Засипало, завіяло, снігами занесло
Далеке, недосяжне, перемріяне село.

Зі штормом океанами летить моє: -- Агов!..
Як ви,
    моі залишені?
       І
        як
           моя любов?

Ідуть сніги лапатіі, мандрують по землі,
Листи, як снігу клаптики, біліють на столі,

Цілують- виціловують і душу, і лице,
Словечком кожним горнуться, початком і кінцем,

Незграбні іхні літери барвінками цвітуть,
Тихенько перешіптують про зустріч золоту...

А сутінки за вікнами дощі й дощі прядуть.
Сніги села далекого десь тихо- тихо йдуть...


10 грудня 1997

У світінні асфальтів чужих,
Ліхтарів, що байдуже мовчали,
Ворожбит мені наворожив
Гору щастя й криницю печалі.

Ти веди мене, доле моя,
У поля, де все зелено й чисто,
Де тополі край шляху стоять,
І калина вдягає намисто.

Де правічний, прадавній мій ліс
Дочекатись не може з дороги,
У хатину, де аж до землі
Прилягли, мов щенята, пороги,

Де зірки опадають в пітьму
Урочисто, як свічі вінчальні,
Там безмовно з рук долі прийму
Гору щастя й криницю печалі...


(З книги "Із тернами в серці", 2003)

Моє серце з тобою моя Україна –
Ти у мене одна,
ти у мене єдина.
З тобою в печалі, і в радості в кожну хвилину.
Розривають Україну ті прокляті кати,
А ми не в змозі їх прогнати.
Серце кров’ю знов заллється –
Від рани, від болю.
Затужила Україна , бо хоче на волю.
Затужила моя мила,
Що буде з тобою,
Як би мала крила,
Полетіла б на волю.
Полетіла б, як та птиця –
До сонця, до неба.
Затужило моє серце –
Нам болю не треба.
Ллється кров синів твоїх,
А що ж буде з нами,
Як же бути із «братами» -
З тими москалями.
Болить серце за країну –
За тебе доню, за тебе сину…

Твої очі
Дівочі,
І серце тріпоче –
Побачити хоче..
****
Йому забути несила,
Як тебе колись любила.
Як шептала діброва,
Такі ніжні три слова.
Шептала …. А може ні..
Здалось уві сні.
****
Твої очі –
Дівочі,
І серце тріпоче –
Кохати хоче.
****
Чекала я знову ,
Почути три слова,
Чекала ….а може ні??
Знов приснилось в вісні…
****
Приходжу я знову,
Де плаче діброва.
І вже не почути –
Ніжні три слова.
****
Твої очі –
Дівочі …
І серце не хоче….
І вже не тріпоче…

О море бушует,
Ему тоже не спится,
А я все смотрю,
как чайка кружится.
Волна набегает
На берег родимый,
Рисунки на песке стирает,
Моей жизни не длинной.
Вновь с тоскою я сдружилась,
А чайка надо мной кружилась.
Снова к морю возвращаюсь,
Рукою жизни касаюсь.
А жизнь, как кинопленка рвется.
Я жить хочу,
Душа из тела прется….
Душа моя, как птица в небе,
И былью снова станет небыль.
А чайка мой – Ангел,
Хранитель небесный,
А ворон прилетел –
Ворон зловестный!!
Ведь жизнь моя не повторится,
А чайка-ангел вновь кружится….

Люблю я сад весною,
Коли рожево-білий цвіт.
Все покривається красою,
Мого дитинства, юних літ.
****
Весна пришла, все оживає,
А цвіт летить-летить, кружляє.
І знов в думках до тебе лину
До того цвіту, мов перлини.
****
І квітне сад –
Мій милий сад.
І знов з’являєшся у сні,
Той цвіт, приснився ти мені.
****
Від аромату я п’янію,
І знов в думках про тебе мрію.
Мій сад розцвів в життєву днину –
Моєї юності хвилину.
****
Приснився мені мов наяву,
Лише для тебе я живу.
Для тебе, саде мій пашнистий,
Ти як сльоза дитини – чистий.
****
І знов приснився ти у сні,
Моєї юності весни.
Вітер закрутить, той цвіт у танок
Під пісню весняну, під пісню пташок….
****
Моя душа знов заспіває,
А цвіт летить-летить, кружляє…

Я не умею ложно молвить речи.
Я не умею ждать, коль ничего.
Я не зажгу опять потухши свечи.
Не жду рассвет - наверстую его.

Не плачу - я прелюдие не строю.
Не сочиняю правды поворот.
А жизнь я назвала свою игрою.
Общин не спотыкаюсь - власть широт.

27.05.16.

Я так тебя люблю и больше надо
Нам кислорода на двоих в огне.
Нас не разлучит: дождь и снег, прохлада.
Я не хочу тебя терять, о нет!

Ты мне так нужен растворюсь я в тени
Твоей, мне нужен этот кислород.
И наши пролетали так апрели...
И не было в помин других охот.

Лишь ты и боле ничего нинадо,
Лишь я в твоих объятьях - это сон.
Твой голос мне в душе, обычно, градом.
Здесь многоточие - люблю, пасьйонс.

03.06.16.

Ой, лихо! У мого Пегаса згуба!
Ще вчора попід хмарами літав!
Заночував. І нагло врізав дуба.
А я ж його так добре годував!

Не йшли йому овес і конюшина,
Не жер трави, сінця та ячменю.
Ну, де знайдеться ще така скотина,
Аби цього не сприйняла меню?

Та хтось сказав "Ця ж їжа не для нього!
Йому поему довгу напиши".
І я строчив - сонети та еклоги,
Та щедро іх до ясел укришив.

Вважав, йому це буде вельми смачно,
Та не сприйняло харч його нутро:
Він просто здох, підступно і невдячно,
Пропало задарма усе добро.

Та краще я придбав би поросята,
Не мав би ні печалі, ні турбот,
Але, чомусь, на диво це крилате,
Спіймався як останній ідіот.

Залишив він у стайні на прощання
Від творчості моєї кізяки.
За це йому належне покарання -
Нехай гризуть голодні хробаки.

Не триматиму телефон в руках холодних,
Не дзвонитиму тобі щоночі,
Не любитиму тебе ніколи більше...
Я так багато зарікалась,
І щоразу до минулого поверталась.
Мріяла я зовсім не про казку,
А про кохання щире.
Я мріяла про Львів і каву.
Лиш кава виявилась гіркою,
А Львів холодний взимку.

Він прийде!
Всі вони приходять!
В нічних снах,
З крові та плоті.
***
Тотально зламана ти
Лежиш на підлозі ,
Серед темної ночі
Лиш серце тріпоче.
***
І ось диво;
Він прийшов несправедливий,
Та такий справжній,
Ти така чутлива.
***
Ти любиш?
Чи може любила?
Та так і не відпустила,
Бо ти так сильно хотіла з ним життя розділити.
***
Ти так гірко плакала,
І палко щоночі молилась.
Наразі серце просто зломилось,
і ти в чарівну і не підкорену красуню перетворилась.
***
Він кохає тебе,
Так палко бажає тебе.
Лиш ти стала як айсберга вершина.
А він більше не твоя половина.

Багато маємо поетів
і поетес. Нехай не тьма,
а заяложених сюжетів
у їх поезії нема.

Поезію диктує небо –
і ця ідея не нова.
Але надіємось на себе,
допоки Муза ще жива.

І як годити цій чаклунці,
не переходячи на мат,
коли у кожній свіжій думці
як не повтор, то плагіат.

Одною лівою ногою,
не залишаючи слідів,
ідуть в історію юрмою
факіри вишуканих слів.

І не одна узріє Кая.
Зійде полуда із очей,
коли зоїла видаляє,
аби покаявся і цей.

Питається, а що читати,
якщо поезія – яса?

Куди дівається краса,
якщо її не описати?

А може – тихо помовча́ти,
коли говіють небеса?

                              04.2017

Т.Д...
Минає ніч. Ясніє схід, –
І видно під вербою
На росянистих травах слід,
Залишений тобою.
Відбиток тіла, як печать,
Обвітрена і тепла, –
Іще продовжує лежать
На ледь прим’ятих стеблах.
Але зведуться лугові,
Медвяні й ніжні стебла, –
Неначе спогади живі
Оці мої про тебе…
17.04 17

Черешневий цвіте
Квітневий леготе
Сокоре сріблистий

Завірюха із днів опадаючих
Зорі дзвінко й помітно ростуть
Безсоромна червоність тюльпанова
І цибульки зелені сліди

Не приходь. Не зови. Не клени.
Лиш люби. Не вагайся. Люби.


17.04.17

Давно я входжу в цей розкішний храм.
Горять свічки довгасті, як лілеі,
Марія світиться у злоті рам
І до дитинки тулиться своєі.
І білих рук ласкаві голуби
Стражденний люд окрилюють до світла.
Так чисто пахне небом голубим,
Така блаженна тиша несусвітня,
Хіба священник зрушує іі,
Повніш ріки його вагоме слово,-
Пливе журливим плином ручаів,
Вигоює любов'ю присмерково.

Давно я входжу в цей чудовний храм,
Усім єством вбираючи хорали,
Клячу у нім, підспівую хорам.
О храм душі, який не відібрали,

Бо аж ніхто на те не має сил,
Доки творець не начертає в і ч н і с т ь...

Благословен стократно світ краси,
Що не зміняв святе на пересічність.


( З книги "Із тернами в серці", 2003)

Протовпитися годі на Парнасі,
Іржуть, крилаті, хором лошаки.
Згубився геній у загальній масі,
Пророчих слів утоптано рядки.

Розчавлено мозолю маньєриста,
У лірика одірвано каблук.
Немає віршотворцю де присісти,
У тиші взяти папірця до рук.

Поховано у куряві вершину.
Ще трохи – і завалиться гора.
Гав не лови – штовхатимуть у спину,
Зірвуть вінок лавровий із чола.

Мене сюди грайливі внесли музи
Аби хвали утішився ковтком.
Але нога заїхала в огузок
І з кручі я скотився колобком.

Одвіршував. Але таки радію,
Що уцілів як падав із гори.
Кепкуйте, люди! Я ж бо не умію
Своїх колег скидати у яри.

16.04.2017 р.

Немов на гілочці – росу,
Яку в слюді різець обводить,
Плекаймо у собі красу,
Як ту незайману природу.

Поезія – це висота,
Вершини гір легкі, пречисті.
Це - думка, величчю проста
У бурштиновому намисті.

Нехай навколо тебе гидь,
У душах – прозаїчний сморід.
Їх у собі ти – ненавидь,
Думками поривайся вгору.

Хай сумнів геть тебе зборов,
Мара на манівці заводить.
Згадай – в Донбасі ллється кров
За цю красу, за душ – свободу.

Не бійся смерті, а лети!
Ти - воїн світла з крові, плоті.
Бо краще впасти з висоти,
Ніж задихнутися в болоті.

16.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

с. Іванів, Вінниччина

О болю мій!
Ти є життя, я знаю.
Хто не живе-
Тому і не болить...
І ниють рани...
І душа страждає...
Яка ж ти різна,
Різна, болю мить...
То розкажи,
Яким же ти буваєш,
Мій болю,
Віддзеркалення життя?
Ти мати й мачуха,
Ти день за небокраєм,
Ти незрівнянна
Сила відчуття
Моментів тих,
Що дарувала доля,
Яка під доброю
Зорею нас звела
Дарунком щастя...
Тільки вже ніколи
Нам не відпити
з того джерела.
Ми сліпо маєм,
Не цінуючи, ЩО маєм,
П"ючи, допоки
У криниці є вода,
І так п"ючи,
Безтямно пропиваєм
Той дар на двох,
Що Бог кохання дав...
А рани що ж?
На те вони, щоб нити,
Застуджені об млосний
Світ нічний.
І все ж... Згадавши
Неповторні миті-
Який же ти солодкий,
Болю мій!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117041611229

У Європі – месія гряде,
у Америці цього немає,
азіат у Росію іде,
а у нас – переправа до раю.

Україна іде з молотка
за борги і за те, що не горді,
поки влада її не така,
як буває у інших народів.

Ми будуємо інші світи,
а бунти, революції, війни
нас примушують в ногу іти
із юрбою чужої країни.

Рятувала нас тисячі літ
булава. Лиходії-ординці
затуляли дорогу у світ
і кривавили наші криниці.

Та чекає ясне майбуття.
І уже не за примхою долі
ми як воїн, єдиний у полі,
покладаємо наше життя
на межі небуття і буття,
на путі до свободи з неволі.

                              04.2017

Тихо, тихо, - ще побудьмо,
Ще хвилиночку і трошки.
А сади весніють буйні
Яблуневі ронять брості

І ця мить на повні груди
Нетутешня і святочна
Нам у будні дихать буде
Мов дитятко непорочне

15.04.17

Ожинні сходять твоі очі
І кольори не додивляюсь
А лиш глибінь і темінь чую
Таку що у нестяму стигне, -

Вишнево зрілу, сутінкову,
Настояну на матіолах,
В жасминові обійми згуслу,
Медово у вуста зашерхлу, -

Ту невимовну і всезвучну
Що нас безслівними лишає
Як дотягнемося на хвилю
Не тільки душами крізь вирій...

15.04.17

Спить Україна. Міцно спить,
Не чує вибухів снарядів.
А за Дніпром земля горить-
Немає там бучних парадів.

Щодня на землю ллється кров,
Брат віддає життя за тебе,
І плач сиріт, і крик удов
У розпачі летять у небо.

Донбас звивається в корчах,-
Упав солдат на полі бою.
І знову оплива свіча
На цвинтарі в руках героя.

А тут білують булаву,
Зірки чіпляють на погони,
Валізами грубу грошву
Вантажать спритно у вагони.

Моя Вкраїно, не журись!
У нас ще вистачить патронів!
Цей бій закінчиться колись
І ми повернемось додому.

І хоч ти кум, чи навіть брат -
Не буде зраді порятунку.
А буде суд. І буде кат,
І кожен сплатить по рахунку.
лютий 2017 р.

зневіра – для людини спокуса…
по справжньому єдина спокуса…
спочатку люди вбили Ісуса
а потім полюбили Ісуса…

Приїжджайте діти
До батьків на Паску,
Будьте з ними разом
У цей світлий день

Знайте, памятайте
Ви свій рід, будь ласка
І не забувайте
Маминих пісень.

Родове коріння
Дасть Вам силу жити,
Жити в цьому світі
Без тривог, біди

З сестрами, братами
Будете дружити
Не буде на серці
Вашому нудьги.

Жайворонок-пташка
Вийшов зранку в поле
Поле колосками
Весело шумить:

- Пам"ятайте діти
Татову колиску,
Бо життя коротке,
Бо життя лиш мить.

08.04.2015.

Над містом котять
Хвилі церковні дзвони –
Душа радіє…

2017

Хмарка нюхала цвіт вишні-
Запахи такі розкішні!
Пелюстками милувалась -
Синьонебо зачекалось!

Небо в диві причаїлось :
Хмароквітка розпустилась!

В капсулі, на монорейці часу,
ледь вібрують пластик і метал:
швидкістю видовжується траса
і думок безмежний віртуал.

Угорі – мовчанка войовнича,
унизу, неначе мирний спів,
віє вітер пам’яті в обличчя
на стежках загублених світів.

Той розтав у давнини тумані,
той залюднив майбуття чиєсь,
той здельтанував на дельтаплані
у нічному вибуху небес.

……………………………

Я ж один. Не видно перехрестя
в часі монорейці водію.
Мчусь… І на межі вібрує всесвіт
чи то вітром, чи то думкою.

2017

– Ти цар юдейський?
– Ти сказав… –
Весь діалог правителя і жертви…
І у обох не канула сльоза,
а знали – хто чекає смерти.

Один – увесь у ревищі юрби,
а другий – нібито оглух на вирок:
«На хрест його!..
Убити!..
Розіпни!...»

А десь… – готують пахощі та миро…

Але до них – така ядуча путь
під тягарем хреста своєї долі…

Довкіл вирує жовчі каламуть…
Попереду – пекельний жах юдолі…

14.04.2017

Мимо неї я щодня проходив
(парк, алея, справа постамент),
та подумати не мiг я зроду,
що природа втне експеримент.

Вчора звично крокував натхненний,
зупинився, сперся на хвоста
(там Русалка вигнулась блаженно,
хоч давно вже пересох фонтан).

Чую, щось в менi заворушилось —
так зрадiв (мабуть, слова iдуть).
Я подяку записав Ярилу,
що поезу спрямував на путь.

Та мурахи не стихали, лiзли,
десь за шию, потiм ще кудись.
Обертаюся... оце реприза:
може я вiд сну не так збудивсь?!

Ожила Русалка з постаменту
як була (ну... гола)!!! До плечей
притулилась — ледве не фальцетом
заспiвав!..
Та будь-хто звився б, чень.

Ох, Ярило!
Точно, вiд Ярила подарунок!
Але боже ж мiй,
ти б iнструкцiю додав чорнилом:
як вмоститися менi — на Нiй!

1

Латала діри на трьох екранах.
Мелькали Делі... Диканька... Гана.
Душа злинала іскристо вгору...
Цвіли агава, рис, помідори...

У саквояжі забула вірші.
"Дарую прозу..." - торочив Іржі.
Зелений потяг - крізь чад - по колу...
Ні ароматів... ні ореола...

2

Спинявся гід наш, хотілось пити.
В бархани грузли сліди-копита.
Творці чекали вогню із неба.
Палити лахи була потреба.

Жмути сновиддя, темнава ніша.
Прости, банальне. Люблю складніше.

3

Намисто крупне дала мулатка.
Крупа небесна... хмаринка-латка...
Співоче древо хитало зірку.
Людву покликав чорт на вечірку.
В плід черви лізли... сотали соки.
Низьке одвічно плює в високе.

Брели з хрестами - хить-хить - хапуги.
Полуда вкрила щити... попруги...

Дивочні снива. Четвер пречистий.
А вколо вої... гній... терористи...



2017

***
Любити праведно і грішно –
не маята, аби своє.
А от грішити, як не смішно,
любов нікому не дає.

***
А що, якби надути губи
і, догоджаючи юрмі,
ревіти соло до-ре-мі,
і як ієрихонські труби,
ламати стіни у тюрмі?

***.
Не уповаю на урочу мить,
коли усіх поезія чарує,
і заглядає в душу, і ятрить.
Бо самоу́к нічого не навчить,
якщо його недоучка не чує.

***
Живуть же люди! – без голок
і не з'їдають муки творчі.
А як набридне монолог,
організують діалог
із порцією злої жовчі.

***
Товариш ворогом не буде,
якщо не лізе у корито.
Лукавий б’є себе у груди…
Цікавими бувають люди,
якщо уміють говорити.

***
Одні поети пам'ятають,
що їх читатиме народ.
А інші інших доганяють
і що-попало напихають
у заримований кросворд.

                              2017

Реве у кліті хижий звір,
Мурло кусає спересердя.
Усім смакам наперекір
Годують проліском ведмедя.

Його однолітки в борах
На запашне полюють м'ясо.
А в зоопарку їде дах -
Суціль глевка зелена маса.

В очах від гніву каламуть,
Голодна з рота крапле піна.
Бо пайку звично розкрадуть,
А навзамін дадуть морквину.

Любов людей не має меж -
Залізний цеп або рушниця,
Міцнюща шкура для одеж,
Опудало також годиться.

Надворі нині вік новий -
Проти людей ведмідь безсилий.
Радій, бурмило, що живий
І не пішов на сувеніри.

14.04.2017р.

1
Речі та люди нам
застять світу. Що ті,
що ці узнаки очам.
Ліпше жить в темноті.

Я усівся собі
в парку, дивлюсь услід
несусвітній товпі.
Світ мені остогид.

Місяць січень. Зима.
Усе по календарю.
Коли остогидне тьма,
тоді я заговорю.

2
Пора і почать. Незле б
уникнути свербежу
губ. Не мати халеп.
І ліпше, коли скажу.

За що? За день, або ніч
тощо. Або за ні-
що. Чи осяжну річ.
Ліпше речі, аніж

люд. Ці істоти мруть.
Всі ми. Така яса.
Суто пропащий труд.
Як на вітрі роса.

3
Кров моя льодяна.
Вистиг я до костей,
як ріки які, до дна.
Я не люблю людей.

Дуже млоять мене
їх житія, і квит.
Лиця їх мають зне-
пліднений ніби вид.

Є у гримасах лиць
щось, огидне уму.
Що їх пластає ниць
невідомо кому.

4
Речі миліш. У них
ані зла, ні добра
зовні. А щойно вник
вглиб – у нутрі нутра.

У нім порядкує пил.
Порох і шашіль-жук
стінок. Сухий мотиль.
Жадних відбитків рук.

Пил. Позір наугад
вихопить пил полиць,
як і чим об заклад
з темрявою не бийсь.

5
Зовні старий буфет,
сховків його попри,
видається на мент
Нотр-Дам де Парі.

В надрах буфету тьма.
Швабра, епітрахіль
пил не зітре. Сама
річ, що властиво, пил

не дужає побороть,
відрухом брів немов.
Іменно пил є плоть
часу; і плоть, і кров.

6
Оце віднедавна я
сплю удень взагалі.
Буцім і смерть моя
мені відмовля у млі,

дзеркальцем біля уст
спитує, чи зітхну
засвітла, після трут,
чи виборсаюсь зі сну.

Я мов укляк. Взамін
остуда бере своє.
Кінцівок венозна синь
мармуром віддає.

7
Витіявши сюрприз
складчиною кутів,
річ випадає із
світобудови слів.

Річ вовтузню словес
нехтує, пак німа.
Річ суто обшир, без
якого її нема.

Річ можна пхати в піч,
нівечити, ламать.
Знищити. Жадна річ
не крикне: "Ї…на мать!"

8
Дерево. Тінь. Земля
під деревом. Корінні
вензелі, пліть, петля.
Глина. Ряд валунів.

Корені. Їх вузли.
Камінь, який угруз
в землю, спитує глиб
дії системи уз.

Він нерухомий. Ні
пут попустити й скріп.
Тінь його наші дні
манять, як сіті – риб.

9
Річ. Коричневий грим
речі. Її погорд.
Сутінь. Імли окрім
стерте все. Натюрморт.

Смерть угледить умить
тіло, що і візит
смерти, немов прихід
жінки, відобразить.

Все це абсурд, брехня:
череп, скелет й т.і.
Смерть увійде, і я
очі вбачу твої.

10
Матір пита Христа:
син ти мені, чи мій
Бог? Ти поніс хреста.
Як мені тут, самій?

Вічі б мої немог
збавив, урозумив:
син ти мені, чи бог?
Мертвий ти, а чи жив?

Він їй рече: жоно,
мертвий я, чи живий,
буде усе одно.
Син, або Бог, я твій.
«1971»

* Прийде смерть, і у неї будуть твої очі (іт.). Ч. Павезе.

Я настрочу Вам краще про клозети,
Вщипну натхнення трохи десь таки.
Природа і кохання для поета?!!
Чавлю їх, як на носі - чиряки!

Я чистоплюям носа втру однако,
Усім їм дам такого одкоша!
Читайте, хлопці, краще про ротяку -
Де дилетантський наголос - віршА!

Бо ось про що нам римувати треба,
Життя - як та клоака, як п..да!
І шепотів пророчо друг мій ребе:
Чирякописець Саша? - Таки да!

14.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Оберігати ниви, і хати,
і душі од усякої химери
готові ми як юні піонери.
Волаємо, – о Боже, захисти!

Але холера ясна, що у хаті
ховаються таємні вороги.
Її не охоронять ні боги,
ні інші доморощені пенати.

Європа помагає ...як рантьє
...і вимагає! Що? «Лапшу» на вуха…
Америка не має сили духу
злодіїв годувати на своє.

Лишається молитися й чекати,
коли мине умовна у жидів
рефлексія жируючих панів
і параноя – гоя ошукати.

А що ми ще уміємо? Офшори
будує наша мафія і ФАК*,
і біля Путі дружній особняк
в Іспанії, Італії, Андоррі.

Малюючи в уяві авеню,
захрюкали любителі «Євбазу».
Є візи і немає керогазу,
аби смалити обрану свиню.

А примус є! Живи на копійки
і вимирай! Подвоїли зарплату?
А то на смерть… Кому? Електорату
…і дітям олігарха – на віки.

Але і копійки рахує живо
ота химера, що веде баланс,
кому додати, а кому і зась,
аби у рай доправити щасливо.

І що воно, якщо не геноцид?
Яка вина у покоління мого,
що має на дотацію убогу
подвоєний оброк на апетит?

І газова об'явлена атака!
І не боїться клоуна Ляшка
ніяка влада... Ось вона яка!
Убитим оголошує подяку.
Із мафією бореться Аваков,
а уряд б'є та й б'є бойовика.

                              04.2017

***
Душа нанизує думки, немов намистинки прозорі,
На павутинку почуттів, на нитку нашої любові.
Тремтить рука і плоть м’яка у грона слів ховає зорі
І чути здалеку яка крихка моя вітцівська мова.

Не кров Христа – терпке вино так невблаганно чашу повнить.
І сумнів ходить – тінь лиха на скронях правди і свободи.
У кошик – паску, писанки, ну а під ними цвяхів тони…
У мертвім морі тільки смерть. Йордан йому вливає води.

Ховають музику вуста у соковитих плесах ранку,
І час молитву молоду вдягає днесь у вишиванку.
А журавель з одним крилом ховає голову в криницю
І хвиля серце огорта у біль святої плащаниці.

Усе не так. Усе не те. І як було – так вічно буде!
Із себе вичавиш раба – там поселяється Іуда.
І скільки вовка не годуй – баран йому найбільше милий.
Народ кричить: «Убий його!». А місця вже нема могилам.

13.04.17

"Свій шлях обирав ти сам,
і хрест – вибір також твій.
То, дивлячись в небеса,
кому ти і що довів?

Чому, зрозуміти дай,
ти любиш усіх людей?
Вони знапастили рай!!!
Чому і в останній день,
скривавлений, в наготі,
прощаєш їм цей содом?!"

І подих уверх злетів:
"…за образом і подо…"

Я настрочу вам про природу
Та про жахи любовних мук.
Для читачів не буде шкоди,
А я свербіж утишу рук.

Чуття померли. Геть не дишуть.
І саду вже давно нема.
А пальці із завзяттям пишуть,
І руку ще не відніма.

Вскубну Пегасу волосину -
Нехай прокинеться лоша,
Та риму хоч одну підкине,
А, може, цілого вірша.

Люблю писати про природу
Удень, а також уночі.
Нехай рясні утішать оди
Моїх терплячих читачів.

12.04.2017р.

Любов"ю огорнула би весь світ,
Добро посіяла би кожному у душу,
Бо ненависть та зло вже так болить
І серце моє кожен день тривожить.

Горять хати у полум"ї війни,
На згарищах лиш вітер завиває.
Невже не можна бути всім Людьми,
Щоби не тішитися тим, як хтось страждає.

А скільки вже поглинула вона
Життів людських,що й полічити важко,
А хтось мільйони тільки загріба
Та "гріє руки" на цім горі нашім.

Здригається у сні дитя мале
І мати молода не спить ночами.
Нехай же її лихо обмине,
Матінка Божа хай оберігає.

Якби могла, то розтопила б лід
Жорстокості,байдужості та зради,
Біду й печаль я розвела б руками,
Любов"ю огорнула би весь світ.

2017 р.

Кружляє вітер, підганяє хмари,
Сльози висушує їм, плакать не дає,
А сонця промінці на землю впали -
І все навколо сяє-виграє.

Вже й мати-й-мачуха пелюсками жовтіє,
Стелиться круглим листом в долинах,
Та маргаритки-гудзички рясніють
На довжелезних трав"яних плащах.

На березі із осоки густої
Джерельце пробивається на світ.
Скуштуєш ти води його смачної
І смак цей пам"ятатимеш весь вік.

Бо не нап"єшся ти такої в місті
І первозданних не побачиш див.
А тут природа хазяйнує тільки,
Чудес казкових робить свій засів.

2017 р.

Тепло твоєї руки
На моїй шкірі.
Секунда - і ми
В ніжних обіймах.

Мій реальний міраж
Моє божевільне падіння
У твій палаючий погляд
Нескінченне вільне падіння.

У нас із тобою є тільки сьогодні
Занурся ж у мене!
А завтра зробимо вигляд,
що незнайомі.

Я свою улюблену майку,
Яка непристойно пропахла нами,
Залишу тобі, як спогад
Про нашу подорож морем кохання.

Я знав тебе все життя
Зустрів зовсім недавно
Ще довго я буду знаходити
В інших натяк на тебе.

2016

Очі сповнені болю і крові.
Ноги ніби не мої.
Знаєш ,рік пройшов.
А відчуття ніби ти вперше прийшов, перед очима якось випадково пройшов.
А я просто взяла і закохалась,
Хоча сама такого не чекала...
Він мариться мені ночами, як жаль що він герой не мого роману.

Я в'яну без нього,
Я дуже по ньому сумую.
Знаєш,як мені жаль,
Що не можемо склеїти дві половини.
Я до без тями сумую по ньому.
Небесного кольору очі,
В яких я тонула мов в хмарах.
Він став моїм храмом.
Стала б молитись до нього.
В ногах у нього б стояла.
Пестила б як дитину.
Молила я Бога про диво.
Та пішов він давно,
По собі залишив руїну.

Мов зібрав Ярило сонця скалки
І весни душею наділив.
І зліпив божествену Русалку,
Дарував мені це диво з див.

Кожна зустріч – знову все незвично,
Ллються коси ніжні із чола.
Так, немовби статуя антична
Враз на постаменті ожила.

І усі розвіюють печалі,
Додають натхнення і снаги
Форми фантастично досконалі –
Добре потрудилися Боги.

Наче відблиск сонячного німбу –
Музика цих пестощів жива.
Всемогутнім Богом із Олімпу
Я себе із нею почував.

12.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ось дні розквітають собі жовто-біло,
і зелень вистрілює бура гора.
Весна захопилась своїм добрим ділом.
У душі весну теж впускати пора.
* * *

Гори сьогодні - ще сонні,
латані сіро-зеленим.
Небо у строгім фасоні
сонце ховає від мене.
Венами річок прошиті
сплячі підніжжя тутешні.
Вічність сховалась у миті, -
в неї пірнаю до решти...
Стукає поїзд у риму
з чистим ранковим повітрям.
Гори ховають незриме
в вершинах, пригладжених вітром.
* * *

Сонце, як десять копійок,
котиться понад горами.
Гори чекати не вміють -
сонце хапають руками.
Вкрали вечірні години
сонця коралову тишу.
Зорі, як очі дитини,
в небі казки нові пишуть.
3.04.2016

...А білі сніжинки
сідали на вії
й тонули у синіх очах.
Снив Київ майбутнім,
замріяний Київ,
і синім усе помічав.

Стояли собори
в шапках соболиних,
розсіював золото дзвін.

Складались
морозним узором хвилини,
які нам видзвонював він.

Який нескінченно
величний Хрещатик,
який без кінця дорогий!
А день той впадав у замети горбаті,
в глибокі заходив сніги, -

в такі, що уже не дійти, не добратись,
в такі, що зайшлись од пурги...
Засніжений Київ.
Примовклий Хрещатик.
І синіх очей береги.


(З книги “Із тернами в серці“, 2003)

В раю гуляла пустотлива Єва,
Над яблуком замислився Адам -
Враз блиснуло і загриміло зліва!..
Злякалась Єва й мовила: «Не дам...»

«Ах, так?!.» - Адам до неї люто -
«Піду я до Ліліт - і назавжди!..»
Адама Єва стиснула за руки
І в ноги кинулась: «Залишся, не іди!..»

Повів Адам її у райські ку́щі -
Удвох вкусили яблука й гріха,
Що насолодою для них став сущою…
Альтернативна є історія й така...


12.04.17

Зачарована чайка на куполі вежі
зосередила погляд у срібну бистрінь.
Легіт ніжно гребінкою хвильку мережить,
в тиховоддя пірнає, шукаючи тінь.

Береги обрамляє пісочок гарячий,
стелить руни м’які під галузки кущів.
В дерев’яному човнику літо рибачить,
З рук годує мастиркою щук, судаків.

Помаранчеве сонце шкварчить на пательні,
спрагло воду п’є небо з Дніпровських долонь.
Розпустилися дреди вербичок зелених.
Вудить на мілководді мальків Оболонь.

2017 р.

А я так хочу вабити тебе,
Через роки, а, може, і століття,
Твоєю бути кращою у світі,
Мов простирадло тепле і м’яке,

Щоб ти бажав зануритись у мене,
І затишку надпити, почерпнуть,
Я хочу надто лиш твоєю буть,
Як істина проста і сокровенна,

Після років сімейного життя,
Після того, як буде донька й син -
Жадана мрія, загадка твоя,
Я хочу буть твоя. А ти – моїм,

А ти моїм, ти згоден? Не мовчи.
Я хочу, як уперше і спочатку,
Як пісня, народилась у вірші,
Мелодія, лунаюча колядка,

Заспівана на тисячі ладів,
А тайна – так і є, а невмируща,
Через роки не втратити б її,
Прожити, наче серед райських кущів.

Біля стежечки вузької на узліссі
Трьохсотлітній дуб старезний ріс,
Він оберігав тут мирну тишу,
Варту безвідмовно завжди ніс.

Його звірі поважали і дерева,
Прислухались мудрих слів птахи,
Бо поради слушнії життєві
Всім допомагали в час біди.

Навіть грім небесний всемогутній
Не чіпав його та обминав,
Чулося глухе його відлуння,
Коли десь на поле швидко мчав.

Дуба й блискавиця не торкалась,
Шанувала мудрість його літ.
Під гіллям густим його ховались
Від дощу комашечки малі.

В лісі він, наче мудрець поважний,
І виховував, і радив, і навчав,
Як сміливий воїн та відважний
Спокій лісу теж охороняв.

2017 р.