Ввесь твій світ – галактика срібляста.
Світових між нами літ і літ!
А іще – дерев міцні пілястри
і зоря, що нас вела на схід…

Стільки мрій згубилось, Бог з тобою...
Стільки розпорошено тепла...
Ніби ти просив чогось, чого я
лиш тобі тоді не віддала…
2006р.

Хто з нас перший, ну а хто – останній,
сильний хто, а хто - боїться втрат,
чим "горіння" краще за "згорання"
достеменно нікому сказать.

І коли підступлять тіні ночі,
нагло й незворотньо до спини,
ігноруючи моє «Не хочу»,
зверхнім «Тільки спробуй, зупини»,

вся надія втілиться у «Раптом»,
й виправдається. І ось чого:
випадок – закономірний фактор
за межею розуму мого.
2007р.

Осінь
жовтоголосить.
Хочеться
перших морозів.
І може –
за хмарами місяця
в передріздв’яні дні.
А мені –
шурхіт паперів крильми,
а ще –
занедужав син.
Небесний млин
жирно вборошнює скроні.
Долоні –
теплі і лагідні.
Кожного дня
стелеться
від дверей до порогу
мені під ноги,
босі ноги,
стежечка з променя.
2007р.

Якщо не «через», то, безперечно, - «заради»
нам снились зорі по різні боки планети.
Твоя присутність подвоїла б мої злети.
Твоя відсутність деномінувала втрати.

Ми йшли від мрії, втішаючись тільки нею,
крізь піт і сльози минаючи битий шлях.
Без рим і гриму, вензелем на полях,
я, й проти волі, завжди залишалась твоєю.

Я ясно бачу: ти йдеш серед стиглого поля,
за десять років - ввесь скарб у заплічних мішках…
А нас з тобою іще поповодить доля:
тебе – по дорогах, мене – по моїх стежках.
2007р.

Я стрибаю в блакить щовечора
з підвіконня моєї кімнати,
чим товщими є наші грати -
тим є наші душі легшими.

Тим вітер сильніше дмухає
і полотніють крила.
Я місто згори слухаю.
Я тінню його накрила.
2007р.

І в силу мрій, накиданих недбало,
а ще – життя і досвіду «abuse»
захищеності й спокою так мало.
І рідше в головах – якась із муз.

Роби, що маєш, і тоді – що буде
прийми і знай: за все, усім, по всьому.
Я відміряю літери усьоме
і відтинаю. Не моє. Спокуто.
2008р.

Воїнам- афганцям, борцям за волю присвячую

Я повернуся… Ти мене чекай…
Коли затихнуть запізнілі грози…
Поліг мій друг за весь наш рідний край,
В думках його я зрадити не можу.

Я повернуся, люба, підожди.
Як жовтий лист впаде на твої коси,
З твоїх долонь нап’юся ще води…
Чекай, як ти мене чекала досі.

Я повернуся… Тільки ти не плач.
Сльоза безцінна, золото – це камінь.
А ти за цю сльозу мене пробач,
За мить розлуки, що є поміж нами.

Я повернуся, сонце… Не згаса,
Не гасне віра в нашу перемогу.
Так часто сняться наші небеса
І три тополі ген окрай дороги.

Я повернуся…Вір, ти просто вір.
Бо віра є сильнішою від кулі.
Знов срібним місяченьком з-поміж зір
Листа відправлю, як колись з Кабулу.

Я повернуся, мила, пам’ятай,
Що тільки ти умієш так чекати.
Ніхто нас не здолає, ти це знай,
Бо ти умієш вірити й кохати!

Я повернуся, люба, підожди…

Я повернувся……
2015

Загоюю рани. Отак, як годиться.
Щоб завтра нестримно життю дивуватись,
А ще -- не зважати, що птиці-синиці
Заносять зиму й у високі палати.

Кінчається рік, він загоює білість,
Зими і землі залишає етюди.
У сон мій розмашисто сніжкою вцілить,
І пройдуть крізь мене засніжені люди.

У вояка на летовищі
нема правиці і ноги.
Немає як летіти вище.
Не наурочили боги.

А він у долі інше просить:
– не дай упасти, допусти
додому дотягнути босим,
або на спині доповзти.

А він і віршувати вміє,
але писати не з руки,
що проклинає він Росію
на всі немислимі віки.

А він співає про калину,
аби дійшло і до дідів,
що він за вільну Україну
як всі поети всіх часів:

– заворожи мені, Пегасе,
мої минаючі літа,
аби не гаснули до часу
надії, мрії і мета.

Напророкуй мені дорогу
у переселені світи.
Але реально, ну, їй-Богу,
іще не хочеться іти.

Є меркантильні інтереси.
Лягає карта. Стюардеси –
чи усміхаються, чи ні,
але лишаються на серці
чуприни наші, оселедці –
делікатеси на війні.

2015

… ось увімкнув повтор
поруч хлопак "портвейн"
тягне один як хор…
соло моє, о'кей…
зачатий я був в жнива!
десь у кінці стерні
мама була жива
я ще калачиком в ній
в тата чорнявий чуб
пахнув завжди усім…
кожен в селі завклуб
тиждень із чисел сім…
сам по весні зійшов
в "радощі" і "жнива"
зарубцювася шов
мама була жива…
23.11. 2015.

незгасиме світло видноколу

перший промінь посила зоря

вже чимало літ йдемо по колу

господи пошли поводиря

2015

Ну де тебе віє, закоханий вітре?
Вітрила мов груди столітніх жінок,
а юнь промениста, із сонячних літер,
у долю вплітає любові вінок.

Тебе пам'ятати на дотик і ласку
з роками трудніше – осіння пора.
Кораблик без вітру дрейфує у казку,
де фея-кохання чи відьма-мара…

22.11.2015

Безвісти зниклі підходять - і просять води.
Цмакають бабці: "... які ж цьогоріч кавуниці...".
Діда не бачила, знайдеться Ох-проводир.
Пильно огляне обійстя, вгодовані лиця.
Скаже, де коні.
А далі - мовчання пісне.
Кулі замовні вгрузають у білені сливи...
Хитрий люципер кахикнув, поправив пенсне,
Чорно регоче: "Ну, хто першорядний-щасливий?".

Раси у стресах.
Знеструмлено клякнуть дива.
Ніч...
Потерчата жирують, є гості й гостинці.
Кожна померла істота колись ожива,
Має парцелу й маржинку - на очеретинці.
Вже не потрібно хапати кріселець, землі.
Вічне хитання у випарах цезію, ртуті.
Запити серця дитинні, турботи малі:
Спурхнути рибою із правіків каламуті.

...Безвісти зниклі топтали тіла і мости.
В шиби зів`яло-безкровно шерхочуть "прости...".
Їхня пшениця крізь пластик ідей проросла.
Боже, тобі - молитви... а кому ж буде сла..?


2015

***
Кацапія закалює штани
і галіфе підв'язує міцніше.
Закаляна – вона усе русіша,
найправославніша, попами найсвітліша...
Та чучело у рясу одягни,
а буде від опудала не більше.

***
Освіта хама у палаці – мати,
а уніформа – лапті й галіфе
у казематі аутодафе,
де і царі уміли катувати,
ікрою посоливши канапе...
Романови такі ж аристократи,
як нині Путя і те-де, й те-пе.

***
Історію придумує Росія.
У вищій школі і в середній теж
учені ідіоти і злодії
несуть ідеологію месії,
та і у Думі не буває меж
у виборі на незаконні дії.

***
Яка біда – мої сусіди,
які міняють до обіду
на той іудиний п'ятак
моє добро, свої літа...
І ради цього п'ятака
гидка вечірня бідняка.

***
Немає гіркіше напою,
як проповіді фарисея,
вербованого Москвою.
А свого не маючи глею,
миряни, тупі головою,
до правди – оглухли душею.

***
Ой не минає безум'я козла,
велич кацапії, неміч хохла...
Карикатура єдиного краю –
Раша Велика і Раша Мала.
Тільки майбутня історія знає:
правонаступник імперії зла –
все завидюще Росії – конає.

2015

Я в драми рукотворені не граю.
Ми всі несем у собі —я і ти—
гіркі сліди загубленого раю,
який ніхто не може віднайти.

Тож будемо ділити по-простому,
як дітлахи, ще теплі і малі,
мелодію утраченого дому
і – гілкою – малюнок на землі.

2015

Як лава--з гарячих відкритих ротів,
І як не своя--Україна.
О ні, не змагання тут рівних братів—
Трагедія матері й сина.

Він в вічі сміється, він з хати краде,
Від нього тікати несила.
Ти втратила славу, свободу, себе--
Як світ йому білий відкрила.

Так в небі віщує міжзоряний струм,
Так лінії йдуть на долоні,--
Що вирослий син ще підніме на глум
Тебе, що носила у лоні.

Йому докучатимуть мова і спів,
Гіркі твої сльози і крила,
І та неошатність твоїх рубежів,
які ти так щедро ділила.


Він піде у світ і знайде гіркоту,
І прийде до твого порогу,
І він заголить твою неміч святу,
І хустку зіб’є на дорогу.

Країни—як люди, є кращі на взір,
Та доля твоя, Україно,--
Досвітня історія всіх матерів,
Що мають невдячного сина.

2014

Тихенько-тихенько по жовто-гарячому листу
Щоосені знову і знову,
На плечі накинувши картату свиту,
Приходить святая Покрова.

То плаче дощем,а то сонечком ясним засяє,
Червоне намисто калині дарує щораз,
Опеньки-близнята у кошик великий складає,
Закутує поле у сизий холодний туман.

А як настане свята довгожданна неділя,
То урочисто кладе коровай на рушник.
І кличе поважних гостей на весілля,
Благословля молодят на довгий щасливий вік.

2005 р.

Усі ми - свободолюбний і гордий народ,
Козацького роду прадіди наші й діди,
Разом боронили землю свою від заброд,
А також пліч-о-пліч у радості час та біди.
Їм,ворогам рідний край не дамо на поталу,
Нізащо тут не дозволимо хазяйнувать,
А зробимо все,щоб Вкраїнонько ти розквітала,
Ми ж клянемося завжди тебе захищать,
Охороняти простори твої від напасті,
Як дружня родина жити в мирі,любові і щасті.

2015 р.

Існування у сутінках: сонце, немов праліне,
по-осінньому тихо розтало в небеснім сиропі,
і здається: ніколи всесвітній потоп не мине.
День у день одурманює місто Перуновий опій.

Дощові телеграми: краплини – крапки́ і тире,
хтось із темних висот видає монотонні тиради
на безлюддя доріг і діряві киреї дерев,
у непевну, як дим, антрацитову ніч листопада.

До останньої нитки промокла. Дощу в унісон
акапельно – пісні, невибагливі па. Знаменитість…
І єдиний глядач – на розпутті загублений сон,
що і той поспішає комусь до світанку наснитись.

2015

Антисердечна аритмія
нагадує урочу мить,
коли і тіло оніміє.
Зніяковіла пам'ять ниє.
Душа це чує і болить.
               Зоріє.
               Місяця немає
               і сутеніє за вікном.
               Світає!
               ...Поки не смеркає.
Полями вітер пролітає
і сіє вруна за селом.
               Заурожа́їлось. Дощіє –
               іде і лиє
               по росі.
Кочують хмари як отари.
Б’є шумовиння у литаври.
Відлунює на ноті сі
струна живучої гітари.
               Життя минає в унісон
               погоді. Нічого чекати.
               Зринають постаті і дати,
               як тільки-що – хороший сон,
               який не можу пригадати.
Чи то були учителі?
А може новосели раю?
На гущі дощовій гадаю,
кого лишаю на землі,
кого у виріъ чекаю.
               І уповаю
               на Отця.
І уві сні усе літаю.
І не чекає молодця
чиєсь осіннє, – баю-баю...
Моя ідилія минає,
але триває до кінця.

                              11.2015

Коли гуляєш сонячної днини
Узліссям або степом,
Можеш ти помітити тварину,
Хоч побачити її не зовсім легко.

Двадцять сантиметрів завдовжки вона,
Кольору брунатного й зеленого.
Лежить і гріється на камені,
Бо звикла до режиму повсякденного.

А як хто її злякає -
Дуже швидко у траву тікає.
Та коли і попадеться в руки,
Щоб уникнути тяжкої муки,

То тікаючи, в руках хвоста лишає.
І зовуть її повсюди
Ящіркою прудкою люди.

Із неба роздолоненого диво -
сяйвинко, з-поміж диму, зла, сльоти:
прозорі крильця - літа переливи -
лети додому, Сонечко, лети!

А я отут побуду - в зиму впершись.
Мені ще рвати петлі, бити лід,
а ти лети...із двох доріг найлегшу
не вибирай - бо то високий спит.

Ув осенях не вишуковуй весен,
води не пий з отруєних керниць.
Якщо заполовіли черню плеса -
умри високо, а не падай ниць.

Чи вижуряться пелюстки обмерзлі,
і вдарять обосічні холоди,
Чи дні обтешуть часу строгі теслі -
не піддавайся розпачу - лети!

Бо в сухостої не відродиш гаю,
не відшукаєш золота в золі.
З двох зол немає меншого - ти ж знаєш!
З двох зол не вибирають взагалі!

Хай світ і вoрохобиться, й клубиться,
а ти додому, сонечко, лети.
Зірки, як неопіхана пшениця
осипляться в невизримі сліди.

На улице так пасмурно, уныло...
И даже солнца не видно уж совсем.
Как вдруг так ярко небо засветилось
И комнату залило светом тем.

А дочка маму спросит перепугано:
Почему тот свет гримит как будто гром?
Но мама просто бросит взгляд в окно:
К сожалению пришла война в наш дом...

Но ты не бойся, солнышко, не плачь,
Все это скоро ведь закончиться.
Ведь это просто время неудач,
Я помолюсь, и сразу жить захочется.

Буду молиться сколько сил есть
За наших воинов в броне.
За их отвагу, доблесть, честь...
Они за нашу жизнь сражаются в огне!

А за вікном вже листопад.
Так холодно і вітряно.
І не вернуть тепло назад,
Поля, що вкриті квітами.

Така погода створена,
Щоб грітися під пледом.
Сиджу собі задумана,
Смакую чаєм з медом.

Я просто мовчу.
Мовчу про свій біль.
У душі кричу.
Думки звідусіль.

Мовчу про проблеми,
Які їдять мозок.
Одвічні дилеми
Без всяких підказок.

Мовчу про страхи
І про таємниці.
А комусь розказати...
Їм всім без різниці.

Мовчу я про те,
Що рве зсередини -
Про зради, образи,
Про душу людини.

Я буду мовчати,
Бо, знаю, інакше,
Будуть сипати сіль
В мої рани багатше.

Неначе спогадом сумним,
Скажи мені, чому ти знову
Неспокоєм прийшла у сни,
Моя утрачена любове?

Чому мене тривожиш ти
У пізню цю пору осінню?
Перебираю знов листи,
Немов коштовнеє каміння.

Душа, здається, вимерза,
Шляхи всі втрачено до раю…
Та тихо падає сльоза,
Тепло те давнє воскрешає.

Й хоч серце сковує зима,
Схололим тисне безгомінням,
Та мертву кригу вже лама
Весни невигасле проміння.

І ожива, і ожива,
Як навесні травиця рання,
У віршів сонячних словах
Моє загублене кохання.

22.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став,

Аналізую. Думаю-гадаю,
чи я сліпий, чи нація така?
Змієголове Пу її єднає.
Солодке Пе їй миру обіцяє.
Маркіза рада – має п'ятака.

– Нема альтернативи шоколаду, –
цитую те, що бачить і сліпе.
Іде війна і боротьба за владу.
Тріумвірат із гоцманів – ЧаПе,
але – о’кей! Маркіза дуже рада.

Б'ють батареї. Ось і по війні.
Панує мир і троєсота тиша.
Росія заробляє на пені
і перемога падає в ціні.
А Україна ще ...жива і дише!

Оббріхує її сатанаїл,
іслам альтернативою лякає.
Атаки є, але немає тіл.
Салют Європі – Рашія-Ігіл...
Є інтереси, доказу немає.

Євросоюзу вибору нема
і Пу-головок має ще надію –
утікачів без візи порідіє...
На п'яти наступає що? Зима.
А що маркіза? Тишею радіє.

А що їй? Усмиряємо Донбас,
лівіє коаліція потроху,
за неї все ще голосують лохи...
Електрику міняємо на газ
і буде економія по торфу.

Що маємо, те маємо... О'кей!
Корупція і кругова порука,
у меріях – ті самі гепи-дуки,
данайські коні фірми com.ua,
з подачі зека – уряду жокей,
із рук маркізи – судії і щуки.

Переобрали все на чорнейшо.
Багато влади і уся у жмені.
Свобода, грубо кажучи, до фєні.
Комісії працюють «хорошо»
і буде другий термін у кишені.

Получиш дулю, як не голосуй.
Комісії і голови – приватні,
а далі все лягає як по карті:
тарифи і субсидії рахуй,
діли кредити і володарюй –
голотою найлегше керувати.

А хата то палає, то горить.
Ідуть конвої Раші на огниво.
Пакується украдене і ...гидь.
Пожежі заливає сива злива.
Линяє жовте, си́ніє блакить.
І червоніє що? Альтернатива.

.........................................
А як маркіза? Чадіє, сопе,
але займає місце у купе
за візою утраченого раю.
Усе тупе – намазуй канапе.
Ногами голосуємо за Пе
і варіанту іншого немає.

11.2015

За все відповідай. За страчене кохання,
Падіння із верхів`я, вдивляння в небеса.
Розтрощені опори край затхлого лиману.
Спасаєш мрійне серце.
Ширяють словеса...

У мряці чорно-синій перун тобі не ворог.
Цейтноти, збайдужіння, прогнози лиш на день.
У хвилі угрузає вісімдесятий скорий.
А ти пливеш вільготно: чи острів, чи мішень...

Хай піниться будення, правуєш самотужки...
За овидом - теракти, осмислення ярма.
Ікони закровили.
Линяє спогад-смужка.
На березі далекім - юрма глухоніма.

Осріблені ковчеги, приземкуваті ної...
Ошкірені зайчиська... прадідні явори...
А ти чекаєш світу - без ницості та воєн,
Хапаєш мокру зірку на скалочці кори.


2015

З гори униз гуркоче колесо часів
і миготить тривожно спицями епох,
і шарудить безмежжям мертвих голосів,
що все шукали і питали --що є Бог?

Перетиралося обіддя на шляху
і обростало знов народами й людьми.
Родилась відповідь, як сповідь на духу,
гуділо роєм у повітрі : «Бог — це ми!».

Вони гукали у пилюці сонми літ:
«Якщо не щастя -- справедливості би нам!».
Бездонне чуючи мовчання у одвіт,
в гарячім запалі кричали: «Бог –отам!»

І знову мчить на грані світла і пітьми
це дивне колесо, так само, як колись,
і шелестить у русі спраглими людьми,
що поколіннями гадають — що є вісь?

Ми несемо його із первісних часів —
Духовних пошуків обпалюючий дар,
Відколи хтось нас раптом висмикнув із снів
І світ уразив нас, як сонячний удар.

2015

Коли рідшає пошта, дзвінки і привіти,
і на двох не розділиш підслуханий жарт,
серце смутно приймає на стигнучі віти
перший холод, що доброго слова не варт.

Я б іще запитала «чому?» і «для чого?»,
щоб не було безглуздих гірких помилок.
Але що я почую? Непевна й убога
буде оповідь зім’ятих напівдумок.

Я не буду чужою тобі прикидатись,
розпочавши відчуження справу пливку.
Хай послужливий вітер завіє палаци,
що з тобою ліпили удвох на піску.

Я сильніша тепер, бо, здається, вже знаю,
що це вітер, який—чи уб’є, чи спасе—
нам віщує майбутнє, і збою немає,
бо між нами він, третій, вирішує все.

2014

Сну мого верба не стереже -
і здається сірим кожен ранок.
Тільки в пам’яті лишилось вже
щотравневе ворожіння мавок,
сонця шовк пекучий та ясний
й неба синь на вітах, мов на п’яльцях,
і вологе відчуття весни
у простягнутих зелених пальцях.
Ось дощі підставлять знов їй струни!
А вона – косу свою вітрам!

Та верба все мріяла про юність,-
а її спиляли, бо стара.
2008р.

В вікнах навпроти недавно робили ремонт,
плакали вікна крейдяним безладдям і пилом.
А вже сьогодні окреслився чітко кордон,
що розмежовує дім для живих і могили.
Ще позавчора з’явились фіранки нові.
Нова косметика, миючий засіб зі спиртом,
а вже сьогодні по той бік стекла – vis-à-vis
дама, яка не сприймає ніякого флірту
і недомовок. І часто буває права,
не довіряючи ні почуттям, ні словам.
2008р.

Як пучку врізать. На найвищій ноті.
Щоб позникало все й запанувала тиша.
Слова набрякли короком у роті,
та мірятись не нам: хто з двох сильніший.

Льняні полотна власного «кохаю»…
Я знала – космос, виявилось –більше.
Хай краще я усі їх розпатраю,
ніж посягне на білину хто інший!

Хоч «посягти» і «здужать» - різні речі,
як прірва межи «перший» і «передній».
Бо той тягар в мої врізався плечі,
а ти в той час страждав від різних «недо»:

від «недобачить» до «недопослухать»,
від «недодати» до «недовхопить»,
від недовіри до недорозлуки,
від «недомріять» до «недолюбить».

Я ж стільки снів від тебе народила
З байстрячою закоханістю в фатум…
Та годувати враз забракло сили
усі їх. Отака із мене матір…

У кожного із нас своя дорога,
що зробить крок пружнішим і легким.
Від тебе я іду поганським богом
жорстоким і голодним, і глухим.
2008р.

Ми витрачаєм ся на стільки міражів:
стосунки, від яких лишився тільки попіл,
на втілення чужих неадекватних снів,
на вільгих рук чиїхсь байдужий дотик.

Для мене, вочевидь, дорога - океан.
Орієнтир – зоря, одна, яка не згасла.
Та має ж бути десь і генеральний план,
а все, що відбувається,- лише частина пазлу.
2008р.

Я не знаю тебе. Я слова все до тебе римую
у сполуки чудні, типу "терен плюс дуріан".
Тільки пальці попухли неоковирні й тому я
щохвилинно стромляю їх у світанковий туман.

Й вірю я, ігноруючи цим перше срібло на скронях,
й голу правду про себе, яку не прикриєш, бо нічим,
що у тому тумані натраплю на вільглі долоні,
а відтак,- і на того, хто не лякається погляду в вічі.
2008р.

У душі первозданний мотлох:
ніби пусто,та ще не чисто.
Я для тебе вдягла намисто
по сезону: блакить та вохра.

Я для тебе не склі віконному
малювала стежки, мов вени.
Заспокоєна, переконана,
що і ти десь щось пишеш для мене.
2008р.

Зима завжди є невчасною…
Я її планувала зустріти
усмішкою, відчуваючи,
як хутро лоскоче щоки,
червоні в морозному перці.
Аж губи рясніють клюквенно:
цілуй – так смакує вітер,
що гладив брунькам спинки…
Та я вигинаюсь дзвінко,
бо стільки вільного місця
є зараз межи шкірою
моєю й легкою тканиною,
що має зарадити холоду…
Бодай, і не так, та ж зустрілися.

Ну от, ти й прийшла, зимо….
2008р.

Я чула як бринить твоя душа,
напнута на зорю. Стікали миті
на бубон не тамованих бажань.
А я собі сиділа край вікна
і слухала ту музику крізь стекла,
і думала про очі і про стегна,
про погляд з-під важких повік твоїх.
Підспівувала, знаючи, що скоро
я очі ті не вигадаю – взнаю,
зримую те, про що й не мрію нині.

Чи ти усе те чув по той бік скла?
2009р.

Я дивилась на дощ. Я слухала джаз.
Чорний кіт перетнув кришталевий потічок.
А ти десь сидів у машині.
Фари натемно – тільки джаз.
Голосніше приймач увімкнено.
Слухав і думав, що я,
парасолю тримаючи міцно,
стрибатиму через калюжі
до самого того моменту,
доки таки не відчую, що дощ
зайшовся осінньою зливою…

І в цей час ти побачив,
що кіт перетнув
той самий сріблястий потічок.
2009р.

Ілюзорність самот-самотин,
недовершеність багатозначна.
І якщо я – одна й ти – один
роздягаємось – лиш необачність,
то, в той час, як валує ніг
навперейми снам вирушати в ніч
поодинці нам – то вже майже гріх,
а не похибка. От у чому річ…
2010р.

... усе гаразд піднявсь іду
на право вліво у півросту
а як ви думали біду...
хіба її потрібен острів?!..
отож, отож із круч униз
котились ми котигорошком
а дух святий іконопис
перемальовував потрошку...
22.11. 2015.

небо зоряне з вікон зчитую
перевтілюю у слова
завтра нібито не дощитиме
й не болітиме голова
мапа неба почне історію
я завершу її у снах
чорноморською акваторією
я плистиму – сумний монах
недорікий відлюдник Господа –
до моїх родових гробів
неземною німою постаттю
як Геракл межи стовпів
я дійду до межі безвиході
і впаду нічиїм дитям
данину заплатив я лихові
й краплі радості – не віддам
голим-босим чекаю вирію
все душа моя відбула
і літає щасливим пір’ячком
із лебідчиного крила…

Тиша така що можна сконати від твого безсилля
і твої торкання мов фрески надбились до мого плеча
зізнання роздряпали яму над нашим проваллям
спалах за спалахом так вибухають слова
місяць ковзнувши тілом вжахнувся відблиску плоті
ця променада углиб оголила надто людське
котре перетліло у цноті і в власній нудоті
переросло у агнозію й вже так не пече
знаєш байдужість найгірше що сталося з нами
поволі заплуталась в пальцях упавши між нас
між нами моря континенти айсберги і океани
між нашим теплом застиг прастарий снігопад
якого диявола прагнеш побачити в моїх зіницях
в шалено-ритмічному диханні що вже на спад
скотилось й забилось над серцем як цвях
диявол застиг на моїх устах

2015

Щось під шкірою, в жилах, пориває на друзки спокій,
продірявлює обрій, промальовує лезом сліди,
хтось оголює крик під покровом блудниці-ночі,
хтось оголює тіло, проковтнувши бедламу ази.
Як кохаються ті, над якими заплісніло небо?
У яких навіть дотик прогнив до кінцівок й кісток,
бо цей страх, ця безвихідь - прорізають заховані вени
і ховають в кишеню, мов в трунву, шматок
того серця, що хтось загорнув у обман, мов в листок.
Як відвертість дається тим, кому відчай, заткавши горлянку,
пролізає у кров, зазирає у седно думок,
кому клаптик свободи – дочекавши до ранку,
зачерпнути енергію-ци із пляшок.
А як моляться ті, кому зиркала смерть у зіниці?
Кому протягом вимело рештки душі,
кому лігва скрипіння миліше, ніж галас дзвіниці,
чиє лоно цілують частіше, ніж образ - черниці,
чиє недобуття зачепилось у жмені руки.
Я тобі не скажу. Я закрию долонями очі.
Я закрию устами уста і запалю півсонця в тобі,
і єдиний рятунок, відрікаючись власної плоті, -
закопати відгомін спраги в утробі землі.

осінь, 2015

Щось є запаморочливим
У шелесті листків...
І лезом не обточеним
Проймає вітер ціль...
Злітає осінь хмаркою
У світанкову млу,
І вистраждане, чаркою
Вливається у сум...
Чомусь не припиняються
Баталії, бої...
А клени зневіряються
У завтрашньому дні...
Так хочеться розвіятись
Мелодією снів...
Надіятись...надіятись...
І не забракло б слів...

2015 р.

… хвилиною мовчання п'ю на брудершафт.
і скапує безсилля на подушку рвану.
чомусь так зле! болить! у решето душа!..
як довга ніч і безпросвітний ранок…
вироде!!!
і хай твоя зловтіха сита…
тобі -- мене
ніяк!
ніде!
нічим!
не вбити.

Антонич зміг колись на вишнях жити,
Умів на мить зробитися хрущем.
Поет умів і білі вина пити
Чи написать сонета під дощем.

Йому я щиро заздрю /гріх чи ні це/,
Читаючи його поезій том.
Краса –це тиша…- десь сказав би Ніцше –
Це вітер молодий, не вітролом.

…Там, поміж віттям, кисень просто в груди,
Геть близько до цнотливих ще красот.
Ніхто його раптово не розбудить,
А Муза прийде на хвилин сімсот.

Ніхто поету не порушить тишу,
Збере він першим із листків росу,
І неповторно сонця схід опише,
Із ниток срібних випустить красу.

…Поет на вишнях…Як йому я заздрю
І аплодую нині знов і знов.
Він словом грався, як дитя у пазли,
Півсловом змалювати вмів любов.

2015

Так хотілося б з долею бути у долі,
І всі трабли - в мішок, а мішок - за плече,
Тільки тисне на паузу хтось мимоволі,
Зупиняється птах і ріка не тече.

Зупиняється час. Він сьогодні не йтиме.
Світ вчорашній, як слід, під вітрами прочах.
Нам дивитись так боляче стало очима,
Бо історія твориться в нас на очах,

Бо сьогодні чіткіше межа, де тут наші,
І чутніш, як сичать нетутешні чужі.
Навіть ангели нині і ті в камуфляжі,
Їхні крила – надійний блокпост на межі,

Де ріка і де птах, і де очі безсонні,
І де ангелом бути тепер багатьом.
Наймолодший, якому посріблило скроні,
Озирнеться й моргне нам: Все буде путьом!

І ріка потече по-весняному лунко,
І перерве крилом довгу паузу птах,
І засяють веселки з дитячих малюнків,
нахилившись до ангелів на блокпостах.

22.03.15

А де ті курви, що кричали: ми…
усі разОм… вперед… до перемоги…
Вужами уповзли в людські уми,
тепер об "гідність" витирають ноги.

Два роки "честі", як коту під хвіст,
І куля в лоба не сягнула цілі.
Все глибше прірва… не будують міст,
і курви на місцях – усі при ділі.
21.11.2015

Об’єктивно важка філософія болю
Променадно постане – читай і мовчи.
І народжені сумніви – дітоньки кволі,
І нагострені зуби – супроти личин.

А душевне йде осторонь, мов потогінне,
І напружує м’язи байдужих облич.
І життя – не життя, а пливкі фотозміни
Та якась науково задумана ніч.