Ось та дівчина йде… саме там…
понад житом здіймалися птахи
новий день починають з листа
і за нуль заповзають невдахи
там керує всіма самота…

Крок за кроком нас зближує ваб
ми єдині в своєму пориві
бо найкраще в собі - власний раб
в міру чесний і в міру сміливий
най на вискок би втримати трап…

Лиш тямущі востатку, не я
хай вставично іде не до мене
заспокоїть пожертву баян
в нім сильніші легені і вени
тільки з першої ноти - ім’я…
06-10-2017

У кого ж нам і вчитися, не як у дітей,
Аби не відставать од часу:
У що вдягатися, дивитись що й читать,
Які парфуми брати й вина?
Здамо пронафталінені медалі й ордени в музеї
(Моя сестра Онила два ордени за надої
На забавку онукам віддала
(не хизуватися ж ними перед коровами).
Як це не прикро, погодьмося:
Всілякі нагороди – азіатчина,
Не піт і кров відтворюють вони,
Не спалах думки понадлюдської,
А вигадану лакузами пристрасть
Тиранів до мішури та блиску.
Рівняймось на Всевишнього:
Ні титулів, ні нагород в Нього нема,
Йому доволі відданості нашої.

З хащі гілок дивляться очі:
чорні яблука
чорної ночі.
Липне туман до сирого розламу:
погляд -- стовбур,
постріли—прямо.
Червінню квітів вибухнуть рани,
нагла теплінь
хтиво постане.
Тіло розтулить зламані стулки –
смертній судомі
для поцілунку.
Дух покидає напризволяще
зниклого світу
плутані хащі.
Чуєш -- свідомість мишами точать
чорні яблука
чорної ночі?

2017

Війна – брехня то, лицемірство й бруд.
У всі часи було це, є і буде.
То штучний стан, коли за інтереси юд,
ідуть на смерть зовсім невинні люди…

серпень 2016

Осені повість, дощем розпочато абзац.
Сірий сюжет, хмаровиння - наступність династій.
Сонячні днини трапляються рідше за щастя.
Лампа і тиша, і книги - відмінний ерзац!

Вітер дахи на деревах розкрив - стережись!..
Та гострокраїх листків черепиця осіння
падає ввічливо - так розмовляють у сім'ях -
з тихим відчаєм про щастя, що мали колись.

Коло підтексту, тяжка неподільність годин -
не дочекатись ні щастя, ні сонця, ні травня...
Спомин завис між дощами, мов висхла тараня,
що вже ніколи не зможе відчути води.
2017р.

У моїм південнім милім краї
осінь золота прийшла в гаї,
землю рідну щедро напуває,
під нові готує врожаї.

В ріки зазирає і озерця,
засіває луг рясним дощем,
проникає сумом в кожне серце
і туману накрива плащем.

Вже холодний вітер все частіше
одинокі тормошить стіжки,
верби стали над ставком сумніші
і затихли з трелями пташки.

Сіре небо землю придавило,
розгулялась мряка у полях –
так природа набирає силу.
Хай спочине матінка-земля.

А зима уже не за горами
з блиском діамантів й серебра,
та чомусь їй відчиняти браму
осінь не спішить… Ще не пора.

07.10.2017

Поволі наближається майбутнє,
ущільнюючи пережитий час
за ко́гось – нами і кого́сь – за нас.
Не зайві і духовні атрибути
і тінями минуле і забуте
поповнює нічний іконостас.

Являються ровесники-ковбої
і пішими, і охляп на коні.
Буває, і полегшає мені…
Та іноді уже нові герої
навідуються у мої покої.
Це ті, кого убили на війні.

І ті, і сі – не уловимі душі,
і невмолимі ще, і не байдужі
до того, що турбує і мене…
І їх упізнають у тому крузі
і ОУН, і УПА, що у Союзі
покинули чистилище земне.

                              10.2017

Поети цього не казали.
Чужі кумири і мої
очікують за волю сала.
Тепер – усі багатії.

І шило маємо, і мило.
Поезія іде на рать.
Про це зоїли говорили,
а нині й ці уже мовчать.

Зате у лірі – ати-бати,
а музу пишуть автомати.
Полову вимела війна,
але – гаряча, затяжна.
Немає вуйку що читати:
усе – поезія одна.

                              07.10.2017

***пісенно***

Розтоплюється камін,
І Вас огорта тепло.
Ви нині, мадам, самі.
Усе, що болить- пішло...

За пам"ять яскравих стріч
Налийте, мадам, вина!..
Чорнилом розлитим ніч
Між нами, немов стіна...

До Вас не знайти доріг.
Стежини кроплю свої
Я кровію босих ніг,
Та не віднайти її,

Дороги до наших душ,
Дороги до наших тіл.
У темряві я бреду...
...о, як же я Вас хотів

Відпити, немов вина
Шаленого уночі,
Простуючи навмання!..
Мовчіть про любов!.. Мовчіть!..

...Розпалюється камін...
...у відблиску дива з див
Ми тінями на стіні
Поєднані назавжди.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117100610735

Коли на волі, ніби у ясі,
сама душа волає, – алілуя...
На місці я тупцюю як усі,
хоча здається, нібито іду я.

Іду, аби подалі од юрми.
І все одно лишаюся у герці
один із тими самими людьми
байдужої душі і злого серця.

Надію розчаровує мета.
Заманюючи у свої лабети,
собою очаровані поети.
поволі запечатують уста.

Але кому молитися на часі?
Немає місця на іконостасі,
коли дорога бита коліньми
одної й тої самої юрми
однакової, сірої у масі,
що марно називається людьми.

                              10.2017

Забув Орфей поо арфу і трембіту -
Упещував у хащах Артеміду.
Але втомився, кинув жінці: - Годі!
Я не Творець без віршів та мелодій.

- Пощо бунтуєш?- мовила богиня.-
Без практики - ніщо твоє уміння.
Аби писати про любов "нетлінки" -
Пізнай з усіх сторін кохану жінку.

Он, бачиш,- бевзь - щодня про сльози пише.
Яка любов - такі у нього й вірші.
У тебе ж - досвід. І щасливі миті.
Лети на волю! Геть з моєї кліті!

06.10.2017р.

Лапатий метелику, видно, це доля:
Моя кімната – твоя неволя.
Було не шукати тобі серед літа
Куточок нічного штучного світла.
За світлі пориви – чорна розплата:
Простора клітка – моя кімната.
Тут вікна, мов стражі, впіймають – не пустять.
Літай, скільки зможеш, з шафи на люстру.
Вивчай, скільки треба, стелю-пустелю,
Освоюй потрохи мою оселю,
Сідай собі стиха на книги-криги,
Лиш дихай глибоко і ніжками дригай!..

…Та враз засвітилися вікна навпроти:
Метелик мій спробував страх побороти.
Без тіні скорботи зливається з небом…

Лапатий метелику, рада за тебе.

(З раннього, з першої збірки «Дзеркала». – Львів:Каменяр,1991)

Ледве встигли з тобою…
На світанку зійшли
Осінь… пристань… напої
І шатро між калин
Ми знайомі давнішні
Ми в любові свої
Із дерев ми - як вишні…
А із птах - солов’ї…
І хай Осінь пробачить
Приспів Літа при нас
Хто спитає, - на вдачу…
Це такий собі пас…
Не сумуйте, утрата -
Не така й вже біда
Я для неї за брата
І сестрою вона…
Це по-перше й востаннє
У нас свій лабіринт
Друзі ми у коханні
У шатрі між калин…
06-10-2017

Небо пливе у дощах
Пані сідає на потяг
Стики рахує шлях
Осінь дарує одяг
Із уповань і снів
Із філософії мрії
Сенс заперечує гнів
Ангел цього не вміє
Хмуриться ранок дня
Вітер кидає листя
Знову людська метушня
Міста-авантюриста
Там за вікном сто літ
Не одиноких зовсім
Але самотній світ
Але чергова осінь…

05.10.2017

У Раді чути вибухи і мати.
Явилися паяци на тропу.
Яке воює, то такі й дебати.
І рученята умиває Пу.

«Піаряться» і ліві, і неправі
до того як летіти на «Євбаз».
І на свободу є іще управа –
у спікера ще діє протигаз.

Закони мають димову завісу.
І цьому радий кожен депутат.
Комедія виходить за куліси.
Усі ми дуже любимо театр.

І зайве всує згадувати Бога,
який не порятує дикий край.
Куди вели, тудою і тікай.
Обранці обирають цю дорогу
і пропонують мучитися довго,
аж поки не потрапимо у рай.

                              06.10.2017

Коли зрозумію,
Що вільна і вже не люблю,
Тоді у печі безнадії
Минуле спалю без жалю.
Як вечір пташиним крилом
Огорне прогріту ріллю,
Вітрил не забракне
В майбутнє пливти кораблю.
05.10.17

Ми не вмираєм, помирає час.
Триклятий час безперестанно гине,
а ми живем і це лиш тішить нас.
Час відлітає пухом тополиним…

Ми любим один одного без прощ
на цьому дивовижнім білім світі.
Безсмертні ми як серця стук чи дощ.
Ми вічні ніби зорь незримий вітер.

Коли ти просинаєшся – весна,
як засинаєш, вже настала осінь,
а поміж ними літо і зима
мелькають мов в отаві ноги босі.

Ми любимо безмежно й тим живем,
хай наші почуття ці будуть вічні!
Вигадуємо дні і сотні тем –
роки ж втрачаємо, даруєм потойбіччю.

Та жодних справ до того в нас нема.
Мить радощів – ціна життю усьому!
Вона для нас як вічність вже сама,
в коханні ми не відаємо втоми.

В очах твоїх – мерехкотіння зір,
зірковий пил струмує в нескінченність.
Дряхліють боги й падають у вир,
та губи юні мов благословенність.

Лиш ти і я у Всесвіті удвох.
Один лиш поклик і на нього відгук!
Про захват той дізнався тільки Бог,
він наших чув сердець любові вигук…

06.10.2017

Вже достиг у полі золотистий сонях,
Вересень зібрати зміг врожай увесь,
Яблука залишив у моїх долонях,
Чемно попрощався і пішов кудись.

Жовтня, його брата багрянисті коні
Навперейми з вітром мчали що є сил.
З-під копит летіли золото-листочки
І встеляли землю килимом рясним.

Та прибуде третій братик незабаром,
Принесе з собою холодні дощі,
Його називають іще листопадом,
Осені синочки це вони усі.

2016 р.

Я покличу сюди метелика
із предивної, ластівко, казки –
аби теплі його окраски
нам розрадили цю холоднечу,
вколисали мою малечу
веселковими барвами літа –
із блавату і буйного жита,
і любистку, і запаху м’яти…
Я покличу його на свято
доброти і безмежної ласки,
аби втішні видіння казки
розбудили тьмяну порожнечу
і пом’якшили біль утрати…

… Перед тим, як стати м е т е л и к о м,
десь у казці він жив д р а к о н о м –
як дитина, безоборонним,
чи поетом, чи то пустельником…
Мав печеру… і мав озерце,
і бездонної синяви серце,
що дзвеніло церковним дзвоном
над землі благодатним амвоном,
пориваючи зорі квітчасті –
і над людом червивої масті,
понад привидом честі і власті,
що потворить святу ікону,
повечерявши свіжим причастям
із Великої Букви Закону…

… Та як завше ведеться у казці
не судилося вмерти дракону,
а вертати до крил і до цвіту,
і розносити маєво літу,
відсьорбнувши із княжого келиха
власних віршів шумкі переброди:

«… Я покличу сюди метелика
у князівство пресвітле, Люботин,
де беззбройність Дракона й Пустельника,
Князя гнів і страх Воєводин…
Тут земля – лиш барвиста плаха,
та найменше життя – безсмертне,
і безстрашно повзе комаха
перед очі Дракона-поета!
Написати б про неї вірша,
чи поему, чи навіть притчу,
де комаха в сто крат сильніша
за прославлену міць чоловічу…
Прочитаю очима Пустельника
всі закони і протизакони –
є Дракони – за суттю Метелики,
а є люди – за суттю дракони!»*

…Хай боронять святі ікони
світ Драконів
і світ Метеликів…

… Я покличу сюди метелика…


(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2000-2001)

Сморід паленої вати чути на світанку,
Догоряли три бурять у москальськім танку.
Ще димить трава прим'ята, кущі коло річки,
Догоряють на бурятах колорадські стрічки....

А так гарно починалось, всі грошей набрали,
Позалазили на танки, їхали - співали:
"Руській мір" іде, укропам нікуди тікати"
А укропи посміхнулись, навели гармати,
Та вгатили так, що небо ясно запалало.
Тільки їхали - співали, раптом їх не стало....

Ой, заплачуть в "Руськім міре" сироти та вдови,
Що покійник був розумний і такий чудовий.
Він лиш заробити, в укрів постріляти,
Так за що ж його там вбили, фашисти прокляті?
Заробив. І кров за кров, і лихо за лихо,
Краще вже сиділи б вдома й виздихали тихо.
І Сафарі не робили у сусідів поруч,
Думали - вони мисливці, виявилось - здобич...

Ю. Брайтон

О саде мій – віддушино моя,
Мій лікарю, замислено-осінній!
Лікуюсь процедурами тут я –
Повітрям чистим, неба голосінням,

І пестощами вітру, що мене
Так заспокоїть, мов масажна ласка.
І всю печаль із серця прожене,
І вкрутить світло в душу легко, в`язко.

Якби не холод, ліг би і заснув,
Немов після масажу у Стрибога.
І, може, в сні зустрів свою Весну…
Заплющу очі для блаженства свого.

5.10.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Скаженійте, вражі діти, – борщови, козлови…
Не поможе вам, ущербні, вже лайливе слово.
Не спасе отрута ваша, що струмить із пащі.
Ми Вітчизну милу нашу змінимо на краще.

Ми відчистим Україну від гидоти й скверни,
мову пращурів великих дітлахам повернем.
Нашу пісню солов’їну вернемо в світлицю
і джерельної водиці наберем з криниці.

Звичаї дідів відродим, відбудуєм храми,
зводили що предки славні многими віками.
Ми традиції примножим, віру розбудуєм,
батька Велеса повернем, що позбулись всує.

Свіжим вітром закружляє наш Стрибог по краю
і Ярило допоможе виростить врожаї.
Знов Мокоші, Лелі, Хорсу зазвучать рулади,
а гармонію в природі забезпечить Лада.

Знов Сварог укріпить духом і поправить долю,
а Перун дружину грізну виведе у поле.
Род відкриє нам до віри потаємні дверці
і Дажбог дорогу знайде у наш дім і серце.

жовтень 2017

Синдром поламаного серця
Від горя й бід знаходить нас.
І ми вже не в шановнім герці,
Тримаємо в пігулках час.

Щоб пережити всі напасті,
Зібрати вкупу місяць, день,
Де спомин про минуле щастя
Нас не уб’є, не підведе.

Мо,’ ще до фінішу далеко,
І будемо топтати ряст.
Онуків принесуть лелеки,
Що відлетіли за моря.

Ми виглядаємо з дороги
Своїх батьків, своїх синів.
Щоб не з каліцтва, з перемоги,
Нам світ вернути їх зумів.

Синдром поламаного серця -
Сьогодні вже не новина.
Звучить повсюди болю скерцо,
Аби скінчилася війна.
05.10.17

Іменини святкує у вересні бабине літо,
ніби щастя шматочки дарує ще сонячні дні.
На уламках осик виграє нам рапсодію вітер
і клини журавлині сумливо пливуть в вишині.

В оксамит і парчу одягнулась зажурена осінь,
нарядила у бронзу діброви, луги і гаї.
Опустила верба до води золоті свої коси,
а калина в туманах купає принади свої.

Вітерець-музикант розганяє легку павутину
і несе у обіймах її в голубу далечінь,
бавить в небі прозорім уже посірілі хмарини
та в осінню палітру невтомно підмішує синь.

Жовте листя лишає свої кучеряві домівки
і у вальсі на землю лягає, як ноти на стан.
Вирушає воно у останню життєву мандрівку
і усе накриває осіннього блюзу туман.

одинокі галактики
в океані Буття
золоте древо практики
в синім лоні життя

в цьому космосі осмоси
концентрація дір
чумаченьками босими
шлях солений до зір

як утомою-спрагою
час наповнить уми
Бог відродиться сагою
зі сліпої пітьми

на Землі під сузір’ями
подолаємо зло
заколисані мріями
в ніч на сьоме число

ну хоча би в теорії
поміж цяток вогнів
де світи-алегорії
із містерії снів…

11.09.2017

Храни мене, мій Ангеле, храни
супроти чарів Змія-Сатани,
у чарі з рук його не видно дна:
мутне вино – вина моя страшна.

…По сліду – слід і світ – з низьких воріт,
з чумних боліт чумою зачуміло:
камінний хрест - на весь твій родовід,
камінну душу та в камінне тіло.
Ти тричі камінь… Камінь! А душа
гріхом пекельним мучиться чужа, -
спиває кров останнього з ягнят,
втікає під покров спасенних хат
послухати, як празно дзвони б’ють,
коли ведуть ягня на страсну путь…
Падуть гріхи ягнятком із дзвіниць –
і ти падеш хрестом камінним ниць,
а з тіла велетенського Вужа
крилата вивільняється душа, -
о не оплакуй тіло, а пророч:
«Поріг кривавий, Боже, перескоч!
вмочи невинне тіло в кров мою –
В Отця і Сина й Духа ві-ру-ю»!

Храни мене, мій Ангеле, храни
супроти чарів Змія-Сатани,
бо в отрочати мого (і́м’я рек)
ознака крил божественних Лелек.

…І Дух Лелеки, Предок-богатир
тобі святочний піднесе потир:
відпий, відпий цю чару аж до дна –
гранат гіркий, нектар сього вина,
аби у страсні дні і дні спасень
зійшло на тебе чудо воскресень!

Переступлю поріг – яка розлога
У світ широкий стелиться дорога…

…Скалічена, впосліджена, убога
Вертаєш ти, Надіє, дочко Бога!..

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Сполом,1997)

Я сотні разів поклонялась і сонцю й тобі,
Змішала світи, що, здавалось, не схожі разюче.
Тепер перехрестя у долі і серце в журбі,
Якою дорогою йти, щоб не стало болюче?

Звикати, що зорі без мене впадуть у траву
І руки твої вже не ляжуть тихенько на плечі.
Я вільна від тебе, і зрад, і кохання, живу.
Вже сонце сідає. Розлуко, тобі – добрий вечір.

Тепер ми з тобою посестри у нашій біді
Не схожі за вдачею, прийдеться разом звикати.
Два різних світи, я ж не відала зовсім тоді –
Гаряче й холодне не вдасться ніяк об’єднати.

І де вони взялися в нашій долі,
Бо спасу нам від них ніде нема.
І заважають жити тамаролі,
Для них в’язниця – дім, а нам – тюрма.

Куди не підеш – тамаролі всюди,
Сичання їхнє чути звіддаля.
Ці тамаролі – в оболонці – люди,
Всередині – злочинці і гнилля.

І добре грають благодійні ролі,
Насправді - можуть вбити за п’ятак.
Не дай вам Бог зустріти тамаролі –
І в вашій долі стане все не так.

І їх не поховати, не подіти,
Вони плодяться злі, немов щури.
Ці тамаролі, ці собачі діти
В людській особі, скаляться з нори.

Нема від них ніякої отрути,
Вони живучі, все для них – бабло.
Лише любов’ю можна їх позбутись.
Любов для них – найбільше в світі зло.

Тече сльоза, стікає в ній печаль,
Моя біда все ходить біля хати,
Не йде у безвість, хоче дочекатись,
Коли суцільним стане біль і жаль.

Коли я білий прапор підніму
І упаду на зболені коліна.
Хоча не маю жодної провини,
В совітах я б топтала Колиму.

А тамаролі правили бали,
Вбивали наш народ Голодомором.
Їм невідомі совість, честь і сором,
Убити, вкрасти – їм для похвали.

Вони це не вважають і за гріх,
В народну душу - на коні із Трої.
Все випалили з неї ці герої
І тільки чути гомеричний сміх.

Той, що перейде в передсмертний крик,
Бо не віками ворогам тут править.
Ще зійде сонце в темряві держави,
За плуга стане воїн-засівник.
04.10.17

Мов над садом осіннім пташина,
Проскочило літо.
Скільки добрих людей,
Скільки зустрічей в долі було.
І майбутні хліба спочивають,
Землею прикриті.
Вже до осені крок,
Стигле літо лягло на крило.
03.10.17

Cніги упали у життєве літо
На білий цвіт і на червоні вишні.
Остудою довкола все покрито -
І праведне, а також, мабуть, грішне.

Лягли великим каменем на душу,
Терпіння треба, щоб зібрати сили.
І борсатися в холоді я мушу,
Бо вороги війну оголосили

Минулому. Вернули в сьогодення
Його мені, а не твоїй особі.
Бо ти на небесах, а я мішенню
Для них стаю, для їх злоби, жадоби.

Та ненадовго сніг упав у липні,
Розтопить сонце разом з ворождою.
А серденько від болю тихо схлипне…
Сама я піднялася над бідою.
29.09.17

Люба осене, зранку холодним дощем
змий з душі увесь осад дощенту.
Покрутися у вальсі повільно, а ще
заспівай на прощання крещендо.

Посумуй, моя мила, зі мною удвох
під низьким пошматованим небом.
Засинає усе, лише килимом мох
вистилає доріжку до тебе.

Пожурися, поплач і послухай „курли“,
що з небес долина усе рідше.
Ниє серце і сум огортає коли
клин лелечий врізається в тишу.

Відлітають з ключами і часточки нас
за моря, у країни далекі.
Та красуню-весну все одно, пройде час,
принесуть на крилятах лелеки.

Я бачу долю кожної людини.
Он, той малюк зіп'ється й пропаде.
А той поїде геть із Батьківщини -
Матуся одвезе в Улан-Уде.

А це дівча, зажурене, - поетка.
Думки уже сплітає у вінки.
Напише небожителям абетку,
Лататиме гармонії дірки.

Дитина - сонце, що колись заплаче,
Де кожне слово - золота сльоза.
А нині ще мала, стрибучий м'ячик,
Не схожа не богемного туза.

Отой малюк - сподобався Мамоні,
Із громадян чавитиме ясу.
Чужі скарби притягують долоні...
Йому і я данину понесу.

А близнюки - заклякнуть у окопі .
На двох одна і доля, і труна.
Палатиме земля й вода в Європі:
В майбутньому з Росією - війна.

Горить, горить в душі пекельна ватра,
У світ пророчі скрапують слова.
Мовчить моя сестра, німа Кассандра,
Вуста рукою брату закрива...

04.10.2017

Як безнадія холодом думок
Нагадує про часу швидкоплинність...
І твій, і мій нездійснений дзвінок
Вечірнім дзвоном над полями лине

Крізь перепони сірої доби.
Бо за вікном тумани, ніби взимку...
На підвіконні зерня голуби
Клюють, лише подай... Тупі тваринки...

Торкнулась скроні таїна знання,
Що літо не повернеться ніколи,
І до вподоби мудрість вороння
Що за наїдки не зречеться волі.

А душу зігріва містичність плес.
Їх обігріє сніговим покровом.
І я би міг... Та не судилось без
Твого тепла... Щоб ти була здорова...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117100406230

Безсонна і темна нічка
Зірок накидала в пічку,
Додала розмарин, чаберець
Та спекла золотий млинець.
Вчепила поміж хмаринок,
Пухкенького - щойно з жаринок.
Духм'янить млинець літньонічкою,
Аж котиться пара над річкою...

З тобою ніби й поруч – не далекі,
Але між нами дальні рубежі,
Схвильовано покрикують лелеки,
З тобою ми усе таки чужі.

Хотілося, щоб ближчі, хоча б друзі,
Але для тебе інше цікавіш,
І я у сім омріянім союзі –
Не варта є для тебе ні на гріш.

І гучно тост – за людяність, відкритість,
Мені ж вони знайомі, ти се знав,
Собою бути – мов несамовита,
Але ти зовсім іншу зажадав.

І я сміюся долі у обличчя,
Не зрадила, не зрадила собі,
Вдивляюся в знайомі твої вічі,
Вони, немов волошки голубі.

Судилось їм нести перший дощ Святій Землі.
Тож поки в куренях з галуззям замість даху
Юдеї згадують минуле свого дому,
Долаючи і біль, і неймовірну втому,
Крильми гуртують птахи хмари.
Щороку виряджає їх Всевишній,
Щоб пораділи праведні і грішні.

***
Життя припнуло диваків на повідці, неначе мопсів.
Ідуть вони, як ті сліпці, і у казкове вірять досі.
Поводирі беруть слова й жонглюють ними – леза гострі.
А дні з вершини вже біжать – спішать на розстріл.

Попереду стоїть стіна, розписана як перспектива.
Бряжчить затвором автомат, як ненаситний цензор дива.
Ось-ось у спину полетять холодні вогнегасні кулі.
На серці сумніву печать, а поводир вуста не стулить.

Життя до світла нас веде. Життя – облуда.
Усе розписано до нас. Як ми напишемо – так буде.
Присутність – це коли сліпий стоїш при суті.
А істини такі святі! Й такі розкуті.

02.10.17 © Василь Кузан

Прощай, бувальцю, мій не білий світе !
За голубим гадюччям поїздів
тебе несе чужий невтримний вітер,
мов кінь, і губи запеклись в узді.

Ти аж осліп в дорозі потонуло,
а навкруги – глухий мотив узбіч,
мовчання степу, тихий крок аулів,
скуласта ніжність втомлених облич.

І розчинившись в буднях різнойменних,
впадеш у сон, як зломлений в борні.
А я – наснюсь. Нехай тобі про мене
старий зурнач заграє на зурні.

2016

Співана поезія.
Запрошую слухати і дивитися.

Четвертий рік війна йде в Україні,
четверту осінь гине бідний люд.
Донецький край лежить в страшній руїні,
а юди Батьківщину продають…

Ні, не свою, а нашу Батьківщину –
своє добро сховали за моря.
Вона для них не рідна, не єдина,
своя їм світить здалеку зоря…

Хоч слухають вони нас, та не чують –
диявол жовтий в них людей убив.
Біда у тім, що Україною керують
ті, хто її ніколи не любив!.

Війна іде в людських умах і душах,
вона гримить в кишенях і серцях.
Вже море закипає, що там суша!..
Невже історія сягне́ свого кінця?!.

Вино з вини
Настояне роками
Життя плесни
Хай пам'ять-оріґамі
Забуде все
Хай згинуть хмарочоси
Чужі есе
Та їх акторські сльози
Читай Талмуд
Заучуй сунни веди
Знання – фастфуд
І тільки мрія – леді…
Із року в рік
Ця осінь не минає
Вона – навік
Вона молитву знає
Про іншій світ
Навиворіт від сонця
І шлях побід
Від столу до віконця…
04.10.2017

... А серденько, серденько... все-таки б'ється воно –
сльотливе, як осінь, як листя осіннє, тремтливе...
Той трепіт, той шепіт – то примха осінньої зливи –
жбурляти багрянець у сіре, старе полотно...

Що туга осіння, що смуток терпкий трепетання
над всім найдорожчим, що досі у серці жило!
Та крихітка сонця сьогодні, і справді, остання,
а серденько, серденько – листям шорстким замело.

... О чорная в'юго, о віхоло сонного листя,
жаских інтонацій невольно розсипана креш –
стелися під ноги і Божому дню помолися,
бо долі осінніх падінь не уймеш, не минеш!

Осінньої зливи примхливе крапливе бельканто,
а в серденьку, в серденьку – літо стриножених свіч...
Не варто й казати, вражати уяву не варто,
як січа осіння зрива наші голови з пліч.

Така вже негода! – розбите, потрощене днище,
лиш рам'я запалі оголених, мокрих дерев...
І ми вже не просто – а вої у тім бойовищі,
а серденько, серденько б'ється свідомо, як лев.

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

Шепочеш в ніч оголені бажання,
Тремтить рука, і в грудях налилось.
Сьогодні знаєш, що таке кохання,
А вчора – тільки те, що не збулось.

І зваблює невинність мрій і плоті,
І губиться в сумліннях перший гріх.
А потім – захлинаєшся в болоті
На диво звичайнісіньких утіх.

І коли Златоуста до скрипочки серцем прилине
Ви, Маестро, тоді заховаєте усміх у вуса,
А воно ж, Вовченя те, було і плаксиве, і дике,
Натрудило у праці маленькі гіркі мозолята,

І свій страх пересиливши, гордо на сцену ступає --
Вчителям бо належать лаврові вінці тріумфальні,
А їх учні поволі по сходах до них доберуться --
Не загадуймо Долю, вона вибирає упертих,
Одержимих любов'ю до вищої проби мистецтва --
Все одно, чи та Доля ласкава, чи виклично грізна,
Ич, чого забажається інколи смертним створінням:
Чоловіче поріддя торкається вічності звуків ...

Шал бажання польоту чи тиха нестяма -- вгадай-но
У ті 'менти щасливі, як музику серце вслухає --
Так дано лиш окремим: забарвлювать будні у свято,
Коли поруч рамено діткає кохана людина,
Оніміло від болю за чудо земного Орфея ...


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

…тридцять років до того
Звичайнісіньким днем
Повернувшись з Дороги
Обтрусив було щем…
Ти приліг, це - законно
Втихомиритись? ні,
Подзвонив до "мадонни"
Наяву… уві сні…
І благав на сю зустріч
Адже час все спливав
Самота ось замучить
Наче ще й не кохав…
Небеса відгукнулись —
Непокірну усім —
У любові замкнули
Десь на років сто сім…
2017

котилось щастя по дорозі днів
та істин у житті не зустрічало
лише мару оману кривду гнів
усе це люди у бульйон кидали
і вариво варили для снаги
іти у бій за шлунок і корони
егоцентричні вирви навкруги
і безуму довічні перегони

пристало щастя зоряне як сон
присіло відпочити край дороги
а мимо йшов із брані моветон
за щастя зачепився й витер ноги
немов од бруду у полин-траву
і дорікнув сіромі розляглося
ішло би краще на святу війну
бо ворогів надміру завелося

сльозу зронила щастя у відвіт
не навчене я інших убивати
якщо уб’ю то мій загине рід
на кого будуть праведні чекати
нехай ворожа але смерть усе ж
нехай і правда на твоєму боці
а чи по крові дійдеш ти до Веж
а чи упАдеш на слизькому кроці
нехай твоя незаперечна пря
а вороги натхненні сатаною
але убий лакузу чи царя
я омину гуляння стороною
спустошення духовно чорна річ
чи ми з тобою однієї крові
коли між нами непоборна січ
і ворожда сильніша від любові

війна війною щастя в стороні
ще теплу кров налили у бокали
за перемоги що на самім дні
усі віки захмелені лежали

02.10.2017

Впустила змія підлого в єство
І зради лезо простромило серце.
А нам було так хороше удвох,
Тепер не радість, а печальне скерцо.

Ти витер ноги об мою любов,
У шлюбне ліжко запросив повію.
Тоді навіщо язиком молов,
Що я - прекрасна квітка, доля, мрія?

В руках тримав безцінний діамант!
Але пішов купити дешевеньке.
Іди, розв"язуй їй на сукні бант.
А після "праці" гроші всип у жменьку.

Ти вибрав стежку. То ж по ній повзи,
Залазь в чужі кубельця, будуари.
Урівноваж любовні терези -
Знайди змію таку як сам до пари.

Прокинулася. Любий чоловік
Обняв за плечі та хропе на цицю.
Про сон страшний йому ані чичирк,
Бо ще покине лев свою левицю.

02.10.2017р.

Усе життя долину цю орав,
У кожній грудці є краплина поту.
Але із пекла вилізла мара
Й на власний пай погнала на роботу.

Додому віз учора урожай,
Ну, а сьогодні - злодію в кишеню.
Це - Україна. Тут для татя рай.
Мені ж ввібгали гривеник у жменю.

Однині ця земелька не моя,
Купець й не знає, що таке чепіги.
А я при нім у ролі бугая:
Шукати марно правди у бариги.

Мене тривожать запахи землі,
І руки прагнуть стати до роботи.
Але селяни вже не королі.
Ми - тля. І наше місце соте.

Зерно упало. Сходить пагінець,
Купається у дощику та сонці.
З гербом долоні гріють папірець,
Роса-сльоза виблискує ув оці.

02.10.2017р.

Невже раптово охолов я?
Хіба той біль колись мине?
Новою нащо Ви любов`ю
Богове, мучите мене?

Невже моєї мало крові
Ярилу в жертву пролилось?
Та муки ці – не випадкові,
Напевне з них радіє хтось.

Ярила тінь прийшла до мене
Щоб серцем я не охолов.
Щоб молоділа кров у венах,
Щоб віршем плакав про любов!

2.10. 7525 р. (Від Трипілля) (2017)