Мені дуже страшно,що я незнаючи,
Граю з чужими почуттями..
Люди не гідні такого відношення,
Я боюсь їм болю завдати,
Не побачивши, що хтось мене кохає,
А може я вважаю його просто другом, знайомим,
Або ж не розумію що відчуваю...
Боязно зіпсувати дружбу,
Знищити себе стражданнями через те,
Що винна тільки Я...!
Мені страшно,страшно не зрозуміти
Кохають, дружать чи знищити бажають,
У мене є час не помилитись знов,
Не турбувати чіюсь душу...
Я вірю в те що знаю хто мені потрібен,
Залишилось ще почекати,
Хоч чекати ще довго,
Але це того варте,варте багатьох розбитих сердець..
Уважно слідкую за думками,почуттями,
Мені просто страшно,
Страшно, що я граю
З чужими почуттями

Єдина країна наша Україна
Мучили, тужили,
Але все пережили
І холод і голод
Сотні смертей
Відчайдухи - вмирали
За життя людей...
В пятнадцать років на війну
Боротись з кровю на руках...

Знищували все на дорозі
Знищували ті , хто бився в груди
Що ми для них вороги,
Смертельна загроза...

Пережили - пережевем,
Всі описані події в Біблії
Знаєм , що знищаться маса людей
Але є віра,
Є сила і дух
Є бажання жити
Ось за це
Здобудем перемогу,
Заслужену
Відвойовану,
Омиту кров'ю.

не жбурляють як тару порожню
пляшку розпиту на двох
добротного еліксиру густого
яким захлиналися обоє в урну
якщо кохають

цупке нитковиння жиловен душі
не виривають зубом нестерпнобільним
душі котра в ногу ішла
не шматують єство
якщо кохають

у просторі без явних географічних
координатОзнак і обмежень
завуальованої дійсності
не добивають словом лопатою
якщо кохають

обірвана фраза гримнула дверима
угаптувала путь холоднечі
і вироком зробилася...
за тебе краща інша кожна
ликуй уже я переможена

2015

Мені здається, що ми з тобою герої кіно «Будинок біля озера» -
знаходимося в одному місці, але у різний час.
Залишаємо одне одному послання під дощатою підлогою,
цілуючи при цьому листки паперу.

І відбитки наших губ перетворюються на прекрасних метеликів,
що снують туди-сюди у цій сірій будівлі часу.
І простір здається нічим іншим, як вокзалом чекання потягів із повідомленнями
з минулого-майбутнього-теперішнього
на крилах яскравих метеликів.

А як ти думаєш, що таке взагалі час для того, хто чекає?
Мабуть, це важезна петля, що закидає зашморг на годинники.
Це розмінна монета планет, яка насправді для них нічого не варта.
Адже що значить час у космічно-безкінечному просторі?..

А для звичайної людини, чекання – це біль зіниць,
які невтомно дивляться у даль.
Це страх та відчай одинокості…
і невимовно солодкі секунди при наближенні листа.

Ось він у твоїх руках.

Він пахне солодким цілунком адресанта та твоїми сльозами стомлених зіниць.

16.12.2014

Наша з тобою географія набила собі гулю на лобі
і на глобусі з’явилася нова гора
Вона вся вкрита бузковою кригою і пахне сніжними конваліями,
адже у мені такого кольору смуток і такого запаху мої сльози

Наше з тобою географічне положення настільки полярне
що північне сяйво розлетілося по всій атмосфері
І тепер замість озону в ній молочні краплі суму

Наші з тобою часові пояси настільки різняться в годинах
що, коли в мене сходить сонце, у тебе воно заходить
І здається, що насправді це два різних сонця
а ми з тобою на різних планетах

Я сумна самотня Троянда, давно не полита нічиїми ласкавими руками
і не зрошена теплими стрімкими дощами

А ти – Маленький Принц, котрий блукає по своїй планеті
та шукає себе поміж хвиль океану
та прихистку в інших троянд, егоїстичних та самозакоханих,
але неодмінно красивіших, ніж я

Наша з тобою географія не дозволяє нам бути одночасно в одному місці разом
адже тоді б всі цифрові годинники оскаженіли
а піщані повтікали б на прибережну полосу
і час би зупинився для всіх довкола

Ми не можемо так ризикувати

Осідлай скоріше Морфеєвого змія та прийди до мене уві сні
саме тоді, коли будеш дивитися на захід свого сонця



08.08.2014

У прокуреній кімнаті витає дим…
від твоїх сигарет…
від випарів поту наших тіл.
Крізь відкриту фіранку ледь проникає п'янке повітря…
і вогкість вранішніх вулиць…
і голос перекрикувань самотніх людей.
А ми лежимо у цій задушливій задимленій труні…
і нагадуємо двох фараонів,
муміфікованих одним на двох простирадлом…

Однією сигаретою на двох
ми розкурюємо ладан наших минулих стосунків,
і спалюємо їхній спомин на вогнищі уламків думок,
як інквізиція спалила б мене отаку оголену…
і розпатлану
в самому лише твоєму потові і промоклому простирадлі…

Ми граємо у міста лише задля того,
аби здоланий зробив переможцю каву в постіль.
Насправді ж я махлюю,
бо називаю ті міста, в яких мріється побувати з тобою…
Тому перші і останні літери зникають з їхніх назв,
ніби скромність і виваженість вчорашнього вечора…

Розкрию тобі страшенну таємницю.
Мені подобається бути здоланою тобою…
у ліжку і в цій географічній грі…
Адже лише своєю покірністю я можу засвідчити те,
що терплю весь цей бруд і прокуреність твоєї кімнати,
і гірку та несмачну каву лише задля того,
аби принести її для тебе в ліжко
і зробити її своїми руками якомога смачнішою,
з додаванням терпкого післянічного поту
та дрібки цинамону з цнотою в моєму серці…



24.07.2014

коли закінчуються місця на кладовищах
люди починають втрачати пам'ять
старий ключник хреститься до крайнього склепу
а ворони переносять гнізда до лісу

тому ніхто не пам’ятає достеменно
як вирівнювали могили
хто корчував хрести
і кому наказували затирати мапи

кажуть
землю насипають тими шапками
що за небіжчиками знімали
а де погано насипали – потім калюжі
цвинтарні дерева пускають на балки і крокви
а які тріскають – над самогубцями стояли

життя наростає
поки земля корою не стане
і поки барвінок не зацвіте
а на перших поминках вже є кого згадувати

проте ніхто насправді не пам’ятає
що коли закінчуються місця на кладовищах
війна починається



2015

Не клич біду бо ще почує
Не клич печаль бо прибіжить
Не клич розлуку бо відчує
Заставить серцем пережить

Поклич любов вінком хай стелить
Звернись до пісні - хай звучить
Усім навколо хай розкаже
Що пустиш в дім - з тим будеш жить...

Ти втомлена прийшла з роботи,
Перевзулась в капці, обпершись на стіну,
Зняла повільно окуляри, глянула в простори
Кімнатно-коридорні, у таїну нічну.

Тихесенько зайшла в кімнату,
На стільчик кинула пальто,
Включила №40 Моцарта сонату,
Й згадала, як були ми в цирку шапіто.

Із натовпу вихоплюю лице,
Що світиться зсередини несміло.
І, мабуть, вже зважаючи на це,
Лечу, немовби одягнула крила.

Привітний погляд і тепло очей
Зробили мимохіть належну справу,
Неначе хтось, підставивши плече,
Не дав упасти в кропиву лукаву.

Як вистачає інколи в житті
Лиш погляду чи доторку-підмоги,
Щоби усе, що маєш на меті,
Збулося й привело до перемоги.
29.01.15

що ти залишиш
після себе
моя музо?

що залишиш
окрім згарища віршів
і дзвінкої тиші
у яку я вслухаюсь по ночах?

повітря тривке
що бери і хапайся за нього
руками

а я видумую нові слова
аби хоч якось описати
твою надвідсутність

і щоразу падаю
у провалля

одного дня
ти явишся
і повідомиш
що настала весна
і тепер усі поїзди
перетинаються в одному напрямку

тоді
я куплю квиток

а поки
у мене мій сон
і думки про доторкання

2015

Очей твоїх океан темний
Заглиблюватись у хвилі його тепла зволікаю
Душі моєї занедбані, неорані землі просили води і зерна
І зорі, що веде за собою
Не хочу нічого од тебе
Тільки б твого голосу чути
Це ніби голос землі – неосяжний
Це голос туманів

Очей твоїх океан ще немає наді мною влади
Можливо, так і не буде
Тоді ми розіб’ємо цю ланку

До тебе я прагну, неначе гілля, що все пнеться до сонця
Тож веди по стежині до світлого, до первородного
Не благаю ні крихти для себе, тільки голосу твого
Відчути спорідненість – благословення для дітей Бога

Твій голос – туман тихого надвечір’я
Моя колискова
У соннім гіллі, по заблукалих стежках, в дорозі додому

У кожному з нас проростає Любов надміцно і тонко
Звивистими стеблами
Променіє садами сердець


17(11)2014 - 21(01)2015

* * *

випромінюю
сподівання
ти
сумніви
прозорими
пармезану скибками
на хліб душі
розкладаєш

на вологому ватмані неба
сонце аквареллю
розпливається

хмари
серветками вологими
думки
на склі патьоками
каміння
помилками гострими
день
завершують

я у тобі
народився вже
раною ранку
ніжного
слова метеликом
райдужним
сном до сніданку
пізнього
пісні цілунком
присмаком
меду
гірчиці
всесвіту

26.01.15

Проходив цілий світ. Горами
Стрімко. Нудився. Розтинаючи сніг
Дзьобиками лиж, пам’ятав про
Піч, писанки, писані століттями
Серця. Довго шукав. Віднайшов цілунком,
Кажучи «знайшов». Стримали: не втрать
Пройдені кілометри. Нема часу
І вгору глянути. Споживу дорогою,
Подумав. А небо розминулося із ним
Часопростором у точці перетину.

29. 05. 2012 р.

Твоє кохання
так далеко,
що дістатись до нього
можна тільки думкою:
задивлена в небо
русява тонконога
дівчинка
у квітчастому
сарафанчику...

Моє кохання -
в її сумних очах.

2015

Молитися за тебе -
Це так важко,
Бо хочеться схопити небо
І прихилити його до землі
Разом із сонцем та місяцем,
Щоб осліпити ворога.
Бо хочеш схопитися за землю
І підняти її до небес,
Щоб затулити нею
Твоє рідне чоло, плечі і груди.
Затулити від того,
Від чого не рятує бетон і броня.

Молитися за тебе,
Не питаючи «де»,
Не питаючи «коли»,
Не питаючи «чи живий»,
Взагалі нічого не питаючи.
Не намагаючись продертися крізь ніч
Туди, на схід,
Незрячим від сліз поглядом.
Просто молитися.

Молитися за тебе -
Це так важко,
Бо хочеться зробити слово
Смертоносним і життєдайним,
Бо хочеться поставити гори
Впоперек шляхів
І розлити моря вогню
На голови тих, які сміють
Посягнути на тебе, на нас з тобою,
На всіх нас під цим синім небом.

А насправді тільки й можеш,
Що чутися маковим зерням
У вселенській макітрі,
Знати, Чиє Слово
Несе життя і володіє смертю,
І тому лише видихати,
Всоте і втисячне у темну ніч за вікном:
«Хай буде воля Твоя»,
А ще «впаде тисяча з боку від тебе,
І десять тисяч праворуч від тебе,
До тебе ж не наблизиться»!

Тільки й можеш,
Поки ти десь там,
З Богом у серці, зі зброєю у руках,
З побратимами плече до плеча,
Молитися за тебе, солдат,
Не перестаючи,
Молитися!

Канули свята у спогади...
і запах ялини
ще в повітрі снує.
і небо сіре, мокре
якось довго вже плаче.
і круглі іграшки на ялинці
не принесли радості.
вдихаємо повітря зі страхом,
відігнати би думки як ворогів
одним махом.
так певне, кожен би хотів.
які їхні сни?
Тих, хто тримає зброю?
і чи можуть сміятись вони,
коли захищають нашу волю?
і вмирають...
так просто вмирають...
коли хтось наверху
гроші за зраду рахують.


2015р.

зачин
не лєпо лі ни
братія
почати
елегію піїтики без ком
і побажати
метрові лікнепу
удачі за шеломъянем єси
якщо у себе тісно
неофіту
бряцати бяше задуми свої
билинами бояна і беринди
донині прісно
на усі
віки

І
«і начаті же ся той пєсні»
авторитетної лози
устами українофоба
і русофіла бузини
не те щоб мислію по древу
чи сірим вуйком по землі
а просто шпалою прямою
у лютій щирості своїй
«та цур йому нащо́ чіпати»
шерше
немає
то пишу́
аби оскомину набити
апологетові кліше
радійте епігони форми
і норми
тої що нема
у цій пародії на байку
якщо вони такі смішні
що аж заплакати охота
аби
уби-
ти наповал
цей еталон аполінера
кумира віщого пера
ура
штампуючому крезу
і ворогу що робить честь
мені
коли протиставляє
моєму грішному елге
якесь опудало у рясі
беру на себе цю вину
але немає пієтету
до ката слова і душі
що мужньо кропає дурниці
і веселиться
заодно
коли читач не розуміє
«казнить нельзя помиловать»

ІІ
а ми усе ще пнемось у багет*
клепаючи і що і як попало
і меломани сюру негліже
і ментори поезії у прозі
оракули у оргії базік
і безробітні неуки сексоти
оплакуючі партію й союз
охайники петлюри
і бандери
ушуйники парафії кремля
із похоронного бюро культури
макулатури
і номенклатури
нена́ситні вожді-пролетарі
і графомани квадратури круга
шумахери у музи напрокат
уписуються у ліричне раллі
де кралі
оп’янілі від поез
червоне імітують як зелене
де збіги між шиплячими окей
але зате у голові прозоро
і мовної аварії нема
якщо правопис хором
за бордюром
обілюємо вірші догола
оголюємо біле і заумне
коли така інерція ума
що модернове майже зрозуміле
літаємо й качаємо права
які там забобони
синтаксичні
аби оволодіти язиком
що вихолостила ще катерина
із чотирма помилками в «ещё»
коли забороняла титул мови
якою подавились москалі
і заслані із раші козачки
літературної
новоросії

ІІІ
о деміурги я нічо’ не хо’
та пам’ятайте що і вас читає
наївне і до болю нетямуще
та язикате плем’я молоде
оте
що научається чужому
коли усім нав’язує своє
опудало у ризі корифея
зразком тупого несмаку і ліри
урізаної геніями тла
ваяйте
футуріючи кубійте
але якщо охота виливати
то чом би не піти у металурги
підсобниками васі
кочегара
помічниками
гравера тараса
дослідниками ядерної зони
напохваті у поетеси ліни
опорою театрові абсурду
алхіміками каменя сізіфа
кастраторами магії у слові
філософа григорія скитальця
забудемо і ямби і хореї
залишимо одні ази і буки
і рими де нема душі і раю
як хоче найсучасніший «маестро»
війну завуалюємо пейзажем
і будемо заочно воювати
бойовиками у новоросії
а можна і бойцицьками у бєса
і душу заарканивши
у пафос
і тіло заекранивши
залізом
нічого навкруги не помічати
і почивати
нехотя на лаврах
любителю ліричної репрізи
читцю неемоційних декламацій
що намалює білою гуашшю
сам винахідник чорного квадрата
о словоблуди
обрані судити
садити у калюжі
обмовляти
ви ерудити
пліснявого нео
яким писали ще у неоліті
наскільки далі вас
сягали
смерди
що берестя́ні грамоти писали
без голосної літери у слові
але по мініморуму прозоро
о словотворці фабули
раби
митці недоотесаної форми
і чукчі що уміючи писати
і не читають ці свої шаради
аби
не жартома
а усерйоз
шукати
найсучаснішої форми
для того змісту
що в душі
нема

СЛАВОСЛОВІЄ
як подобає думі
у кінці
співаємо осанну
і абетці
і буквиці
і азбуці і римі
і навіть поетичному рядку
у пантомімі
вижатої мови
із титлом
наголошеного
АЗ

                              18.2015

***
немає каяття
у ліліпуті
його і у природі не було
коли майбутнє
бачили пророки
про це найбільше на землі дитя

***
живе росія на крові і нафті
її рятує газова труба
але настане час небитія
коли багаті
нацики-рашисти
не виграють від цього нічіґо́

***
у криму забуті
апетити
коників зеленої орди
і спасе корито
ліліпутя
як весталку дверці до біде

***
У росії плани барбароса
drang in anus* на усю губу́
у матроса
лиш одне на думці
я расєю матушку
люблю

***
і буде час
коли і на русі
усе що завойоване ордою
накриє вас
як це не раз
було
горючою великою
шляпою

                              01.2015

Ти – мій жаданий ранок,
що настає
після нудної ночі.
Ти – моя весна,
що приходить
після холодної зими.
Ти – моя радість,
світло, надія.
Ти –
моя найсокровенніша мрія.
Ти для мене казка.
Ти – мій сон, уява.
Ти – моє мовчання.
Ти – моє кохання.
Зірка. Сонце. Небо.
Як же мені жить без тебе?

11 січня 2015 р.

Брат з сестрою
Розсварились.

Батько сина
Зрікся...

Мати відпустила кровинку свою
Сина й дочку...

Ні,це не серіал ,
Це любі мої,
Боротьба за мир.

Брат в брата
Стріляє з гармати,
Переселенців з'явилось багато...

Крається душа,
Чому в АТО
Йдуть наші рідні
Батько,брат,можливо родич?
А не ті,
Не ті хто там проживає,
На тому "зловіщому Донбасі"?
Для них призив відмінили,
Що ж це за порядки такі?!

Для дітей,матерів,
Житло хай знайдуть,
А чоловіків відправляють
Назад , на фронт,
Відстоювати місце своє,
Де виросли ,дітей виростили.

Ти викручуєш собі руки
і не бачиш попереду світла,
сидиш і малюєш малюнки,
у яких є тепло й доброта.
На підлозі роздерта бумага,
на столі ще невипита кава.
Ще невипита і вже холодна,
скоро виллється все на папір,
але жде його доля та сама,
як холодна гірка твоя кава,
потече все у водопровід...
Так і ці малюнки твої,
що витають, як мрії сумні.
Захолонуть розкішнії барви,
як холодна гірка твоя кава,
побулькоче у водопровід.

11.01.15

вона передраглювала вишні
написала вірші
поклала на полицю останню двадцятку
поколисала малятко
і заснула
і
наснились їй палаци султана
і якась неземна Роксолана
ба
вона у обіймах дужих
свого турецького мужа
і тільки почала підставляти лице цілункам
як пролунав лунко
дзвінок
прийшов я
Олег
я краший султана
хоч був трохи п'яний

Льодяна шкаралупа місяця
міцніша за сон. Тож не спи,
не заплющуй очей назустріч холоду,
у якому ти знайшов мене.
Безпритульно блукає він
біля ліжка, схиляє прозоре обличчя,
та сахається подиху.
Не відвертай лиця від мороку,
у якому я знайшла тебе.
Він входить сюди з сіней,
і навпомацки крокує до постелі,
але сахається місяця.
Тому не бійся зустрічі,
не засинай.

просто ми заблукали з тобою під музику цього грудня
розминулись
надпили занадто вогню
більш не торкнутись?
у відчаю довгі руки
знову захоплюють у лабіринти загадок, незвичних слів
снігом сновигають маленькі пташата, що їм до суму людини?
не прочитають у твоїх очах ані запитань, ані відповідей
снігом ідеш в нікуди, дороги тобі не потрібні
просто поверніть мені Майстра, я любитиму його віддано
вкотре замело снігами
і за щось позбавлена снів
я вже давно збайдужіла до веселощів мирських
до панічних спроб пристосуватись до певних кіл
хоча це зовсім не було потрібно, адже кожен робить свій вибір
я завжди відгороджена надміцною стіною
у бесідах з Богом чомусь так багато гіркавих «чому?»
він усе нам пояснює
але бути засліпленими занадто добре

засинаючи, прагнемо, щоби цей день не закінчувався
прокидаючись, прагнемо, щоби не починався
і кожен кожної миті чекає на щось своє
мені би просто повернути мого Майстра
світлом Любові торкнутись долонь
і захистити у трепетнім серці миттєвості щастя, що мов спалахи вогню
з а т р и м а т и мить
он човник надії пливе між снігів
з а т р и м а т и мить
побачити відблиск надії у твоїх очах

Грудень 2014 - Січень 2015

Знаєте,які б не були наші відносини,
Ви всеодно мені дорогі
З ВАМИ провела не декілька днів,
А цілих десять років
Залишився лиш один...

Звісно часто сваримось,
Смішно, але навіть бійки бувають...

З першого класу,
Ми - єдине ціле
Хоч водночас кожен окремо...

Рік за роком ми на уроках,
Вчителів виводимо з себе,
Трохи дурієм ....

На початку був - "Букварик"
А закінчимо "Новорічним вечором"
Який поставлять - ВИПУСКНИКИ

Якими на той час будемо МИ...

Розкішні плаття,
Елегантні костюми
Незабутні фото
Смішні та незграбні....

Плач батьків,
Хода по центру,
Ресторан,
Можливо останній ПІКНІК...

Випускний альбом,
Де ми вже далеко не всі,
Відео, де ми на ЛІНІЙКУ виходимо
Оплески,
Ну це як завжди....

А зарас ми десятий клас,
Закінчили перший семестр...
Дивно трохи, час промайнув як один день...

Ще місяців пять і літні канікули,
А там вже не за горами
Додаткові,
ЗНО,
Вирішення куди вступати,
Одним словом - божевілля,
Але незабутнє божевілля....

До чого веду,
Не псуйте відносин між собою,
Хто знає
Можливо ці роки
Ми востаннє бачимось..

Можливо на випускному буде наша остання розмова,
Розїдемось всі...
Як не зразу то потім,
Зустрінемось років через десять
На зустрічі випускників
Якщо будемо всі взмозі прийти...

Тож давайте залишимось дружні,
Тож залишимось найкращими для всіх
Хто нас вчить,
Найкращими наших любих батьків...
Для всіх хто провів з нами,
Ці незабутні покищо десять
Але через рік одинадцять років...

Ніякого болю.
Мене не зламати навіть сильному морозу
Коханням вже не зігріти,
Діями до серця не підійти,
Перед мною стоїть "стража"
Яка не підпустить до мене
Ці кучі гною,
У вигляді привітних людей...

Я спинилась на шляху до своєї мети. ...
Я застрягла далеко від головної дороги,
Я там, де вулиці бокові
Плачу,стою,
Не можу злетіти
Кріпко земля в мене вчепилась,
Хоч і кричу,
На допомогу ніхто не приходить
А мені потрібно всього лише
Повітряну кульку,
Або змія, щоб зміг відірвати мене
Від цієї зловіщої землі...

Дефекти розмови дедалі частіші,
Спілкування на рівні
":),***_♥♡:-);-):-D"(пустих смайлів)
А обличчя кам'яне немов
Ніколи не виражало емоцій.
Роботів навчили посміхатись
А люди стали пустими машинами...

Добрих ранків та добробуту дня!
Із Богом сива Зима. Зима новорічна
З торбинки, як чарівник світу всього.,
Дарує найчарівніші друзям вітання:
Хай мрії ваші втілюються в життя!

Ти, мій друже, радість Миру
Для всього світу неси.
Вона небесно посміхнеться
До нас сріблом сніжинки!
У році новому, всією сімЬ(Ъ)єю
Будьте здорові,
Та всі діти Землі щасливі!

Уяви собі озеро.
Маленьке озеро
Під великим-великим небом.
Прозора, майже невидима вода
Кличе вдивлятися в самісіньку глибину.
А там – ні дна, ні риб, ні водоростей,
Там нескінченність заглиблення
В таємниці буття,
І чистота.
Я бачив такі озера,
Але ніколи, ніколи не бачив,
Щоб їх було двоє поряд.
Не бачив,
Допоки не зазирнув у твої очі.

Шановні колеги по ПМ!
За дорученням нашої колеги і подруги Лесі Низової передаю усім Вам її щирі вітання з Різдвом Христовим та Новим 2015 роком! Миру, здоров’я і натхнення усім-усім!

Леся з мамою зараз у безпеці (на Львівщині), але без можливості спілкуватися інтернетом, однак душею Вона завжди з нами!!!

І на пероні та безсонна ніч,

Яка вела тебе додому,

Той відчай,

Коли побачив,

Зайшовши в двері дому,

Що не чекав тебе ніхто,

В цю темну

Ніч…

І мріяв ти,

Про поцілунок нареченої,

Про обійми рідних,

А виявилось,

Що ти для них забутий навіки.

Ось до чого,

Привела тебе війна.



Ні, не думай, що не чекали.

Їм повідомили, що ти загинув,

Загинув від пострілів гармат.

Вони чекали,

Надіялись,

Що ти живий,

Але ні,

Всеж тіло в землю закопали,

А ти, милий мій ,

Привидом,

Так до них рвався,

Що й сам не помітив ,

Що вже не живий…

Незабутні хвилини,
В повітрі вирує страх....

Страх забути ,
Страх сплутати,
Ті яскраві днини,
Лагідні слова.

Хочеться записати спогади
Й перечитувати щодня,
Намалювати картину
Розвісити повсюди,
Дивитись й ринути в щасливі дні...

Чим далі,тим гірші люди,
Немає цікавих
Всі давно вже похмурі...

Ось від чого страх забути,
Забути коли я немов веселка була...

27.12.2014

тиша вигнулась
наче кішка
перед стрибком

день повис
ніби муха
на павутинні

сонце впало
у мед невідомості
у море невизначеності
у якому –
жодного човника

тільки айсберги
втеч…

19.12.14

Плакали квіти. Крапелькою
Опадали їхні сльози
Вранішнє сонце цілувало
Їхні стегна, і пелюстки
Розкривали свої обійми
Ніби боялися
Що ще мить –
І їхня краса зов’яне
І промине...
Сльози капали
Ніжно стікаючи
У холодні обійми
Місячного сяєва

А я на війні.
І це не метафора.
А десь люди сперечаються щодо поетики,
Відвідують театри і читають Есхіла,
П’ють чай з порцеляни і цілують коханок.
А я на війні.
Десь люди купують дорогі меблі,
Дивляться телевізію і нарікають на дорожнечу,
Сваряться з жонами з приводу малої зарплати,
Дискутують щодо політики і голосують.
А я на війні.
Десь люди думають про кар’єру,
Сперечаються про смак салатів і кави,
Відвідують ресторацію «Жорж» і замовляють віскі,
Розмовляють про моду й курорти.
А я на війні.
Десь люди не знають, як змарнувати час,
Як піднятись з дивану
І зробити якусь справжню чоловічу справу,
Щоб пишалась і жінка й коханка
І нарікають на нудні передачі тіві й рекламу.
А я на війні.
Десь люди смакують «Мадеру»,
Планують відвідати Рим і Венецію,
Їздять на остогидлу роботу
На дорогих «Мерседесах»,
Ляскають по сідницях секретарок,
Сварять по телефону дочок,
Шукають загублені кредитки й мобіли,
Нарікають на тещу і погану сантехніку.
А я на війні:
Думаю, як дожити до ранку,
Не схопити кулю в серце,
Не замерзнути в бліндажі,
Який замітає снігом і відчаєм,
Як відбити чергову атаку сепаратистів,
Молю Бога, щоб не підвів кулемет,
Щоб артилерія випадково не змела своїх,
Не знаю як витягти пораненого солдата
З палаючої бронемашини…

Ця дорога рине до лісу,
розгубленого від раптового інею,
хоча єдиним був поряд,
коли закочені білим зіниці неба
проплакали мерзлою птахою,
коли руді піфії зпророкували сон
і згоріли у вогнищах.
Хоча був колись наймудрішим од всіх,
зараз він плаче над своїм чорним пругом,
вирізаним на його тілі,
щоби одного разу
я або хтось знайшов шлях
і влучив у його серце.
Зараз лісу соромно за згоїну
і він ховає її від погляду,
вражений сметельною тишею.
А місяць шаркає повз
у велетенських чоботях,
притрушених порохом стертих діб,
і гладить білими руками
старі рани:
його і мої.

Вiдчуваю, що хочу говорить про святинi,
Про дорогу додому, про любов до батькiв.
Про небесних героїв розповiсти дитинi,
Їхню силу та гiднiсть, що пiшла у вiки.

Їхнi долi короткi спалахнули та сяють,
У серцях вiдгукнулись щемним жалем всiм нам.
Їхнi посмiшки з нами, нехай всi про це знають,
Цi яскравi свiтлини - подарунок вiкам.

Їхнi долi короткi, їхнi долi величнi.
Гiднiсть лицарiв волi в наших генах тепер.
Їхнi посмiшки сяють, їхня гiднiсть навiчно,
Хай ростуть цi зернята, щоб нiхто з них не вмер.

В самiм серцi столицi на холоднiй брукiвцi
Зупинилось життя наших рiдних Синiв.
Бо кохання до Неньки у душi українцiв,
"Я кохатиму Вiчно " - Син тодi шепотiв.

06.11.2014

І
Між двадцятьма засніженими вершинами
Єдине, що було рухомим,
Це око чорного дрозда.

ІІ

Я мав три думки,
Ніби дерево
З трьома дроздами у гіллі.

ІІІ

Дрізд кружляв у осінньому вітрі.
Лише уривок з пантоміми.

IV

Чоловік і жінка -
одне.
Чоловік, жінка та чорний дрізд -
одні.

V

Я не знаю, що обрати:
красу того, що лунає,
або того, що замовчано,
спів дрозда,
чи тишу потому.

VI

Бурульки закрили широке вікно
необробленим склом.
Тінь дрозда промайнула у ньому
туди і сюди.
Примха настрою
вклала у тінь
таємницю.

VII

Ах, чоловіки Хаддаму,
хай як вас мало,
Навіщо мрієте про золотих пташок?
Невже не бачите, як біля ніг ваших жінок
Стрибає чорний дрізд?

VIII

Мені відомі високі стилі,
Ясні неуникні ритми;
Але відомо також те,
Що чорний дрізд є скрізь
Про що я знаю.

ІХ

Як чорний дрізд зник із очей,
Окреслилась межа
Одного із численних виднокіл.

Х

Побачивши, дроздів,
які летять у зеленому світлі,
навіть розпусні раби милозвучності
зойкнули б різко.

ХІ

Він їхав через Коннектикут
У скляній кареті,
Як раптом його пройняв острах.
Йому ввиділась тінь екіпажу
дроздами.

ХІІ

Ріка тече.
Дрізд мусить летіти.

ХІІІ

Цілий день вечоріло.
Сніг ішов
І мав іти знову.
Чорний дрізд сидів
У гіллі ялівця.

Ми віримо в тебе,
Значить ти не один...
Знаєш.. кажуть, щоб дістатись мети
Потрібно мати сили,
А не боятись та втікати
Від бажання чогось добитись..
Але краще мати бажання,
Щоб без вагань проривався
Крізь всі перепони,
Ламав на своїй дорозі
"Всі дерева й гілки"
Боїшся? Не бійся,
Закрий очі і йди вперед
Йди на перекір ,
Йди до мети,
Ти сильний,
Ти зможеш всіх перемогти,
Ти боєць,
Сильна духом людина,
Боїшся? Не бійся ,
Ти зумієш перебороти свою натуру.
Не дивись на інших,
Не слухай їх
Для тебе вони не мають значення,
Боїшся? Не бійся
В тебе вірять завжди...

2014.

Перефразовуючи вічність,
Згорає сонце, мов голівка
На сірнику.

Колиска світу
Нагадує пустий гамак,
Що цідить час, немов проміння,
На витоптану тінь трави.

Пустеля снів.

Німе відлуння,
Знеболені огризки днів,
Огарки,
Фантики,
Лушпиння…

Сліпі торшери…

Вчорашніх мрій пусті фужери –
Холодні друзки кришталю…

Обвітрені безсилі крила
І крига кубиками…

Біль…

Висить, мов пам’ятник епосі,
У скроню посивілий
Постріл.

15.12.14

Спи,спи моя ніжна.
Дякую хоча б за віртуальну зустріч з жаданою жінкою-мрією.
Мені і справді було так добре,хоча я і розумію свою безнадійність.
А насправді так хочеться живого терла,віддавати ніжності і любові усю без меж і остатку,цілувати оці медові губи,ніжні плечі,теплі руки,груди,животик,лебедину шию,оці рожеві вушка,вдихати п’янящий аромат шовковистого волосся.
А на світанні насолоджуватись музикою голоса коханої.
Але спочатку,поцілувати її пелюсткові уста,відчувши їх незбагненну ніжність.
Боже мій!
Богиня прокинулась і все навкруги розквітло і засяяло переливами сонячної веселки!
А ти почуваєшся Лицарем здатним завдячити своїм життям цій Богині Щастя.
Кохана жінка-це найвищій Дар на цому Світі!
І за для неї можливо звершити найбільший подвиг своєї Любові.
І не краса врятує світ,а Світ врятує Любов!
Це найвища,найпрекрасніша сила яка непереборна.
Навіть смерть може відступити перед Любов"ю.
Вона найвище над усе,вона це іпостась самого Бога!

***
Судити людину
легко,
Важко її
зрозуміти,
ще важче
її пробачати,
надто, коли
спіткнулась,
збагнути серце
і душу,
застуджену
зимним вітром,
що прагне
вина з гіркотою
змішаного або
цикути,
розорану, як
чорнозем,
прикласти до них
цілюще,
наповнене втіхою
Слово, –
Господній отой
подорожник…
Боже, подай
милосердя,
обмий нас Своїм
ісопом, –
щоб стали ми
білим снігом,
і місячним
променем світлим,
підтримай нас
лагідним духом,
верни нам
радість спасіння
і серце створи нам
чисте…

9-12-14

Потанцюй зі мною.
просто обніми.
нехай за вікном вітер дерева колише,
і ніч розповідає казки.
потанцюй зі мною.
нехай наше малятко спить.
її дідо дрімота цілує і смішить.
потанцюй зі мною.
нас напівтемрява огорта
і біля доні танцюють янголята
під ноти моцарта для малят.
розказують казочки для звірят.
а ти потанцюй зі мною.
ну добре, тоді обніми.
цілуй мої губи, долоні...
нехай ніч підглядає у вікно
і скаже вітру тссс...но-но.
нас не тривожитиме ніхто.
тссс...


2014 р.

Аплодувати сирим словам,
Що не мають душі –
Чи варто?
З імли, десь там,
Де вицвілі од відчаю спориші –
Розгорається ватра.
Безпорадна юрба
Аплодує Іуді, з мольбою: «Спаси
Нас!»…од нас же самих…
Українці?…Хіба?
Матері не зрадить син!..
Жар не зотлів, не утих.
Пекуча кіптява впивається у світ,
Ще вчора усміхнений.
А нині?
«Не вбий. Не вкради»… – Божий Заповіт…
І всі вони:
Лжелюди, лженевинні,
Фарисеї без імени і серця…
А ми молимося: «Боже, Ти, що єси…
Ізбави нас од лукавого…»
У шаленому скерцо
Небо і земля. Відлуння яси
Понад загравою.
На тілі землі – шрами
Беззвучні плачі,
Що між нині і завтра…
Аплодувати сирим словам,
Що не мають душі –
Чи варто?

Мені казали, що нема любові.
Неправда, адже я любила

Неправда, що я любила багатьох -
то я любила тебе у них.

І вже зовсім неправда, що я любила тебе -
то я любила сонце в тобі

04.02.08

У моєї музи
Дороги нині важкі:
Розбиті і понівечені,
Вузькі і осінні -
Вітри цього падолисту злого
Наповнили дороги моєї музи
Відчаєм та смутком.
Тому в верлібрах моїх
Лише відтінки сірого,
Лише холодна вода
І крижане небо невчасності.
Добре, хоч моя муза-жебрачка
У туніці своїй плямистій
Кольору мертвої трави і цвілі,
З ліхтариком тьмяним
У Данте старого позиченим,
Цими дорогами мовчання,
Дорогами крижаного вітру
За мною втомлено плентається,
Інакше подер би я цю книжечку
Записну на клаптики, слова — на звуки,
І запалив би з тих клаптиків вогник
(Навіть не вогнище),
Щоб зігріти замерзлі руки,
Які втомились стріляти...

Була у мене торба посмішок -
Кольорових, як шматочки літа,
Запашних, як букет квітів,
Прозорих, як небо ранньої осені.
Дарував ці посмішки людям -
Сумним з обличчями-масками,
Байдужим з гранітним серцем,
Людям, що йшли на смерть.
Але торба нині порожня,
Латана-перелатана:
Пуста, як чорнота сухого колодязя,
Виритого у кам'яній пустелі.
Їду в осінні сутінки
По землі зритій громом,
По землі, що ввібрала
Стільки крику і болю,
Що ще тисячу літ буде луною
Віддавати ці кавалки звуків
Людям, що її топчуть
Чоботами лихої віри
Чи черевиками черствої байдужості.
Іду до крижаної пані
Білої жорстокої королеви
(Але не сніжної, і не в казку)
З якою теж любив жартувати,
Розгубивши свої посмішки.
Але розрізняю їх сліди в повітрі,
Де колись були люди,
Що лишили по собі тільки тіні -
Такі невловимі,
Як ті — кинуті на саван трави
Собачою зіркою Сіріусом...

Зазирніть у колодязь
Виритий пошерхлими руками
Старого сивого рудокопа,
Що сховав у своїй вишневій люльці
Всі гіркі дими світу.
Зазирніть у це чорне дзеркало,
Куди зазирає ніч
Кожної волохатої півночі,
Коли у рудих плямистих півнів
Пропадає їх сонячний голос.
Зазирніть в оцю прірву,
В оцю діру в просторі,
Послухайте ту луну одкровення.
Зазирніть і спитайте
(Себе):
Навіщо вам крила?
Чому фарбуєте їх у колір пилу
Чи у чорні відтінки сажотрусів
І ховаєте їх у старій скрині,
Що склепані з чорного граба
І тому нагадують не скрині,
А склепи,
Того самого старезного граба,
Що ріс посеред сфагнового болота
І зрубаний трьохпальчатим деревосіком.
Зазирніть у той колодязь:
Може побачите у його чорноті
Себе. Чи свою тінь,
Що блукає там одвіку -
Мовчазна і самотня.

P.S. Я написав цей верлібр в той день, коли довідався, що на “Веселій горі” загинув мій друг. Коли він їхав на передову, я сказав йому: “Бережись! Ти занадто легковажний для війни...” Хотів ще сказати: “...Ти загинеш у першому ж бою.” Але не сказав, не зміг. Але так і вийшло.