убивця не спить
як у серці точиться відчай
сатанинські диктує вірші
зневажаючи всіх

✴

ще не випаде сніг
кружлятимуть містом
раптом не терористи
& стволи нарізні

✴

лейтенанти виходять в ніч
друкуватимуть знімки
жінки питатимуть скільки
відповідь буде ще ні




 

Я люблю коли сніг
Я люблю коли дощ
Сам собі оберіг
Серед гуркіту площ

Обираю , суджу
Із собою на ти
Від реальності йду
Однодумців знайти

І рукам , і ногам
Голові , і плечам
Щастя тут , горе там
Поділю , і віддам

День дає , ніч цькує
Результат мозолем
Де добро запанує
Від лихого вогнем

Де порожнє , пусте
Знахабніло терпке
І не здібне саме
Потребує своє

Не сприймаю, спішу
На ходу обійду
Не копаю ,будую
Що роблю те ціную

Я люблю коли сніг
Я люблю коли дощ
Сам собі оберіг
Серед спогадів площ.
2018 рік.

Так чим сьогодні велична Росія?
Поглянемо давайте без прикрас
на те, що нам „втирає“ їх месія
в своїх щорічних звітах всякий раз.

Собак топити – це уже наука!
Культура – їсти прямо із лопат,
а дипломатія – то зовсім хитра штука,
в ній правду скаже тільки психопат.

У бідних красти – злочин? Ні, то бізнес!
Духовність – вбивць кривавих прославлять.
З того зліпили цілий катехізис
й за унікальність стали видавать.

А що ж там Пушкін, Лермонтов, Чайковський?
Толстой з Єсеніним уже не до снаги?
Часи змінились, новий стиль – московський!
Вони рівнятись стали на других…

03.01.2018

Як підбор черевичка нагостро дзюравить стежину,
Плач конвалії гасне, його не почує землиця.
Дика панночко, гадино віща, вполюєш мисливця,
Місяцівно облесна, розмітиш довірливу спину.

– О юначе терновий, ти пощо блукаєш лісами?
Сіє папороть сниво, зростають керваві суниці, –
Їх не їсти, їх душі отруйні скалічать правицю,
Утікай диким зайцем додому, до світла, до мами…

– Місяцівно прозора, що руки кришталь і кинджали,
Стану вітром палючим, затихну у фалдах спідниці.
Срібна відьмо, убивнице гойна, прощу і проститься
Божевілля украдених лілій у швах амальгами.

Упирице, злодійко безвстидна, ловчине бездушна,
Твої вищири хижі, а стегна хітливіші хоті,
Виссеш сили, хай осінь схоронить пропажу в болоті,
Бо щоповні зціловуєш квіти артерій. І душно

Задихаються хлопці жертовні, пророслі у пущах
У коріння, у камінь, у крик мандрагори зловісний.
Місяцівно-відьмачко, в корсажі парчевім не тісно?
Дівко ночі холодної, ти і цього не відпустиш…

Чорним шовком лягатимеш, вгорнеш габою коліна…
Він ячатиме круком, та ліс заховає обличчя,
Він торкатиме груди – у пальцях чи глина, чи глиця –
Запечатане серце на тисячу згустків зміїних.

Хижі сіті косою накинеш до скону, до спину,
Вистук в грудях схолоне, а сонце хіба лиш присниться.
Опівніччя уп’ється укусом у виступ ключиці…
Хай вмирає конвалія, панночка звіється димом.

де плазма кадить небосхил
малює фрески крипти неба
царю світил, я прошу сил
не марити вночі про тебе

де диск солярний догорів
в заграві утворивши ербу
лунає спів, не чутно слів
то вітер сповідає вербу

відлунням вторує йому
моя спокутна тиха пісня
усупереч всьому прийму
тебе, любов моя запізня

з мого склепіння зі сплетінь
артерій, капілярів, нервів
сонць серпокрилих мерехтінь
несе чуття до міста левів

вони лежать частіш без крил
закуті в мармурі і гіпсі
чому туди? тому що ти
сьогодні знов мені наснився

скурив з руки чад гіркоти
пекельний фіміам дурману
тепер думки - мої кати
шаманять парою туману

і вкотре в бдінні вечорів
в храмині, чиї ґрати - ребра
зорею мрів і серце грів
той спогад, що забути треба

у ньому світлий образ твій
що у душі зіткався з плоті
омано мрій, мій сум розвій
допоки ладан ще не попіл!

та я відкину каяття
тебе плекатиму в молитві
усе життя отак здаля
лишається лише любити

Качає баба прес. А мужики
Кладуть важезну штангу їй на груди.
У неї двопудові кулаки,
Катує, мабуть, москалів для хунти.

Ввійшла у раж, пучком підкови гне
Ламає недоміркам з ходу роги.
Не дихаю. Укляк трухлявим пнем,
Жахаюся красунь сучасних трохи.

В куток мене затиснула грудьми,
Нависла, бо на лікоть гарний вище.
Отак линами снідають соми,
Подумав, що пора на гробовище.

Не знаю як трималися штани,
Відчув себе щуром у кігтях барса.
А голос! Одведи і сохрани!
Муркоче "милий!" профундовим басом.

Під нею поламались терези,
Обняти зась товсту бичачу шию.
З такою хай кохається грузин,
А я під нею гигну, околію.

Утік із переляку. Вуаля.
Зустрів тендітну - знов гризе тривога:
Анорексія! Зморене маля!
Пора писати, мабуть, некролога.

Необережний чмих збиває з ніг,
А заспіваю - кров тече із носа.
Кохатися з такою - просто гріх,
Втрача свідомість, в ліжку - смертна поза.

Я від струнких, опуклих - без ума,
Але поперло не таке як треба:
То м'яса аж гора, то ніц нема,
Зірки та місяць світять через ребра.

Коли помацав мишу отаку -
Потяг на кухню салом годувати.
Втомився викликати їй швидку.
Урешті плюнув, ну її до ката.

О, чим же я Ерота розгнівив?
В коханні крах, або не та планида.
Важкі часи. Нема придатних дів.
Лишилися тютюн і оковита.

03.01.2018р.

…На горі, на крутій, сивий Дух-Прометей
освітив наші руки і помисли,
бо у вимірі духа - Планета Людей
найцінніша у божому промислі.

Заспів до двотомника "Сонцетони.Тон Перший - Поетичний". - Львів:Сполом,2016.

Падає сніг, наче попіл:
сірий, холодний, німий…
Все у заметах і копах
зі сподівань наших, мрій.
Скипень. Журливо усюди,
віє зима звідусіль.
Сунуть у розпачі люди,
всотує все заметіль…

Приспів:
Попіл… Всюди попіл.
Сокіл… В небі сокіл.
Попіл, попіл, попіл, попіл
падає з неба на діл.

Студень скував усе тіло,
ось перехожий зомлів…
Слово, на жаль, ще не діло,
тонем у морі зі слів.
Сипле нещадно доокіл,
ніби розірвано міх.
В небі розпластанім сокіл…
Сокіл – надія усіх!

Приспів:
Попіл… Всюди попіл.
Сокіл… В небі сокіл.
Сокіл, сокіл, сокіл, сокіл,
сокіл – надія для всіх!

Наполовину красуня, наполовину софа, в своїм колі – Софа,
оглашаючи темінь вулиці, чиї вікна – почасти лиця,
стуком шести підборів (зрештою, катастрофа –
те, що стосується змін, як їх не стороніться),
вона спішить на побачення. Кохання є суміш тюлі,
вóлосу, крови, пружин, валика, щастя, родив.
Мужчина на дві третини, на одну легкова – Муля
стрічає її гарчанням холостих оборотів
і спокушає театром. Стегнам ще у колисці
знайомі позиви м’яза до меблів, до викрутасів
червоного дерева, шафи, чиї полиці,
в свою чергу, пильні до трьох четвертин, анфасів
зі відбитками пальців. Спокушає театром, де, в закапелках-сховках,
колесуючись в млі навзаєм, татуюючи їх фанеру,
вони тішаться в павзах у драмі ляльок на шворках,
чим, властиво, були ми у нашу еру.

ІІ
Вони вибігають зі будучини і, кричачи "даремно!",
негайно туди вертаються; вам чується їх чечітка.
Гілки опосіли птахи, численні несосвітенно,
в них – ні пера, ні пуху, а лишень "дідька, дідька".
Горизонтальне море, барвлене сонцепадом.
Зимний вечір, позаочі у знемозі
від синяви, бавиться, наче атом,
намість розпастися, ланцюжком зі
дзиґариків. Палені сірничини,
гола статуя, знелюднілі місця танців,
надто реальні, надто стереоскопічні,
аби ще бодай в щось перевтілитись наостанці.
Лише плющені речі, схожі на воду, рибу,
надихаються часом родити іхтіозавра.
Стихійно явленому, як вибух,
профілю не знадобиться "завтра".

ІІІ
Помісь минучин-будучин, дана в камені, крупним
планом. Розвиненим торсом і кінським крупом.
Граматично узгодженими "був" і "буду"
у границях осяжного. Дати цю річ, як груду
нудних подробиць, в голій казковій хатці
на лапах цибатих. Плюс нас, на лавці.
Дати – лучачи з тими, кого любили
в горизонтальній постелі. Або – у автомобілі,
бранцями перспективи, ліній у рабстві. Заднім
кріпчих умом. В ремствуючім, нагальнім
конче – спротиві смерти – щемкім, драстичнім.
Дати це разом – в тепер і вічнім
житті, де, буцім ті яйця в сітці,
ми отим однакові, що жахні насідці,
одержимій у рамцях нашої ери
шестикрилою поміссю віри і стратосфери.

ІV
Овид цвіту чобіт, плісені онучаки.
Рокіровки і розмін років, століть на "ген-ген" і "от-от".
Проти ночі ревуть, завертаючи з піль, муу-танки:
крупний єдинорогий скот.
Одне проникає в друге за помочі слова "друг"
– рідше у розпал війни, чим ідучи з миром.
Меч, у тузі за тілом при перековці в плуг,
вислизає з руки, як мило.
Крім повідка, хазяям і нíчим різнить собак,
у книзі друга літера вторить отій, що перва;
біля кінотеатру юрмляться підлітки, як
в білоголовках замерзла сперма.
І многорукість дерева для ветерана – мзда
за одноногість, за чорний квадрат окопу
зі водицею ржавою, де звізда,
впавши, спасеться від телескопу.


----------------------------------------

Несамовита і холодна тиша
листає сторінки всього життя.
Вона черговий розділ тихо пише
під музику мого серцебиття.

Перегортає нескінченні ночі,
похмуро зазирає у вікно.
Її байдужі очі не пророчать
мені нічого доброго давно.

За вже немолодечі міцно плечі
тримає сивочола танцівниця –
моя коханка, вірна порожнеча,
безмовна, невгамовна чарівниця.

Відверто подивлюся їй у вічі,
неволею не налякати бранця,
одіну фрак і запалю всі свічі,
та запрошу спокусницю до танцю.

У мене усього було удосталь:
любові, щастя, радощів, тривоги…
Але за спокій – передчасні тости,
іще ми не дістались епілогу!

Віддам я долі непомірну требу,
щоб побороти заздрість і пиху.
І Небу щедрому подякую за тебе,
за те, що стрінешся мені ти на шляху!

Найзаповітніша в житті моєму мрія,
як в час всесвітнього потопу Ной.
Найвизначальніша за всі часи подія
найголовніший із усіх герой!

03.01.2018

До ручки довели вже „бгаття“ нас,
від влади не чекав такого кроку –
„безвіз“ назвати, як колись „безгаз“,
подією сімнадцятого року!..

„Досягнення“ те у скрутний цей час
не варте навіть ламаного цента –
ним скористатись за півроку з нас
не спромоглося навіть і процента…

Без пенсій доживаємо свій вік
і без освіти звикли існувати.
Без конституції уже не перший рік,
без медицини будем вимирати.

І з кожним роком усе більше „без“,
реформи їх нагадують руїни.
Не спинемо як цей парад імпрез,
то можемо лишитись без країни.
Як не зупинимо гаркавий полонез –
зостанемося ми й без України!

31.12.2017

В житті бувають різні подарунки:
букет квіток, сережки чи парфюм,
художника веселого малюнки
в міському парку, поміж вічних дум.

Наряди, гроші, дім, освіта, бізнес,
прикраси, відпочинок і сім’я –
це основне, так званий катехізис
того, що дарував постійно я.

Та цих можливостей, кохана, ти не мала.
Що жінка мужу може подарить, –
слова ці ти не раз мені казала, –
Лише себе, завжди і в кожну мить!

Себе з лихвою дійсно дарувала
й не лиш мені… Ти просто цим жила.
Постелі згодом тобі стало мало
і в решті-решт ти… по рукам пішла.

Відомо навіть домогосподаркам,
та мабуть не таким, як ти, під стать, –
дурним смаком рахується подарки
назад, колись кохана, забирать.

31.12.2017

Не хочеться передбачати холоди,
Того, що люди уникати звикнули.
Якби мене ще хтось нагородив,
Що я зимових не хотів канікулів,

То гармонійніше булось-жилось мені,
Завжди теплом хотів би поділитися.
А так – повзуть думки, як миші, вдалині --
Однакові для ратиці і китиці.

А холод суне довгий ніс. Щодня, на зло.
І не зважає на безрадісні реалії:
Он там один типаж усівся у шезлонг,
Пишається, що любить сатурналії.

Нестримно, звично тягне до тепла
Тяжіння – не земне, а те, за смислами.
Немовби щойно заметіль нас обтекла
І шокувала доторками чистими.

Подібна зоряній фаті
Гостинна , феєрична мрія
Вальсуюча в моєму сні
Лунає піснею , вродлива

Ведем розмову сам на сам
Жартуємо на різні теми
Трапезу ділим пополам
Смакуючи життєві терни

Аналізуючи буття
Приймаю розумом всебічно
У вчинків є заслуг вага
Що на шляху вмикають світло

У всьому висновок один
Ми вершники , актори долі
Яким шипам збираєм плин
Таким і раняться долоні.
2018 рік.

Тобою марять мої дні
Тобою марять мої ночі
Летять мов зорі у ночі
Слова кохання доленосні

Шукаю спокій мовчазний
Найти не можу , шаленію
Мій сонця обрій золотий
Віддав тобі життя надію

Усе навколо зацвіло
Ключем пташиним щебетало
Любові чисте джерело
Мене з тобою сповідало

Твій відчуваю аромат
Троянди квітка білокрила
Запрошую в Едему сад
Де ми з тобою - долі віра.
2018 рік.

Я дякую тобі за ніжні очі
Обсидіанові немов ацтекський ніж
Ти уві сні з’являєшся щоночі
Я підставляю серце, хочеш ріж!

Різьби на нім витки ініціалів
Чекань свій лик в традиції ікон
Відправа особливих ритуалів
Віршує свій містичний типікон

Я дякую тобі за всі розмови
Але ще дужче за оте, що між
За кожне недовимовлене слово
Неперетнутий потайки рубіж

За красномовність повного мовчання
Яке є більш змістовним аніж speech
За аскетичність в рухах за пручання
У боротьбі бажань і протиріч

Я дякую тобі за кожен привід
В твоїх обіймах зупинити мить
У сни приходиш ти? Чи може привид
Яким ночами серце тихо снить?!

Дбайливо зберігаю кожен дотик
У тайнику під назвою душа
Він буде там зі мною мабуть доти
Допоки кровоток не спинить шал

Повсюди щастя, гроші та любов,
Чигає благодаті пильне око.
Але у мене сльози - не улов:
Усе не так, не те, вилазить боком.

Друзяку стрів. Розважимось, ачей?
Вже думав, що не вилізу із чата.
А він про спирт кацапською рече,
Поезії мої не хо читати.

Сумую. Сів за гральний автомат.
Збагатшаю! Ввижаються купюри...
Поставлено зарплаті шах і мат,
Програв усе, зідрали навіть шкуру.

Назустріч краля. Хвицалки від вух,
Аж дибом стали на мошонці пейси.
Зубата, погляд - жесть. А я лопух.
Іду в трамвай, вона - у мерседеса.

А чи складу у купу два плюс два?
Звичайна шістка стане, врешті, тузом?
Течуть повз мене блага і людва.
Хтось має все. А в мене - тільки муза.

02.01.2018р.

Каньйон зумів мене зачарувати
Ріки і вітру ерозійний простір
Обрамлений хмаринками із вати
І скелями, що здалека не гострі

Здіймаюсь на його рельєфне плато
Дивлюся на ступінчастість граніту
Тріпоче вітер легковажно плаття
Безодня тягне силою магніту

Стрибаю у тенета до природи
Ширяє дофамін в мої судини
Дзеркалять силует бездонні води
А скелі необачність засудили

Тому що навмання, без парашута
Навіщо він, коли я маю крила?!
Але кренить, збиваюся з маршруту
Бовтаюсь мов вітрильник без вітрила

Де крила?! Я ж була одвіку фея
Літала під орудою у долі
Ростила їх, плекала у ідеях
Чому згубила пір’я з сили й волі?!

Допоки не торкнулись ноги грунту
На відстані від мене варти тверді
Я дихаю повітрям в повні груди
Але життя іде в обійми смерті

А може не життя це було зовсім?!
Бування в певнім просторі і часі
Тож треба жити, бо настане осінь
Зупинить хід життєвих катавасій

І вмить стає не страшно, я розкута
Похило вчусь ширяти, отже досить
Проте, де є вина, там і спокута
Безпомічність - це мій останній досвід

Зефіре, ти ж не вій на мене косо!
Заручниця твоя втрачає опір
І янгол поруч також тебе просить
Завалююсь невпинно в автооберт

Лечу в бічному збуренні потоку
У ковзанні з критичним кутом зносу
До гострих скель лишається півкроку
Не вийти з обертань навколо осі

Покликана за обрій міражами
В бажанні осягнути краєвиди
Без крил не облечу їх віражами
А штопор - шлях один - до панахиди.

Україно рідна, скільки тебе дурили,
Зачавши од Богдана чи й раніш,
Як безнастану висотували твої сили
Чи й продавали за ламаний гріш.
Який же треба розум було мати,
Щоб волю, здобуту протягом століть,
Захищену надійно мирним атомом,
Знищить самотужки на догоду катові,
Що споконвіку зачаїв на тебе злість.

 
ı.

орфей залишає гадес
щоб жити у передмісті
хляти цикути кляті
споживати собачу радість

бентежити й дратувати
або як повний місяць
співати пісень звірам
хай у тім не було змісту

дощами чи заметіллю
блукає його тіло
пощо нікому не звісно
ексцентричне читай особисте



ıı.

а ще був непарадний епізод
коли притомний ледь орфей нірванний
відпочивав чи трохи спав собі у ванні
& з тілом селфився народ

фанатам & завидникам шалом)
хотілося брудних подробиць
natura hominis шо зробиш
але якось таких подробиць не було



ııı.

звісне алегорійне
ракурси & наративи
пізньоготичний стиль
свої принесе плоди

вулиці вічних міст
синуси тильдоподібні
пагорби & горби

срібло міняючи
на сновидіння мідь
& недоречність рим
вештається собі


орфей чи його тіло
чи тіла його

тінь








 

Стежка як стежка,
поле як поле: і твоє, і моє.
Що там ділити – сльози та сміх?
Їх вистачало на всіх,
як і веселки в небі.
Поділили на кольори:
це твій, а це мій.

Стежка межею стала:
це – твоє, це – моє, переступати – зась!
Ась?
Хтось не почув застороги.
Хрясь!
Переломили.
Не хліб – душі навпіл:
і твою, і мою.
Кров’ю стекла веселка
в землю, зцементувавши її.

Брилами горя
крепнув рубіж.
Закам’янілі серця
стали глухою стіною.
Виросте як до неба,
землю розколе навпіл .
І твою.
І мою.

Господи, стежку дай,
що приведе до тебе
кожного з нас.
Поки ще цілий світ.

02.01.2018

Тягар образ, липкі спокуси,
знак провини...
Зжирає плоть і душу душить
страх тваринний.

Передчуття біди і краху,
лет в безодню.
Взиваю:
"Визволи від страху,
Страх Господній!"

Горів, надихаючи світлом перо,
Тремтів, від бажання нам руки зігріти…
А вітер шалений пустив помело –
І світло погасло, і шквалом розбиті
Уламки рядків, що пашіли вогнем,
Яскраві від рим, наче соняхи з літа,
У темряві тліють. Лише де-не-де
Займаються іскрами вуглики літер.
І жаром проймають вцілілі слова –
Буденні, прості, не парадні, не пишні.
І радість сьогоднішня в них ожива,
Виблискують чисто в них болі колишні.
І враз прозріває майбутнього суть.
І спалахом думка пронизує тишу –
То ж руки сірник ліхтарю піднесуть,
Хай знову горітиме сонячним віршем
Уява і мрія – натхнення моє…

У світі для всіх нас ліхтарики є!

Перша публікація у газеті «Молода Галичина», 1983 рік, День студента.

Не цілуй її шию, хай храми спинаються в небо,
Хай шпилясті пір’їни збиває стріла торжества.
У вітражному співі органу хто Либідь, хто лебідь,
А вона упокорена Леда чужого ребра.

Їй не каятись – жити, зануривши пальці прозорі
В помаранчеву пащу геєнни, а суддями хто?
Запинай стегна, груди, живіт, але звершиться голо
Опівнічне пророцтво купальської ночі. І сто

Зголоднілих русалок протяжно ураз заголосять,
Розтинаючи тишу липневу на повсть проміж зір.
Ти забудеш її, а вона обстриже чорні коси,
Вона висіє коси і з того народиться звір…

Там де льон і жита, де яєчка висиджує чайка,
Де козак задрімає, схмелівши од браги тепла,
Там пройде дивний звір, у стежину зволочиться крайка,
Тільки коси обрізані, мабуть, навряд чи й була…

Не цілуй ані шиї, ні перса чи смагу рамена,
Не звертай навіть погляд у сад полуниць-молитов.
Білі яблуні палені, зболені мавки і темне
Вишиття гарячковою гладдю старих корогов.

Не цілуй! Хай цілує вона, хай скипає окропом,
Молоком вишугує за межі і щерблений край,
Непритомною кров’ю, паруючим криком щокроку
Помирає з жаги. Але ти не цілуй. Не чіпай.
6.06.17

тінь вища людини – коли перед нею стіна…
ніхто нікому не винен – коли всі кругом – вина́…
ви́на… червоні ріки – пий-залийся… віки́
я відпускаю наві́ки лебедем із руки…
птиці дарма́ що в небі – всі путі до землі…
кожному по потребі – голих у королі…
вільних у божевільні… караних у кати…
проповіді недільні… вибілені хрести
о́біч доріг вчорашніх… пустки… пастки́ облуд…
помирати не страшно – важко крізь біль і бруд
тіло своє дожити вдячно у доброті…
легітно відпустити… душеньці-сироті
вимолити покуту… випрямити путі…
ді́тьми… піснями бути – лиш би не в небутті
Богу вернути душу – що відбула… збулась…
це єдине що мушу… щоб не вертати в Час…
не повертати в зиму – Господи, зимно як…
пізню зітру сльозину… і простягну мідяк…
… лебеді відлетіли – люта нині зима…
і не холодно тілу – тіла більше нема…

Відболілося маками,
Відридалося відчаєм.
Не пручаюсь, однаково
Фотоплівки засвічені,
Світ на долі поділений,
До клітин – одцифрований,
І за нашими спинами
Вже не ангели, - ворони.

2017

Ви так далеко нині від сімей,
Бо Батьківщину треба захищати,
Охороняти сон малих дітей,
Та щоб могли дорослі працювати.

Сьогодні ви далеко від родин,
Від батька, неньки та рідної хати,
А в когось ще дідусь, мабуть живий,
Що перемогу ніс у 45-м.

Заради них тепер ви на війні,
Холоднийх бліндажах, сирих окопах
Вигнати ворога з вкраїнської землі,
З близькими святкувати перемогу.

2018 р.

Ви так далеко нині від сімей,
Бо Батьківщину треба захищати,
Охороняти сон малих дітей,
Та щоб могли дорослі працювати.

Сьогодні ви далеко від родин,
Від батька, неньки та рідної хати,
А в когось ще дідусь, мабуть живий,
Що перемогу ніс у 45-м.

Заради них тепер ви на війні,
Холоднийх бліндажах, сирих окопах
Вигнати ворога з вкраїнської землі,
З близькими святкувати перемогу.

2018 р.

Пиши лише рядки магічних слів,
аж доки не потане туга днів -
пиши себе собі собою, - не жінкам,
бо їм це - як безодні фіміам,
бо все - співмірності, і хто б хотів
знести донизу з високості храм,
складаючи, так чи інакше, крам.

Не все ще погано, якщо не болить голова, −
Думки припливають, осяяння, вічне горіння.
Відчинені двері. Поблизу − і слава-хвала,
І гості, що вчора у тебе шпурляли каміння.

Тривожно і лячно, одначе − даруйте! − прогрес.
Летять не надумані смисли угору птахами.
За листя опале зачіплюється інтерес
І хочеться йти у дитинство далеке, до мами.

Не завершена пісня про лиса рудого і книгу трави.
І даремно Антонич Богдан – сонцеслав одіссейського шляху.
Повернутись на рідну Ітаку – дочасно в отой вітровій,
Як і жити в господі у Господа сміло, не маючи страху.

А чи птаху позаздриш у злісну, як відьма, негоду таку?
Як літати, то рибою краще, щоб тихо у світ ікропаду
Заховати сміливість, оперену знаком бездонних лагун,
І для старості досвід собі добирати геройсько-баладний.

Це не гусінь повзе по одвірку – стікає фольклорна сльоза.
Під вікном ялівець чубовитий тамує густіючи смисли.
І поета слова заважніли на гіллі, як на терезах:
– Перевернете небо – і щезнуть роки-місяці, дні та числа.

Надворі дощ, моква, сльота,
Шерхоче листям липи крона.
На квадрокоптері кота
Лошарі скинув на балкона.

Втомив блохастий, сил нема,
Оселя у пахучих мітах.
Вже краще теща чи тюрма,
Чи у заручниках в бандита.

Лукавець він і вереда,
А на додачу - ненажера.
На капці підніма хвоста,
Нові окроплює шпалери.

Загнав жахіття у куток.
Пручалося, кусало руку.
Та виручає молоток:
Впокоїв, затоптав у сумку.

Нарешті скинуто вантаж,
Упав з душі важезний камінь.
А кіт ожив. Іде як паж,
Зволожує новенькі рами.

Прийшов додому. Чую "Гав!",
Кудлатий пес гризе пуанта -
Коли свиню сусіду клав,
То підсадили диверсанта.

Від галасу казан гуде,
Слова згадались знамениті:
Роби стороннім тільки те,
Чого бажаєш власним дітям.

01.01.2017р.

Велична постать, лагідні руки, губи речисто мовчать
Очі нещадні карі магніти, лава застиглих свічад -
Альфа й Омега, магма пекельна, блиск вулканічного скла
В цих океанах можна втопити змія вселенського зла

Натовп навколо, вічна самотність, вдома та на чужині
Бути зі мною хочеш, я знаю, сумно без тебе мені
Ночі чування, безмір вагання, рветься терпіння струна
Вип’ємо разом море кохання й пляшку сухого вина?!

Мене заколупав ажіотаж,
Підземний гелгіт, лайка, штовханина.
А нині - перше січня, спокій, блаж,
Людей немає, дихається вільно.

Сьогодні день похилений, хиткий,
Люд перегар вихекує із дула.
З Дніпра побіг напитись навіть Кий,
Товпа ж лежить наморена, поснула.

У переході пиво ссуть бомжі,
Жують сиру тараню на закуску.
І кожен має те, що заслужив:
Хтось - алкоголь, а я - жіночу блузку.

Сусіду свято - жирна ковбаса,
Аби столи згинались від спиртяки.
А я щодня кружляю в небесах,
Відпочиваю в пазусі у мавки.

Прийшов з роботи. Скоро буде ніч,
Амур на кухні доїда салата.
Мені знімає ладо шати з пліч:
Ідем у ліжко, будемо "літати".

Ширяли довго. Втомлене крило
Вгорнуло щастя втішене під боком.
Ми будем спати, гріти поролон,
А вас, шановні друзі, з Новим роком!

01.01.2018р.

1

Всюди гідри, лицемірство, тупість.
Справжньою лишатися чи ні...
Пропливаю між мурен і гупій
У хиткому жовтому човні.

Годувальні для пернатих, теплих.
Тьма вертепів для сліпих ляльок.
Епатуйте, вигравайте еппли.
Тиражуйте мантру: "...буде ок...".

2

Новоріччя. Ні на шеляг снігу.
Ждуть розвою шолудиві пси.
Радісно, червоно від розбігу.
Молитовно прошепчу "єси...".

Горобці злякалися петарди,
На бруківці пазли, конфеті.
Миру ждуть, воюють леопарди.
Знишклі миротворці - у хвості.

Свято нині. Тіштеся, радійте.
Рік собаки доброї гряде.
Хап гризеться за посаду війта.
Круть палац над будами кладе.

3

Я відстала від юрми та моди.
Хорт на сцену вийшов. Скавулить.
Музо, домонтуймо епізоди!
Гострі шпиці підбирають нить.

Оптимізму дози не ударні.
Мандаринку здоганяє кіт.
Я б молола каву десь... у Варні.
Та тримає рідний живопліт.
......

2018

Неначе осінь: немає снігу.
То й не зима!
Туман у коси –
росинки срібні рука зніма.
Годинник збився –
завмерлі трави у зелень йдуть.
Тепло стрімливо скидає важкість набридлих пут.
Хода мов танець, у грудях сонце,
душа увись.
Ще б заспівати…
Ну де ти, пісне?
Агов, проснись!

01.01.2018

За ту Любов, що серце зігріва,
за тих людей, що поруч, крок за кроком
з Надією, що вища за слова,
живуть днем завтрашнім...
За щастя! З НОВИМ РОКОМ!

Новий рік, Новий рік –
Добрий він чоловік:
- Тук-тук-тук! Тук-тук-тук!
Я ваш друг! Я ваш друг!

Гості йдуть, щось несуть,
Їм пиріг подадуть!
Вилочки́ – на бочки́!
А пиріг – у ручки...

А по тім, а по тім
Танцювати ходім.
Стук-каблук! Стук-каблук!
От так рух! От так рух!

З дитячої музичної книжечки "В лапку джміль бере смичок". - Львів: Ліга-Прес, 2013.

Півень згинув-забіяка,
Прихопивши сніг...
Рік веселої Собаки
Лащиться до ніг!
З Новим Роком, творчі люди!
Хай Вам мир і щастя буде!
Дай Вам Бог добра і сили,
Щоб Собака не вкусила!!!

Зі звалища надбіг блохастий пес,
Штовхає гавра поетичну хвіртку.
У мене хвилювання, спротив, стрес -
Скажене, ще учепиться у литку.

А, може, псяка зовсім молодий?
Не бачив ані м'яса, ані сала?
Оббріхує подвір на всі лади,
Одважив щигля, виявилось - мало.

Кусає за халяву лютий звір,
Із рота піна виліта заразна.
Потиличник для нього - перебір,
Обпудиться умить здихля нещасна.

Дивитися не можу без сльози,
Правиця в пащу устромля сосиску.
О, люди! О, манери! О, часи!
Ще гавкнеш раз - візьму у руки різку.

31.12.2017р.

Все глибші, тонші проминулого сліди,
на упокореній сітківці бруку тільки
дощу нічного пил і марево вітринне, -
земного суму барвні вогники розмиті -
і каблуки леткі нової Пенелопи
виспівують так мідно, мірно, як щити
колись услід моїм човнам зі скель Ітаки.

ростуть дерева, люди, Колізеї,
добавилось сивин за цілий рік.
і просить благ для Матері своєї
ще нерожденний Богочоловік.
так легко йти, водночас – так нелегко
у вирі зрад, неправди, суєти…
чекаєм знов натомлену лелеку,
яка на крилах втримує світи…
і вже у буднях, вимірах, у часі –
відчутно хід прийдешньої доби.
шалений роче, йди – не повертайся,
на завтра світла прагнемо… аби…

Останній день старого року –
Такий прозорий та ясний,
І ранку срібна поволока
Вістує вже про Рік новий.

Блукаю вулицями Львова,
У парку стишую свій крок,
Іскриться паморозь ранкова,
З-під ніг поскрипує сніжок.

Завмерли в інеї дерева,
Мов сивочолі вартові,
А чисте-чисте плесо неба
Над ними світиться вгорі.

І перше сонячне проміння
Верхів'я ніжно золотить.
Краса казкового видіння
Карбує в пам'яті цю мить.

Остання роль старого року…
Тепер його спочинок жде…
Що ж, потрудився він нівроку –
Я дякую за кожен день:

За ласку рук – таку жадану,
І за тремтливі почуття,
За світ прекрасного роману,
Що називається – Життя!

31.12.2008

Прийдешнім роком в тридцять перше
Шампанське злийте на доріжку...
І ваш мільйон майбутніх звершень
Вас вже чекатиме у ліжку
31-12-2018

Чому ажіотаж навколо,
Якщо стрічання наодинці?
В бісівськім серці закололо –
Плітки кружляють, як ординці.

А ми ж то – любим, любим, любим
Оці піднесені розмови
І несподівані розгуби,
І власні шепоти медові!

Жадане диво йшло за нами.
І ось воно – присіло поруч.
І нас торкаються вустами
Небесні знаки та узори.

І ми, як зорі, – зависокі,
Прозорі в неземнім горінні.
За вікнами – підозри кроки,
Нема слідів, а тіні – сині.

Це бродить людська заморока.
Ми їй означимо вигнання.
А нам – і нічка ясноока,
І срібне ложе, і вагання,
І тихі сумніви останні…

1
мова… слово – не полова –
сонця арфа світанкова…
чародійка загадкова
що ворожить на вірша́х…
мова грається у тексти…
мова бавиться в поетів –
графоманів і естетів –
а живе – у молитва́х…

2
на кого спраглі серця́ чекають
ті від учительства геть тікають
і не возносяться над юрбою
і коли жертвують – то собою…
уперто пнуться в учителі – нулі…

3
любов нікуди не зникає…
це знає Авель…
це знає Каїн…
любов ніколи не вибирає –
веде до краю…
світ помирає
і залишається тільки слово –
летить до Бога… і знову… знову…
все розпочнеться як завше – з раю…

І Фея Моргана
З’являюсь під вечір із надр океану
Сиреною зваблюю, ввожу в оману
Малюю промінням й водою примари
Дивуються маревам цим сірі хмари

Дружина Едему, Аїду – коханка
Сповідниця шлюбу, нестримна вакханка
Я завтра інакша, ніж вчора і нині
Зачата у штормі, народжена в піні

Веселка – найкраща для мене кіфара
Торкнусь її струн і вулкана-мольфара
Могутності кратеру гратиму «Славу»
Пекельну за вінця він вивергне лаву

Контрастне повітря мене огортає
Запитують часто, чи справді я – та є,
Хто зводить чертоги оптичних палаців
Тим зманює з курсу усіх мореплавців

Єдиний мій одяг – волосся і хвилі
Тому я беззахисна в повному штилі
Гадають мужі, що візьмуть собі бранку
Хапають мене, їм не жити до ранку

Співаю солодше за звуки органу
Чи хочеш побачити Фата Моргану?!
Прив’язуйся міцно до щогли канатом
Заклей воском вуха, бо голос мій – Fatum.

ІІ Летючий Голландець
У штормі я бачу красу бездоганну
Реве корабель небу власну осанну
На щоглах канати мов струни гітари
Відточують хвилі об деку удари

Тріпочуть вітрила - зітлілі лаштунки
У діжках по трюму бовтаються трунки
Сурмлять урагани тривожні фанфари
Зникає за обрієм дужка кіфари

Для нього цей день в ланцюгу лише ланка
Звила уробо́рос фортуна-циганка
Це плата така за сприяння гордині
По Друге Пришестя буття в блуканині

Порти не приймають вигнанця корсара
Тож доля його невблаганна сансара -
По колу пливти в колі злої команди
У дрейфі жахати човни і шаланди

Бояться його кораблі і фрегати
Бо знають, що сенсу не буде благати
Безстрашних, безсмертних, розхристаних ланців
Команду нещадних, нещасних голландців

Та мова гордині завжди - lingua franca
Коріння її найчастіш - забаганка
Збагнув капітан і кляне вже ту днину
Коли оминути Мис* виклик він кинув

Прирік корабель безмір вод борознити
В оточенні мертвої заживо свити
Змія їсть свій хвіст - це не матиме краю
Тому я в мандрівці йому потураю

Сміливо приборкаю Левіафана
Вітатиму верхи свого капітана
Я-Фея Моргана - богиня Астарта
Розважу того, хто за дім має Та́ртар.

ІІІ Музика
Хмарини пливуть мов небесна армада
З них вторує шторму громів канонада
На арфах сталеві натягнуто ванти
Зіграють нам тріо вітри-музиканти

Поверхня води - це суцільна литавра
Софіти засяють з сузір’я Центавра
Під музику вітру в обіймах сирени
Він слухати зможе любовні катрени

Єдиними свідками будуть нам чайки
Ковзнуть мужні руки на дві обичайки
Стрункого, тонкого, звабливого стану
Для нього я першою скрипкою стану

Душа моя ширша ніж землі і води
А в плоті до пекла і раю є сходи
Два тіла зіллються в містичному танку
Йому подарую себе без останку

Замріяно стихне стихія навколо
Проникливо гратиме він своє соло
Зайде у містичні ворота з нефриту
Кохатиме палко свою Афродіту

Звучатиму ніжно в руках капітана
Дозволено все, я лиш Фата Моргана
Так буде сьогодні, останньої ночі
Кохання-дарунок небес, а не злочин.

“Est modus in rebus”

Спиню обертання штурвалу фортуни
На мапі долонь трактуватиму руни
Мечем уроборос проклять розрубаю
Строк дії спокути наближу до краю

Лиш серце пульсує в режимі синкопи
Пливи, розжени женихів Пенелопи!
Шиття нескінченне нехай відміняє
Забудь поруч неї про те, що десь я є!

© Марґо Ґейко

І перший сніг, як перший поцілунок,
І перша зустріч снігом на поріг.
Зненацька відкривається рахунок,
І винний в цьому просто перший сніг.

Відчутно подих зримо, білосніжно,
Тепло і радість в посмішці зійшлись.
І тане день приречено і ніжно.
Ти на прощання теж йому всміхнись.

Ще трохи, ще. Ночами мерзне тіло,
Думки летять кудись у заметіль.
І те, що вдень словами відболіло,
Вночі прийде, і знову тільки біль.

Не хочеш поспішати вже додому –
Навкруг зимово-чисте, голубе.
І перший сніг зніма останню втому,
І ні на мить не зраджує тебе.

Ти чуєш, у тілі підвищився градус
І в грудях терпке вино дозріває
Я в твоїх обіймах тремчу і тану
Міцні поцілунки мені вставляють.

Нам байдуже все: ця імла й падолист,
Ось-ось перетвориться ніч на диво,
Бо ні тепер, ні давно колись -
Люди ніколи так не любили...

Хапаю губами твій вдох і видих
І вся проростаю в твоє коріння
Від п'ят до волосся, твоя я милий,
І хвиля за хвилею йде тремтіння.

Ніч витинає бісером небо,
Шумлять океани, гудуть вітри...
І знаєш, насправді нічого не треба,
Аби тільки разом, аби лиш ми...