І вже не зрахувати, яке літо
Оманливо пахне кавунами,
Спокушаючи соковитими
А насправді - то скошені трави
Так дурманять. Іду манівцями,
Ніби в еллінських пустощах Вакха,
Навмання і на щастя ковтаю
Кавунове повітря - бо спрагла

І вже не зрахувати, котрий місяць
Променади від зірки до зірки
Мовчки здійснює, скільки амністій
Я собі обіцяла - за хвіртку
Кавунами сп'янілого літа
Час від часу виходити, ніби
Не існує кордонів і митниць,
Ніби зникло все істинне й хибне,
Пити солод гріховного світу
І ділитися власним безсмертям.
Тільки як відчинити ту хвіртку,
Я не знаю - защіпка химерна

І вже не зрахувати, який вечір
Намагаюсь все вийти за хвіртку,
Все ретельно сплановую втечі
Від свого кавунового літа,
Але ці свіжоскошені трави,
Захмелілі від свіжості ночі,
Пантеличать, підступно дурманять
Кавунами - тікати не схочеш

Мов дзеркало, завмерло плесо,
Протерте ніби геть усе.
У гаю вітер не шелесне,
Пташиних не почуть пісень.

Немов стомилася природа,
Додолу звиснула гіллям.
Здається - тиші на догоду -
Крадеться вечір віддаля.

А на траві уже роса є…
Так тихо похилився луг.
І непорушно нависає
Легенький хмаровиння пух.

27.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київщина, Конча Озерна.

1

Русокоса війна-афродита
Чорні мушлі вишпортує з піхви...
Сиплють манну мангусти в сито.
Все люструється: кролики, лігва.

Цмулить пиво тілиста босота.
Кров`ю мазаний будній калачик.
Ось хода православних - усоте...
Мне Марія плачинду... син плаче.

Забугорні свободою ваблять.
Сліпороддя чекає месії.
На шовковиці прадідна шабля...
...Каїн каявся, гречечку сіяв.

2

Гомонять полігони... колосся.
Сфінксів ярих умащено миром.
Горобцям і воронам здалося,
Що котили не лжу - кулю сиру.

Душе біла, оздоблюй плахіття,
Дочекайся громів... сіножаті.
Буде ляк під пекельним софітом.
А вцілієш - прокинешся в хаті.

2016

Час озирається на неї,
За межі вабить вишина:
Біліє хмарка орхідеї
У прямокутнику вікна.

03.08.2016

Бажаю кожному знайти своє крило,
Бажаю кожному зустріти ту Людину,
З якою б слово «Щастя» змісту набуло,
З якою б половина стала цілим.

Бажаю я знайти і не згубити,
Щоб можна все життя було б
В любові та у радості прожити,
Дивитися, як підростають діти…

Бажаю кожному знайти своє крило,
З яким не страшно і у вічність відлетіти,
З яким спокійно жить – щоб не було.
Бажаю кожному знайти своє крило…

21.06.2016

Виринаю із підсвідомості
У цей світ – найкращий із світів,
І прямую у невідомість я,
Відкриваючи сотні вітрил.
Не боюсь ні мілин, ані штилю,
Ні штормів, ані шквальних вітрів.
Вірю, човник мій пройде не милю,
І не сотні, а тисячі миль…

31.07.2016

Якже швидко проминули ті дні незабутні...
Тепер якщо і сміюся, то хіба на кутні.
Я ж йому всіляк годила, як рідная ненька:
Дала грошi на машину – японську, новеньку.
Не було ні в чім відмови, та за таку ласку
Він лишив мені борги й подавсь до Параски.
Що ж тепер, скажіть, робити по такій пригоді?..
...Піду, мабуть, за старого, що зна ціну вроді.
Та чи й справді він старий? Ще ж бо і не сивий.
Роботящий, люди кажуть, таж і не спесивий.
Годен ще й діток зробить, яких бракувало.
Не такий уже й старий, як колись здавалось.
А на молодих ( та цур їм!) навіть і не гляну.
Людським щастям заживу зі справжнім коханим.

Ти ще ніколи мене не торкався
Ти ще ніколи мене не бачив
Я сполохана Твоїми думками
Я вся тремчу від Твоїх таємничих завбачень
Я помістилась у Твоїй долоні
Солоні сльози крізь сміх кровоточать
Майнули в небі хмари прозорі
І бліді зорі умить спалахнули
Я примостилась у Тебе за вушком
Я заховалась у Твоїм колоссі
Пшеничні ріки лились між вустами
Тонула в росах Твоїх візерунків…
І недопита п’янка прохолода
І не залишена ця недосказаність
Я хочу зливи! Я хочу намокнути
щоб потім в Тебе як в плед загортатися
щоб пригорнутися і розчинитися
щоб нанизати наш холод на плечі
Ти знаєш я можу навіть в калюжі втопитися
Хоч грає в мені океан усередині...2015 рік

Не сквернослов намарне, не потрібно
плювати на святе, на цвіт і світ,
бо жде обов'язково десь отвіт
за все содіяне.
І де ішов нерівно,
прийдеться повертатися назад
в дощі покути, під каменепад.

І хто тоді поможе нести хрест?
Ба чи не Той - обпльований безвинно
збиратиме в пучок твої сивини?
А свій, скалічений борнею, білий перст
простягне вдаль, указуючи шлях
душі твоїй, зчорнілій, як земля.

Чи лиш тоді нарешті стрепенешся?
Згадаєш молитви?
Ба, навіть страх
повисне на деревах, на руках...
А вже запіють за стіною півні перші,
і стане янгол зважувати ніч
на правдокрилля отчому плечі.

То ж, не бреши, що знаєшся на зорях,
що во́ди поспивав з усіх джерел,
бо лиш горі́ вмикається реле
до щастя і біди, добра і горя -
усе на те, щоб жити і рости,
міцніти вірою, молитись і цвісти,
у серці несучи ясну любов,
без пімсти сонцю, зла і скверних мов...

3.07.16 р.

Дерева, ще літньозелені,
Розміреність сонячну п"ють,
І наче актори зі сцени
Вдивляються в душу твою,

Бо драми осінньої відчай
Прем"єри наблизився час,
І сум заглядає у вічі,
І дивиться темрява в нас,

Неначе одвічності міра,
Що часу чекає свого...
А ти у майбутнє не віриш...
У те, що не буде його.

А ти відступати не хочеш
З безглуздо- життєвих боїв,
Та Морок вже дивиться в очі,
В засмучені очі твої...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116080301012

Розвішу білизну надворі,
Щоб висушив вітер з поля,
Щоб пахла травою і сонцем,
Щоб спалося добре доцям.

Щоб сни приходили вчасно,
Щоб спалося їм прекрасно.
Щоб снилися моїм діткам
Квіти й забави улітку.

Щоб снилася полуниця –
Солодка, смачна, червона…
Щоб снились калини грона,
Бузок і жасмин довкола.

Щоб снились дідусь і бабуся –
Найкращі, добрі і рідні.
Щоб діти мої не забули,
Хто вони є і звідки.

Розвішу білизну надворі,
Щоб висушив вітер з поля…

04.06.2016

Пам'яті Руслана Арсієнка

Вишгород прощається з Героєм,
Упівсили дихають вітри.
Мов приліг спочити мужній воїн,
Дочекавшись тихої пори.
Вишгород прощається з Героєм,
Бо солдату – друзі не рівня…
У журбі схилилась над труною,
Горем наполохана рідня.
Вишгород прощається з Героєм,
Мов дарунки, квіти всі кладуть.
Помирає, як відлуння бою,
Над скорботним натовпом салют.
Вишгород прощається з Героєм,
І поволі меркне небокрай.
Світ бентежить очі пустотою,
Слух лякає жалібне: - “Прощай!..”
02.08.16

Купалося літо в дощі,
навколо шуміла гроза,
котилася по щоці
краплина.Чи то може сльоза?

А небо кидало мечі
розгнівано, аж до землі.
Біжу я туди, вдалечінь,
назустріч негоді й грозі.

Від спалахів обрій горить,
тремчу в обіймах дощу,
здається ,іще одна мить,
і пташкою в небо злечу.

Купалося літо в дощі,
тремтіла від вітру лоза,
зустрілися на щоці
краплина дощу і сльоза…

2016

Звитяга Мондріана. Стеклам в тон –
пир кубатури. Сам етер, наприклад,
якщо не спитий під прямим кутом,
то щедро лл’ється в паралелепіпед.
В віконну пройму вписане, стегно
красуні – неабияка потуга:
полі халату витнути дано
коли не круг, нехай частину круга,
та сектор циферблата.
До слівця,
і календар ацтеків, слава гожим
червоній шкірі рисам, обіця
мінусувати дні, коли "не можем"
в платоновій печері, де на брата
припало по шматку піерквадрата.
1975

Колихаю я надвечір донечку маленьку,
Закликаю я для неї долю щасливеньку.
Ой, ти, люлі-люлі, спи моя красуне,
Що не кажіть, люде, коханою буде…

Колихаю я надвечір донечку маленьку,
Колихаю та й співаю пісню веселеньку…
Щоб була, моя дитино, як погожа днина,
Лагідна, усміхнена, ледь сором’язлива.

Щоб була стрункою, з вдачею легкою,
Щоб до людей прихилялась та була собою.
Щоби ти, моя дитино, добра не цуралась,
Щоби ти, моя рідненька, в радості купалась.

Нехай все, що роздаси, та й добром вертається.
Нехай тільки добрі люди на шляху стрічаються.
Нехай янголи крильми біду затуляють,
Нехай Боженька з небес щастя посилає.

Колихаю я надвечір донечку маленьку…

13.05.2016

Що ти шукав в моїх очах?
Дивився тихо, з насторогою,
Питав мене, неначе в Бога,
Коли піде твоя печаль…
Що ти шукав в моїх очах?
Підтримки, волі, розуміння
чи загадковий сад каміння
побачив там, у глибині?
Чи сумніваєшся в мені?...
Отак й сидим, наодині…
І в очі-душі зазираєм,
І думаєм, що буде далі...

05.05.2016

Чи наснилося, чи пороблено?
Чи у казці без щастя не топлено?
Випадково (а, може, й здавалося,
що немає брови) з’ясувалося.
Отже, як живу? І як житиму?
Я у сутінку, острахом зшитому.
Коридори якісь, коридорики…
Аж до крові там жодної логіки.
Зачаївся, прикрився шпалерами:
не будинок, а місто з химерами.

Раптом дівчина… Нібито й дівчина,
тільки дивна: немов запозичена.
Поруч каменя щось розмовляє там
невідомо із ким. За сценарієм.
Чи відчула мене, чи побачила –
зрозумів: боротьба моя втрачена.
Як приклеєна (і не питається),
там, де я, і вона опиняється.
Завертілося все… і поїхало –
не встигаю устежити: віхола.

Перехожі якісь (з невагомості?!)
із дипломом своїм випадковості
стали вчити мене… Завербовують,
як тут інших усіх випробовують.
Несподівано я помиляюся,
бо збагнути таких намагаюся.
На асфальті лежу… Скроня зчесана:
не ведуть і бровою. Їм весело!
Тільки та, що приклеєна, бачила…
Зрозумів: це брова моя втрачена.

02.08.2016

Гарна пісня про кохання,
Тільки не до кави.
З ромом кави, чи з пургеном-
Слухайте. Цікаво.
........................
Буде зустріч незрівнянна!
Час збиратися, кохана!

Позаюзанії рейки
Поїзди хитають...
Недописані сюжети
За вікном літають...

Я люблю тебе шалено!
Скоро будеш ти у мене!

Як зустріти на вокзалі?..
Чи циган найняти-
Он в очікування залі
Скачуть циганчата...

На, тримай цукерок жменю,
Та не лізь в мою кишеню!

День ховається. Мов комір,
Вечір натягає...
У готелі гарний номер
Вже на нас чекає.

Що вдягнути? Що за диво?
Що знімається красиво!..

Ми неначе на Майамі
Лежимо на пляжі
Голі і доволі п"яні...
Хто нам що тут скаже?

У готелі, ох і ах,
Зовсім голі в дзеркалах!...

-Буду я тебе, дівчисько,
Цілу ніч. ку... цьомать!*
Ще й лозинкою по... попі**
Драйву додавати!

За стіною виє кіт?..
Ні, сусіди... Теж такі!..

-Я за те, що був невірний,
Тобі мізки вправлю!
Я тебе, поганий хлопче,
У куток поставлю!

За гріхи тобі усі-
Та на гречку!.. Та на сіль!..
.............................
Прибиральниця готелю
Думала-гадала-
На підлозі що за гречка-
Мабуть, засівали...

*можна- ніжно цілувати))) а можна до рими і...
**це хто як надумає))) до рими знову ж таки)))


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116080200844

кожного дня ти йдеш собі до лісу
у формі яка уні – частіше джинси
із скальпелем на плечі який лопата
з цигарками у кишені – які цигарки
женьшеневий корінь твого благоденства
каталізатор твого лібідо
біди усього лісу –
тут – у його череві!
тут – у кожнім дереві жива смола
яка прісно каміння
уміння копати уміння тримати(сь) лопати
у цьому житті у твоєму лісі – це вибір
жити або пропасти злетіти чи впасти
водити леХуса чи коня в ябки –
поліщуки риють ямки
тонуть у ямках топлять у ямках
риють від зорі до зорі
в поті лиця
гробарі
всі – дядьки п’яниці мамки
вчителька з третього класу
продавчиня квасу
її коханець колишній столяр
сусідка тьотя Оля
рижа тьотя Маша хресна Даша
Сірожа що був на шабашах
Ігор – тупий пацаняжка
менші Ганьчині діти
сільський голова Микита
даішники та нужденні
ті хто з тавром «олені»
ті що гукають під ґенделем: «кіісяяя!» –
всі патрають Полісся

усі грають цю захопливу offлайн-гру –
шукають у болота́х ікру

і коли одного гарного дня
ти підеш із лісу
винісши звідти багато земних турбот –
машину хату навчання дітям інший компот
хорошу шубу хорошій цяці – своїй жоні
життя красиве красивій дівці яка без «ні»
яка щовечора зустрічала тебе у сім
яка не жертвує всім заради тебе
а просто робить як треба

і коли ти кожного разу забуватимеш ліс
задивившись на чорні хвилі теплого моря
які цілуватимуть яхти твоєї борти
лоскотатимуть баранцями твої пальці
подумай що це ти саме ти доктор Менгеле
який зробив аборт своєму Поліссю
мов ляльці

Це коли засмагле небо жнивує золоте поле,
ходячи у солом’яному брилі по гарячій стерні.

І кавуни доповнюють строкаті базарні ікебани
по-циганськи босими замурзаними ногами.

Це коли пташенята вчаться тримати крила
у теплих потоках вітру з незбагненного божого дива.

І розімлілі квіти шукають спраглими очима
оаз з прохолодою, а навколо тільки пустельна спека.

Безмежні помисли Господні –
Їх не побачить і не осягнуть.
І лиш далеко – у Душі на споді –
Ми можем у майбутнє зазирнуть.

Одні сміливці здатні це зробити,
Бо знати долю наперед –
Це неабияка спокуса,
І жити з цим знанням – не мед.

Що краще: знати чи не знати?
Що гірше: жити чи не жить?...
Тільки Господь нам може дати
Промінь прозріння, правди мить.

12.06.2016

Маленьку збірку «кишенькову»*
Я сумно відкриваю знову
Співця знедоленого краю.
Його автограф розглядаю.

Розкішний почерк, як і вдача,
Широка, сильна і гаряча.
Слова: «УкрАїна одна!»
І що «напівжива» вона.

Мене і взагалі не знав.
У залі чисто випадково,
Сів, усміхнувся, тепле слово
І збірку цю подарував,
Що «мироточила» любов’ю.

В еліті не пробилась темній,
Серед проноз і академій…
Та кожен, хто її читав,
І серце й душу віддавав,
А це – дорожче різних премій!

Про нього знала я замало,
Бо ще поезій не читала.
І ось тоді відкрила диво –
Талант глибокий, незрадливий –
Ні слова римі на поталу!

Пішов, найкращий, найщиріший.
Як сонечко, його життя
За горизонт зайшло. А вірші,
Я вірю, прийме Майбуття!

2016

Не ми обираємо наші дороги,
А нас обирають вони,
Ведуть нас у вир почуття неземного
Незміряної ціни.

До неба здіймають, у прірву штовхають,
По самому краю ведуть,
Спустошують душі, і долі ламають,
Й останню надію дають.

Ніхто не завбачить, що станеться потім,
В який незазначений час,
За тим непомітним здаля поворотом,
Що доля готує для нас.

Не до попа, а на природу,
Іду на сповідь ось таку –
Богам вкраїнським на догоду,
А не ісусу-чужаку.

На повний голос тут співаю,
Бо корінь ще отут не всох,
Тут за життя спізнав я раю,
Бо тут живу, бо тут – кохаю,
Бо тут на творчість надихає
Митець великий – Велес-Бог.

Тобі, природо, воля звична,
Це – головна з твоїх ознак.
Стоїть прадавній дуб-язичник,
Святив ножа тут Залізняк.

Тут мій народ Богиня Слава
Благословляла у похід,
Русь ще за князя Святослава
Як справді вільная держава
Лишила в пам”яті свій слід.

О нагострися, нагострися
Народний той сердечний слух,
О відродися, відродися
У наших душах вільний дух.

Коли в них справді залунає
Могутній хор своїх Богів
То яра сила забуяє,
І нас ніколи не здолає
І найсильніший з ворогів.

7506 р. (Від Трипілля) (1998)

Сліпуче плетиво повітряних ниток,
навперебій містками з’єднаних думок,
тремтячих нервів, фейєричних сновидінь,
футуристичних доброзичливих створінь,
химерні витвори фламандської доби —
з-під пензля вихлюпом — "утіх земних сади",
і розкіш музики — цариці всіх доріг,
і шовку мовного нестримний в небо біг —
все має напрямок, і зірку, і мету,
у сфери вищого спрямовану чоту,
немов форель в потоці вічного отця —
згори униз і знову вгору без кінця.

***
Поезія витає всюди,
і уповаємо на чудо.
Але готуйся до атак
і завойовник, і вояк.
Поети, снайпери – це люди,
що мають
витончений
смак.

***
До яких не тулимось богів,
а поети – християни ніби,
у молитві, як Ісус велів,
і у гніві ганять ворогів,
і в любові…
І немає
німбу.

***
У поета тільки і таланту –
із ілюзій ткати міражі.
І йому не зайве пам'ятати, –
чим душа жива і чим багата,
те і йде клондайком
у вірші́.

***
Немає більшої халепи,
як поговори та наклепи.
І як не осіняй чоло,
нема поета із нардепа.
Диявол має пику Гепи
і не міняє
ремесло.

***
Немає сенсу жити-виживати,
якщо не досягаємо висот,
які могли опоетизувати.
Але існує Допа, є «Оплот»,
і мають індульгенції пилати,
які готує нації
народ.

***
Не вимирають таланти.
Більшає коло шопти.
Ми у терпінні – атланти.
Легше одному страждати,
як у колоні
іти.

                   2016

До золотої середини
далеке наше житіє,
коли і тріщину дає,
і випробовує людину.

Немає у людей мети
іти усім до ідеалу.
Іржа жовтавого металу
не заміняє золотий.

І зодчий обирає глину.
Але не вивільнить із уз
сучасну діву Магдалину
майбутній чоловік Ісус.

Як не описуй те майбутнє,
немає віщого пера,
де є історія добра.
Усі рої обсіли трутні.

Немає муки каяття.
А є – то мало запоруки,
що буде іншому наука
його історія життя.

Усе повторюється знову.
У зрізі розтину вини
чинушами стають чини,
а комарі жадають крові.

Немає Божої любові
на території війни.

Остання ера сатани
тріщить по золоту основи...

До чорно-білого готові.
А сняться кольорові сни.

06.2016

Дощі випивають вечір. Лишається ночі спрага.
Мовчання порожній келих у витомленій руці.
О, як тебе зачекалась! Чекання, як біла брага
тримає зімліле серце у злиплому кулаці.

А ти десь напевно мокнеш, не маючи парасолі.
І потім не спиш півночі, висушуючи думки...
У вікнах застигли зорі, такі неприкметно кволі,
як наше забуте щастя на денці недоріки.

Ще хвиля - і чорні плеса затоплять небесну гавань.
Зостанеться порух вітру - у грудях і десь горі.
Хай спиться тобі, хай спиться! Мо' сну потойбічна лава
розкаже чи натякне хоч на виспраглі димарі.

29.07.16 р.

Я думаю, що я багатий.
У мене є земля і хата
і на городі врожаї...
Але які багатії
усі нувориші й паяци,
що вимуровують палаци
на економії моїй!

Я думаю, що я на волі,
коли рубаю у картоплі
сапо́ю пишні бур'яни.
Усім до лампочки пани.
Але душею ми віками
були і будемо рабами,
коли орудують вони.

Вони і ділять, і годують,
але і душі замурують
за наші кошти. Окрадуть
або отрутою єлею,
за голу істину, брехнею
у домовину покладуть.

А воля жити агітує, –
борітеся! А хто почує,
коли у себе я – ніхто?
Лукавий камери мурує.
Ірже коняка у пальто.
Але ніхто не хоче всує
ділити істину на сто.

07.2016

на шостому поверсі у родинному шалаші ша-
калячій нірці гарячій точці перетину меж

стоїть моя розпатлана душа дощенту вибита дощами
до тла випалена пожежами
проросла липою усередину себе -
кора розтріскана цвіту не дав бог знову
заплющені очі замотаний стан у халат махровий
тримає душа моя ковша
ковш здоровий
важкий
вага його неосяжна вага його непідйомна того бісового ковша
тримає душа моя ковша міцно тримає ковша
і топить у ньому коша
маленьке сіреньке мягенький пухкеньке сліпе коша
топить моя душа
бо зрячих уже не обдуриш у море не заведеш
їм треба легенди обіцянки манна ідеї
їм треба Мойсеів бо цих лише на щитах занести
або волокти натягнутими на хрести
чи у кайданах вести або пасти і сплутувати їм ноги
в'язати хвости
і годувати з руки наче вони граки
а не гравці у дивні ігри ці безглузді ігри ці

мій вірш не тонкий не стрункий як бувають вірші
хороші майстерно написані тихим пером
на шостому поверсі стіни покриті ковром
прикриті ковром і прибиті ковром до кімнат
німими пророками стежать здіймаються над

коливаннями безголосся
мовчать як миші
мовчать як шкіра як волосся -
душа - над ковшом та душа - у ковші -
гойдають той ковш дві душі
захитують заколисують
ваблять тишею
і хтозна яка виживе
і хто зна що потім стане тій душі...

– Катай зо мною, – чую із далека
ночами одинокі голоси.
І, наче, йде по п'ятах небезпека
і шепелявить, – жайве не писи.

Описуй літо, осінь і дерева,
і не чіпай політики, душі...
Чатує не з косою королева,
а з бомбою – за ці репортажі.

І я тоді беру у руки ноги
і гей – потолочити мураву.
Кудою не іде моя дорога,
а я ще чимчикую, бо живу.

Іду з весни до осені нової,
готовий із дистанції зійти
у мураву, під килими якої
ховаються миряни суєти.

У суєті її ще не скосили
і у грозу не вибили дощі.
Але її варяги перерили,
тому і я хлєбаю їхні щі.

Їх прибуває. І куди дівати,
якщо не у палаци із хліва?
Йдуть мародери до моєї хати,
де лиш надія поки-що жива.

Де – ще не вмерла, ...нібито повинна,
коли усі дороги і путі
уже забуті. Ніби Україна
це не моя опора у житті.

І нібито я маю, ради Бога,
радіти, що з косою по Русі
іде війна союзу і осі.

І голоси ведуть мене самого
єдиною стезею до порога
у мураві ходою по росі.

27.07.2016

Московія риє у Київ.
Юрбою вирує орда.
Дорогою хана Батия
тече каламутна вода.

У піку згорьованій ненці
орудує родіна-мать.
Нашестям рідні чужоземця
шурує кирилова рать.

Шикуються аспіди вчені,
релігія і ...суєта,
аби чоловічки зелені
ваяли нового кота.

Давайте згадаємо Рашу
і хресні походи її
по їхню Граалеву чашу
у наші поля і гаї.

Давайте і псалми горлати,
і за течією віків
Тугарина Вову єднати
із Беркутом західняків.

А, може, – святити сокиру
або бойову булаву
і хай охуин* Володимир
мирянам дарує Москву?

А ні, то забудемо біди, –
ачей, християни усі.
Нехай охуинія їде
хрестити себе на Русі.

І хай не лукаво, ордою
парафія буйна кремля
пускає собі за водою,
як ідола, дух москаля.

І хай потайні лиходії,
що лаври украли чужі,
беруть у оренду Софію –
ліпити свої рубежі.

Давайте, нехай не боїться
із раю до пекла іти.
Давайте прощати убивцю,
бо ми окаянні брати.

Давайте! Нехай вона має
у нас їжака од вужа
і, може, тоді полиняє
навиворіт чорна душа.

Давайте любити ушуйок,
анафему п'яних попів,
Гундяєва – за алілуя
конвою у лігво катів.

Давайте до Криму тікати,
де Рашія дбає за нас,
давайте її обожати
за те, що палає Донбас.

Або лобизати почнемо
за те, що во і́м'я кота
воюють повії гарему...

Аби ціпеніли уста,
давайте її обнімемо,
коли оніміє, свята.

27.07.2016

Ця музика – тільки привід
Прислухатися до тиші
Ця музика, наче привид,
Невтілений і невтішний.

Ця музика має голос,
І плаче за нездійсненним,
Ця музика така гола,
Що холодно їй без мене.

Ця музика має міру,
За неї життя кладеться.
Ця музика - наче віра,
Живе попід самим серцем.

Ця музика, наче сонце,
Зігріє у лютий холод.
Ця музика, наче сон. Це
Проникливе джазове соло –

Це музика, що приносить
Знеболення і спокуту,
Це музика, що проносить
Повз тебе гірку цикуту.

Ця музика – тільки привід,
Побути собою й ніжно
Співати тобі, щасливій
Про нашу любов дивовижну.
(c) 16.11.2015

Будеш знов, Ісусе, на Голгофі
мученицьку смерть за нас приймати,
бо прийшли до влади справжні «профі»,
на торгах скупивши всі мандати.

Мають повне право катувати
іменем новітнього Пілата,
тож готуйся, страднику, до страти
від руки поплічника і брата.

З регіонів сунуть легіони,
вже не римські – з Криму і Донбасу,
і для них немає перепони
ні на жоднім рубіконі часу.

Ще воскреснеш ти бодай на днину,
на часину ще зійдеш з ікони,
лиш не перетворюйсь на людину
біля ніг всевладної персони!

17.04.2006

Бермудська спекота в тьмутаракані
луганській. Бомбардують абрикоси
стежки-доріжки вздовж Дінця й Лугані,
де ходять вічно п’яні малороси.
Тріщать дроти, мов струни, від напруги –
електрошок всьому електорату
під ребра. Виціловують хохлюги
жирнющий зад своєму «старшобрату».
Пілавови, клінчаєви, зухбаї
посіли всі стільці в місцевій владі,
і лиш аборигени в ріднім краї
у зайвині – прибульцям на заваді.
Пейзаж в моїм вікні – сама сучасність:
щодень у ньому зміни й переміни –
присвоюють прибульці кровну власність
моєї-немоєї України!

23.07.2008

Ллється сонячне світло в кімнату,
Вітерець неквапливо струмить, –
За відкритим віконцем, пернаті
Не змовкають зрання ні на мить.
Повне цвіту дум’яного літо,
Ніби щастя, зненацька прийшло, –
І рої ненаписаних літер
Позлітались мерщій на тепло.
Визрівають в душі позабуті,
Покарбовані часом слова, –
І ніяк не вдається збагнути
Чом приємно болить голова?..
30.07.16

Позичу пензлик у дитини
і намалюю я картину:
безмежне небо вдалині
І птах ширяє в вишині.
Ще намалюю сонця схід –
Мені всміхається весь світ!
І стане радісно і світло –
В душі, нарешті, щось розквітло.
І квіт цей живить й надихає.
Що з того буде, я вже знаю…
Бо радість сповнює по вінця,
Бо живиться душі криниця.
І це так просто не минеться,
сп’яніє той, хто раз нап’ється.

09.05.2016

Це почуття – не гірше за любов,
що серце зігріває знов і знов.
Немов безцінний скарб, терпке вино,
з роками тільки крепшає воно.
Це почуття – не гірше за любов.
Не скоряться йому ні відстані, ні далі...
Міцні обійми, кілька жартів вдалих,
І кілька фото – просто так, на пам’ять...
І знову – справи, клопоти, турботи,
І знов оте одвічне „дім-робота”.
Та скоро ти відчуєш зустрічі тепло...
І хочеться, щоб завжди-завжди так було...

Листопад, 2014

1

Безумству закоханих - сотні пісень.
А я... співчуваю Аделі...
Красуню жадали Бернард і Хосе...
Альберта любила у хмелю.

Батьки зупиняли. Пірнула в хаос.
Красива історія? драма?
За милим на острів... Любов - як психоз.
Шукала не трути - бальзаму.

Намріяла шлюб. Жевжик Пінсон - "ні-ні!".
Несли офіцера борвії...
Мені він малюється так: на коні...
І зваба струмує крізь вії.

2

Жагуче кохання - уперше, удру...
По опіках багнеться льоду.
Пливе моя лодія... Спечно Дніпру.
Липнево душі... повноводо...

Ніяких синдромів, лиш муза і сік.
Примружуся, знаю, що буде...
А був же фатальний рвучкий чоловік,
Що тяг крізь хмарини верблюда.


2016

Молитвою лиш можу оддячити Всевишньому,
Що, мов нареченому, так щиро усміхнулася красуня,
Що немовлятко простягує назустріч мені руці,
Що птаство не пурхає врізнобіч, як опиняюсь поруч,
Шо кіт, насурмлений невдачею в ловитві, жує травинку,
Що в прохолодний вечір переходить спекотна днина,
Що деревця мої готові до поєдинку із вітрами взимку,
Що обійшлось в аваріях дорожніх без каліцтва,
Не кажучи вже про теракти і безпричинні вбивства ...
...В минулім часі почата в майбутній переливається молитва.

Святкують везіння вцілілі.
Блазнюють примарні кумири.
Чекають на снайпера цілі
в хаосі вселенського тиру.

29.07.2016

Якщо тепла в словах немає,
Або без щирості вони, –
Довіра мерхне і згасає,
Як шум далекої луни.
Я буду слухати й не чути,
Що б ти і як не говорив, –
Адже в твоїй фальшивій суті
Звучить підлесливий мотив.
Не прикривай авторитетом
Сліди духовної іржі, –
Вчувають душами поети
Потуги єдності чужі…
29.07.16

Бабуся збирає бляшанки.
Привілля, немає воріт.
Ціпочком зондує під танком.
Чи доля така... чи пристріт.

Чого б їй не сісти у сквері,
Де гірки, чужі дітлахи,
Де реверси ґав чорноперих -
Під скрегіт орелей, "бухи"...

Полтавська бабуся невтомна.
Простибі не гоже просить.
Бреде, випинаються жовна...
І хлюпає тепла блакить.

Хімічаться вибори, пиво...
Малюються мами, сонця.
Сьогодні старенька щаслива,
Закупить цибульки, пшонця.

Не буде морозива, зайве.
І кішка оближеться лиш...
Поморщені спогади-айви
Лягають у липень-спориш...



2016

Ходою пантери підійду до тебе,
долоні на скроні тобі покладу.
І голосом тихим східних мелодій
співатиму ніжно, а далі – впаду.

Впаду у обійми, у міцні тенета,
З яких вириватись не буду – не треба.
Впаду у долоней доторки смілі,
Які колихатимуть, наче на хвилях.

Вустами шукатиму спраглі вуста,
Кохатиму палко, наче востаннє.
Може, тоді ти повіриш в кохання?...
Може, тоді ти повіриш в життя?...

16.05.2016

Я хочу бути вільною
від всіх земних марнот.
Я хочу бути вільною
від нетривких щедрот.

Я хочу бути вільною
від люті і образ.
Я хочу бути вільною
від всіх фальшивих фраз.

Я хочу бути вільною
від блуду і оман,
нещирості і хитрості,
що призведуть до ран.

Я хочу бути вільною
у думці і у слові.
Я хочу бути вільною
у радості і в горі.

Я хочу бути щирою
із друзями й собою.
Я хочу бути сильною,
щоб виграти без бою.

12.05.2016

Бринить обвітрена блакить
Пташиними піснями, –
І сонця жар палахкотить,
Кружляючи над нами.
І як так статися могло,
Що з неба благовісно
На землю сіється тепло
У супроводі пісні?
І шум, і блиск, і щастя дух
Душею відчуваю, –
Мов розродився світ навкруг
Очікуваним раєм.
28.06.16

Ати-бати, йшли солдати
В Україну воювати.
Щоб останки СССР
Врятувати від «бандер».

За великий «русский мир»,
За кровавий «русский пир»,
За двоглавого орла
І за Путіна... козла.

Ати-бати, йшли солдати
В Україну помирати.

Там, де Стир* згинає свого лука,
щоб гостріш ударила стріла,
на зелені неозорі луки
слава маревом святим лягла.

Про князів славетних, мудрочолих,
волелюбних, дужих козаків.
Гомонить під Берестечком поле
про звитягу Богунових днів.

Там, де Замок Любарта*, як пава,
надимає княжі крила ввись,
до небес небачено ласкавих
Лесин Ясен чубом прихиливсь.

І нашіптує її нащадкам
невмирущі вірші і думки,
і немов зростає в серці кладка
у минулі роки і віки.

Поки тихо молиться над Стиром
дім химерний рук Голованя*,
На Алеї слави* марять миром
пам'ятники нинішнього дня.

І хрести благають хмари сині,
щоб минула хвиля страт гірка.
Чимчикує Лучеськ* по Волині,
Холмська Матір* в нього на руках.

19.07.16 р.

*Стир - річка, яка протікає через Луцьк.
*Замок Любарта - Луцький замок
*Алея слави - меморіальний комплекс у Луцьку
*дім химерний рук Голованя - дім з химерами,
створений луцьким скульптором Миколою Голованем
*Лучеськ - давня назва Луцька
*Чудотворна ікона Холмської Богоматері зберігається
у Музеї Волинської ікони в Луцьку

Над стежкою схилились явори
І тінь розлога падає довкола –
Від сонця захищає, що згори
Липневу днину спекою збороло.

Тут був маєток панський. Між руїн
Дворище залишилося розлоге…
І ностальгія щупальця свої
Невидимі спустила на дорогу

За тим, чого не бачив. У книжках
Читав про атмосферу романтичну…
Кигиче різко, неприємно птах,
Немовби налаштований критично.

І оглянувшися через плече,
Милуюсь: між каміння й верболозу,
Там Снивода**, дрімаючи, тече,
Несе на плечі Бугу тихі сльози.

На старовинний вийшовши місток,
Дивлюся - у долині, серед лугу –
Між будяків і прим`ятих квіток -
Лелека ходить, розганяє тугу.

Над сонним царством раптом злине гук,
Козацька пісня – стягом над хатами.
Немов шаблями крешуть сотні рук…
І ожива минувшина між нами.

*Іванів – рідне село мого батька, де частково пройшло і моє дитинство і юність.

**Снивода – річка, тече через Іванів, ліва притока Бугу.

24.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Ще за вітром, що віяв колись над моїм
До кінця не зарослим дитячим тім’ям
Хтось хотів напророчити буду я з ким
Чи не буду ні з ким я.

Напророчив лишень кілька стриманих слів
Про сумний листопад і гірке передзим'я
І про те, що немислимо бути відвертим
Ні з ким, як із ним я.

А що люди довкола – не зовсім святі,
І всі їхні слова – заважка епітим'я,
Це єдине чого я почуть не хотів,
Хоч і мав, перед тим як...

(с) 27.07.16