Закінчилось літо. Листопад.
На дворі осінь, на душі - тривога.
Поглянь на свій останній зорепад
Попереду важка хода - дорога.

Опадає пожовклеє листя
Наступає на п'яти зима,
А калина ще й досі в намисті
Червоніє побіля вікна.

А зима вже постукала в двері
Відсуваючи осінь назад.
Не побачимо більше тих серій,
Що вже в літку побачив наш сад.

Не повернемо більше нічого,
Вороття вже назад нам нема.
Не повернемо більше нічого,
Бо на вулиці скоро зима.

3.11.2014

Ти повір…
життя нелегке й ти повір,
що доля нас крутне не раз
але в любов, в любов ти вір
лише вона врятує нас

коли здається, що нема,
коли вже всі погасли зорі
ти вір, що доля вас звела
забудь про всі оті недолі

його знайдеш - нікому не віддай
бо тільки твій, і ти - його, єдина
усі гріхи його прощай
бо він, немов мала дитина

приємно знати, що з тобою буде він,
що всі незгоди ви пройдете разом,
життя - це вічний наш трамплін
нехай любов нам буде дороговказом

життя поверне нас не раз
не раз засмутить, розчарує,
лиш не потрібно нам отих образ
бо нам це просто не пасує…

живи, люби, кохай, надійся
бо це життя, бо це доленька твоя
коли погано, то ти смійся,
і в небі зірка твоя засія
21.04.2014

Чорна кава
Вона була, як чорна кава,
із присмаком німої гіркоти,
а стала просто неласкава
він безмежної людської підлоти…

Історія багато пам'ятає:
ніхто й ніщо не лишиться в тіні,
і серце болю вже не знає,
хоча й шукає смуток у вині.

Хоч час минає безупинно,
ти зупинись на хвильку у собі.
І так тихенько й безневинно
опинись на самому дні…

Не стій, і просто так не йди…
ніхто не чує наших слів
і навіть посмішка Джоконди
не видає своїх гріхів.

Вона ж була, як чорна кава,
вона була - і вмить не стала…
Й чомусь любов ота іржава
від полум'я твого щодня все більш згорала?


16.10.2014

а десь в тумані снів
земля обітована
а тут огонь вогнів
і ненависть і гана

а десь цвітуть сади
добром блаженні люди
а тут брати-кати
і кров людська усюди

а десь життя без мук
утіха сьогодення
а тут і "град" і "бук"
та інше вбивче ймення

ти бачиш це не рай
одна болюча рана
але це рідний край
твоя свята «нірвана»

і мусимо іти
по неживому полю
шукати і знайти
свою не райську долю…

02.11.2014

Гниють на дереві гранати, помаранчі, фіги...
Тільки із суперу та з ринку беруть їх єрусалимці...
...А я пригадую, як дітьми в дитбудинку
Ми крали яблука в колгоспному саду,
Як гнилички в таїні заривали восени,
Як добували із-під снігу й ласували ними,
Не відаючи, що десь на дереві гниють
Гранати, помаранчі, фіги...
P.S.
Тепер уже для хатнього ужитку,
Незгасні спогади дитинства.
Навіть для дітей казкою вони здаються.
А що вже казати про онуків?..
Нічого тут не вдієш: два світи - дві долі.

Кава…канапка…ранок…
Дощ…листопад…життя…
Звичний політ фіранок,
Змішані відчуття.

Сукня…трамвай…робота…
Шеф…телефон…аврал…
«Люба, ну ти ж не проти?»
Нерви. Скандал. Фінал.

Музика, фітнес, втома,
Тренер, привіт-фізкульт!
Черга. Маршрутка…Вдома!
Ванна, вечеря, пульт.

Кілька сюжетів мильних…
Прагнення забуття…
Вранішній сон… Будильник…
Кава… Трамвай…Життя…

Здавалося б звичайний вміст кишок,
а виклика в естета справжній шок.

2014

Як жаль, що люблять нас лише словами:
Пестливими, що й кращих не знайти.
Для них ми кожен раз "моя кохана",
Для нас вони щось більше у житті..

Як жаль, що люблять нас лише словами,
А на душі - все пусто, як завжди..
Не гояться на серці наші шрами,
Немає в світі більшої біди.

Як жаль, що нас кохають лиш словами.
А що слова? Хіба ж вони праві?
Коли стоїш і думаєш "згадає?"
А там давно, вже згасли ті вогні..

2014 р.

Навіть не думав ставати героєм
Трохи живішим за Цоя,
З роти лишилось із другом нас двоє
Після останнього бою.
Котиться світ оповитий імлою
Котиться сторч головою,
Мусимо битися ми із ордою
В цій наймерзеннішій з воєн.

Небо над нами гуркоче грозою
І поливає бідою,
«Смерчі» і «Гради» – віднині це зброя,
«Бук» - то не пара з вербою.
Боже, як хочеться миру з собою
Я вже наївся війною,
Дай мені сили із долею злою
Вистояти у двобої.

Зовсім не хочу зробити вдовою
І залишити самою
Ту, що затьмарила б легко красою
Давню гомерову Трою.
Біль проливаю скупою сльозою,
Мрію – босоніж росою
Ще пробіжуся додому з тобою
Гарною і молодою.

То дивись, поглянь навколо себе.
Бачиш, враже, скаче кацапня.
Ти махав ярмулкою до неба,
а у неї ядерна люшня.

Раші неодмінно закортіло
бачити у себе «доходяг».
До бродяги є негайне діло
тільки у перевертня вождя.

Ти уже не раз лягав під нього
в образі і біса, і царя.
Не надійся, не діждешся свого.
Не на сході блимає зоря.

А якщо горить, то хай палає
і пройде катарсисом-вогнем,
і нічого вже не нагадає
граду під осколочним дощем.

Знаєш, брате, чудо окаянне
і в Росії вже у печінках.
І її майбутнє – не у снах.

Україна ще на ноги стане,
та не бійся, як на тебе гляне,
бійся тіні вбитих на полях.

                              02.11.2014

Гей, совок, оглушений і темний,
недолугий мізками совок,
а тому і явно, і таємно
ти мій ворог і тяжкий урок.

Не сичи, не плюйся, не набріхуй.
Ти причина вбивчої війни.
Очумілим нині не до сміху.
Очуміти – Боже, борони.

Із моголом нині не до миру.
Годі гратись іменем – народ.
Затули тупе хайло «кумиру».
Нині слово має патріот.

Чуєш, людоморе недобитий,
я у тебе нині у боргу.
Мушу нагадати і навчити
давнього козацького, – пугу!

Чи не чуєш, Іроде проклятий,
голосу надії із лугів,
бойової криці козаків?

Не почує
               плем’я супостата.
Ставленик скупих багатіїв
не пойме окраденого брата.

                          І
За щасливе майбутнє народу
проливається праведна кров.
Об’єднає народи свобода
і до нації – братня любов.

Убиває рука супостата
і пиляє іржава душа
у норі самозваного брата –
ненависна, лукава, чужа.

Нахабніє озброєне бидло.
Як собака винюхує їдло
і уїлось у душу усім.

Чорним ходом отари своєї
заповзає таємно змією
у чужий і палаючий дім.

Наказ – святé. Не скажеш – Ні!
Двохсотих навіть не забрали…
Ти злизував росу з броні
Генштабу мудрий генерале?

Два тижні – як епохи зсув…
Де брати віру, духу сили?
Два тижні ти без хліба був?
І без води? А ми просили…

Де розум твій, де інтелект?
Було обіцяно підмогу –
Молились на боєкомплект,
І все дивились на дорогу.

Ні, нас не кидало у дрож…
Під обстрілом не був ні разу?
І криків ти не чув також
“Здавайсь” російського спецназу?

А речник каже – то брехня,
Все є у нас, все під контролем…
Ми відбивалися щодня,
І час стікав нестерпним болем.

Не мали права впасти ниць –
Під блокпостом – звитяга зрима…
Тих двадцять бронеодиниць,
Ще дотепер перед очима.

І в жилах закипає кров,
І тіло власне – вже не тіло…
А втрат немає – речник знов.
А хлопці ті, що там згоріли?

Готові вмерти – всеодно,
Самим не втримати облогу.
Зі зброєю і знаменом
Ми звідти вийшли, слава Богу!

Забрати б тих, хто там помер,
І ще зустрітися б із кимось…
То буде завтра. А тепер
За 31-й помолімось…

03.11.2014

У рідній борозні лежати краще,
Чекати зливи, сонця, пелюсток.
Довкола - тропи, вогнедишні пащі,
Лушпиння соловіючих пліток.

Колись таки набухнуть вакуолі.
А нині сни в ліловому піску.
І ремигає тур...
І мертві бджоли.
І час линяти зайцю, їжаку.

В анабіозі чаполоч і мирт.
Опудало шерхоче серед скирт...
І так спокійно, елегійно, мов
Тут не плели інтриг, брилів, промов.

У рідній борозні таки не жаско.
Тріумф.
Імла.
Жаріння.
Приск.
Фіаско.

А що тобі робити за фіордом...
Ти кропивою на обніжку горда.
Котити сонце під ошмаття муті?
Рости крізь пір"я, довіряйся руті.




2014

Знаешь ли, Господи,
Как я устал
Боже ж ты мой,
Знаешь ли?
Веришь ли, я уже
Страх потерял,
В сердце покой,
Веришь ли?
Видишь ли, насквозь я,
Дымом пропах,
Столько стрельбы,
Видишь ли?
Слышишь ли, Господи
Там, в небесах,
Наши мольбы,
Слышишь ли?

Выжить бы, Господи.
Ради нее,
Не для себя,
Выжить бы.
Вышить бы золотом
В небе ее
Образ любя,
Вышить бы.
Выжечь бы в памяти
Скомканный лист
Жуткой вины
Выжечь бы.
Выйти бы, Господи
Целыми из
Этой войны
Выйти бы.

Силы бы, Господи
Силы стоять
И побеждать
Силы бы.
С милой бы свадьбу
Еще отгулять,
Деток рожать
С милой бы
В тире бы лучше я
Вместо войны
Метко стрелял
В тире бы.
Мира бы, Господи
И тишины.
Послепобедного
Мира бы.

Слышишь ли, Господи
Там, в небесах,
Наши мольбы,
Слышишь ли?
Видишь ли, насквозь я,
Дымом пропах,
Столько стрельбы,
Видишь ли?
Веришь ли, я уже
Страх потерял,
В сердце покой,
Веришь ли?
Знаешь ли, Господи,
Как я устал
Боже ж ты мой,
Знаешь ли?

Листопад роздягає березу.
Гомонить ошелешений сад.
А вона усміхається Крезу,
тільки ліктики гілок тремтять.

Ой берізко моя полохлива,
у яку ти попала біду?
Он, дивись, похилилася гива,
а не зломиш її молоду.

Жовті китиці, віти зелені,
до землі розпустила косу,
і ніхто не киває на неї
за її одчайдушну красу.

У намисті горить горобина.
У вінках «омеліє» верба.
А спокутує їхню провину
білокора осіння журба.

Може тіло її надто біле?
Певно талія дуже тонка?
І безтямно її оголила
буревію шалена рука.

Сивий ясен на неї дивився.
Шелестіли столітні дуби, –
ой, якби-то, якби-то, якби…

Тільки явір один зажурився,
і за неї усе ще молився,
що готовий і на поруби.

                              2012

до хатини прийти, до неньки,
що трима пуповину роду,
пом’янути живих тихенько
і почути луну під сподом,

чистий лик Пресвятої Діви
рушниковим прибрати квітом,
запалити лампадку сиву
і присісти на мить спочити,

та й в обіймах того спочину
на покутті старої хати
відродити в собі людину,
щоб любити, а не вбивати…

Зламаний, скривджений, знічений
Хто ти такий?
І для чого?
Нещодавні віки
Таких зустрічають неввічливо
Прологом
Грубості, наклепів, заздрості.
Як вижити,
Щоб собою?
Днями і тижнями
Під мазурку спізнілих ластівок,
Беззбройний,
Падаєш в лоно безвиході.
Просто у снах
Ти - сам-на-сам
З вічністю, відчаєм.

Теплий чай топить усі прихоті
У риториці безглуздих питань.

***
Листопадові свічі
на гробах
горітимуть всю ніч
до небокраю,
втішатимуть живих
блаженством раю -
прочан
із молитвами на губах..

1 листопада 2014

Дивовижність Сходу

Схід дивуватиме нас, світ стоїть допОки!..
Цю дивну витонченість я колись пізнав,
Коли в віддалені часи важкі й жорстокі
В пустелях Сходу я ще хлопцем воював...

Так... Схід тонкий... Ця витонченість, певно,
На серці юному зарубкою лягла,
І вітер Сходу так доволі недаремно
Все раз по разу знов торкається чола...

Ця дивна витонченість... Слабкість в ній і сила,
І жало змія, що коли його торкнеш,
Укусом мічений, життя нестИ знесилиш,
І спрагнеш думкою, й знеболено заснеш.

І як дивуєшся, коли малий хлопчина
Ще від колиски пізнає Фірдоусі,
І епос давній в ньому житиме до згину,
І з ним повік пройде життя припони всі.

Чи- сила жінки (трохи іншої країни),
Жіноча доля де доволі більш легка-
Краса й сміливість, і спрямованість неспинна,
Мов діловитість тої Пташки Королька...

Гостинність Сходу... Неповторність Сходу...
Булатний ніж для виноградної лози...
Мов рубаї, поету стануть у пригоді
Завжди із честю пережить лихі часи.




адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531587
рубрика: Лірика
дата поступления 21.10.2014
автор: Сокольник

СМС

Когда мое сердце тревожит
Волнующий звук СМС,
Что с этим, любимая, может
Сравниться? Как громы с небес,

Как выстрел, как дребезг бокала
От милой далекой привет...
Ты пулю мне в сердце послала-
И сразу пишу я ответ...

И нити вселенной схлестнулись
В сердцах, что тоскуют, любя.
Я в сердце пошлю тебе пулю,
И пуля настигнет тебя...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469926
рубрика: Лирика любви
дата поступления 02.01.2014
автор: Сокольник

Одна. Замальовка

Колисає листя вітер...
Сірим світлом день змарнів...
І осінні пишні квіти
Дожидають холодів....
Ти алеєю проходиш
З жухлим листям у руках...
Очі вгору не підводиш...
У душі панує страх-
Все минуло. Розійшлися,
Як примари. Назавжди.
Мов кохання, жухле листя
Плине Стіксом по воді...
Ти одна. Сама, без мЕне
Йтимеш з сумом у житті...
Пам"ять серця... Тік шалений
У минулім відчутті...
Ще не раз кохати будеш,
Біль від серця відійде,
Та ніколи не забудеш
Те, чого вже не знайдеш...
Те, красиво- неповторне
Дійство шалу двох сердець...
Наче сірість дня огорне
Смуток душу... Все... Кінець...
Колисає листя вітер...
Неба сіра глибина...
Ти одна у цілім світі...
В цілім світі ти одна...




адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534272
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 02.11.2014
автор: Сокольник

Борець безстрашний за свободу -
Шумів про це і ліс і гай,
Свого улюбленець народу
Таким полковник був Нечай*.

Вусань, вродливець ясноликий,
Він ворогів рубав упень.
Про подвиги його великі
Чимало склав народ пісень.

У Красному селі зимою
На Масляну й Колодія
Із кумасею Хмельницькою
Нечай горілочку кружляв.

Підкралось ворогів багато –
Нечаю кажуть – хто і де!
А він – іще давай гуляти,
А він і вусом не веде.

Вже обступили їхню хату…
Нечай прогнав ману хмільну,
Узявся ворогів рубати,
Поклав їх сотню не одну.

Та замогла ворожа сила –
А на коні – сідла нема.
З коня зненацька куля збила –
І кров`ю вмилася зима.

Козацький красеню, Нечаю,
В нерівнім ти бою поліг.
Та силою свого одчаю
Ти ворогів здолав усіх.

Їх доля кинула під лаву
У забуття мертвотну мить.
Твоїх звитяг висока слава
Народу піснею дзвенить.

Київщина, Конча Озерна, Дажбогів гай

27.10.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Не пишеться. Поранені слова
Висять, немов думки егоцентричні
У госпіталі древньому. Психея
Піклується про хлопців під замком.

Один лежить, задивлений у стелю,
І стелить дим, щоби закрити трупи,
А інший втупив погляд в порожнечу
І жне колосся помсти. Та кому?

Не видно ран. Вціліли руки й ноги…
Лише душа розірвана на клапті,
Прострелена навиліт з Калаша
І зорана, неначе Градом поле.

Можливо, мами залатали б діри,
Та санітар, як той циклоп – на вході.

02.11.14

а листя тріпоче мов риба у ринці
і чути як осінь рахує червінці
і пахне причастям із холоду й вітру
де моляться дні в позолочених митрах

і хочеться бити у храмові дзвони
і вивести душу в сорочці спросоння
аби затремтіла тонка й безборонна
як вогник тепла на осінній долоні

МОЯ УКРАЇНА
Моя Україна – це зоряні роси,
І синь вереснева, і мирна блакить.
За небо погідне і щедрі покоси
Я дякую, доле, тобі кожну мить.

Моя Україно, Богине-Мадонно!
Найбільшого щастя тобі я молю:
Народу моєму – пресвітлої долі.
І будь моїм сонцем, яке я люблю.

Хвала Україні, єдиній родині,
Що стала зорею для кожного з нас.
Була Оріяна, тепер – Україна,
А слава одна в нас, не стер її час.

В дорогу несхибну, пряму і безмежну
Братаймось пліч-о-пліч, серця до сердець.
Хай славиться вічно моя незалежна
Соборна держава! Героям – вінець!
(© Любов СЕРДУНИЧ, збірка "ОдКРОВеннЯ". 2007).

Не кіборги! Не кіборги,
А люди
Відходять знову
В таїну буття...
А Ви ж не запитали,
Як їм буде?
Чого хотіли?
Вам хіба знаття,
Яка остання думка
Билась в скроню,
Чого хотіла
Праведна душа?
У плані світоподілу
Людина -
Фігурка у руках ...

І вся "біда",
Що думав - кінь,
Проте таки пішак.

***
А страчені фігури - неба знак...

02.11.2014

МОСКОВІЯ

Імперія гріха, сваволі й кро́ві,
Пітьми байстрючка, наречена зла,
Зачата в півночі під бубни шамано́ві,
Над світом білим тінню проросла
Із хащ болотяних закурене в полові
Дитя лукавого – країна-град Москва.

Московія – то плем’я без коріння-роду.
В ній угро-фінська Меря, Весь й Мордва́,
В ній клапті Азії ординського наплоду,
Холуйство смердів – непроглядна мла,
Й поцуплене ім’я Слов’янського Народу
І назва вкрадена у Русів та слова.

Держава-виродок тиранів без любові
Себе у богообраність вдягла,
Імперську ж ницість – в лахи пурпурові.
А Бога загубила… Там здавна́
Не вчать Мухаммада, ані вчення Христові,
Там б’ють чолом й правителям – хвала!

Павло Гай-Нижник
2 листопада 2014 р.

На велосипеді мчить він стрімко,
Вдвох із вітерцем навперегін.
Хлопчик-непосидько Серафимко,
Він у мами з татом ще один.

Всю абетку вже напам’ять знає,
Хоч минув йому лиш третій рік.
З казочкою краще засинає,
З перших днів життя до неї звик.

Має Серафимко вишиванку,
То матусі ручки золоті
Вишили, щоб знав синочок змалку,
Ким він є у світі і в житті.

Мрій у Серафимка є багато:
Рахувать навчитися до ста,
І сестричку хоче він, і брата,
І щоб в Україні мир настав.

кінець.
'2014

Ні, не стінами вітру
спинити в дорозі різдвяне.
Неприборкана осене,
марно ладнати блокпост.
Закопала гріхи,
а вони проростають руками
і хапають за горло
сановного в тиші когось.
І листва, і листки,
де по білому чорним омана,
засипаючи кров,
не вертають у коло небес.
Наче ліва рука,
так, зухвалице,
кепсько багряниш,
бо не Божий – московський
помітила похапцем перст.
Рятуватиме світ
позосталості вічної трепет,
і на ірода знов –
на зорі віфлеємське табу.
Переможе Різдво,
та натопчуть у душах
вертепи,
що з осіннього безуму
ткали
багряну
ходьбу.
2014р.
Художник Я. Саландяк

Уночі, коли мертвенна тиша
І холодна темрява густа, –
Шарудять листочки, наче миші,
Раз у раз дратуючи кота.
Золоті й іржаві, мов залізо,
Й полохливі, ніби горобці, –
То у вікна тиснуться, то лізуть
На поріг, як немічні старці.
Та немає спокою щоночі
Не від листя суєтливих вправ, –
То дрімотно котик щось муркоче,
То тривожно скрикує: – Няв-няв!..
01.11.14

Ой, не кожен чув, хто ніби слухав
мегафони, що на барикаді.
Я кричу! Не закривайте вуха.
Не почули?
               А чому не раді?

Одуріли, очуміли знову
і чужі, і рідні супостати.
І насупили сердито брови
платні і безплатні Герострати.

Кворуму дурисвітові мало.
Аргументи у апологета:
нація своє ще не сказала.
Винуваті буцімто поети.

Розумію – ми не Осмомисли,
що ведуть героїв за собою.
Не осмислить викреслені числа
воїн у нерівному двобої.

Ми не віншували ні еліту,
ні орду, що пнулася до влади.
Нас почули егрего́ри світу,
неможливо не почути правди.

Є свобода і жива надія.
Панікують і орли, і круки.
Сину усміхається Марія
і на волі виростуть онуки.

Хай іде луною наше слово
і розбудить славу і свободу.
Не убити нації основу,
не приспати місію народу.

                              10.2014

Малює Осінь «ню»-автопортрет:
без пóзолоті в листяній палітрі,
навідліг пензлями дощу і вітру…
А в кутику – факсиміле-офсет:

прадавні руни, таємничі знаки,
екслібриси дереворитних снів…
Брунатно-чорний, глиноземний хакі,
сріблисто-сірий - колорити днів,

що листопадово-передзимово зимні,
ранкова паморозь мурашками пече…
Пухова біла хустка на плече…
Підрамник-«ню» за спокоєм гардинним…

01.11.2014

Ми з дитинства звикали вважати Вітчизну раєм,
І навчились любити її гіркуватий дим.
Та, на жаль, ми тепер до реалій нових звикаєм –
Сімферополь не наш, Севастополь не наш і Крим.

А тепер ще Донецьк і частково Луганськ – звикаєм…
І що добкіни в Раді, і “іже із ними” теж.
Ми звикаєм до того, що нас усіх не зливають,
“Ополчéнці” говорим – ну як іще їх назвеш?

Ми звикаєм до всього – що в нас керівництво сите,
До брехні теж звикаєм – нас дурено вже не раз.
Ми звикаєм щоденно двохсоті свої хоронити,
І звикаєм платити одвічні борги за газ.

Що гарантії в світі, звикаєм, нічого не значать,
І звикаєм АТО називати страшну війну.
Ми звикаєм до дивних там, нагорі, призначень,
І звикаєм платити за це немалу ціну.

Ще звикаєм до того, що снайпер невинен наче,
Той що там на Майдані впритул у людей стріляв.
Та хіба то дощі? То Сотня Небесна плаче,
Теж звикає приймати щоденно до свóїх лав.

Ми звикаєм казати – Дебальцеве в нас, як Крути,
І не дати пожертву на військо – великий гріх.
Ми звикаєм трьохсотих на другий вже день забути,
І торгуємо з ворогом, тим, що калічив їх…

Ми звикаєм надіятись – виберем нині путнє,
Чи наступного разу, якщо не вдалось тепер,
Ми звикаєм дивитись, як кернеси ржуть на кутні,
Ми звикаєм , що з них ніхто від ганьби не вмер.

Ми звикаєм до братніх гуманітарних конвоїв,
І вони теж звикають, і їздять, де хочуть, в нас.
Ми звикаєм до правди, яку наче хтось роздвоїв,
Скільки можна звикати? І де той в пустелі глас?

Ми не будемо більше на біле казати чорне,
Ми не маємо права – у нас ще кровить із ран…
Ми в Європу йдемо – і Європа колись пригорне,
І нема вороття – бо так заповів Майдан!


1.11.2014

Вірш написаний ще у лютому і опублікований http://maysterni.com/publication.php?id=99844, незабаром була створена музика, пісня звучала в аудіозапису, а кліп у такому вигляді виготовлений лише зараз. Приурочуємо його річниці Майдану. Адже НАШ МАЙДАН продовжується!

Пережили себе і Пушкін, і Єсенін,
і їх пережила ця осінь золота.
Осінній, – Лінин, день…
                              По-їхньому, – «осенний»,
але невже? Невже – вона, якраз ота?

Виходиш на осоння вичахлого літа,
як це уже не раз бувало на віку,
і радість, і печаль такі, що не дожити
без цих акордів дня у кожному рядку.

А жовтень у копцях роздмухує багаття
і юний листопад не гасить цих пожеж.
Канікули. Любов, якій немає меж,
коли вона одна одне твоє заняття
на урвищі ріки, де плаває латаття,
яке уже не їй даремно бережеш.

                              01.11.2014

Вареники ліниві - їм родина,
Бо це так само сирні колобки.
Сніданок повсякденний чи гостина -
Гомбовці я готую залюбки.

Додам до сиру яйця й дрібку солі,
Не борошна, а манної крупи,
Гарненько розмішаю, і на волі
Залишу, настоялося аби.

Сформую з тіста кульки невеличкі,
В підсоленій водичці покиплять.
Подам на стіл - повеселіють личка.
Сметана, цукор... тиша й благодать.

Ти в цьому світі - мати і дружина.
Ти в пеклі буднів - порцеляна, сталь.
Тебе назвали - Сальвія... Гражина...
Дозволили вдягти чадру, вуаль.

Тобі дали цяцьки, трибуну, дошку.
Тебе на фресках бачили і ню...
І сина відберуть... криши окрошку...
І всиплють на сивини тютюну.

Тебе співати просять - голосисту.
І - знадну, вільгу - кинуть на пісок.
Течеш-мутнієш - років сорок... триста...
Аж поки не народиться Тюссо.


2014

Хмельницьким хто назвав тебе, Поділля, –
Притулок для гнаних звідусюд юдеїв,
Понищений до тла Богданом ?
Юдофоб, напевне, чи жартівник якийсь.
А, може, той, хто просякнутий плачем дідівським,
Навмисне підказав земним божкам це ймення,
Зашифроване в юдейській мові.
Як пересторогу - буть пильним.
Історія, звісно, простує по спіралі...
Всі твої лиха, юдею, з діда прадіда ,
Бо ти чужинець. І не тільки в цім краї:
Нелади довколишні (хай і безпричинно)
Були і будуть з вини твоєї,
Допоки не осядеш на землі своїй,
Заповіданій Господом Богом.
Отож,не сердься на сусіда, не зви юдофобом,
Якщо по злобі чи просто так радить їхати в Ізраїль.
Їдь і вкорінюйсь на Святій Землі.
Як дерево. Все глибше й глибше.
Не вирвати тебе з тої землі тоді:
Всевишній – твій найвірніший охоронець...
А Поділля не забувай.
Згадуй при радісній нагоді.
Тепер уже, щоправда, без Хмельницького.
Щоб тінь його не заступила слід твій
На тій землі згорьованій.
---------------------------------------
Йдеться про національно-визвольну війну 1648-1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького.
גזרות ת''ח ות''ט (ґзарот тах ветат) – погроми Хмельницького (1648).

Хеллоуин. Акт.

Темный Ангел в ночной полудреме летел...
Утомленно и сонно в чары действа глядел,
Как осенние ведьмы в липкой тине болот
Брали хлад омовенья в свой последний полет...

Над печальной землею Ангел Зла пролетал
В состояньи покоя... Озирал? Надзирал?
И шалунья, в чьем сердце черный клекот ворон,
Совершала в почтеньи реверанса поклон...

И иная, которой уж касается тлен,
Что сменила с позором свой талант на домен,
Расслоенная телом, но еще хороша,
Обнаженно хотела, чтоб коснулась душа

Этой матрицы мрака, этих глаз седины...
Вдруг завыли собаки на рожденье луны...
Утомленный увидел... Как покровом накрыв...
Индульгенцию выдав... Ей грехи отпустив...

Над болотною тиной стон оргазма витал...
Утомясь Хеллоуином в темный край улетал
Он, осенней идилии объявивший конец...
Тьму в ночи осветили искры женских сердец...


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533853
рубрика: Лирика
дата поступления 01.11.2014
автор: Сокольник

Ранньоосіннє

Нам торує стежини
Споконвічне сумління,
І опалені трави
Ріжуть ноги у кров...
Одяглася країна
У багряноосіннє,
І злітає у далеч
Довоєнна любов...
Наші душі закуті.
Наші долі розбиті.
Ніби сни Маргарити
Про наступну весну...
І поранений Майстер
У бажанні зустріти
Заплітає в долоні
Молоду сивину...
І не хочеться вірить,
Що кінчається літо...
От воно і скінчилось...
Та його й не було...
Все закінчиться миром.
Тільки серце розбите,
Мов душа, розболілось...
Наче все... Відлягло...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522709
рубрика: Лірика
дата поступления 11.09.2014
автор: Сокольник

Відьма. Спокута. Поміж часів.

Ти ходила нічними ярами
В чарі дійства прогоркло-солоній,
І нічні наполохані трави
Лоскотали оголене лоно,

Ти літала нічними містами
І кропила їх кров"ю сердець,
Щоб пожежних вогнів вихорами
Легковірність звести нанівець,

І у шалі пізнань ексцентричних
Ніч, торкнувши тебе, тріпотіла,
Наче подруга зваб еротичних,
Обійнявши оголене тіло...

Ці знання, що від Темряви Ночі,
Від закритої іншому Брами,
Жаром вогнища жалять охоче
І на тіло лягли ланцюгами.

Час не той і не та нині ера,
Щоб у клубах гламурно "світитись"...
Середвіччя примхлива Химера -
Доведеться за все розплатитись.

І бомонду образи відчуєш,
І плебейське шипіння незгодних...
І епоха майбутня парує.
І "зіркове" те вогнище модне.

Тільки раз. За долоню узявшись,
Ту, що нею ти Коло обводиш,
Мов на подіум стрімко здійнявшись,
Ніби зірка, на вогнище сходиш.

Ось ти гола стоїш перед ними...
Вже вогонь доторкнувся до тіла...
Тільки раз у житті є хвилини...
Це - твоє. Ти сама так хотіла.

Лине крик твій останній, мов пісня...
У Майбутнє Рука волохата
Душу тягне, в Минулім завислу...
Жменя попелу. Втомленість ката.





адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525681
рубрика: Лірика
дата поступления 25.09.2014
автор: Сокольник

Так… краткое

Тает, тает ночи тень.
Будет день,
И познание себя-
Не любя.
Не познаешь жар в крови
Без любви.
Не придут покоя сны
Без войны.
Чтобы жизни смысл познать-
Надо БЫТЬ.
И победы не видать
Без борьбы.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520939
рубрика: Лирика
дата поступления 02.09.2014
автор: Сокольник

Над рідною Луганкою*
Снує сволота танками -
То постріли, то вибухи...
Капець. Армагеддон.
Ні світла, ні опалення,
А тризуби повалені.
Кому від того вигода,
Що править Лугандон?

Бандитам і розбійникам,
Кривавим їхнім спільникам,
Усім відомим злодіям
І хутіну-пуйлу.
У темряві населення:
Там думати не велено.
Стара-нова мелодія
По місту і селу

Про те, як за радянщини
(О, ще тієї панщини!)
Усім жилося здорово,
Пили і їли всмак.
Скажи, земляче, істинно:
Бажання в тебе приспане
Підняти гордо голову,
Сказати волі: "Так!"?


27.10.2014

Несито тицяють носами
у бік чужої матері,
кігтями розривають тіло
невміло,
скавучать ще, не виють,
морди кров'ю першою умиють.
Не болить їм, бо чужа вона,
мовчазна і нескорена,
прекрасна,
хоч ранами спотворена!
Незрозуміла, згорьована,
солодка і тепла.
Прокладають вовченята
дорогу до пекла
по тілу змученому.

Не вовками, вовкулаками виють,
крові тієї повік не змиють,
зайди-чужинці непрохані,
сльозами гіркими тавровані.
Тремтіть, вовкулаки люті,
крики материнські почуті!
Кулі, любов'ю посріблені,
вірністю гартовані,
знайдуть серце вороже!
Допоможи нам, Боже!

2014

І знову кров… О Боже, знову відчай
І знову смерть-хижачка на порі.
І розпинає небо крик у вічність.
І молитовно ждуть святі та грішні
Матері.

Горить земля і крається надвоє,
Сумне безсмертя набирає лік.
Доба новонароджених героїв
Нетлінне світло доблесті людської
Повік.

Ще крок, ще два… А там – чиясь Голгофа
Важка дорога має свій кінець.
На вівтарі, що зветься Перемога
Моя земля скалічена, убога
…І Бог Отець.

Осилю день і ніч перечатую,
Тенета часу свого розірву.
Увесь цей шум, всю тишу розітру я
У долю голоду і холоду пірну.

Розіб'ю серце, потім ~оголю,
Зруйную тіло повне каяття
У несвідомості його втоплю
У невідчутній недосяжності життя.

Вдихнути врешт, віддати чорноті
брудних річок старезних ідолів
Надію створити із ненависті
Святиню зростити з ганебних слів.

Та невже я утратив свій час?
Париж, ти випив всю кров мою.
Обвішу шию твою без прикрас
Я сміхом, плачем і свободою.

1.
тримається море
за землю прибоєм
впираються гори
у небо собою

вода за водою
розносяться ріки
землею святою
вкриваються віки

впиваються нерви
де біль щойно вижив
сідає на стерво
те чорне і хиже

моя неслухняна
розрадо в розлуці
ти стала дурманом
співцем революцій

2.
голодному кусень
каліці опора
вона мене дусить
мов грудочку корінь

докором відспівом
повісткою цинком
проривом пориву
прикметами жінки

у сонце пірнає
до ночі не видно
де тінь засинає
що зріє єхидно

на пальцях рахунок
загнув три і досить
вдих видих і руна
небес у волоссі

3.
кому б не давала
ті ситі та кволі
ті горя не знали
ні правди ні волі

кого б не любила
ті вибились в люди
як шиби у вікнах
чи кулі у груди

чого не зазнала
те стало виною
в законах конало
кропило війною

4.
при втрачених милях
у страченім часі
я прагнення штилю
приборкання лясів

годуй мене вітром
долонями ватри
думки омакітрюй
хвилинами мантри

йде сонце по нитці
вольфрамовій – губить
думки ясновидців
мов цноту до шлюбу

богине натхнення
проріднице роду
чим повні кишені
твої мілководі

5.
привіт немовчання
вітай мене глумом
я тиші вагання
у пригорщах суму

я сон з гіркотою
проснутися бідним
візьми висотою
мене у щось рідне

візьми глибиною
як очі з ікони
чи небо виною
за кров териконну

бери не дивися
дешевше не буде
я вже відмолився
і чистий до суду

6.
як бідним багаттям
приручена темінь
так роду розп’яттям
приборканий лемент

хвилина на спокій
бо друга на збори
дух втішного кроку
у скриньці Пандори

а вітру – на шепіт
і танець пилюки
в безокому небі
хлюпоче розлука

мене Бог малює
стирає до крапки
віршем заночую
до першої згадки

31 Жовтня, 2014

1.
коли з головою
діагноз невтішний
приходить з конвоєм
по серце Всевишній

до себе пригорне
раниме і видне
залишиться чорне
скалічене в злиднях

те чорне взуватиме
злобу у берци
душа будуватиме
мури для серця

безвітряно там
де в баки забиті
ламіття і шлам
безтямної миті

2.
орел на шевроні
що дивиться вовком
хабе без пагонів
зі шлунком перловки

божком картопляним
помічена стрічка
і погляд в незнане
як суки – на тічку

кораблик венозний
в пробоїнах трюми
команда стервозна
від голки і гуми

3.
дорвешся до зброї
і станеш вбивати
хоч Бог не з тобою
а там – чиясь мати

твій битий отаман –
насіння монголів
коріння бедламу
курликання голе

4.
думок павутина
попався – світ виссе
тобі зла година –
наповнишся бісом

і бісом і басом
командного рила
наточаться ляси
освятяться вила

і хвіст медсанбату
поплентає ззаду
щоб мух відганяти
як подих – на ладан


5.
не страшно без Бога –
не сумно без пісні
дорогу зачовгав
як право на дійсність

горить чужиною
натхнення мочити
терпіння за мною
попереду жито

те жито налите
як перса жіночі
приляг би спочити
та в землю не хочу

6.
де сонце здається
в полон дощовиці
там доля сміється
і тіні не ниці

хатин головешки
стерня безголів’я
тут янгол не мешкав
тут попелом сів я

розбурений градом
понизаний дроном
лежав і не радив
де спить оборона

де міни чекають
на крок відчайдуха
а простір вникає
в контузію вухом

там ніч наступає –
каблук на комаху
а серце спиває
опінення жаху

7.
дорога у ямах
як відгомін віспи
знівечені храми
по свіжому різьби

дзвіниць колотнеча
по довгій мовчанці
серйозність у скетчах –
сліпих дикі танці

глухих теревені
німих Божі знаки
і гупнутий Лєнін
як зварені раки

метал кольоровий
чи камінь гранітний
лежать ніби слово
про небо нерідне

30 Жовтня, 2014