Порожній ефір, наче бочка з-під меду весною.
Ні звуку, ні слова - прокладена й вільна лижня.
Хіба не була Твоя мова знадливо-близькою,
І я не могла би без неї прожити і дня?

Вслухаюся в тишу. Там, знизу - і залпи, і крики.
Знецінився розум, людина до м`яса зійшла.
Хіба не творив Ти її і високу й велику,
Щоб виділа більше, ніж їжу зі свого стола?

Чи тими словами свою засівала свідомість,
Що виріс бур`ян, не потрібен нікому ніде?
Гряде новий час. І зникає старий, а натомість
Іде і Спаситель, і Антиспаситель іде.

Один - за своїми. А інший - украсти собі,
Обманом і страхом відвести людей від безсмертя.
Стають і тілами вже світлі і темні на бій
За душі людей, поки світло земне не померкло.

Вслухаюся в тишу. Там, зверху - постала земля.
То Єрусалим нові свічі запалює в Небі.
То молиться місто. І музика лине здаля -
Столи накривають, готуючи радість для тебе.

Хто вистоїть - прийде. Любов віднайде висоту
І полум`ям серця пропалить темнотне коріння.
Хто вистоїть - прийме і слабкість свою, і мету -
Пізнати майбутнє у світлі свого воскресіння.

Вслухаюся в тишу. То Неба збирається рать.
То воїни Світла будують підвалини храму.
У кожного в серці жива пломеніє печать,
Що закликом світить: "Ставайте до праці із нами".

І темрява сходить, мов тіні у сонячний день,
Як світло в зеніті земну оглядає поверхню.
То вічність готує в життя і у радість людей,
Для цього все зло в них повинно до часу померти.

Вслухаюся в тишу - дзвіночки мелодій як плин
Гірських ручаїв, що несуть свої води у спрагу.
Ні, я не слуга, бо приходжу до Тебе як син.
З любов`ю відкрито приходжу до Тебе без страху.

Бо стелять осінньо і невідворотно обрус
Плодами душі наші ангели надлегкокрилі.
І зводиться в небо свята моя Києва Русь
У Волі Господній, у щасті, в любові і силі.

06.11.14

Зорі падали завше,
І люди до того звикли,
Загадати бажання встигали –
Самообман.
А небесні втікачки
Вмирали на ночі іклах,
І диміли в росі,
А люди казали – туман…

І віками повір’я
Свідомість людську тривожить:
Впала зірка – мабуть
Душа відлетіла чиясь…
Ти прости і прийми її
В Царство до себе, Боже,
Щоб безгрішна вона
До лиця твого вознеслась…

То сліди від зірок,
А чи залпами б’ють гармати?
Впасти просто згори –
Та нема вороття назад.
З поля бою навспак
В небеса відходять солдати,
І страшний той безмовний,
Щодень рясний зорепад.


…Зорі нині не падають –
Їх певно Бог приклеїв,
Здолу тиша німує,
Що аж забиває вдих.
Зорі дивляться мовчки,
Як воїни сплять в траншеях,
І звільняти не хочуть
Місця в небесах для них…


03.12.2014

Речка, речка!... Снулая, больная...
Тонкий лед укутал, словно плед...
Ну скажи, о чем ты вспоминаешь,
Истекая в холода рассвет?

Слышен звон церковный- нежен, тонок,
С колоколен растревожив тишь...
Может быть, купания девчонок?..
Их в объятья нежно заключишь...

В полусне прохладного теченья
Затерялся времени разбег...
Зимних снов унылые виденья
Томно овивают твой ночлег...

Только раз на Празднике Крещенья,
Прорубивши в грезах полынью,
Ты свершишь, проснувшись, омовенье,
Чистоту души отдав твою

Тем, к тебе приникшим пилигримам,
Что к твоей душе припасть пришли...
Не сковать тепла суровым зимам,
Что идет от Веры и Любви.


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114120311066

                              ***
Дарунки долі тішать і тривожать.
І повсякчас, і прісно, і завжди
намісники лукавої орди
чуже поділять, а своє – помножать.
І де воно? Піди його найди.

                              ***
Безмірні запити людини,
аби триматись середини –
бажати те, чого немає,
і мати все, чого бажає.

                              ***
Не хочеш бачити і чути
одне одного розумніше?
Не уповай тоді на більше,
аніж оте, що має бути –
важли́віше, ніж хоче інший.

                              ***
Усім належне віддадуть,
коли із ликів зірвуть маски.
А сповідатись можна й тут, –
Месіє, де той Божий суд
за всі гріхи з Твоєї ласки?

                              ***
Не хочемо відомого почути,
говоримо забутими словами,
не віримо, коли не може бути,
що несказанне пише тільки нами.

                              11.2014

ви призвичаїлись я призвичаївся
вимкнули світло - замри!
о самопоміч! Сполука Відчаївна
тещею серед зими
як хуртов"южиться як хуртостелиться
боженько, змилуйся! всоте молю
в холоді цьому і чорт не оселиться
(чорт задля понту ) - з лівого сплюнь

голодно сиротам в світі прийдешньому
хто ж його винайшов… хто б розчавив
я би доріженьку вистелив рештою
спогадом влітку про лижі… а чим? -
на ожеледиці щік обморожених…
вимовлю - випурхне білим сніжком!?..
і побіжить собі за подорожніми
як до повітря під кригою сом...
03.12. 2014.

Коли болить душа – де взяти ліки?

Коли зима не в радість і мороз...

Зростає мінус – ось такий прогноз...

І десь там мерзнуть люди, що є дико...

Століття двадцять перше,

Каяття? – Історія нічого не навчила,

Коли у обмін на людське життя –

Амбіції потішити щосили.

Всесильний світу? – Помилка часу!

Болить душа із мінусом прогнозів.

Я вірю в перемогу і весну,

Я вірю в справедливість, хоча осінь,

Хоч нагнітає сірість і зима, нав’язує

Зневіру, тихий відчай,

Я вірю, що зусилля не дарма...

І перемоги правди й світла зичу.

А я тебе переспіваю,
Додам несказані слова,
Які завмерли в серці скраю.
І буде пісня, як нова.

А може, просто промугичу -
Слова ж потрібні не завжди.
Мелодія знайома звична
На інші забринить лади.

Коли вже й голосу немає,
У прірви тиші на краю
Тебе я подумки співаю
І мріям крила роздаю.

Не замовкай в душі ніколи,
Бо ти - життя мого струна,
Така гірка й солодка доле,
Любове-пісне осяйна.

24 листопада 2014

ще варить каші і борщі
плітки ще інколи із рота...
і споглядає як хрущі
виносять червень за ворота…

ще вії красить, обрій брів
кумедно хмуриться на сонці
як тільки що… - мечами слів
рубає мантри "по-японські"

ще знає толк у огірках
плюс у варениках професор
і не біда що при роках--
най-найквітучіша із Весен!!!
03.12. 2014.

Ні нарікання, ні образи, ні жалю...
Зима штрихами замалює літо.
Сніжинок у долоні наловлю,
Як цвіту із дерев.

Несамовито
Завиє хуга,
Затріщить мороз,
Сади одягнуть убрання вінчальні.
На клавесині вітер-віртуоз
Зіграє світлу музику печалі.

По вицвілім небеснім полотні
Вечірнє сонце скотиться горіхом.
Прилине спогад, наче уві сні,
І я у ньому відшукаю втіху.

Сніжинки кришталеві у руках
Внесу в тепло затишної кімнати.
І будеш ти у серці та думках,
Бо я тебе не зможу не кохати.

27.11.2014р.

Ти потрібна мені. Уночі,
Коли темрява Світ вкриває,
Ти потрібна мені. Живучи
Без Кохання - мене немає.

Ти потрібна мені. Удень,
Коли містом снують мурахи,
Ти потрібна мені для пісень,
Є потреба така в невдахи.

Ти потрібна мені Завжди.
Щоби серце билось гучніше,
Ти потрібна мені. Прийди,
У серце і мозок віршем.

Ти потрібна мені. І край!
Поза логікою, водою,
Ти веселкою ніжно ступай,
Бо сумую я за Тобою.

Ти потрібна мені. Звучи
В моїм серці струнами ліри.
Я торкнуся тебе, йдучи
Назавжди, як не стане віри.

Ти потрібна мені … Дзвени,
Коли прийде мій час останній,
На самій верхівці весни,
Квітом пам’яті буде кохання…

Ер аст Іваніцький 14.05.2013р.

перехожий, сюди не іди
бо потрапиш до пащі грудня
подивися на ці сліди -
йшли баби й дід-морози блудні

зупинився на шибці день
зазирнути осудно в хату
бо не пише ніхто й ніде
нам за полум'я пелехато

і не треба мені плести
що нічого нема між нами
пелехато - це ті мости
що не визнані словниками

02-12-14

Із кожною душою у цей світ,
Приходить Янгол, щоб оберігати.
Для когось, це уявлення лиш плід.
Та я тепер не знаю що й сказати.

Мій Янголе, пробач бо я грішила!
І сповіді для мене не знайти,
Та будеш свідок- я в житті любила.
І не жила, не маючи мети.

Прости й за те, що рідко озиралась,
На тих хто відійшов з мого життя.
Та не зі зла, а просто я боялась,
Що для коханих буду як сміття.

І не так часто в небо я дивилась,
Був погляд мій прикутий до юрби.
Можливо лиш про себе я молилась...
Чи не ридав в той час, ти від ганьби?

Мій Янголе прости...бо я грішила,
І ще не раз покаюсь у гріхах.
Та як могла? Як я без тебе жила?
Не можу передати у словах.

Із кожною душою у цей світ...
Приходить янгол, щоб оберігати.
І ти цінуй його важкий політ,
Бо це за тебе буде він літати!

Хіба можна згубить те, чого не було?
У пустелі пустель віднайти джерело?
Так пекельними колами босим пройти,
Щоб криваві ніде не лишити сліди?
Але можна знайти те, чого не губив,
Оживити ту мрію, що тричі убив.
І хоч все на свої повертає круги,
Та повік не зійдуться в ріки береги.


2012 р.

Ти знову йдеш…
У перший день зими
дорогу стелять інеєм тумани.
А я молюся –
Боже сохрани,
верни його додому…
І до мами,
й до рідного порогу,
до стежин,
що босоногі п’яти цілували...
Тут серед днів
губився часу плин -
тут сонця, вітру,
руху було мало,
а нині досить вулицею йти...
Торкатись оком
мирних краєвидів...
Бо завтра -
Маріуполь, блокпости,
окопи і війна...
Там серцем нидів…
Там чорний дим і небо у вогні,
і блудить страх,
і в чорні вікна виє,
де час стоїть…
Там гради лічать дні...
А серце теплить віру і надію,
що ти прийдеш додому
вже з весни,
коли сади
розпустяться бруньками...
Так буде!
Боже милий, сохрани!
Веди його безпечними шляхами!
2014

Був шлях і крок під полум`ям багать.
Була печаль - як ніч – густа і сива…
Була любов - окрилено-красива…
І спокій був, як Божа благодать…
Було усе. Усе уже було…
Перецвіло з весною, відбулося…
Вже пахне хризантемами волосся,
Осінній сум лягає на чоло…
Чому душа не вірить в це? Чому?
Пісні римує, розсипає ноти…
Наївна і закохана достоту,
Веселки в`яже зоряні йому…
Бо що їй дощ і що їй листопад ,
А чи років вервечка стоголоса…
Біжить кудись - розхристана і боса -
У синь, у сон, у свій едемський сад…
Життя ж не повертається назад ,
як їй здалося…
2014

За праведну кров і за сльози дівочі,
Невже ти й тепер відплатити не хочеш?
Як мати ридає і гинуть герої,
Невже ти на боці неправеднім встоїш?
Не вірю! Ти - з нами, хоч досі не знаєш!
Ти волю так само, як Матір, кохаєш!
Ти поруч зі мною, ти разом з Майданом!
Повір, що ми - разом – і Світло НАСТАНЕ!

Не Виродку в ноги вклонись, а свободі,
Що в серці твоїм проросла не сьогодні!
Не пузу продайся, а вгору здіймися!
Ми ВСІ - Україна ОДНА – Подивися!

Ераст Івавніцький, січень 2014р.

На смітнику посеред міста
Поміж старих подертих книг
Лежить покинутий барвистий,
Весільний, вишитий рушник.
Із надписом:"На щастя й долю",
По краю - білі торочки.
Дбайливо по лляному полю
Розшиті диво-квіточки.
Йому не вистачило місця
В чийомусь домі і...в житті.
Лежить тепер посеред міста
Чуже кохання у смітті.
Книжки переберуть потому,
Віддавши десь за копійки,
Ковзнувши поглядом по ньому:
"Там...не приймають рушники".
За вік я бачила доволі,
А тут - як вкопана стою!
Це ж хтось отак невдалу долю
На смітник викинув свою!

2014 р.

Відпустити тебе залишається
Ну не бути нам разом з тобою ,
Наші долі ,звичайно, сплітаються,
Просто більше не між собою.

Я напевно колись призвичаюся
Голос твій такий рідний не чути .
Ти у пам’яті моїй зостанешся,
Чужий, але ще не забутий….

2013

Нехай моя сльоза впаде остання,
Хай замовчать промовисті дощі.
Ятрить імлу сполохане прощання
І снять у небі зорі-шукачі.

Поник ставок у спокої жалобнім,
На п’яльця мрій натягнуті стежки.
Усенький світ оторопів немовби,
Ввібравши в себе щастя нетривке.

На чорному галуззі- срібні ризи,
Пісні дари зимового гінця.
Хуртечу-панну білу і капризну
Веде сьогодні грудень до вінця.

І хай сльоза ще з осені, остання –
Давно застигла в повенях рябих.
Вже край дороги білими снігами
Лапата мрія сіла на горби.

Темно-звездною шалью легла
На кибитку цыганскую ночь...
Твой костер догорел дотла.
Так гони грусть-кручину прочь!..

Оседлай своего коня,
И в зовущую даль улети.
Может там ты найдешь меня...
Может там мне тебя найти...

Я с коня сойти помогу,
И любви угасший костер
Разгорится на темном лугу
Под гитарный звон-перебор.

Дукачей серебром звеня,
Ты нагая танец ночной
В бликах яростного огня
Словно акт, соверши со мной!..

Нам поникшие травы лугА
Расстелили под этот акт...
Так иди же ко мне нагА,
Перебору гитары в такт!..

Мрачным странником утро-раздор
Уведет тебя, разлучит...
На лугу догорит наш костер,
И гитары звон дозвенит...


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114120110177

Що не кажіть мені – люблю я іменини,
коли і на столі ще є усе – дай, Бог,
і за столом уже немає ні хвилини,
аби не пролунав цікавий монолог.

А особлива дань і шана круглій даті,
коли летить душа на ювілейний зліт
одної із нових осінніх кандидатів,
якій далеко ще до бозна скільки літ.

Стріляє тамада, летить у стелю корок,
і ллється, як вода, горілка і вино.
А нам уже давно, що майже сто, що сорок,
і пити «за любов» прийдеться все одно.

За ту, з якою всім то солодко, то гірко,
коли «завжди готов», як перший алконавт
сказати на «блатном, – поехали!» За Жінку!
За даму всіх сердець і всі – на брудершафт.

Якщо таке життя, то хай не на останні
ще додається шарм і щастя кожен рік,
аби у ці літа не помічали вік
пани тверезі ще, і пані ще не п’яні,
а головне – один достойний чоловік.

І кожен скаже тост, і більшість для почину
розкаже їй одній нечувані слова.
На те і ювілей, щоб хоч один мужчина,
тримаючи бокал, качав свої права.

Захоче, вип’є сам, захоче – заспіває,
Ну от, наприклад, я. Захочу – скажу теж,
як буду «під шафе», – я так тебе …чекаю.
Бо кінчаться права, то де її знайдеш?

Вона сьогодні тут, а завтра – на Канарах
гуляє посеред піщаної коси,
і з юним шансоньє співає під гітару
про долю а ля-фем російської попси.

А я і сказану, – поїдемо на дачу,
запалимо огонь, спечемо шашлики...
А ти і сказанеш, що ми ще не ледачі –
копати бур’яни, садити буряки.

Наваримо вівса, наллємо по стакану
і хлопнемо за мир і Рашу у Криму,
і буде нам обом «усё по барабану».
Пошлемо їх усіх у сауну і в баню,
аби не тільки ми учаділи в диму.

Згадаємо всує Залманова і Ніші,
забудемо, що Кнейп не сповідав нас, блін.
і весь інтерферон засвоїмо раніше,
ніж сонний організм живицю й меланін*.

Забудемо усі моря, і гори, й лижі,
поліземо на піч… А там такий готель!
І що нам до тоґо́, що сніг іде в Парижі
і сам Марсо Марсель не їде в Буковель?

І поки стукне сто, ти будеш бабця класна,
як еталон для дам, а то і для не дам.
На те й «запретний плод», аби усім – вігвам!

І Єва у раю сказала б, – я согласна!
аби знайшовся сам хоч на хвилинку, власний,
або хоч на часок нічійненький Адам.

То й п’ємо «на коня» не крапленої масті,
за Даму, і Туза, і за бубнове щастя,
яке тікає геть од мене навпрошки.

За киселі, й компот, і за холодне пиво,
за платонічний секс, і за гаряче диво –
останні, нарозхват, із сиром пиріжки.

                              11.2014

Оскаженілому режиму
потрібна йолка на крові.
І хижий птах з донецька й криму
студентів бив по голові.

Лунали лайка, мат, погрози -
все, як сплановано в кремлі -
лилися знову кров і сльози
на цій знедоленій землі.

Побоїще-спектакль звірячий
мав трохи гайку закрутить.
Прорахувались пси чортячі.
Народ такого не простить!


------------------------------

написано рівно рік тому - 30.11.13

Яка ж то мука вдалині!
Душа – спасенна…
Не знаю сам, за що мені
це одкровення.

Віків кривава круговерть…
З Небес Насіння:
святе народження… і смерть…
і Воскресіння…

Старозавітна темнота…
І сяйво Зірки…
Щоб осягнути чин Христа,
нема ще мірки…

Доби майбутньої сувій
перемотаю…
Я все це бачив. Підпис мій –
пророк Ісая.

2014

Прокинулась. Де у душі вогонь?
Немає: пусто, холодно і тихо.
Підкралося до мене звідкись Лихо,
а я і не помітила його.

Воно украло щастя бути разом.
У яблуні замерзло зелен-листя.
Як жити? У душі, у порожнистій
вже оселились болі і образи...

А чи була коханою, співучою?
Безкрая вись без тебе не цікава.
У долі я нічого не чекаю.
Як жити далі? Запитання мучає!

2014

Той білий кіт був диким, як і ти,
Та він себе дозволив приручити.
Бо знаєш, як то боляче – іти, –
Коли насправді хочеться лишитись!.. –
І мати тільки вірші й самоту,
Гарячі сльози і холодне небо,
І безнадійно заздрити коту –
За те,
що він
сьогодні біля тебе.
01.12.2014

Совість в людини, має бути чиста,
Проте, не так як "чиста" пустота.
Вона повина бути золотиста,
Не заплямована й цілком проста.

Нам до життя, інструкцій, не додали,
Бо з ними ми були б уже не ті.
Що є погано, ми би зроду знали,
Але не зустрічали б у житті.

Здається, ідеально все було б,
Не знаєш болю- значить не завдаш...
Та вижити так людство не могло б,
Бо зник би весь душевний досвід наш.

Лише як крапля смутку в душі є,
І сумніви, і біль, і горя муки,
Ми починаєм цінувать своє,
І розуміти прикрості розлуки.

Твій біль-породжує твою любов,
Лише пізнавши горе, зрозумієш,
Як стигне в жилах твоя тепла кров,
Коли людину так згубити вмієш.

От так і совість, буде золота,
Коли ти вже спіткнувся об пороги,
І зрозумів, що це тропа не та,
Але вже стер об неї свої ноги.

Лише коли у серці й на душі,
Одним мотивом, тихо щось заграє,
І вирве з інших, всі твої ножі,
Ти зрозумієш- совість так співає.

Тому не бійся падати в житті,
Бо тільки так, навчишся підніматись.
Згадай, що всі, оті, земні святі,
Були за крок, щоб Сатані віддатись.

05/01/14

Зелений сон брунатного листка
в передзимовій тиші передгір’я…
Дріма ріка, холодна і в’язка,
поміж галактик кам’яних сузір’їв.

М’яка отава вилягла в мороз,
ранковим інеєм - ні сліду, ані звуку -
іде зима нечутно… Вже ось-ось -
з припону спустить хугу-завірюху,

із пагілля зірве отой листок,
ріку загатить чорним буреломом…
Та раптом вловить комина димок,
заскавулить і вляжеться за домом…

Веселощів насипле дітворі,
закоханим – сніжинок до цілунків…
Дванадцять страв зготують матері
опісля Миколаєвих дарунків.

Покотиться ізнову Коляда
дітвацьким гомоном від хати і до хати,
а там – ріку розбудять на Йордан
Небесним Духом, принесуть освяти

у кожен закуток оселі повен дзбан...
І до весни – діткнутися рукою…
Зелений сон брунатного листка
нуртує в тиші брунькою новою…

01.12.2014

Ото він – Аріон
еллінський Карузо
концертмейстер античного світу
дорогий як намисто
або краще як сузір’я
співа
хвилям морським і купцям шовку
тиранам і погоничам мулів
а продавці перепічок із цибулею
вперше хиблять в рахунках не на свою користь

про що співа Аріон
про те докладно не знає ніхто
найважливіш що повертає гармонію світові
лагідно море колише землю
в тіні одного гекзаметра лежать
вовк та олень яструб і голуб
а немовлятко засинає на гриві лева
як у колисці
погляньте як звірята всміхаються
білими квітами живиться люд
і все так гарно
як на початку світу було

це він –Аріон
дорогоцінний і велекратний
винуватець запаморочення
стоїть у віхолі образів
вісім пальців має як октава
й співає

а як з голубіні на заході
снуються шматочки шафрана
що означає наближення ночі
Аріон лагідним порухом голови
прощається
з погоничами мулів і тиранами
крамарями й філософами
і сідає в порту на спину
прирученого дельфіна
- до побачення –
Який же гарний Аріон
- кажуть дівчата –
- як випливає в море
сам
з вінком видноколів на голові


Arijon
________________________________________


Oto on - Arijon -
helleński Caruso
koncertmistrz antycznego świata
drogocenny jak naszyjnik
albo lepiej jak konstelacja
śpiewa
bałwanom morskim i kupcom bławatnym
tyranom i poganiaczom mułów
tyranom czernieją na głowach korony
a sprzedawcy placków z cebulą
po raz pierwszy mylą się w rachubach na swoją niekorzyść

o czym śpiewa Arijon
tego dokładnie nikt nie wie
najważniejsze jest to że przywraca światu harmonię
morze kołysze łagodnie ziemię
ogień rozmawia z wodą bez nienawiści
w cieniu jednego heksametru leżą
wilk i łania jastrząb i gołąb
a dziecko usypia na grzywie lwa
jak w kołysce

patrzcie jak uśmiechają się zwierzęta
ludzie żywią się białymi kwiatami
i wszystko jest tak dobrze
jak było na początku

to on - Arijon
drogocenny i wielokrotny
sprawca zawrotów głowy stoi
w zamieci obrazów ma osiem
palców jak oktawa
i śpiewa

Aż kiedy z błękitu na zachodzie
wysnuwają się świetliste niteczki szafranu
co oznacza zbliżającą się noc
Arijon uprzejmym ruchem głowy
żegna
poganiaczy mułów i tyranów
sklepikarzy i filozofów
i wsiada w porcie na grzbiet
oswojonego delfina

- do widzenia -

jakże jest piękny Arijon
- mówią dziewczęta -
kiedy wypływa na morze
sam
z wieńcem widnokręgów na głowie

Ми заблудились в соціальних мережах ,
А наші почуття в цитатах потонули,
Ми перетворили життя в комп’ютерний жах,
А про справжнє спілкування практично забули…

Ми проводимо в і-неті такі цінні хвилини життя,
Які могли б проводити з кимось разом .
Наша щирість зникла в процесі буття,
Ми її потопили в афоризмах і фразах…..

Наші друзі тепер – це лише піктограми ,
Щиру посмішку зараз міняєм на смайли ,
Наші життя – це банальні програми
В які ми завантажуєм нові і нові файли….

Ми обмінюємся тут банальними фразами,
Ми мріємо ночами про щире кохання…
Помиляємося в людях раз за разом
ІЛЮЗІЯ СПІЛКУВАННЯ …….

Знов квиління пташине
в сіре марево лине,
знов холодні замети.
Весно, веснонько, де ти?
Повертайся невдовзі,
доки я ще в дорозі,
доки я вмію ждати.
Весно, веснонько, де ти?
Доторкнися, о весно,
хай тобою воскресну,
хай покину суєти.
Весно, веснонько, де ти?

(1 грудня 2014)

під шелех тиші, шарудіння снів
осінній день морозцем заяснів
останні яблука засяяли слюдою
набрякло небо темною водою
стримить стерня рудою бородою
складає вітер завтрашні пісні
і тулиться байдужа нетутешність
до спини лісу вигнутої в біль…
посходилися душі звідусіль
і зазирають у свою прийдешність…

Серце й Сонце: синоніми мабуть,
Однаково гріють і світять так само,
Єдине, – що Сонця не можна звабить,
Звабити ж серце можна піснями.

Зваблене серце, мабуть, тепліше,
Ніж тисячі Сонць, і світить краще,
Ллються із нього і кров, і вірші
Без запитань і пояснень – навіщо?..

Просто тому, що не шкода крові,
А, як віршів не писати,
Розірветься Серце, як зорі зверхнові
І все-таки...буде кохати!!!

Ераст Іваніцький,

Снежных вихрей круженье...
Ночь, как день, так светло...
Зимних грез наважденье...
Замело... Замело...

Эти зимние грезы-
Словно песни любви...
В белой шапке березы
Эротичный извив...

Небо сеет снегами
Радость новых надежд.
Вот они, под ногами,
В дреме сомкнутых вежд...

Наклонись, и подарок
Подними, подними!
Словно елочный шарик
Радость в сердце прими!

Эта зимняя вьюга-
До чего хороша!
Подойди же, подруга!
Поцелуй, чуть дыша!..

Это зимняя сказка...
Нас сегодня найдет
Вера, нежность и ласка...
Впереди- Новый год!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114113011979

Хризантемна, мамо, осінь.
До осоння - пелюстками.
Знаю: серце сонця просить.
Знаю: зимінь йде стежками.

День який! То літо, мамо,
Наше, "бабине", для втіхи.
Розпогодився гілками
і горіх,
кладе горіхи.

Жук малий бреде в долонях,
взявши крила наопашки.
День який солодкий, мамо!

Чом же пелюстково, важко?

напрасую трусам плісе
і просохне щонічна злива
я й тобі дозволяю все
німфоманко моя спесива

нагромадити купи слів
і втекти як було щоразу
не почувши мій ніжний спів
я рвонувся до перелазу

наздогнавши тебе чи тінь
я прилину грудьми і тазом
не вагайся і ти прилинь
відчуття подаруй екстазні

заважають плісе й гофре
у кущах на рояль скидаймо
забуваймо про все старе
відпускаймо етичні гальма

напрасую трусам плісе
хай за шибкою ніч і злива
шансоньє оспіває все
німфоманко моя спесива

я прощаю тобі усе
ще побачимось у ю-тубі
доторкнись до мого плісе
і розгладяться зморшки грубі

30-11-14

Синє небо синій сніг
Сумно сипле на поріг.
В синім небі – сині зорі,
Сині хвилі – в синім морі.
Сняться птахам сині сни.
Сині очі у весни.
Синьо всюди навсібіч.
Синьоока стала ніч.
Синій сад і синя школа.
Синя хата й синє поле.
…Все сьогодні синє-синє
Олівцем малюю синім.

5–29 листопада 2014 р.

через місто проходить рубіж
поміж смертю й життям - безкінечність
кілька крапель розлито на Вірш
не біда що із глини… є глечик
наповняється не молоком
чорна смуга на тім пасовиську
і земля що випльовує тромб
якщо вухом на штик… аж по риску
на поверхні замучені й злі
кілька рим і буде достатьно
щоб вивчали дорослі й малі
найстрашнішу в історії - "Братня"
30.11. 2014.

Черепаха через яр
Поспішала на базар.
На собі везла товар –
Чашки дві і самовар.

Бідолаха поспішала
Так, що й ніч її застала.

29 листопада 2014 р.

обійми мене, обійми
запитально, що буде далі?
розцілуй, до грудей тули
через вулицю перед раєм

обійми, і жіночий стан
океанним буде припливом
обійми мене і нехай
усміхаються ангели мило

обійми, і тонка вуаль
іспаде із лиця моментно,
заясіється брама в рай
перламутровим флюорисцентом

у чеканні трамваю зими
у обіймах прощальних ми
2014

Кохання всього лиш мить...
А спробуй за мить встромить!

2014

Не боли мене, світе, не печи мене кров’ю
Обривається відчай над годиною злою.
Тихо схлипує вітер, небо знітилось гірко.
Шини, кулі, коктейлі, чорна, в сажі, бруківка.

І кружляє, як привид, сивий птах над угаром.
Недарма народились і вмирали недаром
І пішли у безсмертя, охрестилися небом.
Опадають зірниці так нестерпно-миттєво…

Де відради шукати сивій матері нині?..
Завмирає сльозою заметіль на калині.
І горить у минуле непогашена свічка.
Не печи мене кров’ю, не боли мене, світе…

Недопите моє глясе,
В шибку стукає ніч і злива,
Я тобі дозволяю все,
Молода ти моя, красива.

Нагромадила купу слів
І у двері пішла відразу.
Я прощати завжди умів,
У собі не ношу образи.

Наздогнавши твій силует,
У дощі притулився станом,
Ну а потім ми тет-а-тет,
Ніби вперше чи у востаннє -

Поскидали плащі на стіл,
Заважає білизна в ліжку,
Буде шал, буде танець тіл
І по спині - нова доріжка.

Недопите моє глясе,
В шибку стукає ніч і злива,
Я тобі дозволяю все,
Молода ти моя, красива.

Я прощаю тобі усе -
Ще орел, але в сивім пір"ї -
Недопиту в кафе глясе,
Нігтів слід по душі і шкірі.

7509 р. (Від Трипілля) (2011)

Осінь – погідна часина, щойно ви не ботанік,
а нічию штиблетів з паркетом уклав ботвинник:
у тротуарів явно її відтінки,
а далі – дерева як руки, відлучені від готівки.

Небо без птахів ратує за угоду
з лицарем слів типу "прости", "не буду",
буцім усюдисущі сплески сумлінь і моди
на темно-сіре стосуються до погоди.

Все стане краще, коли попосіє мжичка,
бо по тому ані промінчика, ні словечка,
хіба які очі заздрі, – нудьгою, коли не журом
сп’янілі, – рубцям душевним і вишуканим тортурам.

Мите тремка, тривай бо, коли завмирає риба
в озерах, коли дістає природа зі гардероба,
зітхаючи, м’яту річ, зовучи свідком
трачене міллю місце з латками вікон.


1995

О Боже мій, а я ще й не жила,
А я ж лише «зализувала» крила,
Які недоля прикра обпекла,
Які неправда чорна обпалила…
А я лише у царстві тіней злих
Шукала світла, щоб донести людям.
І цвітом опадав з грудей моїх
Жертовний вірш, немов якийсь приблуда…
А я себе палила кожен день
(Коли болить життя – то душу чути),
То крила виростають у пісень,
Які несеш у пекло для спокути…
Мій шлях – то траєкторія листка
Осіннього, віднесеного вітром…
Для цього світу «зовсім не така»,
Сльозу сховаю в душу і…не витру…
Нехай гірчить всім атомам єства,
То й віршам надто солодко не буде…
Лечу кудись…обпалено-жива…
Прощайте, люде…

Ти вродлива. Цікава. Замріяна пані.
Ти обраниця долі. Щаслива в коханні...
Буде все. Забаганки бажай будь-якої.
Та є ТА, що прямує завжди за тобою.

Де не будеш- завжди оглядатися... Знаєш...
Не запитуй про те, на що права не маєш
Ти у долі. У смертнім зійтися двобої
Тій із тою, що ходить завжди за тобою.

Це- двійниця. У неї заплющені очі.
Та тебе вона бачить крізь темряву ночі.
Невдоволена всім, що ти маєш... Такої...
І сміється. І плаче вона над тобою.

Ти не житимеш, як задоволені люди.
І ніколи собою ти сита не будеш.
Ти угоди з собою в собі не знайдеш.
Ситість долею- фах недалеких людей.

Бо ВОНА жити так як усі, не захоче.
Ти від себе тікаєш у темряву ночі.
Це не втрата. Це- дар, незбагненний сповна,
Бо завжди за тобою слідкує ВОНА.

Тож така як усі, поетесі не бути.
У банальність кайданів себе не закути.
Перед НЕЮ неспинно зніму... капелюх...
Ти- відмінна. За це я ТЕБЕ і люблю.


© Copyright: Серго Сокольник, 2014
Свидетельство о публикации №114112910849

скрипкові сльози на лжеложе
скрапають в озеро жалю
повни його, далебі гірше
нема куди, ну, сміливіше
цитуй впечаленого Ніцше
декламаційно свої вірші
читай юнкому скрипалю

грязьово-селеві потьоки
цівками жури із очей
диви в обидва, ненароком,
невірних в бік півтора кроки
зірветься голос наджорстокий,
розіб'ється, і піде в склоки
крихка надмір віолончель

в даблфутлярі копійчина,
на фейсі - прагнення мети,
смичок ізмастить каніфолем
залиже струнам ранеболі
зіграє рівних три тріолі,
й у кварто- квінтовому колі
зійдуться - він, вона і ти.

кінець

Пам’ятаєш? Ішли споришами,
Оксамитовим пилом стежин.
І куди ми отак поспішали?
Легковажно тоді залишали
Берег Щастя, що в світі один…

2014

Іване, Ви ще тільки почали.
Але серйозно ще ніхто не слухав,
коли усі од сміху полягли...
І у жінок Ви слави досягли,
що кожна закохається по вуха.

А що удієш? Тільки опиши
якусь пригоду на якійсь копиці –
Іван уже сміється від душі,
і з ним – усі путящі молодиці.

Тому – дерзайте. І настане час,
коли ще усміхнеться і кар’єра,
і на Парнасі упізнають Вас
усі літературні дипкур’єри.

А далі – слава, Спілка, гонорар,
нові пісні про Україну-неньку.
І звісно, – за такий репертуар
Вас висунуть на премію Шевченка.

А далі що? А далі – ясна річ:
Париж, богема, Швеція і – Нобель.
І в першому із безлічі сторіч
у Рашії утремо єйний шнобель.

Ударимо, як Бендер ударяв
пробігом по дорогах бездоріжжя
аж до Кремля із нашого Міжгір’я.

Аби у того, хто нас обікрав
і у Криму себе завоював,
по всій планеті полетіло пір’я.


                              29.11.2014

Поволі йде зима,
морозним вітром дише,
затоплює свої останні береги,
і зріє навкруги, і застигає тиша,
і губляться слова
в кадильницях юги…

Зігрій мені вуста,
бо ще спитає літо
за тишу, за югу, і чи зуміли ми
утримати тепло
і назавжди втопити
холодну самоту у повені зими…