолі розлогі
вкрилися цвітом задушливо-пряним.
Ластівки низько - на дощ, чи на сльози...

2018 р.

Хрупа господар горішком,
Їдлом набита щока.
Я охолола. У ліжку
Клацає пультом рука.

Не допоможе віагра,
З медом петрушка, хурма.
Ми на папері лиш пара,
Ну, а любові - нема.

В кожного власна шпарина,
Ложка, маршрут і бюджет.
Ходить наліво мужчина,
Ловить солодкий момент.

Мріялися фаетони,
Мандри в далеких світах.
Нині - огрядна мотрона,
І у поважних літах.

Виріс у пазусі камінь,
Взором одшукую ціль.
Я провалила екзамен,
Збилася на манівці.

На підвіконні жоржина
Всохла без сонця й води.
Плаче на кухні дитина,
Хоче із дому піти...

29.01.2017р.

До Бога недалеко тій сім'ї,
яка не лише молиться, а дбає
за чисті біографії свої,
які самій історії лишає.

Купається Дніпро у осоці,
а у саду дитя гуляє босе,
і яблуко солодке у руці
обсіли роєм ненаситні оси.

Ідуть степами дикими поля,
освоєні і зорані дідами.
А нині це розорена земля
чужими загребущими руками.

Несповідимі стезі і путі
від Бугу і Дунаю аж до Бога.
Єдине перепуття у житті –
у небеса нараяна дорога.

Не рахували зорі чумаки.
Віки ішли і чайки і комоні
із Хортиці козачої до Дону.
Але путі до раю не такі –
до апокаліпсису – ой близькі,
і до сучасного Армагеддону.

                                      30.01.2018

Буваю рідко нині у селі.
То місця, то оказії немає,
коли ти ще не зовсім «на мілі»,
але уже докочуєш до краю.

Уже немає ідолів ідей.
Але душа сумує одиноко.
Велика маса неуків-людей
живе егоїстично й однобоко.

Надія не вартує п'ятака,
єдине щастя – чути алілуя,
удача – не узріти земляка,
який у теле-ящику ночує.

Коли і однокласниця твоя
чекає дядю Вову біля тину,
то як душа не заволає, – я
жадаю мати іншу Україну!

Як не шаліти? Парія, сліпа
душею, шле анафему поету,
тому що сповідалась у попа,
який забороняє Ukr Інету.

Коли й дитячі заклади уже
благословляють нечестиві руки,
то як же той Господь убереже
парафію ворожої науки?

Якщо нема у пам’яті дітей
ніякої історії, а Крути
то «зайва декорація ідей»,
які у нашій бучі не почути.


Ідуть у Лету кращі із живих,
а інші опиняються, де звично,
із вірою у те комуністичне,
яке ще не поділене на всіх.
І я молю за себе і за них,
аби усі боялися за вічне.

                                      29.01.2018

розкажи мені, мамо, я́к ти там у раю…
ти і там піднімаєшся разом із сонцем
і шепочеш подячну молитву свою?
і мене називаєш своїм оборонцем?
я тобі розкажу де живу тепер я…
наш поріг розвалився як ти відлетіла
мене морем понесла стрімка течія
і не чую відтоді ні лі́та… ні тіла…
розкажи мені, мамо, де подіти слова…
хто дарує життя і дивується з нього?
і куди заведе ця словесна дорога
і чому моя пісня ще досі жива?
побалакай зі мною… про все розкажи…
як там наші? чи чують мене з молитвами?
я либонь пережду цю ходу з хоругвами
і зігрію дитину що з ляку дрижить…
… розвидняється… треба стрічати зорю…
треба сонце будити і ладити душу…
заспіваймо тихенько… це тишу не зрушить…
кличе день – і мій камінь новий вівтарю…

Спалахнуть не життя і не сонце, а еритроцити.
Це найвищий виток, де бджола і сузір’я кульбаби.
Перезріє оте, що важливе, що важко просити…
Принесуть допомогу не друзі, а раки-незграби.

Застрибають алюрно, засвищуть ажурно-безжурно,
А я знову себе зачаю у травиннім осерді.
Споночілі криниці наповняться пилом і журом,
Бо спочатку страждають, а потім шукають безсмертя.

І мене хай шукають – учора, сьогодні, узавтра.
Я таким, як тепер, не залишусь хоча би назавжди.
І не буде прощальних мелодій, а визріє мантра...
І нарешті пливтимуть до мене всілякі гаразди.

Я також попливу. Між величними хвилями. Вміло.
Ось мій човен, весельця, позаду – плоти, дух Ямбуя.
Зізнаюся: прощатись не вмію. Тоді своє тіло
Покидаю немовби, міняю, і вже ось – не чую.

Безтілесність і птахові – мов зайвина і провина.
Ген, і тіло моє, як росиця, туман у леваді.
Ви отут? А я – в казці. Без мене у горі Мальвіна.
І довкола не блазні самотні – зайці шоколадні.

Не стрічались ми з вами, нам випало тільки прощання.
Затяглося. Бо крила і руки такі симетричні!
Ще півкроку – і буде мовчання, воно – філігранне.
З ним цілком усвідомлено можна поплутати вічність.

Юносте, Ваша Величносте,
Божих Дарів благодать…
Як мені з погляду вічности
прахом твоїм відридать?
… Стогнуть вітри буреломнії –
плем’я зухвале гряде!..
Де ви, могили бездомнії –
звідки той голос іде?..

Через віки допотопнії,
через дими бойовищ –
лиш…
надписи плинуть надгробнії
у небеса кладовищ…

Ранки поманять туманами,
стане на ди́би доба…
Душі з кровавими ранами,
по́що вам сіра юрба?
По́що вам… роки до старості,
по́що безпуття жалі…
Світлі дари досконалості
Юності в часі малі.

Мла́ді тіла недолюблені,
пилом укриті століть –
тут…
ваші кохані розгублені,
їх о прощення моліть!

… А буря – громами гримавими –
зу́ра* січа́ на порі…
Страсними душами правими –
сяйво на Красній Горі…
Мить – і розступляться камені,
Мить – і отверзнуть уста…
Юносте… Праведні Авелі,
ваша жертовність – свята!

… Буря себе не повторює,
не полиша ні на мить –
Ви…
в сяючім світлі героями
в танучі ранки летіть…


(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

У садочку під кущем
Кішка спала калачем.
Сни, напевно, їй приснились,
Чомусь вуса ворушились.

Кішка, спить? Можливо, слуха,
Ворушились також вуха.
Інде око відкривала,
Це так кішка спочивала.

Та стайка горобців,
Жбурнула шумно до кущів.
Наперебій цвірінькотять,
Мішають кішці спать.

Вона чуточку здригнулась
І уважно роздивилась.
Тай тихенько крадучись,
До горобців полізла ввись.

А горобці цвірінькотять,
З гілки на гілку летять.
Ще й чубляться між собою
І не журиться бідою.

Та горобець один чирикнув!
Горобинний гам притихнув.
Разом пурхнувши з кущів,
Пух на кішку полетів.

Кішка, нібито злякалась,
Під кущ стрибнула й облизалась.
Та біда це невелика,
Пішла додому спать Мурлика.

Хлопчику, хлопче, несеш, мов свічу, історію.
Станеш безсмертним - пізнаєш криваве таїнство,
бо причастишся не тілом глевким Христовим, а
сірим металом, що в горлі, неначе птах, зросте.

Хлопчику, муже (торкався а чи жіночого
стиглого лона?), не виполять, не зітруть тебе:
доки наймення пресвітле твоє замовчують,
сходиш знаменом (чи ж - сонцем) вгорі над Крутами.

Хлопчику, страже / спартанцю/повстанцю/лицарю,
в'ється державність по пальцях твоїх, як вервеця.
Пісня про тебе пошерхлі уста палитиме -
не рветься-бо.

Перемагає світло темнота,
Красу штовхнуло чудисько за грати.
Із бань облазить фарба золота,
З любові виростає брость утрати.

Бундючність перекреслює талант,
Поштивість догоджатиме нахабству.
Брудний кирзяк обмазує пуант,
Брехню гукнули на довічне царство.

Нахаби доїдають коровай,
Голота підбирає долу крихти.
Мені - геєнну, а чортяці - рай,
Скупив нечистий у богів амріту.

Міняємо і мову, і смаки,
Отчизну хвору - на чужі купюри.
Маліє світ, засмічений, мілкий,
Звикає люд потроху драти шкури.

Волає правда: - Зглянься! Пощади!
Нема добра у пісні, слові, казці.
У темінь доливаєм чорноти -
Зручніше так у побратима красти.

Бомжі до рук узяли молотки,
З труни гребуть скарби, прикуплять їдла...
Коханій притулюся до щоки,
Сховаюсь у останнім колі світла.

28.01.2018р.

Хто стріне таку, не відпустить нікуди.
Статура у неї стрункіша за ко́ру.
Всі карти козирні у дщері облуди.
Вона обіграла Содом і Гомору.

Хто з нею лежав, не захоче ніколи
у “ложе” закону з вершини Синаю.
Відблискують небо очей матіоли,
а в голосі струни космічні лунають.

Їм вторують грою сандалові уди
чутливих. Луна пелюсток орхідеї
сягає метеликом, пестячи груди…
В тілесність платонівські втілив ідеї,
хто дав їй життя. Інфернальні зіниці,
де мікро-супутник стає Ганімедом,
заломлять порфірою лахмани ниці.
Міжніжжя її пахне липовим медом

Хто прийме амброзію плоті богині
не знатиме старості. Грою віоли
вона вколисає його. І погине
цілуючи пряно-п’янкі ореоли,
нектар із яких не втамовує смаги.
Свідомість дурманиться тим ароматом.
“Хрестили” її найзапекліші маги
тепер її погляд розщеплює атом.

Жаги не втамує водиця солона.
Впиваючись морем - вмираєш від спраги.
Хто навіть очима торкнувся до лона,
стає наче Доктор з германської саги,
готовий за мить чорту душу продати.
Вмочити перо у надрізі десниці
і пакт підписати, не ставлячи дати,
чорнилом їдкішім за сік полуниці.

Сміливець, що хоче від неї покори
впадає у стан непротивлення волі
своєї рабині. Не можуть затвори
тримати свободу із нею в розколі.

Таких, як вона, не лишають ніколи.
Втікають самі - їх шукають, вбивають.
Окреслюй, аскете, молитвою коло,
якщо готував свою душу до Раю!

Вже по бруківці стукають підбори …
Услід летять не тіні, а узори.
Спочатку Осінь тут попрацювала.
Зима зовсім недовго гостювала.

Озвалися весняні хори.
Весна. Тому ти так спішишся.
Дорогою з дощем розмови.
На скрипку на секунди озирнися.

Її пальто. Ще мить одну чекати.
Щоб цей ранковий сон з вікон прогнати.
Щоб кого любиш, просто обійняти.
Ти не забув, що маєш їй сказати?

Ти не забув, що їй приніс в долонях?
Ти не забув слова, що стукають у скронях?
Світліє кожну мить краєчок неба.
Весно, ти чуєш? Зачекались ми на тебе.

У густому лісі, на дубі крислатім,
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам по собі.
Діточок ростили, не знаючи злоби.
Та, мабуть, набридла ідилія кішці,
Тож несе орлиці несусвітні вісті:
«Ви там, бач, літаєте попід хмаровинням,
А свиня тим часом підрива коріння.
Не мине і тижня, як дуб упаде...
Де будемо жити? Зима ж бо іде...»
А назавтра кішка шепоче свині:
«Можете не вірить, кумасю, мені.
Чула, як орлиця дітворі казала:
«Скоро з поросяток буде стільки сала!»
...Не літа за здобиччю орлиця з гнізда.
Стереже потомство свиня молода.
Хтозна чим скінчилася б ота тарапата,
Та в капкан раз кішка уночі потрапила.
Свиня полонянку пішла визволяти.
А орлиця стала мишей добувати...
...Зізналася кішка свині та орлиці,
Що вона складала всі ті небилиці.

P.S.
Шкода, як мудрість настає лише тоді,
Коли опинишся в біді.
 

Чи вовк голодний виє, а чи вітер,
Цього у заметіль не розбереш,
Негода ж бо так ловить в свої сіті
Кожного,хто в цей час іде.

У валянки сніг сиплеться й за комір,
Мороз щипає так, що аж пече.
У таку пору слід сидіти вдома,
Липовий пити чай із калачем.

Як розпогодиться і сильний вітер втихне
Та завірюха в хащах ляже спать,
Можна тоді і погуляти вийти
І лижі взяти, з гірки щоб з"їжджать.

2018 р.

Чотири свічки на столі горіли
у мороці, у переддень Різдва.
І полум’я оте палахкотіло
потріскуючи, як в печі дрова.

Одна свіча промовила: «Я спокій.
Не здатні мене люди зберігать».
Поблимала і у журі глибокій
таки погасла, мов хотіла спать.

Сказала друга тихо: «А я віра.
Мені також чомусь не по собі.
Несуть мене у якості офіри
добробуту», – й потухла далебі…

Невдовзі третя мовила: «Любов я.
Останнім часом впала у ціні…
Життя все менше сповнене любов’ю,
часи настали вельми вже сумні».

Лише скінчила це і також згасла,
а до кімнати увійшло дитя.
У присмерку малому стало жасно,
лунало серця юного биття…

Четверта каже: «Ти не бійся Вія.
Хоч темрява кругом, усе вже спить,
горю допоки я, твоя надія, –
погаслі свічі можна запалить!»

Життя можливе навіть без жінок,
Та без жінок воно неповноцінне.
Хай вабить праця, творчість чи шинок,
Та жінка мусить бути неодмінно.

Запалила осінь калинові грона,
Проминуло літо як і не булО.
Засвітився іній в смерекових кронах
І заосеніло раптом, замело.

Затягнуло сивим льодом над рікою,
Одяглася в тишу рідна сторона.
Та немає в світі щастя і спокою,
Було би інакше як би не війна.

Бо війна несе нам чорний дим і зраду,
Гинуть кращі хлопці в неспокійний час.
І в душі сьогодні лиш одна розрада,
Як кладе молитву під іконостас.

Як нам далі жити, як нам далі бути,
Час збиратись знову всім нам і зівсюд.
Щоб ще раз до правди владу навернути,
Щоб ще раз чинити на Майдані суд.

Гляньмо всі до сходу в обрії похмурі,
Бо невідворотна вже настала мить.
Щоби вталувати чорні буйні бурі,
Щоби раз й назавжди ворога спинить.

2018р.

Побитий Вовк прийшов до тями
Сів на пеньок, розвів руками
І сам до себе розмовляє:
- Це що зі мною відбулося?
Я що, ходив до когось в гості?
І як потрапив я в село?
Так, так.
У мене ж є там друг Шарко.
Було у когось там весілля
А ми із ним під стіл залізли
Хотіли смачно попоїсти.
І де той кіт сусідський взявся?
Його хтось пригостив ковбаской
А він притяг її під стіл
А я з Шарком теж там сидів
Коли побачив мої очі,
Злякався, наче кинувсь з кручі.
І тут такеє почалося!
Якби не гавкнув той Шарко,
Якби кота не принесло того
Звичайно й бійки не було!

22.03.2017

Опало листя восени,
Знов холод тіло точить.
І лиш тобою сняться сни,
Ще щось обом пророчать.

Усе в мені, і плач і сміх,
Така душа двомісна.
Слова вдихаю з уст твоїх,
І знову серцю тісно.

Опало листя і нема,
Лиш в небі хмари сірі.
І тільки музика німа
Тих снів, в які ще вірю.

Парище .
2018р.

Мене закрили в родовому замку.
Порожні стіни мовчазних портретів.
Радію кожному світанку.
Вітрами вже написані концерти.

Залізна маска. Втрачено мій трон.
Обман не заслужив поклон.
Але йому кидають квіти. Недружні погляди зрідка з вікон.
О, там суцільний Вавилон …

Я б, може, заспокоїв душу,
У роздумах провів всі свої дні,
Але себе її забути не примушу.
Чи прожену я силою думки свої?

Несешся ти на зустріч на коні,
Волосся віддала чужим вітрам.
Ти думаєш, що там на сходах він?
А там чужак. Нещирість, злочин там …

І сльози на обличчі, дикий біль,
Ну як же так? Таким не може бути він.
Колись тут був солодкий хміль,
А зараз? Мовчазної долі передзвін.

Покличу друзів я крізь мур.
На них чекають кулі з амбразур.
Вони ж мов птахи зверху прилетять.
Монахи в нас такому вчать …

Сидиш сумна. Негідника обійми
Тобі насправді мов якась тюрма.
І раптом знову він. Безодня ця безмірна?
Але чому мовчить сурма?

Чому один? Де вся лояльна знать?
І десь чомусь відстала варта.
Чи може по кущах налякані сидять?
Сховались від негідного стюарта ….

Увесь в болоті. Посмішка. Букет з колосся.
Перед тобою та, що розкида волосся.
Злітає поглядом. І ніжності ріка.
Коли закохана, нестримна і стрімка …

- О, дівчино, чи будете ласкава,
Щоб я тут поруч з вами став,
Така пахуча ваша кава,
На запах цей півсвіту проскакав …

А ще на ці такі журливі очі,
На милий цей лиця овал,
Вони всі думали, що я так трон вернути хочу.
Не трон вселив у мене цей запал …

- Це ти, нарешті ти.
Журитися не буду вже ніколи.
Хто ще б так міг мене спасти.
Мій друг і рідний. Моя доле …
Ти обійми. Не відпусти …

Не остудив емоцій сон,
Оков забаглось Гіменеї.
Хіба у цьому є резон,
Що полюбив холодну фею?

О, дай торкнутися руки!
Ми ж люди! Не сухі дерева!
А ти закрита на замки -
Забула про Адама Єва.

Дрімають в полі ясени,
Сутуляться під кожухами.
Скажи "Ти мій! ", чи прожени...
Мовчиш, байдужа, наче камінь.

Дарма чекаю промінь дня,
Де сухо, там води немає.
Пливу у вирій навмання,
А вітер ясена хитає...

гірка висока й дуже слизька
дух перехоплює від крутизни
хтось підштовхує ззаду ух-ххх
ай-ой-я-яй вітер у вуха
ну й надаю я витівникам

перебираючи щедрий словник
пролітаю повз ліс і луг
балансує Шива сторуко

сонце назустріч променем б'є
мружусь від радості криком зійшла
хоч і лютий місяць та дух
чутний в серці літа дзвінкого

місце в легенях пісні ще є
голос міцніє від згадки тепла
я сповільнюю вільний рух
повертаючи на дорогу
свою

27.01.2018

Ветер северный,злой и колючий
Обжигает,целует лицо
По щекам волосами щекочет,
По спине пробежит холодком
Я объятьям его соблазнилась
Мне хотелось летать и летать!
Я так рада что мы подружились
Будет время с кем коротать.
Посижу, полюбуюсь закатом на пирсе,
Поделюсь сокровенным с морскою волной
Целый день гулял ветер со свистом
По пятам ходил рядом со мной.
Посмотри!Горит море в закате.
Посмотри, как волна движет море волной
Посмотри, как обманчивый северный ветер
В прятки играет с водой!
Растянулось Светило в багряной улыбке
Расширяя собой кругозор
Облака успевают менять лишь картинки
На котором стоит горизонт
Прячет луч свой последний уставшее солнце:
- Всем пока! Мне пора отдыхать
Утром рано, с востока, я буду на пирсе
Приходите рассвет мой встречать!-

Все сиве, в інеї зелене верховіття
І сіро-білі стовбури дерев ‒
Зимовий ліс.

Зумнить навколо предковічна тиша.
Лиш зрідка трісне гілка від морозу
Й посиплеться сріблястим пилом сніг.

По стовбуру сторч головою білка
Спустилася й розшукує в снігу
Приховану заздалегідь поживу ‒
Горіх волоський.

Як хочеться побачитись з тобою!
Й до серця ніжно-ніжно пригорнуть.
Відчути подих твій поряд з собою
І у безмежний всесвіт зазирнуть.

Давно мої думки лише про тебе,
Про усмішку, твою, наповнену життям,
Про душу, що взлітає аж у небо,
Про серце, що наповнене чуттям.

Чи можна взагалі отак любити!
Не бачившись, не доторкнувшись до долонь,
Чи квіти всі на світі подарувати,
Чи в серці загасити цей вогонь?..

Так! Закохався я у тебе –
У зовнішність тендітну, у красу!
Але ж любити можна тільки душу
І я їй цілу вічність присвячу!

30 Січня 2017 Шабас М. Р.

За тебе вороги піднімуть тост?
Із раєм пекло цьомається? Дружить?
Вшановує Вкраїна Голокост,
Голодомор Ізраїлю - байдужий.

Угорщина показує кулак,
Донбас Росія розчавила траком.
І шкіриться на козака поляк:
Бандеру любиш? Отже, зарізяка.

У деревини тріснула кора,
Впилася чорна тля нещастя соком.
Не позичай у погані добра,
Бо вилізуть "дари" сусіда боком.

Впрагаються у возики воли,
Ось-ось чортяка влупить батогами.
Віддаш сусіду сад, шматок землі,
Забудеш мову та чкурнеш у найми.

Нахабні гості пруться на поріг,
Приготувались посмоктати крівці.
Навчайся дбати тільки про своїх,
Тримай сухими порох і рушниці.

27.01.2018р.

Час іде і все минає,
І день за днем кудись летить.
Вечірнє сонечко зникає,
А зранку – знову у блакить.

Життя більш схоже на гонитву,
В якій нам треба все схопить
І навіть з смертю виграть битву,
Лиш тільки б довше тут пожить.

Ніхто ніколи і не знає
Коли настане той кінець.
Боїться хтось й переживає,
А інший – дякує за день!

Не продавайте вашу душу
За час, за волю, за красу!
Життя одне і все що мушу –
Я без любові в серце не пущу!

Червень 2017 Шабас М.Р.

                   І
Вони і ми – на киселі рідня.
З одної миски сьорбали немало.
Але ніколи не було і дня,
щоб їх царі за нас не воювали.

Хто перший народився і пішов,
уже не знає Велесова книга,
бо обідрали нас до підошов
за пам'яті колонії та іга.

Вони і досі бігають до нас,
як із одної випали колиски,
і ложкою по лобі, і не раз
великі меншим розбивали писки.

А ми за них не проливали кров,
і перемоги всі – то їхні лише.
Така була «История веков»,
яку вони за нас усе ще пишуть.

Вмирали українці у Криму,
а кров пролили їхні офіцери.
Ми заселяли їхню Колиму,
вони – усі країни еСеСеРу.

У них усі герої у кремлі.
У нас бандери різанини й бунту.
Ми риємо окопи у землі,
а в Києві панує їхня хунта.

У них одне Кадило у ціні.
і їхній недоносок на коні,
якого ще чекають як месію.
У нас іще лишається надія
варитись у одному казані
та уповати на одну Марію.


                   ІІ
Ми – не вони. Ми копія «рідні»,
корупції, анархії, калиму…
І дивимося їхніми очима,
як теле-ящик бреше не мені,
чиє майно украли на війні,
чия іще сокира за дверима,
чия триває бойня за Донбас,
і як у нас Америка воює
за антрацит і за дешевий газ…
Бо де ото іще як не у нас
є сало, що Америці смакує?
І як Європа у такі часи,
ще залізає Петі у кишеню
і не дає своєї ковбаси,
і продає пілюлі за зелені.
Ха-ха! Давися, поки не з'їси,
у нас іще і дуля є у жмені.

Ми – не вони, бо ми, таки, не пси.
Ми рідні діти у своєї нені.

                   ІІІ
У нас усе ще «дригом догори» –
і волонтери на чужій роботі,
і кольори небес у позолоті...

У них – національні кольори
червоно-синьо-білі прапори –
біди й війни кривавої «оплоти».

                                      01.2018