Есть романтика нетерпимости—
трубку бросить, руки не подать,
возмутиться, врагом обозвать,
а к врагу—ни пощады, ни милости,

гневным глазом своим полыхнуть,
«как же можно?»--вскричать в изумлении
и размашисто, в белом калении
память прошлого перечеркнуть,

диатрибу угарную выплеснув,
любоваться своей прямотой,
загораживать ветер сквозной
баррикадой сколоченных принципов,

бросить камень и не пожалеть,
и прибавить, что так им и надо
(твой же долг и святая награда—
благородно о правде радеть),

и не думать о времени том,
когда молча, в раскаяньи, истово
этот камень ты будешь разыскивать
на коленях, наощупь, ползком...
2015

Ніхто не вчив нас падати, малих,
клубочком покотитися на мати,
як змалку вчать артистів циркових
до того, як під купол їм злітати.

І обминула нас наука ця,
коли ми вперше з друзями прощались,
закоханості краяли серця,
які ніколи більше не зростались.

В належний час не вивчено урок—
страждання йдуть попереду подвійні.
Чому не вчать торкатися зірок,
але не розбиватись при падінні?

2014

Переказився вітер вітер.
Вранці здивувавсь, що заніч натворив:
Гілля дерев то знесено, то зламано...
Прибиті до землі, волаютьдеревчата.
Позривано дахи, ставки закаламучено.
Вода по криницях рожева од пелюсток...
«Навіщо все це я вчинив?» – вітер пита сором’язливо.
«Ти з волі Божої робив»,- гайворон йому відповіда.-
А от їй всупереч таке стрічаєш поміж людом...
Поглянь: «зелений змій» так посадив молодика,
Що він не годен вже звестись на ноги...
«Хоча б ковточок пива!..»- з канави доліта...
Он кулаками й матом усмиряє чоловік дружину ...
Он казнокрад на паперті побожно
Милостиню подає окраденим калікам...
А он, од тебе набагато дужчий,
Аж захлинається в обіцянках...
А он...А он...А он...»
P.S.
Хоч і стихія вітер, а все ж його знесилить можна,
Якщо не нарікати і не розводить руки безнадійно.
А от подобу Божу важче віднайти у тих,
Хто перестав бути Людиною.

Я осені красу
Не чую і не бачу.
Я випала з часу
І не сміюсь, не плачу.

Як привид, на землі
Сама себе шукаю…
Неначе у імлі,
А чи у сні блукаю.

Немає укриття
У осені коралях,
Бо сенс мого життя
Розлучниця украла…

2015

Эпиграф 1--И. Бродский, эпиграф 2--Л. Киселёв

На злобу дня не брызгая слюной,
На мудрость ты воспользовался правом,
Которое иной бы отдал даром
За радость пнуть размашисто ногой

Любого, кто случился б поперёк
Его слепых разнузданных амбиций.
Но что мне до него? Благословится
Пусть каждый опустевший уголок

Тобою освящённого пространства--
Палаты ли больничной, иль двора...
Из жизни ты был изгнан не вчера,
Но боль обречена на постоянство.

И я перехожу на твой язык,
Как ты на мой когда-то-- без оглядки,
А глупые, бессвязные нападки,
Бессмысленный пещерный чей-то рык

Я обхожу брезгливо стороною,
Чтоб не запачкать, подобрав подол...
Зато благоговейно, как в костёл,
С седой, полуразрушенной стеною,

Как в тихий храм, попавший под обстрел,
Вхожу в твоих стихов святую малость—
Здесь всё, что от души твоей осталось,
Здесь всё, что полюбил ты и воспел.

И тот другой, впадая в свой кураж,
Бурля и злясь в обиженной тревоге,
Так мало знает, в сущности, о Боге,
(всё, что плывёт, беря на абордаж),


Так погружён в язвительные речи,
Что не поймёт в словесной колотьбе:
Последний наш учитель на земле—
Не Пушкин, а ликующий кузнечик*,

Чья песнь однообразна, но не лжива--
Молчат деревья, звёзды и вода--
И умер бы кузнечик со стыда,
Исполнив ноту злобно и фальшиво...


* Така золота, що нема зупину.
Така буйна — нема вороття.
В останніх коників, що завтра загинуть.
Вчуся ставленню до життя
(Леонід Кисельов «Осінь». 1968)

2015

Цей старий записник ніби з мертвих воскрес,
повний стертих імен, застарілих адрес,
косо вписаних вулиць, що їх вже нема,
телефонів, в яких—тільки тиша німа.
Хтось обведений рамкою, інший пропав—
не докликатись і не догнати листом.
Вечір список утрат на колінах розклав
пожовтілим від часу газетним числом.
Чи під попелом сивим ще можна знайти
і роздмухати жменьку ожилих жарин,
чи дивитися, як відпливають в світи
безпритульні вітрила повернутих спин?
Світ оманливих планів, роздільних доріг,
що навічно піском між долонями зник.
На частини в обпечених пальцях моїх
розпадається жовтий старий записник.
2015

Діти-сироти.І при батьках живих.
Скільки їх таких?Ніхто не знає.
Чужі виховують,турбуються про них,
А ті,що народили десь блукають

По закордонах,а то й поруч,тут,
У пошуках примарного багатства
Та кращого життя.А чи знайдуть,
Покинувши дітей,добро та щастя?

Минуть літа.Постаріють вони,
Совість прокинеться колись та буде пізно,
Інших вважатимуть покинуті сини
Та доньки рідними,а не батьків-гульвісів.

2015 р.

А хвиля грає,грає хвиля,
Цілує берег та пісок.
Ой,як тут затишно і мило,
Щось ніби кличе сюди знов.

Помилуватись краєвидом,
Дивитись,як тече ріка
Далеко так,що вже й не видно,
А починалася ж з струмка.

Трава шовкова,наче килим,
Пройтись босоніж би по ній,
У срібних росах ноги вмити,
Згадати ті чудові дні,

Коли із друзями в дитинстві
Купалися тут досхочу.
Літа ж пливуть,як води бистрі,
Хоча б думками полечу

В той час веселий,безтурботний,
Коли все в райдужних тонах.
Якби ж насправді було можна
Сюди заглянути хоч раз.

2015 р.

А літо заду́шне ще й супиться -
Йому би ще вікон і... вік.
Аби прогиналися вулиці,
Аби удовиці роззулися,
Бо з хати іде чоловік...

А літові мало заду́шного,
Все лізе і лізе на тин,
Де дзбанки... йому б ще сивушного
Питва... а ще ката бездушного,
Що вип*є і стане таким...

А літо безмірно комизиться,
Дуріє, живіє... вінки
Йому опадають на вилиці,
Багато вінків... не противиться,
Не плаче ані... ні за ким...

Заду́шне се літо, заду́шне се літо...

(18.09.15)

Котилася торба з високого гОрба,
У ній торохтіла років коляда
Скрипуча іржава крутилася корба,
не маючи щастя, бо щезла вода.
Варилася юшка для всякого люду.
Стояли у черзі старі і малі.
Кухмістери пійла чекали на юду.
Такі є повсюди – в країні, в селі…
Стояли, мовчали, бо слава героям
ще в серці не вмерла. Спеклися уста
усім, хто не вийшов героєм із бою,
усім, кому воля і справді свята.

Лукавий базіка поділить помиї.
Із пам’яті стерті Майдану вогні.
Не куля у лобі – краватка на шиї,
у білому фраку на білім коні.
Помпезні промови – натхненно і яро,
та очі порожні за скельцями слів.
Зі сходу новини наповнені гаром,
у серці мовчання наповнює гнів.

Скотилася торба з високого горба.
У торбі здобутки – лихе та лихе.
А юшка смакує? Іди та посьорбай,
і слухай як дідько кепкує: хе-хе…

12.11.2015

Боже, храни нетерплячих,
тих, що їм ворог—чекання,
чесних, наївних, гарячих—
в паралічі зависання;

їхні розвіяні гриви,
потом просякнуті шати,
їх благородні пориви,
їхні смішні результати.

Боже, врятуй їх від слави,
від сліпоти і гордині,
від спостережень лукавих
тих, хто у тихому плині.

Людяним—дрібку удачі
кинь із одвічного саду,
надто—отим нетерплячим...
Терплячі дадуть собі раду.

2014

Сніг падав на спини терплячих трамваїв,
на зошити, списані з краю до краю,
на наші конспекти в заплаканих сумках,
на скуті слова в потайних візерунках,
на брови дівочі, на пальта кудлаті,
на хлопців, що прагнули щось розгадати,
на те, як ми вперше почули: «колеги»,
на мріючий привид майбутніх трагедій,
що змерзло тремтів, як спішили на пару
по тих кучугурах, що вздовж тротуару
згребла, як завжди запізніла, машина,
що колію вчасно розчистить повинна
була, щоб не мерзли ми вдвох на зупинці
з шугаючим льотом чуттів наодинці,
щоб очі в пухнастих засніжених колах
забути могла--й не забула ніколи...

2015

Іде по лісі заєць, вмивається сльозами,
Іде на став топитись, хоч знає, що це гріх.
«Та як життя,--питає,--прожить між ворогами:
нікому не страшний я, а сам боюся всіх?»

І чує він зненацька, наблизившись до ставу:
лунає серед тиші раз-по-раз «хлюп» та «плиг».
Це жаби, що сиділи, крекочучи, у травах,
зі страху пострибали в води зелену глиб.

Зрадів тоді наш заєць—не хоче більш топитись,
зарожевіло сонце в душі його смутній.
«Ні, я ще не пропащий, коли у цьому світі
хоч хтось мене боїться, і я комусь страшний».

Отак по всьому світі—і люди, і країни
занепадають духом, як ніби не свої:
нехай би хтось боявся—чи рідні, чи сусіди,
чи літаки у небі, чи жаби у траві.
2014

Ти знаєш, а з догмами—легше,
життя було... непогане,
а як ми усі дружили!—
тепер це назвуть брехнею...
Сміялись ми з догм нещадно
в сатирах і КВН-ах,
а надто—у анекдотах.
Дурні були, не розуміли!--
вони ж нас усіх захищали,
вони нам були—опора!
Ну й що ж, що нам батько—Сталін,
а Бог вам хіба—не батько?
Ми всі батьків потребуєм,
щоб був у домі порядок;
нам правди про них не треба--
вони нам в темряві світять!
Коли йдеш вночі по кризі,
і лід тріщить під тобою,
ти й за цупку колючку
радий вхопитись руками...
Він мав—тепер скажуть—харизму,
про все говорив розважно.
Ну що там оті мільйони?—
решті жилося краще.
Мільйони нічого не скажуть,
як-небудь своє віджили,
а решті жилося...ясніше,
як начебто...у дитинстві.
Небо було голубіше,
пісні задушевні лунали,
хлопці були натхненні,
дівчата були цнотливі.
Ви подивіться фільми,
відчуйте ці ідеали,
навіть як це—неправда.
Для чого правда, для чого?
Для чого усе зруйнували?
Де нам тепер жити?
Немає тепер країни
на шосту частину суші.
Вони тобі кажуть: «Ну ж-бо,
стрибай на пливучу кригу,
і будеш тепер там жити,
і інші разом з тобою».
Ану ж як крига потоне,
харчів на усіх не буде,
тепла на усіх не стане,--
що буде тоді з дурними?
Тримаймось того, що знаєм,
того, що нас якось держало,
що прийняло нас до себе
і другом нашим назвалось.
А радше тримаймось того,
що назвалось нашим батьком,
і перед ним був батько,
батько, а там і мама...
Та ж недарма гурт козачий
крикнув: «Не встанем, мамо!»
впавши разом на коліна
у Зимовім палаці,--
Гоголь-бо знав, що пише...
Що б там про них не казали,
були вони собі люде,
спокою теж хотіли,
щоб дбав про них хтось, убогих...
Не треба було анекдотів,
Сатириків і КВН-ів!
Маєм тепер западенців,
розмахують жовто-блакитним...
Оце якби від’єднались
й хутесенько забагатіли...
А так...ну що—Україна?—
заладили, як папуги.
Нехай же він нам світить,
маяк перемог минулих!
Не треба всієї правди--
тримайте її при собі!
Ми станемо на коліна,
як в славній отій книзі,
І скажем йому: «Не встанем,
що хочеш роби з нами, батьку!»

*Із глибини душі
2013

я з тих низин де протіка свіча
на березі її моя колиска
свої тут перші ранки зустрічав
тут все знайоме дороге і близьке

тут вітерцем стрічає верболіз
і атом кисню розпинає груди
а розставання й зустрічі до сліз
було так вчора і так завтра буде

в моїм краю поетів не було
частіше виростали хлібороби
стікали піт і сіль їм на чоло
звучало слово воля ще в утробі

ось йду стежками срібної землі
запали в душу ріки та озера
весною тут курличуть журавлі
вже тут мій дім вже тут моя оселя

в цю землю я своїм корінням вріс
співають пісню латориці води
мукачеве серед найкращих міст
паланок – символ волі і свободи

тут перші свої кроки син зробив
здійняла доня вгору рученята
низини ці назавжди полюбив
на цій землі мене назвали татом

я з тих низин де латориця мчить…

Засумують дороги, дерева, одначе – не ти.
А тобі – захотілося звичного словопадіння.
Це колись доторкалася пальчиком до висоти,
Під якого ходили перекособочені тіні.

Удавай, що за мною сумуєш, і цим підростай,
Оглядайся постійно, немовбито птиця безпера…
А могла виростати між нами невпинна стіна
І злоякісні сіті від неї повзти, як химери.

Ну а так – презвичайне «окей» запитально впаде.
Ми кивнемо, і ствердження нас поведе за собою,
Де не ходять годинники, навіть не сниться Едем.
Ми почуєм, як повняться ріки печаллю гіркою.

«Бабушка» тримає на шнурочку
світ, що був простим і зрозумілим.
Жінка всіх кляне простоволоса,
з люттю у розширених зіницях.
Їм би за минуле зачепитись,
щоб урятуватись від падіння,
в жерло невідомої загрози,
в око скаламученого страху!

Падають зате підбиті в небі
літаки з роздолів чужоземних,
падають в поході наречені
і чиїсь сини двадцятилітні;
страх відкрив для ненависті двері,
«пси війни» протиснулися слідом,
в них немає сумнівів і страху—
діло своє знають вони справно...

Ні, не всі однакові у полі:
хтось поліг з холодного презирства,
зверхності до власного народу,
посеред якого народився;
хтось поліг з великої любові,
хтось прибився найнятим чужинцем.
В потойбіччі, де сліпуча ясність,
не сховаєш злочини за страхом.
2014

Гойдатися в колисці натяків,
напівшукань, напіввідвертості,
щоб без лукавства і без хитрощів,
лиш погляд в погляді— на відстані.
Узнала я про те, як хороше
в човні солодкої непевності,
який пливе на спині течії
без маху весел і без пристані.

Спать у сувої неможливості,
коли, на жаль, немає вибору,
коли, на щастя, нема вибору,
бо ми давно—нитки у вишивці,
й замилувавшись розмальованим--
усім, що не для мене,-- віялом,
гадати, що з роками вицвіте,
що розпадеться, що залишиться...

2014

4. Осінь
Золотими краплями - у високі келихи,
Срібла павутиною - та на вістюки...
Дзвонами далекими крізь відкриті келії
Осінь зазбиралася на вечірню йти.

Понад виноградники, попри сад горіховий,
По ріллі сіріючим димом від багать,
Клаптями імлистими образи розвісила,
На озерах стишилась негустих латать.

Попрощалась теплом й восковими туманами,
І обвела карміном тіні з чаші дарів.
І у прощу піднесла лелекам за хмарами
Чорно-білий покутній хораловий спів.

3. Літо
...Оркестранти роз‘їхались у відпустки,
а у вікнах високих тільки спалахів сонячних гра.
І щебечуть надворі дзьобасті малі ліліпуцьки,
і бринить у траві нота все та сама, та сама...

...Обривається дощ і періщить по шибах з громами,
і налякано здзенькує схований в шовк камертон.
І вслухаються в бурю всі клавіші й труби органні,
і вбирають у міхи гудіння й живильний озон.

Гори темні димлять, насуваються в місто ночами,
і вслухаються в ритм, не впадаючи в змучений сон.
І литаври гудуть кам‘яними людей сторожами,
і грозою спалахує в небі одвічний вогонь.

Напиши мне хоть несколько строчек.
А ведь многого мне не надо.
Но в ответ – тишины ограда.
Сердце бешено бьет курсив.
Как узнать, что ты жив?

Мальчик мой, небеса пружинят.
И земля вся дрожит и стонет.
Вот-вот небо на тебя уронит.
Я молюсь за тебя Богу.
Как бы вымолить хоть немного?

Ты молчишь. Ну и пусть, мальчик.
А ведь все, как должно, станет.
Хоть мечта небывалым манит.
Ты живи только, слышишь, Воин!
За двоих живи, за обоих.

Сердце бешено бьет курсив.
Главное – что ты жив…

А він поїхав, вона знову
вдома лишилася сама,
нема кому сказати й слово
та чи її в цьому вина.
Одна-однісінька, нікого,
лиш кіт дрімає на вікні
і віє холодом з порогу,
холоне кава на столі.
Затихло все, лиш чути шелех
і дим з ментолом проплива,
а у руках неспитий келих
п`янкого терпкого вина…

листопад 2015

Місяченько ясноликий
Споглядає збоку,
Як яскраві сестри-зірки
Водять хороводи.

Таємниче підморгують,
Кличуть за собою.
Серце ж моє жіночеє
Теж не зна спокою.

Твоїх очей криниченька
Блакитна,бездонна,
Дай же з неї напитися
Ніжності й любові.

2015 р.

Радіти,творити,шукати,
Робити добро та кохати,
Любити,а не воювати,
Народжувати,не вбивати.

Споруджувать,не руйнувати,
І друзів з біди виручати
Та ближньому допомагати.
Плекати сади і співати,

На крилах від щастя літати,
Життя берегти,шанувати,
У кожного ж воно єдине,
Запам"ятай це,людино!

2015 р.

Люд
чоловічо-жіночої статі
З вороху
штучних проблем і природніх
Косить очима
на вас - депутатів,
Обраних нами,
а значить - народних.


Безліч питань,
крім Донбасу і Криму,
Люди довірили
вашій турботі.
Є депутати!...
Та тільки між ними
Є дуподяді
і є дупотьоті.

11.11.2015 року

Якби себе ми шанували
в дорожній куряві років,
то нині б очі не згасали
в війною вкрадених синів.
Не було б вражої навали
під грім цинічної брехні,
й братів би наших не вбивали
на власній з прадідів землі.
Якби ми справді пам’ятали
замучених пташиний глас,
вони б, прилинувши, стояли,
немов сторожа, коло нас.
Вони б вказали нам дороги,
якими в світі ходить зло,
і шепотом перестороги
охолодили б нам чоло.
Не догоджаючи сильнішим,
мов недоучене дитя,
ми не ховалися б у ніші
напівсвідомого буття.
І ті, що стали ворогами,
нас пізнавали б у лице...
Якби себе ми шанували...
Й платили віддано за це.
2014

Груди—напнуте вітрило!
Упирається у спину
дужий вітер, в пінних бризках
від душі сміється сонце.

Корабель мій повний друзів—
я забрала їх у ночі.
я забрала їх у смерті
і зібрала їх докупи.

Вони дивляться на мене
тими юними очима,
тими давніми, що знову
торжествують і чарують,

і немов в шовкові шати
убирають світ довкола,
і ясніє він перстами,
наче витончена жінка.

О несказано-далекі,
якщо встанете ви вранці
із симфонією в серці
і солоними щоками,

значить, плили ви зі мною
в свіжих бризках океану,
вирвані на мить сліпучу
в часу, відстані і смерті!
2009

в твоїх очах
я вітер і вогонь
запалений солодкими
устами
минуле наше
тліє поміж нами
мов серед лісу
спалахи осонь
так хочеться
покинути цей сон
немов покійних спокій
стіни храму
не все так само
ой не все так само

в твоїх словах
так мало теплоти
і простоти глибокої
так мало
це просто ти
обожнюєш тривалість
переривання дихання ходи
це просто ми тепер
не біль один
а переповнення
єдиним шалом
як серця мало
як же серця мало

де та весна
мальована крилом
стрімких подій
перепадів бурхливих
де кожна мить
нагадувала зливу
в якій усе тремтіло
і цвіло
так хочеться
того що відійшло
і називало те життя
щасливим
піти красиво
як піти красиво

то він-вона
то нерозлийвода
то перше
недовимовлене дихай
то не останнє
облітання сміху
і подолання гіркоти
в устах
так хочеться
щоб день той не настав
коли в душі
ні голосу
ні втіхи
нема і тихо
ой нема і тихо

16 Вересня, 2015

ранок виловив сонцем тіні
хутко вимикнув огляд снів
в подорожній цей день
осінній
не мандрується лиш війні

не вібрує забута тиша
закривавив думками звук
над окопами небо вище
повпліталося у траву

під бронею цвіте тривога
і вбирає в себе з вогнем
недомовки вітрів убогі
про шалено близький едем

про безмежно коротке право
набирати в легені світ
розплітати думки і трави
у зозулі просити літ

про суттєво банальні речі
побратима плече міцне
очі матері і малечі
у яких вже нема мене

про коханої поцілунки
і про все що мовчить папір
хто лежатиме скоро струнко
хто шукатиме болю мір

то здається що все деремно
де ввижається
там і хрест
і впевняється
хто непевний
в силі праведній у небес

і тому проти всіх законів
проти армій голодних псів
я триматиму оборону
під непроханий бою спів

я черпатиму міру оком
вивільнятиму кулі з гільз
хай те небо
стоїть високим
хай всихає
те море сліз

31 Серпня, 2015

хто сіє сум
збирає біль
радійте хвилі
перебіжній
любіте Господа
в собі
натхненно
виразно
і ніжно
даруйте викликам
думки
а на межі
рятуйте сльози
і стане
голос ваш
струнким
а непохитно-світлим
розум
хай прибуває
в дім
тепло
з потоками
подій пророчих
все буде так
як не було
а що було
відмироточить
хай очі спрагою
горять
душа
як відлітає
тихо
у кожній іскорці
зоря
у вдиху затяжному
втіха

6 Травня, 2015

Невже умре ця мова ніжнорука
і світ її ніколи не оцінить,
і ключ навічно втратиться до коду
загубленої дійсності, і місяць
в тривозі буде ночами світить,
шукати: де поділись українці?
Ця плинність голосних—не для інструкцій,
ця мова—не жорстка і не технічна.
Вона—для розуміння і зітхань,
високого блукання між світами
і повивання пеленами людства,
що, як дитя, здригається нервово.
Ми—чародії помислів і слів,
що десять значень обіймуть звучанням,
що синтезу подужають підйом
в мелодії музичних узагальнень
або...або щоденного життя
відтворять полохливі світло-тіні
предивним спадком суфіксів отих,
які про все на світі скажуть ніжно...
Невже секрет утратиться навік,
черговий ключ загубиться із зв’язки
що брязкає на крученім шнурку
в самим собою зайнятого світу,
для кого ми—сто тисяч Валентин
із «Тракторів історії»*, які
вихлюпуються хвильками щоднини
із темних сховків Східної Європи?
Чи ті, у кого Всесвіт є в руках,
пожадливо метнуться до чужого?
Чи істеричність лайки звабить тих,
хто чарувався музикою слова?
«Довірся мені,--мова жебонить,--
май мужність—і я виведу із лісу,
а Бог не дасть—залишуся з тобою,
і ліс навколо тебе стане храмом».
2012



*Marina Lewycka “ A short history of tractors in Ukrainian”, Penguin Books, 2005

(гра для дорослих у серйозних установах)

Як стукнеш у високі двері
чи до віконця припадеш--
у світ язичеських містерій
ти ненароком попадеш.

Там члени ордену Причетних,
в свою увірувавши роль,
стримлять на сідалах почесних
за інструментом наших доль.


І Деміург, владика світу,
людей волочить до хрестів
руками тих, які, мов діти,
забувшись, граються в богів


і вірять--слово їх останнє,
і упиваються гуртом
лихою радістю єднання
і оргазмічним торжеством,


в якім здається-- сили вищі
їм дали бачення без меж...
А ти, Іов, на попелищі
Від Бога відповіді ждеш.


Роками ждеш—її немає.
Вони не ждали і живуть,
немов ніхто з них не спитає,
немов ніколи не умруть...
2010

Коли ти в натовпі стоїш--і вир людський навколо тебе,
і поєднавшись з усіма,ти в ейфорії, як в бою,
гучноголоса правота росте й впирається у небо,
і всі навколо як брати--в бурхливім центрі й на краю.

Та розшаровується гурт ще вчора дружної громади,--
де піт, і дихання, і шал перемішались і сплелись,--
і хтось відкритий вже вітрам,загрозі нападу і зради,
він кров’ю власного життя за приз священний відповість.

Вони завжди були і є--оті, що опинились скраю,
із сивини тисячоліть їм шлях під хмарами проліг,
вузьким розгойданим містком вони над прірвою ступають,
запричастившись небуттям, в жертовнім викупі за всіх.
2014

О ніченько, солодка і жадана!
Здається, все довершу, що не встигла,
додумаю, відчую, надолужу,
напишу всім, хто ще листа чекає,
за немічних і хворих помолюся,
про день, що змарнувала, пожалію...
Що білий день? Можливостями дурить,
якими так нелегко скористатись.
За кожною з можливостей—питання,
за кожним із питань—іще десяток.
І тільки надвечір’я обіцяє
жаданий спокій, і раптову ясність,
і вдячність, коли знову сьогодення
у вічності бездонній потопає...

2010

Казок надсвіти дивограйні
зорять у розстріляних снах...

Солдатики не_олов'яні
гартують серця у боях.
Геройським освячені чином:
стояти, дратуючи смерть.

...Вдивляється в завтра хлопчина,
вчорашній гортаючи герць.
Зі спогадів привидом вирине
(пощезни, зневіри мано!):

"Майбутнє прекрасне і мирне
вже сходить. Оце вже воно -
отам... за тривог пеленою...
ген-ген, у тремкій далині.
Надія, убита війною,
нарешті воскресне.
Я - ні..."

11.2015

Янголе мій, повсякчас будь зі мною,
Нерушимою охороною,
Захисти, і від недруга стань стіною,
І надійною обороною.
Спаси мене від лукавих нападок,
Від людей недобрих збережи,
Як мислити, діяти, жити правильно,
Вкажи, я благаю, допоможи.

Збережи моїх рідних, друзів,
Від лихого ока, помислу,
Захисти від порчі і уроку,
Застережи від промислів
Ворогів і нечистих духів,
Серце наповни Любов’ю,
Віддаю життя своє тобі у руки,
Янголе, будь зі мною!

Та дівчина щовечора сидить на вікні,
Немов шукає у вечірніх вогниках казку.
Її очі заплакані, стомлені і сумні,
Але серце чекає на щастя.

Та дівчина загубилась у своїх мріях,
Рожевих світлих, але таких далеких,
Розум її від думок тих дуріє,
І ніч вже зовсім лягає на плечі.

Та дівчина шукає в зірках свою долю.
І кожен вечір пише вірші,
стискуючи папір до болю,
Лишає на них частинку душі.
2015

Кохай мене, тримай, не відпускай,
Це почуття - це крок до божевілля,
Я тут з тобою, мене не відвертай,
А то хожу неначе під похміллям.

Тримай мене, прошу не відпускай,
Ти мені безмежно так потрібен,
Прошу мене, ти так сприймай,
Без масок всяких, дурних ігор.

Душа горить її вже не спинити.
Ти підпалив її давно...
Ті почуття не можна загасити,
І кожен день, неначе у кіно.

Як хочеться забути і сховатись,
Так тихо залягти на дно.
На слова твої не відзиватись,
Та я пуста як випите вино.
2015

Знаєш, а я і досі не вмію писати
про кохання...
Я ще досі боюся собі зізнатись,
що програла те кляте змагання,
В якому і так на мала змагатись.
Що я зовсім змінилась...
Що в останні моменти я так мало
буваю собою..
Що від днів цих пустих
жахливо втомилась..
І від осені, що стала майже сестрою.
Знаєш, а я ще досі не припинила
мріяти...
Я ще досі досі живу на
сторінках улюблених книг,
Поміж героїв що можуть посіяти
Надію серед постійних відлиг.
Знаєш, я вже не залежу від тебе..
Я вже майже навчилась жити
без твоїх од...
Знаєш, я перестану бігти до тебе,
Шукаючи зручних нагод.
2015

Я «олів’є на свята не кришу,
не добираю в дзеркалі обнови
і жвавості додати не спішу
у хід нешвидкоплинної розмови.

Я не радію, як колись було,
від гамору гостей навколо столу,
від того, як рубіниться вино,
яснішають помолоділі чола.

У дружньому гудінні голосів
всі—лицарі, на подвиги спроможні,
сп’янілі від вина і щирих слів,
один за всіх, і всі—непереможні.

Солодкий час братання промине,
всяк до порогу власного доб’ється,
жарини згаснуть, холод обійме,
і усмішка утомлена зітреться.

Розійдуться—«усі за одного»-
і більше не зустрінуться, напевно.
Хтось часу дожидатиме свого,
нікого не турбуючи даремно.

Хтось буде в самоті ростить дитя,
хтось скоро, без провини, зубожіє,
хтось, як полин, ковтатиме життя,
приховуючи правду, як зуміє.

І кожен буде свій тягнути хрест
в самотності—жебрацькому достатку.
Чи сенс у людях був колись і щез,
а чи його не було від початку?

2011

Не губи свою душу, живи,
Немов птаха у чистому полі.
Хай співають весняно вітри
Й гомонять між собою тополі.

Хоч, можливо, життя, як полин,
Та бувають щасливії миті,
Ось тобою пишається син,
Бо шляхи твої чесні й відкриті...

Не суди, бо засудять тебе.
Хто ти є на землі, чоловіче?
Глянь у небо ясне, голубе,
Лише там справедливим є віче.

Не карай, бо скарають живцем,
Плоть твоя стане прахом віднині.
Не бреши перед Божим лицем
Бо брехня так не личить людині.

Не продай свою душу, мов крам,
Бо бездушні – то є і безликі.
Хай у серці живе Божий Храм
І любов гріє сяйвом навіки!

2015

Моя душа і плаче і сміється
В земному світі – марних сподівань,
Де нижчий перед вищим гнеться,
Де стільки болю, сліз людських, страждань...

Тому і народився світ ілюзій,
В якому я радію і живу,
Де вороги мої, немовби друзі.
В якому я хмаринкою пливу...

Ой доле моя чом ти заблукала,
Між двох світів, в яких нема життя?
В одному я “люблю” ще не сказала,
До іншого немає вороття...

Чому ти, доле, разом з ластівками
Не принесеш надії і тепла?
А маниш незбагненними думками,
Чому ти щастя досі не дала?

Зима уже підходить непомітно.
Вкриває інеєм калину у саду.
Я мовчки зачиняю в домі вікна.
Але у весну все ж таки прийду...

2015

Веди, моя чарівна Музо,
У край прекрасних, добрих мрій,
Де квіти гомонять у лузі
І, де живе коханий мій...

Де небо синє і прозоре,
Де люди, мов одна сім’я.
І, де сміються сріблом зорі,
Де юність дихає моя.

До неї серденько промовить:
“ Безмежне щастя поверни!
Ти чуєш знов любов говорить
Квітневим подихом весни.”

Веди мене, ранкова пісне,
У світ акордів, ніжних слів.
Душі там від кохання тісно,
В нім янголів лунає спів...

Не повертай у темні вікна,
У тихе скиглення вітрів.
Де плаче доля безпросвітна.
Де не буває добрих снів...

Веди у палац днів щасливих,
І зупинися хоч на мить.
Хай присрастей проллються зливи,
Душа жива, коли болить.

2015

Не покидай мене, не йди
У світ, де місяць молодий
Так сумно дивиться згори,
У край, де не шумлять вітри...

Хай суму виллються дощі!
Надія спалахне в душі,
Пагінчиком зрости новим,
Вернись, коханий мій, живим!
,
Побудь зі мною хоч би мить
Коли душа вогнем горить,
Пелюсточками уст торкнись,
Веселим гомоном озвись

Берізки милої в гаю.
У душу загляни мою
Очима пролісків ясних,
Хай буде більше щастя в них!

2015

Втомився наш світ від глупців сіродумних,
Від тих, в кого жадібність понад усе.
О, Боже, зміни цих сіром нерозумних,
Бо, як ще земля їх на крилах несе!

Від ницих, байдужих сади засихають,
Спустошує землю енергія зла.
Від гніву й неправди пісні замовкають,
Нема милосердя, прощення й тепла...

Заради отих, що загинули в битві
Змінити життя ми повинні тепер.
Земля хай квітує у Божому світлі,
Поки перемоги ще дух не помер!

Згуртуємось, браття, за щастя й свободу,
Врятуємо світ від насилля і зла.
Потрібні оновлення й мир для народу,
Щоб дух відродився й земля ожила..

2015

Ще повернуться дні, які пахнуть рум’янком,
Ще вернеться у серце бентежна весна.
Я чекаю тебе, виглядаю щоранку,
Заблукав ти у мріях і лагідних снах.


ПРИСПІВ:

Любов земна на трепетних долонях,
Ти, мов промінчик сонця чарівна.
Ти зір далеких відблиски на скронях,
Одна на світі в мене ти – одна....


Не знаходжу тебе я у травах зів’ялих
Де панує байдужа холодна зима.
Де з тобою так ніжно і палко кохались
Час засипав стежини якось крадькома.


Я не знаю як жити без тебе, коханий,
Коли сонце весняне всміхнеться ясне.
Забіліє садочок вишневий духмяний,
Моя юність в душі, немов птах промайне.

2015

Ми перестали боятись катів,
Ми вже не ті, що раніше.
А патріотів єднання братів
Нас згартувало ще більше..

Сила ворожа на підлій брехні
Довго не зможе нас бити.
Буде кінець цій кривавій війні,
Будемо, браття, ще жити!

Дух наш незламний живе у віках,
Мудрий народ наш великий.
Щира любов у хоробрих серцях
До Батьківщини навіки.

Ми переможемо, бо не самі,
Бог збереже нас Всевишній.
Довго не тішитись чорній пітьмі,
Ми вже не ті, що раніше...

2015

В нічнім тумані ліхтарі,
і зачепившись за деталь—
за медальйони камінців
в підніжжі подихів -дерев,—
ти перетворюєшся на
всезріючий, як око, нерв,
який читає поза всім
ожилих символів скрижаль.

Шатнулась видимість за ріг--
та, що дзвеніла нами вдень,
майнула в просвіті нова--
в простому, з льону, полотні.
На цім нестикові площин
піймати можна в напівсні
легкий, у хрестиках поділ,—
розв’язку втомлених ідей.

Блакитно-порожньо в руках--
ключів немає до біди,
але в душі тепліє дар
тонких миттєвостей земних--
міцне коралове знання,
намертво вросле, як поріг:
«Повинно сповнитись усе,
так має бути...підожди».

2014

Я бачив якось дивний сон,
Що ми разом з тобою
Замріяні кудись йдемо,
Милуємось красою.

Такий приємний дотик рук,
Мене заворожила,
І під шалений серця стук
Почув:"Люблю я,милий".

Так захотілось,щоб збулись
Всі наші сподівання,
Дві річки доленьки злились
Та й в океан кохання.

2014 р.

Хтось мріє про золото та діаманти,
Як би це їх та й побільше дістати.
Інший же хоче "купу" долярів,
Гарний будинок та дівчину-кралю.

Спокою комусь не дає "іномарка",
А дехто гульнути прагне "на шару".
Хтось до "корита ситого" рветься,
Біля начальства крутиться-треться.

Я ж прошу Всевишнього миру країні,
Та усмішок щирих кожній дитині.
Добром в матерів щоби сяяли очі,
Які синів виглядають щоночі.

Щоб пісня лунала гарна,весела
І люди щасливі в містах та у селах.
Для себе здоров"я попрошу хоч крихту,
Щоби я змогла іще жити й творити.

2015 р.