Так буває...
падають літаки,
потяги сходять з рейок,
із трас в кювет автівки,
як не було б гірко...
але буває так...

Добре ніхто не знає,
хто кому дасть мідяк,
хто порятує життя,
а чи протягне руку,
хто стане поряд другом,
хто буде, як сміття...

Надворі ніч. Сховалися зірки,
Дзвенить повітря комариним писком.
Вовтузяться нахаби-їжаки,
Облизують гуртом котячу миску.

Я ласий до кохання чоловік,
І небайдужий досі до спідниці.
І хоч дружина штурхала у бік -
Заснув миттєво після косовиці.

Під вікнами засовалась мара,
Завалували пси сердиті в буді.
Прокинулося, мабуть, півсела,
І ляк мені спросоння стиснув груди.

Господарює біля хати біс,
Харчить, шкребеться, чмихає, зараза.
І гатить перегару дух у ніс,
Хоч одягай на лоб противогаза.

Я вийшов із дверного косяка,
Дивлюсь - а це сусіда мій - п'яниця.
На закусь не знайшлося огірка -
Поліз до мене красти полуниці.

Та хай би з'їв дубової кори,
Або шкарпетки бабині поцвілі!
Лежать кущі корінням догори
І ягоди валяються незрілі.

З сусідою давно така дурня,
Немає в нього встиду, ані страху.
Краде ночами мало не щодня,
Бички збирає та ковтає брагу.

Однині газават із ним, війна.
Йому закрию я ворота раю.
Вночі капкан поставлю на слона
Та злодія за хобот упіймаю.

2.06.2017р.

Є дивні астероїди, які
не падають на злякані планети,
а линуть по орбітах і тенета
інверсії сплітаються в м’які
сріблясті хмари, сповнені дощем.
Отим, що напуває океани,
яких нема ще. Стеляться тумани
пустелями і от бентежний щем
на континенту сивій мілині
через мільярди років, геть невміло,
торкається мого земного тіла…
Послухай, любо, снилось що мені…

2017

я поїхав до тебе ранком квітневої середи
і подолав, певно, не менше, ніж півшляху,
коли раптом двигун захрипів і, зробивши останній вдих,
не залишив мені інших варіантів, ніж на прогулянку.

на попутні не пощастило, і я дістався найближчого міста сам.
ледве ноги туди дотягнув і відразу заліз в готель.
у вестибюлі помітив старого в лахміттях, і він сказав,
що дарма я прийшов сюди,
бо це Місто не любить своїх гостей.

так-сяк ніч перебув, відвертаючись від думок,
і на ранок був дещо розбитий, та мав іти.
кожну з вулиць у цей день геть заклеїв ядучий смог -
так це Місто уперше постало моїм противником.

потім я по-пластунськи намацував шлях назад,
виглядав у імлі невиразні дороговкази,
бо дороги були вже не тими, дико плутались, мов лоза,
й мали безліч сліпих гілок,
ніби врізаних гострим пазуром.

пройшов день. за ним два. я людей зустрічав, радів,
позаяк це були по нещастю брати і сестри.
але швидко валився на землю від безнадії,
бо це клієнти були психлікарні, тюрми і церкви.

врешті трапилось так, що тебе зустрів в передмісті,
перше, що я відчув - дикий страх за близьку людину.
а ти, щойно підбіг, обернулась на пил і плісняву,
а я не мав тут нікого, хто б розбудив мене.

мене виховав батько, як військові усі, жорсткий,
і кожне слово його у нас вдома звучало, як імператив,
тому я зустрічав усі труднощі, стиснувши кулаки.
але тепер всередині у мене щораз усе більш тремтить.

бо пройшли місяці, а я виходу не знайшов.
я до хрипів кричу в мертві слухавки, потім - пишу листи.
більш на світі за все я хочу, щоб скінчилось це кляте шоу,
і той, хто весь час тримає мене за горло, щоб відпустив.

розумієш, мені здається, що
в мене вже замість голосу - тріск поміх
і заіржавіла арматура замість кісток.
я живим був і робив, що хотів, а ще більше - міг,
а тепер я хто?

може, вмер, може, втрапив у сумне кіно
і мої сходинки в небо прилипли до підошов,
та все ж кожного ранку (мабуть, ранку) я починаю знову
з пащі Міста цього вибиратися непрожованим.

я забув усі числа і збиваюсь з рахунку днів,
тільки залишки волі живі, і удара я ще тримаю.
через пустки всі, урвища й мертвий весняний сніг
я покину цю безвість, сіре Місто моїх Примар.

Вашої Святости не дорости
Зеленого світла завадило
Зорана стежка і зникли мости
І пошук, і вихід… завалено
І тільки Надія жевріє… якраз
Ще б в руки кресало зі спокоєм… )
Із серця мойого - серед поразк -
На розтині бризне молокою…
01.06.2017.

Все, що могла б сказати, звучить над міру...
Все, що могла б сказати, на зміст не досить...

Вибір мовчати, знаєш, це щось доросле,
Навіть коли дорослість - то також вибір.

Я замовкаю, чую поміж шумами
Те, чого ти не хтів би ніколи вголос...

Близькість - це значно глибше, ніж просто голим...

Пальці дрижать торкнутися
Твоїх шрамів.

…а я втішатиму.
Аби ж!
Якщо навколо люди, люди…
Концерт, таксі…
Ти в ніч летиш.
Коли? Коли ж нагода буде
солоність сліз твоїх на грудях
відчути нервами?
Облиш,
не підпускай
журбу і сум,
та не ятри пекуче жало.
Хіба скрутніше не бувало?
Та знов сміялось і співало
дівча,
натомлене від дум.
Бо день для сліз,
А ніч – для снів –
невидиме, цілюще зілля.
Я втішити тебе хотів.
Я! Втішити! Тебе! Хотів!
Під час невинного дозвілля.

01.06. 2017

Ви в мокшанських болотах скитались,
Київ тисячу ж років стояв.
А державність, хоч як не старались,
хан Батий вам з Орди заснував.

Я в десятім коліні козак,
в мене предки женці й ковалі.
Росіянин мені не земляк,
не брати ви мені, москалі!

Піднялися, на ноги зіп’ялись
і колиску мерщій шматувать.
Сотні років русинів старались
ви у рабство московське загнать.

Я в двадцятім коліні козак
з роду гордих майстрів Мачулів.
Хай накриє ординців гроза,
не брати ви мені, москалі!

Україну ви завжди ділили.
Було мало своєї землі?
Ляхів з турками вічно хвалили,
ще й литовських чужих королів.

Я в тридцятім коліні козак,
хай Московія втоне у злі. 
Білорус мені брат і поляк,
але тільки не ви – москалі!

А розмови про мир і братерство
ви розбили об Крим і Донбас.
То лиш гасла, в житті ж – мародерство,
сотні років не знали б ми вас.

Я й у сотім коліні козак
і господар на рідній землі.
Українство – то карма, то знак,
не брати ви мені, москалі!

31.05.2017

(семітсько-антисемітські роздуми)

Євреїв не любили завжди й всюди,
з Єгипту не єдиний їх „ісход“.
Прості давно не жалують їх люди.
Яскравий приклад – Юда з Керіййот.

Та що сказати, як уже й апостол
Ісуса зрадив, вчителя, Христа!
Це лиш мазок, не все в житті так просто…
Чому ж в євреїв доля непроста?

Можливо в іншому тут криється причина,
що Бог обрав навіки цей народ?
То правда вся чи тільки половина,
хто готував цей ситний бутерброд?

Все ж спробуємо в тому розібратись,
чи вдасться нам те дійство зрозуміть.
Хоча, за нелегкий цей труд щоб братись,
євреїв треба також і любить.
 
І серед них бувають справжні люди,
це лікарі, юристи, вчителі…
Вони живуть і трудяться повсюди,
хоч мають статки досить немалі.

Та почнемо спочатку, по порядку,
з часів далекого утворення Землі.
Уважно треба прочитать нотатки,
щоб не зсукать чергової петлі.

Відкриєм книгу книг і що ми бачим,
що Бог, Ісус і Дух його святий –
це три поняття в одному… Неначе
в народній казці триголовий змій.

Як бути з передачею єврейства,
й чому можливо те лиш через жінку?
Наука це? Ознака архірейства?
Нерівність чом така, їм біс в печінку?!

Це дійсно так, а чи нове паскудство,
чи не прихована у тім кривава драма?
Від Єви ж і Адама пішло людство,
та жінка – то лише ребро Адама!

Віками юди Біблію писали,
народи інші щоб тримать в ярмі?
Собі світила в небі розставляли,
щоб гоїв тим гноїти у тюрмі?

А називати як, не фарисейством,
їх поведінки невід’ємну суть –
сповідують всі майже іудейство,
та християнство іншим все ж несуть?!
 
Чом Гітлер ненавидів так євреїв,
хоч в ньому й іудейська кров текла?
В них дійсно може бачив фарисеїв,
джерело підлості, підступності та зла?

Чом козаки євреїв не любили,
жидами називали шинкарів?
А скільки раз вони їх люто били,
та ті вертались знову по порі…

Невже змирились з долею тією,
тримали камінь у своїй душі?
Чому жиди природою своєю
і зараз переважно торгаші?

А може не така й складна загадка,
в усьому винуваті тут червінці,
у зовсім іншім криється розгадка –
у хитрій, непотребній поведінці?!

травень 2017

Нечасто зазираю ув альбоми,
Покійників не тішать мене фото.
Завжди є щось важливіше удома -
Приємний відпочинок чи робота.

У спогадах гірких нема потреби,
Тривожити не хочу давні рани.
Але сьогодні кличе мене небо
Поглянути на лик своєї мами.

Вона - дитя війни, голодомору,
Без батька, неписьменна, без освіти -
Знайшла свою стезю серед розору,
Хоч легше було вмерти, а не жити.

Але на фото - молода, щаслива,
Трояндовий букет обняли руки.
Вагітна, бо очікує на сина,
Мене народить у нелегких муках.

Разом на кольоровій ми світлині,
Матуся щось говорить жартівливе.
Гущавіють у зморшках світлотіні,
І голова у неї зовсім сива.

На іншій - вже самотня. Постаріла.
Тримає міцно бабину ікону.
За нею бачу ангела я крила,
І дяк уже хита язик у дзвоні.

За плечі обійняла мене муза
Аби закрив минулого сувої.
А соловей виспівує у лузі,
І плаче літо срібною росою.

31.05.2017р.

Дивлюсь на юнь і згадую свої
літа недавні і роки забуті.
Угадую себе, його, її
у погляді з минулого в майбутнє.

Реальне і уявне cinema.
Вона його усмішкою дарує,
а той, між ними, може і ревнує,
але його у неї ще нема.

Наївні і до болю нерозумні
вона і він – ті самі, що і ми
з надією, що будуть вічно юні
у апогей любові між людьми.

І я – ще той, собі не уявляю,
що час минає колом перемін.
що я сьогодні – це колишній він
іще не одинокий і не скраю
у цьому пеклі на путі до раю
у черзі вічно юних поколінь.

                              05.2017

Я хочу, щоби біля Бога
Кружляла моя дорога.
Йому уклонитись низенько,
Його обійняти тихенько,
Йому зазирнути в очі,
Почути Слова пророчі
І слухати й говорити,
І плакати,і радіти,
Та поруч старанно з хмарини,
Кидати на землю зернини.
Я хочу красу всього світу
Відчути, як чують діти
Й у слові натхненно плекати,
Я хочу...до Божої хати...

Знайди мене в полоні моїх мрій,
В росі ранковій, що на травах свіжих,
У спогадах моїх обійм,
У поглядах тих щирих, юних.

Знайди мене в ранковому повітрі,
В піснях, що линуть із душі,
У молодому і ривкому вітрі,
У тому гарному та дивному вірші.

Знайди мене поміж юрби людей,-
В моєму серці ще палає зірка.
Поміж хмарами у весняний день,
Знайди мене, щоби не було гірко.

(2015)

Палку любов не відсторониш,
Ані табу не накладеш.
І з нею наче ти босоніж
На бите скло щоразу йдеш.
Палку любов не кожен здужа
В своєму серці прихистить.
Вона цвіте, мов дика ружа,
І не зів'яне жодну мить.
Палка любов долає мури
Міцні, словесно-кам'яні,
Що навіть стріляні амури
Не стануть з нею нарівні.
Не до снаги чуттєва брила
Найбоєздатнішим полкам,
Там, де любові кревна сила
Клекоче в серці, як вулкан.
Вона підносить силу духу
До найкосмічніших висот
І розтирає на макуху
Буденність звичок і гризот.
Палка любов розводить межі
І вікові, і майнові.
І жодним чином не залежить
Від думки в третій голові.
Тому вона і торжествує
На всіх єдина і одна,
Бо є серця де шал нуртує,
Що душу спалює до дна!
16.07.16р.

Трава упала снігом і не тане,
Хоч місяць вперто, сміючись світив.
Йшло літо те невпевнено-багряне,
На сніжну зелень хтось мене пролив.

Я падала в квіткові п`яні шати,
Світанок зорі з полотна стирав.
Я досі там, ніяк не можу встати
З тії німої заметілі трав.

Там пахло небо, я його відчула,
Квіткові сни - хтось їх мені збирав.
Я той букет незграбно там забула,
Пішовши геть з туману сніжних трав.

Крізь свої нафарбовані очі
Я щодень бачу диво-видіння,
Їх описую кожної ночі,
Комплектуючи у сновидіння.

Тиражі нові кожного ранку
Без затримки лягають рядками.
Крадькома сни ідуть на світанку,
Залишаючись тільки віршами.

Моя по суті незрима сутність
Талантом вкрита із головою,
Шалена віра його присутність
Того, що поряд, з такою мною!

Я розсміюся з блакиттю неба
І з ним же ввечері заридаю,
Я хочу жити - смішна потреба,
Все, як у фільмах, ходжу по краю.

Ще скільки раз розквітнуть сади,
А сонце впаде на обличчя веснянками?
Я б тут хотіла себе знайти,
І не лишатись пустими згадками!
 

І не чіпає, чуєш, не болить!
Крізь мене, як брудна вода проллється.
Не врятувати нам тепер ту мить,
Чекать вітрів уже не доведеться.

О, як нікчемно зняте це кіно,
І все таки актриса я бездарна.
Із пари кадрів зліплене воно,
А постанова в нім - смішна, банальна.

Ті зйомки розпочаті вже давно,
Я напівмертва в кадрі покажуся.
Таке собі розважливе кіно.
Піди з площадки, ти хоча б врятуйся!

Жити хочу - буду жити,
Тане час такий солодкий!
Дихать днями - сонце пити,
Слухать ночі спів невтомний.

Ложку цукру ще, будь ласка,
І вершки в цю сіру масу,
А буття, по суті, казка -
Все це лиш питання часу.

П`ю моменти і п`янію!
Всі до дна, не знаю міри,
З ними я смакую мрію,
Лиш додавши трішки віри.

2013рік

(байка)

Кіт Васько на призьбі влігся,
Подрімати хоче трішки,
Та шкідливі Мишенята
Заважають йому спати.
То пищать, а то співають,
Гарний сон перебивають,
А то бавляться собі,
Смикають його за хвіст.
Шкрябають щось та гризуть,
Відпочити не дають.
Не веде і вухом кіт,
Щоб прогнати швидко їх,
Підніматись йому ліньки,
Позіхає смачно тільки.
Мишенята ж бешкетують,
Бігають собі й танцюють,
Перевертають вони
Усе дригом догори.

В нас частенько так буває:
Миші з радості аж скачуть,
Що хотять, те виробляють
Там, де є коти ледачі.

2017 р.

(пісня)

Ой, широким берегом-осоко
Йшли гривасті коники з водопою,
Бігли біля ставу та й по травичці,
Вітерець заплутався в довгих гривах.

Ой, коники, коники ви вороні,
Розженіть же гривами хмари чорні.
Б"є копитом кінь один, б"є і другий,
Розвій, вітре-братику горе й тугу.

Сліз солоних висуши гірку річку,
Та заспокой серденько материнське.
Ой, широким берегом-осокою
Мчали коні, мир несли із собою.

2017 р.

* * *

Ще трохи травня!.. Літечко, не лізь:
іще набриднеш
зі своєю спекою.
Гаразд, на Спаса висловлю респект тобі
в оточенні запилених валіз.

Але ж тепер – заквітчана весна,
розлученню з якою – хто ж радітиме?
І пух кульбаб, як перша сивина.
І теплий дощ.
(Радію, бо родитиме).

Я вже налаштувався на ковток
(не бійтесь, не позбувся адекватності).
Гарсоне! Боже! Чи... не знаю хто!
Ще трохи травня! Час
нехай
не квапиться.

Сині волошки, поле безкрає,
Подих легкий вітерця,
Сонячний промінь барвами грає,
Небо без краю, кінця.

Синій та жовтий, жовтий та синій
Любі мої кольори...
Господи-Боже, Тату всесильний,
Нас у борні збережи.

Дай сили духу горе забути,
Мудрості дай, доброти,
Виведи нас з цієї покути,
Щоб до волошок іти.

1
Мій кіт байдужий до мишви,
Зробити ліньки зайвий рух.
До кицьок також не зови,
Проте майстерно ловить мух.

Він - нестандарт. Оригінал.
А на додачу ще й естет.
Як чує мух дзвінкий хорал -
На склі їх душить на омлет.

У кума кіт як пес гарчить,
В сусіда - товсті як слони.
А мій привчився до бахчі -
Вживає дині й кавуни.

Кричать у селищі коти,
А мій скрутився колобком.
Сказився, бо від середи
Живе у буді з їжаком.

Мутує, змінюється світ,
Коловорот думок, ідей...
Якщо дуркує власний кіт,
То що казати про людей?
2
Не згадую про тарталетки -
Пісний кондитерський екстрим.
Короблять діти із піпетки,
Ще й виношені бозна ким.

Стримить увись пір'їна з носа,
Тату - на лобі черевик.
Сестра у негра ласки просить:
Звикати мусить чоловік.

Стає звичайним незвичайне,
Живуть сусіди вчотирьох.
Жіноче лоно життєдайне
Сумний чекає епілог.

В усьому треба знати міру,
І клепку, звісно, в голові.
Кохай стандартно свою милу
На ліжку або на траві.

PS.
Ми вже далеко від Адапи,
Втішаєм віршами мізки.
А кіт одкинув нагло лапи,
Вдавився мухою таки.

30.05.2017 р.

Ідуть літа, біжать роки
і утікає невловимо
моя коротка на віки
любов з лукавими очима.
Але радію цій весні
із первоцвітами у лузі,
коли усе твоє мені
уже належить по заслузі,
коли засіяне зійде
озиминою. Все минеться,
а я ніколи і ніде
уже не вилікую серця.
Хіба що, може, уві сні
ще полюбуюся тобою,
коли зійдеш у ярині
бодай волошкою живою.
Ідуть роки, летять літа,
перетікаючи у мрію,
а ти усе моя свята,
якій молитися не cмію.

                              04.2017

Поки у вирії осінь,
літо чекає весни.

Що за життя не збулося,
ходить ночами у сни.

Щастя людині дається
як осіяння душі.

Не спокушається серце
на золоті міражі.

А стрепенеться, буває,
то і вогонь охолов.

Поки шукаємо раю,
свічкою тане любов.

І на путі до могили
гасне надія сама.

Віри такої нема,
що піднімає на крила.

Що за життя не цінили,
позамітає зима.

                              05.2017

А краще б нам було не знать
Про чвари, що коїлись поміж дідами,
Про те, що хтось когось там обдурив,
До нитки обібрав чи за межу священну виліз...
Ми, зрештою, як і вони, так звані вороги,
Вийшли на світ оцей безгрішними.
Навіщо ж каятися привселюдно в тім,
Що просто не могли ми бачити й чинити?
Бо ж каяття – постійно оглядатися назад.
На поступ уперед – сили потрібні...
То ж чи не краще в злагоді та мирі
Свої й чужі нам доглядать могили?
Хай квіти й дерева, посаджені отам,
Загоять давні чвари й рани.
Може, тоді Всевишній скаже нам:
«Отак живіть, щоб тішився Я вами!»

Вона навмисно виставила ніжку,
Звисали з пліч фарбовані кролі.
Така красуня створена для ліжка,
А на зупинці топче мозолі.

Забув умить, що є дружина вдома,
І що люблю лише її одну.
Стріляє бісенятами мадонна
І посмішку дарує неземну.

Тендітно простягнула мені ручку,
Спитала про домашній телефон.
Я ж потайки приховую обрУчку,
Поглибше в торбу всовую батон.

Пахтять жіночі афродізіяки
Та памороки сіють в голові.
Вертатися не хочу до Ітаки -
Співати хочу, наче соловій.

Але укисла миттю моя либа
Та шарму розірвалася вуаль:
Краса стрибнула в дорогого джипа,
Водій натиснув газову педаль.

Думки заворушились нехороші,
Що я - лопух, необережний шкет.
Пропали у кишенях моїх гроші,
Дружиною дарований планшет.

Іду додому я сьогодні пішки,
Регочуть у кишенях п'ятаки.
Однині, як побачу гарні ніжки -
Затисну гривні міцно в п'ястуки.

30.05.2017 р.

Вогонь пiдтримую, аби лиш не загас,
а проривається крiзь заборону —
то перетворюю у чийсь спасенний шанс:
тепла одвiчного дiапазони
лiкують.

I самiй вiд того легше,
що користь є, що не палахкотить
даремно сила.

Але пам’ять вершить
свою роботу i свої мости —
i вгору полум’я зривається умить,
i торжествує напнутим вiтрилом.

Я не бажаю, та стихiя туманить:
даремно думала, що приручила.

30.05.2017

Та й по дощі...
Чкурну кепчастим лисом
через міста й мости
на край версти,
де сонце виціловується з лісом
і ліс достиг пацьорковогустим
нагусненням.
Оговтаюсь насилу
од хвилювання, сповнення краси.
Десь понесли вітри горласту зливу,
вона хрипливі порскає баси.
Послухаю, подякую за диво
дарованого гронокришталю.

Душа натішиться, натхненна і красива,
і знову скаже світові: "Люблю".

***
Не начхаєш, як би не свербіло
в носі чи у вусі. Далебі,
річ у тому, що погане діло
мати справу з его у собі.

***
Чого плювати у криницю,
з якої питимеш за мить?
Чого боятись, що блакить
наллє цілющої водиці?
Уже боялися синиці,
«що хоче море запалить».

***
Не біда, коли орлу подібний,
має кігті і своє лице,
а біда, коли – не дуже бідний
на косе Дем'янове слівце.

***
Ховайся, хто на буйне чуйний
і начувайся, бойовий.
Лякає байкою заумний,
боїться істини – отруйний...
А усміхається який?

***
Радіє навіть і Яга,
коли почує, – дорога!
Неначе то ключі до раю
або Куліш чи Кочерга
високі титули вручає.

***
У запої мене-стрелі.
Забувають, що й коли
накалякали були.
Нагадаю. Акварелі
пишуть леді-спаніелі,
а «виписують» орли.

..............................
Нікому я не допікаю.
Але якщо і зачепив,
то що типовим не буває,
коли озвучений мотив?
Мініатюри є негарні
або й колючі аж за край.
Та їх не буде у книгарні
тай годі. Зайве не читай.
                              2017

                        І
Ми убогі по задуму Бога.
Та потуги людей немалі!
Убиваємо Гею потроху.
За епохою буде епоха
і не буде цієї землі.

Уявімо нечувану еру
і нові неосяжні краї.
Ліліпутія із еСеСеРу
буде «гузно лизать» Гуліверу,
аби той уподобав її.

Посуворіє ідол Перуна.
Завоює Європу Зевес.
Опанує Америка руни,
і упаде колода Фортуни
на засіяне «поле чудес».

Папа Карло розколе поліно
і натеше героїв Перро…
Шапіто обере Буратіно,
революцію – син Чіполіно,
а казну – онучата П’єро.

                        ІІ
Все минає. І на перехресті,
де куються мечі сатани,
Україна, заручником честі,
на чолі революцій, протестів
оживає у пащі війни.

Від Ісаії є – і «гонимі»,
і улюблені Бога Отця,
і предтечі Донбасу і Криму
від Содому і до Херосіми,
від Чорнобиля і до кінця.

Бо така от історія клята,
що немає добра без хули
і тер-акції без кабали…

Репетицій ми мали багато.
Необхідно одних розіп’яти,
аби інші святими були.

                              05.2017

Удома жінка звично варить суп,
Для татка піджачок прасує дочка.
А він, паскудник, творить перелЮб,
На пасії розстібує сорочку.

До неї хтивим лащиться котом,
Вона ж дарує щедро "охи" й "ахи".
Солодка із коханкою любов,
З жоною скучна, мов потерті лахи.

Дібрався до безхозного добра
І строчить, наче кролик, без зупинки,-
Свого зі світу мужика звела,
Тепер залізла іншому в ширінку.

Увечері додому чоловік
Вертається, неначебто з роботи.
Крутнеться в роті дзигою язик,
Майстерно збреше на автопілоті.

Подружня зрада - справа не нова.
Таким грішили часто навіть боги.
Але неправда - не лише слова,
Вона єство затруює потроху.

І віру, і країну, і жону
Солодким підгодовуєм обманом.
Вподобаєм багату чужину -
Отчизні дулю тицьнем з-за паркану.

Кладе на лоб ярмолку перехрест,
Або чалму майструє з вишиванки.
Свої боги не пустять до небес -
Впрягаємось в чужої віри лямки.

І виправдань знайдуться тисячі,
Перелюб скажуть - благо, а не вада.
Яких би не назвали ми причин,
А зрада - це завжди й усюди зрада.

29.05.2017 р.

Ви чули, що варто лице берегти?
Здебільшого люди - в масках.
Одвік пробачається флер сліпоти,
Але не спонука-підказка.

Порадь коліжанці нещасній круїз,
А куму - волячу роботу,
На клапті порви остогидлий девіз -
Уговкай таки "патріота".

Вкажи на розвалище школи, хати,
Що вгрузли в спориш по груди,
Людва байдужніє... мовчить, а ти
Яву оглядай з верблюда.

Нехай переплюне пісок арен,
Поля Буратіно й лиски...
Ну, хто ж наративи, мов рис, розбере
Під ритми хіп-хоп чи диско?

Жар-птахою стати вороні порадь,
Гостри графоманиську пера...
...а можеш вступити в підлесників рать,
що з телепня ліплять Гомера...

І буде наведений слави курсор,
На виступці - чесність, довіру...
Застигли в музеї мадам Тюссо
Енергетичні вампіри.


2017

На небі тоскнім сіре павутиння...
Ти дивишся на нього: проморгати б.
Та ні. Не зійде з рук порожнє животіння,
Так просто не падуть душі твоєї грати.

Твоя печаль, і відчай, вовчий вий -
Все це пусте. Кому ти що доводиш?
В грудну клітину серцем марно бий.
Себе самого з себе не народиш.

Прийми цей світ. Не він прийшов до тебе.
І серце втовчене об груди заживе.
Нехай уже навік у сірих плямах небо,
Та все одно чудове, голубе.

Намистиночки в траві
Фіолетові,
Це фіалочки живі
У букетиках.

Вмиті дощиком рясним
Сяють блискітки,
Гріті сонцем золотим
Їхні личенька.

На зеленім полотні
Вишиваночки
Щиро дівчині-весні
Усміхаються.

2017 р.

Засоромились сунички,
Збагряніли їхні личка
Й заховалися в траві.
Ти ті ягідки червоні
Поклади візьми в долоні
Та смакуй, смакуй собі.

Вони пахнуть теплим літом,
Люблять їх дорослі й діти,
Бо корисні для усіх:
Вітамінні й лікувальні,
І солодкі, і духмяні.
Що ж смачніше є за них?

2017 р.

Нам життя презентує
Прощальний урок
За прожиті літа
В нагороду.
Випадає все менше
Любити жінок.
І все більше
Любити природу.

Дід Іван, студент, що був під Крутами, —
З роду козаків.
Скільки їх, що відійшли забутими
У пітьму віків!
Куля наздогнала в тридцять сьомому.
Тільки б вижив син!
Дасть початок роду незнайомому...
В моїм серці — дзвін.
Діду, у мені твоя кровиночка
З волі та борні.
Правда, трохи я козак, хоч жіночка?
Ти живеш в мені...

2017

Навіть якщо мені буде ну дуже самотньо,
І відчуватиму гостро потребу у слові,
Доброму слові, то краще послухаю тишу,
Ніж твої лестощі, клятви й зізнання в любові.
Брешеш, тебе перевірено словом і ділом...
І у ілюзіях жити до часу приємно,
Розчаруванням душа моя враз захворіла,
З болем фізичним з'єдналася міцно й взаємно.
Я буду жити! Я стану здорова й щаслива,
Я пересилю цей тест, що надав мені фатум,
Переживу! - громовиці травневої зливи -
Тільки не зійдуться наші більш координати.

                            ***
Є ще безсмертя.
Та годі біситись
неубієнному полку
совків...
Є мотивація
у москалів, –
краще повіситись,
аніж гордитись,
що у Союзі
убивцею жив.

***
Живе совок, жирує і пасеться,
а то й нап'ється чистої води.
Але, буває, іноді плюється,
аби заслуги мати у орди.

***
У Харона оновили шлюзи.
Течією Вакха – вояжі.
Убивають голоси чужі.
Вишкіряють зуби боягузи
за свої маєтки й багажі.

***
Іде колона бойова.
Жахають клекоти орлині.
Із ночі лупає сова.
Тать колупається у глині,
перепираються богині.
Гряде утопія нова.

***
Дай худобині по різці
і минеш лиху годину.
Треба ставити на місце
ненажерливу скотину.

***
Чекаємо ясної миті,
коли засяє із блакиті
знак перемоги у вікні,
коли московській сарані
заперті двері і закриті
усі путі її «весні».

                              05.2017

Подаруй мені квіти
Щоб світилися літом
І сміялися щастям
Пелюсткові вінки,

Щоб світанок росою
Окропив долиною
Позолочені сяйвом
Веселкові мости.

Подаруй промінь сонця
В полудневе віконце
Павутинкою долі
Огорнемось крізь час

У життєвих подіях,
Незахищених мріях
Нашу осінь зігрієм
Таїною причасть.

Подаруй тихий вечір,
Щоб зігрілися плечі
І згадалися весни
В солов"їних гаях,

А смарагдові ночі
В снах тривожно-пророчих
Розтеклися між зорі
У дзвінких ручаях.

А час іде, не знає він зупинку…
Бува летить, а то відпочиває,
але не віда втоми й на хвилинку.
Так день за днем, за роком рік минає.

Та прийде мить, як вогняний рубіж,
що перетне життя твого дорогу, 
безжалісно розріже долі ніж
на дві частини – до і після нього.

Із митей тих складається життя.
Одна лиш мить, немов ковток повітря!
За нею вже немає вороття,
за нею часто лиш заключні титри…

Хоча й палають до небес мости,
та варто хрест свій гідно пронести!

28.05.2017

Я пив вино, неначе кров червоне,
що краплями по бороді текло.
Ту кров густу зронили стиглі грона,
воно частинку сонця принесло.

Я пив вино життя, нетлінний трунок,
повільно даром божим смакував.
Безцінних істин в келиху дарунок,
терпкий на смак, п’янкий букет із трав.

Я смакував старим, святим напоєм
і згадував легенди про Христа.
У всесвіті було нас лише двоє,
все починалось з чистого листа…

Поміж цицьок зітхає Одіссей,
Каліпсо п'ястуками гладить попу.
Додому хоче він понад усе,
Обняти зморшкувату Пенелопу.

Обридло доторкатися литок,
В гріху з чужою жити безборонно.
Не тішить зір розбурханий сосок,
Не збуджує єство жіноче лоно.

Гірчать у приймах полинОм меди,
Служити надокучило німфеї.
Бажає океан переплисти,
Закінчити троянську епопею.

Стара мегера зна його думки,
Дурман із бутля підлива щоднини.
Та не пропив герой свої мізки,
Ще пам'ятає на Ітаці сина.

Втелющилося з острова втекти,
Зіскочити зі звичного обніжка.
То прутня всуне нагло не туди,
Або засне зненацька в її ліжку.

Порвав навмисно царственний хітон,
У багнище заквецяв його густо.
Перетворив сідницю на ритон,
Бо налягає тільки на капусту.

Зайшов до хліва, начебто, тайком,
Спочатку підманивши туди милу.
Аби його уздріла з віслюком
Й терпіння обірвалась її жила.

На пірс бігма трюхикав Одіссей,
Кусали п'ятки спущені собаки.
Тієї ж днини збоченця Борей
Домчав умить із раю до Ітаки.

Прибріхував, напевно, Геродот,
Наніс на правду густо позолоту.
Але ж хіба йому закриєш рот?
З покійником сваритись неохота.

Історії поставим шах і мат:
Ніхто не зна, де - брЕхні, що - правдиво.
Суттєвий у цій справі - результат.
А що і як - сьогодні неважливо.

28.05.2017 р.

1

Халабуди віршові -
Празникові та криві -
Бачу я і там, і тут,
А над ними - гам, салют...

2

Йду-минаю... німота...
Та потіште ж хоч кота!
Киньте віршика-сосиску,
Намастіть вершками писка.
Він гурман ще той, муркоче...
Файна казка - мружить очі.

Мишенят йому не треба.
Хоче птахи упівнеба -
Щоб доскочити, спіймати...
Халабуди кострубаті
Позмітає Час-борвій...
.........................
Коте, вежа ось... Постій!
Деміург - синок Гефеста.
Серце - дрібно, швидко-престо.

Вітражі, пливкі оздоби...
Не для жуйної худоби,
Розглядаймо, коте, зблизька.
Вежа тепла - мов колиска.


2017

1

Душе, відкрий забороло.
Стрінеш когорти прояв.
Соло горіх розкололо.
Хто лиш не протистояв...

Рисі повчали: "Ти б ніжно...",
Йогурт лили відьмаки.
Сила твоя центробіжна -
Значить, дружити ні з ким.

Пити узвари, еспресо
І відкидати мечі.
Телепень довготелесий
Штемп випікав на плечі.

Війни, оглушні огроми.
Шерехи шушери, віз...
Стайні, церкви, іподроми.
Ранок жасминно проріс.

2

Знову духмяно і тихо.
З хаосу плинне "агов..."...
Варять чорти чикилдиху.
Точаться ляси... і кров.

Тяжі. Каденції. Бюсти.
Лоскітно в коконі мар.
Лобстер шинкує капусту.
Гонить теляток Макар...

В жовті горгопки-сулії
Ллють перебенді вино.
Перечитай "Гамалію".
З весел змети порохно.


2017

Вросли корінням у рідне місто,
У землю щедру, вмиту з джерел.
Смакує добре повітря чисте,
Де Золочівка силу бере.

Золочів славний! Світлий твій шлях
Ангел завжди береже.
Ти у майбутнє неси у віках
Те, що у серці живе.

Замок стоїть велично,
Спокій наш стереже.
Голосом предків кличе
І від нещасть береже.

Сплять золоті пшениці,
Силу беруть землі.
Очі землі – криниці –
Мружаться у імлі.

Золочів славний!Світлий твій шлях
Ангел завжди береже.
Ти у майбутнє неси у віках
Те, що у серці живе.
2010

Вони так само прокричать
Чи то осанну, чи огуду,
І накопають компромат,
І продадуть не гірш Іуди.

Вони, мов таті у пітьмі,
Брудну освоїли роботу,
То – велемовні, то – німі,
Й неперевершені в підлотах.

Ніхто їм права не давав
Судити і живих і мертвих.
Вони – мов кролик і удав,
Вони – кати, вони ж і жертви.

Мов замуровані в бетон,
Ми в світ не вийдемо нікуди,
Допоки владу і закон
Вершать оті колишні люди.

Прохолода вечірня у літнім саду
Тихо пестячи, йде, наростає.
У шовкову траву упаду, упаду,
У блаженну розповінь розмаю.

Майже літо уже, та сумна ця пора
То ридає, то хмари насупить…
Світлий сум темну радість поволі стира
І небесні пронизує купи.

Відболить, одридає затерпла душа,
Скине ношу свою нелегкую.
День минати не хоче і не поспіша –
Прохолодою світла лікує.

27.05.7525 р. (Від Трипілля) (2017)