Любіть жінок, щоб вас вони любили,
Діліть і з ними радощі й жалі.
Допоки їх любити є ще сила,
Дотоді варто жити на землі.

Бодай не знати кайданів рабських,
Замовних посмішок на парадах.
Ми і сьогодні на чверть радянські,
Халявній гречці безтямно раді.

Яким потворним буває братство!
І чим смердить ахінеї буйство?
«Союз свободних…». Читай «кріпацтво» –
Коктейль величности і холуйства.

Модель, де символи – кіт і миші,
А не затверджені серп і молот.
Усі там рівні, та є рівніший,
М’ясцем дрібноти тамує голод.

Гребе – як власне, дає – по квотах:
Кому – мізерність, кому – величність.
Десятиліттями в анекдотах
Свою шукали ми ідентичність.

Якби майдани нас не навчили
Пиху збивати, вінці, корони.
Та он же, бачиш, на гребні хвилі
Пливе оте, що в воді не тоне.

По закутках вовтузня і тупіт,
Сичання підле «одноязичних».
Оті за право лизати дупу
Штовхають нас у союз в’язничний.

Хай совість нам віддає накази
І гідність наша – без них не можна.
Країна ми, чи оптова база,
Де нас купують ділки вельможні?

01 лютого 2018 року.

На золотому тлі стиглого колосся
у блакиті неба пухка хмарочка пливе.
Ти полюбив грайливість її курчавого волосся
і випадковий погляд, що схопився за живе.

вже літній вечір огорта її тендітні плечі
і захід сонця торкне, як мак, червонії вуста.
Ти подаруєш їй ключі від дому порожнечі,
бо там ніхто живий після роботи не чека.

Зірвеш полин в ромашковому полі,
пов"яжеш вельон на її чоло.
і вперше у житті зречешся волі,
бо почуття у серці запекло.

Міцнішого у світі ти не знайдеш хмелю,
ніж запах тіла, що очистила ріка.
Для неї ти зірками розмалюєш стелю,
щоби оселя із роками не була тісна.

І як соловейко затьохкає під ранок
ти піднесеш кохані пальчики до губ.
і вас Коханців обвінча серпанок
обручці поручивши цноту ваших рук
21.08.17

Їм ніби й добре. Рік удався легкий, без зусиль.
У привезеній з моря мушлі вона слухає шелест хвиль,
Він в наушниках – іншу музику, про яку їй ніколи не говорив.
Все в них звично й буденно. Ніхто не дає вказівок ні з боків, ні згори.
Їй ночами бачиться сонце, хвилі, невідомі дорожні знаки,
Він тим часом на балконі курить і думає: все одно вони всі однакові,
Тож Господь, наперед я прошу тебе, забери
Весь наступний наш рік. Можеш одразу два або навіть три.
Він вважає, все найкраще вже з ними сталося, тож вони
По інерції з моря везуть додому на осінь цибулю та кавуни.
І хоч все набридає, сходить засмага, минає день там і тут.
Вони бережуть сім'ю, разом цибулею рятуються від застуд.
Та приходить літо. Нове, не таке, як було завжди.
Вона знову хоче на море. Він їй каже в чергове: не їдь, зажди.
І відтягує час, якого у неї нема. Тож вона вирушає сама.
І щось в серці його тоншає, стирається мов струна,
Коли вона виходить волога з води й проти сонця лягає перед всіма.
Через кілька днів він поспіхом їде за нею туди один.
Пригадує всю дорогу тепло́, розгалудження ліній її та судин,
Свої слова, обіцянки старі, емоцій морські відтінки...
Там він бачить: вона на березі, все, як він собі й уявляв.
Повагавшися трохи, підходить до неї, мовляв,
Як ти тут? Та до нього обертається зовсім інакша жінка.
Він прокинеться. Вони вдвох лежать на вологому рушнику,
Вона рахує родимки на тілі, камінці на піску,
Він струсить із себе химерний сон, міцніший клею.
Потім гляне на море й скаже: Господь, забери
Назад весь минулий рік, а ще краще – три
Натомість подаруй мені ще таке літо з нею!

Ти стоїш у місячному світлі.
Така незвичайна, така таємнича.
Прозора зовсім. Міг би простягнути руку крізь тебе.
Я спробував. Але ти кажеш:
- Не роби цього, не треба.
Це може тебе навіть не налякати.
Це може тебе зробити чужим.
Ти не знатимеш, що можна від мене чекати.
Я не знатиму, чи зможу вважати тебе своїм.

- А так, нам лише потрібно шукати
Якийсь інший таємничий світ.
Де наші світи можна об’єднати,
Дійти б якось до тих таємничих воріт.

- А так, ти можеш поруч зі мною стати.
Ти можеш мене про мій світ розпитати.
Я можу побачити тебе і почути.
Я можу твого серця ритми відчути …

Як все це далеко від земних турбот,
В щоденний гамір замурована земна людина.
Частіше всього, що якийсь автопілот
Веде її серед систем гірського серпантину …

А що той інший світ? Чужий тобі й мені.
В нас все буденно. Може, навіть павутинно.
Давай спочатку спробуємо в сні.
Відчути свою суть вартує поклітинно ….

Там інший світ. Я всюди і ніде.
Я відчуваю там твою присутність.
Разом з тобою стали одним днем,
Одним дощем і променем одним відчутність ...

Скажи мені ти тіло чи душа,
Якщо ти тіло, то яка твоя ціна?
А тихо мовиш Я-Душа, оголивши разючу відмінність :
Ти переросла ціну, бо зрозуміла власну цінність.

Про очевидне із дурним вовік не сперечайся,
Й наставника слова послухай, не пручайся.
Бо яблуко упало вниз, то все земне тяжіння,
Котитись до зірок, то надлюдське везіння.

Бува тендітне тіло ховає непідйомний камінь,
Тоді як пишна форма - виявиться ланню.
Та все ж про рівновагу не варто забувати -
Духовна легкість із болота здатна підіймати.

Однак скажи ти душа чи тіло?
І чим похвалишся на старість, коли форма стліла?
І чи зумієш передати свій життєвий досвід,
А може не здобув його через постійний поспіх?
30.08.17

Мов гени у тіло людини, зірки укарбовані в простір.
Росинками в згини стеблини зірки укарбовані в простір.
А там, де безодень байраки космічні блукальці долають,
як спогади – в пам’ять бурлаки, зірки укарбовані в простір.

Нема їм не краю, ні ліку, а мозок потіє думками
у праці і світла, і звуку, які залишаються з нами
попереду, ззаду і збоку у темряві, тиші і пустці,
подоланими у надії, що зорі є просто бруньками.

Бруньками нових траєкторій, фракталів, орбіт і спіралей,
нових нескінченних історій фракталів, орбіт і спіралей,
які оплітають усесвіт, які проростають крізь далі
на обріях фантасмагорій фракталів, орбіт і спіралей.

І я – візерунок безмежжя – в минулому й напередодні
водночас обарвлюю зорі, і праведні, і гріховодні,
в живопису вибуху тиші, а потім гашу катафоти,
гвинтами галактик скрутивши безодні безодень в безодні.

2017

Ти прийди, прийди до мого двору
І під грушею на лавочці присядь,
Вийду я із хати у цю пору,
Станемо ми зорі рахувать.

А вони підморгують лукаво,
Із-за хмари й місяць виплива.
Не потрібні вже тоді слова,
Бо за нас серця усе розкажуть.

Слухатимемо вечірню тишу
Та чудовий солов"я романс.
Пригорнусь до тебе я міцніше
І... нема щасливіших за нас.

2018 р.

Захоче вона – і потрібно іти,
Стонадцять разів повертатись.
Все нібито так, це засвідчать хіти
І лірики вічні цитати.

А де глибина почуттів і очей?
Давно пролягає канвою
Того, що не шерхне – тече і пече,
І назирці ходить конвоєм.

Це – ревнощі, вимушена мілина.
Зупинка невтішна, дочасна.
Пліткарці – доречна липка новина,
Святеннику – тріснута чаша.

Ех, як би отак, щоб зарáз одлюбить,
На іншій пожити планеті,
Дізнатися, що затулила блакить,
Чи надто приземлені нетлі?..

О, воля жіноча – де бути мені,
Безволіти чи помужніти!
А я – не самотній – лише в однині,
Осмислюю інтимкульбіти.

Між нами півколо – дзеркальна вина,
А в ній – ми з обличчям абсурду.
І серце хитнула розгуба ясна:
Ще довго філософом буду.

До рогу вулиць Грант і Вальєхо
я навідався, як те "echo"
слів із уст, що і я волів
цілувати раніше слів.

Змін не трапилося відтоді
у обставі або погоді.
Вочевидьки, позавіч і
мітки речей триваліші.

Зимно. Крізь запітнілі вікна
жестикуляція диваків, завсідно
лящів надутих, чий свійський тлум
зігріває акваріум.

Водам течії не вернутись
з усть у витоки, схожа участь
сліз у спомині. Оний теж
мимовільно не відщипнеш

пучками пальців собі, як щезлі
плази, лишив хвости пустелі,
де на зайду, лишень піткнись
у піски, дожидає Сфінкс.

Загадко! Золотаві, мідні
пасма! сукенки беж, тендітні
щиколотки! Звукорядів
з слухом ігрища з "read", як "dear".

Де блідавости хмар, відлунням
вимальовується в майбутнім
з хитавицею, скрипом щогл
сьогодень твоїх триколор?

Ближче берег отим, хто чалив
з вод лляних? і разка коралів,
дастьбі, в кількоро намистин,
стане, – вилюднити інстинкт?

Ба, як прощений гріх, і годі
душам инде годити плоті,
ця вітальня до послуг нам,
тимчасовим її панам,

де завдячують за нагоду
опочивку і насолоду
святі й не вельми не без підстав.
От і я сюди завітав.

И таинственно вуаль…
И речушки даль - всё манят
Будет очень очень жаль
Если кто-нибудь обманет
Вдруг возьмёт и сиганёт
Взгляд мой подуставший
На промёрзший тонкий лёд
Ранее звучавший
Толи в песнях толи нет
Выдумщик ведь рядом -
Как прекрасен зимний свет
С полу-полу взгляда…
01-02-2018

Жил лунный свет. Он был неуловим.
Как будто этот свет кому-то снился.
И этот кто-то длил его и длил.
И свет, послушный сну, на землю лился.

А в облаках клубились голоса.
И на качелях сна качался ангел.
Он по секрету свету рассказал,
Что слово раскопал на звездной свалке,

Которое не снилось голосам –
Они то слово напрочь позабыли.
И каждый, кто под лунным светом спал,
Был любящим и тем, кого любили…

31.01.2018

***
А сонце – павук на нитці –
Гойдає прозорий спокій.
І котиться по картинці
Тепло на чотири боки.

Злітаються, як до меду,
Святі і голодні, й грішні,
І пхаються всякі недо-
Слова і думки невтішні.

Влипаєш у павутиння,
І сохнеш, неначе муха.
Аж раптом колиска синя
Бринить біля вуха. Слухай,

Усе це не має змісту.
Бо в неба колисці всі ми.
Осанну співає місту
Весна, що зайшла крізь стіни.

31.01.18 © Василь Кузан

Хто б заспокоїв мій витвір од гніву
Дощ віддігнав би за обрій з-під хмар
І зачекав би за столиком зліва -
Я обіцяю: розмножив би дар…

В обійми затисну по-чоловічому
У лютому дощ - це розбрат чи кеш?
Та я не про те, бо й хлюпало в січні
З грудня по вересень токмо і теж…

Може й мені одягти уніформу?!..
Все таки краще, ввійду у вольєр
Перечекаю на прив’язі чорне
І збережу для радощів нерв…
31-01-2018

Як бає здавна Тора іудейська,
сам Бог колись з Мойсеєм говорив,
коли пророк той весь народ єврейський
безводною пустелею водив.

Через півсотні днів після „ісходу“,
зустрів його Він на горі Синай
і заповіді для свого народу
Мойсей отримав, що ведуть у рай.

Я твій Господь єдиний! Окрім мене
нехай не буде будь-яких богів.
До Неба руки ти здійми натхненно,
наперекір догматам ворогів!

Не сотвори ніякого кумира,
подоби на небесне чи земне.
Прокляття жде нащадків твоїх, віру –
ревнивий Бог нікого не мине…

Ім’я не згадуй Господа даремно.
Язик брутальним словом не погань,
слідкуй за ним несамовито, ревно,
щоб покаранню не віддати дань.

Шість днів Всевишній дав усім для праці,
суботу ж Він для себе залишив.
Бо світ Господь творив шість діб, а вранці
на сьому – мир спочинком освятив.

Шануй свою рідню, отця і неньку –
батьків, які дали тобі життя.
Будь з ними завжди ввічливо-чемненьким –
продовжить Бог твоє земне буття.

Не убивай, не відай перелюбу,
в чужого і свого не укради.
Інтиму як не мав в житті без шлюбу –
то зайвий крок до Бога, від біди.

На ближнього не свідчи неправдиво
його дружину теж не побажай,
вола, осла, домівки, навіть жнива –
отримаєш багатий урожай.

Ці заповіді – Царства запорука,
народу що Єгова сотворив.
Його народу! Ось у чому штука…
І не потрібно більше зайвих слів.

Якщо ж мені хтось хоче заперечить,
я запитаю також тих заброд –
чом не виконує ті Божі речі
у першу чергу все ж Його народ?!.

Колиску обняло колюче терня,
І овид пломеніє від заграв.
О, рідний краю! Ти болиш нестерпно,
Якби ж то міг - до серця заховав.

Чи п'яні, а чи просто безголові -
У власній хаті - вибухи, погром.
Земля уже не може пити крові,
Сльозами переповнений Дніпро.

Ідуть неситі скинути із кручі,
З-за обрію накочують громи.
Дивись уважно на дідів, онуче:
Вони - раби, сиділи у тюрмі.

Закінчую за побратимом тризну,
Сховав труну в глибокому рову.
Низький уклін тобі, моя Вітчизно,
За те, що я тут виріс і живу.

31.01.2018р.

 
Преамбула:
 
[1]  На початку Людина створила Бога
і в образі Людини
вона створила його
 
[2]  І Людина надала Богові чимало
імен, щоби він міг бути Господом всієї
землі, коли це підходило людині
 
[3]  І уві дні семимільйоннім
Людина відпочила і поклалася
дуже на свого Бога і побачила
що добре воно
 
[4]  І Людина створила Акваланґа з
пороху земного і ще безліч
інших, уподоблених до свого роду
 
[5]  І цих менших людей було кинуто у
порожнечу; І декого було спалено, і
декого роз’єднано із його родом
 
[6]  І Людина зробилася тим Богом, що
створений нею, зі своїми чудесами
правлячи тепер по всій землі
 
[7]  Але і тоді, як це все вчинилося
Дух, який перше подвигнув
людину на створення її Бога
так само пребував у всіх людях: навіть
у Акваланґові
 
[8]  І людина його не бачила
 
[9]  Але, заради Христа, їй
врешт би прозріти
 
 
 
Акваланґ
 
 
Сидячи у парку
на дівчаток очі хтиво пнеш
Шмарклями повний ніс
брудні нігті мнуть штанів сукно
Акваланґ
Спраглий в зимнім сонці
у чеканні рюшок-панталон
Акваланґ
Чуєшся мов падло
спльовуючи свою ницість у лайно
О, Акваланґ
 
Сонце знобить
старий бреде, самотньо
тратить час в єдиний спосіб той
Литку зведе
лиш нагнеться по недокурок –
спускається в нужник
на теплий спід
 
І собі сам
хоч армія на рейді
спасіння, a la mode
або чай для всіх
Акваланже, ей
не зривай зі свого місця
придурку, шо
не впізнаєш своїх
 
Чи ти ще пригадуєш
промерзлу вогку ніч
як усі льодинки в бороді
дзеленчать з агонії
І легень останній хрусткий схрип
з глибин пірнальника
і буяння клумб
як нестям, навесні
 
 
 
Зиза Мері
 
 
Хто би жив як дурник
Бідар або крадій
Маючи багатія в руці
Хто цупив би цукерку
З-поза щічки малюка
Як міг би втяти з грубих гаманців
 
Зиза Мері
Настрибує сюди
Без жодних угод
Але повсякчас у грі
Ланчує в Гемпстед вілідж
Хай вівсянка на воді
Там і Джек-цирульник
Друг а ще водій
 
Сміх на весь майданчик
Як не знітить хлопчаків
Радше з нею блудники старі
І мабуть їй на очі
Потрапив Акваланґ
Що врочить крізь перила школярів
 
Знає Мері
Про життя постійне зло
Із бідняком – царівна
Віддає, якби було
Інших шиє в дурні
Її ласка – знамено
Робін Гуд вона, і Гайґейт
З нею поряд – вже не дно
 
 
 
 
 
 
 
 

Ось тримай мою руку і просто чекай весни.
Розірвалось старе намисто з бусин багряних.
Я на прощу іду по стежинах твоїх рахманних.
Засліпили цей шлях зусібіч ліхтарі ясні.

Ось візьми мої крила і легко лети услід.
Обіцяю тобі не розхитану вітром віру.
Я не знаю, повір, як без тебе жила допіру.
Розтопивши цупкий, розімлілий на сонці лід,

Розпашіла земля утомилася від нудьги.
Ось бери моє серце – і разом ходімо світом.
Пломеніє свіча, зігріваючи теплим світлом.
І зникає зима. Ось поглянь, вже нема снігів.
31.01.2018

Емоції в кредит, ростуть проценти.
«В кредитках почуття на все життя», –
Говорять, розставляючи акценти
Ломбарди, що купляють відчуття.

Уся любов оцінюється в центи,
Та з кожним днем згасає все биття
У грудях, відчуваючи фрагменти,
Що сиплються, немов брудне сміття.

Під аркою стального монумента
Любов присіла, плаче в самоті
І згадує палкі колись моменти –

Літала над людьми у висоті,
А зараз залишились постаменти,
Що сяють по містах у темноті.

© Володимир Верста
Дата написання: 28.01.18

Білим по білому.
Білим по білому
тихо–претихо паде ...
У вишитті хресто –
білім по білому
чисто Пречиста іде.

Білим по білому,
білим по білому
стелиться, стелиться сніг.
Серцю зболілому,
герцю здимілому
дав би водиці Даждь-Біг.

Може, освячена
днесь нерозтрачена
втолить нас Ясна Вода –
білим по білому
любому, милому
зблисне Весна Молода!

Молодо – зелено
килим розстелено,
ніби у Райськім Саду ...
Скільки пшениць
у млинах перемелено –
крига скреса на льоду!

Води освячені,
душі облачені –
Хрестя Любові ... Йордан!
Риньмо в світи
у казкові, небачені
в Зоряний Шлях–Білодан ...

Ні, не відлюбиться,
в зорях не згубиться
щастя, відпите на двох.
Десь, у Галактиці,
дзвінко пригубиться
Чара, що виповнить Бог ...

(Зі збірки "СЕМИВІДЛУННЯ".- Львів:Каменяр,2008)

І не останні, і не перші
прощаємо усі плювки,
даємо здачі і, обтершись,
ідемо далі. Навпрошки.

А ми і брали, і давали,
і не скудіє ще рука,
аби поези друкували,
які не варті п'ятака.

Немає й цятки на Пегасі,
а приторочена краса –
то те, що є іще на часі,
аби ясніли небеса.

На декому немає й місця,
аби поставити клеймо.
А далі за своє обійстя
уже й не заглядаємо.

Субординації немає!
Усі стаємо у ранжир
і майже кожен – командир.
Самоіронія щезає.
А од лукавого лунає:
– війни немає.
                   Ми за мир!

                                      01.2018

Я хочу, щоб була щасливою країна,
І щоб це іноді залежало від мене,
Я хочу щастя для своєї доньки й сина,
Я хочу вигнати нещирих блазнів геть зі сцени …

Я хочу мати завжди трохи сили,
Щоб захищати все розумне і красиве,
Я хочу, щоб батьків моїх хватило
Побачити багато ще. Навіть, коли волосся сиве.

Я хочу, щоб, кого люблю, любила,
Її душа мені мов лампочка світила,
Я хочу, щоб весна мої думки зігріла,
Щоб та весна всього багато захотіла.

Вітання вам, щоденна панно Мріє,
А ви якось не ждані, Ностальгіє,
Любов неначе віхола влетіла,
Своїм вином-думками напоїла …

Ніжність, добро і до дітей терплячість.
Ніхто і ні за що нікому не віддячить,
За-віщо. В цьому світі це все нагорода.
А хто цього не знає, така його природа …

По вулицях блукають зрячі і незрячі,
У кожного терпіння може і не стачить,
У скрипці скрипаля хтось знак якийсь побачить,
А хтось від сходу сонця від радості заплаче …

Затягнуло країну димами,
І повніє кровиці ручай.
Я - за мир. Та...чужими руками -
Ти дитину мою не чіпай.

Хай букетики тицяє дівці
І не лізе безглуздо у рать.
Відучити не можу від циці,
Ще маленьке, всього двадцять п'ять.

У пастелі обарвлюю вірші,
Син дрімає, під ковдру заліз.
На печі незрівнянно тепліше,
І не дує у вухо та ніс.

Калапуцяю чадові муси
І вив'язую з шерсті кашне.
На гроби за вікном не дивлюся,
Там чуже, непотрібне, страшне.

Ну який із сантехніка воїн?
Що в окопі робити прищу?
Хай лягають у землю герої:
На війну я свого не пущу.

"Пісня миру" в нікчеми відома,
Є й глибока пацюча нора.
Вмерти можна зненацька і вдома,
То навіщо кричати "Ура!"?

Налітайте! Агов, чорноброві!
Поміж стегон пригрійте дитя!
Буде ліжко і море любові.
Та не буде із сина пуття.

31.01.2018р

Большая ложь - исчадие ада,
Она вселилась в Кремле.
А Кремль сказал, что это “Правда”,
И слух пошел по всей земле.
Гложет “Правда” слух народов,
Живущих в зоне коммунар.
Смысл их жизни до порогов -
Жилищ своих, иль на ГУЛАГ.
Отдавшие жизни миллионы,
Голодной смерти и войне.
Разбившие лживые бастионы
В коммунистической стране.
И двадцать лет свободы духа,
Народ вдохнул на полную грудь.
Но ложь Москвы - от злого духа,
Подменила - правды путь.
Закрыла путь-пути свободы,
Закрыла путь - братской любви.
И льется муза лживой оды
И мир купается во лжи.
Кремлевская ложь сама не ходит,
Она пришла под залпы Град.
С болью в сердце - мир уходит,
В мой дом ворвался оккупант.
Сыны Майдана встали строем,
Чтоб защитить отца и мать.
С мирным сердцем встали к бою,
Та оккупант, в их, стал стрелять.
А что Европа? - Веселилась,
На этой “праведной” волне.
Она на санкциях смирилась
И не готовая к войне.
Мужи держав в своей привычке,
Не видят шаг Кремля в войне -
Что в Украине зажгли спичку
И может мир гореть в огне.
Январь 2015

Кажуть філософи: все життя
Довгий стрибок в могилу
Та не спіши забивати цвях
В затишну домовину.

Друже, помітив, як став живим?
Як усміхаєшся щиро?
Усі помирають, а ти ожив
Чи це не справжнє диво?

Все перемелено: ось мука
Можна спекти трохи хліба.
Взяти невід, сісти в човна
В морі ловити рибу.

Праведно, чисто. Жодних Юд.
Годі колядувати.
Рибою й хлібом весь свій люд
Можеш нагодувати!

Соснам заздрю, що, мов скалолази,
на вершини гірські одчайдушно вилазять.
Гірськолижникам заздрю, що в космічному леті
здатні творить неймовірні такі піруети.
Тірольцям заздрю, котрі гадки не мають,
що їм пощастило оселитись в такому раю…
…Щоправда, не нарікаю й на долю свою,
бо хвалить Господа не стоять на заваді літа,
щоб хай у хвості молодих по лижні пролітать.

Тіроль в Австрії

Стояв побіля урн зі смітниками
Неголений, занедбаний безхатько,
Кришив на брук тремтячими руками
Калач із маком. «Подивися, татку! –

Гукнув малюк, тернувшися щокою
об руку батька. – Він, дивакуватий,
Годує голуб’яток смакотою,
А міг би, мабуть, сам поласувáти!»

А птáхи налітали так завзято
І цілували руки хлібодавцю …
– Він, синку, бідний та душа – багата,
І, знай, цінує хлібного окрайця…

30.01.2018

Джерела пульсують, і власного серця не можна почути.
Тоді, лиш тоді забринить волосінь: полювання азартне.
Качиська шубовснуть і будуть на хвилях, немов на батуті.
Тепер і сильця набули несезонних ознак авангарду.

Земні чоловічки гамують загострення пристрасті звучно.
І жаль, що натхнення оте не для жінки й заради кохання.
Стікає на плесо повільна свідомість, осліпла на кручі.
Затьмарена невіддю, хитро поблимує зіронька рання.

Ослизла вульгарність і тля поповзли до причастя – поезій.
Місцеві божки ще не владні ганьбину списати на війни.
Не буде судів – пересвячення давніх, як лихо, претензій,
Котрі не для захисту цноти, а схожі на міні-бікіні.

Поблизу – стріляння. Над річкою булька – насмішка хмарини,
Безплатні рекорди і звучному дурнику хочеться м’яса.
А пастка – сильце – прецікаво, поважно і прісно, і нині.
Піймається птиця – і тішишся: андреналінно і класно!

У мене в сильці – на основі постійній іронія чиста.
І я іронію, і дякую щиро наставнику – світу.
Цілком задоволені ми, що всі люди навколо – туристи,
До них направляємо щемні, мелодраматичні привіти.

Але затривожило: небо розпалось на триста гармоній.
І легко сказати: вони не у нас – у краю божевілля.
А люди – ті ж самі – купують букети троянд і магнолій
І тихо лаштують сильця, і чекають удачі – похмілля.

Ця істина вище освіт і умовностей, вище дипломів.
Підніжжя її обліпили сміливці, немов атрибути.
Я знаю оце, а не бачу. Мій зір – як табло електронне.
Тому я отам, де джерела пульсують і серця не чути.

І. Закличне

о шамане безжалісним ритмом терзаєш мене
закайданену бранку напнуту розпластану дику
шаленієш у хижому танці вигойдуєш не
розмикаєш очей не спиняєшся плавишся криком

чорна мамба пульсує у венах затроєна кров
і накликаний дощ що стікає між пальців між стегон
поклоняйся богині правічній ліліт змієлов
місяць в’яже свідомість відлунням химерного реготу

пошматовані тіні означують хоті вогонь
вдихом видихом стогоном і небажанням до спину
пипок вишні налиті скотились у сув’язь долонь
ніч-пантера роздряпує грації вигнуту спину

о шамане нещадний твій танець утілення зла
я піддамся укотре і требою стане розплата
хміль омели у скронях дозрів і сп’яніла бджола
полонянка сьогодні багряно і грішно розп’ята

ІІ. Чужий

Чужий на цій постелі до німого вихрипу підгорля
Болиш в мені на смерть болиш і де до дідька клята гордість
Тебе собою прип’ясти до крові покусати губи
Палити клясти берегти освячувати німбом блудним
Вростати ребрами в ребро єдиного_на_час_Адама
Сичить клубОчиться гарчить байдужодушшя холодами
А крик у стелю дзвінко б’є чужий чужий і сльози всохли
Серпневий лід серпневий сніг портрет роздряпаний до вохри
Стриножити хоча б на ніч шальним відьомським замовлянням
Впиватись нігтями а ти а ти моїм уже не станеш
Гірка мана у всіх світах підшкірна невигойно-чорна
І простирадл підбитий птах у ранок нарізно огорне…

ІІІ. Постскриптум

Я тебе намалюю кармінним зітханням на таці
Зішкребу позолочену фальш аж до хрусту кісток
І оголену душу оголену місячним танцем
заховаю між тріщин люстерка в надщерблений шов

де усі переливи пекучі до крові до глянцю
як напахчені стегна рибинно-покірних жінок
а зненависть солодша зненависть впивається ланцом
огадючує очі поставу і слід підошов

проминаюча ніч наговорить на вибух багрянцю
на пелюстя небесне розірваний сонця вінок
я тебе намалюю здираючи серце і пальці
до німих голосінь горизонту куди ти пішов…

Навчитись розумітись на простих речах
не просто - як і нести хрест на плечах,
зупинитись, віддихатись й далі піти,
навіть коли крізь туман не видно шляху до мети,
навчитись читати неправду в очах,
переборювати в собі дитячий страх,
не боятися падати з висоти,
не доводити дурневі правоти -
ніби просто здається все у житті,
але страшно опинятись на самоті,
серед окопів, глибоких ровів
в оточенні почорнілих січневих снігів,
не пам’ятаючи жодних імен і дат,
не виписуючи у зошит чужих цитат,
не розшифровучи мову трави,
вчитись накладати на серце шви,
наламавши собі непотрібних дров,
милосердно позичивши комусь кров,
все обійдеться мабуть без жертв і втрат,
з вірою в правильний результат,
а далі ще буде багато див,
навіть якщо Бога ніхто не просив,
навіть коли поступово кожен із нас
зможе забути про нездоланні відстань і час,
що наче окремі два береги,
які об’єднати не до снаги…
Навчитись збирати спогадів камінці,
чекати що буде наприкінці
коли завершиться цей марафон
і мовчатиме боязко телефон,
замерзне крига десь на Дніпрі,
мовчатиме той, хто над всіма вгорі,
але присутність його прозора, ясна,
і скоро, вже скоро знову весна.
І буде багато причин змогти
вкотре себе перемогти. ©

У світі каламуті жити звик,
І на далеке не складати планів.
Країна помирає. Тут смітник,
Дожовують картоплю могікани.

Ковтає муж гірку без огірка,
Прийшла доба зневіри, Калі-юги.
Втомилася мести моя рука,
Держак мітли зламався від напруги.

Хотілося гармонії й краси,
Очищення для совісті і карми.
Та мудреців умовкли голоси:
Покійників із ям підняти марно.

У Фенікса кубло на стороні,
Його не вабить України туша.
Додавить нас ця влада без війни,
Перегорає нація байдужа.

Пече заграва обрій золотий,
Чекати марно з піднебесся манки.
Немає світла. Сірий наратив.
Пливе труна, пора знімати шапку.

Спалив крильцята з бодуна Ікар,
Останнє листя дотліва на гілці.
Тут був Едем. А буде - пекло, згар.
Напишуть: "Тут гуляли українці".

30.01.2018р.

* * *

Скресне крига негайно,
як тільки прокинеться Бог
і пошле на планету
любові своєї промінчики...
Я, один із мільйонів,
колись не потрапив на борт
рятівного ковчега
(на погляд сучасний – комічного.)

Я – один із отих,
що приймають як даність потоп
і загальну байдужість,
і в прірву загальне сповзання.
Я – один з багатьох
(вибачайте мене за повтор),
на чию поведінку
не вплине святкове казання.

Я – один... Не один!
Майже всі ми зимові та злі,
не спроможні ні щиро простити,
ні чемно розкланятись.
Та Всевишній пошле
на замерзлу поверхню Землі
теплий лагідний погляд –
і сніг
поступово
розплавиться.

По-тихенько зізнаюсь собі...
Я кохаю... Так! Люблю! Кохаю!
Та, чомусь, лякаюся в душі,
Чи мене кохаєш бо не знаю...

Вже четверта ранку, та не сплю.
Цілу ніч все думаю про тебе.
Своє серце я тобі дарю!
Але боязно... А тобі треба?

Боязно тому, що я в пітьмі.
Ти для мене більше світу значиш!
Бачу я тебе навіть у сні.
Ну а ти? Мене ти в мріях бачиш?

Думаю про тебе кожну мить!
Ну а ти хоч інколи згадаєш?
Хочеться, як вовк, на місяць вить
Від невпевненості... Ти мене кохаєш?...

06.2005

Допомагаєш людям?
Марнуєш лише час!
Робити добрі справи –
заняття не для нас.
Піклуємось за себе,
все брешемо, крадем.
Живемо по потребам,
сьогоднішнім лиш днем.

Ми Тору сотворили,
придумали закон –
ніхто не всуне рило
у наш Синедріон.
Тримаємо в запасі
для Бога каяття,
бо втілили наразі
свій рай в земне життя!

Хто помагає людям –
той блазень чи дурак.
Не зайвим навіть буде
мерзеннійший п’ятак.
Своя сорочка ближче
до тіла і душі,
хоч тонемо все нижче
в корупції парші…

Вершки ми і еліта,
писк моди, цинус, треш!
Пішком пройди пів світу –
такого не знайдеш.
Колона ми вельможна,
суспільства красна нить!
Змінити нас не можна,
нас можна лиш… убить.

Найінтимніша відстань – на кінчиках пальців.
Обпікаючий струм невагомих торкань.
Легкo вигином брів запитання: "Зостанься?"
І опущених вій таємнича вуаль…

Із самого єства вибруньковує квітка
сецесійними звоями пагонів-мрій.
Дай упитись цим станом… Повільно чи швидко -
все відбудеться вчасно, коли справді мій:

і прилюдні обійми під виглядом танцю,
і схвильована плоть, і відверта жага!..
А сьогодні ще відстань – на кінчиках пальців…
І опущених вій таємнича вуаль…

2018

Пливу човном прозорим, дно зі скла,
життя рікою вже десятки літ.
Від сонця я достатньо мав тепла,
знаходив часто папороті цвіт…

По берегах – стіною окуга,
туман долину густо огорнув.
Давно затихли жайвори в лугах
і вітер прохолодою дихнув…

Вода парує, ніби молоко,
в повітрі запах полину висить.
На березі статечний дід Сашко
із вудкою задумливо сидить.

Заплющу очі – ранок у росі,
біжу босоніж вдаль по споришу.
Від захвату тону у тій красі,
надихатися юністю спішу.

Навіяне, в картину що сплелось,
як ковдра той туман густий накрив.
Минуло пів століття, пронеслось,
та видається, ніби і не жив…

Здається, все не гірше за людей,
але комфорту мало у душі.
Залишу після себе що? Дітей,
ще роздуми, байки, пісні, вірші…

Вони весь час лунають в голові,
як у діброві пісня солов’я,
і раптом розумію, се-ля-ві,
а дід Сашко насправді – то вже я!.

Коли ж тебе чекати, зайченя,
В яких ти небувальцях заблукало?
Невже тобі не вистачило дня?
А, може, і зими тобі замало?

Чи сніговій стежки твої замів,
Чи холоди тебе перепинили?
Як відчайдушно я тебе ловив,
Та упіймати був таки безсилий.

Ти поряд. І вбачається мені,
Що зустріч та ніяк не випадкова...
Ті очі, недовірливі й сумні,
І вигин вій в очікуванні слова.

В інеті бубонить ареопаг,

Вирішує – кого під ніж, хто зайвий.

Хотілося послати зграю «нах»,

Але в душі моїй квітучі айви.



Тут кожен сам собі слуга й естет,

Є праведники, мстиві, гріховоди.

Сатирика, скажу, життя – не мед:

Ковтнули Йова підлі кашалоти.



Вважав, що кожен знайде тут куток,

Усім достатньо місця та уваги.

Та курці не сподобався рядок:

Затоптує нога зелений пагін.



Кричать: « Незграба! Геть його! Ату!

Жени сатиру! Це хіба поеза?

У нас краса в калашному ряду!

Усе величне! На віки! Бомбезне!»



Ввігнав ножа у спину рідний брат,

Немов собаку заганяє в буду.

Бундючність перекреслює талант,

Про це казав, кажу й казати буду.



29.01.2018р.

Є зовсім різні, а таких більше нема,
Щоб я у них пропав чи утопився,
Щоб я від них ожив чи народився,
Щоб з них вина віршів напився …

Є зовсім різні, а таких більше нема,
Щоб я на них і в день, і в ніч молився,
Щоб мені світ новий відкрився,
Щоб я так заблукав і не журився …

Є зовсім різні, а таких більше нема.
Від себе не чекав курйозності цієї,
Розповідаю про серйозне жартома.
Любові не буває нічиєї ...

Є зовсім різні, а таких більше нема.
Ви і безмежний світ, ви і тюрма
Солодкого ув'язнення такого.
В'яжіть чи обіймайте в’язня свого …

Є зовсім різні, а таких більше нема.
У вас і світло дня, у вас темрява ночі.
Ви все ще думаєте, що ви всього лиш очі?!
А інша сторона? Вона невидима …

 
Є панянка, якій любий зблиск золотий
До вподоби і сходи на небо
Вже би йшла до крамниць, хай зачинено, вмить
Її слово розв’яже проблему
Вона справить і сходи на небо
 
Ніби знак на стіні, та не віриться їй
Слів багато зі змістом подвійним
На дубку за містком пісню птаха свистить
Часом всі наші помисли схибні
 
І все так дивно
O, все так дивно
 
Я живу з відчуттям, як на захід не глянь
Все душа плаче за розставанням
Бачу подумки ліс і дими, що знеслись
Голоси тих, що стали й дивились
 
І все так дивно
O, все настільки дивно
 
Хтось казав, скоро час, буде пісня для нас
І флейтист наверне нас до згоди
День займеться новий для тих, що все йшли
І лісами лунатиме радість
 
Ген метушня круг огорожі, геть остороги
Це прибирання на честь Мей Квін
Як є дві стежки, та в походах, часами довгих
Дороги поміняти можна
 
І все так, дивно
 
У голові гуде без ради, якби не знав, то
Тебе флейтист покликав до втіх
Панянко, чуєш вітровій, чи ти не знала
Оперто сходи на виск вітрів
 
Коли мчимо шляхом нічнім
За душу більша наша тінь
Там є панянка з моїх рим
У сяйві білім, котра вчить
Видобувати злотий зблиск
Якщо старанним будеш так
Урешті мовиться тобі
Що всі одне й один є всі
Будь каменем, та не котись
 
Вона справить і сходи на небо
 
 
 
 
 
 
 
 

Шалено молодість помчала у минуле,
солодкуватий залишивши присмак мрій.
Погода сонячна в дощах уже втонула,
а душу стомлену терзає буревій…

Ми часто затишок серед суєт шукаєм,
гіркої кави філіжанку пригубить.
А як гроза над нами раптом нависає –
уже безпомічні, не знаєм, що й робить…

Плаща немає, парасолька десь удома,
всі сили віддано безплідній боротьбі.
Та серце мліє, як у юності, в судомах,
коли дивлюся знову в очі я тобі…

Пташиний плач стає на щебет навіть схожий,
з твого лиця як чарівну усмішку п’ю.
Враз зупинився одинокий перехожий,
згадав він також, мабуть, молодість свою…

Останні крапельки з даху життя спадають,
а думи серце обвивають, мов вужі.
Воно сердешне рветься й раптом затихає,
та жевріє ще полум’я в душі…

28.01.2018

Яка мелодія душі!
Свінули зорі вечорові,
А у Великому Ковші
Сім пломенистих свіч любові.
Як вимережив час літа
Пругами невимовних істин,
Палаючі твої вуста...
О, найчарівніша Каллісто!
А може Колісниця, Віз...
Дух наших пращурів ширяє.
Космічний безмір - парадіз,
Романтика округ печалі...
І задивлюсь на цю красу,
Ущухнуть всі життєві бурі,
Поверне Віз лицем в росу
Світання...полиски лазурі...

Подобаються досі молоді,
Стрункі, опуклі, нечирякуваті.
Але уже не парубок, а дід,
Ріденькі пейса вицвіли, прим'яті.

Гризе хребтину остеохондроз,
Зламались ікла та ослабли м'язи.
А я амурних безліч знаю поз,
Заб'ється серце пташки у екстазі!

Підсліпувато блимаю у ніч,
Не спиться, бо намріялась богиня.
Засовую казан в гарячу піч,
Корівку посмоктати лізе миня...

Правиця догоджає лиш мені,
Пишу, строчу, навергалось чимало.
Заворушилась кузька у матні,
Легенько чхнув - вона і задрімала.

Сусід у мене буйний натурал,
Сусідка бахуряк тримає скирту.
Поглипаю на глянцевий журнал -
Оце й усе, що залишилось діду.

30.01.2018р.

Равликом літо у тихе містечко,
сонце у небі ятрить, наче рана.
Вийде старенька кудись недалечко,
зблідне... З кишені пігулки дістане.
Знову голками кольнуло. Присіла...
Змалку терпляча, навіщо лякати
добрих сусідів. Піднятись несила,
зціпивши зуби, поволі до хати.
Важко... В минулому спогади босі,
вража війна і голодні судоми.
Долі сирітської сиві покоси
пилом на коси і тугою в домі.
Смерті дивилась у вічі затято.
В погріб упала, торік Бог дав сили
вибратись… Лячно померти й лежати
день, може, тиждень... Губу прикусила...
Стежка вузенька ще не пиріями.
На бузині парасолі розлогі
вкрилися цвітом задушливо-пряним.
Ластівки низько - на дощ, чи на сльози...

2018 р.

Хрупа господар горішком,
Їдлом набита щока.
Я охолола. У ліжку
Клацає пультом рука.

Не допоможе віагра,
З медом петрушка, хурма.
Ми на папері лиш пара,
Ну, а любові - нема.

В кожного власна шпарина,
Ложка, маршрут і бюджет.
Ходить наліво мужчина,
Ловить солодкий момент.

Мріялися фаетони,
Мандри в далеких світах.
Нині - огрядна мотрона,
І у поважних літах.

Виріс у пазусі камінь,
Взором одшукую ціль.
Я провалила екзамен,
Збилася на манівці.

На підвіконні жоржина
Всохла без сонця й води.
Плаче на кухні дитина,
Хоче із дому піти...

29.01.2017р.

До Бога недалеко тій сім'ї,
яка не лише молиться, а дбає
за чисті біографії свої,
які самій історії лишає.

Купається Дніпро у осоці,
а у саду дитя гуляє босе,
і яблуко солодке у руці
обсіли роєм ненаситні оси.

Ідуть степами дикими поля,
освоєні і зорані дідами.
А нині це розорена земля
чужими загребущими руками.

Несповідимі стезі і путі
від Бугу і Дунаю аж до Бога.
Єдине перепуття у житті –
у небеса нараяна дорога.

Не рахували зорі чумаки.
Віки ішли і чайки і комоні
із Хортиці козачої до Дону.
Але путі до раю не такі –
до апокаліпсису – ой близькі,
і до сучасного Армагеддону.

                                      30.01.2018

Буваю рідко нині у селі.
То місця, то оказії немає,
коли ти ще не зовсім «на мілі»,
але уже докочуєш до краю.

Уже немає ідолів ідей.
Але душа сумує одиноко.
Велика маса неуків-людей
живе егоїстично й однобоко.

Надія не вартує п'ятака,
єдине щастя – чути алілуя,
удача – не узріти земляка,
який у теле-ящику ночує.

Коли і однокласниця твоя
чекає дядю Вову біля тину,
то як душа не заволає, – я
жадаю мати іншу Україну!

Як не шаліти? Парія, сліпа
душею, шле анафему поету,
тому що сповідалась у попа,
який забороняє Ukr Інету.

Коли й дитячі заклади уже
благословляють нечестиві руки,
то як же той Господь убереже
парафію ворожої науки?

Якщо нема у пам’яті дітей
ніякої історії, а Крути
то «зайва декорація ідей»,
які у нашій бучі не почути.


Ідуть у Лету кращі із живих,
а інші опиняються, де звично,
із вірою у те комуністичне,
яке ще не поділене на всіх.
І я молю за себе і за них,
аби усі боялися за вічне.

                                      29.01.2018

розкажи мені, мамо, я́к ти там у раю…
ти і там піднімаєшся разом із сонцем
і шепочеш подячну молитву свою?
і мене називаєш своїм оборонцем?
я тобі розкажу де живу тепер я…
наш поріг розвалився як ти відлетіла
мене морем понесла стрімка течія
і не чую відтоді ні лі́та… ні тіла…
розкажи мені, мамо, де подіти слова…
хто дарує життя і дивується з нього?
і куди заведе ця словесна дорога
і чому моя пісня ще досі жива?
побалакай зі мною… про все розкажи…
як там наші? чи чують мене з молитвами?
я либонь пережду цю ходу з хоругвами
і зігрію дитину що з ляку дрижить…
… розвидняється… треба стрічати зорю…
треба сонце будити і ладити душу…
заспіваймо тихенько… це тишу не зрушить…
кличе день – і мій камінь новий вівтарю…

Спалахнуть не життя і не сонце, а еритроцити.
Це найвищий виток, де бджола і сузір’я кульбаби.
Перезріє оте, що важливе, що важко просити…
Принесуть допомогу не друзі, а раки-незграби.

Застрибають алюрно, засвищуть ажурно-безжурно,
А я знову себе зачаю у травиннім осерді.
Споночілі криниці наповняться пилом і журом,
Бо спочатку страждають, а потім шукають безсмертя.

І мене хай шукають – учора, сьогодні, узавтра.
Я таким, як тепер, не залишусь хоча би назавжди.
І не буде прощальних мелодій, а визріє мантра...
І нарешті пливтимуть до мене всілякі гаразди.

Я також попливу. Між величними хвилями. Вміло.
Ось мій човен, весельця, позаду – плоти, дух Ямбуя.
Зізнаюся: прощатись не вмію. Тоді своє тіло
Покидаю немовби, міняю, і вже ось – не чую.

Безтілесність і птахові – мов зайвина і провина.
Ген, і тіло моє, як росиця, туман у леваді.
Ви отут? А я – в казці. Без мене у горі Мальвіна.
І довкола не блазні самотні – зайці шоколадні.

Не стрічались ми з вами, нам випало тільки прощання.
Затяглося. Бо крила і руки такі симетричні!
Ще півкроку – і буде мовчання, воно – філігранне.
З ним цілком усвідомлено можна поплутати вічність.

Юносте, Ваша Величносте,
Божих Дарів благодать…
Як мені з погляду вічности
прахом твоїм відридать?
… Стогнуть вітри буреломнії –
плем’я зухвале гряде!..
Де ви, могили бездомнії –
звідки той голос іде?..

Через віки допотопнії,
через дими бойовищ –
лиш…
надписи плинуть надгробнії
у небеса кладовищ…

Ранки поманять туманами,
стане на ди́би доба…
Душі з кровавими ранами,
по́що вам сіра юрба?
По́що вам… роки до старості,
по́що безпуття жалі…
Світлі дари досконалості
Юності в часі малі.

Мла́ді тіла недолюблені,
пилом укриті століть –
тут…
ваші кохані розгублені,
їх о прощення моліть!

… А буря – громами гримавими –
зу́ра* січа́ на порі…
Страсними душами правими –
сяйво на Красній Горі…
Мить – і розступляться камені,
Мить – і отверзнуть уста…
Юносте… Праведні Авелі,
ваша жертовність – свята!

… Буря себе не повторює,
не полиша ні на мить –
Ви…
в сяючім світлі героями
в танучі ранки летіть…


(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)