На перехресті з'ятрених світів
запалює вогні нове зачаття,
допоки день останній не змілів
занесеним над урвищем розп'яттям

Спішу до нього ревно навпрошки,
здираючи до крові згрублу шкіру,
аби торкнутись Божої руки,
аби вернути в серце отчу віру.

І падає з-над обрію зоря
на янгола невидиму долоню.
Вимолюю у Господа щодня,
аби пробачив маловірну доню.

І душу зрятував од колючок
чванливих слів розбещеного татя,
на перехресті з'ятрених думок
благословив життю нове зачаття.

24.03.16

Ми утрьох сьогодні:
Місяць, я і кіт,
Що муркоче тихо
Стародавній міт.
Місяця кружельце
Дивиться на нас:
Чому забарились
У вечірній час?
Хмари подушками,
Ковдрою трава,
Тиша вечорами,
Спатоньки пора.
Позіхає рута,
Задрімав полин,
А коту не спиться,
Марить небом він.
Раптом зам'яукав
Дивовижа-кіт:
У очах зелених
Місяця відсвіт...

Колись були емоції, а нині
реакції на доброту і зло.
Немає де подітися людині,
аби жури у думці не було.

Один гальмує, інший жме педалі
і забуває, що біда лиха.
Ти із душею, а тебе – подалі.
І ти ідеш подалі од гріха.

Ти апелюєш, – схаменися, сину,
одумайся і не карай сусід...
Ну, а воно тобі – ножа у спину,
бо хоче пити-їсти людоїд.

Ми їм уже годили у союзі
і потакали по усій землі...
А, може, досить, наші любі друзі?
А, може, охолоньте, москалі?

У кожного на істину є право,
але її немає у собак.
Тому за нашу історичну славу
ще шаленіє лютістю русак.

Емоції! І забувають люди,
що у раю не водяться верблюди,
а на землі парафія така,
що іноді не варта п'ятака.
Не вистачає бісеру. І всюди –
емоції реакції совка.

06.2016

Виринає силует осики
у оазі буйної лози.
І такий пейзаж цей український,
що і на утримати сльози.

Лепеха, занесена із Криму
певно, що у дзьобі журавля –
символ Трійці і чи не єдиний
оберіг од зайди-москаля.

Де-не-де гойдаються берези.
Вигнались у небо ясени.
Згадують акації – Одесу...
Є і верби. Журяться вони.

І одна, як сирота, соснина
забуває згарища свої:
і бори-діброви, і гаї,
і сокиру у руці людини,
що явилась у лиху годину
викорінювати рід її.

06.2016

Як же на природі добре, Боже!
(Комарі лиш поїдом їдять).
Тут ніщо тебе не потривожить,
З неба зійде Божа благодать.

Тут купання дике щастям дише,
Гай в обіймах сутінок завмер.
Тільки зрідка рве смеркання тишу,
По воді б'ючи хвостом, бобер.

Стрекотіння жаб, їх перегуки –
Ніби мерехтіння голосів.
Мовби українським Чингачгуком
Над водою дуб старий висів!

24.06.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Київщина, Конча Озерна, на крузі.

Хоч дивне, але кращого не буде
побічного немріяного щастя,
ніж те, що ми вже маєм. До остуди
обставинами, відстанями, часом

нас приведе чуже холодне «завтра»,
якого я навчилася боятись.
Не заглядаймо в нього, бо не варто
від нього нам дарунків сподіватись.

Любім «сьогодні», навіть як печалі
майбутнього заповнять нотні стани.
Можливо, як не думати : «Що далі?»,
воно про нас забуде й не настане?

2015

Повернуло життя на собаче
і старече біда стереже.
Та не вию, не ту́жу, не плачу,
що до осені близько уже.

Бо і пісня уже не зігріє
і не вигоїть рани сонет,
як немає у серці надії
доживати, як вміє, поет.

І не буде відомо нікому,
що веде у поезію ту,
і чого повертаю додому
пішака на останню версту?

О мої віршомовні поети,
мотивація є. В колії,
по дорозі у шати її,
де не ходять відомі і метри,
на дузі із п'яти кілометрів
я верстаю рядочки свої.

Босі стопи. Біля ніг – сувій.
У вінку трояндовім рожевім.
А на сукні блідо-голубій
Зелень мирту – дотиком. Уже вам
Флейта вигаптовує слова
Голосом довірливо-вольготним.
Дама – в масці. Тенькнула стріла,
Ще й не встиг я запитати: – Хто ти? –
Підкосило ноги на поріг.
Серце, що затіпало, затерпло.
– Хто ти, ангел? А чи, може, гріх? –
Подорожня мовила: – Евтерпа.
– Забрела з язичництва до нас,
Щоби час забрати і надії?
Я в який спіткнувся перелаз? –
І Евтерпа мовила: – Ти мріяв.
Пий нектар. – І чашу подає.
Я припав до неї, як у спрагу.
Захмелів, аж сонячно стає.
– То таки нектар, чи, може, брага? –
Усміхнулась. Узяла сувій.
Скрикнув я: – Не йди! Не йди, благаю.
– Я з тобою. В серці й голові.
Але більше часу тут не згаю. –
Відійшла. Подякувати їй?
– Я прошу амброзії, Евтерпо!
О, залиш і флейту, і сувій!
Твій відхід болючий і нестерпний.
Запроси до мене ще й Пейто! –
Їй услід кричав, чи то молився.
І вона оглянулась: – Ато
Більше не писатимеш? Дивися,
Бо тоді вже точно не прийду. –
Затремтіли руки і на лихо
Чи на щастя, яблуні в саду
Що розцвів, світили тихо-тихо
На довкіл духмяні ліхтарі.
Віти розгойдав грайливий вітер,
Сонце закрутило угорі
Ранок, що всміхнувся білим цвітом.
А тендітний жовтий силует
У вікні навпроти – іншим небом
Вибарвили строфи. Я – поет!
Намалюю світ новий для тебе,
Дівчино у сукні золотій,
Вибудую замок біля моря.
Оспіваю погляд милий твій,
Згин і уст, і брів, бо тим, хто творить,
Усміхнувся Бог і Сам навча.
Яблунева віхола, дівча,
Й день весняний у мені говорять.
20.06.2016.

Падає небо на трави шовкові.
Сіє акація білі дощі
на неозорі поля полинові.
Сипле перлини гроза вечорова.
Свічами сяють гаї і кущі.

Поза горою – півколо веселки –
воду черпає коромисло дня.
А за оборою пхає щеня
і на коняку сідає Омелько.
Трохи хитається. Пив – на коня.

Чується цокіт копит за водою.
І озиваються скраю села
нерівномірні удари луною.
Цапа Омельчиха б’є коцюбою,
а мужики «забивають козла».

Доню гукає налякана мама.
Ось і вона. І несе рогозу
у пелені. Зачиняється брама
і у дворі починається драма –
доять обоє брикливу козу.

Сива бабуся із білої хати
опочиває на призьбі рудій.
Біля ворини, де трісок багато,
крицею кіски орудує тато –
фуркало теше Олесі малій.

Сонце сідає за обрії поля.
Сонний гарбуз обіймає патик.
Баба куняє. Буяє красоля…
А на городі гуляє квасоля,
в’яне цибуля і сохне часник.

Пахне аптекою біля стодоли,
де тютюнові ростуть лопухи.
Чути із печі, – кахи, та кахи…
За осоко́рами ходять по колу
у хороводі малі дітлахи.

Як же ідилію цю не любити?
Он і Омелько іде навмання
і випиває горня на коня.

Чути вечірню. І, чисто умиті,
іконостаси і дереворити
зирять із раю минулого дня.

1994-2016

Зариті в мох історії мости --
провалені, щербаті, непрохідні...
Як сторожко доводиться брести,
зриваючись, в туманному сновидді,
і мотузяний поручень в руці
стискати гулом пальців побілілих!
У спину -- віддих втомлених бійців,
колись живих, навіки вже зомлілих.

Вогке коняче пирхання і біг,
тремтячі крупи в пінних білих клаптях...
О порохи нелічених доріг —
утомленого людства сіре плаття!
Напівживі обірвані мости
на кожнім метрі з’єднують з минулим,
і легко провалитись у світи,
над часом переходячи заснулим --

туди, де вже давно тебе нема,
лише луна обірвана — від інших.
На камені — розмиті письмена
і слід меча — в тужній останній ніші.
Несамовитий вершника політ —
застерегти когось від небезпеки,
століттями давно затертий слід,
відчайний крик -- загублений, далекий!

Вони живуть -- невидимі мости —
занедбані, зруйновані, забуті.
Один у одний вкладені світи
на кожному життєвому розпутті.
Їм байдуже до часу і до нас —
чи ми про них згадаєм і оціним.
В глибинах переховує їх час,
в ущелинах під небом буйно-синім.

2015

Идет-бредет какая-то бабуля,
А вы ее насмешкой злой кольнули.
Зачем напрасно старость обижать, –
Ведь никому ее не миновать.

Ей, может, жить уже совсем немного,
Она давно о смерти молит бога,
И каждый день плетется наугад,
Одной тропинкой много лет подряд.

Когда-то бабка девушкой была,
Когда-то красота ее цвела,
И чьи-то руки пылко, неумело
Ласкали жизнерадостное тело.

Она любила, счастлива была,
Но вот весна и молодость прошла,
Чужое тело ноет и болит,
Согнул в дугу дряной радикулит.

И мы свое когда-то отпоем,
Отлюбим, отстрадаем, отживем,
Другие поколения придут,
И нас раскритикуют, осмеют.

И вот тогда, о чем-то попросив
Того, кто будет молод и красив,
Услышим оскорбительный ответ:
«Чего пристал, вали отсюда, дед!».

1976

«Отакої ти співаєш?..
А хотів жениться...
Та тобі згодиться, бачу,
Будь-яка спідниця.
Не така моя сестра,
Аби стать за втіху,
Бо для тебе і кохання –
Щось близьке до сміху.
Якщо так, то пошукай
Когось із дурніших,
А до нашого подвір’я
Не навідуйсь більше».

(На даче у сына)

Здесь Самара** с Днепром
повстречались когда-то,
Раздвигая зеленых лугов берега.
Приднепровье, что рыбой издавна богато,
Не ступала сюда террориста нога!

Стрекотали весь день скандалистки-сороки,
Сосны тихо скрипели с утра на ветру,
Трясогузкам с гнездом столько дел и мороки!
Как гусары, удОды брели по двору.

А невидимый филин смеялся и плакал,
Что мне сердце пронзил тощий розовый*** кот,
Положив мне на плечи изящные лапы,
Он в глаза заглянул и неплохо живет!

Во дворе настоящие райские кУщи –
Ослепительных роз водопады свои
Распускают кусты все шикарней и гуще!
Серенады любви им поют соловьи…

Строй экзотики южной в симметрии строгой,
Но свое, есть свое – мне милее оно:
Утром юная вишенка, душу растрогав,
Протянула мне ягоды прямо в окно!

И от солнечных ласк зарумянились щечки
У зеленых плодов молодых абрикос.
Вылез еж из кустов – я здесь главный и точка!
По делам побежал, что-то хрюкая в нос…

Вот огромный бассейн с голубою водою,
Чистотою хрустальною манит в себя…
Здесь мой сын все руками своими построил,
Эту землю, семью и природу любя!

Жизнь семейная может быть трудной и зыбкой,
Но немало воды из Днепра утекло,
А невесточка светлой своею улыбкой
В это гнездышко вносит добро и тепло!

15.06.2016

*Крымское урочище – дачный кооператив под Днепропетровском
** Самара – река, впадающая в р. Днепр в Приднепровском районе
***Розовый кот – удивительно нежный окрас
беспородного дачного кота

До

Неначе сонце шлях стелило,
яким думки гіркі повзли.
І клен з долонями в щілинах,
і ми були на небо злі.

Пересихали Псел і Ворскла,
було зело ледь-ледь живим.
А клен ховав долоні в зморшках
і роздратовано шумів.

Після

Неначе добрий дощ украв шлях,
яким неспинно сумнів плив,
і зрозумів я: ти - найкраща,
і задзвенів твій срібний спів!

Неначе добрий дощ украв шлях,
яким до нас текла печаль...
А клен сушив долоні в краплях
і задоволено мовчав.

22-28.06.2015

… Кохання хочу літепла,
Від пристрастей тонкого болю.
Щоб ми сплелись, мов ковила,
Десь у степу, у дикім полі.

… Щоб вітер вив, імла повзла,
А ми - стояли нерушимо,
І душі наші до вершини
Життя несли у два крила.

… Щоб зорі обрієм пливли,
А потім - в ніч сльозами впали.
Я знаю, що давно колись -
Всі так жили. І так кохали.

02.10.2015


Оригинал
Светлана Мамрега (г. Белгород)

… И нежной хочется любви,
Животной страсти, чуткой боли –
Чтоб мы срослись, как ковыли, –
В степи глухой, в пустынном поле.

… Чтоб ветер выл, мела пурга,
А мы стояли – корень в корень –
Душой и сердцем – небу вровень,
Слагая жизнь свою в стога!

… Чтоб плакал звёздами закат –
А звёзды плыли… плыли… плыли…
Я знаю – много лет назад –
Так люди жили. И любили.

Я в белесом дыму задыхался и падал устало...
И не ждал ничего - и не думал, что вновь оживу.
Но симфония жизни в усталых висках зазвучала -
Как же вовремя Вы рассекли снов моих глубину.

Вы летели... молчали... и только дрожащие губы
Еле слышно шептали запретную мантру любви.
Я застыл... знал уже - эта буря погубит.
И себе - отойди, оборви, отпусти, не зови...

Но сквозь чащу ресниц, нежно-хрупких, как тонкие стебли,
Сорвались мы в бездонность слияния пристальных глаз.
...Бесконечности ветер летал и ласкал, не колеблясь,
И дрожащие губы и кожи манящий атлас.

31.07.2015


Оригінал
Вiктор Остапчук

На гарячих щоках починається неодходимiсть...
То не даль, то не обрiй, не слiд у вологiм диму.
То стинання глибин.
Ви так вчасно менi народились.
Я вже думав - себе пересохлого не пiднiму.
Ви летiли й мовчали.
I тiльки схвильованi губи
видавали загнуздану, стаєну вашу красу.
Я зарiкся - то буря, то кара, то згуба!..
Не торкну, не вiдкрию, не втримаю, не донесу...
Та крiзь зарослi вiй,голубих i ламких, наче стебла,
ми пробiгли i впали на галявину злитих очей.
...I трава припадала - квiтуча, настояна, тепла -
до тремтячих, розвихрених, темних,солоних плечей.

Не стане тебе.
Не буде.
Життя не верне навспак.
І жити продовжать люди
і сонце сміятись буде...
Час - вірний, то ж буде так.
Час прийде...

2016

На зварений джем прилетіла голодна оса,
Усілась на крайчик великого мідного тазу,
Так смачно пахтіла едемського саду роса,
Що влізти у солод рішила небога одразу.

З усього розгону пірнула у центр насолод,
Залипла без права звільнитися навіть уявно,
Їй вчасно прийняти б якийсь від спокус антидот,
Тоді не прийшлося би сили втрачати намарне.

Із порухом кожним влипала все більше у джем,
Уже не до їжі, бо вирватись треба на волю,
Дрібними їй видались інші дві сотні проблем,
Кляла без розбору зрадливу поспішність і долю.

Кружляла довкола армада із дружніх розрад,
Дзижчання небоги ставало чимдалі глухішим,
Хтось кинув, як лозунг: «Мажорний тримаємо лад!»
Його нарекли всі одразу одним з наймудріших.

Веселий мотив геть розвіяв липкий чорний страх,
Під співи осу проводжали до раю із ягід:
«Ця смерть є найкраща - для обраних тільки комах»
А сонце сповзало все нижче клубочком на захід.

Торкнулися сутінки крони найвищих дерев,
Весь натовп стражденних, стомившись, хотів на спочинок,
Постала між ними одна з найскладніших дилем:
Іти відпочити, чи добрий продовжити вчинок.

Вже більшість жадала скорішої смерті оси,
А та, як навмисне, ніяк не хотіла вмирати,
Від люті дзижчали чимдалі, тим зліше усі,
А хтось закричав: «Судити! І вироком - страта!»

Нового вождя прокурором обрали ураз,
Знайшлись адвокати, суддя і ще парочка свідків,
Хтось привід надумав, згадавши одну із образ,
Відсутність обставин доповнили ниткою пліток.

Спекталем страшним осиний здавався той суд,
Бо кожен ужалити прагнув небогу сильніше,
Що, мовби, частенько стрибала, не дивлячись, в блуд,
І їла солодке – на заздрість літаючим іншим.

Ще довго нектарні смаки ворушили б гуртом,
Та вийшла хазяйка, заквітчана усміхом в здобу,
Оса опинилась раптово за мідним бортом,
А губи, як маки, знімали вже з варива пробу.

Раділа врятована, липли лиш крила до п’ят,
Та тільки колеги довкола кружляли із люттю,
Немовби украли нахабно в них привід для свят,
Всі наміри кращі давно уже були забуті.

І щоб вже намарне отруту в собі не нести,
Її спрямували на усміх на сяйнім обличчі,
Надовго лишились на згадку укусів сліди:
«Уперш, як чинити, подумай не менше, ніж тричі!»

Під розлогим в’язом із шептами "че-ша-ща",
завсідник тієї кав’ярні, що познача
місце – позаяк є дерево, хай то в’яз
або вільха – адже зелень переживе і вас,

я, себто – аніхто, уселюдин, один
із, підсохлий мазок д’нієї з живих картин
малева пензля часу, що був дібрав
зі збідненої палітри дещицю жизних барв,

сиджу, шелещу газетою, думаю, на якій
натурі усе це писано? які такі
неназвані, безпритульні контури небуття
ми відтворим у літніх сутінках – в’яз та я?
1988

Очерет - один у полі воїн,
а гроза накинеться за мить
на редути, де їх тільки двоє:
він і річка, що під ним тремтить.

Їм три дні протриматись, три ночі...
Хоч і кличе: "Списи, уперед!"
Злякано травичкою тріпоче
чотирьохметровий очерет.

25.05 - 15.06.2016

Як добре не мати гальма.
Як добре бути безумцем.
А фрази - лише загальні.
Й невинності презумпція...

Бо з хворого що? Аналізи.
І ті хтось зробить "по блату",
зашоривши совісті жалюзі,
а ти хіба можеш чекати

на зміни.. вікно відкрите...
на розум... Дурня це, одначе!..
Розбити б... Все вщент розбити!..
Та чую, як Янгол плаче...

червень 2016

Ви ті, хто нас не дострелив
Хоча зі смаком катували.
І той ваш тиск, і той ваш вплив
Нас лиш роками гартували.

Ви несли горе – не добро
У наші біленії хати.
В ярмо нас ставили. Тавро –
Тим, хто осмілився повстати.

Які ж то, братчику, брати?
Що розривають Україну,
Що розоряють лан, хати,
Коли герої наші гинуть.

Під їхній пафосний мотив
В сумнівній величі держави.
Ми переможем тих «братів»,
Ми сумнів свій вже поховали...
26.01.2016р.

На тобі сонце, будь з ним легка й вдячна –

Казав чоловік і дивився безмежно гордо

Повітря ставало тягуче як мед і гаряче

Розпікало ніздрі і натирало горло.


Легені всмоктували його і жували, жували

Серце перекачувало кров як ніколи неспинно

Нагрівались дахи, плавилися мурали

Фарба текла по стінах як слина.


Чоловік цілував у шию – і було душно

Незахищене тіло перетворювалось у сплав металів

Світило в очі, у скроні пекло бездушно,

Ми чекали.


Ми дратувалися і нітилися, як непрошені гості

Спека нас збуджувала і бентежила

Пальцями гладив ребра крихкі і гострі

Ніби одне з них точно йому належало


Воно горіло в небі – липнева ватра

Пальці вгризалися в спину, спинялись вчасно.

На тобі сонце – погрійся в ньому до завтра
Потім загасне.

козак розкурює люльку на сходах офісу
його задрочило навколишнє місто сраного пост модерну
розкурює люльку козак роздивляється хмару мовчить
казали епоха нова а по суті всього лише но́ві субару
і бари
і всім остогидлі ланоси
я хотів римувати до ланосів ануси
але́ козака задрочило і це
він аніразу не перднув
і не почухав яйце
і взгагалі
як я казав
його задрочило навколишнє місто сраного пост модерну
і життя це криве і косе
його
задрочило
навколишнє
все

розкурює люльку козак
але́ ні
вже давно розкурив і говорить із богом
у сраному місті де срані вогні сраного пост модерну
у бога напевно пов'янули вуха
та що тобі боже вже слухай
емпайр
стейт
сраку
порухай
досить у доту задротити дурню
займися людьми
чи не варті вже ми
га

і тут козаку прилітає у пику нога
а бог починає кричати
я срав на це місто сраного пост модерну
а козак прездивовано
боже і ти?
а той
ти не міг стільки часу цього́
зро
зу
мі
ти

га

і знов козаку прилітає у пику нога
цього разу вже права
козак розізлився і дав йому тридцять підсрачників
а бог йому кари зачубні

і кров'ю стікали і зуби ламали
взаємна розмова тривала чимало
потратили сили перепочили вжили горілки і трохи амброзій
і вже у небес на порозі каже господь козаку

беззаперечно що срали на місто сраного ми постмодерну
я тебе зрозумів
ти мене зрозумів
але я вже нічого не верну
бо є усілякі закони які я придумав коли ми напилися із чортом

старого не буде але́ це нічого
місію маєш від мене для світу ти
в сраному місті сраного пост модернусіх пост модерністів
маєш успішно відпиздити
згода

козацьке обличчя було́ наче кримська погода
аж сяяло щастям і сміхом
товаришу та без проблем

козак докурює люльку на сходах офісу
його задрочило навколишнє місто сраного пост модерну
його задрочив цей розрубаний навпіл художник
козак докурює люльку
повторює тихо
товаришу та без проблем

козак докурив і дочитує книгу дитинства
послання до людства
ґолем п'ятнадцятий
лем

2016

Пахощів сіна бракує улітку,
Хати, колодязя, вудки, ставочка...
Телеграфую: "Стрічай мене, Лідко!
Є в тебе гуси, обскубана квочка.

Прийде сусідка – відьмиця уп`яте,
Заностальгує: ні школи, ні ферми...
Виберу для дауншифтинга дату.
Місто у випарах пива і скверни.

Тиждень, як сич невгамовний – на дубі.
Місяць – як віршів писати не хочу.
Ми позітхаємо, сестро, край клубу,
Де Чакроборті... чорти... тамагочі...".


2016

Сукня у стилі бохо.
Шлях – у богему із... –
Вільгим чортополохом.
Карлики напереріз.

Смичуть поділ: "...велика...
Тут за мірило – пень".
Смішно.
Плямно.
Безлико.
Дзвоники нітелень...

Полем гречаник теплий
Діткам несе зайча.
Хай вам шишки на епплах.
Кнедликів-мрій вистача.

Виляски вакханалій.
Босий пшеничний цар.
Швидкість моїх сандалій
Вища за лжепіар.



2016

Він належав не їй.
І вона не йому...
Тільки душі в'язала
тонка павутина...
дві далекі такі -
у щемливу струну,
у дзвінку тятиву
різнолико-єдину...

Десь у інших світах
зустрічалися вже...
Ким між себе були?
Чи озвуться у других?..
Перетнувся їм шлях -
помережені сни
штрихпунктиром чуття.
Паралельностей дуги...

Проминало життя,
дні лягали в роки.
Час розмірено біг,
а дороги - нарізно.
Лиш душа до душі,
не рука до руки
доторкались бува
болеструмом наскрізно...


червень 2016

Cмуги оранжеві в небі –
Що то віщують вони?
Вістку приємну від тебе
Чи лиш оранжеві сни?

Смуги оранжеві висі –
Вже багряніють вони.
Може то легкозаймистий
Відсвіт кривавий війни?!

Смуги вечірні свинцеві
Стерли багрянці оті.
Спостерегли вже оце Ви?
Все є минуще в житті.

20.06.7524 р. (2016)

Київщина, Конча Озерна

Як ми чекали! Сонечко, з`явись!
Години ці у цілковитій темряві,
неначе вічній, злій-презлій, для віч,
для ніжних-ніжних, можуть буть смертельними.

Неначе снігом червень замело.
Ми у пітьмі і холоді поплачемо...
І врешті-решт засяяло воно,
і насолоджуємося побаченням...

Та затягнувся Сонечка візит.
Напружено понурі очі мружимо.
Але не стулимо до рисочок: висить
над нами Хмара, біла. Як морозиво...

11-19.06.2015

Єрусалим… Жде гурт учеників,
яких призвав Спаситель сього світу...
І шум з небес… Огненні язики… –
живі пророцтва Давнього Завіту.

І Дух Святий на кожному возсів,
їх осінивши даром різномов’я…
І не було незрозумілих слів,
лиш бесіда, окутана любов’ю…

Чому ж віки
– порозуміння тлінь
нас доїдає, триєдиний Боже,
крізь пелену минулих поколінь?..
Невже – й майбутніх?...
Може, досить?...
Може?...

20.06.2016

І
Інколи треба
ритися в смутку.
В кам'яні грудки
вкопую себе
ІІ
В пам'яті пастку
спогад прилине.
З в'язкої глини
зв'язую пасок.
ІІІ
Води зцілили.
здавлені ребра
З битої цегли
склеюю ціле.
IV
Порвана тричі
вовняна нитка.
З гострої плитки
стулюю "вибач".

19.06.16

ТЕРПЕНЬ
Вже підошвú у мітингах потерті!
Бракує нам рішучих дій чи шин?
Не звичні місяці, а вічний терпень
Панує в долі, в буднях, у душі.

Нав’язують нам толеранство знову,
Тож терпимо… До часу, до пори!
Вже нудить від піарної їх мови!
Бракує нам нових поводирів!

Бракує нам Аттіли – на бариґів –
І косаків, які колись були!
Чому здобуте все – догори дриґом?
Чому – навала криз, ревуть воли?

Спимо собі, аж нам хребти потерпли!
Та свіжий вітер ще відчинить люк!
Скінчиться цей не вічний місяць терпень,
Як підросте новітній Кармелюк!

Отож, бариґо, сухарі суши!
БРАКУЄ НАМ РІШУЧИХ ДІЙ! НЕ ШИН!
___________
* Аттíла (Атилла) – вождь Гунської імперії, V ст.), яка простягалася від р. Урал та Кавказу до р. Рейн і від Дунаю до Балтики. Із 445 р. А. (Гатило?) – володар велетенської держави у Східній Европі, від Чорного моря до Рейну і від данських островів до правобережжя Дунаю.

(© Любов СЕРДУНИЧ, збірка «ЗАЙДАМ – ЗАСЬ!», 2016)

ТИ ГРАЙ, МОЯ КОБЗО!
Озветься ще віщий степ,
Озвучить колишню брань.
І слава твоя зросте,
Лиш грай, моя кобзо, грай!

Про час, як була біда,
Як нищили нас в ярах,
Правдиво оповідай.
Ти грай, моя кобзо, грай!

Про нашого рабства віки,
Як нищив північний враг,
Як вільнився дух козаків,
Ти грай, моя кобзо, грай!

Про те, що співав Мамай,
Коли не було й пера…
Мамаїв уже нема…
А ти, наша кобзо, грай!

Відлунюй в серцях, буди!
Бо я – не манкурт, не раб.
До змагів нових веди!
Ти грай, бандуронько, грай!

І в темінь нічну, і в рань
Край душу про рідний край!
Зійшла ж бо вже наша зоря!
Ти грай, моя ліро, грай!

Зліковуй від давніх ран!
Гуртуй поснулих, збирай!
За волю – одвічна брань.
Ти грай, наша кобзо, грай!

І знову гряде пора!..
Знов стогне земля сира...
Ти – замість сурми й пера.
Тож – грай, наша кобзо, грай!
(© Любов СЕРДУНИЧ, 2016)

***
Серед облуплених століть,
Поміж обвуглених історій
Моє життя сумне стоїть
І час від часу долю оре.
Оракули міняють напрям,
Вожді із натовпами йдуть
До перемог, відтак – на нари,
А я шукаю власну путь.

Попутній вітер дме у спину
І струшує зірки з небес.
Ти знову помилився, сину,
Якби лиш вчора, жаль і днесь…
Але і сам я помилявся
І падаю, бува, й тепер.
Не помиляється, здається,
Лиш той, хто спить. Або помер.

Ми живемо. На виживання
Нас кинув непідкупний час.
Щодня впадаємо в кохання
Немов у море. Па-де-ґрас
Дарує парі позолоту
На швидкоплинну мить одну.
Занурюємося в роботу
І плентаємося по дну.

Та враз приходить розуміння:
Ми доторкнулися до дна,
Щоб відштовхнутися. Везіння
Бездонне щастя. Вихідна
Віднині втрата. По росі
Із донечкою ходить втома.
Тривога може? У руці,
Мов прапор, істина відома,

Що буде так, як хочеш ти,
Лише не падай у криницю,
Не спалюй зоряні мости
І не дивись на жовті лиця
Отих, що заздрять. Треба йти
Тоді й підкориться дорога.
Любов – найкраща допомога
На роздоріжжі до мети.

19.06.16

Веселішого за тишу
я не знаю.
Тиша лише.
Веселіше тиші тиша,
що на повні груди дише.

Метушливий гуркіт поруч.
І праворуч.
І ліворуч.
Смуток там – сусід і родич.
Ти чи я для нього здобич.

Про готель розчарування
не пишу.
Нема бажання.
Хай моє уподобання
особисте –
не питання.

Веселішого за тишу
я не знаю.
Тиша лише.
Веселіше тиші тиша,
що на повні груди дише.


19/06/2016

І червень вже у височінь злетів!
І прагнуть - плодики, іще у травні квіти.
Та скільки необхідно кислих днів,
щоб у раю серпневому доспіти?!

В "червонобоке" зразу не стрибнеш,
в "доросле" за хвилину не долізти.
І яблучко, зелене і дрібне,
сором`язливо тулиться до листя...

11-17.06.2015

плакала я і дощ
плакав зі мною поряд
плакали вдвох отож
не від біди чи горя

плакали просто так
сльози кропіли долі
що то за дивний знак
в сій світовій юдолі

може то ми брати
в баченні сонця й неба
з тими дарма на ти
що лиш на ви би треба

може то ми такі
щирі і малослівні
сльози бува гіркі
лити під ноги вільні

ну та бо й що сльоза
ся на долоні тиші
поки впере гроза
дощ плакав я і вірші

25.05.16 р.

Тендітні квіти лоно України
Дарує людству, як взірець краси,
Чарівні, милі і завжди гостинні,
Мов діаманти чистої роси.

Вони - окраса, ніжність і дбайливість,
Всотавши мудрість рідної землі,
В собі тамують силу і чутливість,
Родзинок в них запаси - чималі.

Зоря ранкова гарну вдачу дала,
Таких хазяйок десь ще пошукай,
У кожній - світла та добра чимало,
З очей – іскринок сяє водограй.

О українки, як вас не любити,
Як зір для вас із неба не нести,
Щоб ви цвіли окрасою для світу,
Як символи натхнення, чистоти.

Волошки й маки, айстри і жоржини,
Конвалії у весняній красі,
Бабусі, доні, матері, дружини,
Які духмяні і прекрасні всі!

Він мав продовження — дитячий наш роман.
Був страх засвідчити сумні тілесні зміни
І недомовками, хоча б до половини
Відкрити іншому рубці життєвих ран.

В належну паузу, на спогадів межі
З’явилось віяло поблідлих фотографій,
Де всі були не в міру радісні, завзяті,
В припадках сміху бешкетливі і... чужі.

Кудись раптово розкотилися слова,
І ти сказав мені «поплач на моїх грудях...»
В яких не знаних мені вистудах і буднях
Ця люба памороззю вкрилась голова?

Не вболівай — мені нітрішечки не жаль
Тієї юності, зухвалої й пружної,
Твого волосся, ніби хвилі золотої,
Твоєї усмішки, мов сонячний кришталь,

І нетривкої оболонки, що врочисто
Колись доручено нам було до пори.
Її ми в юності бездумно прийняли —
І, як приречені, наповнюємо змістом…

Оголеність – не безпорадність – сила!
Це натуральність квітки навесні,
це абсолюту розпростерті крила,
бажання і спокуси потайні,
бентежна і кокетлива гра тіней,
чуттєвості і щирості дива,
собою бути без оздоб чи пі́ни!
Відкрите тіло душу відкрива!
Свідомо не прикрите голе тіло,
що виставлене наче напоказ,
одягнене в свою красу всеціло
є істиною чистою для нас.

Солодко... Вишневим цвітом
Світять небеса.
Припорошені із ранку,
У пелюстках, мов в серпанку,
Прокидались ранні квіти -
Весняна краса.

У дзвінкій весняній тиші
Чутно спів.
І перлиста черемшина,
Мов заквітчана дівчина,
Усміхається й не лишить
Зайвих слів.

Яблунева наречена
У фаті
Свято сонця відкриває
У весняно-світлім краї.
І шумлять дощі натхненно
Золоті.

Солодко...Шепоче вітер
Уві сні.
У вбранні стоять дерева,
Все вкриває цвіт вишневий.
Як же я люблю ці квіти
Навесні.

2015

Іще історія запише
В життя у ваші смертний гріх,
Коли посеред миру й тиші
Ви наш вбивали оберіг.

Прийшли «зелені чоловічки»
З відомих моксельських світів.
Через кордон, поля і річки
Вповзали тисячі катів

Мого великого народу,
Що гречкосієм був завжди,
Що цінував за все свободу,
Не був готовий до біди.

Бо поряд мав, казали, брата,
А він підступно - на поріг!
Щоб тільки кращих повбивати,
За мову, що в собі зберіг.

За нашу українську пісню,
Красу дівочу і вінок.
Вбиває без жалю і злісно
Дітей маленьких і жінок.

Вбива за те, що українці,
За те, що мова не така,
І що не стали навколінці,
І що танцюєм гопака.

Ми - вороги тепер навіки,
Ми не пробачимо смертей!
Вдова тепер без чоловіка,
Сирітська доля у дітей.

Сусіда нам не обирати,
Та ми обачніші тепер.
"І буде син, і буде мати!",
Хоч поряд з нами кровожер.
17.06.16

Ковтнувши сонце із моїх грудей,
Ти зайченят ловив мені на тілі -
Від цього я сміялась цілий день
І ніч усю, аж поки зазоріло.

Розсмакував упоперек і вглиб,
А я лише тихесенько мовчала -
Ти їв мене, неначе свіжий хліб,
І пив мене, немов горнятко чаю.

Як ескімо, я танула в руках,
Про насолоду більшу і не мріяла,
На шиї в мене ти залишив знак –
Ну, а мене залишив при надії.

Було тоді, наївній, невтямки,
Чого мурашки бігають по тілу -
І розплескали злющі язики,
Що я літала - ну, і залетіла.


17.06.16

Вицвітає життя, як роками одбілена книга.
Вже не ті кольори, вже не ті відчуття і смаки,
І усе, що колись досягалося легко, з набігу,
Нездоланним стає. Одбирають бажання роки.

Ні вогню, ні тепла... Тільки мрякою душу залило.
Остогидло усе. Не стає ні часу, ні снаги,
Ні фантазій, що вже остаточно відкинули крила.
І авансів нема. Час настав повертати борги.

Не дивина. Що уві сні люблю,
те і жалію, і усе прощаю.
О те минуле! Я і досі сплю,
коли тебе із вирію чекаю.

І досі ми обоє у кіно
далекої дитячої країни
чекаємо зачаєно години,
яку уже омріяли давно.

Але усе дає єдина мить.
І не тому душа моя болить,
і у юрмі тебе одну шукає.
Усе ще любо-дорого мені,
коли не наяву, а уві сні
осиротілу душу обнімаю.

06.2016

Злітає літо, зацвітає липа
і рейтинги пахучості очолює:
така велика, як жага Філіпа
Кіркорова до Алли Пугачової!

02.06.2016

Живемо якось і не ми одні
у горі нарікаємо на біди.
А як мені радіти чужині,
яку мені нав'язує сусіда?

Єдинороси – золота орда!
Як бути із такими наодинці?
Ви любите собаку і кота,
але ніде й ніколи – українця.

Вдираєтесь в мечеті кримчака,
втираєтесь оманою в довір'я.
Ну що ви є за нація така,
якщо не ниці покидьки Батия?

Які ви зайві на моїй землі,
злодії-завойовники, мат-роси!
За що вас поважати, москалі,
якщо ви в Україні малороси?

Ви любите і сало, і торти,
і Бога ...оскверняєте ділами.
Які ви свині, нехристи-брати
та ближні-вороги парафіяни.

Воюєте до самої межі.
Але язик об'єднує у стадо.
Які ви всі обмежені й чужі,
манкурти, яничари, колоради.

І не даєте відліку собі,
які ви українцями високі.
Які ви одинакові – тупі,
мої іноязичні й косоокі.

Ще є «Айдар» і, ніби, є «Азов».
А думаєте, що рятує неньку
неуловимий Шаріков-царьов
чи недобитий Швондєр-симоненко?

Що не фігура, то Наполеон!
Не сліпнуть очі і не в’януть вуха,
що мафію очолює Кобзон,
а Думою орудує Валюха.

Які то є державні солов'ї!
І як вас очаровує лукавий
облесною натурою вужа.
Які ви до оскомини свої,
володарі украденої слави,
романтики сокири і ножа.

06.2016

1

У чорне дзеркало заглянь... у біле...
Маркітний рейвах. Пандус - для калік.
Блукала між вербиць... плодів хотіла.
Тепер іди прямесенько... убік...

Все бутафорне вляжеться... остигне.
Нашле казок блощиця чарівна.
Тебе не прийняло гніздо осине.
...а вже вигулькує крайок човна...

2

"До Кракатау ми... а може... й далі..." -
Глузують виноградні слимаки.
Тьма-тьменна їх на листі, на педалях.
І липне сухозлітка до руки.

Летять м`ячі - смугасті, жовто-сині...
Торс гегемона гепнувся на шлак.
Сто коректур внесли корейські свині.
Всі правила затиснено в кулак.

3

Знов подорожник ліпиш до коліна.
На ятці гнома - хвостики, мохи.
А ось і кратер...
Голубі трампліни...

Спускайся - в золотаві реп`яхи!

2016

Втішайся, вічносте зрадлива!
Обіцяне тобою тане.
І мати віру за вітрила,
Надію за небесну манну
Не хоче знівечене серце.
Скінчилась мить уже давно...
Якщо ти, вічносте, озвешся -
Зупиниться биття його.

***
Малює літо диво-міражі
на цілині квітуючого поля,
і деревій, і маки на межі,
і на стезі живучі спориші,
і синьо-жовті братки – нашу долю.

***
Як незабудку у косинці
її помітить наодинці
і забуває цілий рік
неідеальний чоловік.
Але якої молодиці
зі смаком спілої суниці
не переплутає повік?

***
Ко́шу отави. А квіти жалію.
То залюбуюся, то порадію.
І дорогі над усе
дві конюшини, утяті косою,
кольору крові червоної, тої,
що й золотий еспарцет.

***
Яка нев'януча краса
оці волошки у колоссі.
А уявляється і досі,
що то у неї – і коса,
і очі, у яких роса,
і небеса, і синя осінь.

***
Чари забуті і квіти пом'януті,
та не міняю одну на букет,
що у гербарій збирає поет,
бо не зів'яне ніколи у пам'яті
їх аромат і її силует.

***
Бути чи не бути, гоїть чи не гоїть –
а пелюстки білі опаду́ть усі.
У саду лілея лілії ворожить.
І яка юначе серце успокоїть
знає лише ружа у її косі.

2016