Він кохав а душа відлітала
Із його сильних , стомлених рук
Біла лебідь до неба благала
Не впади у обйма розлук

Мертва тиша вже тінями дише
І на скронях холодна біда
А мольба твоя праведна кличе
Хай побачить її сирота

Вона завжди поблизу блукала
Іншим чарам давала снаги
Згодом мовчки його зупиняла
Та не бачила серця іскри

Так весь вік то запалить , то кине
Дасть попити то солод , то сіль
Десь приправи додасть , десь обставить
А йому заспівали альти

Вже не жди , твоє листя опале
Поховали твій поклик байки
Той порив що стрілою вбиває
Мимо цілі летів , ти збагни...
2011р.

Проснися лагідна зоря
Знайди доречність у промові
Допоможи збагнуть слова
Такі не звичні , виняткові

До мене доторкнувся світ
Таких незнаних ілюстрацій
Там скрізь панує благовіст
Сократних , сповідальних грацій

Куди не глянь... Така краса
Що подих майже не помітний
Там стільки щастя , і тепла
Неначе знов душа воскресла

Зустрів тут всю свою рідню
Яку давним давно не бачив
Там чути звони хрусталя
І хтось у образі зазначив

Запам'ятай усе що чув...
Все що побачив , що відкрило
І передай ... Ти бачив рай
Який своїм усе призначив

Тут місце тих хто заслужив
Прийняв життя як і належне
Хто гордість предків боронив
Помер у вірі за найкраще

Хай богу вірять , мудрецям
Що моляться за них у схимах
Тлумачте дітям , і панам
Вже близько час, іде в годинах...
2013р.

Зустрілися двоє (у черзі, метро, лікарні),
про щось говорили (про вічне, війну і кару),
когось вихваляли чи гудили, чи й прокльони
комусь насилали. І час ніби був бездонним,
і ніби ріднились ті двоє у тих розмовах,
і ніби єдині були і думки, і мова.
Та час протікав, як вода крізь ріденьке сито –
окрім балачок залишалось хіба що літо…

відкривайте мене в моїх посмішках сонцем цілованих
ніжних кутиках вуст до яких не торкнулись роки
ще у книгах у віршах на згадку колись подарованих
у бездонні очей і легкому тремтінні руки...

не вивчайте мене все одно залишуся загадкою
у тайнописі серця - акорди надривно сумні
я зостанусь для вас тихим світлом чи світлою згадкою
білі тіні і вітер гойдатимуть тишу мені...

я в ромашкових веснах напевно колись заблудилася
у смарагдовім царстві зеленої вічно сосни
мене тут не було я літала я просто наснилася
ви не вірте у дійсність яка роз_чаровує сни...

не шукайте слідів моїх марно вони ще невидимі
просто слухайте вітер і шепіт пшеничних колось
просто будьте душі моїй навіть на відстані вірними
пам`ятайте...та так... як нікому іще не вдалось...

Жорстока гра трагічних правил
Де ти учасник оборон
Твоїй дорозі гострий спротив
Де ти у раундах патрон

Помітні цілі вередливі
Цепами брязкають метал
Червоні поприща блудливі
Тобою тішать свій оскал

Світ заанжованих амбіцій
Керує долями людей
За крах родинних коаліцій
Від них натравлено звірей

А ти і сам по духу кволий
І жити хочеш , і кохать
Бог є любов , чомуж суворий?..
У нього попит відібрать

Весь час себе застерігаєш
Не можна те , не можна так
А потім кров'ю омиваєш
Бо тільки й бачиш кількість втат

І хто сліпий ? І хто не вдячний ?
Вони не винні бо творці
Та серед них зростав безстрашний
А серед нас живуть мерці...
2010р.

Помішалися ночі, світанки, бажання, ідеї.
Хитавиця думок і надіслані бісом безсоння.
Прозвучить на бандурі, застигне у лірі Орфея
І в думках заіскриться, що ми проминули безодню.

Напророчити хочу, мені це вдавалося змалку.
Ні, не золото наше мовчання – бліде, половіє…
Як те жало зміїне , виймаємо скалку – скакалку,
А як тільки примружаться очі – попаляться вії.

І нічого нового, суттєвого не відбулося.
Як життя неповторно любити – немає рецептів.
Чи то впасти у жито, у гул суголосся колосся,
Чи поперти у напрямку вищих партійних концепцій?

Та найкращі бувають потішні майданні підказки.
Прокричиш українно, і сам побіжиш за луною.
По дорозі – і рідних забудеш, і навіть любаску.
Упадеш – то дивись, як ідуть по тобі бороною.

Бо про себе сказав і впівока прицілився тупо
В пожовтілі світлини, й вони – ось, як листя осіннє.
Це ознака: ти – вижив і в добру забрався шкарлупу.
Головне отоді – не лякатися власної тіні.

Двадцять першого. Знов понеділок.
Абрис міста у зоряній млі.
Навигадував ледар без діла,
Що буває любов на землі.

Від ліноти, нудьги чи розпуки
Всі повірили... З ночі у день
Ждуть побачень, бояться розлуки.
Всюди бризки жагучих пісень.

Є й просвітлені - між нетямущих.
Їх сповив тихомирний перкаль.
В обшар той забрела через пущі,
Та відтоді... довірливих жаль.

2015

Анна Ахматова

Двадцать первое. Ночь. Понедельник.
Очертанья столицы во мгле.
Сочинил же какой-то бездельник,
Что бывает любовь на земле.

И от лености или со скуки
Все поверили, так и живут:
Ждут свиданий, боятся разлуки
И любовные песни поют.

Но иным открывается тайна,
И почиет на них тишина...
Я на это наткнулась случайно
И с тех пор все как будто больна.

***
Любителю охота до зірок.
Але найлегше – голову в пісок.
Аматор, майстер – чортики по-суті.
Але у цій ковбані-каламуті
Балда – і той попу збирав оброк.

***
Кусають і оси, й занози.
Спокушують талії й пози.
Та мало цієї імпрези
любителю чистої прози
у вигляді нео-поези.

***
Самі себе кохаємо без тями –
оце єдине, що не має меж
та ще уміння гратися словами.
І поки майстер видуває гаму,
йому не до війни...
Не до пожеж...

***
Навіюють високі небеса
не так дощі як думи і надії,
що не померкне на землі краса,
як на траві уранішня роса
і на папері викладені мрії.

***
Диктує і нечиста сила.
Але коли душа – дурепа,
то їй усе як манна з неба.
На хліб насущний заробила,
піднявши Авеля на вила,
і більшого уже й не треба.

***
Емоції слова – найвища ознака
хорошого тону митця і... писаки.
Та правила мова диктує одні:
є право поета на авторські знаки,
але на знущання над мовою –
ні!

                              02.2015

А знаєш, колись я звикну до сніжних весен.
До сонця, яке не здатне зігріти тіло.
Колись, на горищі знайшовши забуті весла,
Я тихо втечу за обрій у літню зливу.
І плавати буду вільно широким світом.
Повітря вдихну солодке на повні груди.
А знаєш, я буду ніжно кохатись з вітром.
Про тебе ніколи думати я не буду.
А віриш, усе минає. Журба прозора.
Ні крихти минулих істин колись не стане.
І річка моя, побачиш, впаде у море.
І серце, яке поранили, враз відтане.
18.02.2015

Поцілунок приречений знати
Провидіння сипучих - пустель
Білий дим що нашіптує ласки
Ти готовий прийняти дуель ?..

Поміняти міраж на реальність
У словах втратить розуму - пил
Розміняти дитинство на юність
Та чи вистачить ? - зібраних сил..

Самоцвітом навколо принади
Бездоганне танцполу - паде
Душам нашим від них забаганки
Для кохання - взаємне , значне

Хочем долі стелитися рясно
Запивати холодним - вином
Без табу між собою вбачати
Постелити барвистим - рядном

Ми у двох голосисті октави
Ми приречені - поряд іти
Я без тебе несіяні ниви
Ти без мене - нестиглі плоди...
2009р.

У вічній скорботі , у вічній клопоті
Знесилена з поля додому йшла
Ще порать худобу , дітей годувати
А потім про батька - турбота свята

Прийшла , поробила , вечерять накрила
Нагріла води - все встигає прибрать
А втома безжальна заплющує очі
Коли стане легше ? - одній виживать

Так роки минали , вже батька не стало
І сироти діти - далеко від хати
Онуки радіють коли її бачать
Але досить часто - вона собі плаче

Тримається світу - молитвою сильна
Хворобою днина , і дочка безкрила
Вже сили не стало - пора до спочинку
Лебідкою в небо , вітай мене синку...
2005р.

Вишите нитками , писане віршом
Хрестиком і гладдю , прописом у ряд
Власне пережите , у ночі відкрите
Стелиться , кружляє - стежкою у сад

Там ми обіцяли , сонце зустрічали
Трави у намисті - райдужна зоря
Тихо говорили , рушником стелили
Долі на дарунок - перстні , і серця

З першою росою - поспішаю знову
Затяжні хвилини а тебе нема
День чекаю , другий - прилетіла звістка
Кинула , втопила - всі твої слова

Щастя половина - від душі кровина
Відійшла , прив'яла - світ не пізнає
Вкрилася землею , скручена змією
Проросла вербою - бідна сирота

Горя половина - при воді калина
Що весни чекає , вірить що жива
Хоче ще побачить , променем ласкати
У останнє просить , відгукнись - бо мре...
2011р.

в телекорыто мордой…
рядом усопший предок
"хавают" оба гордо
средь не рожденных деток
Боже, какая пища!
Боже, какая скатерть!
может прикинуться нищим
и обожраться
кстати?!..
18. 02. 2015.

Ці двоє - сплетені чи більше поведені,
Їм мало цих місць, в них свої галактики,
Їх дикому потягу необхідне заземлення,
Свої між собою, все решта - чуже для них.

Вони - наче сплетені чи більше поведені,
Їм мало обійм, все сказано поглядом,
Їх вдихам і видихам немає обмеження,
Свої за своїх, одне лиш за одного.

Вони - наче сплетені чи більше поведені,
Їм сняться мандрівки, поля й кава ранішня,
Їх знають зірки магістралі та колії,
Вони одне в одного й життя є закохані!

Вони - наче сплетені чи більше поведені…

У травах жагучих , солодких , пекучих
Засну заворожений тінями дня
Вітром обласканий , втомою вкутаний
Огорнутий ніжністю віщого сна

Такого покою , такого простору
Ніяк не збагнути , ніяк не пізнать
Де сам на одинці ти зможеш відчути
Яка сила міці у слові земля

То батько і мати поєднані разом
Первинний , не знаний одвічний талант
Усе що навколо тобі допоможе
Зцілити , загоїть образи життя

Бажання , спокута , благання , розлука
Піднесення духу , прощення творця
Межа перетнута , молитва почута
Із вірою в серці свята простота...
2009р.

Українка з плоті одержимої,
З крові, що калиною горить
Стелиться дорога рясно інеєм
І зорить в борні за миттю мить.

Гідна називатися Надією
Жінка, що пройшла через огонь.
Попри все відважною і смілою
Зберегла себе серед бездонь.

Ниніу безмежжі полиновому,
Там, де сонце меркне від сльози…
Боже, поможи, уклінно молимось –
Віри дай, Надію вбережи.

Бути від тебе так близько і так далеко,
що слухати одну музику на різних радіохвилях,
читати під пледом Платона, коли ти читаєш Сенеку,
автоматично всміхатись тоді, коли ти щасливий,
мати трамвайні квитки з симетричними номерами,
пробивати їх у компостері частками візерунку,
розказувати твої історії за кавою вечорами,
а потім за тебе молитися, щоби не вийшло трафунку...

Все ще в'язати шалик вузлом, який ти любиш,
все ще носити светри з лейблом "ручна робота",
все ще на тебе дивитись - але тепер в ютубі,
вперто, але потроху шукати нові гризоти

Доречі снився часто ти мені,
Щось шепотів на вухо...
Цікаво те, що не лишав слідів,
Тільки тихо царапав душу.

Кожного разу казав ,
Що повернешся до весни,
А сам тікав відчайдушно
Туди куди ноги вели,
Покинув споріднену душу.

Коли прокидалась,
Серцем шалено колотило,
Я не знаю,
Як доживала до ранку
Стала схожою на божевільну.

Знову повернулась до повільної ходи,
Погляду на землю,ні,
Вже не на зустріч неволі,
Йду на зустріч весні,
Не плачу, не комплексую.

Ти,тільки більше не снись,
Я боюсь, що знову стану тою,
Яку я так важко проганяла ,
Я знаю вона пішла ,
В слід за тобою.

Знай ! Якщо веде і не питає
Тоді доводить , і болить
Без осуду все ображає
Незадоволення - гнітить

Значить ! Тобою вміло керували
Ти вірним прикладом ідеш
Ти любиш чесно , без омани
Усе надійно - бережеш

Знай ! Сміливим відкривають брами
Де мужність - там і ворог тил
Той хто народжений літати
Скрізь вихід знайде , і посил

Значить ! До щастя є своя дорога
До мрії стежка - висота
Ти будеш з тим хто буде гідним
З ким побудується - сім'я
2010р.

розкладу тебе як таро
ворожитиму до схід сонця
у фонеми життя твого
я пірнатиму гола боса

перетру я тебе у мак
полоскатиму в річці коси
із води вийду гола боса
тільки так бо інакш ніяк

руки в руки уста в уста
чорні пасма волосся змії
розповзлися а сон трава
позирає з-під м'язів шиї

розкладу тебе як таро
ворожитиму аж до рання
як уперше і як востаннє
пальці пензлі а плечі тло

2015

Люби свою душу , люби свій народ
У лідерстві з лідером вчися
Як просиш у бога - проси перемог
Якими ти зможеш гордиться

Пишайся здобутками рідних людей
Вони цього варті , і гідні
Не смій потурати за власних дітей
Бо станеш останнім - у маті

На чорному - чорне суцільна ганьба
Така не цікава бридота
По білому - білим родина , сім'я
Одна , неповторна молитва

Без миру у мирі не буде життя
Давайте не станем мовчати...
Не пустимо сморід у синю блакить
Де нам уже ставляться - грати

Не йдіть , не ведіться , не слухайте їх
Те слово не приклад - подяки
Давайте брататися , в злагоді жить
Невже це не варте ? - уваги ...
2014р.

Вітром колише березу у полі,
Над яром глибоким калина цвіте,
Шепочуть вони між собою насущне,
Прожите минуле, насущне й святе.

Захмарене небо спустилось на землю,
Дощем по душі моїй вбитій іде,
Далеке і близьке, що так було поруч,
За гори високі мов сонце зайде.

І вже не сміятись, не гратись базікать,
У погляді скутім душа помира,
У камні гранітнім відблиском світить,
Відлуння що тихо мене забува.

В полоні печалі-безвихідь залежна,
Скувала мене мов ранкова роса,
В просторім краєві Дніпром і Десною,
У даль простяглася річкова коса.

Красою на згадку мене чарувала,
Манила до себе чудова та мить,
Де голосом диким зозуля кувала,
Куди я приходив водиці попить.
2015

Злюдніла мить, і погляд твій,
І вічна в них розлука,
Печаль і заздрість самоти,
Така вже в них сполука.

Натхнення бути в самоті,
І в вічному блуканні,
Між віражів і міражів,
І жити мов в останнє.

Не признавати чистих сліз,
Не вірити у сутність,
Шукати нове не своє,
Чинити нову глухість.

Наврочних мить розлук твоїх,
Вулкан нових амбіцій,
Творити поперек душі,
Не для своїх емоцій.

Душа загублена моя,
Твою завжди шукає,
Серед пліток у самоті,
Туманом осідає.
2015

Ніхто не знав, що має статись далі...
00:00 завмерло на табло.
Мороз перстом холодним на металі
Виводив слово "спокій"

І росло
В душі у когось відчуття надії,
Хтось зброю стис,
Хтось прочиняв вікно,
У когось сонно опускались вії,
У когось хмурилось в напруженні чоло.

Ще не родилася секунда, ні хвилина,
Не встиг в майбутнє час зробити крок.
У когось плакала налякана дитина,
Не міг хтось відшукати цигарок.

І час пішов!
Благословенна Богом
Секунда, друга - як серцебиття.
І десь на сході з пороху земного
Проклюнулась зернина до життя.

17.02.2015р.

Зимовий вітер в полі лютував,
здіймав то бурю іщ шаленим свистом,
то несподівано на хвильку затихав,
щоб увірватися у душу з новим хистом.
Торнадо, ураган чи буревій
він сипав шквали граду так уміло.
А як він завивав, о Боже мій,
коли вдавалося зловити чиєсь тіло!
Із реготом кидався у політ
на хвилі шалу крізь закриті брами,
щоб сатанинський принести привіт
у серце мами!

Зимовий вітер - зброя у руках
міфічного самця гіперборея.
Живе він ненавидить, у висках
одна непереборна лже-ідея!

Зимовий вітер увірвався в храм -
БАМ - БАМ!

лютий 2015

Межа і міра – раціон,
бо більше домислу, ніж правди.
Ідуть торги, аукціон
ніяк не менше, аніж завжди.
Не зброя – слово, але біль
цілком реально дошкуляє.
Мов у розпечену купіль
душа оголена пірнає.
Її б чуттям – бронежилет,
щоб рикошетили образи;
до рук – заточений стилет,
разити погляди і фрази.
А уночі душа живе
у світі зоряної ласки,
де перемир’я снігове
ховає сон до міні-казки.
Перетинаються шляхи,
слова, бажання і надії,
а крізь віки летять птахи
послання миру від месії –
любити інших, як себе
(без благодійної подяки),
якщо лиш в серці не цабе
зарозумілої ознаки.

16.02.2015

Вірші на серветках -
Забуті послання.
Самоті в куточку
І без адресата.
Вірші на серветках,
вірші у куточку.
Злегка десь розтерті
З душі кровоточать
Вірші на серветках.

Самотній у барі
Із гальбою пива
Поет-нечупара.
Щось шкрябає стиха
В маленькій серветці.
Губами ворушить
Словами, що з серця,
Вливаючи душу
В вірші на серветках.

Скромненька панянка.
І столик в кав"ярні.
Серветки обписує
Почерком гарним.
Але чи знайдуть
Ці слова адресата?
Чи довго самотньо
Судилось лежати
Віршам на серветках?

У поїзді стиха
Всамітнилась пара -
читають поета
Вони, нечупару.
Читають панянки
Розбірливий почерк...
А що буде далі?..
То вже прошепочуть
Вірші на серветках.

2015

У минуле пішов , твої роки знайшов
Де твоє проминало дитинство
Обереги твої боронив , опікав
Зайвий раз - щоб могла посміхатись

Ти цвіла , ти росла , набиралася сил
У обіймах кохання кружляла
Готувалася нам дарувати життя
А на зустріч - ішло розставання

Ти покинула все і родину , і дім
У образах тонули надії
В ситуації цій ти на все спромоглась
Повернулась у відчаї , вірі

Ми росли на руках - де одна тільки ти
Була поряд у наших потребах
Віддавала усе материнське тепло
Ніковіючи - в вічних проблемах

Поросли , розійшлись , по науках пройшлись
Вже залишені вами на сутнє
Та ще хочеться так повернуть , осягнуть
Вам подякою солодом - злаком

Всі творіння земні не прості , не складні
У повазі при пам'яті - маки
Хто ти є ? Де твій дім ? Де коріння твоє
Для батьків діти - долі стигмати...
2006р.

Звичайно ж є той хто вмирає
Я вирішив не втручатись
хай тіло впаде по дорозі
Чого бракує тепер так це руху вперед
бо був то я
Мрець той хто звіряє себе по мені.

ЖИВИ, НАДІЄ!
Скінчить раша ті нікчемні дії,
Як закінчиться і ця зима.
Просимо, благаємо: Надіє,
Не карай хоч Ти себе сама!

Твій протест відмовитись від їжі –
Кацапні лише на втіху, вір!
Відгукнеться устократ це їй же!
Хай би краще худнув путин-звір!

Не оцінить і не зреагує
Правильно, як вимагає честь,
Хто її не має. Тож це – всує.
Бережи себе, Вкраїни щем!

Ти живи! І знай: лише життями
Ми зі світу спрут оцей зметем
Й приведемо виродків до тями.
І для цього треба жити теж!

Ти ще стільки подаруєш втіхи:
І крилатих злетів, і дітей!
Все буде ще, дорогенька, тільки ж
Ти живи нам! Решта все – пусте.

Ти живою нам потрібна, Діво!
України славної донька!
Диво – не піти, а жити – диво
Всім катам на зло! Хай лусне Кат!
(Любов СЕРДУНИЧ).

Стою один на чужині,
В руках сорочка полотняна,
В дворі метелиця гуде,
Хода моя вже хмільно п'яна
Всі відвернулись від мене,
І рідні й близькі і чужі,
Тримаю у руках себе,
А під ногами той рушник,
Що мама мені вишивала,
У путь дорогу провела,
Заслабла ненька і пропала,
Не світить сонце днями вже,
І місяць блідний заховався,
В душі мороз пропаща тьма,
Ось так я в одинці остався,
Не так, не те,
Не ті й не ці,
Лиш пустим місцем був повсюди,
Судили мене язики,
Ненависні безликі люди,
За правду, за добро і честь,
Що я дарив тепло повсюди,
Той відцурались і зреклись,
Прості проклятії паскуди,
Стою один на чужині,
Вуста німіють, тіло й руки,
Я полечу у небеса,
До БОГА, янголів-повсюди.

Йдуть солдати біля хати
Пісеньку співають,
А красуні із балконів
Хустками махають.

Йдуть солдати чути кроки
Виправка відома
Через два неповні роки
Будуть хлопці дома.

Відслужили вже солдати,
Як і треба, чин по чину.
Скоро стануть до роботи,
Тільки трохи відпочинуть.

Їх не зрадили дівчата
Повзросліли наче дами,
Дочекалися солдата
Поєдналися серцями.

Чи говіння, не говіння,
Не збагне того солдат
Із великим нетерпінням
Шле сватів він до дівчат.

2014

Мій знайомий Василь Свистак
На любовні подвиги мастак.
Щоб зізнатись у кохані
Назначив зустріч він Оксані.

Їх знайомству в інтернеті
(Можливо навіть у газеті),
Щоб надати якесь значення,
Він рішився на побачення.

Тут і я додати мушу,
Як побачив Василь Ксюшу
Відразу очима закосив
Від надзвичайної краси.

Закоренілий холостяк
Витріщив очі як п’ятак,
Промовить слово не зумів,
Василь неначе онімів.

Сидить Оксана біля плота,
А Василь стоїть на проти
Ніби граючись в мовчанку
Так простояли до ранку.

Закохавшись у Оксанку
Таки рішився на світанку
На всі подвиги мастак
Сказати одне слово – «так».

2014

Вернешся живим - я знаю…
Повернешся зі щитом!
Любов бо перемагає
Завжди у бою зі злом.
Я вірю у тебе, чуєш?
Ти зможеш, ти все знесеш!
Не здашся і не спасуєш,
Не схилишся, не впадеш!..
Хоч дим виїдає очі,
І небо усе в огні…
Ти виживеш, чуєш, хлопче,
у праведній цій борні!
Молитвами квилять душі
за тебе… Прошу одне -
хай куля тебе не рушить,
хай смерть тебе не діткне!..
Ти виживеш, любий хлопче,
квитаючись з лютим злом,
що рідную землю топче…
Повернешся зі щитом!

2015

Дім був стрибком геометрії у глухоніму зелень
парку, і знуджені статуї, начувані про гаї
олив, тинялись в алеях, неприязних щодо звивин;
коли осявались вікна, неясно було – чиї.
Схоже, і пошум листя, бгаючи варіанти
поремствувати на долю (й позуючи вечорам),
обмежився закарлючками, і, як на думку лампи,
цього вистачало заочі, щоб розпекти вольфрам.
Та штори були опущені. Крупнозернистий гравій,
похрумуючи насторожено, у дечім якщо і йняв
потузі стопи стороннього, то у невтішній справі
безадресности, відомої зосібна як "навмання".
І за опівніч хмари, уче́ні у вишній школі
розпливчатости або просто вдатні до почуттів,
кутали по-батьківськи у вату перини голий
космос від здичавілих в сумі прямих кутів.
(1995)

_____________________________________________

Закружилась земля и ушла из-под ног,
Друг упал, не успев вслух сказать нам о смерти,
Сколько пройдено их, этих пыльных дорог,
И что было не страшно, прошу - нам не верьте.
***
Взлетали наши души к небесам,
Афгана небо отпускало тихо,
И болью на родном пороге, криком
Любимых провожали навсегда…

А мы шагали, а мы шагали,
Мы шли из дали, далекой дали.
Нам в восемнадцать сказали – братцы -
Но все так вкратце. Но все так вкратце!

В тяжелом ранце вода, патроны и слово «надо».
И плотным рядом под пули в горы.
Мы ведь для воли! Мы по_не _воле
Там умирали. Мы не из стали. Мы тверже стали.

із записок давніх

Звична сліпа бездуховна реалія –
із інструментом десь метрів на два
входить Миколка у келію й талію
міряє поглядом. Гарна вдова.

Вимита пика без мила виблискує.
Ловко підкручує вуса кота,
і намагається довгою тріскою
ткнути туди, де водиця свята.

Лікті зав’язує туго за спиною.
Жінка брикається, ще не стара.
Мріє уголос: – це стерво ще скину я.
Нелюда гнати на люди пора.

Та й не далеко до Києва звідси.
Скажу Івану про Декамерон.
Хай у горлянку запхне йому тріску.
Вічна заноза воно для матрон.

                              15.02.2015

15-02-15

Ти завантажував в мою свідомість почуття,
Що викликали збурення лептонів...
Метеоритом пронизав розмірене життя,
Шукаючи...мов Гіггз своїх бозонів...
Причаювався в тих...несмілих поступах думок,
Вичікуючи сил, вітрів попутних...
Не обіцяв осяйний шлях, з палаючих зірок,
Не думав дарувать вогнів салютних...
Але таким теплом...обігрівав моє єство,
Створивши свою "Місячну сонату"...
Що ті акорди...промовляли справжнім торжеством,
Плелись в душі, мов лози винограду...
Ти дав прискорення в колайдері...тим відчуттям,
Активізуючи потік адронів.
І обіймались кварки, антикварки...з сум'яттям,
Нехтуючи законами нейронів...
29.01.2015

Десь там за водою,
Десь там за горою,
Там живе дівчина
З довгою косою.

Десь там за горою
Сонце зайнялося
Там живе дівчина -
Золоте волося.

Золоті косички,
Очі волошкові,
А її сердечко
Бється для любові.

Десь там над горою
Сонечко зависло
Пішла за водою
Вона з коромислом.

Гнучке коромисло
На плечі дівочім,
Косичка повисла,
Заплакані очі.

Чому у дівчини
Заплакані очі,
Розкрити причину
Дівчина не хоче.

2014

Які гарні зорі в небі
На тлі зводу голубого,
Та ще кращі очі в тебе
Моя дівчинко небого.

Нема в тебе золотої
Ні каблучки, ні намиста.
Ти зростала сиротою,
Тому совість твоя чиста.

Та головне мені не те
Скільки в тебе срібла, злата,
В тебе серце золоте,
Ти надіями багата.

Нічка темна, зоря ясна,
З горизонту сходить сонце,
А Оксана та прекрасна
Виглядає у віконце.

На дорогу виглядає
Омивають сльози очі.
Та ніхто з нас не вгадає,
Що на серденьку дівочім.

Засіяла наче сонце,
Засвітився мрії злет,
Появився за віконцем
Такий знайомий силует.

Ти просто вертайся живим
До рідного отчого дому!
Нехай вбереже херувим
Твій пост од пекельного грому.

Хай мимо шугнуть блискавки,
Смертельно протнувши безчасся,
А Бог не відсіпне руки
Своєї від тво́го зап'ястя.

Ти просто вертайся живим!
Молитва розкрилює небо
Над клаптем відреченим тим,
Що кров'ю облизує требу.

І багне найбільше числа,
Котре затинає на "двісті"...
Молитви невпинна яса
Заточує певності вістря.

Ти просто вертайся живим!
На вервиці - сонячні краплі.
Світанок розчавлює дим,
Що вчора висів над багаттям.

Хай тахне розтлінний вогонь,
Дощі хай над ним навісніють!
Вже час недалекий, либонь,
Пришестя святої Надії...

Ти просто вертайся живим
В обійми чекання гарячі.
Нехай береже херувим
Невсипно і вірно-терпляче.

Хай мимо шугнуть блискави,
Розкатів гінкі епопеї.
Хай Бог не відпустить руки
Твоєї й на мить зі своєї!

Звідтіль, де відлуння сурми́
Страшніш найгучнішого грому,
Ти просто вертайся живим...
ТИ ПРОСТО ВЕРТАЙСЯ ЖИВИМ
До рідного отчого дому!!!

(15.02.15)

Моя рабська кволість дісталась мені у спадок від матері з батьком, не знаю, від кого конкретно: вони зреклися. Із нею я йду по місту крізь січень до листопаду, бо щось у мені від падіння ламається з тріском. Це точно не листя:

я бачу, як молодість тліє у прірві моїх років, такій, що нескоро дзвенить, як у неї штурнуть камінного посланця. Кидай і вдивляйся, щоб точно дізнатися, скільки летів на зустріч моєму близькому кінцю, й тільки (!) подумки - матюкайся:

бо думати й матюкатися – це все те, що в тебе виходить звабливо та бездоганно. У мене - писати. У когось - тікати й дурити світ; й він тікає з ним. (Вони, дідько, дружні, то й можуть втекти. Ми ж - непарні.) Отак й повелось: хтось тікає, хтось – світ, я бачу й пишу,
а ти дивишся й матюкаєшся.

Я хочу тебе, я хочу обняти твоїх дітей. Твоїх і чужих одночасно, ба, маємо те, що маємо. Раби не мусять плодитися - раб генетично несе кінець Україні:
вона вмирає так.

І з нею удвох ідемо по місту, синхронно й реалістично вмираючи. Вона припиняє боротися, я – писати (нате ми і вірні друзі). У неї блокнот мій, у мене – меч, щоб всім зрозуміло - нам більше немає чим.
Це схоже на правду, тому що, воістину,
це безглуздя.

Ґрати - в театрі абсурду.
Оплески від Сатани.
Жінко, що має крила,
бранко сліпої війни...

...втома впереміж із болем.
Холодно.
"...дай нам днесь..."

...дивиться катові в очі
Той, Хто в тобі воскрес.
Судді хто?
Далі буде...
Завтра -
в кривавій імлі.
Тужно твоєму небу,
тяжко твоїй землі.
Місія нездійсненна.
Месії - від ОБееСЄ...

Слава Богу, Надіє,
що ти в України
є!

14.02.2015

Ти віддаляєшся від зоряних сонат...
А може... світло освітило  райдужні куточки?
Засліплюючи щастям більш, ніж сто карат,
Ти роздробляв душевні брили на крихкі шматочки.  

Я віддаляюся від зоряних сонат...
А може...розімліла під палючим сяйвом серця?
Знесилена багаттям пристрасті, стократ...
Гасила полум'я жоржинами краси, з відерця...  

Все ж віддаляючись...ти ближчав з кожним днем,
Тулився тихим вітром до весняних анемонів,
Кружляв в пустелі слова, жаданим дощем...
І визволяв, блукаючі думки, з тенет шаблонів...  

Ти знову тут... на віддалі зіниць жаги...
Ти знову поруч... в сонячних розпечених обіймах...
Солодким медом, зібраним з долонь снаги,
Ти розтікаєшся...Твій промінь зачепивсь на віях...

Я не первым входил в Афган...
И на выводе также не был...
Мой недетский войны роман
Начат был под весенним небом...

И неспешно шел эшелон-
До Термеза десяток суток...
Был затерян в степи вагон,
Словно в узел судьбы запутан...

...и два года спустя тому
Возвращался к родному дому,
И с надеждой в ночную тьму
Я глядел сквозь окно вагона...

Все мечталось- пройдут года,
И исчезнут причины воен.
И стремилась душа туда,
Где в гармонии мир устроен...

Это жизнь, это целый пласт,
Тот, что помнится сладкой болью...
Безвременье, избравши нас,
Расплатилось за нас "по полной".

И сейчас, пароксизмом тьмы,
В ад войны войдя неизбежно,
Утеряли сегодня мы
Все, о чем так мечтали прежде.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115021500040

Озброєна духом, освячена словом і волею,
Народжена світлом осяла нам праведну путь.
Постала над лихом відважною Жінкою-воїном
І прикладом гідним для тих, що пітьмою ідуть.

Додай нам надії, Надіє, у світі, що крається,
Де рветься на шмаття оте найрідніше, святе…
А хмари на небі, як гуси, убогими зграями
Біду пеленають і плачуть не слізьми – дощем.

Недоля блукає, як митар, стежками зболілими
Здається , що безвість немає і краю-кінця.
Тримайся нам, рідна, кріпися – чекаємо, віримо
Ще сонце свободи засяє у наші серця.

Той князь на ловах вуличний і злий.
Нема на нього ні човнів, ні вулиць.
І хто прийшов − чи мудрий, чи малий,
А хутір спить і висолопив вулик.

У князя град, задуха не з весни.
Він може засурмити на долину.
А хутір спить. Тини плетуть тини.
Князівський син за сина збавив сина.

І знову бачиться мені,
немовби хтось в моїм вікні
рукою, мов крилом, змахнув,
очима темними сяйнув,
сказав: „Ходім!
Ходім до річки чи у ліс,
де зимно гнеться верболіз,
ялина яро зеленіє
і папороть під снігом скніє,
де лиш роздолля вітровіям,
де наша молодість відбута
пантрує інших, незабута, –
ти йдеш?” – „Ходім!» –
озвалось серце тихим звуком.
...Чи то здалось мені,
чи справді хтось постукав,
підкравшися завією, як тать,
минуле обіцяв подарувать?
2015