Не всерйоз живемо ми на світі
У бездаленій своїй душі,
І не чесно буде не радіти
Тим поривам з блиском у вогні.

Ми безболісні творіння
Здатні лиш на тихі почуття,
Ми малі та безневинні
Залишаємось завжди в сумних очах.

Нас покличуть,ми прийдемо
І від втоми заберемо вас..
Нас залишуть і покинуть
Не згадавши і повік тей час.

Дуже болісно так жити
Адже ми лиш залишки тепла,
Нам приходиться терпіти
Ваші змучені,сумні серця..

2011

До Києва прибув дід… афіші читає…
Магазинів, Боже ж мій… з продуктом шукає.
Бачить гарний магазин «Київські ковбаси»
Зайшов туди навпростець, до самої каси.

І культурно в продавця привітно питає:
- Скажіть, ваша ковбаса якусь назву має?
Коли її привезли... і коли робили?...
Боюся я, щоб мої внуки не втравились.

І почув дідусь таке… О, бодай не слухав,
Від вчутої розмови, аж пов’яли вуха…
- Всьо по рускі , дєд, скажі, бо нє понімаю,
Что хотітє от меня, нічего нє знаю?

Тут не витримав дідусь сказав своє слово,
Вже він слухати не міг, як калічать мову.
- В Україні живете і не вчите мови?...
Це ж така ж сама проблема в моєї корови,
Коли їсти дуже хоче – язик висуває,
Але й слова не промовить, бо мови не знає…

зимна радість обличчя – торкатися інших облич –
на землі, між землею, де вершник на дереві – сич,
де титанові зерна гойдають небесні моря…
я приходжу до тебе, як марне звірятко-зоря –
у намріяні руки, намарені контури глин,
щоб у них залишитися – вітром (живим? неживим?),
не роздмуханим големом, голою твердю цитрин,
дряпотливою цитрою, сидром у розпачі ринв,
коли в шиби, задушені поглядом-дивом, вмерза
то коса летавиці, то яблучна риба-сезанн…

як дитина занедбана брязкальцю дражнить язик,
наче дзвін, що втрачає пречисті вузли голосів,
мов китайський дракончик – у теплі боки ліхтаря,
я у тебе говорю… мій дім – лепрозорій. моя
мельхіорова стежка – до пагорба? в поза...? – впусти!
(закриваю обличчя зимою-імлою хустин)…

…це хвилюється стежка обабіч – потойбіч – земних.
це за плінтусом злодій шепоче до тиші: «вломи
крайчик часу і кутику, вістря і остраху… спи,
наче віспинка світла – на чорній воді з-під стопи»…

…і бегонії жухлі в агонії квіту – до криг,
й теракотові стайні, що в них переломлений крик
вичищає утечі, стояння, змію, кістяки,
і похмільний синдром, що нерідко дається взнаки,
і терпець, що втікає, як нитка – із голки, чи пульс, –
всі бояться спинитися…

знаєш, я також боюсь,
що спинюсь, не діставшись – ні берега себе, ні дна,
ні свічі і ні виду, ні полум’я, ні полотна,
ні часу, ні безчасся, – в болоті вини і цукрів.
бестіарій дотлів. і звіринець мій люто згорів.
ні звірятка, ні цятки. ні сліду… й ні миті гули
на жердину наштрикнуті шість і три в колі хвили…


земна радість невчасна і зимна не-радість…. куди
йти, коли ти не знаєш, як рухатись, господи? йти –
глинокруго? мурашково? пильно? з-під рук гончаря?
і дзвеніти крізь пустку: «нікуди», «ніхто», «нічия», –
як дитина – у брязкальце – сіпати клятий язик…
що за звичка, о господи? як ти до звичок тих звик?! –
калатають у землю – у бубни вулканів – кроти
з ганчірками на мордах, о боже… світанку кортить
опалити – не паляться… котять підводи… і де
я між ними, скажи?

…ця земля, мов бджола, не гуде.
цій землі кожен равлик і камінь у горлечку зник.
попіл сонця і смерті фарбують обличчя янцзи.
тихий циркуль видзенькує повню і повняву чаш.
відштовхни чи прийми, опали й остуди, отче наш!

відпусти чи пусти – на поталу – свічі й солов’ю…
всі бояться і прагнуть – у теплу долоню твою…

І знову плач, і знову сльози
Мене охоплюють повік.
В тривозі сумній на дорозі
Я лишу вам свій записник.

У ньому є речей багато,
Які залишила нам матінка-земля.
Там сумні погляди козаків
Висловлюють свої найкращі почуття.

Занедбане вкраїною Полісся
Описується в ньому аж до сліз,
Його засмучене червоне листя
Кружляє у таночках скрізь.

Листочки ті були не справжні,
То були залишки людських страждань.
Вони змагалися за подих щастя,
Затриманий в реакторських руках.

Змагання те було з пітьмою,
Яку залишила нам матінка-земля.
Вона не дінеться ніколи
Із їхнього тяжкого небуття.


2011

Ви прийміть, мої діти, вітання від нас.
В цей такий урочИстий і радісний час.
Ви сьогодні на рушник весільний стали,
І життя своє сімейне вже почали..

Живіть у достатку, любові і мирі.
Щоб любов осідала в Вашій квартирі.,
Дорога стелилась з листочків мімози
І тільки від радості капали сльози.

Щоб Вами пишалися рідні й родина!
Що би народили і дочку, і сина,
Та смутку ніколи в житті Ви не знали,
На Кіпрі хатинку і віллу теж мали.

Ви будьте здорові. живіть теж багато-
Наскільки дозволить вся Ваша зарплата.
А зарплату, щоб у євро видавали
І таку, як президент велику мали.

Народжуйте швидше синочків і дочок,
А перша дитина - була через рочок,
Щоб дзвінко всі діти в колисках співали,
Здоров'я міцненьке і доленьку мали.

Нехай часто в гості бузьки прилітають
І рочок за рочком дітей призентують.
Команда з синочків, щоб була футбольна,
А з дочок команда була волейбольна.

Щоб приносили синиці добрі звістки.
Всі чудові зяті, й слухняні невістки,
Майбутні онуки, й правнуки любили,
Діамантове весілля з Вами зустріли.

Поклоніться батькам, вони В вас чудові.
Заслужили безліч поваги й любові.
Вже скільки ночей раді Вас недоспали,
Колисали, любили, й освіту дали.

Пам'ятайте завжди, що чекають батьки.
І ніхто так не любить,як люблять вони.
Батьківська любов найсильніша у світі.
На крилах хотіли б до Вас полетіти.

І більшого щастя батьки вже не знають-
Лиш коли здорові діти, й долю мають.
Тоді батьки щасливі,- коли щасливі діти.
Теплом своїм хочуть дітей всіх зігріти.

І де б ви не були, на якій дорозі,
Пам'ятайте - всі батьки стоять в порозі.
Хвилюються дуже, за вами сумують,
Вас люблять, чекають і міцно цілують!

Батькам своїм телефонуйте Ви щодня.
Так живіть, щоб раділи батьки і рідня.
Від щорого серця прийміть привітання,
Мої щоб здійснилися всі побажання.

З шлюбом вітаємо, міцно цілюємо!
Квіти кохання й любові даруємо!
Ви налийте повні всім келихи вина,
І за любов взаємну - вип'ємо до дна!!!

Понеділок: Дорога моя Яринко
Як-ся маєш, як живеш?
Розкажу тобі новинку,
Ти подруженько помреш.

Вчора вечером у барі
Підчепила джентльмена.
Віртуоз він на гітарі,
Та й похожий на спортсмена

Вівторок: Напросився проводжати.
Я звичайно не хотіла.
Став він руки цілувати,
Опустився на коліна.

Середа: Казав має думку щиру.
Назвав себе Віталієм.
Запросила на квартиру,
Обняв мене за талію.

Четвер: Та ж я дура рахувала,
В нього товстий…гаманець,
А сусідка розказала -
Збанкрутився нанівець.

Пятниця: А на ранок із вітальні
Кудись подівся амулет.
Просить в мене мій Віталій
Хоч три гривні на білет.

Субота: Розповіла кумі Ганні
Новину зовсім цікаву,
Бізнесмен у ресторані
Запросив мене на каву.

2014

Ви не смійтесь дураки!
Нарікає Ганча
Посіяла буряки,
Вродилось циганча

Повернувся муж з роботи
За півтора року,
Та циганча уже доти
Підросло нівроку.

А дитинча кучеряве,
Доглянуте, сите,
Личко кругле та чорняве,
Очі з антрациту.

Де ти його жоно взяла,
Питається в Анці.
-В огороді, як копала
Буряки на грядці.

Придивився муж добряче
На дитя з дивана,
І здалося ніби бачить
Цигана Івана.

Роботяща наша Ганча
Рекорди побила,
Бо на весні знов циганча
Капуста вродила.

2014

Весна іде
Сніг падає із дахів чайками
Гільзи тонуть у ріллі насінням
Господи, прорости в мені цим терпінням
Не дай висохнути на землі
Весна, весна
Вже й не чекали від тебе звістки
Ти давиш десь у чані червоне вино
Пам’ятаєш, грона висіли у небі чистім
І ягоди падали на сукно
Темний бік твого повноводдя
Це коли спливають пліткою із дна зірки
Не ті, що ми думали, для нас падали
У серпневім мареві передчуттів
А ті, що в мазуті і ледве світяться
Під шаром рубінової іржі
Весна іде
На всіх парканах у дальніх селах
Вилазить листя уздовж доріг
І сни дівочі тремтять на стеблах
Важкі, як вогкий весняний сніг
І кожна ніч, ніби шлях додому
А прокидаючись – на поріг
Господи, милий, прорости у ньому - живому
Ти й так стільки його стеріг
Ти й так стільки приносив дров
Стільки днів сонячних подарував
Що тепер, Господи, витри з його лиця кров
Щоб він і далі в мені проростав

Зірки так сяють лише з тобою
Або ж опісля...тебе.
Сліпі не побачать, а я все достою,
Достою до щастя свого чергу
З тобою.
І в часи такі складається зброя,
І смерчі та демони втишили землю,
Усе недосказане сказиться потім,
Усе непобачене зараз на небі.
Такою...
Такою тебе я не бачив...до цього,
Під зоряним сяйвом ми знову, як діти,
А може для всього, що зветься тобою,
Під зорями вчитися жити...

В небі,
На темному боці
Сріблястого Місяця,
Троль нецікавий
(чи, більш вірогідно, Тролиха)
В Зорі жбурляв
Камінцями.
Дурниця ця втіхою
Стала для нього...
Єдино доступною втіхою.
Зорі небесні
На те зазвичай
Не вважали.
Сяйву Зірок
Аж ніяк камінці
Не завадять.
Сяйво яскраве
Дарується обраним радо,
Як противага
Отої Тролячої вади.
Казка сумна...
Різні долі-
Світить і жбурлятися.
І нескінченна,
Немов про Попа та Собаку.
Сяють Зірки.
Та й навіщо їм відволікатися?
Сумно Тролю-
Ні пошани йому, ні подяки...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115022300529

Пахнуть підсніжники білою ніжністю.
Снігом заметена, тане зима...
- Звідки ми знаємо, що нам призначено?
Помилки в неба, звичайно, нема.

Зелено різьблені, схожі, та різні ми.
Три пелюстиночки, три...
Радість промінимо: доброю зміною
Віють весняні вітри.

- Жовті тичиночки, лагідні чим же ви?
- Сонця приймаєм тепло. -
Серце у квіточки в зимному світі цім
Ніжне тримає стебло.
2007р.

22-02-15

І після п'ятдесят усі жінки -
Такі солодкі. як ці ягідки.
Їх так обожнють усі, смакують,
Від них п'янкого солоду відчують.

П'ятдесят - таке чудове свято!
В жінок досвіду дуже багато,
Як красоту жіночу зберегти
І лад у хаті своїй навести.

П'ятдесят - це просто така дата.
Справа тільки щойно розпочата.
Справу цю, щоб всю тепер зробити,-
П'ятдесят ще треба їм прожити.

Тому живуть тепер довго жінки,-
Справи продовжують свої й думки.
На своїх плечах сім'ю тримають,
В них сто справ - всі вирішити мають.

Кожний чоловік і жінка знає.
Не красивих жінок не буває.
Залежить від мужчин,- як виглядають.
А виглядають так, - як доглядають.

Красота жіноча не проходить з віком,
Гарна і щаслива, - з відповідним чоловіком.
Я жінкам бажаю довго - довго жити!
Кожний рік цвісти, радіти, молодіти!

Наварила жінка їсти і кличе Степана:
- Сідай їсти, дорогенький! - Є борщ і сметана!
Налила у тарілку, а він густий як каша.
Не може ложки вийняти із борща Наташа.

Степан як глянув на цей борщ, вже їсти не хоче.
Насупив брови і під ніс щось собі "белькоче".
А жінка на нього кричить: - Все з"їж! - Дуже смачний!
- Новий рецепт! - Він має бути,- як каша густий!

- Борщ на перше і надруге! - Рецепт: "ДВА В ОДНОМУ!"
- Якщо сім літрів ти не з"їж,- не вийдеш із дому!
- Я дуже хочу "Лексус" й " xummer", а собі купиш " КАМАЗ".
- Тому від нині економлю я, Степане, газ."

- Раз на тиждень я тепер варити буду їсти.
- Нам давно уже пора на цю дієту сісти.
- З норки шубу мені купиш, вона сниться у сні.
- П'ять років тепер у нас будуть розгрузочні дні.

Зла сорока білобока
Сіла на калину
Принесла вона у дзьобі
Не файну новину.

А я слухав одним вухом
Що там за новина?
Якась дівка двадцятьрічна
Народила сина.

Породила та й повила
В пеленки дитятко
Всюди суди-пересуди-
Хто дитині батько?

А я знаю таємницю,
То моя причина
Ця дівчина двадцятьрічна
Ні в чому невинна.

Хто сказав, що то не файна
Сталася новина?
До дівчини йду негайно
Привітаю сина

Піду в сад я по калину
Квіточки біленькі
Привітаю я дівчину
Звеселю серденько.
2014 р.

Підтоптана ластата поетеса
Заманює Максима під поліг,
А меценат – жонатий...
Макс Телесик
«По доброті душевній» допоміг.

Горпина розцвіла, поцілувала...
Багач дав кошти аж на вісім книг!
Ох, як вона інтимно промовляла
У передачі про родючість нив...

Читала диптих «Одаліска Макса»,
Кусала недостиглі колоски.
Не поведе між соняхів до РАГСу:
Багач – навтьоки полем, за дубки!

Її листи волають про Кохання,
А меценат стійкий – анічичирк…
Плекає огирів у білій стайні,
В його сімействі – пошанівок, мир.

Я співчуваю Куролап Горпині –
Купила їй парфум, рододендрон.
Жалію спонсора пухку дружину:
Едіт лякає зойком телефон.

Селянка у містечко відсилала
Старого свекра!
Доплавшудив дід.
Возив Горпині коропця, шмат сала.
«Не погашу вогню!» – почув одвіт.

– Жадана жінка – то підхмарна вежа… –
Cміється срібновусий дід Панас. –
Ця стелиться, мов шкураток ведмежий.
Максим – добряк, але ж не ловелас.

Чим зупиню поетку невситиму?
Ось ферокактус на поріг нестиму.

Подробиці пікантні утаю.
Та й що було між ними?
Торт в гаю…




2004-2014

Щокою гріючи щоку,
Грудьми грудей торкаю, –
Коли тремтливу і легку
Несу тебе до гаю.
Там, між віддалених беріз,
Де тиша в’ється лунко, –
Я доведу тебе до сліз
Єднанням поцілунків.
В духмянім плетиві трави,
Не знаючи спочину, –
Зімну від п’ят до голови
Усю, мов грудку глини.
Зігну, як вітер лободу,
І, щоб не охолоти, –
Солодким болем увійду
В туге провалля плоті…
Щокою гріючи щоку,
Народжую надію
На ніч безсонну і гірку,
Бо ще любити вмію.
21.02.15

Коли кохання є
то морок огорта
то холод пробира
занадто часто
занадто довго
коли ж бо жінка йде
то чую знов
як морок огорта
як холод пробира
і так завжди
і завжди так.

мой сон, мой краткий сон прервали песни
намедни сна лилась река сомнений
парил над головой всему предвестник
в зените боли скатывался тенью...
впервые слез от горечи не прятал
скользя строкой вновь наполнялись смыслом
то имена, то мысли, то тетрадки…
ведь Время скоротечное… как выстрел
и видел Бог: к сему был не причастен
мой гордый нрав, уставший от надежды
топить во сне влюбленность как несчастье
и на поверхности оказываться реже

ах этот сон… обрыв на полуслове !
ах эта скорбь -- никем невосполнима !
как он красив…
семь раз цивилизован
мой сон
мой краткий сон
в окрасе Мима…
21. 02. 2015.

Коли в День Світла ясноокий Ангел
Тебе коханкою подарував мені,
Ти одаліскою зійшла на вищий щабель
Пізнань чуттєвості в цім дивовижнім сні...

Безсонна ніч. Вода стіка за комір...
Межа світів... Один, принаймні, є-
Блокпост у темряві- сирий готельний номер,
В ракетнім світлі віддзеркалює твоє

Тонке обличчя- мерехтливий спомин-
І серце зранене наповниться теплом
Майбутніх зустрічей, що спалахом ранковим
Його зігріють у теплі твоїх долонь...

Холодний дощ, немов антонім мрії,
Змива сліди, що губляться в імлі...
Я віднайду їх. Бо плекаю ще надію
На радість зустрічі... на цій сумній землі.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115022200470

Я вірю завжди тільки в те,
Що Україна розцвіте.
Ворогів всіх відженемо
І чудово заживемо.

Всі україці люди щирі.
Ми привикли жити в мирі.
Ми любимо Україну!
Нашу неньку - Батьківщину!

За неї всі підемо в бій.
Ми скажемо Путіну: - СТІЙ!
- В українців не стріляй!
- Танки й зброю розвертай!

- Ми не дозволимо стріляти.
- Людей мирних убивати.
- Ми до сих пір були братами.
- Тепер стали ворогами.

- За що стріляєте ви в нас?
- За що? Запитуємо в вас?
- На крові щастя не знаходять.
- По трупах ногами не ходять.

- Ви тут щастя не знайдете.
- Щим прийшли і з тим підете.
- Прийде вже скоро така дата.
- Від БОГА прийде вам відплата.

- Він один лише все знає.
- Кара яка, й кого чекає.
- Поки не пізно - огляніться !
- І до Росії поверніться!

Молюсь завжди за Україну.
За свю рідну Батьківщину!
Нам всім ГОСПОДЬ допоможе
І УКРАЇНА ПЕРЕМОЖЕ!!!

"Крутий пацан" на село в жовті штани вбрався.
В клуб сільський на дискотеку Микола подався.
Це село дуже велике, а в селі дві хати.
Не має з ким у клубі цім Микола гуляти.

Зустрів Микола біля клубу сосіда Гаврила,
Якого жінка за пиятство вчора залишила.
Сусід пита : - Де йдеш, Миколо?...- Нікому не скажу?
Микола каже:- Штани жовті йду в клубі покажу!

- Тепер модний жовтий колір...- Про це не пам'ятаєш?
- Я наймодніший у селі!... - Скоро про це взнаєш!
- Я "крутий" на все село, а в селі дві хати.
- Про це треба всім в селі добре пам'ятати.

- Ровер вже собі купив, щоб дівок возити,
- Та, щоб не скучно у селі було мені жити.
- На ньому їхати не вмію... що робити маю?
- Ланцюг від нього в руці держу, а ровер я пхаю.

- Дивись, яку круту мобілку і планшет тримаю!
- Тільки як включити їх... я не доганяю?
- Шикарну "тачку" я купив...щоб міг відвезти гній.
- Як схочуть дівки покататись... повезу на ній.

- Тачка ця колесо має і ще є дві ручки,
- На ній повезу я кохану купляти обручки.
- Будуть мене усі дівки у селі любити,
- Бо я зможу на цій тачці дівок повозити.

- Ще придбав магнітофон, щоб всі люди знали,
- Що я "крутий чувак в селі", ...Що би поважали.
- Але цей магнітофон,.. не хоче зовсім грати,
- Як включити продавщиця... забула сказати.

- На всі кнопки нажимав я, а воно не грало,
- Гримнув зверху молотком ... щось там запищало.
- І у жодній вже майстерні його не приймали,
- Казали, що таких клієнтів ... вони ще не мали.

- А на новому мотоциклі їхати не вмію,
- Ключик згубив, на що тиснути - ніц не розумію.
- Хотів я здати на права, та їх мені не дали,
- Бо я заїхав в магазин...взамін ще хату взяли.

- Сказали,..з таким інтелектом.. права не видають,
- Що мене на моїй "тачці"... й без прав повезуть.
- Я найкрутіший хлопець в селі .. і про це всі знають,
- Село велике, аж дві хати... мене всі поважають.
2015 рік

Не залишай мене таку,
побудь іще тисячоліття,
як теплі хвилі на піску,
зітри усі мої жахіття.

Не залишай мене ось так,
в легкій дрімоті сновидіння.
Так гріє стиснуте в кулак
моє розстріляне сумління.

Не залишай мене, зажди
хоча б до першого проміння.
Я буду вірити завжди
в твоє гаряче шепотіння.

Не залишай мене у час,
коли мороз стискає подих.
Побудь зі мною, без прикрас,
хоч у кімнаті, хоч на сходах.

Побудь зі мною просто так.
До вечора і до прощання,
до перших ластівок, як знак
мого безсмертного кохання.

17 січня 2015 р.

Знаєш, вірші, як мамонти, вимерли
І давно вже не пахне римами
І тоненькою смужкою біль.
А згадай, як холодними зимами,
Ти для мене був сенсом і стимулом
я для тебе була і в тобі.

Знаєш, вірші ідуть, не прощаючись,
Післясмаком терпкого чаю
Їх творитиме, хто заслужив.
А ти, дівчинко, вкотре втрачаючи,
Не торкайся руками раю,
Будь собою і сенс бережи.

Знаєш, вірші трагічно загинули,
у них крила ростуть за спинами
і когось це, мабуть, надихне.
А я біль запиваю провинами,
Бо мені вже не пахне римами,
Бо вони загубили мене.

21.02.2015р.

Все пройти довелось,
а відведено так не багато.
І мороз – не мороз,
і жара – не така то й жара,
а весняна пора
вимагає високої плати
за не зіграну роль
у комедії зла і добра.

Це неначе кіно,
де у залі ми і на екрані.
Де чекає давно
за птахами у вирій дебют.
Тільки час не стоїть,
поки інша картина настане,
де руйнується світ
і куранти як реквієм б’ють.

Це неначе у сні,
у піке затяжного польоту,
обганяючи час,
наші душі летять до небес.
У реальній війні
під руїнами аеропорту
запізнився спецназ
на один запланований рейс.

                              02.2015

Якось у неділю
Гуляв я без діла,
На лавиці в парку
Дівчина сиділа.

Сиділа, читала,
Книжку гортала,
На мене увагу
Зовсім не звертала.

Румянеє личко,
Русява косичка,
Губи румяні
Стулила сердечком.

Пройшов біля неї
До краю алеї,
А з краю алеї
Вернуся до неї.

Брожу по алеї
Знову і знову
Ніяк не наважусь
Почати розмову.

Нарешті рішився
Хоча й не відразу
Сказати до неї
Заучену фразу.

На краю алеї
Вернувся я рвучко
На пальці у феї
Побачив обручку.

2014

Моя мила захотіла
Вийти заміж з горяча
Придумала добре діло –
Зануздати багача.

Моя мила захотіла
Підтягнути талію,
Щоб на конкурсі краси
Заслужить медалію.

Давно знайомий тренер наш
Прочитав їй інструктаж,
Щоб покращити фігуру,
Треба скинуть кубатуру.

А щоб скинуть кубатуру,
Треба йти на фізкультуру.
Не поможуть ненажері
Вже ніякі тренажери.

Пішла Ганна в фінську сауну,
Та й попарилася,
Як залізла в срібну ванну
Розщипарилася.

Покохала Ганна пана -
Товстелезний гаманець,
А потрафила на Йвана.
Прийшов коханню вже кінець.

2014

нема
ні літа ні зими
нема
отак
стікають із душі слова
по склу
печать дощу і німота
нема
ні скла ні крапель ні дощу
печаль
малює мокру акварель
старе
у двері стукає оркестр
і миготить
видіння привид
міражі
чужі думки
і місяць тенісним жовтком
і час
висить
червона ниточка тонка
німа петля
ні сну ні снігу ні весни
нема
нема
метелик пензля по листу
пастельний звук
маленький принц чарівний Лель
троянда
лук
пришестя голосу і дзвін
на серці знак
лиш сипле ніч у жмені нам
зірковий мак

20.02.15

Від звучання оркестру
Відмовитись можна
Але не від поезії,
Не від прози
Поети за них життя віддадуть.

Написати можа багато історій,
За які тебе зненавидять,
Проклянуть,
Але, що поробиш
Поети цим живуть.

Плакати можеш щоночі,
За те, що тебе справжню ,
У віршах показали,
Поети для того й пишуть
Щоб відкрити гнилу суть.

Коли прокидаєшся кожного ранку,
І бачиш як сходить сонце -
Твоя душа потребує
Поезії, прози,
Поети з задоволенням
Покажуть ще більшу красу...

Коли в тебе горе,
Нікуди податись,
Почитай вірші Тараса
Будеш стимул мати
Поети разом з тобою,
Переживають розруху.

Всю сутність свою,
Все до краплини
Вкладуть у вірш,
Поети пишуть до смерті,
До останнього,
Відчувають поклик душі...

Моє коріння в Матері-Землі.
Дажбоже це коріння не стоптати,
Не спопелити, не вмертвити! Ні!
Я Сонечком засвічу кожну хату!
Я Рідну Віру Світочем внесу
В сучасне України та майбутнє.
Святої Волі очисну росу -
Меч Святослава буде тут присутнім!
І в ураганах ошалілих орд
Небесних сотень я почую голос:
"Ми-не раби! Ми-Нація! Народ!”
Хоч лихоліттям виснажений колос !
Зернина я, що прагне ще дощу,
Щоб у землі цій міцно проростати.
Я ворогам ніколи не прощу,-
Честь України вам не розтоптати!!!

Зоряна Мовчан

Могила Каменяра

В могутнім замаху кайла
Застигла в камені Ідея.
То образ Духа. Там, під нею,-
Останки сина коваля.

В тіні зажурених сосон,
В долині місячних містерій,
Спить нагуєвицький Самсон,
Що тряс основами імперій.

Діти загиблих воїнів
Ходять щодня до школи,
Пишуть якісь там вправи,
Приклади і задачі.
Бігають на перерві,
Б'ються, але ніколи
Не плачуть.
Як там тепер на сході -
Байдуже їм до того.
Не дочитавши книжки,
Рано лягають спати.
Діти загиблих воїнів
Просять тихенько Бога,
Хай би хоча б на трішки
Просто приснився
Тато

Дайте миру повну жменю,
Я не хочу крові.
Осоружні війни нені,
Звірові - чудово.

Краще виплести шкарпетку,
Шапку чи кофтину,
Дати лазарю монетку,
Ніж палити шину...

Хоче волі дитинчатко,
Зернятко на луці.
На свитині - шви та латка...
Ноші контрибуцій...

Дурять музика і преса,
Епатує "Фемен"...
Блискотять зубища, леза...
Воля - це ж окремо!

Піднімав на бунт хитрющий,
Плямкотіли пащі...
Зашрамує ниви плющик.
Замирятись - краще.


2015

Ніщо не вічне, крім ганьби!
Вона, відомо достеменно
Із роду в рід іде по генах.
Ніщо не вічне, крім ганьби!

Ніщо не вічне, крім ганьби!
Вона собою зітре славу
Чи то героя, чи держави.
І тут нема аби-аби.

І замість трону - у гроби,
Для порятунку сил замало.
Скількох знесла із п.єдесталу.
Ніщо не вічне, крім ганьби!

Хоч має золото,герби,
Та відкупитися не зможе -
Ні цар, ні кухар, ні вельможа.
Ніщо не вічне, крім ганьби!

05.02.12

посиві́ло диво
білого паперу
срібного мотиву
золотої ери
жовте і блакитне
чорне і червоне
половина квітне
половина сохне
та лакує лики
соловіє п’яно
язикаті пики
зеки і шамани
моляться безбожно
убієнних мало
і на себе кожне
тягне одіяло
шаленіє шельма
б’ючи у кімвали
мімікрує вельми
хитре та зухвале
вештається блудне
літує багате
не минає будень
і немає свята
у пошані дуті
горе-патріоти
істини забуті
зло у позолоті
Біблія Корану
вішає погони
вірять істукану
моляться мамоні
видають буклети
світові пронози
туляться поети
ближче біля прози
бестія лукава
рясу одягає
даленіє слава
і усе минає
зеленіють вруна
половіє жито
весело і сумно
у гартівні жити

                              02.2015

Зіштовхнулися хвиля і скеля –
Бризки пластику й крові, мов дощ.
Десь вгорі позіхає знічев’я
Зимне сонце над клекотом площ.
За рукав мене сіпає жінка,
Чиясь мати, заплакана вщерть.
Її кожна осіння морщинка,
То чиясь неосвячена смерть.
Хвиля суне, лишаючи трупи,
Сотня ніг переступить тіла.
Тріснуть шоломи, як шкаралупа.
Душі вигорять майже дотла.
Темну ніч освітила заграва,
Чути зойки і плач матерів:
– Тебе вб’ють! Це уже не забава!
– Не лякай… Я по крові ходив…
Зіштовхнулися хвилі із люду –
Темні лицарі й світлі боги.
Цю картину повік не забудуть
Ні герої, ані вороги…
18.02.2015

Тебе не кличу я. О ні!
Хоч тяжко на душі.
Перечитаю ті вірші,
Що ти писав мені.

Згадаю пісню чарівну –
Подякую за те.
Кохання диво золоте
В долоні зачерпну.

О, як у сяйві абрикос
ОргАни бджіл гули!
Найщасливішими були
Здавалося, всерйоз…

Але, на жаль, проходить все.
Минає, наче сон.
Лиш пам’ять, віршам в унісон,
Отари мрій пасе…

2015

Минуло 365 днів.
Таких живих, що дихати несила.
Щодень - надія і щодень - труна.
Червоне й чорне. Сиве й ще не сиве...
Навпомацки крізь коми до життя,
Спираючись на біль, на страх, на сміх -
На все - на все, крізь спалене буття
Вертались. Й повертались знов на схід...
Живим у очі небо ллє весну,
Ховає мертвих в тінь зелених кос.
Так пережили зиму, як чуму...
Стискає зашморг змій Уроборос.

Дзвіниці душ ударили на сполох!
Олжа віків осипалась, мов тиньк, –
І паралельні явлені світи
Схрестилися раптово, наче долі.
Впадуть печаті. Жертви і кати
Похилять на Суді покірні чола.
Щоб розімкнути простір часокола,
Він має вдруге з вічності прийти
І нагадати, втілившись у Слові:
– Все марнота марнот, окрім Любові.

2014

«Косар» (уривок)

Ох ти, степ ти мій,
Степ привільний мій,
Якже широко ти розкинувся,
Вже до моря Чорного
Тай наблизився!
Я не сам-один
Твоїм гостем став:
Косу гостру взяв
За товариша,
Погулять давно
Та по травах цих
Вздовж і впоперек
Нам схотілося…
Розвернись, плече!
Розмахнись, рука!
Ти подми в лице,
Вітер з полудня!
Освіжи, схвилюй
Степ просторий цей,
Загуди, коса,
Як бджолиний рій!
Немов блискавка,
Засіяй довкруж!
Зашуми, трава,
Тай підкошена,
До землі схиліть,
Квіти , голову!
Із травою ви
Повсихаєте,
Як за Грунею
Сохну я тепер.
1836, Москва

Алексей Кольцов
«Косарь» (отрывок)

Ах, ты, степь моя,
Степь привольная,
Широко ты, степь,
Пораскинулась,
К морю Черному
Понадвинулась!
В гости я к тебе
Не один пришел:
Я пришел сам-друг
С косой вострою;
Мне давно гулять
По траве степной
Вдоль и поперек
С ней хотелося...
Раззудись, плечо!
Размахнись, рука!
Ты пахни в лицо,
Ветер с полудня!
Освежи, взволнуй
Степь просторную!
Зажужжи, коса,
Как пчелиный рой!
Молоньей, коса,
Засверкай кругом!
Зашуми, трава,
Подкошонная;
Поклонись, цветы,
Головой земле!
Наряду с травой
Вы засохните,
Как по Груне я
Сохну, молодец!
1836, Москва

У нашій країні, біда наступила,
Серця українців вона полонила.

Я довго не вірила, довго мовчала,
Коли Україна, від болі, кричала.

Я вірила, знала, війни тут не буде,
Та що ви коїте, гинуть там люди.

Щоночі, молилась могутньому Богу,
Дай нашим бійцям хоч якусь допомогу.

Тепер, телевізор я більш не дивлюся,
Щоб краще було, по-ночам я молюся.

Кричу до тебе! Тишою кричу!
І чую стогін власного серденька,
Ховаю сльози в крапельках дощу
І дівчинка в мені така маленька,

Така наївна дивиться на світ,
Її ховаю я від цього болю,
Ховаю я уже сімнадцять літ,
На волю відпускаю лиш з тобою.

Лише з тобою спокій на душі,
Лише з тобою я така відверта.
Коли ж підеш, то, прошу, залиши
Хоча б щілинку в ніжних дверцях серця.

Та прошу я: не йди, не залишай!
Бо стихне стукіт і мого серденька.
Без нас помре вона, запам'ятай,
Та дівчинка в мені така маленька...

2013 р.

День проростає
з останньої зірки
в місто
вниз головою,
і місто уже не спить:
Рівне (ці сірі авто
й кучугури листя)
ловить собі
перехожих
в холодну сіть.

Перший тролейбус,
як Ноїв ковчег,
забитий,
дневі не трапилось місця –
і в нім ще ніч.
Зранку дороги капризні,
неначе діти,
небо подерте
об гострі
ялин мечі.

Площа – не проща,
а все ж понадміру
люду,
мокра, блискуча,
як риби луска, і ледь
видно – тремтить:
чи боїться Страшного суду,
чи відчуває
в повітрі
парад планет.

Дихай зі мною!
Тебе самота
не варта.
На острови ділить місто
зухвалий дощ,
вносить моря й океани
йому на карту
і переконує
знову
і знову, що

тут незимова зима
й особливе
літо.
В кожному місті все, певно,
не так, як скрізь.
В кожного міста є власна
дуга-орбіта,
в кожного міста –
своя обертання
вісь.

2015

у кожної дівчинки є така Сукня суконь:
у квіти, в крапинку, у мрії… (здійснитись чи ні?)
вдягай ЇЇ вранці спросоння, знімай у сутінь -
це ніби звичайний покрій, але шви – чарівні!

зіниці розшир і з пришвидшеним серця стуком
відчуй, що ця магія жінки й тканини жива -
у кожної дівчинки є така Сукня суконь:
яку одягаєш - і зразу стаються дива!

2015

Стара відданиця, зима,
знов загубила вельон білий,
дружки від неї геть побігли
в обійми весен. Знов сама.

Північний вітер-ловелас
на фотографіях пожухлих
танцює з нею в шатах утлих —
останній шал, останній вальс.

Укотре зрадив! Знов болить.
Любила ж ти свого обранця.
Тепер чекай, аж року таця
оберне північ в ненасить.

(19 лютого 2015)

В росії є й нормальні люди,
але їх дуже мало там.
А решта – кацапня-іуди –
угноєння своїм царькам.

Антихрист вже прийшов на землю!
Він у кацапів – президент.
Уже давно засів у кремль він
і мріє знищить світ ущент.

Кацапський «мір» смердючі лапи
свої протягує завжди.
В лайні сидять собі кацапи
і прагнуть всіх втягнуть туди.

Така вже сутність всіх кацапів –
убогість, п’янство і розбій.
Не стулять і двох слів без мата,
Зате на газовій трубі.

Кацапи – заздрісний народець.
Кацапи - нація нездар.
Сучасний їхній полководець –
їх душ убогих кочегар.

Від тупості і безнадії
Кацапи майже всі спились.
Скільки кацапів на росії ?–
на рейтинг путіна дивись.

Він дав їм величі оману –
удав і стадо «вandar-log».
Вони для нього – як барани.
Для них їх путін майже бог.

Кацапи – тварі гидомирні,
Що в світ лиш ненависть несуть.
Під наглядом вождя сумирні.
Тому їх, як свиней, пасуть.

Війна триває три століття.
Ще прийде перемоги час.
Переживемо лихоліття.
Кацапам не здолати нас.

Тут білий білий сніг, високі кучугури,
Тут ліхтарі горять, похрипли, бо туман.
Тихцем ідуть - снують зіщулені фігури,
Самотні перехожі, а рядом лиш паркан.

Паркан, коли не можна чи вправо, чи то вліво,
Такі собі мордори у темряві стоять.
Зіщулені фігури ідуть - снують несміло,
Паркани чи мордори, тепер їх ціла рать.

Ті ліхтарі замерзли, та ще й чомусь не світять,
Багато темряви та мало ліхтарів.
Та ще й паркани довгі чомусь у цьому світі,
Дорогою слизькою іти поміж дворів.

Дорогою слизькою зіщулені фігури,
Вдивляються у темінь в надії на тепло.
Та все чомусь блукають, чи може вже забули,
Де правильна дорога, чи добре їм було ?

Чому блукають довго, не бачать своїх вікон?
Пороша, вітер, слизько, але ж ви не слабі ?
Кругами та дворами, невже отак довіку ?
Коли не бачиш світла, то запали в собі.

23.09.2014 р.

Мов запізніла Божа милість
Чи щастя вистраждана мить, –
Мені на радість ти явилась,
Щоби коханням уярмить.
Як я, уперто і терпляче,
Чекав на ці обійми рук,
Коли вночі од млості плачеш
І задихаєшся від мук.
Це відчуття нічим не зміриш
І, наче річ, не кинеш вбік,
Адже воно вернуло віру
В те, що я дужий чоловік...
Не відпускай мене на волю,
Розбурхуй далі згуслу кров, –
Щоб передчасно і поволі
На самоті не охолов!
18.02.15

Він кохав а душа відлітала
Із його сильних , стомлених рук
Біла лебідь до неба благала
Не впади у обйма розлук

Мертва тиша вже тінями дише
І на скронях холодна біда
А мольба твоя праведна кличе
Хай побачить її сирота

Вона завжди поблизу блукала
Іншим чарам давала снаги
Згодом мовчки його зупиняла
Та не бачила серця іскри

Так весь вік то запалить , то кине
Дасть попити то солод , то сіль
Десь приправи додасть , десь обставить
А йому заспівали альти

Вже не жди , твоє листя опале
Поховали твій поклик байки
Той порив що стрілою вбиває
Мимо цілі летів , ти збагни...
2011р.

Проснися лагідна зоря
Знайди доречність у промові
Допоможи збагнуть слова
Такі не звичні , виняткові

До мене доторкнувся світ
Таких незнаних ілюстрацій
Там скрізь панує благовіст
Сократних , сповідальних грацій

Куди не глянь... Така краса
Що подих майже не помітний
Там стільки щастя , і тепла
Неначе знов душа воскресла

Зустрів тут всю свою рідню
Яку давним давно не бачив
Там чути звони хрусталя
І хтось у образі зазначив

Запам'ятай усе що чув...
Все що побачив , що відкрило
І передай ... Ти бачив рай
Який своїм усе призначив

Тут місце тих хто заслужив
Прийняв життя як і належне
Хто гордість предків боронив
Помер у вірі за найкраще

Хай богу вірять , мудрецям
Що моляться за них у схимах
Тлумачте дітям , і панам
Вже близько час, іде в годинах...
2013р.