Повертайся живим, я благаю, не йди в небеса.
Пронеси через померки віри запалену свічку.
Серед куль навісних і ворожої мли ти не сам –
Сотні доль у тобі, що вимолюють Матір правічну.

Не скорися орді, мій звитяжцю, не зволь відійти,
Бо мільйонами уст молитовно устелена стежка
По якій ти ідеш. …Догорають останні мости
І руїна пече огнедишно близька і далека.

Не зімлій між смертей, хоч як тяжко, а мусиш іти.
Твоя віра свята, наче світ цей – одна і нетлінна.
Повертайся живим, заклинаю! За муку – прости…
Одержимий життям той, хто вирізьбив кров’ю – «Вкраїна».

Сегодня солнце так и не взошло,-
Оно впервые свой рассвет проспало.
Росой холодной плакало окно,
Как-будто время судное настало.

Не пел петух ни первый, ни второй,
Ни третий, как всегда бывало.
Мир притаился будто бы не свой,
От тайного чего -то, что свершалось...

А пальцы тройцей сложенной ко лбу,
Я подносил. Своё спасенье
Искал, как грешник, брошенный во мглу
Того, что называют искупленьем.

И видел я, как просыпалось зло,
Набросив на рассвет свой мрачный полог.
Я утро ждал, чтоб снова рассвело,
И был тот час так бесконечно долог...

Осень 14г.
(война)

Поредела листва на деревьях.
Сыплет дождь по скупой борозде.
На просторах людского безверья
Живут сёла и то кое-где.

Ещё можно, идя по дорогам,
Набрести на покошенный дом:
В нём живут старики-недотроги
В одиночестве маясь своём...

И глядят сквозь окно на дорогу,-
Их слезами глаза изошли...
Но никто не придёт на подмогу -
Сыновья в мир иной отошли...

Ти не віриш зимі, феєрично-блідій аферистці,
у підкупну її простоту, білотканну постать,
бо не бісер снігів передмістя мережить, а глиця
і картате із листу рядно. За дугою мосту

премізерна пороша, і площа – немов шахівниця:
чорно-біло і в’язко проходити (брак морозу).
Вибиваючи азбуку Морзе, цілує нам лиця
дрібнопера сльота, ці останні небесні сльози.

Ще осінні у спину вітри – голоси херувимів.
Ти не віриш зимі, розділяю твою невіру.
Божевільні обоє і так безнадійно живі ми,
з однієї обойми, одні під сузір'ям Ліри.

У коктейлі озернім не вистиглий лід, а тумани,
я лукаво до тебе сміюся крізь них, одначе
вір мені – не зимі, бо в холодному тоне обмані,
а у мене гарячі долоні і літня вдача.

2014

Журнали з глянцю пропонують
стандарти кращого життя.
Там веселяться, не нудьгують,
смакують їдло і пиття.
Всі з білосніжними зубами
і соковитими губами
на пляжах з жовтими пісками –
усі з тугими гаманцями.
Там довгоногі молодиці,
які не мали ще дітей,
без целюліта на сідницях
і без звисаючих грудей.
Там яхти, «тачки», інтер’єри
з металопластика і скла.
Там наймодніші модельєри
І гори хутра, шкір, тряп’я́.
Там вілли, дачі, і будинки,
В яких розваги без кінця…
Не впишеться у цю картинку
Портрет (чи книжка) мудреця.

=============

З циклу "СМС-переписка Пті-Ох"

- Привіт, дівчата! Такі красиві…
Ходімо заміж й нікуди більш.
Де ваші хлопці?
- Цілують зиму, вросли в спориш.
В одного – очі як пізнє небо
і сміх пече.
А крайній з ними - отой, чорнявий,
спалив плече.
- Агов, дівчата, мої хороші…
вони поснули, вони – в землі.
- Ми їм про жито вночі співали
й зірки малі…
Ми говорили: вставайте, хлопці,
на світ святий.
Не ворухнулись. Лиш крайній з ними
шепнув «Прости»!
Просили землю, як просять матір:
пустіть до нас!
Не від морозу отой, останній,
у ній погас.
- Ви заспівайте іще, дівчатка!
- Немає слів.
То наші хлопці,
хто ж їх забрати у нас посмів?
12.12.2014

доброго вечора, Отче!
радощів суть - окремо…
ось
кошель страждань поточних
божі близнята
втемі…
може б схилитися долу
і метрів зодва углиб !?..
доброго вечора
По-ле!
пошепки:
я про-то-тип…
13.12. 2014.

У найтяжчу хвилину,
Як зрадить ота, красивіша,
Як у сосни стежинка
Заведе тебе десь далебі…
Я до тебе прилину
Всією чарівністю вірша –
Я для тебе не жінка,
Я – все те, що найближче тобі…

2014

І купиш яблук, і віднімеш сенс.
І сад буття - зірвати лист... додати.
Розчулює з платівки Джо Дассен.
І половіє жита хвильний батик.

Немає жару, кіт подер ажур.
Та визріває вірш - сто п"ята вежа.
Авжеж, камінчик з Ялти збережу.
Бо я тобі між літер не належу.

Лишайся, йди. Буття - хамелеон.
Тут не бракує комарів і бадів.
Колись ти грав. Нептун і Посейдон...
Із піни ніс, відбив мене в Синдбада.

Плекай, терпи. Куди ж тепер - таку...
Повсюди бісер, перли і намисто.
Дістань іще годинник, що "ку-ку".
І приведи під вікна бандуриста.

На пледі - арифметика, сатин.
Куди пливла б, якби не стрівся ти...

Рожеві рифи. Білі паспарту.
О пів на шосту сонячно в порту.


2014

Уже зима – направду, без олжі.
На голих вітах – білі еполети,
а по землі звиваються вужі,
ховаючись у зоряні намети.

Приходить ніч – у колі сновидінь
знаходить тишу колотнеча руху
і місяць срібний наганяє тінь
на повів кур, майбутню завірюху.

Похолодало – Цельсій йде униз
шкалою перестудженої ртуті,
а десь у лісі рудуватий лис
шукає літа запахи забуті.

Замкнулось коло – фаетон життя
вертає на забілені дороги,
де зверху чисто, а внизу сміття,
що залишили попередні дроги.

Уже зима. Така-то новина.
Переживемо – мусимо узріти
пришестя миру, щоб ота війна
не опалила ще й весняні квіти.

12.12.2014

Не знаю, що мене тримає
Ув одинокім домі цім,
Де вже давно тепла немає,
Де льодом сльози по щоці,
Де по кутках шепочуть тіні.
Де змерзлий фікус не росте,
А павучок у павутинні
Свою й мою нудьгу плете.
Де день на день страшенно схожий,
А ночі - краще б не було!
Тоді вона дістать не зможе
Мене через подвійне скло.
Стоїть мій дім у самотині,
У вікон посмішка сумна.
Ну, як же я його покину?
У нас на двох душа одна.
Вертаюсь, де я не ходила,
Бо лиш затримаюсь на мить -
Моя така осиротіла
Душа у хвірточці стоїть...

Такої дивної пригоди,
мабуть, ніхто іще не знав:
злетівши просто з небозводу,
у гості цуцик завітав.

Такий чудний ласунчик милий,
собі ковбаски попросив,
його на землю відпустило
ясне сузір’я Гончих псів.

Поїв цукерок і сметанки –
все те, що любить дітвора…
«Лишайся, песику, до ранку».
«Та ні, – зітхнув, – мені пора,

вже скоро півник заспіває…»
«Пробачте», – мовив, ідучи.
«Не можу залишити зграю,
бо хто ж світитиме вночі?»

Погостював у мене трішки
і знов нечутно в небі зник,
де пустотливо виткнув ріжки
з-за хмари місяць-молодик…

«Літо північне – карикатура південних зим»...
Деінде, мабуть, так, але не в Єрусалимі,
Коли дощем з відра заллє тебе по самі вуха,
Аж до кісток прониже вітрюгами невмолимо злими.
Та гідне подиву тобі, напевне, буде,
Негоду цю благословенням Божим називають люди.
Готові і щулитись вони, і закривать руками лиця,
Аби криниця Землі Святої наповнилась по самі вінця.
----------------------------------------------------
«Но наше северное лето – карикатура южных зим» (А.Пушкин «Евгений Онегин»).

Погадай мне на счастье, цыганка...
Как мне счастья сейчас не хватает...
Так бывает- порой выпадает
Навсегда уходить спозаранку.

И уходишь. И ищешь зацепку
Для того, чтоб вернуться когда-то...
Но минован предел невозврата.
Только в память впивается цепко

Взгляд последний. Прости. И прощанье...
Что сбылось... И чего не познали...
Это- тонкое время печали...
Погадай мне, цыганка, на счастье...


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114121211287

Пустеля Сходу сипле камінці
На конус часу. Коромисло долі,
Мов терези Феміди… В молоці
Туману загубилися тополі.

Застуда ночі криє настом сніг,
Мов іскри звуків креше із ялини,
А ти вростаєш розумом у книг
Нечитано-неорані глибини.

Немов зерно – на камінь. Далебі,
Знання без віри марно здобувати,
Як марно йти богиням у солдати.

Але ж ідуть. Закони тут слабі:
Ті, що звання купили й ордени –
Не відчувають за війну вини…

11-12.12.14

Дякую вам, солдати! Ви - герої!
Ви ті, що не злякалися вогню!
Ви дім покинули й узяли в руки зброю,
Пішли за рідну неньку на війну..

Дякую вам, солдати! Ви герої!
Ви мужні і хоробрі! Ви - бійці!
Ви не злякалися ні болю, ані крові,
Ви до останнього за мир на всій землі!

Дякую вам, солдати! Ви герої!
Хоч біль і смуток заховавсь у вас в очах.
Вся Україна простягне до вас долоні,
Наша любов не тільки на словах!

Дякую вам, солдати! Ви - герої!
Хай знає світ, що вас не покорить!
Ви до останнього на клятім полі бою!
Дякую вам, солдати! Лиш живіть...

2014 р.

А Україна – така мала.
І меншає з кожним днем.
Подекуди це вже лише зола,
покинута і вогнем.

Стікають її струмки й річки
потопом з вояцьких ран.
Над нею і вдень, і вночі – свічки.
Невже тут колись був храм?..

Вона у шрамах своїх утрат.
Не плаче, хоч сліз – ущерть.
Прогноз на завтра: то «смерч», то «град» –
вся мазана «миром» смерть.

А перехрестя її шляхів
у снайпера склалось в хрест.
І під прицілами ворогів –
диявольський дикий квест:

що буде завтра? й звідки по нас
стрільне їхня східна лють?
Є в України так мало – шанс.
Багато їх не дають.

11.2014

Ти без мене, я без тебе -
дві сніжинки в білім небі.
Поки краплею постанем,
нашим буде білий танець.
Перш, ніж краплею зіллятись,
станем серцем розмовляти.
Поки станемо ставати,
будем тихо розтавати.

Коли танути ми будем,
сніжне різьблення забудем.
І у сонячнім промінні
станем іншим устремлінням.
Суне сива хмара тінню,
наш політ - лише падіння.
Ми хмаринкою легкою
в небо злинемо з тобою.

Ти без мене, я без тебе -
дві сніжинки в зимнім небі.
Там, де нас морозом ткали,
ми молитвою постали,
блиском іскорки легкої
тихо линем чистотою.
Щоби білий світ укрити,
з небом будем говорити.

12.11.1012р.

Ця самотність роз'їдає душу
Шепочу́ розгублено: «Ти де?»
Скільки ще, скажи, чекати мушу,
Аж допоки ти мене знайдеш?..

Я не знаю хто ти, як зовешся –
Та в безликій, гомінкій юрбі,
Сподіваюсь, що таки озвешся
На слова, призначені тобі..

© Аня Тет

Манекени за ніч одягаються в теплі піжами,
і зника з тротуарів розсипане золото кленів,
то зима так приходить з тонкими твердими руками,
і стає все навколо зимове, холодне, студене.

І стає все студеним щоденно і кришаться будні
ніби сталь на морозі стається тонкіша кришталю.
Ти скажи мені, рідний, де ми завтра будем,
як не буде нічого, крім пам'яті, тиші і жалю?

Ти скажи мені, рідний, чи бачиш зимові ознаки?
Побіліли уста нам, неначе притрушені снігом.
Знову вчуся читати сліди ніби букви та знаки,
знову вчуся ловити в собі перші прОяви віхол.

А ми ті ще проЯви! Крихкі і тверді одночасно.
Так ми діти зими, отож небожата для смерті.
Ти дволикий, як Янус, хмурно у тебе і ясно,
я читаю в снігах одкроввеня ще звечора стерті.

Вже мій чуб, вже мій чуб - поле припорошене,
І на нім чорноти майже і нема,
Мов прийшла, мов прийшла, мов прийшла непрошена
І укрила снігом голову зима.

Я струсити хотів, та не осипається,
Потім пробував змить весняним дощем.
Тільки вже чорнота більше не вертається,
А пороша свого додає іще.

Красне літо навкруг розквітає звабою
І природу усю зеленню вгорта.
Лиш моя голова білою кульбабою
В соковиту траву тихо обліта.

7509 р. (Від Трипілля) (2001)

Цвіте терен,цвіте вишня
Тай горя не знають.
Заспівають горленята
Бо Світ Божий мають-
Прийди,прийди козаченько,
Як сонечко сяде,
Розкажи своїй миленькій,
Яй палко кохаєш!

Ти не моя!
В веснянім цвіті квітів
Біжиш босоніж
З вітром навмання
В зеленім платтячку
В оранжевім намисті
О Сонячна дівчина
Омріяна моя.

Прийди до мене Лано увісні!
Запрошую тебе.Тож не відмовиш Ти?
Я хочу голос твій почути на весні
І руки-лучики твої,теплом відчути.
Сонце миром лик твій осяє!
А Місяць косу ніжно осягає!
В очах блищать сузір"я Браття!
В устах - троянди ароматн і почуття!
І прошу я так мало! І так багато.
Відчути ніжність,поєднати подих
І слово подвоїти у тобі строкато,
І разом вилетіти в рай несамовитих!

Воркує джерельце,прохолодою вітає
І зайчики по каміньцям стрибають.
Виблискують,срібляться їхні спинки.
Напийся, друже,смачної водички
Хвостом засмикала проворна трясогуска,
Ковтнула крапельку і юркнула,голубка
Клубочком згорнений під камнем вужлик.
Усе переплилось у материнський вузлик.
І платтячко зелене і сузір’я квіту.
Ой Мавко,чарівниця лісу,
Як Лель тобі загра в сопілку
Ти вмить прийдеш і сядеш на бугрівку.
Зелені очі глянуть,як смарагди.
Ах! Серце тьохне і заплаче.
Заплаче,бо не бути нам до віку
Як файній Мавці в роду чоловічім.

Я так Тебе люблю,що вже Тобою дихаю!
Я Лану-Матінку і Орія молю.
Хай мить кохання вічностю розшириться
І Долі наші мов голубки зрідняться!
Розтанула пороша,Світ знову розквіта.
Ланами йде Макоша,сестра Сварога,Долі ворота.
Нехай життя в вишневому розквітті
Оплідниться бджолиною несамовитістю.
Красива пісня гордості і вірності.
Нектар і аромат-як Слава ніжності.

Засніжені знаки зими –
Автентичні автографу автора.
Вежа-велет вже виросла вп’ятеро,
Томна темінь тлумачить томи.
Ранки – рахманні раби
Авансцени. Аби

Заглянути за завісу зими…

Пробиваю рукою лід.
До зубів примерзає кружка.
Хтось на стежці полишив слід,
Біля нього – сніжинки дружать.

Хто ховався, куди ходив,
Підпирав дерев’яні ворота.
На промерзле бадилля за тин
Недопиту вихлюпував воду?

Десь, у місто, втекла зима
У стрій, полинялій хустці.
Коли вийду її здоганять,
Під ногою бадилля хрусне.
2012р.

***
Тримай мене міцно
в обіймах своїх -
кохана моя і єдина,
щоб нас розлучити
ніхто вже не міг
довіку, до смертної днини...

11-12-2014

було

Стелився сніг на листя неоспале,
на листя незаснуле з вишини, –
а я згадала, на біду згадала,
мов спогадом торкнулася луни:

у літі-літі, сонячнім, прив'ялім,
імлистім літі муки і цвітінь,
купались двоє у незнаній далі,
між очерету, лілій і русалій –
вечірній хлопець і вечірній кінь...

Тоді забулось, наче хтось наврочив...
і лиш тепер згадалося сповна:
як снила річка, як смеркав садочок,
і кінь був синій, мов журба дівоча,
і хлопець був тривожний, мов струна...

Їх імена – мов запах матіоли,
А ми змаліло граємось в живих…
Останній місяць осені крізь школу
Йде пішки по дібровах слюдяних,
Міняючи декор і вартових.

Фантом Донбасу, у дірках посутнє,
Нечиста сила, – все їй тут не так.
Співає куля, мов струна на лютні,
«На біс» зірвавши вуличний спектакль
У місті для покинутих собак.

Безхреста баня небо лобом рушить,
А вітер із жури церковних книг
Витрушує і не читає душі
Дідів до невпізнання молодих…
Він снайпера гука на передих…

Жриці мистецтва живляться війною,
Метафора втопилася в крові.
Між Господом і справжнім Сатаною,
Мов на картині пізнього Далі,
Вилуплюються голі королі.

***
Подарувала мила рукавички-
Тепер морози люті не страшні,
Бо в них тепло коханої панички,
Котре не дасть замерзнути мені!

1 грудня 2014 року

***
Потерпіть,
вже гряде розплата
за моє,
і за ваше все, -
нам усім
доведеться стати
перед Божим
святим лицем...

9-12-14

***
Який це біль-
Від тих,
Кого ти знаєш,
Хто поруч був
З тобою
Стільки літ,
Почути те,
Від чого ти
Вмираєш,
І робиться немилим
Цілий світ...
І марно щось
Доказувати всує,
Що ти - не той,
Ти - інший,
Не такий,
Що підлим буть
Тобі вже
Не пасує -
Не ті чесноти,
І не ті роки...

11-12-14

Насунула хмара сіра –
Півнеба закрила.
З неї роєм полетіли
Мухи білокрилі.
Полетіли, закружляли
І сіли до ніг.
Малих діток здивували –
То був перший........(сніг)

2013

Холодний ранок. Небо в сірих плямах.
Іржавий кран – вмістилище води.
Учора погуляв на фесті в Каннах
в скафандрі із прозорої слюди.
Кумач доріжки, мармур, позолота.
У центрі я і Пенелопа Крус,
і охоронців навіжених рота,
а я тримаю у руках гарбуз.
Якого дідька(сам того не знаю),
пішов до кума, а попав сюди.
Якби у фраку, ще я «понімаю»,
а так в скафандрі із фольги-слюди.
А там ті хлопці – всі такі веселі,
на геї гей і геєм поганя.
Закусок, правда, не худі тарелі,
та тільки корм не у мого коня.
Ось оселедець – це я розумію,
але ж не лапки жаб’ячі хрусткі.
Мізинець вбік і ла-ла-ла – не вмію:
розмови бездуховні і пласкі.

Гарбуз – то потім, а спочатку Лопу
я умовляв, скажімо, тет-на-тет,
хвалив її і ганив гей-Європу,
представившись, як молодий поет.
Вона, така дурепа, все мовчала,
лиш інколи крізь зуб: Но пасаран…
Аж раптом з декольте його дістала,
ну, гарбуза, і каже: На, Іван!
Який Іван? Я Федір із дитинства.
І так мене заділо за живе,
що їй сказав: Давай, свиньо, без свинства,
бо не погляну на твоє "цабе".
Піднявся кіпіш, як у нас у барі,
куди на пиво з друзями ідем,
на тарганів лаштуючи сафарі
у перериві між «їмо» і «п’єм».

Усе ішло до голубої крові,
та тут з’явився кум із відкілясь
й мене спинив практично на півслові,
яке я думав перед тим, як – хрясь!
- Ну ти і чудо, – кум до мене мовив.
Я тільки відійшов у туалет,
а ти уже готовченко-готовий,
на гирі – целофановий пакет.
Що то за жінка, на моєму місці,
така страшна, як атомна війна?
І що за звірі на столі у мисці,
і де дві пляшки білого вина?

Отак буває – в розпалі банкету
приходить хтось і усьому кінець:
твоїй охоті, Пенелопі, фесту;
усе, чим марив, зводить нанівець.
Прощайте, Канни! Куме, ти – потвора,
тобі віддячу, трохи підожди.
Холодний ранок… артистичне вчора.
Іржавий кран… і хочеться води.

10.12.2014

"усамітнився світ од тебе"...*
десь весілля а десь війна
білі ангели в синім небі
обопільна чиясь вина
на скрижалях душі не іній
згустки болю і самота
два журавлики "наш" і "їхній"
і опрірвлена висота
"усамітнився світ" та й годі
стогнуть ранки в кривавій млі
а майданами МАТИ ходить
слід шукає
від журавлів...

Милая, пусть тебе будет тепло.
Ты не со мною. Порою ночною,
Тайн бытия прикоснувшись рукою,
Вспомни меня. И почувствуй тепло,

То, что тебе я пошлю скозь пространство...
Ты ощути... И взаимности тайну,
Объединившую души ментально,
В сердце прими... И мое постоянство...

Эту константу, которой живу,
Что помогла мне прожить этот вечер...
Да, без тебя... Но с надеждой на встречу,
Ту, что бывает порой наяву...

Свет фонарей в ореоле тумана...
Все состоится, коль скоро желаем.
И, засыпая, мы вновь вспоминаем
Встречу, уже предрешенную в планах.


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114121100108

Сердце выдоено, соленой коркой сковано.
Тело ржавым болотом напоено.
Своя башка-башенка и свита ряженых.
Напоминают девке о мечтах расквашенных.

Сильная погрешность уносит в воды южные.
Опущены плечи. И губы простужены.
Стало больше грубости. А в голосе - зычности.
Гордость и смирение перешли на личности.

В руке листовка броская со страшилкой Босха.
И горстка тестов на столе. Где одна полоска.
Палочки-считалочки летоуменшения.
Россыпи свидетельств. О нерождении.

декабрь 2014

Страшно народитися безкрилою -
Неба не пізнати височінь.
Вдвох не нашептатися із римою
При свічі.

Тяжко не побачити побачене,
Не ввібрати світло крізь імлу.
Вторити вітрам, що понад хащами:
«Не люблю».

Боляче лишитися без імені,
Наче нехрещене немовля.
В висі безіменна, неоспівана
Снить зоря.

Над горою цією — вечір
у тумані давно закляк.
Небо в темряви, в порожнечі
густо мрячило переляк.

Збігла осінь аж на вокзали
й Лоренцовича лев** утік,
і тепер ось повиповзали
довгі тіні дерев-калік.

Увійшли ми в цю тиш, як завше —
лиш удвох, у руці рука.
А внизу неспокійне наше
місто плинуло, мов ріка.

Ми віталися з ліхтарями,
а вони нам — здоров, привіт.
І не страшно було їм з нами,
й усміхалися нам услід.

І відтоді, буває, сниться:
на горі тій ми, як тоді —
тільки ж літо, щасливі лиця,
й тато з мамою молоді.


* Гора і парк у Львові.
** Лев Лоренцовича — скульптура лева, що стояла на Високому Замку. Скульптуру забрали на реставрацію, але досі на місце не повернули (див. також Лев Лоренцовича у Вікіпедії).

(10 грудня 2014)

Втікай крізь морені ліси,
Пускай повз вуха сойчин лемент…
Зариєш в мох, не віддаси
Сновиддя втаєне і темне

Ні щезнику, ні звірині.
Покропиш мертвою водою -
Й сама заснеш. А навесні
Снігами зійдете обоє,

Струмками схлинете в яри –
Тоді й гаси, якщо ще схочеш,
Оте, що раною горить:
І вигин губ, і вражі очі…

Тлумити біль об маків цвіт
І воду решетом носити:
Ця забавка – до скону літ
У хворім на двійництво світі.

У кожного є місце у коші,
аби не бути осторонь ніколи,
описуючи митарства душі
на творчих сторінках цієї школи.

І у юрмі любителів-майстрів
чекаємо, щоб наше зазвучало.
У мене тут немає ворогів,
є друзі і байдужих є немало.

І «наші люди» – все одно мої –
і знані, і незнані – всі поети.
У колі цьому всі, як є, свої
без пієтету і авторитету.

Який не обираємо сюжет,
а не угодиш сутенерці моді.
Читач собі подивиться, та й годі,
але оцінить все-таки поет.

Хоч знали і самі собі ціну,
коли ще відкривали цілину
фантазій, ураганів і цунамі,
коли про Соловки і Колиму,
відомо і від кого, і чому,
закопували рукопис у ямі.

Коли творили Божі янголи́,
а витворяли чаполоч і сволоч,
нам висуватись не було коли,
і поки виживали як могли,
ваяли таті, кроїв Каганович,
а авторами знатними були
дві лярви – Бузина і Янукович.

Тепер війна чатує за вікном.
Та не затерті пам’яті скрижалі,
і час охороняє за замком
такі іще нечувані деталі,
яким би краще нишком у підвалі
ще почивати непробудним сном.

                              12.2014

Пам’ять підкаже, хоч злинули рóки:
Хвіртка була тут, там – буда і пес…
Дідо стрічав – він у нас був високий,
І на руках підіймав до небес.

Серце злітало під дідове – Гóпля!
(Як до поїздки лічилося дні!)
Знав я однак – діда руки підхоплять,
В нього вони, як залізо, міцні.

Щастя тогó не забути ніколи –
Трохи колюча у діда щока.
Але мене та щетина не коле,
Тільки лоскоче, приємна така…

Потім до вуликів, через покоси,
– Ти почекай, – усміхавсь наперед.
Скоро вертався і меду приносив,
Боже великий – як пахнув той мед…

Скільки разів я скрадався йти слідом
(Хоч дід навчав про бджолиний укус)
– Бджоли чому не кусають Вас, діду?
– Люблять мене, – посміхався у вус…

Те частування із медом і хлібом
Ще і донині тепла джерело.
…Потім зимою прощалися з дідом,
Вище плотів тоді сніг намелó.

Ходики більше нікого не збудять,
Запах у хаті від ладану й трав.
Дідо лежав, склавши руки на грудях,
Серце стиснулось, як їх цілував…

Все на руках тих – розруха і війни,
І мозолі незавершених справ…
Так і лежав урочисто-спокійний,
Наче весь спокій зі світу зібрав.

Збігли роки… Не відходить скорбота.
Тут, біля хвіртки, вернули ті дні…
Баба із дідом лишились на фото
Вічно усміхнені і молоді…

10.12.2014

Потали духу – викрики ума
і логіка – ви зайді не чужі,
коли маною білою зима
блукає y полях, німіш душі.
Об чім тоді я думаю один,
чом пильнувати оку наполіг.
Ось грудень зі полону хуртовин
допався коштом лютого відлиг.
Які бо холоди діждуть нас там.
Ба, гріє старожитність, але ми
не вільні уподібнитись містам
під надокучні віддихи зими.
Безумні і злостиві ці поля!
Безумні і безкраї лона тиші.
Не спокій то, то глибоко земля
чаїть свій ляк, в полуду обволікши.
Підспудний жах чаїть у білизні.
І бачу я, життя іде, як виклик
неславі у натільнім убранні
безмовних піль, поталою заціплих.



10 грудня 1960

Я знаю – ти не мій!
У ролі Казанови…
Звабливий, наче Змій,
Когось морочиш знову.

Полегшено зітхни,
Чому сумна така?
В мої приходиш сни…
Чекаю ще дзвінка…

2014

А я мовчав, коли ти говорила
і говорив, коли казала: фас!
За двійко тижнів песика навчила,
а я чим гірше – в профіль і анфас?

* * *
Що правило, що винятку не має?
Суворе вето? Видозмін табу?
Іржавий сумнів догму роз'їдає,
а там одне суцільне "марабу"!

* * *
Кохався у словах, шукаючи родзинки,
і глибину шукань любив не менше слів.
Ховав свої скарби до творчої торбинки,
а якось зирк туди – вінок із реп'яхів.

* * *
Думати за себе – це нормально,
думати за інших – привілей.
Та останнє надто не реально,
якщо ум – занедбаний спудей.

* * *
Умом Россию не понять
и здравым смыслом не измерить.
То может в ту Рассею-мать
тем, кто с умом, не стоит верить?

06.12.2014

* * *
Якщо вода не тече під камінь, а гора не йде до Магомета, то це їх проблеми: пліснявої каменюки і непереконливого Магомета. У мене особисто усе гаразд: зручний диван, нова сантехніка і слухняна жінка.

Стукайте і вам відкриють – стукав, стукав, тільки сусідів розізлив. Знав, що ніхто не відчинить, але гіркота від загублених ключів вимагала хоч якоїсь дії.

Те, що не убиває, робить нас сильнішими – після тижня непробудної пиятики відчув такий приплив сил, що одним махом сімох із ліжка змахнув. Посягнули такі собі зелененькі на мій особистий простір і галдять, галдять…

Кесарю – кесареве, Богу – Богове.
- А якщо я – атеїст і активіст тіньової економіки? Що, невже все моє?
- Ач, губу розкотив, а Дах?

Якщо побачив свою дружину у ліжку із чужим чоловіком не спіши говорити: Не вірю!
А може вона тобі зраджує?

Перший матюк озвучив невідомо хто, де і коли. Але на пам’ятник, певно, заслуговує. Міг би і каменюку метнути, як завжди, а так заснував засади компромісного спілкування.

11-12.2014

З ЧЕРНЕЧОЇ ГОРИ
Новітній гайдамако, бандерівцю, повстанцю!
Не дай себе приспати, твори, дій, говори!
Надійся лиш на себе, живи – як в день останній!
Отут воно видніше, з Чернечої гори.

Вдивляюсь у прийдешнє, де патріотів – лави.
Позаду – … тисяч років, попереду – віки.
Державити б нам славу, як славимо державу,
Бо запитання часу: куди ми, хто ми, з ким?

Все тільки зачалося, ще йти і йти до роду.
А вже новітній пахне холодноярський дух.
І дихає новітня історія свободи,
Й провідники новітні до Віча ще прийдуть.

Найперше – це любов до Вітчизни-материзни,
А зняти з вождювання й поставити ми – враз!
Знай, враже-супостате, що шабля наша блисне
І зродить гайдамаків, якщо прийде пора!

Знов сумніви, тривоги… І знов йдемо до Віча,
До злагоди-єднань, до прийдешньої пори.
Бо Слово наше – віще, бо Правда наша – вічна!
Отут воно видніше, з Чернечої гори.
(© Любов СЕРДУНИЧ, 10 серпня 2014 р.).

Ночі безсонної скапує час, наче віск,
Крапля по краплі - повільно, покірно, невпинно,
І розчиняється серед небесних завіс,
Присмак зажури мені залишивши полинний.

Сонні думки тягарем облягають чоло,
Руки свинцем наливаються, важчають очі.
А за вікном буревій. Все довкруг замело.
Лютий мороз викарбовує руни пророчі.

Тиша глибока довкола, така, що дзвенить
Довго, нестерпно, ковтаючи відзвуки ночі.
Мить до світанку холодного, певне, ще мить...
Губи шепочуть:"Помилуй, помилуй мя`, Отче!"