Поет поваги, мабуть, вартий,
Не личить генію кожух.
Прийшла пора байдикувати –
Присяду, оду напишу.

Нелегко нині віршотрясцям
У ступі словеса товкти.
Хирлявому приносять кальцій,
Я ж маю дулю за труди.

Надму слона умить із мухи
Легеньким помахом руки.
Хоч не танцюю буги-вуги,
Зате Пегасище який!

Гукає з ліжка чорноброва:
- Адаме! Яблучко вкуси!
А я красу шукаю в слові,
Мов насінину в гарбузі.

Цей світ не описати віршем,
Строфа, як зламане крило.
Життя – безмірно цікавіше,
Та в пучку бгається перо.

19.03.2018р.

Вона віднедавна боїться дзеркал,
Бо ті її не впізнають:
Впіймали чужинку – і пхнуть на загал,
Та ще й видають за свою.

Вона накупила у секонді штор -
Нашиє із них простирадл.
Співатиме, шиючи – ти вже їй втор,
Надієчко, хай і невлад.

В тих шторах колишуться тіні дерев,
Безжурно цвірінькає птах,
І хмарка, просвічена сонцем, пливе
В чийсь усміх на сонних вустах…

…Колосся обтрушує визрілу мить
В блаженно розчахнуту пам'ять…
Згорнувшись малим кошеням, вона спить -
І сни милосердно не старять.

Ой гормони мої, ви гормони…
Попожили… набігались, що ж
Налаштуємось до оборони
Вибачайте, без дозволу, бо ж…
Я спустошив би й інші ресурси
На жіночу красу залюбки
Із висот універа чи бурси
Якби зміг повернутиcь в роки…
Та на жаль я не Бог, не Диявол
Я всього лиш ЇЇ гвалтівник
Так було й до моєї появи
І так є, і так буде повік…
19-03-2018

Темне нестерпне коло
У чудернацькому домі.
Суміш страхів і болю –
Всі відчуття підсвідомі.

Десь мерехтить доріжка –
Білі халати навколо.
Не відірвусь від ліжка,
Не розірвати це коло.

Треба прокинутись враз –
В мандрах вже довго блукаю.
Котрого відліку час –
Як повернутись – не знаю.

Дотик теплий долоні,
Лагідний, ніжний,знайомий.
Марево у полоні,
Вирватись хочу свідомо.

Зараз прокинусь,негайно!
Чую,ти поряд, коханий!

19.03.2018

Це час, щоби жати, пора, щоби сіять,
зве листя зелене крізь далі й роки.
О юність минула в життєвих щедротах,
де риба стрибала до неба з ріки!

Це час, щоби жити і дзвінко сміятись,
і ту обіймати, що буде твоя,
в народження мить при дружині стояти
і чути, як силою живить земля.

Це час, щоби жати, пора, щоби сіять,
улітку додому звуть крони рясні.
Як молодо запахи яблук п’янили
і блимали очі совині в гіллі!

Це час, щоб саджати, пора, щоб орати,
і місце, де любляча прийме земля.
О, молодість мила, солодка й далека!
Зве сонячним листям домівка моя.

Вже ущухли снігопадні зливи,
Не підніме вітер і поли.
І вогні вечірні, чарівливі
В небесах засмучених зійшли.

Ніби вись прокинулася сонна,
Потяглась гілками, як жива.
Світлом усміхнулася неону
І веселим сяйвом зігріва.

Осягнувши поглядом заграву,
Шепотіли вдячно щось вуста.
Пещений теплом цим величавим,
Я тремтіти, мовби, перестав.

18.03.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Поговори зі мною, тише…
Страшні казки збери у міх,
Неси у бір – хай заколише
Засніжена ялина їх.

Вони прокинуться аж літом,
І кожна – сяйна і нова,
Цілющим зіллям перевита.
Страхи поскльовує сова,

І ти мене утішиш, тише,
Більш не примаряться мені
Жахів зміїні кубла хижі,
Нічні химери навісні…

І стане нам затишно, тише:
Ось тільки хуга замовчить,
Дзиґар на миті вік докришить –
Засну я в тебе на плечі.

Тонка рука ще досі у волоссі ніжно тоне,
і подих ще торкається плеча краплиною дощу,
але ж ти тільки твір, що потребує охорони,
а я тебе не захищу …

Сліди як тінь, ще й досі залишаються на тілі,
і голос променем вривається у спокій сну
але ти тільки міф, що плентає без цілі
а я шукаю глибину …

В долонях шум – старий магнітофонний
по венах тягне болісну струну
але ти тільки звук - останній забобонний,
що має сенс, коли залишив – ту одну.

© #КорицяМедова

Грáче мій, грáче
Де дівав вéсну?
Я ж чекав наче
Тихо і чесно…
Що за нюанси -
Вдень хуртовина
В ніч нема спасу…
Де ти, повинно?
Грáче мій грáчe
Завершуй політ
Щастя юначе
Зустрінь
Край воріт…
Тільки не бійся
Тільки скоріше
Березень - місяць
Поле для віршів...
17-03-2018

Всевишньому хвала за всі дарунки долі.
Він знає, що дає. Та треба вміть принять.
А що робить тому, хто вже не має волі,
І сили вже нема, щоб повернуть назад.
Якби ложку дано до обіду.
А кохання би нам - до пори.
Я у юність уже не приїду:
моє серце в дорозі згорить.
А я - у обійми до осені,
а доля віщує весну.
Цінний дарунок – непрошений…
сили нема… не прийму…
Пізно, і гірко, і боляче
долі дарунки приймать,
втомлене серце неволячи,
плакать , журитись і ждать.
2015р.

 
Лезеру сповниться тридцять &
Збере його іграшки хтось
І мати пришле вирізки із газет
Про тих колєг, що тепер всі дорослі
Оце – Гарвіц І. Ґрін, йому тридцять три
В солідному кріслі, при банку –
Сержант Доу Джонс, що у двадцять сім років
Командує військовим танком . . .
Та Лезера вабить і досі в піску
Залягти голяка без мети
Малювати все гори, мов пухирці
Й повітря руками гребти
  
Хто знав, що Лезер продуктивний, атож
Що у палички до барабанів
Затискає обабіч ніс, хай би було
Ще віртуозніш фурчання
 
Та все проходить . . .
 
Лезеру сповниться тридцять &
Безслинним, тяжким язиком
З розпачливим поглядом, видасть він:
Вже не бути мені юнаком?
Для дітей він знаменитість
Маячня для їх батьків
І часом із непримітних
Що не знають як у гру ввійти
Де слів знайти. . .
Тож я маю сказати «Ні, ти не старий».
І докласти зусиль, аби. . . всміхнулось в нім. . .
Немовля
 
 
 
 
 
 
 
 

Усе на світі Богу до снаги,
А я такому диву не навчуся.
Бо дуже добрий, кажуть вороги.
Пекучий, наче хрін, шепочуть друзі.

Вгодити всім - задача нелегка,
Для мене - то і зовсім непідйомна.
Жона у дім настирливо гука,
А теща в горбака штрикає ломом.

Колега мій увічнює дубок,
Краса кущів йому з дитинства люба.
А я дрівцята пхаю у мішок,
Холодним днем палитиму у грубі.

Усе життя здираюсь на горби,
Кум на дорозі оминає камінь.
Для щигликів - приплюснуті лоби,
А мудреців вшановую вінками.

У буді пес сидить, на повідку,
Тому і мусить панові годити.
А я на волі. Тож мерсі боку!
Піду, ковтну курчатко з апетитом.

18.03.2018р.

пнутий із Клубу Підлизак
бродив по вулицях інету
шукав шалено новий знак
куди поткнутися поету

і ось, знайшов цей дивний сайт
із пьоришком на логотипі
можливо, тут буде олрайт
і правду не забанять в липі

бо параноїд Женя Ю
залишив неприємний осад
привєтіка йому я шлю
нехай тримає крєпко посох

й кричить усім "ти не прайдьош!"
а після банить знов чийсь профіль
йому всі кажуть: "Жень, харош!"
та параноїку то пофік

шо ж, зустрічайте ви ПееМ
суржикомовний шал поета
хай віє вітер пєрємєн
а всі нещастя кануть в лєту

(2018)

Блакитний сніг. Відлига.
Креше кригу кресало сонця.
Кремінці в корі.
Виблискують вологі волоконця,
Морозні дзеркала тріщать вгорі.
І раптом все розколеться на друзки,
Розвіється на іскри крижані -
Так сонячно мереживні галузки
Звиваються струмками на вікні!
1997

Усьому час-пора під зонтом неба вічним –
Чи радості-печалі, чи плачу-реготні.
Людині невтямки, чому буденно-звично
Зникають швидкоплинні короткі ночі-дні?

Чому сьогодні час каміння розкидати,
Яке у зливі поту трудами назбирав? –
Це знає лиш Один… І марнота – дебати…
Під зонтом неба вічним – усьому час-пора…

05.03.2018

Перемерзнути треба, переболіть
І теплом своїм поділиться,
Щоб мовчазна каштанова віть
Запросила в шатро із листя.
І в пташинім турботнім щебеті,
І в зажурному спалаху осені
Дерева – заворожені велети –
Із глибин добувають нам спокій.

***

...а їм би на мамонтів... може, у поле...
Віршують "за сорок" мужчини про голе,
запевнюють: прутні не мляві - сталеві,
нанизують букви в намистечко Єві.

Зриваються штори... і шторми далеко...
Онуків доносять підбиті лелеки.
А любки-утоми на ринки, в повітки...
Ні грошей, ні пристрасті... Плани, примітки...

Фантазія буйна, лінота ментальна.
Не треба про вірші казати - банально?
Кохання граматика десь на горищі.
...чи муза, чи вітер під шибою свище...



2018

Слова, слова... Яка то сила
тобою має володіти,
аби вони не спокусили
наївну душу неофіта.

Які то музи і світила
сприяють юному піїту
іти за ними до могили
і оминути сіті світу.

Але не буде оправдання
на цьому світі і на тому,
якщо погасне зірка рання.

І не поможе покаяння
ні у літах, ні молодому,
коли мине очарування.

03.2018

Розгулялася зима
В березневу пору,
Сніг біленький підніма
Все вгору та вгору.

І не думає тікать,
Весну не пускає,
Та й струмочки не дзюрчать,
Пролісків немає,

Котрим треба вже цвісти,
Усміхатись сонцю,
А зима усе мести
Та морозить хоче.

На прощання це вона
Сердиться й лютує,
Скоро вже прийде весна
Й тепло подарує.

2018 р.

Сірі вічка твої-
це блаженство моє.
Задивляюсь у них-
і картаю себе.
Лиш єдину тебе-
цілим серцем люблю.
І коханням палким
Я себе погублю.
Ніжний мед на вустах-
не судилося пить.
При звабливих очах
бідний розум мовчить.
Душу я би віддав-
Хай погибель моя!
Лиш би тихо сконав
біля тебе і я.
2012р.

До тебе повертаюсь, рідний дім,
Коли втомлюся на крутих дорогах.
Прийми мене у радощах, тривогах,
у горі, у неспокої моїм.
Стара, похила батьківська хатино,
завжди для тебе я мала дитина.
Уже роки приносять сивину.
Доріг немало - я люблю одну.
Повернусь нею із країв багатих,
і мрію знов зустріти маму й тата.
Нехай когось у розкошах купають,
а ми підем туди, де нас чекають.
2005р.

Мабуть, потрібно порадіти,
На хвильку стати без ума:
Прийшла весна! За нею літо,
А потім осінь і зима...

Пташатко цвінькне в піднебессі,
Бджола в садочку загуде:
Пора оспівувати весни,
Коли немає інших тем.

Лугами ширяться розливи,
На нерест сунеться карась:
Чекайте діви чорнобриві,
Цей вірш сьогодні не про вас.

Вже скоро кумкатиме жабка,
Зозулька звично закує...
Але собака в буді гавка,
Лякає серденько моє.

Старий Рябко уваги вартий,
Поголоднів за ніч кусун.
Закінчу про весну писати,
То костомашку принесу.

18.03.2018р.

З чарівливим щемом ця омана –
Ось життя. І сильне тим воно,
Що рукою грубою тирана
Долю провістить йому дано.

Я, коли повіки опускаю,
Й серце потривоживши, кажу:
Так, життя – неправда, та буває
Прикриває радощами лжу.

Ти на сиве небо глянь одверто –
Вгадуй долю в місячній журбі.
І вгамуйсь, не домагайся, смертний,
Правди, не потрібної тобі.

В черемховій заметілі думать
Гарно, що життя – стезя, не рай,
Легковажні подруги одурять,
Псевдодрузі зрадять – і нехай!

Хай мене милують ніжним словом,
Хай гостріший бритви злий язик,
Здавна я живу на все готовий,
І до всього я безжально звик.

Душу охолоджують ці висі,
Не зігріє сяйво зір вогнем.
Ті - кого любив я – одреклися,
Ті - ким жив - не згадують мене.

Але все ж, і штовханий, і гнаний,
Я зорі всміхаюсь, що несе
Світло… На землі моїй коханій
Дякую життю цьому за все.

5.01. 7520 р. (Від Трипілля) (2013)

Київ.

Немов не березень, а січень.
Уже ж було – весна прийшла…
І знов душа замерзла лічить
Дні, що лишились до тепла.

І що із дивом цим ти вдієш?
Сніг не розтопиш крадькома…
Тому й вітаєш цю подію –
Хоч добре – слякоті нема.

Ізнов – мороз. І на санчата
Сідають в парку малюки.
І взимку також раювати
Вони уміють залюбки.

Змістились пори року – звідки
Нам знать, коли прийдуть вони?
Весна настане, певне, влітку.
А літо, мабуть, восени.

17.03.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Віднайшовши його, ненароком себе загубила.
Поступово скотилась по сходинках Якова вниз.
Дітовбивці наслідують петлі, залізо чи хмиз.
В підребер’ї пульсують удари дзвонарного била.

Дзвін по ній пролунав і на страту прийдуть як на месу
Кілька сотень людей, споглядати оплачений гріх.
Щоб ожити, вдихатимуть смерть у диявольській грі -
Цій ілюзії виру, бо нудно стікати по плесу.

За шипами найкраще достигнути гронам малини.
Марґариті молитва була як загострений спис.
У супутника Генріха, втім, не помітила рис,
Що його виділяють між інших - сотворених з глини.

Невгамовне бажання всі списи оплавлює воском.
Приглянулася Ґретхен, трофеєм лягла у парі.
Не зігріє душі той, хто пристрастю вже відгорів
І вона відпалала…загравою совісті. Тоскно.

Роздягає очима до шкіри, нутра, до клітини
Не людина, не пес, замість хліба протягує дерть.
Обирає життя Марґарита, приймаючи смерть.
Не до нього піде, а до матері, брата, дитини …

Моя душа стояла під вікном
І обережно стукалася в шибку...
Її не чули... Тільки листя з крон
Щось шепотіло, падаючи стрімко...

Моя душа стояла під дощем,
Що змінювався снігом, вітром, градом...
І стукала, і стукатиме ще...
А може, впустять? Може, будуть раді?

А може, через сотні довгих днів,
Уранці збуджені невтомними шпаками,
Зупинять якось погляд на вікні,
А там - душа, обернена у камінь...

Мій ангеле! На волю одпусти!
Вже годі із нечистим грати в карти!
Втомився волочить чужі хрести,
Ховати дух уярмлений за грати.

Несу покару за чужі гріхи,
Кати у горло хлюпають отруту.
Тисячолітні сплачую борги
За Агасфера, Єву та Іуду.

Щодня Голгофа, пекла казани.
- Страждай!- боги сказали. - Ти терплячий.
Покара є. Нема лише вини.
Мовчить святе письмо про це одначе.

Неправедно засуджений кона,
Ніхто не буде знати про помилку.
Розчавлять душу, наче кавуна,
Спечуть і чорту ляпнуть на тарілку.

Тендітні вруна вибиває град,
А буревій виламує тополю.
В судах земних існує адвокат,
У небесах - лише Господня воля.

17.03.2018р.

Торкнись мене своїм крилом -
Полетимо за горизонт,
Полину в сяйво і тепло:
Життя без пристрасних турбот.

Відчую ніжнодотик твій.
І світло від усіх зірок
Торкнеться миттю моїх вій,
І щезне плетиводумок.

Укрий мене своїм крилом.
Не закликаю...Я молю!
І пронеслося над чолом
Небесностишене: Люблю...

де пам'ять зухвала мене заховала?
не плавлять мечі… не куються орала…
налий мені, янголе, чашечку кави…
скажи мені чесно які мої справи…
я мушу тебе про сумне запитати
невже і мене розберуть на цитати?
симфонія моря й небесні висоти
невже і вони розпадуться на ноти?
налий мені краще вина молодого
верни мені пам'ять про мене самого
верни мені кожну дитячу стежину…
за це я тілесну свою одежину
віддам тобі, янголе… ранку ясно́го
щоб серцем ти зміг доторкнутися Бога…
як я це робив і розплавився в магму…
тепер лише пам’яті… пам’яті прагну…
де всі ще живі… де наш дім в піднебессі…
міняю без роздумів шати тілесні
на миті найменші дитячого щастя…
від миті пришестя до болю причастя…
… мій янгол вина́ ані кави… не має –
він знову мені забуття наливає…

1

Це кроки іуди, підлеслива мова,
візитки на стіл, а срібляник на діжку.
Розлита водичка. Зоря вечорова.
І ось на Голгофу я рушила пішки.

А друг умивається. Біла сорочка.
Петля хилитається, гнеться олива...
І цмокав "ти краща", й приплющував очко.
Людви океанисько. Злети. Запливи.

2

Розп'ята усьоме - то знаю напевне,
Хто камінь відсуне і крикне: "Вдалося!".
Штрикали під ребра... і славили ревно.
Вінець розметали - п'ять маків, колосся.

Незміряна заздрість, бо кухлики биті.
Орелі порубано, дрова в повітці.
Яскріє привабно коктейль "Маргарита".
Павітер у шиби жбурляє по квітці...

3

А може, наснилося. Дощ березневий.
І друг щось мугикає, ріже капусту.
Ізнов перебрала дукачики Єви.
...змолола арабіки - душу попустить.

2018

Між темних вод імлистих океанів
Шляхами зір і місяця вогню
Заплутаний в мереживі туманів
Стрясає хвилі човен, мов ріллю.

Шукаючи дива між ураганів,
Кружляє, забуває метушню
Земної безкінечності романів,
Написану зірками маячню.

Знайти дорогу, встелену лугами,
Там рифи сяють, наче акварель.
Так ідеально склали оригамі

Боги чарівних, неземних осель,
Цю цитадель, захоплену вітрами...
...Тримає курс, пливучи корабель.

© Володимир Верста
Дата написання: 15.03.18

Не бризкай людям правдою у вічі,
Бо наживеш одразу ворогів.
Розумний лупаки в Сірка позичить,
Розмову переводить на "ги-ги".

Не варто оббиватися об вуха,
Доказувати власну правоту.
Помовчати незле. Нетяму слухай,
Хай галалака в люду на виду.

Болючі струни краще не чіпати,
Обходь усі загострені кути.
Смиренним будь. М'якеньким, наче вата.
Підтакуй бевзю, дурневі годи.

Одскакує від стін гумовий м'ячик,
Кривавиця змивається дощем.
За правдолюбцем шибениця плаче,
І вогнища палатимуть іще.

Таким я був учора, браття, каюсь.
Мені писалось інше на роду.
Підморгує з пітьми дволикий Янус,
Але у світ за правдою іду.

16.03.2018р.

Коли твоє лице шмагає дощ,
А ти блукаєш у пустелі площ,
Я обійму тебе, а ти помовч.
Почуй мою любов.

Коли зірки ховаються нічні
І ти сльозою танеш у мені,
Нехай триває це мільйони днів.
Почуй мою любов.

Я знаю, ти єдиний між людьми
В моїй душі і у моїй журбі.
Іще до того, як зустрілись ми,
Належу я тобі.

Нехай би я забутою була,
Голодною по вулиці брела –
Усе б тобі одному віддала.
Почуй мою любов.

На гребені буремної пори
Долаєш ти стихії житія.
Але куди не занесуть вітри,
Нема таких як я...

Я мрією твоєю оживу,
Аби з тобою щастя досягти.
І знай, що уві сні і наяву
Моя любов – це ти.

Почуй мою любов...

2018

/ Зрадникам /
У глибину Їх душ не зазирати краще
Там звалище усіх віків своє
Кістки згнили, жива Потвори паща
Не тоне, не горить і не гниє…
16-03-2018

Ти її відпускаєш на нині,
і на завтра, а, мо', й назавжди...
На старенькій-старенькій футрині
запуцовує вітер сліди.

За межею згорає востаннє
мляве пасмо відбулих надій,
залишаючи лиш покаяння
у душі світлоокій твоїй.

Ти її відпускаєш на волю
ту, гірку, мов кульбаби стебло,
обпікаючи небо любов'ю,
що негадано так відцвіло.

Загасивши яскраве проміння
до відчинених навстіж воріт.
Погамовуєш в серці квиління,
проводжаючи всесвіт у світ.

Ти її відпускаєш, так треба,
хай спадає на істину ніч,
хай розпука шкребеться у ребра
і сльоза прикипає до віч.

Поки сонце вбереться в коралі
і завруняться зблиски руді,
ти її відпускаєш, печалі
залишивши навіки собі.

15.03.18 р.

1

Гамірно, тісно у нашому домі.
Злі, заклопотані, малознайомі...
Посмішки хитрі... тритони... наяди...
Тузик гарикнув: "...оно тєбє надо?".
Танці дивочні на шкурі ведмежій.
Свайба... єднання... локальні пожежі.

Перебігання із партії в нору.
З ким підйняти Ідею на гору?
Сонмище вбитих. Прорвало загату.
"Ляж на жертовник!" - дружбан хрипкувато...
Сам - понав'язує снопиків-віршів...
Мляво дружили, теперечки гірше...

Де ж оптимізму напитися? Зимно.
Кожна поезія - зрима, інтимна.

2

Плями наївності сходять. Де ж мудрі?
Меле вітряк наш тростину на пудру...
Глеєм забруднені калейдоскопи.
Плачно на скелі рудій Пенелопі...
Вкрила пелюстям дорогу піщану.
Вкотре відмовила Фьодору, Яну...

Хмелем обвита родинна колиска.
Пек научав не цуратися зиску.
Цур заборони штампує завзято.
...з гірки летять голубі ґринджолята...

Ґуль понабивано... гімни і зойки...
У воріженьків - летальні настойки.

3

Нені старіють, порадоньки зайві.
Йде Персефона - розбуджені айви.
Солі насипано, три палянички.
Димно, задушно. Горить рукавичка.

Є у сулії водичка свячена.
Піч колупає Краса-наречена...

2018

Між бувалими

У мандрах – між бувалими –
Де тільки не бували ми?
Там – лінощі в облаву,
а втомою – об лаву.

Мотив

Мелодії знайомої мотив
так ностальгійно душу замутив,
і полилися спогади рікою… –
Чом для візиту музи не мотив?


Наряд

Виписую наряд на працю,
на ряд робіт – до схилу дня.
Без байдиків. У тому рація,
що лінь і праця – не рідня…
Благословляю рук утому,
як день натруджений згаса.
Одвічна суть, ачей, у тому,
що з праці кільчиться краса…

Ситі – у ситі

Зір у небі не злічити –
дірочок немов у ситі.
Тільки ситі, біля груби,
годні взятись до рахуби.
Для голодного – це мýка,
часовбивства запорука.
А була б у них мукá –
радість би була яка!
Зрозуміла, брате, штука:
сите і теля не мýка –
є резон – то не грубѝ,
не зганьбився би аби.


Удар

Знесеш достойно ти удар
(і не лише від кулака),
якщо фортуною, у дар,
тобі простягнута рука…


Ціль (без аналогій з реаліями)

Через приціл у ціль прицільно
ціляє снайпер. І тепер
лиш куля знає непомильно –
чи ти живий, а чи помер…


Читать

Коли узявся він читать
страшні історії щоночі, –
то чи примара, а чи тать
йому являлись перед очі

02. 2017

Бережи нас Боже від суми
І від сум холодного байдужжя
Де так справно бідкаємось ми
І берем з собою до подружжя
16-03-2018

Шепетівко!
Я зібрався знову в кругосвіт
Шепотом пройдусь разок по місту
На підошвах стертих ноти- звіт
Передай, будь ласка, акафісту…
Шепетівко!
А взамін шматочок загорну
Імені я твого у хустину
І пісень козачих - вольних дум
А якщо не все, хай з половину…
Шепетівко!
Цокотіння… галаси копит
Втім щосе… на Хролін крізь Судилків
Ностальгія - вірний апетит
На привалі в де-кілька хвилинок…
Шепетівко!
Я не каторжанин, я- боржник
Не забудь й мене у тому звіті
Як любив, оспівував і жив
В надкрасі каштановим суцвіттям
Шепетівко…
15-03-2018

Ще на годину осінь. Марить півсонне місто.
Форт на колінах нині, вже не на повен зріст.
Тихо, і чути, форма: не піддається змісту, 
А чатовий підіймає вічно рипучий міст.
Місяць чіпляє краєм тінь на могутній брамі, 
Світлі косички Беати, блима ліхтар в руці.
Дитячоока жінка, зрощена у Бедламі, 
Перебирає минуле, як мідяки старці.
Богом забута лялька, древніх тканин сувої, 
Книги, від часу змарнілі, ліра, забуті пісні.
Риси її досконалі як на часи суворі, 
І напівстертий образ юності на стіні
Свідчить про те, что вічність не обирає прояв.
Фрески, поезії, ноти - суть у руках митця.
І оживають турніри, лицарі, дами, зброя
На полотні і в книгах. Вічність їм до лиця.
Тут, у бенкетній залі, тіні тієї днини, 
Юний бешкетник-лицар, гострий, як сталь меча, 
І світлокоса жінка, та, що з очима дитини, 
Не віднімає руку з лицарського плеча.
Котиться в обрій місяць, наче із ешафоту
Котиться в сніжну постіль лицарська голова.
Осінь здається грудню... Навіть могутність Форту
Час пригинає долу, як не шикуй слова.

Жаба душевна зіперлась на ряску,
перечитала поезію, казку...
З'їла комарика, випила пива -
знову роздута, позірно-щаслива.

Мокне підсака, держак довжелезний.
Жаба намріяла клітку помпезну,
Хор солов'їний і три балдахіни...
Блякне графіті на палевих стінах.

За очеретом колібрі, зозулі.
Жаба позаздрила: Жорж - у Стамбулі,
Катя у Дубно, Тереза у Сочі...
Я сатисфакцій - безкриленька - хочу.
Перелетіти б... та де там... ожина...
Ждатиму осені, диму... і джина.

.........
2018

Муза з дитинства його покохала!
Певно, підстави на це вона мала.
Хлопчик Тарас кріпаком народився.
Доля тяжка – тільки він не змирився!

Дуже любив малювати й писати,
Пристрасть до цього не міг подолати.
Добре, помітили рідкісну вдачу,
Поміч, щоб вчитись, дали на додачу.

Потім з кріпацтва його відкупили,
Вірші писав, закликав проти влади,
Словом жагучим даючи поради.
Далі шляхи понесли, підхопили…

Був каземат, ну а потім - в солдати
До Оренбурга заслали страждати!
Тільки жага до мистецтва завзята
І волелюбність його не здолати!

Встигнути треба сказати багато:
«Чом одні в хатах, а інші в палатах?!»
Люба Вкраїно, вишневі садочки,
Тільки тиранів усюди клубочки!

Вірші, неначе знеболені птахи,
Рвуться на волю, злетіти над дахом!
Кров’ю омиті, сльозами рядочки –
Заклик! Скидайте кайдани, синочки!

…У тугу вгорнулась Чернеча гора –
На схилах в жалобі схилилась трава.
Вже чутно, як вітер повіяв з Дніпра...
У пам'яті знову зринають слова,
Бо творчість Тараса Шевченка жива!

02.02.2018

Чотири дні п’ємо одну рабусту,
і п’ять – їмо салати із капусти,
ще шість жуємо трави й лопухи
і сім – б’ємо поклони за гріхи,
останні вісім: води й соки – ворог...
А далі – дев’ять, ну а потім – сорок.

2018

Я втомилася жити - бруківкою тяжко брести
Я трамвайний ліхтарик. Я сутінки під мостами
Я - уже довгожитель, так довго існую між вами
Так невпинно сную і незграбно руйную мости

Я втомилася. Бути тілесною важко й журливо
Я не хочу сіріти та морщитись за течією
Я ніколи ні дня, ні хвилини не чулась чиєюсь
Кров у скронях пульсує — так осипаються сливи

У нагрітім розкаленім сонцем серпневім саду
Де босоніж, бувало, блукали роки мої ранні,
Де дитячі надії, слова і дитячі кохання
Павутинням легким осідали в долоні. Я йду

Я лишаю цей всесвіт, слонів, черепах, бога Ра
Котопесика свого, книжки і, найперше, людей
Мої сосни — високі, айфон мій не визначить де я
Мої хащі занадто густі. Бога ради — пора

Всім писати листи й натискати останній ентер
Підчищати архіви, розпаролювати секрети
Глухота - загуста. Це нестримно. Боже, ну де ти?
Ти чому не говориш зі мною, мій любий менторе?

Мій філософе, цензоре внутрішній піднебесний?
Я втомилася розмовляти сама із собою
Я не хочу спинитись трухлявою та старою
Я не маю ілюзій. Я знаю, що не воскресну

Попіл буде багном. Ляже кожен, хто йшов по землі
Кров ніколи! Ніколи! Ніколи не стане вином
Кроки міряють часом, глибина виміряється дном,
Висота визнається крильми, наші душі малі
Вже завіяні вітром та засипані вічним піском...

Своїм думкам, не дам я ради
Вони плетуться в голові
І не потрібні їм поради
Не сплять вони, навіть у сні
Я маю кожну пам'ятати
Для того, щоби запитати
На що, потрібні ви мені
Мій розум, може не бажати
Проте вони усі мої…

2009

Чи впевнений у тому ти
Що знайшов місце у житті
Якщо є сумніви, вагання
Якісь надії, сподівання
То слід подумати про те
Що є добре,корисне,важливе
Приглянутись до себе пильно
І вирішить, достатньо вільно
Що можеш, хочеш і умієш
Що майже серцем розумієш
Ти маєш чітко обирати
Свій шлях, щоб завжди
Добро,повагу,успіх мати...
2009

Рухає історію юрма.
Долю краю визначає небо.
Нація виборює сама,
що їй треба і чого не треба.

Неможливо, маючи своє,
поодинці вижити щасливо.
Не дається наше житіє
на одне очікуване диво.

Та яка надія на попа
у чужої Україні пастви!
Ниє закопилена губа.
Є кого на пласі розіп'яcти.

І триває ще чужа «весна».
На очах дорожчає ціна
пам'яті полеглому герою.

Націю, оточену ордою,
убиває не одна війна,
а своя політика розбою.

                                      03.2018

Зуб зламався у короні!
Ще й сповзає з вух!
Як не плеснеш у долоні -
Ти мені не друг!

Море лайків у Івана,
Схиблених гурти.
Не гукатимеш "Осанна!" -
В гості не ходи!

І читач у мене сонний,
Суржиком рече.
Не прогнешся у поклоні -
Геть з моїх очей!

Де порфира для кожуха,
Із лушпиння трон?
Та мене ніхто не слуха -
Утіка бомонд.

У солодке влипли музи,
Хлебче мед Пегас.
Отакі в піїта друзі:
Є такі у вас?

15.03.2018р.

 
Ти на малюнку в човні серед річки
Кущів помаранча, небес карамель
Кличуть тебе & неквапний твій відгук
До калейдоскопів очей
Целофан квітів зелених-рудих
Німбом довкіл голови
Дівча зі сонцем в очах ти шукав
Не знайти
 
Люсі в небі із діамантами
 
Назирці йди, онде міст & фонтани
На гойдалках люди, в їх пляцках алтей
Усмішки всюди, твій дрейф поміж квіти
Зростаючі високо, хей!
Берегом їдуть, доставлять де хоч
Таксомотори з газет
Ззаду сідай, там у хмарах тебе
Не знайти
 
Люсі в небі із діамантами
 
Поїзд чекає тебе, з пластиліну
Вокзальники, люстра-краватки, а ще
Погляд раптовий з-поза турнікету
Крізь калейдоскопи очей
 
Люсі в небі із діамантами
 
 
 
 

Вечір буденний на позитиві
паронормальне нічне резюме
зачаяне небо зоряне сиве
хтось се рождає а хтось вже помер
радість і горе поруч в колоні
здалеку видно гримаси обох
все узаконено - ми у по-ло-ні
а вихід чи вхід… вирішує Бог
15-03-2018