Все – бутафорія
Ліра і Муза
міфи історії
Ів і Карузо
рай і геєна
царі епігони
маги таємні
колони і клони
шум ораторії
фуги канцони
на оборону
трофеї і лати
і на корону
Ісусу Пилату
Авелю Каїну
синедріону
центуріону
і гладіатору
Іроду фату
герою і воїну
і теревені
аудиторії
про неосвоєні
зорі планети
у серпентарії
обсерваторії
ери нової
іуди-ізгої
оргії сцени
поеми сонети
а на арені
паяци-поети

01.2017

Сипле сніг, покриваючи рани
Збитку зради, облуди, брехні...
Ніби полем блукаю туманним...
О Боги! Як же тяжко мені!

Розіп"ятим зимовим кожухом
Сніг зігріє пожухлу траву...
Чи й собі обігрітися?.. Рухом,
Наче ритм, у якому живу,

Рвучко пляшки печать відкоркую...
І немов життєдайним вогнем
Я зціляюсь. Уже не сумую...
О Боги! Не покиньте мене

Ось на цьому холодному полі,
Де блукаю сьогодні... Гаразд?
Як належне сприймаючи долю,
Що її я для себе обрав,

Стану тут, зачепивши рукою
Снігового кожуха. Здеру
Споконвічні покрови спокою.
Силу крові земної вберу.

Опікаючий холод... Неначе
Лід і пломінь... Арійщини дух.
Всім віддячу. Комусь- не пробачу.
Не надійтеся. Я НЕ ПІДУ.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116122511161

О лікарю, подайте смерть!
Моє життя – страшна хвороба,
Торкніться тільки мого лоба –
Думки там ходять шкереберть.

Я почуттями повен вщерть!
Невже кохання – хибна спроба,
Вона лиш істини подоба,
Де щастя може навіть – чверть?

Все інше: муки та тортури –
Одноманітних, сірих днів,
Від котрих зблід я та збіднів,
Скоріш добродію – мікстури!

Бо кожна мить як кровопивця,
Інакше лікарю ви вбивця!

2013

Переконаний був, що його розшукали --
Бо усюди заглибини − дивні сліди.
Ще учора була осторога: «Шакали…»
А сьогодні − звичайна поява біди.

Поприходять – поллється печаль веселіше.
І кровиці поп’ють, і вампірно зітхнуть…
На отарну значущість у задумі знищень
Обміняли вони особисту вину.

Це не диво − робота звичайна, по суті.
Розп’яли, як наказано. Дико пішли
По землі для усіх, де ніщо не забуте.
Говорили невпинно – про пиво й шашлик.

Я вернуся
В час, натхненням коли надихає перший подих весни,
Біль у серці коли затихає, і красиві одні сняться сни.
В час коли до польоту із уст відривається пісня,
Забувається все що було, і не знати що буде опісля..

Я вернуся,
В час коли просипаються люди, дерева і квіти,
Коли серцю хочеться тільки любити і кохати й радіти.
Щоб знову не спати, від першої зорі до світанку,
Знову разом ночами випивати нашу любов до останку.

Я вернуся,
В час, який не забудемо більше вже жодного разу,
Коли на землі забуваються всі давні гріхи і образи.
Ляжуть наші сліди по асфальті і гулкім граніті,
Крім любові й кохання не буде нічого на білому світі.

Я вернуся,
Щоб ніколи ніхто не зумів нас уже розлучити,
Щоб твої і мої, назавжди ще змогли ми помилки простити.
Щоб разом розправити крила , над землею летіти,
І до світанку тихо на вухо слова дорогі шепотіти.

2017

(Пісня)

Вузесенька стежечка,
Мов стрічка-мережечка
Поміж трав сховалась.
А ти ж, моє серденько
Нею йдеш щовечора,
Я вже зачекалась.

Серце б"ється пташкою,
І букет ромашковий
Такий білосніжний
Тобою дарований
До серця пригорну я,
Як милого ніжність.

2016 р.

Рвучкий холодний вітер
Діймає "до кісток",
І сонечко не світить,
Сховав табун хмарок.

Гуля собі юрбою,
Як вівці на лугу,
Що йдуть до водопою
І навіть батогу

Коритися не хочуть
Та слухать пастуха,
Дощиком землю мочать,
А то "крупа" суха

Пускається здалека
І переходить в сніг.
Розсердилось на всіх
Зимове сіре небо.

2016 р.

Колискової пісні,Янголе заспівай нам.
Чом мовчиш?Вітер виє,стогне-тужить зима.
В світі білім так красно,в світі нашім так файно,
А у цьому де я,навіть світла нема.

Табуни тупотіли червоні і чорні,
Вороне вороння,сіро-вовче виття...
Все змішалось навкруги пороблене чортом
І зійшлося на вістрі секунди життя.


В груди вдарив мов грім і за мить усе щезло,
Дужий кінь рудогриво-червоний штовхнув.
Я молитви забув,та всеж думка воскресла:
Серед поля.Живий.Полежу.Віддихну.


А зозуля примхлива накує хіба років?
Вона взимку мовчить,серце лиш калата...
Тільки баба-пліткарка,гостроноса сорока
Щось кричить про літа і мерщій проліта...

Чому ж сивий орел,одинак і відлюдник
Серед степу кружля,здобич бачить на-раз,
В очі гледить мої так презирливо-люто,
Він все знає завжди,знає,що вже пора...

"Киш!"--летіть звідсіля чорні птахи і сиві,
Я ще буду живий,я не щезну з землі!..
...Бачу ясне лице,наче в мами красиве,
Богородиця то у кромешній імлі...

Надімною вона в білих шатах схилилась,
Усміхнулась...Той світ--не такий уже й страх.
В неї білий халат,наче лебідя крила...
Не Мадонна вона--милосердя сестра.

5.1.17. 10:17.

Як на місяцях відлига,
то тече космічна крига
з орбітального кільця
до самотнього стрільця.

Тож питає він в озерця:
що шукає зимне серце
у снігу, як у золі,
так далеко від Землі?

Що у серці догоріло,
одпалало, скрижаніло?..
Та не має голосів
дика здобич місяців.

Тобто, треба в студні світу
знов здіймати на орбіту
з лігва дюз шатун-вогонь.
І тепло своїх долонь.

Бо десь там луна з’єднала
в сонце радіосигнали
й саме звідти, голосна,
в кригу дзюркотить весна.

2016

ЛІНА КОСТЕНКО

ЩАСЛИВІ ОЧІ…

Які щасливі очі у казок!
Я прокидаюсь, серце калатає.
Зима стоїть персидська, як бузок.
і жоден птах її не хилитає.
Мої палаци, вежі крижані,
я в першу мить не знаю навіть, де я, –
чи там в дитинстві, чи іще у сні,
чи в Ірпені, чи в царстві Берендея.
Я в першу мить не знаю, що це – я.
Сосновий ліс здивовано вивчаю.
Я прокидаюсь. І твоє ім’я
наповнить душу сонцем і печаллю.

Перевод с украинского языка


СЧАСТЛИВЫЕ ГЛАЗА…

Счастливые глаза откроет день.
Я просыпаюсь, сердце гулко бьется.
Зима, словно персидская сирень,
стоит и веточка не шелохнется.
Мои дворцы и башни изо льда,
вначале не осознаю и где я, –
во сне ли, может, в детские года
переселилась в царство Берендея.
Не знаю, я ли это, в первый миг.
Мир сосен изумленно изучаю.
Я просыпаюсь. С именем твоим
душа зальётся солнцем и печалью.

Урешті, було воно бозна де. Врешті
не важить, що віхоли вили тамтешні,
що люди тулились в оселі пастушій,
що слідом їх вісті роїлись гнітючі.

По перше, були вони вкупі. Урешті,
що слідує з першого, другого в треті,
усе, що робилось, творилось, варилось,
як мінімум, натроє потім ділилось.

У небі морознім над їхнім нічлігом,
до ложа із меншим, належно великим,
хилилась зоря – і була якомога
промінням прихильна вона до малого.

Вогонь ще гудів, та кінчалось поліно;
всі спали. Від решти у дечім відмінно,
зоря проникала чимдалі світінням:
у поміч далеким лучитись зі ближнім.

25 грудня 1990

***

Колискова

Ти родився у пустині
недарма.
Бо царя і у помині
в ній нема.
В ній тебе шукати годі.
Взимку в ній
стужа слідує природі
неземній.
В когось – іграшки і м’ячик,
рідний дім.
В тебе в забавках дитячих
– рінь під ним.
Обвикайся у пустині,
як в судьбі.
Всюди, сину, жити нині
в ній тобі.
Я тебе кормила груддю.
Це вона
вічі застила безлюддю
дотемна.
А зорі – із далечіні
кожну ніч,
у чола твого світінні
світ видніш.
Призвичай і рінь пустині
до стопи,
більше годі в ній твердині
для тропи.
Тут відкриті судьби зору.
За версту
упізнати легко гору
по хресту.
В ній не людскі, знати, тропи!
Узнаки
в ній безлюддя, сину, щоби
йшли віки.
Призвичай життя пустинне
до негод
з буревіями, бо ти не
тільки плоть.
Призвичай себе до тайни:
почуттів
не стачає і бескрайній
пустоті.
Пустота не згірша поряд:
пак тривка,
як любов до тебе – погляд
звисока.
Обвикай до пустки, милий,
і зорі,
до промінь такої сили
угорі,
буцім лампа світить, й сина
в пізній час
той згадав, хто сам в пустині
довше нас.

грудень, 1992


-----------------------------------

Розпрягає білих оленів
на дворі Різдвяна ніч.
В домі образи намолені
на полиці серед свіч.
Пахне цитрусами, хвоєю,
пирогами, мигдалем.
Місяць - срібною підковою,
зорі - личка хризантем
в полі неба позолотою.
Замилуєшся... Різдво
таїнством, любов’ю, цнотою,
на шибках мереживом.
У серцях панує злагода,
світ молитву промовля.
Чуйно тулиться до Господа
несповитим немовлям.

2017 р.

Життя журне і світ оцей омана,
І сніг холодний не небесна манна.
А мрії наче марева недбалі,
Потішать й не збуваються надалі.

В цім житті таким є незворотній путь,
Що лиш тільки потім зерна проростуть.
Тож поспіши, посій у землю зерна,
Бо час роки забере й не поверне.

2017р.

Не спиться, вийду в двір, чому ночами,
Ти наче привид поперед очами.
Зорею ясною заглядаєш в вікно,
І воскресаєш те що так давно було.

Як в дзеркало, у ту зорю дивлюся,
Мов я її утратити боюся.
Боюся того щоб ще не повторились,
Помилки ті що відбулись уже колись.

Той спомин через роки в сьогодення,
Вертає те, за що нема прощення.
Та зоря що через вікна заглядає,
Погляд твій, що за минуле докоряє.

Чому, коли пливуть по небу хмари
Зорю сховають, я тобою марю.
Чи я несу через життя своє земне
Те світло, що колись осяяло мене.

2015р.

Не поспішаю вірити словам,
Які, бува, від вас почути хочу, –
Адже вони не раз і тут, і там
Мені журою наповняли очі.
Безклопітно затьмарювали світ,
Неволячи надіями недбало, –
Коли, не зупиняючись й на мить,
Ви щось мені бездумно обіцяли.
Довіра відбриніла, як струна,
Вчуваючи омани скрізь надалі, –
Коли ізнов відродиться вона
Ні розпачі не знають, ні печалі.
03.01.17

Небо зимове
Холодне, шовкове,
Де їде нечутно
Великий Віз,
Місту промовить
Німу колискову,
Верхами костелів
Покаже "peace".

Хочеться місту
Не спати, а лізти
Угору, все вище,
Вперед, навскіс
Пхати паркани
І стіни, і крани -
Увесь цей залізо-
Бетонний ліс.

Сивий альтист
У мансарді, де тісно
Псалом заспіває
І пісню "Бітлз",
Чутимуть це
Тільки ангели, звісно.
Втім, все одно,
Імовірно колись

Небо зимове
Холодне, шовкове,
Де їде нечутно
Великий Віз,
Місту промовить
Німу колискову,
Верхами костелів
Покаже "peace".

Не ми обираємо наші дороги,
А нас обирають вони,
Ведуть нас у вир відчуття неземного
Незміряної ціни.

До неба здіймають, у прірву штовхають,
По самому краю ведуть,
Спустошують душі, і долі ламають,
Й останню надію дають.

Ніхто не завбачить, що станеться потім,
В який незазначений час,
За тим непомітним здаля поворотом,
Що доля готує для нас.

Сніг - молоком,
Сосни - корицею,
Блюдечко - сонце,
Ясніє сторицею.
Озеро - гарний
Лискучий льодяник.
Смачно ласує
Зима спозаранок!
В небі блакитнім
Цукрові хмаринки,
Що карамелять
Солодкі сніжинки!
Зимоньці цукор
Додав у напій
Щедрий і добрий
Дідусь Сніговій.
І задивоване
Чудом зайчатко
Носик висовує
З білої хатки!

Обожнюю цей світ тривкий
весь арсенал його сюрпризів
де кози… птахи… і вовки
здавен обходяться без візи

Що правда в них своя гризня
із-за кубла… дупла… і кістки
куди не глянь - одна мазня
і жодної вакцини, звісно

Вже й наче лютий… снігу нуль
пришкандибає мінус двадцять
і вп’ється в щоки як пітбуль
а вслід реклама щодо акцій…

Та ні, та що… вже краще в дім
у царство Боже Моно Лізи
кудахче... квокче… справа втім -
що і вона сліпа
без лінз, і…
03.01.2017.

Село козацьке завжди раде,
Мов хтось на сум його зарік –
Пакетовибухи, петарди –
Новий святкують люди рік.

Аж веселіє сніг неначе,
Собаки з вилясками: «Гав!!!»
У лузі навіть ворон кряче,
Немов півлітру засмоктав.

Не втрималася крига, скресла.
Сміється річка, пливучи.
Веселе тчеться перевесло
І вдень і вранці і вночі!

Народ живе, сміятись мусить,
Хоч на Донбасі: «Бах!» і «Трах!»
Подільські бадьоряться гуси –
Гелгочуть на семи вітрах!))

1.01.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

***трохи навіть і новорічне... То й що?..)))***

Коли хурделиця жорстоко
Із підданих збирає дань,
Ми розмалюєм сірість року
У кольори своїх бажань.
Вогонь розпалимо каміну...
Переведеться нанівець
Зимовий смуток безпричинний,
Зігрітий полум"ям сердець,
Які запалено коханням,
Зійшовшим, ніби дар Богів,
У ці часи передостанні,
Що, наче море з берегів,
Води невпинним сьомим валом,
Мов кара, лине на поля...
Ще зупиняти цю навалу...
Та час ще маємо... То ля-
жемо в сплетінні тіл на килим,
Що пахне оберемком трав
Духм"яно-літніх... Бачиш, мила-
Це я в душі тобі зібрав,
Щоб ти в часи оці жорстокі
Творила лет весняних крил,
Я розмалюю сірість року
В свого бажання кольори.

© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117010301438

(меланхолійно... під гітару)

ля-рі ля-рі ля-рі
лялярі ля...
я плачу-плачу-плачу...
плачу я
хоч радісно ме-ні-і-і
даремно сльОзи трачу я -
сльозИ не жаль мені-і-і
не жаль жалю у-у у-у
надалі бУду я...
будУ...
лише сміятися -
як прийдуть дні сумні-і-і

лялярі ля рі лярі ля...
03.01.2017р.

* * *

Вони до мене просяться у сни,
давно померлі родичі та друзі.
Сумні й веселі, тихі й голосні,
тримають
час від часу
у напрузі.

Когось любив. До інших – просто звик.
Із кимось
не знайшли ми об’єднавчого.
І, досвідом гірким хоч якось навчений,
тепер міцніше
стримую
язик.

Вони сміються,
плачуть
чи мовчать.
А іноді туди, до себе, кличуть.
Горить моя спокутниця-свіча
щоразу після
в церкві
у найближчій...

Хилиться ліс до моєї задуми
I загубилася радість утіх.
Нудно навколо снуються парфуми,
А розлили ми з коханою − гріх.

Сонце інакше, допитливо світить.
В очі загляне, і я - не моргну…
Соcни розчулені, мідні привіти,
Знак рівноваги на цілому світі,
Тільки про мене – осяяний гул.

Морозний день, сміється сонце,
У небі простору блакить...
На шибці нашого віконця
Букет чарівний тихо спить.

Зима - майстриня візерунків:
Тут іній вишню обійняв,
Десь там під берегом, на річці,
Кришталь намистом засіяв,

Попід горою срібна ковдра,
Сніжинки вальсом залюбки
Лягають ніжно на долоню,
Дарують лагідні думки.


24.01.2016.

Жив і творив український поет
сорок п’ять років на дикому сході:
мало про те лиш рядків із газет –
треба життя пережити, та й годі.

Зліва і справа – лише вороги;
не особисті, але України...
Без Низового не стало снаги
нам, і тому ми дійшли до руїни.

Знайте, кати, що недовгий вам час
на придінцевій землі панувати –
наші війська, як дістануть наказ,
вмить рознесуть помосковщену «вату».

Словом палким поведе Низовий
мужніх бійців – щоб озвалось у серці...
Стане навіки порядок новий
після звитяги в запеклому герці.




31.12.2016

І знов надію людство бачить.
Охвітне свято. Біла вись.
Мов сніг, розвіються невдачі!
Дитя зродилося. Молись...

Син Божий став людським, близеньким.
Лежить у яслах, обійма
Свою земну вродливу неньку.
А волхви стали кружкома.

Пречиста втомлена Марія.
На сіні поряд сивий муж.
Ослиці грива майоріє.
Пора псалмів, завійних стуж.

Дарунки - злото, ладан, смирна.
Тремтять свічки. Молочна тиш.
Далеко Ірод... Любо-мирно.
Спустились янголи з узвиш.

На стінах зілля, стеля зорна.
Яскиня тепла. Вифлеєм.
Ягнята бігають проворні.

...а ми неситі... крівцю п`єм...

До себе заповіді тулим.
Оця - корисна, зайву - кидь...
Тавро юродства - добрим, чулим,
Корони мостяться на гидь.

Для свята різні пункти-дати.
Шліфує кожен хист і хрест.
Бог завпевняє: люди - браття!
Тремтять Алеппо, Еверест...

Але ж - повіримо у диво:
Спасає люд малий Христос,
Бо він - дитятко особливе,
Що впорядковує хаос.

2017

І скільки нас розсипано в світах,
В яких краях з нас проростали зерна!
Історії безжальний хижий птах
До України всіх синів поверне.


І заживе моя стражденна Русь,
Її Дніпро в моря нестиме води...
У мові зберемо любов, журу,
Великого і мудрого народу.
02.01.17

Пам'яті воїна Леоніда Проводенка

Після смертей дістаємо до істин,
За втраченим не помага сльоза.
І щоби не казали моралісти,
З колоди карт украдено туза.

І ні до чого всі тепер гадання,
Що відбулося, як і де, коли.
Зупинено життя, його кохання.
Маленька куля шурхотом стріли

Вп'ялася в серце, у велику душу,
Щоб ніч посіла, зупинивши день…
У владі нині молодий чинуша
Не доторкнувся до війни, стремен.

Купив собі життя за наші гроші,
Набив кишені краденим, грішми...
А серед поля, посеред пороші,
Убитий воїн закрива грудьми

Кохану і дітей, і Україну.
І не поможе юнакові світ…
Ще скільки душ поляже за країну,
Де море сліз і горя стільки літ?
02.01.17

Кришталеві намистинки,
Мов із бісеру -
Це біленьку скатертину
Зима вишила.

Її в лісі простелила
На галявині.
Подивіться яке диво,
Усе сяяло.

Такої краси узори
Неймовірної,
Онде тягнуться угору
Сліди білочки,

Заплутаний слід зайчиська,
Лиски хитрої,
Мов нитками клала хрестик
Зима срібними.

Там сорока-білобока
Прогулялася,
Залишила слідів трохи,
Та й подалася.

Повідала всім новину
Іще здалеку
Та й про зимоньку майстриню-
Вишивальницю.

2016 р.

А жити хочеться усім,
Тим, хто в літах і тим, хто юний,
Хто хворий й хто здоровий, дужий,
Так, жити хочеться усім.

Та Бог дає кому сто літ,
Ну, а кому і значно більше,
Інший лиш починає жить
Та мусить йти - Господь покликав.

Довго чиясь свіча горить,
Інша ж згорає дуже швидко,
Це значить, що уже смерть близько,
Вона прийде уже за мить.

Та скільки би ти не прожив,
Чи зовсім мало, чи багато,
Як добрі справи залишив -
Про тебе будуть пам"ятати.

2016 р.

Знедавна, в зашморгу подій,
Не можу дихать, –
Рої моїх думок і мрій
Страшить безвихідь.
А за відсутності ідей,
В пустій уяві, –
Перестаю любить людей
Та їхні справи.
З пітьми сягнули пустоти –
Здобутки вбогі, –
Не хочу дружно далі йти
Ногою в ногу.
В честь нас виконувати туш
Було зарано, –
Немає більш єднання душ,
Як на Майдані.
Наш переможний спів затих,
Якщо відверто, –
І як тоді любити тих,
Хто зрадив мертвих?
Чи вас обвітрили до свят
Аж до остуди,
І сморід гумових багать
Покинув груди?
Допоки в сутіні рудій
Ходьба по колу, –
Свою причетність до подій
Обмежу болем…
01.01.17

1

Душевні бабусі, коти без душі
Вгортаються в пледи, щоб слухать мужів,
Читають газети - хто виграв, помер.
Крокує над соснами злий Гулівер.

У тапці ховає ірисочки гном.
Бурулька росте над облізлим вікном.
Хизується мудрістю ветхе, старе.
Снігурка підправила брови, каре,
Сідає у сани, дорога - кудись...
А Дід Морозенко дожовує рис.

Полатаний вітром зелений мішок.
Дорога між хат, шолудивців, пляшок.
Чекали терплячі зайці, дітлахи.
Дід взяв мукалтин, бо набридло "кахи".
Йому ностальгійно і хочеться знов
Ловити за крайчик сукенки любов.

Та виросло пузо... димить борода...
Хтось кинув петарду... чкурнула руда.
У вовка питає дідисько маршрут,
А шлях вигинається - ящірка... спрут.
З навушників "Nightwish" і "Древо" лунке.
Що випити першим - узвар чи саке?

Чортує Килину банькатий Лукаш,
А Мавка гойдає віскривих наташ,
Співа колискових... Розпродано ліс.
Бариги складають гілля до валіз.

Люд ліпить зі снігу пухких галатей...
Вбрання - секонд-хенд усіляких мастей.

2

Чекаю на вірш - осяйний мандарин,
Та котяться жолуді з білих вітрин.

Для світу - рік півня, для нас - снігура.
Двигтіє у бік Магомета гора...
І що не кажи, не плети... яв - це шок.
Втішає родина, пиття бульбашок.

Нагорнуто шуби... тремтить олів`є...
Облесливо брешуть убивця, круп`є.

Вітання...
Цяцянки...
Виделки...
Ножі...
Усі ми - від Каїна, тож не чужі.


2017

Коли перші спроби хочеш звести нанівець,
Не розуміючи, певно, що це – вагоме й велике,
Не вирізняючи голосу, який скоро тебе призове,
Господь вже обрав... Та ще не покликав!
Коли остаточно не віриш у власні слова,
Різкуваті, обпечені, чесні, прозорі та стримані,
Коли жодного вірша і віршем-то ще не назвав –
Радів, мов дитині, та не поспішав дати імені.
Коли ти сліпий поводир для свого ж Кобзаря,
А вірші виходять із тебе і не помирають,
Коли навіть не знаєш, що справжня твоя зоря
Насправді тільки займається на небокраї.
Коли тобі можна більше: музики, ритмів, промов...
Ти сховав найдорожче у серце — шматочки паперу.
Тепер янголи обирають українську із інших мов,
Навперебій підбирають рими, мов власні тіла і пера.
Допоки ти дбаєш не про влаштованість чи не про те,
Щоб вціліти у світі самотності у єдиній жінці,
Коли небо ночами тисне – то порожнє, а то пусте,
Довкола тебе, як правило, видно світло навіть чужинцям!
Тому не гадай ні про пензлі, полотно чи зерно...
Бо ніщо із буденного, крім неба, тебе тут не втішить.
Навіть якщо ще не віриш, усе ж ти – пророк.
Або чоловік (як ти кажеш), до якого приходять вірші.

Поволі, тихо вії зашторюють очі,
І все змовкає довкіл, то сонне то спляче.
І за темними лінзами вікон уночі,
Сон – художник твій образ малює терпляче.

Тільки лиш небо засвітить воскові зірки,
Сон -художник малює по чорному білим.
Ввійдеш, рукою торкнешся моєї руки,
Вкотре розістлану постіль знову розділим.

Серце заб’ється, нерви до щему дотичні,
Обнімуться душі, і солодкі й незрячі.
Крізь розірвані груди думки хаотичні,
В ніч поринуть, напоєну воском гарячим.

М’яко ми разом ступимо вдвох в невагомість,
Губи й долоні гарячі, крок до безуму.
Натільну сорочку і завстидану совість,
На підлозі зжирає інтимне полум’я.

2016р.

Поки любов’ю серце у грудях окаймлене,
Поки не всі надії ще у житті збулись.
Не бійся, подивися на ті верхи зелені,
Що над горами вище ще тягнуться у вись.

Немов весняна злива збігали дні буремні,
Минули в суматосі в житті багато літ.
Тепер лиш розумієш що марно і даремно,
Ти намагався досі перевернути світ.

Поки в руках є сила і має думка крила,
Нехай тебе та сила ген на верхи знесе.
В житті те головне лиш що любе серцю й миле,
Крім того у житті є допоміжне лиш все.

Як до вершин зійдеш тих,і в вись душа зіпнеться,
Ще й збудеться усе так, як сам того хотів.
То серце із любов’ю уже не розминеться,
І світ не розпадеться на тисячу світів.

Підіймешся аж в вись ту, в ті світлі далі нові,
Аж там де переходить минуле в майбуття.
Побачиш світ в якому одна любов в основі,
Любов та, без якої не було б і життя.

2016р.

Хай горластий півень не тривожить зранку,
А пахуча кава - в постіль до сніданку,
Хай цілунком ніжним пахне кожен день
У відлунні свята - дзень-дзелень-дзелень!

01.01.2017

Із кожним роком наш спливає час,
Майбутнє переходить у минуле.
Нам долею призначений запас
Безжально тане – наче і не було.

Щороку ми розмінюєм літа
На місяці, на дні і на години,
Стираючи і душі і серця
На жорнах часу – кожної хвилини.

Нас знов сп’янить нектар весняних чар,
Земля щороку заново квітчається.
А молодість – це справді Божий дар,
Що більш ніколи вже не повертається.

Ви чомусь мовчите,
А могли би сказати хоч слово.
Дати знак, що для вас
Теж гіркуща самотність пуста.
Завірюха мете,
Засипає Рогань і Основу
Ця невтримна зима,
Де панують сніги, мерзлота.

А за вікнами скрізь
Загорілись вогні новорічні,
Де шампанське шумить,
Як діброва у місячну ніч.
І найкращі слова
Скажуть нині коханим у вічі,
А в самотніх серцях
Теж засвітяться вогники стріч.
28.12.15

Поклоніться дорозі, коли навіть йти вже несила,
Коли кроки останні безжально-пекучі, як біль.
Заблукале пташа, приморожені гнізда, крила
І сніги звідусіль…

Знов народяться зими і бігтимуть будні крізь свята,
На безладді, безлюдді ростимуть будинки, гриби.
А так хочеться літа, так прагнеться бути, літати…
Поміж зорі, якби…

Поклоніться дорозі, бо щось пережито-прожито,
Бо вже рік на порозі такий молодий, як дитя…
І хай кануть жалі крізь перейдені дні, мов крізь сито,
Довгих літ Вам життя!

Ще декілька хвилин і полетить
Наступний рік вперед, як з пляшки корок.
Тонка проляже у майбутнє нить
Через вітри колючі й ночі морок.

Нас вистудять життєві холоди,
Позбудемося деяких ілюзій.
Спровадимо в минуле назавжди
І явних ворогів і мнимих друзів.

Помчать новому рокові услід
Нові розчарування й перемоги.
Перейдемо бурхливі будні вбрід,
Підкоримо неходжені дороги.

А нові зустрічі роз`яснять небокрай,
Кохання відростить небесні крила.
Ще декілька хвилинок і.... Нехай
Цей рік новий буде для нас щасливим!

31.12.2016 р

Я один в одній хатині,
і минає ще один
новорічний вечір зимній
із лубочної картини,
синій вечір – у щілині
занавісок і гардин.
Іній пише візерунки
на прозорому вікні.
І спокусливі стосунки,
і торішні подарунки,
і недавні поцілунки
пригадаються мені.
Хороводами сніжинок
запорошене вікно.
І немає ні хатинок,
ні засніжених стежинок...
А досада від помилок
не минає все одно.
На віконній хрестовині
леденіє тінь сумна.
І щемить у серцевині,
наче скло у деревині,
та, не прощена донині,
ще стара моя вина.
І неждано за порогом
тінь твоя прошелестить,
і неначе ненароком,
тишу міряючи кроком,
привітати з Но́вим роком
завітає-залетить,
таїною оповита
у прозорому вбранні,
ніби інеєм укрита,
наче росами умита
і з таких матерій шита,
що й малюнки на вікні.

                              2001,12.2016

Палахкочуть вночі зорі сяйвом незгасним,
Відкриваючи зору ранкові світи, –
І така далечінь невимовно-прекрасна
Що аж хочеться бігти вперед, а не йти.
Ах, яке ж ти близьке, наше справжнє майбутнє, -
Хоч сьогодні бери і відразу радій,
Що нарешті вітри поєднались попутно
Із польотами звичними вічних надій.
Поспішаємо ми із великим привітом
До наповнених щастям небачених днів, –
Завтра сонце зійде й стане тепло у світі
Від проміння його і людських почуттів.
Розстеляйте хутчій на столах скатертини,
Наливайте по вінця в фужери вина, –
З Новим роком тебе, дорога Україно!
З Новим роком тебе, найдорожча рідня!
31.12.16

***
Пахне зимою. Не пізно, то рано
затужавіє на точці роси.
Люди хороші. Новини погані.
Ціни – в «Кишені». Вино – у «Ашані».
У ветеранів червоні носи.
Боже, єси!
І душа – у нірвані.


***
Ура! Рятують наші душі!
Відсотки пенсії значущі!
Але – поділені на три,
але – на хабарі чинуші,
але, – кукуріку!
Тхори.

***
Не шукаймо легкої дороги,
поки мрія обганяє час
на путі людей до перемоги.
Як іти із «ватою» у ногу,
показали Таврія й Донбас.

***
А то не знаю я поетів?
Вони ж іще усі – як діти.
Ото погиркаються, черті,
або порюмсають уперті
і, нумо, – є чому радіти.

***
О́
со́нечко́
у віко́нечко́
гля́нуло́
їде рік новий
ще учора білий
буде осяйний
тане високосний
віхолі на зло
синій-синій іній
                         кутає село
щоб усі раділи               
           що мине старий
до макаки в гості               
                        йде ко́гу́т рудий.

***
Вітаю братію з Новим
і дуже голосистим роком.
Хай запал буде бойовим
а дух поезії високим.
І хай літається півня́м,
бажаю пари одиноким,
а сокористим курочкам
новеньких півників під боком.
Хай Ліра сили додає,
аби усі були здорові,
а Муза – отака як є,
аби у щасті і любові
усім жилося на своє.

                              12.2016

-Повертайся скорій!
-Знову снився наш дім...

-Так втомилась чекати...
-Знаю,мила.Як там хлоп'ята?

-Підросли вже.Сумують за татом.
-Як то я хочу вас обійняти!

-Завжди за тебе молюся!
-Дякую ,люба!Скоро вернуся!

-На добраніч!Цілую!Бережи себе ,рідний!
-Буде все добре!Треба лиш вірить...

Пізня розмова.Діточки сплять .
Спить вже в окопі і тато-солдат.
Мамі не спиться,серце болить.
Скоро вернеться...Вернеться!!?? Коли???

Тихо в молитві кричала щосили,
За чоловіка благала ,просила.
Вранці ще більший тягар на душі...
Бога молила:"Спаси!Збережи!"

Світлодарська дуга.Промоклі від крові,
Ангели й смерть у запеклім двобої.
"Повертайся!Живи!!!"І сталося диво:
Смерть осоромлена геть відступила.

"Повертайся!Живи!!!Ще не час в Небо з нами,
За тебе молились дружина і мама.
Повертайся !Живи!!!"Сніг від крові багряний...
Опритомнів...Брати перев'язують рани.
27.12.16.

А вечір наш, як незвичайний гість,
На двері тисне свіжістю густою,
Мої думки він безперервно їсть,
I я ховаюся за німотою.

Мовчу, як фотознімок на стіні,
Не в ньому сенс, а в тому, хто поблизу.
Але це не жахливо. Так чи ні?
До цього не причетні сум і криза.

Заглянеш сонцебризно у вікно –
І я слова шукаю головніші.
Надворі нас чекатиме «Рено»,
І ти мене ще довго не залишиш.

А далі − більше, завдяки тобі.
Позволікай, хай час іще дозріє.
Це просто. Без геройства, боротьби
І попри непідступні чорториї.

Осінній настрій. Не болить мені,
А зцілення під саме серце носить.
І щойно – тихострунно забринів:
Поблизу прохолода і морози.

До тебе руки потекли мої.
О, мила! У банальності повторень
Цей намір не виходить за краї,
Тому над нами давні тихі зорі.

До тебе знов прийти я радий,
В оці притишені тони…
Мене обіймами вгорни
Замислений зимовий саде.

Поміж засніженої хвої
Так легко дихати мені
І на поваленій сосні
Набратись ніжності сумної.

Торкне тут вічність за плече,
Зупинить міста біг скажений.
І пульс притишиться й у вени
Глибокий спокій потече.

29.12.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київ, Ботанічний сад.

а рік як закільцьований трамвай
зупинка перша і остання
яка твоя не обирай
бо це життя а не змагання
відчинять двері виходи
а чи доїхав не питають
нічого тільки не проси
у кого просиш ті не знають
а той хто відає живе
на відстані земної долі
лекало чорне і криве
шифрує зоряні паролі
твій код без імені і дат
це наче гра із небом в кості
де міріади зір і втрат
згребли докупи на помості
і прокладає макрос путь
хоч колія одна та сама
програма висне не забудь
усе на світі – голограма
вселенська тека файли дум
і алгоритми на щодення
спектральна радість вектор-сум
і трохи вбогого натхнення
біжать пейзажі за вікном
і сонце хилиться додолу
колише звичкою і сном
за роком рік трамвай по колу
не холодить і не пече
не віртуальна і не пам'ять
торкне хтось ззаду за плече
а чи отут нещасних банять
і я не проти доле бий
за все недобре і гріховне
але і ласкою умий
життя трамвайне молитовне

31.12.2016

Що треба для дива? Кожух чабана,
зо дрібку учора і дня, що мина
зі жменькою завтра, й – на око бодай,
кус простору з неба краєчком додай.

І трапиться диво. Тим пак дивині
тяжіння взнаки і адреси земні,
і так всюдисуща вона до кінця,
що ген у пустелі чатує жильця.

А щойно ти дім покидаєш – на ніч
зорю увімкни в нім у четверо свіч,
щоб світ без речей осявався усі
осяжні услід тобі нею часи.

«1993»

Я на краю землі, десь аж на самісінькім краю,
Лиш очі закрию і знову бачу тебе одну.
На дві половинки своє серце тепер розкраю,
Меншу лишу для себе, а більшу тобі поверну.

Там де ти давно уже вечір заглядає в вікно,
Тихо на твоєму столі м’ятний чай остиває.
Серце візьми, ти мабуть його зачекалась давно,
Я вірю. Знаю, що у житті цім всяко буває.

Там де я тепер, на землі ще тільки лиш світає.
Там де ти уже вечір темний настав давним давно,
Дивлюся в вікно, перший промінь злітає над краєм,
Візми мое серце, хай не модно і примітивно

Світанок вселяє в мою душу нові надії,
Ловлю на хвилі ефіру нові інформації.
Я скоро вернуся, душа в передщасті радіє,
І серце вже б’ється у хвилях чарівних вібрацій.

2015р.