Печерний люд сказав: «Бувай,
Романтико! Вона пішла
Разом із кісткою. Вбива
Вірніше кременем стріла.
З богами ловів полишай
Життя, Романтико! Бувай!»

Зітхнув озерний рід: «Бувай!
Ми славили твої віки.
В гірських печерах спочивай,
Минаючи поріг людський!
Вершини втрачені для нас.
Бувай, Романтико сумна!»

«Бувай!» – солдат пробурмотів, –
«Мечем не виграти в добу,
Де йдуть бої поміж димів,
І кулеврин, і аркебуз.
Хто вразив ціль – піди узнай…
Тому, Романтико, бувай!»

«Бувай!» – торговець говорив, –
«Ми обійшли моря усі,
Ретельно вивчили вітри,
Що дмуть на судна звідусіль.
Шляхи – відомі зазвичай.
Відтак, Романтико, бувай!»

«Бувай! Утрачено старе
З вугіллям…» – капітан прорік, –
«Де повний пари уперед?
Як баржа між причалів рік,
На точній швидкості йдемо.
Романтико, лишай кермо!»

«Тебе не доженеш бігом,
Романтико», – запричитав
І дачник теж, – «Разом з гудком
Місцевий потяг, мов розтав...»
Його невидимо для мас
Вела Романтика сама.

На важелі її рука
І потяг відчайдушно мчить,
І будить звук її свистка
Замети снігові умить.
Уздовж млинів і рудників –
Богині паротяжний спів.

І сіє чари там вона,
Де кров пульсує у серцях,
І світлим дивом вирина
В задивлених назад світах.
Промовив обраний співець:
«Учора був її кінець!»

Ми біля батьківських могил,
Де часом вражено хрести.
В них залишки безладних тіл,
Що Схід зі сталлю освятив.

Пошанування все нові
І кожен голову схиля,
І посивілий чоловік,
І недосвідчене маля.

Одне прохання є до вас,
Герої, Господа моліть:
Хай кожен без ганьби стріва
Випробування лихоліть!

Півонії розквітнули в городі,
запахло ніжністю й коханням навкруги.
Ці квіти – гімн весні, любові, вроді,
їм неживого підійняти до снаги.

Чарівно рожевіють із-за тину,
червоні й білі також до ладу.
Їм бракне рівні в цю весняну днину,
лиш ружі конкуренцію складуть.

Нарву букет, поставлю квіти в вазу,
думки полинуть ген до небокраю.
Ті пахощі в полон беруть відразу
й останній дзвоник в пам’яті лунає.

21.05.2017

Минувшина горить у нас чи тліє:
історії, легенди і книжки…
Зсередини нас пам’ять тихо гріє,
а часом – розриває на шматки!

Ця ніч – у п о́ в н і. Свіжоп'яна кров
по краплі крапля зблискує калинно...
Невинна душе, тішся, мов дитина,
допоки дух твій смерч не поборов.
Ще на твої розкрилені орбіти
не вибрехав з яруги чорний лис,
і ще в нетлінній зелені праліс
манить тебе ридати і радіти.
Тож відболій своє і відспівай!..
Чолом тобі, промінносте стозвука –
шалена втіхо і прелюта муко –
воздай уповні, в повені воздай!
Допоки янгол в тебе на плечах,
і зорі з неба падають в прелюди,
і ти вбираєш кисню повні груди,
і величаєш Бога при свічах.
Допоки світло з тебе дзвоном б'є
і зріє Слово соком від наливу –
рятуй мене, найвища мить пориву –
бо вже ось темінь щупальці снує...
Осанна ночі! Я не п'яна, ні...
Ще краплю вточать – й буде по мені.
Уповні – келих. В тім моя провина –
не випита ще добра половина.

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

Заполони мене, одвічна птахо,
високій пробі тонкості пера...
Це наче пломеніє дітвора
не знаючи ні болю, ані страху...
Над плахою чуттєвих катастроф,
над цвітом невідлюблено зів'ялим –
рятуймо душі від безглуздих спалень!
праотчим кличем висне Саваоф...
Над Волохом роздмуханого літа,
над оберемком прілої трави –
розкрита душе, звільнено пливи,
напівпрозорим леготом зігріта...
В поривах вітру здрібне молочай –
рвонеться пух, прощаючись із тілом...
Розтанувши небесним Фермопілом,
майбутніх втілень риси зустрічай!
Я житиму... коли звогніє осінь –
і догорить обвуглено до тла...
Я житиму... коли стемніє просинь
в разючих бризках крижаного скла...

... Вшамрілий зойк зомлілого крила –
пріч манівців і поступу трути́зни...
Глибинним дихом спраглої вітчизни
квилить тисячолітня ковила...

(Зі збірки громадянської лірики "Непроминальність, або Енколпіони для душ". - Львів:Сполом,2017)

Оце так ніч - дива суцільні…
все як по нотах: кава… «цьом»
торкався губ її весільних
а наче пив столітній ром…
і захмелів і втратив розум
ех, прощавай весь білий світ!!!
на вік сп’янів з одної дози
і заразив тим родовід
і хай дрібнички вже всілякі…
і по кривій бувало йшли
а щоб цвіло - місили каку
і вистиляли на пошив…
усе як всіх… ну, по погоді
тримався ліктя кожен з нас
оце, зізнаюсь при народі -
хай нічка та
й зустріне Вас!
23.06.2017.

Ніч на зміну дня прийшла,
стихла божевільна метушня,
в темряві душа знімає маску,
знов зазнала я поразки.
Уночі стаю сама собою,
огортають ковдрою туга з журбою,
хочу розірвати ці кайдани,
та віками не затягуються рани.
Зав’язав мене давно Ти в пута,
скропленими зради краплями отрути,
образ твій на серці вигорів вогнем,
там болить і крається все день за днем.
Рану злістю й ненавистю залікую,
всіх на Тебе схожих відшукаю,
заберу у них я щастя й радість,
яблуком спокуси вирахую їхню слабкість.
Дороге і рідне знищу,
знаю, Божа кара жде мене найвища.
Та лиш це, від небуття мене тримає,
доки помсти за прокляття довго так чекаю.
Зрадив Ти мене, обравши іншу, кращу,
і за це ,Тебе, я занапащу.
Через Тебе не ростуть у мені квіти,
такі бажані, невинні діти.
Між Проваллям адським й Раєм я блукаю,
як скінчити муки ці не знаю.
Навіть, відьомські, не помагають ночі,
замість малих янголів у мене поторочі.
Знову в темряві сховаюсь,
і,Тебе, я відшукати намагаюсь.
Буду снитись іншим в снах я еротичних,
забирати душі в Темну Вічність.
Буду я з’являтись до жінок,
щоб з фіалок й лілій одягти вінок.
І забрати їхній спокій,
посміятися із їх утопій.
Досконалі всі і схожі,
копіюють Її може.
Вдень такі всі ідеальні,
а вночі грішні і справжні.
Морок обійма холодними руками,
непомітно омиваюся сльозами.
Рік, десятиліття чи століття,
проминуть як мить в жахіттях.
Всеодно, у натовпі, Тебе зустріну,
не впізнаєш суть мою зміїну.
І тоді або вкушу і навік загину,
або знищить в мені зло, та квітка – дитина.
А поки на варті, пильно я чекаю,
вночі людське, цінне - собі забираю,
вдень же, гіркими сльозами, душу очищаю.
Почуттів чужих, хороших, не можу відчути,
знову вип’ю з чаші болю, щоб усе забути.

2017

Ти знайдешся колись.
Запливеш у шифоновий вечір.
Загойдаєш мій дім білим смерком суничних розмов.
Будеш гріти мене, пригортаючи сонячно плечі.
Ніжну квітку немов.

У волосся моє заплетеш помаранчеве літо.
Станеш блюзом легким, залоскочеш в обіймах палких.
І колись я скажу, що єдиний ти в мене на світі.
Подарую тобі цілу пригоршню ранків ясних.

Ти знайдешся, авжеж.
Я це диво не втрачу нізащо.
Нанизаю слова, наче перли, в намисто тонке.
І скажу я колись, що ти мій неймовірно-найкращий.
Що ти – щастя п’янке.
23.06.2017

Звичка

Для нас чуже добро - суцільна мука.
І ліпиться воно до наших лап.
А як спіймають злодія за руку,
То винуватий, звісно, що кацап.

Не нам писали заповіді Божі,
Не нас застерігали - не кради.
Француз - багатий. А хахол - не може.
Мабуть, то нам наврочили жиди.

Садок сусіду трусимо потроху,
З балкона зник трояндовий вазон.
Полегшуємо ми кишені лоха,
Не маєм засторог та заборон.

По цвяхові, по ложці, по цеглині
Собі чуже складаємо в мотню.
Самі себе збороли в Україні,
Але киваємо на кацапню.

Вкорінена шахраювання звичка,
Кишені для чужого замалі.
Сусідова завжди солодша дичка,
А винуваті - знову москалі.

Веде у прірву ця крива доріжка,
Держава опинилась на межі.
Чи здатні зупинити ці крадіжки?
Чи хочем жити, наче ті бомжі?

23.06.2017р.

Казала ти мені „люблю“,
але вночі і то – крізь зуби.
А вранці лиш гірке „терплю“
притримували ледве губи.

Я вірив в темряві губам,
рукам лукавим і гарячим.
Але не вірив по ночам
твоїм нічним словам незрячим.

Ти не брехала при свічі,
а покохать мене хотіла.
Могла брехати лиш вночі,
коли душею править тіло.

Та вранці, у тверезий час,
коли душа тверда й не мріє,
ти „так“ сказала хоч би раз.
Я так чекав цього в надії…

Тут враз війна, від‘їзд, перон,
що далі буде – невідомо.
І дачний клязмінський вагон,
до Бреста їхати в якому.

Вмить вечір без надій на ніч,
на щастя, на тепло постелі.
Як відчай з криком віч-на-віч –
смак поцілунку на шинелі.

Щоб з тими, в мороці, в хмелю,
не плутав давніми словами,
мені сказала враз „люблю“
майже спокійними губами.

Тебе не бачив я такої
раніш, до слів гірких розлуки.
„Люблю, люблю…“ і ми лиш двоє,
та з горя схолоднілі руки.

19.10.2016

Мій чуйний Лелю пізньої весни,
Мій буйний хмелю втомленого літа,
Купайлоньку, сьогодні я – Леліта,
А завтра відійду у сни, у сни.

Я ще цей день і ніч переживу…
Засвічуся, освідчуся, а потім –
Немов бліда Морена у скорботі
Зійду у сон-траву, у сон-траву.

Відпий мене, допоки я жива,
допоки ще зозуля не кувала,
допоки світлі ночі на Купала,
а потім… що ж, нехай і сон-трава.

Хмелій… лелій мене посеред літ,
Серед сльоти осінньої незгоди…
Відпий мене, мої цілющі води,
бо, може, я остання із Леліт.

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Княгине, ще твій серпень не пробив!
Ще на вінці женців ти не просила.
Іще журавка воду не носила,
Іще журавлик трав не покосив…
Навпроти, красень Місяць-Молодик
на тебе визира сліпучим Оком,
і білоткані ризи над потоком
пильнує з очеретів Водяник…
Серед латаття, паполо́м* із ряск,
ти наче вперше – диво-Королівна –
тебе вінча симфонія наспівна
тіарою людських, природніх ласк.
Ти над усім – у снах і наяву –
на пальчиках терни́ переступаєш,
на сім вітрів вітрила розпинаєш:
мій світоньку, я – світло, я – живу!

Семиярило, боже Семияр,
Спали мене купальськими вогнями,
Нехай згорю – без страху і без тями –
Як дар Землі, Природи щедрий дар!

…Чи то в роду у диво-королівн
без каяття вичерпувать скарбниці:
я – одержима! Рими світлолиці
сплітаються в огромний пісне-гімн!

Як молитовно тепляться уста –
То від Купайла жар-перо… жаринка,
То в папороті знайдена пір’їнка
Тобі вінець із Літа випліта.

*паполо́ма - архаїчне: покривало


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Де небо починається? Скажіть.
Ота пінявосонячна блакить.
Оте висоття, що йому спромога
сягнути, очевидячки, до Бога.
Чи не спромога?
Де небо починається? Скажіть.
Між кронами дерев заплелась нить.
Як потягнути ниточку в'юнку,
то небо поторочиться в ріку?
Дзвінку.
Де небо починається? В зірках?
Воно, неначе синьокрилий птах,
розніжилось у золотім промінні.
Я небо теж. Думки мої нетлінні.
У височінні.
Я з небом починаюся. В мені
глибезно, на самісінькому дні,
засіялося квітів, сонця, дива.
Чи я волошка, літеплом щаслива?
Це повінь, злива.
Чуттів.

Уже весна не за горами,
усе чутніше її подих
і сонце з теплими вітрами
частіш кружляє в хороводі.

Вона усім дає надію
на потаємні сподівання –
що збудеться завітна мрія,
прилине щастя і кохання.

Вечірнє зазоріє небо
у ледь відчинене віконце.
Почуєш: «Не життя без тебе»
і спалахне у серці сонце!

І бризнуть промені любові,
нахлинуть почуття рікою,
розквітнуть котики вербові…
Повір – все буде це з тобою!

Брехлива тайна без секрету,
не можна сміючись страждать.
Не стати просто так поетом,
та й просто так – ніким на стать!..

Хто нас розсудить? Боже правий,
навіщо терпим маячню,
коли кричать безумці: „Браво“,
щоб знов співали їм брехню?!.

Чи в родах істини є зерня,
а може це лиш досвід твій?
Чом просимо тоді прощення
навколішках: „О, Боже мій“?!.

Людино, ще недосконала,
печальні сумніви вгамуй
й пізнати вічності начало
бажання ти свої тамуй.

Ще ні одна душа на світі
не появилась просто так.
Все спалахне в потрібні миті,
бо Всемогутній – не простак!

І Всесвіт – це не плід уяви,
земні тут є і плоть, і кров.
Тут геній часто в світлі слави
блюзнірством підміня любов.

Добро і зло – два вічні стяги
ще ворогуючих сторін.
Частіш перемагає Яго**
і довше все панує він…

Бо зло всю Землю підкоряє,
хоч опір й чинить йому світ.
Від тебе в цій борні чекають
яскравих подвигів, піїт!

29.04.2017

Пересіяний з неба ситами, вітром вимитий волі злиток
Рано скинутий ангелом їй, пізно знайдений…
Позаяк і відчуто, й написано, пройдено вже, пережито,
І до тебе засвідчено різними правдами.

У колекції настроїв ти – на полиці, з якої не крадуть:
Зависоко дістати і намарно тягнути.
В картотеці її натхнення – у найглибшій таємній шухляді,
Недосяжний зору і дотику. Це – спокута?

Не народжена ще, дописана в історію безликим кодом
Буде з тобою, долаючи міру сумнівну.
Хтось розшифрує, набачить колізій,
Може – здивується згодом.
Забуде.
А ти – напам’ять, дослівно
Впестиш її у власні архіви.

Цей океан безмежжя і блакиту…
Долонею прикрию пів вікна –
і вже здається,
що пливу над світом
в кімнаті,
де життя моє мина.

А хмари – повз.
Точніше, я – повз хмари,
непізнані небесні острови.
Міраж Надії. Спогадів Примари.
Пливи, моя домівко,
ще пливи…

19.06.2017

Я до тебе, мій Львове, вернуся за тисячу літ,
із криниць непочатих живої водиці нап'юся,
і у місті старому палким одкровенням озвуся.
Привітаймо життя! – і мій вольний, ранковий політ.

З глибини правіків, з висоти сивих хмар піднебесся,
Княже Місто постане в своїй первозданній красі.
У віконнях дзвіниць пізнаватиму лики усі –
в чистих росах Купал і у дзвонах святих Водохрестя.

Моє місто співуче, я в тебе корінням вросла,
у бруківки і площі, вали і обірвані кручі...
Ти могуче, як лев, і, як Дерево Світу, живуче,
доки в прàвнуків наших краплина з твого джерела.

Не змаліє земля... Заповітний вогонь не погасне
доки зріє зерно, доки пнеться на ноги маля.
У безмежжях доріг княжий дух у мені промовля –
через тисячу літ зійде сонце погідне та ясне!

У розкриллі ранковім до тебе, мій Львове, вернусь –
і у величі княжих палат і розкішних медівень
з висоти піднебесь на бруківку твою приземлюсь.
Хай це буде одне із моїх найпрекрасніших втілень!

(З двотомника "Сонцетони".Тон Перший - Поетичний.
- Львів: Сполом,2016)

(пісня)

Старий явір над водою
Усе скрип та скрип,
З молодою дівчиною
Вже козак простивсь.
Від"їжджає на війноньку
Боронить свій край.
Ой, кохана дівчинонько,
Ти мене чекай.

Проженемо супостата
З рідної землі,
Будеш мене зустрічати
Рано навесні.
Старий явір над водою
Усе скрип та скрип,
Козаченько з дівчиною
Знову обнялись.

2017 р.

Заіскрились вогники любові
У твоїх очах, душі твоїй,
Це весна їх запалила знову
Промінцями мрій, нових надій.

Бо життя коротке й швидкоплинне,
То ж бери від нього геть усе,
І не гай даремно ні хвилини,
Поділись добром ти перш за все.

Ближнього зігрій теплом, любов"ю,
Слово ніжне, наче той бальзам,
Зцілить когось, сказане тобою,
В твоїм серці зацвіте весна.

2017 р.

Остогидли пряники,
батоги і злочини.
Полетіли яники,
прилетіли гоцмани.
Пролітає літечко,
а його й не бачимо.
У свою наміточку
потаємно плачемо.
Біженці, чорнобильці,
а між ними гопники.
Половина молиться, –
ой, мої АТОшники.
Половина чергою
лізе за безвізою.
Та із есесерії
поки-що не їду я.
Наварю у горщику
і масли, і ратиці,
почекаю дощику
і нової п'ятниці.

                              06.2017

                        І
Малюю картину. Палітру згущу.
Яка від людей допомога?
Очікую манну. У небо кричу.
Та де місяцями немає дощу,
немає ніякого Бога.

Мене випробовує сам сатана.
Який же це промисел Божий?
Краса у луги подалася одна.
За хатою – вата, у хаті – війна
і доля знущається, схоже.

Не хочу я видіти пику, і тин,
і як заглядає у двір сучий син,
хоча я людина не горда.

Мої забобони гіркі як полин.
Допоки ще я виживаю один,
мене виживає природа.

                        ІІ
Не дивина, що і дощу немає,
і вітер тучі в тартари несе,
і двоєликих Бог недочуває,
коли одне теля двох маток ссе.

В моїм краю одна існує мова
яка лунає ще споконвіків.
Не чує небо язика катів,
ані молитви, ні чужого слова.

Не відає лукавих і лихих,
паяца і заїку, і нічого
із того, що обчовгує пороги
у мачухи. Не чуючи німих,
не знає небо і минає тих,
що моляться і сатані, і Богу.


                        ІІІ
Мені щебече соловейко –
усім куняти не дає.
Не дихаю і за Бутейко
треную житіє своє.

А я і грому не почую,
хоча і насуває ніч.
І поки вдома не ночую,
на мене не чатує сич.

І поки квакають моралі,
готую вила й рогачі.
По радіо наобіцяли
метеорологи дощі.

А Бозя не кує й не меле.
Очима блимає Зевес.
Чекає житіє веселе,
немає манни із небес.

Напевне небеса почули,
що обіцяли нам орли,
як неоперені були
і як обіцяне забули.

Позачергово обманули
і учергове підвели.


                              06.2017

На поліській землі,
Де в росі спориші,
Черешневі сади та жоржини,
Там містечко моє,
Там душа виграє
І в обійми Романова лине.

Зупинюся на мить,
Бо повітря п"янить.
Чути спів солов"їної мови.
Тиха річка Лісна,
Поколінь дивина,
Губить слід у зеленій діброві.

Приспів
Назавжди у душі полум’яній
Ясеневий пісенний Романів,
Неозора блакить голубина,
Мальовнича свята Батьківщина.

Пропливають роки,
А мої земляки
Бережуть, як зіницю, Романів.
За сердечне тепло
За натхнення крило
Вам уклін, мої романівчани.

На весь світ прославляй
Рідний батьківський край,
Одягай вишиванки святкові.
Хай містечко моє
Зі джерел воду п’є,
Вічно житиме в щасті й любові.

2013 р.

Капає дощ і погода капризна,
Небом пливуть чорні хмари кудлаті,
Закрили усе, що і сонця не видно,
А дощ вибиває, мов на барабані.

І по калюжах, дахах та деревах,
По лавочках в парку й віконному склі,
Дарує мелодію щиру й веселу,
Дає життєдайну вологу землі.

2017 р.

Червень прийшов до нас у гості,
Липень далеко, ще в дорозі.
Стара сорока молодій
Розповіда неспокій свій:

-Скільки живу, ще не видала,
Щоб липа в червні зацвітала,
Цей ранній цвіт не до добра,
На все ж бо є своя пора.

Тепер усе переплелося,
Все переплуталось, злилося,
Де ще весна, а де вже літо,
В цю пору сонце ясно світить.

А може липа собі спить,
Й нема кому її збудить?
Спросоння сплутала вона,
Тому й у червні зацвіла.

2017 р.

Я задрімав. Але у голові
Уява одчибучує кульбіти.
Сидять довкола мене на траві
Святенники, пророки, неофіти.

Моє життя поставлено на кін-
Кому із них віддам безсмертну душу.
Їх - табуни. А я - лише один.
Од нежиті, до того ж, не одужав.

Трясе кадилом по-під носом піп,
Бере мене одразу на арапа,
Що задарма жую на світі хліб,
І десятину просить його лапа.

Не думай. Гроші сплачуй і молись.
Дивися пильно ув іконостаси.
А прийде час - мене візьмуть увись,
Шматочок раю видадуть із каси.

Святе письмо підсовує мулла,
Лякаючи тортурами і судом.
В суперників летить його хула,
Мене також не обійшла огуда.

Мовчить, не репетуючи, раввин
І в очі поглядає вельми люто.
Здогадується, що я за один,
Мені бажає випити отрути.

Пішли на мене приступом вони,
Розтягують за ноги та за вуха.
На щастя, навпіл репнули штани,
Я випав і у яр шугнув щодуху.

Недовго пожурилися отці-
Самі себе вхопили в обороти.
Зі злості їхні клацали різці,
Зчепилися, неначе з Римом готи.

Летіли клапті ряси до землі,
Кусалися монахи та імами.
У тисняві чавили мозолі,
Стикалися залізними лобами.

Прокинувсь. У планшеті чути дзвін,
Дізнався, хто зі мною хоче мовить...
Прийшла, нарешті, радість у мій дім:
До себе кличуть свідки Ієгови.

21.06.2017р.

Місто, де можна жити.
Сплачено втретє мито,
Сходжено вибої, площі,
Склеєно плани, горщик...

Сказане - враз почуто,
Складено скарб у жмуток...
Місто, де гам.... і вірші,
Мальви... манаття... біржі...

Звідси втекти б у Делі!
Вибачте, мудрагелі...
Хочу красот яскравих.
Ось гуркотять состави...

Знову бракує дива.
Пишно цвіте жалива.

Кликали брат, кумася...
Нащо я там здалася?
Тут шовкопряди, гречка.
Смичу рядки... вервечки...

Був супротив і захват.
Місто - скляна карафа.


2017

Твоя стопа – в розжарений пісок,
а мозок – у гнітюче баговиння,
у чорно-біле пуху ластовиння,
в незайманість розкритих пелюсток,
в дитинну самозреченість молінь,
в намарний зойк почути голос Бога...
Оглянешся – іде твоя Дорога
по манівцях зотлілих поколінь.

... Нить пам'яті – як цівочка – тонка
снується павутинням з поторочі.
Ти, свічечко, ще світиш проти ночі?!
Ожина ця – як смак життя – терпка!

Ти зблукана, здорожена... Авжеж.
Чи допадуть уста у тихі плеса,
де під весняним сонцем крига скресла, -
чи у жаркій пустині пропадеш!

Скиталице, чи ж віднайдеш свій скит?
Чи в Соловках набачиш тінь забуту,
коли в провидний день Страшного Суду
на тебе промінь кине Світовид!

Коли з грудей, із пилу рваних ран
невинно проросте кривава айстра,
і, наче клич далекого Чугайстра,
тобі омиє личко Білодан...
(Цей край обітованний Богом дан!)

... Пил пам'яті... піщиночка... пісок –
тебе чи спогадає, чи забуде...
Ще крок... Ще крок... – тоненький голосок
тебе веде Дорогою в Нікуди.

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів: Логос,2001)

…І що то за мана, коли сивіють скроні,
коли Гнідий ірже, урвавши ланцюги…
Зненацька вирина все небо на долоні,
Мов у твоїх руках зімкнулись береги.
…Гей, конику, втечи в степи зеленотраві,
де вольності твоїй не стане владних меж,
де зло зчерствілих душ маліє в сонцеплаві,
де втрачену мету свободи віднайдеш.
І пильний зір очей, і слух, кнутами скутий,
враз видивиться вдаль і вслухає мотив:
о, скільки в світі рук! – їм зась підкови гнути,
і скільки в світі рік, що ти не переплив!..
Тече на бистрині ріка, дзвінка, як пісня,
хлюпоче, сміючись, дзвін-римам навздогін –
на тому берегу Гніда Лошиця пізня
чекатиме тебе, здолавши часу плин.
Посеред тихих плес, в очеретах вшамрілих -
дві гриви промайнуть в високій осоці…
В неторкані сади, до яблунь перезрілих,
де Золоте Лоша зросте на молоці.
…Гей, конику, ти чий?..В якому безталанні
на тебе завели ляскі гарапники?..
О,скільки в світі пут!.. - і ти єси останній,
хто п’є водичку тут на відстані руки.

Попереду – шляхи безкраї, неозорі -
до них душа з попруг рвоне, не хотячи…
Якщо тобі туди, де в травах стигнуть зорі,
та на Великий Луг – гей, конику, втечи!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Коли над містом затихає гул,
зоря у небі перша ледь засяє,
покришить нічка зорі у Інгул
і човен кришталевий випливає.

Над Бугом верби, ніби рибаки,
закинули у хвилі свої віти
і прохолода лине із ріки –
немає міста кращого у світі.

Сухий фонтан статечно задрімав,
Яхт-клуб живе життям своїм вечірнім.
Інгульський міст крило не підіймав,
але традиціям лишається він вірним.

Деінде продзвенить нічний трамвай,
тихцем пливуть в‘юнкі автомобілі.
Південний Буг тече в далекий край,
на Стрілку сонно котить свої хвилі.

Люблю я місто рідне уночі,
що після праці тихо засинає.
Та сплять не всі, духмяні калачі
до ранку хлібодари випікають.

А рано-вранці, з першим промінцем,
що зазирає кожному в віконце,
умитий Миколаїв молодцем
бадьоро зустріча південне сонце!

Ніч на півдні тепла, ніжна – гулко, аж дзвенить.
Спить хатинка білосніжна і хмаринка спить.
Сплять черешні, абрикоси і сусіди сплять.
Лиш черговому матросу вахту ще стоять.

Чути відголос прибою, тиша навкруги.
Повкривалися вербою бузькі береги.
Хвиля тихо миє берег, хлюпає в пісок.
Себелів ганяє жерех, задрімав лісок.

В небі зорі ярко сяють, як алмазний пил.
Круглий місяць випливає з-за хмарин-вітрил.
Над Інгулом вітер віє, грає в комиші,
ніжну музика леліє у моїй душі.

Сплять мости, депо, заводи. Тиша полонить
парки, сквери, всю природу. Миколаїв спить.

Іще один філософ геть пішов.
Шатро, зібгавши, кинув край дороги
В сузір'ях золотих блакитний шовк
І дерево, що коренем глибоким
Обвило серце матері-землі,
А стовбуром усе живе єднає
І гілка на тім стовбурі одна є
Про неї він казав: вона - то ми.

Час йшов нерівно, вітри молоді
Шугали світом нарвані й голодні,
Був день не довше тріпотіння вій,
А ніч тяжка, мов погляд у безодню,
Цупким покровом душу зап'яла,
Щоб поєднати пахощі і звуки,
Гонитви захват і любовні муки
Та в слово й образ врешті решт змогла.

Єднай, моя голубонько, єднай
Твори себе на образ і подобу
Все поєднай, та, прошу, не чіпай
Своєї ночі рятівні покрови.

Бо, що під ними? Годі, збережи
У таємниці все, чого немає,
Хай гілка пружно й безтурботно має
І птах співає: ти-то-ти-то-ти.

Закон - це наймит у кабзи,
У золота - на побігеньках.
Хабар у лапу одгрузи -
Кради і далі помаленьку.

Феміду тішать срібняки,
Долоні, наче ті лопати.
Побільше сунь у п'ястуки,
Якщо не хочеться за грати.

Суддя - готівки вірний друг.
Її щодня з роботи носить.
Під мантією є лантух -
Кидай хутчій туди баблоси.

Гребе монету прокурор,
Ручиці гріє у купюрах.
Везе данину за бугор,
Кладе у банк "макулатуру".

А ще - відомий адвокат.
У справах темних він хороший.
Захочеш правди - дай дукат,-
Вона клює на грубі гроші.

Блищать урядників доми,
На унітазах позолота.
Багатство це даємо ми,
У себе вириваєм з рота.

У висях блискавки, громи -
То грішника ведуть до суду.
Спасе валюта від тюрми,
Покари ж неба - не минути.

20.06.2017р.

Було, Венеру й Аполлона
Вином обносив щедрий Пан.
А нині досить самогону,
Або сивухи повний жбан.

Чавили сік із винограду
Ахейці, із янтарних грон.
А ми у рота свого ляду
Вливаєм нафти перегон.

Елладою пахтіли квіти,
Плоди не знали ще цикут.
Слугують нині пестициди
Приправою до наших блюд.

Прибутку з пійла грек не мав би
Якби згодовував шмурдяк.
З бурди сьогодні роблять фарби,
Горілку ллють у бензобак.

Тітки та баби мудролобі -
Не відьми з Лисої гори -
Питво бодяжать із сиропу
Та із дубової кори.

Боюсь бовтанку лити в рота.
Бо і у нашому селі
Накалапуцяти гидоти
Не тільки можуть москалі.

Наш край одвідав Діонісій,
Ковтнув місцевого вина...
Чубатий був. А нині - лисий.
На арфі лопнула струна.

Утік, лайдака, до Ітаки,
В своїх руках поніс штани.
А козаки не мають ляку,
Кацапом навчені вони.

Ковтають звично бормотуху,
Відкрито у барилі кран.
Та я не стану відчайдухом,
Піду до грека в ресторан.

У нього, кажуть, є "Метакса",
Давно напій я цей не їв.
І хоч шалена пляшки такса
Але куплю таки її.

20.06.2017р.

Хмари ходять колом
Над моїм балконом,
Сонце ходить слідом
Зранку до обіду.

По обіді дощик
Лунко гатить в горщик,
Кинутий на дворі,
І вщуха поволі.

Тихо, вечеріє
Зіронька жевріє
В небі десь високо -
Ніч біля порога.

Йди до нас, субото,
Скінчено роботу
Відпочити хоче
Серденько дівоче.

2017

Чи зрадіє кохана
Чи зніміє від горя
Як почує від мене:
Мов Азовського моря
Води жовто-зелені
Твої очі шалені.

2013

Парує травень дощовий
Крізь вий зелених грубі коси
Мереживо тремтливих вій
Нам прикру істину доносить,
Що годі пнути небуття
Шатро над ліжком пелюстковим -
Не пурханням, не каяттям
А дієсловом. Дієсловом.

2000

Ой, кохання гріховне -
парубоче... дівоче...
Угрузає мій човен
в толерантність до збочень.

Релаксуючі бевзі,
продірявлено сіті.
В непозбувній бентезі
обвіршовую міти.

Кажуть, можна війною
всі народи мирити.
Десь у дядечка Ноя
віп-готелі... корита...

Остогиджена ятка.
Гільйотина... асептик.
Фланірують ягнята...
Соловіють адепти.

Я проходила всоте.
Рожевіло пелюстя.
Модернова босота
четвертує Прокруста.

Золотавенька рибка
умліває в томаті.
Бал крапковий... і липко...
І чужіє Хрещатик...

Розбивалися люстра.
Бовваніли предтечі...
Хай живе "Камасутра"
між сувоїв лелечих!



2017

…і наче з затакту почнеться історія знову,
палкий монолог про утрачений знак покоління.

…Мчать óлені срібнорогі, сурмлять роги – зголошують лови,
лише ярий буй-тур утікає з облоги, ховає скривавлене тім’я.
Яр-Туре, криваві сліди на снігу добра мітка для ловчих,
в які хащі пропащі несешся і кличеш свій нарід на згубу? –
о нетямна громадо, копита натруджуєш мовчки,
покидаєш напризволяще землю обрану, серцю любу…
Де твій шлях у майбутнє, де гордість могутнього звіра,
благородність постави, залюбленість в мрево блакиті? –
де прапóри звитяг, коли серце згризає зневіра,
де промінне тяжіння стежок на поляни сяйні, соковиті?..
О нетямна громадо, зневажуєш божі закони,
чи знайдеш на тім світі безпечнеє місце від кулі!..
Куленосная звабо людська, пощади хоч ікони,
Як не слабшу природу м’яку олениці й косулі…

…Батьківщино прелюба, чи на те ти кривавила тім’я –
Бабин Яр, Соловки, мори голодом, сніжні гулаги –
щоби діти твої, поневажене божеє сім’я,
забували про тяглість лицàрську до честі й відваги…

Батьківщино премила, що в час найлютішої скрути –
на смутні руйновища, померклого неба обвали –
пломенила у серці пелюстку червоної рути
на ознаку скорботи, що сина твого відібрали…

Батьківщино єдина, місцино корінна, безпечна,
де лиш пам’ять, мов ріг на облаву, голосить-волає:
о нетямна громадо! – тут вагання уже не доречне –
хто утратив чуття Батьківщини, той батьківщини не має!..
10.02.2012

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Вже й по весні! Кульбаба одцвіта
І хилить сиву голову на трави.
А Божий день мольберта розгорта
І дощ малює в сонячній оправі.
Та й солов'ям урвалися пісні -
Наспіли птахам клопоти родинні,
Лиш де-не-де ще зойки голосні
Палким відлунком виснуть на калині.
Якраз добіг межі сонцеворот -
Незрима грань небесного порядку.
В зеніті літа тягне на курорт,
А сонце знову верне на колядку!
Мандрує так від літа й до зими,
А потім знову, від зими й до літа.
Який би день не був за ворітьми,
Він вже не раз тут милувався світом.
Одвічний рух космічних величин -
Усе в свій час і строго по закону.
Первинний, кажуть, вибух на почин
Таку спричинив дію загадкову.
І в тій безмежній величі стихій,
В чіткому ритмі сонячних галактик,
Як виклик випадковості крихкій,
Земного раю витворився клаптик.
Блажен той рай, хоч інколи й жорстокий,
І жити в нім шкідливо без меча.
Мільйон епох там вирував неспокій,
Та й нині він так само докуча!
Тому й кортить малесенького дива -
Галузки щастя в оберемку зла,
Щоб вітер віяв і шуміла злива,
І щоб кульбаба навесні цвіла!
28.07.15р.

Вона була слаба і хвора,
а за вікном – похмура осінь.
Лиш кам'яна стіна-потвора
та плющ свої розвісив коси.
Щодня на ньому листя рідше,
злетіло майже все униз.
Ставало жінці гірше, гірше
і вічність завела каприс…

Огрядний лікар на ту пору
уліз до спальні, що удав.
Оглянувши уважно хвору,
він мало шансів жінці дав…
Вона ж утомлено лежала,
вслухаючись у вітру свист,
і відлетіти загадала,
як упаде останній лист…

Про те товаришці сказала,
яка дивилась у вікно,
де дощ і вітер обривали
останнє листя… – Все одно
ти будеш жити! – говорила,
– до сотні років, навіть ще.
Весна настане, верне сили,
стіна прикраситься плющем!

У комірчині, за стіною,
один художник жив. Старий
мав диво-мрію „з бородою“ –
шедевр намалювати свій.
Але усе зійшло на галас
і він зневірився, запив…
Лиш позувати видавалось,
своїм колегам. Тим і жив…

До нього кинулась подруга
і зі сльозами на очах
повідала про серця тугу,
тягар великий на плечах.
Уважно вислухав сусідку,
поспівчував маляр як міг
і повторяв переповідку –
Аби вночі не випав сніг!

Стемніло. Дощ пішов зі снігом
і вітер вовком завивав.
Останнє листя він набігом
своїм шаленим позривав.
А ранком хвора попросила
відкрити штору на вікні
і очі підняла насилу…
Та лист тримався на стіні!

І знову жінка замовчала,
готуючись в останню путь,
а ніч прийшла – не спочивала,
бо очі не могла зімкнуть.
Все слухала, як свище вітер
і дощ полощеться на склі,
негода гне-ламає віти,
та уявляла лист в імлі.

Розвиднилось. Подруга штору
відкрила знову крадькома,
а за вікном, о Боже, горе –
до міста увійшла зима!
І хвора очі протирає,
вона немовби уві сні…
В житті такого не буває,
бо лист усе ще на стіні!

Тоді, оговтавшись потроху,
подумала – ще не кінець…
Це мабуть так угодно Богу,
а лист – його то посланець!
Себе за слабкість пожурила,
поїла вперше за три дні
і відчувала – знову сили
вже поверталися у сні.

Від лікаря жінки дізнались –
старий художник захворів.
Де простудився, як це сталось –
ніхто не знав. Та у дворі
знайшли мольберт його і кисті,
драбину побіля стіни…
Чом уночі ходив до міста? –
гадати лиш могли вони.

За кілька днів старий художник
почив у бозі далебі,
а у кімнаті жінка кожна
схиляла голову в журбі.
Ще хвора гірко сумувала –
старий бо мрію не здійснив.
Помер, – все тихо промовляла, –
шедевра так і не створив…

Тоді подруга, руку взявши
й підвівши хвору до вікна,
вказала на листок, що завше
тремтів від вітру, як вона.
– Ти подивись уважно, мила,
що попри вітер, в кожну мить,
той лист останній, пожовтілий
на стінці більше не бринить…
В ту ніч старий життя ціною
проклав через безодню міст –
шедевра написав собою,
коли упав останній лист!

Життя людське – багаття край дороги!
В пітьмі безмежній, попри застороги,
то же́вріє тихенько, то горить…
А те ураз на Всесвіт запалає,
але надовго дров не вистачає –
зоря засяє на одну лиш мить…

Погасне ватра – все укриє мла,
життя людське перегорить дотла,
довіку так не випаде світи́ть…
А попіл по степу безкраїм,
поміж гаїв і аж до небокраю,
розвіє вітер і не заячи́ть.

Те попелище поросте травою,
постане сад немовби сам собою,
підніметься колосся золоте…
Віками так було на білім світі
і бавити їх буде той же вітер…
Роздмухає життя він молоде!

Стигне ранку лагідний бурштин
Сонечко, шануючи суботу
Завагалось сходити хвилин
Десь на п'ять... а, може, я ті сходи
Оком сонним не порахував
А вони ж круті, старі, щерблені!
Раптом ключ в замку закалатав
— Я вже тут! І прочиняє двері
Сонечко моє.

2016

Нажахані вампіри, клопи та комарі
Бояться уночі піти на лови.
Зібралися на раду у заячій дірі,
Гадають, пійло де знайти здорове.

У плоть устромиш ікла - суцільна наркота.
Після вечері - ув очах тумани.
У крапельці вологи прихована біда -
Самі уже, неначе наркомани.

Та це іще терпимо - сьорбається в усмак.
Дурман штрикає, далебі, півсвіту.
У Дракуля - проблема. Його якийсь чувак
Нагородив підступно гепатитом.

Клопу потрібна клізма. У комара - гельмінт.
Москіт - малий, а гості - триметрові.
Чухмариться собака і чхає люто кіт,
І супить кліщ свої кудлаті брови.

Вампують до знемоги і теща, і зятьок,
У кожнім слові цвіркає отрута.
Повагу поховали, закрили на замок.
Ножі гострять уцуплені у Брута.

Сумна чекає доля заражену сім'ю,
Немає шани, то не буде миру.
Втелющилася дума у голову мою,
Що ми уже не люди, а вампіри.

П'ємо не тільки соки - смакує крик і гнів,
Чужим плачем одгикуємо сито.
Образи, наче сіті, сплітаємо зі слів.
Хіба ми люди? Може, паразити?

Поглянув у люстерко і став ураз блідий,
Себе не можу геть я упізнати.
Є щупаки у роті. І прямо на губі
Вмостився кровосисний апаратик.

19.06.2017р.

Очі чорнії, очі сяючі,
Очі пристрасні і палаючі!
Як люблю я вас! Як боюся вас!
Бо зустрів я вас у недобрий час!

Ох, темніші ви ночі темної!
Чую подзвін я по душі моїй,
Бачу полум'я спопеляюче,
Серце спалене в нім страждаюче.

Не сумую я, не печалюсь я,
Бо такою є доленька моя.
Все, що доброго Бог одміряв нам,
Я пожертвував огняним очам!

Осінні ябка соком наливаються, –
Порипують (а чи здалось?), тугі.

А доля – літня жінка чи літавиця –
Втекла у сад від смутків і страхів.
Помолиться своїм богам чи літові,
Заплющить очі – і пізнає суть…

…Відмежуватись від усього світу – і
Вслуха'тися, як яблука ростуть.

19.06.2017

Мільйони слів покладені на музику,
Мільйони руж упали у траву…
Душі затісно в тілі, мов у вузлику –
Співає «Ельза»… Я собі живу…
Самотньо так пахтить вечірня втома,
Холодний зойк промерзлого вікна…
Хлюпоче океан у мене вдома –
Лоскоче мозок келихом вина.
Летить у вільне небо біла птаха,
Зоріють ночі – і дівча росте…
А що є пісня? – вищий в світі знахар!
Все геніальне, бачиться, просте.
І хто є хто… і скільки тої міри
Любові, що стікає через край?..
Звичайні Ночі й Дні і тексти з «Міри» -
Блаженний острів, безконечний рай,
Вселенський світ з зеленими очима,
Людської долі безконечний шлях…
Куди прямуєм?.. – ангел за плечима,
Незмовна туга в тихих небесах…

«Така, як ти… раз на життя»… Одначе,
Хто нас знайде в чарівнім колі муз?
Коли душа у снах піснями плаче –
Співає «Ельза», український «Mьюз»!..*

Зринають весни, шаленіють кроки,
Бринить душа обтяжена, мов дзбан,
Зривають греблі слів дзвінкі потоки –
Бунтує дух… Нуртує Океан!

11. 02.2012

*"Мьюз" - назва відомого музичного закордонного гурту.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом, 2013)

Десь за поворотом день за днем зникає,
Мов туман ранковий тихо розтає.
Де літа поділись молоді - не знаю,
Вже моя життєва осінь настає.

Устеляє землю килимом багряним,
Ароматом яблук повняться сади,
І вродила щедро віршами й піснями,
Копіткої праці є рясні плоди.

Хтось читати буде, а хтось заспіває
Поетичну сповідь, що від серця йшла.
Якщо добрим словом і мене згадає,
Значить недаремно в світі я жила.

2017 р.

Травами шовковими літо йде босоніж:
Біла вишиванка і великий бриль,
Шаровари сині та широкий пояс,
У руках тримає ще й батіг Петрів.

Та коса на плечах, наче лезо гостра,
Поклепав господар же заздалегідь,
Вийде на зелений цей безмежний простір,
Заходиться класти трави у покіс.

І запахне сіно свіже та духмяне,
Бо суниць у ньому дивний аромат.
Та мені дитинства роки нагадає,
Які не повернеш ти уже назад.

2017 р.