Этот мрачный вокзал...
Объявление вороном с крыши...
Все тебе я сказал.
Но ведь я, как всегда, не услышан.

Что я слышу в укор?
Я неверен в разлуке. И значит
Оглашен приговор.
Но мужчина не может иначе.

Без возможности встреч
Он замену находит порою,
И возможность увлечь
Как котомку несет за спиною.

Тема Судного дня
Для любовно-дорожных романов.
Ты лишила меня
Строить счастья возможности планы...

Через мрачные сны
Унеси меня, поезд, подальше
От минувшей весны,
Безнадежно-бездарно пропавшей.

Я в вагоне пойму
Тайный смысл логотипа билета,
И сквозь зыбкую тьму
В это лето уеду. И в Лету...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116060600912

Ви їдете… порепані вуста,
Що без цілунків відлітають шматтям…
Так на стернищах скошених отав
Лежить туман – холодним сірим платтям,
Що душу вихолоджує – до дна…
Ви їдете… На вас там хтось чекає…
Бринить гудками синя далина,
За потягом – душа моя рушає,
Покинута, ховається в куток,
Ще мить, незримо – біля вас побути…

Моє ім’я не впишеться в квиток -
Відкинуте, зневірене, забуте…

Нема такого договору,
де не чекає нас тайга.
Всі українці лізуть вгору,
аби дістати батога.
І триста літ четвертували,
і таврували сімдесят,
і рідну мову відбирали,
аби глаголив «старший брат».
І от ся маєш – били-били,
а Україна ожила!
За це кацапи до могили
точили ікла на хохла.
Хохли – бандери й поліцаї,
а особливо западня.
А от у тюрмах вертухаї –
уся духовна кацапня.
За все, що є, було і буде
найбільше винні – це хохли.
Вони усюди лізуть в люди,
але такими не були
ні у єврея, ні в кацапа,
ані у злодія-купця.
А обдеруть його як цапа,
то він і винен, що вівця.
Йому природно їсти сало.
Воно у горлі не дере.
Але коли кацапу мало,
то він і з горла забере.
Дай українцеві посаду,
то не поцупить, не проп'є,
а укґаїнець ґади влади
і ґідну маму пґодає.
Уміє кацапня лукава,
коли на неї йде хула,
усю свою скажену славу
перевалити на хохла.
І він командує, буває,
де чуркіни – ні те, ні се,
але коли чогось немає,
то він із дому принесе.
Ну ось такий цей неборака,
працює з ранку до світанку,
дурний і добрий до пори,
коли попросить на гілляку
якусь собаку-комуняку,
аби підняти догори.

05.2016

Клює сорока на блискуче.
Усі злодії – на чуже,
ну, а домашні – на онучі.
І тут утрати неминучі.
Ніхто своє не вбереже.

Падкі поети на романи.
Заможних щупає пірат,
а от заміжніх – донжуани.
Клепають речі клептомани,
а графомани – плагіат.

Міняють мани на карати
і у колекції беруть.
Чекають слави герострати.
Іде поліція карати,
а несуни усе несуть.

За золоті у себе гори
велике Пу сусіду боре
і захищає уркаган.
Воно освоює простори,
і завоює Біле море,
і переплюне океан.

А наші акції – круїзи.
Пакують клоуни валізи
подалі у чужі краї.
Європа консервує візи,
якщо укропія полізе
у метрополії її.

П’єро освоює кориду,
а буратіни-аскариди
дешеві пляжі у Криму,
а лугандонія – тюрму;
імперіали – прокурори,
а можновладіє – офшори,
а тугодуміє – суму.

Парафія – і та воює.
І православіє не чує, –
ніхто своє не вбереже!
Ми салютуємо уже!
Немає мафії такої,
що не готується до бою,
і не захапає чуже.

05.2016

1.

Луна ланцюгова:
з життя - у безсмертя.
Енергія слова
в реакторі серця.
Розщеплення болю
на крапельки, дрібки...

Надламана доля.
Відкраяна скибка.

2.

Де слово меч,
мовчання - щит.
Видовище відваги...
Сховати безборонне
під
сарказму саркофагом.
І вчора -
ув останній бій,
з поправкою на хибу.
Війна програм.
Системний збій.
Вагання.
Вибір.
Вибух.


06.2016

Не були ніколи й не здавались раєм
Ледве-ледь осяяні жданим щастям дні,
А тому сьогодні, як ніхто, я знаю
Чом у мами очі споконвік сумні.
В них не замаскуєш плівкою полуди,
Вицвілий на сонці, посивілий шлях,
Де надії бились, як горшки, повсюди
І були камінням на її плечах.
Не в красі зухвалій понад видноколом
Зіркою з’явився та упав між трав, –
З маминого серця, з маминого болю,
З маминої радості вдячно я зростав.
І вдивлявся довго, і вслухавсь чимало,
Змірявши до краю кислих мандрів дух, –
. Щоб не приховали непроглядні далі
Смутний і непевний душ знайомих рух.
Вибачайте, мамо, що не маю вміння
Вірити наївно, а брехать – невміч, –
Вирване з корінням сподівань насіння
Стрімко гонить вітер вдовж усіх узбіч…
06.06.16

Чудес не буде — лиш червневий вітер
підноситиме випрану білизну
на мотузках, і три троянди білі
гойдатимуться разом у вікні,
яке б давно годилося помити...
Вона погляне дійсності у вічі—
— холодна правда виламає двері
солодкої довіри і позбавить
безпечних снів у коконі ілюзій.

Її потягне кинутись у вир
розбурханого юрмища людського,
де душі перестрашені шукають
простої справедливості для себе —
— але й її на всіх не вистачає...
Як це життя прожити без чудес
або без боротьби, яка п’янить
обіцянкою гордого здобутку?
Образитись? Дозволить, щоб зневіра
підточувала страх самої смерті —
хоча б одним із страхів стане менше?
Як можна зберегти лице своє,
надію, що тебе пізнають предки,
батьки і друзі, що пішли у вічніть?

І доки вона гірко спогляда,
просочуються краплями в минуле
вона сама,її червневий день,
розвіяні врочисті простирадла
на мотузках, і вже вони стають
неправильним тремким конгломератом,
що осідає в пам’яті на дно
і виринає чудом випадковим...

Явилося лице кохане,
В руках аж свище макогін:
«Ти вже нахлявся, окаянний?!
А щоб тебе вперіщив грім!

Сивухою залив ти душу,
Закуску вижер всю дотла –
Залишив тільки трішки суші
Мені, щоб не була я зла! »

А з пазухи – колись горбочки,
А нині – пара гарбузів
На мене, аж тріщить сорочка,
Вергають магму. Я упрів!

І тіло все в любові кане:
Я вже – як гейзер, ти – вулкан…
Материки і океани
Твоїх принад – немов капкан!

06.06.2016

Навіщо тратити слова
Не доброзичливі , не щирі
Навіщо трепітна душа
Ховається у цім мотиві

Усім так прагнеться любить
Усім так віриться в кохання
Так хочеться на повну жить
У час палкого сподівання

Образа вміє ошукать
Ввести в оману легковірних
Вона зухвалих благодать
Болюча кривда світлих , вірних

І не питай , і не чекай
Не знайдеш відповідям раду
Усе що станеться , нехай
Чим гірше тут , там дяка раю.
2016 рік.

Моя любов мене карає
Не зупиняє , і не вчить
Усе що знає все втрачає
Бо тільки так вона горить

Крізь полум*я , потоки бруду
Вона свій пробиває шлях
Хоч терпить відчайдушну муку
Рятує необачність втрат

Їй заздрять , і не мають втоми
Пророчать , обливають в слід
А вона сильна від утоми
Бо сліпить її ніжний цвіт

Любов моя будь непокірна
Будь іншою , картай себе
Я знаю ти моя , ти вільна
Давай всим привід знати це.
2016 рік.

Розкажу тобі, друже, про ніч,
про картаті зірки над селом,
про безсоння стебла у співочому полі.
Як сюркоче цвіркун голосний
під намореним тихим вікном,
присягаючись любці своїй у любові.

Розкажу про березу струнку,
що гуляти надвечір пішла,
розпустивши аж долі свої гойні коси.
І про двох їжаків молодих,
на яких у траві набрела,
як збиралась шубовстнути в лагідні роси.

І про пару дзвінких ластівок,
що ночує в хліві на гнізді.
Ох, чи знаєш, як серце радіє від того?
Мов смакує нараз у цю мить
найсолодший із майських медів!
Ти повір мені, друже, їй-богу, їй-богу!

А ще гори довкруг, як вінок
найчудніших у світі косиць.
О, які вони божі у цій незбагненній окрасі
золотавих обіймів небес,
у короні яскравих зірниць -
величаві, незвідані, рідні, безмежно прекрасні!

Лиш послухай про ці чудеса,
що зусебіч - із поля, з трави,
з-поза хмарки легкої, із віття - усюди, усюди
надзвичайна Господня краса...
О, мій друже, лишень уяви,
як вливається диво нічне у розхристані груди...

28.05.16 р.

Хоч бува стрічання нетривалим,
Наче жвава музика дощу, –
Кораблем до рідного причалу,
Звідусіль до тебе я спішу.
Літ моїх високі частоколи,
І дерев розложисте гілля, –
Від очей не заховали школу
Ту, що душу словом окриля.
Бо немає досі анітрішки
В споминах про неї білих плям, –
Десь отут бетонував доріжку,
Факт отой засвідчивши ім’ям.
Зримо пригадалося ще зараз,
Кадром незабутнього кіно,
Як опуку неслухняну вдарив
І закляк – поцілив у вікно...
Можуть сосни кожному сказати,
Хто їх біля греблі посадив
Навесні в пісок вологуватий,
Повені маскуючи сліди.
Різне відбувалося щороку, –
Раз, було, не вивчивши урок,
Я негайно, не моргнувши й оком,
На годину заховав дзвінок.
Марна справа думи побороти –
Ось на цьому місці в акурат
Кожен день, скорботним донкіхотом,
Тупцював, дивуючи дівчат.
Пожовтілі, стерті і зотлілі
“Трудової слави” сторінки, –
Я гортаю досі щонеділі,
Самим першим віршам завдяки.
Усього хотілося і швидко,
А тому, в чеканні похвали, –
Бідолашних ніженьок відбитки
Аж до театрального лягли.
Не вдалось, не сталось, не судилось,
Та не скнію й долю не кляну, –
Все сприймаю, наче Божу милість,
За яку вклоняюся йому.
Літ моїх високі частоколи,
І дерев розложисте гілля, -
Від очей не заховали школу
Ту, що словом душу окриля.
05.06.16

Народе мій, ти вже побачив, як
Гуртуються тут нехристи, злочинці.
З людей зробили вже німих воляк,
Вбивають геноцидом українців.

Чого ми досягли в часи свобод –
Знівелювали, кинули, зганьбили.
І заростає бур'яном город,
На цвинтарях все множаться могили.

Бо на гібридній і страшній війні
Під кулі підставляють патріотів,
Майбутнє наше палять у вогні.
Родини вбитих у німій скорботі.

Панує у державі страх і смерть,
Наруга зла вбиває українців.
Заповнені бідою долі вщерть,
Голодомор повторюють злочинці.

Палаци збудували до небес,
Украдене сховали у офшори.
Чужинська влада загриза, мов пес,
Бо нелюди панують і потвори.

Минеться все... Історія сама
Запише цю війну в свої аннали.
Настане осінь, упаде пітьма,
Щоб перемогу ми відсвяткували.

Щоб цілий світ побачив і відчув,
Як ми боролись всі, не поодинці.
Щоб історичний і величний зсув
Зробили ми, братове, українці.
06.05.16

Подеколи рвійно дарує букет... фаетон –
І... хочеш-не-хочеш, а мусиш летіти, бо вітер...
Пливкі парадигми лягають на вишитий льон.
Вертаєш утрачені марева... псевдомагніти...

Голубиш, палаєш... Десь опік присипле перга.
Линяє зміюччя. "...шерше ля..." – шерхоче пшениця.
Ось дощ затяжний – від неділі аж до четверга –
Розмиє орелі, у стилі нуар небилиці.

Каплички... дзвіночки... безгомінь... озера.... мости.
Криваве тату-махаон – на шагреневій шкірі.
Майнули мангусти поміж голубих капустин.
Ряд сонячних зайчиків креше готична рапіра...



2016

Явилося лице кохане,
Як відродилось із золи…
Немов чотири океани
Планету Землю залили.

Залишилося трішки суші,
Як острівці – материки…
Кохання заливає душу,
Небесно сяє на віки.

І тіло все в любові кане…
Лиш серце - клекотом сторіч -
Все вивергається вулканно -
Поезією день і ніч!!!

4.06.7524 р. (2016)

Київщина, Конча Озерна, Півострів Печалі.

21 г. 40 хв.

/зміни ритму.код/

Є добрі пОдруги... Та є доволі злі...
Оті- НЕ ТІ, питомі надрами землі...
.....................................
Ти присядь на ослін,
І послухай, як гупає хвіртка-
Це у спокій душі
Заповзає пітьма НЕДОБРА.

У прихованім злі
Зачинити не в змозі кватирку,
Ти душею спіши
До посвячених СИЛИ ЗІБРАТЬ.

До недобрих. До них.
Тих, жіночі що звідали муки,
Тих, на зморшках чиїх
Недобра втаємничений хід.

Ти до них простягни
Як на месі, до прОщення, руки,
І отримай від них
Допомоги таємної світ.
......................................
Чорний птах сів на дах.
Білий птах знищив страх.
Синій птах- зцілив біль.
Птах червоний- тобі.

Не дивися назад.
Це- таємний квадрат.
Перехрестя стежин.
Лютий ворогу згин.
......................................
День настав. Світлий день.
Час співати пісень,
Бо розвіяла все,
ТА, ЩО СИЛУ НЕСЕ.
......................................
Коли на тебе наповза пітьма,
Не спокушайся міражем оман,
І вір своїй зорі, немов Макбет,
Бо та, НЕДОБРА, виручить тебе.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116060401066

Чи вишИ́ванки, чи вишивА́нки –
буде правильно, як не скажи.
Носять їх і селянки й панянки.
Ритуал цей і ти бережи.
Візерунки – то символи й коди,
предковічні магічні скарби
спілкування зі світом Природи,
знаки вірності чи боротьби.
«Коло», «Хрест», «Повна Рожа», «Шеврони»,
«Ромб», «Квадрат», «Безконечник», «Спіраль»,
«Стебла», «Квіти», «Листки» і «Бутони» –
має значення кожна деталь.
Вишивалась сорочка руками,
тому справжній це був оберіг.
Десь ховалися там між нитками
і любов, і зажура, і сміх.

Не уявляю, як це жити на рівнині.
З дитинства гори й пагорби судилися мені.
То ж, мабуть, і не дивно, що в Єрусалимі
На фінішній життя мої минають дні.
Який містично загадковий цей магніт планети
В ще не пробудженій імлі досвітній!..
Єрусалим вернувся начебто здалека,
За ніч здійснивши мандри кругосвітні.
Черкнувсь об гори і розпливсь туман незримо,
Зарожевів під сонцем білосніжний камінь.
День нелегкий зайнявсь в Єрусалимі
Житейськими турботами, священними рядками.
Сьогодні хай його і ділять, і карьожать.
Мовляв, у кожного на нього є права.
Та лиш юдеї мали право Боже
Священний Дім в Єрусалимі збудувать.
...Не заборонена в Єрусалим дорога,
І кожен може тут достоту причаститься,
Бо світ земний – одна колиска Бога,
Єрусалим –Його пречиста пісня.

Душа вітрами потолочена,
Обпалена слізьми пожеж.
Заржавлених ножів, неточених,
У козаків тепер без меж.
На Хортиці і за порогами
Чекають силу молоду,
Щоб за далекими дорогами
Закінчити війну-біду.
Ми зберемося Україною,
Нагостримо свої ножі,
Бо мріють бачити руїною
Державу зрадницькі мужі.
Для них тут грішми скрізь намазано,
Злетілись бджолами на мед.
Всіх заярмила горем, газами,
Ця влада знині й наперед.
Всі патріоти вже за гратами,
І тисячі кричать з могил.
Народ залякано під хатами
Мовчить, та вже немає сил…
А літо он травою вруниться
І золотіє у житах.
Під осінь зберемось на вулицях
Майданом станемо в світах!
15.04.16

Я з геніями пив і похмелявсь
З пігмеями, не вартими уваги
Моєї... Часто-густо помилявсь
В оцінках: хто є геній, хто пігмей...

Вони мене обходили в кар’єрі,
Служили вірно владі та химері,
Курили фіміам, лили єлей.

Це ті, яких я переоціняв.
Другі ж, недооцінені, вмирали
І визнання посмертного не мали
Роками. Час поняття підміняв.

Все той же час розставить по місцях
Оригінали творчі і муляжі,
На порохи розсиплються вальяжі
І куражі. Й зостанеться в серцях
Лиш істинно високе! Дант і Кант
Не подарують Пушкіна Дантесу...

До самовихваляння інтересу
Не мав ніколи істинний талант!

Присліпла свічка осовіло кліпає,
Припрошує мене до каяття...
Живу потиху: хліб є і до хліба є;
Новому дню радію, мов дитя.

Та вечори смутять – вони нагадують
Про смуту повоєнну
І грозу
Повальних криз,
І зверхники не радують
Підйомом вгору – длубаюсь внизу.

Я – Низовий. Отож мені й судилося
Досиджувать при свічці, на щаблі
Найнижчому, погрожуючи стилосом
Всім недругам своїм на всій землі.

Таврую словом ближнього і дальнього –
Почують, може, совість допече.
Все ближче образ янгола печального,
Торкається крилом сліпих очей.

Сплативши борг сповна Ремарку,
хай іншим фабули плете,
пішли удвох: друг на рибалку,
я прогулятися. Проте,

товариш берегом блукає,
шукає місце, де клює,
я з будь-якого заглядаю
в глибоке річки декольте.

Від сорому не запалати:
в чарівній глибині, на дні
царівни озера палаци,
які належать і мені.

Чи галеони, де дукати,
і відчувати: все моє!
Це веселіше, ніж блукати,
шукати місце, де клює.

Принади - і на водній гладі,
де віддзерлкалюється вись,
хмарки тендітні та огрядні,
але всі гарні. Ще дививсь

на хвильок сонячне намисто,
чи діамантове кольє.
А приятель блукав невтішно,
шукав те місце, де клює.

14.05.2016

З якогось дива подивилась диво –
«Життя, як диво», та не в фільмі справа.
Там посередині стара хатина,
А попід стелею такі бантини...
Чи балки – от не можу пригадати.
Та і не в балках справа і не в бантах,
А в тих руках, що поза них чіплялись
В той час, як другі руки, губи спраглі
По тілу голому збирали краплі,
Чи сік бажання чи гормонів зливу.
А потім - вниз зірвалися обоє
І покотились під копицю сіна.

Тепер про банти думати не можу –
Відразу відключається свідомість,
А замість неї моститься уява
На весь малесенький жіночий розум,
Заводить у такі місця цікаві -
Реальності не снилося і близько.
Таке показує, що червонію,
І тіло вигинається зрадливо...
А щоб тим бантам і щоб тому диву
Було так добре, як мені буває,
Коли пригадую або проходжу
Повз сіно, балки, банти і всю решту!

Ой, пригадала… Йой, рятуйте, люди!!!

16.02.2016

Жiнко, спинись! Поки ще можеш, – поки не пiзно.
I вгомонись – витягни душу з латiв залiзних.
I схаменись – матрiархату скiнчи всевладдя,
I, смiючись, вийди на волю з того громаддя.

Жiнкою стань! В серцi знайди Свiтла частину.
Вибери грань, щастям по долi виший картину.
Будь, як та лань, – гарна i нiжна, чиста й несмiла,
В ласках розтань, будь вiд кохання вiчно сп'янiла.

Ти вiдшукай тиху покiрнiсть, справжню, глибинну –
I пригадай заповiдь Божу кожнiй дружинi:
Хай чоловiк завжди для тебе буде главою,
Станеш тоді милому ти хлібом й водою.

26.06.2015

1

Не личить левиці ловити форелі.
Із прихистку вийшла.
Міазми… тунелі…
Стрибки триметрові... Ущелини, кручі...
Кігтиська міцнющі, ліани тягучі.

Руде левенятко примружить очиська.
Сердитий татусь повернув з бойовиська.
Не варто кусати за гриву чи бока!
Граційна левиця, криваві патьоки...

Лежать кісточки від газелі та зебри.
Назавтра всім прайдом – на зоряне дербі.
А тропи колючі… За хвилю до трапа
Лиши найслабкішим замурзану шкапу.

2

Втекли антилопи. В бік сонця – гієни...
Тягни носорога з імлавої сцени.
У лігві просторо.
Облизуйся, кішко...
Пригадуй суперниць ошкіри-усмішки.

Залатуй циганською голкою рану.
Тобі прокидатися, золотце, рано.
Канапку зжуєш, та й відсунеш заслони.
Дими...
Алгоритми війни-оборони.


2015

В черевичках зозулиних фея присіла на тин.
Розглядає малюнки, намистечка, вишиті мальви.
Підбігає до черги окроплений дощиком син.
Не приніс їй нічого, общипує китицю сальвій...

На столі між гайок – недоліплений палевий кінь,
Олівець Н-4, блокнот, недописана казка.
Хилитається черга...
Бракує нетлінних творінь.
А у феї лиш усміх. Ні місць призових, ні підказки.

Похвалила усіх, роздала вісім жмень кукулі.
Змій таркатий просив політати до ранку над плесом.
Бились нетлі об шиби... Балакали з вітром кулі...
Чорт вигадував бомбу, хтось – вічний двигун, хтось – колеса.

Притомилася фея. Зів`янув зелений роброн.
Чорний кіт перейшов три дороги й одну автостраду.
Все принесене відьма сховала у кований схрон.
– Аж до сьомого поту... – сказала... Чи, може, до граду.

2015

Переораний “градами” степ,
Як зола, – і сухий, і гарячий.
Посадив деревце, а воно не росте,
Тільки хилиться долу і плаче.
І не дивиться зовсім увись,
І таїти не хоче скорботу, –
Хоч бої тут давно пронеслись,
Залишивши надгробків пишноту.
Непривітне прозріння тепла
З надр донецьких виходить повсюди, –
Обікрадена часом земля,
Очманілі дерева і люди…
03.06.16

Обіймає траву молоду
Сонце світлом весняних надій...
Чи на щастя, а чи на біду
Відбулась наша зустріч. Тоді

По вологій блукали траві,
Доки вечір зорею не згас,
І кульбаби, мов очі повій,
Хтивим поглядом міряли нас...

Ми ходили асфальтом доріг,
Омовенні весняним дощем,
Щоб ступить на кохання поріг.
...звідки в серце надходить цей щем?

Мов зерно у торішній стерні
З поцілунком травневим весни
Він стеблом проростає в мені...
Дощ змиває минулого сни.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116060210410

1

Дещо забути не можна.
Дещо тримати не тре...
Стихла у храмі всеношна.
Ной відкрива кабаре.

Тягнуть під руки зелених.
Жаб`ячі очі... думки...
Боже, моя ойкумена.
Мішма - чужі язики.

Психоделічні акорди...
Стуки обцасів... гавот.
Кажуть, я панія горда.
Пальця не класти у рот.

Не нападаю, не ганю.
Добра ментальність, авжеж.
Ось, насушила тарані -
Серед локальних пожеж.

Любе мені тихомир`я.
Чубляться ньюфахівці.
Літечка перша кватира.
Вальс галушок в осоці.

2

Маски, яскріють перуки...
"Мамо, навіщо війна?" -
Дівчинка смиче за руку...
Голод несе від млина.

Крапають сльзи лілові...
Пляма-дитина.
Знов сюр.

Бабряться яйцеголові
Серед замшілих скульптур.


2016

Тротуар в позолоті –
Квітне жовта акація.
Біла травень відкрила,
А сестрі випав червень.
Дерева без борні
Віддають одне одному
Небесами призначену чергу...
Нам би вчитись і вчитись
У тих, кого Бог сотворив раніше.
Та на шкоду й розраду невтішну
Нам все ніколи, ніколи, ніколи.

Боже всемогутній!
У моєї Батьківщини
є нескорений народ.
Ти сховав його перлини
від розбещених заброд!

Боже всюдисущий!
У моєї Батьківщини
є сформований народ.
Ти проклав його стежини
до почесних нагород!

Боже всеблаженний!
Є в моєї Батьківщини
неосквернений народ.
Зацвіли його жоржини
у саду взаємних згод!

Боже самобутній!
У моєї Батьківщини
є незморений народ.
Ти одвів його родини
від ганебних насолод!

Боже неминущий!
У моєї Батьківщини
є згуртований народ.
Ти возвів його храмини
до відстояних свобод!

Боже всеблаженний!
Є в моєї Батьківщини
неосквернений народ.
Зацвіли його жоржини
у саду взаємних згод!
[2014]

Немов іскрометна рожева перлина,
ти сяєш у мушлі надійній моїй,
бо я, непублічна і скромна людина,
служу незалежній Вітчизні своїй!

Неначе добірна пшенична зернина,
ти сходиш на ниві родючій моїй,
бо я, працьовита й невтомна людина,
служу соціальній Вітчизні своїй!

Немовби триглава соборна храмина,
наявна ти в долі нелегкій моїй,
бо я, непідкупна і чесна людина,
служу нескоримій Вітчизні своїй!

Немов обрядова весільна хлібина,
ти пахнеш у хаті комфортній моїй,
бо я, лаконічна і жвава людина,
служу суверенній Вітчизні своїй!

Неначе велична помпонна жоржина,
ти квітнеш на грядці дорідній моїй,
бо я, несердита й ласкава людина,
служу унітарній Вітчизні своїй!

Немовби триглава соборна храмина,
наявна ти в долі нелегкій моїй,
бо я, непідкупна і чесна людина,
служу нескоримій Вітчизні своїй!
[2015]

Якщо біль у тобі дрімає -
не буди його, не буди,
бо вестимуть жаскі сліди
аж за поле, що вік безкрає
від розпуки та від журби.

Ти сповий біль той ціпко-туго,
в серці глибоко заховай,
зачіпати його не дай
ані ворогові, ні другу -
тому навіть, що ніби най...

Бо розкришить тебе на дрібки,
бо на часточки розірве
звір, що збуджено зареве,
видираючи з серця мітки
про нелишене, про живе!

Хай незрушно собі дрімає
десь на дні, де гіркі меди
впали попелом на сліди
за полями, що вік безкраї
від незгоєної журби.
Не буди болю, не буди...


12.05.16 р.

Русалка под мостом поет -
Виспівує, ти бач, русалка,
Она играет с кем-то в салки,
Стрибає - треба ж – ніжна мавка,
А все причиною - весна!

Ингульский мост в ночном курьезе,
Там дівчина з верби в знемозі:
И вроде парк ведь недалече,
Та не дійти ігривій пані.
В кафе напротив – там гурманы
Музичні знатні завелись,
Там слышен джаз… Когда-то было!

Совсем недавно - для русалки,
Не для людей! Там грали джаз!
Там танцевали буги-вуги,
І навіть бились там не раз…

И город в ярких красках мачт,
Заводи, крани, шум – і диво
Из-за моста ползло. Шутливо
Чіплялися вони за якір.
Було і їх колись як маку…

Теперь другие времена:
Нема човнів – нема русалок...
И лишь она одным одна
Сидить і сторожує наче.
Та все ж шука тебе, юначе!

Когда над берегом Ингула
Прекрасна дівчина пройде,
Ты не спеши за ней, мой милый, -
На миколаївських дівчат
Не оглядайся, хто ж там знає,
Котра русалка? Всі підряд!



‪#‎Мілєвська_Тетяна_Флора‬

жарт-ностальгія ;) ‪#‎фестивальСпаськийтрамвай4‬

Бузкове, білоквітне відцвіло,
А липово-медове ще не грало...
Дощами вмите, тягнеться зело
Де міни землю щедру проорали.
Де від пожеж все вигоріло вщерть -
Нова трава на чорнім проростає,
Та не забулось людям слово "смерть",
Бо пусткою: хати, хати, сараї...
Ще бухкає часом, вряди-годи,
І тут, і біля ближнього блок-посту.
Не скоро сміх повернеться сюди,
Де бур"яни стоять - людського зросту.

ID: 666642
17.05.2016

Ловили золотими капелюхами,
але воно слова жаги не слухало.
Хоч сонечко тепер цілує палко,
кульбабки, у сріблястих ви кубанках!

05.2016

У продажу з’явились орхідеї.
Тебе, кохана, ними я засиплю!
І тішитимусь радістю твоєю,
Молитимусь, щоб ти до цього звикла.

Щоб кожен день трояндами в долонях
Тебе стрічав, до вечора щоб тішив.
Ці квіти – диво!
Та на твоїм фоні
Вони – ерза́ц*...
Ти – квітка найсправжніша!

2009

17 аудіозаписів

пір'їнку з крилець янгола зніму
таку напрочуд ніжно голубину
і обезболю серденько йому-
чиємусь закривавленому сину
торкнуся до невистиглих зіниць
і вуст що неціловані ще зовсім
як хлопчик той упав на землю ниць-
то золотом заголосила осінь
то хмари зворохоблені умить
застигли серед неба у мовчанні
а янгол зойкнув : де тобі болить?
і миттю обезкровив рани рвані
і плакала росою далечінь
відтоді дотепер і без упину
хрещатий слід ...
промолене "амінь"
і сивий стогін:
сину
сину
сину

У тім краю , де райдуга барвиста
зливається з теплом усіх осонь,
Де так гірчить сльоза твоя пречиста ,-
Спинися ...помолися... охолонь...
Струною болю переріж напругу.
Струною світла тонко забрини.
Прости печаль і ворогу , і другу,
Заблудлого над прірвою спини...
Бо це життя, напевно, пошук смислів,
До себе шлях, від себе і ...туди.
Де кожен крок - то як крилатий вислів
На колах незбагненної води…

Насичено-синє повітря вечірнього спліну
рікою вливається в небо, темніше на тон.
Ця музика вогкого листя услід за авто,
неначе весняне прощання, бринить без упину.

Не ставши почутими, тихо-розмірено тонуть
слова, як монети, в медово-солодкій імлі.
А літо собі нашиває блаженну теплінь
на білих акацій розкішні пахучі хітони.

2016

Як гірко плачуть наші діти,
коли неправедно караємо.
Мовби журавель, підбитий
над посмутнілим небокраєм.
А найстрашніші тихі схлипи,
зойки до остраху і дрожі...
Немовби вдарили під дихало -
кричати б треба...А не можу.

Я не готовий?
Овідій!
Бокаччо!
Це я, твій мачо?!
Богові справді
служу запекло –
Щодня заганяю
Диявола в пекло.
Згадала чогось
Шабатина ти й Сома…
Вони вже, голубко,
На світові тому.
Шугай чи шугає
у надра надривно?
У його віці
було б це предивно.
Чигає на мачо-поетів
Дантес.
Не той уже
Драч молодих поетес.
Вони – не готові.
Є в спілці – молодші.
Василь Кузанова,
А також є – Довжик.
Обоє, як бачиш, вони – Василі –
Діточок множать у місті й селі.
А ти у цих стінах –
Шахерезада…
Ша,
хере,
ззаду?
Твій підмах ладдею…
О!
О!
Де я?!
Де це я?
Виділяється секреція -р
по роботі
з молодими
Відкрий мені надра
сім-сіму…
Моя поза шлюбна
д`еректорка.
Це правда, без лжі детектора.
Скіф вип`є не сомму,
а чистого спирту.
І може довести
Тебе до сквирту.
Бо для такої –
нічого не жалко.
Елітної
Сексі-інтелектуалки.
Не тільки любитись,
а й говорити.
Таке уміють
Лише харити.
Таке уміють
Лише Богині.
Казку кохання
Відчуть хочу нині.
Готоооооооооооооооооооооооовий од чарки
й твоєї жіночності,
Шахую, шахую
До безкінОчності.

13.02.7524 р. (2016)

Із тіла галактики вишні ростуть.
Первинні бульйони густі, наче ртуть.
І кожна планета леліє життя у Єво-Адамах прокаріотів.

Зорі спішать у зірковій роботі,
а всі ДНК поспіша у своїй.
Стрибки еволюції гірші повій, та цікаві.

2016

Вона називала своє малювання «святим».
Картини художниця тільки з натури писала.
А квіточку кожну вважала створінням живим,
Тому ні травинки, ні листя ніколи не рвала.

«Наївним мистецтвом» картини назвали «знавці».
Мовляв, Білокур представниця є примітивізму.
Начхати на них! «Фахівці» ті – то лише співці
блювотно-нудотного мертвого соц.реалізму.

Й тепер Катеринині квіти не мертві – живі.
Фантазією і любов’ю просякнута кожна.
В тих квітах і щедра, магічна родючість землі,
і сповнена барвами сила життя переможна.

Отже, хочеш, а чи не хочеш,
А послухати тобі треба,
Є у мене така потреба – розказати тобі про себе…
Мариш янголом –
Я не янгол,
Але навіть не в тім проблема,
Я у мріях на небі днями,
І у снах – все тягнусь до неба.
Не важливі ні час, ні відстань,
Все здаватиметься химерним,
Якщо душі по років триста
Стрілись знову і недаремно.
Отже, слухай, дивися в очі,
У твоїх я шукаю відгук,
Ти впізнати мене ще хочеш?
Ти готовий прийняти виклик?
Ні, не хочеш? Потухла іскра?
Я хотіла тобі відкритись…
Я хотіла для тебе морем,
Щоб дивитись – не надивитись.

Приблудили соняхи в город,
Посхиляли голови гривасті.
Чи втомили пошуки пригод,
Чи казки, настояні на щасті?

Ніч пили - напитись не могли,
Брали із лякливої долоні
Житні крихти літньої імли
Соняхи, сп'янілі від безсоння.

Натрусили пороху із грив
На Шляху Чумацькому, й потому
Хтось із них підкову загубив
У моєму небі молодому.

2015

Зустрічались... цілувались, розмовляли,
А та липа прямо в душу - зацвіла.
Дотемна удвох по місту ми гуляли.
А тепер шляхами суму йду сама...

Хлюпа червень ароматом тим духм"яним,
Стиглим медом на простягнутій руці.
Та немає вже кохання поміж нами,
Заховались поміж хмари - промінці.

Диво-чари в кошик вічності - зберу я.
Як війне холодним подихом зима,
Я кохання - в чашці чаю - намалюю.
І поверне наше літо - аромат.

ID: 587927
17.06.2015

Найкоротшу ніч - подаруй мені!
Від злиття облич - тіні на стіні,
Силует грудей... З доторком долонь
Наче струм - іде у мені вогонь!
Від торкання тіл - все в тобі горить.
Вибуховий шал - поєднання мить!

Більше не цілуй, не сумуй, не клич...
Поділи навпі́л цю червневу ніч!
Не питай мене, чом любов зника́...
Найкоротша ніч - темна, і п"янка...

ID: 588967
22.06.15

І знову зустріч – поманила
І зникла… Липовим теплом
Хлюпоче червень розімлілий,
Гойда фіранку над вікном

Моєї спраглої печалі,
Отого буйного зела,
Де красномовно ми мовчали,
А доля зосліпу вела

Куди? Ти знаєш? Я – не знаю…
Та – бАйдуже, аби удвох…
Духм’яні квіти я збираю
Під шелест сонячних казок

Про диво-чай, напій перлинний
Де наша липа відцвіла…
Мені даровані хвилини
Спадають – краплями з весла…

Та ти уже не помічаєш
Душі згорьоваюї щем…
Тебе – укотре вже – прощаю…
Лиш сльози - липовим дощем.

ID: 587863
16.06.2015