Світ не побачить тих чудес,
Що ми в казках читали.
Дитячі мрії – дар небес –
В реаліях пропали.

Втім ти, відчувши крах надій,
Відмовивсь відступати.
Вступив із долею в двобій,
Взявсь храм побудувати.

В фундамент істину поклав,
Честь врізав у фасади.
Абсиду віри влаштував
Й надії балюстради.

В плафоні – прагнення ліхтар,
Чесноти величаві,
І справедливості вівтар
У милосердя наві.

У думки вікнах – вітражі
Для світла знань й свободи.
Врата сумління – сторожі
Від суєти-негоди.

Старанно зводиш ти свій храм,
Окрилений натхненням.
Герой! Зі світом сам-на-сам,
Мов янгол з одкровенням.

О Ейфель чистої душі!
О архітектор волі!
Чи відчуваєш на собі
Лукавий погляд долі?

Ти зводиш пустку! Лиш святих
Готовий в храм впускати…
Втім, грішні всі, тому таких
Не вдасться відшукати.

Не прозвучить молитва там
Чи шепіт до ікони.
Люд іншим молиться богам
І іншим б’є поклони.

Ти, з жахом зрозумівши це,
Той храм знесеш, зрівняєш.
І під руїнами себе
Навіки поховаєш…

17.12.2014

Я просто вчитель. Вчитель у селі,
Де сонце вранці променями будить,
Де шлях до школи – стежечки малі,
А наші краєвиди не забуду.

Де вийдеш на перерві – і дива!
Довкола гори, всипані лісами.
Ген-ген - дорога, та, що привела
Мене до мене тут, під небесами.

Сільський учитель. То не просто так.
Спокон віків село народ живило.
І я вбачаю в цьому добрий знак,
І я черпаю в цьому знову силу.

Вже є тут і комп’ютер, й телефон,
Вже мережа всесвітня – на соснині!
А Тростянець – моє життя. Не сон.
І я стою тут перед вами нині -

Сільський учитель, що зумів знайти
Натхнення в праці, радість – аж в утомі.
Відкрив цим дітям у знання світи.
Та річ, напевно, навіть і не в тому.

Колись сказав усім Сковорода:
Найвище щастя – це є сродна праця.
Тоді щодня легка твоя хода,
Якщо тобі знайти цю працю вдасться.

А я знайшла. Хай труднощі, бува,
Затягнуть небо, задощать, заниють,
А сонце блисне – думка вже нова.
І роси чисті вранці душу миють.

Я вірю, що в селі тут проростуть
В серцях ті насінини, що я сію.
І учні виростуть, у світ підуть,
І понесуть вони мою надію.

Я вірю в Україну, у народ,
Якого я – частинка нездоланна.
Бо він достоїн всіх людських свобод.
І встане Україна невпізнанна!

16.12.014 р.

Окраєць початку. Немає кінця.
Котел мега-часу - ні дна, ні вінця.
Бульйон(за рецептом «любов і тепло»)
скипає жагою і піниться зло.
І вариво мліє із місива душ,
танцюють панянки з кафе «Мулен Руж».
Стріляють, вбивають – то каїна слід,
за нить павутинки чіпляється світ.
І крізь, де воїтель, немає добра,
і серце сумує. А, може, це гра
між раєм і пеклом, де німб на кону
і сонми лукавих на святість одну?
Невже треба крові, щоб виграти сон,
в якому обол вимагає Харон?
Усюди – непевне, невідань літа,
від роду до віку – суєт суєта.
У безвість геєни, у вічний розмай.
Є чорне і біле - тропу обирай...

15.12.2014

Десь у Плеромі тихо та огрійно...
Немає конкуренції, війни.
Там пахне портулак і жовте сіно.
Мотається і рветься сонценить...

Сидять вчорашні недруги у колі,
Попихкують, підкашлюють, гудуть.
Не треба амуніції та солі.
Вирішують: у чому ж смерті суть?

Так довго не приходить Мати Божа.
Так гірко, несусвітньо в далині.
Комп зависає... Щит на огорожі.
І ніде наловити щук, линів.

І кожному відкрилося дитяче.
І виходу немає у пітьму.
Плерома набрида - жовтогаряча,
Хоча - нарешті - просторо уму.


2014

Чергову пережив подію?
Про що тут плакать чи кричать?
Якщо щось сотворить зумієш,
тоді відчуєш благодать.
Потрібне щось для свого міста
змайструй, придумай чи посій.
І в мить натхнення урочисту
оцінить хтось доробок твій.
І хоч мастак ти чи простак,
коли ж бо знатимеш «для чого»,
не так важливо «що», ніж «як»,
бо самобутність – це від Бога.

перекладаючи симфонію дощу
на скам’янілі ямби і хореї
прощу собі… на волю відпущу
легенькі крила душеньки-психеї…
калюжі намалюють небеса
і кола коливатимуться вітром
відрубаними головами гідри
помножено мій голос воскресав
щоразу як мене тримала тьма
щоразу як в мені тремтіла тиша
самотність все густіша і мудріша
крім неї світла іншого – нема…
вже кличуть до молитви каяття
протяжні дзвони вимерлого храму
і Мова найсвятішими дарами
віншує в світ заслухане дитя…

А перший сніг - мов перший поцілунок:
Зворушливий і чистий, та недовгий.
Розтане на губах і вмить під ноги
Впаде сльозою, спогадом - відлунням.

Він в очі мені зазирає,
Він горнеться ніжно до ніг,
Дарує прелюдію раю,
Та це - тільки сніг, тільки сніг.
Цілунками душуе лоскоче,
Сміливий - коли тільки встиг?
Від щастя примружую очі,
Та це - тільки сніг, тільки сніг.

А потім буде снитися ночами,
Наповнить ранки трепетом чекання…
А перший сніг - жаданий, мов кохання,
Та щастя в ньому менше, ніж печалі.

2 грудня 2014 р.

Не відпускають відстані з полону
і вечори гірчать, немов полин,
мій смутку, до Дністровського каньйону
крізь холоди і хуртовини линь.

Спинися, де хрещатицькі безодні*,
де річка з містом тихо обнялись.
О смутку мій, тобі це — лиш сьогодні,
і я туди полину теж колись.

І я… Тоді у місті заквітують вишні
й купатимуться кручі в бистрині,
а смуток і розлуки — вже колишні,
вже більше не згадаються мені.

* Хрещатицькі безодні — високі скелясті схили Дністровського каньйону біля селя Хрещатик, що навпроти міста Заліщик.

(17 грудня 2014)

А вік був примхливий...війною благословен.
Надвечір за рогом посіяла темряву ніч та посходила стигла мла.
І капали зорі в озера, наче з ялиці густа і пахуча смола,
І час витікав калиново линвами з вен...
Десь Бог говорив - проростали слова, мов льон...
Стогнали вітри безупину свої молитви голосами чужих стихій...
І кралися нишком вздовж берегу бригом тіні кошлаті і дивні страхи,
Та падали...падали зорі в яри крізь сон.

Моя безнадіє, на дворі зима пряде:
Сніги виростають стос за стосом вгору, виймаючи крихти з душі тепла.
Так хочеться вкотре навшпиньки торкнутися пальцями криці з блідого скла,
Допоки іще не почався на сході день...
Та Бог казав: молись! Попереду холоди;
Попереду зойки завії, прокльони хурдиги й черлений навколо сніг...
А я до сих пір пам'ятаю виразно вчорашнього ранку солдатський сміх...
Мій хлопчику, хай Господь вбереже від біди!

Твоя душа – м’якуш,
без віри зглевіє:
запнись молитвою,
розхристана Ніневіє!
Бо жде тебе
час болю і страждання…

…Ще зріє Слово
в череві чекання.
Лиш тиші океан
«во врем’я оно».
Сузір’я Риб.
І тьма…

Ти прийдеш,
Йоно?!

2014

Під звуки сопілки, під шелест морського припливу
Удвох ви, дівчата, п"єте поетичність думок,
Тіла і думки у екстазі з"єднавши грайливо,
Щоб голос бажання ніколи для вас не замовк...

Достиг виноград. І п"янкі сонцесяючі грона
У глеки наснагу сп"янілу свою переллють...
І пружність грудей, і спокуса дівочого лона
У вірші чарІвнім закохану мить відіб"ють...

Це світ без страждань. Тут ніколи не звідано горя...
Лиш шепіт кохання... Бо в тиші кохання- чутніш...
І віршів рядки, наче хвилі звабливого моря...
І зваби шаленість... І опору хибу- облиш...

Цей присмак вина, ця зваблива поезіі сила
Увійде в богему. І ймення сьому- комільфо.
Співзвучне повік поетесам ім"я, що носила
Красива дівчИна з ім"ям поетичним- Сафо...



© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114121611186

Нікому в цьому світі
зрозуміти,
Що у душі моїй,чому
тріщить?
То скорше можна,з
розуму скотити,
Або собакою на місяці
завить!

Втікаю крізь наморені ліси.
Позаду звірина малину топче.
У вуха лемент: брешеш, віддаси…
О Господи, що ліс від мене хоче?

Ага, сновиддя… Ну і хижаки.
Моє таємне? Сонною водою
стікаю у яруги і яри,
шугою застигаю під горою.

А щезники у вигині очей
щезають навесні у схлипи-рани,
та віється закоханий Борей
вгамовує нестриманість нірвани.

Хай ноги потлумила в маків цвіт,
зате у ситі навчена носити –
як забавку, до скону мега-літ,
із Янусом укупі світ дурити.

11.12.2014

Упрігшись у тяжке ярмо,
рішили* отамани, –
злощасне шість не віддамо
поету-графоману.

ПееМ хай буде ГеПеУ,
аби не помічали,
хто з пошанівком лізе у
весільні генерали.

І ад’ютантам завдяки
по правилу простому
скасуємо усі крапки
і анулюєм кому.

Великі літери й тире
забудемо навіки.
Хай інь у янь їх забере
на славу чоловіку.

І запанує укро-сюр,
ла-ла-ла-ла і проче.
І несучасний Епікур
запіє, – аве, Отче!

Долой і рими, і хорей,
якими сочиняли
запретні оди для царей
нащадки Ганнібала.

І уявляється така
олією картина –
прозора!!! І без мастака,
який у Лету згине.

І заридають читачі
від нео-публікацій.
Дайош за два рядочки – шість!!!
Чекаємо овацій???

                              16.12.2014

Згадай мене - це так важливо
Той наш вечірній зорепад
Згадай мене - тримає міцно
Хоч мусить повернуть назад

Кохання крихти підбирає
Що тут лишилися - слізьми
Голубить , пестить , пригортає
Букетом квітів - все прийми

Все так чудово починалось
Зрослось , з'єдналось , заплелось
Без сумніву усе сприймалось
Хоч і не легко - довелось

Знайшли дарунки розуміння
Усе гаразд , усе віват
Та ти пішла у світ видіння
До запитання - адресат.
2014р

Чи я живу ? - і сам не знаю
Чи зможу я ? - питання ще
Згадай мене , я так благаю
Хоч мрією - дозволь іще...

Десь поза снами... ще тоді, коли
ніхто не знав ні змори, ні покори,
слова самі пір'їнами пливли
в зелений день за Базилевську гору.

Десь там, де юність умивала світ
своїм дощем, важким і неспочинним,
а світ минав за папороттю літ –
за ним стояли трунами ялини...

І що тепер? – ні колоса в жнивах,
ні просвітку в задавленій дрімоті.
Усі мої спрозорілі слова
тремтять, мов краплі на холоднім дроті.

Я – птах...
Довкола – непочатий ліс...
Хто ж тут мені окрайчика покришить? –
Хіба що юність, висохла до сліз.
Хіба що мова, випита до тиші.

2014

У серці досі гріється твій погляд.
А листопад наворожив розлуку.
Були так близько, зовсім-зовсім поряд,
Що можна привітатися за руку,
Що можна і розмову розпочати...

Та ми мовчали, говорили очі...
Самотній вечір за вікном вагона.
Вердикт осінній виявивсь пророчим.
Тебе чекав удома чай з лимоном,
Мене донька чекала так крилато...

Холодний вечір. Колії. Перони.
Нам листопад наворожив розлуку.
Збігає на уста сльоза солона.
Чому, скажи, не взяв мене за руку?
Чому не зміг розмову розпочати?

Ми за мовчання щастям платимо...

на(тому)місц'у(де)пожеж(у)по(го)лосо
(се)щеб(опила)деровіїєм(окос)у(по)миру(от)
иорла!
грид(мови)і(по)міче(мови)д(озне)мог(задмух)о(ти)
(щир)и(тис')у(ка)лино(чу)і(на)поріг(вас)вишу(като)
й(се)берв(зна)д(у)ти(мер)щиїй(одлий)се(орни)
дивач(не)ще(не)є(потвой)є(те)мін'(вина)го(рід)
не(міт')у(то)й(за)різ(рид)ли

туспам'ята(й)телануро?

Усе мине, коли кохання є,
А ревнощі – вони ще підігріють!
Це давнє спостереження моє:
Ревнивці довго злитися не вміють!

2014

Вже злидень-грудень мостить гріб на воза –
Йому лишилось жити півдоби;
Ген сонце, недодушене лейкозом,
Висить в гіллі сухотної верби…

Віршар-каліка - вироблені руки -
На цвинтар, жуючи чернеток жмут,
Городами повзе… Яка ж падлюка
Ровами перералила межу?!

(Джерело натхнення - тут: http://maysterni.com/publication.php?id=106055)

Закарпатський край прекрасний,
Гарний та чудовий.
Тут всі в мирі живемо,
В злагоді й любові.
Різні люди в нас тут є
Угорці та руські
Завжди знайдуть спільну мову
Та й живуть у дружбі.
Нічого нам тут ділити
Треба всім єднатись.
Україну нашу неньку
Треба зберігати.
Всі ми діти України,
Про це пам*ятаймо!
Батьківщина в нас одна,
Другої-не маймо!

2014.

Від небокраю до небокраю,
Північ і Південь, Захід і Схід,
Не прикордонні стовпи нас тримають -
Звитяжної крові одвічний завіт.

Брат оступився - подай йому руку,
Сам упадеш - хтось підставить плече.
З ближнім на двох розділи свою муку,
Радість із другом удвічі зросте.

Будьмо єдині! В єдності сила!
І обламає зуби пітьма.
Ми переплетені, нерозділимі,
Без кожного з нас України нема.

16.12.2014

осінь із коромислом ішла
лити студінь на гарячі весла
сіла край самотнього весла
і густим туманом раптом скресла

там де човен листям плюскотів
і ховав свічки попід коріння
залишила відра золоті
голоси топити в павутинні

Одного разу в Україні…
Чому одного? Кожен раз,
як витікало зло з Руїни,
то повертав надії час.
Поміж невіри думи-мрії
справляли очі в небеса,
але вожді, сліпці, повії
на них цькували глумо-пса.
І той гарчав і рвав в ошмаття
жагу чергових сподівань,
і гуртувалися прокляття,
і переходив розум грань.
І плакала тоді країна
слізьми сиріт і матерів.
Одного разу… Україна…
і дежа вю лихих часів.

15.12.2014

Усе пройде,
Не все забудеться,
Як сонце зайде-
Душа розбудиться
Усе пройде,
А в серці звурдиться,
Тіло знайде,
Усе розкрутиться.

Чи ви не ми?
А ми не ви?
Візьми,
І розберися!
А може перейдем на ти?
Й у сні мені приснишся?
Чи я це ти?
А ти це я?
В вісні зможеш сказати,
Та знову в погляді твоїм,
Буду я оживати!
І зранку може не згадаю,
Що снилось тої ночі,
Хоч мутно,але пам'ятаю,
Чарівні твої очі!

Каламутна вода на прозорі сніги.
Чи зима? Чи нема? Іній вже навкруги.
Потопає земля в каламуті отій,
Повертає гілля чорний смуток густий.

Та панує мороз поміж розсипом вен,
Та чекає погроз і загублених тем.
Не врятує сльоза, не розтопить сніги.
Віддалилися геть золоті береги.

Може прийде весна, як не раз вже була?
Може скаже вона, що омана – імла?
Та далеко іще до зелених пісень,
Та не скоро іще знову квіти несе.

Йдуть по ґрунті громи,
Сіють гільзи у зорану землю
І гіркі врожаї проростуть у пекучій сльозі.
Знов оббреханий день огорнувся у куряву темну
І пропахле огнем отепер надвечір’я врази.

І могили ростуть…
В небесах, і так близько до сонця
У заплющений позір невинно крадеться тепло.
Як вам, Ангели, там і чиї ви тепер охоронці,
Чи болить іще досі, кажіть, перебите крило?

По затерплій ріллі,
Замороженій люттю і груднем,
Цуприкує недоля зухвала нехитрі паї.
Українці? Хіба? Не були ше до нині, то будьмо.
Станьмо гідними дітьми, оскверненій мамі своїй.

Как это знакомо... Художник... Модель...
Мольберт... Табурет... Руки в краске... Постель...
И страсти извечное чувство...
И вечная тяга к искусству...

Как это бывает... Знакомый сюжет...
И нового тела желает мольберт...
Познания терпкая влага...
И к новому вечная тяга...

И куклой забытой уйдешь за порог...
И скроешься в дымке житейских дорог...
Игрушки, что нам надоели,
Простите... Простите, модели...


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114121600353

Жінка говорить із північчю,
в голосі – листя й кора.
Звірі її полічені,
трави зросли до чола.
- Жіночко, що Вам хочеться:
тиші, розмови, чаю?
- Нині усім не сонячно,
нині себе прощаю.

Вже імена написані
там, де шалфей і м’ята.
Прийде сюди замислена –
снитися схоче солдату.
Сяде з очима чорними,
хрестик в її долоні…
Я не скажу про ворона
їй, молодій, сьогодні.

Хай лиш мене проколює
те, що побачу у чаші.
Буде за тиждень коливо,
будуть чужі і не наші…
Трісне горнятко із чарами,
звір зазирне за спину.
- Знаюсь я лиш із травами,
Йди собі, з богом, дитино.
12.12.2014.

І заснув би, та яке спання,
як уява видає картинки:
у гіллі зела – мерзенні пики...
               І гадаю, – бачу я щодня
               дерево знання і пізнання,
               а у ньому Люцифера лики.
Он і самозванці на Горі,
далі грозні, довгі і бедраті,
комісари люмпена, царі,
               і по черзі – лисі і чубаті,
               що на тлі кривавої зорі
               зачищали нації на карті.
І на що мені така мана
кожної недоспаної ночі?
Та зміюка зазирає в очі.
               Відійди, лукавий сатана!
               І тебе уб’є як не війна,
               то до неї вдатні і охочі.

                              12.2014

Ні! Смерті я лихої не боюсь!
Несу свій хрест нелЕгкий й каяттям
Ламаю душу. Тільки не вклонюсь
Сьогодні новоспеченним катам...

Да! Можуть засудити навмання
З презирством, що я проти стерв,
Став на шляху у них,щоби земля
Хиталася під ними,наче нерв.

А небо нахилилось до землі:
Очами зІрок дивлячись на нас.
Пізнати хоче, що ми у пітьмі
Шукаємо у цей буремний час.

Не хліба ми шукаємо! О,ні!
Його і наче вдосталь на столах.
Ми душу загубили наче в сні,
Не подолавши свій незламний страх...

Київ.

Заміновані поле і стежка, сліди за селом.
Заміновані душі і долі гіркою сльозою.
Ще жива Україна, лиш мука гірчить над чолом
І на серці – ураза, якої епоха не згоїть.

Ще не вмерла… Всевишній, молю, опустися з небес,
Омофором святим огорни волелюбів одчайних.
Межи сотні Іуд і Пілатів таскають свій хрест,
Наче прокляті нині не світом, а безлічсвітами.

Це сини Твої, Боже. Невже не даси їм руки,
Не ізбавиш од скверни безвинну, заплакану землю?!
На обстріляній ниві ще горсточка стебел тонких -
Не встиг, не скалічив душею обділений нелюд.

Знову кров’ю мережить літопис геройська доба
І нова «Ілліада» скеміє у кожному слові.
Лиш болять безіменно розп’яті хрести на гробах,
І яріють печаллю гіркою тернисті дороги.

Нескоримі і вічні, що міццю торкають вишин.
Завмирає сполохано пташка у димнім захмар’ї.
Не спіткнутися б в млі, у вогні не згоріти б, лишень…
Десь поранено тишу у мирі жахливо-примарнім…

Краплі багряні порушують снігу безмежність,
Щемом п’янким за собою ведуть хижаків.
Хто то розхлюпує кривду так необережно,
Спекою стоплює спокій одвічних снігів?

Звір той – хижак, а чи хтось жахливіший за звіра?
Чом не приспить їх холодна колюча імла?
Хто захистить раз у раз покалічену віру
В те, що заслужену кару нестиме хула?

Знайдеться лицар? Припинить лихе полювання?
Чи за віки не відновиться правда і честь?
Видно то час піддавати такому змаганню
Дух, щоб засяяв і вкотре вже знову воскрес.

було

в саду спокус негожий день сльота
на кирзаках пудові гирі грязі
пізнання путь завів у болота
уже запізно з гирями у князі

а хтось устиг без яблук і труда
як на нічну останню електричку
услід сичать спокушені літа
до раю пропонуючи відмичку

у погребі запаси із оман
з надії і розвінчаної віри
і приятель гранчастий істукан
на схилі віку устаканив міри

даруйте учорашні надбання
червлені зорі і космічні кроки
натще видіння випили зрання
і кличуть у минуле лже-пророки

туман у полі річкою імла
і у душі гостює часто темінь
життя мігрує в розпач із тепла
терпцю щоразу попустивши ремінь

утім усе кінчається колись
і паски зотлівають в іго-часі
нема месії яблуні молись
і хай бояться боси на Парнасі

14.12.2014

Не воруши повіками, не руш!
Бо ти не бачив, а сніжинка-ластівка
На віях, на твоїх дивами й казками
Гніздечко звила із вітрів та стуж.

Отак і стій, закривши очі, сам
З гніздом на віях, на секунди створеним.
Ще мить - і полетять у вирій скорені
Твоїм теплом і по твоїх щоках

Малі пташата. Наче від сльози,
Блищить щока, цілована щедрівкою...
Тепер вже можна - сірими бруківками
Відкрити очі, з раю до землі

Спадати тихо-тихо, наче сніг,
Теплом із вуст вітати ніжних ластівок
І жити-мріти настроєво, казкою
З надією на мир.
Не руш повік!

Перед ідолом благоговіймо
І на заклик труби – клякаймо!

…Не страшні їм вогню обійми?!
Не вклонятимуться боввану?!
То зв’яжіть цю зухвалу трійцю –
У розжарену піч – непокірних!..

…Впали мертвими слуги-вбивці.
А сміливі мужі,
Богу вірні,
Вийшли з полум’я звільнені, гожі,
Не обвуглені подихом смерті…

Перешіптуються вельможі:
«Там ходив з ними Хтось четвертий…»

2014

Приходять болючі звістки,
І знов хтось впаде без сил…
Все довше і довше списки
Загублених душ і тіл.

А осінь пряде павутиння,
На вітах старих осик,
Та сонце своїм промінням
Не може зігріти всіх.

Повільно та непомітно
Спливає по річці час,
І листя дерев тендітне
Палає свічками в нас.

Звикаємо вже до болі,
Звикаємо до смертей,
Рясніють могили в полі
Героїв – чиїсь дітей.

Оплаче їх осінь дощами,
Затужать сумні вітри,
Калина й бузок кущами
Обіймуться мов брати.

І хоч укриють тумани
Від світу сліди війни,
На скронях чиєїсь мами
Не зменшає сивини.

Дніпропетровськ – ти серце України,
Твій ритм усіх пробуджує від сну,
У дні святкові, та в буденні днини
Ти сяєш так, немов зустрів весну.

Буваєш різним в кожну пору року,
Зимою сивим, наче мудрий дід,
А влітку ти зелене, ясне око
Дитини, що народжена на світ.

А наш Дніпро - то кров твоїх артерій,
Широкий степ в долоні місто взяв,
Дніпропетровськ – вогні твоїх містерій
Хвилюють серце сотнею уяв.

Вночі на небо зоряне ти схожий,
А вдень – веселка з кольорів та фарб,
Охороняє місто сам дух Божий,
Воно – коштовний та безцінний скарб.

Завжди до тебе вчасно повертаюсь
Із мандрів, із країн чужих та міст,
Чим ближче я до тебе наближаюсь,
Тим твій видніший велетенський зріст.

Ти - батько і творець моєї долі,
І хай багато міст є взагалі,
Лише тобі освідчуюсь в любові,
Вклоняюсь у подяці до землі.

Коли слова скрегочуть
зуби,
І так кортить уже
признатись,
Тоді язик то крутить в
труби,
То сам не знаю де
сховатись.

Коли настане Ніч і сказиться Життя,
І в очі більмами загляне відчай дикий,
І серця стук зірветься до виття,

Я стану гордо. Ні, не мій це карб!
Бо я багатий, як ніхто на Світі!
Мене збагачує сердець великих Жар!

Як можна в Світі жити без Людей,
Які приносять сонцями світанок?
Самий ти – ніц, не треба ти ніде.

Спасибі вам, хто вірить в мить мою,
Вклоняюсь Друзям, що зі мною нині,
Без вас я нуль, немов червак в гною.

Спасибі, Господи, я вірую Тобі,
Ти розпростер мені застиглі крила,
Тепер я Радуюсь, не нидію в журбі!

14 січня 2014 року
Ераст ІВАНІЦЬКИЙ

А може часом,варто все
сказати?
А не ховати свої почуття.
Й на думку інших просто
наплювати,
Їм не вловити,суть твого
життя.

Не грайтесь у мовчанку,
Якщо не зуджено,
Закриє той фіранку,
В кого застуджено...

На льоту завмирають слова,
Не добравшись іще до рядочків,
Злий бо демон хандри заховав
Справжні дотику з римою точки.

У долоні молитви прийму
Хоч би крихту натхнення сяйного,
І недолю мовчання сумну
Освячу всеприсутністю Бога.

Прагне слова спасенна душа.
Болі тіла - і ті воно гоїть!
Оживай, скрижаніле пташа,
В небеса піднімайся строфою!

14.12.14.

Гойдає вітер липові сережки,
Окраєць літа ще в запасі є.
Ще зеленіють трав,яні мережки
І сонце в ранніх росах виграє.

Уже пшениця наливає колос,
Від яблук долу хилиться гілля.
Із далини вчувається твій голос,
І пахне медом небо і земля.

Я в злагоді зі світом, не в тривозі,
Ми з ним ніколи не були на ви.
Ти тільки знай, що на важкій дорозі
Подам я руку, постелю трави.
25.07.14

Сонце, сосни, крила за плечима,
гайвороння світле вар'єте.
Ми до себе свято запросили
і чекали - ось воно прийде.

Та не вийшло, не розквітло свято,
тільки запалало - зацвісти,
як його нещадно стали рвати
із мого минулого дзвінки!

Пуп'янки, суцвіття шматували,
із доспілих ягідок пиріг...
Сподівання збігли за тумани,
парус мрій у вітрі битви зліг.

Чи фатальні рани, чи летальні -
спорожніє намірів казна,
і кохання - у часу лікарні -
виживе,одужає хто зна?

Та раділо сонце, бо не злими,
щоб не затужити уночі,
по шматочку свята понесли ми,
ти - в долоні, я - у кулаці.

22.11 - 11.12.2014

Коли така потрібна людина біля тебе,
Коли від себе навіть на мить не відпускаєш .
Відчуття таке ,що зараз злетиш у небо ,
І найважливіший той, хто за руку тебе тримає …

Коли тебе ніжно-ніжно так обіймає,
Цілує шию і плеча торкається твого
Це ж настільки приємно, знаєш,
Коли дійсно солодко, то цукор нідочого ….

Перо із інею,
Папір зіжмаканий,
Розлуку синьою
Не тут оплакано.

Дрижать поламані
Ті нігті-відчаї,
І вже розтанули
За димом свічені.

Кінці посріблені,
Клубки заплутано,
Які ж то вибрані?
За січнем – лютими.

Скував мороз хрумтливим настом
Так добре влежані сніги,
Що їх проткнуть не може заступ
Під тиском дужої ноги.
Хоч лом бери й довби по крихті
Кришталь сріблястий вглиб і вшир,
Або чекай на те, що стихне
Зими незмінний поводир.
12.12.14