всі хто просили тиші
всі хто просили щастя
всі хто просили квітів
померли

а тепер тут живемо ми
і просимо те саме
і це аж ніяк не печально
правда?

2016

1
Не певен, що є сенс писати що-небудь про рік, який за день щезне, хоча за всіма астрологічними (й не лише) прогнозами він мав бути далеко не найгіршим. Та якби мені довелося якось означити 365 днів, об’єднаних під цифрами 2015, я сказав би, що це був рік поразки, болісного (з обдирання шкіри, з переломом кісток і свідомості) падіння, не менш болісного випрямлення (хребта й помилок). Рік, який залишив по собі більше шрамів, ніж слів, більше відчаю, ніж утіхи, смугу приречення, а не надії. Утім, шрами – ознаки ініціації (пройденої і відбутої – «збережи і згадуй»), відчай – знеболювальне від ілюзій, а приречення – щит від міщанської кіптяви (людей із брудними черевиками та ще бруднішими душами). Рік, що навчив міцно стискати кулаки та гордо тримати голову, відходить (лише не зарубцьовані шрами продовжують нити, нагадуючи про неминучий відхід). Я не виходитиму за двері, аби прощатися з ним, як і не тамуватиму радості, що витримав іспит (може, далеко не найскладніший у своєму житті), адже знаю: найкраще прощання – без слів і рукостискань.
2
Коли Святвечір надходить у спорожнілу кімнату, ти приростаєш до вікна, за яким сходить та ж зоря, що й дві тисячі років тому. Вуха ріже гул мегаполіса, і з’являється туга за давнім, святим і великим – тим, чого вже ніколи не буде у часі, відведеному тобі. Може, ти опинився не в тому часі, не в тому місці, не з тими людьми? Відчуваєш себе малим, безпорадним і кволим, як пастух, що розгубив отару й не може ні повернутися в кошару, ні йти на пошуки, тому сідає на камінь і не знає, на кого чи на що чекати. Може, святе і велике розсіялося, як рідкий сніг, схожий на стружку, розсипалося між офісів, торгових центрів, машин, подібних до людей, і людей, подібних до машин? Тисячоокі будинки, схожі до химер, обступають тебе звідусіль, без’язикі, як і ті, що живуть у їхніх нутрах. Тисячі очей виміряють тебе з висоти, й від них стає тепло, ніби ти не в кімнаті, де кублиться тиша, й не на вулиці, де кипить рев машин. Ти ще не знаєш, де ти, але певен, тебе там чекають.
3
Не полишає враження, що досі я перебував на тренуванні, готуючись до рішучого стрибка, а сьогодні, добігши до трампліна, зупинився: стрибати чи ні? Чи є право на сумнів і вагання? Чи є час на пошук відповідей, які неможливо знайти? Яке з питань, що визріли, найістотніше? Вочевидь, усі сумніви, вагання і запити, що виникли, можна звести до найістотнішого: пошуку власної, а не накинутої зовні ідентичності. 25-річне тренування нервів і м’язів, скоріш за все, було часом пошуку власного Я – з обдиранням шкіри, ламанням рук і ніг, але майже ніколи себе самого, власної самості й сутності. Часом першовідкриття та називання речей власними іменами. Може, останнє не здавалося б таким визначальним, якби не довелося усвідомлювати, що всі цілі – це приводи для самоозначення. Може, перше не було б таким неминучим, якби кредит довіри, отриманий за час тренування, не виріс до такої критичної позначки. Може, тон і тембр варто було б змінити, якби час не витікав так невблаганно, а в одну й ту саму річку можна було зайти двічі. Може, відчуття власної приреченості не було б таким пристрасним, якби істина не полягала в тому, щоб бути готовим іти за покликом щоразу ніби вперше. При цьому не важливо, чи вичерпався час запитань і пошуків, чи ще не починався – стрибок мусить відбутися, хай би там що!
4
Ті ж закладки на недочитаних розділах у книжках або в соцмережі, не викреслені позиції у списку на сьогодні, та ж думка – щоби мене ніхто ніде не чекав. Зранку пробіг на стадіоні і вибір сорочки, з обіду розмова на радіо про свіжу книжку чи культурну акцію, під вечір повернення з мистецької виставки чи футбольного матчу, заковтування порції новин, під ніч безпорадні зусилля вилущити пару речень і ще більше безпорадне намагання заснути. Заступаєш у сон, ніби стаєш на інший берег, відсутність сну відчуваєш як провалля у смерть. Над ранок ті ж ілюзії про втечу від фальшивих гримас і награних тонів у студії чи на кухні, слів, до яких звик так само, як до затертих джинсів або облич із телеекранів. Втечу? За межі дійсності, себе самого?
5
Чи можна виміряти біль? На якій мапі накреслити його частоти й амплітуди? Як вивести шкалу? Може, ти сам собі його створюєш, і не потрібно шукати нічого того, що лежить за межами уяви? Може, біль – це фантом, навіяний безпорадністю, страхом або соромом за страх? Відчуття того, що якась частина твого Я померла, інша – балансує між тим, що сталося, і тим, чого могло би не статися (усе, що поза цим – простерта пелена туману). Те, що світ учинив із тобою чи ти вчинив зі своїм світом і з собою? Що корениться у глибині твого Я, куди ти волієш не зазирати.
6
Дощ стугонить по шибках, і кімната звужується або розширюється як зіниця. На столі невикористані квитки, напіврозібрана валіза, розкидані сорочки. Як довго добирав я колір і тон! Ти кажеш: даремно шукати кольору й тону, аби виповнити ними дощ. Він живе у тобі, столикий, стоголосий, а може, безликий і німий? Все, що мені зостанеться, – сліди від крапель. Ти відійдеш мовчазно, не озираючись, як тінь, що покидає тіло. Дощ піде за тобою, чи з тобою. Я вимкну світло і слухатиму зойк пораненого телефону.
7
Як визнати втрату, коли все, що є у тобі, чинить спротив? Не чути того, хто мав би бути деінде, але оселився в тобі, як у крипті, і кричить зсередини, або зривається і ходить, що все у тобі тремтить, а гуркіт відлунює так, що міг би оглухнути. Як описати те, що перебуває за межами мови? А мова болю безсила сказати про відчай і тугу, які виповнюють тебе. Може відповідь існувала б, якби у світі зникло те, що ніколи не зникне.
8
Мертвий, що оселяється в тобі, не може померти. Він стає живим померлим, дихає, говорить, страждає. Слухачем-лицеміром із закритим лицем, твоїм двійником або братом. Твоє єство перетворюється у вмістилище мертвого – склеп, оточений стінами, з якого він не знайде виходу без тебе та до якого тобі нема входу. Ти стаєш померлим живим, не спроможним відрізнити тіло від тіні, і сам поволі перетворюєшся в тінь, що тривожить прозорість, невиразний, непроникний відбиток у дзеркалі. Дисоціюючись від безпорадності чи люті, придушеної в горлі, зводишся на ноги і стаєш біля себе. Дивишся, як на ліжку, зіщулившись, здригається тіло, відібране тим, хто не може померти, але не має сили жити. Заціпеніння минає. Ти повертаєшся і відчуваєш: стіни невпинно ростуть, але шпилю все ж не побачиш.
9
Чи відчували ви коли-небудь, що час ущільнюється? Що будинки, які перед вами, це не ті будинки, які ви бачите, а ті, що бачили раніше. Що відчуття, знайомі вам, повертаються у ваш слух, зір, нюх, дотик. Що той, хто давно чи недавно пішов од вас, аби не повернутися, незримо йде поруч, тими ж вулицями, повз ті ж будинки. Що реальність стає невловимою, а місто перетворюється у фантома, який поглинає вас, ніби згусток повітря. І єдине, що нагадує про похибку, - це дата, видрукувана на залізнчному квиткові.

Мене переслідують
безязикі дурні перед телеекраном.
Бовдури схилились перед екраном, телебовдури
змагаються в обізнаності світу.
Вони впізнають дикторів, запхнений у
минуле й миттєве, як не зловити погляд
офіціантки у кафе?
З моменту народження
мені були заповідані мільйони легіонів
споживачів. Зграї руйнівних
духів удаваної рутини, я
керую масами чужих вух. Глядачі
заворожують, сотні тисяч здійнятих рук.
"Як завше", сповідую "бу-бу-бу",
я вмираю до завтра.

2016

26 червня 1992 року під час подорожі графством Антрім я відвідав замок Галгорм і з люб’язного дозволу його власника – Крістофера Брука заночував там. Замок був у ті дні пустельний, господарі були у від’їзді по справах, в замку було крім мене тільки двоє чоловік прислуги, що спали на першому поверсі. Серед ночі я почув саме те, що очікував – кроки в коридорі. Я відчинив двері і голосно гукнув: «Докторе Колвілле! Заходьте!» Але доктор Колвілл не заходів поговорити зі мною. Потім в саду біля замку я бачив вогник, що переміщувався, ніби літав парком. А потім взагалі все зникло… Решту ночі я провів у роздумах і згадував історію цього замку… Замок Галгорм є одним з кращих замків в Ірландії збудованих в «якобінському» стилі – стилі короля Англії Якоба І. У травні 1607 року король Англії Яків I підтвердив грамотою, що ці землі належать відому ірландському ватажку і вождю клану Рорі Огу Мак Квілаллану, додавши при цьому: "Жоден капітан цієї раси ніколи не помер у своєму ліжку". Натякаючи на те, що рідко коли якийсь замок в Ірландії має більше ніж одного привида. Як він міг таке сказати? Він же теж був кельт, ще й ірландського походження… Замок Галгорм збудував сер Файсфул Фортеск’ю (Фортеск’ю Чесний) (нар.1585 року), що був племінником сера Артура Чічестера. Він абсолютно не виправдовував своє прізвисько «Чесний», навпаки, був протилежний йому. Він конфліктував з багатьма шляхетними людьми свого часу, захопив землю, обдурив її законного власника Рорі Ога Мак Квіллана і почав будувати на цій землі замок Галгорм у 1618 році. Цей же сер Файсфул Фортеск’ю під час громадянської війни на Британських островах (так званої «Війни Трьох Королівств») під час битви під Едгілл перейшов на іншу сторону – від прибічників парламенту до роялістів. Але забув про це попередити своїх людей і вони не зняли помаранчеві стрічки і були порубані кавалерією «своїх». Кривавий герцог Вюртенберг після битви на річці Бойн, замісивши в свою біографію кров і бруд, розмістив у замку Галгорм свій штаб. Намагаючись швидко отримати якісь прибутки сер Файсфул Фортеск’ю продав замок і маєтки сумнозвісному доктору Олександру Колвіллу, що був алхіміком, і як стверджували місцеві жителі, і як говорить легенда, займався чорною магією, був чаклуном і продав душу дияволу в обмін на золото та знання. Згідно переказів, деякі з яких задокументовані, портрет доктора Олександра Колвілла не може покинути замок Галгорм, інакше трапляються страшні нещастя. Привид доктора Олександра Колвілла досі живе в замку, ночами чути його кроки в кімнатах замку. В інші ночі, коли кроків в замку не чути, примарне світло мерехтить в парку біля замку. Це доктор Колвілл шукає свій скарб, який він втратив більше 300 років тому. Замок Галгорм та маєток купив у 1850 році Янг – багатий купець, що торгував тканинами та білизною. Його двоюрідний брат – сер Роджер Кейсмент жив тут протягом шести років, одночасно навчаючись в академії Баллімена. Родина Янг періодично жила в цьому замку і в 1865 році в замку Галгорм народився відомий ірландський вчений Роуз Янг. У 1980 році Крістофер Брук і його родина успадкували замок та маєток Галгорм, почали вкладати кошти, щоб перетворити замок і маєток Галгорм в один із кращих маєтків Ольстера. Наступного дня, покидаючи замок Галгорм я написав таке:

Докторе Колвілле!
Ви даремно блукаєте
Темними коридорами ночі,
Краще б ковтали зоряний пил
Вічної порожнечі Неба –
Літнього і бездонного,
Осіннього і холодного,
Весняного і вогкого,
Зимового і мертвого.
Докторе Колвілле!
Загублений сучасниками волоцюга-книжник
Серед білої лілії і червоного лева,
Дарма Ви шукаєте метал Сонця
У сутінках парку свідомості темної,
Дарма бавились ртуттю часу
Протягом свого віку жорстокого:
А може Ви десь сховали Істину?
Оту, сокровенну, що вічністю куплена
Під гуркіт гармат століття буремного?
Бо метал Сонця – для чого Вам
У країні вічних сутінок,
І камінь філософа чи потрібен
Там – де всі тільки тіні?
Чи може Ірландія здалась Вам
Такою потойбічною, такою нетутешньою,
Що Ви ховались від неї
В кімнатах тісних свого замку понурого?
Докторе Колвілле! Сер!
Лорде ясновельможний,
Не хочете зі мною
Перекинутись навіть фразою?
Надто цінуєте свою Істину?
Нехай малу і надщерблену?
Докторе, докторе…
Палітурки Ваших книжок
Чорними воротами – в безодню розчахнуті.
Навіщо блукаєте досі
Замком своїм вічно осіннім?
Сутінковим і потойбічним?
Навіщо стережете досі
Портрет свій?
Що ж Ви уникаєте розмови
Навіть зі мною?

(На світлині – замок Галгорм. Фото 1992 року.)

Дзвіниця
Збудована з попелу
Підносить прозорий дзвін
В небо – за хмари розтерзаних днів.
На сполох
Били в ті дзвони мертві.
Дивіться: по сходах
Дзвіниці
Від якої лишився попіл,
Тільки попіл сірий у жмені
Йдуть дзвонарі мертві з сяючими очима
Вдарити в дзвін незримий,
Сповістити живим –
Хто лишився,
В кого серце ще не зотліло,
В кого серце ще не сточила
Черва зневіри й байдужості,
Сповістити одвічним дзвоном
Про те, що війни пожежа
Нищить весняне жито,
Спопеляє священну землю,
Що сарана двонога
Розпочала нашестя
На поле наше священне,
Що мусимо ми бути
Нині людьми заліза,
Людьми незнищенної криці.

(Яка ти гаряча – земля спопеліла,
Вже стільки часу – як згоріла дзвіниця,
Вже навіть розвіяв вітер
Останню жменю сірого попелу,
А я все чую
Як дзвонять на сполох мертві.
Мертві.)

У 1992 році я черговий раз відвідав Ольстер. Побував і в графстві Антрім. Був я в тих краях по свої справах, але заодно відвідав і подивився кілька старовинних замків, зокрема, я відвідав замок Баллігаллі. Нині це готель, популярний серед туристів, але замок має свою моторошну історію. І то не одну. У замку є привиди (мало не написав «живуть привиди», але чи можна до привидів застосовувати таке слово? Адже це існування після смерті, зовсім в іншій іпостасі…) Зокрема, в замку живе привид леді Ізабель Шоу. Цей привид має звичку стукати в двері кімнат, а потім зникати. Колись давно леді Ізабель Шоу її чоловік закрив в башті замку і морив там її голодом. Вона покінчила життя самогубством, викинувшись з вікна башти. З того часу її привид блукає замком. Ще один зловісний привид - леді Ніксон. Вона теж жила в цьому замку, але вже в ХІХ столітті і померла там же. Інколи вона блукає замком і чути шарудіння її шовкового плаття. У замку Баллігаллі є окрема кімната, яку часто відвідують привиди – її так і називають – кімната привидів, вона розташована в маленькій башті в кутку замку. Ця кімната не використовується як номер готелю, щоб зайвий раз не лякати відвідувачів. У 2003 році менеджер готелю Ольга Генрі сказала, провівши якийсь час в готелі: «Я раніше дуже скептично ставилась до всього надприродного і до привидів тим паче. Але чим більше я перебуваю тут, тим більше я думаю, що безумовно є щось у цьому замку…» За словами Ольги Генрі, один гість зупинився в одній з кімнат в башті біля «Кімнати привидів» і серед ночі прокинувся, бо його плеча торкнулась рука дитини. Потім він почув, як дитина бігала по кімнаті і сміялася, але в кімнаті крім нього нікого не було. Він з переляку вибіг у вестибюль і боляче вдарився. У грудні 2003 року Ольга Генрі створила «Кімнату-в’язницю» в башті, господарі готелю очікували гостей, що замовили столик. Накрили стіл. Ольга Генрі замкнула кімнату, а потім, коли знову відчинила кімнату побачила, що серветки розгорнуті, навколо столу розкидані недоїдки. Цей замок ховає ще багато моторошних таємниць… Коли я ночував у цьому замку - я був самотнім відвідувачем. Більше туристів не було. Але по замку цілу ніч хтось ходив - було чутно кроки і шарудіння шовкового плаття...

Кроки у темряві:
Леді білого шовку,
Леді темних ночей одкровень,
Леді епохи шовкової
І кораблів вітроплинних,
Господиня старого замку.
Мій келих наповнений віскі –
Терпким і старим як ці стіни:
Повиті гілками-руками
Чіпкого плюща-повзуна.
Колись в самотній кімнаті:
Холодній як камінь-свідок
На березі моря сумного
Я слухав стогін вітру –
Свого старого друга
Такого ж філософа вічності
Як всі ми – старі ірландці.
Нині в порожньому замку
У мене цікаві гості
Для бесіди-одкровення
Довгої як зима:
Наша дощава і мокра.
Сьогодні в мою кімнату
Тиху, як межичасся
Завітали дві леді незримі
З шурхотом плаття шовкового:
Леді! Ви тут господині:
Сідайте в м’які крісельця,
Будемо слухати стукіт годинника,
Гомоніти про вічність…

Примітка: На світлині замок Баллігаллі.

Вже вкотре тебе звабила
Моя лукава усмішка,
В очах - іскринки радості,
В душі - любов відлунює.

Й надалі таємницею
Для тебе залишаюся,
Скільки вже літ розгадуєш -
Не знаєш що за "ширмою".

А є ще там "цікавинки",
Їх бережу для тебе я.
Якщо відкрити зразу всі -
Не буть мені загадкою.

2016 р.

Схилила буйну голову калина
У вічному поклоні над могилою,
Червоних сліз немало вже пролила
Вона в журбі і тузі за загиблими.

Нащадки вдячні то її садили
У пам"ять про дідів й батьків своїх,
Які відважно землю боронили
Та волю й славу здобували їй.

До рук взяли онуки нині зброю,
Зійшлись в кривавім герці з ворогами.
Стоїть калина-мати у скорботі
І гірко-гірко плаче за синами.

2016 р.

На заході Ірландії, в графстві Ґолвей стоїть замок Менлоу або ірландською Мон-лох –«Замок маленького озера». Цей замок здавна належав шляхетній родині Блейк. У 1910 році сталася така подія. У замок викликали акушерку, вона досить пізно їхала в цей замок крізь ліси і хащі – замок стоїть в глушині. І по дорозі вона побачила фейрі, що танцювали в колі на лісовій галявині і було чути чарівну музику. А через деякий час 26 липня 1910 року в замку сталася пожежа і всі загинули. Тіла всіх загиблих знайшли, в тому числі служниць. Але тіло юної леді Елеонори Блейк пропало безвісти. З усієї родини вцілів тільки юний 16-ти річний Улік Блейк, що був на час пожежі в Дубліні. Але через кілька днів його знайшли мертвим в машині. Замок був закинутий і нині перетворився в повні руїни, що заросли плющем і диким виноградом. Відвідавши не так давно замок Мон-лох я довго блукав серед його руїн слухаючи тишу, раптом згадав, що у Єйтса є «Стіни і плащ», а тут стіни і плющ, а потім написав таке:

Творцю хвалу співає плющ
Крізь морок вікон-зіниць
Крізь тьму, де світло вітає ніч
І перед мороком падає ниць,
Ми всі безсилі, ми всі лиш тіні
Позаду безодня років.
Що наша плоть? Нетривке миготіння
Витвір нескАзанних слів.
Там, за межею, там, за стіною
Буття, що як гніт догоря
Нам сниться минуле, нам сниться життя
Наше. Чи то чужих людей, нам сниться зоря
Прийдешнього і того – за межею. І тло
Страшної казки і наша дійсність. Пройшло.
Проминуло. Сто поколінь
Бачили тут одне:
Трава, вода і плющ на стінах,
І наше життя скляне:
Скалками гострими і кришталевими
Дні. Музика вічності, хащами, хащами йти.
Думаєш справжній, думаєш сущий – ти?
А там за стіною, там за межею
Там, де ми всі малі.
Істина ходить, істина бродить
Там – в чорноті землі.

В Ірландії, недалеко від Дубліна стоїть замок Ардгіллан. Біля нього є міст Ардгіллан, що стоїть над затокою Ірландського моря на дорозі з Дубліна в Белфаст. Колись біля замку жила леді Стайрс. Чоловік у неї був моряком. Одного разу він пішов в море і не повернувся – пропав. Леді Стайрс довго стояла на мосту дивлячись в нескінченне синє море виглядаючи чоловіка, але він так і не повернувся. А вона все стояла на мосту, доки не померла. З того часу на мосту та в замку Ардгіллан інколи бачать привид леді Стайрс. Якщо прийти на міст Ардгіллан в ніч на самайн і зустріти леді Стайрс, то вона скине необачного подорожнього з мосту в море і втопить його. У 1998 році в ніч на самайн я пішов на міст Ардгіллан, але леді Стайрс так і не зустрів. Я розказав цю історію своєму старому знайомому – Джеймсу Карпентеру, художнику. Він не повірив мені і запитав здивовано: «Що ви там всі в Ірландії курите?» Але ця історія все не йде в мене з голови. Я ще кілька разів після того приїжджав на міст Ардгіллан в ніч на самайн, але все намарно. І тоді я написав таке:

Леді Стайрс!
Ви знаєте, море це теж небо,
Таке ж інколи синє, а інколи чорне,
І теж, коли вітряно, каламутне і непрозоре,
Там теж плавають птахи-риби
І череваті кити-хмари,
Там теж любить купатися Сонце –
Рудоволоса коханка Всесвіту,
Леді Стайрс!
Ви знаєте, море це теж небо,
Воно таке ж солоне,
Як бувають солоними заповітні мрії –
Такі сокровенні, що кров з губ покусаних,
Коли ми дивимось вгору або в глибину.
Леді Стайрс!
Ви розчиняєтесь в темряві
Чи в молоці туману.
І тільки ми з Вами знаємо,
Що той міст – міст чекання вічного,
Міст на дорозі з Дубліна в Белфаст,
З міста Темної Гавані
В місто Вогню Білого.
Леді Стайрс!
Самайн відкриває повітряні двері –
Ворота з одної порожнечі до іншої,
А Ви на мосту.
На мосту Дощів і Чекання.
На землі холодних камінних замків,
На землі закіптюжених коминів,
На землі диких гусей і сірої чаплі
Я буду приходити на Міст Чекання,
Виглядати Вашу постать у платті туману,
Доки не вкажете мені шлях
У небо-море…

Чеславу Мілошу – автору «Абетки». Щиро.

Ми всі живемо в середині годинника,
Між його коліщатками та пружинами,
Слухаємо оце вічне «тік-так» маятника
І сперечаємось: хто цей годинник заводить,
Хочемо зазирнути на циферблат
І дізнатися – котра година,
Одне в одного про це перепитуючи.
А коліщатка крутяться –
Без упину й спочинку,
А камінчики виблискують –
Нас до себе ваблячи,
А ми все між гвинтиків бігаємо,
Сенсу цього годинника шукаючи –
Хто його змайстрував і навіщо,
І для чого
Отой час невпинний він міряє...
Світ коліщаток: чи то лабіринт,
Чи то марення Акутагави понуре,
Чи то просто час – чорніє прірвою.
Зав’яжіть очі чорною шматою
І слухайте: це наше «сьогодні»...

Він, насправді, не був і не біг бути моїм другом: коли до нього прийшла сумна старість, я був ще дитиною і не знав, що є люди які пишуть вірші зраненого серця. А коли до нього прийшла смерть, я був ще юнаком і не знав, що в цьому ж старому місті привидів і королів помирає великий поет і що я теж колись буду писати вірші про туман і людей.

Друже Вільяме!
Ти співав про диких лебедів,
Про холодне небо і сіру скелю,
Про трьох жебраків
І скрипаля з Дунею,
Аж раптом побачив,
Що прийшла жахлива краса.
Друже Вільяме!
Ти блукав сумним пастухом
Селищами нашої Ірландії,
Майстрував для журби
Човен, шив їй плащ і панчохи,
Щоб тихо до всіх прийшла журба,
Аж раптом у життя наше вдерлася
Жахлива краса.
Друже Вільяме!
Ти писав п’єси
Які ніхто не розумів –
Навіть друзі, не те що глядачі,
Які кидали в акторів гнилі овочі.
Ти писав, що Катлін (чи то Ірландія)
Дочка Хулігана,
Ти писав про прокляття Адама,
Про волхвів і ніч, що прийшла,
Та раптом в Ірландію вдерлася
Жахлива краса.
Друже Вільяме!
Ти один плакав
Над три кольором ірландським,
Коли вбивали ми одне одного
Невідомо навіщо і за що
(Бо прийшла жахлива краса!)
Друже Вільяме!
У чорній ірландській вежі
Ти один вартовим лишився
На сторожі нашого острова,
Виглядаєш тінь короля,
Що прийде вісником волі.
Бо досі в Ірландії
Панує жахлива краса...

Тільки пустеля.
Ось все що лишається
Вам в подарунок від долі.
У спадок. У дар.
Така дідизна одвічна:
Пустеля. Од краю до краю.
Од зубатого місяця
До сонця черствого й жорстокого.
Тільки пустеля.
Замість води в клепсидру
Насипайте пісок
(Хай тече-струменить
А не капає воском прозорим),
Замість пшениці в мішки
Насипайте піску
(Бо треба така: для арени,
Для колізеїв, для гладіаторів,
Левів, тиранів, патриціїв,
І навіть плебеїв: «Хліба й видовищ!»)
Тільки пустеля.
Нема лабіринтів. Все просто.
Бреди – від зорі до зорі навпростець,
Від води до води: якої не вистачить
Навіть на келих
Сухого колодязя,
Не те що верблюду
(Якого ти взяв для зразка
Довести, що ти – то не він,
Бо ти – бедуїн,
Майстер наметів,
І просто пустельник).
Замість квітки візьми
Гілку сухої колючки
І подаруй музі блідій мовчазній,
Що з шерсті овець і верблюдів
Плете тобі килим.
Чи саван…

В колиску Вечір Сонечко вкладає,
Бо дуже натомилося за день,
І вмощується Ніч на бильці скраю
Та перед сном співа йому пісень.

А як Світанок прийде - Ніч покине
Колиску ту гойдати й утече,
Ранкової пори Сонце відкриє
Свої великі очі та зійде.

Із Висоти Небесної всміхнеться,
На волю пустить Зливу Золоту,
Яка в теплі скупає кожне Серце
І Землю-Годувальницю святу.

2016 р.

Їду нарешті до рідної хати,
Яка одиноко стоїть край села,
Там зелен-барвінок й трава не прим"ята,
Й троянда під вікнами вже одцвіла.

Охоче пройдуся стежками дитинства,
Хоча заросли полинами вони.
Додасть мені сили прозора і чиста
Водиця джереьна зі смаком суниць.

З портрета привітно всміхнеться матуся,
Гарна така, як колись, молода.
І спогади теплі наповнюють душу,
А на очах - ностальгії сльоза.

2016 р.

Палючі сумні погляди у потилицю, тобі
дедалі важче робити легку посмішку на обличчі.
Різні люди продовжують стояти за тобою.
Вони низпадають до тебе, охочі радити будь-що,
прикриваються тобою, начебто, спілкуються,
провокують у тобі незнану музику, слідкують,
оперують тобою, препарують тебе,
підкреслюють ти про них нічого не знаєш, іноді лікують...
Ти йдеш відганяючи ці думки...
Нагле вбивство, яке ми називаємо "Вушка", триває.
А ти як це б назвав?

2014

Вона задумалась перед дзеркалом,
В інакомисленні вона
провела нігтиками по відображенню.
Пальцями по криці.

2014

Посилала донечка таткові малюнок
Той, де зобразила себе і його,
А іще рідненьку люблячу матусю,
Для нього старалась, рідного свого.

Від того тепліше на душі хай стане,
Хай відчує здалеку велику любов,
Що його чекають донька та кохана,
Захищає ж землю, як справжній герой.

Ми з тобою,рідний кожен день думками,
Просимо Всевишнього в щирих молитвах,
Щоб ворожі кулі тебе обминали,
Швидше повертайся додому,до нас.

2016 р.

А журавлі збиралися в дорогу,
Старий вожак сказав до молодих:
-Знайте, Неба закон дуже суворий,
Не терпить неслухняних та слабких.

Триайтесь міцно на крилятах,діти,
Від курсу щоб відхилень не було.
Ой, як далеко нам іще летіти
Туди, де завжди літо і тепло.

І журавлиний ключ високо зринув,
Рідній землі прощальний кинув клич.
Як важко покидати Батьківщину,
Летіти ж треба, хоч душа болить.

Бо не один із них в дорозі згине,
І радість заберуть чужі краї.
Чекатимуть на весну з нетерпінням,
Щоб знов прилинути сюди до гнізд своїх.

Та привітати щиро рідне поле,
Співати пісню річці й берегам.
Десь може й добре та найкраще вдома,
Всім це відомо: людям і птахам.

2016 р.

Озимину вже сіяти пора,
Але дощу усе нема й нема,
А без вологи зерна не зійдуть,
В сухій землі даремно пропадуть.

Дай дощику, Всевишній, дай води,
Зазеленіє хай озимина,
І лихо та біда нас обмина,
Щоби із хлібом були ми завжди.

2016 р.

Задивився Вересень
У прозору воду,
Наче у люстерочку
Бачить свою вроду.

Кучерявий рудий чуб
І чоботи жовті,
Милувався, що й забув
Привітати Осінь.

Від сорому збагрянів,
Опустивши очі.
-Ненавмисне, не хотів,-
Вибачення просить.

Таки Осінь-Матінка
Простила синочку,
Та подарувала ще й
Вишиту сорочку.

2016 р.

Світ прекрасний,
Бо в ньому є зрада і омана.
Бо в ньому є лицемір'я і байдужість.
Сонце сяє, шукаю біль і Тіла.
Є дволикість, парує чай, зречення
та вичікування...
Ніхто тебе не підставить так,
як рідна людина.
Сповідники лиш
серед спійманих зненацька.
Ліси, дощі, лицедійство відчаям...
Молода мама обнімає дочку
"Зараз я розкажу тобі
казку про звичайного хлопця..."

2016

Мертві вершники
Скачуть на білих конях
Туди – назустріч заграві,
Назустріч світанкам багряним,
Музика: стукіт копит
І елегія сонця-кобзи
У якої обірвані струни.
Ми вірили – Бог почує
Коли-небудь нашу пісню –
Пісню вершників мертвих,
Що стисли навіки шаблі
У своїх скам’янілих правицях.
Над слідами копит
Серце моє летить
Над слідами коней білих,
Які несуть вершників мертвих
У синю безодню неба.
Серце моє грішне
Забарвлене соком брусниці,
Забарвлене сонцем заграви
Вторить звукам копит,
Коней, як сніг білих,
Що несуть побратимів мертвих
У безмежну блакить вічності.
У вугільнім мороці ночі,
У рожевій імлі світанків,
У синій воді вечора
У білій прозорості дня
Я буду черленим серцем
Співати стукіт копит
Коней, як Галактика білих,
Що несуть вершників мертвих –
Воїнів синього степу,
Воїнів вільного сокола,
Воїнів вічної пісні.

А я слухаю, слухаю, слухаю
Тихий шепіт беріз з вітерцем,
То, здається, відлунює музика
Ніжна-ніжна в душі.Й легкий щем.

Горобина раз по раз спалахує,
Мов заграва, калинонька теж,
І стрибають каштани, мов м"ячики,
Котяться у траву.Не знайдеш.

Та вербовими вкрите листочками
Чисте плесо малого ставка.
Літо ж так відпускати не хочеться,
Нехай пісня його не змовка.

2016 р.

Разом, українці ми сильний народ,
Врятуєм країну від хижих заброд,
Дамо гідну відсіч усім ворогам,
Державу свою розбудовувать нам.

Жага до життя додасть сили й снаги,
Щоб діти й онуки щасливі були,
А прапор та герб завжди гордістю був
І подвиг героїв ніхто не забув.

Хлібам колоситись в безмежних полях,
У кожну родину летів щастя птах,
Щоби щирий сміх та пісня дзвінка
Лунали повсюди.А на рушниках

Крилатих, барвистих - смачний коровай
Та радість лилася щоби через край,
Веселкою доля усім нам сія.
Розмаєм квітуй, Україно моя!

2016 р.

– Йдучи досередини дійдеш до меж. Якщо ти смієшся і плачеш – чому ти живеш?

– Я тобі відповім на горі Раґнарьок.

2016

А мені – вершнику – тільки шматок дороги.
Хіба що. І то запилюженої. І то під ноги.
А мені – вершнику – торбу наповнену часом
І то не хвилинами. Вічністю. Хоч і торба латана.
І подерта-роздерта зорями – тими, що над Океаном,
Що світили Колону-мрійнику чи то морекроку.
А ти, Федеріко, такий же аміго, як той –
З очима сумними і бородою куцою,
Провісник усіх ідальго майбутнього (епоха мельників).
Всі ми такі – волоцюги-безхатьки, вершники
На дорозі (ковтати пил і про воду прозру мріяти),
Як той – недоречний, як ми – не сучасники. Часу.
А Ернест як завжди – милування дійством кривавим –
Бика на арені – залізом у серце, кров на пісок.
І війни півслова на клапоть паперу, доки є час –
Між пострілами. Між сафарі страшними і чаркою,
Що палить вогнем над рівниною наших спогадів.
Федеріко. Доки мигдаль відцвіте, вже й по вечору:
А ти кажеш: «Дон Педро», а ти кажеш: «Місяць
Шукає своє відображення, плинь, річко, плинь…»
А мені - вершнику - тільки б назад не вертатися
До оцього дому неіснуючого, до цих каменів-якорів,
А мені, вершнику на цих дорогах втомлених,
На цих каменях смерті-мовчання тільки б не згадувати,
Тільки б забути. І коню-схизмату на вухо прошепотіти:
«Ми приречені…»

Чорнобривцями та матіолою
Гарно пахло дитинство моє.
Із селом я розлучена долею,
Бо життя вже так склалось.Та є

Завжди місце на грядці й у серденьку
Для тих квітів чудових таких.
Вони сяють для мене веселкою
І нагадують юні роки.

2016 р.

Ми вільні люди - не раби,
Хоч прагнуть нас зробити ними.
Усі втомились від війни,
Де наші хлопці й досі гинуть.

Озброєна кремлівська рать
В нас щоби не хазяйнувала,
А школярі під час занять,
Щоб не ховалися в підвалах.

Рясні із неба йшли дощі,
Не кулі сипались й снаряди,
Спокійно спали матері,
Не побивались за синами.

Малеча бавилась в піску
І будувала з нього замки.
Дай, Бог нам доленьку таку,
Щоб усміхалося всім щастя.

2016 р.

Осене, осене,
Я тебе не кликала,
Поблукай, прошу я
Вуличками тихими.

А до мене не йди,
Бо ще хочу літечка,
Душу не холоди,
Хай вона зігріється.

І купається теж
У любові й ніжності.
Невже ти відбереш
Миті ці чудеснії?

В коси срібні стрічки
Ти вплела легесенько,
Та прошу, не спіши
Торкатися серденька.

2016 р.

(другий варіант пісні "Рідній сторонці - миру віночок)


Їхали коні
Та й притомились,
Стали вороні,
Води напились.

В лузі широкім
Всю ніч паслися,
Спочили трохи
Та й подалися.

Скакали полем
І мчали лісом,
Линула болем
Тужлива пісня.

Це України
Плач за синами,
Котрі все гинуть
Заради мами.

Ой, мчіте, мчіте
Все далі й далі,
Зло розтопчіте
Ви копитами.

В степу розвійте
Дими і попіл,
Нехай же війни
Згинуть назовсім.

Бавиться вітер
Нехай у гривах,
Прагнемо жити
Усі щасливо.

2016 р.

А далі – тільки поле порожнє, засніжене,
Бо в черепі замість думок ростуть сталактити,
Бо все відібране на полях війни горожанської
Замість слова «кохаю» - лускаті постріли,
Замість пісень гармати. І мерці, що пишуть вірші,
І мерці, що вірші читають. Не тільки мої.
І мерці, що вірші шматують, ріжуть їх на дрібні літери,
На звуки. А музику – на кавалки струн,
Що нагадують дротики, які потім поскручують
У колючки такі іржаві і скажуть нам,
Що то теж струни – грайте на них мелодії,
Мелодії сталактитів черепа.
……………………………………
У країні поетів розстріляних,
У країні копалень бездонних
Тільки поля засніжені
Для тіней безпритульних,
Що блукають мішенями сірими
Для окупантів собакоголових
Та
Хто про що – а я про Іспанію,
Кому що, а мені криця
Меча не тутешнім вітром іржавленого,
Не тутешніми вершниками щербленого,
Вітряки, не тутешніми теслями окрилені,
Кінь, не тутешньою тьмою народжений,
Мовчання, не тутешньої тиші шматок.

Коли замовкнеш моє серце?
Коли затихнеш, згасиш стукіт
Як гасне свічка, коли гусне тьма?
Коли в обіймах світла
Перетворишся в мовчання?
Я запитав це в кедра, що поему
Складає і співає споконвік
Вже не одне століття – там,
В обіймах вітру, на скелястих брилах
Ґорґан замшілих, що луною досі
Повторюють слова повстанців,
І серед туманів, що поглинають все,
Як губка, як вогкий старечий Час.
Я запитав і марно чекаю одкровення,
Я – блукалець,
Я – короткий спалах у пітьмі
Доріг чи то шляхів, чи то стежин
Нізвідки в нікуди. Іспанця Федеріко
Цікавило одне старе питання. Одне. Лише.
А мене цікавить, крім цього віковічного,
Коли
Не буде чути тупіт окупантів –
Чобіт свинцевих тупіт по моїй землі?
Коли?
Та кедр мовчить
Чи може я не чую, як він промовив:
«Та тоді
Як ти – бо більше нікому –
Проженеш цих зайд з землі
Яку тобі даровано, яка твоя.
І вже тоді мовчи у віковічній тиші,
І вже тоді в потоці світла гасни,
Там, за межею України,
З межею степу, лісу, води і неба.
Там.

В сутінках вечір
Пише на небокраї
Дивні полотна.

Намисто червоне калині
Вітер-пустун розірвав,
Посипались ягоди стиглі,
Згубилися десь поміж трав.

Птахів же вона попросила,
Зібрати щоб допомогли.
Носили в дзьобах легкокрилі
Ті намистинки малі.

На срібну тонку павутину,
Що бабине літо дало,
Швидесенько їх начепили,
І сяє намистечко знов.

А вдячна калинонька-мати
Всміхнулась пернатим згори.
То ж буде їм чим смакувати,
Коли вкриють землю сніги.

2016 р.

Шкільний дзвінок співає малиново,
За парти кличе хлопців та дівчат.
Та не для мене він лунає знову,
А для моїх улюблених внучат.

Вже майже пів століття промайнуло,
Коли для мене він тоді дзвенів.
Ті роки безтурботні не забула
І дорогих мені учителів.

Коли його я чую - чомусь плачу,
І серце в грудях б"ється, мов пташа,
Наче свою далеку юність бачу,
Яка в життя доросле поспіша.

2016 р.

… а потім поїдемо в Аккерман
до Йоана Сучавського
Там особлива вода

Ти ще віриш у зцілення?
Скільки їх понівечено в цій нескінченній боротьбі за свободу?
Ти дійсно віриш у їхнє зцілення?
Усіх життєдайних і живосильних джерел світу
всіх славних храмів і ікон
чи стане на те
щоб вигоїти їхні болі

По наших степах виростають нові могили
нові насипи
нові хрести
нові кам’яні виродки
що по черговій сотні літ набуватимуть міфічного значення
Чи хтось коли-небудь спиниться
чи поклониться химерному безіменному стовпові
самотньому боввану посеред білого гречаного поля?
Чи хто наважиться витягти цебер води з закинутого колодязя
чи дозволить тій темній як фортечні нутрощі і прудкій як ящірка воді
відживити власну пам’ять
наповнитися нею
наче ріка навесні?

По наших степах річки повсихали
повсихали й живильні джерела
й суха-сухезна пожовкла стерня
задихаючись від пилюки
снить себе розбуялим колоссям
і вірить у весну
вірить у дощ
вірить у власне зцілення.

Жахлива спека.
Серпень добряче захмелів.
Він добре знав чого вона хоче.
У цих очах дівочих
крижаний холод.
Синій холод.
Змерзле серце судомить
від ніжних дотиків. (Все, як ти хотів).
Це вже не вперше…
Гарячі тіла, сп'янілий розум…
Тебе кидає об стіну.
Світанок вгамує біль.
Не вперше… Звершуй
своє катування цілунками,
моя Любове!
Напівжива/мертва ще не час!
Знову
зболений синій погляд стріне вас…
Невже жива?
Ледве-ледве… Дарма!
Ти – лялька?! Донедавна улюблена,
закинута щойно на нижню полицю,
вже схолола
лялька:
«Ма-ма». «Ма-ма».

28.08.2016

Я наповню мій келих туманом
Густим, непрозорим, липким,
Як молоко корови білої та комолої,
Тої самої, що блукала
Чорнотою Всесвіту і
Розлила з м’якого вимені
Білу смугу Галактики,
По якій ось так і мандруємо
Кермуючи возом бурлацьким
Від одного Сивашу до іншого
Пересипу-Перекопу-Перемуру.
А у снах на махновській тачанці
Скоростріл затискаючи пальцями
Все так само кладу окупантів
У траву, у траву, у траву.
Гусне вечір. Як раніше, не спиться,
Не сниться, не мариться і не літається.
У кинутій хаті,
Що стримить дерев’яною вежею,
Дитинцем дитинства
Серед лісу кудлатої містики
Я ковтаю туман
Як ковтають вино забуття,
Як проціджують смерть
Крізь сито діряве років,
Крізь зуби століть.
Як п’янить цей туман...
Як хилять на сон
Ці подушки мохів...
Ці дерева в імлі,
Що шепочуть: «Засни!»,
Ці черлені брусниці краплини -
Черлені, як кров.
І це дерево - тепле на дотик
І легке, як життя,
І своє, як труна.
Прозорими крилами бабки
Дні шурхотять. Я живу.
Я блукаю. І келих туману
Я п’ю...

-Кохаю, кохаю, - шепочеш ти так мені гаряче,
Відповідаю, що вірю і щиро також люблю,
В обіймах тону, наче в морі тепла та радості,
І це почуття нізащо вже не згублю.

-Щаслива, щаслива, - промовляю укотре подумки,
А сяючі очі розкажуть усе-усе,
Що я не захочу ніколи вже іншої доленьки,
Хай хвиля кохання удвох нас в житті несе.

2016 р.

Крадеться осінь непомітно,
Сховавшись за старі дуби.
Ромашкове ж барвисте літо
Іще приходить у сади.

Але увечері, прозябши,
Жовтавим листячком тремтить,
Відходить, із собою взявши
Неба бездонного блакить.

Запах суниць теж забирає,
Ховає журавлиний ключ,
Сестричку-осінь привітає
І вируша в далеку путь.

2016 р.

О, ні, я знову нап'юся, згадуючи
про минуле, Вільний час, її біль... звільни
мене! Я Не знаю з ким я зараз... Бачиш
я можу співпереживати... і сміх, і гріх,
чотири стіни, чайник закипів...

2016

Вони падали ,ніби підкошені смерті косою,
Півстолітні дуби і сосни .
Вірніше, просто підкопані
Лопатами гострими.

А дерева мріяли вмирати стоячи...
Коли листя -роки по одному відривав би вітер часу,
Коли б сивиною сухі гілочки появлялися
І їх з кожним роком все більше ставало.Здавалося,
Коли поруч росте безліч внуків та правнуків
І в їхньому гіллі пташинно-весело ,гамірно,
Тоді й помирати зовсім не страшно.

Страшно було бачити смерть своїх рідних ,
Коли давлячись плоттю-тирсою
Вгризався в окоренок-горлянку
Цеп зубами гострими ,
Перегризав її повністю
І дерево падало...
Лиш пеньок нагадував ,
Що тут буяло життя.

Проте навіть мертве дерево ще довго жило.
Пам'ять душі залишалась у виробах.
З деревини ,що із лісу вивезли
Люди робили колиски дитячі ,
Потім у школу стільчики,парти
І дошку ,щоб на ній написати :
"Бережіть ліс-легені планети."
Врешті-решт усім робили дім,
Точніше-домовину для тіла людини.
Бо ж душа йде до Бога вічноживого ,
А тіло -то порох ,вертається до пороху знову.

Вони падали ,ніби підкошенісмерті косою,
Могутні дуби і стрункі сосни.
А насправді,підло підкопані
Лопатами гострими.

Їм відрубували руки-коріння,
Яке трималося міцно
За землю ,матінку рідну.
Ніби грудне дитя відривали
З материнських обіймів.
А її ,сердешну,викопували,викидали ,
Вискоблювали.Люди шукали бурштин.

Дерева повільно стікали кров'ю .
Вони помирали,бо ж у крові-душа.
Кров і сльози(сік і живиця)
Капали в яму,що була під корінням.
Тріпотіло злякано листя.Від болю
Падало небо додолу.
З розмаху гупнуло,хряснуло.
Ворони злякано каркнули.
Ще довго дерева судомило,
Аж поки приходила смерть.

Ще довго лежатиме мертвий ліс
Нікому не потрібний,забутий,
Жорстоко,підло убитий.
А під ним в глибоких копанках
Блищатимуть сльози землі.
Лише земля знає,що все це-геноцид лісу,
А не просто розриті,розмиті,
Багаті клондайки Полісся.
26.08.16.

Вранішня зійшла зоря
І світанок розбудила,
Прокидатися ж пора,
Розправляти дужі крила.

Полетіти аж на луг,
Де гніді пасуться коні,
Озирнутися навкруг,
Вмити у росі долоні.

Привітатися скоріш
Чемно так із ранком-братом,
Щоби той не забаривсь
Красне сонце зустрічати,

Яке гордо виплива
Із-за обрію поволі,
Ніби за селом у полі
Жовтий сонях дозріва.

2016 р.

Жив сіренький котик Мурчик
Лагідний і тихий,
Він нікого не чіпав,
Навіть сіру мишку.

У дворі собі гуляв,
На сонечку грівся,
До рибалок прибігав -
Недалеко ж річка.

Сяде й дивиться пильненько
Як ловиться рибка,
Хто впіймає величеньку,
А наш Мурчик стиха

Підкрадеться, підбігає,
Навкруг озирнеться,
Тоді лапками хапає
Рибку із відерця.

У кущі втіка мерщій
З багатим "уловом."
Чи стрічались ви з таким
Котом-риболовом?

2016 р.

Ластівочки гніздечко збудували,
Щоб там ростити діточок своїх,
Та прилетіли горобці зухвалі
І захопили ластівчиний дім.

Тут хазяї з"явились легкокрилі,
Вигонили непроханих нахаб,
Покликали усю свою родину
І стали з горобцями воювать.

Хоч як загарбники велися гонорово,
Недовго ж бо тривала ця війна,
Пташиний рід узявся до роботи
І горобців в гнізді замурував.

Коли беруться дружно всі за справу,
Тоді ніякий ворог не страшний.
Хто любить дім свій, землю та державу,
Віддасть усе для щастя й миру в ній.

2016 р.

А край лісу біленька хатина стоїть,
Похилилась, давно в ній ніхто не живе,
Вікна дивляться смутком у білий світ,
В димарі лише вітер в дуду виграє.

Пам"ятає цей двір дітвори щирий сміх
Та господарів рук роботящих тепло,
І пахучого сіна маленький стіжок
Ніби кликав до себе струнких диких кіз.

А собака Тарзан тих косуль не чіпав,
Хоч породи мисливської справді був він,
Весело і привітно хвостом їм махав
І вітав, наче давніх друзів своїх.

Пережила ця хата всього на віку,
А тепер рідко жде вже до себе гостей.
Це життя вготувало їй долю таку,
Як іще багатьом сільським хатам тепер.

2016 р.

Я - маленький їжачок,
Гарний в мене кожушок,
В сотні голочок вберуся
І нікого не боюся.

Затишну хатинку маю
Під кремезним дубом,
У садочок поспішаю,
Де яблука й груші.

Принесу додому я
Вдосталь фруктів стиглих,
Буде вся моя сім"я
Смакувати взимку.

2016 р.

Вже пахне яблуками у саду серпневім
І груші стиглі, мов сонця малі.
А я іду, біжу, спішу до тебе,
Частиночко подільської землі.

Тут все знайоме, рідне аж до болю:
Старенька хата, наче мати нам,
Й троянда чайна побіля вікна,
Подвір"я поросло спориш-травою.

А біля тину ще стоїть криниця,
Хоча й цямриння мохом поросло.
Нап"ємося джерельної водиці
І втоми ніби й зовсім не було.

Та й відчуваєм - додається сили,
Снагу черпаєм з рідних нам джерел.
Не забуваймо місць, де народились,
Хоч як далеко звідси ми тепер.

2016 р.

Х’ю Рудому О’Доннеллу. Щиро.

Там на пагорбі
На зеленому вересовому,
Де колись стояв замок
З білих каменів тесаний,
Ясен.
А я знав, хто стояв біля брами,
Біля брами,
Біля воріт тисових тесаних
Замку Болота Куликового
(Стріляють вальдшнепів
Кулями залізними -
Кров по воді:
Пливи, ріка Шеннон,
Пливи,
Бо кров по воді.
Не кричи качур - лети.
У жмені кулі залізні,
Йде мисливець болотами
Торфовищами куликовими).
А очерет коні топчуть,
А десь руїни, а десь навіть сліду.
Ти кажеш: «Клан наш»,
Кажеш: «Гели»,
Кажеш: «Навіть якщо безнадійно,
Навіть якщо смерть болотами ходить,
Між туману клаптями,
Болотами куликовими,
І банші кричить,
Цей замок білий здобудемо
І тримати будемо,
Доки верес гойдає вітер,
Доки вода в криницях не висохне,
Доки...»
А нині ясен.
Там, на пагорбі:
Між небом і вересом,
Між Дорогою. Корови Білої
І Рівниною Тисовою.
Цвях забиваю
У ворота неіснуючі
Замку давно зруйнованого.
Ви чуєте стукіт?

* - «Де пірнають скелі гір
Слейт-Вуду в озерний глиб,
Острів листяний сховався
Чапля біла б’є крилом...»
(Вільям Батлер Єйтс)