На березі синьої річки
Смутки живуть невеличкі.

З усіх них найперший в рядочку -
Що не можна гуляти в садочку,
Другий - вода не стає сухою,
Третій - що муха літа за тобою,
Далі - що пазури є в кота,
Що курка весь час втікає ота,
Що не вільно хапати за ноги сусіду,
І з неба не пада ковбас до обіду,
І останній зі смутків той самий,
Що людина їде, а песик має бігти ногами.

Та дай песику моні до будки,
Повтікають з над річки всі смутки.

2015

Він може пестити високим штилем слух,
А може лайкою брудною потекти.
То хто ж тобі язик твій? Ворог? Друг?
Ні той, ні інший: твій язик - це ти!

2015

Притомилося сонечко, сіло спочити на дах,
Увесь день у серця доброту і тепло розносило.
Я читаю тебе, наче вперше в житті- по складах
Розставляю крапки, де дожити у слові несила.
Кожен аркуш, як здобу, смакую,запивши вином,
Загнуздати не можу думок розтривожену зграю.
Надвечір'я загляне у наше прозоре вікно...
Я у серці із пазлів картину про тебе складаю.

Минає літо – маками згорає.
Світанок обпікається крильми.
І суша люта. Стежечку до раю
За рай обА хотіли б мати ми.

Минає цвіт. За цвітом – інша квітка.
Вінок мого чекання є вінець.
У плетиві його зненацька й зрідка
Зринає нам надії острівець.

О! він явА! Поява із нізвідки –
Прогалина між пагонів річних.
Кладу стеблину до стеблини. Квітка –
Закладинка непережитих книг.

Зникає він – спливає у нікуди.
Що я чекаю, вбрана у вінок?
Тривога – вдих – наповнюються груди.
Зневіра – видих – серденька танок.

Танцює літо. Серця колотнеча.
Світ обертом – тримаюсь за стебло.
Не літо – пекло. Не танОк – утеча –
Із лейтмотивом: все уже було.

13 липня 2015

колись ти кохатимеш іншого до нестями,
цілком божевільна ітимеш за ним наосліп,
і глибоко в грудях, поглинутий почуттями,
тебе не врятує проникливий власний досвід.
коли ця любов, наче хвиля, підступна й хитра,
зітре твою гордість, мов крихітний мис на мапі,
згадай - своє серце, як стиглий солодкий цитрус
ти колись для колишнього вже поділила навпіл.

2013

Орбіти планетарні не мають перехресть.
Молочний Шлях тікає крізь пальці молоком.
З тобою ми далекі, і в кожного свій хрест.
На зустрічі в нас вето. Багато перепон.

Та нас єднає світло, яке росте із серць.
І ми несамовиті в любові та борні.
І нам важлива правда як дотик до небес.
А ще ми дуже близько, хоч зараз уві сні.

Та деякі комети торкаються планет,
Коли немає страху й старих пересторог.
І хай вони зіткнуться! - Та буде спільним лет!
І хай там буде вибух! Але не страшно - вдвох...

2014

Є своя манера
в автомата й револьвера.
Є своя манера
у кинджала та меча.
Все життя ми граємо із ними у смертельного квача.

Є своя манера в крові –
в неї смерті кольорові.
Є манера у води –
у безодню не ходи.
Не туди!

Є манера у отрути –
то від неї вмерли Брути...

Та манера із манер,
що була і є тепер,
що тепер її пора –
то манера у пера.

2015

Коли розсовують заслони
Хмарин захекано вітри, –
Люблю зірок яскраві грона
За світла полиски згори.
Люблю несталу прохолоду
Прозорих літніх вечорів,
Коли задухи чад відходить
І гине в далечі полів.
Люблю, коли стихають звуки
Шляхами змучених коліс, –
У тиші слухать, як пилюку
Дерева струшують униз.
Люблю туман сивобородий,
Що укриває комиші, –
Люблю народжувати подив
Щомить в окриленій душі.
13.07.15

Весною юність одцвіла,
Молодість літом відбуяла,
Життєва осінь вже прийшла
І на порозі тихо стала.

Та серця ніжний-ніжний спів
Зринає лебедем під хмари.
Радості й щастя не затьмарить
Осіннє золото років.

2013 р.

Троянда - квітів королева,
Царівна польова - ромашка,
Айстра - то зіронька небесна,
І мальва,мов крилата пташка.

Горда принцеса - то лілея,
В траві фіалка-намистинка,
Конвалія - маленька фея,
"Супутниця тривог" - гвоздика.

Нарцис - вродливий і пихатий,
Сором"язлива незабудка.
Квіти - окраса,як у свята,
Найкращий подарунок в будні.

2014 р.

Наші мрії – насправді спогади.
Наші зустрічі – згадка про нас.
У минуле бажання голодом
Гнані. Втрапили в Алькатрас.

Острів. Грати. Затяті мури.
Сотні миль – самоти моря.
У кайданках – моя фігура.
У лампадці – твоя зоря.

Наші очі – насправді сутінь.
Наші руки – насправді хрест.
Я боюся дістати суті.
Не для мене цей Еверест.

Краще буду кружляти в небі
Самоти. Чайка-крик-вода!
Наші мрії – чужі, далебі…
Руки, очі, вуста… Біда.

12 липня 2015

Ми знову зустрінемось, може, у другім житті,
я буду дощем, ти ростимеш травою у квітні.
Ми знову зустрінемось на перехресті світів,
в ефірі холодному не залишаючи тіней.
Загублені в часі, без шрамів образ і вини,
де все ще знайомо мигтітиме зоряний смалець,
мудріші на вічність, ми байдуже будем над ним
пісок із клепсидри буття пропускати крізь пальці.
І попіл від пам'яті, тої, що колір їй – смерть,
яка у тобі червоніла і пінилась кров'ю.
Я теж не згадаю в пилу мерехтливих комет,
що можна, й не маючи, втратити. Воїне воєн,
у тій невагомості знову побачиш мене,
просту і комічно несмілу в космічнім потоці.
А може, зустрінемось десь на одній із планет...
Якщо ти не проти, нехай буде третя від Сонця.

2015

Глибоке безпам'ятство наче бездонний Та́ртар.
Ні кроку з цієї дороги: впадеш ненароком.
Пильнує тебе всевидюще стосонячне око,
і час по узбіччях каміння своє збирати.

І час для покути гріхів – хороводи тіней
прозорі тепер, як сумління мерця й немовляти.
До тіла твого – чистотіл, подорожник і м'ята.
Між ребер твоїх – рятівні корінці прозріння:

все – тлінне й однако мине для сліпих і зрячих.
Змете піраміду Хеопса пісками Єгипту.
Візьми мою чашу, бо з неї іще не допито
священну любов, те єдине, що має значення.

2015

Підсохла хмарина
витріскує громом.
Лисіюча втома -
велике цабе.
Пожежна частина
липневого неба
згортає під себе
дощу ДТП.
Зелені дерева
обтрушують червень.
У якісну зелень
фарбується й стовп.
Негода липнева
завадила спеці
побути в безпеці,
ну, днів так зі сто.

12.06.2015

Закохана жінка аж світиться щастям,
Надія і віра - її два крила.
Творити добро їй завжди у радість,
Ніжності серденько прагне й тепла.

Упевнена в собі,рішуча та горда,
Як поруч міцне чоловіче плече,
Тоді,наче сад розквіта її врода.
То ж душу зневіра хай не обпече.

І буде взаємним хай ваше кохання,
Дівчатка,дівчата та милі жінки,
В житті щоб збувались усі сподівання.
Любові й привітності вам на віки!

2004 р.

На полотні життя кольори різні:
Червоним доля вишиває й чорним теж,
В душі то смуток,то весела пісня,
А що минуло,того не вернеш.

То плаче серденько,а то сміється,
То радість осяває світла,то журба.
Дві смуги в кожного із нас - яскрава й темна,
Постійно йде між ними боротьба.

Хай світлі кольори перемагають,
Садам життєвим буйно так цвісти.
І принесуть вони рясні плоди
Надії,віри,щастя та кохання.

2014 р.

На зітканому з неба полотні
Душа лежить, утомлена від битви.
Свої земні забувши ночі-дні,
Вона рядки шепоче із молитви.
Зажили рани - плід людських образ,
Спинили біг шалені сірі будні.
Лишивши на землі німий каркас,
Душа чекає на години судні.
Пройшла життя назначені щаблі,
Полинула голубкою до неба.
Усепрощення мовчазне, без слів -
Нічого більше їй уже не треба.

В этом доме бессмысленно дверь запирать.
В этом доме давно уже нечего брать.
Эти окна... В них мрака зияющий храм.
Этот дом открывает глазницы ветрам.

Двери настежь, но дому не встретить гостей.
Никогда не услышать здесь смеха детей.
Скрипа стон, словно вой одичалых собак.
Этот дом навсегда погрузился во мрак.

На четыре от дома ведут стороны
Вдаль дороги. И эти дороги войны
Для себя так беспечно избрали жильцы.
И окончилась вечность. И в воду концы.

Круг замкнулся. Есть вход. Только выхода нет.
Мраку ночи безрадостно видеть рассвет.
И в несбывшемся сне уплывает во тьму
Этот дом, нежеланный уже никому.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115071201117

Неначе вчора: сміявся червень,
і ти – "принцеса"! Черешень смак…
І пахло сіно, і зірка з неба
тобі у коси… Впритул, навзнáк…

А далі – буднів коловороти
і чорно-сивий нелюбий дім…
Купе. Перестук коліс. Навпроти,
уже не разом, "вона" і "він"

так офіційно, і так до хрипу –
оця дорога, і цей сюжет…
Погасне рампа, спочине скрипка,
в м’якім футлярі засне кларнет.

Лиш не заснути моїй уяві –
гортаю кадри: вперед, навспак…
Дарма, що осінь - листки жовтяві,
якщо в цілунку – черешень смак!

Отам за лісом
        рожеву фарбу
                розлив світанок.
За ніч втомившись,
        веселий вітер
                присів на ґанок.
Вже жайвір лине
        стрічати сонце
                в ясній блакиті.
І чепуряться
        пахучі квіти,
                росою вмиті.

5 липня 2015 р.

БЕЗ СИНА

Лежать сини убиті на землі,
На ярині, яка зустріла весну.
Їм непотрібні сонце і шаблі,
Вони уже ніколи не воскреснуть.

Матусі їхні відчувають щем,
Батьки до втоми роблять всю роботу…
А місце смерті вимиє дощем.
Відкриє горе в батьків дім ворота.

І мати враз постаріє, умить,
Безтямно крикне, втративши дитину…
Осяде батько. Як тепер їм жить,
Стрічати з війська сина в домовині?

Комусь же нині вигідна війна,
Життям синів огріхи прикривати.
Чи виросте ізнов озимина,
Якщо помруть без сина батько й мати?
10.07.15

За сонцелітом прийде жовта осінь,
А потім землю замете зима...
Та половіє, повниться колосся,
І пахне липа, а дощу нема.

З’єдналось поле з синім небокраєм
І прапором держави скрізь цвіте.
А невеличка перепілок зграя
Згори пірнає в жито золоте.

Де на узліссі дуб високочолий
На світ зорить із-під густющих брів.
Він стільки бачив різного довкола,
Та хлібний лан отут з далеких днів.

Кругом земля, що знала воза й плуга
І босі ноги древніх орачів.
А я у цьому полі маю друга
І вірну руку на його плечі.
10.07.15

У зеленому саду
Сумував мій какаду.
Раптом чує:у дуду
Дує одуд у саду!

Подруживсь мій какаду
І маленький одуд Ду.
Вдвох тепер вже у саду
Друзі дують у дуду.

5 червня 2015 р.

На лужку розквітли квіти,
Ніжно-юні, наче діти.
Усміхається травичка –
Їй роса вмиває личко.

23 березня 2015 р.

* * *

Замкнулось коло.
Більш уже нема
Мене отого, що недавно...
Стерто.
Мені було видіння: даль, зима...
Тіла під снігом – як листи в конвертах.

Луна душі метається, як звір.
Секундна стрілка зраджує годинну.
Та ти, мій друже, їм обом повір,
Задумавшись над часом на хвилину...

Хвилинна стрілка – гладіус епох –
Іскриться та ікриться в циферблаті.
Присядьмо, друже, вип'ємо на трьох.
Ми з часом гладіолусно у блаті.

Ця свистопляска також промине.
Вона боїться світла й мого болю.
Хто більше любить – більш страждає...
Нерв...
Мій шлях – як нерв, єдна мене з добою.

Печаль, як сука, лащиться до ніг.
І холодно у душу, хоч і літо...
Та знову я на білому коні –
Як золотий землі і неба злиток.

Броджу по світу.
Слухаю зорю.
Шумлять ліси, як ріки, стогнуть дзвони.
А я, мов книга, скоро догорю.
А світ – мов крига...
У сльозі потоне.

Чиясь душа – закопаний вогонь.
Моя ж – лампадка між людьми і Богом.
А я питаю ангела свого,
Чи правильна моя терпка дорога.

Іду за ним.
Лечу уже за ним.
Гріхи мої і пузо заважають.
Між нашим-вашим, грішним і святим,
Усім, всіма, кого люблю, прощаю.

Думки мої, мов гнізда на церквах,
А серце ніжне – мов бджола п'є воду...
Як жити далі?
Як зоря?
Трава?
Затаєна печаль мого народу,
Що тепла-тепла,
Як сльоза сльози,
Солодка, як закопана горілка...
Іскряться в чорнім небі Терези
І важать біль мій.
І мовчить мобілка.

Мені так добре, як вона мовчить.
Я не самотній.
Я з моїм Всевишнім.
А вічність сконцентровується в мить.
А мить – як вишня,
Що потіша і око, і уста,
Ще й рай душі нагадує краплинно.
До болю глибиніє висота –
Як сік шипшини.

Народ сьогодні просто заблудивсь.
Ікони й листя тихо кровоточать.
А пам'ять серця, наче тінь води,
Яка тому і сива, що пророча.

Приматкобоживсь.
Проти всіх пішов.
І переміг...
І смерть мені, як свято.
І манить світло, наче Божа кров,
Коли душі моїй холоднувато.

А президенти вже мене смішать.
Юродивих все більше поважаю.
Мені все ближче покаянний тать,
Ніж той, хто бреше, чия хата скраю.

Я шок ношу в собі багато літ.
Моє коріння дістає до магми.
І моляться останні журавлі,
Пір'їнно пролітаючи над нами.

А чорна меса вітряних ворон
Тут зостається...
Апокаліптично.
Дурна війна.
Молитва.
Чорний сон.
Я не боюсь.
Мені уже космічно.

Зійшлись на мить всі стрілки золоті:
Секундна і хвилинна, і годинна.
Хотів поетом бути в цім житті,
Тепер же старцем...
Дивна я людина...

Старий каштан схилився у поклоні
Перед зеленою красунею-весною,
Запалену свічу поклав в долоні,
Зізнавсь в коханні й кликав за собою.

На рушничку із квітів веселкових
Щасливі та замріяні стояли,
Пташиний хор співав оду любові,
Вони ж бо доленьки навіки поєднали.

2003 р.

Афганстан і досі вам болить,
Хоч роки пролітають за роками.
Зазнати довелось таких страхіть,
Пройшли ж пекельними дорогами-шляхами.

Загинув хтось,когось взяли в полон,
Від пережитого ви посивіли рано.
Та вижили усім смертям на зло,
Хоча не гояться чомусь душевні рани.

Хай жахи не тривожать ваші сни,
Щасливими щоб прокидались вранці.
Хай будуть гідними онуки і сини
Своїх батьків та дідусів-"афганців".

2013 р.

Звикає квітка до води з-під крана.
Звикає жінка до формальних див.
Колись мені ти стрівся надто рано.
Банально пізно отепер зустрів.

І ворожу я – диво чи не диво?
Звикати до минулого уже?
Щасливішати більше, як щаслива –
Звикати до потопів і пожеж.

11 липня 2015

Наодинці з грозою і відчаєм
Мрячно і холодно.
Десь надломленим окриком
Тишу ламають вітри.
Тінь порочного літа
Сумбурно лягає за обрієм,
Укриваючись шовком
Доспіло-серпневих гардин.
Пристрасть древньої спеки
Проз хмари голубить засмагою,
У надії на сонце
Шурстять перемоклі лани.
Неосінню журу
Я тобою і зраню і вигою
Не губи мене в зливах,
Спини між громами, спини!...

Я уже живу в Європі.
Тип: безхатченко зі Штатів.
Фах: працюючий непопіл.
Перспектива: без "Тольятті".

Я уже живу в Європі.
Стан: усім з дитинства винний.
Допінг: цвіркуни в укропі.
Віза: "лежачи" й "з коліна".

Жодних "ні" і жодних "щоби",
не потрібна допомога.
Я уже живу в Європі.
За с о к и р о ю у Бога.


10.06.2015

Я сегодня собираюсь на банкет,
Долго и усердно чищу пёрышки.
Как на бал, готовлюсь выйти «в свет» -
Туфли-шпильки, платьице с иголочки.

Лёг на щеки легкий макияж,
Распушил ресницы, сделал стрелочки,
Будто мастер занимательный коллаж,
Упоительно малюет на тарелочке.

Безупречность имиджа важна,
Мне доверена ответственная роль,
Хоть искусно скрыта седина,
Я нисколько не скрываю возраст свой.

Потому, что праздник непростой:
Милой внучке годик. Вот дела!
Очень хочется, чтоб с внученькой такой
Рядом бабушка красивою была!

2015

Розмови втрачається нитка
Впустив її ти, потім я.
Єдиний взаємності свідок –
Тоненька її течія.

Замовкла нечутна розмова,
Думки у ефірі сплелись.
Тому ми позбавили слово
Занадто мережених рис.

Не треба душі інтернету.
Вона тебе чує ускрізь.
Поетка мандрує поетом –
У віршів його парадиз.

Бо знає: він не інтернетний,
Ні світ його, ані слова.
Долаючи серверів нетрі,
До тебе іду Я жива.

10 липня 2015

Ошатний світ книжок у небуття відходить.
Не на полицях затишних тепер його домівка –
Побіля смітників знайшов притулок свій,
Приречений витримувати витівки погоди.
Не сам відходить улюблений з дитинства світ –
Бере з собою тих, хто по копійчині складав,
Аби в нічному безгомінні з омріяним набутком
До перших півнів утаємничитись в кутку.
В хащі комп’ютерні відходить світ книжок,
Звабливі палітурки неохоче скинувши.
І все ж оті, що замолоду поріднились з ним,
Тішать себе: а, може, ще повернеться невдовзі?

А давай,
прикинься щедрим,
маяком вночі світи.
Як тайфуном по ущелинах,
по журналах гуркоти.
Вдай, що рідний, ну
і, звісно,
довгожданий, дорогий.
Необхідним стань навмисно!
Удалося?..

А за тим
відчини вікно із видом на.
І очисть себе скоріш.
Треба
тільки власним прикладом
захищати
кожен вірш.


10.07.15

В черешневім чужім раю
Оку солодко, згадці – гірко.
Колисаєш нудьгу свою,
Тулиш зарубки на одвірку.

Крізь таврований градом сад
Носиш роси німій зозулі
Манівцем, що веде назад,
Де спів горлечко ще не муляв;

Де гірчила любистком ніч,
У тумани облуд повита,
Блідла, никла – і зслизла пріч…
Та зозулі вже шосте літо

Бракне голосу, й кожна мить
Глибше всаджує ніж між ребра:
І тобою ніхто не снить,
І нікого тобі не треба.

Зорями сяють лагідні очі,
Як радістю сповнена її душа.
А смуток бринить у зіницях жіночих,
То й в серці відбиток свій залиша.

Нехай же привітно всміхається мати,
Бабуся та подруга,донька й сестра,
Доля хай квітне барвінком хрещатим.
То ж ніжності,жінко тобі і добра!

2006 р.

Впало зернятко у чорну ріллю,
Сонцем зігріту,умиту росами,
Дощами напоєну.Тихо ступлю
По ній обережно ногами босими.

І відчуваю я подих землі
Теплий,ласкавий,життям насичений,
Тут проростатимуть зерна малі,
Щоб хлібом шуміти,в піснях звеличенім.

Полем безкраїм іду і на мить
Зупинюсь,колосся торкну долонями.
Десь високо жайвора пісня летить,
Бринить,розливається срібними дзвонами.


1982 р.

Старий добрий стиль
Губи підсушив.
І вернуть не встиг
Біль ковтнутих слів.

Бо ж між нами крок
В кроці тім стіна.
Я не на разок
В мене ти одна

Не потрібно слів
Просто без доріг
Не зроблю того
Що зробити міг.

Не зловлю момент
Не прикрию фронт.
Злісний пірует
І вже мертвий фон.

Не топчи мене
Не ридай сама.
Щастя в світі є
Віра не дарма.

Тополиний пух
Заміта сліди
Ти мені не друг
Але в сні прийди.

Поговоримо
Сядемо за чай.
Не гаси свічок.
Краще коровай.

Серця легкий щем
На душі туга.
Як на зло іще
Знов болить нога.

09.07.2015 00:49

Ласкавий дотик губ тремтливих –
І я блаженно розтаю,
Бо це хтось гордий пересилив
Нарешті стриманість свою.
Отож уже не марю снами,
Скорившись мріям крізь одчай, –
Спішу вустам навстріч устами,
Як до ріки стрімкий ручай.
Жадливо п’ю хмільну вологу
І, звеселілий, не збагну –
Чи підіймаюсь до знемоги,
Чи упірнаю вглибину?
Чи так, рятуючись од згуби
Печалі й болю самоти, –
Навік упився в любі губи,
Щоб їх від інших вберегти?..
10.07.15

Лінія сонця і лінія долі
По вертикалі.
Краплі холодні капають долу
Далі і далі…
Геть задощило. Небо погідне
Певне в декреті
Тіні вечірні ліплять по стінах
Лжетрафарети.
Дивно і темно. Думка малює
Зоряні пасма.
Хмарно-погідно, ніч балансує.
…Не впасти б…

Ти казав, що я проста, як двері,
ти казав, тобі зі мною нудно,
ти казав, що хочеш акварелі
в постелі!
Ти казав, що маю спокушати,
а не повзти комахою по ліжку,
німфою із шовку виринати,
літати!
Ти казав, що темна я людина,
і розумні книги не читаю,
лиш тягаю сумку з магазину
й дитину!
Ти казав, що я не маю шарму,
що французьке вже мені не личить,
що моя фланелева піжама -
драма!
Ти казав і наминав котлети,
і гарячий борщ із пампушками,
і голодні зиркали з портрета
естети...

2015

Життя іде мов пішохід
доволі чемний – тротуаром.
А я обрала чорний брід –
Дороги. Наче і не пара?

Чом же не ладиться дует?
Воно окремо, я окремо.
А хто кому авторитет –
То не його, моя дилема.

За руку хто кого візьме
І поведе на зебру вчасно?
Життя іде собі німе,
Із вічним статусом – прекрасне.

Сигналю йому – фа-фа-фа!
Вищу на віражах машинно.
Йому не вадить. От лафа!
Відсутні вади і причини.

Іде собі – хоч стій, хоч скач –
У нього тих доріг як лиха!
І бездоріжжя, і невдач.
І сліз, і роздумів, і сміху.

Воно собі протічне тло,
Ні підступів, ані користі.
Іде собі – і не на зло.
І не на зло стоїть на місці.

Чого ти випав на асфальт?
Чи на грунтівку? Чи на щебінь?
Ні реверансів, ані сальт
Йому випрошувать не треба.

Синхронність з ним чи унісон
Даються без мистецтва й дива.
Шляхом чи тротуаром он -
Без сумнівів і рецидивів

Іди у ногу за життям,
Іди йому настріч – як хочеш!
Дорожні знаки хиб, звитяг
Завжди потраплять нам на очі.

Дороговказів не знайдеш
З питанням – «До життя готовий?».
Іде воно. І ти ідеш.
А ПДР – всього основа.

початок липня

Засмаглих трав скорботний шурхіт
Пливе дрімотністю садів, –
То оживає ледве чутно,
То гине в спеці літніх днів.
Зростає гірко чад задухи,
Хоч тіні хмар плазують скрізь, –
Хоч одягаю капелюха,
Та все одно линяє ніс.
Хоч би дощу якась краплина
На мене впала чи траву,
Бо, бронзовіючи, – загину
В годину передгрозову.
09.07.15

З Боба Марлі* - Ні жінко…
(не переклад)

ні-і-і-і жінко не та-а-ак
ні-і жінко не та-а-ак
ні-і-і-і жінко не та-а-ак
бу-у... бу-ло усе-е-е

а змій - а змій
змій то умі-іє…
але ні - не спокушав
просто він в уяві тво-оїй
пружний і такий слизький
тебе лякав
ховаючись поміж листкі-ів і-і-й
і ніжних пелюсток квітучого саду
і як ти приміря-а-ла о-о-о
райські яблука собі на грудь
тої миті хтось торкнувся з заду
о твою плоть…

ні-і-і жінко - не мрій
ні - це був не змій
але це було-о рай…
08.07.2015
* Боб Ма́рлі (Bob Marley), справжнє ім'я Роберт Неста Марлі (Robert Nesta Marley; 6 лютого 1945, Сант-Енн, Ямайка — 11 травня 1981, Маямі, Флорида, США) — виконавець регі.

Сміх – це абсурд невимовного щастя,
Радість легка заборонених жартів,
Часом його переливи сріблясті,
Раптом – дзвенить божевільним азартом.

Будні безжально сміються в обличчя,
Світ – захихоче нахабно у спину.
Доля насмішливо успіхів зичить
Сміхом Гомера, не маючи спину.

Нам би позичити мудрість Езопа,
Очі – в Рабле, саркастичність у Свіфта...
В тиху іронію – часу тайнопис –

Вічність шифрує гротескні привіти,
Кличе піднятися в духу акрополь,
Чарами посмішки дивної світить...

2015

А ти мені сьогодні знов наснився...
Старий вокзал і я чекаєм дива!
Та час нестерпний
і такий зрадливий,
пручається
і тягнеться поволі,
і хочеться кричати,
бо чекати
вже сил немає!
Війна...чи доля...
вона, немов крадій безжальний,
тебе привласнила,
скупе лишивши "жди!".
І я чекала,
дні чекала й ночі,
молилася і плакала,
й раділа
коротким смс - живий!

Ці дні без тебе зовсім обідніли,
безбарвні ночі тишею пекли,
моє життя без тебе спорожніло,
коли ж ми дочекаємось, коли?
Шалено серце б'ється і тріпоче,
йому у грудях тісно, аж болить!
Вокзал, автобус, і щасливі очі,
хоча б у сні, хоча б лише на мить!

Так хочу вірити,
що стане сон пророчим,
забудеться розлука, мов міраж,
забуду відчай і самотні ночі,
і назавжди сховаю камуфляж!

2015

Людина вмирає смертю душі
І ніхто не зверта на це уваги
Ще менше ніж в Еліотовім вірші
Юнак зійшов з неба
І ніхто не відчув цього
Людина вмирає смертю душі
Агонізує в розпачі й гіркоті
І навіть набуток робить з цього
І ніхто не скаже їй
Гей добродію ти вмерти зібрався
Або ж гей добродію
Припини
Ти можеш знову вмерти од цього
А як наважаться
Розбить
Твоє життя
Відки тобі знати
Хто розбива
Ти сам
Чи може хтось інший
----------------------------------
Йона Волах - ізраїльська поетеса. Народилась у Палестині в сім’ї вихідців з Бесарабії. Вивчала живопис.

Марять водами ятері,
на узбіччях лежать шкатулки.
Йти у напрямку від зорі
кам’янистим сільським провулком,

оминути ламкий спориш,
озирнутися коло хати
на зорю – і нічого більш
по дорозі не оминати.

07.07.2015

Умилася душа сльозами,
Та засміялась, мов дитина,
І я відчула: серце - ціле,
А думала...вже половина.
Засяяло тендітне, ніжне,
І чисте, наче немовля,
На білих крилах тихий спокій
Несе до мене Янголя...

…о моє тіло…
мій годинник – рухливий брехливий примхливий
рахує зачинені двері…
(рихтую його в дорогу штопаю діри)
бракує йому віри
(годжу йому – егоїстичному)
в ньому хаотичному рахітичному артистичному
усі світи – дотичною…
(оркестр давно по халтурах
лишилася одна скрипка – диригую – не реагує –
фальшивить… ноти розвіяло вітром)
махає віялом віри
перевтіленнями травестійними вимальовує вісь постійну
наділяє надірваними надіями
рушниця ржавіє до третьої дії
до третіх півнів тикається Петром
Фомою тикається руками
бреше-бреше роками – байстрюками
так і хоче лягти Нарцисом на березі Лети
і дивитися в очі Часові…
і любити себе без болю
і цвісти-цвісти розпачливо щовесни…
засни, моя Музонько, засни… засни…