Зимове сонце – як розрізаний кавун,
Лиш зернята розсипались
Граками.

13.01.13

гаплик і хоку
(2013)

я подарую тобі
поцілунковий набір

бо усі поцілунки наші
такі повітряні

їхні ключі кружляють
довкола нас

і просяться
до ірію наших уст

і це триватиме
допоки я не

подарую тобі
поцілунковий набір

і всі повітряні поцілунки
здійсняться!


2012

задоволення від тиші
він чесності
і від сорому
ховатися наче миші
від хоробрості
і любові
зневага до слабкості
до вірності
і сумління
сташно від старості
дійсності
і терпіння

Шизофренія

Ти порушуєш мій спокій
граючи голосно
струнами своєї блядської душі.
Ти заважаєш мені спати -
шкрябаєш болісно
встромляючи свої нагострені ножі.

Я кажу, що дуже байдуже,
а ти не йдеш
ховаючи у пам'яті якісь думки.
Проганяю тебе навіть не знаючи,
а ти живеш,
розпускаючи про себе плітки.

Шизофренія

Ти порушуєш мій спокій
граючи голосно
струнами своєї блядської душі.
Ти заважаєш мені спати -
шкрябаєш болісно
встромляючи свої нагострені ножі.

Я кажу, що дуже байдуже,
а ти не йдеш
ховаючи у пам'яті якісь думки.
Проганяю тебе навіть не знаючи,
а ти живеш,
розпускаючи про себе плітки.

Дійові особи:
1. Ангел
2. Пастушки
3. Царі зі Сходу
4. Українка
5. Чорт
6. Жид

Пролог

Українка до господарів:
Добрий вечір вашій хаті
можна заколядувати?

(звучить коляда «Добрий вечір тобі». Під цю колядку вертеп заходить у хату, стає півколом. На першу лінію виходять пастушки)

Дія І:
(Розмовляють пастушки, готуючись до сну)

Пастушок І:
Яка чудова тиха ніч
Давно пора відпочивати,
Поснули лагідні ягнята
Скидаймо й ми турботи з пліч!

(хор поч. тихо наспівувати «Нова радість»)

Пастушок І:
Та, браття, що за дивна мить…
Яка зоря на небосхилі!
Її красу збагнути я не в силі
Так величаво сяє, мерехтить!

(з’являється Ангел і заспокоює пастушків)

Ангел:
Благовіщу я радість превелику –
Месія народився спасти вас
Для подивів і хвилювань не час
Спішіть вклонитися найбільшому до віку!

Ясна зоря покаже вам дорогу
До Вифлеєму, у стаєнку вбогу.
A зараз разом заспіваймо коляду
щойнонародженому Христу-Богу

(звучить колядка «Бог ся рождає»)

Ангел:
До нього днесь ми прибігаймо,
Різдво Христове прославляймо!

(звучить коляда «За світлом зірки». Входять три царі)

Дія ІІ:

Царі:
І
Здалека ішли ми, довго мандрували
На путі до царя краю Ірода ступали.
Та незбагненно манить нам серця
Небесне світло іншого Царя…

ІІ
Несемо подарунки з України
Яка, ось-ось розпрямить вже коліна!
Ну, а сьогодні молить Бога щиро
Прийняти ладан, золото і миро.
ІІІ
А ще благословити просимо країну,
Аби нащадки не згадали про духу руїну!
У нас поля безмежні і працьовиті люди,
Хай щастя і добробут у кожній хаті будуть!

(продовження колядки «За світлом зірки»:…Ісусе милий ми не багаті…)

Дія ІІІ:
(хитро заходить Жид)

Жид:
Кого хочеш так натхненно
буду прославляти
та прошу вас, пане ґаздо
Якесь євро дати…

(коломийкою)
Бо як в супермаркет піду
Там потрібні гроші:
на коньячок до обіду.
Мої ж ви хороші!

Українка:
Бачу жиде коломийку нашу добре знаєш,
Але навіть на Різдво гроші прославляєш…

В час, який духовності присвятити треба,
Гризуть Мошка над усе щоденні потреби!

Жид (благально):
Люди добрі, треба жити:
Щось продати, щось купити!

(дістає каталог сучасних парфумів)

може вам щось підійде
гарна знижечка буде…

(після короткої паузи)

А розмови ваші – то пусте,
від балачок добробут не росте!
Припустимо, прийшов ваш Спас,
ой, то навряд чи б мою душу спас!

(заскакує в кімнату Чорт)

Чорт:
Всіх кого лиш мати народила,
в своє лоно пригорне могила!
А тоді ласкаво прошу в царство
Пана чорта добре государство!

Наш владика добре всіх пригріє,
В чуйні душі пристрасті посіє…
Наказав і вас переконати
У гостинне пекло завітати…

Ангел:
Куди не глянь – нечиста сила…
Чому вас смерть ще досі не скосила?
Візьму важливу роль на себе!

Чорт:
О, зглянься, братику, не треба!
(собі під ніс)
Насупить день, прийду ще і по тебе!

Ангел:
Лютує нечисть вся, лютує,
Близьку кончину свою чує!
Та не затьмарить радість святкування,
складаймо найтепліші привітання.

Українка, пастушок віншують.

(На завершення звучить колядка «Бог Предвічний»)


2001 рік

Провалююсь в чорну дірку часу ….g.h.j. d..f. .k..
Все плинно, все одномоментно,
Співіснування
неіснуючого,
забутого,
прийдешнього
Протикаєшся наче крізь бетон…
Все висить ні-на-чому, сколихується незримо
Звуки, перемішані з густим світлом, закручують свою спіраль –
То, може, десь є початок? Чи кінець?
Зринають видива Далі,
Босха
Дзюрчить кришталево цятка Латура
Принишкли квіти й колосся Білокур
Вривається голос Роберти Мамелі
Тихо і пронизливо
Всі тут, всі окремішні, знайомі незнайомці
Коливається, здригаючись, перша клітинна мембрана Всесвіту
Звивається площинно полотнище земного Буття
Маленький Принц зігріває Екзюпері – долоні до долонь
розвивається на вітрі шарф Айседори …

дірка – на те вона й чорна – що в один бік
як стрибок з космосу …
хіба що поруч виникне ще одна –
зі зворотнім падінням –
і
«що там, за Cвітлокраєм?»...

2012.10

гаплик хоку

Із циклу «Вона каже»

1.
Немає ні зерна, ні пагінця
На зораному полі
Поцілунків.

2.
Минула ніч котилася катком
І втиснула в дорогу
Наші душі.

3.
Сьогодні сонце лагідне таке,
Що іній на любові
Виростає.


02.01.13

коли мені важко
коли вже гранично нестерпно
бо біль проймає всю сутність
а друзки мого оптимізму
трісками пливуть по воді
коли витікає відчай
бо сповнилась чаша терпіння
і змаліла
всохла душа
зневіра бере за горло
і чорне розчарування
росте з черепної коробки
мов квіти через асфальт
коли всі стежки і дороги
хтось зав’язав у вузол
і немає кого винити
і немає кого пригорнути
ворогами здаються люди
і сенсу немає жити
і сили немає вже

я згадую Ніка Вуйчича

нестримно в життя закоханий
він любить усіх і кожного
у хату приносить впевненість
і ділиться з нами радістю
і вірити вчить з обіймами
успішними бути в рухові
по дорозі до щастя райського
вертає надії втрачені
любов до сердець протягує
хоч не має ні рук
ні ніг

30.12.12

Сказано Тобі: “Мрій!”
І зустрінеш Ти
Принца свого судженого.

І явиться Він Тобі
за тридев'ять віршів
у день, коли Ти замрієшся.

І буде Він першим стрічним
на шляху Твоєму
од Себе до Себе.
Лише із путі не збийся.

І упізнаєш Ти Його
за вустами обвіршеними.
І усміхнеться Він Тобі тричі,
і о пів на четверту усмішку -
поцілує Тебе.

І буде усе достоту,
як намрієш Ти.

Лише імення Його не питай,
допоки не увіруєш
у Нього істинного.

І одкриються всі небеса
перед Вами,
і зійдуться світи усі -
видимі і невидимі,
і сусвіттям розквітнуть.

І казки Вам себе розкажуть,
І серця Ваші будуть уповні.

І житимете Ви удвох
в тридев'ятому небі, що сьоме.

Допоки не спитаєш
Ти у Нього:
“Як Тебе звуть?”

І відповість Він Тобі
іменням своїм
на питання усі:
“Мрій.
Мене звуть Мрій.”


2012

Удосвіта,
з хором пташиним синхронно,
сідаю до столу письмового знову
й пишу полюбовно листи своїм друзям
живим, і померлим, і ще не народженим
про справи свої дріб’язкові й глобальні,
про чвари суспільні лайливо-голобельні,
попутньо віршую про все наболіле,
листком подорожника вже пригамоване.

Відновлює істина зір мій пригаслий,
душа набирається райдужних вражень
на зблиски веселки і вибухи грому,
на зливу щасливо-цілющо-врожайну,
спадають з плечей клумаки і бесаги
нажитих знічев’я нещасть і поразок,
і чистим, як дзеркало, йду тротуаром
я сонцю навстріч, омолоджений ранком,
пташино-озвученим, зливо-умитим,
таким обнадійливим і аркодужним!

2010

я працюю
поетсестрою
Швидкої поетичної допомоги

тож
якщо ти раптом
задихаєшся без поезії
телефонуй за номером:
нуль нескінченність

я терміново приїду
на допомогу
зі шприцом віршів
і зроблю тобі
поетичний укол
у душу


2012

Іноді моя душа перетворюється на коробку з метеликами.
Вони літають,торкаються крилами країв,
щоби вилетіти,бодай на мить,
а мені болить...
Тоді я кажу їм:"Тихше,тихше...",
беру крила й сама кружляю метеликом до тих пір,
поки слово не ляже на папір.
Рухливе,барвисте,омріяно-чисте...
Метеликове...

Глиняні люди
Пишуть свої глиняні книги
У своїх глиняних снах,
А я листа – їхньому герою поводирю
Цих сліпих з глиняними очима,
Що прозрів раптом
Зрозумівши, що тіло вічне,
А душа – лише спалах у порожнечі,
Що глину перетворює
У судому страждань.
Пишу йому листа,
Покладу в глиняний глечик
І кину у глиняне море -
Нехай зануриться
На саме дно океану історії
До людей, що придумали
Знаки звуків і слів.
Ти перший зрозумів
Що всі ми з глини виникли
І глиною станемо.
Чи може ми –
Це тільки полум’я свічок,
Що на вітрі гаснуть?
А глина – це нитки одежі,
Це мушля равлика на ім’я людина
Чи просто непотріб.
І те світло, яке
Ми називаємо «духом»,
Це лише коливання
Порожнечі…

Колись, блукаючи вулицями Болоньї, я думав про архітекторів середньовіччя – вони хотіли злетіти в небо, але важкі думки тягнули їх додолу, вони хотіли легкості, але камінь був важкий, хотіли світла, а цегла темніла, хотіли пластичності мармуру, а він гнітив їх холодом і байдужістю. Я милувався дивною спорудою собору Сан-Петроніо на П’яцца Маджоре і раптом абсолютно недоречно згадав про Савонаролу. І тоді записав у своєму записнику таке:

Савонароло!
Громадяни твоєї республіки
Хотіли вина та розпусти
А ти їм про чистоту…
Савонароло!
Твоя Флоренція - італійська повія
Ренесансом отруєна
А ти їй – свободу….
Плащ твоїх слів
Не ховає від граду наклепів,
Твої громадяни
Щастя вимірюють золотом.
Джироламо!
Народ хотів розваг,
А ти їм про Істину.
Світло твоїх пророцтв
Метелика крилами
На свічку історії…
Твій Сан-Марко
То не монастир,
А Венеція – а ти йому Біблію.
Якої Утопії
Тобі було мріяти
Про Христа республіку
Посеред Вавилону Борджіа?
Схимник химерний
Твої сандалі –
Два човника віри
Напнули над ними
Вітрило вогненне.

Читаючи «Історію Італії» Джузеппе Канторіні, я подумав про те, як легко люди можуть втрачати свою свободу і прославляти своє поневолення і крадіїв їхньої свободи, як нібито, винуватців уявного процвітання. І тоді написалося таке:

Кожен Мілан має свого Галеаццо,
Кожна Флоренція свого Лоренцо,
Кожна Генуя свого Гул’єльмо,
Кожна Венеція свого Джованні Гальбайо.
Називайте їх «чудовими»,
«Блискучими» та «доблесними»,
«Благородними» та «благочестивими»,
«Справедливими» та «хоробрими»,
Громадяни комун та республік,
Радійте спорудам довершеним,
Ренесансу золотому й веселому,
Тільки свободу свою віддайте,
Оте непотрібне «право голосу»,
Оте слово своє в скриню сховайте,
На карнавалах танцюйте,
Пийте і розважайтесь,
Тільки поменше думайте,
Поки флорінами та дукатами
Поетів ваших причаровують,
А вони з вами монетками поділяться:
Тридцять срібняків кинуть –
За республіку…


Примітки:

* - «Я бачу чітко, як я став
Старою казкою поміж оцих людей,
І соромно мені стає за себе…»
(Франческо Петрарка) (іт.)

На картині – портрет Лоренцо Чудового (1449 - 1492) – тирана Флоренції. Картина пензля художника Джіроламо Маччіетті.

Коли зустріла Тебе, -
Вся моя правильність
Стала неправильною,
Вся моя впертість
Злагідніла,
Вся моя гордість
Стала смиренною, -
Слабка Жінка…
А Любов стала
Безмежною, -
Огорнула все навколо,
Нічого не бачу…

А Ти вмілими фразами
Відмикаєш моє серце,
Проникаєш в душу,
А потім холодний душ
Холодних фраз
І замість теплого
Махрового халату, -
Гамівна сорочка,
І крижане мовчання
На десерт…

… і знову все спочатку…
А серце може не відтанути.

20.12.2012

ти(!),
що говориш мовчанням ламаним
доторкаючи мене до себе
так ніби не існує слів інших
окрім доторків

дивись-но серця нам світять
крізь плоть
промінням заломленим
так ніби не існує сонць інших
окрім сердець

тож слухаймо сонцебиття у грудях
воно по секрету нам скаже
так ніби не існує секретів інших
окрім цього

що десь
на перетині променів наших сердець
є точка Л
та(!),
що говорить сама за себе
так ніби не існує слів інших
окрім її


2012

Коли закінчаться Часи,
Коли земля принишкне в передчутті вічності,
А зло і облуда побачать свій кінець,
Тоді сонне хлоп’я піде,
Щоб подивитися за обрій,
І знайде слухняного лева
І веселого п’яничку,
Що заснув на чужому порозі.

десь там на твоєму міжгуб'ї
сидять три усмішки
звісивши ноги
і хитають ними

а ти ніяк не збагнеш
чому тобі лоскотно
в області губ

три усмішки пліткують
про твої порепані губи
про те як незручно
на них сидіти

і кажуть що готові
піти на край губ
тільки б ти усміхнувся

:)

2012

Дорогі казкові жителі чудової країни "Поетичні Майстерні"!
Вітаю вас із Днем Святого Миколая! Добра вам життєдайного, любові всевоскресаючої, щастя безмежного, здоров"я тіла і духу, тепла і затишку у вашій оселі, усіх земних благ вам і вашим родинам! Творчих успіхів,натхнення, дитинячого сприйняття всього прекрасного і світлого!!! Нехай Святий Миколай оберігає вас і ваших близьких цілий рік і дай вам Боже довгих і наповнених радістю років життя!!!

Вкотре тікали зі степу
від фазанів тюльпанів
потягами схід-захід
з протягами – наопаш!..

звісно, ми ховались
від людей – по залюднених кнайпах,
по площах серед туристів
з донбасу сокільників польщі

нас навмання водили стебла колій
і вікна дахові зітхали світлом

співав раптовий дощ і
голубив кам'яниці
і зодягав у посріб
ковзкий травневий брук

ми спраглі ми роз'ятрені
ми пили просто з плеса –
під вітами
– під тривний літаковий гук

пилок бузків і груш
сідав на твої мешти
і сходив пахотом –
дедалі млоснішим тугішим
– в зелені горла труб

а захід угавав
минав без решти

зі сходу плила ніч
і збирану в степах
полинну лила тишу

Шаг вперёд
И, по принципу левизны,
Три шага назад.
То есть попадаешь в позицию бальную.

Мы заблудились,
Мы даже не можем сказать -
Кухня у нас это
Или спальня.

Мелкие, беспристрастные овощи чистим,
Чищу,
Силясь не знать,
Что делаем.

Что-то вполне пригодное в пищу,
Что-то ещё незрелое.

Самоосознающего существования
Мелко режем лобию.
Это просто по образу и подобию.

Попеременно из себя извергаешь то жизнь,
То стаканы фильтрата жизни.

2012

я щоночі шукаю поезії квіт
коли місяць уповні
і коли ніч несповна місяця
я цілую небо в зірки
і відлітаю далеко за місто
далеко за всесвіт

там у хащі натхнення
визбирую у рукави душі
усе що квітне
допоки треті музи
голосу не подадуть

і тільки в останню ніч
кожної високосної вічності
я напуваю усіх спраглих
настойкою із квіту поезії

і без окулярів бачу
як у їхніх розширених зіницях
бісики грають
бо ж ока обидва у мене треті
а вірші мої приворотні


2012

        - «О, не журися за тіло!»
Душа стрепенулась і завмерла
        - «ясним вогнем запалало воно…»
у полум’ї затріщали тверді рубці ярликів і шрамів загальноприйнятого бачення життя
        - «вільними іскрами вгору злетіло…»
замерехтіли, оживаючи,
Перелесник,
Той, що греблі рве,
Той, що в скалі сидить

        - «я їм тоді проспіваю
все, що колись ти…»
дзвеніла сила невмирущості, незнищенності ЛЮБОВІ. Пропри все.

Біля вчительського столу
наче пломеніла разом Мавкою,
у натхненному декламуванні фіналу "Лісової пісні"
красива незнайома фея...

2012-02-11

Між двома легенями
Весь світ вмістився
Моє волосся було гладжене
Гарячим лезом
Не твоїми руками

А світ випав з моїх
І навіть не шкода
Пахне весною
Дивною, новою
Змінами

День зарплаты.
Как он был от нас далёк -
в темноте тунеля слабый огонёк.
Полкармана.
Но не евро, не рубли!
Этот день мы приближали как могли.

Этот день зарплаты
по уши в долгах.
Это праздник
со слезами на глазах.
Это деньги
и синица - на руках.
День зарплаты...
День зарплаты...
День зарплаты.

14.12.2012

Раніше до всього були менші вимоги

Поштивість передбачала що співрозмовника не їдять

Милосердя що його з’їдено швидко

А гарні манери що з їжею не говорять



Проте дещо лишилося незмінним

На полюванні хто-небудь має згодитися щоб його вполювали

Серед нацькованих псів має бути той що укусить першим

Здобич має стікати справжньою кров’ю

І бути живою до початку ловів

Как жаль ,что в нашей жизни все
так получилось ,как в кошмаре,
на сто процентов все не так,
как я мечтал в своей оазе ,
в плену иллюзий.
Да был беден ,но богат
своей гордыней и ее
ни победил ,ни отодвинул.
Да, легче жить ,питая голод ,
чем ощущать ежесекундно
паденье собственного «я».
Не всем…Но это лишь
одно из доказательств-
жизнь не легка…
Конечно проза не музыкальна,
точно так - же
не музыкальна смерть ,
но чу…Я слышу ,как она
играет…Жизнью…

2005

Йду я в бій не сам,
Зі мною рота молодих солдат.
Відчуваю, що смерть
наближається до мене.
Яке жахіття та війна!

Пройшов чимало вже боїв,
вбивав багато я людей.
Чи мав право
життя у них я відбирати?

Правди не бачу
у світі нашому страшному.
Знайти та побачити її…
Неможливо…
Яке жахіття та війна!

Спочатку з'являються очі, де потопає біль
у солоній воді пророчій.
Тоді вуста, як на картині Мазаччо,-
ще кровоточать від крику та плачу...
Та болісний щем...
І Ангел, що мав би бути з мечем.
Далі з'являється серце, умите сльозами,
чисте і зболене, але незборенне.
Так відродилась вона: думки зігрілися
спалахом полум'я у часопросторі Небо - Земля...

Так, дійсно.. куди мені братися?
Вона із кошачих, а мені,
Сірим звірем
Хатами ховатися.
Втрачати довіру
І тільки боятися
Що знову і знову мене таку сіру
І знову за двері, і знову ховатися.
І вже набридло, і хочеться миру
Досить.
Я буду боротися. Зостануся ціла
То може й тобі навідаюся. Не ритиму могилу
Але ж.. І сірим там не місце
Я трохи побоююся
Без подарунка твоїй кішці.
Просто начхати. Рани вже загоюються
Всесвіт не встане на тому ж місці
Згаслі зорі знов не запалюються.

2012

Озирається день крадькома,
і стривожена – тиша осіння.

Білий привид печалі – зима –
оглядає земні володіння.
То над кронами тінню майне,
то бадилля зачепить подолом.

...Задзеркалля небес крижане
мерехтить відображеним болем.

2012

Я не боюся смерті логічної, запрограмованої у хвилину мого зачаття і визначеної Господом-життєдавцем… Я не боюся, що після мене залишаться не доведені до кінця роздуми, не завершені справи і недописані вірші… Я не боюся, що смертю своєю, опечалю свій рід і народ, зраджу надію своєї Вітчизни… Я боюся померти, не попросивши у дружини пробачення за передчасну смерть, яка не дозволить мені відмолити мої несвідомі гріхи і свідомі провини.


2011

Вже рік, як сестру поховали. У Харкові
могила її – треба Люду провідати,
сказати, що був на могилі бабусі
у Штормовім, а після жнив завітаю
в Комуну на Сумщині – там наша мати
спочила в землі сорок третього року.
Чи зможу наосліп зв’язати розірвані ниті
на схилі життя свого – досі на це не спромігся,
отож почуваюся винним в трагедії роду
Великородів; а ще ж допіка мені думка,
що батька свого, Низового Данила, слідочки
навік загубились у звивині тихого Дону.
Безсилий змінити перебіг подій історичних,
не можу нічого змінити в житті особистім,
шукаю стежини свої на людських роздоріжжях,
молюсь перехрестям, звертаюсь до всіх перехожих
з єдиним проханням: "Тримайтесь свойого коріння,
заглиблюйте в землю праматірню власні відростки!".

Колись король заморської землі
Хвалився між вельможами завзято,
Що допоможе тому у біді,
Хто лиш на нього буде уповати.

В хлібину повелівши запекти
Багато золота й коштовного каміння,
У мандри рушив, коли гамір втих
За мурами. По волі провидіння

Зустрів двох жебраків - страшних, брудних,
Запилених, обірваних, кошлатих.
І, підійшовши ближче, він у них
Спитав, на кого будуть уповати

В нещасті, горі, злигоднях, біді:
На друга, брата, короля чи Бога?
Звів перший руки до небес худі,
Бо вірив у Всевишнього підмогу.

А другий прокричав:"Лише король,
Володар із недолі порятує!"
Державець хліб подав йому. Либонь
Міркуючи, що цим його здивує.

"Важка оця хлібина, бо сира -
Подумав той, - не випечена, певно.
Цей дар не принесе мені добра".
На друга глянув:"Маєш ти даремно

На Господа надію. Ось тому
І досі вітер свище у кишені.
Бери цей хліб і поклади в суму".
"У Господа шляхи всі незбагнені", -

Промовив перший. Взявши хліб із рук,
Пішов у ніч, шепочучи молитву.
Не знав з тих пір він чорних злиднів, мук,
Із бідністю навік закінчив битву.

Та прагнучи до Вічності дійти,
Стражденних не обходив стороною.
На Бога покладай надію ти,
І Бог перебуватиме з тобою.

2012р.

на тобі стільки гілок скільки мені років
а до горла
так невідворотно підступає невидимий меч
із руків'ям у вигляді гадюки

ох ці вже краплі в амфорі залишені на сльози
схоже я переживу тебе
на дві або на три гілки

і були його нащадками скіфи і сармати
розріз очей спритність смаглявість
майже всім вони вдалися в нього

крім двохсот дванадцяти років як гілок на його яблуні

бо з гірких міркувань виповзає гадюка
яка звивається
на руків'і меча

І ходити тобі по лезу гострому ногами босими,
із грудниною, на усі чотири боки розчахнутою,
бо серце палаюче не відає ні шляху іншого, ні засобу,
бо доля не дає на те ні ради, ні вибору...
Молох побіля правиці твоєї скрадатиметься,
офіри жадаючи.
Очі його у душу тобі вдивлятимуться порожниною,
бо відатиме кров аїдова про зброю твою невидиму,
за промінь місяця невагомішу,
за сіль у рані болючішу.

А жити тобі у світі жалості удаваної та двоєдушної,
бо з усіх жалоб ієреміада по собі є найцукровішою,
у світі, що воліє не пам’ятати про праву щоку,
зате про «око за око» ніколи не забуває.
І заходитимуть у розверсту душу усі бажаючі,
не переймаючись чистотою ходи своєї,
бо на те твоє серце і палає,
аби біля нього грілися,
на те його оселю і відчинено,
щоб заходили.

Лишатимуть гостювальники сліди свої,
малі і великі, бажані і небажані,
осяйні, наче дитяча усмішка,
і темні, як зіниці Мороку,
бо принесені вони з течії бігучої,
розмаїтої у суті плину свого,
з життя скороминущого,
дивного єдністю міцності та вразливості.
І тобі вирішувати,
розум чи серце годувати тими відбитками.

Єдину осторогу для тебе маю:
як забудеш живити серце своє жагуче,
стануть слова твої кажанами гострозубими,
що вкриють тебе замість одягу,
аби тілами своїми сірими
таїти справжність твою.
Та, зачувши дзвони сполоху,
здійматимуться вони угору,
І, з вереском пронизливим навколо шугаючи,
відкриватимуть очам спустіле твоє міжребер’я.

А невгамовне полум’я осереддя твого
завжди проситиме поживи свіжої,
але перегодуєш його –
і сягне воно аж до розуму,
і зробляться твої думки магмою киплячою,
готовою спопелити усякого,
хто всупереч тобі стане.
І обернешся ти змією отруйною,
мамбою чорною, на безборонних полюючу,
аби вдовольнити серце своє - жертовник Молоха.
***
Тож не проси мене видаляти заваду із горла твого,
жалами слів у грудях її стезю тобі випікаючи,
бо не було на горі Елеонській праведника,
котрому належало камінь кинути.
Інші - мені не указ.

Біжи! Тікай!
агенти сміти
прагнуть заволодіти
твоïм
особистим

вони вживляють чорну діру
прямісінько під кору
головного мозку
і чекають доки
черепна коробка стане
достатньо легкою
аби не тяжіти
до кратерів світу

Тікай! Тікай!
Якщо ти біжиш -
в тебе ще є шанс.



літо 2012

1
Динозаврик – смішний,
веселий і добрий,
високого зеленого зросту,
на потилиці в нього – зморшки
попід їжачком волосся
заховані,
щоб ніхто не помічав,
як йому насправді, непросто
посміхатися
з висоти свого веселого
зеленого зросту.

2
А вночі до тебе прийде його посмішка
на всі вставні 12 зубів
і на всі решта свої,
і сяятимуть блакитними камінцями
його маленькі очі,
і наїжачиться
його коротенько стрижена чуприна,
і ти побачиш, які хмари ходять
за його сліпучою,
його звабною,
радісною посмішкою...
і ти попросиш – не посміхайся,
я ж знаю,
як тобі боляче...

У нас так сиро.
Паводки прийшли.
Збирають за собою берегами
насіння, хмиз і листя по-осіннє,
і вимивають паморозь з трави.
А Ви, скажіть, а як живете Ви,
коли на світі так тужливо й трудно?
Чим зайняті і у свята, і в будні?
А як ті коні, Ваші, навісні?
Учора я побачила ввісні,
як Ви на березі ставка один стояли
і так до мене тепло посміхались…
Я зашарілась аж, немов дитина.
І біла у руках була хустина
і до вінчання вбрана я була.
І три музики звідкись узялися
і так заграли – три села зійшлися.
А та вода все ширше розтікалась,
і Вас до мене вже не підпускала.
До чого б сон цей?
А сьогодні Ганна
з Поліною зібрались по каштани.
Й мене гукали.
Але я зосталась…писати Вам листа.
На дворі ще імла - густа-густа.
Ачей дівчата не загубляться у лісі. Не дай-то, Боже.
А Ви любите каштани? То, відпишіть. При зустрічі почастувати зможу.
Вже матінка зовуть, кричать з покоїв.
Шлю квітку вам оцю на пам‘ять - сої.
Вона така тендітна і красива.
А я – щаслива,
що пишу до Вас.

Якщо я прийду надто пізно
Відчую лише твій запах
Я відтворюватиму твої звички
Вдаватиму, багато

Що ти йдеш поруч
І я під силою твого погляду
Напругою дихання
Між сном і дійсністю

Доки я не впізнаю тебе
у іншому тілі

осінь 2012

Все однакове: дерево,
вічно-оголене снігом, який не прийшов
по цю землю,
поле, яке віддало себе всього траві,
і завмерло тепер серед вітру і погляду,
неба, що однаково біле, як очі мої,
ніби птáхи над чорним гіллям.
Біле прядиво, біле, як біле,
біле видиво - хмари мої -
погляд тканий із тисячі інших,
чорне дерево тягне ріллю,
тягне тінь, чи свою, чи мою,
до воріт.
До верхівки вже ніч причепилася,
і тріпоче на ній, і болить,
скоро спуститься, віяна,
вії нам, білим прядивом заплете.
Все однаково, ніби до снігу.

Холодного ранку, місяця
В якому опадали листя
Передчасно
І так не вчасно
бо несподівано й зарано
помирали-від нестерпної тиші
люди
які доживали останні дні під
сумним і хворо-жовтавим сонцем
а ще скляним під
мутним
запітнілим від цигаркового дихання
куполом
ти повинен памятати
на наших побаченнях, походеньках до театру
на всіх моїх улюблених виставах
ті, чудні,посторонні, були
тендітними балеринами у сніжних сувенірах
з танцюючим лапатим снігом
бутафорними сценами
трагікомічними поглядами і проханням
якнайдовше залишитись
й співчутливо плескати

А їм ще супроводжували «Самотністю»
Soledad на кінчиках смичків і пальцях піаніста
Затамовуючи і проковтуючи дихання
Спостерігали за пантомімами по ту сторону
Майже-вакуума. Де під уявлення звуку
Бліді лицедії витворяли дію й пристосовували
Не до ритму не танець. Набір механічних ускладнених рухів.

Краще б підігравали 20-ту Шопенівську прелюдію
Під її три лінійки можна вмирати
Трьома фазами. У трьох змінах динаміки
Гучності й насиченості
Естетично згасати
І не потрібно жодних пишностей
Жодних сліз чи співчуття
Образ похоронної процесії
Віддаляється в передостанньому такті
За пізньо-осінньою. У спогадах –
Прошлорічною мрякою.

Давай будемо закоханими у цю мелодію
В якій залишається все менше
і менше когось
Окрім нас двох. Що прокручують все
У мета-змісті. І в просторі. Але тільки не в часі.
Всі закони діалектики у музиці
Хай будуть на одну межу зрушені
Все лишнє – замовчано
З крапкою
паузою
Залишу тебе собі як улюблену
дисонансну ноту бревіс
До якої циклічно вертатиму
Без розумних на те причин

Писатиму тобі записки
Зашифровані у 5-ти лінійних станах
Закодовані. за семіотичними ключами
Про єдине, що варте здогадок
І ностальгічних згадок
Я не любила тебе
Цілком і настільки
щоб співзвучно
Найніжнішій
C-minor-ній тональності

Сніжитиме скоро
Не так вже й довго обрізання
Днів
Хворів
Так довго лиш собою
Світова скорбота
Як плацебо ліки
Як виправдання за кволість
Помирав.
І на свому місці
Натомість
садив-ростив вишні – дерева
Палив темні тріски. У попіл
Пригортав маленьких феніксів
І гніздив їх у гарячі місця
З родючими грунтами
Ями
Що вже не засипаними
Залишив
тривало кровити.

Всі,
Неназвані і мимовільні вчителі,
кого називаю з температурою під 40
своїми і
коханими людьми
..будьте
в кого непомітно крав
різні частинки себе. І врешті склав
як конструктор Лего
подібність людини - робота
чию мізерну его-любов і страх
бути її причиною
..забудьте

Королем уявних птахів я вирішив
Відродитись
Годувати їх духом
І жертвувати їм тілом
Надовго
В мені як садженець прищепилась
Їхня свинцева корона з пір’я
Повітрям й вогнем її надихають
Влаштовують мені ап-грейд
Подолання болю. Особлива модифікація
Іспанського черевичка на 35-розмір
Чиюсь крихітну
жіночу ногу

У мене закінчились слова
І настала тиша
Незручне мовчання
Ніби усі книжки вже прочитані
І давно обговорені
Суперечки навколо тем і конфліктів
Вичерпались
Як речі самі в собі
Їм стало байдуже до зовнішніх виявів
І вони,
ті, що здавна були моїми словами,
Пішли

Може б дотики стали моїми звуками
Пунктурні точки на пальцях
Стали б провідниками думок
І проковтнутих ком
На місці глибоких вдихів
Тире
У місцях,
Там де боюсь щось сказати
Або не знаю що
Або очі чиїсь так закохано й
жалісливо благають «мовчати»
мої три крапки.
Збайдужілі три крапки.

Раніше колись. А зараз
Глипаю спраглим ротом
Хапаючи майже панічно повітря
Не перетравлюючи кисню
До сорому
Несподівано й беззахисно
Мов риба, що зависла на вітті
Невдало стрибнувши до повного місяця
Чистого світла на іншій стороні світу
В дзеркальних земним – космічних водах
Ріки вздовж Чумацького шляху
Свобода волі в абсурдності
лиш
Нічні марення для сновидців
Своєї й чужої дотичність стихій
На нейтральних лініях сірості

Поза межами правильного і не дуже
Незрозумілий і не вміщений
У жодні знакові системи
Я – мрійник і свавільна над-риба.
І Я – обидва - позбавлений голосу.

Моя бабуся-диво запашної полуниці,
що вбрана в крапельки криничної водиці:
така солодка...
Моя бабуся- яблуневий сад,
квітує і антонівка,й кислиця:
весільні сукні,тихі вечорниці,
і зоряного неба таємниці...
Моя бабуся- кетяги св"яткової калини,
у них налита пісня іменинна:
"багато років",і знаменних кроків...
Моя бабуся-то старенька хата,
що вікнами вдивляється в дорогу і марить,
до розбитого порогу хтось підійде..Де? Де?!
Моя бабуся-океан любові,
ті почуття не вміщуються у слові:
виплюхуються й золотяться хвилі
на милі...
А теплий вітер,що цілує й обіймає,
ласкавим сяйвом ніжно огортає,
таки моя БАБУСЯ?!!!

я твоим "присутствием"
разбавляю серость:
уж который год все как по кругу...
дом-работа-дом, но то и дело...
встречи жду... и помню твои руки:
словно мать, по голове погладил,
словно брат - похлопал по плечу,
это было искренне и кстати,
все же было...я еще хочу...
жду чего-то...отшумело лето
и помадой снова губы крашу...
как всегда легко, почти раздета...
не Одетта...не Джульетта даже...
но похожа, и все жду чего-то...
и чего-то жажду и хочу...
вновь у нас испортилась погода...
но и непогода по плечу...
только все сложней с собою справится,
свыкнуться к немому не возврату...
нравится тебе или не нравится...
и сквозь сны лишь памяти стаккато...