Давно так не лило,
Неначе "Київ -Львів»
Не поїзд, а діра
У просторі і часі.

Я думаю що там,
У місті всіх дощів
У вирій попливу
У зграї контрабасів.

Чи осінь на поріг?
Чи серпень перепрів?
На виході одне
З дощами граю jazzy.

Стіна води за склом.
Де Ной? Ще не відплив?
Ще трохи і нудьга,
Чи просто зсув по фазі.

Меланхолійний дощ,
Відлуння давніх злив
Вливається у сни
В дрімотному екстазі.

Візьму вервицю нот,
Додам з десяток слів
До вересня сплету
Кашне із парафразів.

Київ-Львів, 13.08.12 - 13.08.16

Невпокорено тиша тремтить, пломеніє жага...
Не пали нас, Везувію, пристрастю! Зжалься, вулкане!
-На сьогодні ти мій лиш, Поете! - Моя дорога,
найнестримніший сумнів од шалу такого розтане!

Потонула душа у розпечено-ніжних очах...
-Я горю у тобі! -Я тобою палаю нестримно!
Шлю свій спротив безглуздий подалі... подалі! Ах... ах!
Ми собою наш світ - нашу постіль приручену - вимнем.

Танго пальців по тілу... Вивчаєш губами мій смак...
Вперто котиться лава бажання все нижче і нижче.
Розчинюся до краю, до каплі проллюся. О так!
Це не я вже. Не я! А навіки твоє попелище!

Давай-но видужуй, викронюйся в небну бурлінь,
обламане гілля напругою тиші дозвучуй,
розчахнуті вітром - засвітять високі "курли"
і виплачуть безчас нагуслі над землями тучі.

Давай-но вигоюй обранене плетиво вен!..
Дітей, що поїли коріння Твоє щедрокровно -
бруньками відроджуй в життя навісне й колове-
святим, породіллі кричанням, при таєнстві повні.

Давай, над собою зрости, попри хрипи віків,
лайна долярового, москвоячного дишла! -
сама Ти...сама перед Богом і часом ловким...
сама на розхристя, розхрестя роз"ятрене вийшла

і варто воно! - бо у світі оте лише й варт,
що важко добуте, - як спраглому п"ється дорадно...
ворушай коріння під битими скельцями дат
і листями рви - наче конями - матричні рядна.

На гострих піках сяючих ідей
чи встигнеш запідозрити підміну,
коли уже не Бог дарує силу,
а вічний ошуканець?..
Із грудей
росте у нього вітер перемог,
що радісно жене тебе до цілі,
і руки його чуючи зіпрілі,
ти думаєш сп’яніло — то є Бог.
Та Бог пішов, і враз ожило все,
що винесло тебе понад закони:
занадто легко падають кордони,
зашвидко хвиля успіху несе.
І сповнившись обманного знаття,
ти рвешся за облудою запекло
прямою — що скеровує у пекло —
дорогою без шансу вороття.

В лісі понад яром - гайдамацький хрест.
Звідти йшли повстанці боронити честь.
З ними дужий Гонта й бравий Залізняк
їхали громити панських посіпак.

Ватажки сказали: "Ідемо на ви!" -
бо повіддавали лихварям церкви
зловорожі діти, хай би їм і грець...
Мчали гайдамаки у кривавий герць.

Билися завзято хлопці-молодці
(ще їх оспівають у піснях митці),
та про підлу зраду знати не могли,
бо правдиві душі - лицарі-орли.

Гонту закували й віддали на смерть
москалі полякам. Крові всюди вщерть...
Та живуть герої в пам'яті століть -
монумент величний в Умані стоїть.




2016

Яблуня листя ткала
Ще із весни, давно.
Гілочка п"ятипала
Стукала у вікно.
Яблуко зачиналось -
Повня із-за гори.
От і кінець, здавалось.
Тобто, початок гри.
Муляв разок намиста
І пустоцвіт зозуль.
Яблуне темнолиста,
Кожну твою сльозу
Пересмакують люде -
Всякий на власний лад.
...А пам"ятаєш, любий,
Наш яблуневий сад?
Стежка зміїлась. Тихли
Янгольські голоси.
Яблука недостиглі
Поспіхом Бог трусив, -

Милував. Божа звичка!..
Плід колихала дичка.

***
Загубилася біла стежечка
межи чорними, межи сивими...
Не довиділа, не достежила
за кошлатими світу гривами.
Не зуважила на примароньку,
що зблудила межи одвірками,
а тепер затопила каронька
надовкруж усе боле-ріками.
Та й що діяти? Де дівати се?
Може в гори піти зранесенька,
де Рокита* чар-зілля з неба ссе,
де у тиші душа чистесенька.
Де підобіч рум'янок молиться
і метелики, й ладні коники,
де згори жовті зайці котяться,
а ще янголи й срібні дзвоники.
Чорноти тут повік не бачено,
окрім ніченьки темнокосої,
коли та на п'янке побачення
до коханка пливе між росами.
Може тут віднайду загублене,
може тут полікую зболене,
те, що мукою приголублене,
те, що відчаєм густо сколене...

6.07.16 р.

*Назва гори

Серпнева мелодія вітру на арфах беріз,
мотив розвивають пухкі очерету сурми.
Цей запах отави і меду бджолиного – скрізь,
а небо іще не заслала осіння хмурість.

Безмежжя торкає осонцені клавіші хмар –
рожеве піано. В надве́чір іду. Басисто
озветься на кроки м’яка трав’яна бахрома,
і вже де-не-де чути соло сухого листу.

А сонях – за сонцем, неначе платівка, і чи
то музику за́ходу грає, вже ледве чутну...
І ти так природно і рідно для мене звучиш,
як це перевтілення літнього дня у сутінь.

2016

Був я в Мексиці, здирався на піраміди.
Бездоганні за геометрією громади
розкидані там і сям по Тегуантепському перешийку.
Кортить вірити, що позаземні місії завважать мітку,
бо, зазвичай, подібні речі споруджуються рабами.
І перешийок усіяний кам’яними грибами.

Глиняні божки, легковажні до витівок копій
і пересудів опісля, що відраюють від утопій.
Багаті сценами барельєфи, оздоблені перевитим
зміїним тулубом нерозгаданим алфавітом
мови, що слову "або" не дібрала брили.
А чим би вони здивували, щойно заговорили?

Анічим. Ба, пихатістю у могутті
над сусіднім плем’ям, жагою тнути
голови. Чи тим, що зіллята в миску
Богу Сонця людська кровиця м’яз тонізує диску;
що вечірня офіра вісьмох молодих і сильних
зумовлює схід світила надійніше за будильник.

Все-таки ліпше сифіліс, ліпше жерла
єдинорогів Кортеса, аніж ця жертва.
Очам, які виїсть ворона чи инша птиця,
легше, коли убивця – не астроном, а вбивця.
Далебі, без испанців їм би навряд спіткалось
те осягнуть, що урешті сталось.

Нудьга, мій Євгенію. Куди не вилізь,
всюди жорстокість і тупість волять явитись:
"Ось і ми!". Лінь гнати у вірші їх.
Як мовлено у поета, "на всіх стихіях…"
Далеченько бачив, сидьма на пнях болотних!
Від себе доповню: на всіх широтах.
1975

* * *

Я, Господи, про це,
можливо, й не казав би,
але... кому ж іще
сваритись закортить?!
Створи нам інший світ,
в якім немає зайвих;
щоб сім, а не один,
„мільярдів золотих”.

Щоб кожен сущий мав
упевненість у завтрашнім
і знав: коли й біда –
без наслідків минеться.
Створи нам світ новий,
бо в чинному – незатишно;
бо перший Твій – глевкий,
нехай і не млинець він.

Оновлення й Тобі,
і нам було б на користь.
І став би богом – Бог
(не гроші, й не товар).

...Здається, днів за шість
колись Ти з цим упоравсь...
Чекатиму. Пробач,
якщо роздратував.

Розгойдали небо.
Аж хочеться крикнути:
"Досить!"
Спотворена дійсність.
Безсилих безсонь каламуть.
Війна шаленіє,
життя людські косить і косить...
Покремсані долі
за часом пливуть і пливуть...

На всіх перекатах
чужої покути немає.
На всі виднокола
немає чужої біди.
Звитяг перегони...
У пошуках власного раю
дістатися краю.
А далі?
А далі - куди?!

Як вирватись вірі
із цього кривавого виру?
В зіницях безодні
спасенна хитається лодь...
Насниться Вкраїні
надія - голубкою миру.
І мить, як пір'їну,
впіймає в долоню
Господь.

2015

А слон іде, ніхто його не вкоська,
Хай гавкає півграфоманська моська.
Він зна про що писати й пише містко
Й не слухає літературну шістку.

* * *

І постали високі отці у чорнім вбранні,
і спитали суворо:
„А що ти робиш у монастирськім саду?”–
„Розумієте: ЯБЛУКА...”
І голос передосінній аж забринів:
„Я лише подивитись. Я вас, Ваші Святійшества, не обкраду.

Я не схожий ніскільки
(аніскілечки!) на жодну із Єв.
Щось Адамове – так.
Та (коли не підбурений) що той Адам?

...Тут же яблука й золото бань!
А на поїсти у мене є.
Я ще жодного із монастирських садів (повірте!) не обкрадав.

Я сюди – через шпару. Не шляхетно. Соромно. Менше з тим,
попрошу вас не лаятись.
Бо це не найбільший з моїх пороків...”

Усміхнулись безгрішні –
й понесли собі далі свої хрести.
Я лишивсь наодинці
зі Спасом та між’яблуневим бароко.

Минає літо. Все минає,
що починається весною.
І все, чого душа бажає,
тече у Лету за водою.

Душа оплакує минуле
і на майбутнє уповає.
А серце, наче і не чуло,
що без утрати не буває.

Умите кольорами крові,
перемагає жовто-синє
і за законами любові
парує літнє і осіннє.

З'їдає обрії червоне.
Але і юне, і зелене
очима-зорями ікони
із ночі дивиться на мене.

І просинаються романи,
коли надія не остання,
і посипаємо на рани
солоні присмаки кохання.

Але описуються інші
незримі та неповторимі,
як у навіяному вірші
ніколи не вмирущі рими.

І як її жагучі очі
палають інеєм Стожари
тієї однієї ночі,
що й досі ще дарує чари.

І не одна жива надія
покличе осінню до себе,
коли одна-єдина мрія
закине аж на сьоме небо.

І буде істина у слові,
як уявлялося раніше.

Але ніколи не утішить,
умите кольорами крові.

Немає вічної любові,
а першу не замінить інша.

07.2016

***
А чому на поета-сараку*
виливає помиї писака?
А тому, що минає минуле,
а його, як поета, не чули.
У палітрі поезії – лаки,
і чекає писака подяки.

***
А на істину мало надії,
поки марні діяння і дії.
У екзилі – народ.
То який ідіот
у Криму аплодує Росії?

***
А у владі говорити раді,
що немає челяді у Раді.
Раді і банкіри-павуки,
що у банці є ще їдоки
і, як недої́дки, їхні …леді
у меню гурмана …«на нараді».

***
А у політиці, і в економіці
не добачає ніхто,
як умирає од скромності
сам тамада нерухомості
для ветерана АТО.

***
А у нашому раї,
буває, немає
своєї руки.
І біжать олігархи
під руку монарха
наввипередки.

***
А як мені якусь надію мати,
якщо по експозиції іти?
Які стиляги – у шести-десяті?!
Які забуті і які ще кляті!
Які поети!
І які кати!

                       2016

Ти вирішуєш сам - чим Господь притрусив Твою стежку: снігом чи рунами.
І нехай це виходить за межі здорового глузду і звичні лекала,
та душа, попри болісний досвід, має лишатися юною,
аби ані вічність, ані шарпане тіло її на лякали.
2016р.

Пройде час і вже не болітиме.
Я більш не відчую тієї хвилини,
коли Ти, нарешті, прокинувся
у своєму великому ліжку
в якійсь невідомій галактиці…

Як легко кохати на відстані,
відбиваючи дійсність
в дзеркалах кривих
вигорілих фотознімків.
2012р.

Ти десь там далеко лежиш
на незручному ліжку
і мрії дитячі крихтами із сухарів
впинаються в стомлене тіло,
аби нагадати тобі,
що воно таки все ще живе.
2016р.

Серпневий ранок, вкутаний у спеку,
Ще на траві не висохла роса.
Над гніздами, як воїни, лелеки,
І різнотрав’я лугова краса.

Над Сеймом пар здіймається туманом,
Десь риба розбиває гладь води.
До сходу я прокинулася, рано,
Щоби прийти з минулого сюди.

Між лозами застиг на водах човен,
Крізь воду бачу, як пливуть мальки…
Світ батьківщини спогадами повен,
Де все в нас починається з ріки.
03.08.16

Ранок був туманний, мов горілка,
Що пили всю нічку до зорі.
Брали вірші, як із шахт вугілля,
І бухали, наче шахтарі.

На душі печаль така солодка,
І вібрують струмом відчуття,
Коли вкотре перехилиш «сотку»...
День удався.
Так би все життя.

Між заростей акації сяйливих
Підморгувало сонечко мені –
Мов дівчина красунечка грайливо
Любові посилала позивні.

І так мені раптово посвітліло,
Така зійшла на душу благодать,
Немов до серця пригорнулась мила
І пестощами стала огортать.

І ми зітхали в щасті розімлілі,
Куйовдили ті пальці сивину…
То пестили мене озерні хвилі
Навіяв мрію вітер – мить ясну.

3.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Конча Озерна, Ольжин став

Пожати лаври капітана Немо
не випадає, поки молоді.
Але і гори дихали на мене,
озера, ріки і моря, окремо,
омили ноги і мої путі.

Моя каюта на борту «Вернадський»
перетинає Тихий океан
уже без мене. Але дух піратський
заносив і на острів корабляцький,
і на блакитне озеро Севан.

І я умів побачити китайця,
який на мене косо поглядав,
напевне пам’ятаючи Даманський
або тому, що інколи уранці
я на Амурі цибухи кидав.

І козиряли чукчі, і татари,
і сохою іменував якут,
коли попід ясні Волосажари
воєнні Байконуру і Кап'яру
передавали пошту до Бермуд.

На Єнісеї наковтався горя,
і по Обі ракетою ходив.
І на «кориті», нібито учора,
боявся бурі Рибінського моря.
Але, як Разін, Волгу переплив.

Мої монети є на дні Байкалу.
В затоці Лаперуза – мис надій.
А на косі півострова Ямалу
уже не буде мого номіналу,
тому що я у Рашу нев'їзний.

Кучуму я виношую поему.
Іртиш омиє мого п'ятака.
Але така оказія у мене –
не відвоюю я аборигенам
усі завоювання Єрмака.

На Колимі – могила мого друга.
Північне сяйво виїло роки.
На Кольському була у мене друга.
Жага тайги. Та не її заслуга,
що не поїду я на Соловки.

Були ми агітовані і чесні.
Подіями насичували дні.
Але усе собою інтересне,
натикане у Пітері і Прєсні,
нагадувало злодія мені.

Не озирав я мумію ні разу.
А от на Лені воду окропив.
У Красноярську хилитав стовпи.
Та зупинились маятники часу.
Росію зеків я не полюбив.

Люблю і досі білий Севастополь
і чорний забувається Торез.
На спогади багаті я не Крез.
Та Регістан, Ечміадзин, Акрополь
не додали поезій і поез.

Я перелітний. Манять ще простори,
і ріки, і озера, і моря.
Та настає осілості пора.
І у свою уже осінню пору
вертаюся до сивого Дніпра.

Ночуючи під зорями ясними
на палубі земного корабля,
я спокушався мріями земними.
Але коли крутилася Земля
і у Союзі всі були своїми,
не спокусився зорями кремля.

1996-2016

https://serialage.tv/serial/bog-bogov-mahadev
https://www.youtube.com/watch?v=cCFvk5Te9zs
https://www.youtube.com/watch?v=4JZzsIncaVo

Хорошее кино, - это прекрасно!-
Так Человек с бульвара Капуцинов говорил.
И вот вдруг Раджкумар Хирани
Пикея сотворил.

Що Бог дає, то те і ймемо,
а забирає сатана
майно, і душу, і окремо
усе, що плодила вона.

Немає плоду – все минає
і по дорозі до Отця
її орбіта добігає
до героїчного кінця.

То й уяви, що ти – у та́нку,
як у танку́. Ото й ... привіт!
Пиши у віршах заповіт,
аби умаятись до ранку.
Але тримайся до останку,
якщо чекає інший світ.

07.2016

Вірменія – манія… марево Арарату…
гора – глибінь діаманту в мільйон каратів…
намолена мантра… остання надія Ноя…
вітрами цілована – вициганена мною…
твій люд розпорошений мічений величі геном
дарована радість вина твоїм випнутим венам
гарячого лоба свого притуляю до льоду Сивану
ховаю у срібній воді сивину свою ранню
забарвлюю долю свою у блакитне і біле
Вірменіє, вір мені, ми з тобою – вціліли…

у череві Боїнга Йоною тихо пливу
кудись не додому – у даль де збувається доля…
я все позбирав до зернини із рідного поля
я лук опустив і послабив життя тятиву…
нічого з собою не взяв – тільки пам'ять і мову
куди – не сказавши нікому і навіть собі…
лишив свої тексти висі́ти на кожнім стовпі –
історію мною придуману – мрію казкову…
і гори і море внизу – я лечу до зірок –
сумний козеріг зачарований власною тінню…
я юність віддав замаскованому животінню
а старість для Бога зберу як останній зарок…
Бог тихо співає зі мною мелодію щастя
збувається все – що приходило в насланих снах…
ніде не дістане притулку розстрига-монах
дожити посеред людей йому так і не вдасться…
… втомилися тіло й душа – золоте немовля…
про що і кому говорити? вчимося мовчати…
часи закільцьовано – стерті кінець і початок…
пророцтва збулися – і Бог відпочине… і я…

Криваві хроніки, репортажі «відтіль»…
Аеропорт, Попасна, Волноваха…
Затвор, снаряди, дуло, ворог, ціль,
тут малодушшя, страх - під ніж на плаху…

Гримить артобстріл, твердь вогнем іскрить,
зрослась рука з прикладом автомата…
А з краю рідного жовтоблакить,
малі долоньки і «вернись, солдате»…

Немає тут імен, ані облич,
грім гаубиць слова дере на шмати,
тут у траншеї разом, пліч-о-пліч,
Броня й гаряча сталь, життя і страта.

Перетирає плоть людську на дерть
рінь здиблена, як лан перед сівбою,
на версти тхне нестерпно люта смерть,
коли бенкет гуля на полі бою…


8 серпня 2016 рік

Огненний кінь мій спогад топче копитом
Траву моєї пам’яті, чебрець минулого. Огром
Стає над степом полиновим і над казкою зела
Огненна грива, вітер сонця. Кінь-війна.
І одкровеннями вуздечки брязкіт-двін,
В отій пустелі духу, в пустищі німім.
В западинах-слідах коня важких копит
Виблискує вода гріхів, у ній втопився світ.
Вода, що з хмар «сьогодні» падає униз
Нажахано горить хаток і селищ хмиз,
Облуда віри чорної, пророків злих слова,
І каламуть ріки буття, задушна ніч німа,
А кінь огненний спалює незрячі дні,
Оцю надію «завтра», оці вигадки дрібні
Що все це сон. Кружляє попіл на семи вітрах,
Що стане добривом полів родючих - нині прах,
А нині час коня огненного - страшний рубіж,
Доби Армагеддону, і долини, що встромляє ніж:
Ніж бронзовий в майбутнє, спокій і життя
І все минає... Лише попіл, прах... І забуття...

Святою Хресною ходою,
Йдіть до Москви і охрестіть
Свого царя , його покої ,
Ненависть люту остудіть !

*******************************
А трохи згодом , пильно-пильно
В майбутнє гляньте ,
Й буде там ,
Квітуча Україна вільна
Єдиний Християнський храм.

*******************************
Не буде Патріарших джипів
Скінхедів схиблених в юрбі ,
Вірян , що назавжди засліпли
І що зневірились в собі.

***********************
Не буде на дніпровських схилах
І духу клятої орди ,
Бо дух Російський нам не милий ,
Й не буде хресної ходи ,
Під сірим батогом Кирила
Бо у дніпровської води
Єдина Християнська віра !!!


Олександр Квітень
30 липня 2016 року
смт. Городок

Поривчасті порухи вітру –
Без свіжості жодних ознак.
Підсолене пилом повітря
Не лізе в легені ніяк.
Лиш тільки ліниво лоскоче
Обпалені сонцем уста, –
І ріже приплющені очі
Полинна його гіркота…
08.08.16

Я тиші жду, коли б розтанув хор
і запитання в намірі б зостались,
і значення без звуку і без форм
за межі берегів переливались.

Нехай розумні, завчені слова
сипнуть урозтіч конями баскими,
і буде тиша, тиша світова,
де спроба мови — марна й непростима.

Полеміка по рейках відгримить,
і пауза наповниться світами.
Можливо, нам зустрітись пощастить
у мовчазних провулках між словами?

Сьогодні спека неможлива,
Така, що «закипають» мізки.
Навіть верба – і та журливо
Спустила долу свої кіски.
Все до води – геть-геть низенько –
Скупатися б і освіжитись.
А потічок біжить швиденько,
Годі йому і зупинитись…
Та я й сама, як та вербичка,
Схилилася б вниз до водички.
Натомість «лупаю» в екран,
Де все брехня й самообман…

08.08.2016

А може...місячні доріжки поміж трав...
Чи неприступна зверхність Гімалаїв..?
І час фотоальбом схвильовано гортав,
Мережилось минуле в пекторалі.

А може...ружі, горобинові вогні
На небі блискавками розпластались...
У яснім спалаху наднової зорі
Вбачала я сліпучу первозданність.

А може...може... защемить моя душа,
Стріпнеться, наче зорелітна птаха,
І зачерпну снаги з Небесного Ковша,
З органних фуг, токат, ноктюрнів Баха.

2016 р.

Ви - наче Бог, що ангелів приносить,
І погляд Ваш зорить із глибини.
Ви зважте, жінка для країни просить
Найшвидшого закінчення війни.

І просто Миру, скибку Хліба, Солі,
У хаті, у вишневому саду.
І дайте нам оспіваної долі.
Життя віддати? Я уже іду!
08.08.16

1

Рубаї
на роботі
у колі нероб
я читав, доки сон
нас усіх поборов.
Спали тиждень – а збитків ніхто не помітив:
ні туп-менеджер,
ні збайдужілий народ.


2

Скільки коштує цей невеличкий Омар?
(Я таке полюбляю, естет і гурман).
...Ойойой! У кишені – всього лиш десятка.
То ж, виходить,
зайшов до книгарні
дарма.


3

„Ось Вам, Хаїме, Тора, а ось Вам – Хайям;
ось ліричні присвяти ланам і гаям;
ось – про диких тварин...
Вибирайте, мій друже!” –
„Помилився дверима. Шукаю коньяк”.


4

Побував я у Бучачі влітку торік.
Бачив ратушу, кляштор. До замку добрів...
Ну і де ж наливають
дешевий „Потоцький”?
Так ніхто із місцевих
мені й не прорік.

І постало питання (не „бути чи ні?” –
з цим усе зрозуміло,
принаймні, мені):
чи печінку потішити „Микулинецьким” –
чи згадати, що істина, все ж, у вині?


5

... Та зібрав олігархер Великий Хурал:
за пияцтво та лінощі всіх нас карав!
І рубав рубаї на дрібненькі шматочки,
і розходивсь похнюпленим електорат.

Якщо тільки тиша лишилась тобі,
Якщо ти зникаєш, як тінь у юрбі,
Якщо тільки тиша у паузах слів,
Між пострілом, вибухом, клаптями снів,
Тиші шматочки лишились тобі,
Як нагорода в оцій боротьбі,
Вагомі і довгі, як краплі політ,
Важкі й незбагненні, як зранений світ,
Вагомі, як краплі, що небом пустим
Тобі подаровані. Хмара як дим.
Несила їй виснути - зникли світи,
І тиша шматками між громом. І ти.
І кожен шматок це раптовий антракт
Страшної вистави: що постріл, то факт.
Не степ це, друзяко, це є Колізей,
Пісок на арені і сотні очей
Байдужих плебеїв. Живемо отак,
А потім колись червонітиме мак,
На цій не чужій нам землі без людей,
В степу полиновім, що білий, як день.
Мірило життя нам ці тиші шматки,
Оті - між рядками, оті - самоти.
Ми очі відкриємо краплям важким.
Земля наче вохра. А спогад як дим.
Мій друже, забув ти, що ми на війні
Як тихо... Як тихо... Як тихо... Чи ні?

Я не сказала тобі «до побачення».
Воно ж означає, що скоро побачимся.
Жодного слова тобі не сказала я,
Мовчки пішла, тільки тишу зоставила.

Кажуть, вчасно піти – то велика наука.
Для моєї ж душі – то є справжняя мука.
Як залишити те, що «своїм» уважалось?
Як залишити те, що роками плекалось?

Приймалось як Дар, що дається не всім?...
Та не можна когось ставить ПОНАД усім…
Немає нічого вище від Бога.
Тільки Бог є Любов. Тільки Він є Дорога.

29.05.2016

Чому іду до тебе я
і зустрічаєш ти святково,
в руках твоїх,немов свіча,
я віск втрачаю поступово.
і перепалки,мов ігра,
так часто переходять в вічність.
натомість,де б прості слова
мали б відтворювати ніжність.
поряд уста твої говорять,
мої ж без ніжності мовчать,
напевно знаю,що недовго
горіти зможу,мов свіча.
із середини рветься звір,
так хочу крикнути:"коханий!"
і в тих словах моїх, повір.
просто тебе не вистачає.

Не піддавайся радості, коли
Всі шумно й радо відкривають двері,
Сідаючи квапливо за столи,
В очікуванні ситої вечері.
Не мар безперестанку, в суєті
Підносячи запечене й варене, –
Що будуть щиро дякувать зяті,
А невістки щось кластимуть у жмені.
Не задихайся злістю на скупих
Чи нездоланно ницих і байдужих,
Якщо ти гріш отримуєш від них
За те, що вірно і похвально служиш.
Не захлинайся болісно слізьми,
Облизуючи жадібно окістя,
Коли вночі німіють тереми
І можна там утомлено присісти…
Зароблена трудами благодать
Удосвіта розвіється крізь шпарки,
Коли, як завше, владно закричать,
Гукаючи покірну куховарку.
07.08.16

Коли в моїх роздумах
знов затівається сварка
між злом і добром,
я применшую значення зла,
в арбітри запрошую
двічі безсмертного Марка
з прадавньої Марківки –
рідного мого села.
В сусідстві жили ми,
всього через кілька обніжків –
той Марко здолав
і голодний терор,
і війну,
і третє безсмертя
зустрів у домашньому ліжку,
пішовши у вічність
левадою тихого сну.
Він був, як на мене,
між добрих людей найдобріший –
гармошкою зморщок
від щирих і добрих очей
душа його грала,
прощаючи винних і грішних,
тягар неймовірний
знімаючи з їхніх плечей.
Я че'реду пас,
як підходила дядькова черга, –
за це п’ять карбованців мав
і путящі харчі:
з яким апетитом
я з Марком безсмертним вечеряв
під вічними зорями
ще й під гудіння хрущів!
Була мені й премія –
путня сорочка під осінь,
модно пошита
дружиною Марка,
і я
«премії» ті пастушачі
пригадую й досі:
лауреатом я чувся
і гордо сіяв!
Зле все забулось…
І люди недобрі – забуті.
В нашім селі
їх не так вже й багато було –
зло лиш при владі верховній було,
а по суті
на доброті виживало
безправне село…
В різні часи
нам то краще живеться,
то гірше –
зло похлинеться від злості,
і знову співа доброта…
Добре вже й те,
що ось цим недовершеним віршем
Марка згадав я –
хтось добрий нехай прочита.

1998

Я був – немов суцільна рана –
Так розпач душу розпоров.
Та в ній навік, моя кохана,
Залишилась лише любов.

За хмари зсунувся подалі
Розпуки час в осінній схов.
Минули дні тяжкі печалі –
Залишилась лише любов.

Нехай це сталось не одразу,
Та біль у серці охолов.
Забулись лайки і образи,
Залишилась лише любов.

Хай лицар я не без догани,
Знов квіти в твій несу альков –
Усе забулося погане –
Залишилась лише любов.

Хоч гордий, на коліна стану,
Життя нове будуймо знов.
У нім навіки, до остану
Залишилась лише любов.

4.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Чумацьким Шляхом котиться гарба.
Як цвіркуни, скриплять її колеса.
Сльозини бджіл під віями кульбаб
Видзвонюють. Закохані у плесо

Божки латаття, кладочка оця,
Сліди човна, загубленого в Леті.
Усе життя - стебло о трьох серцях:
Одне - твоє, одне - моє. А третє?..

2016

Погриміло над рікою,
Похитало комиші, –
Блискавиці теплотою
Обігріло край душі.
Похололо потім різко
В осамотненій також,
Адже гуркоти і блиски
Увільнив дочасно дощ…
06.08.16

Босою по росі
поміж густі тумани,
поки ще сонця диск
горнеться у вуаль
білої пелени...
поки дзвенить ще ранок -
Думка спішить у рай
юної давнини...

Хороше там було.
Серце раділо днині.
Ясна погідність дня
Колір мінила віч:
М'ятно-зелений взір
Раптом ставався синім,
Доки свічадо неба
не обіймала ніч.

Щастя завжди таке...
Тепле, дзвінке і юне...
Росами босоніж
полем у маків цвіт,
У волошкові сни,
там де тумани врунять
І колисають мій
юний безгрішний світ.

2016

Збезсиліло заслав густий туман довкіл,
Мокрісінька трава ввібрала просинь...
Переділив кришталь сльози журу навпіл,
І зірочник стуливсь у безголоссі.
Та кожна темна ніч завершується днем,
Після стрімких падінь надходять злети.
І арка райдуги - це сонячний тунель
У задзеркалля мрійності поета.

2016

Вже й свої-найсвоїші своїх обдурили
і чужим-найчужішим, взяли, продали –
провалились крізь землю козацькі могили,
бо ж стояти на вічній ганьбі не змогли!

Вже на голому полі – агульні загули
новоявлених орд на ошматті знамен…
Ми завчасно впились… Караули поснули…
Ми забули про воронів і про гієн…

2006

Не викроїти путніх рим із суржику,
що зріс на пустирі заматерілому
і нищить мову, долею нам суджену,
з якою ще до волі не дозріли ми.

Умовною якоюсь напівмовою
силкуємось у власній недолугості
в гомери вийти, в байрони –
немовби ми
й забули геть про комплекс
вічнодругості…

2006

Чи ними ще не вистелено світ?
Чи ними світа ще не вславлено?
Невже не ними зір твій пломенить
Несхибно так, примружено, аж райдужно?
Чого ще треба?
Диваки мовчать,
Чи пак стискають руку завтрашньому вбивці.
Чого ще треба?
Диваки мовчать,
Чи пак гойдаються, розвішані на слові.
Чого ще треба?
Диваки мовчать...

У колисці, малий,
Ти лежав, розпускаючи нюні,
А її продали.
Вже по неї прийшли покупці.

Журавлиного клину
Відльоту позаздри. Бо суне
Лютий холод, малий.
І забито вже цвях у руці,

Щоб нікуди ніде
Не подівся від себе самого,
І з Колиски своєї
Із сумом міг бачити те,

Як розпродаж іде
Усього, що ти маєш святого,
І почути грошей
Шарудіння паперу пусте.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116080600563

Поезії із "Птахокардії" (600 сторінок, видавництво "Сполом", Львів, 2015). У книзі 8 розділів - "Алгоритм дощу" (універсальна лірика), "Молочай" (інтимна лірика), "Голос", "Затока безсоння" (містика, видіння), "Кропив"яний мішок" (гумор, іронія), "Колискова синові", "Червоні метелики" (мала проза). Зібрання творів: поезії, переклади, мала проза. Доробок 2000-2015 років поданий в оновленій авторській редакції.
Книгу в повнокольоровй твердій палітурці, ілюстровану картинами Ольги Федорук (Львів) та Ігоря Палєя (Єрусалим), можна замовити-придбати). Пишіть у чат фейсбуку чи на пошту
zaliznyak-63@ukr.net .
Лишайте відгуки, рецензії, вітається написання курсових чи дипломних робіт. Готую до друку нову книгу - "Люмінографія".

Сіножать

Перебираю зґарду – сто монет.
Сінокосарка плине скісним полем...
Білявий хлопчик стеблами квасолі
Малює на обніжку мій портрет.

Вже сіножать. А я згубила серп.
Вусатий Липень ловить перепілку.
Я тут непрохана – мов злива, білка.
Згортаю чистий аркуш у плісе.

Іду стернею... Польовий піймач
Гукає вслід: “Що, налякали бджоли?”.
Як близько небо, зорі-матіоли...
І як далеко від млинів, невдач.
..................

Із зірки

Софії Залізняк – матері

Дивитися із зірки – це ж непросто.
Не кожен ас далеко залетить.
Фарбуються шовки, перила мосту...
А мати між цикад: “...он вуха... цить”.

І я лечу – від хмари до листка.
Ген облавок, метелик... Без квитка.

І так мені дитинно, так палючо.
Жоржини зів’ядають. Сіть павуча.
Рядно.
Квасоля.
Пришерхає сонях.
Кричати гуси вчать, мовчати – Соня.
.......................

Вірш на межці

…люблю качан кукурудзи.
Люблю його та й усе.
Під ним опецьок-гарбузик
Гірчичну гусінь пасе…
У рань колошматить хвища.
За тином – капела цикад.
Стеблина все вище і вище.
Туманом повниться сад…
Качан чубатий, красивий.
Ось вирву і понесу,
Щоб хтось – чорнявий чи сивий
– Не всипав зернятка в суп.

…люблю листочки салату,
Лілове цвітіння м’яти,
Люблю базилік – при стежці,
Сусідські ранети – на межці.

Люблю на мотузочці квочку.
Люблю вишиванку-сорочку.
Люблю й цибулину-тітку,
І млосну пахущу нагідку.
Люблю й качан капустини!
Та змовчу, люляючи сина…
А хто ж заборонить – любити?
Люблю й борошнинки в ситі.
Люблю кошеня рудасте,
Що сни заважає пасти.

Люблю козенят у лозах,
“Чмих-чмих” їжачка на порозі.
Люблю хусточки з батисту,
На лавках бабусь в намистах.
Люблю ніч-дорогу в Ялту
І вдосвіта берег – без ґвалту.
Як добре: за правду не вбито,
Мов дядька Дмитра – серед жита.
І можна казати відверто,
Хто вкрав завод, ложку дерті.
І можна яву малювати…
Безцінні у ній – син і мати.
....................

У гречці вулики цвіли...

Вона ховала вірші сина:
Боялась, щоб не був, як Ні…*
Дала стамеску – і драбину
Він майстрував у бур’яні.
Ходив Тишко на пилораму,
Умів і ложку, й масажер…
Він ріс, як дуб. Він тішив маму.
Футбол дивився крізь фужер.
За десять років – ні рядочка.
Мов стружка, зметені слова.
– У тебе син! Ще будуть дочки…
Він мамі руки цілував.
Навчився бодні, самокати…
Довкіл будинку звів паркан.
– Та що той вірш? Паперу клаптик.
Ти – із простих… Поети – клан.
Марнота – конкурси, відзнаки,
Не кожен видовбає лаз.
Поет – титан і неборака.
Хвала Творцю: від скрути спас.

…Пливли човни – із рук Тимохи.
У гречці вулики цвіли.
Забаглось римувати – трохи –
По шашликові край Сули
Про цибулинку, огірочок,
Шампур, петрушку, сіль, табак,
Про перші вишивки трьох дочок.
Взяв олівець Тиміш. Закляк.

Сивіла мати – серед прози,
Учила хрест і гладь внучат…
Тиміш поета – з папіросу –
Бив молотком, щоб не шкварчав.

* Ніка Турбіна.
....................................................

Мальвіна

Як п’янко пахне скошена трава!
Кортить у пахілля з обніжка впасти,
Дивитися на лапки зозулястих
Із-під брудних мережив рукава.

Перука голуба сповзла до крил.
Пес Артемон вподобав ляльку Мілу.
Вертепу діл ковзкий, у чорній цвілі.
Рік лицедійства. День біжу – щосил.

А Ляльковод – услід. Волає: “…стой!”.
Він батіжком маріонеток ляскав,
Давав лящі – за ляпсуси і ляси,
За хиби у роботі рук, підойм.

Упасти б на стежини мурашви!
Не монпансьє смоктати – гостру глицю,
Лежати німо – пагінцем суниці…
І проростати крізь кишені шви.
...................................................

Біг навмання

Лишилися між плес хати – як вата,
Коти блаженні, в рясці чорний став.
Пірнаю в травостій зеленкуватий…
За очеретом гай жалів розтав.

Спинялася вороні ворожити –
Згубилася браслетка в чагарі.
Біжу до тебе напівстиглим житом.
Ти шлеш гостинчик – із водою рів…

Звивання вужака на пні лякає.
Отам, за ровом, – твій ведмежий кут.
Перемайну! Як стрічка, в полі маю...
Ліс прийме новостворену ріку.

Твоя дружина опускає дзбанок…
Дочистиш тамбурини, зуби вил –
Змивай з лиця, захеканий коханий,
Оману й звіробою жовтий пил!

І поки буде вільга струменіти,
Оббризкуючи мальви і спориш,
Ти, Вітре, знудиш пречудовим світом,
Як я – тоді, коли штовхнув у тиш.

Наобіцяв бурштин, смарагди, злото.
Кумасі ляскотіли: “Красень… Ач…”…
Подався рано-вранці за болото,
Прослав недбало росяний кумач.

Зрізала мак. Чекала синю бричку…
У тебе – й син, що нагина дубки,
Й манюня доця…
Я ж тепер – водичка,
Мене за лиштви смичуть парубки.

Не присмокчусь до серця, наче п’явка.
Я – лиш на сон. Роїться мошкара...
Літай-насвистуй! Згадуй стан смаглявки,
В якої капелюшки відбирав.
....................................

Травневий Дощ

Безтямно, шпарко, ніжно цілував
Пружнасте листя. Зазивав у море...
Не знав шаленець: я боюсь проваль,
Монстери устремління тлумить корінь.

Злютований із льоду і вогню,
Не відчував ні остраху, ні болю.
Ніч вихорив незрілу бузину,
Вербиць уплітки – з пагонів красолі…

Я не лишила меж огрому-саду.
Дощ запевняв – “лиш твій”, гасив лампади.

Передосінь

Йде Персефона в темряву Аїда...
Сльоза Деметри сковує мурах.
Принишклий Серпень пише заповіти.
Час пертурбацій – в змішаних лісах.

Клубочиться туманище імлистий…
Холодні роси – Сонце у печалі.
Неквапно жовкнуть липи серцелисті.
Летять зозулі в золотаві далі...

Пелюстя вкрило тацю й сир овечий.
Борвій дарує сіро-бурий батик.
Аїд цілує Персефоні плечі –
І гірко плаче безутішна мати.

Кукурудзиння не гамує сльози.
Осушать мох, любисток, павутина.
Кружляють вірші-ґави… Мовкнуть оси.
Мине півроку – Персефона злине!
..........................................

Ілюзія

Там небо струмувало на мохи…
Ти впевнив: не потрібні крила ширші
За ті, що мають жваві дітлахи,
Щоб линути у льолях понад вишні.

Ти сипав журавлину на моріг,
Сліпим дощем укрив смагляві плечі.
А думка в’язла реп’яхом до брів:
Десь має бути світу приконеччя.

Ти лебедів… Жарини й амбру ніс.
На віражі освідчився – лукаво.
За крок до прірви жовтий замок зріс.
Плин анфілад – в басейн, де біла кава.

Підхмарні сосни з білками – довкруг.
Із парадизок – яблучка всолоди…
В три мушлі я збирала мішуру –
Та бутафорія блищала, мов клейноди.

Обарвив казку в потойбічні кольори,
Дарма шукати щирості в палітрах.
Спромігся ти – Ілюзію створив.
...кого несеш у сяйво нині, Вітре?
........................................

Батерфляй

Ефірна душе, вигнана із раю,
Лети-ярій над сонмищем гримас.
Яка різниця, чий бенкет в сараї?
Вовки ведуть ягниць у па-де-грас.

Стрімкіший лет – і ось пустеля-спека.
Пісок тече... скрипить коловорот…
Хамсин червоний. Десь отут лелека
Бере дітей – із рогу втіх-щедрот.

Загарбали платан сліпі терміти.
Локальні війни, голод, симбіоз...
Із лушпайок зринає Афродита,
Щоб за кульгавця вийти серед роз.

Минай сильфід, ослинені оази.
У хмари проростають віх, бамбук...
І обплітає хміль дороговкази.
І котить... губить кульку срібний жук.

Ти ж опановуй, душе, батерфляй...
Лічба віків почнеться із нуля.

Сонце

Вже серпень – кошеням до босих ніг.
Рум’яна горобина серед листу...
Сільське дівча замотує у сніг
Лялькові сукні з байки і батисту,
Із мушлі висипає лом прикрас,
Портретам на стіні звітує радо.
Левадою розбіглось – на Парнас,
Та зупинилося під мідним градом.

Дивлюся на ґринджоли з висоти,
В розмай серед хуртеч і вогнищ вірю.
Ще б соняхом удосвіта зійти –
І осявати всі дороги в ірій,
Задурно частувати горобців,
Що хають Бузинівщину, Рибці,
Що з Гарбузівки – в Монпельє, Мілвокі.
Міцне коріння. Сонце – одиноке.
...................................................................

Неспростовне

Чи приходив до Тебе мудрак Тимофій,
Що так важко вдихав хуторянську пилюку?
Спав на сіні пахкому, звірявся гнідій –
Крізь імлу деревійну просіяні муки...

В нього хата бідненька, чимало дітей.
Так правдиво прожив, що сміявся люципер.
Понаквашував, кажуть, багацько ідей.
Обминув завколгоспом розгнузданий трипер.

Я не знаю, де можна полегко пройти.
Всюди гам і церкви, суне люд на причастя...
От згадала про діда, всіх судиш лиш Ти.
Може, десь по чистилищу мріється Щастя.

Каже мати Софія: повсюд суєта,
Я на жорна чужинців не сипала жита.
І боюся, мій Боже, штурнути кота.
А в степах України когорти побито.

Чи в захмарній обителі дах не тече?
Бо той родич латав і просмолював чобіт.
Ой, не гасни так швидко, червона свіче...
Так оглушно кричить вороння жовтодзьобе.

Чи добралася Марфи душа до садів,
Де співають осанни вкраїнською – щиро?
Пам’ятатиму, Боже, пророків, дідів...
Ще й того, хто потопить іржаву сокиру.

Кажуть, вольному воля, блаженному рай.
Вічне пекло димами закопчує овид.
Я не знаю, де нині Маруся Чурай.
І чураються села мої розбудови.
........................................

По азимуту

Інтуїція не спала –
Осягала ідеали.
Покладаючись на неї,
Я пройшла Гіперборею.
Пізнавала дно і висі,
Ґав ловила в барбарисі.
Щебетала, блискотіла,
Шила тоги тлустим вілам.

А тепер стою на скелі.
Ті, що в піні, – вже веселі.
Танцювали до безодні,
Ділять млу, зірки підводні.
Ламінарії – на ламі.
Хто я – в цій огульній драмі?

Кам’яніють очі, руки...
Скат поглинув лженауки.
Ніч. Світається рожево...
Єремія. Каїн. Єва.

Хилитаються вітрила...
Дух злітає. Впала брила.

Пломеніють сонцемаки.
Вівці плинуть до Ітаки…
Звідусюд – луска і луни.
Оксамитні мари, шхуни.
А Борей із хмари сіє
Ретроградну амнезію.

Що забути серед молів –
Пил доріг, рядки схололі?

Акварелі. Шерх сандалій…
Рух – на зірку, по спіралі.
.....................................

***
І мертві діти оживуть – отам,
Де ні злоби, ні зайчика на ваті...
Не поминайте їх, оці сто грам
Не додадуть снаги в небесній хаті.

Ішла війна – і все без коректур...
І сипали, немов лелітки, гроші...
Вгризатиметься в землю чорний бур.
Відхиляться від курсу листоноші.

Їсть вороння покинутий пайок.
На вухах макарони, тобто паста.
По склу бреде місцевий дідо йог.

...чому народи треба нищить, пасти?

Щемка любов. Затруплені поля.
Приходить лиходій нізвідкіля.
О скільки треба сонця і дощів,
Щоб ми зварили борщ – не кислі щі,
Щоб ми плекали около своє,
Щоб не вбивали за мідяк, у.є...
.............................................

А ти – живи

Матері

Ти просиш вірш читати, а сама
То засинаєш, то вчиняєш тісто.
Спогадки обсідають кружкома.
Бредуть музики-тумани троїсті…

Сліпа Мариля чеше кошенят,
Яких у дев’яності закопала.
Коркачці зле: стосотий шовкопряд
Звиває кокон, а долоні в’ялі.
А їй ще пасти свашчиних корів,
Поїти Пенелопу й Ваню – з мушлі.
Між нами-ними – беззмістовний рів.
Усі – вмирущі.

Хто яблучко твоє, матусю, вкрав?
Принишк садок в очікуванні Спаса.
Тут смоківниці. З них повзе кора
У криля м’ясо.

Бабуня знає, що прийду по суп.
Її вікно заплакане, червоне.
Сім кроленят у пелені несу
Крізь житні гони.

І вовкодави, і зайці – на “Ви”,
Хоч писки й списки в чорно-бурій слинці.
І не зустріти батька, хоч реви,
На серць зупинці.

Беззуба білка торсає горіх,
На сир міняє.
Сир – на дрантя й ночви.
Мій Вольдемар куняє з “…Боварі”.
Я в Гагри хочу.

Цей словодощ – на благо кропиви.
Епоха жалю. Пухирі – з тротилом.
Хтось підриває рай, а ти живи.
В молитві – сила.
................................................

Десь-не-десь

Десь у Плеромі тихо та огрійно...
Немає конкуренції, війни.
Там пахне портулак і жовте сіно.
Мотається і рветься сонценить...

Сидять вчорашні недруги у колі,
Попихкують, підкашлюють, гудуть.
Не треба амуніції та солі.
Вирішують: у чому ж смерті суть?

Так довго не приходить Мати Божа.
Так гірко, несусвітньо в далині.
Комп зависає... Щит на огорожі.
І ніде наловити щук, линів.

І кожному відкрилося дитяче.
І виходу немає у пітьму.
Плерома набрида – жовтогаряча.
Хоча – нарешті – просторо уму.

..............................................................

З Анни Ахматової

Соломинкою всотуєш душу.
Знаю, смак і хмільний, і гіркавий.
Ні, благанням тортур не порушу.
Розчинилися будні обави.

Як доп’єш, то скажи.
Не печально, Що душі не існує на світі.
Я піду по стежі мимо сальвій –
Споглядати, як бавляться діти.

Квітне аґрус у вільгім безмов’ї.
І везуть за парканом цеглини.
Ти коханець чи брат однокровний? –
Забуваю, мов давню провину.

Як безхатньо, сяйливо, лунасто.
Спочиває замучене тіло.
Перехожі зітхають – нечасті:
Певно, вчора лише овдовіла.

Мелхола

Цареві причинному грає юнак,
І ніч нещадима конає…
І голосно кличе зірницю, відтак
Примари-жахіття вбиває.

І цар промовляє у келих долонь:
“В тобі пломеніє чудовний вогонь.
Це істинний лік, не штукарство.
Дарую і доню, і царство”.

Царівна майнула довкола співця…
Не треба їй пісні, не треба вінця!
В душі розлилася обида,
Та хоче Мелхола – Давида.

Мертвотно-блідава, уста палахтять,
В зелених очах – шал і скруха.
Леліє сукенка, грайливо дзвенять
Браслети, сповільнені рухи.

Немов таїна, мов праматір Ліліт!
Проказує млосно під шерехи віт:
“З отрутою, певно, пила я нектар...
Потьмарився звільна мій дух.
Ганьба, соромота – іду, мов товар...
Пройдисвіт!
Розбійник!
Пастух!
Та жоден вельможа-набрида
Не схожий чомусь на Давида!
Ранкова яса. І тьма загуса…
І зимні обійми планиди”.

2015