***
Сколомыйко, сколомыйко, серце ми ся вдрыват.
Дощ танцює по цимбалах и голосит дрымба.
Дись далеко моя мила – сóнічка не видко –
В’яже шалик, яже узлик – рвеся божа нитка.
Сколомыйко, сколомыйко, дай ми удпочити:
Мы лиш двоє у каріці – никат на нас чилядь.
Мы з тобов ся заиграли, світ нам ся убертат,
Видко, ты тым світом крутиш – ты, ги я, уперта.

Сколомыйко, сколомыйко, кüлько того світа!
Вчора яблüнка цвіла лиш – ниськы сніг пролітат.
Айбо як бы там не было – ты лиш сколомыйка,
Ты на вто, що я говорю через персты никай,

Бо я люблю вту, що в сирцю вже гніздечко звила,
Вту, що близько вать далеко, а єднако мила.
Сколомыйко, сколомыйко, не тягни ми жилы,
Мы ся любиме давно вже – щис׳ме и не жили.

28-29.11.17 © Василь Кузан

Словничок:
Сколомыйка – пісня і танець, схожий на аркан,
Каріка – танцювальне коло,
Заиграли – затанцювали,
Ниськы – сьогодні,
Персты – пальці,
Вать – або,
Єднако – однаково.

Прийшла зима, прийшла сумна,
Така ще трохи слабосила.
В туман закутала вона,
Все білим шовком застелила.

Химерні обриси дерев
І небо, як овеча вовна.
І вечір в сутінки бере
Усе поблідле і безмовне.

Мов чути шепіт потайний -
Поміж гілля іде розмова...
Переплелись дві сивини -
Жовтава осені й зимова.

І вітерець не поспіша,
Серпанком сивим очі лащить…
І диха спокоєм душа -
Що може буть для неї краще?!

29.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Розглядаються довкола,
Та мене не чують,
Бо ж загруз я в цім болоті,
Що Петровим зветься.
Одинцем сиджу, як сич той,
У холодній хаті.
Ні з ким разом хліба з’їсти,
Ні слова сказати.
Хоч кидайся з мосту в воду.
Не знати з якого.
Стоять собі незворушно
На кістках козацьких.
Як і ті палати,
Що сточили стільки крові
Із нашого брата.
Якже мені докричаться
До того садочка,
Щоб почули батько й мати
Та їх мила дочка,
Що кращого зятя
Не знайдуть довіку,
Буде їм синочком гарним,
Й справним чоловіком.
Та не чує Україна
Голос свого сина.
Доведеться брать в дружини
Чортову сестрицю.
Або, може, попідтинню
Мовчки простягтися.

Коли ти висох, як скелет,
І їш один лиш вінігрет,
І виглядаєш, як дистрофік –
То ти є істинний поет.

Як черево твій хід спиня,
І у штанах тріщить матня,
Коли ти важиш три центнери –
Ти не людина, а свиня.

Не лізь по кавуни в казан,
Не йди по зупу у баштан,
Коли дороги ти не тямиш,
Ти не людина, а баран.

Коли ти п’єш з чужих джерел,
І зириш зверхньо, як орел,
То ти не керівник державний,
А найсправжнісінький козел.

Як ти забув своє коріння –
Ти найнікчемніше створіння,
І місце твоє в купі гною
Межи полови і лушпиння.

Не плюй у батьківську криницю,
Вона тобі іще згодиться.
Як душу ти свою спаскудиш, –
Душа згниє і засмердиться.

Не спокушайся на чуже, -
Своє любити час уже.
Хто на чуже роззявив рота,
Той і свого не вбереже.

З чужим до столу не сідай,
Ти від чужого геть втікай.
Він, мов кота, тебе задушить,
Під пліт запорпає – і край.

Підступний має сто облич,
Не пий з підступним могорич,
Тебе він замордує нишком,
Й здихати кине наузбіч.

Ти мудрим будь, як Соломон,
Не йди до дурня на поклон.
Ти дурня мудрістю здолаєш –
Такий неписаний закон.

Не пий горілку, як скотина,
Не забувай, що ти – людина,
Бо можеш здуру все пропити –
Добро, родину, й Україну.

Жінок облесних обминай,
Із ними в гречку не стрибай,
Бо згубиш честь свою й здоров’я,
І втрапиш в пекло, а не в рай.

В житті як дбаєш, – так і маєш,
І як постелиш, – так лягаєш.
Якщо те й знаєш, що гуляєш –
У злиднях й холоді сконаєш.

1996-2017

Калина знову опускає віти,
готуючись до сонної пори.
Пелюстками поопадали квіти.
І на подвір'ї витирає вітер
осінні пурпурові кольори.

Затуманіли силуети сонця.
То явиться маною калити,
то щукою пірне у ополонці
і навіть не загляне у віконце
донизу зі своєї висоти.

Лишається на літо уповати.
Його пора попереду іде,
аби зимою побілити хату,
весною одягти зелені шати
і замінити убрання руде.

А поки-що, минаючи Покрову,
чекаємо Меланку й Василя,
Різдво одне ...і друге. А земля
оновлюється травами, і знову
озимина заврунює поля.

Ось-ось ударять хугою морози
і віхола загляне у вікно
як на екрані ретро у кіно.
Розлукою заойкають мімози...

Але нема чого ронити сльози
за тим, що не вертає все одно.

                                      11.2017

Містика першого снігу - в тихому шепоті ранку,
у боязкому чеканні голо-преголих дерев.
Душу, що виспрагла дива, наче тремку полонянку,
у неосяжні обійми зимонька знову бере.

І вимальовує небо чисті прозорі пастелі
на першозмерзлих калюжах, на чудотворнім вікні.
Обрії сяєвом білим перші сніжиноньки стелять,
тихим містичним відлунням дзенькаючи у мені.

21.11.17 р.

Хронічний любитель жіночої статі,
В якого на пенсії все, крім очей,
Зустрів молодичку. І з звичним завзяттям,
Ковтаючи слинку, масненько рече:

Ходімо зі мною, моя люба заю,
Чекає на тебе мільйон насолод:
Я оди пишу, серенади співаю,
Свіженький в запасі завжди анекдот.

На що молодичка йому промовляє:
Ви щойно так ніжно назвали мене.
Я зовсім не проти: - ну зая, так зая.
Але ж застереження маю одне.

Ніхто проти од і співанок не спорить.
Та в нас, у зайчих, є приватний закон:
«Морковка» щоб завжди трималась бадьоро,
Й «капусти» у банку хоча би з мільйон.

Ми любимо шопінги, спа, ресторани –
Бажання у тіла й душі молоді.
Якщо це у Ваші уходило плани…
Куди ж Ви побігли? Чекайте! Заждіть!

Хронічний любитель жіночої статі,
В якого на пенсії все, крім очей,
Зустрів молодичку. І з звичним завзяттям,
Ковтаючи слинку, масненько рече:

Ходімо зі мною, моя люба заю,
Чекає на тебе мільйон насолод:
Я оди пишу, серенади співаю,
Свіженький в запасі завжди анекдот.

На що молодичка йому промовляє:
Ви щойно так ніжно назвали мене.
Я зовсім не проти: - ну зая, так зая.
Але ж застереження маю одне.

Ніхто проти од і співанок не спорить.
Та в нас, у зайчих, є приватний закон:
«Морковка» щоб завжди трималась бадьоро,
Й «капусти» у банку хоча би з мільйон.

Ми любимо шопінги, спа, ресторани –
Бажання у тіла й душі молоді.
Якщо це у Ваші уходило плани…
Куди ж Ви побігли? Чекайте! Заждіть!

Хапко узяв кредит. А ти - плати!
Даниною обкладено онуків.
Перед народом гроші не світив -
В офшори заховав усі рахунки.

Зацарював моссадівський агент,
Довкола трону - без цепів собаки.
На визиски отримано патент:
Усіх поставить у країні раком.

Поспільство, наче ниці жебраки,
Від голоду тримається за линви.
Петро ж торбину, з щедрої руки,
За півмільйона прикупив дружині.

В Америці на тижні був кагал.
Схвалили: Крим, Донбас - уже Росія.
Качають із держави гої нал,
Вдягнув ярмулку православний Київ.

Притомнію. У голові луна,
Домучили з семітами кошмари.
Кладе компрес турботлива жона:
Ну, що б робив я без своєї Сари?

29.11.2017р

До мене завітала самота,
У подарунок простягнула тишу.
Вона діру у серці залата -
Нехай живе. Уже не буде гірше.

Не чути дорікання і клятьби,
Недоля не трясе, неначе грушу.
На зламі нещасливої судьби
Живим зі шторму вистрибнув на сушу.

Був пішаком. А ти - важка тура.
І партію зіграла дуже вміло.
Життя моє для тебе - тільки гра,
Від зради все померло, вкам'яніло.

Схиляються осонцені жита,
Напоєні теплом, достигли зерна.
А я собі не викував щита,
Попереду - вогонь, колючі терна.

Один у стінах. Наче у труні.
Не гоїться в душі одкрита рана.
А самота не вируча (о ні!),
Ще трохи - і мене, мабуть, не стане.

29.11.2017р.

Бажаючим придбати зібрання творів Світлани-Майї Залізняк - поезія, переклади, проза (авторська редакція 2015 року, тверда палітурка, 600 сторінок, видавництво "Сполом", Львів) - писати на пошту:
zaliznyak-63@ukr.net
або у приват фейсбуку.
Ціна 140 гривень, номер картки повідомлю приватно.
Пересилка Новою поштою чи Укрпоштою.

На обкладинці - репродукції картин - автори Ігор Палєй (Єрусалим) "Фенікс, птах життя" та Ольга Федорук (Львів) "Вона і сонце".

Анотація:
“Птахокардія” С.-М. Залізняк – це книга вибраних поезій, написаних протягом 2000-2015 років. Осмислюючи буття навколишнього світу та своє буття в цьому світі, авторка семи виданих раніше поетичних збірок намагається не повчати, не робити широких узагальнювальних висновків, а просто доносити до читача власне розуміння добра, любові, краси, правди, послуговуючись вишуканою українською мовою, малюючи майстерно підібраними словами яскраві, живі образи – реалістичні, фантастичні, містичні. Вимогливий читач отримає справжнє естетичне й інтелектуальне задоволення від зразків справді сильної, досконалої технічно та високохудожньої поезії, а також свіжих, оригінальних перекладів віршів поетів різних народів та епох і творів цікавої малої психологічної прози.

Хризантеми до мене сяйнули твоєю усмішкою,
І рознісся довкола такий неземний аромат…
Я б сорочку собі прикрасив отакою манишкою
До найбільш урочистих, тобою улюблених свят.

Як гойдають калину вітри необачно простужені,
Коли жовтень дволикий міняє на іній росу,
Ти їх горнеш до серця, усіх своїх ряджених-суджених,
Й задивляється світ на таку неймовірну красу.

А зима заполонить нас сіро-байдужими буднями
І затято дороги і мрії усі замете –
Як під божий покров, ми з тобою приходити будемо,
В рукотворний цей храм, попід небо твоїх хризантем.
2016

Я не хочу щастя шматочок,
Прагну мати його багато,
Лиш стрічать його - не проводжати,
Радості - джерело, не ковточок.

Море ніжності, а не краплину,
Та добра океан, не трішки
І безмежного неба блакиті,
А любов нехай лебедем лине.

Якщо хоче хто все це мати,
То душа мусить бути щедра,
Серце сповнене чуйності в тебе,
На взаємність тоді сподівайся.

2017 р.

Не контролюєте владу -
йдіть до загіну в стадо.
Там пастухи радіють
всіх, наче скот, закриють.

Тихенько стояти класно,
цікаво з рабом-собою?
Заплющивши очі… Вчасно
плювати на мир і волю?

Поки в окопах гинуть
наші герої кращі,
поки твою країну
ворогу тягнуть в пащу...

(Листопад 2017)

Дзвони мiських вокзалів,
Швидше б стрибнуть у потяг-
Спритно скидала одяг
З тим, кого геть не знала...

Нерви гризуть - акули,
Тіло - твердий манекен.
В скупченні різних імен
Нащо його почула?

В очі сльоза, як мило.
Ні, не очистить - спече.
Знаючи, що він втече,
Нащо у суть впустила?

Небо - колір опала
Замилувалася б ти,
Тільки в душі чорти:
"Нащо його кохала?"

2016

З усіх нот які можна виловити у скрипі вісі земної
Вичути у мелодіях неминуче тонучого корабля
Я чую лише до-мі-нуючу тишу
Намагаючись розчути щось більше хоча б ля

рукописи умирають на самоті
журливо муркоче пустка
тече вином венозною кров'ю не в жилах а поміж ними
ти вперто кажеш на потім чомусь потОм і потім те потім
виходить із тебе пОтом дев'ятижильним котом
і заколисує ниви
небесних риб що зловились на вудку Того у сріблястім човні
який обіцяв небесне життя й мені
а дав земне
ті будні мої земні так тяжко перетравлюються у вині
ні не
думай що я нарікаю на це - земне...
я знаю - воно мине й це найбільше бентежить мене...
мине
ми не
уявні ми не такі про яких віршують рядки ми не
сріблясті риби безкрайньої ріки ми
восьмижильні
вічні мужики що рибалять рибалять рибалять печуться на сонці
падають від утоми і тоді
марять мріють снять як прийдуть колись до свого моря почують своїх риб і будуть
нарешті
ходити по воді...

Ну що, панове, крівцею впились?
Ковтали вволю, ляпки біля рота.
На фоні трощі дурень каже «сheese»,
Додому одішле дебільне фото.

А на Печерську смокчуть шоколад,
Цвірінькають про вбивство з пієтетом.
Ту банду я поставив би у ряд
І розстріляв усіх із кулемета.

Івану із села – брудний бліндаж,
А сину владоможця – пляж, дівчата.
У постіль ананаси носить паж:
Тут допоможе бойова граната.

Упир керує сонмищем овець,
У плоть зубиська устромляє м’яко.
Його чекає нелегкий кінець:
Уже несуть осикову ломаку.

Не втримати народ на повідку -
Наповнилася лютістю загата.
Вже бачу - висне пузо на штику,
Працює кат. Та я, чомусь, не радий.

28.11.2017р.

Більш в окопі землю не гребу,
І не треба узувати берці.
Скоро облаштуюсь у гробу –
Громовиця втрапила у серце.

Може, і вернувся б у село,
Та не хочу родичів лякати.
Ангелу сідаю на крило –
Хай несе в небеснії пенати.

З високості оглядаю світ,
Тиша огорнула позазем’я.
Тане у душі гіркавий лід,
Бо зустріне у Едемі неня.

Біля брами я вже не один,
Зразу не пролазим – забагато.
Та зіскочив із пательні лин:
В пекло поверта дефибрілятор.

Прокидаюсь, мокро на щоці,
В тіло наштрикали жменю голок.
Лікар смерть тримає у руці,
Каже: - Ось, козак, тримай осколок.

28.11.2017р.

Линуть до минулого думки,
Мов птахи у вирій теплих плес,
Крізь роки... Та що йому роки,
Місту, що простерло до небес
Руки телевеж у молитвІ,
Розірвавши хмари на рвання,
МолитвІ, що ніби вовчий вий
Уночі... І ще чекати дня...
Спомин у минуле відлетів.
Що тобі у нім сказати міг,
Місто, скуте брамами мостів
І закуте в ланцюги доріг?
Місто, ти усьому голова,
Ніби хліб горілий на столі
Із зернин, що у лихі жнива
Зібрано... Горілий чорний хліб...
Місто бездуховністю грішить...
(а натхнення щирої душі-
Дар, що у повій відіб"є хіть.
Сказано ж - іди і не гріши...)
Ти грішило... Вірило... І ні...
Нищило минуле у собі...
Плями на коштовному сукнІ...
Чи на сУкні з Рюрика скарбів...
Що було, то буде поготів.
Спомином душі запорошив
На черлені відблиски щитів
Почорнілий сніг горілих шин,
І яскраве сонце в вишині
Вилило у небо голубе
Мов танок оголеності ніг-
У проміння вдягнену тебе,
Мій дарунок чистий назавжди
У кохання таїні пізнань
Під склепінням Міста... Диво з див...
Вічний поклик тіла- Інь і Янь...
...У думках тобою пропливу,
мов ладдею з Києм по Дніпру...
Містом, у якому я живу.
Містом, у якому я помру.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117112808942

Тішусь, оглядаючи дівчат,
Хай краса щодня мозолить очі.
Розстібаю байковий халат,
Під запаску упірнути хочу.

Ну скажіть, хіба моя вина,
Що люблю стрункі дівочі ноги?
А мені без пестощів - хана,
Пити буду самогон потроху.

Краще жінки в світі ніц нема,
У весталки - ох яка фігура!
Звабу починаю жартома -
Поцілунки, охи, шури-мури...

Утридцяте за добу промок,
Дерев'яний, наче потороча.
Видимає бульку чавунок:
Непритома, дрижаки та корчі.

Висохли і "яблучка", й Адам,
На балкон злетілися ворони.
Молодому любощі - бальзам.
Дідові - смертельні перегони.

28.11.2017р.

Сів Василь під образами,
Умивається сльозами.
Увіходить в хату мати,
Давай сина розпікати:
«Знов думками у вдовиці?
Бодай їй уже втопиться.
Не позволю вдову брати,
Вдова вміє чарувати...»
«Та я ж її люблю дуже!»
«Вона звела свого мужа...
А дівчата за тобою,
Як рибоньки за водою».
Не сказав Василь ні слова,
Сідла коня вороного,
Поклонивсь матусі в пояс,
На вдовиний подавсь голос.
А за ним навперегони
Летять матері прокльони:
«Шоб ти, сину, не вернувся,
На явора обернувся!»
Сама жала жито мати,
Став дощищок накрапати.
Під явором стара сіла,
За листочок ухопилась.
«Не рви, мамо, – голос чути, –
Дай хоч явором побути.
Не дала в шлюбі пожити,
То хоч тут суд не верши ти.
Удівонька – моя любка
Обернулась на голубку,
На вершечку гніздо звила,
Мене співом звеселила».
...Подризала в горі мати
Одна в хаті доживати.
Відібрало старій мову,
Бо зганьбила Боже слово.

Він так її, на жаль, і не обняв,
і не сказав «кохаю» прямо в очі.
Бо про кохання ще тоді й не знав,
не те що пестувати стан дівочий.

Її він не притиснув до грудей
і не сказав: «Люблю, моя лебідко!»
Та скільки їх таких, малих дітей,
голодомор спіймав у хижу сітку…

Той владомор, як пес на повідку
безумного уже від крові ката,
забрав усіх: і сина, і дочку,
і стариків, і навіть маму з татом…

Косила смерть великих і малих,
гуртом конали люди й поодинці.
Прищавий вождь відкрив Пандори міх
і все лише тому – що українці!

1

Яблунева кісточка... Виросте масив.
Дурень не мудрішає, хто б не попросив.
Суне коліщатко під платформу: "...їдь..."
Статуси оплачені, всім цариця - мідь.

Товпи колихалися, плакали... Зима.
А ладу і поладу, каже дід, нема.
Кум десь в Євпаторії, ліпиться пісок.
Словолюбна (соррі) я бгала колосок.

Оптимізму цоколі, мармуровий лев.
Косить люд, мов броколі, привид між дерев.
Відійти... лишитися... Убезпечу хист.
Чорно-білі китиці. Барвний падолист.

2

А Пандора з ящика розсипає зло.
Щастя десь обрящете. Гибіє село.
За Пристроми... пасіки злинув мрійний рій.
Рейвахи між класами. Цілься... не чамрій.

2017

Мелодії кохання не згасають
у тих, хто свято вірує в Любов!
Їм ангели на арфах рондо грають,
та музика чарує знов і знов.

Мелодії кохання линуть світом,
беруть в полон і душі, і серця.
Їм не важливо, що весна, що літо…
Немає навіть взимку їм кінця!

Я зичу всім порядним, добрим людям –
хай через все життя вас проведуть
мелодії кохання, світлим буде
ваш, інколи тернистий, довгий путь!

28.11.2017

Покинутий песик – в густих порохах --
застиг, непорушно-стійкий,
солдатик з трухлявим мушкетом в руках
від часу -- іржаво-рудий.
Колись же – і песик був зовсім новим,
солдатик яскраво блищав.
Наш сонячний хлопчик їх палко любив
і, спати йдучи, цілував.
«Отут зачекайте, нікуди не йдіть
і не галасуйте мені», --
щасливий, він міцно заснув у ту ніч
і забавки бачив у сні.
Та в час потаємний під ангельський спів
хлопчина наш сонячний зник...
Без міри скорботних пролинуло днів,
та відданість друзів – навік.
Терпляче чекають -- не зрушитись їм,
завмерлим на довгі роки! --
і мріють про усміх на личку малім
і дотик знайомий руки.
Тихенько дивуються – де ж він пропав,
що трапилось в темряві днів
із хлопчиком тим, що їх поцілував,
поставив і ждати звелів?

Little Boy Blue

The little toy dog is covered with dust,
But sturdy and staunch he stands;
The little toy soldier is red with rust,
And his musket molds in his hands.
Time was when the little toy dog was new
And the soldier was passing fair;
And that was the time when our Little Boy Blue
Kissed them and put them there.
“Now, don’t you go till I come,” he said,
“And don’t you make any noise!”
So, toddling off to his trundle-bed,
He dreamed of the pretty toys;
And as he was dreaming, an angel song
Awakened our Little Boy Blue —
Oh! the years are many, the years are long,
But the little toy friends are true!
Aye, faithful to Little Boy Blue they stand,
Each in the same old place —
Awaiting the touch of a little hand,
And the smile of a little face;
And they wonder, as waiting these long years through
In the dust of that little chair,
What has become of our Little Boy Blue
Since he kissed them and put them there.

by Eugene Field (1850-1895)

З неба осіннього сиплеться
ще не загойданий сніг...
Стиха на дзеркало Бистриці*
вперше спочити приліг.

Вперше розхристані лебеді**
стали невидимі дню,
і неприхованим трепетом
душу сповили мою.

21.11.17 р.

*Бистриця - річка, яка протікає через Франківськ
**На франківському озерці мешкає пара білих лебедів, а колись, кажуть, їх було багато і на самій Бистриці.

Не мучте джинсики і светрики,
папір і слово - поготів.
А головне (канон естетики!) -
не мучте читачів.

28.11.2017

Ей небеса, чому мене покинули?
Спалити крила, зрізали чохли,
Скидаю плащ і падаю без імені,
Тепер я ангел у людському тлі.
Ей небеса, молитися не варто?
А може шлях пройти Хреста,
тавро гінця в очах нічного жаху,
каміння кине у мертві міста.
Ей небеса, а може зразу в пекло?
між цих тварин, я проклята душа,
тримай мене Царю тартару,
смолу залиту на заході дня.

Чарівно - дзвіночки конвалій
почую в мелодії ночі,
«Подалі від сірих реалій!», -
дівчинка-мрія шепоче.

Доводячи розум до сказу,
сміливо іде за лаштунки -
страхи поховались відразу
від сміху малятки пустунки.

Свій танець довершує співом -
їй сум програє без баталій.
Моє несподіване диво -
дівча з дзвіночків конвалій.

(Листопад 2017)

***
Сніг не такый, ги вата.
Вата у многых в копони.
Стелится білый покровиць,
Честуучи Божі законы.

А вд ваты стают попугаями –
Повторюут дурь з телевізора.
Покровиць зимлицю зóгріє,
Вбы ярь урожайом пак улізла.

Вбы чилядь в неділю молилася,
Просила спóкüйної повени…
А ватнъі томпоны и памперсы
Нам тычут у писок. Хоснованъі…

Вся паскудь пак липне на губы.
Та, видко, комусь ся вто любит…

27.11.17 © Василь Кузан

Словничок:
Копоня – голова,
Покровиць – ковдра,
Честуучи – шануючи,
Ярь – весна,
Пак – потім,
Вбы – щоб,
Чилядь – люди,
Тычут – пхають,
Хоснованъі – такі, що були в користуванні,
Видко – певно.

Реквієм. Моцарт… учтивий Собор
Суботнього вечора. Київ…
Зала набита… Фінал. Ре-мінор
Душу, як звір, начисто виїв…
Наче про мене. Неначе про нас
Усі оті ноти присвяти
І я полюбив, мій Моцарте, Вас
Тільки коли, і не згадати…
27-11-2017

Білий сніг все падав на долину,
Де в зеленім килимі трава.
А у спогадах ось ця стежина
У дитинство - згадка,як жива.
За столом родина дружня й діти –
Гарні, світлі,радісні часи.
Всі усміхнені,теплом зігріті
Мами й тата - чутно голоси.
Так відлунює років дорога –
Тільки серце стиснулось чомусь,
Раптом прокотилася тривога -
До крижини наче доторкнусь.
Холод,відчай у страшну годину
Звісткою смертельною накрив.
Смутком, болем оповив родину.
Душу, як у пекло,занурив.

Сльози, крик безсилля,відчайдушний!
Стіни пропалив пекельний струм.
Так душа завмерла - і страждальний
Зойк! А серце - обгорнулось в сум.
І немає сенсу далі жити,
Прірва нескінченна пролягла.
Як себе від долі захистити,
Від самотнього її крила?!
Тільки дотик ніжних рук дитячих
Душу хвору,зранену зігрів.
І в обіймах рідних і тремтячих
Вогник життєдайний зажеврІв.
Рідна посмішка й молитви слово
Стали зброєю тоді мені,
Щоби благодаттю і покровом
Щастя пригорнулось навесні.

Ранком березневим сонця промінь
Сяйвом Божим освятив мій дім.
Сніг розтанув,і нестримна повінь,
Як цілющий рух,в житті новім.
Мій коханий, друже мій,зігрітий
Щирим серцем люблячим моїм.
Ти мій вибір,що найкращий в світі.
Доля знову повернулась в дім.

…Білим снігом покрита долина,
А під ним – зеленіє трава.
Швидко,стрімко пронЕслася днина,
І сторінка життя – вже нова.
Білий сніг на зеленій долині!
Білі скроні – нема вороття!
Тільки колір червоний калині
Так пасує й дає відчуття –
Світ в гармонії - й прагне злиття!

28.11.2016 – мій перший твір
Редакція – 27.11.2017

Коли згасає полум'я свічі,
то і надія відійде остання.
Таємно, переважно уночі
читаються листи до запитання.

І не дивує, що оці нічні
мої привиддя зігрівають душу.
Але лунає у височині, –
собі самому клятви не порушу!

Хай догорає полум’я. Усе,
що гріє наші душі, освятиться.
Весною ще лелека принесе
із вирію ключі до таємниці.

А ключ до заповітної мети
не посилає пошта. Не найти
за обріями кинуті причали.

Лишається у полум’ї печалі
палити із минулого листи,
які читати ми не обіцяли.

                                      11.2017

тебе завіяло вітрами…
мене розвіяло…
складає доля анаграми…
долає діями…
надії чавить у дорозі –
упалі яблука…
у черговій метаморфозі
блукав я… байдики
бив… заблудилися у часі
ми – різні лінії…
твої святі в іконостасі
моїх відринули…
нас наші мертві не єднають
живі нас вижили…
ми не залишимося навіть
чужими… лишніми…
… мені і лік… мені і вік… і крила
воріт куди немає вороття…
о Господи… і де мене носило
увесь цей день… весь рік… усе життя?..

А кохана зовсім помарніла,
Тіні, зморшки всіяли чоло:
Мама хвора. Покидають сили,
Попрощатись поспіша село.

Нині день прожити - це удача,
Удихнути - це щаслива мить.
Падає за обрій сонця м'ячик,
Усихає плодоносна віть.

Кажуть, душі туляться до Бога.
- Вже пора,- Петро з небес гука.
Радості немає. У дорогу
Проводжає їх сльоза гірка.

Бачити страждання ближніх - мука,
Живемо в передчутті біди.
Бачу, тягне смерть кістляву руку,
Та її не здатен одвести.

Очі закриває сива неня.
Відлітають ангелів ключі.
Притулися, ластівко, до мене,
І поплач тихенько на плечі.

27.11.2017р.

Чую сморід з люципера пащі,
Звуки єрихонської труби.
Баглося змінити світ на краще -
Гримав словом у пласкі лоби.

Думав, що достукаюсь до неба
Та не знав потрібних молитов.
Люд жує. Земні його потреби,
Байдуже - чи сі бемоль, чи до.

Я тону, знесилений, ламаюсь,
В океані бруду - все чуже.
Щогли впали, розірвався парус,
В серце розпач штрикає ножем.

Стигла мудрість зовсім ні до чого,
Бо в отари безліч пастухів.
Я шукав гармонію та Логос,
А знайшов словес пусті міхи.

Під ногами чую тихий шерех
І хлюпоче тихо водолій:
Вірні музи винесли на берег
В світ краси, незайманий, новий...

27.11.2017р.

Від мужності жіночною стаю,
Вбиваю словом, зламую бар'єри.
Та бракне сили в межах атмосфери,
Коли за безцінь душу продають...

І коли наречеться листо́пад розлучником душ,
І коли нам до завтра дожити сумнівним здається –
Ані крик спересердя, ні біг невтямки́,- ані руш! –
Ні від себе й до себе, ніщо навкруги не озветься…

Тільки шорох падучого листя в розкрите вікно,
Тільки скрипи пралітньої липи та вітер у скроні –
Тільки образ дитячий і пізнє твоє рамено,
І зів’ялого сонця шорсткі, але рідні долоні.

(Зі збірки «Обрані Світлом». – Львів:Сполом,2013)

Долоня в долоні...
Хто кого переможе в цій битві?
А Матір Божа сиділа на підвіконні
Й благала:
З'єднайте долоні в молитві...

Покидають нас дні листопадові,
Морозець на травичці легкий.
Чим іще нас цей місяць порадує:
Закружляють сніжинки пухкі,

А чи сонечком ще зігріватиме,
Чи, можливо накличе дощу,
Вітер листя останнє зриватиме
Та кружлятиме ним досхочу?

Вкрите небо все хмарами сірими
І, здається з землею злилось.
Це уже наближається зимонька,
Віє холодом її долонь.

2017 р.

Любов і ре́внощі – то серця жар і лід.
Любов і ревнощі – як щастя і біда.
Любов і ревнощі – в них супере́чок слід.
Любов і ревнощі – то полум’я й вода.

Вони, як брат з сестрою, близнюки́,
розвіють смуток, прожену́ть печаль,
в полеміку зану́рять залюбки́,
та згоди не дійти їм все ж, на жаль…

Знесу́ть до зір вони і кинуть у безо́дню,
засму́тять ве́реснем і звеселя́ть розма́єм.
Учора радощі, та сльози вже сьогодні,
але без ревнощів любові не буває!

26.11.2017

А звуки – такі ж гострі.
Попереду – іще гостріші.
І боязно розплющить очі,
Мов кам’яні такі повіки.
Та знаю – на ті звуки зляжеш
Всіма нетьмяними ночами.
А серце,
Щоб йому не скрикнуть
На флажолет визивний скрипки,
Мов яблуко рожеве, стиснеш
І руки на три чверті скинеш...
...І якщо цієї миті ллються сльози,
То лиш Господь спинить їх взмозі.

1
Любити властиво за вчинки.
Щасливих ошлюблених мало.
Обернеться пава на свинку.
Далі умлівав десь від Гали...
2
Мої величаві картини
Пливуть за Алфею чи Лету.
Перфоманс а-ля Аргентина
Записує муж на дискету.

На буднів батуті - квасоля...
Читав би поезії Майї -
Лякають сейсмічні паролі.
Перекидом рейки... трамваї...
3
Анталія сниться на зливу.
Завжди наготові три сумки.
Відходжу за білену сливу...
...а рідне тьотьохкає... кумка...
4
У юності важило інше.
Любові хімізм трансцендентний.
Тепло. Узвичаєна ніша...
А серце закохане в Етну.
........
2017

Коли куйо́вдить вітер сиву гриву
і ві́ддано життю весь майже борг,
стою усе частіше над обривом
і думаю собі, а хто ж мій Бог?.

Досто́йник той, що сотворив усесвіт,
де стільки болю, горя і краси…
Той велетень, що крутить перевесла
і тче природи килим всі часи!.

Господь – великий, гордий, всемогутній,
утілення любові, всіх чеснот.
Не лише ва́бить сонячним майбутнім –
добра і правди нині він оплот!

Мій Бог поборник волі і свободи,
національності не має лиш один.
Йому особи рівні і народи,
та пам’ятає, що є батько, а є син.

Не заздрісний, дітей не проклинає
до сьомого коліна за батьків.
Сліпої віри теж не вимагає
у обмін на життя впродовж віків.

І не шанує юд та лицемірів,
злочинця першим не пускає в рай.
Не жалує катів і їх кумирів,
нечесності іде покласти край!

Не обирає він собі народу
і решту не спрямовує униз,
бо поважає кожного свободу,
а справедливість – то його девіз!

Я імені не знаю свого Бога,
важли́віше, що він добра творець.
Упевнений – за ним лиш перемога,
він для людини істина, взірець!

Таким завжди́ я бачу свого Бога,
йому моя вся слава і любов.
До нього лиш лежить моя дорога,
допо́ки серце розганяє кров!

Коли довкола безконечно чорна
тебе мана́ злиденна огорта,
лелеча душе, хто тебе пригорне
вогненним тілом жовтого листа,
що з’яскравіє серед сірих буднів,
на смерть за тебе ляже помежи…
людей лукавих, пустирів безлюдних…
Про що у пеклі думаєш, скажи?
Про що твоє далеке світле небо
змовляє в надвечір’ї крадькома…
Чи є у божевілля ще потреба –
чи вже нічого вищого нема…
Лише зима довкола – і спроквола
на тебе сніг як віко упаде –
я тут сама… Мене нема ніде –
осклілих сонць порожні виднокола.
Погарище… Безмежна чорнота…
Душа лелечо в ірій відліта…
Сади осклілих сонць, вогненних тіней –
віддай мені свою тяжбу, дитино!
Візьми від мене крапельку води –
і помежи межу перебреди…
Ще крок… ще крок – у край рожевощокий,
де ти і я не будем одинокі!

У барвах – літо… Помежи – межа…
Тужніє… Висне
яблуком
Душа.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Усе пожухло, потьмяніло,
Від золота лишилась мідь.
І озера пополотніла
Від холоду несамохіть

Здригається поверхня сіра…
І брижі – ніби дрижаки
На ній з`являються легкі,
Мов гусяча на тілі шкіра.

Лиш птаство ноточки бере –
В гіллі погомоніти сіло.
Із ним пшеничний очерет
Під берегом сміється біло.

25.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Не заносьте нещастя в чужі захололі сліди,
Хай воно персонально болить і лікує щоденно
Ті невинні думки, що упали у давні меди:
Провідчути, як долю легенько фіксує щоденник.

Є у кожного вибір, і мулько, звичайно, мені,
Що про це я комусь нагадаю загостреним болем
І у відповідь будуть – невдячні проблеми земні,
А вони – вслід за мною назавжди, аж до видноколу.

Я на світі оцьому безпечно, упевнено свій,
І постійно поєдную зáдуми, думи і звуки,
Не хворів ще серйозно; і нібито брат – деревій,
А під ним – незворушні очата лукавого крука.

Ця міфічність оспало поморщить розумнику лоб,
А на мене вину накладе, як обридливе мито.
Ще учора я впевнений був, як затятий укроп,
І тому щось остудне хитнеться і стане боліти.

Відійди, подивися на мене, рікою пливи
Не на жарти, друзяко. Ти знову таки випадковий
На шляху на Поліссі, де предок губив постоли…
Усміхнись! Я давно там шукаю на щастя підкову.

А знайду – то захочу і більше... Це втіха моя.
Не хвалюся, а тільки відверто зізнатися хочу.
Я теперечки – в рідних, як диво небесне, краях,
Де усі негаразди – не факт, а лише потороча.

Сьогодні день скорбо́ти. В темну по́ру
у пам’ять мовчки свічку запалю́.
Числе́нних жертв того голодомо́ру
злічить не можна. З присмаком жалю́
горить свіча́. Поволі віск стіка́є
і застигає прямо на столі,
а туга з болем серця не лишають
за мій народ, що танув у імлі.

У млі найбільшого голодомору,
що „вождь народів“ підло влаштував.
Продовженням червоного терору
він в тридцять третім українцям став.
За сотні тисяч, склали що мільйони,
до строку що пішли у небуття.
Звіріли в тридцять другім продзагони…
За непоко́ру пла́та – все життя!
 
За те, що працювали не для слави,
уміли це робити краще всіх,
мільйони українців кат кривавий
прирік на смерть… Великих і малих!
Перед очима знову пу́хлі діти,
що просять кри́хту хліба у батьків,
а ті самі не знають, що робити,
їм голод розум також одури́в…

Тим часом збіжжя в за́сіки ховали,
на кораблі грузили у порта́х,
щоб непокірні голоду пізна́ли
і в їхніх душах поселити страх.
До волі вбити тягу щоб навіки,
і трударя́ прибрати із полів,
партійна шайка – Коба, його кліка,
все до Сибіру гнали куркулів.

А світова спільно́та теж мовча́ла
і тихо їла український хліб…
Невже і са́ла нашого чекали,
як молотили український сніп?!
Чому сиділи мов сіренькі миші,
мені незрозуміло і тепе́р.
До Ліги націй у могильній ти́ші
невдовзі долучили СРСР…

Горить свіча поволі, до світа́ння
слізьми спадає ще гарячий віск.
Щоб відповіді дати на пита́ння –
шукайте поряд вигоду і зиск!

А стати би нарешті, як пір*їнка,
легкою, невагомою, аби
у венах розлилося - жінка, жінка,
а не харизма вічної раби.

Раби життя, прислужниці обставин
із чорним канделябром на плечах.
О, зализати б ці нестерпні рани,
що кровоточать у простих речах.

Але ж бо ні, на місто суне осінь,
на душу суне знов і знов пітьма.
Чи не казала я пітьмі тій "досить!",
чи не втікала геть сторчма, сторчма?

Чи не зрікалась, чи не відрікалась,
обпалюючи навіть неземне?
А долі мало, мало, мало, мало...
Жагу толочить, листя біле мне.

О, Боже мій, як серце утомилось,
щодня у дзвони бити вагові,
шукати на горищі духа сили,
думок на світле в темній голові.

І йти, і вперто опиратись будням
із мрією про легкість ту, аби
відчути - жінку в серці ранок будить,
а не харизму вічної раби.

2.11.17 р.