Лягли на долоні мереживні тіні зірок,
Сп’янілі вітри пелюсткові збивають завії…
Буденність – всього лише втома самотніх думок,
А ніч випадає. Так тільки можливо для мрії.
На зоряних крилах злітає чарівність. Мовчиш.
Що сон, як співають над небом органи?
Буденність – всього лише втома людської душі…
І тільки вночі й можливо загоїти рани.

Старішає місто. Й немов сивина
Торкнулася стін і численних парків.
З’явилася й зникла ця осінь нудна
І зимно долоням, а мріям – жарко...

Розгойдали бісенята гойдалку.
І як щастя той нестримний рух.
В злеті аж запоморочить голову,
Мить – і в прірву вже летить мій дух.

Знаю де: у точці рівноваги
Жде мене жаданна благодать,
Я ж її із свистом пролітаю
Під ха-ха зухвалих бісенят…

Я до них свічками: геть, омано!
А вони регочуться: овва!
Ми ж не тіні безтілесні, панно,
Ми з твоїх мільярдних ДНК.

Не чекаю їхньої утоми,
Очищаю плоть від сил гріха
Молитовно в храмах і удома…
Та не затихає те ха-ха!

2016

Так дивно. Ніби й не було.
Неначе пристрасть душу й не діймала.
Усе минулось. Часом заросло.
Це просто ніч про ніжність нагадала.

І не самотньо, хоч уже й зима.
Нема образ на чужиликість вулиць.
І краплі сумнівів також нема,
Хоч ніжність більше так й не повернулась.

Вже не хвилюєш серце більше ти,
Мені - тебе, тобі - мене замало.
Втрачати віру болісно завжди.
Та й це мене, напевно, не зламало.

Все вже було: і війни, й береги,
І неба стрічка, вплетена у коси…
Усе ще буде: друзі й вороги,
Й натхненні перші світанкові роси…

І ти, і я. Й блакить чужих очей.
Ти тільки вір, що ніжність не зникає.
Ти тільки йди углиб п'янких ночей,
Ти тільки знай, що я тебе кохаю!

І осінь хай розлуку нам несе,
Відколосилось в нашім полі жито…
Я вірю в нас. Ти також. Й попри все
Шалено, до нестями хочеш жити!

Наш сад тоді малиново зацвів.
Рядками соняшники біля хати стали.
На блокпостах тепер вмирають горобці
(аби ж то тільки лиш вони вмирали!)

…Калюжа крові. Де ти, Спас - Ісус?
Побач же нас Ти із свого огрому.
Я тут. Я поряд. Хочеш віднесу
На крилах осені до батьківського дому?

Чуєш подих століть. Передзвонні чиїсь голоси
Все звучать і звучать, у серцях ритмомрії грають.
Завмираєш здивований від цієї земної краси.
Задивляєшся в небо – вростаєш в пташині зграї.

Не мовчи. Говори. Говори. Майорить
І у вирі зірками бризкає -
Просто небо живе!
Просто краще все видно згори.
Просто вічність.
Ванільна Зима.
Просто все дуже близько.

Океани змінюють визначені береги,
Речі втрачають рідкісні імена,
Люди топчуть усе навкруги,
Та життя не мина. Не мина!


Солов'ї співатимуть в вирі століть.
Моря завагітніють хмарами,
А людина? Людина чи вистоїть?
…І бувають же такі марення?!

Ти повз мене пройшов непомітно,
Поспішав до свойого дому.
Твої ранки, мов маки розквітлі,
Відганяли нав’язливу втому.

Ти мені не всміхнувся радо,
Навіть поглядом не потішив.
Зник твій образ за тихим садом
Молодих білосніжних вишень.

Місяць зиркав в мої віконця
Із нічного, байдужого неба.
А душа захлиналась від сонця,
Що лишилось мені від тебе.

І думкам легковажний вітер
Щось співав про якісь висоти.
Я багато блукала світом,
Але досі не знаю, хто ти?

1

Паноптикум. Нарозтіж вікна. Дим...
Скляні колони, тріснуті баляси.
Хтось обирає вмерти молодим.
Дракони точать кігті, бабці - ляси.

Тамуєш словотечу між ковтьоб,
Цяцянки - в бандеролі від фортуни.
Ніч. Птаходень.
Талановитий стьоб.
Рука брудна в чистилище відсуне.

2

Клюй махаонів, каву пий, мели...
Малюються вершини богорівних.
Бредуть мандрівці, курви...
Дзум бджоли.
Принишкла чортівня від крику півня.

Куняє нечупара-наглядач,
Тунель запувутинений у вусі.
Зайчатка помаранчеві - навскач...
Жбурни монету прибазарній мусі.

3

Усе прозоре, бачиш сік дерев.
Крізь лепрозорій пройдені етапи.
А сівер злий підштовхує вперед.
Трапецій блиск. Оторопіння трапів.

Чергово стрес - і є адреналін.
Кармінності не вибачать сіроми.
Підкашлює янголик опостін:
"...лишайся вдома...".


2017

*експериментальний сонет з грою іншомовних слів*

Що скажеш ти, Камбронне? Битва Ватерлоо
Вже нами програна... і сліпне вечір наче...
І, мабуть, саме час настав почесній здачі,
Бо- а la guerre comme а la guerre. І що такого?

Наполеон не зміг... То не твоя провина,
Що поле це сумне усіяно синами
la France est belle. Дні наші злічені не нами.
Невже ж з Імперією Гвардія загине,

Зганьбивши здачею свою військову честь,
Чи з честю разом відійде в минуле?
О, ти, Камбронне, зараз будеш просто Best!..

Час перемовин вийшов. Далі буде смерть.
Бігбен небесний ллє його, мов кулі.
Відповідай їм- merde! Нехай вбивають. -Мerde!

Нижче даний вірш приведено з показником розміру і з транскрипцією іншомовних слів

(13) Що скажеш ти, Камбронне? Битва Ватерлоо
(13) Вже нами програна... і сліпне вечір наче...
(13) І, мабуть, саме час настав почесній здачі,
(13) Бо- а ля гер ком а ля гер. І що такого?

(13) Наполеон не зміг... То не твоя провина,
(13) Що поле це сумне усіяно синами
(13) Ла франс іс белл. Дні наші злічені не нами.
(13) Невже ж з Імперією Гвардія загине,

(12) Зганьбивши здачею свою військову честь,
(11) Чи з честю разом відійде в минуле?
(12) О, ти, Камбронне, зараз будеш просто Бест!..

(12) Час перемовин вийшов. Далі буде смерть.
(11) Бігбен небесний ллє його, мов кулі.
(12) Відповідай їм- мерд! Нехай вбивають. -Мерд!

*Історична довідка
Коли у битві при Ватерлоо наполеонівську армію було розбито англійцями, одному з карі Гвардії, під командуванням генерала П.Камбронна, англійський полковник запропонував здатися. «Гвардія гине, але не здається!» — відповів Камбронн, додавши міцне нецензурне слово. Французькі гвардійці віддали перевагу смерті аніж полону.

**Іншомовні вирази
а la guerre comme а la guerre (фр)- на війні, як на війні
la France est belle (фр)- прекрасна Франція
Мerde (фр)- лайно
Best (англ)- кращий


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117022301527

Час життя поділив вже на дні й на години,
А за простором часу безодня німа.
Розірване серце не стулити в єдине,
І назад не вернутися – сили нема

Щоб засіяти ще раз поле тюльпанове,
Розстібнувши сорочку мов душу навстіж.
Назад не вернуть щоб родитися заново,
Ще раз шляхом тернистим пройти босоніж.

2017р.

Піду русалкам віднесу
Любов свою нерадісну:
В безвиході вже темним духом стала.
Ви не ридайте,солов’ї,
Нема їй на землі путі,
Журавлику, не засти шлях до ставу!


Прощай, любов, не осуди!
Набідкались з тобою ми.
З такими грайся, як сама, сльотами!
…Злетіли з криком журавлі,
Урвали пісню солов’ї,
А запашна рілля болотом стала.


Серед боліт в глухім маю
Я переможниця стою,
Така вдоволена, така свобідна!
… Нема ні місяця, ні зір,
Не чути співу солов’їв.
Нема ‒ ну й що? Яка біда?
І не потрібні.
2017

Мої далекі земляки,
рідня за генами й по кро́ві,
мені казати не з руки,
які ви сильні вояки
для окупації любові.

Як поживає Крим няш-ваш?
Іще не вилізає боком?
А двоголовий ще високо?
Історії кривий палаш
не усікає косооких?

Ви ще рятуєте Донбас?
Яка це буде Новораша!
Гидоти – не почата чаша.
Але у інший – добрий час
і правда, й сила буде наша.

«Піарся», юний піонер,
на тлі палаючої плями
доби герба еСеРеСеР,
який в агонії помер,
і не вернути вже до тями.

Я «щиро дякую» тобі
за наші рани, наші біди.
Але затям, що далебі
«зелені коники» сусіда
і селфі дурня на гербі –
то кулі
        в душу
                твого діда.

                              02.2017

Їжачок

З лісу вибіг їжачок –
Але ж він без голочок!
Потрудився хтось – без ліні:
Кожушок у нього з ріні*!

Біля брами на пеньочку
Він до сонця гріє очка,
На живого зовсім схожий –
Усміхається прохожим.



Павучок

Павучок не спав до ранку:
Виплітав собі фіранку,
Непомітну і тонку –
Видно тільки павуку.
Він завзятий – не лінюх:
Полюватиме на мух.

Бегемотик

Бегемотик де? – Отам.
Зветься він Гіпопо-там.
А коли не там, а тут –
Він тоді – Гіпопо-тут.

Черепаха

З черепахи дерли лаха,
Що вона така невдаха:
Поспішає, що є сили, –
А ні кроку не ступила.

Гірка

Гìрка, звісно, винувата:
Перекинула санчата.
Із очей – сльоза гіркá
у невдахи-хлопчака.
І малюк ридає гìрко:
– Ти чому нечемна, гìрко?!

Лютий, 2017

1
Зусібіч білосніжні гори мовчазні,
Схилились над оселею, мов охоронці,
Щоб розганяти хвищі й вітровії навісні,
Дарунок Божий віддавать тірольцям.
2
Катання на лижах під дощем?
На таке здатні хіба що ізраїльтяни.
Поки сніги дощенту не розстануть,
Стать на лижню вони готові ще й іще.
3
Хай на сумлінні конюха провина ця пребуде:
Перепочить дав змогу коням на лижні.
І мої любі воронії так досхочу там пудили,
Що в дальшу путь годилося б вже ліпше на човні.
4
Мости навіщо? Аби єднати?
Та ці з лижнею роз’єднують мене .
Так же не хочеться лижі скидати,
Нести в руках... І ці мости клянеш.
5
Дружина поруч. А все ж не вистача
Синів, невістоньки й онука...
З якою б радістю я з ними мчав
По цих засніжених альпійських луках.
6
Пухнасті котики на вітах верболозу,
Немов свічки у вечоровій млі,
Ведуть з потоком весняну розмову.
Шкода, що долучитись не дано мені.

Вейдах (Тіроль, Австрія)
23 лютого 2017 року

Коли вже світанок? Остання
Надія на вічне «колись»…
А світ у режимі чекання
Над прірвою горя завис.

Здається, ще трохи – і стрімко
Розсіється морок сторіч.
…Та тягне терпіння-волинку
Сліпа пересмішниця-ніч.

23.02.2017

Замітає не снігом - розпукою,
замерзають не ноги - сліди.
За небілою, злою розрухою
не пісків уже не віднайти.

Ані цегли чи моцного каменю,
ані ще не зогнилих дерев.
Все понищено злісно, розвалено.
Над проваллями піниться рев.

А в колисках, підвішених долею
на старенькі крихкі сволоки,
діти плачуть, зосталися голими
на розливах чужої ріки.

Та немає кому подивитися
чи прикласти хоча б до грудей.
З вишиванок обірвано китиці,
щось важливе обдерто з людей.

І хтось буде винити хурделицю,
хтось пожежу, а хтось промовчить.
Чорна капа над вічністю стелиться.
В чорну прірву щось вічне летить.

1.02.17 р.

И мне не спится под утробом,
И часто думаю напрочь,
Так длиться год, потом за годом,
И родилась Юнона - дочь.

Сверкали звезды в небе зорко,
И небеса дарили цвет,
Эней был почвенником только,
Таким запел на то сюжет!

Он горевал на то и если,
Она - не видела предлог,
И как-бы все не так уж песни,
И видел все могущий бог!

Все жили попросту не сладко,
И были затмены умы,
Сказать вам о минувшем, яко,
Одно: Юнона не греми!

Эней ворчал не долеломно,
Признал, что целестно погиб,
Ходил он по земле свободно,
И каждый губ его изгиб.

В придворных царствах ели кашу,
Давно и он имел поклаж,
Чего не говорили - чашу,
Сложился по всему кураж.

Юнона спала не спокойно,
Ей не давало спать вдовство,
Души вдовство парит назойно,
И не желанное родство..

03.06.16.

секс без любові
праця без оплати
без знань освіта
без ріллі поля
без спільності народ
гріх без розплати
свічки без віри
без дітей сім’я
цехи без шуму
госпіталь без ліків
без рими вірші
ріки без питва
і пісня гордість нації одвіку
мов без душі
і все те не дива

то не дива
то наша повсякденність
мов серце вийнято
з речей і слів
звикати легко
наша генна чемність
така доречна
главам без голів

1017

Наодинці з думками,
Перекочую полем часу,
І не все одразу,
Поступово, пазл за пазлом...

У картину – дії, вчинки,
Думки, ідеї,
Скільки є у цьому світі
Різних людей!

Поступово, неквапливо
вимальовується сюжет,
я у ньому - кольорове
мале драже.
Я у ньому – на картині – як не крути!
Полумяно-яскраві й сині мої сліди...

Наодинці з думками...
Поряд зі мною ти.
Не завойовник і не здобич,
Тривай, світи,
Бо коли ти – то і муза поруч –
І світ радіє.
Ти - то що не купиш...
Спіймаєш тільки,
За хвіст, як мрію.

І я мрію.

Йому сказали: - Буде слизько!
До відпочинку сотня верст…
І до веселощів не близько
І спільних тем на трьох лиш перст
А він погодився в дорогу!
Не сорок літ блукать по ній?…
А де ще так йому із Богом?…
Хіба, згадає, на війні…
22.02.2017.

Ой чого нам ся журити?
Козаку удача –
йде у армію служити.
А дівчина плаче.

               Ой ти воленька гірка
               у дикому полі.
               Як немає козака,
               то не буде й долі.

Та нехай вона не плаче,
поки не убили,
поки ворон не закряче
на його могилі.

               Буде слава у бою.
               Хай радіє мати.
               За Америку свою
               їде воювати.

Личать воїну погони,
є кольчуга, берці,
у запасі три патрони
та удар у серце.

               Обнімає він її
               і цілує очі.
               Ой ви, очі чорнії,
               у покрові ночі.

                              02.2017

Вечер уткнулся в уставшие за день каштаны,
Капельки рос наполняют собою листву.
Близится ночь, и в предчувствии сказочной тайны
Мир затаился. Зачем эта тайна ему?

Лужи пугают случайных безликих прохожих,
Падают тени, споткнувшись о фары машин.
Кто этой ночью тебе безысходно дороже, -
Рядом идущий иль прочь уходящий один?

Станут пытать тебя словом, железом калёным,
Станут судить и вину в одночасье найдут.
Срубят, что грех, утомлённые сонные кроны
И поутру просто так, для забавы сожгут.

Мне же завяжут глаза, и в неведенье странном
Буду рукою дырявить застывшую мглу.
Близится ночь, и мечтая, как прежде, о тайном,
Мир затаился. Зачем эта тайна ему?

Дуже гарна Зима
В цьому році була
Гріх красу нам її не згадати:
Снігопад, буревій,
Свято різних подій...
Чом понині зажурена Мати?

Норовлива Зима
У цім році була -
Вітер снігом всі рани завіяв...
Безнадія німа
Чому досі нема
Кінця-краю воєнним подіям?!

Вже Весна на порі
Журавлі молоді
Повертають до отчого дому...
В калиновім раю
Солов"їнім гаю
Чого кланятись маєм чужому?

22.02.2017.

У блакиті лелека біла
світлу стежку шукає в рай.
Наболіло і відболіло.
На все воля... Нехай, нехай...

В низині мапа долі степом,
річка злетів, багно падінь,
сітка чорних доріг. Лелекам -
уготована голубінь.

Птах занурюється в нетлінно
льоноцвітно-безмежну шаль.
Пахне зливою, вітром, сіном
синьоока його душа.

Що тілесне - вода і кості
з плоті сонця, землі, роси.
Для пір’їни Бог на погості
не встановлює терези.

2017 р.

Тихо літа збираються в зграю,
Щоб назавжди уже відлетіть.
Давні спомини знов обнімаю,
Стелю думку над ними мов сіть.

Розтривожили спомини душу,
А чому, не питай, не питай.
Ллються, мури сердечні порушив,
Незагоєні болі за край.

З глибини ллється нота тужлива,
Знов спалахують миті святі.
Та опертись уже неможливо
На обламані крила в житті.

2015р

Нічого особистого це бізнес
І біль війни лиш паралель яви
Людина мрії гроші офіс фітнес
І збурення загалу йду на ви…
Та не пішов безпечніше чекати
На сонці плями затулили світ
Сичі і пуги влізли у дебати
У медоносів одібрали мід
Тепер от ділять порівну чи різно
В пропорціях до сили і ваги
Аби собі і челяді не пісно
Аби було натхнення і снаги
Кричати гучно що ми переможці
На горло покараємо убивць
І тут же поруч бариші торговці
І статус лиха – пів-країни ниць
Нічого особистого – до влади
Приходять …мени ситі хитруни
Маніпулятори життя і правди
Жалібники лежачих у труні

Пильнують пси людей і біомасу
Витьохкує солодкий соловей
Падіння слів з високого Парнасу
Азохен вей міняють на окей…

21.02.2017

А ялинонька зелена
Нахилила віти,
Обсипає сніг із неї
Зимний сильний вітер.

Та гойдає вона ними,
Крилами неначе
І сніжок летить донизу,
Розтає і плаче.

Пахне квітами в повітрі,
Хоч мороз ще тисне,
Моє серденько зраділо -
Веснонька вже близько.

2017 р.

Поклювали сойки ягоди калини,
Ті, що залишились на землі лежать,
Ніби краплі крові, що її пролили
Тисячі героїв, вкраїнських солдат.

Вони багряніють на снігу біленькім,
Наче поминальні свічечки горять.
Не одна за сином плакатиме ненька
І щоденно буде його виглядать.

Нехай дні за днями і літа минають,
Віримо - настане скоро мирний час.
Герої безсмертні, вони не вмирають,
Вони завжди з нами, у наших серцях.

2017 р.

Ще сніг міцний в оцім лютневім гаї
І холод є, та вже – мов холодець –
Розм`яклу кригу в озері тримає,
Але тремтить, бо зійде нанівець,

Як та печаль, бо день такий пресвітлий.
І у повітрі чується вона –
Неначе усміхається привітно –
Ця первозданна свіжість весняна

Гойдається, ласкавістю легка,
І непомітно так бере за плечі
Зорею зашарівшись, тихий вечір,
Небесного напившись молока.

19.02.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

Скажи словечко – я тебе побачу.
Відкрий уста – і маску забери.
Якщо попросиш – все тобі пробачу,
Та тільки щиро, щиро говори.
Осанна всім словам у рідній мові.
Святиться хай земля моя повік!
Людська душа відроджується в слові,
А заздрість тоне у глибинах рік.
Візьми мене, о мовонько, до себе!
Молитву словом, серцем шепочу…
А всі скарби твої - моя потреба.
Колись зберу їх, бо щоденно вчу.
Слова, слова! Ви додавали сили.
вИ забирали горе і печаль,
Манили, у серцях вогонь палили,
Чекали дива і творили жаль.
У кожного своє вагоме слово.
Кажи його – і не зів’яне мова.
2011

Перемагають люди зло.
В борні вже кілька тисяч літ!
Лиш лики змінює воно:
Чуму здолали - грянув снід.

І переможуть снід в час свій,
Навчаться мертвих воскресати,
Приборкувати гру стихій,
Спокійно зраду, глум сприймати...

Неподоланне лиш одне,
Що біль несе і тугу люту,
Незриме, вічне, мовчазне -
То недосяжність Абсолюту:

Не осягнути Вищу Суть,
Не стати як одне із другим,
Довершеності не сягнуть,
Не мати радості без туги.

Пусте? О ні! Хоч і не мати,
Дано все спробувать на смак!
Сп'яніти - й так зчорніть від втрати,
Що раєм видасться чума.
2016

Гуде від обстрілів земля,
Радбез неспішний та розважний...
І бреше пес кривоприсяжний
зарозумілого Кремля.

Режим припинення вогню,
та все лише – пусті заяви.
Паяц розігрує виставу,
аби підсунути свиню.

Коли не варта взагалі
угода й аркуша паперу,
чи має сенс ламати пера,
щоб стати знов на ті ж граблі?

Не второпав – потрапив туди,
де одні остолопи
мітингують,
не чують себе,
як завжди,
на узбіччі шляху до Європи.

Втратив чуба й позбувсь бороди,
кинув копані в полі окопи,
та й подався кудись
від нової біди,
сотворили яку остолопи…

А куди, куд-куди?.. Всі сліди –
перекопані Перекопи;
ні душі; Сиваші – без питної води…
«Пийте рідну горілку, холопи!»


2006

Ніч переписує наші взаємини
у потойбічному сні.
Ми віддаємося богу таємному,
що у тобі і в мені.

Ти у полоні моєму одвічному
невідворотних стихій.
Поки обоє ми танемо свічами,
я вірнопідданий твій.

Очі у очі, і сонячні зайчики,
і онімілі уста –
все завмирає. Уклалась калачиком
фея моя золота.


Із найпалкішої миті освідчення
я понесу у віки
той силует, що до мене усміхнений,
в п'яді моєї руки.

                              02.2017

надвечірніх молінь вітрила
напинає зустрічний вітер
я немовби себе спинила
в тім краю, де немає літер
де не можна слова і вчинки
поділити на «за» і «проти»
де за кожну півмить зупинки
відкидаєш усі марноти
безкінечно ідуть по колу
несуєтні думки безвинні
і марніє душа спрокволу
заховавшись в леткій причині
доки десь у далекім світі
не озветься луною-віршем
..а словам у простім лахмітті
і до того жилось незгірше

Світостворення мить-
Цей написаний Богом роман...
Світло ллється з пітьми,
Хоч усім заправляє пітьма.

Ухнув з мороку сич-
Зорепадом життя пролило.
І настали ЧАСИ
Із БЕЗЧАССЯ... Незаймане ло-

но бажає жаги,
Тої сили з провалин пітьми...
І натхнення, і гидь
Те і те обиралось людьми...

Той адамів ковток-
Щось не той... Не за планом пішло...
Ну а далі потоп-
Це навіщо потрібно було?

Ірреальний засів-
Сипле дощ зорепади війни
І чекають усі
Дня Останніх Божествених жнив...

Розіп”ятя хрестів
При дорогах... І Божі Сини...
Хто їм так повелів,
Щоб по силах обрали вони

Хто найлегші, хто ні,
Ті хрести, що на долі лягли?..
І породжує ніч
Квінтесенцію пензля Далі...

В ЧАСІ мариться МИТЬ
Зруйнувати, що набудував,
І болить, і болить
Геніальна Його голова...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117022000773

***

Тужить душа по Інні.
Тіло жадає Яни.
От би утрьох на сіні –
був би від щастя п’яний!

М’яв би тіла дівочі:
Сіно ж – кохання ложе.
Завжди кохатись хочу –
Але не завжди можу.

Права нога – на Інні,
Ліва – на Яні, звісно.
Добре отак – на сіні,
Але утрьох затісно.

…Небо – єдиний свідок
Медитування мóго…
Навіть не стало сліду –
Тільки затерпли ноги…

21.02.2017

коли свято напоює легені
то можна стояти аж до пришестя
бо коли свято напоює то холод
значення жодного немає

і де б ти не був а їхати треба
бо тільки так народжуються ісуси
і коли приходить недуга
урятовний жест є одним препаратом


бо високо ти розцвітаєш
як різдв"яна яблуня і світло густіє
у консистенцію прозорого меду

бо то січень чи грудень
коли ти читаєш глибокі рядки
коли свято напоює легені

…а ти прийшов. І на олтар поклав.
І бачив у мені десяту… першу…
Букет актиній вивергла імла.
Синок шептав:«Не кидай, бо розсерджусь!».

І я стікала віршем до рання…
І полотніли, кам`яніли гони…
Ти вечорів… Хиткий олтар здійняв:
Боявся, що без Сонця – захолону…

Ти так жалів обох! Так жалкував,
Що не спіткав у натовпі, на хвилях,
Поміж скалок рудих етруських ваз…
А я забула вдома синій брилик.

Мені – протуберанці, ескімо,
Щербату мушлю і четверту збірку…
Та впав
олтар
пополудні
на мол…
Ховаю від людей кавалок зірки,
Пишу тобі з дурницями листи…
А ти будуєш – на землі – пентхаус…
Плита, камін…
Вже й зірку прикотив…
Кума дарує блендер, ноу-хау.

І лиш колишній ладо, наче кіт,
Колише срібну рунь мого сумління…

Молочний місяць…
Яблучний бісквіт.
І рибка золота – у формаліні.

2013

Розлізся світом «русскій мір»,
Здавалось, більшого немає,
Нова Орда росла ушир,
Та здулася, немов пухир,
І помаленьку загниває.

Згубив потугу «русскій мір» –
Зайняти світ немає сили,
«Кітайскій мір», «японскій мір»
Візьмуть Примор’я і Курили.

Здиха помалу «русскій мір».
Самі собі не будуть раді,
Коли озветься «прусскій мір»
В якомусь там Калінінграді.

І пожинатимуть плоди
Захланності і безголов’я,
Коли зостануться з орди
Лише Тамбов і Підмосков’я.

1

Зоряні війни...
Хрустіння попкорну...
Вчора дивилися екшен із Борном.
Світ на межі катастрофи - хронічно.
Графіка, музика психоделічні.

Секс віртуальний, обійми гарячі.
Юнь запальна, сивочубі терплячі.
Звільна зійшлися, когось побороли.
...ікрометання від Ворскли до Шполи.

"Це ж еволюція..." - шепоти-скрухи.
Чистять колібрі нарощені вуха.

2

Десь на горбочку присвиснули раки.
Снились малятам відьми, гайдамаки.
Повисихали колисоньки-люлі.
Плинуть качата...
Опілля ще в мулі.

Пнеться бур`ян. Тополини високі.
Паморочливі потуги... толоки...
Реп-починання, руйнація, кості...
Пруть без гостинців перевертні-гості.

Явоспіраль перемотана рвучко.
Пишна невіста чекає обручки.
Давні коралі, криваві бенкети.
Передаються чини, естафети...
Щедро налито олжі-медовухи.
Наша невіста - таки вередуха:
Знов колупає два припічки, плаче.
Ось на пательні ягнятко ледаче.

Тролі оспалі напишуть - чудова!
Гибіє-нишкне сирітонька-мова.
Проба пера шкряботиться невміло.
Злету поезія зріла хотіла.


2017

Сучасний тераріум нашої влади —
Шипуче зміїне кубло,
Яке свої жала висовує радо
І робить з нещастя «бабло».

Кусає за воду і хліб, за квартплату,
За ліки, за сотні сиріт.
Народ попідтинням сидить винувато,
Мов, зміїв чіпати не слід.

Тераріум ширше і вище зростає
І змії навкруг розповзлись.
В країні невже змієловів немає,
До одного перевелись?!

Тому не зважають на нас і сусіди,
Не кличуть і в гості не йдуть.
Набридли їм чвари зміїні і біди,
Сліпого народу не ймуть.

Глухий і байдужий народ навіть мову
Цим зміям віддав сам за так.
Ужалений, втратив знов гордість і слово,
Й державу віддасть за п’ятак.
24.02.12

Під незагойне, рване небо,
де буря з посвистом гуде,
досади сповнений на себе,
хтось розтривожений іде
і, крок долаючи за кроком,
благає силу неземну
про рівновагу і про спокій,
і гармонійність осяйну.
Вітрами ніч його збиває,
навскіс зриваються дощі,
а він молитву промовляє
за справність компасу в душі,
щоб хтось йому в глухі години
стихії грізного виття
дав золотої середини,
благої міри відчуття.
У порятункові від себе,
своїх безтямних протиріч –
його спасення і потреба
у розперезану цю ніч .
...Утихомирилось в природі,
звисають крапельки води,
а неборака – у незгоді
з самим собою, як завжди.

2017

Кужіль блакитний
Хмаринами
Небо пряде,
Шлях
До родини і дому
Тривав, наче вічність.
Він так чекав
На щасливий
Повернення день –
Справдились
Мрії-надії
Його – чоловічі.
Ніжно
Майбутнє своє
До грудей притулив,
Запах відчув
Білуватого шовку-волосся…
Смерть на війні,
Що не раз
Загравала із ним,
Ще й молитвами
Дочки
Обійти удалося.
Потом і пилом
Зчорнілим
Пропах камуфляж.
Губи обвітрені.
Шепіт придушений:
– Мила!
– Світе єдиний,
Кровиночко, сонечко,
Я ж –
Знову з тобою,
Як ти мене, доню,
Просила.
І розступилися
Люди,
І гамір,
І час,
Як пригортав
І голубив
Єдину дитину…
– Боже! – промовив,
– Помилуй
І зглянься на нас!
І, ради щастя дітей,
Бережи Україну!»
Мріяв
Підняти дочку
Над собою увись,
Щоб вище всіх
Її доля носила
На крилах,
Тільки не встав,
Як у землю вростав
І моливсь –
Нижче колін
Його ноги
Собі
Ця війна
Залишила

2014 -2017

Тужить душа за інню.
Тіло жадає яня.
В сіні під небом синім
Милу розлесбіяню!

Сіно обох лоскоче.
В пристрасті до знемоги
Шепчеш: «Кохатись хочу» –
Й ширше розводиш ноги.

Права нога – лівіше,
Ліва – правіше трохи.
Сіно жагою дише,
Стогне, зітхає, оха…

«Тужиш за інню?»
   – «Де ж бо!
Навіть не стало сліду…»
Тішуся, що на Лесбос
Ти уже не поїдеш!

19 лютого 2017 р.

Урочистішого пеана
Синь не знала ще кришталева:
Ти виходиш із океану
Так поважно, мов королева.

Дух забило. Я слів не вмію…
Тож очима і серцем стежу.
Зачарований, лиш німію:
Богорівна йде без одежі!

Це видіння з іногалактик
П’ю пожадливо, скорогонцем.
Сяє німбом трикутний клаптик,
Сяють перса, немов два сонця…

З тебе вийшов. Змужнів. Відквітнув.
І коли світ земний покину,
Ти в тунелі яскравим світлом
В розпростерті обійми стрінеш.

19 лютого 2017 р.

Я борсаюсь у ліжку, повний вражень –
Химери заввижалися, аж зблід!
І десь мені іззаду голос каже:
Йди перевірся, хворий ти на СНІД!

Рвонув надвір я у самій піжамі,
А далі – майже голий – у сльоту,
У кучугури босими ногами,
Біжу, скидаю одіж на льоту…

На снігові качаюся од муки
Й кричу навкруг: я хочу Вас, жінки!
Аж раптом відчуваю: дужі руки
Взяли мене й однесли десь таки.

Я вже в раю… Лечу до тебе, мила,
І голос впізнаю твій - диво з див:
- Аїру корінь пий, гарячко біла,
Учора ти абсенту перепив!*

*Корінь аїру – чудовий засіб для протверезіння!

20.02.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

***
Не блудний син, а блудний муж
У переродженому тілі
Шукає залишків тепла –
Знаходить плями вічно білі.

У чому суть? Де правди хрест?
На горизонті лиш Голгофи.
Черговий на вагітність тест
Коли заплуталися стропи.

І куля падає у ствол,
І ріки топчуться на місці,
І вже не чути молитов,
І пес не гавкає на місяць.

В обіймах душить нас життя
І добиває. Значить любить.
Хтось шмат броні собі відтяв,
А хтось гризе останній бублик.

Майдан шукає: віра де? –
Лиш помаранчі в шоколаді…
Звізда на небо лиш зійде –
Її багном обіллють бляді.

І буде день, і буде ніч…
Хоча ні дня нема, ні ночі…
Весна всміхається мені.
А сумнів смутком душу точить.

20.02.17