Я, певно, трохи помилився,
наклавши вето не туди.
Було не видко, я втомився.
Прохав дружину: посвіти…

Вона скривила гидко губи:
- Мені до дупи цей феншуй.
Напевно, вже мене не любить,
бо дала знати – сам справуй…

Ти знаєш, друже, трохи пахне,
коли наклав і не туди.
Дозвілля чакра, звісно, чахне.
Ногою також не ступи.

Усе життя – меню та вето,
любові трішки поміж них…
У Лету котиться планета,
і два на тиждень вихідних…

А це все мислі-депутати,
а це все розум-президент!
Єство не може зачекати.
Хіба то вперше прецедент?

Усі нараз і поодинці,
а нас мільярдів вісім… Ні?
Цивілізовані ординці,
живем у ситому лайні.

Поглянь на ріки, гори, доли.
На землю, змучену сміттям.
На ігри в право і престоли.
На цей зажерливий бедлам.

КладЕмо вето на природу,
на майбуття своїх дітей.
Нема нечистим переводу,
але… все добре, все окей…

Живем лиш раз і то сьогодні.
На вік наш стане, не біда.
А завтра буде день безодні.
Четвер? Субота? Середа?...

14.09.2017

Мить, коли розпускаються пупляхи
і в'януть троянди –
наче осягнення істини
про „ефемерність” Часу
за символікою Екзюпері.

Але навіть не будучи Антуаном,
а просто безіменним листочком
на предковічному Дереві Світу,
можна відчути у всій повноті
палітри Великого Живописця
себе – і пухнастою брунькою,
що впивається соком батьківського кореня;
і оксамитовим келихом смарагду,
що віддзеркалює Сонце;
і жовто-червоним загуслим нектаром
набутого досвіду, що тяжить над тобою
і тягне додолу, до землі,
коли Сонце поверне за полудень
і повіє призахідний Вітер.

Мить, коли листя падає,
відриваючись від родинної гілки –
неминуча... і все ж благословенна!
Мить вільного лету,
розкриленого у просторах Неба,
довільного кружеляння над
сіризною
недовершених життєвих буднів,
утрачених ілюзій, розгублених сподівань –
мить пробачення собі
за власну недосконалість.

Мить спалаху божественного начала
і мить погасання свічі –
коротка і вражаюча,
як мить усвідомлення
свого „alter-ego”, серцевинного „я”,
що житиме вічно...

Відчуваєте наближення осені
як набуту ознаку дорослості?
Тш – ш - ш!..
Листя падає...
Слухайте...

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Дрімають вужі на холодній пательні
І півні давно не клюють.
Нудьга невимовна і майже смертельна
Жагу викликає і лють.

Гей, рак на горі, нумо свисни, нарешті,
Втомилося серце чекати.
Я візьму пакунки й узуюся в
мешти
Піду без війни воювати.

І хто б вже не кидав образливих слів:
«Куди ти прямуєш, піхота?»
Я вірю, що стане на світі млинів
На долю цього Дон Кіхота.

Читаємо з листа мелодії і скерцо
минулої весни, майбутньої зими.
І поки є мета, не стомлюється серце
молитися, аби лишатися людьми.

Жаліємо себе, а Бога осудили,
що не такі дає як мали уві сні
удачу і її – свою єдину милу,
і долю не таку як співані пісні.

Було одне життя, а іншого немає.
І є одна любов, що іншого чекає...
Завіяло літа, шляхи перемело.
Виношуємо те, чого не вистачає.
І на осонні літ у осені питаю, –
куди зникає те, чого ще не було?

                              09.2017

Керує партія бариг.
Усі кивають на своїх,
але нема кого за це садити.
Тасують карти діячі, –
казенна хата і харчі.
А на Гаагу рано ворожити.

Діла у Юри, – о-хо-хо!
Майдан очолює Міхо.
Усі Арсени захотіли Юлю.
Оба Олеги – то старе.
Повія паузу бере.
А Петя розраховує на дулю.

Така реклама – не алло.
Уже і пика – не hy-lo.
І містика уже не чудасія.
Жокеї пацю запрягли,
за нею – овни та осли,
а темна поні все-таки – Надія.

                              09.2017

***оригінальний сюжет***

Дерева в золоті горять,
Передзимове диво...
Летить осінній листопад
Кружляючи звабливо,

Немов закоханих красунь
Танок п"янкої втіхи,
Що зібралися у лісу
Повальсувати... Тихо

Одні дерева перед ін-
шими знімають шати,
Бо як же ж хочеться і їм
Інтимно вальсувати...

Та згодом, оголивши стан,
Стоять зніяковілі...
Зима стидобу їх бажань
Вдягне у шати білі.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117091500999

Заосеніло барвами розлуки,
серпанками знетеплених порань.
Стоять у черзі золоті понуки.
Ти їм не скажеш: відійди, відстань…
Вино жаги у виноградних гронах
ще напувають сонце і вітри.
І вальс БостОн живе у саксофонах,
і ще не всі подерті прапори.
Іще дощі не дріботять по листю
занудливу симфонію там-там,
і сиві ночі зоряні намиста
ще не ховають у імлистий храм.
Але життя – лиш половина суті.
А іншу пів підбурюють жалі,
і десь далеко, в культовій Калькутті,
відкрила око гибелі КалІ…

15.09.2017

Валентині Рубан,
професору мистецтвознавства

Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваються окремі їхні фрази.
У пристрастях - такі ж наївні, як і ми,
Такі ж у них і ревність, і тривога.
Чи ж дивина, що бачу їх людьми...
Шкода – порозумітися незмога.
Та коли бачу, як корчують їх
Чи стовбур написом калічать,
Готовий захищать, немов синів своїх,
Бо що ж ми без дерев?
І немічні, й не вічні.

Горі Маківці маками цвісти,
вбиратись в трави і в хрести з берези,
стікати кров'ю під сталевим лезом –
і озиватись криком самоти...

Увінчана барвінком Молода,
заручена навіки із Бескидом –
могил стрілецьких тихим краєвидом –
болить мені твоя жива вода.
Мій Сину, Батьку, Брате ... Впізнаю
у буєсті відважну вашу вдачу.
Щось так тужливо нині солов'ю –
а я стою в осонні ... і не плачу,
лише в душі щось тяжко защемить –
хрести... хрести... могили безіменні –
опалий пил обламаних суцвіть,
свята печаль в німому одкровенні.
Це пам'ять поколінь. Від суєти
крикливих слів і гасел пустодзвонних –
летиш крізь час і простір, Муже, ти –
в кривавих травах, в небесах бездонних...

Як сарни несполохана хода,
як віра серця щира й сокровенна –
гора Маківка – вічна наречена,
гора Маківка – дівка молода!


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом,2013)

Рвучкий холодний вітер
Пронизує наскрізь,
Не знаєм де подітись
Від нього я і ти.

І сонечко сховалось
Десь за дуби старі,
А хмар кудлаті клапті
Розкидані вгорі,

На полонині наче
Овець отой табун,
Небо дощем заплаче
Та навіває сум.

Ой, осене-красуне!
Ти обніми крилом,
Нехай не буде суму,
А радість і тепло.

Хай золотом-багрянцем
Ще тішиться душа,
Та серденько співає,
В осінь не поспіша.

2017 р.

Вкраїнська земле, щедра та родюча!
Чому ж ти бур"янами заросла?
Занедбані хати в глибинці бачу,
Чому ж усі тікають із села?

Та покидають батьківське обійстя,
Де нині лише простір споришам,
Бо кожен прагне мешкати у місті,
А у село лиш зрідка приїжджать.

Мине ще рік чи два, чи навіть десять
І буде нікому уже тебе стрічать,
А тільки згадувати доведеться,
Як кожен з нас колись тут проживав.

2017 р.

Вкраїнська земле, щедра та родюча!
Чому ж ти бур"янами заросла?
Занедбані хати в глибинці бачу,
Чому ж усі тікають із села?

Та покидають батьківське обійстя,
Де нині лише простір споришам,
Бо кожен прагне мешкати у місті,
А у село лиш зрідка приїжджать.

Мине ще рік чи два, чи навіть десять
І буде нікому уже тебе стрічать,
А тільки згадувати доведеться,
Як кожен з нас колись тут проживав.

2017 р.

Ти зовні здаєшся крицею,
всередині ж, як вода,
розлучена із криницею,
в котрої не має дна.

Ти плачеш за тою єдністю,
котру не знайдеш ніяк.
А вже із жаскою ємністю
до тебе повзе лайдак.

Ти пінишся, опираєшся,
і наче твердієш знов.
Та ба, лайдаки ті знаються,
як з каменя спити кров.

І як докопатись впевнено
до чистих глибоких вод,
аж там, де копать невелено
для тих лайдаків-заброд.

І бризне із дірки першої,
і вихлюпне майже все...
Та, може, хоч понад вершею
до Боженьки понесе.

Що тільки здаєшся крицею,
насправді ж вода, вода,
зтужавіла за криницею,
в котрої немає дна...

5.07.2017 р.

Пиши есе, пліткуй про щастя.
Якщо удасться, замани…
Роздай на долю. Чирву-масті
признач на козир. Обмани,
в рукав ховаючи не туза,
а легеня із мАри снів.
Нехай за спину стане муза,
щоб той наліво не хотів.
Удень приходять птахолови,
Вночі – перелюб і весна.
Лишився місяць до покрови,
а там вже зиркає зима.
Отож віршуй, казки вигадуй,
дістань героя з рукава,
відтак за щастя світу ратуй,
і зійде німб, а може й два…

15.09.2017

Поволі день між тіней легко тане,
Озерна рінь вібрує он ледь-ледь.
Нарешті тиша луків довгожданна
Наповнила і води й сиву твердь.

І пестить тихо й лагідно, як мати,
Шепочучи: Приляж на мить, засни!
Як хороше отут відпочивати –
В обіймах сутінкової мани.

Легенько птаство пурхає довкола,
Утомлений зітхає вітерець.
І на воді – дедалі менші кола –
Добу бурхливу зводять нанівець!

15.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Утримати когось простіше,
cебе тримаючи в руках.
Та чи ж тримання душу втішить?

Воно неначе і мудріше
приспати пристрасті вулкан –
і ти вже нібито й не грішник...

В любові так багато рішень,
та хто із вибуху зіткав
колиску щастя – бавить ніжність.

блукаю по твоїх стежках

16.09.2017

Люби мене — як уперше.
Люби мене — як ув останнє,
До гілля серця обдерши:
Ти — птахом, я — обрисом лані.

Люби мене хижо й ревно
І ще легковажно і ніжно,
Бо завтра уже напевно
Всеосінь замріяння вижне.

І вижне, і перемеле
На часоньку жорнах безжальних,
І витече вся Вселенна
Крізь наші цілунки і рани.

У незвіді синю вену,
У шпари потайного світу
Люби мене світлу і темну—
Басорку вітрами умиту.

Впаду в полюбовній утомі
На груди землі прегарячі —
У твій нескінченний спомин
у сотні народжень і страчень.

Зголосять у небо верші,
Розбуджені лисками рані...
Люби мене — як уперше.
Люби мене — як ув останнє.

Я – омега у вовчій зграї.
Альфи й бети, як ті вороги.
Здоровило мене кусає.
Я гарчу на його сліди.
Я останній на святі крові,
підібгавши хвоста за крок,
і хапаю сніги багрові –
куцій вдачі з погонь оброк.
Костомаха і трохи шкіри,
рвані залишки сухожиль…
Погуляли на славу звірі,
узаконили хижий стиль.
Сил немає супроти вітру,
сніговіям і злим дощам.
Я позаду усього світу,
що шанує закони Гам!
Я – омега в бою за простір,
за найкращі шматки-куски.
Сита їжа моя – це кості,
гола правда моя – казки…

12.09.2017

У талантів нова висота –
Друга… третя… і далі за списком.

…Мона Ліза скривила вуста.
Осміхається кіт (не)Чеширський.
Слів натовчених осад і флюс.
Диво-барв сурогати і спреї…

Еліксир від Аліси. Конфуз:
У кролячій норі – галерея.

14.09.2017

Сирены песнь и взгляд горгоны
Неотвратимые, как месть,
Как звезды новые в погоны
Вам за предательство и смерть.

Кинжал освячен, плащ накинут.
Перст указующий в глазах.
Мозги отключены, не пикнут
И правды тоже нет в словах.

Вам индульгенцию вручили.
Все разрешили - кровь и смрад.
Вас ваши деды научили
Всё убивать и всех подряд.

И вы - их славные нащадки,
Достойны памяти убийц.
На тридцать сребренников падки,
А пред "царём" в поклоне- ниц...

Вы все в грязи, в крови, в болоте
С колен вас больше не поднять.
За крысой к пропасти идите
На грабли старые ступать...

Відкинь той камінь, що ти серце тисне, -

Глянь, Маркіяне, літо буйнолисте
На гробівці ссилає світ небесний.
Хто вміє, Маркіяне, той воскресне
Посеред тьми довічної неволі
Блаженства смерті…Хоч би і поволі
Той промінь сонця пустку оживляє –
Хвала уму, що зерням проростає
У душі кволі, в ланцюги заперті…
Ми – не неволі діти, ми одверті
Провісники прийдешніх божих ласк
Для руської землі батьків спочилих,
Ми – барвінковий цвіт на їх могилах,
Той цвіт, що й на морозі не зів'яне –
Живуча зелень серед Страсних Пасх…

Двигне́ться мисль, оновлена крізь час –
І зрушить камінь: з світа тьми постане
У Руській Трійці, вольно, без прикрас –
Твій Дух і плоть… і віра, Маркіяне!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Залишила мене на одинці,всередині себе, разом з думками,
зшила рот, прив'язала руки своЇми ниткАми.
Ти головне міцно прив'язуй, до крісла чи батареї,
я буду кричати, пручатися, згодом копати траншеї,
буду шукати шляхи, щоби з твоєї в'язниці втекти,
щоб запалити любов всередині холодної темноти,
щоби тебе віднайти, тільки не мститися...
За тебе готовий з тінню своєю битися.
А ти втікай від мене, чуєш? Спалюй мости,
щоб не зміг я тебе ніколи більше знайти, замітай за собою сліди.
Щоб маршрутку чекав на своїй зупинці,
щоб опинився один на свого життя обкладинці,
щоб мене обікрали злочинці, впринципі всЕодно.
Ми з тобою стали чужинці,мене просто знов погребло,
і тебе погребло заодно, лише в протилежну сторону,
у тебе зовсім немає сорому,
та й ніколи його не було,
ти граєш німе кіно,
у тебе свої забобони...
Заряджені негативно твої протони,
все навпаки, а я так і не міг знайти,
від серця твого ключі, перестань, вистачить, не кричи!
просто зникни з розуму назавжди,щоб навіть в уяві не бачити більше,
і потім ти, не шукай мене, але це дещо інше.

Ти розмову цю не продовжуй. Бо.
Ось тобі Ду Фу, ось тобі – Лі Бо,
Кобо Абе, японець який, або
Праці розумової кит, стовп нефритовий,
Рот медовий.

Світло крізь шпарину лягає, подовжує пальці й дим.
Єзуїтом не втомлює бути старим, нудним?
Небесам до нашого шикидим
(як верлібрам до дієслівних рим) –
Байдуже_однаково_кольорово.

Почитай чи стань за епоху Тан bla bla.
Комашня в питві – відмовимось від питва.
Най зростуть між нами слова_слова –
Гострі ікла, мов навесні трава
У кавернах асфальту німих зимових.

Розпрощалась думала, - чорта з два.
Янгол сплутав капості та дива.
Раз - минуле шкіриться з рукава…
Починай виразно: «халва, халва…»
Як чудово.

2017

А що там вересень? Прийшов…
І задощило після спеки.
Охолодив зело, покров,
благословив на хадж до Мекки.
А там лиш взимку крапля, дві…
Скупе на сльози небо сходу.
А в нас толока у траві.
Осанна Богу і народу!
Хіба не є, мов Божий сад,
природа наша, гори, ріки?
Серпанки ранішні левад
і срібних рос цілющі ліки?
Кулик, відомо, хвалить дім,
але хіба не рай насправді
наш рідний край? А ну ходім,
знайдемо ще на геокарті,
щоб пишно так цвіла земля,
синіло небо в час розмаю,
і сум осінній журавля:
- Курли, курли… Я відлітаю!...
Не змучуй ноги, не найдЕш.
Тут навіть дим солодкий завше.
Життя тече від веж до меж.
Деінде теж, але інакше…
А що там вересень? Стоїть
і споглядає наші будні.
Іде до школи дітвора,
а може, в завтра… у майбутнє,
де не тікають у світи,
не покидають землі раю
на крилах вічної нужди
у пошуках масного паю…

09.09.2017

Сіє сонечко світло промінне – добри́день вам, люде, –
О… такого дзвінкого світання мо’ більше й не буде!..
Отакої ярко́ї, картинної світо-заграви,
Отакої вогненної, всеобійме́нної лави…

…Бо то справді нечувана розкіш – вслухати пташині тріолі –
Цей гучний наростаючий гомін вселенської волі…
На річки і поля, на ліси і степи… і озера –
- З добрим ранком, Земля! (…І міста українські… і села)…

Ми з Любові всебожої зроджені, з нею у серці
Сто доріг перейдем, сто життів покладем в щирім герці..
Та однак, хто побачити встиг це умите у росах світання,
Закарбує собі дивний образ повік, хоч би й стала хвилина остання…

Сонце, сонечко… світло жарке молодого п’янкого цвітіння –
Ти веселе таке, ти щасливе таке – як щасливе н о в е покоління,
Що не знає оков, ні чужинних підков, що не знає нічого про пута…
А лиш знає про Слово священне – Любов,
«з давніх брудів і думка розкута…»!

…О, нещасні людці у кровавій ріці вод торішніх, мутни́х – стережіться!
Доки Сонце кидає святі промінці – оживайте і жийте… й боріться!..

20.07.2017р.

Мені лиш спогади лишились,
Бо стала ти навік чужа,
Я сам зламав любові квіти,
Як словом ніжність ображав.

Докірливо та далеч сива
Усе нагадує ізнов
Як виривав любов з корінням –
Така поетова любов?!

Але ж її я і леліяв,
Пісенним словом поливав,
І згадує, як пестив мрію
В гаю закохана трава.

Вже потім здійнялася люто
Зими розкошлана юга…
Чому ж та пам`яті отрута
Лише погане зберіга?!

І крапля зла не розчинилась
У океані доброти.
І знов свою являє силу,
І вже ідеш похмура ти.

Чи це мені усе здалося?
Все швидше день тече, згаса.
Та знову тихо плаче осінь,
Немов загублена краса.

Росте байдужість. Це – найгірше!
Сльоза цілує мертве скло.
Пісень десятки, сотні віршів –
Натхнення всує протекло.

Та не сварюся, розумію,
Не сподіваюсь більше див.
Бо інший он – і не як мрію –
Тебе реальну оповив.

Щаслива будь – бажаю щиро,
Осяє хай обох весна.
Мені лишився тільки вирій,
Алея розпачу сумна.

Та як пізнаєш дні тяжкі ти,
Які не стерти, не спинить.
Хай вірші ці – любові квіти
Тебе розрадять хоч на мить.

14.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ти все іще тривожишся – що буде?
Нічого! Буде знову все, як є.
Поплескають, осудять і забудуть –
у кожного щось знайдеться своє.
Не станеться нічого. А потрібно?
Чи ж нам не дарував Господь багатств:
там морок, світло, голодно і хлібно,
у ліс весною підемо, Бог дасть…
Ні не уляжеться, само не перебродить,
це не лікують з допомогою розлук.
Не та хвороба, що сама проходить,
не в наші роки!.. Так ось, любий друг!
Тільки вночі буває біль розбудить,
як в серце ніж… Подушку прикушу
і плачу, плачу, щастя більш не буде!
Та знову вдень живу, сміюсь, пишу…

23.01.2017

Знай ціну і дружбі й ворожнечі,
І судом поспішним не гріши.
Гнів на друга, ма́рний, недоречний,
Погамуй у збуреній душі.

Може, друг тебе дошкульним словом
Скривдив. Та покаявся – і край.
Ти йому образу випадкову,
Як великий гріх, не впоминай.

Мусимо, нарешті, зрозуміти
В плині літ, що спалюють мости –
Дуже легко друзів загубити,
Але як нелегко їх знайти.

Коли вірний кінь поранив ногу,
На шляху спіткнувся і не раз,
Не винуй коня – винуй дорогу,
Вірний кінь згодиться повсякчас.

Люди, я вас прошу, Бога ради.
Не шкодуйте ближнім доброти,
Бо на світі друзів небагато,
Намагайтесь друзів берегти.

Принципів дотримуючись інших,
Слабкість уважаючи за зло,
Скільки друзів я колись залишив,
Скільки їх од мене та пішло.

Різного траплялося чимало
На шляхах життєвих непростих,
Як мені, бува, не вистачало
Друзів порозтрачених моїх.

Нині всіх би з радістю побачив,
Бо спливають швидко наші дні –
Тих, кому я так і не пробачив,
Й тих, що не пробачили мені.

Без бажання та, власне, й без сили
силюсь думку здобути,
закидаючи слово у хвилі,
вирізняючи сутнє.
Марна справа? Можливо…

Можливо, це й не справа, а вправа-
перевірка, злегенька глузлива –
чи я слову цікава.

13.09.2017

Кліп на YouTube
Викладу я,
Як обвуглився труп
І ціла сім’я!
Горіли живцем,
Горіли як мить,
Їхнім Творцем,
Що створював Світ,
Тим папірцем,
Що Біблія зветься
Обдурені!
Кожен із них
Людиною був,
Все ставив на пих,
І ось він почув
Що Бог всіх врятує,
Що Рай принесе,
Життя подарує
Нове...
В то кожен повірив
І став він мерцем
Став попелом сірим
Згорівши живцем!
В житті розраховуй
На себе одного!
В житті прораховуй
Свою дорогу!
Ніхто не врятує,
Ніхто не спасе,
Лиш смерть подарує,
Вогонь принесе!
13 вересня 2017

***
День – перекотиполе.
Ночі трясовина…
Очі проміння коле.
Спрагла душа вина.

Спрага – це сутність долі.
Доля – клубок доріг.
Волі гірке похмілля
Ранок таки зберіг.

І береже постійно,
Зітканий із проблем.
Криза фарбує стіни
В біле. Таке мале

Щастя, неначе миша –
В нірку – і вже нема.
Тиша закони пише.
Мова моя – німа.

Ніби, нема решітки.
Наче, горить десь там…
Тільки полуда звідкись
Шепче брехню вустам.

13.09.17 © Василь Кузан

Так навкруги бентежно, хлипко…
Сумних мелодій – океан.
Поезії би флейту, скрипку.
А їй – то горн, то барабан.

13.09.2017

У павутинному лататті
заснув на зиму лист бузку.
Жоржини, наче пси, кудлаті
за сторожів у квітнику.

Всихають пружних стебел жили,
кущів знапівпритомнів ряд.
Поглипує в страху ожинно
без птаства занімілий сад.

Хльосткі вітри його штурляють
за втрату голосу й краси.
…І кривдно голови схиляють
ні в чому не провинні пси.

Таки на осінь меркне Світовид…
(Осінній смутку мій, осінній жалю!)
Немов оса, себе у серце жалю,
Коли марніє сонця я́сний вид…

Небесний Царю, Да́ре світлих слів –
В вінчальному вінку – вінок терновий…
Корону Смерті, рівно ж як Любови,
Море́ні й Ладі міряти звелів.

Весільний вальс похмурої пори –
Химерний час Морениної вроди…
Але й на те існує Цар Природи,
Щоб рівно поділять свої дари.

Немає ради… Ладонько, змирись!
Невлад зі світом мліють чорні віти.
Десь тліє Руєвит в руїнах літа…
За дар руїни Ладу помолись.

Змарнілі ви́ди… Самоцвіти шат…
Обнови світла… Темряви окови…
Життя і Смерть – гармонія Любови –
В тім роді кревнім Ладу ревний лад.

А що нестерпний колір тих оков
Як осені й весні –зимі і літу,
Вінець терновий – доля самоцвіту –
На Смерть – Морені, Ладі – на Любов!


(Зі збірки «Самоцвіти сокровення». – Львів:Логос,1997).

Якби та осінь в зиму не впадала –
відразу до веснянок золотих
і березіль в останні сни впускала,
до пагонів торкнувшись молодих.
А так зима стрічає кволу осінь,
студеним духом осягає вись,
і жриця листопаду, гола й боса,
дубіє у саду, упавши ниць.
Холодна сила… Що їй до поетів,
до витребеньок музи і ума?
Її сніги, як білі еполети.
На шибах – взір морозного письма.
Якби та осінь, золота і сива,
відразу проростала у зело,
ми б не чекали, як пришестя, дива,
коли весна народжує тепло…

07.09.2017

Люблю тебе. Вуста ж замкнули браму,
Бо ця любов як опівнічний тать.
Знімає з плоті длань твоя піжаму:
Моєї цноти зламано печать.

Люблю тебе. А ти такий далекий.
Нечебто поруч, та уже чужий.
Свої дари комусь несуть лелеки,
Мені ж у серце кинуто ножі.

Люблю тебе. Цей шал, немов цикута,
Платитиму за це усе життя.
Несила рвати ці солодкі пута...
Прошу, хоч подаруй мені дитя.

за мотивами твору Lyudmila Puljaeva-Chyzhovych "Люблю тебе"

невимовний біль породжує замкнутість,
та, в свою чергу, породжує страх.
біла брехня дає волю абстрактності,
та робить ще складнішим буття.

відмова від буденності - побіг від себе,
жага до нового вже як жага до життя.
кругообіг буторності, залишений в небі,
чекає від кожного лише каяття.

знеславлена честь шкребе душі стіни,
незламлений дух плекає лють.
блаженний спокій - в минулому нерви,
образа дає побачити суть.

слабке серце - це випитий келих.
сльози - омана: печаль вже пройшла.
кров з молоком течуть в кожного в вені,
та часу вже майже ні в кого нема.

12-08-2017

Невеличка електричка
Повна вщерть, як рукавичка.
З дач-городів на базар
Їде-квапиться товар.

Тут пикаті баклажани
В фіолетових жупанах,
І веселі огірочки
В зеленесеньких сорочках.

Круглолиці картоплини,
І усміхнені морквини,
Пустотливі бурячки
І огрядні кабачки.

По вагону, наче туз,
Йде кондуктор, пан Гарбуз:

– «Громадяни баклажани
І панове кабачки,
Не шуміть, немов цигани,
І показуйте квитки.

Хто не сплачує проїзду,
Той вже далі не поїде.
В нас зайці поза законом –
Їм не місце у вагоні!»

Як зайці оте почули,
Із вагона дременули,
Через вікна пострибали –
Хто на рейки, хто на шпали.

Потовклись дурні зайчиська,
Пішки йшли, хоча й неблизько.
Тож дотримуйтесь порядку,
Будьте чемними, зайчатка.

У зірковості шат,
Без потреби, в нічну каламуть
Відлітала Душа,
Осягнувши Всесвітню Пітьму.

Не до Раю... Чому?
Бо до Неба ніхто і не звав.
Так буває... Ромул
Рема теж без потреби вбивав...

Сльози Вічність проллє
На засипані рани Землі...
Безнадійний проект-
Передчасність розпАду на тлін.

Незбагненних Зірок
Коловерть невблаганна Небес...
Все здійснилося. ОК.
Світ довіку залишиться БЕЗ...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117091210924

Уклали шлюб ми з нею аж до Грудня
Вона - дощить, а я - спотерігач
Скотилося осоння в наші будні
І в унісон хтось вимовив: - пробач…
… побрів на поле змокле крізь задвірок
Вона услід за мною, наче тінь
У шлюбі не можливо без довіри -
На завтра повернуся під мокрінь
Щось коїться в душі незрозуміле…
Туди - сюди … ой як не по мені
Якби ж то воно враз переболіло
В обіймах до світанку уві сні?!..
12-09-2017

Весь космосом покручений,
ввімкну далекомір
у кульовому скупченні
первісних давніх зір.

Гойдну комету-шабельку,
земний згадаю рід
і на планету-крапельку
впущу свій зореліт.

Під небом помаранчевим,
під ста сонцями, я
потроху стану навченим
алфізиці буття.

Гомункулом пораненим
піду на битий шлях
по філософських каменях
з комп’ютером в руках.

І там, награвшись крицями,
скафандр скину геть,
щоб стати блискавицями
наповненим ущерть.

Прибульця чи шугая, чи
себе я здоганю,
поміж думок блукаючи
в метафорах вогню.

Зупинимось на розтанях,
бо треба до межі
обдумкувати простори,
ще зовсім нам чужі.

Огрудкувати чуле і
утямити за тим –
ці зорі збились кулею?..
Чи всесвітом новим?

2017

Я не страшний у гніві -
Сили уже не ті.
В хаті немає пива,
Пусто у животі.

Кухня - пустеля Гобі,
Гигнули таргани.
Черви ячать в утробі -
Постуються вони.

Вкрасти ніяк сьогодні -
Житимеш як і я.
Лиш гарбузи городні
Має моя сім'я.

Не вистача зарплати,
В кліті помер пацюк.
Може, пора за грати?
Досить голодних мук?

Кум, як захоче їсти -
Пудить під РВС.
Діло це хоч нечисте,
Та він од'ївсь, воскрес!

Годі із мене чаю!
Хочу в ковбасний ряд!
Гостряка поліцаю
Буду вганяти в зад!

Жінка перехрестила,
Вклала до рук шпичак...
Бачу товсте барило,
Але діймає ляк.

Бо у руці дубище,
Ікла вишкірює пес.
Маю "щось" чоловіче,
Але зостанусь "без".

Втік од біди подалі,
З пекла біжу в Едем.
Жінка вкриває шаллю,
В ліжко своє кладе.

В щічку цілує "киця",
Пестить, знімає стрес.
Той, хто живе у цицях -
Їстиме і овес.

12.09.2017р.

Холодний душ змиває рештки сну,
З думками наодинці залишаюсь,
До тебе звикла, але попрощаюсь…
Собі укотре вперто поясню –

Тобі потрібна зовсім інша жінка,
Я ж мрія, та далеко не твоя,
Розлука із тобою – то є гірко,
І звичка все від рішення спиня,

Та ти ніколи тим, кого хотіла,
Не будеш… і не буду я тією,
Що ти хотів, щоб мама полюбила,
І стала не чужою, а своєю.

В мене є ви - двадцать чотири лади
І безліч витків навколо осі
І відеоряд, і спомин… відрада:
Я піт своїх предків зберіг на посів…
Його не забути і непозбутись
Він ціпко тримав і тримає рідню
Охочу до праці, в любові - розкуту
Ну, словом, барокко і трохи ноктюрн…
На присмак гіркий він, солонуватий
У кожному куті кварта чи пів…
І навіть навспак він може гарчати
Якщо якесь лихо припреться без слів
До шафи вповзе… візьме в руки зброю:
- Дай мені, Боже, вернутись живим
Цей запах такий, що й сили потроїть
Бо ж одну із осан — ліпили за жнив…
В мене є ви - двадцять чотири лади
І безліч імен до чисел і дат…
Де-які з них я дійсно що втратив
Цікаво б дізнатись адресу тих втрат…
12-09-2017

Коли на луках го́йних Мармореї*
моя душа спочине від турбот,
я спогадаю, хто був мій народ
у нетрях зореносної ідеї.
Одвічний плужник… ратич та орач…
Одвічний Скіф в землі обітованій,
трагічний Бус при долі невблаганній,
шукач братів… і золотошукач…
О, злото уз! – ти братняя любове,
солодкий плід, що визрів на розбрат…
У всі епохи йшов на брата брат
і прагнув, як упир, нової крови…
Коли й за що? – питали з неборак
за Крим, за сіль, за шапку Мономаха…
Що ж до ціни – то вища, мабуть, плаха
чи, пак, ребро підвішане на гак…
О, мій народ як той пустельний Дух
поміж дібров, ланів та сіножатей –
комонне тіло Золотої Раті…
А на могилах – тополиний пух.
Чи то Сварог**, чи Див*** так повелів
по смерті в Ирій душам відлітати.
Усе там є для русів – спис і лати,
питво суроже, ласки доброгнів,
і присмак степу, і розлогі трави,
і заповітний спів Матиреслави.****
Там Марморея здійснює дозір
в оточенні сліпучо-білих зір…
Там Ра-ріка***** – межа країни Сонця,
там щука-риба плюха в ополонці
і сам Сварог гарцює, мов огир…

Та Цур вогнем пахнé у людський вир…******

… В якій землі і на якій планеті
Розпалена в надривно-синім леті
Зійде зоря на ймення Богу-Мир?..


(Зі збірки «Самоцвіти сокровення». – Львів:Логос,1997)

криву життя - у ряд Фур’є…
хай казна-що але своє
кристалізую сон води
у гості ходять три коти
навіщо нявкати навзрид
менталітет чи геноцид
маліють члени у ряду
я до гармонії бреду
ось тане сало аш два о
і голос сонячний алло
ясніє небо все окей
осанна долі - мавзолей
крива кривою путь пряма
у крапки титру… синемА
прийшов сантехнік ач біда
в облозі праці середа
робити що і винен хто
напевно я і пан Ніхто...

28.08.2017

Усе було… і гарного удосталь:
на Кінбурнській косі весь пляж на двох,
Карпатське небо, корабельні сосни,
а Синевір як нас вітав обох!..

Так, добре нам було, усім на диво!
Губилися в перелісках, між трав…
Це зробимо повільно і красиво? –
пригадуєш, як я тебе питав?

А Чорне море як котило хвилі,
духмяніло навколо чебрецем!
Тепер обоє горді й посивілі
ми лише пригадати можем це…

Чуєш, брате, запахло грозою,
Хоч у небі іще не гримить?
Нагородять посмертно героїв,
"Ворогами" наповниться кліть.

Кліщуки посідають на трони,
В посіпаки зженуть вовкулак.
Помолись на дідівські ікони
І прикручуй до сволока гак.

Ця ордища удома не сніда,
То ж чекай на "приємний" сюрприз.
Прийдуть в хату голодні сновиди
Із варехами наперевіс.

Ми - отара без грошей та зброї.
Фрикадельки жуєм на пару.
Не уникнути доленьки злої,
Не чкурнути в глибоку діру.

Не вітаю криваві заграви,
Бо від криків холоне душа.
Але ворог згуртовує лави,
Руки прагнуть узяти ножа.

А на Лисій горі виють відьми...
Взяти швайку тобі до снаги.
А не візьмеш - розплатишся дітьми,
Сам начепиш на них ланцюги.

11.09.2017р.

За мурами осіннього ранку
Я – палій Залізного Дому*
Запалюю пожежу світанку
Після буття ставлю не крапку – кому,
Несу в торбі новел ротації,
De morte post scriptum:
Хмар білих пухкі асигнації
Ave – торішньому листю,
Ave – років намисту,
Ave – м’яким килимам моху,
Ave – богам ранкового холоду!
Сьогодні зелені пагорби
Я складаю в мішок аґоній,
Я співаю: «Gloria!»
Забутому сну фантасмагорій,
Я співаю готичним замкам: «Neo!»**
І хочу, щоб двері нового дня
Відкривали бджоли (гудуть),
Кам’яних вуликів неоліту (грядуть) –
Менгірів – знаків, дольменів – порталів.
Хочу аби
Над черепицями старих селищ галів
(Вибачаюсь, народу Фір Болг***)
На островах Арран (мій борг)
Сліди доби:
Чорними блискавицями
Серпокрилими птахами**** летіло Neo –
Словами-лицями
Словами буття.
Чи то забуття…

Примітки:
* - ну, скажімо Залізний Дім підпалив не я, а король Ірландії Лабрайд Лонгсех (часи правління 379 – 369 роки до нової ери) – як тільки його не називали: і Лабрайд Мореплавець, і Лабрайд Вигнанець, і Лабрайд Заброда… Залізний Дім підпалив саме він, а от пожежу світанку… Це моя робота. Щоденна. А те, що я палій Залізного Дому – це я так сказав – для красного слівця.
** - хочу щоб все нині починалось на «нео»: неоліт, неоген, неон, неоантропос - неогомо, неохронос і неохорос.
*** - це був народ, що поклонявся Болгу – богу блискавки. Те, що це був «народ мішків» - злий наклеп. Мій борг перед Ірландією – писати про людей минулих епох. Хто ж про них напише, якщо не я…
**** - біля замку Грануайл – замку королеви піратів Грайнне ні О’Майлле в графстві Мейо є колонія птахів чорних серпокрильців. Як приходить літо вони літають там чорними блискавицями…

У літературі щось не так.
Із мутної хлебчемо криниці.
Очі коле незугарний брак
У сонетах на чиїйсь сторінці.

Вірші як нав'язлива попса.
Рохкають у храмі поросята.
Все у шмарклях, стогонах, сльозах -
Краще б сіли неуки за парти.

Ось тобі, Поете, шах і мат:
Чути козобаси, а не ліри.
"Сяє" кривобокий "діамант" -
Сипанув поезій з-під сокири.

Відсьогодні, сестро, не гарчу,
Не приносить критика доходу.
Вивільню поезії сичуг -
Напишу поему про природу.

Потягну за хвіст і я кота,
Вихлюпну в інет патьоки сірі.
У сатири інша вже мета -
Жити з графоманами у мирі.

11.09.2017р