Це сотні душ відважних на Майдані,
палких на фронті тисячі сердець
і виборців мільйони, що в омані
наближують панянці тій кінець.

Бо знову обираємо у владу,
кому байдужа Ненька кожну мить,
хто патріотів б‘є і в тюрми садить
і виборців не мориться "доїть"!

Радо сповіщую, друзі, що удостоївся честі стати лауреатом Всеукраїнського поетичного вернісажу ім. Максима Рильського ТРОЯНДИ Й ВИНОГРАД.) З врученням усіх відповідних регалій, звісно)))
Докладніше
У перший день зими в будинку Українського фонду культури відбулася церемонія нагородження
лауреатів та дипломантів Всеукраїнського поетичного вернісажу «Троянди й виноград 2017»,
засновником і організатором якого є Родинний фонд Максима Рильського, Український Фонд
культури та Київський літературно-меморіальний музей М.Т.Рильського за підтримки корпорації
«Еталон».
Склад журі
Іван Драч, Микола Луків, Петро Засенко, Леонід Горлач, Володимир Бутко, Станіслав Шевченко, Вікторія Колесник і директор Фонду Максим Георгійович Рильський
Кількість поетів, що прийняли участь у цьому почесному літ. змаганні- близько чотирьохсот чоловік.
Час проведення квітень-вересень 2017р.
Бажаю усім творчої наснаги і міцного здоров"я. Ваш Серго Сокольник)

Нарешті в нас свої з’явились парії,*
вони створили різні блоки, партії…
Їх не хвилює чистота сумління,
а ціль у них – система управління.

Для себе вже й закони написали,
Кабмін, парламент, все окупували.
Під свій контроль взяли прокуратуру,
суди та інші силові структури.

Вони живуть давно вже по потребам,
з казни гребуть усе і скільки треба.
Обов’язки в них суто риторичні,
зате оклади позахмарні і космічні.

А головний шакал у їхній зграї,
себе гарантом гордо називає.
Він гарантує їм добробут і безкарність
у обмін на підтримку й солідарність.

Війна для паріїв – то ніби рідна мати,
вони готові все життя так воювати.
Поки в країні, горе й безпорядки –
примножують невпинно свої статки.

У їхній зграї кругова порука,
бо око крук не виклює у крука.
Тож доки недоторканість не знімем,
в тюрму із них не сяде жодна сука.

18.10.2017

Дні минають, дні минають
Літо, осінь і зима.
Споминаю, споминаю
Ту любов, давно якої вже нема.

Як кохались, як любились
Вже давно минула мить.
Та щось в серці залишилось
Що ще й досі гірко раною ятрить.

Не була любов бездонна
І вже випита до дна.
Залишилась біль солона,
Біль солона залишилася одна.

Наші мрії як ті пташки
Відлетіли в синю вись.
Наче коні із упряжки
Розпряглися і по світу розбрелись.

І нема тепер потреби
Йти нам разом пліч - о –пліч.
Ти від мене я від тебе
Розлетілись наші мрії врізнобіч.

Дні минають, дні минають
Літо осінь і зима.
Споминаю, споминаю
Ту любов, давно якої вже нема.

Парище.
2017р.

І по яйцях його, ось так!
І в печінку ще навздогін.
Я – «без правил» боїв мастак!
Я гімном ляпну навіть в гімн!
І у мене добра – вагон:
і для друзів, і для братів.

Шаленіє дурний вогонь
із дешевих прямих понтів.
Відшліфовується язик,
він багато уміє вже:
над одними знущатись звик,
ну а іншим – лизати ж…

02.12.2017

У гаї хлюпотить. Усе припорошило.
Чи манна чи мана тут сіється до ніг?
І укриває все білесеньким настилом,
Подобою зими спадає мокрий сніг.

Чи сніг чи напівдощ іде і розмовляє:
Потріскує де-де, бурмоче, моросить.
Оголена стоїть берізка чарівная,
Мов статуя жива цнотливої краси.

Всі кущики навкруг – в накидках мов із газу,
Дерева напівшуби з хутра одягли.
На голім гіллі сріблом – крапельки алмазів,
Неначе б то застиглі сльози із перлин.

2.12.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Хтось любить на словах,
Хтось палко у душі
Безмежно, ніжно, як дитину любить мати...
Цілунки в об"єктив,
Обійми напоказ,
А чи готовність і життя своє віддати.

Хтось вміє говорить,
Хтось трепетно мовчать,
А коли скаже: все не так, не на догоду,
Бо не вгада ніяк
Для кадру і промов
Яку слова собі поставили погоду.

Лише через роки
Полова, наче дим
Зі слів по світу розлетиться за вітрами...
У сивій тишині
Захочеться душі
Мовчання щирого, що гоїть усі рани.

Розбудили сон литаври мідні,
Світ пахкоче запахом айви.
Словом доторкнулися охвітнім
І сказали: - Птахо! Оживи!

Он, маестро вишива на скрипці,
Пацюків зриває у танок.
А її поези - білі птиці,
Книга - перламутровий вінок.

Кожен твір - осонцена мережка,
Кожне слово - ребус-філігрань.
Глипа бевзь, не зна - орел чи решка:
Для утіхи недостатньо знань.

Нині пташенятко жовтороте,
Ледь навчився слухати порад.
А у неї меду - повні соти!
І плодами виповнений сад!

Час іде. Сніжок фарбує коси,
Вчуся нить сплітати золоту.
Вірю, що колись мене запросить
Вити гнізда у її саду.

02.12.2017р.

Поете, ти єдиний, хто уміє
Оспівувати мрії чарівні.
Еліта краю – ти його надія,
ТИ у душі виношуєш пісні.
Читач у тебе вірує і знає, –
Нічого без поета не буває
І прісно, й нині, і в майбутні дні.

Мemento mori, – і нема ілюзій.
Але у цьому вирі житія
Йому належить – послужити Музі,
Себе пізнати і забути я.
Твої, поете, вищі інтереси –
Етапи торувати до мети.
Рубай гадюку, ідучи по лезу,
Наплюй на п’єдестал німому Крезу
І уникай полону суєти.

                                      12.2017

Прощатися не слід. Ось бачиш – відмерзання
завмерлої сльози на зімкнутих устах.
Прощатися пощо́?.. Не перша й не остання
кваплива мить чумно́го розминання
характерів і рис... А серце, наче птах
трикрилий, тужить –

прощатися?.. пощо́, мій милий друже!

Слідам услід скресає лід. Авжеж ...
Скресає лід блакитних побереж –
навіщо це, давно пригасле мрево?
Троянди розквітають кришталево,
а в кришталевій чарі срібна креш!
(Чи ж ти мене у біле убереш?!)

Навіщо про любов... Навіщо все про те ж ...


Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008

Світ збожеволів, хтивістю просяк.
Цнотливість продається, як і врода…
Той гідність приміряє вже про всяк,
а інший все збирає нагороди.

Душа знецінена, у серце влили яд,
втонули в болотах високі мрії.
Життя перетворилось в маскарад,
в тобі вбачають часто лиш повію…

Та не зневірюйся, у відчай не впадай,
не всі ще думають отак, тим більше діють.
Коли існуєш ти – коханню ще не край,
хай не покинуть тебе віра і надія.

Зумій ти гордість з честю пронести
життям своїм нікчемам тим на заздрість.
Любов свою, я знаю, стрінеш ти
і доля усміхнеться вже на радість!

21.05.2017

У думах лину степом обережно,
дрімає гай після весняних гроз.
Душа літає у полях безмежних,
але спадає вже апофеоз…

Тихішаю, літа зробили справу,
та все одно – минуле не кляну.
Як на брильянт, закутий у оправу,
я поглядаю, на любов земну.

А мо’ пташиним щебетом озветься
і радістю наповнить груди знов...
І звідки, ви скажіть, вона береться?
Не знаю, та на те вона любов!

Умом її повік не зрозуміти,
її нізащо не розрахувать,
бо накриває, як черемху цвітом,
і не зважає ні на вік, ні стать.

Я берегом ріки життя стрімкої
ступаю в думах між високих трав.
Вдихаю аромат п’янкий любові
із присмаком покошених отав...

Місяць сяйво ллє на землю
з золотого жбанка,
щоб у річці квітли зорі
з вечора до ранку.
Човники-долоні ніжно
притулю до хвилі.
Зачаюся:запливають
золотаві мрії.
Вже на пальцях заяскріли
зорі-діаманти -
золотаві танцівниці
стали на пуанти.
Тішить річка мої руки,
Дихаю зірками,
Ніч в задумі бродить небом
хвилями-стежками.

Помо́вчимо, люба. Не бачились до́вго ми.
Так ле́гше у сутінках ви́датись скромними.
Забудеться все, що згадати не хо́четься.
Обра́зи твої неприємно лоско́чуться.

Помо́вчимо, мила. Ми довго не ба́чились.
Серця́ вже відвикли постійно соба́читись.
Ні я́сних оче́й, ні привітного о́клику.
Лиш пу́стка в душі, навіть жо́дного до́тику.

Навіщо слова́, ніби листя, що падає.
Воно ще красиве, та серце не ра́дує.
Не треба і сліз, випадко́во ми стрілися.
Окремо серця́ наші в ро́ки ці би́лися.

Помо́вчимо, ніжна колись і кохана.
Нехай ці хвилини пройду́ть без обману.
Не варто вмика́ти тепер уже світло.
Хай в душах у нас залиши́ться лиш світле.

06.06.2017

Ех, не світ за вікном, там лише – полотно,
Рушники, вороння, аз і буки.
Це чомусь не болить, і мені все одно:
Чи буквар,чи крихкі стародруки.

Не у школі я вчився читати людей
І ці літерки смішно чорняві.
А тому я і досі читаю щодень,
Хоч за мною – старезні лягаві.

Хай заслужать собі у господаря хліб --
Доведуть, що живуть недаремно,
І геройство таке укарбують у кліп,
Бо у них – не серця, а дилеми.

Ну а я, ну а я – все люблю простоту,
Що поважна, як дірка в копійці.
Хай позаздрять мені за сміливість оту
Аріани, арійці, армійці.

Та від цього мені не болить голова.
Бо живу я шалено й охоче.
І усе це, звичайно, -- біда світова.
І ще – наслідок давніх зурочень.

Не радіють затяті мої вороги.
У значущості їхні мармизи.
А я звик, що навколо – вітри, ланцюги.
Як потіха вони дорогі-дорогі,
І немає ні щастя, ні кризи.

А на кризі життя – дні, утеклі в пісок,
Їх цінити не кожен уміє.
Світ модерний довкруг – у комп’ютернім “OK”,
І чорніються пси, і загибель – за крок…
А я мрію про милу Марію.

Не дивіться на мене жорстоко,
Я у чомусь буваю пророком.

Останнє то побачення -
Не проситься пробачення
І не ридають голосно,
Неначе у кіно.
Слова на пам'ять завчені
І їх кричати навчені,
Але нестерпно холодно
І майже все одно.

Чашки не полетять в друзки
І не прив'яжуть мотузки,
В долоню втиснуться ключі
І повний розворот.
Підуть у натовпі чутки,
Що не кричали матюки
І не тридзвонили вночі,
Щоб не відкрити рот.

Вони стояли пліч-о-пліч
Й не розуміли в чому річ:
Куди подівся дикий струм,
Що грів їх мегаполіс?
Вона стискала телефон.
У нього в серці марафон.
Навколо них кав'ярні шум.
Між них - Північний полюс...

2.12.2017

***
У суботу зрана
Нüч ся ймила, п’яна,
За надуту хмару –
Гет не хоче йти.
Трощит ї за крайчик
Так, ги вту мочалку –
Цяпле сірый дощик
На бажань хвосты.

Що сь хотів чинити –
Ниськы не учиниш,
Бо душа ти змокне
Й кашлати зачне.
В цуравых топанках
Динь стоит, ги хлопчик.
И ступав би дале,
И ганьбится щи.

02.12.17 © Василь Кузан

Словничок:
Ймилася – ухопилася,
Трощит – тисне,
Цяпле – капає,
Цураві топанкы – діряві туфлі,
Ганьбится – соромиться.

Твій поцілунок мене в життя приводить.
Без тебе напівмертвий ходжу́ я по Землі.
Коли ти поруч мила, серце моє співає,
Душа моя літає — коли зі мною ти.
Твої обійми кращі ніж золото все світу,
Уста солодші маєш за нектар.
З твоїх долоньок прийму я навіть і отруту,
Бо знай ти — люблю сильно!
Сильніше за життя!
Люблю твою усмішку і твоє миле личко,
Люблю волосся й носик чарівні.
Люблю я твій характер і твоє ніжне тіло,
І на руках тримати я люблю.
Ти зрозумій я хочу, не просто переспати,
А просто бути поруч, коли вже сил нема,
На те щоб розмовляти, увечір на дивані.
Я хочу бути поруч
З тобою навіки!

Ох, і грузько в болоті! Немає дороги і мосту.
У поезії також свої горбаки, мочарі.
Ахінею писати людині буває непросто,
Та уздрів уві сні маячню Сальвадора Далі.

Ми удвох у міжчассі. Підглипують писки із ряски.
Треба класти ікру, а натхнення і досі нема.
Ох, дарма не сходив одшептатись до баби Параски,
Загубився «апостроф», - сатирик його одірвав.

Я би гепнувся у баговиння на тлусті сідниці,
І від розпачу рвав би із тімниці пасемця кіс.
Бо він цноту украв. Катуляв наче дівку на глиці,
Наче майстер-гончар, розминаючи глини заміс.

Все від Бога. А ще від отого прудкого лукавця,
Лікування важезне довіку мені прописав.
«Жити будеш» - сказав. Та утрачені з коренем яйця,
Турбувати не буде до смерті дівоча краса.

Ось тому і ростуть із поезій моїх пустоцвіти,
Висихає сльоза, сопляки та на сонці роса.
Написався анонс. Бо макітра нездатна варити,
В музи гонор укляк, я в поезії став байбуза.

Вже не страшно. У небі полює на голуба сокіл.
Я ж у грубу жбурляю рукописи, залишки фраз.
Хай страхіття горить. На город однесу потім попіл,
На прощання копитом у лоба урізав Пегас.

02.12.2017р.

Ми - нація бездарних жебраків?
Опришків і п'яниць - не полічити.
В засіках поодбивано замки,
З торбами йдуть у світ онуки й діти.

По селах пустка. Землі в бур'янах.
Одна теличка дибає по полю.
В сусідній хаті завалився дах,
П'ять учениць зосталося у школі.

Спаршивіла народна череда,
При владі перебенді-пустобріхи.
В грядущому очікує біда:
Уже горять на сході наші стріхи.

Просили- про дуби й любов пиши,
Побільше гиготіння й позитиву.
Але одбите днище у діжі,
І не з'єднати милосердя линви.

В кишені лізе владна мошкара,
Дратує слух важкий гарматний гуркіт...
Та вихід є. На волю вже пора,
Косити бур'яни вловчились руки.

01.13.2017р.

Коли землю чорна біда накрила –
У Ісуса виросли крила.
Він здійнявся увись, пронісся над нами
Він зайшов у піке і вийшов цілий
І дивився на нього світ вселенський
Осиротілий.

Понад хмарами вітер збивав з маршруту,
Тиснув на вуха, спотворював звуки –
Він здіймався все вище, втрачаючи сили
І упав би, може, на наші руки
Та тримали Ісуса його крила.

Ми нездатні боліти чужим болем
Так буквально, так прямо, пронизливо, гостро
Все частіше маршрутом везуть маршрутки
Все рясніший піт, все старіші кості.
Все мудріші думи, зручніші крісла,
Траєкторії наші прості та ясні.
І везуть маршрутки, везуть маршрутки
Пасажирів в щастя.
Пасажирів щастя.

Будем падати – хтозна якої миті
Ванга кожному долю не напророчить
Може, плакати стануть коти умиті
Якщо схочуть.
Може, посуха кинеться скільки ока
Може, мертві нарешті з могил повстануть
Чи замерзлі янголи в Антарктиді
Відтануть.
Може в світі не буде змін ніяких
Після нашого сходження на Голгофу
Найпевніше – світ не помітить навіть
Катастрофи.

Він упав би. Його не пустили крила.
Натовп, очі піднявши вгору,
Дивувався й ойкав і бачив дивом
Горе.
І лежала Марія. Одна. Притомна.
На землі. Вбираючи прохолоду.
І схилився Йосип, тримав їй шию, давав їй воду.

А Ісус сміявся. Сміялись крила.
Лопотіли на вітрові, тріпотіли.
Він летів до тата. Втомилось тіло –
І вросло би в землю, і там би стліло
Але крила навчили його літати.

Так не кожен зуміє, хай, навіть, схоче,
Бо й не кожному доля дарує лети
Та бувають такі, що ступивши в Лету,
Йдуть не в землю, а розкрутишись в вирі
Розкрилившись, розпроставши крила
Відлітають в ирій
Відлітають в ирій….

Два береги з’єднав собою міст,
зібрав до купи дві частини міста.
Який же майстру треба мати хист –
створити дивину такого змісту!

Єдиний в унікальності своїй,
серед братів він майже неповторний –
утілення польоту смілих мрій,
до єдності порив непереборний.

Таким величне завжди до снаги,
бо іншої мети вони не знають –
буремності далекі береги
собою самовіддано єднають!

Подякую своєму читачеві,
якого помічаю де-не-де.
Іронізує, граючи на нервах,
оцінку ліпить як дев'ятку Шева,
коли у небо пальцем попаде.

І я такий. Чого гріха таїти,
що краще помічається чуже?
Таке, бува', описують піїти,
що читачеві краще оніміти,
ніж уявити ризи негліже.

Новації поезії – в ефірі.
Але чого спинатися, коли
одуреному люду не до ліри?
Хай на Олімпі каються еміри,
аби повиздихали їх осли.

А лицарю чого ламати піку,
якщо немає сенсу у війні?
Нехай воюють віршики-каліки,
аніж ідальго на узбіччі віку.
А що іще лишається мені?

Не вишиваю як уміють інші,
але і одночасно – не грішу,
...коли даю рецензію віршу́.
Ліплю поеми, оди, шию вірші,
бесідую, сміюся, а найгірше –
я автобіографію пишу.
                                      11.2017

Розплавивши в майбутнього часах
минулого обвуглені графіти,
блукаю я у лавових полях
червоно-помаранчевого світу.

Ревуть сирени та набати б’ють,
не відшукавши полум’ю мірила,
бо сьогодення тіні довшають,
як нижчають пройдешнього світила.

І світ отой – мірило сам собі.
Він складений з минулого частинок,
вже не матеріальних. Далебі,
                     я в ньому просто
                     полум’я відтінок.

Я рвусь назовні. Бо є мандрівцем.
Бо там, де інший може стати бранцем,
                     застигну
                     зорельоту я
                     різцем,
аби не стати знов протуберанцем.

Адже у цьому суть усіх блукань,
безсоння зір і їхніх самоспалень…
Щоб ранком з відлисків та віддзеркалень
запломеніла старту філігрань.

2017

Для аніматора найгіршим є не мати,
кого б це якось десь поанімати.

2017

Ох, і ласі нині кровососи –
Тягне на жіноче – у альков.
Хоч нема поезії та прози,
Та пишу анонси знов і знов.

Гупотять підковами блощиці,
Затоптали кучеряву рінь.
Лізу молодицям під спідниці,
Ну, а ви…бентеги…на черінь.

У піїтів лускаються мізки,
А у мене там уже протез.
Ось анонс! Пролийте, браття, слізки!
І купіть книженцію поез!

Та мовчать засмучені колеги,
Соромно сказати "улю-лю".
Наплели з сатири оберегів,
Ну, а я хвалу одну люблю.

31.11.2017р.

Летять роки, немовби ластівки,
що восени у вирій відлітають.
Ми ще міцні, але й не юнаки,
і багатьох вже серед нас немає.

Життя від кожного завжди бере своє,
нам сивини і зморшок добавляє.
Йому ж себе ми без остатку віддаєм,
а іншого життя у нас немає…

Тож, як казав Маестро, – Будем жить!
І хай там що, каміння навіть з неба.
Чи ж варто сльози лити і тужить,
як ще всього зробити стільки треба?!.
Тим більше випити усе це й з’їсти треба!

23.05.2017

Я чую як за мною ходить
Чмана кошлата, привид, тінь.
В поезії моєї роди –
Вірші вилазять на черінь.

Криві беззубі потерчата –
Плоди моїх душевних мук.
Боюся випустити з хати,
Вони ж - рвонули на фейсбук.

Читач обпудиться зі страху,
Але мені усе одно.
Чи, може, друзі, дав я маху,
Бо шкряботіти не дано?

Долизую вино зі склянок -
Нема еклог, сонетів, од.
Похмільний видався світанок:
У музи скінчився окот.

01.12.12017р.

Лишилось що тобі з тих двох мільярдів?
Ще місяць, рік чи більше будеш битись?
Поважний шлях чи стежка в сотню ярдів
тебе чекає? Пізно вже любитись…

Такі лунали інколи питання
у нелегкому повсякденнім герці.
Посеред ночі, навіть спозарання,
запитував бувало мозок в серця.

У відповідь сердешне посміхалось,
немов йому приємне щось наснилось.
Усе життя воно не зупинялось
і тільки вперто билось, билось, билось…

01.12.2017

Має він великі ноги,
тож мандрує без дороги.
В нього роги як лопати,
ще зовуть його сохатий.

Не страшні йому простори,
їсть він навіть мухомори.
Любить все ж траву і квіти,
а іще зелені віти.

Не ховаюсь за дерева, –
сповіщає всім він ревом.
Здоровенний, як колос, –
це звичайно ж, діти, лось!

08.04.2017

Баю-бай, засни, мій синку,
тиша навкруги.
Баю-бай, вже сплять, дитинко,
річка й береги.
Птаство стихло стоголосе,
жайворонок спить.
Скоро в гості прийде осінь,
все позолотить.

Баю-бай, у чистім полі
вітерець гуля.
Гладить листя на тополі,
чути солов’я.
Баю-бай, в хмарках високих
місяць ліг спочить.
Затихають всюди кроки,
вся малеча спить.

Баю-бай, і котик-мурчик
влігся на печі.
Лиш за пічкою цвіркунчик
знай собі сюрчить.
Баю-бай, засни, маленький,
вічки закривай.
Спи, мій котику сіренький,
баю, баю, бай…

Не люблю тебе. Піду.
Бо стара опецькувата.
Хочу файну, молоду,
Аби мацати іззаду.

Щоб не мала за козла,
Доглядала пильно, ревно.
Аби цілу ніч трясла
І не злазила із мене.

Ти пропахчена борщем,
А мені потрібна квітка.
Я ховаюсь за кущем,
Страх трясе мою борідку.

Заступ лапа не трима,
Бо у мене хвора спинка.
Бігти сил уже нема
І поламана ковінька.

Мо, піти на велотрек,
Покачати гарно преса?
Та не гнеться поперек,
В роті пусто без протеза.

У мотні куняє міль,
Скоро під надгробні плити...
Тьопай кашу у таріль:
Із тобою буду жити.

01.12.2017р.

Уста Земель в зомлілих кольорах –
так, зрештою, перероста у прах
минуща плоть людська, сповита тлінню…

…Заграй мені мелодію осінню
про неминучий часу падолист,
про предковічний пожовтілий ліс,
цілований у дні плавкі Весною,
що сповнює легені новизною,
вологістю і запахом трави –
як оленицю, юнь свою лови
в передчутті весільної обнови,
бо це твої останні перші лови,
де ти убрана в сукню золоту
і лучиш в ціль наосліп, нальоту…

Уста Земель розніжені. Жита
Колосяться на нивах несміливо.
О, Літечко, влаштуй цілющу зливу,
Бо тут ще бродить пара молода
В зелених снах Царівни Польової –
Вона в цвіту, у шлюбному розвої
Тобі вплітає тою* до коси,
Розлогих трав ледь чутні голоси
Тебе ведуть стежиною кохання…

…Уста Земель стривожені. Остання
спадає крапля з виляглих колось.
Чи то з часів прадавніх повелось
Впадати в сум на злому роздоріжжі,
Пошерхлим листям на семи вітрах
Котитися – і розсипати прах,
Немов Мара, що сіє смертну битву…

…Уста Земель знеможені. Зима.
Нема нічого вічного. Нема!

…Уста Земель нашіптують молитву.


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Заходить сонце за високу гору,
щоб завтра вранці знову ген зійти
умитим росами лугів в ранкову пору
і землю споглядати з висоти.

Темнішає і вітерець стихає,
в гаю заводить пісню соловей.
Концерт вечірній птаха починає,
попереду ще трелей апогей.

Ляга на землю все темніше небо,
не хоче відпускати в даль весну.
Тепер її чекати рік вже треба
хмаринці, що вчепилась за сосну.

Як сестри чарівні стоять смерічки,
весну в природі проводжає все.
І навіть плескіт хвиль гірської річки,
що свої води в літо вже несе.

01.06.2017

Щойно зійшло сонце і все освітило,
Бачу на дорогу виїжджає милий.
Як мене набачив, з коника зіскочив,
Обійняв любенько, бачить діток хоче.
«Що ж то за пригода така причинилась,
Що з коником іншим вертаєшся, милий?»
«Ой, не питай, любко, що сталось в дорозі,
Як про те згадаю, проймаюся дрожжю.
Розбійники в лісі мене перестріли,
Коня одібрали і вбити хотіли.
Вовкам на поталу врешті-решт лишили.
Скільки б я пролежав, зв’язаний,безсилий,
Якби три дівчини тут не нагодились...»
«І всі три одразу тебе полюбили?..»
«Може, й так. Хто звіда дівочеє серце?
Одна дала коника, а друга - сідельце.
А третя - така ж бо куховарка справна,
Що пекла й варила – розказать намарне...
Вона, мабуть, справді мене покохала,
Бо якогось вечора, крізь сльози сказала:
«Їж, любий козаче, вертайся додому.
А не маєш жінки, лишайся зо мною!»
Не став я дурити оту щиру душу
І сказав одверто, що вертатись мушу,
Бо ж дружина вірна ще й два ангелочки,
Мене виглядаючи, виплакали очі».

Ось Голанські висоти – на відстані дотику.
Та раптове «Ні кроку!» – немовби наказ.
Спить Хермон в самоти́ні одвічного спокою,
З білосніжних вершин зі́йде холод ураз.

Ось на бе́резі пальма тріпочеться вітами –
Ніби чубчик хлоп’яти на вітрові дня.
Зазирає пустун у Кіне́рет привітливо
І дитячими ніжками хвилі ганя.

Зимні квіти як іскри на радість нам лишені –
Анемона-жарина і сонце-шафран.
Схили днями бувають зела́ зеленішими
І як си́нява синій небес океан!

Якщо доля моя прирече мене падати,
Моє серце засвітить для інших вогні,
Бо хіба я вас можу забути і зрадити,
Мої юні, любов’ю ося́́яні дні?

Романтика вітрила напинає
у гавані, лагуни і порти.
Але нічого марно не минає
у світі марноти і суєти.

Як ті мурахи бігають по тілі
машини, самоходи, кораблі
і ...катафалки-аеромобілі
«тусуються» у димовій імлі.

До раю поспішають первозвані
«кипіти» і молитися у чані.

Ідуть на перегін у небесі,
а долітають явно не усі.

Хіба-що – в пекло.
                 Думайте,
                                кохані.
Гальма немає у земній осі.

                                      11.2017

Люблю його уперто, безнадійно,
Бо за плечима натовпом літа,
Шепочуть наче змії принагідно,
Скінчилось літо. Вистигли жита.
Роняють зерна на стерню, як сльози,
Моєму ж серцю хочеться весни,
Щоб зацвіли над ставом верболози,
Щоб дощ на двох, І теплий і рясний.
У його погляді така сумна надія,
В обійми впасти і забути все,
Кохання пізнє вогником жевріє,
Мене, як човник, між тривог несе.
Вже не гаряче сонце у зеніті,
І холодами дишуть вечори,
Лиш його очі ласкою зігріті,
Коханням цим, ти доле, не кори!
Люблю його і ту любов ховаю,
Від всього світу, від себе найбільш,
Та все ж щаслива, що її я маю,
Моя розрада хай це буде лиш....

Життя підкинуло зеро,
Й курити дуже хочеться,
Строкатим натовпом в метро,
Спішить-біжить околиця.

Мене минає як ріка,
Раптову гілку зломану,
Я ж наче світло маяка,
Ловлю непевні спомини.

Спішить як всі нема причин,
Не будем разом більше ми,
Дим сигарет—міський полин,
А сум мій стане віршами.

Час пік минув. З почином, день!
Життя щоб жити створене
Від спогадів до тих знамень,
Де сліз і щастя порівну.

Зорі в небі неначе з намиста,
Конкуренція сяйву реклам,
У куточку великого міста,
В одній з тисяч квартир знову сам.

Він не спить. Сигарети і кава,
Все скінчилось, не бігти ж у ніч,
А для неї кохання -- забава,
Все комфортно і без протиріч.

В телефоні знов скинутий виклик,
Ну навіщо йому це усе?
Все ж нормально і всі давно звикли,
Нових клопотів день принесе.

Місто буде кипіти як завжди,
І вона передзвонить: «Прости,
Я кохаю, нема тому ради,
Та тримають в минуле мости.»

Скора зустріч і місто стіною,
Каву треба купить, сигарет,
Обірветься кохання струною,
В тілі міста чужий рудимент.

Хотіла б стати я колись
Берези шумом вільним
Коли весною напились,
Поліські трави хмільно.

Розливом милої ріки,
Із райдугами в обрій
Де оксамити-береги,
В росі бринять прозорій.

Де заколисана печаль ,
В століттях пережита,
Шум шепотітиме: «причаль,
Спочинь в чеканні літа.»

Ти стишиш крок, вдихнеш весну,
Мене згадаєш давню,
В гілках березових засну,
Ти ж посміхнешся травню...

На бойовому. На бойовому, хлопці!
Радіо з радою... Вимкніть театр оцей.
Техніка бита. Ковадло... Та по "горгопці!..
РПГ 7... Може хто й не згорів живцем...

На бойовому. Міни мережать поле.
Чим проростатиме зерня твоїх зубів,
Чорний драконе, що світ засіває болем,
Що не прийматиме виклик на чесний бій?

На бойовому. Хоч недовіра. Зрада
Брудом розмазує темряву тилову.
З честю ми вистоїм. Чиститимемо радо
Землю відстояну. Цим лише і живу...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117113000538

Коли біль трансформується у слова,
а бажання - у кольори,
Намалюй, як я сплю і сміюсь у снах.
І нічого не говори.

Коли правда затята і точить ножі
На відвертість і доброту,
Ти зміси мене, як сухі коржі,
І зліпи мене - саме ту.

І струмками розтане усе неживе.
А я відьма з країни Оз.
Все несправжнє, що поруч гукає й пливе,
Хай минає й проходить повз.

Мої мрії - похресниці неба й зорі,
Мої танці - то ритуал.
Будь собою, нічого не говори.
Намалюй мене голу з лицем догори.
Як нікого не малював.
20.07.2016

Гірше завжди буває. Це правда, милий.
Навіть коли ти на дні глибокого моря без кисню.
Люди вмирають, тіні приходять в будинки покинуті.
Товаропотік у великому місті мрії окислює.

Сонце встає і сідає, і вічність по колу
На паровозі світанків круг нас обертається.
В душах, як в мапі – теж є свої темні околиці.
Ніколи не знаєш, хто виїде звідти, а хто в них зостанеться.

Совість, як сіль, свіжі рани болюче притрушує.
Звичка затягує очі ще гірше, ніж сліпота.
Ми усі вільні до вибору, тільки самі себе змушуємо
Стежку по колу в щоденній пустелі думками топтати.

В дні патентованих снів, юесбі і технічних виродків
Складно сказати слова найпростіші – до тремтіння й відчаю.
Чесність дає свої пагони, з них все життя наше виросте.
Випий ще кави, коханий. Ми тільки тут і тепер – в нашім щасті і вічності.

20.11.2017

Сніпок сновидінь зотлів,
Розсипався безпорадно –
Стримлять остюки в кублі
Зім’ятого простирадла.

Закопчені дзеркала
Понуро відводять очі:
Ти зроду по той бік скла,
Якої ж ще правди хочеш?!

Досвітній півсон крихкий,
І втіхи у нім негусто:
Шукає рука руки –
Знаходить задублу пустку.

На могильних фото ми хороші,
У житті, на жаль, усе не так.
Доки ходим - гроші, гроші, гроші..
У горлянки пхаємо усмак.

Тліють у землі готівки гори,
В рай бабло уже не донести.
На горбочку - айстри та майори,
У віночки вдягнені хрести.

Різблені із каменю погруддя,
Статуям - позаздрять і царі.
А недавно драли шкури людям,
Кров пили неситі упирі.

Не вгадаєш, де лежить людина,
Де катюга із обличчям злим.
Всі гріхи сховала домовина,
А на фото - чистий херувим.

Хай від мене зостається присок,
Не світив талантами ніде.
Байдуже - який на фото писок,
Головне - це жити для людей.

30.11.2017р.

Яв.
Сігірія-гора, камінь лева.
Бджіл мільярди.
Ряд німфей.
Королеви.

Колихання віт-ліан, крик папуги.
Древні фрески.
Пролітай вперше, вдруге...

Крізь дракона пащу вхід. Казка-диво.
Сміх наложниць, ящірки миготливі.

Долинають молитви... Мед на таці.
Десь отут джерела сил, інкарнацій.

Немовлята.
Старики.
Сходи.
Спека.
Тут - вібрації жаскі, небезпеки.

Догоря феральний день - понеділок.
Снився камінь той мені, бо гриміло.
........
2017

Тобі набридне, що живеш отут,
і підеш
В інший вимір, а чи простір...

До тебе я навідаюся в гості,
та враз ти зміниш хибний мій маршрут...

Вдихну життя! Отямлюся в пітьмі,
а янгол поруч і трима за руку.

Я виграю у цій війні!
А час лікує рани й муки.

Я виграю у цій війні!


28 травня 2017 року

Джон Донн заснув, поснуло все довкіл,
підлога, стеля, стіни, тиньк, картини,
поснули гак, засови, килим, стіл,
буфет, свіча, весь гардероб, гардини.
Поснуло все. Бутиль, стакан, миски,
хліб, хлібний ніж, кришталь і порцеляна,
нічник, годинник, шафи, полички,
всі двері, сходи всі. Ніч непроглядна.
Усюди ніч: в кутах, очах, столах,
в паперах їх шухляд, листах у течці,
в словах листа, у щипцях, у вуглях
схололого каміна, в кожній речі.
В камзолі, чоботцях, панчіх тасьмі,
за дзеркалом, у ліжку, в стульця спинці,
в тазах кількох, розп’ятті над дверми,
мітлі при вході, в капцях. Ніч назирці.
Поснуло все. Вікно. Сніг у вікні.
Сусідній дах. Як біла скатерть свіже-
постелена. Увесь квартал вві сні
за рамою, яка їх навпіл ріже.
Поснули арки, вікна, ріг торця.
Каплиці цегла, брук, решітки, клумби.
Ні скрипу од коліс, ні промінця...
Сплять ґрати, ланцюги, горожі, тумби.
Поснули двері, клямки, ручки, крюк,
замки, засови, ключ в замку, запірки.
Пропав усякий шепіт, шерех, стук.
Лиш сніг рипить. У небі – ані зірки.
В’язниці сплять, сплять зáмки. Гирі ваг
у рибній лавці. Сплять свинячі туші.
Дім і задвірки. Пся на ланцюгах.
Коти в підвалах сплять, мишві байдужі.
Сплять миші, люди. Лондон міцно спить.
Вітрильник спить в порту. Вода зі снігом
під корпусом його вві сні сипить,
і суголосна ирію сипінням.
Джон Донн заснув. Заснуло море з ним.
І берег крейдяний у снів торочці.
Весь острів спить. Суцільним сном одним.
І кожен сад в потрійній спить горожі.
Сплять кленів, сосен, грабів, буків, вільх
гурти. Стежа з гори, ручай, всі гори.
Лисиці, вовк. Ведмідь в барліг заліг.
У кучугурах все – барліг і нори.
І сплять птахи. І жодних співів. Ніч.
Спить ворон і неясить спить, тихіша,
за сміх беззвучний. Піль англійських тиш.
Зоря блищить. З повиною йде миша.
Поснуло все. Почилі у гробах
своїх лежать. Спокійно сплять. У снивах
живі – у сорочок нічних морях.
Сплять поодинці. Міцно. Сплять в обіймах.
Поснуло все. Спить ліс, ріка, гора.
Спить птах і звір, мерців світи, живих ще.
І білий сніг з нічних небес ширя.
Та сплять і там, над усима, і вище.
Сплять янголи. Забутий грішний світ
вві сні святими – в соромі святому.
Геєна спить і Рай чудесний спить.
Ніхто о цій порі не вийде з дому.
Господь заснув. Земля тепер чужа.
І зір, і слух ніяково знемоглі.
Диявол спить. Поснули з ним олжа
і ворожнеча на англійськім полі.
Сплять вершники. Архангел і сурма.
І коні сплять, і їздівці їх – верхи.
І херувими всі, уся юрма
їх спить під зводом Павлової церкви.
Джон Донн заснув. Поснули всі вірші,
всі тропи, рими всі. Зі кріпших, слабших:
і сум, і ґандж, і гріх – лівші, правші
тихесенько лежать в своїх силабах.
І кожен вірш сусіду-віршу – брат,
хоча тіснять ‘дне одного, бо тісно,
і так усі далекі райських врат,
густі та чисті розмислом єдинства.
Рядками сплять. Порійно – ямбів стрій.
Сплять сторожко хореї зліва, справа.
І вод летейських течу снить їх рій.
І міцно спить в них инше дещо – слава.
Сплять біди. Негаразди купно сплять.
Сплять вади, зло і благо. Сплять сумлінні
їх речники. Білястий снігопад
шукає плям у темній просторіні.
Поснуло все. Сплять міцно кипи книг.
Сплять ріки слів, німіють під льодами.
Сплять речення пов’язаних у них
навзаєм слів, подзвякують кайдани.
Все міцно спить: диявол, Бог, святі.
Їх слуги злі. Їх друзі. Їхні діти.
І тільки шепіт снігу млі густій.
І жодних звуків инших в цілім світі.

Та тсс..! Ти чуєш – там, в холодній тьмі,
плачі чиїсь і шепіт, повний жаху.
Самітний хтось і лишений зимі.
І плаче він. Імлі у противагу.
І голосочок, голка мов, тонкий…
І без ниток… Один у мли пітканні
пливе в снігу. Пусті кладе стібки…
Так високо! В досвітній млі, світанні...

Хто там ридає? Це не ти, відтіль –
мій Янголе, – зі снігу, ждеш, як літа,
тепла мого? Летиш зі млистих піль.
Не ти ячиш в пітьмі? Ба, – тиша відти.
Не ви там, херувими? Тужний хор
нагадує цих сліз мені звучання.
Не ви німоти сонної собор
полишили? Не ви? Не ви? – Мовчання.
"Не ти, мій Павле? Га? Чи се не твій
надсадний голос, голова геть сива.
Похнюплений у млі, без обнадій,
ти плачеш там?" – Тим глибша тиша снива.
"Чи ж та хистила зір мені рука
у тьмі, що полиша напризволяще?
Мій Боже, – Ти? Як маячня яка,
та надто вже високий голос плаче".
Безмовна ніч. "Чи, Гавриїле, ти
у сурму дунув, а накликав гавкіт?
І чом збудив лише мене отим,
а коней своїх вершники сідлають.
Все міцно спить. Все тоне у пітьмі.
І вже летять з небес хорти товпою.
Не ти бо, Гавриїле, в цій зимі
ридаєш тут, у потемках, з трубою?"

"Ба, ні, це я, твоя душа, Джон Донн.
Це я діймаю розпачами ирій
за виплекані в самоті трудом
думки і почуття, тяжкі, як гирі.
І ти літав з обузою турбот
між пристрастей, гріхів, подібно птаху.
Був вище їх, і бачив свій народ
усюди, весь, не мавши свого даху.
Ти бачив всі моря, всим долам край.
Ти Пеклові в собі не дивував і
угледів не уявно світлий Рай
у найгіркішій – з пристрастей – оправі.
Пізнав життя: воно як острів твій.
На Океані цім ти доста знався:
усюди лиш пітьма, пітьма і вий.
Ти Бога облітав, але вертався.
Тягар цей не пуска тебе увись,
відкіль весь білий світ – зо сотню веж і
вилястих рік, і де, на погляд вниз,
не дуже лячний суд страшний, урешті.
І хмурий клімат, сни суціль сумні
в країні цій. У марах сни питомі.
І Бог одтам – як світло у вікні
в далекім, оповитім млою домі.
Поля трапляють. Піль не оре плуг.
Роки не оре. І віки не оре.
Лише ліси стоять стіною круг,
та гущі трав, та горі небо мокре.
І перший дровруб, чий кінь здола –
у піні весь, ті хащі непролазні,
на сосну влізши, звидить дим житла
в долині – там, ген-ген – у тім тумані.
Усе – ген-ген. Усе, як уві сні.
Спокійний, зір ковзне дахів верхами.
Так ясно тут. Не чути гавкотні.
Ні калатання дзвонів над дахами.
І він збагне усе. Устріч лісам
коня скерує рвійно в світ неблизький.
І миттю віжки, сани, ніч, він сам
і бідний кінь – поринуть в сон біблійський.
От я і плачу, плачу... У плачу
від тяжкості не вільна у камінні.
Туди не вільна в тілі, ледь злечу.
А мертвій там ширяти в самотині.
Самій, як ти, мій світе – літ і літ
в сирій землі, приреченій на муку
безплідної понуки – лету вслід,
чимдуж не згідне тіло на розлуку.
Та ба! докіль плачами твій нічліг
бентежу тут – летить у млу, не тане,
зшиває мов разлуку нашу сніг,
і хвищі голочок надовго стане.
Не я, Джон Донн, ридаю, – ти, вві сні.
Ти спиш, спить посуд в шафі, ціпне постіль
допоки над поснулим домом сніг
летить одтіль у млу роками поспіль".

Від птаха, що допоки спить в гнізді,
і спраглого небес у позачассі,
ця відданість у нім отій звізді,
що забрана хмариною наразі.
Від птаха ця душевна чистота,
бодай і не без огріхів утілень,
що оковирніш ворона гнізда
на сірім тлі покинутих шпаківень.
Мов птах, який удень злітає, він.
Тепер ночує під покровом білим,
допоки у снігів і снів шитві
прогалини душі з поснулим тілом.
Поснуло все. Очікують кінця
віршів зо двійко, шкірячись щербато,
мовляв, любов мирська – стезя співця,
любов духовна, – власне, плоть абата.
І на яке з коліс води не лий,
воно в хліби так само меле зерна.
Та з ким своє життя не поділи,
чи буде з ким ділити ложе смертне?
Діра в тканні. І рвуть, кому не лінь.
Зо всіх країв. Хто – раз. Хто два – й нівроку.
Най смикають! А небокрай у млі
собі береться за кравецьку инде голку.
Спи, спи, Джон Донн. Дірки у каптані…
І ради їм нема… Як благостиня
світам твоїм з-за оболок вогні:
Зорі навзаєм віддане проміння.
(1963)

1

Є вовна творча... Торт і кава...
Ще б снігу - до Нового року.
Чужинка-муза йде - кульгава:
"...ти юнці завдала мороки,
тепер сидить шліфує... бідна,
а парубки таких не вельми...
тож похвали вже принагідно!"...
...............................
Гроза... вогні святого Ельма...

2

Кав'яру з'їла, облизалась
кошиця, гне залізні шпиці...
Бракує міді, часу мало,
а килимок жаги не вицвів.

Жере ненатлий молох душі.
Простибі просять волонтерки.
А я зриваю вірші-груші
в едемі-пеклі Босха, Єрки.

3

Не запізнилася, не ждали.
Тож роззирнуся... Тут привітні?
Ховають хижі бджоли жала.
Сад засинає - аж до квітня.

.....

2017