… вернулась осінь нещодавня
двобій морозу із теплом
і ожили Дніпрові плавні
і через раз у горлі ком…
там лебідь… лебідь поміж льодом
закоротились полюси
сфотографують відчай згодом
і зникнуть в безвість голоси
біжить бабусине подвір’я
туди, де боже пташеня:
- похукай, внуче… згорни пір’я
і хто б я був, якби не я?!..
08.12.2016.

Осінні тіні – передзим’я …
Із краю зоряних снігів
іде корова – біле вим’я,
і почет срібних батогів.
Жене корову напрям руху
із року в рік по колу днів,
а з нею – хугу-завірюху
і тишу сяйних холодів.
Змерзає ніч і голі віти
хитає вітер цілі дні.
Пожухлу правду ніде діти,
хіба що гріти уві сні.
А там рясне на сум обійстя,
некрополь мар і поривань.
Утім, зимі найдеться місце
поміж довічних сподівань.

08.12.2016

В телескопі наш баран
віднайшов Альдебаран*.
Запитали ми барана
про дива Альдебарана.
Відповів тоді баран:
"Бачив я Альдебаран,
тільки ви мене, барана,
не чіпайте вранці-рано".
Цілу ніч не спав баран,
бо шукав Альдебаран -
ось чому не слід барана
турбувати вранці-рано.




2016

І
Мамі не хочеться жити у місті -
Рідна земля і на старість опора.
Тоне в бузку невеличке обійстя,
Хата, садок і криничка прозора.
Руки спрацьовані, а у домівці -
Затишку, світлу відчинені двері.
Спів солов’їний рве душу сопілці,
Мамі вклоняються горді гербери.

Приспів
Огортає ніжністю мене
Мамине подвір’я зоряне,
Задушевне, лагідне,
Наче серце мамине.

ІІ
Мамі всміхаються айстри, лілеї,
Пишні троянди, малина за плотом.
Пахне подвір’я у мами моєї
М’ятою, ладаном. Як меду соти,
Зорі на куполі синім церковнім.
Гляне у небо – відразу засяє.
Тепло на серці і місяць у повні
Дихає маминим яблучним раєм.

2016 р.

Ось Надвірна. Через гору
Рідне село Бабче.
Над ним цвинтар височіє,
Там де серце плаче.

Понад селом споконвічна
Верхова дорога.
Отут стану й подумаю.
Що просити в Бога?

За дитинством, вже далеким,
Тугу в серці маю,
Подякую йому за те.
Що просить – не знаю.

Подумаю – куди іти?
Куди – не будь піду.
Були тато, були мама,
Не лишилось й сліду.

Залишилось дві могили
З сірими хрестами.
Сяду, впаду тай посиджу,
В узголів’ї в мами.

Ген над селом височіє
Вічна гора – Клива.
Постаріла, задумалась
Як голова сива.

Попри цвинтар круто, круто
Стежечка донизу.
По ній стара зігнулася,
Несе в’язку хмизу.

Хрести сірі повтираю
Та поправлю квіти.
Ще могили не вмирають,
Поки живі діти.

2016р.

Гора Клива находиться в Карпатському селі Бабче, де я колись народився.

о Боже виноградної лози…
в тобі поетів спраглі голоси
просочуються праведною кров’ю
літають світом арфовою мовою
стікають в землю перлами роси
і замовкають чисті голоси
де виростає дерево хреста
невидимістю Божого перста
куди ідуть всі матері на світі
там і моя у висохлому вітті
видихує мені що час настав…
о мамо, я ще не усе віддав…

В бездарній п’єсі
Преганебну роль
Актор великий
Грає через силу –
Істоту безголову і безкрилу
Він представля.
Імення їй – Король.
Це ж не його, звиняйте,
Амплуа:
Душити волю
Власного народу
І кров безвинну лити,
Ніби воду!
Світ – не театр,
Він кров’ю підплива.
Актор палає ненавистю –
Він
Свого героя ладен розтерзати.
Він грає так,
Як неможливо грати
На сцені, –
Він руйнує мури стін,
Він проти себе грає!
І глядач,
Захоплений цією антигрою,
«Віват!» кричить
Дволикому герою,
Віта найгеніальнішу
З невдач
Сценічних…
А убивця Короля
Ховається панічно за лаштунки
І в гримувальній
Алкогольні трунки
Гірким вином поразки
Розбавля.

1997

Білопілля, Верхосулля –
Ось моя адреса
Планетарна:
Зліваплеса
Там кує зозуля;
Справаплеса груша-дуля
Глечики медові,
Повні хмелю та любові,
Простягає;
Муля
Шлях на Штепівку і Суми
Мимо школи, мимо
Кладовища –
Невтолимо
Думи входять в тлуми,
В суми сиві та в печалі,
Та в плачі вдовині,
І Сула сумна в долині
Витікає в далі…
Верхосулля, Білопілля –
Живчик не затнеться
Коло скроні, коло серця
Близько, майже біля
Серцевини мого болю;
Не спіткнуться ноги
На нерівностях дороги,
Й перекотиполю
Під ногами,
Мов гранаті,
Вибухнути годі –
Розчинюся я в народі,
Сяду в рідній хаті
Біля покутя:
Згадаю прадіда і діда,
Батька,
Дядька,
Хто без сліду
Щез,
Кого не маю…
Путівцями, манівцями,
По розгрузлих межах
Добреду, впаду, полежу
В узголів’ї мами.
Під густими будяками,
В кропиві колючій
Всі жалі мої жалючі
Проростуть квітками…
Білопілля, Верхосулля
(Біля серця, біля…) –
На росу кує, на зілля
Не моя зозуля.


1997

Відлетіло у вирій вже літо,
День за днем, мов ті води сплива.
Подаруй мені, осене ніжність,
Хай ще тішиться серце й співа.

Приголуб ще теплом мою душу,
Не пусти туди зимних вітрів
І красою своєю зворушуй,
Так не хочеться ще холодів.

Подаруй мені, осене радість
Світлу-світлу, як небо ясне,
Поведи, наче в казку мене
В світ чудовий,що звемо ми щастям.

2016 р.

Ой, Катрусю-Катерино,
Нині в тебе іменини.
З грецької як перекласти,
То виходить, що свята ти.

Чи свята, а чи з гріхами,
Щоб гарнішала з роками
Та співала, молоділа,
Мала і здоров"я й силу.

Ти кохай та будь кохана,
Твоя врода хай не в"яне,
А ромашками й барвінком
Горнеться до серця ніжність.

Зорі падають в долоні,
У любові будь в полоні,
І для тебе, люба Катю
Доля щедро сипле щастя.

Смуток в душу не крадеться,
В домі хай добро ведеться,
Радості - по самі вінця,
Усього, що треба жінці.

2015 р.

Амоку днів напишуть оди
через розстріляні роки,
на їх руїнах антиподи
зійдуться ладити зірки.

І не зупинять їх братання
ні кров пролита, ані смерть.
У арсеналі – лже-зітхання
і все-минуща коловерть.

Але даремно, бо ведеться,
як спопеляються вогні,
час зберігає біля серця
палючу яр на підлі дні.

06.12.2016

З-під снігу бачиться потроху
Пожовкле листя полину,
І мішанина сіра моху,
І слід, який не обмину.
І хризантеми напівсонні,
І сум розлук, що там снує, –
Мов самота моя бездонна
Лице показує своє...
06.12.12

Мене довкола морок огортає
Самотності, зневіри й гіркоти.
І лиш одна далека зірка сяє,
І зірка та зоветься просто – ти.

Далека ти, хоч ніби зовсім поряд,
І світиш тьмяно, наче крізь туман.
Мені дарує твій зрадливий погляд
Любов і біль, надію і обман.

Мені твій погляд душу обпікає,
Мене твій погляд холодом пройма,
У сумнівах нестерпних час минає,
А з лабіринту виходу нема.

Мені та зірка сонце заступила,
Хоч не дала ні світла, ні тепла.
Вже краще лампа, ясно щоб світила,
І теплоту мені лиш віддала.

Хай надто просто і одноманітно,
Та вже втомили пошуки мене,
І хай колись, як мрія заповітна,
Далека зірка променем сяйне.

2008

1

Потреба емалей, моралей, краси.
Очисти, хуртечо, від яду оси,
Присип калабані, макітри, димар.
Двигтить ескалатор за вервицю хмар.

Солоху лукаву облапує туз.
А я на заваді... бо в хату не ту...
Соломки випрохує в лиски бичок:
Смолили недбальці дірявий бочок.
Списали на бідну синицю копу,
Вертепні шакали судили всліпу.
Румовище чорне козі, наче фон.
Цитати дієвіші за цитрамон.

2

Відфренджено фредку, ще кров на зубах.
Троянди по стежці, а крила в медах.
Публічна особа - п`янкі віражі.
Крізь вушка верблюжі протислись чужі.

Чортами наповнений саж і мішок.
Диканьку, Опішню пройшов ховрашок.
А я полетіла за кузню, вітряк...
"Лишайно..." - шерхоче дідисько-будяк.
Про мушку римує в сітках павутин.
Зозулині сльози-цятки між цеглин.

3

Шафранове листя, столочене тло.
Ось білка в ґринджолах промчала над Пслом.
Жує марципан Морозенко - під "ух.."
Торішнім тюльпаном жаріє кожух.
Опріч роздавайло гостинців - сіряк.
Баняк прикотили вовки надурняк.
Намрійте дарів - мандаринів, желе...
Хоч жолудь покотиться з будніх палет.


2016

ЛІНА КОСТЕНКО ТОБІ…

***
І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила.
Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші,
Такого безміру в добі!
Це, може, навіть і не вірші,
А квіти, кинуті тобі.

Перевод на русский язык
Нинель Новикова ТЕБЕ...

***
И как забыть тебя? Ведь надо.
Душа до края добрела.
Такого сладостного яда
Еще я в жизни не пила.
Такой возвышенной печали,
Такого жара страсти вдруг,
Такого выкрика в молчании,
Сиянья магии вокруг.
Такого звездного безмолвья,
Такого дня, где меры нет!
И это не стихи, быть может,
А брошенный тебе букет.

2016

Чи то погода нами пише,
чи ми про неї кожен день,
коли душа на ладан дише?
Але не меншає пісень.

Зима мелодіями жовтня
манила цілий листопад
у дні і ночі допотопні,
а нині рухає назад.

І ніби тане, і не тане,
і замерзає на ходу
душа з душею на біду,
яка ось-ось і …не нагряне.
Засніжило усе неждане,
та знаю я, куди іду.

12.2016

Коней що духу гоню,
Не зупинить їх лет.
Несу в своїх долонях,
Красивих слів букет.

Там де шумлять ячмені,
Лиш зупиню свій біг.
Своє натхнення з жмені,
Кину до твоїх ніг.

Де в полях пламеніє,
Маків червоних кров.
Ти боязко й не сміло,
Взяла мою любов.

Як тулилась до мене,
То здавалось мені.
Серце мов навіжене,
Десь втекло в ячмені.

Любов до небес летіла,
Захвилював ячмінь.
На вигинах твого тіла,
Серця тремтіла тінь.

Обом у ту мить здалося,
І аж здивувались ми.
Що поле своїм колоссям,
Махнуло немов крильми.

Летіло воно до неба,
Немов велетенський птах.
Я бачив в очах у тебе,
Лиш здивування і страх.

Буває таке так рідко,
Може лиш раз в сто літ.
Дивились ми на досвітку,
На ячменів політ.

1989р.

Комашнею на світло – сніг
До вікна поривається теж, –
Шурхотить, як під вітром стіг,
І блищить, наче іскри пожеж.
Пробивається й ріже наскрізь
Сяйво світла і струмінь тепла, –
То на склі появляється бриз,
То волога зника спроквола...
06.12.16

ліс горів, тремтіли звірі
вітра стогні навіжені
… а старенька баба Вірка
гнала кіз повз телевежі

ліс тріщав, ревіли звірі
дим здіймавсь від неживого
…час дійти, у баби Вірки,
свої справи днесь до Бога

ліс зчорнів. заіржавіло
ані моху… ані бджілок
… поховали бабу Вірку
третім днем на понеділок

хрест одному, помста іншим
по кривій, а чи по колу,
все одно почнеться Віршем
з острівця до пересолу…
06.12.2016.

О, скільки їх з’явилось і пішло,
розкидавши заплутані відбитки
в оманливо-м’якій словесній глині!

О, скільки їх у віршах прогуло!
І почуття,оголені при свідках,
лежать в заціпенілості осінній.

Мов сироти — римовані рядки,
колишніх рук, обведених старанно,
з малюнком ліній, контури зірчасті.

Слова були, здавалось — на віки,
душа співала радісно і п’яно
від славою обіцяного щастя.

Ще гроно віршотворення росте —
а вже лежать забуто під ногами
плоди опалі витворів минулих.

Ще голоси ворушаться — проте,
відрізані шляхами і вітрами,
їх власники пішли й не озирнулись.

І де ж вони,загублені в роках,
і по яких дорогах невідомих
ідуть вони,коли живі на світі?

Чуття минулі піймані, як птах,
у темряві залишеного дому,
де в порохах -- давно загаслі миті...


2016

На дорозі надій – замети
Несподіваних розчарувань, –
І сліди, мов рядки анкети,
Що ступав за дозволену грань.
На дорозі надій – завади
Словоблудства і хибних ідей,
Адже жити по біблії радить
І веде до мети – фарисей.
На дорозі надій – святині
Славних літ і скорботних подій,
Як свідоцтва живі Вкраїни,
У домівці її віковій.
На дорозі надій – майбутні
Перемоги, тривоги, жалі, –
І зустрічні вітри, й попутні,
І любов до своєї землі.
05.12.16

Марта була не дівчиною радше місяцем - порою року
Гарна з лиця з якого води не пити в яке дивитися
Мов у люстро наче ув озеро чи книжку вертку - камасутру
Марта була містка ніби жіноча сумка ніби рюкзак третокласника
Марто, ти з Марсу, чи що?
У кого ти така не така?
Гукали зневажливо
Їй услід колеги із танцювального гуртка філфачки мисткині
Марта
Любила синій -
Сині очі пальта чоботи манікюри
Марта любила синю
Обкладинку книжки Хемінгвея про дідугана й море...й море
Марта мовчала спиною у очі тих хто їй кричав про Марс
Їй велось не до них не до нас
Її несли дощі крізь
Пащі вовків та левів крізь дзьоби грифонів
Шпильки графоманів терніі зорі - просто колючі кущі
Марта була нівроку - найкращою порою року місяцем
Казок та знущань котів та жаб над людьми
Марта знущалася також - вустами грудьми синім
Платтям коротким (вище сідниць під час ходи)
Марта жила не туди лишала сліди а часом руїни
Марта завжди тримала прямо спину
Ковтала слину тихо
І непомітно для більшості перехожих
Схожа на місяць
Дівчина Марта

Він за Сонцем пішов у рань
в Нього Дух і Слова ще ті…
(Він пізніше помре від ран
у Своєму, за нас, Житті… )
Він до Мами писав листи
і про «цвяхи» знав наперед
партитура Його «Прости»
міліардами тет-а-тет…
і до нині й на всі віки
Він єдиний хто взяв і скрес
ти відчуєш вселенський скрик -
якщо вже приголубиш Хрест…
05.12.2016.

Смалив тютюн і кашлем захлинавсь,
І глузував над тим, у що і сам ще донедавна вірив
І тішив весь кагал, що й з-поміж них зродивсь такий,
Що через кілька літ зрівняється із наймудрішими рабинами.
Та не Барух, а Бенедикт сьогодні він.
І, як зітре од шліфування лінз пороховиння,
Шука й знаходить нісенітниці в Торі:
Що вигадка синайське одкровення,
І що скрижалів у Мойсея не було,
Що чудеса то просто вигадка пророків –
Божевільних чи й несусвітніх дурнів...
Що бог – не створена ніким сама природа..
той народ, що дав йому життя,-
Ніякий не обранець Бога, а такий, як всі
(Щоправда, за гординю розпорошений по світу).
Словом, зводить нанівець усе,
На чім гебрайський люд тримався споконвіку.
Не оминув і гоїв Бенедикт, серед яких тепер він,
Вигнаний з юдейської спільноти, жив.
Пресвітери, і пастори, й ксьондзи, як і рабини,-
Змайстровані всі на один копил,
Щоб збаламучувать незрілі душі пастви,
Розсіювать дурман і правду заволочувать байками ...
...Він кашляв і смалив тютюн, щоб подолать сухоти,
І встигнуть з релігійних пут на шлях науки,
А не вигаданого бога, вивести одурені народи.
Та світ ішов, як і колись, в церкви і кірхи, і костьоли.
Щодня юдеї в синагогах припадали до Тори
І пильнували, щоб молитви стелились в бік Єрусалиму...
Чи переймався Бенедикт, як помирав,
Що хоч і став для всього світу світочем науки,-
Зажив прокляття, а не славу у свого народу.

Шепіт моря... нірвана... чаклунські пісні сирен…
Між сьогодні і завтра протягує ніч місток.
Повз солодкі водойми й лагуни чужих імен
в акваторію щастя (до мене) пливи, Кусто.

Знов заманює в себе безмежна морська глибінь? -
не забудь лицемірство й нещирість підводних скель.
Коли айсберг - по курсу й між нами постане тінь,
бережи від облудливих рифів наш корабель.
@ Уляна Чернієнко

Амур задуб на дереві... Зима.
Стріла примерзла кінчиком до шиби.
На столику надкушена хурма,
Качан капусти, хрін, баньката риба.

Засніжений будинок між доріг.
Укрився Карлсон шоколадним пледом.
Одну стрілу скупий амур беріг.
А бджоли крижані дзуміли: "Меду б...".

Снігурку ніс чорнявий бородань.
Рядилися вчорашні мацапури.
На підвіконні гибіла герань.
Сороки скрекотіли: "Ні - цензурі...".

Лягали спати дітки, пси, ченці.
Ліпились нісенітниці на стіни.
Амур тримав насіння в кулаці.
Горобчик цюкнув - хто ти? - у коліно.

Блукали гноми в гетрах морквяних,
Тепла й чудес шукали серед люду.
Скрипіли берці... Бій титанів стих.
"Нутеллу" смакувала тлуста Люда,

Хиталась абажурна бахрома.
Коханий потенційний ніс ялинку.
Тремтить амур на дереві... Зима.
...хто принесе божкові одежинку?


2016

Нелегко відпускати, що було,
а особливо - світле і прекрасне,
бо серце, розбивається, мов скло,
як свічечка нічийна - гасне, гасне...

Нелегко забувати й десь іти
дорогами незнаними, новими,
випалюючи спогадів мости,
бо щось безцінне вигорає з ними.

І щось гірке лишається тобі
уже надовго в роті і у грудях,
таке, про що й не скажеш, далебі,
таке, що не показують на людях.

Таке, що наскрізь... Та, не варто, ні,
довкола розливати чорні ріки.
Усе колись минає вдалині,
нічого не було іще навіки.

І хоч нелегко тлумити думки
про те відбуле і таке чудесне,
під ноги просяться нові стежки,
до серця - щось невічно-піднебесне...

21.10.16 р.

Атланти підпирають неба зводи.
Таріль землі тримають три кити.
Я – думка чоловічої породи
і ми с тобою, котику, брати.
Лежи, старий філософе, на пічці
та грій боки і звивини ума,
а раптом час збунтується у річці
і ти увійдеш двічі до ярма
ілюзії, гармонії та хіті,
де невблаганна істина живе,
що світ людей заковує у сіті,
а так скувавши, їх поволі рве,
бо не у силі стримати печалі
ще до зачаття грішного життя,
де Яхве бог і самозванка Калі
заплутались у пошуках пуття…

05.12.2016

Чи серце кам’яніє у мені,
Й не довгі залишилися вже дні.
Чи то війна вселила в душу страх,
Що вже не сходить більше сонце в снах.

Сам у собі шукаю виправдань,
Готовий вже за все платити дань.
Та на олімпі знову сили зла,
Вершать свої неправедні діла.

Все загребущі руки загребуть,
Вже й Україні бути чи не буть?
Горбатого могила виправля,
О розверзись під них сама земля.

І чи душа від того відтерпить,
Що не прийшлося краще їй пожить.
А час біжить, його не зупинить,
Та тільки сонце більше в сні не снить…

2016р.

Твоїх очей блакитні вогники
Яскраво сяють й уночі,
Такі здаються вони добрими,
Теплі, мов сонця промінці.

І поглядом, немов цілунками
Серця торкаються мого
І гріють ніжністю його.
Ними ніяк не намилуюся.

2016 р.

У день Покрови Пресвятої Богородиці
Ми відзначаєм свято ще одне.
Вітаємо захисників, мовимо з гордістю:
-Нехай біда та лихо обмине.

Ми молимося і переживаємо
За долі, що обпалені вогнем,
Стріляні автоматами і "градами",
Чекаємо додому кожен день.

Живими повертайтеся, соколики
До матерів,дружин та до дітей,
Хай душі заспокояться їх зболені,
Солоні сльози щезнуть із очей.

А Божа Мати - то ваша заступниця,
Покровом хай заслонить всіх від куль,
Та мрії і бажання нехай збудуться,
Щоб кожен захисник щасливим був.

Блакиттю мирне небо щоби сяяло,
Любов на працю надихала вас
На благо й розквіт України-матері,
Якій на вірність кожен з вас поклявсь.

2016 р.

З очей сльоза лишає слід,
Яка сьогодні журна осінь.
На сході хлопці гинуть досі.
У грудях серце наче лід.

За що такий страшний оброк.
Минає ніч і знову жертви,
Аж шість одразу хлопців мертвих.
Зійшли до неба, до зірок.

Проклятий час, холодний час.
У ці холодні листопади,
Ще скільки хлопців тут упаде.
За злий, зачумлений Донбас.

В Мойсея тупиковий путь.
Немає миру – лиш примара,
Немов ота холодна хмара.
Мойсея люди проклянуть.

2015р.

Не муч мене розлукою німою,
Виснажувати душу - припини!..
Гірка печаль густою пеленою
Затьмарила поволі світлі сни.
Вони впритул підходили, як хвилі
Мінливі до незмінних берегів,
Але в моєму смутку сутеніли
І в пам’яті зникали без слідів.
Не муч мене постійно ради втіхи,
А під пустельним небом – озовись, -
Забрівши в ніч, беззоряну і тиху,
Я ледве сам у ній не загубивсь.
Під хвірткою знайомою стовбичу,
Немов себе до неї прикував, –
Не муч мене, замкнувши таємничо
В собі знедавна думи і слова.
Не муч мене надіями на літо,
Проламуючи мареннями час, –
Давно тебе люблю несамовито,
У муках не вбачаючи образ!
04.12.16

Зимовий гай і завірюха…
А снігу, снігу навкруги!
Уже засипало по вуха
Усі озерні береги.

І легко сіється, рахманно
Із незажурених небес
Небесна ця зимова манна...
І білим оксамитом плес

Зальодовілих все укрило.
Блискучий розкоші єдваб
Великі розпросторив крила
І виставку зимових зваб

Відкрив здивованим зіницям,
Вустам, що тільки «Ах!» та «Ах!»…
Рожеві хмари світлолиці –
Немов рум`янець на щоках!

4.12.7524 р. (2016)

Надіє з нами будь не обійди
нікого в цім застоллі тихим чаром
прихильності і чарою з нектаром
не обнеси і всіх омолоди
хоча б на мить Надієчко на час
вершинної любові і кохання
глибинного такого як зітхання
останнє як душа полишить нас
і полетить Надійко в дивокрай
що раєм зветься й пишеться едемом
і ми тебе також не обійдемо
молитвою гори ж і не згорай
на виднокраї світу і стола
і на краєчку віри і зневіри
ти є і будеш під сузір’ям ліри
між полюсами холоду й тепла

1996

Омилося серце слізьми і дощем.
Дощем і слізьми. Недалеко від Сум.
І сум на пересум зійшов. Тільки щем
Іще не пощез. Ще не звівся на тлум
Думок і чуттів, поминальних зітхань...
Дощем і слізьми. Біля Сум. Поблизу.
Ще пізньоосіння не визріла рань.
Ще мрячно вгорі. Ще туманно внизу.
Слізьми та дощем. Ще полегші нема
Омитому серцю. Дощем і слізьми...
Ще протяг назовні. А душу пройма
Терпке відчуття вже близької зими.
Кому тут потрібен, загублений, я?
Прийшов і – знайшовся?
Але ж не знайшлись
Колиска дитинства – Комуна моя,
І хата, і цвинтар... Нінащо звелись.
Могили немає – не те що хреста.
А сльози і дощ... Не мої, а чиї ж?!
Всесвітньо мовчать порожнеча пуста
І пустка порожня. Впереміш і між...
Ставок, мов більмо. Мовчазливий кортеж
Дерев-патріархів. Впізнали чи ні?
Я – тут! Сльозодощ... І безмежжя. А де ж
У затишку тихо сплакнути мені?!

2004

Ніщо поета не уб'є.
Не доконає і пошана.
Ранимі, чуйні на своє,
самі собі лікують рани.

І не болючі – по лиці,
і не смертельні, та у серце,
аби перемогти у герці
і не загоїти рубці.

О, дорогі і чуйні люди
гоноровитої крові,
які пишаються собою...
Вини поета не убуде,
аби не мухи в голові.
А білі тануть і зимою.

12.2016

Не йди покірно в темряву до смерті,
Хай гнів зустріне старості кінець,
Минай липкі обійми розпростерті,
Не йди покірно смерті під вінець.

Хоч темрява − є відповідь, всі знають.
На світло слів не слідує народ.
Ридай же, зло, коли пісні лунають
Про вічну звищеність людських чеснот.

Не йди покірно в темряву до смерті,
Не слідуй марно далечі доріг,
Бунтуй гниття всі заклики відверті,
Переступи буття низький поріг.

Не йди покірно в темряву до смерті,
Минай лихі обійми розпростерті!

25.11.2016

Цей  вітер   розхитує  гілля,
Примхливо  вплітає   намисто.
Розчулено   сніжить  довкілля,
Мережить,  гаптує  сріблисто.

Кружляють,  леліють   сніжинки,
Квапливо  забілюють  простір.
Немов  самотіють   стежинки,
Очікують  сутінки  в  гості.

Притрушує  жменями,  леле !
Дерева - ошатні  красуні.
Між  тим,  споночіло.  Хурделить,
Дрімотно.  Що ж -  спати,   спатуні....

04.12.2016

вже сімнадцята сорок п’ять
«факти тижня» у полі зору
ти вдихаєш від правди п’ядь
їхнє «так» - це майбутній ворог
на обрізках чужих неправд
ти готуєш собі коктейлі
саме впору піти до нард
твої очі висять на стелі
а на «фактах»… невже про спорт?
та реклама чомусь у розріз
ти встигаєш уголос: - чорт…
і сповзаєш у світську позу
рідка цінність оте добро
що почув ти в облізлих стінах
у похилого завжди бронь
не міняється тільки піна…

результат-то один і той
сплигне ніч зі своєї теми
повз вікна промайне ковбой
у новинах про це окремо
03.12.2016.

Душа така як ниточка тоненька,
Лише торкнись – все відчуває вмить.
Сльозою плаче Україна – Ненька,
Душа в мені ридає і болить.

Та що з того що в нелегкий час нині,
Душа ридає та впадає в плач.
Що не з тобою нині - на чужині
сини твої – їх Матінко пробач.

Що не кажи – та ніде правди діти
Як є тепер, так було і колись.
Сини твої мов не путьові діти,
По всіх світах від тебе розбрелись.

Та лиш не треба їх за те винити,
Бо посварити б ворог нас хотів.
Бо твою волю Ненько боронити,
Ще всі вони повернуться з світів.

2014 р.

Захмарний спокій небної краси –
Безгрішно-чистий непохитний докір.
В цю мить уже нічого не вдаси –
Стихають і месії, і пророки.

Хоча іще далеко до грози
І кари за невивчені уроки,
Усе ж намарні пошуки яси,
Небесна синь для зору заглибока.

Прозора висота чарує нас,
Їй вибачити ладні дощ і темінь.
Провалля неба – завжди таїна

І тема для виснажливих полемік…
Кидає тіні сяючий Парнас,
Які доводять до тремкого щему.

2016

***експериментальне***

Йшов на скін сірий день-
Снігова пелена проковтнула...
Дзень- дзелень... дзень-дзелень...
До вечірньої дзвони зовуть...

Скільки теплих сердень-
ок пташиних зігріти забула
Мати-мачуха, тем-
на буремно- п"янка каламуть...

Скільки трупиків пір"-
ячко снігу покровами вкрило,
Мов бажання літа-
ти про випадок всякий убив

Холод вітру зневір"-
я. І в небо молитва летіла
Побажанням остан-
нім- ЗРОБИ ЦЕ!.. ЗРОБИ ЦЕ!.. ЗРОБИ!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116120400840

Мамо, сказав би вам
«Здрастуйте!»,
Але ж ви – мертві.
Десь отут лежите
Півстоліття,
Укриті травою,
І мені уявляєтесь
Молодою, як мавка,
Живою,
Осіянно-святою
В материнській
самопожертві.
Не знаходжу могили –
Гладесенько,
як після праски,
На бувшому цвинтарі,
На призабутім
пройдешнім:
М’ята нем’ята,
Барвінок
Та вишні-черешні,
Та сивина моя,
Та незборимі поразки…
Мамо, сказав би вам
«Здрастуйте!»,
Так ви ж не почуєте…

08.05.1998

1932-1933
Холодно…голод…мука… А сняться миті,
Мариться щедрий колос, жнива, снопи.
Мама виймає хлібець із печі житній,
Тато нас вчить святого: «Не цуп, не вбий…».

Бабця сидить на призьбі, квасолю лущить,
Дідо старого воза латає… Сон…
Хочу кричати вголос і якнайдужче,
Біль без кордонів, оргії… Де кордон?

В’яло сповзає вечір зі стріх, одвірків,
Плачуть безхлібні, спраглі, голосить дзвін…
Діти… голодні діти… було їх кілька…
Батько уже не чує, вмирає він.

Гнеться стара халупа все нижче й нижче,
Крушаться вікна, стіни, зогнилий під.
Сниться, що мати рідна вечерять кличе…
Місяць по ріках болю іде убрід…

Холодно… голод… мука… забуті села,
Страшно лягати спати, бо сниться хліб.
Молиться сивий старець, а лихо – меле
Чорну святу землицю на свіжий гріб…

Якби ж ти тільки знала, люба доле,
як солоно у грудях від жалю,
як серце, ще гаряче, студінь коле,
коли байдужість вистріне твою.

Якби ж ти тільки, рідна, здогадалась,
відкрила очі, зраджені вогнем,
то й ця осіння потемніла зала
напевно зайнялася б знову днем.

І навіть, може, відгорілі зорі
за руки б узялися угорі,
і, просвітливши зранені простори,
відчистили душевні димарі.

І ці, безраддям сіяні тумани,
і ці, загуслі відчаю дими,
нарешті б розчинились над полями,
на згарищі провини і вини...

Та тільки знову зустрічі всі мимо,
порожнє слово - тяжче за граніт.
Зникаєш, люба доле, за дверима
колючими, холодними, як лід...

29.10.16 р.

На вулиці старенький музикант
Сумний мотив виводить на струні.
Потертий фрак, пошарпаний футляр,
Монетний дзвін на бархатному дні.

Приспів
Благословенна мить –
Це музика звучить,
І лине у блакить
Невпинно.
Мелодія сумна,
І схлипує струна
Любов в житті одна
Єдина.

Мелодія летить поміж дерев,
На брук лягає, наче в напівсні.
За мить її недбало підбере
Байдужий шум людської метушні.

Чому ж в мені ця музика звучить,
Немов малює дивне полотно?
Старий скрипаль уміє роз`ятрить
В душі любов, що втрачена давно.

2016

Все затихло, завмерло десь між верховіть
І пташина ущухла розмова.
І гілки не тривожить бадьоре: «Віть-віть!»
Огорнула все сплячка зимова.


І сніги навалились на сонне гілля
І озера льодами закуті…
Колір білий цей - погляд мені звеселя,
Наче явище Божої суті.

Ніби чорного, глянеш, навколо нема –
Пекло й горе снігами накриті.
Так немов би на мить забілила зима
Все погане на білому світі.

3.12.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

ЛІНА КОСТЕНКО


Уривки із роману «МАРУСЯ ЧУРАЙ»

…Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, -
Оці степи, це небо, ці ліси,
Усе так гарно, чисто, незрадливо.

Усе, як є – дорога, явори,
Усе моє, все зветься Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
Що хоч спинись і з Богом говори.
……………………………………..
…А степ уже сивий на поминках літа.
Осіннього неба останні глибини.
І гілка суха, як рука кармеліта,
Тримає у жмені оранж горобини.

Як глянеш упростяж – дорога в намисті.
Ці барви червоні і жовтогарячі.
Ці щедрі сади у багряному листі! –
А люди бредуть і бредуть, як незрячі…


Перевод с украинского языка

Нінель Новікова

Отрывки из романа «МАРУСЯ ЧУРАЙ»


…Бывает, иногда ослеплена,
Остановлюсь, осмысливая диво –
И лес, и степи, небо и луна,
Все так невинно, чисто и красиво.

И все, как есть – дорога, клены, высь.
Оно мое, все это – Украина.
И красота здесь высока, былинна,
Хоть на беседу с Богом становись.

………………………………………

А степь уж седая на поминках лета.
Осеннего неба бездонны глубины.
Рукой кармелита, засохшая ветка
В ладони протянет оранжи рябины.

Вперед поглядишь – вся дорога в монистах.
Цвета больше алые и золотые.
Садов этих роскошь в багрянцевых листьях! –
А люди бредут и бредут, как слепые…

2016

Ну, звісно, ворони,
ну, звісно, чорні —
чорними дзьобами
торочать — торочать
ниточку за ниточкою
з вишиваних
біленьких сорочечок
собі на чорні косоворотки.

За воронами чорними
і море чорне —
вештається берегами
туди — сюди, сюди — туди,
а під серцем гойдає
воронячі гнізда
такі чорні — чорні
як сажа.