Камін згортає полум'я у грань.
Не ніч, не вечір - присмак напівтону,
мов сповивальна магія бутону
крихкої тиші поміж інь і янь.

Розчахнув безмір непрозорість стін.
Вогненна плоть, порізана на дрова, -
пильнує порух звільненого Слова
із самоти задуманих вершин.

Котрась із яблунь припаде до шиб
(гріховний плід - пожива стародруків):
"Яке ж воно - це житіє онуків,
довершене в макулатурний триб".

Камін згортає пелюстки тепла -
вдихнувши Всесвіт в клапті манускрипту.
Чолом святих, вмурованих у крипту, -
скрипить перо, прикутих до стола.

Холодний торк зволожених долонь,
звитає поруч ще когось з наївних...
Поезія, як штука депресивна,
Сторожить пильно "божистий вогонь".

У нетрях світлових зароджувався сон...
Я бачила, гаптовану...в хмаринах
Хвилю фантазії...І зорі в унісон
Сіяли вічністю в аквамаринах...  

Я заблукала серед безлічі світів,
Мене гойдали ранки веснянії...
Евтерпа з флейтою здіймала шлейф вітрів,
Мчали назустріч коні вогнянії...  

І я у вихорі космічних міражів...
Пульсую з Всесвітом в душі синхронно...
У пошуках абстрактних теплих типажів,
Блукаю...мчу...І так головоломно...

2015

Колись закривались штрафбатами
Тепер – патріотами
Яка тут спільна суть ?
Озброєння їм, майже, не дають

Найкращих – на м,ясо?
Не страшно вам часом?
Чисті душею повірили вам,
Своїм багатим вождям



Мілліардери України! Опам,ятайтесь!
З патріотів наших не знущайтесь
Вони життя не жаліють на війні
А ви гроші ховаєте десь «на дні»

Не гнівайтесь, на правду не зліться
Багато хто за статки свої боїться
Та згадайте хоч своїх синів
Не кличте на них Божий Гнів

Бо коли час прийде
Він вас кругом найде
Тоді «буде каяття –
Та не буде вороття !»

Раби намагались з колін встати
Згодились на майдані це сказати
Катам наказано їх повбивати
І судилось їм «Небесною сотнею» стати

Та залишились ще живі
Хоробрі, активні, дійові
Змогли і владу поміняти
Та не змогли контролювати

Від,їхали на війну всіх захищати
Життя за нас класти, каліками ставати
Вас патріотами за це назвуть
Медалі Вам видадуть

Протези ж самі будете купувати
Кати Майдану на волі будуть гуляти
«Колишні» в кріслах своїх жирують
Чекають коли Вас на війні повбивають

То ж хоробрі, активні, дійові !
Вставайте скалічені! Ви ж іще живі
Справу кінчати, навіщо ж було починати
Тисячам побратимів «Н.С.» ставати

Люди не гра в кеглі !
Скільки вже доказувати?
Не дурні круглі !
Досить маніпулювати !

Однією рукою свічки ставите
Хороводи водите де ми вмирали
Іншою очі прикриваєте
Щоб катів під застави відпускали

Цікава ваша гра, панове,
І ви артисти не з останніх
Та все це нам давно не нове
І з вами теж «пасти задніх?»

Війна - війною !
І на неї не все можна списати
Цікавтесь країною !
Народ за все може спитати

Київ – в н о к а у т
Мер знає як досягнути
Країну – в н о к а у т
Народного гніву не минути

Вирішувати треба вже вам
Нашим майбутнім вождям
Скільки ще треба чекати
Щоб «путінських» департувати

Вони керівні посади займають
П,яні кацапи нами помикають
Як скажете? Нехай лишаються?
Керують нами, насміхаються?


Для чого ми владу міняли, вмирали
Щоб нами такі «кацаї» керували ?
Чи знову збиратись і старим, і малим?
І скаліченим воїнам ще живим !

Живуть на Україні ненавидячи її і нас
Половина країни їх уже зараз
Та вовк завжди на ліс поглядає
І кожен з них путіна виправдовує

Терпіть!Мовчіть! А якби їх вояки прийшли
Всі дерева на шибениці б для нас пішли
Це війна! На ній середини не буває
Або–ти! Або–він тебе вбиває! Не зміг і тебе немає!

Бездушні, безбожні, тупі виконавці
Ви вбивали студентів – надію нації
Іуди! За 30 монет ви їх продали
Вас доля накаже - де б ви не були

Ті з вас, що людьми були
Шкуру беркутні зняли – посвідчення кидали
Відмови давали – людей не вбивали
На бік свого народу ставали

А покидьки злість на людях зганяли
Свої «30 серебрянников» - відпрацювали
Після всього спокійно в автобуси сідали
Перед телекамерами, сміючись, від,їжджали

Теперішні вожді! Тоді - майбутні!
Ви пам,ятаєте ті дні незабутні?
Захарченки-Пшонки змогли повтікати
А «беркутню» ви могли б не випускаи?

«Сім няньок – дитина без носа»
Не знайшлося одного та владного голоса
То ви йшли за Україну вболівати
Чи так спішили владою стати?

Найманці поранених добивали
Нелюди! І це на весь світ показали
Зекам надоїло в тюрмах гнити
Прийшли в нашу землю лягти

Багата «отморозками» Росія - «их мать»
Та хто їх буде пам,ятать
Без могил кинуться заривати
Боятимуться афішувати

Звірі розумніші від них
Всіх мастей злочинців дурних
І ми повинні до них рівнятись?
І ми повинні з ними брататись?

Насильно нас нагнути ?
До п,яних «братів» повернути?
Скільки нас уже полягло !
Щоб цього ніколи не було!





Скільки ще нам помирати ?
Щоб світові показати
Ми достойні кращими стати
Допоможіть звір,я здолати!!!

Гілля глодин, що захльостує литі-ковані ґрати.
Безкінечність, що вісімкою ровера принюхується до коридору.
Просторінь поглинають літаючі апарати,
і легені тут не при ділі, скільки не сіпай штору.
О, взірця тинькування – місячної парсуни
гідний, ич, – із-за тріщинок ніяковий в браваді
з громовицями флігель! за оруди рудої дюни
віднаджений од єдвабів блідої морської гладі.
Те і чіпає серце – і душу – в окаменінні
Амфітрити, тритонів, нівечених знічев’я
тіл, що самі краєвиди украй нікудишні,
що фронтон – пристановище, далебі, кінцеве.
Ось на що уповали жанни, ядвіги, лялі,
павли, тезки, євгенії, ледарі і чистоплюйки:
таким дзеркалам ось бажані, у них і попоявляли
грудей напастям, як губ під ті поцілунки.
Багато хто – ба, усі! – у світі вітрів-етерів
варті митей любові, бодай їх і духопелив,
не збавляючи обертів ні в стратосфері,
ані в штучному поготів вакуумі, пропелер.
Цілував би їх гаряче, затяжним, як стрибок в порожню за люком,
мокрим французьким способом! Ба – й кокарду б заклав був
за звізду в головах – зі повітряним хай цілунком,
і воскреснув, пригублюючи, наче десантник, мапу.

-------------------------------------------------



Bagatelle*
Єлизаветі Леонській

І
Очманіння липневих бульварів, коли,
як банкноти вві сні,
вищезають кудись гонорово шумкі міліарди.
І, як решта, зорини бриньчання срібло́м жовтизні
несусвітних полів ластів'ячого ирію карти.
Вечір липне до пліч, мимохідь гризучи козинак,
умістивши красунь з їхнім чаром у профіль камеї;
від великих кохань залишається рівности знак
в поперечинах голих лавок костеніти з алеї.
І нічний аквілон м’язу млявому тче волокно,
як можливе життя, нашорошений торсає гарус;
у рванині піткань від землі відпливає фоно
в рукотворні борвії, піднявши лакований парус.

II
Лиш міста знають правду про пам’ять, про уступи
сходів до кас
розкурочених гнізд, про звитягу стопи над краєчком.
І нічого нема безкінечніш життя після нас,
воскресіннями ловких, як післані на ніч кур’єрським.
А за спиною вам – рук, що кинули кості, яса –
чи кивком мелькома в бік нічим не оплачених лотів,
чи пасажем навкидь, – закидаючи вас в небеса,
із-під пальців акордом зголоситься сума цих сходів.
Ба, що ближче зоря, то бракує перил;
у квартир –
вигляд пірваних хмар, попоятих квадратністю,
тюлем,
і спіралям версти з грамофона, сягаючи зір,
ліпше кинутись притьма у ноги, підставлені стульцем.

III
Нетривкий, як думки у хмарин про блакиті свої,
час життя, беручись опиратися терміну смерти,
надихається звуком сріблених рулад солов’їв,
відцентровою голкою ширячи кін круговерти.
Так творяться світи, адже радіус кіл, біжучи
їх садами й назирці керуючись пильною віссю,
неприкаяним пальцем на слух підбирає ключі
до буття по собі, в безголоссі тамуючи пісню.
Так падкі до промінь просторіні; так пальці сліпця
негодящі спинитись, заскочені окликом "Світло!"
Так осяяна річ набуває подоби лиця.
Що чорніша платівка, тимдуж їй дограти несила.




* Абищиця, усіляччя {франц.)


---------------------------------

Чорнила немає.
Є клавіш рядки.
А ще - монітор навпроти...
І я би поетом став залюбки,
Але графоманом – не згоден.
А я б за комп'ютером вічно сидів
І вірші писав та поеми,
І Гамлета вибір - бути чи ні –
Не став би для мене проблемою.
Та ні, не просіть - в монастир не піду! -
Тим більше, звичайно, в жіночий.
Та й хто мене пустить туди, на біду?..
Знайшлося б чимало охочих!..
Такого й у світі іще не було!
Спитайте хоча б Аліг’єрі.
Зачинять монашки, поетам на зло,
Ворота залізні і двері.


17.03.2015

Цей день усе ближче. Морфей помилився – прости́ йому:
він просто напився, зверши́в самосуд і забу́в про це.
Прокинься, людино! Твій вибір – червона чи синя?
Відкинь усі сумніви – і повернися на су́денце.

Він щось пропонує, підштовхує, наче б до виходу,
пігулки уже не рятують – настирливо муляють,
і губи – уві́гнуті ду́жки – розжовують дихання.
Єхидність? Байдужість? Прости, я сьогодні не в гуморі.
Я випив, я випав зі шлюпки реалу в ілюзію,
я випустив суть, наче воду з порожнього ре́шета.

Мій кожний арешт супроводжуватиметься му́зикою,
аж поки я буду місцями позбавлення волі ще ве́штатися,
аж поки я буду…
Навчи мене, мудрий, не думати,
навчи мене глухнути між прокляту́щими бурями,
щоб темно-червоний був кольором вишні чи бургера з ку́рятиною,
а чорний – кольчужної куртки, обшитої
ку́рявою.

Я теж алкоголік, я легко впадаю в депресію –
і кляту пігулку щовечора плутаю з кулею.
Я знаю, Морфею, до мене ти не добере́шся, бо
я буду грозою всю площу навколо отруювати –
і слухати, слухати музику чорної осені,
і жовч навкруги, як освячену воду, розбризкувати.
А потім я ляжу на щойно скуйовджену постіль –
і, може, ковтнувши оби́дві пігулки,
на зло́ усім
виживу.

26.10.2014

Ні, я не створюю, тільки спотворюю:
слово, заломлене пересторогою,
вкотре вгризається в айсберг історії
і, мов «Титанік», тоне.
Дай мені сонця – почути, побачити!
Не відчуваючи, легше втрачати нам.
Слово реве, переповнене значенням,
перекидає
човен –

Я прокидаюся від перевтілення
в білій кімнаті з картонними стінами,
тінями, зароговілою шкірою
поверх пухкої вати.
Тіло заїло в режимі повторення:
знову пускаю і зрізую корені.
Море всміхається – що йому ковані
чорні віконні
ґрати?

Латка на латці – душа перелатана.
Світло з’їдає вгодована гадина,
що виповзає з уяви – поста́ти на
крок до свободи ближче.
Чорна вода виростає під стелю і
я свою палубу сіллю вистелюю,
сіль в корабель упирається скелею,
точить живцем –
очищує.

24.09.2014

Вітер холодом б"є
(а неначе ж минула зима),
В ніч несе монгольф"єр,
І у ньому летиш ти сама...

Ти фантазій політ
Наших зустрічей в серці сховай,
Наче пазурі кіт...
-Гей, прислужнице, кави подай!..

У нічному бістро
По дорозі, від дому за мить,
Уповільнила крок
Філіжанкою серце зігріть.

Он удома сім"я-
Чоловік... І дитина... Таке...
А душею- моя...
Що ж... Кохання твоє- нелегке...

І до зустрічі час,
Наче кавова гуща, на дні...
Та бувало, не раз
Ти себе дарувала мені...

Наче Божі Дари
Наша зустріч в годину важку...
-Приїжджай! Відігрій!..
-Гей, дівчИно! Подай коньяку!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115032300440

земля горить і тільки мла дмухне
махне хвостом русальним упівмісяця
і сяєво плеча її тонке
у пригорщу заобрію поміститься

а смужечка півпрофілю вузька
пойметься ятерями тополиними
і тихо в ніч розсиплеться луска
світити сум небесними долинами

Бачу, ти засмучена, зашарілась,
ніби хтось назвав тебе "просто дикою"
чи "провокаційною Еврідікою"...
чи твої араби на щось жалілись?

Знаєш, люди всюди тепер змаліли
(Ще Сосо** згноїв, мабуть, кращі зерна):
от у нас - що вище й розкішніш вілли,
то двонога фауна в них мізерніш.

Вже мені жалівся і "Вор в законє"
каже, світ розклався, як свідчать дані.
І нема "понятій" ні тут, ні в зоні,
як було в совєцькі часи недавні:

ще як на Подолі стояв "Ударник",
той кінотеатричок дерев"яний,
де ми з ним дивились кіно бездарне,
Все ж оптимістичне - щоб люд не в"янув.


... Глянь, таки світає. А перед ранком
(ні, я не про напад якийсь серцевий),
перед ранком, мабуть, ми всі підранки,
а твоє лице постає взірцевим.

Євросвіт ясніє вже євроличком
(Хоч Жадан казав би про європопу),
крихітко-кровинко, моя величність,
ти моя фіранка, моя Європо!..

2014

Як був я малим
То був я дурним
Ніколи не думав,
Що буду старим

Як був молодим
То був я дурним,
Ніколи не думав,
Що буду старим.

Як став я дорослим
То став я дурним
Ніколи не думав,
Що буду старим.

Тепер постарів
Зовсім одурів
Ніколи не буду
Я вже молодим.

Бідкайся дідку
Хоча б на послідку
Вчися, не вчися,
Помреш ти дурним.

Скільки би треба
Розуму мати,
Щоб дурнем прожити,
Та мудрим вмирати.
2014 р.

Я тільки родився,
На світ появився,
Пан прокурор
За серце вхопився.

Я тільки родився,
В пеленку повився,
Мене нарекли
Бандитом, садистом.

Як перші почав я
Кроки робити
Мене величали
Садистом, бандитом.

Своїми устами
Почав говорити,
Сказав я до мами
Дай закурити.

Як почав уживати
Горілку прокляту
Навіки покинув
Я батькову хату.

В десяту відсидку
Іду за решітку,
За ковані грати
Казенної хати.

2014 р.

Все, що перевертало із ніг на голову
твоє уявлення про нетривке майбутнє,
стало реальним, як вогник коктейлю Молотова
на півдорозі до розуміння суті, бо
звична модель поведінки ганебно тріснула,
випарувалась, луснула, наче бульбашка.
Все, що зали́шилось, – вимкнути телевізор і
вийти на вулицю в якості правопорушника,
і регулярно ходити ловити гопників
в передчуванні вуличного сафарі.

Хай ти ще, може, не прагнеш верши́ти подвигів,
але, відверто кажучи, і останнім
в битві не будеш, якщо знадобиться. Та як передбачити,
хто і коли розпочне черговий апокаліпсис?
Чорт забирай, тут єдине, що має значення –
кляті емоції, що у агонію сплавились.

Тут викривлюється реальність телеекранами,
недоречно зникає правда, вода й освітлення,
кожен хоче замкнути тебе у тюремній камері,
бо ти вмієш іти проти течії і проти вітру,
бо тобі не сидиться на місці, бо ти – не овоч,
бо в твоїй голові – не шворка для вух, а звивини.
Ти живеш, не підтакуючи, а спонтанно створюючи –
і потрохи стаєш ніцшеанською надлюдиною.
І коли тебе роздирають надвоє сумніви,
ти виходиш на кухню і дістаєш заначку –
пачку якогось недорогого курева,
намагаючись стати й для себе
хоч трохи
кращим.

13.12.2014

Я – вода, мій спасителю, я – лазурова вода,
я така ж, як і ти – стоголоса і тисячолика,
я навчилась іти і приймати останній удар,
обертатись впівока, кого і коли б ти не кликав.
Я тримаю в собі затонулі твої кораблі,
я розкреслюю літо на вироки грифелем пляжів,
я малюю з нуля літочислення сліз на землі,
залишаючи слід у словах, що нічого не важать.

Я – вогонь, мій спасителю, я – миготливий вогонь,
я – скуйовджені кучері диму в очах Прометея.
Я – розчахнуті вікна у домі навпроти, я – той,
хто озброїв поета клейнодами ямба й хорея.
Я несу воскресіння на вістрі цього сірника,
я звільняю лібідо, бо знаю усе, що насниться…
Із маленької краплі буває велика ріка,
від чіпляння за світло – найвужче тремтіння зіниці.

Я – земля, мій спасителю, я – ілюзорна земля,
я – стерно корабля в міражі за секунду до зіткнень,
я – підводне каміння, якого не видно здаля,
я – Колумб і да Гама, я – компас, я – північ і південь.
Я – осліплена глина, що б’ється, мов риба об лід,
я – кастальський магістр, я – гравець в символізм і проекцію…
У вільготному диханні вільх, в мерехтінні боліт
я влітаю в самісіньке тепле людське твоє серце.

Я – вітри, мій спасителю, я – антарктичні вітри,
я – вечірня молитва, я – мантра буддійського лами.
І коли знадобиться, я вийду лицем догори,
хоч і важко буває, коли по коліно ти – камінь.
Я живу у тобі гарячковим метанням ідей,
боротьбою миттєвого й вічного, світла і тіні.
Я – чотири стихії, що міцно сплелися в одне
у такій, як і ти (може, трішечки іншій), людині.

05.08.2014

Аристократка, вожделенно воздыхая,
Такая чистая, небесная, в стихах,
В мирах гармонии божественно порхая,
Преодолев и отвращение, и страх,

Присев на корточки над нищего ворчаньем,
Что под забором матюгался пьяный вдрызг,
Внимая бульканью и хриплым бормотаньям,
В бессвязной речи постигала Высший Смысл.

И это действо, обратим на то вниманье-
С позиций разума осмыслить пьяный бред-
Пускай послужит поэтессам в назиданье-
Где смысл отсутствует, там смысла нет как нет.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115032200177

Реальність уже навчилась
В’язати вузли на спицях,
Ходити містами Сходу
З клубками тонких нито́к.
Добраніч, моя країно…
Як тобі зараз спиться?
Чи сняться тобі могили
І душі солдатів з АТО?
Чи бачиш обстріли з градів,
Що змінюють наші очі?
Чи просиш, що сніг із градом
Сьогодні тебе оминув?
Умитий сльозами рідних,
Зовсім маленький хлопчик
Знов олов’яних солдатів
Вкотре веде на війну…

Твої руки невтомно мене зігрівають
Так хочеться знову сказати тобі
Як сильно тебе я кохаю,
Як хочу я бути з тобою завжди.

Я хочу лиш бути завжди біля тебе
Даруючи посмішку тобі на вік,
З тобою лиш бачу я своє натхнення,
З тобою лиш хочу цю вічність прожить.

2013

Крокуючи омріяними сходинами,
Ми забуваємо весь час,
Що десь під нами синє море
Бушує кожну мить і кожен час.

Крокуючи безмежними лісами,
Ми кожен раз оновлюємо рани:
Оті холодні кришталеві скріпки,
Що залишились в серці вже навіки.

Крокуючи назавжди в невісомість,
Ми розбиваємо знайомий для нас шлях...
Й навіки вічні залишається між нами
Те море, що завжди бушувало під ногами.


2013

Поетка ця – далеко не красуня.
Обожнює жіноцтво кожен вірш,
Який прошепче томно Інна Цуня
В червоній капелюшці від Жанві.

Дарують їй гербери, чай, ковбаску.
Торік на сцену витягли окіст.
А офіцер Остап – її любаско –
І в білу гречку, й до чужих невіст...

Прислала Інна сорок дев`ять віршів.
Повірю у кохання залюбки!
Торік читала сороміцькі – гірші.
Шарф не плету, ганяє кіт клубки.

Відчайно шлю пораду: «Мила Інно,
Пишіть новели! Тюль промок від сліз.
Кохаєте наївно, легковірно.
Ридаю ридма»…
Відповідь: «Yes! Please».

І знову червонясто на екрані:
Читає Інна… Плачу край герані.


2005

Поезія для мене - та ж потреба
Щоденно фіксувати почуття
І настрої:
Зірок з високонеба
Я не зриваю.
Знаю допуття,
Що я не геній.
Просто я віршую,
Щоб дихати й не чутися рабом
Буденщини.
Найперше я віншую
Лиш те, що власним виносив горбом, -
Життєвий досвід!
Дехто посміхнеться,
Читаючи наївні ці рядки...
Мені не все задумане вдається -
І я це звірив досвідом гірким.
Не заздрю ані-ні лауреатам -
На власній гілці тихо цвірінчу,
І самота лірична, мовчкувата
Мене, мов брата, гладить по плечу.

До мене линув дощ. Лише до мене.
Верба собі вбиралася в зелене.
А я - німа і ніжністю відкрита.
І я не знала і не вміла жити.
Та линув дощ.
Торкався несміливо.
І бруньковито наростала злива
Огрому серць,
Поранень і пробачень,
Огрому бур,
Палких непередбачень.
І хлинув дощ.
Збентеженням до тіла.
І я – верба.
Цього собі хотіла?
Аби до дна.
І неба – до краплини.
У дрож.
В озноб.
Душа?
Така хвилинна.

Щебече пташка за вікном
Світанок ранку щось шепоче
Мене тримає ніжний сон
Від себе - відпускать не хоче

Бузок рахує пелюстки
Шукає школярам п'ятірку
У пам'яті стрімкі роки
Як хвилювався - за оцінку

Неначе вчора це було
І перший звоник , і останній
Життя нас з вірою вело
У загадковий світ - дзеркальний


Нам сподівалося , знайшлось
В суспільстві значуща придатність
Та часто кидалось , плелось
Заполонила радчих - жадність

Але живем , і живемо
Хоч б'ють нас , брешуть , обіцяють
Латаємо своє руно
Серед злиденних нас - не знають.
2014р.

Пропусти нехай біжить
Чуже горе - полохливе
Пропусти нехай спішить
Ввійде в хмари , впаде сиве

Ти не камінь , не вода
Ти жива душа вразлива
Оминає хай біда
Це занадто грізна - злива

За вказівками вимог
Перебірливий аналіз
Де цурається сам бог
Там покарані - за слабкість

Намагайся в простоті
Помічати - досконалість
Вихід знайде все в житті
Збереже добробут , ясність.
2007р.

Усі ми люди – кращі, трохи гірші.
Нещира посмішка ховає все…
Поет же душу відкрива у вІрші
І вам на суд, довірливо несе.

Буває, переймаються не дуже –
Хтось задрімав, замислився злегка.
Комусь і зовсім до віршІв байдуже,
А хто і посміється з дивака.

А він же вам свою читає сповідь,
А він, душею зболений, кричить!
А він очима ваші очі ловить.
І ось, впіймав – і просвітлів за мить.

І може бути в залі, цій людині
Одні лиш очі сяють співчуттям…
Один слухач. Нехай, один-єдиний,
Але він – мій!
Йому читаю я!
2015

Це ще там, де з приходом Різдва ми стаємо добрішими,
де ще сиплеться сніг – по коліна або й до пояса,
де замерзла пості́льна білизна, яку ви із мамою вранці розвішували,
випромінює магії стільки ж, як цілий Хогвортс.
Це ще там, де найбільша проблема – щока подряпана,
де тримається все на твоєму чеканні Святвечора,
де до татового приїзду ще можна
вгадувати,
як зустрінеш його і чи візьме собі на плечі тебе,
де навколо котячих очей вся планета крутиться,
де щось тепле й м’яке на коліна до тебе проситься,
де, до речі, стає магічною навіть вулиця,
а подвір’я, обплутане світлом гірлянди – малесеньким
космосом.

Це ще там коляда дідуся і кутя бабусина.
І єдине, чого ти боїшся – банально не встигнути
зрозуміти, коли ж народився малий Ісусик,
бо на небі не видно ні зірки, ба навіть дихання
вітру й морозу посилилось, аж пощипує
щоки і ніс. Та й пальці занадто гострі.
Татова постать стає на хвилину ближчою,
ти вибігаєш назустріч – він каже натомість:
«Де твоя шапка? Чого ти простоволосий?
Хто ж тебе з хати в такому ось вигляді випустив?»
Ти посміхаєшся… В світі, де все так просто,
це один із найкращих спогадів
про дитинство.

Там із приходом Різдва все було по-іншому.
Може, покинути все і кудись сховатися,
плюнути на безкінечні питання і пошуки рішень
хоч на Святвечір? І, знаєш, ти, мабуть, з радістю би
так і зробив. Але щось тут не те, не вийде вже.
Річ не в поганих стараннях й відсутності коштів.
Просто сьогодні ти вкотре для себе вирішив:
ну його к бісу,
усе це
раптове
дорослішання!

06.01.2015

Військо тіней траву толочило,
піднімали копита високо –
вище неба, вітрів і коминів
сни.
Десь горіли тривоги рунами
і на шкірі трави роїлися
червоточинами, здираючи
синь

із небесної шкарлупи, де я
досі десь у дорозі, змилений.
Під моїми тремкими ребрами –
крик.
Моє горло болить, спресоване
випарами старечих спазмів, і
я поволі втрачаю з маскою
лик.

Я нікого уже не слухаю,
мої вуха давно оглухли і...
Павутиною слів обплутаний
ніж.
Ці могили не стануть ситими,
хоч могли б, але їх ніколи ми
не наповнимо морем болю, бо...
Їж!

Я боюся забути істину –
палімпсести розмитих споминів
не воскреснуть від слів і дотиків,
ні.
І нехай я згнию в агонії,
але час розпрягати коней, бо
тільки руки твої і ноги твої –
гнів.

Коні дихають у потилицю,
всесвіт тоне під їх копитами...
І не знаю я, чи то коні, чи просто
тля.
Військо тіней болить, як викидень.
І не я розпинаю скинутих
із престолів синів, бо з ними і
я.

21.04.2014

Наполним бокалы, поэты,
И выпьем, за то, чего нет!..
Бумагу марать до рассвета,
Иль пальцем долбить интернет,

Над рифмой занудной "шаманя"...
Над образов прелых гнильем...
И тает душа графомана
Над сайта мечтой- "колобком",

Который вам радостно врУчат
(а может быть даже вручАт)
За сладкое "Бесамемучо"
Про розы, любовь и девчат,

О коих, безмерно страдая,
Слагаем ночами "виршИ"...
А правда у сказки простая-
Не пишется- И НЕ ПИШИ.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115032100765

Так в Прадавнім Єгипті вважалось-
Як людина помре, то зосталось
Тіло, як ти подбаєш, щоб в нього
Знов Душа повернулась від Бога...

Ще й Божественна Іскра- Ка...
Невідома... Казкова... Яка
Втаємничено з Богом єднає...
У житті так нерідко буває-

Зводить доля людину з людиною...
Стане дівчина хлопцю дружиною-
Та немає іскрИ... Не палає...
Все минуло... Кохання немає...

Розійшлись на життєвій межі...
Іскру Божу в собі бережи.
А кохання прийде чарівне-
Іскри ваші єднайте в одне

Незгасиме багаття жаги...
Іскра- міст. Ви- ріки береги.
А кохання рікою пливе...
Триєднання. Одвічно живе.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115032100332

Присмак утіхи солодкої
Лебедя біле крило
Дотиком серця гарячого
З заходом сонця - зайшло

Більше не смію торкатися
Крапель роси не струшу
Нікому щастю всміхатися
Віддане зливі , дощу

Все покотилося обертом
Альтом співають пташки
Сидіти лишився над озером
Щоб жаль із душі - міг піти

Лілії сонця улюбленці
Втіхою стали мені
Розпустяться білими , жовтими
Журбою - красою засни...
2012р.

Текст пісні:

Солдатику, чи спиш?
Зросили небо зорі…
І мерехтять собі
у темній далині.
Сьогодні через них
з тобою поговорим:
я тут коло вікна,
а ти - десь на війні…

Тут все, як ти лишив.
Осінній звичний клопіт,
лоскоче ніздрі дим,
картоплі повен віз…
У тебе теж вогонь,
та інший з нього попіл…
І дим його чудний
пекучий аж до сліз…

Тут знов цвіте каштан,
так дивно, уявляєш?
Яка ж бо в нім жага
нестримна до життя!..
У тебе також є -
грудьми бо затуляєш
цей світ такий хиткий
від кроку в небуття…

У нас пройшла гроза…
осіння і без грому,
лиш блискавки стрімкі
шугали вдалині...
Солдатику, скоріш
живим вертай додому…
А поки… тиха ніч
хай горне в мирнім сні.

Не доведеш - уже довів
Не скажеш бо почуте...
Не розтривожиш - бо вже звів
Вже майже все забуте...

Я все прощаю - тільки знай
Мені все зарахують
Я вірним був своїм словам
Тобі не зрозуміти...

Сказати вмієш - справ нема
Усе пусте , прозоре
Одні надії що твоє
Комусь потрібне горе...

Зробив що зміг - усе дарма
Тобі це в звичку стало
Ведеш себе мов винний я
Кого б це не дістало...

Покинь мене , не добивай
Поваг останні краплі
Тільки мені мій власний рай
Ще знайдуться - завзяті...
2013р.

Його так просто покарали
На плечі вішали ярмо
Не слухали , і не питали
Їм як за свято все було

Не зупинила кров невинна
Благання матері , рідні
Їх розвела нечиста сила
Що прижилася на землі

Вони себе завжди вважали
Пророком обраний - народ
А між собою воювали
Бо розу потурав їм жлоб

Уміють вчасно приписати
Віднять , додати , поділить
Не випадково їх і звати
Жиди - народжені винить

У бога раса , колір шкіри
Не мають значення прикмет
Для нього головне - людина
Що сіє безкорисність благ

Збирайте віру по пісчині
Тримайте миром , і діліть
Не послужіть чужим оманам
Можливість бачити - просіть...
2010р.

Я хочу жити , вірить , знать
Тримать натхнення висоту
На гранях пошуку стояти
Служити вірному добру

Мій світ - коловорот емоцій
Де заважають і цькують
Не розуміють , заздрість сочить
Моменти підбирають , ждуть

Серед юрби я бачив диво
Один із ста - долає гніт
На їхні плечі мир лягає
Тримається на прірві - пліт

Сувора гра на виживання
Шляхи спасіння одиниць
Цілющі надра постачання
На зламі - під потреби жриць

Така сувора дійсність часу
На горизонті диму пил
Спішать гінці , спішать крилаті
До тих - хто йде з останніх сил...
2010р.

Він стільки мав , зразок тримав
Дні ночами повстали
Він так хотів - що сам згорів
Скорились урагани

Нутром збирав , дощем змивав
Для щастя по краплині
Себе в негоду виганяв
Не знаючи - родини

Знайшли , повісили ярмо
Втішаються зухвалі
Чи знати їм - яким пером
Підписуються драми

Він стільки знав , себе повчав
Цей камінь не підняти
На тілі білім - показав
Як гояться стигмати

Свій розум світлий опікав
Був іншим - серед інших
За те що у блакить пірнав
Прозвали просто - грішним.
2007р.

Ти прокинешся завтра, а завтра - війна...
Ти мені не повіриш і вийдеш у двір
і побачиш, як небо, тонке, мов папір,
роздирається навпіл.

І згадаєш, напевно, коріння з плечей,
що вростало у небо,
і вдариш згори
у запилені вікна,
у вічність,
у дим
і гатитимеш в стіни,
мов бубон.

І під акомпаненти сирен і собак
ти ловитимеш бомби, бездомних і гнів.
І кидатимеш бомби, бездонні, мов гнів,
у запродане море.

І розсунеться море, як ноги повій...
З-під знесилених вій ще й затулить овид
понад морем, між трупами чайок і риб,
чи то бог,
чи то ядерний гриб.

І сховається море від сорому чи
автоматною чергою в темряву витече.
Помирати чи жити, а чи, живучи,
зачепитись за сонце,
упитись
і випасти
за борти і моря?
Чи то ти, чи то я,
чи обоє - предтечі пророків на витримці,
як столітнє вино?
Ми у бочці, бо Ной
наш ковчег проміняв на престол і сифіліс
і на зброю...

І нехай скаженіють вгорі літаки,
і на голови, голови - бомбами,
засинай у обіймах моєї руки
хоч на мить,
хоч востаннє...
Хоч би не...

А сирени - мов дні,
і витають вогні
у задимленім небі...
Конверти, листи
без адрес і без слів,
і куди їх нести,
хто розкаже мені?

Ти прокинешся завтра, а завтра - війна...
Ти мені не повіриш і вийдеш у двір
і побачиш, як небо, тонке, мов папір,
опускається,
падає.

Хтось тихцем заголосить над вухом, а ти,
не сказавши ні слова, сповзеш по стіні.
Ти прокинешся вранці уже на війні.
І війна - у тобі.

05.04.2014

В темных плесах озер отразились огни...
Это мир зазеркалья. В него загляни,
И увидишь как вспять время тихо плывет.
Все реально, как в жизни. Но наоборот.

В этом мире отрада для тех, кто мечтал
Возвратиться к истокам начало-начал,
И для падших, вперед не осиливших путь,
Кто мечтает в былое весь мир развернуть.

Этот мир на виду. Он реален. Почти.
Он таится в пруду, как написанный стих,
Что до лучших времен пропылится в столе.
Это МОРОК, следящий за всем на земле.

Примечание. Морок-в арийской (древнеславянской) мифологии- личное имя Божества

© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115031911593

Моїх емоцій полотно
На рушнику волошки полем
Моїх признань землі - руно
Один із ненаситним болем

Вершини , схили , і яри
Беспечність під пекучим жаром
Були , пили , взяли , пішли
Все забуваючи під храмом

Сумлінний , чесний позитив
Не говорив - уважно слухав
Цікавості усе відкрив
Напився - а на дні розлука

Минуло все , пропали всі
По власній , випадковій волі
Що заслужив усе мені
Дарунками , поклоном долі.
2008р.

Відпускаю на волю прохання
Світлу думку , бажань карусель
Посилаю до тебе кохання
Мелодійну сонату - пісень

Подарую тобі сповідь ночі
Всі надії прийму , пригощу
Заспівають для нас щастя - миті
Огортаючи квіти в саду

Побудую крилаті вітрила
Вирій мрій защебече - дітьми
Ми у двох , доля наша є спільна
Неосяжна зірниця в житті.
2009р.

Зів'яле листя - шелест , шепіт
На вербах іній , царство сна
Для осені пора цвітіння
Покрилась золотом земля

Навколо соковитий присмак
Червоний , жовтий , медовий
Все гладить - посипає дрібно
Грайливий , дощовий , п'янкий

Я чую як курличуть , кличуть
В політ з собою журавлі
Питають як шукав пораду
Чи боляче - простить собі

А я вагаюсь , сторонюся
Всі почуття мої - твої
По осені до них тулюся
Стою на їхній стороні

Вони кружляючи благали
А я їм долю дарував
Прийде той час , помруть печалі
Зустріну все - що так кохав.
2012р.

Хочеш мріяти - помрій
Це хороша звичка
Поміркуй про стан подій
Тут душа - барвиста

Де у справах ти один
Нагород не ділять
Де у парі половин
Там дозволять - сіять

Білим , чистим рушником
Всі шанують гостем
Де розсипане піском
Там на картах - джокер

Не вивчай глибоких тем
Простотою тішся
Розум там де є тандем
А не примхи - мітка

Послідовності витки
Розділи ознаки
Там де ставляться пастки
Там смакують - злаки.
2011р.

Я повертаюсь думкою у простори буття,
Торкаючись весняних первоцвітів...
Без тебе...там немає плину часу сприйняття,
Без тебе...там відсутні барви квітів...  

Там тіні стеляться в підніжжях сіро-сонних гір...
І не дзюрчать струмочки мерехтливі...
Без тебе...я втрачаю в світлі фотопічний зір,
Без тебе...у палітрі...чорно-білий....    

Я повертаюсь.... щоб вдихнути серцем аромат
Весняних пролісків, суцвіть конвалій...
Я повертаюсь в різнобарвний, світлий зоресад,
Що є таким далеким від реалій...

2015

Розгорни сподівань привітання
Розгадай таємниць загадки
Зацілуй , огорни сновидіння
Заховай у свої пелюстки

Серце в серці купалося в квітах
Мелодійний , рифмований злет
Світять сонцю , щебечуть вустами
Як приємно відверто кохать

У любові відкриті долоні
Там мої розмовляють слова
Все чекаю - чи встигне наповнить
Крил вітрил висота - доброта

Я надісланий лист без адреси
Намагань непохитна стіна
Я мальована мрія без дати
Я твоя - неспокійна душа.
2013р.

СПОКУТА ЛЮДСТВА – УСМІШКА ДИТИНИ

У щебетанні куль не чутно плач дитини,
А реготання вбивць – спів арій на закла́ння.
Їх муза – кров й гарматні блювотини…
В моралістичній діареї сенс – посла́ння
Про зкурвлення любові. Тихі днини
Живуть в труні́ облудного пізна́ння…
Освітній декаданс у мареннях людини
Живи́ть нігілістичне мавпування
Й згодовує юрбі спотворені доктрини
Про сенс речей і спосіб поглинання
Часу і простору без відчуття провини…
Який у смерті колір? Неживий. Конання,
Прозоре і порожнє, вигляда з-за спини
Невігластва пихи́. Шаленство руйнування
В очах плете незримі павутини
Хао́су й ла́ду...
Там стало піснею волання,
Убивство ж – тризною без сма́ку мертвечини,
А почуттям вважається злягання
Із совістю та честю. Це – нові цеглини
Стовпів задуреного світу панування
Новітніх індульгенцій. В тіні гільйотини
Вже розпростерта істина. Її зчавля́ть діяння
Псевдопророків і вождів. Першопричини
Загубляться в словах про вищі побажання
Й втопатимуть в трясовині духо-руїни
Поки війна і блуд не вдавляться. Офірування
Від Немовляти Світла виверне глибини
І засурми́ть прозрінням в час стрічання
Зорі́ споку́ти людства – у́смішки дитини.

Павло Гай-Нижник
17 березня 2015 р.

Не вміло серце слухати любов,
Ховалося за досвіду стіною,
Боялося коли одурять знов,
Й душа раптово виникла глухою.

Ніколи більше не почує слів,
Що ласку дарували і опору,
Тепер її планида тільки біль,
Який завжди іде туди де горе.

Хіба сама не схоче німоти,
І першою відкриється до світу.
Не просто силу, правда, віднайти,
І недовіру власну полонити.

Та інша доля - то блукання тьма,
Яка не приведе уже нікуди,
Хіба туди, де холоди, зима,
Останній теплий подих не застудить.

Стороннім хід - стіна прозріння
Безодні грань , межа світів
Пускати у свої видіння
Допущено - крім ворогів

У погляді таємна змова
Зуміти вміло пополам
Він має змогу показати
Чи вірно б'ється тут , і там

Як пульс один - його симптони
Ретельна змога підібрать
Два Серафима світ тримали
У спробах долі - повінчать

Вже трейтя спроба в бій до крові
Стрімкий запал , погроми брам
Підкований мій кінь безстрашний
В перед летить , б'є по щитам

Полотнище - трофею спротив
Окутало їм кризи смерч
Мені сьогодні святкувати
Я всім довів - де губить смерть

Уважний погляд , білі ночі
Дівоча врода , спроби втеч
Під залпи разом підписали
Любов в коханні - гострить меч...
2011р.