Налий мені отрути у келих сподівань.
Я питиму маленькими ковтками.
І по краплинці буду умирати.
Бо що мені життя без рук твоїх
і без очей,
без дихання на двох.
Над вох безсоння.
Бо що мені весна без вікон наших?
День - і все, обмерлий цвіт паде під ноги.
Як тіні перших образів в чужій кімнаті.
До них молитися не будеш,
вони глухі до іномовних молитов.
Душа німіє, бо розуміє,
що слухати її нема кому,
а сподівання - тільки павутинка,
що зіткана умерлим павуком.
Його напевне також отруїли,
бо жити не зумів у темному куті
самотності...

10.05.16

(пісня)

Сизий туман стелиться
Та й барвіночком
Крутим-ерутим берегом
Понад річкою.

А як вийде вранішнє
Ясне сонечко,
Буде та й туманочку
Ой, не солодко.

Не сховає снів своїх
Під завісою,
Бо яскраві промінці
Усе викриють.

Крізь сонячне ситечко
Розсіватимуть,
І золотим віничком
Підмітатимуть.

Борошно туманове
Вже розсипалось,
Серпанком гойдається
Разом з хвилями.

2016 р.

Спориші, спориші, спориші,
Так давно вже ніхто вас не косить.
Біль і тугу мою заглушіть,
Все єство миру й затишку просить.

І під сонцем, дощем, на вітрах
Всеньке літечко ви зеленійте,
Я пройдуся босоніж по вас,
То й не так мені буде боліти.

І полегшає знов на душі -
Лиш торкнуся листочків-долоньок.
Ви цілющі таки, спориші,
Бо частинка батьківського двору.

2016 р.

Каштани, каштани, каштани
Білі розсипали кучері
Та й на зелені кафтани
І золотом вишиті гудзики.

Куди ж це так гарно прибралися,
Чи свято яке урочистеє?
Вони ж не приховують радості -
Весна їх у гості покликала.

2016 р.

Свою книгу життя
Кожен пише із нас,
В когось дуже виходить цікаво.
І літопис оцей
Перейде до дітей,
Там і внуки візьмуться за справу.

Та в історії слід
Ти залишиш, твій рід,
Добрим словом нащадки згадають.
Комусь байдуже все,
Що життя принесе,
Чи похвалять його, а чи лають.

Так зчерствіє душа,
Вона не залиша
Ні добра, а ні слова лихого.
Як байдужість оця
Та холодні серця -
Найстрашнішого нема нічого.

2016 р.

Свою книгу життя
Кожен пише із нас,
В когось дуже виходить цікаво.
І літопис оцей
Перейде до дітей,
Там і внуки візьмуться за справу.

Та в історії слід
Ти залишиш, твій рід,
Добрим словом нащадки згадають.
Комусь байдуже все,
Що життя принесе,
Чи похвалять його, а чи лають.

Так зчерствіє душа,
Вона не залиша
Ні добра, а ні слова лихого.
Як байдужість оця
Та холодні серця -
Найстрашнішого нема нічого.

2016 р.

Пам’яті захисників замку Дунбой

Онуки темноокого -
Люди клану О’Салліван
Чайками над морем скорботи -
Вони теж темноокі -
Ці птахи вітру і хвиль,
Теж як ми безпритульні,
Безхатьки скелястих урвищ
Сумного часоміру Ерінн.
Наші картаті тартани
Кольору моря і неба:
Навіть вони зелені,
Бо звикли нам шепотіти:
«За цю смарагдову Ерінн
Вмійте померти, гели,
Горді, як сірі скелі,
Воїни темноокі
Серцем своїм гарячим
Затулили згорьовану землю
Від куль знавіснілих зайд.
Літайте над морем чайками,
Душі наших героїв -
Оборонців замку Дунбой,
Бо доти стоїть Ірландія
В пересмугах кружини моря,
Доки звучати буде
Над цвіточашею Корк:
Тан, тартан, таністрі...

Примітки:

Назва клану О’Салліван можна перекласти з ірландської як «онуки темноокого», або «онуки темно очки».
Твір присвячений битві за замок Дунбой у 1602 році під час чергового повстання за свободу Ірландії, так званої Дев’ятирічної війни. Замок Дунбой - це був останній оплот ірландських повстанців на півдні Ірландії. Англійська армія на чолі з лордом Карью чисельністю 4000 солдат з гарматами обложила замок Дунбой в якому тримали оборону 143 ірландці з клану О’Салліван. Гармати нещадно бомбардували замок, майже зрівняли його з землею, але захисники билися до останнього. Останні захисники замку потрапили в полон до англійців. Всі вони були повішені наступного дня, за винятком священика Коллінса, якого відвезли у його рідне селище Югал і повісили привселюдно там два дні по тому. Священик Коллінс не був солдатом, не був комбатантом, не брав до рук зброї, він був лише посередником на переговорах, але він був ірландцем і був серед захисників замку Дунбой - цього загарбникам вже було достатньо.

На світлині - все, що лишилося нині від замку Дунбой.

У залізних печерах
Люди запалюють світло
(але стає
тільки ще більш темніше,
бо ще більше коле око
Оця Пітьма),
Вечір чорною фарбою
Розмальовує світ дикунів.
У кожній малій печерці
Кожен мисливець джунглів
Таки кам’яних,
(Чи то, даруйте,
Степів холодних,
Бо Льодовикова ера
Таки не хоче завершитись)
Запалює синій вогник,
І смажить шматочки здобичі.
Завтра вони знову
Будуть вершити танці -
Таки свої - ритуальні,
Таки оті - одвічні,
Будуть просити бога
Повелителя полювання
Дарувати велику здобич -
Великого й залізного мамонта.
А темрява все густішає...
А морок таки сповнює
Те, що колись назвуть
Оці троглодити-мисливці
Душею...


Примітки:

Хотів написати замість «мамонтів» слово «мамутів», але подумав що ніхто не зрозуміє. Даруйте мені за це. Більше так робити не буду. Буду писати так як пишеться....

Ще примітка - серед дикунів теж трапляються поети. Але їхні родаки розглядають їх лише як об’єкт для жертвоприношень.

Даруйте мені, друзі, я думав за вікном середньовіччя почалося, воно ні - в головах у деяких «людей» кам’яний вік - і то палеоліт...

Одного разу,
коли ти прокинешся,
перше, що побачиш -
безмежне голубе небо
в ореолі Божої Благодаті.
З сонячною усмішкою в душі,
без остороги
ввімкнеш новини
і не почуєш жодного слова
про нічні артобстріли,
"гради", теракти,
афери, корупцію, девальвацію,
убивства на замовлення,
великі й дрібні крадіжки...
- Нарешті!.. Невже?..
- Так, -
розвіє залишки твого подиву
Хтось найближчий,
обіймаючи тебе крильми...
...можливо,
це трапиться не так хутко,
як тобі мріється.
Але це станеться...
одного разу,
коли ти...
прокинешся.

14.05.2016

Бузок цвіте, цвіте бузок,
А вітер пахощі розносить.
Вдихнути б їх іще разок,
В небесну задивитись просинь,

Як в твої очі голубі,
Що зваблюють мене щоразу.
Серденько віддаю тобі,
Воно твоє, воно не зрадить.

2016 р.

А хмарка - то карета дивна,
Дощик, мов кучер з батогом,
Шмагає коней що є сили,
Щоб вони мчали всі бігом.

Та розсипали, розсипали
Прозорі крапельки навкруг,
А сонечко до них торкалось,
Ніби казкових срібних струн.

Чудова музика лунала,
Сонячна, світла та легка,
І промінці затанцювали,
Золотом зблиснула трава.

Не намилуєшся ніколи
Природи витвором таким,
Дня весняного дивом з див -
Сонця й дощу калейдоскопом.

2016 р.

терористи ховають у місті зброю
дурні терористи

найстрашніша зброя зараз читає і думає
найстрашніша зброя зараз вечеряє

готується спати і мріє
про краще життя

2016

Земля моя – старий музей,
йти до якого на околицю світ-за-очі
виткими провулками неба,
бруківкою речовини,
і слухати, як десь,
попереду,
сплять в клавесинах ноти, мов зойки півнячі.

А ми з тобою вилітаємо опівночі
в галактику,
де космосу бароко,
нібито метафора людей,
народжує тривожні й захоплені погляди,
втікаючи спіралями в розширені зіниці.

Й Землі занедбаний музей
потроху зникає в очей глибинах
вітринами океанів,
гір сходами
і стелажами континентів.

Планета, що тримається людським теплом,
вистуджує без нас лункі пустельні зали
всіма забутих міст,
у зоряний пил перепалених
кабицями
тисячолітніх
вчорів.
Он вони
блищать під стінами
щитами, обладунками,
скафандрами,
й, небом опалені,
стають
сьогоднями,
що простують
до завтрів
крізь
космічні
та
земні
портали, династії, фонограми.
І студінь
край
планет
обтулює
теплість.

А ми, два експонати, що втекли,
на склі ілюмінаторів та вікон
спітнілих
малюємо у млі себе самих:
непевні плями
на туманностях,
промоїни в незвідане
з солоною вологою розлучень.

Історій продуви
зі скла
дмуть тишею
і в ній
мовчать клавесини.
Втім… Звуки крижані
фортепіано
падають у вічність.

Хто ж це виграє клавішами й долями!?
Хто хоче здатися музейним привидом,
щоб налякати ввечері відвідувачів ранку?..

Та це ж сам ранок грає, зникаючи в нас
мелодіями спогадів і прагнень,
що точаться у світ з промивин вікон!

І ми з тобою вилітаємо опівночі
в галактику,
де космосу бароко, нібито метафора,
людей
народжує. Й тривожні захоплені погляди
вплітаються спіралями в розширені зіниці.

Коли судний день настане
Осіннє небо чорним апокрифом
Сховаю в торбу спадку слідів на піску.
Сезон буде твідовий
(Навіть Бог буде вдягнутий в твід):
Наче нині: листяний одяг осені.

Коли судний день настане
Каганець ліхтаря задмухаю:
Бо я теж ліхтарник -
Ні, не в юності -
Хоча ходжу-засвічую
Чи то засвідчую,
А як світанок: гасити-задмухувати,
Бо роси замало - вкотре,
А світанки юних мрійників
Фіалками - марсіанські,
Трояндами - флорентійські,
І все над Дубліном -
Містом зайд-вікінгів
І веслярів синьооких
У море закоханих.

Коли судний день настане
Зніму з вішалки
Пінджак тартановий з карманами
З вовни овечої тканинений, шитий-латаний
Кравцем клану О’Ґаллагер.

Коли судний день настане
Відчинять всі двері горіхові
Ірландці
В кожній хатинці комірковій
І підуть дорогою кам’яною
Чи то рокованою
А слідом за ними їх ясени
Коріннями шкутильгаючи
Листям співаючи.

Не забудь тільки свою скрипку, майстре
Не забудь...

Ранок – це важкий камінь,
Який ми кладемо в підмурок
Світу урочистих забаганок
Старого опудала – морського вітру:
Він надто солений для мрій
Чи сніданку – того – пілатового,
Отого, що між іншим –
Між креветками та соусом
Віддати наказ про страту
Чи вирішити почати війну.
Світ сотворено – ні,
Зовсім не як іграшку
Для дивака сивого Бога
Чи для мавполюдини –
Дитя злого й жорстокого.
Дощі читаю як книгу –
Краплі сторінками прозорими,
Дистильованими, але чистими –
Вже краще таке читати
Аніж нісенітниці злого фанатика,
Що вважає себе пророком
Вавилону модернового
(Офіра шаленій Іштар
Чи то Інанні, а потім Молоху
І Мардуку – бо зіккурат
Білокам’яний чи то червоноцегловий),
А краще дивитися синьо
(Море як дощ – нескінченне),
Бо там втопилися камені,
Які знайшли після сотворення
Світу сього хворого,
Які так і не використали
Для мурування підмурків дому,
Що вже ніколи не знайдемо,
Навіть якщо будемо його
Шукати…

Блукаю осіннім садом,
Де замість листя
На деревах-привидах
Шурхотять вірші-одкровення
(Кров дерев, кров трави),
Блукаю в повітрі – дихання,
Блукаю по воді – голос хвиль,
Дні й роки, відчуття
Які мені дарувало страждання,
Воно ходить нечутно,
Воно зажди поруч
І шепоче, шепоче, шепоче:
«Дарую тобі життя
І шматочки сезонів
З яких ти майструєш новели
Про мене – бо я життя,
Бо я суть цього світу,
Я з вами – завжди.»
А я з клаптиків краєвиду
Шию собі плащ:
Пришиваю дощ до озера,
Дерева до п’ятниці,
Місяць до хвиль:
Кравець. Краще б шив я намети
Чи уламки глечиків
Глиняними нитками слів
(А за вікном човни-метелики
Пливуть чи то летять в Арморіку –
Країну диваків-бритів. Камені
Сторчма в Небо – таке ж синє
Як всюди. Тільки не в комірчині.)

Земля моя степова, зранена, втомлена
Земле моя, в мене вкрадена,
Земле моя, загублена, втрачена,
Земле моя, териконова, оксамитова
Сон травою заквітчана.
Там - за Кальміусом - рікою смутку,
(Плинь, Кальміусе, плинь, річко каламутна
У Меотиду неспокою, у лиман Азакський
У Темеринду - матір морів,
У Каргалук-воду лускату,
Плинь, Кальміусе плинь).
Земле моя, кров’ю полита,
Окупантами поневолена,
Поснула, замріяна, балками зрита,
Смертю заколисана
(А струнами гітари журба пливе,
А вечір як густа кава гіркотою,
А пам'ять жмутками трави колючої -
Перший жмуток рудою нетребою,
А мертві люди у сни приходять,
А гроза травнева війною злою,
А в минуле двері зачинені)
Земле моя! Недосяжна, незрима
Як зворотна сторона неба синього,
Чорні камені твої Ріки Бронзової
У пам’яті важкій тягарній
(Плинь ріка міддю і бронзою
В минуле моє приспане...)
Отак то ми тепер вигнанцями
Про свій рідний край мріємо...

Коли на душі важко -
Ми згадуєм про маму,
На серденьку тривога -
Звертаємось до Бога.

І просимо-благаєм
Підтримки та поради.
За них ми забуваєм,
Коли усе в порядку.

Матуся та Всевишній
Усе це добре знають,
І завжди діткам грішним
Провини всі прощають.

Приходять на підмогу
У час біди та лиха.
То ж матінці і Богу
Помолимося тихо.

За них слід пам"ятати
І в радості хвилини,
Та голову схиляти
Щоденно перед ними.

2016 р.

Змійкою стежина
Пролягла між трав
До тії хатини,
Де ти виростав.

Там твоє дитинство
Бавилось в "квача",
Потім юність квітла,
Любила дівчат.

Доля простелила
Доріженьку вдаль,
По світах носила.
Радість і печаль

Довелось пізнати,
Таке вже життя.
Та стежка до хати
Знову поверта.

2015 р.

пока закат мой вдали
и вера еще жива,
я не устану ждать тебя
там, где моря не видно край.

пока закат мой вдали
и образ твой еще живой,
я не устану писать этот стих
при свете одного фонаря.

07.05.2016

Кохалися, ніби двадцятирічні,
В зелених нетрях міського парку,
Хай поки не був багатеньким Річі,
Але із тобою і небу жарко.

І чуйне й добре вогняне серце,
Вогонь спалив мої печалі,
І моє тіло таки озветься,
На повну прагну жити далі!

За щирість, кришталеву душу,
Що стріти, то велика рідкість,
За твою справжню небайдужість,
Бери! Усю, мене, космічну!

У венах розчинився вечір.
А пристрасть забирає сили –
на мить якусь, мов захмеліла...
Але відчула крила!!!

она сидела в четырех стенах,
сидела и думала о спасении.
она мир бы хотела увидеть,
но в этом доме не было окон.

в этом доме не было света,
всего лишь четыре стены да кровать.
и запах белых таблеток,
что дух её убивал.

и был у неё идеал, эталон и кумир,
она просто смотрела на мир иными глазами.
но в итоге, сидела в окружении стен.
она - и её мысли в слух.

Хочу знову
лишити
втому.
Там,
де листя цвіт
опав,
зів'яв
та льодом став.
Весна прийде -
омине.
Бо у душі
липневі дні
затишні.

Заросли полинами турецькі вали,
Уже тисячоліття стоять тут вони.
Десь дитинство моє заховалось між них,
Відгукнеться у серці, як прийду сюди.

Намистинки-фіалки цвітуть навесні,
Аж до річки встеляють дорогу мені,
Де колись була чиста прозора вода,
Влітку ми тут купались, шукали розваг.

Татар-зілля при березі й досі росте
І нагадує всім про минуле, про те,
Як в прадавні часи на вкраїнській землі
Побували турецькі війська чималі.

Дуже гарне містечко в той час тут було,
Яке називалося Кудин,
Неподалік нині є тут село,
Що Кудинкою зовуть люди.

А думки мої губляться у чебрецях,
Тут же кожен горбочок ними пропах,
А безсмертника квіти встеляють стежки,
Що ведуть в довжелезні підземні ходи.

Там історії дух таємниче витав,
Ми у тих лабіринтах бували не раз,
Брала гору над страхом цікавість колись,
Нині ж моторошно і підходить до них.

...І розгойдує вітер чорнобиль-траву,
Наче давню історію, справжню, живу.
Таємниць іще безліч знаходиться в ній,
Пізнаватимуть їх вже внучата мої.

2016 р.

Тепла літня нічка
Вже володарює,
І мандрує лісом,
І селом крокує.

Небо все завішала
Зоряним мереживом,
Оповила тишею
Кожен кущик, дерево.

Навіть бистра річенька -
І та задрімала,
Вкрила її ніченька
Ковдрою з туману.

Вітру наказала
Не будить нікого,
Лиш птахи співали
Пісню колискову.

2015 р.

Дім, в якому поселилася порожнеча,
В якому вона живе в кожній кімнаті,
У кожному фальшивому закутку,
Ховається між сторінками книг
(Яких давно ніхто не читає,
В яких між сторінками застрягли
Торішні кленові листя – і лише часом,
Чи то випадково –
Між цими черленими жмутками
Можна зустріти листок білої конюшини -
Шамроку - трилисника триєдиного
(Таки зелений) (Чи то квітку –
Маленьку, але з слідами запахів).
Дощ. Хоч би він завітав у гості
В дім, в якому живе порожнеча
(Чомусь пишу її імено з маленької літери,
Бо все змаліло – навіть Ніщо, навіть Всесвіт),
Дім. Він стоїть (чи то в землю вріс,
Чи то провалюється у цю безодню тверді)
На вічному роздоріжжі – хресті-перехресті
(Видолинок). (Одноокі селяни).
У такому домі добре було б влаштувати танці –
Буду приходити на цю забаву-розвагу
Кожної п’ятниці (але не скорботної),
І після горнятка запашної кавусі
Буду танцювати танго – таки з порожнечею:
Такою романтичною дівою,
Такою прозорою юнкою – одвічно існуючою.
Добре, що в цьому домі
Таки знайшлась господиня –
По-ро-ж-не-ча…

Ніч-комірчина – одна,
Самотня, як сокіл – бо в Небі
Всі стаємо самотніми, лише час
Отой, що без берегів, без рінні ріка,
Час – без, Час – без нас?
Один човен – для скрипаля:
Фарбований, розмальований, розцяцькований –
Най пливе, най несе його течія (часу, часом).
Ніколи.
(Бо час – завжди, а це – ніколи).
Другий човен – для зайців,
Вуханів позачасових – бо що вічне як час –
Заєць. Отой, що на місяці. Отой – Юе Ту.
Отой, що зі ступою,
Отой, що товче китайщину
Ваших слів непотрібних:
Товщина, товчисько (не вовчисько) – тлумиво.
Заєць. Хоч він має сенс.
Посадив я колись дерево –
Дерево небуття.
Нині витесую човен – таки з його деревини
Чорної. Чи то білої…
Для кого майструю я третій човен? Для кого?
Кину на його дзвінке днище годинника –
Може якось повірю,
Що оця ріка (таки прозора, таки холодна)
Не по колу крутиться, а в якийсь
Океан вливається:
Океан нірвани…

Під зоряним куполом неба
Місяць за ріг зачепивсь,
Згори поглядає на тебе
Так, ніби кличе кудись.

Манить-зове до любові,
А ти все від мене не йдеш,
До ніг моїх кинуть готовий
Тих зір величавий букет.

У височінь я дивлюся,
Вслухаюся в тишу нічну,
І Господу вдячно молюся -
Той поруч, якого люблю.

2016 р.

(пісня)

Ой, соколи, соколи,
Літали високо ви,
З простору безмежного
Споглядали землю ви.

З блакиті небесної
Здається малесенька,
Наче срібна стрічечка
Бурхливая річечка.

А дуби столітнії
Також дуже крихітні,
І гора високая,
Ніби іграшковая.

З висоти орлиного
Польоту красивая
Наша земля-матінка,
Та, на жаль беззахисна.

Кришталевим м"ячиком
Здається іздалеку.
Зробім все можливеє,
Щоби не розбилася.

2016 р.

Не варто плести гордієві вузли.
Комусь доведеться рубати їх.
Не гнати час.
А раптом послухає?
Змусити себе не заглядати у кінець книжки.
Її ж іще дочитувати.
Та хочеться порушення.
Навіщо? Спроба?
Щоб не спиняти руху.
Вузлики не сховати на звороті.
Знати нитку.
Впевненості б. Хоч трішки.
Тут і тепер. Сьогодні.
І ще. Дні.
Скільки?
Не час.

Кожне сниво – човен вітрильний,
Що пливе у твоє завтра, сопілкарю,
(Денце прозоре, тобі в душу
Зазирають сріблясті риби).
Пливи, музико, пливи…
Кожне сниво – овече віче:
Таке волохате й шерстистотепле
(М’якість вовни – вовнище,
Картатий твід – осінь),
Кожне сниво – верблюд,
Що бреде пустелею моєї душі
До оази якої нема,
До пальми, яку зрубали,
До криниці, яку засипали,
До ріки, яка висохла,
До намету, який спалили,
До жінки, яку продали в гарем,
До сліпої дитини, яка годує щурів.
Кожне сниво - риплячі старі двері,
Тесані з лускуватого явора,
З одного світиська-пекла
В інше – таки чистилище,
Таки потойбічне й вагоме
(Наче якір, що кидаєш
В прозору лагуну ранку,
Дивишся, як він чіпляється
За мушлі й пісок спогадів –
Твій човен , що пахне смолою
І рибою – таки рибою,
Яку тебе вчив ловити
Юнак-волоцюга
Тесля-безхатько…)

Серед темряви цієї комірчини-світу
(Хоч неозорої, але таки комірчини)
Лунають дві ноти (звуки скрипки),
Я в того скрипаля запитував,
Чому грає таку сумну мелодію,
І чому тільки дві ноти так довго звучать,
Коли рвуться струни – наче ножем різані,
Я того скрипаля просив:
Зіграй мені «Брудне старе місто»,
Або «Моллі Меллоун», або «Росу туману»,
Чи хай уже буде - «П’яного моряка»,
Я тому скрипалю казав:
Ми не вміємо слухати,
Люди поглухли, а ти скрипку,
Люди жебрають, а ти про радість,
Люди риють могили, а ти весільної.
Та він чомусь посміхався,
Нічого мені не відказував,
Той скрипаль – з сумними очима,
З чорною скрипкою,
У білий хітон вбраний,
З бородою кольору Галактики
І такою ж довгою,
І де там джигу, де там чардаша -
Тільки дві ноти дарував мені.
Чи то не мені - Порожнечі,
Чи то не Порожнечі - собі,
Чи то не дарував, а просто плакав -
За нами - невдахами...

На своїх крилятах ластівки
До нас тепло весняне принесли,
Гніздечка причепурюють свої.
Чарівну пісню подарують солов"ї,

Шпаки підспівують, виходить справжній хор,
І голуби воркують про любов,
А непосидючі горобці
Й синички нині у турботах всі,

Піклуються про діточок як слід,
Бо ж треба їм продовжувать свій рід.
Лише зозуля все собі кує
Та підкидає у гніздо чуже

Яйця - своїх майбутніх пташенят,
Щоб хтось їх виховав, та тільки не вона.
Літає та усе ку-ку, ку-ку,
Комусь літа рахує в холодку.

Напрошується висновок такий:
Хтось дбає про сім"ю та про дітей,
Комусь би веселитися й гулять.
Коли би віку в самоті не доживать.

2016 р.

Аромат в саду такий п"янкий
Від рожевої доноситься півонії,
І троянд чудові пелюстки
Зваблюють, чарують, заворожують.

Так і хочеться торкнутися на мить
Лілеї королівської корони.
В квітковім царстві музика звучить,
Дзвіночки розважають в час ранковий.

Хто любить квіти й вміє слухать їх,
Тому вони повідають немало
Казок цікавих, таємниць своїх,
І подарують ключик від загадок,

Історій неймовірних вручать теж,
Їх в матінки-природи є багато.
До них у кожного із нас є інтерес,
Але не всім дано їх розгадати.

2016 р.

Поспи іще, вогню одвічний,
Спи,
Ще встигнемо згоріти,
Спопелитись - спи,
Ще встигнемо ми по своїй жарині
Принести в пічку Духу,
Спи,
Ще темрява не визріла плодом важким,
Іще не гнуться віти,
Розлогого древища небуття,
Ще досі в чорноті зоріють цятки
Світів,
Спи огнище всепоглинаюче,
Дрімай до часу, аж допоки
Не вчинить край і не поставить
Крапку заключну огненну
Всевида Час всепочатковий
І таємний, аж допоки всі безміри
Не скажуть муралям:
«Довершено!»

А ми - ще гріємо замерзлі руки,
Кістки старечі, зледенілий кухлик
На тому вогнищі:
Що тліє, що лише віщує
Пожежу світову прийдешню.

А в нас в Ірландії
Не ростуть помаранчі
Тільки смак витанцьовуємо
Ногами несамовитими.
Тільки запах - білих квітів картоплі
Танцюємо кожного сірого вечора,
Кожного дня похмурого -
І то джигу - танець повного місяця.
Чи може тобі
Забракне повітря для танцю -
Цього літеплого повітря вітряного,
В якому літають оливні бджоли
(Гудуть біля скронь)
Вітряного нетривкого повітря ірландського,
Серед якого на дорогах-толоках
Смак помаранча танцюють
Сновиди-ірландці: люди землі порізаної,
Розділеної, покраяної, пошматованої,
Наче пудинг ірландський
Печений-перепечений у війнах кланових,
Догмами-забобонами приправлений,
У печі нескінченної ворожнечі спечений.
Танцюймо!
Запах вересу, смак столітнього віскі -
Танцюймо!
Запах горілого торфу, гіркоту світлого елю -
Танцюймо!
Може й бідна наша земля на смаки
Й аромати запаморочливі -
Танцюймо!
Під звуки скрипки-каліки
Кулями подіркованої
Танцюймо!

Цьогоріч твої іменини
Із Великоднем співпали,
Свято подвійне, мій милий.
Многая літа співали

Дзвони у Божому храмі,
В лісі птахи щебетали,
Рожеві пелюстки тюльпанів
Тобі у цей день усміхались.

Освячені писанки й паска
До столу святкового кличуть.
Здоров"я, любові і ласки
Тобі, мій коханий я зичу.

Чудового настрою, любий,
Погане тебе хай залишить.
Для мене ти був, є і будеш
Найкращим, най, най, найріднішим.

2016 р.

Палітра думок, що лягли на папір,
Словом звучить поетичним,
Відображає, читачу, повір,
Життя моє правидне й грішне.

Бо кожен вірш - то частинка його,
Фрагмент автобіографічний.
А помислів та почуттів що не крок
Видно, немов в кінофільмі.

Жіночої долі моєї стезя
Та щлях журналістський і творчий.
Любов у серденьку зорею сія,
Усім дарувать її хочу.

2016 р.

Я живу між двома каменями
На плоскгрір’ї Сумних Віршів,
На плато Безнадійних Поем,
В країні Переплетених Звуків.
Якось зустрів схимника
І то не схимника, а монаха
Втікача від світу хворого
У сутінки шепоту та тиші -
Незнаних слів про Істину
Таки з кляштору Клонмакнойс -
Давно зруйнованого,
Давно спаленого і потлумленого,
Де забули навіть імено короля-дивака
Діармайта мак Кербайлла,
Що камінь перший в підмурки заклав
Разом зі святим Кіараном,
Що шепотів чи то проспівав:
«Нехай моя рука буде над твоєю,
О, королю-воїне, бо будеш ти
Над усіма людьми в землі Ерінн
Владою своєю мудрою...»
І ми з тим монахом блукали
Рядками сумних літописів,
Між словами і літерами
Страшних як життя переказів,
А потім у ніч загорнувшись,
Як у стару сутану подерту,
Він пішов собі тинятися,
А може просто блукати,
А може не блукати, а бути
Лишивши мене між каменями -
Жити чи то пророчити
Про вас - хвилин марнотратники,
Під сонцем оцим - жовтим...

Примітка:
Насправді той монастир зветься не Клонманнойс, звісно, а Клуайн Мік Нойш (ірл. - Cluain Mhic Nois) — «Лука синів Нойша», заснований був у 545 році. Монах з того монастиря до мене справді приходив - у ніч на Імболк. І щось там розказував про святу Бригіту. Я навіть не спитав його коли він жив і коли помер. Просто дозволив йому згадувати і філософствувати....

Вони лише посередники.
Провідники через хиткий міст
До нової пригоди, що зветься буттям.
Через хиткий риплячий дерев’яний міст
(А під ногами вир),
Вони лише ліхтарники
У цій нескінченній ночі,
Лише вказують шлях помахом рук
До нових острівців світла-істини.
Вони лише вчителі, що вчать
Переходити Темну Ріку
Ступаючи камінцями зірок,
Лише вчать дослухатися
До звуків одвічної музики
(Бо ми поглухли
Від шуму власних вигадок).
Дайте їм холодну блискучу монетку
З долоні в долонь пошерхлу
Срібну - металу ночі і одкровень,
Вони лише на важкій службі -
Своїй одвічній і темній,
Лише виконують требу вогню
Цьому Всесвіту миготливому
(Бо так має бути),
Вони лише скажуть спокійно
Перед воротами нових світів
(Нам - схвильованим),
Перед новими сонцями
І новими квітами,
Вони лише нагадають
Маленьку стару істину:
«Ніякої смерті немає!»

Серед червоних маків полум"яних
Царівна польова чесала косу,
В росі скупала ніжки свої босі,
Всміхаючись, вона стрічала ранок.

Жайвора пісня ген із високості
Срібними переливами бриніла,
Щось тихо шепотів красуні вітер,
Мабуть запрошував до літечка у гості.

2015 р.

Людські слова
Падають на скляну поверхню
Кришталевих дзеркал людських душ -
Розбивають
На тисячі скалок.
Людські слова
Вони іноді кулями,
Іноді оливними гирями
Чи круглими гарматними ядрами
Наповненими палаючим порохом.
Людські слова
Іноді гострим лезом
Перукаря божевільного
По горлу людської долі,
Іноді колючими голками їжаків-невдах,
Чи єхидн кволоступів,
Чи зубами рептилії безногої гнучкоспинної
Двозубої та лускатошкірої
В п’яту ахіллесову буття нашого.
Іноді втекти хочеться
Від чорних жахних слів людей,
Слухати слова старого бороданя явора,
Чи мрійника ясена,
Чи клена - сміхотуна рудого,
Слухати
Дерев гомінких слова,
Слова крука-філософа
І паяца горобчика.
У них слова кращі,
Мудріші й доречніші,
Зрозуміліші й добріші.
Нажаль...

Мені зазирав в обличчя вітер -
Той самий, що нині весняний,
А вчора був крижаним і мертвим,
Що міняє себе як старий одяг,
Чи то як потріпане зношене тіло,
І знаходить себе в нових перевтіленнях,
Чи то просто метаморфозах
Старого пророка Назона Овідія,
Споглядальника Негостинного моря
(Що досі негостинне для номадів -
Патлатих і пропахлих вівцями).
Я питав його - для чого, для чого
Ти шепочеш мені стару істину,
Лише одну, але таку холодну,
Нині ж весна, хіба бракує на світі
Запашних і п’янких, як вино, істин,
Хіба всі істини такі жахні-крижані,
Хіба?
Я теж в’язень свого тіла - як ти,
Але тимчасовий, лише ненароком,
Одягнув я на себе це тіло
(Нехай досконале чи то краще
Ніж в інших збирачів слів)
Але ненароком, на час,
А ти ж вічний невільник
Свої суті - цього тіла повітряного,
Вічно невчасний, вічно не тут -
Нетутешній. Чи може
Ти теж відпочинок знаходиш
У комині-димоході старого
Кам’яного ірландського дому,
Що чудом стояв довгі віки
Темні.

У цьому місті кожен будинок-опудало
Додаток до комина - високого й чорного,
Що більше нагадує люльку-любку
Старого одноокого капітана-вовка
Затонулої шхуни-вітрильника «Дувр»,
Що напоролась на рифи зубаті
Десь біля пальмово-патлатих Бермудів
Чи сірокамінних Фарерів.
У цьому місті податки дзвінкомонетні
Споконвіку збирали «від кожного диму»,
Від кожного чаду, від кожної жмені попелу
(А ви кажете: «Попелюшки»...).
У цьому місті по святам носять фраки
(Таки чорні), а жінки святковим платтям
Вважали чорне, а щоденним - сіре,
Бо в цьому місті закіптюженому,
Задимленому, завугільненому, паротяговому
Живуть одні сажотруси - не за фахом,
А за покликанням. І палять вони не люльки,
А комини, і дихають не повітрям - димом,
І їдять бульбу тільки копчену,
І ходять в гості від димаря до комину,
Дарують знайомим щітки,
Мріють про паротяги, пароплави та парольоти
Всі геть чисто жителі закіптюжені,
Від хлопчисьок в штанах з підтяжками
До дівиць шляхетних з поглядом гоноровим.

Брудне старе місто.
Навіщо я приїхав сюди?
Навіщо я сплю тут
І бачу сни?
І пишу тут свої вірші сумні?

А коники-стрибунці
Виспівують симфонію
Про поле, стиглі пшениці,
Яскраве тепле сонечко,

Що зігріває нас усіх
Цілунками своїми,
Про сірий пил крутих доріг,
Про хмари, грім та зливи.

Світанки, тихі вечори,
І квіти, ясні зорі.
Немає кращої пори,
Ніж літечко надворі.

2015 р.

Святий Георгій, він же й Побідоносець,
Покровитель землеробів-трударів,
Силу та наснагу їм приносить
Плекати нові, щедрі врожаї.

І на працю всіх благословляє,
Витира з чола солоний піт.
Щоб на Україні в кожній хаті
Завжди був Його Величність Хліб.

2015 р.

В небесній блакиті
Парусом білим
Хмарки кучеряві пливуть.
А в синьому морі,
В безмежнім просторі
Хвилі кораблик несуть.

Легкий і казковий,
То вниз, а то вгору,
Долає далекий маршрут.
Дитинства країну
Мою він покинув
І далі продовжує путь

Туди, де чекає
Та радо стрічає
Чиясь безтурботна пора.
І замки з пісочку
Будує босоніж
Для миру та щастя й добра.

А чаєчки крила,
Немов би вітрила,
Вгору уже здійнялись.
Над морем біліють,
Несуть диво-мрії.
Дай Бог, щоб вони всі збулись.

2016 р.

Не вдома з рідними стрічаєш іменини,
А там далеко, на передовій.
Тебе усі ми привітаєм щиро,
Рідненький наш і любий захисник.

Тебе хай поважають побратими,
То ж будь сміливим, ніколи не зрадь.
Хай Бог дає тобі здоров"я й сили,
Добра та миру, найдорожчий наш.

Тепло рідного дому нехай гріє,
Хай сняться очі милої вночі,
В твоєму серці завжди хай зоріє
Кохання, наче сонця промінці.

Нехай тебе всі кулі обминають,
Додому з перемогою вертай.
Ми молимось за тебе, наш коханий,
Чекаєм з нетерпінням, ти це знай.

2016 р.

У цьому місті крім людей та собак
Поселилась докучлива пліснява:
Вона сповнює комірчини квартир
І собачі буди, шпаківні й театри,
Шинки і магістрат. Крамниці і храми.
І кожен громадянин вкритий пліснявою,
Наминає хліб з пліснявою,
Заварює плісняву замість кави,
Дивить передачі про плісняву
Щовечора по телевізору
Крізь екран вкритий пліснявою.
Ця пліснява заповзла в місто
Разом банькуватим крабом,
Що виповз навіть не з моря,
Не з ріки і навіть не каналу -
Брудного як калоші цензора,
А з якогось колектора каналізації.
І кожного божого ранку - сірого
Кожному громадянину в плащі мокрому,
Кожній господині на кухні пліснявій,
Кожній дитині розгублено-загубленій
Трублять газети весело й докучливо,
Що життя в них тепер крабове,
Що той краб плісненосець
Пророк і мислитель, захисник і мрійник
Про життя їхнє зашкарубле,
Що не сіре, буцімто, а кольорове,
Що не чума в місті, а розвага,
Що не хворі всі, а щастям сповнені,
Що не кіптява це, а сонечко...
І все було б просто казково,
Та тільки в душах вкритих пліснявою
Поселяється страх.

Я знав людину,
Що народилася в Місті Снігу,
Де люди були як люди
І жили як жили,
А потім стали сніговиками –
Сніговими бабами і дідами –
Відмороженими
З морквинами-носами
І капелюхами-відрами,
І думають, як то добре
Було б, чи то буде, чи то є
Весь світ заморозити,
І було Місто Снігу – забавка
Чи то весела розвага,
А нині холод (очі скляні),
І було Місто Снігу – ковзанка,
А нині – байдужість і ненависть
До всього, що тепле,
До сердець гарячих
Сповнених мріями.
І було – ґринджоли й димар,
Нині серця заморожені,
Нині вічна зима – в Місті Снігу,
Нині смерть крижана
Навіть без королеви
Навіть без мамутів
Чи волохатоногів носорожених –
Нині вічна зима
Нині тільки неандертальці
Без’язикі, щелепороті
З очима снігової імли
Живуть-існують самоїдствують
У Місті Снігу.