Теплом іще ми насолоджуймось
І душу хай тішить розмай,
Бо скоро покотиться-котиться
Вже літечко за небокрай.

Замінить віночок ромашковий
Айстр диво-калейдоскоп,
А пелюсточки трояндові
Жоржинам поступляться знов.

І чорнобривці жовтітимуть,
Де маргаритки цвітуть,
Услід за червоною рутою
Уже хризантеми прийдуть.

На зміну яскраво-зеленому -
Багряного кольору лет.
Тихеньким серпанковим леготом
Звучить вже осінній сонет.

2016 р.

Війну солдат скінчив у 45-м,
Додому з перемогою прийшов,
А син його був ранений в "Афгані",
За що, скажіть пролив свою він кров?

Онук на Сході України нині
Боронить землю від своїх "братів".
Усі вони служили Батьківщині
І кожен з них миру й добра хотів.

Але коли покликала Вітчизна,
То не вагались, всі стали грудьми
На її захист.Діда, внука й сина
Торкнувся сніг гіркої сивини.

2016 р.

А яблучка терпкі-терпкі
На малій кисличці,
Хоч позолотив їх серпень,
Ніби й гарні з виду.

Але тверді, немов камінь,
Що і не вкусити.
Так і люди теж бувають
Гарні та вродливі.

Та холодне мають серце,
Черству темну душу.
Хочеться втекти далеко,
Коли їх "розкусиш".

2016 р.

Запахом яблук стиглих,
Росами зелен-отав
Приходить щороку серпень.
І день вже коротшим став.

Ілля-Пророк відкриває
Двері у місяць той,
А далі гостей зустрічає
Цілитель-Пантелеймон.

Ну, а брати Маккавеї
Освячують квіти й мед,
Господнє Преображення
Слідом за ними йде.

В народі - Перша Пречиста -
Свято Успіння зовуть.
То ж серпень ним урочисто
Завершує свою ходу.

2016 р.

Мою свідомість
зорюють по кілька разів на день.
Я п'ю седативні, хрін з тобою, щоб
стан нет повторювався.
А вона-паскуда, я не її, вона не моя?
Я вірю в обезболююче, може, поможе...
В неї свої стосунки, віддаю... все добре...
Мої мантри, щоб заспокоїтись, все
як зазвичай.
Я все ще прив'язаний до
неї... життя кошмар. Згадую минуле.
Часто згадую наше Чуже минуле.
Наркотичні сни наяву
переслідують мене.

2016

Часоплинність клаустрофобії
На поверхню ріки пелюстками
Позаторішніх квітів мертвих віршів
Про любов - таку ж неіснуючу
Як подерті шматки спогадів,
Про жінку, що поїхала з химерними мріями
До країни кущів кокаїнових
І гір зубатих як пащека мегалодона.
Де ти блукаєш? Між якими
Індіанськими селищами
Давніх, як мої сни.
А в мене лишилися спогади,
А сліди твої шукаю нашими горами -
Таки лагідними, таки тими,
Де кожен водоспад співає про тебе,
Де кожна квітка мені дорікає,
Що тобі мною не подарована,
Де кожна хмарка, як та,
Що ми колись з вершини бачили,
Отоді перед громовицею,
Отоді - ще не перед прощанням,
Отоді, коли під смереками
Далай-лама нам про щось нашіптував
Своєю старою книгою.
Чи може то просто молодість
Мені так необачно згадується,
Чи може просто здається,
Що досі ти зі мною блукаєш
Оцими горами дощавими
Замшілими й чебрецевими,
А не тими селищами,
Де продають забуття жменями...

Про що тобі в тій жаркій чужині мріялось
Незабута моя, недолюблена,
Коли блукав я війни стежками?

Ми капітани - наші вітрильники
Тесані й клепані з прозорих слів,
Ми капітани - пливемо чи то летимо
По морю холодної води оповідок
Коли сумних, коли і веселих,
Але кожна про смерть бліду -
Бо більше писати й нема про що
(Не писати ж про життя
Не пристойно ж бо,
Як можна писати про те,
Про ще не відаємо).
Отож і пишемо - ми дітлахи,
Що замість іграшок з літерами бавляться,
Про те, чого не існує,
Про те, чого не буває,
Про те, що придумано,
Вигадано й нафантазовано:
Нібито смерть якась є,
Нібито ми «помираємо»,
А не мандруємо-валандаємо нескінченно,
Доки сам час існує-іншує
(В іншому-інакшому)
З одного світу до іншого,
Геть чисто все забуваючи,
І про вічність мріючи
(Так, нібито, її забрати можуть),
І якоюсь «смертю»
Один одного лякаючи...
Ми капітани - в кого каравела,
А в кого корито,
В кого вітрило, а в кого
Паротяг-шміровоз засмальцьований
(Дим, дим, дим)
Але хвилі - вони завжди.
Без них нудно. Без них не колисково.
Без.

Мій човен пливе
А я на березі...

Свіча каштанова горіла біло-біло,
То травень був, цвіла весна-красна.
Ромашок очі сяяли-жовтіли -
Це літа озивалася луна.

Жоржини гордо й пишно квітували,
Як полум"яний осені привіт.
А там і зимонька знов мчатиме на санях
Згори по кучугурах снігових.

Весна - то наша юність гомінлива,
Махнула молодість, як літечко крильми.
Пора осіння - досвід є життєвий,
Поважна старість - то сестра зими.

2016 р.

Здається, ще вчора гніздечка мостили
Лелеки, коли прилетіли здаля,
А вже розправляють пташата їх крила
Та дивляться - звисока гарна земля.

Уміють вже міцно триматись в повітрі,
Наука батьків не проходить дарма.
І не страшні їх ні дощ, а ні вітер,
Та перешкод для них більше нема.

Навчилися вправно високо літати,
У рідній сторонці набралися сил.
Дорослими стали малі лелечата,
Їм скоро рушати у теплі краї.

2016 р.

Вона подивилась на тебе... оточений...
Люди минають, тіні летять... я.
Бездушний павук з її ніг і рук
схилився наді мною... він відчуває.
Вона наблизилась у поцілунку... відкусила
голову.
До сніданку вона відкладе яйця... я
не правий, допоки мої
картинки-непрощені_спогади не засліплять
мене.
Куримо і п'ємо сік чекаючи на "хто перший
піде". Біляве тім'я грає в промінні
ранкового сонця... їй сподобалося
вночі перекладати мене,
вчора вона була заговорювати мені зуби.
Загинув, я хочу, щоб ти була права...

2016

Гидке життя, ти маєш свій кінець?
Скільки років ти можеш катувати нас?
Невже так важко зупинитися?
Зупинити час і кожен організм?


Чи може це проблема в нас? В людях?
Можливо ми вині в тому, що народжуємся в бідноті?
Через це ми й злі.

-Чому ми не вибираємо де народитися?
-Якби був вибір, кожен б народився в королівській сім’ї!
-Ні, коли б був вибір я б не родився!


Де рівноправ’я і справедливість? Де їх знайти? Це взагалі можливо?
О Боже де ти є, чому створивши нас ти з нами не говориш?
Чи може ми не чуєм? То дай нам вуха Боже….

Чому кожен раз коли відбувається щось добре –
Ти думаєш: “О, відбулося щось добре, значить скоро буде щось погане”
Що це за закони світу? Хто їх придумав?
Але вони існують, хто б їх не придумав!

Чи є людина в світі яка б не плакала?
То чому ви питаєте: “Чому світ такий жорстокий?”?
Та хіба був би світ жорстокий, якби не було горя?

Ви кажете що алкоголь захопив світ?
Це те саму що сказати: анальгін захопив голову.
Ні, алкоголь лікує нас від болю й горя, яке світ приготував для нас…

І хто що б не казав.
Але й багаті й бідні не знають щастя однаково.

Назарій Каспров

Ми утекли подалі від усіх
Туди, де лиш птахи гарно співають,
Адже любові віддаватися не гріх
І насолоджуватися кохання раєм.

Де так манить очей твоїх блакить,
Палахкотять від поцілунків губи,
Та кожну хвильку щастя струменить,
Ми ж дихаємо ним на повні груди.

Б"ються шалено в унісон серця,
Ти щось мені шепочеш таємниче.
Нас за собою усе далі кличуть
Святі та грішні ніжні почуття.

2016 р.

(Пам"яті захисників України, загиблих в АТО)

А ти,моя матусю, не журись,
Не плач так гірко і не побивайся,
Повір, я не загинув, я - живий,
Та виглянь у вікно.Он там співає

На яблуні розлогій у саду
Мала пташина, крильцями тріпоче,
Її, моя рідненька, нагодуй,
Бо в ній душа єдиного синочка.

Тебе ж прошу, дружино не ридай,
Бо мені боляче від того, ніби рана.
На сина подивись - мене впізнай
І краще помолись, моя кохана.

А ти,синочку, у люстерко глянь,
Звідти привітно усміхнеться татко,
Та тільки мого серця не порань,
Не забувай мене, моє дитятко.

А я живу у вишеньці малій,
Яку садив ще позатого року,
У всьому-всьому, що є у дворі,
До чого ще торкались мої руки.

Хай вас, рідненькі,лихо обмина,
Не треба плакати за мною, а гордитись.
Допоки пам"ятаєте мене,
То я - живий і вічно буду жити.

2016 р.

Чорні птахи торішніх снів
Дзьобають тіні мертвого Місяця.
Небо! Я не бачу тебе, лише
Ковтаю липке туману морозиво
Якогось не нашого, якогось чужого:
Туману Гіпербореї.
Але вже не блаженої - злої.
А в снах Андалусія-туга
Таки не сучасна, але жарка й опалена
І не тільки Сонцем - блукальцем байдужим,
Таки Андалузія - та, обірвана пісня
Війни горожанської.
Гай, гай, Федеріко!
Чорні кулі навпіл з тобою
Поділимо. Бо вони маслинами
В долю нашу виснуть,
Бо у снах моїх ті самі постріли,
Бо колючки нетреби такі самі гострі
Як на землі де лишилося
Тільки й кольору, що жовтого.
І ні краплі дощу живодайного,
Тільки трунок. Навіть з неба.
Гай, гай, Федеріко!
Що тобі Франсіско,
Що мені Вальдемар
Тим самим Торквемадою.
І тіні ті самі - зловісні,
А доля так само - не жити:
Тут під деревами:
Чи тобі мигдалевими,
Чи мені під липами -
Чорні маслини на двох
І обірвана пісня
Андалусії-туги -
Землі вандалів...

Сьогодні зранку вона мене шматувала...
Ніщо довкола...
Страх відсутності і забуваю все...
Ніщо оточує мене, Ніщо в моїх
стінах.
Книги, як Ніщо...
Надто довго, безвихідь,
звільни мене!
Музика-це Ніщо...
Телевізора і так не дивився.
Ніщо усюди, лагідно огортає
вії, кутає мене прохолодним.
Воно Всюди, Ніщо в моїх словах,
писульках, вчинках, що ще не згадав?..
Сьогодні зранку я готуюсь
прийняти знайомого внутрішнього
демона
Вділа поклеєну маску з вертепу і кричить

(2016) Ред. 2021

Біля хати, на подвір"ї
Та у нашому саду
Батьком саджені горіхи
Зеленіють та ростуть.

Вже вони і плодоносять
Рясно-рясно восени,
Трохи білочки обносять,
Решту - то збираєм ми.

Вистачає всім доволі,
То ж смакують залюбки
Ними діти та дорослі
І руді малі білки.

2016 р.

Горобинову ватру роздмухує вітер,
Зірочками яскравими айстри горять,
Ластівки молоді вже навчились літать,
То прощається з нами барвистеє літо.

Іще сонечко вдень усміхнеться привітно
І купатися можна та позагорять,
А намисто з роси вранці й ввечері зимне,
Уже ноги остудить, босоніж як стать.

Не померкла краса іще літа розмаю,
Лист жовтіє між зеленню все ж де-не-де.
Це вже осені подих легкий відчуваєм,
Дає знати вона, що вже скоро прийде.

2016 р.

Так гарно починався цей ранок.
З Мережковським говорилося про Монтеня.
Та раптом нежданно-негадано непрохана Муха з’явилась.
І, як це ведеться в Ізраїлі, встряла одразу ж в розмову:
«Ти, певно ж, слухаєш теревені московські…»
«??»
«Шкода, а то б дізнався, що сталось з моєю сестрою.
Якби Жириновський не перекинувсь на сторожа,
Котрий без перепустки дозволив їй проскочити
На чергове передвиборне партійне збіговисько,
Бути б уже достроково сестриці моїй на тім світі:
За лазутчика прийняв її Володимир Вольфович
І, як донедавна з писаками, кинувся в битву…»
…Муха ще б довго відтворювала подробиці,
Бо вона з тої породи, що без угаву торочать,
Тож вирішив я за краще не уривати балачки,
А негайно ж покинути прохолодне приміщення
І всупереч настійним порадам вийти в спекотне літо.

Серпнева спека.
Плаче знеможений сад
зомлілим листом.

2012

Чому не я?! -
гірко зітхала
стара "потомствена" груша,
через силу
відганяючи рій дразливих думок
покоробленими ревматизмом вітами.

...Так само щедро і звабно
медоносила в райському саду.
...Не менш віртуозно
з висоти самозамилування
поціляла достиглими смаколиками
в маківки усамітнених диваків.

Все - дарма!

Яблуня -
вигойдала плід
пізнання добра і зла.

Яблуня -
причетна до відкриття
закону всесвітнього тяжіння.

Навіть яблуко розбрату -
теж од неї!

Щастить же декому...

07.08.2016

Жива акустика в словах
з дієзами й бемолями,
півтонами, пів обертонами
і болями, і ролями, і долями….

Пострілами контрольними
заточуються гострі стріли,
акорди, жести, фрази
і завмирають паузи…

Об залізні обладунки
ламаються наточені шпаги,
кулі, образи, сльози
і воскресають поцілунки…

Кохання вкотре репризами
тихими сакральними словами
стирає з доріг перони —
паралелі і меридіани…

І у часі фатальної вистави
актори з глядачами
міняються бумерангами —
і болями, і ролями, і долями…

Коли ми були птахами —
літали за і під хмарами.
Крила ширяли просторами
за небесними горизонтами.

Ми легко ловили вітри
доторком крилатої сили
і любили в піке висоти
перелітати за небосхили.

Ми відкривали нові широти
пірнаючи у сурові вихори.
І манило нас небо планетами
із казкової височини.

Ми літали у вертикальні ризики
прощаючись і молячись,
а боги додавали нам сили
повернутись назад — задихаючись.

Це ж ми з тобою були птахами
з великими золотими крилами.
І були ми братами і сестрами —
з ясними і чистими помислами.

В країні третій рік жнива криваві,
Батьки щодня оплакують дітей…
Малий загін воює з ворогами,
Байдужа більшість – в променадах день у день...

Людей дотискують тарифним тягарем,
Держава захлинається боргами,
У безробітного шмат хліба на щодень,
У казнокрада знов ікра з перепелами,
У бізнесмена сто «прокладок» - божа мана!!
У податківця всі закони - для кишень,
Громада скута «справедливими» судами,
Прокуратура не змінилась від Майдану,
«Міліція & Злочинці» - то картель,
Законотворці – то PR по всіх екранах….

Коли закінчиться цинічний глум над нами,
Як довго затягатись поясами
І скільки «слухать мантрів і пісень»
Про ті реформи, що крокують поруч з нами –
У «паралельнім світи»… кожен день ?

©17.07.2016

Я не будую повітряних замків
і не складаю карткових будиночків
не виношую під серцем рожевих мрій
не нанизую намистиночки
Я не маю надій на тебе
права на тебе не маю
А Ти володієш мною
хоча сам цього і не знаєш
В тобі так багато ефектів світла
В тобі так багато сонячного спалаху
Ти позаземний і гуманний
Твоя відкритість таємничо незламна є
Твоя криця насичено-ніжного вересу
Твоя міць – росянистий сміх полудневого дня
Я у невагомості коли доторкаюся до твоєго
спантеличеного єства
Я за межами прохолодно-вуглецевої тропосфери
Я досягаю Орбіти-
Я уже не я
Я твоя прихована відданість
Я – це Ти у моїх думках...2015 рік.

такий собі Валєра
кент у третьому поколінні
мав при параді хлопчиків для биття
дівчат для престижу
відбував у вузі третю вишку
відбивав у лузерів бажання жити
хоча сам мріяв бути лузером
часом невидимкою
просто перестати купувати-відбирати
кабаніти
просто хотів трішечки менше уважухи
прагнув трішечки більше природньої віри...
його труна з червоного дерева зогнила
лишились тільки позолочені гострі ручки
кент Валєра жив задовго до нашої ери
тоді як останні неандертальці
покидали свої поселення
щоб досягнути ішого берегу
іншого пункту
зустрічаючись з ними
на тому березі
Валєра підкурював свою пластикову люльку
і розводився про корифанів
мовляв без нього їм вельми сутужно
без нього не буде вже тої відбірної зграї
неандертальці гріли руки біля головного вогнища
і дружньо у такт йому кивали
у тих жестах було більше віри
у тому вогнищі більше правди...
Валєра зненавидів поняття - більше-
більше не припасовував до всього понятія
не міг збагнути звідки цей пластик у напівосиротілому тілі
чому так радіють його самураї
вандали розбили надгробок зі слонової кістки
відтінку італійського мармуру
біля ніг Валєри лежав слон
лежав і радісно оповідав про свої далекі мандри...2016 рік

Люди вдягають маски,
Ховають справжні обличчя
Тоді, як бояться впасти
Або хочуть здаватися ввічливими.

Люди вдягають маски,
Коли є лише оболонка,
А замість душі – катакомба,
Де легко і заблукати.

Люди вдягають маски,
Коли хочуть про щось забути.
Їм простіше не бути справжніми,
Їм легше просто НЕ БУТИ.

Люди знімають маски,
Коли їм нема що втрачати.
Люди знімають маски,
Коли не можуть брехати.

Бути щирим чи потаємним
Щодня вирішує кожен.
Кожен може надіти маску,
Та справжнім бути – не кожен.

24.05.2016

Ми з тобою фантоми.
У світи невідомі
Летимо – хто куди.
Ось, здавалося б, фініш,
Якщо схочеш – припиниш.
Але щось у середині каже: «Лети!».
Ти лети і не бійся,
Падіння не бійся.
Болю не бійся і висоти.
Бо лише у польоті,
Високім польоті,
Ти станеш собою,
Зрозумієш – хто ти!

24.05.2016

І знову ми, неначе при Богдані,
Затиснуті між ляхом й москалями,
І кожний нам торочить про своє -
Не бачили б вони під небесами
Укрáїни. Випробують кийками
І репетують - Не займай, моє!
У всякого своя підступна зброя -
Хрестом, мечем, брехнею й маячнею,
І розтинають на шматки живцем.
Того й чекай, що ще і яничари
Заметушаться й стануть ворогами…
До горла кожний зі своїм ножем…
Та тільки цього разу обирати
Не по хрестах чи місяцю на банях,
Бо будь-хто з трьох – то є довічні ґрати
Й повернення на триста літ назад.
До волі шлях – дієве поєднання
Всього суспільства, розум – нам гарант
Майбутнього на рівних із «китами»,
Живе ж Японія під боком у Китаю
І нам не гріх розквітнуть в полинах,
Для того є усе у нашім краю….
© 26/07/2016

Я беру у життя тайм-аут,
Я себе викликаю на раунд.
Я з’ясую, на що спроможна,
Щоб іти по життю переможно.

Я викину зайвий мотлох,
Зітру усі зайві файли.
Візьму помаранчеві фарби,
Розмалюю свій світ довкола.

Перекрашу я сум на радість,
Лінь свою оберну на творчість.
Я дістану яскраві обгортки,
Упакую найкращі мрії.

Оце й будуть найкращі ліки,
Що потрібні душі і тілу.
Оце й будуть найкращі кроки.
Я зроблю це. Я так зумію.

18.05.2016

Ви примушуєте мене думати
Про те, чого я не знаю,
Ви примушуєте мене ліпити
Поеми-глечики з глиняних слів
(А вони розіб’ються –
Коли висохнуть,
Коли сонце опалить їх
Товсті боки-метафори
І скам’янить вогонь буття
Жаркий як жадання,
Світлий як одкровення).
Я гончар – а ви думали, що поет
Я глиноміс – а ви думали - проповідник,
Я винороб – а ви думали – пастух.
Я замішую глину павзами,
Вона злипається,
Як сторінки Біблії
Втікача-єретика, що ховає
Кожну свою думку-блискавку
У торбу-хлібосховище
Сухих сухарів цитат
І вина вакханалій-віршів
Босоногого циклопа Ероса,
Волоцюги Меркурія.
До Ефесу ще
Не примандрував Павло-безхатько,
Щоб біля руїн сховку Артеміди
Мав сказати нам, що ми теж глина:
З нас ліплять філософів
(А ми не хочемо),
Нас називають людьми
(А ми пручаємось),
Бо такі ми вже
Стадострижені вівцегромадяни
Полісу Сатурналій.

Всім вбитим за правду.

Година -
Найтемніша година ночі
Перетворює вулиці на жертовники,
Перетворює серця на срібні дзвони,
Слова на крики протесту,
Життя - на офіру.
Як добре, що в оцій темряві,
В оцій годині пилу,
Який не дає людям дихати,
Ми страх викинули
На смітник як непотріб.
Світ хитає
А ми самотні
На цьому кораблі переповненому.
І кожне подвір’я - уламок ковчегу,
Шматок буття дерев’яного,
На яких пливемо на хвилях хвилин,
Бо знаємо: краще вмерти вільними,
Аніж жити рабами.
Ця думка - це наш останній прапор
Над барикадами людяності.
І кожен рядок - одкровення,
І кожен плащ - саван,
І кожна мить - Влоля.
Наші серця це зорі,
Які будуть світити довіку,
Навіть найтемнішої ночі
Вони не згаснуть
І будуть на небосхилі
Тоді
Як здохне останній диктатор.

Пам’яті добровольців 1798 року

Ми вганяємо цвяхи
У легке жовте дерево -
Свіжотесане і ясеневе,
Ми б’ємо молотками -
Важкими, залізними
По м’якому пахучому дереву,
Ми клепаємо шибениці
Собі,
Нам - ірландцям
Під злими цівками
Воронованих крісів англійських,
Ми клепаємо шибениці
На яких буде добре гойдатись
Нам - ірландцям
На солоному вітрі
Оливного моря Ірландського
(Тільки балки скриплять).
А ти, Маргарито, твої коси руді -
То ж чудова мішень
Для стрільців у червоних мундирах.
З мене був добрий тесля
Ще до того, до того, до того,
Як пили ми на пагорбах вересу
Чорне віскі ночей.
Ще до того, до того, до того
Як майстер млина - того самого,
Що перемелює всі наші біди,
Вказав мені шлях
У табір повстанців -
Глен-да-Лох.
А ти, Маргарито, все чекала вогню,
Що спалив наше селище
І поле ячмінне нашого клану.
Я влучав у червоні мундири
Зі старого мушкета -
З іржавого кріса,
Що від батька отримав у спадок.
Нас так мало в тумані -
Рудочубих повстанців.
Тільки вітер співає
Над руїнами замків,
Над порожніми гленами
І кам’яними хрестами...
А Ірландія плаче,
А Ірландія плаче
Без сліз...

Взнавати істину боляче,
боляче,
Та правда наздожене тебе –
Хочеш ти цього чи ні.
Вона відкриє тобі очі, -
Буде боляче, боляче,
І серце буде твоє у вогні.
І пектиме гаряче, гаряче,
Хочеш ти цього чи ні.
І ти тікатимеш,
далеко тікатимеш,
Та не втечеш,
Як би ти довго не біг.
І ти чекатимеш,
Все одно ти чекатимеш,
Як би ти цього не хтів.
І ти кохатимеш,
Все одно ти кохатимеш,
Скільки вистачить сил…

(долі наперекір…)

23.05.2016

День уже виходив за хвіртку —
згорблений втомлений,
а тоді ще озирнувся і мовчки запитав:
– Як ти?
– Та так нічого — ніхто поганого нічого не сказав,
не украв…
– Ну то добре, ну то й слава богу…
І пошкандибав —
сердешний скоцюрблений
зеленим лугом до річки.

нас там не було
де навколішки
стіни ковтали тишу
світанкової мряки без пострілів

то не наші легені
затиснуті в жорнах крику
проростали насінням льону
у прострелених горщиках на підвіконнях

то не наша осінь
через розбиті шибки
закидала дикі вітри-вовкулаки
сивим листям розпачу хоч було вже літо

то не наш всесвіт
дивився через приціл
у мертві зіниці ворожого калаша
на нас — без нас на війні

то не наші тіні
ковтали сльози
за журавлями у клинці
по колу зачерствілого бублика

Серед літа, серед літа
Розгулялась заметіль,
Завірюха тополина
Закружляла звідусіль.

Угорі і справа й зліва
Ці пушиночки малі,
Килимом траву встелили
Й опинились на землі.

А дмухне легенько вітер -
Знову вгору пух здійнявсь.
Це дзвінке барвисте літо
Всіх запрошує на вальс.

2016 р.

Як зозуленька кує лиш до Івана,
То значить осінь буде та й погана,
А коли ку-ку чути до Петра,
Чекай погожу осінь, довгу й теплу.

Так у народі кажуть іще здавна,
Давайте перевірим чи це правда.
Після Купальських свят її не чути
Щось нинішнього літа.Може бути,

Що восени дощитиме частенько,
Але ж вологи просить і земелька.
Всі явища природи ми сприймаєм,
Бо в ній нічого зайвого немає.

2016 р.

Героїв кров"ю скроплена земля,
На груди тиснуть їй ворожі міни.
Коли ж загарбники вже підуть звідсіля
І доки будуть хлопці наші гинуть?

Додому хоче кожен вже боєць,
Робота мирна там його чекає.
Та ворог зводить мрії нанівець,
Не втихомириться ніяк, усе стріляє.

Невже із цього виходу нема,
Хто зможе кровопивців зупинити?
По заколотниках давно "плаче" тюрма,
А ми бажаєм в мирі й щасті жити.

2016 р.

Шевченкові вірші народними стали,
На музику проситься кожен рядок,
Співають "Тополю" і "Думи".З роками
Вивчатимуть їх й не забуде ніхто.

"Така її доля" - з "Причинної" строфи
Лунають в концертах, на святах, удома,
Й "Садочку вишневому" завжди цвісти
І "Заповіт" в серці будуть нести.

Іще багато, усіх не злічити,
Шевченкове Слово дзвенить у піснях.
Живуть Його вірші й завжди будуть жити,
Бо серцем писав їх пророк наш ТАРАС.

2016 Р.

Розмахують хустинками зеленими
Та загадково усміхаються берізки,
Щось таємниче перешіптуються з кленами
І не соромляться нікого аніскільки.

Протягують гілки до них, мов рученьки,
Запрошуючи тих на "білий" танець,
І граціозно легко так кружляють,
А вітер бавиться і пестить довгі кучері.

2016 р.

Отак і бачу їх в помешканні просторім Відня[1].

Стоять і тиснуть один одному руки.

І в потискові тім, може, уперше щирім для двох народів,

Злились в одне - вчорашнє і майбутнє.

«Я стільки чув про Вас»,- озвався першим Герцель.

«Радий і я зустрітися із паном».

«Оповідають, що пан має чимало знайомих з-поміж юдеїв.

Звідки це, цікаво б знати?»

«О, то ще з дитинства... Я ж селюк і виріс серед юдеїв.


(«Діти!- гукнула мати до мене й до моїх братів і сестер.-

Дивіться, що дала мені для вас Сура».

Вона поламала сухі пляцки й поділила поміж нас: «Їжте, це жидівська паска. Правда, люди кажуть, що в ній є кров християнських дітей, але це дурниці».

«У школі було також двоє жидів, хлопців, синів тамошнього шинкаря, і вони саме були моїми шкільними товаришами... Старший із них, Аврамко, міцний хлопак, був моїм особливим заступником, бо я, як малий, незвичайно несміливий хлопець, багато мусив вітерпіти від сваволі інших учнів».

«Дивіться,- говорив батько про свого сина Лева Штернбаха,- його не можна відтягнути від його греків...»

...Він не здогадувався, з якою завистю я прислухувавсь йому, бо я, убогий, вчасно осиротілий селянський син, не мав на світі нікого, хто клопотався би про мої поступи з такою великою любовю й бодай би напів із таким великим зрозумінням».

«Тому що в Дрогобичі мусив я заробляти на своє утримання корепетиціями й найбільшу частину корепетицій мав у жидів, то мав я також нагоду глибше розглянутись в жидівському родинному житті... В жидівській родині, хоча б найбіднішій, усе працювало над тим, щоб синові, ходить до школи, улегшити його роботу й мені йти на руку в моїй праці, коли в християнських домах бачив я головно повну байдужість для праці юнака, в разі невдачі цієї праці безглузду суворість, навіть жорстокість супроти нього, а дуже часто й намагання можливо багато урвати мені з малого й гірко заробленого гонорару»[2].


«А я, на жаль, уперше стрічаюсь з українцем...»

«До вподоби мені ідея пана про державу для юдеїв.

Та чи ж здійсненна вона? Чи, може, тільки мрія?»

«Як дуже хочеш, то це уже не мрія, а поклик до роботи.

Я хочу, щоб принижений повсюди люд мій

Не розчинивсь в народах інших, а зібравсь докупи

Та розумом й руками творив добро насамперед для себе.

Випроставсь нарешті і взявсь за те, що заповів Всевишній».

Мовчав Франко. Крім захвату, що міг сказати гостю?

Що й українцям годилося б нарешті подбати про свою державу?

Що під ногами є успадкована земля, та чи ж вона своя,

Як служить не тобі, а тим, хто відібрав у тебе й волю?

Що материнську твою мову плюндрують і забороняють?

Що од голоду світ за очі тікають ті, хто напасників годує?

Що два народи, долею зведені в сусіди,

Потерпають од непорозуміння, лишаються ще й досі ворогами?..

Стоять в мовчанці, зворушені од стрічі два пророки.




[1] Факт зустрічі Івана Франка й Теодора Герцля взято зі спогадів Василя Щурата, а також зі статті Каменяра «Мої знайомі жиди», що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах.



[2] Цитоване зі скороченнями взято зі статті Івана Франка «Мої знайомі жиди», що не ввійшла до Зібрання творів у 50 томах.

Є країна казкова - Дитинством зоветься,
Ми уже не потрапим до неї ніколи,
Та хіба що думками.Чи в сні озоветься
Безтурботного часу луна або спогад.

Велетенськими були дуби та ялини,
І черешні смачнющі в саду у сусіда.
Як же іноді хочеться хоч на хвилину
Заглянути туди і босоніж побігать.

Та ніколи цьому вже, на жаль не бувати,
Не вернути назад ті далекії роки,
Нині там веселяться малі онучата.
Ми - життєвої осені чуємо кроки.

2016 р.

Віддзеркалює небо високе у синьому морі,
Кучеряві хмарки, ніби чайки махають крильми,
Та лукаво-лукаво підморгують яснії зорі,
Рибками золотими здаються, напевне вони.

Місяченько, немов диво-човен із срібним весельцем,
Котрий хвилі легенько гойдають то вгору,то вниз.
Грає, піниться море і дихає свіжістю небо,
То цариці-природи чудовий черговий каприз.

2016 р.

Квапилась курка в курятник увійти,
За нею чимчикували два молодики –
Орел і ворон. Згорали од нетерплячки обоє –
Звершити вперше свій чоловічий подвиг.
«Кому ж почать?»- засперечалися наївні.
Тим часом курка чкурнула у пташник -
І...вже в обіймах півня.
Вдоволені всім тим, що сталося потому,
Потомлені, любовники вляглися на солому
І стали прислухатися до голосів пташиних .
Питала для годиться пліткарка-горобчиха:
«Кого ж бо висидить невдовзі шелихвістка?»
«Орла напевне»,- цвірінькала малеча.
«Ні, ворона»,- авторитетно літні їм перечили.
А курка, пригорнувшись до полюбовника щільніше,
Прошепотіла півню за втіху ніжно-ніжно:
«Дурні! Все станеться, як має бути.
Правда ж, любий мій когутику?»

P.S.
Байдуже, яку там нісенітницю плести їм,
На все готові охочі до чужих інтимів.

Світанковою зіркою сяяла,
Сонцем вранішнім пестила ніжно,
Колисала нас вечором пізнім
Добра й радісна усмішка мамина.

Веселковою падала зливою,
Гріла ласкою всіх променистою,
Залишилася світлою, чистою.
Де ж ви дні ті чудові щасливії?

2016 р.

У золочених відерцях
Барвистеє літечко
На коромислі веселки
Носить воду з річечки.

Її сіє-поливає
Крізь сонячне ситечко,
Квіти й трави напуває,
І зеленим віничком

Підмітає пух сріблястий
Стрункої тополі.
Хай же всім приносить щася
І добра доволі.

2016 р.

Хай космос проти! Від галактик до
частинок, що перетинають курс
упертого земного зореплавця
та й пробують урвати цю плавбу
собою,
вдягнувши простір в недосяжну далеч,
а час у чорну гамівну вічність,
я не спинюсь!.. Я – вибухова хвиля,
що вакуум стискає до планет.

Так проростає океан прибоєм,
так видноколо хмаровинням бруниться,
так думка розпускається людиною
і так людина всесвітом стає,
як, неживий, не заважає космос
оживленню броньованих фотонів.
І темної енергії фонтани
розкришуються бризками вогню.

Тож, тілом всотуючи їхній спротив,
пливу туди, де інші світила
махають хустками протуберанців.

2016

Я співаю деревам
Свою пісню відлюдника.
А вони у відповідь:
«Той, хто говорить голосно,
не говорить нічого.»
Я торкався моху
Руками втомленими,
Як торкаються шерсті
Звіра прирученого,
Шепотів каменям
Замшілим
Про сховану всюди Істину,
А мені вони у відповідь:
«Той, хто говорить голосно,
Не говорить нічого.»
Я розмовляв з птахами -
Лісовими бардами.
Розповідав їм про Суще,
Що теж пісню співає,
А вони мені щебетом:
«Той, хто говорить голосно,
Не говорить нічого.»
Я розмовляв з вогнищем
Жовтим, гарячим,
Просив його оповісти
Про давніх моїх пращурів,
Що вклонялись йому офірою.
А вогонь мені у відповідь:
«Той, хто говорить голосно
Не говорить нічого.»

P.S. Написано в час липневого відлюдництва серед дрімучого лісу. Світлина автора.

На землі без гріха не прожив ще ніхто,
Бо святий лише Бог, тільки Він - досконалість.
Грішний кожен із нас, бо в житті все було:
Відчували ми злість або, навіть і заздрість.

Ненавиділи теж, сперечалися ми,
В серці гнів "закипав" і "душила" образа,
І вмивалися часто гіркими слізьми,
Та не вміли прощати сестру, а чи брата.

Пліткували із кимось та думали зле,
Виривалося з вуст і міцнеє словечко,
А бувало таке, що "скакали у гречку".
Нас за це Божа кара ніяк не мине.

А хто стверджує, що на віку не грішив,
Той, напевне у світі грішник найбільший.
Хто не кається в тому, що він завинив -
Не проститься йому ні людьми, ні Всевишнім.

2016 р.

Прощально червень помахав рукою
І капелюха у поклоні зняв,
Із братом-липнем привітався знову,
Який охочий до розваг й забав.

Та пригощає всіх медами з липи,
Запалює купальськії вогні,
Бере до рук батіг Петрів блакитний
І мчить кудись на буйному коні.

Бо обійти поля безкраї треба,
Де ваговитий колос дозріва,
Погожу днину попросити в Неба
Та хліборобів кликать на жнива.

2016 р.