Ти стоїш у стакані моєму, водице,
і поблимуєш до мене, бранко труб і кранів,
очицями, зблискам чиїм назирці
двояться скляної сторожі грані.

Ти знаєш, що я – твоя будучина, волого,
горловина й стояк у помогу щедрій
перспективі: у нетеч, у шлак волокон,
морок нутрощів, не кажу – артерій.

Та це тебе не займає. Далебі, у тюрем
варіацій більш у рази відлюдній
субстанції, ніж помереженій тюлем
свободі, не кажучи – абсолютній.

І ти цілковито права, гадаю: моя мармиза
тут зайва. Та щодовше я п’ю водицю,
тим пізніше ти задощиш за
вікном, шліфуючи бруковицю.


1995

Павутина срібна залетіла в коси,
А на призьбі літо квапиться спочить.
Не хвилюйтесь, мамо, - ще не справжня осінь,
Доки в серці пісня молодо звучить.
Нам вона розкаже про свої тривоги,
Про червоне й чорне, квітень, падолист…
Нитка павутини – пройдена дорога,
Прохолодних ранків запізнілий лист.
Візерунком Долі посріблила скроні
Нитка павутини – місячний стіжок…
Ми посадим, мамо, літо на ослоні,
Хай нам вишиває срібний рушничок.

З раннього

(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991).

Якби ж свого життя узнати строк,
машину часу на недовго мати –
вернутись у минуле хоч разок
і по місцях усе порозставляти.

...краще вже піддійти упритул
Нам мовчанки свої б сполошити…
одне одного смокче як мул
крок по черзі ступаємо - квити
тятий час із утечі - на хваст…
він пристане на нашу вимогу
роздивлятимусь з неба на Вас…
буде все… і оголені ноги
найсильніший живий аргумент
саме в них Джерело Всемогутнє
із любові струмки тет-а-тет
шатно скапують з істин по суті…
12-10-2017
( хваст - хмиз; шатно - пишно, нарядно )

Уважний погляд, внутрішня напруга
і рухи точні, і нечутний крок,
замовклий подих, катування слуху…

…Округи зміна. Мінне жлобство вщухло.
Та дух невпинно кидає в урок:
цупким умінням в круг вганяє вдруге.

Танок несхибний із єдиним другом.

12.10.2017

І невмолимий, і незнаний,
і незворотній лине час.
Ніщо як він, коли останній,
не убиває зайвий раз.

Але ніщо і не лікує,
і не рятує як роки.
Адам і Єва одесную
віками, часу завдяки.

Його ніхто не помічає.
Та настає уроча мить
іти за обріями раю
у вічно сяючу блакить.

Тоді він нібито покаже,
які то є ми у житті...
Тоді й побачимо! Аякже!
Рішати будуть – саме ті.

Той самий, що недочуває
сурдинки арій солов'я
на белебені свого раю
і свого его, – ось то я!

Але не умирає мрія.
І хай біснується війна –
реінкарнація ще діє,
хоча стирає імена.

У пошуку своєї тіні
летять монади у світи.
Об'єднуються рідні, рівні
і уникають суєти.

І як не гірко пам'ятати,
що буде день і буде час,
коли уже не буде нас,
та буде сонечко сіяти
і десь когось народить мати
з моєю долею не раз.

                                      10.2017

В сірім світі вічних перемін
Зупинися, мила, на хвилину.
Ваблять губи - росяний кармін,
Поведу за сонячну долину.

Ми створили затишний Едем,
Ангели злетілися до хати.
Тут усе витьохкує, цвіте!
То ж хутчій знімай із себе шати!

Ну, а я тобі допоможу.
Ось, рука розстібує сорочку...
Ти - богиня! Я тобі служу!
Дзеленькочуть серденька-дзвіночки!

Вигинайся хвилею, співай!
Я ж майстерно гратиму на скрипці.
На землі у ліжку тільки рай.
Ну, а ми у ньому - білі птиці.

Постаріли. Догора свіча.
Мріяти лишилось про онуків.
Тихо вийшов ангел з-за плеча,
На живіт поклав коханій руку.

12.10.2017р.

***
А у Європі є усе!
А от у Азії – немає.
Комунія усе несе
і закапелки набиває.
Росія ссе,
і п'є, й пасе...
Межі у неї не буває.

***
A la France це не лише́
а la-Mari – свої та наші.
Історія нової Раші –
усе чуже
у негліже.
Її надії – у параші..

***
А на нашій горі у великій дірі
опинились усі депутати.
Височіє гора,
та глибока нора
і немає кого обирати.


***
А на пенсії буде лафа не усім.
Ейфорія була у Союзі.
Є реформа, а буде пожива косі.
І хоча у ясі,
та зате у красі
поховають усіх у ярузі.

***
А на Русі ще є кому
і є по кому заридати.
За цілину і Колиму,
і за війну,
і не одну
уміють люди умирати.

***
А на нашій дорозі одні полини.
На медяники інші чекають.
І пакують пани
не своє за тини,
а убогі і свого не мають.

                                      2017

На бідному фасаді кардіограма з плитки.
І дощ по ній стікає верболозом.
Лиши на перехресті сіль, а сльози,
перетвори в монету, став на ребро
й жени, жени від себе швидко.
А руки досі долу, ніби зрізані дроти.
Волосся жоване так дражнить шкіру.
В житті ти вся така мажорна, на шарнірах.
Та кожну глупу ніч працюють страху жорна
які тебе зжирають геть. До пустки й чорноти.

4 жовтня 2017(Рівне)

На бідному фасаді кардіограма з плитки.
І дощ по ній стікає верболозом.
Лиши на перехресті сіль, а сльози,
перетвори в монету, став на ребро
й жени, жени від себе швидко.
А руки досі долу, ніби зрізані дроти.
Волосся жоване так дражнить шкіру.
В житті ти вся така мажорна, на шарнірах.
Та кожну глупу ніч працюють страху жорна
які тебе зжирають геть. До пустки й чорноти.

4 жовтня 2017(Рівне)

Він закривається від молодого літа
І ставить листопада блокпости
Щоб ніжність не змогла перерости
В ту ртутну дурь, шо знищує безслідно
І рве той рік, немов невдалий знімок
Вивчає об'їздні навколо проклятого міста
Її листів статичний струм верта в ті сто кругів хвилинних стрілок
Коли був щирим до кінця і вщент
Коли дозволив цілувати їй лице
На ранок заборонив собі і згадувать про це
Та марно дотики її змивав дощем.
***
Бо памя'ть мов розпечене кільце
Клеймить і спарює цей біль і щем.

3 жовтня 2017 (Рівне)

І я про те, щоб поважати
Різкий Ваш рух лицем у світ
У множині і най без втрати
І довгих Вам щасливих літ…
І я про те, щоб Вас любити
Чіткий Ваш рух впродовж сакми
І щоб волошки... шелест жита
Вас зупиняв заради рим…
11-10-2017

Іде назустріч завтра, слабке і безборонне.
Реальне й недосяжне вихоплюють мечі.
За нами день прийдешній ані сльози не зронить,
Лукаво посміхнуться хвилини-втікачі.

І час, немов суворий сумлінний прикордонник,
Замкне в минуле двері і викине ключі.
Він з легкістю руйнує і трони, і корони
І на усі питання – насуплено мовчить.

Дарунок щедрий неба – його велика сила.
Увічнені хвилини – карбуються в словах.
Людський зміцнілий розум і сором запізнілий

Не мають аргументів сказати «постривай».
Усіх, що народились, він зустрічав зраділо,
Та хтось його прославив, а хтось його вбивав.

Лишаються далеко не усі.
Завіялись моголи і татари.
А й досі ще живемо у ясі.
Історія Росії і Русі –
це дві калоші не одної пари.

Не має свого роду кацапня.
Її архіви – це одні наклепи,
фальшовані літописи, брехня...
Минуле наше завтрашнього дня –
оце й усі її духовні «скрепи».

Являються то лисі упирі,
то носії свинячої щетини.
І кожне, опинившись на горі,
усе ще риє ходи у норі
до ласої шматини України.

Московія прив'язана до пня,
що ріс віки у нашому городі
як дерево чужого їй народу.
І досі ще вирубує щодня
і корені, і віти мого роду.

На щастя, і часи уже не ті,
і юна зміна інша виростає.
Історія утопії минає.
Але, на жаль, не знають і святі,
яке минуле на її путі
несамовиту націю чекає.

                              10.2017

Усе відомо як... Але – чому? –
таке питання досі не стояло.
А чуємо позаочі не мало,
що сказане – ні серцю, ні уму.

Коли не байдужіємо, либонь,
на ці удари реагує серце,
уловлює його найвищі герци
як душі – Віфлеємовий огонь.


І віруємо у велике чудо,
яке долає простори і час.

А може і його уже не буде
як явища, що порятує нас?

Але і Слово діяло не раз,
коли Його осмислювали люди.

                              10.2017

…А з моря надій
ні знамення, ні знаку.
Домівку мою –
терпеливу Ітаку –
штурмують шторми
негараздів, нестатків.
Снагу торочу,
щоби ткати спочатку…

Змагаються тіні
чужих і сторонніх
за ласку не спиту
і сни безборонні.
Хитаю колиску –
і ніч горобина
схиляється над
не народженим сином…

Печаль стоголоса…
Мовчання безсиле…
З-за обрію – луни,
за хвилею хвиля.
Приходять світанки,
запитують, де я.
Чекаю з ніколи
свого Одіссея…

11.10.2017

Ой, чи чула, чи не чула,
що приходив дід Мачула?!
Зняв він чоботи, куфайку
й розповів цікаву байку.

Про добро і зло одвічне,
про блудливість споконвічну,
про політику і хитрість,
ненажерливість і підлість.

Ви читали чи хоч чули
про байки діда Мачули?!
Якщо ні – мерщій сідайте
і цю збірку погортайте.

Може знайдете для себе,
в чому маєте потребу.
А не маєте потреби –
сумувати теж не треба!

Тут усмішки і частівки,
колючки, пісні, жартівки.
Є смішинки і перлинки,
чоловікові й для жінки.

Тільки мудрості плоди
вбережуть вас від біди
й відведуть цироз печінки –
пам‘ятайте це завжди!

29.03.2016

Це гріх – не осміхнутись немовляті,
Коли воно невтішно плаче,
Не помахати на прощання,
Коли сльоза уже розтане,
І не послать од серця лунко
Йому повітряний цілунок.
Це гріх – коли, немовби недоріка,
Нагально обігнать каліку.
А як, сказать, спинившись, просто:
«Даруйте! Поспішаю в гості...»
«Нехай щастить!»- почується в одвіт .
І начебто поширша світ.

Волає майстер: „Люди, плагіат!
Картину в мене безсоромно вкрали –
схід сонця над рікою змалювали,
та ще й майстерніше
зробив це супостат…“

Письменник вторить: „Браття, плагіат!
У мене повість віроломно вкрали –
в житті кохання перше описали,
та ще й правдивіше
і навіть без цитат…“

Кричить поет: „Рятуйте, плагіат!
Шедевр підступно в мене блазні вкрали –
зі слів моїх же рими інші склали
ще й милозвучніші,
принаймні в кілька крат“.

Та не погоджусь, щоб там не волали,
бо точку зору маю в тім свою
і хочу донести її загалу –
я плагіату геть не визнаю.
Пишіть, колеги, так, щоб пізнавали
і насолоду всі від того мали,
а місце знайдеться
у пеклі чи в раю!

жовтень 2017

Лебідка прихилилась до плеча,
Вподобала на пні старого птаха.
Мене кохає кралечка-дівча,
Розтуркала заснулого монаха.

Впускати жінку цю до серця - гріх.
Невільник я. Накладено навроки.
А сонце світить вперто в мій барліг,
Окрайчик неба споглядає око.

Закутий ще подружні ланцюги,
Замерзло серце у холодній ямі...
Живемо, наче люті вороги,
У кожного в руці важезний камінь.

Не хочу повертатись у труну,
У цьому склепі геть немає ладу.
А син розумний. Бачить цю війну.
Сказав учора: - Утікайте, тату!

Весна сміється. Тане сніг і лід,
Летять лелеки в піднебессі клином.
Але потрібно йти у білий світ,
Інакше без любові я загину.

11.10.2017р.

А мені однозначно бракує тебе, мала.
Що накоїла ти і навіщо пішла у мандри?
Я марную свій час, відбуваючи дивні тантри.
Все іде шкереберть. Місяцями нема тепла.

Повертайся, мала. Бо безглуздо минають дні.
Приготую для тебе пиріг і духмяну каву.
Я для свята знайду, ось побачиш, усі підстави.
За минулі провини нарешті пробач мені.

Не турбуйся, мала. Буду поряд завжди і скрізь.
Набундючений світ нам готує чимало зваби.
Нам би бути удвох. Розпалити багаття нам би,
Щоб зігріти серця, підкидаючи вчасно хмиз.
11.10.2017

Осінь ступає своєю ходою…
Перші вже кроки даються з журбою.
Десь там – листочок пожовклий – в садочку.
Одяг тепленький вдягти на сорочку.

Вересень... Жовтень уже наступає-
Подих осінній все більше зростає.
Настрої ці - проникають в оселю –
Квіти сумують – не дуже веселі.

А ось пташки - мають іншу турботу:
Треба летіти у вирій – скорбота
Їм дошкуляє - в далекі країни
Хутко збираються в теплі долини!

Квапляться – сумно в хвилину прощання!
Зграї кружляють і шлють нам вітання!
Так пролітають під небом – небоги.
Кличе воно їх – там ближче до Бога!

Смуток осінній - пронизує душу!
Що тут подієш – сказати це мушу!
Радість одна – що в віконці – зайцІ!
Від сонця до нас завітали – гінцІ!

10.09.2017

Присвячую любій матусі!
(Їй мало бути 88 років)

Світла пам'ять!

Жовтень впевненно крокує!
Сяє барвами вбрання –
Так охоче він жартує –
Фарби ллються навмання!

Скільки навкруги відтінків –
Жовтооких кольорів!
В райдужних потоках стрІмких
Лине той осінній спів!

Казка ця жовтнева – в змові,
Бо послання йде з Небес!
Чутно осінь в кожнім слові –
Подих із країн чудес!

В жовтні народилась мама –
Він і нам життя приніс.
Наче й зараз – вона з нами –
Висох з часом потік сліз.

Погляд – що аж дух проймає –
Згадую малим дівчам.
Наче з-під хмарин злітає
І дає поради нам!

Жовтень сумніви приносить…
Щось не так?! Не встигла я?!
Та страждати годі! Досить!
Гріє посмішка твоя!

08.10.2017

Дощем холодним сіє за вікном
розсудлива зело, статечна осінь.
Ще вчора літо ніжило теплом –
сьогодні ж вітер чеше вербам коси.

Гортає сторінки мого життя,
перебирає думи свіжий вітер
і студить запізнілі каяття,
рядки здуває непотрібних літер…

У сірім небі плетиво хмарин
він сумно гонить у краї далекі,
а поміж ними загубився клин –
у вирій біль мою несуть лелеки.

Зриває потьмянілі пелюстки
з останніх помарнілих пізньоцвітів
й відносить їх між очерет хисткий,
немов у небуття, осінній вітер.

Не видирай мене з моїх очей.
Дивися в них, як в чисту гладь озерця.
Не рань крізь їх портали денце серця...
Там плаче янгол посеред ночей.

Глухих ночей, як темінню зайде
Усе довкруж і не залишить тіні
Від світла, що його так мало нині,
Але воно прийде... Таки прийде.

Бо янгол, що виплакує сльозу,
Лишає там найдужчу силу духу.
То тільки з виду бачиться розруха -
Любові ж парость витерпить грозу.

Й огорне дрібність схилених плечей,
І підведе з колін, а лик до сонця...
Душа моя - у янгола в долоньці.
Не видирай його з моїх очей...
2017

Кров"ю зрошений шлях...
І її ми іще відіп"єм
У свинцевих полях,
Здобуваючи щастя своє.

Від землі проростем
З насінини. Змужнілі в бою,
Підемо навпростець,
Здобуваючи долю свою.

Підійшов часоплин
До відмітки років вогняних.
Встань, людино, з колін!
Повні груди повітря вдихни!

У свинцевих полях
З кулі зерня у крицю зрости!..
...і парує рілля -
Світорозділ, якою іти...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Св. №117101101060

Імперії творили не боги,
а посланці диявола - вампіри.
Не додається нації снаги,
коли ще є під боком вороги -
парафія кирилової віри.

Агресія любові! Та проте
попи дають церковне вар'єте,
а далі - за месію алілуя,
який поб'є Америку за те,
що попадя не знає і не чує.

Фанатики очікують орду.
А я дурний, наївний хочу миру.
Єдиновірці, я із вами щирий:
коли ви навіваєте біду,
я недруга за милю обійду,
а ворога уб'ю мечем сатири.


10.2017

В San Francisco ночі холодні,
В San Francisco люди голодні,
Ресторани на кожному кроці,
В ресторанах — що лиш захочеш.

В San Francisco avia show,
В San Francisco test drive безкоштовно,
Де дарують ручки і зарядки
Й полісмени стоять для порядку.

А на Pier 39 є котики,
Аlcatraz височіє навпроти,
Там сидів колись Al Capone...
Що там зараз?.. Про це - трохи згодом.

10.10.17

Жоржини зів'ялі – торішні опа́ли опалі,
розніжено вітер гойдає засніжені далі,
поблідло чи світло, чи тло золоте пасторалі –
марнí натюрморти… жоржинні офорти печалі…

Ген місяць помітив ту постать на соннім причалі –
усміхнена Панна – у синім холоднім кришталі…
Портрет Незнайомки в знайомім до болю овалі –
паліють жоржини і мліють, як води відталі.

Жоржинні печалі на соннім і синім причалі,
відталі, як води зімлілі в холоднім кришталі,
опалі в розніжені вітром засніжені далі,
в опалі паліють на Пана в знайомім овалі.

Портрет Незнайомця на тлі золотім пасторалі…
Розквітло чи світло, чи літо марно́ї печалі –
розніжена Панна із Паном на соннім причалі,
а далі – засніжені далі, опа́ли опалі…

Лиш місяць жоржинно милує жоржини зів'ялі.

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:логос,1997)

На підвіконні хлипати найкраще,
Холодне скло розплющило шнопак.
Хлюпоче з носа у квітковий ящик,
Аз-за вікна уважно глипа шпак.

З'явивсь коханець у моєї жінки
(дебела шия, наче в бугая).
Любові більше прописав їй лікар,
Тому у нас побільшала сім'я.

Несу у ліжко чай і марципани,
Масую спинки і пухкі зади.
Перу білизну і готую ванни -
Нарешті я дружині догодив!

Усе як треба. Я - клепаю гроші.
Жона лише кохається і спить.
Однині целібат. Тепер святоша.
Лише терзає невгамовна хіть.

Цвіте краса, немов казкова квітка,
А я кайлую вдень і уночі.
Чому ж моя похнюпилась борідка,
І в нутрощах образа скавучить?

Прийшов додому. Щось нема коханця...
Неначе кішка лащиться жона.
Була у гінеколога уранці,
Для мене, каже, добра новина.

- Пішов од нас отой поганець! Каїн!
Дивись - висить на бильцях піджачок.
О, як безмежно, гаряче кохаю...
Сюрприз для тебе: троє діточок!

10.10.2017р.

У гості ходять із презентом.
Поганий настрій геть жени!
А я знайомий із поетом,
Людей мордує без вини.

Привів це "чудо" власній "киці",
Воно ж чекає на поклон.
Тримає книжку у правиці.
А поза! Цар! Наполеон!

Обвів нас поглядом ворожки,
Прорік, немов святий отець:
- Я - пуп землі! Давайте ложку
Й слюнявчика під комірець.

Втоптав кабанчика хутенько.
Здійнявся пальчик догори,
Рече: - Людва - сухі опеньки.
А ми - гармонії царі!

Незнана вам краса у Слові,
Живете сіро, як мишва!
Німі! Не відаєте мови!
Гуде порожня голова!

Сипнув сонетами оратор,
Вчавив господарів у дно.
Дрижала від поезій хата,
Коти сховались під рядно.

Пора піїтові до ліжка,
Веду вдягнути у шинель.
А він: - У мене буде книжка!
Готівку суньте у портфель!

В долонях затріщали вуха
(вони в дружини, як кліщІ).
Тепер нема у мене друга,
Зате спокійно на душі.

10.10.2017р.

Під акорди артрозного болю
У сюїті вітрів і дощів,
Все ж радію, зустрівшись з тобою,
Пані Осінь, в багрянім плащі.

Клавікорди твої й парасолі
І червоне жабо із плющу –
У пухнастім хмарок ореолі…
Я тобі всі хвороби прощу!


2017

Ти поспішаєш, осене... Куди?
В дорозі літо бабине згубило.
Невже холодні дощові кути
ти більше за осоння полюбило?
Утім, любов доречна? Мабуть, ні.
Ти лиш пора життєвої моралі.
Рахує світ свої курчата-дні.
Вони ж у клітці жовтої печалі.
Померзли бідні, меншають числом.
Маліють суголосно з листопадом.
Старий єврей вітається: Шалом!
А сіра днина вештається садом.
Своя, чужа – все глибше колія.
Надів хомут? Тягни підводу щастя.
А осінь насміхається: це я,
ваш поводир до білого причастя…

10.10.2017

Боже, як гірко, Боже, як боляче,
Бачить солдата без рук чи без ніг.
Слів не знаходиш, змовкаєш безпомічно,
По шкірі мороз, хоч і вижить він зміг.

Що пережив він? І думати годі!
Краще не мати й в уяві того.
Клята війна, що ятриться на сході
Вогнем обпалила нестерпним його.

Він співчуття у людей не вимолює,
Не просить нічого, не хоче жалю.
Та серце щемить невимовно від болю,
Мов рідний він брат і його я люблю.

Серце стискається, думка з провиною –
Це ж і за мене в бою він стояв,
Як страшний сон, бродить горе країною.
Ніколи не думав ніхто й не гадав.

Зовсім хлопчина… з поглядом стомленим,
Мов ним прожите велике життя.
Вижив, бо мужній, сильний, не зломлений,
Та жде його знов нелегке майбуття.

Ще жити і жити… на себе надіятись,
Збирати щодня треба волю в кулак…
Не звик він чекати на ласку та милість –
Ще прадід його був славетний козак.

Сльозу заховаю солону, непрошену.
О, скільки безмірних, незлічених втрат!
Скільки скалічено! Кулями скошено!
І скільки ніколи не прийде назад!

Коли вже війну ненависну зупинимо,
Коли вже дамо раду клятій біді?
Знов «плине і плине кача» країною.
Стоять на колінах старі й молоді….
19.07.16

В тернових хащах, на краю села,
Згубилась хатка грішна та убога,
Нема стодоли і криниця заросла,
А хата вся облущилась, небога.
Скосився тин, мов знітивсь від образ,
І виламалась дошка з-під порога,
Давно людей не бачить перелаз -
Вони забули вже сюди дорогу.
Столітня груша сперлась на кілок,
Немов когось з-за тернів виглядає,
А на старий надломлений сучок
Старезний ворон часто прилітає.
Все зазирає оком у вікно,
Аж за старі заношені фіранки,
Вдивляється крізь сиве полотно,
Крізь глибину осіннього серпанку.
Вже не калина, тільки бузина
Поміж тернин розкинулась патлато.
І сіра стріха, ніби сивина,
Обвислим чубом вилізла на хату.
Перемивають кості їй дощі,
Перебирають дощанисті ребра,
І між кропиви зарослів й кущів
Стирчать останки витрухлого цебра.
Не світять вікна. Рідко каганець
З останніх сил єдиним оком блима,
Забув про хату, мабуть, і Творець:
Розруха поселилась там незрима.
Та й все село… якесь воно не те:
По ньому теж тернина з бузиною.
Давно покинуте, забуте і пусте:
Сади зійшлись в обіймах з кропивою.
І що не так? Чого бракує їм?
Який лихий до них добрався фатум?
Покинутий назавжди кожен дім, -
То так в село ввірвався «мирний атом».
Лежать, як їх покинули, книжки,
Восьмидесяті роки на газетах,
Пропали і дороги, і стежки -
Усе давно в розрухи у лабетах.
Лиш тут ще якось жевріє життя,
Хоча розруха, мов жахлива казка…
Ще не пішла старенька в небуття…
За костур ще тримається Параска.
А всі поїхали… Покинули усе…
Стареньку кликали, та не пішла від дому.
Вона покірно хрест важкий несе,
А як живе, нікому не відомо.
Живе, як птаха - ягоди, гриби,
Своя картопелька, а хлібчик врядигоди,
Якийсь городець - щось би там робив,
Якби ж здоров'я атом не пошкодив.
Куди ж іти і де узять тих сил?
Подумала – життя тут промайнуло:
Від батьківських і прадідів могил?
Не дав Бог діток… Жаль, та їх не було.
А чоловік ще згинув у війну,
Його забрали – тільки одружились:
Ту похоронку береже страшну,
Хоч так ні разу і не роздивилась.
Ще був колись чужий прибився кіт,
Жили разом, усе на двох ділила,
Та пролетіло так багато літ,
Що і його, сердегу, схоронила.
Не пам'ятає, скільки років їй…
Живе і все, хоча життя не миле.
Із сумом дивиться очима без надій,
Бо і ходити вже не має сили.
Буває рідко – й люди забредуть:
Все щось запитують, записують, зімають;
Та ще - старенькій хлібчика дадуть
І щось вивчають, щось усе шукають.
Та жити не повернуться сюди,
Хіба, яка екскурсія наїде…
Живе старенька на краю біди,
Чорнобильського горя тихий свідок.
Сердечна бачила, як помирав сусід,
І кров юшила з вух його і носа;
І як дітей малих, дошкільних літ,
Забрала не наситившись «безноса».
Несе ту пам'ять, біль далеких днів,
Під образами молиться у свято.
А атом серце випік і роз'їв,
То й просить Бога швидше вже забрати.
07.10.17

***
– Продайте душі – майте гроші
і хай керує «вертухай».
Усі поїдемо у рай,
коли вони такі хороші,
що хоч у мери обирай.

***
Керують нами потенційні ЗеКи,
а долю пишуть вила по воді.
Не падає імперія Кучмеки.
Не роздає пілюлі Солоденко.
На волі – ситі. Босі – у нужді.

***
Немає миру на землі,
зате корупція – до краю.
І поки Раша – Сомалі,
її гадючник у кремлі
усе «рішає» і кусає.

***
Я кацапа бачу, та не чую.
Ну який це мій у біса брат,
як у нього зовсім не працює
україномовний апарат?

***
Ще не об’явлена війна,
а кондуїти є таємні.
І поки бійка на арені,
комуністична сатана
уже малює, будьте певні,
непересічні імена.

***
Не довго ще до фінішу орді.
Куди не кинь, а їхня карта бита.
Долизує своє й чуже корито
чумна порода. А її еліта
усе свинею лізе у вожді.

                              2017

Ще баба осінь посилає літу
на полики узори й кольори,
а Гея у віночку горицвіту
уже чекає іншої пори.

Яскраві позолочені пейзажі
умили і оплакали дощі.
Ось-ось – і білий саван м’яко ляже
на пагони, дерева і кущі.

Тумани сині зорі погасили.
Розтанули пташині килими.
І косо озирається Ярило
за обріями лютої зими.

За оранкою Марсового поля
ретивий ратай утирає піт.
Крові живої вимагає воля.
Удобрює могилами граніт.

На сході і зимою, і весною
яріє поле. За озиминою
скучає не засіяна рілля.
Погуркує громами. І здаля,
готуючи ротацію герою,
уже й Сивілла сива як земля.

                              10.2017

Смуга чорна, смуга біла,
Все чергуються вони,
Доля так вже захотіла,
Щоби дні такі були:

Сонячні, веселі, світлі
І журливі та сумні,
То трояндами розквітлі,
То прибиті до землі

Вітром, громом та сльотою,
Що в житті часто бува,
І солоною сльозою
В серці запечуть у вас.

Радості знов сонце зійде,
Смутку висушить росу,
Віру та любов й надію
Дні прийдешні принесуть.

2017 р.

Природа. Тиш. У грудях млость.
- Яка ж краса довкола, сину!
Нога в м'яку ступає повсть,
Обходячи колеса й шини.

Поплач, дитино, покричи,
Порви на тім'ї трохи коси.
Бо в небо дибляться корчі:
Улітку вирубали сосни.

Грибів у лісі - океан!
Повітря - чисте і цілюще!
Втомився? Осьдечки диван.
Усе що хочеш є у пущах.

Прийшла синтетики доба,
Пляшок із поліетилену.
А, може, це мені ганьба,
Що ліс брудний, а не зелений?

P.S: Жує, обідає сім'я,
Сміття навалює потроху.
Упав кавалок з бугая...
А совість обростає мохом.

08.10.2017р.

***
Понад ярком, понад звором
З позолоченым узором
Літат лист.

Ввüн зорвався из березы.
Не останньый и тверезый,
А паде.

Так му хочеся летіти!
Крайчик ся, ги кліпка тіпат –
Вітре, де сь?

Так, ги нароком, тот вітер
Дись устиг уже ся діти,
Вать умер.

А листок з такым надрывом,
Вонь душа му ся удрыват,
Жив бы щи.

Айбо всьо: по чóрнüв смузі
Динь удрыват уд ілюзій –
Вже зимля.

Тяжко. Думати не варта,
Ош буде май ліпше завтра –
Гüрше зась.

Так и ты. Літати сь годен,
Докüть силы и погоды
Бüг ти дасть.

09.10.17 © Василь Кузан

Словничок:
Ярок – яр,
Звüр – долина,
Кліпка – повіка,
Де сь – де ти,
Так, ги нароком – ніби спеціально,
Дись устиг уже ся діти – десь зник, заховався,
Вать – або,
Вонь – аж,
Зась – знову,
Годен – можеш.

Як пустка ранок упав з небес.
Кульга підранок – худющий пес.
В руїнах хата лежить, вмира,
Мов сива мати хвора, стара.
Нема нікого… Лиш грім війни…
Зія холодний провал стіни.
Завмер розбитий снарядом стіл,
Трави в підлозі десятки стріл.
Старенька груша ледь-ледь живе,
Руїна душу болюче рве.
Приліг на ганку, на лапи – ніс…
Чомусь полином весь двір заріс.
Він все чекає… І біль, і страх,
Сльоза, як докір в його очах…
Нема нікого… Лиш грім війни…
Зія холодний провал стіни.
Ніхто до хати давно не йде.
Здаля гармата так зло гуде…
Знов нашорошив кінчики вух,
Той грім і тиша тривожать слух.
На мить забувся, немов заснув,
У тиші кроки жадані вчув.
Утратив спокій, зірвавсь стрічать!
Нема нікого… і знов – чекать…
Чи хто вернеться до цих руїн?
Не вірить серце, що сам… один.
Приліг на ганку, на лапи – ніс…
Полин повсюди, як біль проріс.
24.08.16

Гнеться гроно виноградне, обважніла віть!
Я достигла, мій коханий! Палахкоче хіть!
Почуття - ріка бурхлива! Напнута струна!
Я - вино терпке, гаряче. Пий мене до дна!

Солов"ї в саду тьохкочуть на усі лади -
Удихни на повні груди і до ніг впади!
Пишні груді пахнуть медом, лащаться до рук.
О, як хочу я кохання! Родиться малюк!

Цілу вічність наше ложе бризкає вогнем
Тут наш рай! Колиска щастя і земний Едем!
Налітався донесхочу в піднебессі птах ,
Утомився. Спи мій милий. Стану на чатАх.

08.10.2017р.

Між землею та небом
Є терниста стежина.
В'ється, наче ріка -
То униз, то увись.
Невмолимо вперед
Час підштовхує в спину.
Я ж - уже не юнак,
Відстаю, утомивсь.

У глибокі яруги
Часто падав із кручі.
Піднімався, ішов -
Ангел досі беріг.
Нині - вільний невільник,
Вже підписано купчу:
Буду блазнем старим
Для чиїхось утіх.

Тихо сіється мжичка,
Чути шерех долоні -
Це правиця моя
Розгортає сувій.
Я отримав перо -
Не посади і трони.
Для митця влада - смерть,
Нищівний суховій.

Сонце котиться тихо
Голубим небосхилом.
Скоро промінь його
Я і не дожену.
А у пеклі чорти
Вже нагострюють вила,
Бо із їхніх лабет
Душу спас не одну.

Озирнувся і бачу
Стигле поле пшеничне,
І птахи з чужини
Прилітають ключем.
Це - прекрасне майбутнє.
Я ж старію... не вічний.
Ангел знає мій шлях,
Тихо плаче в плече.

09.10.2017р.

* * *

Час тектиме повільно. Бо мул і пісок
заважатимуть руху води у клепсидрах.
Я ворожо сприйму запитання касира:
„Чи немає дрібних?” І дістану п’ятсот.

Час ітиме ледь-ледь. Так буває завжди
у моменти, коли дуже хочеться дива.
(Ну, наприклад: твої виграють „два – один”,
а свистка все нема, й кожна мить – як година.)

Дошкулятиме дощ. Утішатиме сніг.
Розганятиме кров щойно куплене кріплене.
Голуби та безхатьки поснідають крихтами
і чекатимуть (де забарилась?!) весни.
Зупинившись, висітиме час навісний
над тривогою мерів – старими покрівлями.

Хати чубами мріють* на осонні
Між кучерявих, коханих садів,
І гріються на айстрах трутні сонні
В солодких запахах незбираних медів.

Уже калина надягла коралі,
Красується і пишна, й чепурна,
До перелазу вийшла наче краля -
Така розкішна у селі одна.

Ще яблука блищать в садах і груші:
Останні, пізні - нині їх пора,
А срібні павутинки прямо в душу
Бринять сумними струнами в дворах.

Димками тягне терпко, прілим листом,
Летять, кружляючи, зажурені буськи
У небі, що сіяє аметистом…
Збирає осінь в кошики грушки.

*МРІТИ – бовваніти, ледь виднітися.
27.09.17

Янголині тонкі рамена
знемагали від пресу днів,
під людського життя знаменом
у безкриллі поміж снігів,
межи криги, вогню, знемоги...
Босі ноги місили твань -
не було бо рівніш дороги,
як стежками тяжких стенань,
і по тім'я мілкіше броду,
і м'якіше шпильок стерні...
Ти якого сімейства-роду?-
Деренчало в найтихшім сні...
Янголині дрібні рамена
підпирали стовпи небес,
по котрих струменів черлено
піт Того, що колись воскрес...

2017

Знову щось незбагненне, таке таємниче…
Сива далеч могутня нависає дощем
І туманом осіннім за обрії кличе,
Огортає холодним і вогким плащем.

Нашорошили вуха кущі край дороги,
Скоро ніч знов розіллє чорнилом пітьму.
У тополі старої змерзли репані ноги.
І чому їй так зимно, я в толк не візьму.

Місяць в хмари сховався, на землю й не гляне,
Горобиними ночі прозвали такі.
Вітер всіх відцурався й шматує тумани
Й горобинові грона зриває гіркі.

Завиває і плаче він вовком скаженим
І розпачливі стогони кидає в ніч,
Смика коси дерев, мов отой навіжений
І кричить в піднебесся, як зляканий сич.

Нашумить і натомиться, звісно, до ранку…
І несправджені мрії, і туги жалі
Рознесе, розкидає і стане на ґанку
Проводжати в далекі краї журавлів.

А заплакана ніч, вся розхристана й боса
Осідлає баского на ранок коня
І помчить в сиву даль, лиш її чорні коси
Навсібіч розлетяться, як те вороння.

Всі зітхнуть із полегшенням: врешті минеться
Ця глуха, нескінченна, гнітюча мара.
У осіннім мінорі щось дивне озветься:
Саксофон щось так ніжно й натхненно загра.
13.09.17

Все виглядає значно гірше…
Ти замовляєш
Осінній треш
Тиша - для написання вірша
І я з цим погоджуюсь теж…
Хвилюється небо
Дощами
Листя жовтіє
Одразу
Те, що пробігло між нами,
Схоже чомусь на
Образу…
У підсумку це не важливо
Бо й вірші твої кумедні
Рядками пройдеться злива, не-
Наче по лісу ведмеді…
2017

Спіткнулись ноги… втай з мовчанням
Пропахлі потом й кров’ю гречно
їм знову в путь з самого рання
Та вам все рівно… безперечно
У вас й до того слабші дані
Щоби комусь протистояти
За вас вони ідуть до страти
Панове довбані і пані…
2017

Знов на губах гіркий цілунок кави,
Вже темне ніч розвішує сукно
І місяць, мов дивак якийсь цікавий,
Пове́рх фіранки зазира в вікно.

А листопа́д, а листопа́д палає,
Та кличе музика мене його дарма:
Тебе немає, в нім тебе немає.
Для чого він мені, коли тебе нема?

І знов, і знов летять на підвіконня,
Як зорі, з клена золоті листи.
І пахне кава… спогади… безсоння…
Я там, де ти… я завжди там, де ти!

Розтануть зорі, листя відпалає,
Відзолотиться, з сумом облетить.
А я на зустріч нашу так чекаю.
Лишилась мить. Одна лиш тільки мить…
02.10.17