Мені вітер за тата, вітер...
Мені мряка за маму, мряка...
Не сама я посеред світу,
сиротинонька-неборака.

Вітер долю мою розчеше,
мряка вибілить чорні думи -
стане серцю багато легше,
менше стане у нього суму.

А як буде мені боліти,
від образи почну волати,
прилетить захиститись вітер,
а я знатиму - тато, тато!

Відчуватиму, не самотня,
не безвільна і не безсила,
бо хай кривдників буде сотня,
вітер має дужіші крила!

А як стану вже геть бідака
і розплачуся враз гіренько,
пригорне мене ніжно мряка,
а я знатиму - ненька, ненька!

Відчуватиму, що потрібна
як не світу цьому, то небу,
бо лишаюся не безрідна,
не зоставлена лиш на себе.

І хай інколи буде сумно,
(дні усяке ведуть до хати)
в серці бавити буду струни
і старатимусь не ридати.

Не самотня ж посеред світу,
сиротинонька-одинака...
Мені вітер за тата, вітер...
Мені мряка за маму, мряка...

25-26.03.16 р.

Пташко, куди ти летиш?
Як не боїшся злітати?
Вітер і буря довкіл –
Чуєш, здригається світ.
Рідна, та застережись –
Горем стріляють гармати,
Небо зрізає дощем
Цвіт, що іще не розквіт.

Пташко, яка ти стрімка,
Не полохлива, безстрашна.
Крила неначе ламкі,
Тільки незламні вони.
П’єш, не вагаючись, всю
Болем наповнену чашу,
Сміло летиш у вогонь
Самих пекучих горнил.

Птахо, ти людям несеш
Щастя п’ятипелюсткове
Навіть у цій нелюдській
«Неофіційній» війні.
Господи, убережи
Цю відчайдуху, що словом
Б’ється на передовій
З воїнами нарівні.

Доля вручила талант,
а з талана́ми чомусь не спішила.
Ви́мушений емігрант –
де його лиш по життю не носило.
Не працювати не міг,
був у роботі завжди ненаситним.
Труднощі всі переміг.
Був завжди щирим і різноманітним.
Винайшов він «Пльонтанізм» –
техніку плетення ни́тками фарби.
Творчий його героїзм
став серцевиною справжнього скарбу.

Безверхів’я, безхребеття, безкоріння, –
Отаке у нас насіялось насіння.
Скрізь дворушництво, дводушність і двомовність –
Отака в нас поголовна безголовність.

2011

Під вікном,
мов діти,
білої шипшини
квіти…

Пахощами позіхають,
під зливу смутку наганяють…

Що робити в дощик люду,
коли спогадів краплини всюди?
Ховатися по хатах
і лікуватися у віршах?..

А може забути парасолю,
покластися на кращу долю,
й піти гуляти між гаями,
дістатися до їх галявин…

Дивитись в небо і загадувати бажання…

А потім,
в затишній кав’ярні,
у сукні,
ніби після пральні,
зробити ковток,
підняти очі…

І зрозуміти серед ночі:
бажання наші – то не гра…

- Ну що ж… заходь! Чекала я…


28.05.2016

Біжи, біжи на ці гвинти, торкнися серцем, пригорнися зором,
Ти не зможеш перейти свій подвиг і ганебний сором.
Тремтить вже сакура в росі від райдужного цвіту керосину,
Коли сховалися шасі - збагнула, що простилась з сином.
Ніхто його ще не втрачав, він молодий і щастям вбитий,
Так випала йому печаль нових два сонця запалити.
І жодних слів, немов німий, стискає руки він до болю,
Тягар тримає під крильми, а потім випустить на волю
своє потомство необачне. Дракони мудрі вогняні
по імператору заплачуть і схилять голови до ніг.
Піднявся вже останній вал, ось маска ієрогліфами біла
І розплавлений штурвал, невже ти цього хотіла?

2014

Коли в час нових затемнень сил стає очам залізним
І тягар можливо знести від опущених повік,
Незнайомці при дорозі в рух приводять механізми,
Повернутися у часі і лишитись там навік.
Флюгер відійшов на північ, де вогні далеких станцій,
Завмирає на порозі гнаний шляхом слідопит,
З гір спускаються сатири і кружляють в дикім танці,
Тільки квіти проростають у відбитках їх копит.
Неминучі кроки поруч, силуети прагнуть вище,
Поміж маятників згаслих і розкиданих речей
Вириваються дерева із підлоги до горища,
Щоби стінам цим похилим враз підставити плече.
Пил заходиться у лампах, вниз спускається богиня,
Смертних споминів шукає для обійм відтятих рук,
І минуле оживає, та прийдешнє усе гине,
Потопаючи у водах, що доносить акведук.
Хоч і зчесані коліна сліпо падають в поклонах,
Хижий птах вже стрепенувся у простягнутій руці,
Стара жінка хилить груди, там де гнізд чумні бубони,
І вже кличуть за дверима, щоб виносили мерців.
Розмиваються всі риси, у пустотах сплять терміти,
Зупиняється погонич і вози стоять в дворах,
Залишається чекати і смиренно вік терпіти
До наступного приходу по підвалах і ярах.
Щоб порушити цей спокій, бути подихом посміти,
Як пітьму доріг відводить подорожній ліхтарем,
І пройшовши коридором, цілу ніч тут, ледь помітний,
Хтось стоїть посеред зали поряд з псом-поводирем.

2014

Крапки над «і» ти ставиш бездоганно.
Як цвяхи в хрест, вбиваєш їх крізь мене.
З розмаху, твердо, сильно, невблаганно.
Не допускаючи і натяку на крени.

Я ледве дихаю, повітря стало в грудях.
Ні сліз, ні слів, ні крику, ні благання.
Убитий дух. Зневірююсь у людях.
Негарний твір – елегія страждання.

Я знаю – то така за щастя плата.
Чим більше щастя, тим сильніший розпин.
Але ще знаю, що любов – не злочин.
Хоча вона й приводить до розп’яття..

«Щойно зійшло сонце і все освітило,
Бачу на дорогу виїжджає милий.
Як мене набачив, з коника зіскочив,
Обійняв любенько, бачить діток хоче.
«Що ж то за пригода така причинилась,
Що з коником іншим вертаєшся, милий?»
«Ой, не питай, любко, що сталось в дорозі,
Як про те згадаю, проймаюся дрожжю.
Розбійники в лісі мене перестріли,
Коня одібрали... Убити хотіли...
Вовкам на поталу врешті-решт лишили.
Скільки б я пролежав, зв’язаний, безсилий,
Якби три дівчини тут не нагодились...»
«І всі три одразу тебе полюбили?..»
«Може, й так. Хто звіда дівочеє серце?
Одна дала коника, а друга - сідельце.
А третя - така ж бо куховарка справна,
Що пекла й варила – розказать намарне...
Вона, мабуть, справді мене покохала,
Бо якогось вечора крізь сльози сказала:
«Їж, любий козаче.. Вертайся додому.
А не маєш жінки, лишайся зо мною!»
Не став я дурити оту щиру душу
І сказав одверто, що вертатись мушу,
Бо ж дружина вірна та два ангелочки,
Мене виглядаючи, виплакали очі».
...Зозуленька в гаю кукувала знову
Про подружнє щастя, про силу любові.

Переступаючи з долоні на долоню,
йдеш по руках - то в ліву, то у праву,
знак безконечності виписуючи сміло
(сліпе, наївне – от тому й сміливе)
(аби не коло, не велике коло - хвоста свого вхопивши за кінець).

Глухі кути не оминеш, напевне, –
в них потрапляєш часом підсвідомо,
а часом і життя вганяє жорстко.
Ошкіритись, гарчати і стрибати назустріч кожному тичку? –
та можна… Оце найлегше, найпростіше, мабуть
(медаль за мужність потім ще дадуть).

А чи спинитись…
і, розкривши очі, спокійно, холодно, і з усмішкою прірву
стрибком за межі (їх немає ж бо!!!) прорвати, і
прийняти світ у себе, увесь (увійде, ми – також без меж!!!)

P. S. От тільки без вагань, без приміряння
і без анонсів на усі світи (розплющить стінка,
бо її поставлять, сама постане, виросте умить).

«Пірнай! Тут мілко…» - це життя регоче!

Вже як місяць не можу зібрати в слова
свої ніжність і смуток травневої днини -
бо, де з неба на брук простягалась імла,
я пірнула в бузкові глибини.

Що було там, лишаю назавжди собі -
у сироповім плині все ж важко тонути.
Ночі точаться вісім годин у добі,
бо не мають потреби спокути.

Доленосні мовчання народжують спів -
так здавалось тоді і це смішно сьогодні,
на кордоні північно-південних степів
знов лягають тумани холодні.

Поміж ними ховаються млосні дощі,
що вином розливаються в сонці до ранку,
поїзди, одягнувши з курища плащі,
рвуть свою задимілу горлянку.

І тоді у туманах, немов в самоті,
так багато хотілось спитати насправді,
що наразі, вже місяць ловлю в темноті
твої рухи в травневім безладді.

Я саме у розпалі літа,
ніч східних мотивів п’янка,
Волосся уквітчане цвітом,
Промовив мені : Merhaba!

Шаріюсь, ховаючи очі,
Дивлюся під ноги униз,
А він на турецькій шепоче:
Dansetmeyi sever misiniz?

Не знаю сказати як: Буду,
Якщо запросив мене ти...
І серце тріпоче у грудях,
Між нами два різні світи.

Не знаю, що там ти подумав,
У танці зі мною своїм,
Але я його не забуду:
Harika zaman gecirdim!

Так мало сонця...
Звивисті дощі.
І люди повз... І нелюди повзучі...
Волога липа тулиться до щік.
Стікає вірш – духмянисто, тягуче.

Катма синиць, годую журавля.
Ще є проект підйому на Горгани.
Співає троль при кріслі: "...труляля...".
Клеймують пацифістів клептомани.

Сирени... рух...
Ковтьоби голубі.
Дешеві жарти, перша полуниця.
Серед містян зів`яну, далебі.
У серці – шал органа, блискавиці.

Мені б землі, і воленьки – гай-гай...
Серпастих днів, молочного лукуму.

Збираюся в чужий Бахчисарай* -
Пройду садком, де шаурма - від кума.

2016


* у перекладі з кримськотатарської мови – місто в саду.

Коли, після дворічного страждання,
Вона зійшла по трапу, зовсім боса,
Щоб землю рідну і травичку в росах
Відчути, наче вперше і востаннє,

Любов безмежна серце розривала –
Вона не говорила, а кричала!
До сИріт, матерів знайшла слова:
«Простіть, що Їх нема, а я жива!
За Україну ще б я помирала…»

Свобода ця народами омріяна!
Для нас вона останньою Надією,
Благословенною від Бога іскрою,
Спустилась з неба дівою Пречистою!

Гуртуйтеся всі сили наші праведні
Навколо цього дивного знамення –
Могутні ми усі своєю правдою,
Бо Україна - нам святе наймення!

26.05.2016

Кропом і м’ятою пахнуть сільські вечори.
Тягне волого від річки в недавнє осоння.
Зірка блідніє край неба, та ще не зорить
В з’яві одвічній за крок до нічного безсоння.

Сутінь лілова вгортається в синь-фіолет,
Глибшає темінь в садках і далекому лісі.
Тишу сполохає птаха невидимий лет,
Й лячно одізветься сич у густому горісі.

Випливе місяць, осяє довколишній світ:
Трави принишклі, дерева і сонні оселі,
В річці поплава, здрімне між осикових віт
І помандрує, де ждуть його зорі веселі…

27.05.2016.

Луч света солнечный глаза во мраке выел-
Во тьме живущий ощущением живет.
Опять взошла над белым светом эйфория...
Уже которая по номеру. Зайдет.

Для осознания поэзия поэту
Нужна, как сбритая к фуршету борода.
Луч света ярок. Но ведь он всего луч света.
Сверкнул и нету. Будто не был никогда.

А тьма останется. Ведь царствует незримо
Над этим миром с сотворения времен.
И лес идет на Дунсенан неотвратимо,
Как "para bellum" тем, "кто женщиной рожден".

Пустой надежды конвульсивные азарты
Сойдут на нет. Я это знаю наперед.
Все, что случится- предначертано. И карты
Никто не в силах обнаружить тайный ход.
..........................................
Забыл сказать... Я, видно, более не буду
Искать ответы на вопрос "кто виноват".
Хотите чуда? Верьте, верящие в чудо.
Писать не брошу, но слегка сменю формат.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116052603542

Проводжаю в ніч весняний вечір,
Скоро літо гляне на луги.
Хмари валять, наче дим із печі,
Сіють дрібен дощик навкруги.

Тільки десь на заході жарини
Ще ледь-ледь поблискують здаля.
Солов`їний спів безжурно лине,
Посумнілі віти звеселя.

І скрипковим бавлячись piano,
Кантилену тягнучи у грі,
Свердлять пори шкіри бездоганно
Упирі-музики – комарі.

26.05.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Київщина, Конча Озерна, Півострів Печалі.

***
І на чужого не найти управу,
і рідні наїдаються на славу.
Живемо у надії на колись.
Злодії темні нищили державу,
то як же без розумних обійтись?

***
Нема у світі вічного нічого,
що націю об'єднує і друзів.
У владу обираємо святого,
але вона існує ради того,
аби хотіло бидло до союзу.

***
Усе од біса – суто ложне.
На Раші тикає безбожне,
а чорті-що іде на Ви.
Любити ірода не можна,
коли сепаратіє кожне,
якщо повіє із Москви.

***
Країна пам'ятає торохтілок.
Черговий кум де-юре кращий всіх.
І обіцяє викурити тих,
у кого апеляція на вирок:
– Ну хто по п'яні не робив помилок,
міняючи хазяїнів своїх?

***
Людина не лишається одна,
коли і визнає, і знає Бога,
і оминає не одну дорогу,
якою управляє сатана,
але іде десятою вона –
до істини і Отчого порогу.

***
Коли юрма і неофіти
недооцінюють талант
і намагаються скорити
і слово істини убити,
зажитися на цьому світі –
це не найкращий варіант.

***
Поети добрі, іноді – хороші.
Але не те ознаменує суть,
за що поету премію дають.
Таланти, асигновані у гроші,
приспівуючи, інколи живуть.

                              2016

Цей вогонь
Чи спинити самому...
Все, що є, закидаєш у вихор,
Очищаєш у полум’ї душу,
Що угору злітає, довкола
Розкидаючи іскри любові.

… поки сміло хтось не огорне
і не створить захистя надійне

… поки вміло мудрий не прийме,
одягнувшись у лати, багаття

… поки полум’я не загасять,
не запінять безжально і жорстко

… поки вічність не абортує
цей вогонь із зотлілого тіла

1

Луска розмов, протекції...
Актори на кону.
Субстанції, нью-секції.
Вщасливлю хоч одну.

Між пустодзвонів, суржика,
Що сіється-тече,
Звучить охвітна музика
Для геніїв... нікчем.

...а хай вам риба й озеро...
Ще й крайчик рогози...
Ось вільний шлях, сім козирів.
Десь виляски грози.

Квітучо... скаламучено...
Аж багнеться висот.
Є мова - птах приручений -
Над виром нечеснот.

2

"Ках-ках..." - пливуть качаточка.
Над ряскою салют.
Лелію - мегацяточка...
Шукаю Абсолют.

3

Знов пахощі липневі
Вдихає Карабас.
Трон мостять королеві.
Людва - довкола кас.

Патетика, насіння...
І бублики-нулі.
Стихає шарудіння
За видих до петлі.

Ця зона турбулентна.
Досмоктую дюшес...
Дивлюсь: Говерла... Етна...
І... острів поетес.

2016

Нам потрібно пам’ятати,
що без Бога ми – ніхто,
як роззброєні солдати
чи поламане авто!

Нам не треба забувати,
що без Бога ми – ніхто,
ніби складені мандати
чи занедбане шато!

Не зрікаємося Бога,
бо не стелиться без Нього
наша праведна дорога
до Чертогу пресвятого!

Нам належить пам’ятати,
що без Бога ми – ніхто,
як розчавлені батати
чи сплюндроване плато!

Нам не можна забувати,
що без Бога ми – ніхто,
наче спалені трактати
чи розірване манто!

Не зрікаємося Бога,
бо не стелиться без Нього
наша праведна дорога
до Чертогу пресвятого!
[2014]

Візьми мене за руку і тримай,
Не відпускай, і я вдивляюсь в очі,
І хочеш ти того, а чи не хочеш,
Та саме там узріла я свій рай.

Чужинці, мови, різні голоси,
А я тримаю все ще твою руку,
І хочу бути більше, аніж другом,
Бери мене, не відпускай, неси,

Я загубилась в погляді твоїм,
Розгублена, веди мене за руку,
Ти спогадом приємним став моїм,
У сподіванні я на зустріч вдруге.

Осанна Волі і Надії!
Ганьба єфрейтору юрми.
Єднає безнадійна мрія,
що є у небесах Месія
і є ще люди між людьми.

І Віра є, що не за ґрати,
не по іронії судьби
її рятує Божа Мати.
І нині нічого гадати, –
а що якби? А що – якби,

якби вона голодувала
до нелогічного кінця?
Але вона живою стала…
…на п’єдесталі із металу,
достойна слави і вінця.

І хай живе жива Надія.
Якщо така одна за двох,
то на очах у багатьох
побачить навіть і Росія,
що зійде жінкою Месія,
бо з нею істина і Бог.


25.2016

Є у політиці генії-дурні
високомірні і малокультурні.
Альтернативи нема.
Суд і поліцію, бізнес і право
завоювала у мене держава,
Має усе задарма.

Путя диктує, за що воювати,
Петя – коли у Європу тікати.
Раді усі. Все одно,
як би глибоко могилу не рили,
ще вистачає нечистої сили,
що опускає на дно.

Ідеологія Раші існує.
По Україні і досі кочує
слава її і хула.
Поки воюють совки і укропи,
і у Америці, і у Європі
аудиторія зла.

Напоготові тримаючи бомбу,
дуже радіють дебіли і зомбі,
що найсильніші вони.
І наточивши ножі і лопати,
дуже бажають вони показати
істинний лик сатани.

Я його бачу і плачу. Одначе
я закликаю, – тримайся, козаче!
Це ще не вічна яса.
Буде ще сонце веселе сіяти,
поки на Сина надіється Мати
і не горять небеса.

2016

Усіяв дороги акації цвіт.
Рябіє осоння отави.
І сизі сережки березових віт.
уже опадають на трави.

Заманює липа медові рої,
і віє нектарами раю.
Оаза бере у обійми свої
усе, що кує і літає.

Зозуля рахує майбутні літа.
Минулі оплакує одуд.
А щастя невидиме – поряд,
коли досягається ціль і мета.
Гойдає колиску пора золота –
сусіди
            не битимуть
                                   посуд.

05.2016

Хто з вас краща, скажіть мені,
Дівчата?
Ми утрьох. І нинішня ніч-
Початок
Поринання у світ бажань
Незнаних,
Поглинання таємних знань
Нірвани.
І хміліюча голова...
О Боже!..
Справі лиш лямур-де-труа
Поможе.
То зачинимося для всіх-
У колі.
Поринаєм в безодню втіх.
І голі
Наші душі й тіла нараз
Зіллються,
Одкровення, що звуть екстаз
Уп"ються,
Ті, що рвуть, мов гниле рядно,
Кордони
Ті, сповідують що давно
Закони,
Понаписані ще з часів
Купала.
Це неначе чумацька сіль,
Що впала
Зорепадом бажань на ті-
Ло голе,
Бо без драйву життя мов хліб
Без солі.
Справді хочеться досягти
Нірвани...
Свіжість ночі, нас приведи
До ванни,
Де бажання з”єднавши, раз
За разом
Охолодим сп"янілу кров
Екcтазу.



© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116052506587

Неповторна й загадкова,
сонцелика і чарівна,
промениста й веселкова,
осяйна і мелодійна!
Ніжна та єдина –
Дівчина-зорина!

Виключно для Тебе, Неповторна лейді,
чумакує сонце в чистих небесах!
Виключно для Тебе, Чудотворна лейді,
колоситься жито в зораних полях!
Виключно для Тебе, Веселкова лейді,
розквітають вишні у п’янких садах!
Виключно для Тебе, Загадкова лейді,
виграють трембіти у рясних плаях!

Ясночола і духмяна,
задушевна та крилата,
благодатна і жадана,
нескорима та завзята!
Чиста й лебедина –
Дівчина-перлина!

Виключно для Тебе, Неповторна лейді,
чумакує сонце в чистих небесах!
Виключно для Тебе, Чудотворна лейді,
колоситься жито в зораних полях!
Виключно для Тебе, Веселкова лейді,
розквітають вишні у п’янких садах!
Виключно для Тебе, Загадкова лейді,
виграють трембіти у рясних плаях!
[2011]

Щасливий я, тому що є у мене
квітуча Батьківщина.
Її ім’я, магічне і священне, -
Соборна Україна!

Щасливий я, тому що є у мене
етнічна Батьківщина.
Її ім’я, жагуче та вогненне, -
Соборна Україна!

Щасливий я, тому що є у мене
єдина Батьківщина.
Її ім’я, Христом благословенне, –
Соборна Україна!

Щасливий я, тому що є у мене
могуча Батьківщина.
Її ім’я, ритмічне і шаленне, -
Соборна Україна!

Щасливий я, тому що є у мене
одвічна Батьківщина.
Її ім’я, пахуче та натхненне, -
Соборна Україна!

Щасливий я, тому що є у мене
єдина Батьківщина.
Її ім’я, Христом благословенне, –
Соборна Україна!
[2011]

Теплий вечір.
Вітер ледь колихає
Кетяг акації на колінах.

Кошеня зголодніле
Треться об ноги,
Жадібно дивиться в очі.

Світлий сум,
Світла більше, ніж суму –
Сонце сідає.

Космос вислуховую, бога вибудовую.

Смерті вихор...
Смертний – тихо
слухай пульсуюче сонце,
слухай пульсуючу кров.

Бо вони у тобі – обоє.
Бо вони у тобі – живі.

Мертве вирує чорнозимою.
Мертве розріже тобі живіт.
Мертве із тебе витягує ну-
трощі поступово.

Мовчи і кричи. Та солоні дощі ні до чого,

бо річка солона вже до
берегів переповнена.
Човен буття в ній давно потонув –
потонув із тобою.

Мовчи і кричи. І кричи – і кричи!
І ламай береги – хай ріка потече по полях!
І з неба по-іншому вже задощить і вимиє сіль.
І свіжа роса на блискучій косі позбира урожай золотий.

І буду там я.
І будеш там ти.
І будемо ми.

Й не буде надворі вже чорнозими, бо не буде ніколи!

Дивися – в сузір'ях пасуться небесні воли.
Травою для них є проміння зірок і навколишня тиша.
Іонні вітри колискові співають планетам і мишам
і тим, хто це чує іще чимось, крім голови.

Слухай мене, але слухай секунду теж –
ми не маємо меж, бо самі є межею,
бо самі є останньою
краплею,
крапкою,
а, може, і крапкокомою.

А тепер засинай.
Доля буде простою і надвідомою,
на тарілці теплою і готовою.

А що я? Нічого такого –
космос вислуховую, бога вибудовую.

2016

Злобный комар опустился на нос.
.....................................
Это не стенка, всего лишь допрос.
Вовсе не факт, что под пыточный блюз
В жажде раскаянья я расколюсь
(Ну, а под пытками лучше всего
Думать, не сделаны мной отчего
Кары небесные неким, в натуре,
Экспроприаторам литературы,
Затитулованным гидроворонам,
С кадров отбором себе похоронным,
Проще, подбором, сказать, холуев.
«в битве обрящешь ты право свое...»
Жаль, что под пытками непроизвольно
Мысли теряются... Все-таки больно...
Если ты воин, то фиг ли стенать?
.....................................
...шавки озлОбленно грызли слона...

Я сам у тихому гаю,
Лише пташки тривожать тишу.
І сивину сумну мою
Вітрець, мов листячко, колише.

І сонця відсвіти ясні
Поволі вечір випиває.
Неначе Бог у вишині
Нектар потягує у гаю.

Тьох-тьох, ку-ку, гуль-гуль, дон-дінь –
Веселі висвисти довкола.
Сміється озера гладінь
І сяючі малює кола.

Я дякую за цю красу,
Вклоняюсь Велесу самому.
І звуки ніжності несу
Як найдорожчий скарб, додому.

23.05.7524 р. (2016) Київщина, Конча Озерна,
Ольжин став.

Злуда ласкава,
щастя ж - не варті.
З попелу в кварті
родиться кава.

Слово холодне
створює прірву.
З пам'яті вирве
гулом заповнить.

Надто погорді.
Надто ледачі.
Втомлена вдача
не пише мелодій

Попри напругу
посмішка тепла.
Вірю: під светром
вишита смуга

24 травня 2016

Блукало
ЯкОсь мишеня
Під деревом, що саме
Давно колись посадило
На втіху собі і радість.
Хотілося так чогось їстівного (та смачного)!..
Як раптом почуло воно кроки чиїсь неспішні
І тінь велику, мов світ, побачило крізь щілинку.
З-під дерева – та у двір, із двору – та у хатину
Влетіло через вікно (рожеве з якогось дива),
Розбивши його (пробачте – злякалося, бідолашне),
Порізавшись ще й… (пусте, таке заживає швидко).
Коли переляк пройшов, тихесенько на віконце
Залізло і почало дивитись на світ крізь скельце:
І дерево в тому шклі здалося йому казковим!
А листячко взагалі було, наче диво дивне –
Не листя злітало вниз, а зернятка і цукерки
(Ну що з мишеняти візьмеш - КотЕ (може) виправить горб…).
Побігло до дерева знов – а там тільки листя жовте
(Бо дерево те було вульгаріс вульгарісом геть).
Заплакало мишеня, та так, що із сліз сердечних
Набралася повна ріка. Сиділо воно сумне
На березі річки тої не знаю, наскільки довго
(та довго, бо дрижаки вхопили його добряче)…
Плив човен (хоча не хотів) (а може й хотів – не знаєм),
Пробралося мишеня у човен (сховалось прудко,
лякливе (ну і нехай)) , і подорож почалася:
(ще не розуміло дурне, що ВСЕ – до прощання плин…).
Міста… та міста… міста… Дивилося крізь щілину
На ті дивовижі. Та шкло рожеве крутило в пальцях
(Чи в лапах – нема різниці). Та думало, нащо скельце…
І що робити із ним.
Зі скельцем отим рожевим…

Напливають несподівані слова,
Не питаючи ні стежки, ані броду.
Перейшовши Крим і Рим, вогонь і воду,
Вже не слухається серця голова.

На душі вогонь уже не клекотить,
Ворушиться, мов зміюка, ностальгія.
Я тебе не розумів – й не зрозумію.
Що було – це тільки мить. Манлива мить.

Але я не шкодуватиму за тим,
Що розвіялось феєрією казки...

Все прямує до логічної розв'язки –
Вже ніхто із нас не буде молодим.

Лягти б у траву на хвильку
і проз невагоме листя
вдивлятись у небо синє,
в невидимий тан зірок.
Закутатися у спокій
і марно себе не гризти
розятреною мушнею
кусючо-їдких думок.

А стати б собі травою
і зануртувати соком,
спивати щоранку спрагло
причасну, святу росу.
І не озиратись лячно
на вулиці темноокі,
що в погляді непривітнім
загрозу німу несуть.

І хай би дощили ночі,
і хай би вітри не спали -
ніщо б не вкололо серце,
просвітлене догори.
О, впасти б на хвильку долі
у ці весноликі трави,
о, стати б собі на мить хоч
ілюзією трави...

19.05.16 р.

А може ви помічали,
що правильний соєвий соус
рятує обід і настрій?

Так от,
її звати просто - Настя.
І вміє вона чаклувати –
журбу із сердець виганяти
(хоч часом буває й сама
трохи сердита й сумна).

Бува біжить по долині,
вітерець підганяє у спину
рожевий її силуетик,
а поруч собачка-бешкетник!

І так на це задивуюсь!
Бо я ж сама не чаклую –
я лишень її учениця,
для неї ж – й синичка сестриця!

Маленька така Повітруля,
впізнає її і зозуля,
метелик її добре знає,
але котик частенько втікає -

пухнастик не розуміє,
як від ніжності серденько мліє!..
Така вона – Анастасія,
всіх любить і всьому радіє.

Як цього у неї навчитись,
на дурниці зважати спинитись?
Врятував сьогодні цей соус,
а завтра щось придумаєм знову…

Всім бажаю веселих вікендів,
а в будні – ангажементів.
А головне – уміти, як Настя
в дрібницях знаходити щастя!

23.04.2016

Вверху глухі, внизу німі,
країна в ямі...
І незалежність у сумі,
важка, мов камінь.

За що молились я і ти,
якому богу,
коли не можемо знайти
одну дорогу?

Два роки клятої війни
і два Майдани...
Відходять винні без вини,
ростуть кургани.

І доля каменем лежить
чиясь на схилі,
на цій землі, на цій межі...
на цій могилі.

Остання битва, і близько вечір,
мов Жозефіни остання ласка.
Поблідло небо від кровотечі.
Невже поразка?

Якесь незвичне це Ватерлоо —
чуже немовби, й немовби знане.
Поля, горби ці — чи ви від злого
чи Богом дані?

Жалю немає, немає злості
на Ватерлоо, на Веллінгтона.
Бо хто ти завтра? Самотній острів,
що в морі тоне.

(23 травня 2015)

Пух тополь сколихнула
Снів зими сивина...
Відліта у минуле
За снодійним весна,

Щоб відпивши, набути
Стилю вічного сну,
Та й себе позабути,
Відлетілу весну,

Бо завчасно не діють
Шоб спинити відліт
Мітки щастя- надії
На кохання розцвіт,

І з минулого лине,
Пилом горло дере
Долі пух тополиний,
Що злітає з дерев.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116052300820

Л. Н...
“Посинілі півники під тином
Опустили крила на спориш… “, –
Та почувши зранку ці новини,
Ти про втрати бідкатись облиш.
Посиніли півники в квітниці,
Забриніли весело: “Дінь-дінь…”, –
Радість повертаючи на лиця,
Смутку залежалому взамін.
Хай синіють півники довіку,
Край сільських закурених доріг, –
І не буде нашим веснам ліку
На землі, уквітчаній для всіх!
22.05.16

вот и солнце мое угасает
и свет забирает с собой.
а что же оно мне оставляет,
кроме мучительной туги ночной?

холодная тишь разъедает внутри,
осколками падает тихо душа.
и если для звонка не хватает причин,
то давай просто с тобой помолчим.

мое солнце угасает каждый день,
тепла становится все меньше.
и если утром я начинаю бороться,
то ночью я падаю в пропасть.

Із хмари вовняний дашок
Навис над садом пеленою.
Під ніжні висвисти пташок
Сумні дощі ідуть весною.

Проста напевне в цьому суть,
Мінором дихає неначе –
Загиблих воїнів несуть
І небо понад ними… плаче.

20.05.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київ, ботанічний сад

Приїхала до Львова при нагоді.
З метою…( а, вірніше, без мети –
Однаково, куди, коли іти).
Осіння ніжність, чарівна погода.

На площі – Вейдер, чорний, як ворона,
І шоу, де літаючі вогні,
Факір (чи йога?..) в дивному вбранні.
Танцюють люди – хто їм заборонить?..

А я продовжую свій шлях натхненний,
Шукаю оперний – він десь отут.
… Бруківка підкидає, мов батут:
Переді мною тихо і смиренно

Стоїть Дарт Вейдер!!! чорний, як ворона.
В очах двоїться… мерехтять вогні…
В гіпноз завів мене факір? – Самі
Танцюють ноги – я їм не борОню.

Блукаю далі, мов повітря в тісті,
Не пробую змінитися – дарма –
Орієнтації вкапець нема,
Хоч сексуальна добре, що на місці.

Впадаю в відчай, як Андрій Миронов.
Рятуйте, добрі людоньки, help me,
Мене щось водить, як в страшному сні –
Знов Вейдер Дарт!!! Він, чорний, як ворона,

Бере за руку, вбік відводить тихо,
Питає – пані, чим Вам помогти?
– Я… хочу… оперний… театр… знайти...
Аж смішно. Та мені вже не до сміху.

Провів два кроки, повернув направо –
Стоїть театр, і скверик перед ним.
Вони й були, не сховані ніким,
Ніде не ділись. Але я вже й гава…

Три діди, три діди, як, бува, нап’ються,
Деркачами й рогачами старенькую луплять:
«Оце тобі за любов, а оце – за дулі!»
Баба в крик, бо болить, а діди трикляті:
«Більш не будем тебе бить!»
Та й мерщій тікати.
І тоді на бабин крик виліза з-під печі
Четвертий, малесенький, що старій по плечі.
Він цілує її, він милує її, ще й на гулі дмуха.
І бабуся замовка, щоб милого слухать.

не люблю эти улицы шумные
и дома серые-грустные.
людей злых и вечно спешащих,
что и вовсе не замечают других окружавших.
воздухом этим дышать не могу,
все кажется, что однажды на лестнице своей упаду.
я спокойствие тут свое потерял,
когда "на счастье" тебя повстречал.

я подожду тебя до июня -
до дня, когда начнется лето.
до того момента,
пока буду помнить тень твоего силуэта,
и голос твой не уйдет с головы.
пока ты будешь продолжать мне снится,
ночью я все еще буду за тебя молится.
пока карандашом будешь скользить на моем холсте,
и словом робким ложится на моем листе.
а что будет потом, сложно сказать,
пока ты мое искусство,
а впредь - головная боль.

ж. Днипро, май 2016

Мистична тьма ночного неба...
Безмерной мглой давя на нас,
Как извергая быль и небыль,
Предупреждая всякий раз

О сокровенном смысле Знаний,
О невозврата полосе,
О предрешенности свиданий,
Нам приоткроет тайны все

Куском преломленного хлеба,
Как Дар Богов... И мы вдвоем,
Впитав в себя ночное небо,
Как вина, тайны эти пьем...

Как вина... Руки протянули
Навстречу звездной тишине...
И сумрак звезд гудит, как улей,
В сердца войдя тебе и мне.

И в миг ночной, что всех дороже,
Вдыхая грудью звездный дым,
Как Инь и Ян, взойдя на ложе,
Друг другу тайны отдадим.

2014

Зачеркаю сю думку солодко-гірку,
Зачеканю лик бронзи до блиску,
І припну до листка біль...печаль говірку,
І народиться  слово в любистку.
Зачерпну вдих ванільний твоїх орхідей,
І розсиплю журу за вітрами.
Так тужливо щебече в садку соловей...
Не вдивляйся...ті очі - цунамі,
Що потоплять у вирі смарагдових мрій,
Що підіймуть  до зір мерехтливих.
І влаштують у душах незримий двобій
Почуттів тонкострунно-грайливих...
Зачеркаю сю думку...за давніх-давен,
Із майбутніх вітрів коловерті...
Щоб не чути  зрадливого звуку сирен,
Розчинюся  у місячній чверті...

2016 р.

Проллялося насіння у ріллю,
Зійшло і виросло, своє дало насіння.
Земля утомлено: «Піду, мабуть, посплю», –
Та десь узявся теплий дощ осінній
І спрагу втамував, і обігрів.
Життя вернулось, забуяло цвітом.
І полиновий запах вечорів
Спізнілим щастям солодко звагітнів.
***************************************
– ГіркувАте на смак?
– Авжеж.
Ще й липке… Не проллється мимо?
І бурхливе… Я не захлинусь?
Чи осилю ковтнути, що хлине..?
Ми ж обоє не знаємо, як і наскільки наповнено буде…
– Це лякає?
– Та наче не дуже.
– Хочеш спробувати? Ризикни!
– Ну а раптом верну… і тоді буде ніяково нам обом…
– Цей напій п’ють лише ризикові!
Та й не кожен у ньому… чомусь… насолоду знаходить для себе.
– Я готова.
– В мені вже давно несподіване вибухом зріє.

Ми – у ризик!!!
Та чи влетимо?......................