На вітер попіл сигарети,
Блукає погляд по мені.
Думок химерні піруети,
Я наче у якійсь мані.

Твоїх очей блакить читаю,
Паралізує холод кров.
До свого раю не впускаєш
І серце навпіл розколов.

Як все змінилося навкруг!
Вже нові цінності в пошані –
тепер тобі він тільки друг,
хоча раніше був коханий.

Позбулись ми в житті химер,
любить когось – немає сенсу.
Тепер він інший – лиш партнер,
по бізнесу і навіть сексу.

Якимсь черствим став білий світ,
„любов до себе“ – в кожнім слові.
Від почуттів лишився слід –
ми клянемось собі в любові!

Романтик – вже абориген,
у всьому вигоду шукаєм.
Свій розвалили Карфаген
і зовсім це не помічаєм…

Любити стали лиш себе,
звершили ідіоти дійство,
а кожен з нас тепер – цабе!
Ми – це суспільство егоїстів…
Я на увазі мав тебе
і все суспільство лицемірства.

14.06.2018

- Хепі-енду в цій п’єсі не буде,
Просувайтесь хутчіше до виходу.
Ви ж глядач? Ні? Актор? Ач, приблуда –
Сам не знає… Та годі, не дихайте,

Наче загнаний кінь, бо - химери
Всі ці ваші гризоти з печалями.
Онде сцену вже хвилею стерло.
Подивились? Зіграли? Відчалюйте.

Лише півгодини тривала негода:
Страшна була злива та ще й буревій.
Жахливих гостинців бурхливий напій
Отримали ми цього дня від природи:

Її не збагнути, від неї залежні.
Ховає і радість, і гнів почуттів,
Наповнює кошик нових відчуттів,
Щоб знову по повній віддати належно.

А ми тільки маємо все споглядати:
Шукаємо сенс у житті і мету.
В халепу потрапити можна ще ту!
Та прагнемо знову ми все пізнавати,
Шляхами йдучи, поступово зростати.

13.06.2018
Свидетельство о публикации №118061307520

Ніч нависла
Чорним павутинням.
Місяць лисий
Гасне в самотині.

Ніч на вістрі.
Стерлися дороги.
Точний вистріл
У броню убогу.

Ніч нависла
З виглядом біди.
Ми - на відстань.
Шлях у нікуди.

1

Словесну воду перекрито.
Стікає сива гіркота...
Я клала перли до корита.
А вранці присуд: "Ти - не та...
Нам треба іншої, рудої.
Таку приводив дідо Ох"...
А я летіла... аж із Трої -
і гарувала за шістьох.

Розмалювала призьбу, ляду...
Ось ретируюся - чужа.
Бреде товпа із зоосаду.
Шукає солі... чи коржа...

Співає тужно-рідно "Древо".
На борт запрошує Борвій.
Змітаю попіл... королева...
І знов - у точці вогневій.

2

Це справжні ліки - не плацебо.
Спурт... екстрасистола... жива!
Червона піна... жовте небо...
Вік засівала... От - жнива.

2018

Пейзаж, чи майже. Кількісно фігур
помалу убуває у довкіллі
з напливом статуй. Колір шевелюр
у мармурі, цім навпаки вугіллі
місцин, годиться Півночі. Плато;
гіпербореї патрають капусту.
Все так горизонтальне, що ніхто
вас не притисне в захваті до бюсту.

II
Можливо, це – майбутнє. Видне ледь.
Тло каяттю і помсті товариству.
Глухому, та проникливому "геть!".
Раптовому прийому джиу-джитсу.
Еге ж, це – місто будучини. Сад,
густий і непроникний ба, на оці,
як ящірці у тропіках – фасад
готелю. Поготів – у хмарочосі.

III
Можливо, вид минулого. Жалів
і відчаїв. Їх юрмиськ на вершину.
У час минулий черги дієслів.
Укоськаність сум’ятиць крепдешину.
Се – царина минущого. Стезі,
глухої, без надій. Калюж тутешніх,
що всотують зображення усі,
як лушпайки – окатої яєчні.

ІV
Достоту – перспектива. Календар.
Вірніше, із роз’ятрених гортаней
нагода глибині душі нездар
зізнатись у потузі бездиханній.
І голосу, не оку, як було,
опісля перепрошувань на кутні,
спідручно обирати більше зло
до сподівань на чулість у відлунні.

V
Можливо – натюрморт. Оддалеки
усе, що опояшуть рамці, махом
мертвіє, нерухоміє. Хмарки.
Річна гладінь із випадковим птахом.
Рівнина. Часто-густо і вона,
як формою приплюснута ідея,
теж передує змісту полотна,
листівки, виправданням Птоломея.

VI
Можливо – зебра моря або тигр.
Від кинутого погляду і плаття
облизує литки наперекір
нездалій у засмазі балюстраді,
і вечоріє, далебі. Жара;
і розпашілий молот з наковальні
зісковзує; і соло комара
скінчається овацією спальні.

VII
Можливо – декорація. Дають
"Причини Нечутливість у Розлуці
до Висліду". Розчулює прелюд
спів-виконавців, сліпуватих буцім,
і "до" звучить, як тимчасове "од".
Блискуче, ніби крапелька зі крану,
з вібрацією, над дротами нот,
місяцелике – лине в ніч сопрано.

VIII
Достоту, це – портрет: у свій манір
землисті, невибагливі відтінки
поверхонь успадковує і зір,
зосібна – у приставлених до стінки.
Ледь осторонь, бліді на білім тлі,
клубляться олімпійці-однодумці,
відчувши ніби спинами – з землі,
у маляревім – погляд самогубці.

IХ
Що, зрештою, і є автопортрет.
По суті, крок убік від власне тіла,
повернутий у профіль табурет,
вид здалеки життя, що пролетіло.
Оце і звуть "майстерністю": пуття
і змогу не вбоятись процедури
своєї, власне, в формі небуття,
відсутности, узятої з натури.



---------------------------------

 
на гойдалці гомону й тиші
прохати у світобудови
притомності сниво~ віршів
крізь міжсезонні хвороби

вклонятися креативам
найменшого квіту над яром
найчудернацькішим димом
освячуючи ті ж литаври

збираючи наче зброю
рядки що не всякому личать
& знаючи місце герою
радощам ледь невротичним

осонь що оспівано всує
кохання що чесно~ бездарне
натхнень що усе спростує
& ще якось поталанить

за межами перебільшень
нічними проспектами карми
на гойдалці гомону й тиші

із безкраю передчуттями




 

Дружба - не дружба,- шматочок добра,
Зверхності, розуму, піни...
Мабуть, кінчати цю п'єсу пора,
Поза втомила добрині.

Учням - учитель, панянці - раби,
Геніям - гурт епігонів.
Шкети воюють, вчепились в чуби,
Розпазурили долоні.

Голем нехай вдовольня вереду,
Слухає опуси, скарги.
У домовину увагу кладу,
Всохнув цікавості пагін.

У потойбіччі зависнув на мить,
З поглядом стрівся лукавим...
Досить. На волю. Розламано кліть.
Сонечко гріє ласкаве.

13.06.2018р.

Корівка гедзів ляпає хвостом,
А мій п'ятак застряг у райській брамі.
Товкти отця безпечніше гуртом,
Молитися - отарою у храмі.

Стоять перед амвоном "голубі",
У ланцюгах, затягнуті у шкіру.
З кадилами наскочили попи -
Іде ловитва душ людських "на віру".

Беруть нахрапом, ззаду, лагідком,
Воюють будь здоров Господні гридні.
А руці білі - чисте молоко,
І ковбимки, неначе у вагітних.

- Довікувати хочете в гріху?
Програєте із люципером битву!
Якщо свербить щоденно у паху -
Гоніть бабло на прощення молитву.

Таки зцідили з лохів золотий,
У Бога в небесах нервовий нежить.
Не доберу: хто грішний, хто святий...
Молюсь... дубам. Вони хоча б не брешуть.

17.06.2018р.

Якщо можеш тепер не мовчати, кажи що завгодно.
Я повірю словам, що гарячі, пекучі на смак.
За липневу грозу б’є на сполох безглузда негода.
Не зігрітись ніяк.

Нам давно не зігрітись ніяк. Поміж нами – провалля.
Говори абищо. Я не стану тримати образ.
Ллє за вікнами дощ. Кулаками у шибки безжально
Попереджує нас.

Що слова – це вода, попереджує нас бережливо.
Що не варто журбу розливати потоками фраз.
Як не можеш мовчати – кажи, щоб мене зачепило.
Говори без прикрас.
13.06.2018

Пахнуть в Києві каштани,
Ходять Києвом кияни,
І киянок незаміжніх — тьма…
А у мене ні квартири, ані М-24,
Ні прописки в Києві нема.

Мав дівчат знайомих, друзі,
Я в Неаполі й Тулузі,
Маврітанки падали до ніг.
Розставляли хитрі сіті,—
Та нема у цілім світі
Кращих за киянок чарівних!

В скверах парочки гуляють,
Бистрі «Волги» жигуляють —
Скрізь тобі ідилія сама!
Був я в Лондоні й Брюсселі,
У Вапнярці і Марселі —
Краще міста Києва нема.

7487 р. (Від Трипілля) (1979)

Ім'я Пітера Хейні (1905-1996) широко відоме не тільки на його батьківщині в Данії, але і по всій Скандинавії і в багатьох англомовних країнах. Така популярність не видається дивною: XX століття навряд чи нарахує багато людей, в яких щасливо уживалися поет, романіст, есеїст, художник, архітектор, математик і інженер-винахідник і які до того ж зуміли в усіх цих іпостасях поводитися талановито.
Найбільшу славу П. Хейні принесли його короткі вірші грукі. Саме за них він тричі був висунутий на Нобелівську премію.

Парадокс життя
Коли я думаю про задум Творця,
Коли мене загадка життя турбує,
Встають перед очима дві скриньки
І в кожному закритий
Від другого ключик.

Дорога до мудрості
Дорога до мудрості ? – То істина не нова.
Запам’ятай, щоб не бути невігласом:
Помилка
І помилка
І помилка знову
Проте рідше
І рідше
І рідше.

В одну мить
Коли ти образ вічності пізнав,
Все життя вміщується в єдину мить.
Переклала на українську мову

12.06.18 10.40

1

Її мужчинка - явно не Делон.
Чуприни залишки, побабчене обличчя.
Але ж від нього сукня і кулон.
Дівчатко скаче...
Коситься гінка травиця.

2

А я інакша... От мені б краси -
летіла б за млини, байрак, автівку, віллу!
Моя натхненнице, Діаночко, носи
на стрілах клаптики накреслення Сивіли.

2018

Стареньким будинкам не спиться щоночі,
Не сняться бали, карнавали, епохи.
Вони щось сопуть, ледь примруживши очі,
Облуплені стіни вкриваються мохом.
Стареньким будинкам так холодно й зимно,
Порожні та сірі, вони – ніби привид.
Будинки вдягають тонке павутиння,
В німому благанні чекають на диво.
І кожен куточок в них має свій спомин:
Стільці, канделябри, скрипуча підлога.
Не тліє вогонь, не кахикає комин,
Ховається в яблунях двір… А дорога
Плететься собі у чеканні на когось,
Прядеться, снує й поростає травою.
В стареньких будинків притомлений голос,
Що кличе тихенько німою луною.
Колись з них доносились звуки роялю,
Не грає тепер вже самотній музика,
Сріблясто відлунюють ноти печалі,
І шибки віконець поскрипують стиха.
На жаль, так буває: поспішно й бездумно
Від рідних осель відмовляються люди.
Стареньким будинкам щоночі так сумно,
Старенькі будинки не можуть заснути.

Сапали моркву й буряки,
Назавтра - кабачки та перці.
А ніс облущився таки,
Бо цілий день сопів на спеці.

Сім'я з практичних міркувань
Города взяла "на халяву".
На вуха, ластівко, поглянь,
Червоні, начебто заграва.

Згоріла, ягідко? Гай-гай!
Казав - вдягни хоча б жакета.
Тепер на спину не лягай -
Нема у хаті марафету.

Цупкі задубли мозолі,
Рука згина цвяхи й підкови.
Чудово жити у селі,
Тут люди, як бички здорові.

Поклав кохану до стіни,
Поцілував, як чемний денді.
Кохатись будем восени.
Поспи. До праці о четвертій.

12.06.2018р.

Щупак

Карась хвостом у річці плеще,
Рибалю. Щука на меті.
Луску обчистить, звісно, теща,
Жона посмажить на плиті.

Нема зубатої хижачки,
Клюють як палець пічкурі.
Хоч лізь і бийся навкулачки -
Одні жабиська у Дніпрі.

Нарешті вудка задрижала!
Підсік! Тягну! Зопрів п'ятак.
Та волосінь не із металу -
Рибина відкусила гак.

А інша вудка - "плюх" у воду,
У вир прямує повз місток.
За волю бореться природа,
Іти не хоче на зубок.

Нема азарту й епатажу,
Прощай, щупаче-"натюрель".
Удома жінка звично каже:
- Сідай глитати вермішель.

І хоч поїв усе до дрібки,
Без жиру харч - ні те, ні се.
Сім'я лишилася без рибки,
Лиш кіт пічкурика гризе.

12.06.2018р.

Халепа!

Рясні вперіщили дощі,
Курчата лупляться у квочки.
І день, і ніч гримить, плющить -
Ходім, кохана, по грибочки.

Найкращий з них - боровичок,
Згадай як на зубищах хрупав!
Матню прохромлює сучок,
На носа крапає із дуба.

Агов, лисички й маслюки!
Ви де, смачні красноголовці?
Мовчать. Співають лиш пташки,
Комар застряг носищем в оці.

З жоною супимо лоби,
Сьогодні випала непруха.
Йдемо із лісу без грибів...
Халепа! Кліщ заліз до вуха!

12.06.2018р.

Я підійшла до східного вікна – там темінь густо висне, ніби шора
У мене голе серце, вікна голі, оголені слова — немає штор
Я підійшла до східного вікна. Там німота – не чути і цикади
Мені не раді з цього боку, тут
Мені – мовчать і я їм теж не рада –
Боюся визнавати все, як є
Боюся їм дивитись в очі дивні –
Мої роки не східні, не дитинні, а сиві коні, зірвані у шал
Летять, несуться, колісниця б’ється, литі колеса залипають в глині
І залишають колію як рану –
Я їм кричу щосили: «Тихо! Ша!
Не поспішайте – я втрачаю шанс у цій гонитві вгледіти нірвану
Не поспішайте – я втрачаю шанс....»
Та коням що? Їх доля – рись, галопи
Або у «Париз’єлі» – ескалопом
Гасити чийсь гарячий апетит
Мій час летить! Дурним лошам летить
Не розібравши шляху – просто ради
Якоїсь недосяжної елади
Розмитої непевної мети.

Лишилось мало – сили віднайти і перейти убрід цю бальну залу
Де танцювали всі, хто міг лише, долаючи шаблони та кліше
Долаючи уроджену кульгавість, шершавість рук й задуху від жабо

Я перейшла нарешті бальну залу –
Я підійшла до західних вікон –
А там священний місяць, мов віконт, поважно вів розмови з небом раннім
Киваючи ріжком то так, то ні
Там був Георгій, звісно ж, на коні –
Зі списом у руці жилавій дуже
Знесилений, бо ж змія знов подужав
Цього смеркання, як щокожний раз – не зрадила рука та спис поцілив
Гаспид упав, хлестала кров із тіла, з тієї крові розлилась зоря
Все небо-землю затягнувши млостю
І ребра хат світилися, як кості на добре не засипаних вуглях

Я заглянула в західне вікно –
Там був останній змах крила та тіні
А далі – тиша й, ніби, все-одно, що я стою і видивляюсь гостро
Що ниє голка в сонячнім сплетінні –
Я тут стороння, гостя не чекана
Я ще зарано біля цих вікон, де сон панує, вічний сон по ГОСТу
І ребра хат так світяться, як кості
А може то зовсім не ребра хат...
І страшно так – нема путі назад
Я озираюсь, а позаду — тиша – І навіть вітер листя не колише
І навіть я, напевно, не дишу
Стою одна – Розгублена – Що ж далі?
Зачинена в порожній бальній залі
Без права переписки чи дзвінка
І що мені тепер слова й медалі?
І що мені тепер меди й мигдалі?
І що мені тепер твоя рука?

Здолала Рубікон –
А далі – буде...
Аж поки не покличуть сурми суду
Не проведуть чужі байдужі люди
До західних вікон


11.06.2018

«Верта милий при місяці .
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови».
«Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,
Та не в змозі ісписати
Твої карі очі.
Яким фарбам довірити
Їх глибінь бездонну?
Як твій усміх передати?
Смутку ніжну повінь?
Радиш писать на китайці.
Не певен, чи вдасться».
…І ще довшою стає
Стежина до щастя.

Біжить вперед життя мого дорога,
мелькають дні, години, місяці…
Простую вдаль від отчого порога,
а десь чекає вічність у кінці.

Робив – що міг, у чому розбирався,
долав свій шлях і вірив в майбуття.
Усе було – і плакав, і сміявся,
історію писав всього життя.

Старався не чорнити власну совість,
здобув немало гідних перемог.
Все ближче до кінця життєва повість,
вже впору починати й епілог...

Із чого починати? Геть не знаю,
та за минувшим часом не тужу.
Від вічності я раю не чекаю
і зла на строгу дійсність не держу.

11.06.2018

Ліки

Гавкучий пес колошкає село,
За вірну службу - кісточка, сосиска.
Несамохіть насуплюю чоло,
Бо хохляки вподобали російську.

Говірку скомпоновано з мури,
Від матюків московських тхне мервою.
Є рідна! Українська! Ось, бери!
Не хочуть. Родичаються з ордою.

Лошиця до жеребчика ірже,
А над Дніпром бебекають івани...
Байдужому смакує все чуже:
Йорданська віра, негри та банани...

А глузд шепоче підло "Охолонь!
Це - безнадійні. Труєні каліки."
Мовчу. А з-під пера тече вогонь -
Шукаю хворим чудодійні ліки.

11.06.2018р.

Агов!

Кажуть, задощить від середи,
Без вологи сохне пагін кожен.
Ех, поете! Що ти за один?
В цьому світі люди прагнуть грошей.

З голодухи музонька пищить,
А Пегас іще не вийшов з коми.
Хай ушкварять із купюр дощі -
Будуть пироги, труси, хороми...

Дурень - бідний. Бідний, бо дурний,
А розумний, звісно, що багатий.
Кажуть, є й заможні писуни,
Як вужаки в'ються біля влади.

Я ж її ізмалку не люблю,
Чую "Влада!" - то хапаю шаблю.
Не прошу ніколи у падлюк
Навіть у біду якщо потраплю.

Хоч ніколи ще не набридав -
Нині у фінансових бермудах.
Книжка вже готова. Золота.
Ось рахунок. Виручайте, люди!

Приватбанк, Сушко Олександр Григорович
номер картки: 5168 7422 0615 9240

11.06.2018р.


Воюйте!

В сусідів у сім"ї війна,
До вуха долітає гуркіт.
Кричить і лається вона,
А він щодня здіймає руки.

На шлюбні фото роблять "Cheese",
А згодом - наче дикі рисі.
Навіщо жити ніс у ніс,
Коли у полум'ї обійстя?

В подружнім ложі - лід, сніги,
Нема ні Єви, ні Адама.
Найближчі люди - вороги.
Був рай. Тепер - пекельна драма.

P.S.:

У ліжку мавка. Чую сміх,
Лечу в обійми їй болідом.
Кохати жінку - це не гріх.
Та гріх - дружину не любити.

11.06.2018р.

Без душі

Щітки для пупків - гарний бізнес,
Іде чорт зна що "на ура".
Поїв. Аж у ковбику тисне,
Поспати годинку пора.

В долоні заснув пікінесик,
Розчулився, ледь не зомлів.
Дружина - вродливиця, персик.
Ідилія. Рай на землі.

На щастя показує компас,
Глитнути кагору пора.
А мамцю засунув у хоспіс,
Не муляє очі стара.

Не бачимо жилаві руки,
Не крекче над вухом яга.
Наймаємо няньку для внуків,
Цукерки приносить слуга.

Зорю не розгледиш крізь терня,
Із прірви немає стежин.
Вмирає самотньою неня.
А діти живуть. Без душі.

11.06.2018р.

Впадає ця річка у море.
Охоча вона до злиття.
Наповнена,в щасті і горі.
Таке, мабуть, має життя.

А море – воно величаве!
У водах своїх крижаних
Розтопить журбу і печалі.
Зігріється сонцем у них.

Де ж річка,була невеличка?
Пірнаючи в хвилі,біжить.
І миле її,гарне личко.
У щастя порине на мить.

11.06.2018
Свидетельство о публикации №118061103903

* * *

Протягом тривалого часу
житиму з клеймом недосяжного.
(Хвилі вже прогрілись, напевно –
і чекають,
доки
пірну).
Хто там зажуривсь? Не печалься!
Публіка поважна уся вже там.
(Я, щоб не впізнали, допетрав:
взяв – та і підстригся «під нуль»).

…Що ви, тут, солодкі, забули?
Філію давно ліквідовано.
Тобто, ні копійки немає
в дюжині стільців чи канап.
Бачите: нещасні бабуні
теж сюди приперлись по долари.
Ви їм повідомте: «Намарно.
Влада перекрила канал.»

Стомлені колеса, крутіться!
Рухатися далі і далі нам.
Чесно? Я не можу сказати,
чи достатньо сили в мені.
Руку переможцю потисне
той, хто опинявсь у нокдаунах.
І підпалить, гріючись, запит
визнаний безгрішним
міністр.

В ній згас вогонь. Вона померла,
Хоч тілом ще була жива.
Її нескорена Говерла
Шпилем уп'ялась у слова.

Не стало сліз. Закам'яніла.
Зів'яла. Змовкла назавжди.
Здолати серцем не зуміла
Непереможної орди.

Злилась із натовпом сп'янілим
У зазомбовані рядки.
Колись була єдиним цілим,
Та розлетілась на друзки.

Заблукаю в тобі перед досвітком,
обернусь на ласкаву зорю,
запаливши ледь вичутим доторком
розколисану душу твою.

Пригорнуся до неї розніжено -
так у щасті іще один день
світлорусопухнастими віями
до моєї щоки доторкне.

І допоки за сонними шторами
сонце місто будити зачне,
розмалюю тремкими узорами
щось між нами таке неземне.

7.06.18 р.

Розтрощена. Розбита.
Знецінена украй.
Рікою з бруду вмита.
Болить,кровить -- нехай!

Всміхнусь. Сховаю сльози.
Хай думають -- свята!
Не дістають погрози
До висоти хреста.

Минеться. Чи зумію
Із дна -- до перемог?
Загину чи вцілію --
Це знає тільки Бог.

Хтось виліпив місяць
Із меду липи.
Поліз до неба
Його почепити.

І з нього стікали
Медові краплинки -
Засяяли рясно
Солодкі зіринки.

Льодяники з липи:
Жовтенькі, духм'яні,
Червневий дарунок
Для ніченькомами.

Боролась. Довго. Не здавалась.
Йшла проти зброї голіруч.
Із катом сам-на-сам зосталась,
А він щораз скидав із круч.

Вставала. Голову здіймала
До ще не бачених висот.
Трави м'якенької шукала,
Та полум'ям колов осот.

Марніла. Танула від спеки
У найжорстокіший мороз.
Не помічала небезпеки
Між наростаючих загроз.

Ридала. Прагнучи любові,
Відкрила серця наготу.
Єство здираючи до крові,
Забула геть про німоту.

Змирилась. Відчай-безнадія
Здолали непоборний страх.
Померла недосяжна мрія
Із кислотою на вустах.

Коли відкрились очі,
Нема чого боятись.
Світанок проти ночі --
Куди вже їй змагатись.

Пітьма здіймає крила,
Щоб тінню охопити.
Не знає: їй несила
Світанок засліпити.

Її очам не видно
Крізь прірву порожнечі:
Змагатись не солідно
За неістотні речі.

Розвиднілось. Світає.
У зла -- одна дорога.
Завжди перемагає,
Хто в серці має Бога.

Замовкнути...
Сподобитись на тишу.
Утнути - що ніколи не було...
Надворі ніч...
І вітер не колише...
Німує мить...
Нічне небесне тло
сприяє мовчазній несловомові,
та думка не мовчить:
снує-снує...
Емоція -
розляпка кольорова -
на біле чорним у рядки стає...
Для чого? -
запитаюся у неба.
Воно й не кліпне -
хмари угорі
закрили простір
в собі і до себе:
Бо є...

2018

Не заживають наші рани.
Летять у небі журавлі,
а молодого ветерана
везуть до рідної землі.
Його матуся проводжала,
Пишалася уся рідня.
А мила так його чекала!
І не діждалась того дня.
У караулі на колінах
стоять селяни без шапок.
Мале село – надійна зміна,
допоки є бодай куток.
Невтішні вдови йдуть полями
і дивляться із-під руки,
чи не вертають журавлями,
убиті їхні вояки.
Вони не стали на коліна
і виконали заповіт.
Іде у вічності по мінах
цвіт нації – наш юний квіт.

 06/18

У перемоги – два боки медалі.
Ведуть любов і віра до мети,
і є надія, що підемо далі,
аби з низин сягати висоти.

                 І я іду своїми берегами,
              а наді мною білі журавлі
     курличуть заповіт моєї мами
         мені живому на моїй землі:

- Умій оберігати і давати
усе хороше, що у тебе є,
як і тобі дає Вітчизна-мати
обіцяне, заслужене, твоє.

На цій землі, де є ще окупанти,
у кожного ілюзія своя.
Але уміймо оволодівати
оазою земного житія.

У білому волаючому світі
ще шаленіють зайди-вороги,
і материнські давні заповіти –
це наші обереги-береги.

           Тому й іду своїми берегами.
               А наді мною білі журавлі
     несуть жалі до вирію, до мами,
                 яка чекає миру на землі.
 
06.2018

***трохи іронічне, трохи історичне***

*історична довідка. Римський імператор Нерон їздив до Афін (культурного центру Римської імперії) на поетичні змагання і перемагав на них. Світоній, інші джерела*

Ой як сурми когорт бойові заревіли,
Непохитної величі Риму краса!
Це сенатори римські у путь відрядили
Імператора... В Греції йде фестиваль.

Світ великий... Та плескають весла галери...
І на морі поганий мобільний зв"язок...
-Як себе почувають коханки-гетери?..-
Про усіх піклуватись набридливо, блін...

Син Богів (всиновили, то їжте!.. Хай очі...)
У простій одежині (ну... Скромний дрес-код)
Сам Нерон репетирує, вірші шепоче.
Фестиваль поетичний. В Афінах арт-центр.

Вітер дме в паруси, корабель підганяє,
Згідно Пушкіна текстів... Ой!.. Інші ж часи!..
Ось і зустріч. І пічку Нерон колупає,
Мов засватана дівка... Бо прийнято ж так...

А на фесті вже судді місця розділили
І вінків нав"язали. Хтось їстиме суп
Без лаврушки. Лаврушку усю закупили
По базарах. Своїх протеже вшанувать.

Як же судді ті очі од дива "роззули"-
Хоч би хто попередив!.. Хоч хто б подзвонив!..-
Що учасник Нерон "набиватиме гулі"
На загальних засадах... Ну що тут робить?..

Як йому пояснити, що згідно закону
Запізнився... У списках такого нема...
-Он позаду стоять шість когорт легіону.
Не заваджу?- зі смутком питає Нерон...
...............................................
Велелюдно у Римі Нерона вітали.
-Аве, Цезарю!!! Це небувалий тріумф!!!
Вінценосний зібрав всі вінки фестивалю!
...Від ваги колісниці зламалася вісь...


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118052700741

Мова

П'яниця лається з баюри,
Від оковитої шиза.
Мовчу, коли балака дурень,
Інакше бевзем стану сам.

А матюки уста розверзли,
Колінцем врізали новим.
А мо', порядні лиш тверезі,
А цей - босяк, не херувим.

Сів у маршрутку - в'януть вуха,
Кляне панянка - не алкаш:
Із рота вилітають мухи -
Спинити зась - ввійшла у раж.

А поруч шпрехає дитятко,
Бабуню посилає на...
Коли мовчить - усе в порядку,
Говорить - розуму нема.

Підходити боюся ближче -
Отрута крапле з язика.
Онучок грається у "Witcher",
І мова як у відьмака.

10.06.2018.


Witcher" - (англ. відьмак) кривава комп'ютерна гра, одна з найкращих у світі в своєму жанрі.

Хома

Істину втопили у вині,
Мудрість заховалася у дірку.
Бач,- повзе мураха по стіні,
Клацають жувала без зупинки?

Хоче їсти, чує павука,
Корму у норі чекає матка.
Преться люд у рай без повідка,
Чи у пекло попереду татка.

Арахніду кузька - бутерброд,
Ангельським чортам пожива - люди.
А мені потрібно на город,
Я - Хома, обходжуся без чуда.

Піп щебече: "Віруй і плати!
А інакше - казани гарячі!".
На спасіння просить золотий -
Дай лукавцю, й не очікуй здачі.

В церкві на губі лабає дяк,
Я ж - земельку засіваю житом.
Вірую у жінку і шмурдяк:
Мавка - рай, а пекло - оковита.

10.06.2018р.

Сльоза – то тихий зойк душі,
який словами важко передати,
то відчаю гірко-солоні шати
і розпачу шляхетні кунтуші.

Сльоза – уранішня роса,
що щедро омиває спрагле серце
і у потоці невимовних герців,
підносить душу прямо в небеса.

Сльоза – немов рідкий кришталь,
змиває смуток і гіркі образи,
у мрії застигає, як алмази,
що ніби масло розрізають сталь!

Гірка сльоза – це кров душі,
така прозора, кришталево-чиста.
На ній поети місять своє тісто
і нею пишуться вірші…

Кинута дружина заколише кицю...
Муж пішов до юнки - це наснажно й ницо.
На серванті фото: ще у парі... море...
Біс гріхи у пеклі зважить-проговорить.

Ритвини кохання. Сливи піднебесні.
Шепче сива жінка: "...вибачу... воскресни!".
Осудили люди, кажуть - винна трішки.
Носить жаль пекучий, заливає в діжку.

Витіка водичка...
Бовваніє Лета.
Компонує жінка віршики-букети...

Стрічечки на призьбі, ще міцненька хата.
Будячки шерхочуть... Мальви пелехаті.


2018

 
Зауважив, собі зауважив ~ диви
Як усе назагал пісня
Чи пролитий гас, а чи сплін у трубі
& Ніде нікуди не дінься

Марнувати слова, сумовиті навскіс
До смаку рихтувати мушлі
Не лихварити, не зростати у зріст
Не навіювати зворушень


Кіч ліричний у пієтичну ніч
Відпочинку після турботи
Хмари ~ тіні & молодик льодяний
Напівмороків теж достоту

Десь неквапно зникають імпресії літ
Неповинні, у сенсі, без ради
& Чумацький стікс у небесній землі
Ледь збагненні вістить принади




 

А ми з тобою ніби вже мудріші.
Ступаємо по лезу невагомо.
Напружену розламуємо тишу.
Ми вітру довіряємо прудкому.
Заштопуємо знічені вітрила.
Завбачуємо виважену правду.
А ми з тобою ніби вже щасливі.
Ми знаємо, що сонце вийде завтра…
08.06.2018

Гідра корупції - саме у владі.
Проти народу скоїла зраду.
Суд, прокурори підвладні наказам
Перших осіб, діють злочини разом.

Скільки ж терпіти безчинство, свавілля.
Дуже цікаво, чи є в світі зілля,
Щоби зцілити ці душі продажні,
Вирвати пазуру їх епатажну.

Гальма відсутні, швидкість шалена.
Завжди в дорозі їм світло «зелене»!
Статки нарощують: мало все,мало!
Темні часи в Україні настали!

Крим віддали, а Донбас у вогні!
Скільки загиблих в злочинній війні?
Другий майдан нам не дав результату.
Бідний народ став ще більше страждати!

Ціни страшні, вже субсидій немає.
Ситий голодному все дошкуляє.
Плаче народ і сміється нервово!
Вже розлучатися люди готові.

Треба ж було, так усе занедбати!
Кличуть до себе пройдисвітів грати!
Вибори – тільки у них і спасіння.
Може, дійдЕмо тоді розуміння.

Очі відкрийте, йдучи з бюлетенем.
Думайте, друзі, про власні кишені!

09.06.2018

Пливе в карміні сонячних сходин
по бруку Львова аргентинський вечір -
над суєтою, втомою судин
тремка надаритмія кровотечі,
мелодія пробуджених клітин,
смаки мигдалю, кольори вина,
зустрічні зори, півтони любові:
я не один, і ти вже не одна -
дві лінії в одній танцебудові, ((
в якій щемить на двох вся мить земна.

О зупинися час!
Еl cоrаzоn,
bаndоnеоn бентежний,
світла цинамон.

Ти - скрипка, рухи, подихи смичка,
а я - мотиви, простір, і звертання,
уваги врівноваженість рвучка
до злету від земного обертання
твоїх чуттів тонкого каблучка.
І пауза. Затакт. Акорду крок,
немов красі лише ми у покорі,
немов завжди триватиме танок,
і сяятимуть вічно танго зорі, -
лиш музика, ні згадок, ні думок!

Не зупиняйся час.
Еl cоrаzоn,
bаndоnеоn духмяний,
ночі цинамон!

 
огневі палітри позбавлені
інфрачервоного спектра
потвори намарені лавкрафтом
гротески без пам’яті предків
 
у магії спалахах магнію
едіп ув обіймах електри
оздоби над міру вражаючі
деталізація екстра
 
фрагменти злостиві & ряжені
синкопи безтямного скерцо
крізь прірви що перечіпляються в
 
зірниці прийдешнього пекла
& мови врочисто безжалісні
що їм ні до чого переклад
 
 
 
 
 
 
 
 

З видом юдейським, на жаль, я не юдей.
І не тому що хрещений.
Просто , як мені здається, не та ментальність.
І справді, попрощавшись, як англієць, негайно ж зникаю,
а не стовбичу в дверях ще з годину.
Не жестикулюю попід носом співрозмовника.
Не кричу на мінімальній відстані.
Не гукаю, а сам іду до того, хто мені потрібен.
Уже в Ізраїлі зайшов якогось разу в синагогу
i здивувався, що нема в ній , як у церкві,.. святості:
одні сидять, інші шпацерують, розмовляючи.
Чому це так, збагнув, занурившись в іврит,
де на відміну од грецької , звідки походить «синагога»
просто як«зібрання», в івриті це «дім зібрання»,
де можна зустрітись з товариством,
погомоніти про життя , а вже потім помолитись.
Ніхто мені не доріка, що не ходжу в синагогу,
хоча й запитують бува : «Ти сфараді чи ашкеназі?»
Одбуваюсь буденним: «Ані масорті»,
Себто такий, хто дотримується приписів юдейських.
Адже й справді, як і ті, хто запитує, молюсь щоранку
молитвами, котрі так густо пересипані Псалмами.

А я сьогодні ночував у мами...
Дитям малим по ніжність і любов
В обійми теплі вечора прийшов.
Яке це щастя- ночувать у мами!..

А вечір так поволі догорав
І не хотів у темряву спливати...
Мов у дитинстві, поправляла мати
Мені подушку, щоб зручніше спав...

А ранок запалився у журбі.
Я мав іти стежиною своєю.
Я був у мами... Я втішався нею...
Помилуй, Боже!.. Дякую тобі!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118060709335

В гіллі дерева, у кроні,
причаїлася ворона.
Як дозорні всіх віків –
виглядає простаків.
Хтось замешкається трішки –
враз вона, немов мартишка,
підлетить і дуже хвацько
відбере яскраву цяцьку
та мерщій несе до схрону.
Хитра – злодійка ворона!

Стоїть висока, ніби шафа,
під пальмою струнка жирафа.
Листочки з дерева зриває
й хмаринок ріжками сягає.

В красуні гарні, довгі ноги,
мандрує вільно без дороги.
А шию щоб обпеленать,
потрібен шалик метрів п‘ять.

Усе життя вона гуляє
і не лягає ні на мить.
На ніжках навіть спочиває,
бо стоячи жирафа спить.

Живе у лісі хитра лиска,
в норі у неї там прописка.
Туди несе вона курчат
для ще маленьких лисенят.

Руду й пухнату шубу має,
хвостом сліди всі замітає.
На зайчика й мишок полює,
а во́вка – здобиччю частує.

До курника біжить щоночі,
бо півника піймати хоче.
Стемніло й злодійка руда –
уже з-за тину вигляда.

Тому вночі Бровко не спить,
він хитру злодійку провчить –
мерщій прогонить аж до дуба
і та втече латати шубу.

Непо́квапом іду у пізню осінь
тобі назустріч, крізь холодний вітер.
Зимові роси миють ноги босі,
усе лихе із пам’яті я витер.

Уже іду до тебе я крізь роки,
туман, негоду, стужі, буревії…
Відлунюють, як дзвони, лише кроки,
але замовкли юності надії.

Останнє листя долу опадає
і хороводить у повітрі чистім.
Іду до тебе тихо виднокраєм,
як і тоді – карпатським падолистом.

Мене несе стрімка гірська уява,
до Синевиру лину водоспадом.
У думах знову дівчина русява,
а я іду крізь осінь листопадом…

Мене шукай, де відізвався вечір
На стишені слова, емоції, думки.
Нам буде знову тісно, і, до речі,
Бажання пристрасні рвонуться напрямки.

І, нібито всесвітня, насолода
Нас, упокорених, доречно поведе
У хатку, ту, що у кінці городу,
І сто жмень радості притисне до грудей.

Прошелещу підсохлим дивним листям,
Прошепочу: в небаченій облозі ми…
І що тобі? Посмійся. Розізлися!
Глибокі очі бачу не твої − пітьми.

І ми удвох уперто й несвідомо
В надію, що остання, знову проросли.
Не десь в Опішні, а чи Оклахомі,−
Удома, де калинонька, бусли

І рідко сум полонить. Заховайся!
Давай же вип’ємо свою тривку вину.
Вона легка, як хліба півокрайця,
Вона важка, як шепіт полину.

Насправді це − свята пора таїння,
Де ми удвох на тлі життя, небес…
А далі − так, так, − дощ, як те насіння.
До нас у нього вічний інтерес.

бірюзовий цвіт вкриває пеленою
блиск в очах горгони на перетині доріг
сталевий щит окроплений мольбою
відлуння голосу тих проклятих воріт
мигаючий бульварний ліхтар
пуск гільйотини і остання хвиля
там полум’я охоплює вівтар
там зеленіє вирішальна миля
там гра вівальді нам доносить спокій
чорний кортеж так лине до аорти
кришталь вже перетворюється в попіл
темна фата на леді із окремоі когорти
дзеркало бажань , кинджал у горлі
наливали алкоголь в холодну домовину
50 кроків позбавлення від болі
довічна індульгенція за будь яку провину.
неначе сон польється на листок
інший світ , що називаємо брехнею
проекцією незрілих казочок
вся наша віра , що стирається межею
мій ескапізм забув мораль
нових емоцій не дає речовина
цінні тільки хвилини забуття
хвилини справжнього приносить лиш струна
ми так впевнені в тверезість почуттів
що пристрасть не здолає перешкод
світ умовностей , парад вітрів
як додаткова гама кожен поворот
в шафі під одягом заховані скелети
цей другий простір проектується в вірші
уявні , світом втрачені портрети
заганяли душу в нездоланні вербальні кущі
о філантроп мій шизофренік
балансувати на межі з самим собою
в часи фатальних внутрішніх терзань
нарву підсніжників для дами з косою.

Так смішно і сумно, не друже, так лунко з порóжна...
Так хитко і ветхо на сім шашелéвім містку...
Були ми з тобою спочатку ніким, а відтак - подорожні -
пліч-ó-пліч долали недружби примарну ріку,
бравурних ілюзій... а може і навіть амбіцій.
Несли нас потоки, а ми, нахапавшись води,
ще міряли броди, а вже журавлі та синиці
давались у руки, упавши на наші сліди.
Кого тобі баглось? Кому пасувалася клітка?
Опалі пір'їни стелили на землю печаль...
Тобі ж не терпілось вдягнути здобуті лелітки
і перехилити святий, як здавалось, грааль...

Журавоньку білий - ти вільний і гордий, як небо!..
Душа не захланна - тебе відпускаю - лети!
Пташáтко дрібненьке й тебе відпускаю від себе:
неволити волю - губити невинні світи...
Мій н éдруже дивний... Й тебе відпускаю - навіки.
У серці ні туги, ні жáлю й ні сліду зітхань.
Як дружба існує - вона ластівками без ліку
в душі загніздиться з напоєних сонцем світань...

Я по тобі сумую, юродиво
Оці слова виштовхую із рота,
Містечко наше, стомлено-красиве,
Стягає простір й продає за долар...
Усе мине опісля як згодяться
Тобі за літо витрибеньки в тісті.
Я тяжко так сумую, добрим часом,
Від ревнощів розносить геть за місто;
В річищі, край господи, тоне правда,
Про те що я не хтіла досі вабить
Твої неквапні очі післязавтра.
Я по тобі сумую без підстави.

06.06.18.

 
червлений червень сокровенний знак
на яшмово-серпанкових містах
безладне марево & що за ним ~ хто зна
твій млосний демон-охоронець мрій
чиї думки як вицвіла вода
недбало здмухує неявних комарів
& навстіж двері у свічадні дні
хлипкий хлопчак соромиться дівчат
& мчить на дідовім ровері мов дурний
в його саду злотіюча іржа
гнилий бетон у сонячнім вапні
скарби склозвалища поважливо блищать
узвар небесний ллється крізь дахи
& колір затерпає ніби смак
пригод обіцянки у спізненні лихім
якби прочинена душі тюрма
& плине ранній літній ранок тим
в дрімоті відчуттів розгубленим дитям
усе гортаючи назад життя
в примарливому дрейфові міськім
провулками у тьмяновогких вічах брам
& над асфальтом свіжоніжний дим
твій перехожий тип зникає сам
& одкровення пломеніючі сліди
миттєвості зринають зусібіч
за стрічнім рогом вулиці невдах
а там ~ у сяйно-попелястій ворожбі
чар літеплий & час тремкий що птах
журне дитя в очікуванні див ~
твоє покликання & вибір назавжди