Іван у Мар'ї – воїн-старожил.
І разом прожили вони чимало.
Але на Мар’ю зайвих кінських сил
у воїна уже не вистачало.

Лежить Мар’яна тиха і німа,
а генерал поринув у нірвану.
Але – лап-лап! Мар’яни десь нема.
І це занепокоїло Івана.

Сюди-туди – нема її ніде.
У туалеті здибались одначе.
Сидить його Мар'яна на біде
надула губи і ось-ось заплаче.

– Чого це ти? – запитує Іван.
– Та от сиджу і думаю-гадаю,
чому якийсь облізлий дідуган
до мене, генеральші, діло має?

                              2017

Щур сховався хутко у діру.
Зверху - різанина, плач та крики.
Чує ніс могилоньку сиру,
Лицезріли очі крові ріки.

В нірці ж - тепло. Браття пацючки
День-у-день запліднюють самичок.
А війна запалює свічки,
І схиляє до ганебних звичок.

Поруч умостились ховрахи,
У підпіллі бабраються миші.
А в хатах позносило дахи -
Не здивуєш тут нікого віршем.

Не чекає лицаря Ассоль -
На Донбасі він зустрівся з катом.
У норі ж танцюють карамболь,
Па-де-де завчають щуренята.

Покоління вироста нове,
Хвостики звисають із колиски...
Я дивлюся в дзеркало криве:
Там в людей ростуть щурячі писки.

02.10.2017р.

Наступила пе-ре-ко-ти-осінь -
Вже не літо, ще не холоди.
...Баба Ганна птиці сипле просо:
- Ціпу-ціпу, а біжіть сюди!..

Доцвіло пополудні край хати
Сонце поміж соняхів руде.
Погубила грушечка чубата
Зозулясте листя де-не-де.

Наче півень, кетяг на калині, -
Гребінець заломлений набік:
"Хто сказав, що дні надходять зимні?
Хто боїться стужі? Ку-ку-рік!"

2017

Якщо хандра вчепилася в чоло,
Рецепт простий - дивися на китайців.
Найкращі ліки - це важке кайло,
На благо дяді безоплатна праця.

Приклеївся до ліжка? Не біда!
Хапай хутчій сапу або лопату.
Нехай заграє сила молода!
Кидай подалі! Набирай багато!

Якщо скрипить усолений хребет -
Сердитій тещі викоси отави.
Це ліпше, ніж дивитися балет
Або ловити на дивані гави.

Писати про кохання сил нема?
Набридли геть погода і природа?
Зігнися гаком, як моя кума
І не вилазь півроку із городу.

Тоді в житті з'являється мета,
Просвітлення, очищення від млості.
Статура буде, наче у хорта,
Не стане сала - тільки шкура й кості.

Із потом лінь виводиться умить,
Лікуються найважчі перелоги.
Щезають вайлуватість, гонор, блідь,
Непевнощі, гризоти і турботи.

Іди носити бабі гарбузи!
Наповнюй смислом беззмістовні миті.
Та вперлось в стелю черево-пузир,
Навік застрягла плоть моя у кліті.

Підкиснув настрій, як вчорашній суп,
Звикаю до іронії та глуму.
Лежу у ліжку як холодний труп:
Чудовий час для лінощів та суму.

02.10.2017р.

А вас історія ціка́вить, людства?
Хто Біблію хоч трішечки читав,
той пам’ятає приклад зла й паскудства –
як учень свого вчителя продав.

Десятків трьох срібля́ників хвати́ло
йому, аби злодійство учини́ть.
І серце у Іуди не боліло,
не встиг Христос сльозу малу зрони́ть.

Але тепер масштаби зо́всім інші –
прогрес мото́ром замінив ослів
й ціна на зраду стала значно більша,
бо апетити дуже підросли.

Дивлюся з болем я на Україну,
яку іуди тягнуть до хреста́,
що більше все нагадує руїну,
й пригадую історію Христа…

У наші дні панує лицемірство
і часто свої гнізда зра́да в’є.
Тисячолітнє виринає дійство
і оптимізму це не додає.

У глибину вросло його коріння,
боюся, не уникнути біди,
бо у наш час Іу́дине насіння
дало, на жаль, свої рясні плоди…

                          І
Чому – я знаю, а чого –
не відаю, коли у тиші
мене не чують сірі миші.
Я ще котяра, – о-го-го!
Але пора вже – і т о г о:
а хто за мене це напише?
               Мої бароко й рококо
               вітри розвіяли по світу.
               Я звичайнісінький хвалько.
               Але ж усі поети – діти.
Усі хороші і свої,
і рани так чужі любили,
що незагоєні мої
наївну душу не ятрили.
               Чого кидати камінці
               до заповідного городу?
               Невже не люди, а людці
               єдині голоси народу?
Ну, уколю когось у щось,
ну, не по чину засміюся,
коли нема-нема, тай – ось!
Але умиюся, утруся
та й не чіпаю ні жінок,
ні того, що уже великий…
               Я уплачу за цей урок.
               Поаплодуйте, не каліки.
Я і лелеку полюбив
як майже недосяжну птаху.
І не ревную я до дів,
які дають, буває, маху.
               І до офіри не оглух.
               А получаю по заслузі
               як той котяра…
Любі друзі,
я маю абсолютний слух
і чую хлопавку для мух,
коли надокучаю Музі.

                          ІІ
Я уже віднедавна її
пізнаю по дорозі до раю,
бо ціляють по ній бабаї
із базуки самого Мамая.

Маю досвід уже не малий
як розлукою гоїти горе.
Бо до того її довели,
що стає як і Ліра – прозора.

Я не відаю, де вона є.
Не за ту очевидно беремось
і як авгури ночі, своє
помічаємо і не сміємось.

Атакують пенати її
і ліричні зоїли, і зайди.
Та не марні удачі мої
як на ярмарку успіхи Байди.

І немає іще козака –
харцизяки або забіяки,
на якому поета рука
не лишила таємного знаку.

І немає такої вини,
за яку би мене осудили
як за ті перелази й тини,
на яких упіймали і били.

Не минають усіх поруби.
Як у лісі нічийні гриби
із-під носа хапаю я вірші.
Не минути нікому судьби.
Не судили би люди, якби
ми писали як слухають інші.

                          ІІІ
Живемо – дні. Переживали – ночі.
І тільки й того щастя – уві сні,
та радості одної – у вікні.
               І квіти, і поезії урочі,
               і зваби, ще не в’янучі, жіночі
               до осені являються мені.

                              10.2017

Не склалося. Я вас люблю, Соланж,
але так сталось, ви тепер заміжня.
В сльоту столичну в'їде диліжанс,
а в нас заплаче цвітом дика вишня.
І я, як дика вишня, упаду
доземно в бризках чулості під ноги...
Спасибі вам за буйність молоду,
за вперту облюбованість дороги.
Сьогодні, Соль, я гратиму про час,
що, нами обертаючи, відходить.
Прелюд - це Ви... Елегія... Ні, вальс...
(Терпке вино cп'янить, заколобродить -
шумке, як ваша юність і краса,
як хвиля, що возносить на узвишшя,
як птаха, що зринає в небеса!..)
Хоч визнаю, безпутнє це заміжжя.
Безпутні подорожні?! Ні... Обман -
у тім талан, що в музиці спасіння!
Жага життя - Аврора Дюдеван.
Жага розтала, як роса весіння...
Тепер благаю щастя, Соль, у вас -
такого щастя, що в цвітінні тоне...
Я впишу щастя в музику і в Час,
і в почуття тремкого напівтони.

Рожевий цвіте, щастячко, пливи -
бездонне, неоглядне, надвелике...
Нетлінна Музо, Музико, живи! -
при доторку до ймення Фридеріка.

https://www.youtube.com/watch?v=V0XcmzLHc1M&list=RDlAvcmWK7jVE&index=4


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом, 2013)

Вона
Як порвана струна
Вже більше втриматись несила
На землю, втомлена, лягла
З землі травою проросла
В степу з'явилася могила
Вона
Трималась, як могла
Та в серці, чи вживеться мука?
Пропали молоді літа
Пропаща і любов свята
Така тяжка та зла розлука

Туди не йди, там знову вітер!
А там розгуляна гроза!
Туди не йди, там в'януть квіти
І аж по груди дереза!

Туди не йди, там злії люди
Ущент розтрощать п'єдестал!
Туди не йди, там ворог всюди,-
Той світ вже так мене дістав!

Ходи сюди, до мене, сину:
Віддам усю свою любов!
З тобою житиму, не згину!
В тобі моя жагуча кров!

В тобі усі мої світанки,
Всі трави й сонячні поля!
Вкітчані рушниками ганки,-
Уся українська земля!

(с)Тетяна Шевцова 05.10.2016р.

I
Сказати – мертвий ти?
Доби не жив, аж нумо...
Сумним завдався гумор
Творця! гляди,
ніякове слівце
«жилець» і ємність дати
уродин, як відняти
благе тільце
зі крильцями, спиня
потугу цугом
одне угледіть в другім
у рамцях дня.

II
Отим, що дні для віч –
ніщо. Отим лиш,
що шилом не пришпилиш,
не наситиш
віч з певністю: гляди,
на тлі, хай білім,
не обзавівшись тілом
пусті труди
нетяг. І поготів,
– чи варт уваги
доважок від нетяги
на вагах днів?

III
Сказати – не пізнав
тебе? А що б цим
змінилось в оболонці
тільця? Цвіт барв
не виплід небуття,
і не пиха підказок
буяє замість красок!
Навряд би я,
набубонівши з міх
слів, зайвих барві,
годити так уяві
в палітрі міг.

IV
На крилечках твоїх
зіниці, вії –
грайливих вічок, мрії –
зі мрев чиїх,
скажи мені, це лиць
портрет летучий?
Якого трибу учті
часток, крупиць
пасує натюрморт:
речей, плодів бо?
а пійманої риби
плавців акорд?

V
Можливо, ти – пейзаж,
і, взявши лу́пу,
я бачитиму купу
німф, танці, пляж.
Там сяйно, як удень?
чи темно небосхилу
у млі? і чи світилу
податись ген
там є куди? а тінь
є у фігури?
з чиєї, пак, натури
писався він?

VI
Гадаю, ти є те
та инше: себто
звізди, лиця, предмета
рис tеte-a-tete.
Ба, є десь ювелір,
що брів не супив,
а сутностей сугубих
гранив узір,
доводив до ума,
звів нас, урешті,
де ти, – це образ речі,
ми – річ сама.

VII
Скажи, якій зі сфер
бодай зо день бо
узір твій тішив небо
в краю озер,
тим пак, що про запас
дзеркал їх доста?
А ти гайнуєш просто
чудовий шанс
летіти в сак
і трепетать в долоні,
як в мить погоні –
в зіниці, пак.

VIII
Не кликав ти мене
не зі причини
ніяковості чи не
зі зла, і не
тому, що зціпенів.
Живій, змертвілій –
істоті богу милій
у знак рідні
дається голос для
пісень, привітів:
перипетії миті,
хвилини, дня.

IX
А ти – ти потерпав
без дару цього.
Коли судити строго,
і ліпше: ба,
не бути у небес
в боргу, на мітці;
єству в твоєму віці,
вазі – "внівець"
синонім "німоти":
звук плющить масу.
Ти невагоміш часу,
беззвучніш ти.

X
Не відаючи, не
доживши страху,
ти в’єшся, легший праху
вкіл клумб, де тхне
не схоже на тюрму
з її удушшям
минулого з грядущим,
і лиш тому,
що ти летиш на луг
шукати корму,
прозору має форму
повітря вкруг.

XI
Так чинить і перо,
черкає гладі
листів лініюваті
без гадки про
талан своїх рядків,
де мудрість, єресь
подолують непевність
кивком руки:
гарує, гідне свіч,
німе із виду,
не пил знімає з квіту –
тягар зі пліч.

XII
Яка ото краса
і миті плинні
поєднуються в тліні,
як не яса:
нема речей ясніш,
що в певнім смислі
робили світ без цілі,
а як і ні –
мета – не ми.
Брат-ентомолог,
голок – ні світлу жодних,
ані для тьми.


XIII
Сказати «прощавай»?
Як формі часу?
а глузд і цього разу
стриже лишай
самот: у талані
тому виною
оте, що пеленою
самот не дні,
постелені на двох,
не сни дрімучі
минулого, а тучі
твоїх небог!

XIV
Ти ліпший за Ніщо.
Авжеж: і ближчий,
і зримий, узнаки чи
невідь чом
ти догодив йому.
В твоїм польоті
воно куштує плоті;
уже б тому
ти, з течією днин,
уваги годна
оманна перепона
між мною й ним.


1972

Аншлаг. Завіси хмар поволі піднялись.
Хотілось див і нам, і публіці веселій.
На сцені луговій з"явився танцюрист,
Прославлений актор - метелик Пташ Метелій.

Токката Моріа. Яка правдива гра!
Джмеля віолончель і скрипки стоголосі.
Метелиця чуттів. Метелику, пора.
Акторське ремесло - обманювати осінь.

Миттєвості дощів ускладнили пасаж,
І ти одна із них - окрилена комаха,
Краплина, лицедій, актор Метелій Пташ,
Який у цім житті так і не бачив птаха.

Відкрився у тобі нежданий Божий дар,
Та крильця літніх мрій чогось занадто кволі.
Стрімкий коловорот: ілюзії, нектар,
Фермати, фуете, дієзи та бемолі...

Фінальні "ох" і "ах".
Метелик - синій птах -
Упав на береги осінньої пустелі.
"У глибині душі
Метелики - пташі", -
Напевно, так сказав останній пташ - Метелій.

2017

Була пора – і я у лісі ріс,
аж поки явори пішли на лати,
а на ворини – нічого рубати.
Але новий – той самий Чорний ліс
по іншому не вмію називати.

Ішли роки, минаючи літа
галявинами, де упали роси,
які не оминали ноги босі.
Та ось уже і осінь золота
у сивину вплітає білі коси.

Чекають і на мене поруби.
Душа сумує, а на серці любо.
Оберігають велети дуби
окраїну далекої доби
і я, замшілий, ще не ріжу дуба.

Навідуюсь і нині до села,
увидіти дерева – аж до неба,
а іншої оказії не треба.

Отут ходила дівчинка мала,
тримаючись за руки тата й мами,
у Чорний Яр за білими грибами.

Епоха прошуміла й загула.
Але яка мелодія була!
Усе минає чорними лісами.

                              2017

В той час, коли на ЗЕМЛЮ льється кров
Й скажені пси з ЗЕМЛІ її згризають,
Прийшла від Бога послана Любов
Й тремтячі руки людям простягає:

На небі грізно Янголи сурмлять,
Ніхто не прийде вам на допомогу!
Як може бути продана ЗЕМЛЯ,
Коли вона дана народу Богом?

03.06.2017р.

Ходімо зі мною — я покажу тобі Рай!
Ходімо зі мною — я здійсню твої мрії!
Ходімо зі мною — й сльозам буде край!
Ходімо зі мною — й разом здурієм!
Ходімо зі мною — залиш їх усіх!
Ходімо зі мною - бери лиш за руку!
Ходімо зі мною — я очманілий твій псих!
Ходімо зі мною - забудеш про муки.
Ходімо зі мною — ходімо на вік.
Ходімо зі мною, солодка ожино!
Ходімо за мною — я той чоловік,
Якому ти скажеш — Твоя я дружина!
01.10.2017

Ітиме дощ тепер, мабуть, до ранку,
А вишня гілочкою стукатиме в шибку,
Вітрилами вже стали всі фіранки.
Так хочеться заснути хоч на дрібку.

Зігрілось у теплі моє безсоння
І реагує на найменші звуки.
Немовби у кімнаті є сторонній,
Підсилює мого страждання муки.

Дві осені в моїй зійшлися долі –
Мого життя, а також року осінь.
І не спинити їхньої сваволі,
Зима за ними, кажуть, вже на носі.
28.09.17

Пісне моя, лети з благанням
тихо в пізній час.
На побачення з коханням
ти прилинь до нас.
Вітерець колише віти
в місячнім човні,
і ніхто, мій ніжний цвіте,
нас не чує, ні ...

Чуєш, гаєм розходились
співи солов'я.
Звуки їх росою вмились,
як душа моя.
В них і туга, і жадання --
вся жага признань,
і любовне трепетання --
полохлива лань.

... Дай же доступ їх освячень
ти душі своїй.
На таємну ніч побачень
ти прилинь хутчій ...
... прилинь ...
... хутчій ...

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

А до завтра тебе вже забуду,
Моє літечко — тля голуба,
Що тремтіло у пуп'яні рути
І любов'ю текло по горбах,

Що вишневою хіттю вдихало
Білосвіт...чорносвіт...дивносвіт,
Що тобі було волі замало,
Що по щастя ходило у брід.

Що роменами коськало душу,
Терпло терням на повені вуст...
Яко ромські дівчата отрушу
Теплі нашепти в зельний обрус.

Кожна квітка — розкішниця жінки,
Кожна жінка — забджолений рай...
Літо вилося п'янко і гінко —
Тільки квітни йому й потурай.

Обірветься струна літньо—борза
На моїм — на відьомськім ножі.
Ой не вір ми...не вір ми,бо в лозах
я накличу осінню тужінь.

І до завтра тебе перебуду,
Пересікши часів колобіг....
Ходжу зорями, граю у дуду
Вільна відьма — сама по собі.

- Ну, що зятьок, де шапка із лисиці?
Чому немає шуби із песця?
Грошви жалієш виділити жінці?
Жона змарніла, спала із лиця.

Невже вона хутра не заслужила?
Котрий працює рік, немов бджола.
А в неї куртка із нейлону сіра,
На вигляд, наче бабця із села.

Дитина день крутила помідори,
Під носом ляпки соку, мов роса.
Спрацьоване, блідаве, зовсім хворе,
Ще трохи - полетить на небеса.

Чого куняєш - он і зорі видно,
Орати непогано й уночі.
Моє ж дитятко мусить жити гідно
І спати скільки хоче на печі.

Лінивий ти. Лише на трьох роботах.
На Паску спиш, Святвечір в подушках.
Життя - суцільний рай, гульня, марнота.
Судьба ж дружини - кам'яна, важка.

Я вичавлю із тебе перелоги,
Зтоплю кавалки сала із хребта!
Таким як ти мостити варто роги.
Дочка ж - цнотлива, лагідна, свята.

У хаті заскрипіли тихо двері,
Продріботів по східцях черевик.
Бичку не жити з тигром у печері -
Злякався звіра, здувся і утік.

P.S:
Ти одружився? Сім'янин, нарешті?
А кігтики нагострені в шулік...
Бо у комплекті із жоною - теща:
Тобі хана, якщо іще не втік.

01.10.2017р.

Любов, на жаль, як данину́ сприймають,
звикають швидко у коханні жити –
тоді її відсутність помічають,
коли уже перестають любити…

Schaff, das Tagwerk meiner Händе,
Hohes Gluck, dass ich’s vollende!
Lass, o lass mich nicht ermatten!
Nein, es sind nicht leere Trаume:
Jetzt nur Stangen diese Bäume
Geben einst noch Frucht und Schatten.
1812 р.


Щоденна праце, приведи мене
У щастя, незбагненне, осяйне!
Дай вміння і снаги моїм рукам:
Бо це не вигадка і не порожня мрія -
Той, хто сьогодні зернята посіяв,
Ще зростить Сад і дасть життя плодам.
1981р.

Огорну тебе
Розкішшю
Спільних тем дежавю
За одну лише посмішку
Між світами живу…
А за шибкою листосвіт
Вітерець шебуртить…
Він чекає на відповідь
І зникає за мить
Хай спізнилися оклики
Вже тридцяте число
Ми із глека глибокого
Наче мед з молоком…
Я у ролі заступника
Як-не-як
сценарист
Ти від щастя розгублена
Я кружляю як лист…
01-10-2017

Приклавши до долу,
до землі, грудну клітку
свою, серцебиття.
Я відчув звільненим
тілом відлуння,
відбите у відповідь
тремтіння рук:

Я є Мю і Ню —
кінець початку
і середина кінця.
Я і є саме життя.

Куди тебе, шановний, занесло,
Куди ти йшов, і де ти опинився?
Ти знав своє єдине ремесло,
А іншому нічому не навчився.

Твори сонет, підтоптаний поет,
Колись безгласний, а тепер безкрилий,
Витворюй свій кумедний пірует
На манівці - з колиски до могили.

А хтось тобі не повірить, як станеш комусь казати,
що не хотілося й близько підходити до гармат.
Найперше тому, що справді не вмієш із них стріляти,
а потім і те, що зовсім, ну зовсім ти не солдат.

Немає в тобі й на йоту від воїна запального
жадання летіти спрагло у найголоснішу рать,
та сталося так, що треба ступати на цю дорогу,
де, як би було не важко, приходиться воювать.

Де марно зловити спокій і день оповити миром.
Сказати нарешті: "Годі! Від нині усе о'кей!".
Бо вже з-поза ночі знову шикуються командири,
виношуючи у серці побоїще гомінке.

І, певно, тому на світі цьому так багато справді
отих, що воюють вперто, не вміючи, далебі,
бо іншого би хотіли, тай іншого зовсім варті,
але той, хто вміє, никне, ще й шкодить весь час тобі...

12.09.17 р.

Сіріє надвечір’я на ріці.
У сутінки укутуються плеса.
Лякають рибу кочети, а весла
нащупують у мулі камінці.

Понакидали, а мені – збирати.
Але немає місця у човні
усьому, що поховано на дні.
І я латаття повезу до хати.

Ріка тече. А я – на мілині.
І утлий човен душу не рятує.
І лілії уже не понесу я
як це було раніше уві сні.

Тече вода широкою рікою.
Минає греблі. Рухає млини.
Та протікають і мої човни,
колись покриті чорною смолою.

Такі мої «удачі» житія –
як у дитячій пісеньці «Карамба».
Усе одно, що болота, що амба.
Кінчається ілюзія моя.
Кебету закрутила течія,
а течію цю загатила дамба.

                              10.2017

Три дивні дівиці,
три се́стри-сестриці,
три нитки плели серед поля -
то ВІРА, НАДІЯ, ЛЮБОВ-лебедиця,
а з ними і вольная Воля...

Три нитки барвисті,
три долі іскристі,
сплітали вродливі сестриці -
три стежки-дороги
упали під ноги
у шовки густої травиці.

Направо підеш -
Красну ВІРУ знайдеш край стежини...
Впадуть білі зорі -
криштальні, прозорі,
у ночі п'янкі, солов'їні.

Наліво підеш -
то НАДІЮ знайдеш край озерця...
Заграє бажання -
жарке, мов світання,
на струнах зболілого серця.

А прямо підеш -
щиру Приязнь знайдеш край дороги...
Луною дзвінкою,
ЛЮБОВ'Ю палкою
опалить тебе до знемоги...

На хвилях ЛЮБОВІ
у трави шовкові
впадеш горілиць обімліло.
А пісня
на чулого серденька
мові,
про Долю розкаже несміло...

- О, Долечко-Доле, скажи, моя ясна,
чи панночка ти, чи небога?...

- Коли в твому серденьку ВІРА є Красна -
до щ а с т я пряменька дорога!

(Зі збірки, що вкладається "Туга за Єдинорогом", 2017)

 
ремінісценції дражливі се і те
при згоді чи негоді як прийдеться
колись горілку лляли в салюте
що пробирало літери від серця
 
& лаяли неквапно сучукрліт
мовляв читали не такі аж зовсім
табачили політ ~ славетний целюліт
ввижався бозна чимсь як майже розтин
 
посмакували доста всякого лайна
& ще пригадуються деякі паролі
своє чиєсь насправді хто це зна
я не місцевий тут у рокенролі
 
загибель автору живе за нього текст
сантехніку поставить вікна модні
гостей прийняти часом тих що екс
& місяцевий серф як на долоні
 
заходь виходь всіляка дичина
винагороди безпонтові та бомжові
медляк собі забий а хоч візьми вина
 
атож мене нема
то фейк & фотошопінг
 
 
 
 
 
 
 
 

Ти відчувала?..
Холодне "бувай" під склепінням осінньої ночі...
Привидом спалах
-швидше, авто, пролітай!- долю прорізав пророче...
Відчаю гами,
Ніби весь світ обваливсь...
І під ногами
Листя осіннього слиз...
Доброї ночі вам, Вулиці
Міста, в якому колись
Час мій у вічність обнУлиться!..
Ні... Зачекай трохи, пліз!
Місто містично відлунює музику Ліста
Під відлітаючий лист...
Ніччю цією торкнусь потаємного змісту
Сенсу розлуки, коли
Що не збулось, повернулось
Нотами стомлених вулиць
Міста, де час не обнулиться долі назло!..
Доле, ти чула це?... Та обійшлось. Обійшлось...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117092700928

Калина починає червоніти.
Оскомина опалює шипшину.
Доспівує за обріями літо
свою журу і пісню лебедину.

Чатує місяць зорі вечорами,
повільно випливаючи уповні,
і свічами запалює над нами
сузір'я Лева, Водолія, Овна.

Комусь до серця безсоромна осінь,
а іншому – ота, що над полями
через літа завіяні і досі
курликає у небі журавлями.

А нам би ще ночами обігріти
не те що зорі, а бодай кубіту,
але свою – не зоряну, а милу.
А нам би ще… Аби ще мати силу
у горобину ніч не червоніти,
що до цієї осені дозріли.

                              09.2017

Жовкне лист на верхів’ї беріз,
І туман над Десною спроквола снується,
І туманіє зір під навалою сліз,
І на все озивається серце.
Це пора призабуть, ким ти був, ким ти є.
Це нагода заглянуть у завтрашню днину.
...Що так хутко павук на ожині снує –
Карту Лети чи шлях журавлиний?

В легкій гондолі леді привітна
пісню співає, п'яна від мрій.
Раптом англійку пекар помітив,
з мо́ста почав підспівувать їй.

В місячну ніч - ах, от в чому річ! -
ніжно всміхалися вічка до віч.

Го́ндолі-го́ндолі, гондолі́,
го́ндолі-гондола́...

Літо минуло, бурі вляглися,
білі вітрила пне корабель...
Дармо втікаєш - долі скорися,
леді примхлива...Озвися, гей!

В юних серцях - ах, де й дівся страх! -
Любов розвилася в шлюбних вінцях.

Го́ндолі-го́ндолі, гондолі́,
го́ндолі-гондола́...


poiskm.net/show/детский.../гондоли-гондола-р-карозоне

(Для вечора італійської класичної музики з голосу Олександри Ленишин. Львів,1997).

Кожен вечір, кожен вечір йду до моря, -
там красуня, як та зо́ря...
В неї кучері, мов сонечко промінні,
сік малини на устах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!

Я на неї подивлюсь - вона сміється,
їй подобаюсь, здається.
Де тендітний тонкий стан її проб'ється,
сміх злітає, наче птах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!

Раптом бачу, наче дуб стає старезний,
її батечко кремезний.
Його тон не делікатний, не облесний -
бук важкий в його руках...

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!

Чим скінчилось, догадайтеся самі ви -
про лункі ударів зливи...
Та смішливе біле личенько вродливе
сяє лагідно в очах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!


(Для вечора італійської музичної класики з голосу Олександри Ленишин. - Львів,1997)

Каштан квітує буйно восени,
Незрозумілий у своїм стремлінні,
Кивають скрушно поруч ясени
Із наміром надміру доброчинним.

Бо ясно всім – не визріють плоди,
Для чого сили віддавати цвіту?
Красу дочасно зріжуть холоди,
Не можна так невиважено жити.

Вовтузиться у скверах дітлашня,
Готує осінь сукню для банкетів,
Смішний дивак у захваті зрання
Милується на свічечки-ракети.

Квітуючому – діл давно нема
До осуду, до вражень, чи овацій,
І не лякає крижана зима -
Він закохався в кущики акацій.

Пора шкідливу звичку цю кидати…
Курити? Пити? Жерти?
Довіряти!

30.02.2017

Осіння пані, Ви такі чарівні…
Осяяні печаллю зайвих знань.
Під карими очима чорні тіні.
Молитва-шепіт: - Боже, не порань
моєї мрії зоряні висоти,
моєї правди праведні шляхи.
Я, наче Фенікс, оживаю всоте
і знову повертаюсь на круги.
Осіння пані, Ви такі звабливі…
На довгій ніжці келишок вина.
Десерт життя – солодко-кислі сливи,
і дотик віку – перша сивина.
В саду зітхань не всі зів’яли квіти,
жіноче щастя ще чатує Вас.
Навколо серця - сподівань орбіти,
і сам еЛГе запрошує на вальс...

27.09.2017

1

Синьо-жовтий прапор...
Мляві кольори...
Наче прілий каптур -
В руки не бери.

Жовтий колір - листя,
Зсипане в яру.
Там живе нечистий,
Варить нам смолу.

Синій - наче кури,
Влежані, старі.
Випийте мікстури,
Крапніть і мені.

На Майдані кишло,
Люд - стрімка ріка.
В пучки сунуть дишло,
Чи то держака.

Нащо дровиняка?
Цей дрючок важкий.
Я за пиво з раком
Та за галушкИ.

2

А на площі - тиша.
Похоронний стрій.
Пахнуть кров'ю вірші -
Тут синочок мій.

Принесли із плахи
Душу ще одну.
Синьо-жовта птаха
Впала на труну.

Кулями пробита,
Крила - рваний шмат.
Вигоріло жито,
У крові блават.

А у Дикім Полі
В бій ідуть бійці.
Синьо-жовта доля
Тріпотить в руці...

26.09.2017р.

Під вечір на хмарах рожевих, прозорих,
у простір фантазії линуть чудові…

Ген місяць виходить безконечний, милий –
на хмарах під вечір він, на диво, звабливий…

…Мов лагідна діва, швидка і мрійлива,
що душа її чиста, предивно вродлива!

Цей вечір, і місяць, і хмари – с в о б о д а !
Кричить небо і зе́мля – всеціла природа!..

Замовкли птахи у сумних своїх скрутах.
Відіб’ється у морі все твоє багатство -
Легке світло від місяця тепер збудить зла туга,
що сміється і плаче… О, чутливе юнацтво!

Під вечір на хмарах рожевих, прозорих,
у простір фантазії линуть чудові!

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

ЕЙТОР ВІЛЛА ЛОБОС. СОЛОСПІВИ
(з латиноамериканських поетів поч. ХХ ст.)

„О БЛІДА МАДОННО”
(«О PALLIDA MADONNA»)

О бліда Мадонно моїх мрій,
о прекрасна дочко гір Еньганді...
Чи троянди всього світу варті
твоїх стіп – у блідості своїй?

О натхненна Музо, ружо біла,
щось співа тобі Давида ліра!

Знов у груди хвиля підступа,
ніч росою виповнила чари...
Ти піднеслась в и́ с о к о – над хмари –
ген у небі світиться... с т о п а...

muznew.me/?...Эйтор+Вилла-Лобос+-+Asawa%2C+Brian

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997).

 
вітер бульвари бездарно мете
тільки оце & всього
на ленінградці пательня соте
якнайповільніш огонь
 
тихе буття нескладне але все ж
варте долань перепон
днів моветонно розшитий кортеж
постіль фіранки балкон
 
квіт вечорниць розпадеться вночі
тьмавий цупкий антидрайв
скінчиш соте & стрічаєш дощі
 
з ирію того що рай
 
 
 
 
 
 
 
 

О ні, не той потаєний художник,
Що помережав Гофманові сни –
З чужої і далекої весни
Ввижається смиренний подорожник.

Повсюди він по місту зеленів,
Він рясно прикрашав широкі сходи,
І з смолоскипом співів про свободу
Психея поверталася домів.

А в нашому четвертому дворі
На радість галасливій дітворі
Крутилася шарманка однонога,

А я життя, мов мед п'янкий пила,
Мене в твої палкі обійми завела
Єдина, всім нам суджена дорога.

Ще бавиться у хованки оса
Між сторінками жовтої кульбабки,
Де першокласник-вересень писав
Кумедний вірш. І не поставив крапки.

Стебло тримає квіти у руці,
А цвіркуни стару лагодять скрипку.
І тільки всюдисущі горобці
Склювали серце - сонця теплу скибку.

Кришки дрібні струшу із підвіконь
Й одну сльозу, по-літньому гарячу.
І цвіт, і гілку - бачу все, либонь.
Лиш осені, лиш осені не бачу...

2017

Спить дитятко на руках у нені
Лагідних наслухавшись казок.
Проростає у майбутнє зерня,
Набирає силу колосок.

Світ для нього - тільки власна мама,
І спокійний, регулярний сон.
Це - початок. Ну, а далі - драма,
Піднімає голову дракон.

Небеса второвують стежини,
Перша - папірець на "ПМЖ".
Полетіла зграя на чужину,
Тут для неї все уже чуже.

Стежка друга - це нерідна мова,
Втоптується нею голова.
Володимир був. А нині - Вова,
Балалайка "Волгу" награва.

Стежка третя в'ється на Донбасі,
Кулі долітають до Дніпра.
Йде ординець, до чужого ласий -
Не чекай од ворога добра.

Спить дитятко на руках у нені,
Ще один зростає яничар.
Татко вклав патрон йому у жменю...
Україно! Приготуй муар.

27.09.2017р.

Егоцентричні кола днів,
різновіддалені орбіти.
Метелик на вогні летів.
Він думав, що яскраві квіти…

Із літа бабиного в сон,
де жовто-пряні листопади
та їх осінній марафон –
лишилось трохи зачекати.

А я загаявся, не встиг
грішки замести з хати-дому,
а ті лукаві – миг та миг,
та не мені, а домовому.

А той, невидимий, сидить,
на пічці гріє сиві думи,
бо незабаром гряне мить
і налетять холодні тлуми.

І буде осінь, як завжди,
згасати тихо за порогом.
Прохати зиму: підожди,
ще маю сповідь перед Богом…

26.09.2017

стільки маємо часу, що вистачить на нас всіх
вистачить для занять неземних і людських
навіщо ще раз відвідувати ті міста,
що говорили тобі, що живеш ти тут неспроста

і ці міста постійно перемелюють в жорнах час
скільки доль і скільки радості, суму чи навіть образ
ти не помітиш тут болю абсолютно ніде
кожен синець, хоч й вріжеться в пам'ять, обов'язково зійде

кожен з нас здатен спалювати міста
покидати це місце, не дораховуючи до ста
треба лиш пам'ятати, хто допомагав усі ці роки
скільки всього було зроблено і кому завдяки.

Замішую мул і бурштин у єдиний розчин.
Плач прадавніх дерев і намитий осад.
Жіночі ключиці до начисто вимитих палуб
кораблів, що сіли на низьку воду,
рятуючись від штормів і пробоїн.
І часто лишались гнити до скону.
Жіночі ключиці, обдаровані красою
і вилитими у золоті комашками,
що обсипають тривожним холодом
простори від грудей до шиї, по плечі,
у мерехтливі години небесного горя,
гучної води.

Замішую, бо ніщо так не втримує
пам'ять як жінки і торгові дороги.
Замішую, бо ніщо так не втримує
пам'ять як мул і бурштин.

Життя таке, немов шалений потяг,
стрілою уперед воно летить…
Нам дошкуляє холод, гуркіт, протяг,
а іноді – зупинок зайва мить!

На перестанках сходять пасажири –
то наші рідні, друзі, вороги…
Іде хто як: по віку і ранжи́ру,
комусь вперед гайнути до снаги́.

Ті радощі дорогою стрічають,
якихось поглинає самота.
Відсутності когось не помічаєм,
опісля інших – лише пустота!.

Заходять пасажири уже рідше
і менше друзів зди́буємо ми,
бо ідоли минулого – тьмяніші,
усе складніше ладити з людьми…

Напевне варто тактику міняти,
якщо життя, то своєрідна гра,
а душу – одягти у інші шати,
бо осені наблизилась пора…

І не важливо, чоловік ти, жінка,
у кожного буває долі шанс.
Коли кінцева підійде́ зупинка –
те невідомо жодному із нас…

Долаючи життєві перегони,
не уникай робити гідних справ,
аби один ти, ідучи́ з вагона,
сміявся щиро, а народ – ридав!.

Яснолиця тітка Осінь
Дітям кошики розносить:
Тим, хто помагає мамі,
Сипле яблука рум’яні.
Тим, хто дуже любить тата,
Принесе грушок багато.
І опеньки, і лисички –
Тим, у кого є сестрички,
В кого ж братики молодші –
Тому ягід найсолодших.
От така то тітка Осінь.
Натрудила ногі босі,
Щоб тепер малій дитинці
Дарувати по гостинцю.

(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)

Золою сиплються думки,
В імлі розчинені тривоги.
Догрібся до кінця ріки -
Пора настала епілога.

Пройшов у мене врешті сказ,
Писав до цього без зупину.
Упав знесилений Пегас,
За крок звалився до вершини.

Тут гарно. Хмари, височінь,
Літають в небі побратими.
А мій заснув крилатий кінь,
Як блохи повтікали рими.

Копаю яму цілий день,
Бо туша більша за дракона.
У голові - ані телень.
Суцільна тиша. Мертва зона.

А ще учора - стадіон!
Гули ідеї наче бджоли!
Мені уже склепали трон
Мужі поважні, срібночолі.

Тепер коню плету вінка,
В"яжу на круп могильні шати.
У цього чудо-лошака
Були страшні серцеві вади.

Хропів раніше до зорі,
А я щодня сварився, гримав.
Тому за місяць помарнів,
Мішки з'явились під очима.

Дуетом самогон пили,
Лили шмурдяк щодня у дзбани.
Ширяли наче ті орли,
А потім впряг його у сани.

Довкруж бебекають роти -
В кущах хвостами крутять кози.
Пегаса варто берегти:
Без нього творчість - сіра проза.

26.09.2017р.

  
тут не бракує глибини
ночей & днів тоді & зараз
тони порожні тіней плазуни
а часом як насунуть хмари
еґреґор дуплікує сни
 
тут ми дорослі та одні
міркуємо про карму та при брамі
покурюємо пітьмою вогні
витончуємо літери ті й самі
буваємо у сінемі
 
 
у нашій безнадії мовчазній
до слів ненатлих наріжна трикрапка
зі стравами за справи та пісні
мов примха що заходить раптом
чогось бажає чогось ні
 
усе що зміг або посмів
масні що так собі упали карти
перегортає без потреби сміх
 
блаженні є
котрим ніяк не варто
втрачати річ що в сóбі —
 
ми не з них
 
 
 
 
 
 
 
 

пройти крізь рай
намилувавшись вдосталь
світлинами наповнившись ущерть
любові трунком розчинити щем
залишити на пам’ять тиші дотик
і усміхаючись піти за край

26.09.2017