Яка вона, дорога без вибоїн?
Яке воно, життя без гіркоти?
Приходить ніч і сниться світла воїн,
який воює морок і світи.

Але світи несхитні у гордині
і мороку достатньо ще снаги
бороти сяйво у душі людини,
яке заповідали їй боги.

Приходить день і марево інакше –
навколо сонця ореол імли.
Радіють ті, що вище і багатше,
а бідні переймаються: коли

постане той, що випрямить дороги,
а з ними спотикання у ходу,
і поведе до світлої знемоги,
і прожене безумності орду?…

25.02.2017

*експериментальний сонет з нетипово негативним наповненням*

Чому нема (у плині світ зіскніє...)
Того казкового, що зветься mon ami ?
Бо ниє там... По-під ребер"ям ниє
Прадавнє таїнство, обізване людьми

Коханням, що безсмертними Богами
Одвік, здавалося, дароване було
До людства днів останніх- Вічна Прама...
А нам з тобою- ні, не випав долі лот...

Цей смуток віддзеркалить час осінній.
І по стіні змалюють наші тіні
Фінальну мить Ромео і Джульєтти...

Сумний альянс поетки та поета...
Цей декаданс відійде з нами в Лєту...
Його ми вип"єм, мов цикуту нині.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117022600376

Зима вже плаче,бо весна перемагає,
і сірий смуток стріхою стікає...

Весніє квітка. Ніжність білосніжна
крізь сніг пробилася і дивиться у світ.
А котики пухнасто-дивовижні
ось-ось замуркотять з тоненьких вербовіт...

І синє небо, що весну чатує
зимові сльози в проліски фарбує...

Через веселе літо Запоріжжя
Дивлюсь за горизонт думок:
Де мати Мар’я, Юхим батько збіжжя
Життям збирають точно в строк,

Вже назгорталося крутих врожаїв
Думок, тривог до сивини,
Одне на радість: діти приїжджають
Усі без погляду вини,

З дороги з батьком вип’ємо ще потім,
Спочатку „ Дружба“ відспіва
Хвалу дровам, що з крапелькою поту
Перекотили до хліва,

А над хлівами, наче над роками
Стоїть тополя молода
І місяцю-молодику руками
Куйовдить чуба до видна,

Плекає мама на жаровні хлібця
Духмяного на все село
І причащає тут дівчат і хлопців —
Так завжди буде, є, було,

А ще сябри на радість на світанні
Приїдуть з настроєм, як світ
І оспівають дві куми Світлани
Дорогу дорогỳ як слід,

Одне на смуток: в батька на прощання
Так мало слів із-під поли
І в горлі нашім німоту розчавить
Одне на двох: „ А знов коли? “

Через веселе літо щогодини
Натомлено сюрчить імла,
Та вічно серцем чую, що не спинить
Ходу рідні своя земля.

2005

Ой чого, рідна земле,
ти така чужина?
Чом життя тут завмерло
не на рік, не на два?

Куди оком не кину –
все биллям поросло,
і прийшло до загину
колись райське село.

Де три верби хилились
над Річищем в журбі,
не дійти – як не силуйсь –
під шатро їх мені.

ані співу, ні сміху,
в школі гомін замовк..
Німо. Тихо. Так тихо,
Що відлунює крок.

Ні людей, ні скотини –
чорнобиль до небес,
за поваленим тином
не загавкає пес.

В кропиві, в самотині,
Господь хату зберіг.
Геть полускані стіни,
Геть потрухлий поріг...

Як від жалю зомлію,
Повз ніхто не пройде,
З морового довкілля
Хіба змій приповзе.

Щоб узріти, де ж обрій,
Змахну хворим крилом,
Закружляю у горі
Над порожнім гніздом.

Ген за Уж, за Залісся
Видно лиш чагарі.
Над дрімучим пралісом
Обіллюся слізьми.

Закричу у заскнінні:
Хто спаплюжив гніздо?!
Та того голосіння
Не почує ніхто...

2015 Чорнобиль

Над гаєм здіймались дими…
Я глянув – неначе жива
У небо злетіла сова
Із чорним і білим - крильми.

Відкрив я здивовано рот,
Чи в мене уява палка?!
Постав із сови тут вулкан,
Що вивергне магму от-от!

Аж серце немов завмира,
У цій перетворення грі.
З вулкана постала гора,
Що снігом ясніє вгорі…

З розвесненим гаєм удвох
Ми з цих дивувалися див.
Не знаю – чи вітер чи Бог? –
Химери ці хмарні ліпив.



25.02.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

Конча Озерна, гай Дани.

Хатонько незабутня, сердешна,
розлучили з тобою навік…
Ти лишилася в мов нетутешнім
диким світі отруєних рік.

Непобілена, боса, розпатлана,
очі-шибки повибивані,
чорнобилем в три метри облатана --
як болять твої біди мені!

Чом не снишся в пташиному гомоні,
в мальвах, ружах заквітчана вся?
Чом на мене ти дивишся поглядом
із кістками розм’яклими пса?

Не зійдуться надвечір сусідоньки
побалакати аби про щось,
не повідають щиро про бідоньки…
Про таку – чи подумав би хтось?!

Рік чи два – і байдужим бульдозером
тебе скинуть з обличчя землі,
і потонуть у слізному озері
всі увібрані болі-жалі.

Хто відправить тобі панахиду,
поминальний накриє хто стіл?
Тільки вітер гуля по полину…

І немає ні віри, ні сил …
1986 Чорнобиль

ПРИРЕЧЕНІСТЬ

Йдемо із океану у життя,
Й розхлю́пуєм як краплі з калаба́ні
Себе із ними. Так іде буття.
Так ми зрікаємся і ду́ші розірва́ні
Летять лахміттям через небуття
У згарище закінчення. В повстанні
Зойку благанного і вже без вороття
Душу зціло́вують незба́гнення останні.
Любов чіпляється ж за прірву каяття
Коли серця́ приречено до травлі.
А ти ще дихаєш, Різдво i Смерть вмовля,
І янголи рвуть-п’ють криваві плaвні!

Павло Гай-Нижник
24 лютого 2017 р.

1

Знов підйом - на лису гору.
Панорама: яр, ковтьоби.
Поливала мандрагору.
Перенизано оздоби.

Обступали сонцелюби.
Угрузали в сніг обцаси.
Гекатомби. Смерть беззуба
Гуркотить у тулумбаси,
Жне поріддя гречкосіїв,
Обіцяє бодні меду.
Забарився десь месія.
Йдуть посошні люди в кедах.

Завтра тепле чи вогнисте?
Колоски - із вирви-рани...
Заколисуй, бандуристе,
Удовиченьку Оксану.

2

Ця війна - за логін волі.
Наобіцяно цукатів.
Пораділи напівголі:
За копійку брендні шмати.

Одягайте плащ від Гуччі,
Та не бійтеся корости.
Забугорні доки учать.
Ми ще в класі, певно, шостім.

Підростаємо, аякже.
Відторгається не лишнє.
Скільки ще синів поляже
З акварелями Комишні?

3

В ейфорії світоч духу.
Зріс євшан гіркий, цілющий.
Уціліють шпанська муха,
Черемшина, вишні, хрущик.

Сплять у люлях мудрагелі.
Ще казки, підказки, поміч.
Це не кров - залита гелем
Україна в тихій комі.


2017

Весна…. І серце б`ється збуджено.
А сонце кимось вже пробуджено.
Сутужно зимоньці, незатишно,
лИбонь, хотіла владу мати ще.
Лопоче легіт по-весняному
сЬогодні дню - п`янкому й п`яному.
Кортить відчути справжнє літепло.
Усмішки дарувати, сміх. Стекло
Знічев`я снігу сіре-сіре тло.
А кров пульсує. Серце як чуже.
Навідліг нас весна зборола вже.

25.02.2017

Перемовчу цю мить, пережурю цей день,
а небо знов нахилиться й заплаче.
Я знаю, що мине, і добре, й зле мине,
і буде так, що й не було неначе.

І тільки вітер змін у віття шугоне,
і заколише цю нестримну тугу,
що перейшла собі негадано мене
і знов намалювала чорну смугу.

Але відрада є - із хмари сипоне
білезним снігом, бо зима ще нині.
І в душу увійде освяття неземне
й засіє світлом річища полинні.

І я скажу собі - агов, дівице, не
давай себе здолати сірій втомі!
Бо, знаєш, так бува, хтось волю обітне
і відчай оселяється у домі.

А ти його жени, своєї хай не гне
і хай не пеленає в тугу стіни.
Міняється усе, і радісне, й сумне,
і навіть те, що нібито незмінне.

Тож приголуб цю мить, і цей журливий день,
і небо пригорни, нехай не плаче,
бо й біль оцей мине, усе колись мине,
і буде так, що й не було неначе...

14.02.17 р.

Виціловує вітер осінній яблуням пучки,
Виграє золотим і червоним у нашім саду.
Дожилася Вкраїна до краю, до горя, до ручки,
Бо отримує тільки жалі і велику біду.

Все зламали у ній — і майбутнє, і душу, і вроду,
Розікрали ставки і до річки й на крок не дійти.
Закопали сокиру війни, а з нею й свободу.
Збайдужілий до всього живеш вже у безладі ти.

Хтось же править тобою і хтось той вирішує долі,
Як в майбутнє потрапиш, то це вже везіння, чиє?
І летить у світи цей нахабний хазяїн сваволі,
І в конвульсіях б’ється омріяне щастя твоє.

Хто очистить державу від погані, нам невідомо,
Спить народ очумілий, його стережуть вороги.
І привчають усіх, що ми гості у власному домі,
І заплющили очі на злочини, що навкруги.

Та не вічно зимовим вітрам у світах шаленіти,
Забиваючи снігом шпарини і кожен куток.
І народяться вільні від горя і сорому діти,
Бо єдина надія на цих ось майбутніх діток.

Молоко материнське уб’є знахабнілу отруту,
Ляже зернятко в свіжу і теплу весняну ріллю.
І розірве народ закривавлені болісні пута,
І Шевченкове слово ожиє: «Вкраїно, молю!»

Йде Україна мовби по болоту,
Затягує її бездонна твань.
І ким би ти не був — мовчиш. Супротив
Отримає багато покарань?!

Мовчиш? — Мовчи! неначе тихе бидло.
На дно, так всім! Не стулюй кулаки.
Оце тобі покращення і їдло,
Нещасний рабе. Їв же ти з руки

Й усе процвиндрив — і минуле й нині,
Й майбутнє у нащадків прожував.
Хотів же хтось (таких пів-України),
Щоби тобою злодій керував.

Ні радості, ні сміху, ні печалі
Немає в душах мокрих і слизьких.
Горілкою і пивом замовчали
Твої страждання і твоїх близьких.

Навчатись? — Ні! – Кому оце все стадо
Розкаже про Шевченка і Франка?
І хто зустріне українців радо,
Чия тобі простягнута рука?

Подумай добре, бо коли до урни
Опустиш долю, тобто бюлетень,
Щоби із тебе не зробили дурня,
Сьогодні думай про майбутній день!

Приїхав у місто, де люди лукаві,
Брехливі і заздрісні, ласі на зло.
Написано в Біблії – «тварі – по парі»,
А їх тут до біса таких розвелось.

А решта для них, наче бидло у стайні:
Раби для панів і для підпанків їх..
Пани розкошують, панам дуже файно -
Відплати ж не мають і жодного з лих.

Лиш мова про те, що усі ми – під Богом
І скільки б не мали і влади і днів…
Погляньте на березі річки на йога –
Чого він сидить там, не знаєте, ні?...

Чи дійде, лукаві, злосливі, брехливі -
У пеклі на вас зачекались давно?..
В четвер піде дощик, а, може, і злива
Десь днів так на сорок… Таке ось кіно...

09.02.2017

А хто тепер нам вигострить сокиру,
Хто поведе в розкрилля добрих літ?
Чужинці в хаті нині не для миру,
А для сваволі і задля обид.

Змирились ми, приречені так жити,
Віддавши найсвятішу булаву,
Витопчуючи зеленаве жито,
Щоб потім їсти листя і траву.

І помирати цілими родами,
Майбутнє не рятуючи своє.
Щоб зайди частувалися плодами
Й убили нас. Які ж ми люди є?!

Тягли із нас останню насінину,
Ми під плотами дохли, мов кішкИ´.
І нам стріляли кожному у спину!
Вони ж добро впихали у мішки.

Які ж ми є?! Дітей споїли наших,
Підсовують травичку — покури!
Своїх — за океани! Повні чаші —
Палаци їхні і добра двори.

Своїх навчають доблесті і честі,
А нашим — праця з ранку до зорі.
Бо їх чекає в долі перехрестя,
Де все одно наступлять на граблі.

А ми ж серцями винесли на площу,
Здавалось, українця, вийшло — ні!
Ішли до нього, начебто на прощу,
Та нас він зрадив… Де тепер пісні?

Чому свободи так наїлись люди,
На радість навіть сили не стає?
А злодії собаками з‑за буди
Вже вигрібають все, немов своє.

І колядують по судах невпинно,
Спиваючи з народу свіжу кров.
Як захистити матері дитину,
Нагодувати і навчити знов

Добру, і щиросердю, і повазі?
Та замість слави — гіркота хули.
І боляче, і страшно, бо, наразі,
Ось бачите, куди нас завели!

Свій на свого, де хата гірко скраю
Стоїть пуста, без друзів і рідні.
Засмучують незібрані врожаї,
Чорнобиль плаче в кожному вікні.

А ми не звикли до такої долі —
У нас навпіл хлібина — до добра.
Ми трударі. На нашім хлібнім полі
З батьками вчиться праці дітвора…

Чужинці в хаті — завжди не для миру,
А для сваволі і задля обид.
Прийшла пора гострити нам сокиру,
Вести народ в розкрилля добрих літ!
21.04.13

Люблю самотність... Лоно тиші…
Коли розмашисто думкам…
Тоді душа слова колише –
І я в самотності не сам…

19.02.2017

Мені так легко гоже з Вами,
коли між нами сива даль,
роки, сповиті пеленами,
і гіркоти медовий жаль.

Ось тільки дотику бракує
і філософії вини,
коли наплине чорне «всує»
із лона тихої луни…

02.2017

Як завиє собака
У селі під вікном,
Затуманиться всяка
Річ, що звалась добром.

Недолюблена мати
Стане тихо в кутку,
Бездокірно і свято
Привітає дочку.

Недолюблені діти
Із світлин закричать:
Нам незатишно в світі,
Подаруй нам причал!

Серце владно і вдячно
Заполонить любов…
Та все ближче – аж лячно –
Недолюблений Бог.

2017

Я дивлюся на небо, я міркую про зорі,
Про ночей безгоміння і світанки прозорі.

Оповитий туманом небокрай даленіє,
У душі безталанній оживає замрія.

Загубивши надію на омріяну ласку,
Я складаю для себе втаємничену казку.

Черемош скинув льодовий сардак,
Пливуть по річці вже не зовсім пазли.
Зима минає, і нема навспак
Туди дороги, де й смереки мерзли.

То льодохід. І крига креше креш,
І пре вперед, і гостро берег муля.
А на крижині – й слів не добереш! -
Тремтить нервово молода козуля.

Вона й не знала, що таке бува:
Ступила на ріку, як завше, сміло.
А тріщина, що кригу убива,
Враз почалась – і в безміри побігла.

І от козуля посеред ріки.
В полоні у крижин - краса і сила.
Довкола лиш непевні острівки.
Вода стрімка погибеллю манила…

Та не чекала. Зупинила дрож
І гордо по крижинах пострибала.
Бо гори кликали. Тому і Черемош
Перепливла. Зуміла. Подолала.
24.02.17

Лоно матері наче лук
Відправляє тебе в політ.
Батько видобув з лука звук
І тобою поцілив світ.

Хто такий і куди летиш?
Хто зустріне - спитає всяк.
Ти не знаєш. Боїшся лиш
Пропустити у небі знак,

Що не прісною зробить сіль
І змінити дозволить шлях:
Не стрілою приречено в ціль,
А до мрії, як вільний птах.

Може тільки у цьому суть:
Ким прибудеш до точки Б?
І чи зможеш в кінці почуть:
Бог на ймення назвав тебе?

Тихесенько падав сніг
На мури монастиря,
Молилася за усіх
Ранкова Свята Зоря.

За нею святі слова
Я пошепки промовляв,
Благаючи про дива.
Не плакало немовля,

У небо полинув дим
З жертовника чи димаря
І тихий почувся дзвін.
З молитвою дзвонаря

Тихесенько падав сніг
На крила пташині Царя,
Молилася за усіх
Ранкова Свята Зоря.

21.02.17

Мої спогади пахнуть медом, чебрецем. Та мені все мало.
Хоч від тебе тікаю в весни, щохвилинно біжу кудись.
Мені майже вдається жити, щоб не вірили й не тримали,
Щоб зрадливі червневі зливи не нашіптували: «Спинись!»

Я до спини тулила крила, намагаючись полетіти.
Щогодинно і щосекундно забувала твої сліди.
Але знов зацвіли тумани, обнадіяли зеленню жито.
Прошептала байдужа осінь, що мені це не до снаги.

І тепер моя боса втома зупинилась на роздоріжжі.
Об стерню поколовши ноги, перетнувши твою межу,
Вже не хочу лишатись в літі і ховатись у травах ніжних.
Та проте до зими твоєї вже ніколи не побіжу.

У паралельних світах ми знайомі давно,
Бо гуляли дахами вечірнього міста,

Ми з тобою, юначе, зі схожого тіста...
І про нас вже не раз відзнімалось кіно –

В паралельних світах,
А у цьому – ми різно,
Тобто порізно,
значить – уже не разом,

Нас поєднує шал, що вливається в кров –
І життя кольорове тоді, а не прісне...

Ми шукаємо те, у що віра – Любов,
Ми уперто за нею, немов альпіністи.

Ми поєднані Богом,
Пов’язані тісно...
І блукаючи – знайдемо,
хто де б не йшов.

Ми розпахнуті, ніби віконні фіранки,
І закриті водночас, мов на зиму банки,
Які так не відкрити, руками, однак,
Ми шукаємо свій тут полишений знак,

І збираємо друзки себе,
Що згубили, коли там, в паралелях,
Відважно любили, відчайдушно
Хотіли і навіть могли. Ми були і ми є.
Ми щасливі були...

Перелітали дорогу круки
У пташиних справах
У повітрі бриніла тривога -
То мабуть весна.
Серце билося тихо
Наче зліва, не справа,
Отже поки воно на місці.
Чи надовго? Хто ж зна...

Сонце світило кволо,
Як по довгій хворобі,
Коли два роки пролежав
І при цьому не спав.
Один із круків сів на плече,
Почухав лапою воло
І спитав: "Чи ти точно хотів
Бути тим, чим став?"

Ну і що відповісти птаху?
Та хіба що зізнатись,
Що з птахами й деревами
Надто довго не розмовляв.
Ну а потім дивитись,
Як із мріями відлітати
Буде він і темнішатиме
Під тінню від крил земля.

24.02.17

що мудрому печаль
то іншому для сміху
а може навпаки – початок із кінця
у суєті життя
одна-єдина втіха
не пити сум очей із щасного лиця

у всесвіті зеро
єдине і залишу
із глибини віків летить стрілою мить
і клацає затвор
і розтинає тишу
а сіромаха-світ іще кудись спішить

а чи у срібну даль
а чи у чорні діри
у поторочу-тло без імені й облич
летить предтеча-мить
безпам’ятної віри
несе земне ніщо у неозоре нич

13.02.2017

Нести найтяжче власну порожнечу.
Таким змілілим все стає навкруг!
І страх: а раптом стан той вже конечний?
Не зваблять більш ні думка, ані рух...
Отак, напевне, і рілля боїться,
Що омине її Сіяч з зерном,
А те насіння, що у ній таїться,
Непотріб зродить, вкриє бур’янОм.
Ну а потому - хоч яке добірне
Ти кидай в неї зЕрно від плеча,
Його бур’ян не пустить в лоно сіре ‒
Засмічена рілля глуха до Сіяча.

2016

Світять у очі всі вони чудово,
Здоров"я тобі зичать і добра,
Дружбою вихваляються з тобою,
За твій рахунок славу здобувають.

Лиш варто відійти десь на хвилину,
Тобі готові в душу наплювать,
Знайдуть тебе, як мовиться в помиях,
"Скупають" в них із голови до п"ят.

Звалять усі гріхи свої на тебе,
Роблячи з тебе цапа відбувайла,
Коли ж їм добре, то тебе не треба,
Вступись з дороги, їм ти заважаєш.

Брехні своїй вони не знають міри,
Носа деруть, немов би ті міністри.
Насправді ж бо вони звичайні "пішки",
Сказати правильніше - лицеміри.

2017 р.

Мій романтику коханий,
В цілім світі найрідніший,
А твої загадки-вірші
Водять діток ще й казками.

Мрійнику, моя любове,
На добро душа багата,
Ти на все завжди готовий,
Щоб мені зробити свято.

Щоб допомагать у всьому:
У великому й малому,
Творчого сягати зросту,
Хоч слабке маєш здоров"я.

Але сила волі й духу
В тебе більша, ніж в здорових,
До життя жаги й любові,
Про недуги - а ні звуку.

І твоя натура творча
До прекрасного прямує.
Ось за це тебе й люблю я,
Моє щастя, моє сонце.

2017 р.

Лягли на долоні мереживні тіні зірок,
Сп’янілі вітри пелюсткові збивають завії…
Буденність – всього лише втома самотніх думок,
А ніч випадає. Так тільки можливо для мрії.
На зоряних крилах злітає чарівність. Мовчиш.
Що сон, як співають над небом органи?
Буденність – всього лише втома людської душі…
І тільки вночі й можливо загоїти рани.

Старішає місто. Й немов сивина
Торкнулася стін і численних парків.
З’явилася й зникла ця осінь нудна
І зимно долоням, а мріям – жарко...

Розгойдали бісенята гойдалку.
І як щастя той нестримний рух.
В злеті аж запоморочить голову,
Мить – і в прірву вже летить мій дух.

Знаю де: у точці рівноваги
Жде мене жаданна благодать,
Я ж її із свистом пролітаю
Під ха-ха зухвалих бісенят…

Я до них свічками: геть, омано!
А вони регочуться: овва!
Ми ж не тіні безтілесні, панно,
Ми з твоїх мільярдних ДНК.

Не чекаю їхньої утоми,
Очищаю плоть від сил гріха
Молитовно в храмах і удома…
Та не затихає те ха-ха!

2016

Так дивно. Ніби й не було.
Неначе пристрасть душу й не діймала.
Усе минулось. Часом заросло.
Це просто ніч про ніжність нагадала.

І не самотньо, хоч уже й зима.
Нема образ на чужиликість вулиць.
І краплі сумнівів також нема,
Хоч ніжність більше так й не повернулась.

Вже не хвилюєш серце більше ти,
Мені - тебе, тобі - мене замало.
Втрачати віру болісно завжди.
Та й це мене, напевно, не зламало.

Все вже було: і війни, й береги,
І неба стрічка, вплетена у коси…
Усе ще буде: друзі й вороги,
Й натхненні перші світанкові роси…

І ти, і я. Й блакить чужих очей.
Ти тільки вір, що ніжність не зникає.
Ти тільки йди углиб п'янких ночей,
Ти тільки знай, що я тебе кохаю!

І осінь хай розлуку нам несе,
Відколосилось в нашім полі жито…
Я вірю в нас. Ти також. Й попри все
Шалено, до нестями хочеш жити!

Наш сад тоді малиново зацвів.
Рядками соняшники біля хати стали.
На блокпостах тепер вмирають горобці
(аби ж то тільки лиш вони вмирали!)

…Калюжа крові. Де ти, Спас - Ісус?
Побач же нас Ти із свого огрому.
Я тут. Я поряд. Хочеш віднесу
На крилах осені до батьківського дому?

Чуєш подих століть. Передзвонні чиїсь голоси
Все звучать і звучать, у серцях ритмомрії грають.
Завмираєш здивований від цієї земної краси.
Задивляєшся в небо – вростаєш в пташині зграї.

Не мовчи. Говори. Говори. Майорить
І у вирі зірками бризкає -
Просто небо живе!
Просто краще все видно згори.
Просто вічність.
Ванільна Зима.
Просто все дуже близько.

Океани змінюють визначені береги,
Речі втрачають рідкісні імена,
Люди топчуть усе навкруги,
Та життя не мина. Не мина!


Солов'ї співатимуть в вирі століть.
Моря завагітніють хмарами,
А людина? Людина чи вистоїть?
…І бувають же такі марення?!

Ти повз мене пройшов непомітно,
Поспішав до свойого дому.
Твої ранки, мов маки розквітлі,
Відганяли нав’язливу втому.

Ти мені не всміхнувся радо,
Навіть поглядом не потішив.
Зник твій образ за тихим садом
Молодих білосніжних вишень.

Місяць зиркав в мої віконця
Із нічного, байдужого неба.
А душа захлиналась від сонця,
Що лишилось мені від тебе.

І думкам легковажний вітер
Щось співав про якісь висоти.
Я багато блукала світом,
Але досі не знаю, хто ти?

1

Паноптикум. Нарозтіж вікна. Дим...
Скляні колони, тріснуті баляси.
Хтось обирає вмерти молодим.
Дракони точать кігті, бабці - ляси.

Тамуєш словотечу між ковтьоб,
Цяцянки - в бандеролі від фортуни.
Ніч. Птаходень.
Талановитий стьоб.
Рука брудна в чистилище відсуне.

2

Клюй махаонів, каву пий, мели...
Малюються вершини богорівних.
Бредуть мандрівці, курви...
Дзум бджоли.
Принишкла чортівня від крику півня.

Куняє нечупара-наглядач,
Тунель запувутинений у вусі.
Зайчатка помаранчеві - навскач...
Жбурни монету прибазарній мусі.

3

Усе прозоре, бачиш сік дерев.
Крізь лепрозорій пройдені етапи.
А сівер злий підштовхує вперед.
Трапецій блиск. Оторопіння трапів.

Чергово стрес - і є адреналін.
Кармінності не вибачать сіроми.
Підкашлює янголик опостін:
"...лишайся вдома...".


2017

*експериментальний сонет з грою іншомовних слів*

Що скажеш ти, Камбронне? Битва Ватерлоо
Вже нами програна... і сліпне вечір наче...
І, мабуть, саме час настав почесній здачі,
Бо- а la guerre comme а la guerre. І що такого?

Наполеон не зміг... То не твоя провина,
Що поле це сумне усіяно синами
la France est belle. Дні наші злічені не нами.
Невже ж з Імперією Гвардія загине,

Зганьбивши здачею свою військову честь,
Чи з честю разом відійде в минуле?
О, ти, Камбронне, зараз будеш просто Best!..

Час перемовин вийшов. Далі буде смерть.
Бігбен небесний ллє його, мов кулі.
Відповідай їм- merde! Нехай вбивають. -Мerde!

Нижче даний вірш приведено з показником розміру і з транскрипцією іншомовних слів

(13) Що скажеш ти, Камбронне? Битва Ватерлоо
(13) Вже нами програна... і сліпне вечір наче...
(13) І, мабуть, саме час настав почесній здачі,
(13) Бо- а ля гер ком а ля гер. І що такого?

(13) Наполеон не зміг... То не твоя провина,
(13) Що поле це сумне усіяно синами
(13) Ла франс іс белл. Дні наші злічені не нами.
(13) Невже ж з Імперією Гвардія загине,

(12) Зганьбивши здачею свою військову честь,
(11) Чи з честю разом відійде в минуле?
(12) О, ти, Камбронне, зараз будеш просто Бест!..

(12) Час перемовин вийшов. Далі буде смерть.
(11) Бігбен небесний ллє його, мов кулі.
(12) Відповідай їм- мерд! Нехай вбивають. -Мерд!

*Історична довідка
Коли у битві при Ватерлоо наполеонівську армію було розбито англійцями, одному з карі Гвардії, під командуванням генерала П.Камбронна, англійський полковник запропонував здатися. «Гвардія гине, але не здається!» — відповів Камбронн, додавши міцне нецензурне слово. Французькі гвардійці віддали перевагу смерті аніж полону.

**Іншомовні вирази
а la guerre comme а la guerre (фр)- на війні, як на війні
la France est belle (фр)- прекрасна Франція
Мerde (фр)- лайно
Best (англ)- кращий


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117022301527

Час життя поділив вже на дні й на години,
А за простором часу безодня німа.
Розірване серце не стулити в єдине,
І назад не вернутися – сили нема

Щоб засіяти ще раз поле тюльпанове,
Розстібнувши сорочку мов душу навстіж.
Назад не вернуть щоб родитися заново,
Ще раз шляхом тернистим пройти босоніж.

2017р.

Піду русалкам віднесу
Любов свою нерадісну:
В безвиході вже темним духом стала.
Ви не ридайте,солов’ї,
Нема їй на землі путі,
Журавлику, не засти шлях до ставу!


Прощай, любов, не осуди!
Набідкались з тобою ми.
З такими грайся, як сама, сльотами!
…Злетіли з криком журавлі,
Урвали пісню солов’ї,
А запашна рілля болотом стала.


Серед боліт в глухім маю
Я переможниця стою,
Така вдоволена, така свобідна!
… Нема ні місяця, ні зір,
Не чути співу солов’їв.
Нема ‒ ну й що? Яка біда?
І не потрібні.
2017

Мої далекі земляки,
рідня за генами й по кро́ві,
мені казати не з руки,
які ви сильні вояки
для окупації любові.

Як поживає Крим няш-ваш?
Іще не вилізає боком?
А двоголовий ще високо?
Історії кривий палаш
не усікає косооких?

Ви ще рятуєте Донбас?
Яка це буде Новораша!
Гидоти – не почата чаша.
Але у інший – добрий час
і правда, й сила буде наша.

«Піарся», юний піонер,
на тлі палаючої плями
доби герба еСеРеСеР,
який в агонії помер,
і не вернути вже до тями.

Я «щиро дякую» тобі
за наші рани, наші біди.
Але затям, що далебі
«зелені коники» сусіда
і селфі дурня на гербі –
то кулі
        в душу
                твого діда.

                              02.2017

Їжачок

З лісу вибіг їжачок –
Але ж він без голочок!
Потрудився хтось – без ліні:
Кожушок у нього з ріні*!

Біля брами на пеньочку
Він до сонця гріє очка,
На живого зовсім схожий –
Усміхається прохожим.



Павучок

Павучок не спав до ранку:
Виплітав собі фіранку,
Непомітну і тонку –
Видно тільки павуку.
Він завзятий – не лінюх:
Полюватиме на мух.

Бегемотик

Бегемотик де? – Отам.
Зветься він Гіпопо-там.
А коли не там, а тут –
Він тоді – Гіпопо-тут.

Черепаха

З черепахи дерли лаха,
Що вона така невдаха:
Поспішає, що є сили, –
А ні кроку не ступила.

Гірка

Гìрка, звісно, винувата:
Перекинула санчата.
Із очей – сльоза гіркá
у невдахи-хлопчака.
І малюк ридає гìрко:
– Ти чому нечемна, гìрко?!

Лютий, 2017

1
Зусібіч білосніжні гори мовчазні,
Схилились над оселею, мов охоронці,
Щоб розганяти хвищі й вітровії навісні,
Дарунок Божий віддавать тірольцям.
2
Катання на лижах під дощем?
На таке здатні хіба що ізраїльтяни.
Поки сніги дощенту не розстануть,
Стать на лижню вони готові ще й іще.
3
Хай на сумлінні конюха провина ця пребуде:
Перепочить дав змогу коням на лижні.
І мої любі воронії так досхочу там пудили,
Що в дальшу путь годилося б вже ліпше на човні.
4
Мости навіщо? Аби єднати?
Та ці з лижнею роз’єднують мене .
Так же не хочеться лижі скидати,
Нести в руках... І ці мости клянеш.
5
Дружина поруч. А все ж не вистача
Синів, невістоньки й онука...
З якою б радістю я з ними мчав
По цих засніжених альпійських луках.
6
Пухнасті котики на вітах верболозу,
Немов свічки у вечоровій млі,
Ведуть з потоком весняну розмову.
Шкода, що долучитись не дано мені.

Вейдах (Тіроль, Австрія)
23 лютого 2017 року

Коли вже світанок? Остання
Надія на вічне «колись»…
А світ у режимі чекання
Над прірвою горя завис.

Здається, ще трохи – і стрімко
Розсіється морок сторіч.
…Та тягне терпіння-волинку
Сліпа пересмішниця-ніч.

23.02.2017

Замітає не снігом - розпукою,
замерзають не ноги - сліди.
За небілою, злою розрухою
не пісків уже не віднайти.

Ані цегли чи моцного каменю,
ані ще не зогнилих дерев.
Все понищено злісно, розвалено.
Над проваллями піниться рев.

А в колисках, підвішених долею
на старенькі крихкі сволоки,
діти плачуть, зосталися голими
на розливах чужої ріки.

Та немає кому подивитися
чи прикласти хоча б до грудей.
З вишиванок обірвано китиці,
щось важливе обдерто з людей.

І хтось буде винити хурделицю,
хтось пожежу, а хтось промовчить.
Чорна капа над вічністю стелиться.
В чорну прірву щось вічне летить.

1.02.17 р.

И мне не спится под утробом,
И часто думаю напрочь,
Так длиться год, потом за годом,
И родилась Юнона - дочь.

Сверкали звезды в небе зорко,
И небеса дарили цвет,
Эней был почвенником только,
Таким запел на то сюжет!

Он горевал на то и если,
Она - не видела предлог,
И как-бы все не так уж песни,
И видел все могущий бог!

Все жили попросту не сладко,
И были затмены умы,
Сказать вам о минувшем, яко,
Одно: Юнона не греми!

Эней ворчал не долеломно,
Признал, что целестно погиб,
Ходил он по земле свободно,
И каждый губ его изгиб.

В придворных царствах ели кашу,
Давно и он имел поклаж,
Чего не говорили - чашу,
Сложился по всему кураж.

Юнона спала не спокойно,
Ей не давало спать вдовство,
Души вдовство парит назойно,
И не желанное родство..

03.06.16.

секс без любові
праця без оплати
без знань освіта
без ріллі поля
без спільності народ
гріх без розплати
свічки без віри
без дітей сім’я
цехи без шуму
госпіталь без ліків
без рими вірші
ріки без питва
і пісня гордість нації одвіку
мов без душі
і все те не дива

то не дива
то наша повсякденність
мов серце вийнято
з речей і слів
звикати легко
наша генна чемність
така доречна
главам без голів

1017

Наодинці з думками,
Перекочую полем часу,
І не все одразу,
Поступово, пазл за пазлом...

У картину – дії, вчинки,
Думки, ідеї,
Скільки є у цьому світі
Різних людей!

Поступово, неквапливо
вимальовується сюжет,
я у ньому - кольорове
мале драже.
Я у ньому – на картині – як не крути!
Полумяно-яскраві й сині мої сліди...

Наодинці з думками...
Поряд зі мною ти.
Не завойовник і не здобич,
Тривай, світи,
Бо коли ти – то і муза поруч –
І світ радіє.
Ти - то що не купиш...
Спіймаєш тільки,
За хвіст, як мрію.

І я мрію.