Топ-10 формул українцям з відео контентом –
електронна книга
для уважного читача,
звертає увагу на нагальне
дає людям варіанти для вчинків.
Воїн ЗСУ грає на бандурі - фонова музика.

Назва.......................................................................Стор.

1 Голод на правду .................................................... 3
2 Вогін реч 1 ............................................................. 4
3 Ґештальт України .................................................. 5
4 Бо будьмо! ............................................................. 6
5 Роздуми українця .................................................. 7
6 Азов – Мена ........................................................... 8
7 Антикорупційне ...................................................... 9
8 Дума про прапор України ..................................... 11
9 Про мову промова ................................................ 13
10 Офіра удосвіта ................................................... 14

© MenYanIn, 2025

Люблю дитячі голоси,
де правих і неправих не існує,
бо в річище одне сходяться докази усі,
фіналом спірок -руки на плечі…
…пригадую своє дитинство навісне,
де в колі пастушків був кволим недотепою,
вряди-годи синці діставалися мені,
та все печеною картоплею кінчалось…
…було прологом у нові халепи, а не перемоги
моє дитинство. Нікому звідати його не зичу,
а згадую, щоб з сьогоденням порівнять
і зрідка думать про його завершення.

Де міститься душа трави?
У стеблині, у квітах, у листках?
Коли ми залишаємося
зовсім самотніми,
єдиний вихід - пірнути
у душу трави.
Вона безпородна і безбарвна,
говорить розпливчастими фразами,
жестами, які ми не розуміємо.
Але спробуй її викорінити!
У тебе нічого не вийде,
ти зазнаєш поразки
перед її невиразністю.
Душа трави проникає
у найпотаємніші закутки,
шпарини. Її женеш від себе,
як неприємні спогади,
і кличеш до себе, мов лікаря.
Душа трави звучатиме до тебе
у цілковитій тиші,
коли вже нічого не хочеш
слухати.

7 липня 2023

Занедбаний сад, як заросла
недоглянута борода старого.
У ній лежать
уламки смислів,
збиті літаки історії,
квитки в ніщо,
ненаписані книги,
невиголошені промови,
нереалізовані гасла.
Занехаяний сад чаїть у собі
слова, які не проросли,
які не стали поезією.
Запущений сад ховає в собі
сон віків, який не здійсниться,
кінокадри невідзнятого фільму,
неіснуючі фотографії,
автографи невідомих поетів,
ненадіслані листи про кохання,
нивидимі тіні минулого.
Занедбаний сад - це занедбана
історія, занедбана філософія,
пожовклі збанкрутілі книжки,
які стають гумусом
для прийдешнього.

5 липня 2023

Від красивої акторки
XIX століття не збереглося
жодної фотографії. Її врода
розтанула, не залишивши сліду.
Чи може вона зберігатися
десь у ноосфері? Чи існує
той вимір, де зберігається
краса, де вона не старіє
і не руйнується?
Багатий купець подарував їй
розкішний особняк,
який досі є визначною пам'яткою
міста, а врода актриси
розвіялася, утілившись
у невидиму енергетику,
контури якої невідомі.
Краса зникла, мов нейтрино,
ніби її вкрали розбійники
з "Тисячі і одної ночі".
Вона навіки стала таємницею.
Що нам лишається?
Хапатись за її шлейф,
який вислизає з рук,
шукати її тінь, яка відсувається...

19 червня 2023

Таїна дерев і повітря
Відома схимнику Сонце –
Відлюднику лісу Галактика,
Що вдягнув діряву свиту Ніщо,
Може він був кульгавим грішником?
А тепер світить у цій темряві,
Наче він запалив воскову свічку
Молитви першопочатку –
Першооснові всього сущого,
Але пам’ятає тільки етюди,
Які малював патріарх чужий
Епохи давно забутої –
Тонкої, наче мереживо,
Слів,
Які не повернуться,
Не будуть складені в пісню,
Не стануть жовтою глиною,
З якою змайструють цеглу
І змурують одвічне місто
Діти шелесту очерету,
Що бачили сни,
В яких солом’яні опудала
Шукають тінистий сад,
Наче не вся вода отруєна
Чорною кров’ю глибин,
Наче в оцих каламутних ріках
Ще живе таємнича риба,
Яку годували кульбабами
І називали Світанком.
Діти жовтої глини
Своїми пташиними апокрифами
Прославляли Вогонь і Небо,
В яке дивились як в дзеркало
І бачили схожих на себе
Людей.

Новорічні іграшки в середині травня -
що може бути абсурдніше?
Можна кожен день починати
як Новий рік.
Новорічні іграшки лежать
як свідчення швидкоплинності
часу. Вони лежать
у бетоні, у піску,
у розбитій цеглі.
Новорічні іграшки валяються
як знак несправджених ілюзій.
Крізь них проростає трава,
як листи в майбутнє
без адресата, невідомо кому,
як простягнуті
для рукостискання долоні -
часу чи безчасся.
Новорічні іграшки -
як уламки дитинства,
яке безповоротно минуло.
І тепер вони говорять
дитячими голосами
у світі дорослих,
який їх не розуміє.
Новорічні іграшки -
бажання дива
у світі буденності
і трівіальності,
у світі буржуазної прози.
Нехай диво відбудеться
бодай у нашій уяві,
якщо реальність
розбиває його на шматки.

21 травня 2023

На Меа-Шеарім здалось мені,
Що Рабін йде навстріч.
Якби не цей примружений
Тепер уже хрестоматійний погляд,
Нізащо б не подумав, що це він:
У шортах (знаю, що в теніс грав),
В капцях на босу ногу,
Голомозий, як цабарі усі...
А головне – без охорони!?.
Здалось мені, начебто Рабін
Спитать хотів, що тут роблю
Побіля вотчини хасидів із Брацлава.
«Робив світлину крісла,
Де двісті літ тому сидів сам Ребе ,
А тепер лиш немовлят кладуть для бріту»,-
Так одповів би я аматору світлин,
Якби тоді він зупинився.
Та Рабін далі почимчикував собі,
А я лишивсь стоять оторопіло
Із запитаннями своїми.
Чимало їх було, та все ж – найголовніше:
«Як задля оманливого миру
Він нелюдів впустив сюди?»
Так я стояв, вдивляючись
У непрострелену ще спину Рабіна,
Допоки не полишив мене
Ще не розгаданий синдром Єрусалима.

Хто я?
Яке із моїх облич
справжнє?
У човні часу
так легко втратити себе,
стерти своє обличчя.
Так легко втратити голос,
замість якого лунатимуть
шипіння чи модуляції,
які не мають нічого спільного
з тобою. Хто я?
Проникаєш усередину себе,
як усередину криниці,
у пошуках правильної відповіді
і не знаходиш її.
Пошуки можуть тривати
довго, навіть усе життя.
"Хто я?" - лунає голос
у глибину колодязя
і відлунює, стаючи бетонним.
Невідомо, кому ставити
це питання. Деревам,
полям, лугам?
Але це питання
уже містить у собі
відповідь.

21 травня 2023

Я шукаю істину в травах,
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,
доходять лише
ледь зрозумілі звуки,
стогони, буркотіння.
Ти намагаєшся скласти мозаїку
із розрізнених звуків,
але нічого не виходить.
Те, що вмерло в минулому,
не відродиться знову,
мертве не стане живим.
Ти хочеш підібрати
із паростків трави
речення, проте губиться
щось важливе, істотне.
Скільки води втекло!
Що ти хочеш знайти
у цій безглуздій воді?
Якщо там були голоси,
то вони потонули,
їх неможливо почути.
Тому залишається
тільки впасти в траву
і вдихнути аромат
із розрізнених звуків.

15 травня 2023

Після невдалої операції на очах
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
Рафаеля чи Веласкеса?
В океані темряви не прогляне
проблиск надії,
помах коханої руки.
Філософія світла не зіткнеться
із філософією темряви,
це дві полярності.
У цьому безконечному плаванні
у глибинах океану пітьми
не знайти спочинок.
І коли зустрінуться два світи -
світла і темряви,
відбудеться великий вибух,
який поклав початок
усього сущого.

13 травня 2023

Він писав сценарії для тупих серіалів,
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здатний
на справжню прозу,
на справжню творчість.
Він розбиває комп'ютер об стінку,
бере аркуш паперу, але
усе марно, нічого не виходить,
талант вивітрився.
Навіщо митець спопелив його
на тупі серіали?
Навіщо він служив
золотому тільцю?
Талант розбитими черепками
валявся біля його ніг,
але неможливо було
нічого зібрати докупи.
Митець плакав
над зруйнованим собою,
і сльози вкривали
розбиті черепки.

12 травня 2023

Я хочу заплутатись у твоєму волоссі,
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
Воно затягує у свої пастки
і робить в'язнем любові.
Така приваблива танцівниця
може завести у хащі пристрасті,
щоб не виходити з них.
І коли на сцені з твого тіла
відлетить останній одяг,
ми станемо по-справжньому
вільними.

10 травня 2023

Назва.......................................................................Стор.

1 Кращим людям Землі ........................................... 3
2 За щастя однодумців ............................................ 4
3 Українцям ............................................................... 5
4 Плач українця ........................................................ 7
5 Роздуми українця .................................................. 9
6 Зустрінь Господа ................................................. 10
7 Христос воскрес в українцях! ............................. 11
8 Азов – Мена ......................................................... 12
9 Отримувач Боріс ДжонсонUK ............................. 13
10 Дума про дар українцю ..................................... 15
11 Ґештальт* України .............................................. 17
12 І буде воля Твоя ................................................. 19
13 Жадаю ................................................................. 21
14 Ґеополіс ............................................................... 23
15 З Богом ................................................................ 24
16 Гімн* правді ......................................................... 25
17 В путь .................................................................. 27
18 Повстала думка в Україні .................................. 28
19 Отцю молитву з України .................................... 29
20 Козак-характерник* в молитві до Бога .............. 31
21 Варто жити .......................................................... 32
22 Тут сльози Охтирської Б.М. ............................... 33
23 Отця заклик ........................................................ 35
24 Прапор набату .................................................. 37
25 Антикорупційне ................................................. 39
26 Молитва українця (Святогірське) .................... 41
27 Правда про приємне ........................................ 43
28 Спалах любові .................................................. 44
29 Hallelujah from Ukraine ...................................... 45
30 Алилуя в Україні ................................................ 47
31 Про мову промова ............................................ 48
32 Батьки завжди ................................................... 49
33 З Різдвом Христовим! ....................................... 50
34 Дзвони Різдва .................................................... 51
35 Офіра удосвіта .................................................. 53
36 просити у Бога ................................................... 54
37 Бо будьмо! .......................................................... 55
38 Для уважного читача .......................................... 57
39 Час на Землі ....................................................... 59
40 Місце зустрічі Україна ........................................ 60
41 Новий ор* 1 ......................................................... 61

© Менянин, 2025

Поет поселився у далекому лісі
і зарився листям.
Він зрозумів марнотність слави,
йому не потрібні
жодні визнання, жодні премії.
Його основними рецензентами
є птахи, а істориками літератури -
ведмеді. Він укривається
не лаврами, а пожовклим листям,
йому потрібні оплески
тільки від дерев. Своє ім'я
поет хоче увічнити
лише на березовій корі,
увійти тільки в історію дуба
і поставити відбиток свого герба
тільки на пеньку, який буде
найвищим суддею.
Поет зробив усе,
аби його якнайшвидше забули.
Хто був цей чоловік,
який писав вірші? Які дівчата
звертали на нього свої погляди?
Поет повернувся
до джерел, до першовитоків
у намаганні напитися
чистої води. Якимось людям
він потрібний, хтось його шукає,
але поета надійно стереже ліс
і не відпускає.

3 травня 2023

Прощай, Росіє! Хай буде це назавше,
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники забутими своїми мовами.
Прощай і догнивай в московському болоті,
Належному тобі, і згадуй калиту, царів і єрмаків.

Любов - шматок самої вічності,
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
терпкий смак лісових ягід,
проте наше почуття
може побити град.
Ми вкрали прометеївський вогонь,
який здатен спопелити душу.
В озері любові
ми не торкаємося дна,
а якщо це станеться,
то нас виштовхує на поверхню
спустошення і мить дива
минає. У буденності
відбувається вибух
потойбічного метеориту,
який невідомо звідки береться
і невідомо куди зникає.

29 квітня 2023

Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
правилами етикету,
масовими стереотипами.
Куди ще телефонувати,
як не до самого себе?
Це найвірніший адресат.
Це єдиний друг, у якому
ти можеш бути певен.
Раптом зателефонуєш
до власного Я,
а там порожнеча,
його вже немає,
а є лише фантом,
лише видимість
і автовідповідач
замість самого себе.
Що тоді робити?
Куди телефонувати?
Хіба що в серце Всесвіту.
Набираєш свій номер -
і чуєш протяжні гудки,
нескінченні,
як людське страждання,
як очікування смертної кари,
як безпомічна людина
у лабетах бюрократії.
Телефонуєш до власного Я,
мов до останнього арбітра,
до судді, якого немає.
Більше двонити нема куди.
Телефонна книжка закінчилася.
Наостанок лише
телефонний апокаліпсис
неіснуючими літерами.

13 квітня 2023

Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
не донесуться слова пророка.
Ти став глухим,
якому недоступна
уся гармонія світу.
Ти закинутий
у далеке заслання.
Ти - мов Діоген
у бочці абсурду,
яка нагадує глибокий колодязь,
у який сипляться
монети людської безнадії,
і жодна з них
не стане золотою чи срібною.
Ти закинутий, як Робінзон Крузо
без свого П'ятниці,
але цей острів розпливчатий,
аморфний, невідчутний,
такий, що поглинає
усі людські емоції,
і на їхньому місці
залишається пустеля.
Це зона, до якої
не доходять сигнали,
особливо "SOS!",
лише колючі трави
розуміють її мову.
І ось ти тут,
спраглий, виснажений,
у невтішному просторі
простягуєш руку
невідомо кому.

13 квітня 2023

Чоловік ховався у хащах мороку,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
розуму й люті,
несамовитої стихії.
Чоловік відчув себе чужим
на цьому полі битви,
цілковито зайвим елементом
у записах Бога,
він захотів викреслити себе
із шахівниці.
Він розколовся і розпався
між двох вогнів
і тепер прямував
у цілковите ніщо.

11 квітня 2023

Багато людей думають:
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", "Телеграмі",
його телефон
не відповідає.
Це відрядження із квитком
в один кінець,
він виїхав на дачу,
із якої немає вороття,
він зник
у безлюдних просторах
війни, у лісі,
поламаному снарядами,
він щез у нетрях
Нью-Йорка чи Лос-Анджелеса,
куди не заїжджає поліція,
він зробив
пластичну операцію
і зник у горах
Латинської Америки,
він заблукав
в африканських джунглях.
Поет загубився
у лабіринтах пізнання,
у прадавніх текстах
і новітніх постмодерних
віяннях, не поставивши
крапки у кінці твору
власного життя.

11 квітня 2023

Заграйте, Маестро Перельмане ,
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я знизав плечима.
«Як? Ви не знаєте Іцхака Перельмана?
То ось що пораджу, дорогий поете:
Штани останні варт продати,
Аби хоч раз почути Перельмана!»
Смієтесь, Маестро? Було б вам не до сміху,
Якби знавали наставницю мою:
Сама Голда Меїр дружила з нею.
Питаєте, чому я вибрав Сарасате?
Бувало, тільки-но зачую «Наспіви циганські»,
Здавалось, сама скрипка промовляє,
А Яша Хейфец, як-от і ви,
Лиш струни втихомирює смичком,
Аби вони не позривались з надміру печалі.
Уже в Ізраїлі почути довелося,
Що не деінде, а тут, в Єрусалимі,
По виконанні сонати Штрауса
Котрийсь із в’язнів концтаборів
Чимось важким ударив Яшу по руці,
Із скрипкою навіки розлучивши...
Так що заграйте знову «Наспіви циганські».
Як пам’ять про Яшу і наставницю мою.
Може, й вони почують їх.
Тепер уже на тому світі.

Дерево згнило і впало,
залишився один пеньок.
Скільки мудрості й гіркоти
чаїлося в ньому!
Скільки нереалізованих мрій!
Скільки життєвих проєктів!
Дерево, яке впало,
нагадує Всесвіт,
який зазнав катастрофи.
Дерево впало, покосилося,
як солдат на полі бою
у війні абсурду.
Що залишилося від нього?
Мудрість, ієрогліфи якої
неможливо прочитати,
те послання, яке зависло
між гілками і кричить
невідомою мовою.
Дерево борсається
у павутині
невідомих субстанцій,
непізнаних сутностей
і доповзає пораненим
на берег пересохлої ріки.

16 березня 2023

Ми не граємо в карти, але по одній нам видали.
За вікном димне місто не радує краєвидами.
Карта десь загубилась, я навіть не певен, чи мав її.
Місто засинає, прокидається мафія.

А на ранок будильник настирно дає сигнали,
Прокидається нас дещо менше, ніж засинало.
Перекличка у чатах, робота, доставка Глово -
Нічого нового.

Погортати швиденько новини під каву з мафіном,
Знов до вечора ми не встигаєм здолати мафію.
Дні спливають миттєво, та довго тривають ночі.
Місто знов закриває очі.

Вулиці, вулиці, дороги, роки, віки
Ноги стираються, забирають їх води.
Далечінь нескінченна, а час безпечний
Шкандибає, змітається, гадали – вічне.
Ніченьки холодні, надії зголоднілі,
Чи не насичуються, не видаляються.

Тишина в край, звучача,
Порожнєча леденіюча
Смертоносні ополонки,
І ізгої відібрано.

І тільки пройшовши цей шлях самотності,
До мудрого в прірві, потрапивши у лопаті.
Світ існує, дзиґарі слідом змінюються,
І новітні душі у "маестро" впрягаються.
Всім судилося наприкінці своєї "книги"
Вбачити лише шифр, лише знаки та ліги.

Я хотів би одружитися
з усіма своїми коханими
і справити гучне весілля.
Нікого не можна розлюбити,
кого по-справжньому любив.
Треба вийняти з денця пам'яті
ті вогненні почуття,
які затоплять все навколо,
треба дістати зерна,
які ще проростуть.
Не можна залити вино
у старі міхи, але почуття
ніколи не були старими міхами,
а тільки живим,
вічно новим вином.
Нехай буде гучне весілля!
Вина стане на всіх.
Алкоголь затопить
усі негаразди і гризоти.
І таке весілля
буде найбільшим протестом,
найбільшим антивесіллям,
але воно ствердить
те невмируще,
що залишилося в душі.
Гості можуть залишатися
на великому майдані
і танцювати навколо вогнища.
А ми самі будемо
альфою і омегою,
початком і кінцем.

26 лютого 2023

Трамвай запашного літа
Стукотить по чужій вулиці Янголів
В самотині – рікою буття – в самотині
Порожній, наче руїна крику волошок,
Бо це місто – притулок позичений
Заблукалої Еврідіки-невдахи,
Що шукала чи то Арахну, чи то Сапфо,
Бо слова загубилися, а туніка на шмати,
Бо на полі Еагра лишились одні колючки –
Нетреби та терену, а шлях надто кручений,
Занадто притрушений пилом зірок.

Трамвай запашного літа
(Не того, що з літописів, а трояндового)
Прямує між кам’яницями міста кіконів,
Що зводили його з білого каменю,
Розчиняли його в повітрі, як шал
Розчиняли менади в крові винограду.
Трамвай прямує крізь пахощі –
На площу нещадної спеки,
Де флейти співають пеан Геліадам
І про майбутнє мовчать
(Бо вони не пророки і не оракули,
А лише уламки мудрості).

Трамвай запашного літа,
Що прикрашений незабудьками
(Кольору пурпуру з островів собачих)
Прямує між кам’яних обличь сенсу,
Днів, що його втратили офіруючи Кроносу
Мед тракійських глиняних вуликів,
Які ліпили старі сурмачі та рапсоди –
Останні, що пам’ятали
Забуту істину Сонця.
Синьоокий водій трамваю запашного літа
Марно виглядає фіалкокосих пасажирок –
Сестер Харакса, громадянок острова,
На якому стоїть Мітилена.

Мовчання, як вулкан.
Мовчання, як гора,
яка здатна народити
невідомо що:
красеня чи потвору,
але в будь-якому разі
щось грандіозне.
Мовчання, як плід,
який дозріває
на дереві.
Яке з цих мовчань
обереш ти?
Мовчання, як вичерпаність,
чи мовчання, як наповненість,
коли слова
зовсім зайві.
Мовчання - як дурість
чи як мудрість.
Обидва з цих мовчань
перебувають у криниці
людського розуміння,
у криниці, із якої
води начерпує Бог.

16 лютого 2023

Снігова маса розтає,
як магма часу.
Усе робиться хиским,
непевним у пухкому снігу.
Снігова маса проникає
у черевики, як сутності,
які ми не помічали,
як невидимі смисли,
як слова, які проб'ються
крізь потужні заслони,
мовби паролі від усіх замків,
як шифри космосу.
Хоч би скільки
ти ховався від снігової маси,
утеукти від неї неможливо,
вона знайде тебе скрізь,
як образ, який людина
ховає від совісті.
Снігова маса тисне на тебе
мільонами військових атак,
вона штрикає тебе
гострими багнетами.
Снігова маса аморфна,
незрозуміла, в'язка,
ти поринаєш у неї,
як у заплутані теорії
вищого розуму,
які непідвладні
людському розумінню.
Снігова маса обступає тебе,
як усесвітній потоп,
у якому ти -
безсилий Ной.
А твій ковчег -
залишки здорового глузду,
які потонули
у розгулі безумства.

6 лютого 2023

Пройдеш мільонний раз
знайомими вулицями міста
пізно вночі,
коли вже ніхто не ходить.
Що ти там хочеш побачити?
Хто промовить до тебе?
Хто дасть відповіді на питання?
Самотні вулиці -
як величезна Сахара духу.
Невже ти думаєш, що зараз
тобі скажуть те,
що не сказали в дитинстві,
що зараз заговорить голос,
який мовчав десятиліттями?
Він вирине,
ніби з глибокої криниці,
і скаже щось сутнісне.
Ти можеш крикнути,
але не почуєш навіть відлуння,
твої звуки потонуть
у мовчанні Всесвіту,
у вселенській німоті,
яка поглинає все.
Вулиці стануть
лабіринтом Мінотавра,
із якого немає виходу.
Знайомі вулиці -
такі знайомі і такі незнайомі,
ворожі, холодні.
Їхнім слизьким льодом
так легко спіткнутися,
мов на сцені вистави
без режисера і автора.

22 грудня 2022

Один дивак,
Що майстрував собі крила
(на яких так і не зміг полетіти,
Краще б літав він на вітрилах мрій)
Пояснив мені, що меч це дзеркало,
В якому відображається душа Едіпа,
А тіло людське – це музика,
Яку грає старий кіфаред – автор апокрифу:
Незнаного, як драхма кіклопа,
Яку він офірував мармуровим руїнам
Храму бородатого Посейдона –
Бога білих коней.

Один дивак,
Що малював неминуче,
Блукав сумним пагорбами та левадами
Землі безтурботних етрусків,
Розказував про охайних мулярів
Вільних як хмари
І коней глиняних,
Що не знають дороги в майбутнє,
Казав мені, що вже час
Шукати шлях чи то стежку в країну синю
Орхідей торішнього сну
І кульбаб неохайного завтра,
Які зацвітуть
Конче.

Один дивак,
Що майстрував залізного лева,
Який дарував королям лілії,
Казав мені, що душа – це аркуш,
На якому чужинець-художник
Малює прозорими фарбами
Дерева з порізаним листям,
Флейту зроблену з очерету
І крамарів,
Що мріють (так необачно)
Про подих вітру
Лігурії.

Прозорий зимовий ліс -
ніби видовище прозорих смислів.
У ньому не можна
нічого впіймати,
лише порожнечу,
лише відлуння слабких надій.
Прозорий зимовий ліс
оголює і розкриває тебе повністю.
Невидимий погляд, ніби кинджал,
прорізає час і простір.
У цьому прозорому лісі
не можна приховати
жодні думки, жодні почуття,
найменші порухи душі й плоті.
Прозорий зимовий ліс -
мовби космос, який зазнав
катастрофи. І з'ясується,
що за цією прозорістю
нічого не стоїть, що вона
нічого не може народити.

20 грудня 2022

За завісою таємниці
не можна нічого дізнатися
про тебе.
Туди не долітають сигнали,
птахи і літаки.
Що за нею?
Напевно, аномальна зона,
де все щезає чи розпадається.
За завісою таємниці
маски, клоуни і повний набір
театру абсурду.
За нею немає
довгоочікуваного острова,
а лише великий концтабір
людських надій.
Перш ніж туди потрапити,
подумай, чи потрібна
тобі та завіса,
чи краще бути мандрівником
без будь-яких сподівань
на її відкриття.

13 грудня 2022

Між засохлих трав
розлита морська піна.
Це хвилі самого космосу.
Це прибій відчаю.
Чи здатна така піна
народити нову красу,
нову Афродіту?
Чи вона породить
нову смуту, пітьму століть?
Морська піна, із якої
народилося буття,
основа основ.
Вона застигла
у невагомості,
хоча б тут час зупинився.
Морська піна втратила
свої творчі спроможності,
вона завмерла до пори до часу,
вона чаїть у собі
невикористані можливості.
Так сніг, уособлення смерті,
може стати підґрунтям життя.
Те, що сковує
у своїх залізних лабетах,
може випустити на свободу,
може стати джерелом творення.
Сніг відкриває
свої тендентні вуста,
щоб сказати несподівані слова,
які повисають у німоті.

8 січня 2023

Нічна варта* ступає
Стежею кентаврів.
Присмерк травневий
У Небі майструє містраль**.
Мій друг Телемах
Шукає зело для медового трунку,
Віщує: примарна дорога для всіх:
Не тільки для еллінів –
В той, незбагненний Тартар.
Друже, то стежка самотніх –
Оспівуй сади невідомі,
Де ті людоконі
Пили нектар і гнівили богів***.
Ні, не тікай від пізнання лихого,
Ні, не роз’ятруй
рану відкриту Ніщо.
Мій друг Телемах
Осягнув суть всього, що росте,
Що блаженству дарує достиглість,
Що троянди ковтає як дні,
Посейбічні години,
Потойбічні роки
В торбу Хроносу –
Безліч кишень.
Ми живемо,
Ми стежою кентаврів йдемо.
Це причина для того, щоб бути,
Це вогонь чистоти,
Це.
Я знаю: цей світ безіменний,
Не названий.
Світ – це суцільна Terra incognita.
Хто зна, може прийдешнє –
Берег безплідний, рінь кам’яна
Ріки, що нестримна.
Але знов завесніло.

Примітки:
* - та сама, що звалась в часи Брута vigilia nocturna silvae.
** - найкрасивіші містралі бувають на острові Корсика, але травневі теж варті уваги.
*** - це вони робили даремно, від того й лишилась про них погана слава. Я впевнений, що були серед них дуже мудрі істоти.

Скільки разів заходиш у нього -
і завжди ніби вперше.
Це відчуття свіжості
ніколи не минає.
Переламаєш гілку,
ніби голку Кощія,
у якій таїться
сенс Всесвіту. Зазирнеш
у дупло, відкривши дух
уселенських потрясінь.
Ти заходиш у ліс, мов до замку,
який нікому не відомий.
Ти заходиш до іншого простору,
іншої субстанції.
Чи зможу я щось додати
до письмен Бога?
Я слухаю музику лісу,
як у величній філармонії.
Лише надломленість гілки
завершить симфонію.

23 грудня 2022

У процесах природи
можна побачити
процеси історії,
народження і розпад,
створення імперій
та їхній розвал,
пік і руйнування цивілізацій.
Варто пройти лише
сто метрів, аби збагнути
важливі істини, потрібно
лише зазирнути вглиб.
А для цього далеко йти не треба.
Станеш біля купи хмизу
і побачиш у ній
тріумф і розпад
Римської імперії.
Гілки хмизу
будуть нагадувати
списи ворожих армій,
а залишені листки -
прапори. Історія
у тебе під ногами,
не розтопчи її,
не поруш рівновагу,
не породи трагедію.
Варто зробити крок -
і опинишся
в іншій цивілізації,
в іншій культурі.
Ти стоїш над ямою,
як над прірвою історії.

27 листопада 2022

Накликав хтось на нас демонічно подвійне прокляття,
Звисаючи між небом і землею знак сатанинський диявол,
Впливаючи магічним впливом на всю енергетичну оболонку

– Слава Богу...
– Ангелам слава!
– Небеса понад усе!
– Пекло чортам!

Почорніле небо розірвалось,
спускаючись на землю Сталеві янголи.
Закричала земля: «Ви гірш за ката».
«Поглине вас темрява і не врятуєтеся».

Живі телефони з очима синіми
Стрибають, як жаби, прямісінько –
В озеро-небо,
Ніби то не повітряне море,
А рукопис старого філософа,
Просто вони забули*
Чи то не знали,
Що Небо – це весняний сад**,
Де блукають люди народу троянд***
Не помічаючи, як вода стає попелом****,
Як мрії стають тліном, а квіти вогнем.
Зозулі-художники малюють етюд:
Постскриптум травневої книги –
Хтось писав, а хтось сподівався,
Хтось марив, а хтось рахував кроки
До брами, яку зачиняли книжники.
А може небо – це вигадка вершників?
Тих самих, що очікують біля броду,
Що привезли глиняні глеки,
Де ховалася порожнеча
(Та марно – знайшли і милуються).
Майструю човен з окличних знаків,
Очікую слушного часу:
Дослухаюсь до серця землі,
До марних слів озера синього неба:
Якщо плисти, то навіщо,
Якщо кидати в те озеро ятір,
То коли?
Читаю літопис джмелиного вулика:
Смакую мед зібраний на фіалках
Волохатими марногудами:
В тих трубадурів весни
Свої темні віки. І свій Роланд.

Примітки:
* - здатність забувати – це велике мистецтво.
** - вишневий. Але гудуть над отими вишнями не хрущі, а кванти вічності.
*** - є такий народ, він ще напише свої літописи на пергаменті, що зроблений з шкіри чорної вівці.
**** - вода насправді і є попіл – попіл зірок.

Людина подивилась у дзеркало
і в диму побачила,
що в неї немає обличчя.
Замість обличчя в неї
біла пляма.
Як жити без лиця?
Навіть обличчя,
пожмакане з похмілля,
із колами під очима,
було б лицем,
а то зовсім ніякого.
Кімната вкрита
сигаретним димом,
який стирає обличчя,
який стирає індивідуальність.
І залишається
лише біла пляма
як вираз абсурду.
Так і ходи
із білою плямою
вулицями,
і замість обличчя
тебе буде супроводжувати
крик Мунка.

15 вересня 2022

Відчуття страху й жаху супроводжують
Всі наші негативні думки, неначе тіні.
Нам варто позбутися їхнього впливу -
цей нанесений болісний удар,
переживаючи, ми бачимо живе біль.

Я ліг у похилі трави,
у безтурботність, спокій,
незайманість їхніх хвиль.
Вони найбільше відчувають
наближення осені.
Осінь першими хилить їх
додолу. Я лягаю в них,
як у постіль тривалого сну.
Я відчуваю
непорушність тиші,
її незворушне перетікання
з однієї небесної чаші
до іншої. Ми не бачимо
падіння її піщинок,
а поміж тим
воно відбувається.
Я впаду в похилі трави.
Тільки так я можу
зупинити плин часу
бодай частково,
злитися на кілька годин
із вічністю, тільки так
я відчую наповненість буття,
як небесну чашу.
Пожовклі трави
нагадують столітні думи,
вони так само сиві
і, розпадаючись,
лягають у глибину душі.

7 вересня 2022

Я літаю у снах
Над зеленими гленами
Як літав колись Брендан
Над синіми хвилями
Моря незвіданого
На крилах сірих вітрил
В пошуках Острова Блаженних
І острова Вічної Молодості.
Я літаю у снах
Над містом високих башт,
Містом прозорих ліфтів,
Над містом сумних леді,
Що крокують безцільно
На високих підборах
З пурпуровими парасольками,
Що думають: дощ це стихія,
Яка розчиняє італійський мармур,
Як розчиняє кава
Шматочки персидського цукру –
Шакару – як сніг білого,
Які розуміють, що бажання –
Це лускаті зелені ящірки,
Які тікають з італійської башти
До гори камінної марева
Почуттів.
Я літаю у снах
Над цвяхованим селищем,
Де круки майструють гніздо
З металевих кавалків
Над житлом коваля
На вишні,
Що цвіте раз на тисячу літ.
Я літаю у снах
Над квітами папороті,
Наче джміль, що шукає годинник,
Та марно.
Часопростір ніхто не міряє,
Навіть кроками.

Ув'язнути у травах,
ніби волоссі осені,
які тебе не відпускають,
заплутатися в них,
мовби у вічних питаннях.
Волосся осені
почало в'янути
і готуватися
злитися із землею.
Воно не пропускає тебе
до першоджерел,
до початків пізнання.
Ти продираєшся крізь нього,
ніби крізь космічні хащі.
Це фаустіанівське волосся
наелектризовує тебе
і все довкола.
Воно складається
із тисячі рук,
які стримують тебе.
Тисяча рук із землі,
як тисяча питань
без відповіді.

4 вересня 2022

Зграями літають невгамовні голуби,
А як повсідаються на провід, мов на нотоносець,
Хіба що Малеру вдалось би їх голос відтворить,
Ми ж як Ноєву голубку посланницею суші сприймаємо.
А от горлиці, так схожі на голубів (щоправда, менші зростом),
Літають в парі, а то й поодиноко гудуть собі й гудуть
Сумнаву пісню, якою наділив їх Господь Бог,
А невгамовний цар Соломон, як скінчилися дощі,
Вирядив їх першими стрічать весну по всій країні.

Піти від гучного концерту
у тишу лісу.
Поламати голку тиші,
відчути її симфонію,
відрізнити її відтінки.
Коли всі слова вже сказані,
залишається тиша,
залишається мовчання,
як пересохла криниця,
яким може бути сказано
набагато більше.
У тиші лісу можна почути
лише голос дзвіночків,
які порушать
незаймане плесо мовчання,
на яке впаде крапля вічності,
яка переповнить чашу.
Ти засинаєш у травах
як єдино спокійному місці,
поринаєш в їхню купіль,
щоб народитися
зовсім іншим.

23 серпня 2022

Сад у передчутті осені
наповнився трепетною тривогою.
Велика гілка яблуні
відсохла, як заніміла, відмерла
частина душі.
Густі вруна стоять, як полки
із гострими списами.
Сад у передгроззі
вічних питань,
на які немає відповіді.
Сад як релікт
минулої епохи,
який загубився в сучасності.
Сад як стариган
із довгими руками,
який намагається
вхопити відлетілий час.
Він зовсім загубився
зі своїми зморшками
і милицями,
дивлячись на світ
глибоко посадженими
очима.

21 серпня 2022

Записник, залишений на столику
біля надгробку.
Хтось приходив
і поклав це послання,
яке нікуди не дійде.
Записник укриває дощ,
папір розбухає і руйнується.
Що означає цей записник?
У ньому вже не можна
розібрати літер,
усе розмито.
Це ніби письмо
розпливчатою мовою мерців,
мовою крізь туман.
Можливо, у цьому записнику
зашифроване
освідчення в коханні
до померлого, яке летить
невидимою чайкою
над морем забуття.
Можливо, сповідь,
яка так і не відбулася,
покаяння,
яке застигло в повітрі,
слова, які стали
каменями, і тепер їх
не зрозуміти.
Залишається їх збирати,
як ненаписані поеми.

14 серпня 2022